Безполучникові складні речення у прозі Г. Тютюника скачать бесплатно на Диплом IQ

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. Становлення теорії безсполучниковості вукраїнському мовазнавстві
1. Класифікація безсполучникових складних речень як лінгвістична проблема
2. Класифікаціїбезсполучнокових складних речень в українській граматиці
РОЗДІЛ ІІ. Конструкції з однофункціональними предикативнимичастинами
1. Речення перелічувальноїсемантики із значенням одночасності дій, фактів,явищ.
2. Речення перелічувальноїсемантики із значенням послідовності дій, фактів, явищ
Розділ ІІІ. Конструкції з різнофункціональнимипредикативними частинами
1. Реченнязіставно-протиставного значення
1.1 Речення зіставногорізновиду
1.2 Речення протиставного різновид
2. Речення з пояснювальнимимвідношеннями компонентів
2.1 Речення з розгортаючоючастиною
2.2 Реченння з уточнюючою частиною
2.3 Речення зкоментуючою частиною
2.4 Речення здоповнюючою частиною
3. Речення звідношенням детермінації
3.1 Речення, одна з частин якихмає часове значення
3.2 Умовно-наслідкові речення
3.3Причиново-наслідкові речення
3.4 Речення, постпозитивна частинаяких виражає обґрунтування з відтінком причини
3.5 Безсполучникові речення, другачастина яких має значення мети
3.6 Речення, одна з частин якихпередає допустовість
РОЗДІЛ IV. Неелементарні безсполучниковіта безсполучниково-сполучникові конструкції
1. Безсполучниковібагатокомпонентні утворення
2. Сполучниково-безсполучниковіречення
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП
Проблема виділення безсполучникових складних речень як самостійноїсинтаксичної одиниці у мовознавстві з’явилась ще у XVIII ст. Цей поглядзацікавив різних дослідників, одні з яких були переконані в необхідності йправомірності такого виділення, інші заперечували безсполучникові конструкціїяк окремий вид складних структур. Таке протистояння поглядів існувало до першоїполовини ХХ ст.
Ще у «Кратком руководстве к красноречию» М.В.Ломоносова єокремі параграфи, що містять визначення складного речення. Вказівки на способиоб’єднання простих речень у складному за допомогою сполучників і без будь-якихдопоміжних слів.
У праці «Из записок по русской грамматике» О.О.Потебняспеціально не вивчав питань сиснтаксису складних речень, у тому числі йбезсполучникових, проте його вчення про виникнення складних конструкцій іпринагідній спостереження, що стосуються безсполучниковості, були науковимвідкриттям і не втратили свого значення дотепер. Він звернув увагу напоходження безсполучниковості й довів, що вона давніша від сполучниковості[59;295].
Викликає певний інтерес спостереження над цією проблемоюП.Ф.Фортунатова. Припускаючи можливість вираження сурядності і підрядності безсполучників, він називає безсполучникові конструкції з підрядним реченнямзлитно-складними, вказуючи при цьому на особливість порядку слів у підряднійчастині, який надає їй ознак підрядності.
У праці «О грамматической природе и принципах классификациибессоюзных сложных предложений» М.С. Поспєлов спочатку подає історіюрозвитку теорії безсполучниковості, розкриваючи погляди таких учених, як О.О. Потебня,М.В. Ломоносов, О.Х. Востоков, А.М. Пєшковський, О.О. Шахматов, Л.В. Щерба,В.В. Виноградов. Далі дає визначення безсполучникових речень, стверджуючи, щоце «такі складні речення, частини яких, оформлені граматично як речення,об’єднуються в одне ціле не за допомогою сполучників чи відносних слів, абезспосередньо взаємопов»язаністю змісту речень, які входять до їх складу,що й виражається тими чи іншими ритмо-інтонаційними засобами [58, с.343].Дослідник всі складні безсполучникові конструкції поділяє на дві групи:однорідного і неоднорідного складу, описує особливості структур кожної групи,поділяючи їх на підгрупи.
І.Р. Вихованець зазначає, що у сучасному українському мовознавствізакріпилася структурно-семантична класифікація складних речень, і заформально-синтаксичною структурою й семантикою складні речення розподіляють натри основні типи: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові. Науковецьстверджує, що поділ на три типи здійснено не на одній логічній площині,зокрема, «безсполучникові складні речення мають протиставлятися нескладносурядним і складнопідрядним, а сполучниковим складним реченням у їхсукупності» [19, с.292]. Окремий параграф у підручнику І.Р. Вихованця «Граматикаукраїнської мови» відведено елементарним і неелементарним складнимконструкціям, де автор розподіляє елементарні і неелементарні речення на окремікласи, описує структурно-семантичні їх властивості і наводить відповідніілюстрації. Крім цього, дослідник поряд із складносурядними і складнопідряднимивиділяє безсполучникові складносурядні, безсполучникові складнопідрядніконструкції і безсполучникові складні речення з недиференційованим синтаксичнимзв’язком [19].
В академічному синтаксисі за редакцією І.К. Білодіда виділено два видибезсполучникових складних речень: конструкції з однотипними частинами іконструкції з різнотипними частинами. Мовознавець зауважує, що безсполучниковіречення з однотипними частинами виявляють «у своїх структурахкоординативні зв’язки троьох різновидів: єднальні, зіставні й зіставно-протиставні»[ 63, с.415]. На його думку, прості речення, що є частинами безсполучниковогоречення, можуть зберігати відносну комунікативну самостійність, об’єднуючись «вєдиному висловленні не на грунті єдності внутрішньосинтаксичних і змістовихвідношень між ними, а на грунті єдності надфразового змісту» [63, с.415].Учений описує ознаки цих речень: замкнутість/незамкнутість структури,інтонаційне оформлення і сферу вживання. До групи безсполучникових конструкційіз різнотипними частинами І.К. Білодід відносить структури з семантичнимивідношеннями причиново-наслідкового, умовного, умовно-часового і пояснювальногохарактеру. Діалектичний характер причиново-наслідкової залежності зумовлює «загальнуструктурну ознаку безсполучникових речень цих відношень: переважно вони здатнідо транспозиції складових компонентів» [63, с.417].
Дещо інші погляди на безсполучникові складні речення представлені впідручнику М.А. Жовтовбрюха, Б.М. Кулика «Курс сучасної українськоїлітературної мови», де також виділемо два види безсполучниковихконструкцій: з однотипними і різнотипними частинами. Проте структури першоговиду поділяють на такі різновиди: 1) речення, що означають одночасність,сумісність або взаємну відповідність дій, явищ; 2) речення, що означають часовупослідовність дій, явищ; 3) речення із значенням зіставлення або протиставлення[49, с.248]. Під час розгляду кожної групи безсполучникових речень з різнотипнимичастинами Б.М.Кулик ураховує такі синтаксичні засоби: інтонацію, порядокрозташування складових компонентів, співвідношення видо-часових і способовихформ дієслів-присудків у складових частинах речення, особливості лексичнихзначень слів, що входять до складу цих частин. Дослідник виділяє 10 різновидівконструкцій із різнотипними частинами.
Н.В. Кірпічникова у праці «Изъяснительные бессоюзные сложныепредложения» досліджує структурно-семантичну особливість цих конструкцій,наголошує на їх неоднорідності за будовою, виділяє дві групи з’ясувальнихбезсполучникових речень. До першої відносить конструкції з опорними словами зізначенням «речи-мысли» [23, с.81], наголошує на їх схожості доконструкцій з прямою мовою. Дослідниця зауважує, що ці речення найбільшевідрізняються від відповідних сполучникових з’ясувальних конструкцій. Другугрупу безсполучникових з’ясувальних структур, за Н.В.Кирпичниковою, складаютьті, у яких опорні слова не мають значення «речи-мысли». Цібезсполучникові речення найбільш наближаються до сполучникових з’ясувальнихконструкцій.
У статті «Безсполучникове приєднування у складному реченні»В.В. Жайворонок, зауважуючи, що у науковій літературі безсполучниковіскладноприєднувальні речення розглядаються побіжно, намагається глибшепроаналізувати ці конструкції. Дослідник стверджує, що безсполучниковіскладноприєднувальні структури становлять значну групу безсполучниковихскладних речень [36].
Проблему співвідносності безсполучникових і сполучникових складнихречень розглядає С.І. Дорошенка у статті з такою самою назвою. Граматист робитьвисновок про те, що за умови співвідносності безсполучникових і сполучниковихконструкцій прийом уведення сполучників між предикативними частинами не охоплюєвсієї різноманітності споріднених за граматичним значенням складних структурбезсполучникового і сполучникового типу. С.І. Дорошенко засвідчує випадкунеможливості введення сполучника у безсполучникові конструкції, а також звертаєувагу на структури, у яких можливе введення сполучника, але в такому випадкувиникають нові семантичні відношення, тобто сполучник «зумовлює виникненнянеспіввідносних пар» [33; с.25]. Учений наголошує, що можливість введеннясполучника у безсполучникову конструкцію «при збереженні граматичноїспорідненості зіставлюваних структур не слід розглядати як ознакуграматико-семантичної тотожності» [33; с.25] безсполучникових ісполучникових речень.
У праці «Синтаксис складного речення» У.Ф. Шульжук даєвизначення безсполучникових речень, ураховуючи змістові відношення міжскладовими частинами, складні безсполучникові конструкції поділяє на 1) реченняз однорідними частинами; 2) речення з неоднорідними частинами [74, с.102].Дослідник приділяє увагу елементарним і неелементарним безсполучниковимреченням, в також описує особливості складних сполучниково-безсполучниковихконструкцій, виділяє ознаки, за якими вони поділяються на кілька різновидів.
На особливу увагу заслуговує монографія С.І. Дорошенка «Складнібезсполучникові конструкції в сучасній українській мові». На основі данихсучасної синтаксичної науки С.І. Дорошенко досліджує в синхронному описовомуплані складні синтаксичні конструкції, використовуючи при цьому великий мовнийматеріал, виявлений в усіх її основних стилях. У книзі розглядаються загальніпитання теорії безсполучниковості, наводяться додаткові аргументи щодо визнаннябезсполучникових складних речень окремим типом складних структур [31, с.12-30],аналізуються недостатньо вивчені синтаксичні явища, робиться повніша, ніж усіпопередні, класифікація безсполучникових конструкцій [31, с.31-131].
Обрання складних безсполучникових речень предметом нашого дослідженнявикликано актуальністю теми, яка полягає у тому, що в сучасному мовознавствідосі не існує єдиного погляду на безсполучниковість, що зумовлює й проблемукласифікації безсполучникових конструкцій. Ще дотепер існує погляд, за якимвони сприймаються як різновиди складносурядних чи складнопідрядних структур.Паралельно з цим зміцнює свої позиції трактування безсполучникових складнихречень як одиниць окремого структурно-семантичного типу складних конструкцій,частини яких перебувають у зв’язках, незалежних від сурядності і підрядності.Однак прибічники останньої точки зору не одностайні у дотриманні такого підходудо всіх видів розглядуваних складних одиниць. Одні з них, заперечуючисурядність і підрядність у безсполучникових конструкціях, стоять на позиціяхвиявлення специфічних типів безсполучникового граматичного зв’язку. Інші,вважаючи безсполучникові структури самостійним типом складних речень, все-такивизначають наявність сурядного або підрядного зв’язку в окремих їх різновидах.Крім того, в українському мовознавстві бракує наукових праць, здійснених насучасному мовному матеріалі. Такий стан дослідження безсполучникових речень вукраїнському мовознавстві зумовив необхідність звернення до проблемибезсполучникових конструкцій. Крім того, не повністю вивчені синтаксичніособливості прози Г.Тютюнника, якій властива різноманітність використовуванихсинтаксичних одиниць, і безсполучникових конструкцій у тому числі.
Мета роботи – дослідитиструктурно-семантичні особливості безсполучникових складних речень у прозі Г. Тютюнника.
Мета дослідженнявизначає такі основні завдання:
1.Подати історіюстановлення теорії безсполучниковості в українському мовознавстві.
2.Описати різніпідходи до класифікації безсполучникових речень.
3.Здійснитианаліз безсполучникових конструкцій з однофукціональними частинами.
4.Дослідитиструктурно-семантичні особливості безсполучникових складних речень із різнофункціональнимичастинами.
5.Охарактеризуватинеелементарні безсполучникові складні речення за особливостями семантики міжскладовими частинами, наявністю/відсутністю рівнів членування.
6.Виокремити йописати основні різновиди сполучниково-безсполучникових складних речень.
7.Зіставитисемантично безсполучникові складні речення із сполучниковими складносуряднимита складнопідрядними, виявити спільні та відмінні риси, беручи до увагиможливість синтаксичних трансформацій одного типу в інший.
8.Висвітлити експресивно-виражальні можливості безсполучникових складнихречень та сполучниково-безсполучникових багатокомпонентних утворень.
Матеріаломнашого дослідження послугувала картотека безсполучникових складних речень, укладена шляхомсуцільної вибірки з тексту роману Г.Тютюнника «Вир».
Об’єктомдослідженняє безсполучникові елементарні речення, складні безсполучникові неелементарніструктури та сполучниково-безсполучникові утворення, використані Г.Тютюнником уромані «Вир».
Практичнезначеннядослідження пов’язане з можливістю використання її результатів у роботінаукових гуртків, спецкурсів і факультативів, на практичних і лабораторнихзаняттях із сучасної української мови.
Теоретичнезначенняроботи визначається можливістю використання її результатів під час підготовкитеоретичних розробок із граматики й стилістики.
Науковановизна роботи визначається передусім матеріалом дослідження, оскільки нами вперше булозроблено спробу структурно-семантичного аналізу складних безсполучникових тасполучниково-безсполучникових речень, представлених у прозі Г.Тютюнника.
Основні методи дослідження – описовий,гіпотетику-дедуктивний, трансформаційний з елементами статистичного аналізу.
Апробаціяроботи.Основні положення та висновки, які містяться в роботі, повідомлялися настудентській наукові конференції РДГУ (2002).
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, спискувикористаної літератури.
безсполучниковістьмовознавство семантичний речення

РОЗДІЛІ. Становлення теорії безсполучниковості в українському мовазнавстві1. Класифікація безсполучникових складних речень як лінгвістичнапроблема
В українській мовознавчій науці вчення про безсполучникові складні
синтаксичні конструкції формувалося впродовж тривалого часу, набуваючивсе більш окреслених форм і перетворюючись у самостійну проблему. Першим, хтовказав на існування складних речень без сполучників, був М.В.Ломоносов. Вінрозглядав їх не в «Российской грамматике», а в «Краткомруководстве к красноречию», де звернув увагу на «великолепие»безсполучникових структур у стилістичному плані і визнав перевагибезсполучникового зв’язку над сполучниковим в оремих стилях мови [51,с.89-378]. Те, що М.В.Ломоносов аналізує складні конструкції не в «Граматиці»,а в «Риториці», дало підстави деяким дослідникам стверджувати, щойого характеристика безсполучникових складних структур є стилістичною і щограматична природа їх не розкривається. С.І.Дорошенко слушно зауважує, що такийвисновок дещо односторонній, оскільки не враховує теоретичних основ ученняМ.В.Ломоносова [31, с.6]. Дослідник іменував складне речення як стилістичнуодиницю періодом і, йдучи за традицією античних мислителів, виносив за межіграматики вчення про період. На його думку, теорії речення і періоду належатьдо риторики. Але розгляд складного речення в стилістичному плані, як вважаютьвчені, не збіднив його граматичну характиристику. У стилістичному аналізіз’ясовується граматична сутність безсполучниково зв’язку частин складнихструктур. За М.В. Ломоносовим, безсполучниковістю тісно пов’язана зі сполучниковимзв’язком компонентів у складній єдності і виводиться з нього. Підкреслюючи, що «союзыне что иное суть, как средства, которыми идеи соиденяются», М.В.Ломоносовстверджує наявність членів, тобто простих речень, «в периодах и целыепериоды», в яких сполучники «миновать можна» [51, с.376]. Отже,в «Кратком руководстве к красноречию» М.В.Ломоносова є не один, а двааспекти можливості безсполучникового об’єднання частин у складному реченні:граматичний і стилістичний. Визнання вченим безсполучникових складних одиницьяк утворень з опущеними сполучниками – це їх граматична характеристика.
Такий погляд на безсполучникові складні структури як варіанти складнихсполучникових речень, закріпившись у теоретичних концепціях граматистів XIX IXX ст, проіснував до недавнього часу. Ломоносівське розуміння природибезсполучникових складних конструкцій уточнювалось і розширювалось разом зістановленням загальної теорії синтаксису складного речення, залученням дограматичного аналізу не лише унормованих літературних, а й усно-розмовнихелементів, запровадженням історичних студій. Поступово створювася грунт длятеорії безсполучниковості складних речень. У розвитку наукового синтаксисувелику роль відіграв послідовник М.В.Ломоносова, О.Х.Востоков, з іменем якогопов’язані «великі успіхи у розвитку самостійності нашої вітчизняної наукипро граматичну будову російської мови» [15, с.164]. У розділах,присвячених синтаксису складного речення, О.Х. Востоков, описуючибезсполучникові структури, звернув увагу на їх загальний зміст, розглядаючи їхяк показник взаємовідношень простих речень. У безсполучникових конструкціях вінбачить сполучення, у яких складові частини «залежать за смислом одна відодної, але не зв’язані сполучником» [24, с. 331,332]. Цією тезоювизнавалась можливість виражати зміст складних конструкцій значеннєвим взаємовідношеннямкомпонентів. Пізніше думка О.Х.Востокова відбилась у визначенні, яке давМ.С.Поспєлов безсполучниковим реченням, наголосивши на тому, що їх частиниоб’єднуються «безпосередньо взаємозв’язаністю змісту речень, які входятьдо їх складу»[58, с.143]. Певний вплив на розвиток синтаксичної науки малитакож погляди М.І.Греча. Досліджуючи безсполучниковість, учений зауважував, щовона виникає тоді, коли «взаємне відношення поєднуваних речень зрозуміло ізсмислу і місця їх» [31, с.7]. Цінність такого спостереження полягає увизнанні ролі розташування компонентів безсполучникової структури, яке займаєважливе місце у вираженні граматичного значення безсполучникового складногоречення. Безсполучникові складні конструкції М.І.Греч зарахував до розрядусурядних, оскільки в них немає сполучних елементів, завдяки чому вони схожі насамостійні речення. У різні часи подібні погляди висловлювали й інші вчені.
