Культура як предмет етносоціологічного аналізу

Культура як предмет етносоціологічного аналізу Увага до вивчення культури як джерела пізнання змін у суспільстві намітилося у світовій науці ще в 70-х роках 20 сторіччя. Відбиттям цього з’явилося залучення антропологічного методу, створення в останні десятиліття соціологічних концепцій Л. Бурдьє про роль культури як активного початку, що формує класово-шарові розходження й ідентифікації; К. Хабермаса, що аналізували культурний зміст модернізації, поява робіт
С. Хантингтона, що зв’язує саме з культурними феноменами перспективи розвитку цивілізації й збереження миру або виникнення воєн у майбутньому. Етносоціологічний аналіз культури орієнтований на виявлення соціальної значимості елементів етнокультурної відмітності. Культура – поняття широке й достатнє різноманітні тлумачення. Американські антропологи нараховують більше 200 визначень культури.
А. Кребер і К. Клакхон виділяють шість основних типів визначень. До них ставляться: 1) описові визначення. Наприклад, згідно Е. Тайлору, культура в широкому етнографічному змісті складається в цілому зі знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здатностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства; 2)історичні визначення, у яких увага залучається
до спадкування, традиціям; 3)нормативні визначення. В одних із цих визначень культура розглядається як спосіб життя; в інші – як цінності й ідеали; у третіх – як матеріальні й соціальні цінності людей, у тому числі інститути, звичаї, установки, поведінкові реакції; 4)психологічні визначення з акцентом на адаптацію, пристосування до життєвих умов, що відповідають форми поводження;
5)структурні визначення, акцент у які робиться на структурну організацію культури; 6)генетичні визначення, у яких культура витлумачується з позицій її походження, а основна увага фіксується на тім, що всі матеріальні об’єкти, вірування, установки функціонують «у контекстах символів». Всі ці принципи типізації, як бачимо, взаємозалежні. Практично в кожному визначенні виділяється якась одна сторона культури. При всьому різноманітті визначень у цілому важливо те, що культура розуміється як матеріальні й нематеріальні продукти людської діяльності, цінності, ідеї, визнані способи поводження, й прийняті в групах, передані з покоління в покоління. Серед учених досить довго йшли суперечки про те, як розуміти етнокультурну відмітність груп. Але вже в 70-х роках етнокультурна своєрідність стали розуміти не тільки як особливості у формах прояву якихось елементів культури, але і як специфіку «зчеплень» цих елементів.
Наприклад, росіяни привітають один одного нахилом голови (по вертикалі), а болгари – погойдуванням голови зі сторони убік (по горизонталі), у росіян же цей жест позначає «ні». Або інший приклад: у той час коли в більшості країн Європи вже широко використовували змішувачі для гарячої й холодної води, англійці, яких завжди вважали процвітаючими в модернізації, найчастіше мали в будинках окремі крани для гарячої й холодної води й
умивалися з раковини. Втім, подібних прикладів можна привести безліч, але справа зовсім не тільки в них. У всіх народів родина є однієї з першорядних цінностей. У більшості народів високо цінуються «статок», «задоволеність працею», поширені й іншої цінності, такі, наприклад, як спокійне життя й т.д. Але культури різняться саме по ранжируванню цих цінностей,
їх «зчепленню». Так, практично у всіх народів Росії, а в минулому й СРСР, на першому місці була цінність родини, але на другому й третім місцях стояли різні цінності. У росіян, наприклад, в 80-х роках «робота» була другий, а в деяких групах навіть конкуруючою цінністю, чого не було в узбеків, у яких після родини йшли такі цінності, як «повага навколишніх», «спокійне життя», «матеріальний статок» і потім «цікава робота». Саме характер ціннісних, культурних орієнтирів, їхнього динаміка, а також норми, ідеї, думки, подання, які домінують в етнічних групах, є основним предметом вивчення культури. Увага до цих феноменів культури законна й пояснюється тим, що, по-перше, тенденції розвитку суспільства можна вимірювати за допомогою індикаторів, які їх відбивають. Так, ріст орієнтацій на майбутнє, статок свідчить про трансформаційні
процеси. По-друге, темпи, характер самих трансформаційних процесів багато в чому залежать саме від особливостей культури середовища, у якій вони відбуваються, зокрема від розвитку в ній цінностей цивільного суспільства. Приведемо два приклади. Законодавче закріплення приватної власності – один з показників реформування в соціальній і економічній сфері. У Татарстані закон про приватну власність прийнятий давно (хоча там не було директивного розформування колгоспів і радгоспів), а в
