«Місце, роль, перспективи І доля України в подальшому розвитку цивілізації»

«Місце, роль, перспективи і доля України в подальшому розвитку цивілізації». Україна – центр Європи, перетин всіх можливих шляхів сполучення між Сходом і Заходом між Північчю і Півднем. Таке вигідне географічне розташування, і така сумна історична доля! Діалектика та й годі! Де що б не трапилось в Європі чи Азії, а хвилі цих подій завжди котились через Україну, руйнуючи усталене життя, забираючи життєві сили, впливаючи на формування національного характеру, стримуючи розвиток національної організації, а відтак і самої цивілізації (поняття «цивілізація» найчастіше ототожнюється з поняттям «культура» в усіх її проявах: релігія, державна організація, функціонування суспільства, сімейна організація, освіта, мистецтво, військова організація, ставлення до землі). Світові вчені, які ґрунтовно займаються історією України, нерідко дивуються, яким чином зберіг своє єство народ в умовах, які були для цього абсолютно непридатні? Навіть ми, нащадки наших пращурів, не можемо дати відповідь на це питання, до цього часу не визначившись: Що ж нас об’єднує? Чого прагнемо? У чому полягає українська національна ідея? То чого ж дивуватися, що народи, історія яких була хоч трохи лагіднішою, нас просто не розуміють. Минуло вже вісімнадцять років після розпаду однієї з наймогутніших імперій світу. А Україна, здобувши омріяну у віках незалежність, ніяк не може скинути колоніальне ярмо і стати на власні ноги. Вже виросло нове покоління, яке не знає проблем минулого суспільства. Йому важко усвідомити, чому так поволі і так незграбно відбувається формування державних інституцій… П’ять років тому в нашій державі сталася подія, яка наче сполох блискавки освітила майбутнє не тільки України, а й всього людства. В авангарді цього процесу могла стати Україна. В історії такі випадки цілком можливі: нові умови вимагають застосування нових принципів побудови суспільства, держави, економіки… Цю подію назвали „Помаранчевою революцією”. Її рушійною силою була саме українська національна ідея, хоч і не сформульована її командирами. Але лідери, які взялися це робити, не розрахували свої сили, не вистачило їм досвіду, волі, характеру, а можливо і кмітливості. Не було у них і надійних помічників. Не було озброєних новою ідеологією політичних партій. Не прийшли на допомогу вчені. Не було відданих національній ідеї кадрів. Фактично були відсутні професіонали в галузі державного будівництва. Але це не єдина причина провалу „помаранчевих”. Напевно все могло бути менш трагічним, якби не було стільки охочих завадити процесу становлення України. Серед них ті, хто добре пристосувався до тоталітарного режиму, і яких не влаштовує будь-яка перебудова суспільства – колишні керівники промислових підприємств і колгоспів. Це і ідеологічний актив компартії, який страшенно боїться відповідальності за злочини сталінського режиму, якого вони всіляко підтримували і який 60 років тому обіцяв, що сьогодні ми вже житимемо при комунізмі, тобто матимемо все про що мріємо, майже не працюючи. Це саме вони розповідають сьогодні байки, як було добре жити за радянських часів. (Кому? Тим хто мовчав, або прислуговував можновладцям). Це й нечесні на руку люди, які знають як ловити рибу в каламутній воді під час перемін у суспільстві. Таких людей завжди було досить. Але сьогодні вони організувались у мафію, приєднавши до себе і так зване „правосуддя”, а тому стали „недоторканими”. Це переважно вони сьогодні будують хороми у національних заповідниках і їздять у дорогих автомарках, куплених за привласнені гроші від проданого державного (тобто, нашого з вами!) майна. Звичайно, я перерахував не всі категорії противників української незалежності. Додайте до цього потужну фінансову підтримку з-за кордону будь-яких соціальних груп, що борються з „помаранчевими”. Але це вже питання геополітики. Геополітика – це коли більш сильний сусід диктує свою волю слабкішому, погрожуючи позбавити його незалежності або економічними чи політичними негараздами, виправдовуючи свої дії необхідністю забезпечення своїх національних інтересів. Ще від кам’яної доби до зовсім недавнього часу основним знаряддям такої політики була армія, а засобом – війна. Зокрема російсько-грузинська минулого року. Гадаю, що серед присутніх є не тільки свідки, але й учасники такої політики. Але після винайдення ядерної зброї і в цій царині останнім часом відбуваються певні зміни. Спочатку всесвітні війни змінились локальними