У середині і другій половині XIX ст. відбувався активний розвитоксинтаксичної науки. Тоді стало можливим глибше проникнути в граматичну сутністьскладних речень, виявити специфічні для безсполучниковості граматичні засобизв’язку складових частин. Поштовхом до цього стали праці Ф.І.Буслаєва, якийзробив цінне спостереження стосовно безсполучникових структур. Він відзначав,що залежність підрядного речення, крім сполучників, може виражатися формамидієслівних способів: указував на можливість вживання наказового способу взначенні умовного. Це зауваження не залишилося не поміченим. У граматиках,створених у 50-60 роках XIX ст., йшлося про те, що вираження залежності міжчастинами безсполучникових речень може досягатися завдяки певним способовимформам дієслів-присудків, розташованих у різних складниках безсполучниковихструктур [ 31, с.8]. Однак визнання граматичної сполучуваності формами дієслівне заважала ні Ф.І.Буслаєву, ні авторам нраматик другої половини XIX ст. воцінці граматичних ознак безсполучникових конструкцій дотримуватисяпереконання, що безсполучникові – це ті ж самі складносурядні і складнопідрядніречення, але з пропущеними сполучниками.
Не визнавали граматичної своєрідності безсполучникових речень ідослідники XIX – початку XX століть, але своїми працями сприяли формуваннюнаукових основ безсполучниковості.
Дослідження О.О.Потебні показали, що в процесі історичного розвиткумови виникають нові варіанти будови речень. Він довів, що за походженнямбезсполучниковість давніша від сполучниковості і що окремі види давніхбезсполучнокових структур дійшли до нас [59, с.295]. Такий висновок бувпідтверджений науковими даними історичного синтаксису слов’янських мов. Наоснові досліджень фольклорного матеріалу О.О.Потебня довів припустимістьвираження відношень попередніх дій до наступних відношень причиновості не задопомогою сполучників, а лише співвідносністю часових форм присудків.Відношення попередньої дій до наступної може викликатись використанням в однійчастині форм минулого, а в другій – майбутнього часу, наприклад: «Пнетногой во двери железные, Изламал все пробои булатные» [60, с.110]. Науковаважливість узагальнень, зроблених О.О.Потебнею на основі співвідношеньдієслівних форм, підкреслювалась дослідниками історичного й сучасногосинтаксису [6, с.11; 58, с.339]. Однак висновки О.О.Потебні не могли вплинутина розвиток граматичної думки другої половини XIX і початку XX століття,оскільки вони стали здобутком теоретичного синтаксису лише після їхопублікування в 1941 році.
Синтаксичні дослідження початку ХХ століття розв’язували низкутеоритичних питань, що сприяло розвиткові учення про складне речення взагалі івиявленню граматичних ознак безсполучниковості – зокрема. Серед них на першомумісці – погляд на складні речення не як на механічну сполуку простих, а як націлісні структурно-семантичні утворення, що розрізняються за ознакамисинтаксичного зв’язку їх частин.
Увага до граматичної природи складних речень мала своїм результатомпоглиблене проникнення в сутність сурядності і підрядності. Було встановлено,що не всі складні речення можуть входити до цих двох категорій.
Нову думку щодо сполучникових одиниць вперше сформулювавВ.О.Богородецький: «Звичайний поділ всіх складних речень на складносурядніі складнопідрядні страждає деякою штучністю, особливо коли намагаються живурізноманітність мови вкласти в ці дві довільно наперед визначені і надтокатегорично відмежовані рубрики» [7, с.229]. Він відзначив проміжніміжсурядністю і підрядністю утворення, у яких обидві частини взаємнообумовлюють одна одну.
Поряд із цим висловлювалося застереження стосовно неможливостіцілковитого застосування понять сурядності й підрядності до безсполучниковихречень. О.М.Пєшковсткий зауважував, що «безсполучниковість, якщо навітьрозрізняти в ній відтінки підрядності й сурядності, слід все-таки відрязнятивід справжньої сполучникової сурядності й підрядності» [55, с.447]. Протеце твердження не знайшло підтримки та розвитку.
М.М.Петерсон зазначав, що «об’єктивного розрізнення між сурядністюі підрядністю немає» [54, с.32]. За М.М.Петерсоном, синтаксис – це ученняпро словосполучення, а не учення про речення, причому він пропонує ділитискладні речення за способом поєднання словосполучень на три класи: 1) поєднаннясловосполучень без сполучників, 2) поєднання словосполучень за допомогоюсполучників, 3) поєднання словосполучень за допомогою відносних слів. Такапозиція ученого зазнала наукової критики, бо вона не сприяла проникненню вособливості граматичного зв’язку складових частин речення.
Відповіддю на гостро поставлене питання про синтаксичний зв’язоккомпонентів складних речень була посилена увага до інтонації як граматичногозасобу зв’язку чатин складної конструкції. Вивчаючи ритмо-мелодичні засобисинтаксису в безсполучникових структур, О.М.Пєшковський дійшов висновку, щоінтонація тільки тоді стає граматичном показником, коли «значення тієї таіншої інтонації тотожне зі значенням тієї чи іншої групи сполучників» [56,с.470]. Такий підхід дав можливість ученому віділити групу безсполучниковихречень із сурядним та підрядним зв’язком, а також групу «недиференційованихскладних цілих» [56, с.471]. Уперше була висловлена думка про те, що «співвідноснікатегорії сурядності/підрядності охоплюють не всі складні речення» [4,с.89]. Визнання інтонації одним із засобів зв’язку частин складного реченнязнайшло своє практичне втілення в тому, що в шкільних і вузівських підручникахбезсполучникові структури почали розглядатися як самостійні синтаксичніконструкції і визначались одиницями, у яких прості речення поєднуються ускладне без сполучникових слів, а за допомогою лише інтонації. Таке визначеннязакріпилось у цілій низці вузівських підручників із синтаксису. Трапляєтьсявоно і в новіших посібниках [64, с.377].
Однак, як показали подальші дослідження, інтонацію, що відіграє важливуроль у розпізнанні смислу і синтаксичного значення безсполусникових конструкційне можна вважати єдиним засобом граматичного зв’язку їх частин. Крім інтонації,синтаксичні відношення предикативних компонентів безсполучникових структурвиражаються порядком розташування складників, видо-часовим співвідношеннямприсудків, наявністю лексичних елементів відповідної семантики. Інтонація єодним із важливих, але не вирішальних засобів граматичного зв«язкубезсполучниково поєднаних предикативних частин складного речення. Тому незовсім правомірно до визначення безсполучникових конструкцій уводити твердженняпро те, що компоненти безсполучникової структури поєднуються за допомогоютільки інтонації.
Результативними були пошуки граматичних ознак безсполучникових речень увітчизняній синтаксичній науці 30-40 років XX століття. Саме тоді вукраїнському мовознавстві у тісній взаємодії з розвитком синтаксичнихдосліджень російської мови формувалися теоретичні основи синтаксису українськоїмови взагалі і синтаксису безсполучниковості зокрема. Провідну роль у цьомувідіграли праці А.А.Булаховського із загального мовознавства [9], за йогонауковою редакцією [57]. Плідною була також його організаторська й науковаробота, завершена випуском на початку 50-х років двотомного „Курсусучасної літературної мови“ [50], що стала помітною ланкою в розвиткуукраїнського мовознавства. Більш ніж півторавіковий розвиток вітчизняноїмовознавчої науки спияв тому, що постановка й розробка цілої низки питань,пов’язаних із аналізом складних безсполучникових конструкцій, відіграливирішальну роль у створенні теорії безсполучниковості. У 30-х роках ХХ століттянамітився відхід від традиційного розуміння безсполучникових складних речень якрізновидів складносурядних і складнопідрядних, оскільки не всі безсполусноковіструктури чітко співвідносяться з двома видами сполучникових складнихконструкцій. Стало необхідним зосередити увагу не тільки на факторахсемантичної пов»язаності компонентів безсполучникових речень, а й награматико-конструктивних формах цих складних синтаксичних одиниць, включаючи порядокчастин, співвідношеня дієслівних форм тощо, і не лишаючи поза увагою інтонацію.А.Б.Шапіро зауважував, що за відсутності чітко граматичних показниківсинтаксичного зв’язку їх функції «неминуче перекладаються на інші сторониречення» [69, с.14], зокрема на інтонацію, початок слів у частинахскладної єдності, порядок розташування компонентів, лексичний склад. Та всебільше і більше намічалася тенденція до визнання окремого місцябезсполучникових речень у системі складних синтаксичних одиниць, результатомчого став поділ складних конструкцій на сполучникові і безсполучникові. Це далозмогу мовознавцям розпочати поглиблене вивчення безсполучникових структур.
У 40-х роках з’явилися праці Є.І.Коротаєвої про безсполучникові складніречення [46]. Не всі положення її аналізу і висновків щодо безсполучниковихструктур прийнятні на сьогодні. Не відповідає сучасному розуміннюбезсполучникових конструкцій, зокрема, твердження дослідниці про те, що «смисловихвідношень, спеціально притаманних тільки безсполучниковій підрядності»[46, с.81], немає. За даними сучасної синтаксичної науки, безсполучниковіскладні речення можуть виражати такі синтаксичні відношення, які не передаютьсясполучниковими складними конструкціями. Однак слушність багатьох науковихположень Є.І.Коротаєвої неодноразово підкреслювалась у мовознавчій літературі.Окремого виділення заслуговує думка про те, що у вивченні сучасного станубезсполучниковості слід більше уваги звернути «саме на структуру речення»[46, с.10], не відкидаючи при цьому ні необхідності врахування смисловихвідношень між частинами, ні граматичного значення інтонації. Важливість цієївказівки для встановлення граматичних ознак безсполучникових конструкційпідтвердилася подальшим їх вивченням, коли безсполучникові складні речення почаливизнаватися самостійним типом складних структур.
Помітне значення для становлення теорії безсполучниковості малопринципово нове тлумачення безсполучниково складних речень як самостійногоструктурно-семантичного типу, що існує незалежно від сполучникових утворень.Його висловив на початку 50-х років М.С.Поспєлов: «Відсутність сполучниківі співвідносних слів між частинами безсполучникового складного речення не даєможливості виходити під час їх розгляду з розрізнення сурядного і підрядногозв’язку на відміну від сполучникових речень, де сурядний і підрядний зв’язокдосить часто знаходить собі пряме і безпосереднє вираження в цих аналітичнихзасобах об’єднання» [58, с.343]. Його погляд сприяв абсолютизаціїбезсполучникових конструкцій, що привело деяких авторів до повного запереченнябудь-яких зіставлень сполучникових і безсполучникових складних структур. Урозділі про безсполучникові складні речення книги «Очерки по сравнительнойграмматике восточнославянских языков» М.В.Павлюк пише: «Безсполучниковіскладні речення виділяються в самостійні синтаксичні конструкції складнихречень і не являють собою різновиду сполучникових складних речень. Причому навіть за смисловими відношеннями частин безсполучниковогоречення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типусполучникових речень» [8, с.369]. Твердження про те, що «безсполучниковіречення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типусполучникових речень» сприймається як перебільшення ідеї М.С.Поспєлова прорізнотипність безсполучникових і сполучникових конструкцій, оскільки він «ненамагався ізолювати безсполучникові речення від сполучникових на стільки, щобне бачити спільності між ними» [44, с.167]. Заперечення традиційногоуявлення про безсполучникові структури поклало початок протилежній тенденції увивченні їх семантичних і граматичних ознак. Склалося два головні напрямки у трактуваннібезсполучникових конструкцій: 1) традиційний, за яким вони розглядаються яксемантичні і граматичні різновиди складносурядних і складнопідрядних речень і2) новий, що визнає складні безсполучникові структури самостійнимструктурно-семантичним типом не залежним від сполучникових складникконструкцій.
Визнання безсполучникових речень окремим структурно-семантичним типомсприяло переростанню питання про них у самостійну теоретичну проблему, яка булапідготовлена всім ходом розвитку синтаксичної теорії. 1956 року Є.А.Іванчиковаписала: «Незаперечно разом з тим, що безсполучниковому складному реченнюяк особливій синтаксичній єдності, що не повторює собою синтаксичних якостейскладносурядного і складнопідрядного речень, повинно бути відведене окремемісце в теорії складного речення» [38, с.79].
Два головні питання становили теоретичний план проблеми: 1)обгрунтування граматичної природи безсполучниковості і на цій основі визначенняїх місця серед інших типів складних речень і 2) виявлення наукових засадкласифікації безсполучникових складних структур.
Практичним їх втіленням було розширення досліджень семантичних,граматичних і стилістичних ознак складних безсполучникових конструкцій як наматеріалі сучасних літературних мов, так і за даними історичних і діалектичнихджерел.
Загальнотеоретичні проблеми безсполучниковості піднімали в своїх працяхВ.В.Виноградов [17], О.В. Мельничук [24; 25], О.Г.Руднєв [61]. У низці працьрозгядалися питання синтаксичного зв’язку в реченнях безсполучникового типу(А.А.Бронська, М.К.Милих), їх класифікації (В.К.Покусаєнко, В.В.Шеулін).
Проте увага до вивчення безсполучникових складних конструкцій,детальний розгляд їх окремих різновидів не усунули тих суперечливих поглядів,які репрезентують традиційний і новий підходи в аналізі суто безсполучниковиходиниць. У результаті – в їх теорії залишається чимало заплутаного інерозв’язаного.
Не всіма мовознавцями визнається самостійність безсполучникового типуречень. Не погоджуючись із концепцією М.С.Поспєлова, О.Г.Руднєв твердить, що «безсполучниковіскладні речення – це не особливий тип складного речення, а ті ж саміскладносурядні чи складнопідрядні речення» [61, с.295]. І.О.Василенко урецензії на книгу Б.М.Кулика «Курс сучасної української літературної мови»писав, що «виділення в окремий структурний тип безсполучникових складнихречень є лише даниною синтаксичній моді, а не науковій теорії» [14,с.83].
На противагу цьому інші дослідники (наприклад, О.С.Мельничук),спираючись на існування таких різновидів «безсполучникових складнихречень, які без зміни їх загальної семантики можуть бути перетворені як ускладносурядні так і в складнопідрядні сполучникові (пор.: „Гаї шумлять –я слухаю“; Гаї шумлять, а я слухаю; Коли гаї шумлять, я слухаю), а ще іншівзагалі важко піддаються перетворенню в безсполучникові складні речення(наприклад: „Подивився я на хати – нема в мене хати“)»,визнають, що «ці структурні особливості безсполучникових складних реченьзмушують розглядати їх поза обома основними типами складних речень як окремийструктурний тип» [63, с.28]. Дотримуючись цього теоретичного положення,автори академічного синтаксису «Сучасної української літературної мови»виділяють безсполучникові конструкції в окремий структурно-семантичний типскладних речень.
Граматична традиція визнає два засоби зв’язку – сполучниковий ібезсполучниковий – і два типи синтаксичного зв’язку – сурядність і підрядність.Сурядність може бути сполучниковою і безсполучниковою, підрядність має такі жсамі форми вираження – сполучникову і безсполучникову. Найбільш категоричнотаке розуміння взаємовідношень засобів і типів граматичного зв«язку зпогляду історії й сучасного стану висловлено О.Г.Руднєвим у полеміці з тими,хто не визнає у безсполучникових конструкціях сурядності і підрядності: „Історичноіснує два типи, або характери, смислових і граматичних взаємовідношень, щовходять до складу складного: сурядність і підрядність, і два основних синтаксичнихзасоби для їх вираження: безсполучниковість (інтонація) і сполучники (сполучніслова)“ [61, с. 292]. Аналогійну думку висловлює і стосовно сучасногостану взаємодії граматичних зв’язків і способів їх вираження: „Існує дватипи смислових взаємовідношень речень, що об’єднані в складному, — сурядність іпідрядність – і два основних засоби для їх вираження: безсполучниковість(сполучникові паузи) і сполучники (сполучні слова)“ [61, с.295].
У підручниках для вищої школи і низці теоретичних досліджень булопідтримано думку М.С.Поспєлова про те, що „відсутність сполучників і відноснихслів між частинами безсполучникового складного речення не дає можливостівиходити при їх розглядові з розрізненням сурядного і підрядного зв’язку “[58, с.343].