Соха (Якутії) і Туві його не приймають, обґрунтовуючи це саме особливостями землекористування. Ще один приклад. Відносини естонців і росіян у період руху Естонії до незалежності були гранично напруженими, але ніде не переросли в насильницькі зіткнення. У Молдові відносини росіян і молдаван в 70-х – початку 80-х років були одними із самих сприятливих у СРСР. Однак у період проголошення незалежності, особливо після прийняття
Закону про державну мову, вони стали не просто напруженими, але й переросли в збройний конфлікт у Наддністрянщину. Звичайно, до такого рішення протиріч привело не одноєдину обставину, але не останню роль зіграли особливості, пов’язані із традиціями цивільного суспільства, які в дорадянському минулому в естонців були розвинені в більшої, а в молдаван – у незрівнянно меншій мері. Третьою обставиною, що підсилювала увагу до культури, було те, що культурні феномени служать характеристиками соціальних груп. Так, утворення було одним з найважливіших факторів, що диференціюють, у соціальній стратифікації. Соціальні групи городян і сільських жителів, груп кваліфікованої й некваліфікованої праці в народів відрізнялися по наборі культурних навичок і інтересів (читання літератури, газет, прилучення до тих або інших передач ТВ), що домінують цінностям. У сучасних умовах, коли самі ознаки (у тому числі утворення)
міняють значення, часто виявляються стертими, їхню роль починають грати новий стиль життя, інші цінності людей, які виступають фактором нерівності. Нарешті, є ще одне, четверте, обставина, вивчення культури. І в минулому, але особливо після перебудови й початку національних рухів висувалися нові ідеологеми, ідеї, пов’язані з оцінкою стану культури, збитку, заподіяного
їй у минулому. Ці ідеологеми аналізувалися етносоціологами, а дані, отримані в ході досліджень, служили аргументом на користь тієї або іншої оцінки стану культури, наприклад функціонування мови титульних народів або орієнтацій на національну культуру, задоволеність тією або іншою сферою життя. Таким чином, етнокультурні особливості можуть допомогти в поясненні дуже складних і актуальних для сучасного суспільства явищ. Етносоціологи повинні виділяти ті елементи культури, які
стають усвідомлюваною опорою в накрапувати границях. Проблеми культурних границь. Чи стануть культурні розходження причиною воєн в історичній перспективі? У закордонної етнології й соціології з кінця 60-х років все більшу популярність здобувала концепція норвезького вченого. Ф. Барта, відповідно до якої «етничність – це форма соціальної організації культурних розходжень», центральною різницею же є етнічна границя, а не сама по собі культура, що втримується в межах границь. Для етносоціології ж важлива наступна його ідея: первинну значимість мають ті культурні характеристики, які використовуються для маркеровки розходжень етносів і групових границь, а не подання фахівців про те, що традиційно, властиво тій або іншій культурі. (Останні, звичайно, теж важливі, скажемо, для пояснювальних концепцій, що ставлять метою
з’ясувати, чому, наприклад, якісь явища приймаються в одній культурі й не сприймаються в іншій.) Друге положення Барта, на яке важливо звернути увагу це висновок про те, що в пошуку таких культурних характеристик (по термінології Барта, в «конструюванні маркерів-розходжень»), яким надається соціально значимий розмежувальний зміст, а особливо в мобілізації членів етнічної групи навколо них, ключова роль належить етнічній еліті. З теоретичних концепцій, які мають відношення до соціально значимим культурного
«розходженням» груп, важливо також зупинитися на концепції західного політолога й соціолога С. Хантингтона, що зв’язує такі «розходження» або культурну дистанцію з геополітичними наслідками – конфліктами й війнами. На його думку, «у світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші границі, що розділяють людство, що переважають джерела конфліктів будуть визначатися культурою Найбільш значимі конфлікти будуть розвертатися між націями й групами, що
належать до різних цивілізацій Лінії розламу між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів». Цивілізацію С. Хантингтон мислить у вигляді культурної спільності вищого рангу, обумовленої такими рисами, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація. Цивілізація може включати й кілька націй-держав, і одну (як, наприклад, Японія). Західна цивілізація існує у двох варіантах – європейському й північноамериканському, а ісламську він підрозділяє на арабську, турецьку й малайську. Вигляд миру буде формуватися за рахунок взаємодії семи-восьми великих цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, кістково-хрящової, православно-слов’янської, латиноамериканської й, можливо, африканської. Саме головне, чим різняться цивілізації, по
Хантингтону це релігія. Він акцентував увагу на важливих тенденціях у світі: по-перше, економічна модернізація й соціальні зміни в усьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій іде процес повернення до «власних корінь». Процес «девестернизації» зачіпає головним чином еліти, у масах же західний стиль життя має більшу популярність.