конфліктами, потім гарячі війни переродились у всесвітню холодну війну. Тепер переважно йдеться про „боротьбу з тероризмом”. Хоча цілі і мета геополітики проглядаються досить відверто. І з цим доведеться ще певний час рахуватись. З’явився і новий засіб такої політики – глобалізм (від globus). В теорії лібералізму цей термін відомий ще з початку минулого століття. Але широкого застосування на практиці він набув тільки останнім часом, коли війни за переділ світу, за нові ринки збуту, за нові території з не відновлюваними природними ресурсами стали невиправданими через великі людські і матеріальні втрати. Якщо для більшості населення країн, втягнутих в процес глобалізації, вигоди від цього досить сумнівні (бо людям все одно, на кого вони працюють), то для власників крупних міжнаціональних компаній, за рахунок здешевлення робочої сили, сировини, енергетичних ресурсів і стрімкого (здебільшого монопольного) розширення ринків збуту – переваги аж занадто суттєві. Власники міжнаціональних корпорацій, які мають реальний вплив на політику тієї чи іншої країни, розглядають всесвіт як єдину систему, усі елементи якої (країни, народи, ресурси, шляхи сполучення тощо) знаходяться у тісній взаємозалежності і взаємозв’язку. Про яку незалежну державну чи національну політику в таких умовах взагалі можна говорити? Нагадаю, що під глобалізмом прийнято розуміти вчення про те, що поділ людства на народи і цивілізації є явищем, властивим початковим примітивним етапам загальнолюдської історії. Чим далі людство просуватиметься у напрямку глобалізації, тим швидше стиратимуться відмінності між націями і цивілізаціями. Зрештою всі народи зіллються в єдиному планетарному утворенні, спілкуватимуться однією мовою і користуватимуться однією загальнолюдською культурою. (Важко сказати, коли це станеться, адже українці зберігають свою культуру вже на протязі понад тисячу років! А що говорити про китайську, індійську, арабську, японську і інші культури світу? І чи стане світ від злиття цих культур у якусь одну універсальну культуру краще? Адже ми цікаві один одному поки чимось відрізняємось). А поки що ми переконуємось у тому, що світ все глибше занурюється у псевдокультуру валютного бізнесу, коли про справжню високу культуру людських здібностей взагалі не йдеться. То чи розуміють прихильники глобалізму, що від їхньої теорії людство наближається до апокаліпсису так швидко, що зупинити його буде просто неможливо? Філософи середини минулого століття вже давали досить обґрунтовану критику глобалізму. Так, відомий російський лінгвіст і філософ культури М.С. Трубецькой писав: „чим більше подрібнена культура, тим вона складніша, більш плодюча, багатша. І навпаки, чим більш усередненою і однорідною є культура, тим вона простіша, примітивніше, безплідніше… Будь-яка культура несе на собі відбиток середнього її носія і йому призначена, „якщо уявити собі культуру, творцем і носієм якої є все людство, то зрозуміло, що безликість і розпливчастість такої культури будуть максимальними”. (Н.С. Трубецкой «Наследие Чингисхана». Укладачі О. Дугін і Д. Тараторін. М., Аграф, 1999). До речі, саме з терміном „культура” найчастіше ототожнюють поняття „цивілізація”. Хотілось би також нагадати, що в Росії першими глобалістами були комуністи-марксисти. Саме вони говорили про часи, коли національні батьківщини зіллються в одну планетарну, зрештою соціалістичну… Вони стверджували, що майбутнє за інтернаціоналізмом, а не за вузьким архаїчним патріотизмом. Поки Ленін не став головою держави російської, ні про який, навіть соціалістичний, патріотизм він і не згадував і ототожнював його з буржуазним націоналізмом. То давайте ж не цуратися поняття „український націоналізм” бо це синонім поняття „патріотизму”. Досить відвертим виразником сучасного глобалізму виступають Сполучені Штати Америки. Ліберал Обама підтвердив цю позицію на трьох саммітах, які щойно відбулись в Європі, і закликав європейських колег всіляко підтримувати цю політику. Як ставиться корінне населення Європи до глобалізму, гадаю роз’яснювати не треба. То як же у такій ситуації Україні відстоювати власні національні інтереси? І насамперед як же нам захистити нашу незалежність, тобто як гарантувати національну безпеку?