Виведення безсполучниковості зі сфери сурядності і підрядностіспричинило появу різних поглядів на синтаксичний зв’язок частин, з’єднаних бездопомоги сполучників, і пошуків своєрідних типів синтаксичного поєднаннякомпонентів безсполучникових речень.
М.С.Поспєлов, подаючи тлумачення синтаксичних відношень складниківбезсполучникових складних конструкцій запропонував замість сурядності й підрядностінові види синтаксичних зв’язків – пояснювальні та приєднувальні. Встановленняцих зв’язків виявилося слушним стосовно окремих видів безсполучникових речень.Всієї різноманітності складних безсполучникових конструкцій вони не охоплюють. Цевідбувається тому, що пояснювальні й приєднувальні зв’язки – не замінникисурядності і підрядності, оскільки вони й сурядність та підрядність – категоріїне одного і того ж самого ряду.
На окрему увагу заслуговують погляди С.І.Дорошенка, який вважає, щовідсутність „диференційованих показників сурядності чи підрядності –сполучників і сполучних слів – нейтралізує їх протиставлення в системі складнихбезсполучникових утворень, що стає на перешкоді поділу всіх безсполучниковихскладних конструкцій на складносурядні і складнопідрядні“ [31, с.19]. Вінзаперечує можливість використання принципу підстановки сполучників і сполучнихслів як методу встановлення типу синтаксичного зв»язку між компонентамибезсполучникових речень. Порівнюючи безсполучникові і сполучникові структури,дослідник стверджує, що безсполучникові складні речення відрізняються відсполучникових не тільки засобами граматичного зв’язку – нульовимформально-синтаксичним показником”, а їх відмінність полягає й «унаявності / відсутності протиставлення типів граматичного зв’язку. Черезвідсутність опозиції сурядність / підрядність складні речення, частини якихз’єднані без сполучників, не можна поділяти на складносурядні і складнопідрядні»[31, с.24]. Спираючись на зазначені положення С.І.Дорошенко робить висновок проте, що структурно і граматично безсполучникові складні конструкції – «окремий, самостійний тип синтаксичних утворень» [31, с. 24].
Отже, відсутність сполучникового елемента в складному реченні – важливайого структурна ознака. Наявний нульовий показник зв’язку визначили розподілскладних синтаксичних одиниць на сполучникові й безсполучникові. За назвою «безсполучниковіречення» закріпилося певне явище. Вона набула статусу терміна.Безсполучникові складні конструкції – справді існуючі складні структури, щовходять в систему складних речень із властивим їм оригінальним структурнимоформленням, специфічною семантикою і стилістичним вживанням. Відмінностібезсполучникових конструкцій від сполучникових настільки істотні, що нерозрізняти їх неможливо. Безсполучникові складні речення являють собоюполіпредикативні структури, незалежні від сполучникових складних конструкцій ніграматично, ні семантично. Вони становлять окремий структурно-семантичний типскладних речень, здатних виражати думки з такими значеннєвими і стилістичниминюансами, які неможливо передати ні складносурядними, ні складнопідряднимиконструкціями. 2. Класифікації безсполучнокових складнихречень в українській граматиці
У сучасному мовознавстві проблема класифікації безсполучниковихскладних речень не має єдиного загальноприйнятого розв«язання. Для цього євагомі причини. Не може бути одностайності в підході до поділу складнихконструкцій безсполучникового типу складних коснтрукцій за наявності різнихпоглядів на саму їх природу. Принципове розходження у визначення статусубезсполучникових складних речень, визначило різні напрямки в їх вивченні, азначить і в класифікації.
Визнання безсполучникових складних структур варіантами складносуряднихі складнопідрядних конструкцій ставить їх у повну залежність відкласифікаційної схеми сполучникових речень. За такого підходу неможливим стаєрозкриття всієї різноманітності безсполучникових структур, оскільки увагаприділяється в основному тим реченням, які відповідають рубрикам сполучниковихскладних конструкцій. Проте серед безсполучникових складних структур є реченняне співвідносні зі сполучниковими. До того ж безсполучникові складнісинтаксичні одиниці, співвідносні зі складносурядними чи складнопідрядними не єповторенням граматичних властивостей сполучникових конструкцій: за характеромграматичного зв»язку вони не поділяються на складносурядні і скаднопідрядні.Тому з’явилися тенденції класифікувати безсполучникові складні реченнянезалежно від сполучникових. Намітилось кілька підходів до розподілубезсполучникових структур без орієнтації на складносурядні чи складнопідрядніречення.
Ураховуючи важливість інтонації у вираженні змісту і передачіграматичних значень, низка вчених класифікує безсполучникові складні речення заознаками інтонації (А.Н.Гвоздєв, Ф.К.Ружева та ін.). Але характер інтонаціївони встановлюють відповідно до семантичної наповненості конструкцій у найбільшзагальному вигляді. Виділяються, зокрема, інтонації переліку, зіставлення,пояснення, з’ясування, обумовленості, підрядності. За цих умов особливостімелодійного малюнка кожного різновиду речень залишаються нез’ясованими: не враховуютьсяінтонаційні нюанси вимови, що супроводжують семантичне розрізнення близьких забудовою, але не тотожних за значенням конструкцій.
Крім поділу безсполучникових речень за інтонаційними ознаками відомакласифікація заснована на врахуванні їх семантики і частково структури. Унауковий обіг її ввів М.С.Поспєлов. За семантичним критерієм він поділивбезсполучникові складні структури на конструкції однорідного (однотипного) інеоднорідного (неоднотипного) складу [58;160]. У кожному з них учений встановлюєрізновиди відповідно до характеру смислових відношень між частинами: середречень однорідного складу – конструкції зі значенням переліку й речення зізначенням зіставлення; з-поміж структур неоднорідного складу – конструкції іззначенням обумовленості, причиново-наслідковим, з’ясувальним, пояснювальним іприєднувальним.
Автори підручників і спеціальних досліджень по-різному поставились доцієї класифікацій: з деяким уточненнями вона була прийнята російськими йукраїнськими мовознавцями. Зокрема, І.К.Білодід та Б.М.Кулик також виділяютьдві групи цих речень: конструкцій з однотипними й конструкції з різнотипнимичастинами [48;170]. Проте в низці праць класифікація М.С.Поспєлова зазналакритики. Вказувалось на те, що в розрізненні типів безсполучникових речень вонайде від загального його змісту, що в ній недостатньо враховані структурніособливості аналізованих конструкцій, унаслідок чого стався збіг групбезсполучникових структур однорідного і неоднорідного складу з поділомсполучникових на складнопідрядні та складносурядні [4, с.139].
Однак, тенденція до виявлення структурних ознак, запропонованаМ.С.Поспєловим, була підхоплена мовознавцями. Застосовуючи структурний принципкласифікації безсполучникових речень, В.А. Бєлошапкова виходила з переконання,що завдання граматики «полягає в описі структури складного речення й тогобоку його семантики, що створюється цією структурою» [53, сю203]. Представленунею класифікація за структурними рисами включає поділ безсполучникових складниходиниць на закриті й відкриті структури. В межах закритих структур виявляютьсяконструкції з 1) типізованою і 2) не типізованою структурою, а серед груптипізованих структур – а) речення з анафоричним елементом в одній частині, б)речення з незаміщеною синтаксичною позицією в першій частині, в) речення зфакультативною позицією завершальної частини [28; с.36; 3, с.236-237].Запропонавана В.А.Бєлошапковою класифікація виявилася надто перспективною. Вонаприйнята низкою дослідників і стала поштовхом до подальшого опрацювання йуточнення [12, с.345-348].
Виявлення структурних ознак безсполучникових складних конструкційдопомагає розкрити їх специфіку, а тому є необхідним. У зв’язку з цим умовознавчій літературі висловлюються думки про те, що вивчення безсполучниковихречень повинне починатись із пошуків «власне граматичних ознак їхструктури і що всі вони мають бути перевірені за структурно-семантичною ознакою»[43, с.235]. Така вимога щодо напрямку вивчення безсполучникових структурвідповідає позиціям сучасної синтаксичної науки.
Проте не можна лишити поза увагою класифікацію І.Р. Вихованця, якийвиділяє три види безсполучникових контрукцій 1) безсполучникові складносурядніречення, 2) безсполучникові складнопідрядні речення, 3) безсполучникові складніречення з недиференційованим синтаксичним зв«язком між частинами.Дослідник зауважує, що безсполучникові складносурядні речення функціонують у вузькійсфері, „у сфері однієї з груп складнопідрядних речень відкритої структури“[19, с.304], вони виражають лише часові відношення. Ці структури І.Р.Вихованецьподіляє на конструкції із значенням одночасності дій, процесів або станів таструктури із значенням часової послідовності. Про безсполучникові складнопідрядніречення мовознавець стверджує, що вони становлять найпериферійніший різновид іфункціонують „тільки у сфері прислівного підпорядкування“ [19, с.322]. Безсполучникові складні конструкції із недиференційованим зв»язком єреченнями закритої структури. Відповідно до семантико-синтаксичних відношеньміж предикативними частинами І.Р.Вихованець виділяє їх основні семантичнікласи: зіставні, протиставні, часові, причинові, наслідкові, умовні,пояснювальні [19, с.350-351].
Заслуговує схвалення класифікація С.І.Дорошенка, який враховуєсемантичні й структурні ознаки безсполучникових речень, тобто звертає увагу іна загальне значення, що виникає на основі синтаксичних відношень предикативнихчастин і становить граматичне значення, і на оформлення конструкцій – засобиструктури: порядок частин, співвідношення дієслівних форм часу і способу,словопорядок у предикативних компонентах, лексичні компоненти на межіскладників ,інтонацію.
Дослідник зауважує, що загальне значення безсподучникових складнихречень «грунтується на взаємодії їх предикативних компонентів, фукції якийу відношенні один до одного неоднакові» [31, с.33]. Їх відмінна рольпроявляється в однофункціональності й різнофункціональності. На думкуС.І.Дорошенка, якщо предикативні частини в складі єдиної інтонаційно завершеноїструктури виконують однакову семантичну роль і драматично не служать одна дляодної, то такі компоненти безсполучникових речень слід вважатиоднофункціональними. Коли ж складники безсполучникових конструкцій взаємодіютьяк різносемантичні, взаємообумовлені одиниці, то тоді вони єрізнофункціональними. Урахування такої відмінної синтаксичної ролі складовихкомпонентів дало змогу науковцю поділити безсполучникові речення на класиконструкцій з однофункціональними й різнофункціональними предикативними частинами,перший з яких структурно відповідає відкритому ряду, другий – закритому [31,с.33].
Перший клас становлять дво- і багатокомпонентні речення, якіфункціонують із загальним значенням переліку. Їх семантика грунтується наперелічувальних відношеннях значеннєво однофункціональних і структурно одноріднихчастин. За цією ознакою С.І.Дорошенко виділяє окремий вид безсполучникових складнихконструкцій – речення перелічувальної семантики.
Другий клас складають безсполучникові структури, значеннєва цілісністьяких грунтується на взаємопов«язаності різнофункціональних предикативниходиниць. Їх семантична різноплановість виявляється по-різному: один компонентможе бути тлом для зіставлення чи протиставлення, може уточнювати, коментуватиінший компонент чи виражати додаткове повідомлення до нього, може становитичасовий фон здійснення певної дії, виражати умову, причину, мету чи причиновеобгрунтування. Відповідно до цього науковець виділяє такі значення:зіставно-протиставні, пояснювальні і детермінантні, що дало можливістьрозмежувати окремі види цієї групи речень:
1) речення зіставно-протиставної семантики;
2) речення, другий компонент яких виражає пояснення;
3) речення з детермінантними відношеннями частин[31, с.34].
Кожен із названих видів поділяється на різновиди відповідно досемантичних і структурних ознак, які супроводжують пов’язаність компонентів іформують певні синтаксичні відношення.
На нашу думку, саме класифікація С.І.Дорошенка глибоко розкриваєсемантико-структурні особливості безсполучникових речень як окремого типускладних конструкцій.
Отже, у проблемі класифікації безсполучникових складних речень вукраїнській мовознавчій науці визначальним є те, що не існує єдиного погляду нарозподіл цих конструкцій. Деякі дослідники вважають безсполучникові складніструктури варіантами сполучникових речень і ділять їх відповідно докласифікації складносурядних і складнопідрядних конструкцій. Цей підхідперешкоджає розкриттю всіх різновидів безсполучникових речень. Інші мовознавцікласифікують безсполучникові складні одиниці за ознаками інтонації, що також недало чіткої диференціації типів безсполучникових складних конструкцій. Існуютькласифікації, засновані на врахуванні або семантики, або структури речення.Такі підходи теж не повністю розкривають особливості безсполучникових речень.Запропонована С.І.Дорошенком класифікація безсполучникових складних речень, щовраховує і семантичні, і структурні особливості, найбільш грунтовно розкриваєсутність цих структур.

РОЗДІЛ ІІ. Конструкції з однофункціональнимипредикативними частинами
Безсполучниково складні речення з однофункціональними предикативнимичастинами становлять конструкції відкритого ряду, компоненти яких виконуютьоднакову семантичну роль. На думку С.І.Дорошенка, цей вид структур складають „конструкціїз граматичним значенням переліку, що грунтуються на співвідношенні значеннєво йсинтаксично однофункціональних предикативних частин“ [31, с.35]. Такіречення він називає конструкціями з перелічувальною семантикою. Їх інтонаціяхарактеризується однаковою тональністю кожної складової частини, крім останньої,яка має інтонацію завершеності. Вимову цих речень супроводжує помірне зниженнятону в кінці кожного компонента і незначна пауза між ними. Більш виразно цепомітно під час проказування речень, які містять більше ніж два складники. Такіконструкції найбільшою мврою властиві для безсполучникових структур ізперелічуваною семантикою.
За структурними і семантичними ознаками речення перелічуваної семантикиС.І.Дорошенко поділяє на два різновиди: речення перелічувальної семантики іззначенням одночасності і речення перелічувальної семантики із значенням часовоїпослідовності. 1. Речення перелічувальної семантики іззначенням одночасності дій, фактів, явищ
Конструкції перелічувальної семантики із значенням одночасності дій,фактів, явищ мають таку особливість: кожна з частин цього різновиду реченьнезалежно від способу її вираження виступає рівнозначним компонентом ісемантично, і структурно. Дії і факти, що ними відтворюються, об’єднані однимчасовим відрізком. Перелічувані дії і явища можуть перебувати у плані минулого,теперішнього і майбутнього, наприклад: „Запарувало рілля, тьмяно заблищалина сонці одвернуті лемешами скиби землі“; „Собаки на цепах так ірвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці“; „Вона й дитинудогляне, вона й невісточку розуму навчить“.
Компоненти таких утворень будуються за однотипним зразком – у прямомучи інверсованому розміщення підмета і присудка. Найчастіше такі реченнядвочленні, підмет виражений іменником, присудок – особовою формою дієслова.
Щоб віднести дії та явища в один часовий відрізок, часто вводять у безсполучниковуконструкцію спільний для всіх компонентів другорядний член. Спільним елементстає, коли займає препозитивне місце. За нашими даними, у безсполучниковихскладних реченнях, роль спільного другорядного члена можуть виконувати:
1) обставини місця: „Коло нього, затоплений уводу, стояв човен, лежало поламане весло“;
2) обставини часу: „Іноді мелькне чиясь тінь,глухо задзеленьчить відро“;
3) додаток: „Від неї пахло духами і жіночою звабою,віяло гордістю і непокорою“; „А в Гната – сідло на рипах, кінь якзвір“. Здебільшого місце спільного члена є закріпленим, тобто завжди знаходитьсяна початку всієї конструкції. Поставлений у препозицію, він „виконуєважливе семантичне навантаження“ [31, с.37]: називається об’єкт, про якийідеться в реченні або обставина, що повідомляє про те, де, коли чи яквідбувається перелічуване в наступних компонентах. Спільний член втрачає своїособливості під час перенесення його в межі наступної частини. У такому випадкувін стає другорядним членом лише цього компонента. Це можна простежити натакому прикладі: „На Ташані кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулосябовтання ненажерливої щуки“ — Кричали, ляпаючи крилами, гуси, на Ташанічулося бовтання ненажерлевої щуки. Тому, на думку С.І Дорошенка, „препозиціюспільного члена треба вважати конститутивною прикметою“ [31, с.37] цьогорізновиду безсполучникових складних речень.
Конструкції перелічульваної семантики із значенням одночасності деяківчені вважають граматичними одиницями з гнучкою структурою, оскільки, якоднорідні за значенням, їх компоненти найчастіше не мають постійного місця впорядку розміщення. Ідеться про те, що зміна складових частин речення не внесежодних змін у його значення, бо всі компоненти семантично одно функціональні іне мають ніяких ознак, що якось вказують на місце у послідовності переліку,наприклад: „Горища тріщали від пшениці, в клітках вистрибували кролі“;»Поміж сухим бадиллям картоплі греблися кури, у садку стояло прип’яте теля”.
На певний порядок і розташування частин можуть впливати лише специфічноперелічувані лексеми чи наявність спільного члена у першому компоненті.Приміром, у реченні «За ним, енергійно накульгуючи, рушив Гаврило, трохиззаду шелестіла босими ногами по піску Орися»є спільний член у першійчастині за ним, який перешкоджає перенесенню однієї частини на інше місце.