Культурні особливості менш піддані змінам, чим економічні й політичні. Як уважає С. Хантингтон, росіяни при всьому бажанні не зможуть стати естонцями, а азербайджанці вірменами У теорії Хантингтона культурним розходженням надається не тільки соціальний, але й політичний зміст. При цьому його ключова ідея така: розходження в культурі, базових цінностях і віруваннях є джерелом конфлікту в боротьбі за військову, економічну й політичну владу. «В
ісламської, конфуціанської, японської, буддизму і православної культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, воля, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави». Про те, що на передній план у рамках теорії модернізації висунулися проблема сучасності й традиційності, С. Хантингтон писав ще раніше. На його думку, сучасні суспільства характеризуються високою орієнтацією на соціальну мобільність, на досягнення; розвитий системою професій; стратифікацією, заснованої на досягнутих статусах; традиційні – стабільною структурою, ієрархією, заснованої не на досягненнях, а на становій або кастовій приналежності, приписуваннях, у результаті чого в партнерських відносинах на перший план виступають члени родини, роду, громади. Втім, ці характеристики й на Заході, і в нас завжди розглядалися як індикатори розвитку.
Але в нашій вітчизняній науці традиції ніколи не приписувалося такої твердості, як у концепції Хантингтона. Не випадково вона зазнала критики й на Заході, де ця критика ішла по лінії визнання того, що традиції не тільки успадковуються, але й змінюються. Традиції й сучасність не виключають один одного. У будь-якому суспільстві є й ті, і інші елементи. Крім того, сучасними суспільствами можуть бути й незахідні країни.
Нарешті, особливо останнім часом, усе більше усвідомлюється, що не все пов’язане з модернізацією є благо (екологічні нещастя, зайва індивідуалізація й т.д.). Також відзначалося, що модернізація не обов’язково має системний характер. (У Китаї зміни відбуваються в економіці, але не в політику.) Концепція модернізації, зокрема, у моделі Хантингтона, етноцентрична.
У ній уживає спроба представити роль США як наддержави, як тієї моделі, до якої повинні прагнути все. Критика не означала відмови від теорії модернізації взагалі. Мова йшла про те, щоб, оцінюючи неминучість розвитку, що привносить загальні риси в спосіб життя різних народів, не відмовлятися від розуміння їхньої культурної специфіки й разом з тим не зводити її в ранг непереборного бар’єра, не розглядати неї як причина «зіткнення цивілізацій». З початком національних рухів у СРСР, а потім у Російській Федерації, проблеми напрямку культурного розвитку придбали політичне звучання. Насамперед устали питання оцінки того шляху, що був пройдений у радянську епоху. Ідеологи національних рухів акцентували увагу на збитку, заподіяному культурному розвитку народів, і призивали до відродження втрачених традицій. Дійсно, у процесі урбанізації й
індустріалізації за 70 років стерлися багато традиційних рис способу життя народів. Мала місце й спрямовану політику держави в області секуляризації, активного поширення атеїзму, відмови від архаїчних форм міжособистісних відносин, ідеологічна «чищення» культури (відмова від культурних цінностей, створених діячами культури, які виявилися в еміграції або ідеологія яких не відповідала «соціалістичному реалізму»).
У результаті, дійсно, частина культури у всіх народів виявилася втраченою. Це стосувалося не тільки не домінуючих народів, але й російського. Однак в умовах різкої зміни ідеології в країні в цілому, у ситуації економічної трансформації, що супроводжувалася погіршенням положення людей, ростом соціальної непевності, страхів, фрустрацій, звертання до минулого, навіть в архаїчній формі, нерідко здавалося людям порятунком або принаймні якимсь виходом.
От чому національне відродження, що зв’язувалося в республіках із процесом демократизації, привело й до часткового відновлення архаїки, які ставали не тільки гальмом розвитку, але й культурно ізолюючим фактором. Мало місце й просте повернення до колишньої етнокультурної специфіці в стилі, способі життя, міжособистісних відносинах. Це виявилося не тільки в поверненні до одягу, що символізує, що різноманітить повсякденність, або до традиційної їжі, але й у соціальних відносинах, зокрема у звертанні до авторитету старійшин, шаманів у кавказьких і середньоазіатських народів, у тувинців, якутів, у пожвавленні вірувань у парфумів, дотриманні урази в мусульман і т.д. У результаті культурні границі заглиблювалися. Помітну роль у цьому грали релігійні розходження, що особливо очевидно в Північнокавказькому регіоні, у Середній Азії, Казахстані.