^ Національна безпека – державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей (національних інтересів). За умов зростаючої взаємозалежності світу, розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Національна безпека сьогодні базується не лише на військових, а й на політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинниках, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур за умов безумовного примату прав і свобод людини над правами держави. Багатовікова залежність України від інших держав пояснюється не в останню чергу й неконсолідованістю, тобто безнаціональністю керівної еліти. Представники владних ешелонів попередньої доби існування Української держави суперничали й конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів. Саме це і сьогодні становить головну небезпеку незалежності нашої держави. Щоправда, сьогоднішні конфлікти української псевдоеліти обумовлені не тільки внутрішніми причинами, а мають також і помітний зовнішній (фінансовий) вектор. На жаль, ніякою зброєю цей вектор не подолати. Справі національної безпеки нашої держави покликані служити гнучка зовнішня політика, використання зручного і впливового геополітичного становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи навіть групи держав. Треба пам’ятати, що нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні транснаціональні, переважно російські, суб’єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів, більше того, транснаціональні інвестиції створюють нові інтереси, в зв’язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється, і зберегти свою незалежність в таких умовах дуже непросто. (Пригадуєте, як Росія покинула засідання в Брюсселі?) На мій погляд, до іноземних інвесторів нам слід ставитись надзвичайно обережно. У даному випадку матеріальний інтерес здебільшого протиставиться духовному. Україна не готова до такої роботи, бо не має ні відповідного досвіду ні патріотично налаштованих потужних бізнесменів. А ще небезпечніша продажність державних чиновників. Національні інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних і моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цінностей гарантувати національну безпеку, незалежність держави просто неможливо. А тепер зовсім коротко про внутрішні аспекти національної безпеки. Найважливішим здобутком української нації за останні 18 років є досягнутий рівень суспільної демократії. Не оцінити цей національний здобуток можуть лише ті, хто не жив в епоху сталінізму, або був на його боці. „Це відповідає цивілізаційній сутності української нації, і змінити її не можуть ні маніпуляції домашніх політгендлярів, ні мудрі технології закордонних стратегів”. До речі, це слова чинного президента Віктора Ющенка. „Я, як Президент, гарантую стабільність нашого демократичного курсу, у цьому бачу свою місію і обов’язок українського патріота”. На жаль, нам швидше притаманне негативнее ставлення до вождів нації. Не підтримуючи їх, ми дуже часто втрачаємо і те, що нам дарує Бог і історія. А потім пригадуємо, що колись нам було добре. Чи є серед сьогоднішніх претендентів на посаду президента хоч один, хто гарантував би нам збереження цього національного здобутку? Інша справа, що наша демократія ще не вміє захищати себе. Чи допомагаємо ми їй у цьому? А у демократії ворогів повно і зліва і зправа: і прихильники “сильної руки” і прихильники кримінальної вседозволенності. А якими ще здобутками може похизуватись Україна за 18 років незалежності? Без порівняння того, що було і що стало не можна робити прогноз на майбутнє. Як на мене, суттєвих здобутків не бачу. Жоден з урядів до кінця нічого не довів і передавав справи новому уряду у тому самому, якщо ще не в гіршому стані. А якраз це і влаштовувало політичних гендлярів, бо у мутній водиці легше ловити рибку. Особливо це наглядно відбувається сьогодні. Кажуть, що у опозиції є програма. Але її вони нікому не покажуть поки не візьмуть владу у свої руки (Азаров). Програма, така сама липова, як і попередні, можливо є, але заздалегідь вам її не покажуть, тим більше не дадуть ознайомитись і проаналізувати. І ви вірите, що вона чогось варта? Брехня у кожному слові апологетів опозиції. (Чечетов, Герман, Богословська, Шуфрич, Колесніков… Їх покликання – вимазати брудом сьогоднішню владу, щоб обдурити народ і полегшити собі зайняти її місце. Щоправда, нинішня влада дає підстави для такої поведінки. Якби вона хотіла, щоб їй повірили, треба було б йти у народ, радитись з ним. Барак Обама і Джон Маккейн побували у всіх п’ятдесяти штатах країни з пропагандою своїх програм і критикою програми противника. Виборцям було що порівнювати. Кожний сенатор по кілька років виборює своє місце, захищаючи права громадян свого округу. А в Україні переважно навчились тільки складати закриті чи відкриті списки. А чи виграє від цього хоч щось Україна? Скільки ж можна дурити народ? Через те ніхто в Україні нинішнім можновладцям віри не йме. Наші виборчі закони, як би не змінювались, але насамперед гарантують право нинішньої влади залишитись біля корита. А в Конституції записано, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. То дайте нам право написати хоча б новий виборчий закон! 