Очевидним є висновок науковців про те, що лексична наповнюваністьскладних безсполучникових структур і деяка ознака будови компонентів, у томучислі й введення до першого компонента спільного члена, здатні обмежуватигнучкість речень [31, с.37-38].
За смисловим відношенням між частинами аналізовані складні конструкціїнаближаються до складносурядних речень, частини яких виражають перелік іпов’язані єднальним сполучником. Але ця подібність є стилістичною, бо зазначенням ці конструкції відрізняються одна від одної, тобто безсполучниковіскладні речення не мають семантичної тотожності зі складносурядними реченнями.
Безсполучникові структури із значенням одночасності об”єднуютьперелічавані деталі в єдине ціле без виділення явищ чи дій окремого компонента,наприклад: «Коноплища розливали над оселями цибулячий дух, на городахмервились кучугури соняшникових шапок». Кожна із частин наведеного реченняважлива для вираження задуму автора, але ні дії, ні явища в ньому окремо невиділені. Така особливість семантико-синтаксичної структури характерна нетільки для елементарних безсполучникових конструкцій а й для багатокомпонентнихутворень, пор.: «Заяча шапка його вкрилася інеєм, лице розрум’янилося»;«Нащадки Горонецьких зняли окуляри, попи тихо перехрестилися і пересталисперичатися за парафію»; «На болотах за Ташанню безугавно кричавкулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від ріки віяло теплом, відскошеного лугу – розіпрілою за день на сонці травою». Вживання такихречень у тексті сприяє досягненню ефекту нерозривності компонентів.
Більшість граматистів вважає, що безсполучникові складні речення зізначенням одночасності переважно використовуються у художніх описах. На думкуС.І.Дорошенка, таке твердження є дещо категоричним.
Безперечно, для опису природу розкриття внутрішнього стану героїв,характеристики персонажів безсполучникові складні конструкції із значеннямодночасності вживаються часто. Однак сфера їх уживання є не єдиною. У художніхтворах справді трапляється велика кількість таких структур, що введенні длязмалювання та відтворення словесних картин. У прозі Г.Тютюнника намизафіксована значна кількість безсполучникових складних речень із значенням одночасності.Наприклад, словесний малюнок – картини живої природи – становлять такіконструкції: «Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулкахчорною марою затаїлася темрява»; «Сосни червоніли стовбурами,боярськими шапками зеленів мох розцяцькований жовтим осиковим листом»; «Донжовтів і каламутився, гнав посічену дощем хвилю, придонські ліси стояли чорні іхолодні». Такі конструкції вводить автор до художнього тексту також дляпереліку зовнішніх рис героїв: «Чорна борода його загрозливо заворушиласяіз волохатих, сильних, голих по лікоть рук краплями стікала вода»; «Бліде,безкровне лице незнайомця було спокійним, навіть трохи відчуженим, тонкі губиміцно стиснуті»; «Григір відвів убік налиті тугою очі, лице йогозробилося сумним і якимось безнадійним»; «Вологе від дощу волоссярізко відтіняло бліде обличчя, великі єгипетські очі дивилися різко, з холоднимполиском». Внутрішній стан людини розкривається у таких безсполучниковихструктурах: «В душі у неї буяла розбишацька веселість, нервовий морозходив по тілі»; «Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз».
Однак дослідник С.І.Дорошенко наголошує на тому, що речення розглядуваноїсемантики легко вводяться в текст офіційно-ділового, наукового, публіцистичногоі розмовного стилів. Він робить висновок, що безсполучникові складні речення іззначенням переліку належать «до активних засобів, поширених у різнихстилях мови» [31, с.41]. Ми приєднуємося до висновку С.І.Дорошенка, проте, що аналізований різновид – конструкції, позбавлені стильової закріпленості.
Ще одну групу речень перелічуваної семантики із значенням одночасностіутворюють безсполучникові складні структури із значенням сумісності дій. Їхособливості в тому, що, по-перше, «вони не формують однорідного рядуперелічуваності, оскільки в їх складових частинах наявне повторення формальновідмінного лексичного елементу» [31, с.41], який зазначений у першомукомпоненті, через це частини стають пов’язаними одним предметом думки;по-друге, «у вираженні присудків предикативних інгредієнтів не завждидотримана одночасність, хоч і немає послідовності у називанні дій»[31,с.41]. Саме через це такі структури сприймаються як конструкції із значеннямсумісності повідомлюваного. Важливою структурною ознакою цих конструкцій євведення до натупного компонента особового займенника. Він може бути вжитимзамість підмета попередньої частини, наприклад: «Весняні води ще незійшли, вони затопили луги, луки, все приташання аж до денелевських горбів»;«Над вишневою балкою диміла курява, з неї вирвалося декілька чорних крапокі швидко рухалися до Троянівки»; «Надвечір вийшла мати з торбинкоюнасіння в руках, старі калоші ляпали її по п’ятах»; «Собаки на цепахтак і рвуться на нас, шерсь на них як на добрій вівці». Особові займенникиможуть замінювати на тільки підмет, а й будь-який інший член. Так, у реченні «Подекудивже палили вогнища з сухого бур’яну, біля них грілися трудармійці» прийменниково-займенниковесполучення біля них вжито замість додатка першого компонента. За нашимидослідженнями, у творах Г.Тютюнника часто функціонують безсполучникові складніречення, у яких особові займенники виконують функцію означення, наприклад: «Розлюченідіди підійшли до тополі, очі їх від пожеж червоні і лиховісні»; «Тимколіг на спину і закрив очі, на густих бровах його блищало сонце»; «Мати,нагнувшись, лущила квасолю, білу хустку її зачорнювало вечір’ям». Переважнотакі структури є двокомпонентними. Багатокомпонентні безсполучникові складніречення перелічуваної семантики з особовим займенником займають периферійну позицію.Можливі також випадки, коли у другій частині форма займенника пов’язана іззайменником першої: «Він сухий, маленький, від нього несе міцним думом»;«Він там жив, там спав, туди йому діти носили їсти»; «Він був умундирі, галіфе, чоботи його блищали в снігу». У конструкціях зі значеннямсумісності місце предикативного компонента закріплене. Ці частини семантичнозалежні від іменників або початкових форм займенників, вони, як зазначаєС.І.Дорошенко, «з різними про номінативними формами посідають постпозитивнемісце по відношенню до частин, що отримують початкову форму суб»єктаповідомлення” [31, с.42]. Таке розміщення пов«язаних частин єланцюговим поєднанням компонентів, коли предикативні одиниці сполучаються длявираження смислу за допомогою особового займенника, а це сприяє досягненнюлогічного зв»язку компонентів. 2. Речення перелічувальної семантики іззначенням послідовності дій, фактів, явищ
Складові частиниречень перелічувальної семантики із значенням послідовності «становлятьперелік дій, фактів, явищ» (31, с.43), що сприймаються змінюваними вчасовій постлідовності. Спорідненість цого різновиду з конструкціями зізначенням одночасності дій, явищ полягає у тому, що вони є утвореннямиперелічувальної семантики.
Частини, щовиражають часову послідовність, семантично рівноправні між собою. Дії, факти,явища, про які йдеться у таких конструкціях, не залежать одне від одного всмисловому плані. Такі речення регулярно функціонують у романі Г.Тютюнника «Вир»,наприклад: «Северин глузливо усміхається, цвьохкає биків батогом, гарбаіз скрипом рушає далі», «Оксен простяг руку, воно обнюхало ілизнуло», «Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо».І.С.Дорошенко зауважує у конструкціях із значенням послідовності, що «названадієсловом попередніх компонентів дія не викликає дій наступних частин нівираженням часу, ні семантикою головного члена» (31, с.43), тобтоаналізовані речення виражають перелік дій, фактів, явищ, які змінюють однеодного в часі без їх внутрішнього зв’язку. Саме цим вони відрізняються відбезсполучникових складних сполук із різнофункціональними частинами, одна з якихмає часове зхначення.
За нашимипідрахунками, довжина безсполучникових структур прелічувальної семантики зізначенням послідовності дій може становити від двох до чотирьох предикативниходиниць, що характерно і для конструкцій із значенням одночасності. У першомукомпоненті безсполучникових речень перелічувальної семантики зі значеннямпослідовності дії трапляються спільні члени, які семантично і структурнообєднують обидві предикативні одиниці, наприклад: «Потім дрімотавідлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув».
Як і структури зізначенням одночасності, аналізовані речення семантично споріднені зіскладносурядними, у яких компоненти пов’язані єднальним сполучником. Вони, надумку І.С.Дорошенка, є «семантичними синонімами» (31, с.44).
У зв’язку знедостатнім дослідженням цього різновиду конструкцій у мовознавчій літературінемає більш-менш повного аналізу способів вираження присудків компонентів. Так,Б.М.Кулик відзначає, що «присудки здебільшого бувають виражені одноріднимивидо-часовими формами» (17, с.107), інші зауважують, що вони передаютьсяоднаковими або різними часовими формами (26, с.10).
Наші данізасвідчують, що у безсполучникових складних реченнях перелічувальної семантикизі значенням послідовності присудки можуть бути виражені однаковими і різнимичасовими формами, причому, нами зафіксовані конструкції, в яких одна часоваплощина забезпечується:
а) дієсловами минулого часу: «У воротях Денис несподівано рвонув „соб“,колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього»; «Джмелик залізу пахучу яму, Тимко накрив йогос сіном, ще навіть і потоптався злегенька»;«Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом,скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив, клубочок диму,вдарений вітром, відразу ж зник»;
б) дієсловамитеперішнього часу: «Северин глузливо усміхається, цьвохає биків батогом,гарба із скрипом рушає далі».
С.І Дорошенконаголошує на тому, що дієслова у формах теперішнього часу позначаютьодночасність і не вживаються для вираження послідовності. Причиною цього єграматична особливість цієї дієслівної форми, тобто неможливість виражатидоконаний вид, «здатний переносити дію у передуючий іншій дії час»(31, с.45). Але, зауважує мовознавець, що форми теперішнього часу у реченнях ізчасовою послідовністю вживаються тільки тоді, коли «на розміщення дій одназа одною вказують лексичні одиниці» (31, с.45). Отож, форми теперішньогочасу здатні виражати часову послідовність тільки у поєднанні зі словами, яківказують на послідовність розгортання дій, явищ, фактів.
За нашими даними,у безсполучникових складних реченнях перелічувальної семантики із значенням послідовностідії можливі такі поєднання часових форм присудків:
а) минулий ітеперішній час: «Живіт осколком розшматувало, кишки крізь пальці випирає»;
б)минулий імайбутній час: «У Полтаву його привіз поїзд, далі требе буде добиратисяпідводою».
Науковці звернулиувагу на те, що «значення часової послідовності накладає відбиток наструктуру»(31, с.46) цього різновиду речень. Безсполучникові складні реченняперелічувальної семантики із значенням послідовності дії мають закріпленийпорядок розміщення предикативних одиниць, у протилежному випадку порушуєтьсялогіка викладу через зворотну послідовність. Часову послідовність втратитьбудь-яка констоукція цього різновиду, якщо змінити позицію складників.Наприклад: «Юля зняла капелюшок, кинула його на траву і швидко розплуталапоясочок; халат м’яко поплив по її руках і, тихенько згорнувшись, ліг біля ніг»;«Хома плигнув у юрбу, вівчарка гайнула за ним, вчепилася зубами в штани»;«Гнат вийняв засмальцований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочківпосипались крихти і тютюнова потеруха». Коли предикативні одиниці наведенихвище речень поставити у зворотному порядку, то описувані структури уже незможуть відтворювати часову послідовність. Обмежувати зміну позиції частинздатні також і лексичні елементи, наприклад «Чорний згорток шкіри тьмяноблиснув у нього в руках, потім він витяг кілька пар червоноармійської білизни,два відрізи на шенклю, три пари нових галіфе, білу байку на онучі»; «Спочаткучувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрипкладки через потік». У наведених структурах перестановка компонентівзмінює семантику цієї конструкції, тому такі трансформації не допустимі.
Отже,безсполучникові складні речення перелічувальної семантики із значеннямодночасності і послідовності дій мають такі спільні семантичні й структурніособливості: 1) однакова інтонація; 2) здатні включати до свого складу спільнийдругорядний член; 3) можуть перетворюватись у складнопідрядні речення; 4) єзагальностильовими одиницями.
Однак кожен ізнаведених різновидів перелічувальної семантики має специфічні особливості. Так,безсполучникові конструкції перелічувальної семантики із значенням одночасностіприпускають зміну позицій компонентів без втрати значення, у структурах часовоїпослідовності престановка місць частин призводить до втрати семантики всьогоречення. Відрізняються семантикою й можливістю введення специфічних для кожногоз різновиду цих речень лексичних елементів: «в одних випадках слівперелічувальної семантики, в інших – лексен, що вказують на часовупослідовність» (31, с.46).

РозділІІІ. Конструкції з різнофункціональними предикативними частинами
У прозі Г.Тютюнника активнопредставлені безсполучникові складні речення з різнофункціональнимипредикатичними частинами, причому їх кількість, за нашими підрахунками, значноперевищує кількість безсполучникових речень з однорідними частинами.Закономірною є і більша кількість виділюваних різновидів безсполучниковихскладних речень з різнофункціональними предикатичними частинами, що, очевидно,пов’язане з їх різноманітним семантичним наповненням. 1. Речення зіставно-протиставногозначення
Зіставлення іпротиставлення у безсполучникових сполуках синтаксиcтами трактуєтьсяпо-різному. На наш погляд, не слід ні ототожнювати відношення зіставності тапротиставності і зводити їх до одного загального значення зіставності, ніпідпорядковувати зіставленню відношення протиставності.
Зіставлення іпротиставлення – два типи відношень із відмінними сематичними і структурнимиознаками, за якими, на думку С.І Дорошенка, «безсполучникові структури цихзначень доцільно об’єднувати в один вид зіставно-протиставних речень зрозподілом їх на різновид конструкцій із зіставним і різновид структур ізпротиставним значенням»(31, с.48).
Для розподілу безсполучниковихскладних речень на зіставні і протиставні не можна покладатись на їх аналогію звідповідними різновидами складносурядних конструкцій. Вони схожі, але нетотожні. Те, що чітко передається відповідними групами сполучників, невиражається «безсполучниковим поєднанням частин» (31, с.48). Частотрапапляються випадки, коли з пропуском сполучника зникає відношеннязіставності чи протиставності. Ці речення трансформуються в складні структури зіншим синтаксичним відношенням компонентів, зокрема, з ознаками перелічувальноїсемантики, порівняємо: «Тимко підкинув бур’яну у вогонь і сходив доозеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню»і: Тимко підкинув бур’яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, Денис вклавсяна розісланому кожусі обличчям до вогню”. Не можливо розрізнити зіставніта протиставні відношення у безсполучникових реченнях і шляхом підстановкисполучників. Перешкодою є те, що безсполучникові складні конструкціїаналізованого виду, припускаючи можливість трансформації у сполучникові, даютьзмогу вводити різні сполучники. Саме ця обставина в багатьох випадках позбавляєможливості встановити причетність речення до одного з різновидівзіставно-протиставних структур, наприклад: «Ми від нього- воно за нами»і «Ми від нього – а (але) воно за нами».
Критерієм розпадутаких структур не може й бути інтонація. Обидва різновиди безсполучниковихречень мають ріносильні логічні наголоси на синтаксично однорідних словах — тих,що зіставляються чи протиставляються. В перше із частин зіставно-протиставнихконструкцій вимовляється з деяким підвищенням тону, друга – з відповіднимзниженням. І в першому, і в другому випадку між компонентами речення має місуепауза. В основі розподілу безсполучникових структур на зіставні і протиставнілежить значення частин і всієї сполуки ті їх структурні ознаки.
Компонентианалізованих конструкцій передають різний ступінь подібності чи неподібностіміж двома явищами, діями, предметами двокомпонентного безсполучниковогоречення. Зіставлення виражаються поєднанням таких двох частин, які повідомляютьпро схожі чи несхожі явища, дії, що паралельно існують, не протидіють і незаперечують одна одну. Б.М. Кулик зіставлюваними називає такі дві частини, «якістановлять вислови, протилежні своїм змістом» (31, с.250). На нашу думку, попереднєвизначення більш точне. Б.М.Кулик називає «контраст між двома діями,станами, явищами, ознаками, судженнями» (50, с.250), тоді як мовознавецьМ.С.Поспєлов протиставлюваними вважає такі безсполучникові складні речення, у «якиходна частина протиставляється за своїм змістом другій частин» (7,346).С.І. Дорошенко вважає, що протиставлення «грунтується на невідповідності,несумісності, суперечливості» між компонентами, на заперечуванні одного істверджуванні іншого «як протиставно-контрастуючих елементів» (31,с.49). Ми поділяємо думку останнього, оскільки він глибше характеризуєаналізоване явище. Щодо семантичної диференціації різновидів, то деякіграматисти наголошують, що вона супроводжується «виразним структурнимрозмежуванням», тобто розрізнювачем значень зіставності і протиставності єсинтаксична будова частин, а також їх лексичний склад. Усе це певним чиномвпливає на розташування компонентів, на функції обох частин речення, наструктуру кожного з різновидів. 1.1Речення зіставного різновиду
У конструкціях із зіставним відношенням частини співвідносяться зазмістом без ознак заперечення одного і ствердження іншого, несумісності явищ. Уних зіставляються подібні чи відмінні факти.