Все це пояснює, чому питання про зіткнення цивілізацій, що ставив С. Хантингтон, не здавався настільки вуж абсурдним. На нього потрібно було давати відповідь. Особливо важливо було зрозуміти соціальну значимість культурних розходжень, величину дистанції у взаємодіях груп усередині республік і, нарешті, роль культурної своєрідності в стилі відносин між республіками й
Центром. Чеченська криза з достатньою очевидністю продемонстрував, що стиль федеральних відносин можуть визначати не тільки економічні, але й історико-культурні, і психологічні фактори. Як же реально виглядають проблеми культурних границь? Для того щоб відповісти на це питання, скористаємося даними проведених досліджень. Вивчення культурної дистанції було одним з напрямків у
Проекті «Національна самосвідомість, націоналізм і регулювання конфліктів», що реалізовувався в Російській Федерації в 1993-1996 роках. Предметом дослідження була соціально-культурна дистанція, тобто вимірюваний ступінь близькості, або своєрідності, відмінності (по Л. фон Візі, «відчуженості», але в російській мові цей термін має сенс «ізоляційності» і тому менш придатний). Аналізувалися не всі елементи культури, а ті з них, які мають зміст у конкретних
політичних і економічних умовах. Скажемо, для росіян, що жили в автономних республіках РСФСР, де мовою діловодства й спілкування був росіянин, мова не була фактором, що соціально-розмежовує. Але зараз, коли в більшості республік Російської Федерації офіційно існують дві державні мови й знання мови титульної національності служить обов’язковою умовою для заняття ряду посад і роботи з певних професій, у тому числі пов’язаним з доступом до влади, для російських мова має соціальне значення. Соціально-культурна дистанція між титульними народами республік Російської Федерації (на прикладі татар, якутів, осетин, тувинців) і росіянами, що живуть у цих республіках, розглядалася в аспекті етнічних особливостей, що зберігаються, по-перше, соціально-професійної діяльності; по-друге, ідеологічних орієнтацій; і в третіх, подань про нормативні цінності.
Перший аспект ми тут зачіпати не будемо, а зупинимося на двох останніх як мають безпосереднє відношення до культури. В ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні – щодо суспільних відносин у країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезорівні – щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету республік, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу – рідна
мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід. У результаті опитувань було встановлено, що в орієнтаціях на цінності макрорівня дистанція між респондентами титульної національності й росіянами або статистично не значима, або зовсім невелика. А сам несподіваним було те, що вони не так сильно відрізнялися по республіках, за винятком Північної Осетії. Наприклад, серед «мір, які можуть поліпшити положення в країні» (орієнтація на систему
суспільних відносин), «розвиток ринкових відносин» відзначили третина татар і росіян у Татарстані, тувинців і росіян у Туві. У Соха (Якутії) орієнтація на ринкові відносини була навіть вище. Але, всупереч очікуванням, такої орієнтації дотримувалися більше якути (53%), чим росіяни (43%). А от по групових цінностях громади різняться більш помітно. Скажемо, відносно суверенітету в Татарстані в татар і росіян більше погоджені установки, чим у Туві або Саха (Якутії), але скрізь у росіян вони нижче». Установки на таку групову цінність, як відродження мови, культури, у титульних національностей скрізь вище, ніж у росіян. Відповідаючи на запитання: «Які умови зараз найбільше необхідні для відродження вашого народу?», у
середньому 40% або ледве більше татар, тувинців, якутів, осетин виділяли «підтримку мови», а до 60% і більше (тобто понад половину) – розвиток національної культури. Серед росіян в однойменних республіках першу цінність виділили 9-14%, другу – від 32 до 47%. Російські цінності цивільного суспільства скрізь за значенням вище, ніж розвиток мови й культури народу, у титульних же національностей, навпаки, скрізь помітно вище останні.
Висока орієнтація на відродження національних цінностей культури погодиться з більшою «зв’язаністю» титульних національностей зі своїм минулим, у той час як у самооцінках росіян та українців, як установлено Г.У. Солдатової, частіше зустрічається «спрямованість у майбутнє». Культурна дистанція сполучена з нормативною культурою, що обумовило розподіл на суспільства із традиційною домінантою й суспільства із сучасним «модерністським» кодом.
Для з’ясування питання про те, як велика дистанція за цією ознакою, ми вивчили відношення представників зазначених етносів, по-перше, до загальнолюдських цінностей; по-друге, до специфічних етнокультурних цінностям і приписанням; і по-третє, проаналізували психологічний ракурс сприйняття іншої групи й власний етнічної ідентичності. Матеріали по регіонах, де взаємодіють різні культури (і православної, і мусульманської, і буддійської орієнтацій), свідчили про досить високу погодженість етнічних груп у прихильності до таких цінностей, як родина, освіта, статок, які дійсно є для народів Російської Федерації та України загальними і які можна вважати відносно неідеологізованими загальнолюдськими цінностями. Література 1.Хантингтон С. Зіткнення цивілізацій К 2007 2.Солдатова Г.У. Демократизация и образы национализма в Российской
Федерации 90-х годов М 1996. 3. Йонам Л.Г. Соціологія культури К 2000 4. Тайлор Е. Первісна культура К 2004.