1.Чи сподівався хто-небудь на те, що з проголошенням незалежності справи зразу підуть краще, ніж було за радянських часів? Навіть не дуже освічені люди здогадувались, що певний час спостерігатиметься період стагнації, а можливо і деякого погіршення ситуації, і лише після того, як буде відпрацьована нова система цінностей, ми почнемо наздоганяти Європу. Чого нам бракувало? Насамперед треба було зробити ревізію успадкованого країною майна. Визначити комплекс, який би забезпечував виробництво предметів споживання, скласти систему співвідношення цін на ці товари і запустити його в дію. Потім налагодити порушені з розпадом Союзу зв’язки з партнерами і обмін взаємною продукцією з визначенням принципу такого обміну. І все це повинна була робити держава самотужки. Потім можна було б погодитись на продаж частини активів нестратегічних підприємств іноземним інвесторам, залишаючи контроль за державою. Потім малорентабельні підприємства поступово передавати у приватну власність. Одночасно можно було б готувати грошову реформу, допускаючи одночасне функціонування старої і нової валюти. Що, про це не знали колишні президенти? Якщо не знали, то чому вони погодились стати президентами? Чому була допущена передчасна продажа за демпінговими цінами загальнонародного добра? І Кравчук і Кучма, як головні керівники держави, несуть пряму відповідальність за зубожіння українського народу. Саме їхні статки мають кримінальний присмак. Якщо ми хочемо повернути державу на справедливий шлях розвитку, статки у цих лідерів повинні бути повернуті народу. Інакше Україна і надалі займатиме одне з перших місць у корумпованому світі. 2. Політики є політиками і професіоналів серед них мало. Справжній професіонал у політику не піде. Але хіба у нас немає Академії Наук, створеної ще Вернадським? Не хоче Влада радитись з народом, то хай порадиться з науковцями. Невже вони не можуть запропонувати программу вихода з кризи? Аж ні. Не той тепер науковець. Інтелектуальний капітал в Україні сьогодні попитом не користується. З усіх “інноваційних” технологій цінуються лише дослідження на тему “де що погано лежить”. Наука бере сьогодні хабарі не гірше судді Зварича. Щоб придбати готовий реферат чи дисертацію здібності не потрібні. Залишається тільки замовити корочки інститутського диплома, кандидата наук, доцента чи профессора, а то й академіка. Якщо ти посідаєш місце у владному олімпі, то це не проблема. Науковцем може вважатися лише той, хто не стриже купони за звання, отримані ще за радянських часів, а хто рухає науку вперед, кого знають у світі, у кого є своя школа і учні. Справжній одарованій людині сьогодні немає місця в Україні. От і їде вона за кордон. Якщо не вдаться влаштуватися по спеціальності, то можна буде знайти місце хоча б кухаря в ресторані, яке все одно оплачується краще ніж посада спеціаліста в Україні. 3. Існує стала закономірність: чим вищі доходи громадян та менше соціальне розшарування, тим на вищому рівні розвитку перебуває держава. Можна говорити про різні показники соціального стандарту життя (рівень освіти, середній валовий дохід на душу населення тощо), але найбільш узагальнюючим показником соціального здоров’я суспільства є співвідношення доходів 20% найбагатших та 20% найбідніших громадян. У різних країнах світу ці показники наступні: країни ЄС – 5,7:1, Японія – 4,3:1, Швеція – 3,5:1, Мексика – 14:1, Бразилія – 24:1, Україна – 30:1. Після України тільки Гондурас 38:1. (Це дані центру Розумкова, щоправда, тут не враховано те, що рівень тінізації української економіки складає від 50% до 60%). Картина досить красномовна: Україна не тільки не рухається в Європу, а навпаки, віддаляється від неї. То чи потрібні ми Європі? Те, що всі найбагатші члени нашого суспільства знаходяться при владі (у Верховній Раді 300 мільйонерів), або є родичами чи членами владних партій – сумнівів не викликає. То чи спроможна нинішня влада прийняти закони, які б покращували подібну ситуацію? Влада так себе поводить, бо суспільство дозволяє. Суспільство неорганізоване і не виробило для себе орієнтирів, з якими змушені були