За нашими даними, найчастіше зіставляються частини спорідненоїсинтаксичної будови, однотипні за морфологічним вираженням головних членів, щостворює паралелізм складових частин, наприклад: «Тоська – в морськійтільняшці, Тоська — в зеленій вовняній жіночій кофті. Одна ряба, друга рижа»;«Ви люди військові, ми – цивільні». Нами також зафіксовані й такіречення, у яких у відношення зіставності вступають компоненти неспорідненоїсинтаксичної будови, але з чітко вираженими зіставлюваними лексемами: «Одногоб’ють — п’ятеро навдвори».
У часовому вираженні компонентів зіставного різновиду безсполучниковихконструкцій спостерігається така закономірність: відношення між ними можутьбути як одночасними, так і різночасними. Нами зафіксована значна кількістьконструкції з одночасним відношенням компонентів, частини яких передають дії,виражені одними і тими самими дієсловами, що можуть бути як обов’язковими, такі факультативними, наприклад: «У тебе сусід – дугу, ти в нього – воза»;«Один горілиць, розкинувши ножицями ноги, другий на животі, зарившисьлицем у пісок».
Частини речень такої будови здатні вільно розташовуватись, що припускаєзміну їх позиції без зміни змісту. Порівняємо: «Ви – не князь, ми – непахолки» і Ми – не пахолки, ви — не князь”. Розміщення компонентів уструктурах цього різновиду граматично не закріплене, прицьому транспозиціячастин впливає на семантичний відтінок конструкції: перестановка змінює «тло,на якому здійснюється зіставлення» (31, с.50). Тлом зіставлення служитьперша частина, у другій – називається те, на чому зосереджене зіставлення. Підчас зміни місць компонентів виникає інший варіант зіставлення. Отож,транспозиція складників впливає на семантику всієї структури. Обмеження врозташуванні частин може зумовлювати лише особливість їх граматичної будови. Занашими дослідженнями, такі речення часто зустрічаються у творах Г.Тютюнника.Наприклад, конструкціїї з неповною другою частиною: «Капітан із Хамраєвимта сержантом Голобородьком їх а попереду, Оксен із земляками – ззаду»;«Одного з них звали Госька, другого — Тоська»; сполуки з лексемами,що становлять основу зіставлення: «Одні повиходили заміж, інші поженилися»;«Одні плачуть, другі скачуть».
До речення розглядуваного зіставного різновиду можуть входитиантонімічні слова «як вияв лексичного зіставлення» (31, с.50): «Молоденароджується, старе вмирає»; «Молодь верхи на конях, старики на гарбі».Складники цих конструкцій не мають зафіксованого місця.
Наші дані не суперечать висновкам граматистів про схожість внутрішньоїструктури і часового вираження компонентів безсполучникових складних речень зперелічувальною семантикою, і безсполучникових конструкцій зі значеннямзіставлення. Крім цього, обидва різновиди безсполучникових реченьхарактеризується наявністю у їх структурі співвідносних елементів (один-другий,перший-другий, один-інший та ін.) та можливість порядкового варіюванняпредикативних частин.
Але названих ознак не досить, щоб ставити поряд речення перелічувальногоі зіставного характеру. Ці конструкції мають деякі відмінності. По-перше, вонивідрізняються інтонаційним оформленням. Компоненти зіставних структур не схожівисотою тону: перший вимовляється з підвищенням, другий – зі зниженням голосу.Частини ж сполук перелічувальної семантики однотипні інтонаційно: у нихповторюється одна і та сама інтонація. При зіставленні чітко виділяються слова злогічним наголосом. Під час переліку такі явища не спостерігаються. Отож,відмінне інтонування порівнюваних конструкцій «відповідає їх своєрідномусмисловому наповненню» (31, с.51), тобто або переліку предметів чи дій, абозіставленню для виявлення характерних рис явищ, фактів.
По-друге, структури зіставного різновиду можуть включати двакомпоненти. Речення перелічувальної семантики відрізняються тим, що цеструктури відкритого ряду, тобто вони мають властивість складатися з двох і більшечастин. Збільшення кількості складників можливе й у зіставних реченнях. Але, якнаголошують дослідники, таке «конструктивне розширення складників руйнуєїх значеннєву, граматичну і ритмомелодичну єдність» (31, с.52), тобтоперетворює зіставні складні структури в інший семантико-синтаксичний таінтонаційний вид скальних речень – у відкриті ряди предикативних одиниць зізначенням переліку. Так, безсполучникова складна конструкція «На одномуполотняна хламида, покрашена учнівським чорнилом, на другому — в’язана жіночакофта» виражає зіставлення, бо є двокомпонентною сполукою із підвищеннямта зниженням голосу і зіставлення антонімічних лексичних елементів: на одному –на другому. Це речення можна розширити, увівши ще одну предикативну одиницю злексемою на третьому:«На одному полотняна хламида, покрашена учнівськимчорнилом, на другому — в’язана жіноча кофта, на третьому – латана свитина».Але від цього нова конструкція втрачає те значення, яке мала попередня,оскільки трикомпонентна структура виражає перелік, а не зіставлення. Зі зміноюбудови фрази змінюється її ритмомелодика. Ідетьтся про те, що коженпредикативний складник вимовляється з пониженням голосу, тобто інтонаційниймалюнок такий самий, як під час вимови зі значенням переліку. Отож, миподіляємо думку мовознавців про те, що можливість трансформації утвореньзіставного різновиду на конструкції прелічувального значення не можна вважатиознакою структурної та семантичної близькості цих видів безсполучниковихречень, тобто складні структури одного виду в можуть перетворюватись в інший,але це не вказує на їх спорідненість чи тотожність. Тому ми приєднуємось довисновку дослідника С.І.Дорошенка: «твердження про схожість зіставнихречень і структур перелічувального значення мало переконливі» (31, с.52).
Поряд із безсполучниковими реченнями зіставного різновиду зі значеннямодночасності зустрічаються конструкції з різночасністю відношень, наприклад: «Колисья тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай».
За нашими дослідженнями, у прозі Г.Тютюнника безсполучникове утворенняз одночасними відношеннями трапляються значно частіше, ніж сполуки, щовиражають різночасні відношення. Перші становлять основну групу зіставногорізновиду. 1.2 Речення протиставногорізновид
Конструкції протиставного значення за своєю семантикою грунтуються на «контрастуючомувияві протилежності між явищами, діями, ознаками» (31, с.53). Як зазначаєК.Ф.Шульжук, протиставні відношення виявляються в структурах «зконтрастним порівнянням» (74, с.105). Лінгвіст М.С.Поспєлов наголошує натому, що семантичне протиставлення «здебільшого поєднується з паралелізмомграматичних значень і протилежністю лексичного змісту» (58, с.347) частинив одному безсполучниковому реченні. Тобто обидва наголошують на тому, щопротиставлення грунтується на контрасті між певними фактами, явищами, ознаками.
Утворення аналізованого різновиду засновані на запереченні одного накористь іншого або на невідповідності між дією першої і другої частин.Науковець С.І. Дорошенко речення протиставної семантики поділяє на дві групи:
1) структури, у яких компоненти поєднуються на «основізаперечно-стверджувального протиставлення»;
2) сполуки, у яких відношення між частинами «засновані наневідповідності їх змісту» (31, с.53).
До першої групи речень належать конструкції, між компонентами якихпротиставлення виникає внаслідок заперечення у першій частині і ствердження удругій, наприклад: «Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба». Утаких сполуках виразно формулюється тло, на якому вимальовуєтьсяпротиставність, що задається запереченням, розміщеним у першому компоненті.Заперечення предмета, дії, ознаки вимагає протиставного ствердження, якевисловлюється далі. Цим ствердженням і є другий елемент: «Всі в білихкапелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах».
Дослідники стверджують, що наявність заперечення і напружена інтонаціяз логічним наголосом на основі, що протиставляється, надають першомукомпонентові ознак незавершеності” (31, с.53). За нашими даними, у творахГ.Тютюнника такі речення регулярно функціонують, наприклад: «Не кожному вруки щастя йде – від багатьох воно тікає». Семантична незавершеністьпершої частини очевидна й тоді, коли присудок у ній виражений наказовимспособом у поєднанні з часткою не, наприклад: «Не кусай мене ззаду – ясмачніший спереду!».
Переважно у складних безсполучникових реченнях протиставного різновидупозиція частин є закріпленою, на що звернули увагу дослідники [58;149].Раритетними є випадки функціонування безсполучникових речень протиставногорізновиду за незакріпленою позицією частин, однак нами такі структури у прозіГ.Тютюнника не зафіксовані.
Другу групу структур протиставного різновиду складають речення ізелементом невідповідності їх змісту окремих компонентів. Наприклад: «Дряпаюсяна неї, дряпаюся, не бере»; «Кричи та клич – вітер і голосу не донесе».Особливість цих конструкцій у тому, що в них дія другого комнонента «констатуєвідсутність позитивного результату, фіксує заперечення того» (31, с.55), щомало б бути наслідком дії, названої у першому елементі. Отож, дія першоїчастини безрезультатна: «Уже баба й пареними висівками обкладала – недопомага»; „Жалівся Оксенові – не допомагає”; «Вона і дознахарів, і до шептух – не допомагає»; “І на свіжий вітерець носили,і в земельку закопували – нічого не пособило”.
У наведених реченнях дія першої частини, що передбачає досягненнянаслідку, в другій заперечується вказівкою про її невиконання.
Важливим є те, що компоненти конструкції аналізованої групирозташовуються чітко, а саме: постпозицію займає частина, в якій йдеться проневиконання певної дії. Зміна розташування компонентів зумовлює втрату смислувсього речення.
Отже, зіставні та протиставні речення – це два різновидизіствно-протиставного виду безсполучникових складних речень. Вони відрізняютьсяі семантичними ознаками, і структурою. Семантична відмінність полягає в тому,що схожість чи несхожість між явищами виявляється різною мірою. Щодоформально-граматичної структури, то вони відрізняються синтаксичним вираженнямкомпонентів і можливостями транспозицій. Обидва різновиди стилістичнозабарвлені: безсполучниковість надає конструкціям із зіставною іпротиставноюсемантикою експресії, що не властива сполучниковим реченням.
2. Речення з пояснювальнимим відношеннямикомпонентів
У сучасній синтаксичній науці термін «пояснення» трактуєтьсяпо-різному. Одні дослідники вважають його типом синтаксичних відношень, інші,зокема М.С.Поспєлов,- типом синтаксичного зв’язку [58, с.357]. С.І. Дорошенко зауважує,що у зазначених вище трактуваннях терміна «пояснення» «виразнопроступає тенденція до визнання його одиницею синтаксичного порядку, на основіякої встановлюється характер зв’язків між компонентами» [31, с.58]. Проте,на його думку, такий пілхід неповно виявляє зміст самого терміна «пояснення».
Беручи до уваги дослідження багатьох інших граматистів, маємо змогузробити висновок, що пояснення – це не лише синтаксична категорія, а також ісемантична. Таке розуміння цього терміна сприяє чіткому проведенню «лініїзв’язку між смисловими і синтаксичними відношеннями» [31, с.58] складнихречень, що передають пояснюваність і виявленню їх семантико-синтаксичнихособливостей.
Заслуговує на увагу думка О.С. Ахманової про те, що термін «пояснення»можна тлумачити як «розвиток змісту основного складу висловлення шляхомйого деталізації» [3, с.343]. Цієї позиції притримується С.І.Дорошенко. Такетрактування він вважає смисловою основою терміна «пояснення». Миподіляємо думку С.І.Дорошенка та О.С.Ахманової щодо розуміння терміна „пояснення”у синтаксисі.
Розвиток і конкретизація того, що повідомляється у пояснювальнійчастині, виражається різнотипними відношеннями компонентів. Відповідно до цьогограматисти поділяють пояснювальні речення на такі, у яких:
а) сказане у пояснювальній частині знаходить розвиток у пояснюючій;
б) висловлене у першому компоненті уточнюється другим складником;
в) назва не коментується наступною частиною;
г) сформульоване у першому інгредієнтові доповнюється додатковимиданими” [31, с.59].
Це основні семантико-синтаксичні відношення частин пояснючальнихбезсполучникових речень.
Загальні смислові відношення ставши сентаксичними, мають специфічнізасоби вираження. Структурні особливості пояснювальних конструкцій науковцігрупують відповідно до того, як у них виявляються значеннєво-синтаксичні відношенняскладників. До першої групи відносять такі речення, у яких у пояснювальнійчастині є лексеми певної семантики, що налаштовують на повідомлення (“Ітак і знай: на слідуючи рік держпоставку виконаю і більше не дам ні зернини”)або готують до сприйняття факту дійсності («Прилетіла до двору, басить:якийсь чоловік у шинелі ходить по городі Сергійка на руках носить»). Додругої групи входять такі конструкції, у яких у пояснювальному компонентовімають місце вказівні слова або слова узагальненого значення, зміст якихпотребує уточнення: «А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне:прошиб ти». Третю групу становлять складні структури, у яких у пояснюючійчастині наявність слова вказівного значення, що вводять усю частину вкоментування, роз’яснення висловленого у попередньому складникові: «Вонипроїхали якимось яром, видерлися на горб і зупинилися перед чорною купою – тобуло дерево, складене в штабелі.»
Для встановлення семантико-структурних ознак різновидів речень ізпояснюючим rомпонентомвизначальним є те, яке значеннєво-граматичне співвідношення частин властивепевному різновиду, і те, які структурні елементи поясювального чи пояснюючогокомпонента наявні у будові відповідного різновиду.
Ураховуючи семантико-синтаксичні і структурні ознаки речень роз’яснювальноговиду, С.І. Дорошенко виlіляє такіїх різновиди :1)речення з розгортаюxою частиною; 2) речення з уточнюючим компоненетом; 3) речення зкоментуючим інгредієнтом; 4) речення з доповнюючим складником. Усі вони, якзазначає дослідник, «охоплені єдиним поняттям пояснення, пояснювальнихвідношень» [31, с.60], що характерно для складних синтаксичних конструкцій,у яких пояснююча частина розгортає, уточнює, коментує або доповнює своїмзмістом пояснювальний компонент або один із його елементів. 2.1Речення з розгортаючою частиною
До цього різновиду безсполучникових речень належать конструкції такогозразка: «А я тобі кажу: не чипай»; «У тебе виходить: набравчоловік соломи у своєму хліві – вже вкрав»; «Воно й видно: так брагоювід тебе й несе».
Особливість речень із розгортаючою частиною полягає у своєрідностівзаємозв’язку лексичного елемента першої частини і всього другого компонентабезсполучникової конструкції. Другий інгредієнт розгортає зміст опорного слова першоїчастини, «лексична природа якого націлює на розкриття думки, почуття, наназивання того, що сприймається» [31, с.60]. Цю співвідносність міжлексичним елементом і другим складником науковці визначають як розгортаючу, арізновид пояснювальних речень називають реченнями з розгортаючою частиною.
Від особливості семантики кожного складового компонента аналізованихутворень залежить їх структура: у перпозиції знаходиться частина, що спрямовуєна розкриття повідомлення, у постпозиуії – його називання. Посідаючи першемісце, спрямовуючий компонент вказує на висловлене, програмує його. Цедосягається за допомогою не лише лексичного значення опорного слова, а йінтонації незавершеності, з якою вимовляється препозитивна частина.Транспозиція складових компонентів із розгортаючою частиною або взагалінеможлива, бо призводить до втрати смислу, або якщо й можлива, то пов’язана зізміною семантичних і синтаксичних відношень між складниками.
Ураховуючи значення опорних слів першого компонента речення зрозгортаючою частиною ми виділяємо такі основні групи безсполучникових реченьіз розгортаючим складником:
1) речення, у яких опорне слово вказує на вираження думки, передачуповідомлення;
2) речення, опорне слово яких підводить, готує до сприймання об’єктадійсності, не називаючи сам акт сприйняття.
Складні конструкції, що належать до першої групи, по-різномукваліфікуються дослідниками безсполучникових речень. у навчальних посібниках зукраїнської мови для вузів, зокрема за редакцією Б.М.Кулика, їх названосполуками, подібними до складнопідрядних із підоядними підметовими ідодатковими, у яких друга частини виступає у відношенні до першої в ролі їїпідмета чи додатка. У такому підході виразно помітно граматичне і синтаксичнеототожнення речень із розгортаючою частиною зі сполучниковими складнимиодиницями, у яких підрядний компонент сприймається як розгорненнмй підмет чипоширений додаток. На нашу думку, це дещо змінює специфікусемантико-синтаксичних ознак безсполучникових структур, які схожі на названіскладнопідрядні речення, та не однотипно з ними ні сематично, ні граматично.
Трохи по-іншому трактуються складні сполуки розглядуваного різновиду вакадемічному п’ятитомному виданні «Сучасної української літературної мови»за редакцією І.К.Білодіда. Як і в класифікації М.С.Поспелова, їх віднесено доконструкцій із синтаксичним зв’язком пояснення. Їх поділено на дві групи: 1)безсполучникові речення, у яких пояснююча частина виступає у функції підмета,тому вони називаються синтаксично синонімічними до складнопідрядних ізпідрядним підметовим; 2) безсполучникові речення з пояснювально — об’єктнимивідношеннями, у яких пояснююча частина є розгорнутим додатком до головноїчастини; такі конструкції виступають синтаксичними варіантами до складнопідряднихречень із підрядними додатковими. С.І.Дорошенко вважає, що визнанняаналізованих конструкцій як синтаксичних одиниць пояснювального значеннязнаменує відхід учених від погляду, за яким розглядувані сполуки – це ті саміскладнопідрядні, але з пропущеними сполучниками.
Важливими у вивченні безсполучникових конструкцій взагалі, і аналізованогорізновиду зокрема, є погляди В.А.Бєлошапкової. За структурними ознаками складніструктури цієї групи дослідниця відносить до речень із не зайнятою у першійчастині синтаксичною позицією, тобто у перпозитивному компонентові відсутнійпідмет або сильнокеровна форма. В.А Бєлошапкова відзначає подібність уструктурі безсполучникових і з’ясувальних складнопідрядних речень: наявність водній із частин обох конструкцій опорних слів певної семантики і незаміщенасинтаксична позиція при них. Проте виділяється і низка відмінностей, щополягають у можливості чи неможливості застосування опорних слів і в характеріоформлення категорії особи, модальності й питальності. Ці розрізнення, яквизначає В.А.Білошапкова, «не дозволяють бачити в безсполучниковихреченнях з незамінною синтаксичною позицією у складі однієї з частин варіантиз’ясувальних складних підрядних речень»[5, с.241]. за допомогою цьоговисновку є можливість встановити значеннєву своєрідність аналізованихконструкцій і виявити їх співвіднесеність зі сполучниковими реченнями.
Справді, суб’єктно-з’ясувальні та об’єктно-з’ясувальні складнопідрядніконструкції і безсполучникові структури з розгортаючими відношеннями дещоподібні способами вираження опорних слів першої частини. Так, у сполучниковихоб’єктно-з’ясувальних конструкціях і безсполучникових з розгортаючою частиноюоднаковою мірою вживаються такі семантичні групи опорних слів: лексеми напозначення повідомлення і розумової діяльності, інтелектуального відчуття і сприйманнязовнішніми органами, волевиявлення і почуття. наприклад: «Адже ти бачиш,як мало в артілі робочих рук» – «Сам бачив, два ящики оружжя у дворізакопували»; «А ви знаєте, що то голова сільради» – «Знаю,уже сьогодні ти мене шукатимеш, ганчірник плюгавий».
Безсполучникові складні речення з розгортаючими відношеннями можутьтрансформуватися у складнопідрядні об’єктно-з’ясувальні речення і навпаки,наприклад: «Вона відкрила очі і побачила, що поранений підвівся і,обпершись руками об лаву, озирається навкруги [, ніби шукае когось]» — Вонавідкрила очі і побачила, поранений підвівся і, обпершись руками об лаву,озирається навкруги [, ніби шукае когось] і «Я думав – покинули мене»– Я думав, що покинули мене.
Схожими є також і засоби вираження опарного слова першої частини всуб’єктно-з’ясувальних складнопідрядних структурах і в безсполучниковихреченнях аналізованого різновиду. Головний член оформляється:
а) дієсловом із постфіксом -ся;
б) дієсловом минулого часу у формі середнього роду;
в) безсполучниково-предикативною формою на -но, -то і категорією стану.
Однак С.І.Дорошенко зауважує, що такий паралелізм у вживаннісполучникових конструкцій аналізованого різновиду не слід сприймати якпідтвердження їх однотипності у вираженні об’єктно- і суб’єктно- з’ясувальнихвідношень. Ми поділяємо думку дослідника про те, що «наявність чивідсутність сполучника – важливий структурно –граматичний показник відміннихтипів складних речень – сполучникових і безсполучникових, завдяки якомустворюються специфічні граматичні відношення предикативних інгредієнтів,своєрідна семантик» [31, с.58].
Підрядні компоненти в складнопідрядних реченнях підпорядковані головнійчастині формально і семантично і реалізують валентні властивості опорних слівголовної частини [31, с.64] та виконують роль поширених членів – підмета чидодатка, що створює граматичну одночленність складнопідрядної сполуки. Завдякисполучникам виникають суб’єктні й об’єктні відношення. Сполучники надаютьскладним структурам ознак з’ясування.
За відсутності сполучника зникає підпорядкованість частин, не маєподілу на головну і підрядну, а відтак і з’ясувальних відношень. Убезсполучникових конструкціях другий компонент вступає у відношення смисловогорозгортання змісту опорного слова попереднього складника, тобто у відношення,при якому складові частини функціонують, на думку С.І.Дорошенка, “іззначенням репрезентуючого і репрезентованого інгредієнтів” [31, с.64].Репрезентуюча частина значенням лексичних елементів вказує на розкриття думки,спрямовує увагу на зміст мовлення. Функція другого компонента – передаватидумку, виражати повідомлення. Тобто перший складник націлю на повідомлення,програмує його, другий формулює те, що має розкриватись, висловлюватись. Затакого співвідношення частин інформативне навантаження несе в собі другийскладник. Перша частина семантично обслуговує другу і в той же час виконуєструктурно – організуючу роль. У взаємозв’язку названих ознак компонентів –семантико-структурна природа цих речень: у них перша частина відіграєструктурну, а друга – семантичну роль.
Отож, зіставлювані сполучникові і безсполучникові конструкції відмінніза синтаксичним відношенням частин, тобто різні за вираженням граматичногозначення. Значить, при лексемах на позначенням мовлення, почуття, думки,сприйняття у системі складних речень реалізується два види відношень: усполучникових — з’ясування, у безсполучникових – семантичного розгортання. Томуми можемо зробити висновок про те, що аналізований різновид безсполучниковихструктур семантично не співвідноситься зі сполучниковими, хоч і не виключаєвведення в названі конструкції сполучників, бо результатом їх наявності чивідсутності є утворення різних граматичних значень.
Специфіка розгортання змісту опорного слова попередньої частини полягаєу тому, що припускається можливість поєднання складників, співвідносних зіскладнопідрядними суб’єктно-з’ясувальними й об’єктно-з’ясувальними реченнями івиявляється здатність до поєднання таких компонентів, які в сполучниковихзв’язках не існують. Ми поділяємо думку тих дослідників, які пояснюють широкеохоплення різноманітних конструкцій із цим відношенням компонентів граматичноюприродою безсполучникових речень: “їх граматичною двочленністю на відмінувід синтаксичної одночленності сполучникових речень з’ясувального значення”[31, с.65]. граматична двочленність дає змогу передавати репрезентованийскладник у будь-якому структурному оформленні, у тому числі й такому, якогонемає у зв’язках підрядної і головної частин складнопідрядних речень. Неспіввідносними зі сполучниковими є такі безсполучникові конструкції, у яких, надумку С.І.Дорошенка, друга частина становить:
а) номінативну структуру;
б)пряму мову в формах наказового способу;
в)пряме чи непряме питання, оформлюване з допомогою деяких питальнихслів [31, с.65].
У безсполучникових структурах із розгортаючим складником між першим ідругим компонентом встановлюються смислові відношення репрезентуючого ірепрезентованого. Репрезентуючими в них виступають опорні слова, що вираженітими самими морфологічними одиницями. Які вживаються у конструкціях ізрозгортаючою частиною. Відмінність їх у тому, що вони не перетворюються ускладнопідрядні. Наприклад: “[Чиясь сердита рука схопила його за шинелю.]Обернувся – чабан”; «Тмко розгорнув – білизна».
У таких випадках говорити про пропуск сполучника чи сполучного словавважаємо некоректним.
Не аналогійну до складно підрядних речень структуру має безсполучниковаконструкція, що передає «повідомлення про повідомлення», тобтоутворення з прямою мовою, у яких пряма мова включає форми наказового способу.
Під поняттям «пряма мова» прийнято розуміти точне, об’єктивновідтворюване висловлювання, передане так, як воно було або могло бутипроказане, із збереженням лексичних, синтаксичних та інтонаційних ознак[50, с.349;68, с.16]. За нашими дослідженнями, у безсполучникових сполуках, щопередають «повідомлення про повідомлення», сказане кимосьвставляється в мовлення повідомляючої особи, наприклад: «Кажуть – уседобре»; «Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазоновичу, дайошпісню!»; «Говорили дурневі: сиди дома». Але пряма мова можевключати і власні слова того, хто говорить: «Отже, я тобі раджу – подовбайземлю, подумай»; «Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайтеза нею»; «А я тобі кажу: надінь».
Розглядувані складні синтаксичні одиниці сприймаються як мова в мові,де кожна частина сполуки незалежно одна від одної виражає модальність.Різномодальність частин – це ознака безсполучникових складних сполук, якоїнемає в складнопідрядних реченнях.
Як засвідчують наші дані, у безсполучникових складних конструкціях обохгруп: і тих, у яких умовлення повідомляючого вставляються чужі слова, і тих, уяких вставляються його власні слова, можуть бути такі поєднання часових формприсудків:
а) теперішній і теперішній час: «Кажу вам: нема нікого»; «Такпитається: за щож ми мучимось?»;
б) теперішній і минулий час: «А я тобі кажу – піймали»;
в) минулий і теперішній час :«Він, було, завжди говорив: з ворогомпанькатися не можна»;
г) теперішній і майбутній час: «Тільки попереджаю: запаришся зтакими робітниками»; «Балакають – німці земельку будуть роздавати»;
д)майбутній і теперішній час: «А за кражу я тобі скажу: вона віднизької свідомості людини»; «Скажуть: що воно там за дурні лугомходять».
Також нами зафіксовано речення, у яких присудок однієї з частинвиражений формою наказового способу. Здебільшого у структурах із чужим мовленнямтакий компонент займає препозицію, а у сполуках із власним мовленням –постпозицію: «Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити»; «Ні,ти скажи: вийшла б чи ні?»; «Ще раз пропоную: їдьте з нами»; «Щеж я казав: бережись, Василю»; “І ще скажу тобі на прощання: не лізь,дійду, ло хліборобів-собственників”; «Ось що, брате, я тобі скажу:бережи себе».
Крім того, трапляються випадки, коли присудок першого складникабезсполучникових речень виражений неозначеною формою дієслова, а другого –формою наказового способу: «Добре сказати – потерпи!».
Наведені вище приклади засвідчують, що і у реченнях, у яких у мовленняповідомляючого вставляються чужі слова, й у конструкціях, у яких вставляються йоговласні слова можливі поєднання різних часових і способових форм присудків.
Граматисти зауважують, що самостійна модальність репрезентованогокомпонента, його експресивність, виражена інтонаційно, зумовлює його перехід упрепозицію. В усному мовленні перестановка відбувається у синтаксично непоширенихскладниках: «Цить, кажу»; «Хто палив, питаю?»; «Неси,кажу»; «Кінчай, кажу»; «Коней напували, питаю?». Уписемному мовленні транспозиція частин допускається за наявності поширеногопрямого мовлення. Але в обох випадках слова автора, винесені в пост позицію,сприймаються як вставній таку роль вони виконують і в інтерпозиції.
Неоднорідна модальність частин у реченнях з таким різновидом прямоїмови робить їх специфічно безсполучниковими структурами, які не трансформуютьсяу сполучникові шляхом підстановки сполучників чи сполучних слів.
Серед безсполучникових речень з розгортаючим відношенням, опорне словопершої частини яких націлює на повідомлення, виділяємо дві групи: утвореня щодопускають введення сполучника, і конструкції які не можуть перетворюватись ускладнопідрядні речення. Проте ні перша, ні друга група структур не можутьвважатись семантично співвідносними зі сполучниковими єдностями, оскількизіставлювані речення передають різні синтаксичні відношення. Семантичну співвідносністьслід визначати не за можливістю чи неможливістю вставлення сполучника, а заздатністю чи нездатністю конструкцій передавати однотипне граматичне значення.
Розглянемо безсполучникові речення з розгортаючою частиною, у якихопорне слово першої частини підводить до сприймання: «От ми йдемо,дивимося – щось біліє»; «Дорош глянув у куток: біля столусиділиобліковець Улас Хомутенко, Сергій Золотаренко і Денис Кошара».
У конструкціях цієї групи основу структури визначає одне слово першоїчастини – предикат своєрідного лексичного наповнення. Семантична ознака цихслів – виражати дію, яка підводить ло сприймання факту, інформації,повідомлення. Цю функцію виконують передусім дієслова та дієслівно-іменнісполуки із значенням зорового і слухового сприймання або звернення уваги,зокрема: дивитися, придивлятися, зиркати, оглядатися, прислухатися, виднітися,доноситися, перевести погляд тощо. Наприклад: «Озирнувся, вона вже стоялаззаду і посміхалась»; «А он глянь, люди йдуть»; «Юлязамазала і прислухалася: справді, стало ніби легше». До акту сприйманняможуть підводити й інші лексеми, які своїм значенням не вказують на сприймання.Таку роль можуть виконувати дієслова з семантикою руху: «Зайшли ми додвору – ніде нікого не видко»; «Орися гнівними рухами оголює ногувоище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п’явкибатиожиних ударів».
Деякі дієслова самі по собі не викликають акту сприймання чивисловлення думки. Роль підведення до процесу сприймання вони набувають лишеспіввідносячись із другим компонентом, який формулює зміст того, щосприймається. В усному мовлені цьому сприяє інтонації незавершеності,попереджуваності.
Таке семантичне наповнення предиката й інтонаційне оформлення першогоскладника визначають його препозитивну позицію як компонента, що націлює насприймання факту дійсності, даного об’єкта, висновку чи результату, щовиражається другою частиною. Закріпленість порядку розташування компонентівробить речення цього зразка «негнучкими структурами» [31, с.69]. За нашимиспостереженнями, подібна особливість спостерігається й у співвідношенніскладових частин першої групи речень із розгортаючою частиною: спрямування наповідомлення і називання його, вимова першої частини з незавершеною інтонацією,неможливість трансформації компонентів без заміни синтаксичних відношень. Уцьому й полягає спорідненість груп речень із розгортаючою частиною.
Відмінність безсполучникових речень другої групи від першої полягає втому, що в них пропущена семантична ланка, яка має позначати відповіднимдієсловом сам процес сприймання. Такими словами, що підводять до сприймання,могли б бути дієслова бачити, побачити, чути, почути, думати, подумати,відчути, та ін. Вони здатні заповнити логічну послідовність викладу думки. Так,у реченні «Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнулаіскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки» присудок першоїчастини лексичним значенням вказує на дію яка веде суб’єкт до акту сприймання.Однак у ньому немає дієслова на позначення самого акту сприймання. Ним можебути слово побачив. Воно заповнює логічний ланцюг викладу: спочатку дія, якапідводить до сприймання (глянула), далі називання процесу (побачила), а тоді йте, що сприймається (в сірій світанковій млі…). конструкція набуває такого вигляду:Олена глянула у вікно і побасила: в сірій світанковій млі стрельнула іскрамицигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Проте у реченні оригіналу такогослова, що називає акт сприймає, немає. Однак від цього речення не втрачає ознакскладної синтаксичної одиниці, не змінюється зміст, хоч «сприймається якспецифічне структурно-семантичне поєднання» [31, с.69].
Структурні, граматичні і смислові ознаки аналізованих сполук граматистирозглядають по-різному. У характеристиці структурних рис аналізованих конструкційіснує два провідні напрями: визнання пропуску проміжної ланки між першою ідругою частинами і заперечення пропуску дієслова сприймання як структурнонепотрібної ланки. Визнання пропуску проміжної ланки у вигляді дієслова сприйманняпривело частину дослідників, зокрема М.С.Поспєлова, до переконання, що такієдності потрібно характеризувати як переривисті структури [58, с.341], іншімовознавці, серед яких Л.А.Булаховський та Б.М.Кулик, вважають їх конструкціямиз еліптичною першою частиною [50, с.355;48, с.129,123]. Заперечення пропускудієслова сприймання дало окремим авторам змогу кваліфікувати ці реченняодиницями, закінченими як граматично, так і лексично [62, с.600]. Ми вважаємоцей погляд більш переконливим.
Твердження про пропуск у першій частині лексичного елемента, що створюєїї переривчастість, еліптичність, грунтується на можливості структурноїтрансформації конструкції із відсутнім дієсловом сприймання в єдності здієсловом – присудком в «еліптичні» структури: «Уже виїжджаючи звулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія» — Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся і побачив: біля воріт невиразночорніла постать Сергія; «Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посередобійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує»- Вискочила вона надвір:лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Але з можливостітакої трансформації не обов’язково випливає визнання факту, що в першомукомпоненті необхідно вбачати пропущений елемент.
У творах Г.Тютюнника речення аналізованого зразка зустрічаються часто.Розгляд їх семантики показує, що відсутність дієслова, яке вказує на процессприймання, коментують слова, що націлюють на сприймання висловленого у другомукомпоненті, не потребуючи ніяких інших лексем, тобто вони зовсім не потрібнідля виразу думки.
Особливо чітко це помітно тоді, коли дієслово першої частини витупає уформі наказового способу наприклад: «Дивися, он щось ворушиться». Уконструкціях подібного зразка не можна й уявити «еліпс» у вигляді «побач».Введення до складу речень таких слів привело б до штучності фраз, чужихсинтаксичній нормі української мови.