б рахуватися політики. Окрім того, політикам вигідно, щоб народ був не надто заможним, бо тоді виборців можна дурити всілякими подачками, обіцянками. Заможну людину цим не купиш. Тому в Європі на акції протесту виходять десятки тисяч. А у нас – тільки “найманці”, які кричатимуть, що у Черновецького жінка гарна, а він – талановитий співак. А це вже провина тих, хто сидить у цьому залі. 4. А тепер про мораль. Останнім часом все голосніше точаться розмови про те, що для того, щоб змінити світ, треба починати з себе, змінювати свій світогляд, звички, мораль. Мораль – правила, норми поведінки, співіснування людей, які визначають обов’язки і ставлення людей один до одного і до суспільства; форма суспільної свідомості. Мораль певного соціуму залежить від умов його існування. Мораль окремої людини визначається її суспільним становищем. То ж не апелюйте до моралі депутатів Верховної Ради, бо у них вона зовсім інша, ніж наша. У різних народів мораль має свої відмінності, які значною мірою залежать від панівної релігії в державі (касти в Індії, натовп у Китаї, мораль ісламістів і іудеїв, мораль глобалістів і американців, мораль комуністів і фашистів тощо). Чи варто сприяти міграційному змішуванню народів? Щоб зберегти світ, треба покладатись на націю, яка зацікавлена у збереженні свого навколишнього середовища. У людини від народження є задатки до розвитку будь-яких якостей заради виживання. Погані (матеріально чи духовно) скрутні умови існування сприяють формуванню негативних якостей. Я не збираюсь агітувати за побудову “Міста Сонця”, золотий вік чи повернення до комунізму, який довів свою нежиттєвість в сучасних умовах. Але мене дійсно турбує відсутність глибокого філософського бачення прогресивного розвитку людства. Складається враження, що філософи або просто не встигають осмислювати стрімкі глобальні зміни, які відбуваються у світі, або знаходяться під непоборним тиском золотого тільця, який намагається перетворити весь світ у золото, в якому не залишиться місця для людської цивілізації. Боюсь, що часу у людства залишилось обмаль. І ось чому.За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВОЗ) у 2008 році психічно хворих у світі нараховувалось 450 млн. чол. У західних (зверніть увагу – розвинених!) країнах кожна сьома людина є параноїком-шизофреником або страждає від депресії чи алкоголізму. Після того, як буде хворою кожна п’ята людина, процес зростання психічних хвороб зупинити вже буде неможливо. Тобто, поширення цих хвороб нагадуватиме епідемію. Спеціалісти вважають, що у 2020 році психічні хвороби увійдуть у першу п’ятірку найпоширеніших хвороб світу. Вже сьогодні трудові втрати від психічних захворювань у найбільш розвинених країнах світу знаходяться на другому місці. А у 2025 році вони становитимуть головну причину трудових втрат у світі. Основними причинами цих хвороб є алкоголізм, куріння, вживання наркотиків, азартні ігри, порнобізнес, торгівля людьми… Тобто всі ті категорії бізнесу, які є сьогодні найбільш прибутковими. І все це передається дітям у спадок від батьків. Зростає кількість сиріт, покинутих або навіть знищених власними матерями дітей, стрільба у школах… Техногенні катастрофи, включно з Чорнобильською, які забирають життя тисяч, зрештою зводяться до людського фактору. Економічна, національна, державна, технічна безпека залежить виключно від людини. То до якої ж цивілізації ми прямуємо? Єдиним джерелом влади є народ. Не маса зібраних вкупі людей з власними амбіціями і уподобаннями – це натовп, дуже небезпечна соціальна категорія, яка легко піддається на популістські заклики авантюристів. (Недавній приклад Греції, Франції, Молдови). А організована в політичні партії з чітко виписаними програмою і демократичним статутом, колективами однодумців, які ставлять перед собою усвідомлену мету досягнення дійсного народовладдя на базі демократичних принципів побудови суспільства. Досягнення такої мети вимагає тривалої повсякденної напруженої роботи. Ми знаходимось на початку цього процесу. Сотні років безвладдя, плюндрування і наруги над національними почуттями людей, обробки їхньої свідомості ворожими ЗМІ є дуже важким тягарем, який випав на нашу долю. “Лупайте цю скалу!…”, якщо мрієте про кращу долю для своїх нащадків. Національне виховання, історичний досвід і наука політичної боротьби, агітаційно-пропагандистська робота серед населення – це основна і реально необхідна робота кожної політичної партії і громадської організації патріотичного спрямування. Антон Варварич