Та сама функція першої частини – вказувати на зміст сприймання,наголошувати на ньому – властива і безсполучниковим синтаксичним одиницям, у котрихдругий компонент становить номінативне речення: «Тимко розгорнув: білизна».Введення «пропущеного» слова у цю сполуку або призвело б доперетворення її в окремий різновид безсполучникових конструкцій: «Тимкорозгорнув і побачив: білизна» – речення з розгортаючим відношенням, уякому присудок першого складника націлює на повідомлення, або взагалі змінило бйого синтаксичну будову: складне речення трансформувалося б у просте: «Тимкорозгорнув і побачив білизну», а це порушило б комунікативну заданість думки.Звідси й випливає, що «вставка еліпса» не лише не потрібна, але й запевних умов неможлива. Тому науковець С.І.Дорошенко наголошує на тому, що ціречення слід вважати особливою групою різновиду пояснювальних конструкцій ізрозгортаючою частиною. Таке розуміння семантико-граматичної природи цієї групиречень не узгоджується з думкою тих дослідників які вбачають у них структури,що виражають відношення приєднання чи додаткового зауваження [58, с.341,344,347;48, с.129].Від названих конструкцій сполуки з розгортаючою частиною відрізняються ісемантичним наповненням дієслівного присудка, що передбачає появу другогокомпонента, і смисловою і інтонаційною незавершеністю першого компонента[66, с.30]. Зіставлювані безсполучникові не можна зараховувати до одного різновидуі за стилістичним вживанням. Реченням зі значенням приєднання і додатковогозауваження властиві не тільки усно-розмовному і художньому мовленню, а йнауковому і публіцистичному стилям. Сфера вживання цих синтаксичних одиницьширока. Сфера застосування конструкцій із розгортаючою частиною – усне розмовнемовлення, де порозумінню співбесідника сприяють обставини, жести, міміка,ритмо-інтонаційні засоби. За таких умов і створюються ознаки динамічності йемоційності виразу думки.
Використання речень із розгортаючою частиною в літературній мові,зокрема в жанрі художньої літератури, збагатило художній стиль новимстилістичним прийомом, а писемну мову — своєрідною структурною сполукою. Вонизустрічаються і в мовленні персонажів: «Дивимось, лежить»; «Бачу-на тобі ременяка добра»; «Сам чуєш – гуркотить, от-от до насприпожалує»; «Чую – пиляють»; «Глядь – хазяїн з батуриноюстоїть, зуби шкірить», і в розповіді автора: «Тільки він туди зайшов,бачить у вікно: зірвало вихором вершняк, закрутило понад садом і понесло клихій мамі»; «Тимко розгорнув ганчірку: в ній лежала грудкаіскристого меду»; «Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихокивала йому голівкою».
В усіх цих випадках безсполучникові конструкції з розгортаючимкомпонентом є елементом експресивного синтаксису, одним із стилістичнихприйомів динамічного відтворення подій. 2.2.Речення з уточнюючою частиною
Безсполучникові складні речення з уточнюючою частиною характеризуютьсячіткою окресленістю функцій компонентів: до складу першого входять слова ісловосполучення, які потребують уточнення, конкретизації, другий — виражає уточнення,деталізує. Уточнюється те, що в загальній формі названо у першому складникові:«А вісті були невтішні: пренімець, палить, убиває, грабує»; «Обносилисьзовсім, одне рам’я висить». Уточнювала частина цього різновиду конструкційпосідає перше місце і за своїм значенням може стояти тільки у препозиції. Якпояснює С.І.Дорошенко, уточнюючий компонент “інтродукує детальне розкриттяпредмета думки” [31, с.73], наприклад: а вісті були невтішні (а які саме,показано у наступному компоненті); обносились зовсім (а як саме, розкриваєдругий складник). Така роль першого компонента аналізованого різновидузумовлюється наявністю в ньому слів певної семантики. Вони поділяються на двігрупи: 1) слова вказівного значення і 2) слова, позбавлені конкретно речовоговираження [31, с.73].
Д першої групи належать вказівні займенники, займенниковий прислівниктак (отак), числівник однини у займенниковому значенні. Наприклад: «Теперз коровами так: теличка залишається вдома». Вказівні слова впливають нахарактер усієї фрази, на розміщення її компонентів. Через відсутністьсемантичної конкретності вони позбавляють першу частину самостійності і роблятьїї значеннєво незавершеною, такою, яка потребує розкриття. Не випадково такіречення з конкретизацією займенників кваліфікуються як конструкції «зсильним, обов’язковим з’вязком» [43, с.137].
Найчастіше змістова незавершеність препозитивного компонентапідкреслюється винесенням вказівного слова на його кінець, хоч завершенняпершої частини – не обов’язкова позиція займенника, а значить і неконструктивна риса розглядуваних речень. наприклад, у структурі «Отак і звами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете» вказівне слово стоїть на початкупредикативного складника. Однак яку б позицію воно не займало, логічний наголоспадає саме на нього. Його виділення зосереджує увагу на пояснюючій частині ісигналізує її необхідність. Вказівні слова першого компонента – це елементи,функція яких – привернути увагу до явищ, дій, предметів і їх ознак, націлити нарозкриття змісту чи обставин інформації. Роль другого складника –конкретизувати, уточнювати вказівку. Це співвідношення між частинами, якевиражає граматичне значення складного цілого, С.І.Дорошенко характеризує якзначення конкретизації займенника і слів номінативного значення.
Дехто з дослідників схильний вважати подібні сполуки конструкціями щонагадують відношення між узагальнюючим словом і однорідними членами речення[11, с.432]. ми поділяємо думку тих мовознавців, які вважають, що такетрактування розглядуваних структур неправомірне [31, с.74]. Передусім, зіставлюванієдності не схожі тим, що узагальнююче слово простої синтаксичної одиниціпередає називання однорідних членів речення. У безсполучникових складнихконструкціях розглядуваного різновиду наявність кількох уточнюючих компонентівможлива, наприклад: “Є ще в нього й інша особливість: праве око завждипримружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском”, але необов’язково.
Введення одногочи кількох пояснюючих предикативних компонентів залежить від семантикиузагальнюючого слова, розміщеного в препозитивному інгредієнтові. Привказівному займенникові і займенниковому прислівникові так (отак) може стоятиодна і кілька пояснюючих предикативних частин. За умови наявності числівника одинвідбувається обмеження кількості складників: при такому слові узагальненогозначення можливий лише один пояснюючий компонент.
Однакнайголовніша відмінність між безсполучниковими складними структурамианалізованого різновиду і простими реченнями із узагальнюючим словом приоднорідних членах речення полягає у тому, що зіставлювані синтаксичні одиниці «неможна порівняти за характером граматичного зв’язку»[31, с.75]. Одноріднічлени вступають у граматичний зв’язок із керованим «чи керуючим»словом із узагальненою чи вказівною семантикою як однорідні елементи, оскількивоно є таким самим членом речення, як і перелічувальні лексеми. Воно лишеузагальнює їх семантичні ознаки. Вказівні ж слова першої частинибезсполучникових конструкцій і уточнюючі предикативні компоненти суряднимзв’язком не пов’язані. Окрім цього, як зазначає С. І. Дорошенко, вони різняться«позицією про номінативного слова: вказівне чи узагальнююче слово стоїть упершій частині безсполучникової єдності» [31, с.75], воно уточнюєтьсязмістом наступного чи наступних складників. Узагальнююче ж слово стосовнооднорідних членів простого речення може посідати будь-яке місце. Аналізованібезсполучникові конструкції, у яких до складу препозитивного компонента входятьвказівні слова, становлять один із зразків безсполучникових складних сполук, уяких співвідношення частин не прирівнюються ні до граматичних зв’язків простогоречення, ні до синтаксичної «пов’язаності сполучникових складних утвореньпояснювального типу» [31, с.75]. Специфіка цих конструкцій полягає у тому,що вони не лише не мають сполучників, але й не припускають можливості їхвставлення. Це – типово безсполучникові складні одиниці.
Другу групу слів,які зумовлюють необхідність і обов’язковість появи уточнюючої частини складноїбезсполучникової конструкції становлять: означальні займенники, прикметники, атакож окремі займенники і числівники у значенні прикметників (займенник свій урозумінні «своєрідний», «особливий»; числівник один узначенні «однаковий», «той самий»), числівники один, два,три, чотири, числівники у сполученні з іменниками, прислівники, іменники йіменні сполучення зі словами ряд, низка тощо та субстантивовані прикметники.Наприклад: «Ну, ми тобі наробимо багато, тільки приймай»; “І осьнаслідок – сидить із перебитою ногою.”
Характерноювластивістю названих вище слів і сполучень є те, що вони позбавленівказівності. Специфічною ознакою їх є узагальненість і відсутністьконкретно-речового значення. Саме це робить їх тим елементом препозитивноїчастини, який потребує розкриття змісту, виявлення його рис. Як і вказівніслова, зазначені лексеми і їх сполуки займають таке саме місце: останнє упершому складникові. Відтягнений на кінець препозитивного компонента, такий елементвиділяється логічним наголосом і створює «незакінчено перервану інтонацію»[31, с.77], яка супроводжує цей різновид безсполучникових складних речень.
Лексемианалізованої групи мають широке загальне значення і тому привертають увагу допредмета думки для подальшого його розкриття. Цю функцію беруть на себе слована позначення розумової діяльності та висновку, волевиявлення і запитання,причини й умови, почуття й ознаки, що сприймається загально. Разом з тимхарактер семантики пояснювального слова першої частини має здатність впливатина будову та способи граматичного вираження другого компонента. Так, припояснюваних словах на позначення картин природи, вияву розумової і психічноїдіяльності, повідомлення другий компонент виступає «предикативною структуроюрозповідного типу» [31, с.77]: «З дощової мряки виринув вишневийхутір – з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами»; «А осьу тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем’я прийшло із-за моря і напаловійною на вельможу». Граматисти стверджують, що є й такі безсполучниковіконструкції у яких наявність у першому складникові слова питання (запитання)зумовлює оформлення другої частини як питального речення. Однак у прозіГ.Тютюнника нами таких сполук не зафіксовано. При уточненні слів наказ,застереження, завдання другий інгредієнт виражається інфінітивною конструкцією:«Передайте наказ: нікому не говорити про моє поранення».
У творахГ.Тютюнника також зустрічаються речення, у яких пояснюване слово першогоскладника виражене прислівником: «Перший раз торг закінчився невдало: унього відібрали рибу і виштовхнули втришия з казино»; «Темно – навітькінського хвоста не видно»; «Та ще невідомо, винен він чи ні?».
Дослідникизауважують, що у переважній більшості випадків немає чіткої закріпленості міжсемантикою пояснюваного слова і способами вираження предиката другої частини[31, с.78]. Лексичне значення багатьох слів припускає різне граматичнеоформлення уточнюючого складника. Проте можливість різного вираження постпозитивногокомпонента при одному і тому самому пояснюваному слові не заперечує загальногоуявлення про те, що в реченнях цієї групи другий інгредієнт служить уточненнямслова широкої семантики. Незалежно від того, як структурно оформлялась другачастина, вона виступає поясненням слова, позбавленого конкретно-речовогозначення.
Структури цієїгрупи безсполучникових речень співвідносні з сполучниковими, які передаютьпояснювальні відношення за допомогою службових слів тобто, а саме, зокрема таінших, наприклад «Серед народу ходили жахливі чутки: німці кидають увогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордуютьполонених червоноармійців» – Серед народу ходили жахливі чутки, а саме:німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими мукамимордують полонених червоноармійців.
Аналіз двох групконструкцій з уточнюючою частиною показує, що спільним у них є відношення міжуточнюваною лексемою і другим компонентом. В обох групах воно сприймається яквідношення загального і часткового, хоч можливе різне морфологічне вираженняуточнюваного слова. Поряд зі спільними виявляються і відмінні ознакизіставлюваних речень, які полягають у можливості перетворення у сполучниковісинтаксичні одиниці. Конструкції першої групи не припускають введеннясполучників, структури другої групи, мають здатність трансформуватись усполучникові єдності.
За нашими даними,у творах Г.Тютюнника, безсполучникові речення з уточнюючою частиною трапляютьсярідко. Конструкції, що належать до другої групи функціонують частіше, а складнієдності першої групи займають периферійну позицію. 2.3Речення з коментуючою частиною
У творахГ.Тютюнника серед речень із пояснювальним відношенням за специфічною семантикоюі структурними ознаками виділяється різновид безсполучникових конструкцій ізкоментуючою частиною: «По мосту повільно сунули плетені із лози величезнікулі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі»; «Такескажете, то ж Йонька подався на хутори до своєї рідні в гості.»
У лінгвістичній літературі речення цього різновиду характеризуютьсяпо-різному. В академічному виданні «Сучасної української літературної мови»структури з коментуючим компонентом кваліфікуються як конструкції, у яких другачастина (або кілька частин) розкриває зміст попереднього інгредієнта [50,с.385]. В інших посібниках і підручниках аналіз складної синтаксичної одиниціцього різновиду поєднано з характеристикою речень пояснювальних або речень, щовиражають приєднувальні відношення [27, с.339; 48, с.129; 22, с.357].
Окремими авторамибули висловлені пропозиції про виділення конструкцій із коментуючою частиною вокремий вид, у якому друга частина має «вміщуюче значення» [12,с.346] або «коментуюче, роз’яснююче значення» [67, с.189].С.І.Дорошенко прийняв назву речення з коментуючим значенням, запропоновануГ.К.Хамзіною, і, поділяючи її аргументи про відмінність коментуючих структурвід приєднувальних конструкцій, разом із цим висловлює незгоду з намаганнямидослідниці відірвати цей різновид від пояснювального виду і вважати йогоокремим типом безсполучникових складних речень.
Конструкції зкоментуючою частиною становлять різновид пояснювальних, безсполучниковихструктур, що має свої специфічні ознаки в смислових взаємозв’язках компонентів,в будові і навіть частково в інтонаційному оформленні. Проте разом із цим вониє, як зазначає С.І.Дорошенко, «виявленням загальної ідеї пояснення,закладеної у смислових зв’язках першого і другого компонента» [31, с.80].Тому за семантичною пов’язаністю частин аналізований різновид не можна відривативід виду речень із відношенням пояснення, у яких другий складник розкриває,уточнює, коментує чи доповнює перший. У коментуючих конструкціях семантичнийзв’язок пояснюваності характеризується специфікою, відмінною від іншихрізновидів, а серед них насамперед від уточнюючих структур. Це відбивається узначеннєвій ролі другої частини і в структурних ознаках коментованого ікоментую чого компонента.
У реченнях ізуточнюючою семантикою друга частина пов’язана з лексичним елементом першогоскладника, який потребує уточнення. Між уточнюваним елементом препозитивногокомпонента і уточнюючою постпозитивною частиною встановлюється відношеннязагального і часткового, за якого часткове наповнює загальне, вводить у йогомежі те, що може становити зміст загального. Саме тому лексичні елементипершого компонента становлять невід’ємну ознаку його структури. Через наявністьтаких слів перша частина позбавлена семантичної самостійності. Це засвідчує іїї інтонаційний малюнок: немає зниження тону вкінці, але є логічне виділенняуточнюваного слова.
Інші властивостімають конструкції із коментуючим компонентом, у складі першого інгредієнта якихнемає лексичних елементів узагальнюючої чи вказівної семантики, що потребуютьуточнення, які б програмували другу частину. Це позначається на інтонаційномуоформленні першого складника. Він вимовляється з більшим пониженням тонуукінці, у ньому немає виділюваного слова, відсутність якого надає компонентовісемантичної самостійності. Звідси зрозуміло, що таким реченням не властиве відношеннязагального і часткового. Коментуюча частина не уточнює пояснюваного словапершої, оскільки такого елемента у ній немає. Наприклад: «Доносилонескінченний жерстяний шелест – то шумів у плавнях вітер». Препозитивнийкомпонент у такій конструкції не виявляє недовершеності ніяким своїм елементам,незакінченості вислову чи потреби щось з’ясувати, уточнити. Узята окремо першачастина може функціонувати як самостійне речення. Саме тому деякі науковцінаголошують на непереконливості твердження про те, що у конструкціях ізкоментуючим компонентом перша частина «з необхідністю вимагає коментуванняїї, що і здійснюється другою частиною» [67, с.188]. Коментар у виглядідругого складника викликаний бажанням з’ясувати семантично широке повідомлення,зробити його вичерпно зрозумілим. За такої ситуації як смислова накладка напершу частину або на її окрему синтаксичну ланку [31, с.82].
Така смисловароль зумовлює оформлення структурної схеми всього речення: коментуючийінгредієнт включає до свого складу вказівні займенники це (оце), то, те (теє), інодізайменниковий прислівник так, які співвідносять другий складник із першим. Цілексичні елементи зазвичай стоять на початку компонента: «Ти ж, брате,контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. Така структурнаособливість коментуючих конструкцій своєрідна порівняно з уже розглянутимирізновидами речень пояснювальної семантики. Вказівний елемент коментуючоїчастини надає їй ознак несамостійності, пов’язаності з попереднім інгредієнтом.В уточнюючому різновиді другий компонент не має таких показників, тому йсприймається семантично самостійною одиницею.
Вказівнізайменники виконують подвійну роль: співвідносять другу частину або з усімпершим компонентом, або з одним чи кількома лексичними елементами. У першомувипадку вони служать вказівкою на те, що саме підлягає коментуванню: фактдійсності чи щось уявне: „Заб’ємо пацє, то діло найвірніше“; „Міжнебом і землею каламуть: то кінські копита розляпують багнюку“. У другомувипадку, тобто коли зазначені лексеми співвідносять коментуючий складник зокремим словом чи нерозривним словосполученням першого компонента, вонинацілюють на окремі предмети і явища, що коментуються: „В лісах стоявскляний дзвін – то на стовбурах лопалася льодяна кориця“.
Оскільки вказівніслова другої частини не виконують чіткої семантико-синтаксичної ролі, вониможуть не вживатись, проте смислові і синтаксичні відношення між складниками невтрачаються, наприклад: „Тихо тренькнули вікна: Орися зачинила за собоюнабухлі двері“; „Іноді із степової пустелі линув тужливий людськийкрик, не залишаючи після себе ні луни, ні голосу: кричала сова“. Характерно,що пропуск вказівних займенників легко заповнюється, не зумовлюючи порушеннясмислових зв’язків між компонентами: „Тоді із зелених трав почувся плаксивийголосочок,- співала дівчина – полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотоммолодесенької журавки.- Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок,- тоспівала дівчина – полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотоммолодесенької журавки. Зіставлення конструкцій із пропущеними і наявними удругій частині вказівними лексемами засвідчує те, що смислові зв’язки міжскладниками не змінюються, але стилістично ці речення не можуть вважатисярівноцінними. Вказівне слово створює розмірено повільний виклад думки.Відсутність його надає фразі динаміки, що перетворює такі структури в елементекспресивного синтаксису, який широко застосовується в художній літературі.
Мовознавцістверджують про дещо іншу роль займенникових прикметників. Співвідносячи другучастину з першою, вони виступають разом з цим у ролі обставин, а це зумовлюєнеможливість їх пропуску, оскільки речення втратять свої семантико-синтаксичніознаки: “Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися».Дослідниками також помічено, що конструкції із займенниковим прислівникомтрапляється значно рідше, ніж складні структури з вказівними займенниками. Упрозі Г.Тютюнника речення, коментуючи частина яких до свого складу включаєзайменниковий прислівник, займають периферійну позицію.
Отже,проаналізовані конструкції із коментуючою частиною об’єднуюються спільністювідношень компонентів: друга частина коментує першу.
Різновид реченьіз коментуючим складником не співвідноситься з жодним видом складнихсполучникових речень. І в цьому його своєрідність Б структури виражаютьвідмінне від сполучникових конструкцій значення. 2.4Речення з доповнюючою частиною
В основісмислових відношень частин речень із доповнюючим компонентом лежать відношеннядоповнення або додаткового зауваження, тобто другий інгредієнт конструкції неслужить ні уточненням слова першого складника, ні його коментарем, а поширюєдумку про особи, предмети, дії, обставини: «Ось кому все одно, їм хоч накрай світу їдь»; «Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися».У таких конструкціях взаємозв’язок частин встановлюється з їх семантичногонаповнення. Другий складник продовжує інформацію, називає додаткові дані провисловлення в першому інгредієнтові, що сприймається як його пояснення. Натакому взаємовідношенні будуються фраза з доповнюючою частиною. За цією ознакоютакі конструкції і відрізняються від інших структур із пояснювальноюсемантикою. Речення з компонентом додаткового зауваження становить семантичнонеоднорідний різновид. За характером смислових відношень між частинами іокремими ознаками структури С.І, Дорошенко поділяє їх на кілька груп:
1) речення здоповнюючо-роз’яснювальною частиною;
2) речення здоповнюючо-тлумачним компонентом;
3) речення здоповнюючо-оціночно-висновковим складником;
4) речення здоповнюючо-поширюваною частиною [31, с. 85],
Групу конструкційіз доповнюючо-роз’яснювальним компонентом становлять речення, у яких другийскладник є додатковим зауваженням означального характеру до іменника першоїчастини. Дослідники зауважують, що смислову співвідносність з елементом першогокомпонента виявляють:
а) особовізайменники;
б) займенниковіприслівники.
У творахГ.Тютюнника нами зафіксовано такі структури з доповнюючим компонентом, якиймістить особові займенники: «Підійдеш до товариша Стукача – він тобі всерозкаже»; «Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з’явивсядо Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного»; «Оцеж садиба Вихорів, він її знає»; «Ходить, позакладавши в кишені руки,ще йому й молока в глечик наливають».
Значно рідшезустрічаються речення, в яких у другій частині стоять займенникові прислівники:«Принеси його торбу, там должні ковбаси буть».
У конструкціях іздоповнюючо-роз’яснювальними відношеннями займенники і прислівники виконуютьфункцію семантичного зв’язку препозитивного складника з постпозитивним.
Речення цієїгрупи семантично не співвідносяться з жодним різновидом сполучникових структур,хоч їх будова і припускає можливість введення сполучних слів який, де, але заумови обов’язкового зняття займенника або прислівника другої частини. Тодібезполучникові конструкції з доповнюючим складником перетворюються ускладнопідрядні речення з означальною підрядною частиною. «Підійдеш дотовариша Стукача – він тобі все розкаже „– Підійдеш до товариша Стукача, якийтобі все розкаже».
Як і в іншихвидах безсполучникових конструкцій, підстановка сполучників у структурах іздоповнюючо-роз’яснювальними відношеннями не тільки впливає на структуру речень,але й змінює граматичне значення. Через це граматисти твердять про семантичнуневідповідність зіставлюваних конструкцій. Тому їх не слід розглядати яксинтаксичні синоніми.
Речення з другоюдоповнюючо-тлумачною частиною об’єднують компоненти, постпозитивний з якихстановить тлумачення незрозумілого слова, вжитого у препозитивному складникові.Роз’ясненню може піддаватись іншомовне слово чи сполука слів або маловживанеслово. У прозі Г.Тютюнника конструкції другої групи нами не зафіксовані.
У речення іздоповнюючо-оціночно-висновковими відношеннями друга частина дає висновоквисловленому у першому компоненті, поєднуючи це з оцінкою, яка залежить відсемантики лексем і виявляється більшою чи меншою мірою. Обов’язковимструктурним елементом другої частини є вказівні займенники то, це (оце)те, якіспіввідносять доповнюючий компонент з усім препозитивним складником: «Нікудивони не ходили, це я тобі набрехав»; «А нічого того не буде, то все –бабські випадки».
Обов’язковістьзайменника у будові другої частини робить неможливим трансформацію структур іздоповнюючо-висновковими відношеннями у сполучникові речення: вони неспіввідносяться з жодним із різновидів сполучникових конструкцій.
Безсполучникові реченняз другим доповнюючо-поширюваним компонентом передають додаткові зауваження безознак роз’яснення, тлумачення чи оцінки. Такі доповнення можуть торкатисязмісту всієї препозитивної частини, але можуть пов’язуватись і з одним чикількома її лексичними елементами, наприклад: «Бо ті лящі дуже насковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював»; «Ну, пожди ж,проклятий виродку, я тебе провчу»; «Тепер його старість забезпечена:удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть»; «Чугай уже завівмотор: німецька техніка опанована»; «Уже он прийшов Гаврило, поравиїжджати»; «Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад»;«Скільки я на йому того пруття побив – до неба тин можна було б загородити»;«Харчі є – на двох вистачить»; «Уже зажав старий грудьми головусина, підім’яв під себе – напирала стара степова сила на молоду, вимірюючи їївитривалість»; «Закипіло в мене серце – сім шкур би з них зідрав затаку шкоду»; «Він зняв його з голови і побачив руде п’ятенце: угоріна драбині сиділа курка і насмішкувато дивилась вниз».
За нашимидослідженнями, речення з доповнюючо-поширюваною частиною серед усіх групдоповнючих безсполучникових конструкцій займають центральну позицію у прозіГ.Тютюнника.
Отже, названісемантичні ознаки речень із доповнюючим компонентом засвідчують те, щодоповнення, поширення сказаного характеризується різноманітним значенням,відтінки яких розпізнаються у конкретному смисловому наповненнібезсполучникових конструкцій.
Отож, розуміннясемантики терміна «пояснення» як розвитку змісту основного складувисловлення шляхом його деталізації зумовило розмежування в безсполучниковихскдладних реченнях – синтаксичних відношень розгортання, уточнення,коментування і доповнення. Відповідно до синтаксичних відношень виділяєтьсячотири різновиди конструкцій із пояснювальними відношеннями: з розгортаючою,уточнюючою, коментуючою, доповнюючою частинами. Кожен із названих різновидівхарактеризується відмінними семантико-структурними і стилістичнимиособливостями.
Важливоюструктурною ознакою аналізованих різновидів речень є порядок розташуваннякомпонентів як засіб вираження смислових і синтаксичних відношень. У препозиціїстоїть пояснювальний складник, у пост пропозиції – пояснюючий. Транспозиціячастин спричиняє втрату змісту або перетворення безсполучникової складноїструктури в інший семантико-синтаксичний вид.
Помітну роль ворганізації структурної схеми речень відіграють лексичні елементи. Відповіднодо місця їх розміщення в складових частинах конструкції із пояснювальнимивідношеннями поділяються на дві групи: 1) речення з лексичним елементом упрепозитивному компонентові; 2) речення з лексичними одиницями упостпозитивному складникові. До першої групи належать конструкції зрозгортаючою та уточнюючою частинами, до другої – з коментуючою і доповнюючою.Лексичними елементами у першій групі є дієслова, займенники, іменники,прикметники, числівники, займенникові прислівники, у другій – вказівні йособові займенники, займенникові прислівники.
Функції лексичнихелементів у цих групах неоднакові. Лексеми першого компонента своїм значеннямпередбачають пояснення, втіленням якого стає другий складник безсполучниковогоречення. Лексичні одиниці постпозитивної частини співвідносять другий компонентіз першим як пояснююче до пояснюваного.
Згідно зізначенням лексичних елементів, яке визначає характер відношень між першою ідругою частинами, конструкції першої групи поділяються на дві підгрупи: реченняз розгортаючою частиною, у яких роль структурного елемента відіграють дієсловапевного значеннєвого наповнення, і уточнюючі, у яких пояснюваними словами єіменники, прикметники, числівники, займенники, прислівники. З лексичнихелементів другої групи закріпленістю за підгрупами конструкцій характеризуютьсялише займенники: вказівні становлять конструктивну рису коментуючих структур,особові і вказівні – доповнюючих. Займенникові прислівники властиві обомрізновидам речень.
За наявностіназваних виразних конститутивних лексичних елементів, які визначаютьсемантико-синтаксичні відношення і становлять структурні ознаки всієїконструкції, участь часових, видових і способових форм дієслів – присудків уформуванні між складовими компонентами речень із пояснювальними відношеннямистає мінімальною. У цьому їх важлива синтаксична риса, за якою вонивідрізняються від інших видів безсполучникових структур.
Із чотирьохрозглянутих різновидів конструкцій із пояснювальними відношеннями речення зкоментуючою частиною стилістично не співвідносяться зі сполучниковими реченнями:вони не мають синонімів у жодному зі складносурядних чи складнопідряднихструктур. Конструкції кожного з інших трьох різновидів поділяються на групустилістично співвідносних і групу стилістично неспіввідносних зі сполучниковимиконструкціями.
Зіставленнябезсполучникових складних пояснювальних речень і стилістично співвідносних ізними складнопідрядних структур дає змогу помітити експресивність перших істилістичну підрядність других.
Наші дослідженнязасвідчують те, що у прозі Г.Тютюнника з-поміж конструкцій із пояснювальними відношенняминайчастіше вживаються речення з розгортаючою частиною, значно рідшезустрічаються структури із коментуючим компонентом. 3. Речення звідношенням детермінації
У творахГ.Тютюнника помітне місце займають речення з відношенням детермінації, хоч невсі їх різновиди представлені активно. С.І.Дорошенко виділяю такі різновидибезсполучникових речень із відношенням детермінації.:
1) за часовим компонентом;
2) умовно-наслідкові;
3) причиново-наслідкові;
4) з частиною, що передаєпричинове обґрунтування;
5) один із складників виражаємету;
6) одна із частин передаєдопустовість [31, с. 90-91].3.1 Речення, одна з частин яких має часове значення
Назву цьогорізновиду конструкцій визначило часове співвідношення компонентів. Убезсполучникових складних структурах, у яких одна з частин має часове значення,детермінуючий компонент називає час дії, впродовж якої, під час якої або післяякої здійснилася, здійснювалася чи здійсниться інша дія, вираженадієсловом-присудком наступної частини; «Приїхали до лісу – зійшло сонце»
У реченнях цьогорізновиду взаємодія компонентів передає відношення однієї дії до часу іншоїдії. У структурній схемі часовий складник стоїть у препозиції, становлячи «темпоральнетло», на якому розвивається наступна дія [31, с.91].
Граматистизазначають, що безсполучникові конструкції з часовою частиною виражають двачасових значення: одночасність і хронологічному послідовність. Коли дія,названа у першому складникові, становить динамічне тло, на якому триває іншадія і здійснюється а один із моментів продовжуваної першої дії; співвідношенняміж компонентами сприймається із значенням одночасності. Якщо ж дія першогоскладника завершується на початку другої, то конструкція має значенняпослідовності.
Речення з часовоючастиною значно відрізняються від структур з перелічувальним значенням,компоненти яких розміщуються в одно часовому і різночасовому планах.Відмінність виражається структурно, семантично й інтонаційно.
Вони несхожі забудовою, бо протиставляються як відкриті ряди з одно функціональними частинами(речення з перелічувальним значенням) і бінарні структури зрізнофункціональними компонентами (конструкцій з компонентом, що має часовезначення). Зіставлю вальні речення різняться інтонацією: відкритим структурамвластива однотипна інтонація переліку, інтонування першої і другої частинконструкцій із часовою семантикою різнорідне, тобто тон підвищується під часвимови детермінуючого складника і знижується під час вимови детермінантногокомпонента. Інтонація переліку відображає смислову наповненість ряду складниківзначеннєво відособлених один від одного, і в реченнях, що передають одночасністьподій, і в структурах із послідовністю явищ. Смислова самостійність цих реченьсупроводжується їх смисловою автономністю. Жоден із часових компонентів невиступає часовим фоном, на якому б розгортались наступні події. Інтонуванняпереліку виключає сприймання цілої складної конструкції як такої у якійнаступна частина пов’язана з характером дії, названої у попередньомукомпонентові. Співвідношення ж, у якому дія наступного складника пов’язується зчасом дії попереднього, властиве складним реченням, у яких інтонаційний малюнокхарактеризується попереднім підвищенням із наступним зниженням тону. У цихструктурах дія першої частини пов’язана з дією другої і є її часовимпоказником, друга існує в межах тривання дії першого компонента абоздійснюється в один з її моментів чи після неї. У цьому структурна інтонаційнаі семантична різниця речень із часовою частиною і конструкцій зі значеннямпереліку одночасних чи послідовних дій.
Властивіструктурам із часовим складником значення одночасності і темпоральної послідовностіпередаються і співвідношенням спільночасових дієслівних форм, і відношеннямрізних форм часу, вжитих в одному з часових планів — минулому, теперішньому,майбутньому.
За нашими даними,для вираження значення одночасності речень найхарактернішими у прозіГ.Тютюнника є випадки вживання присудків обох частин з однаковими дієслівнимичасовими формами, що передають об’єктивний час:
а) минулого: «Великогось без ременями і пілотки, всі шепотіли [:- Он уже… Повели доМахоткіна…]» «Ми жили зовсім у чужих людей – ви й подушки не далипід голови»; «Пиляли в кирнасовому лісі дуби – не вберігся Василь»;
б) майбутнього: «Умиратимете– піп причастя не дасть».
Безсполучниковихскладних структур, у яких присудки обох частин виражені формою теперішньогочасу, нами у прозі Г. Тютюнника не зафіксовано. Граматисти стверджують, щозначення одночасності можливе і при вираження присудків обох компонентіврізними часовими формами, які завдяки їх властивості набувати відносно-часовезначення сприймаються в одному часовому плані. Однак такі конструкції у тканинітворів Г.Тютюнника не зустрічаються. Є лише випадки, коли дієслово першогоскладника передано формою майбутнього часу, а в другій частині використовуєтьсяскладений дієслівний присудок, який разом із присудком першої частини формуєодну часову площину: «Нас тут не буде, доведеться самим себе захищати».
У структурах із темпоральною наступністю дія, виражена першимскладником, передуючи дії другого, стає часовою межею, після якої здійснюєтьсянаступне. Динаміку дій можуть передавати присудки, що виражаютьсяспіввідношенням різних та однакових часових форм:
1) минулого і минулого: «Априйшли червоні – не соромлячись людей, штани скидав, рубчики показував»; “Ітільки він кинув мило, плигнула в річку”;
2) майбутнього і майбутнього: «Німціж тільки ступлять – тебе ж першого на шворку, горе ти моє нещасне»; «Приведуть– довідаєшся».
Значенняпослідовності властиве також конструкціям, друга частина яких має формунаказового способу, наприклад: «Прийду німець – стійте один за всіх і всіза одного»
Як засвідчуютьнаші дослідження, часові відношення пов’язані з певним розташуваннямкомпонентів, при якому препозитивним є часовий складник. У такій структуріважливу роль відіграє смислове наповнення часового складника, зумовлене введеннямдо його складу своєрідних лексичних одиниць. Часові відношення виразновиражають дієслова на позначення прибуття: прийти, приїхати, прилетіти, наприклад:«Приходив – покірно горнулася до нього, мовчала і любила»; «Приїдешколись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи»; на позначення початкуі кінця; починатися, минати, кінчатися тощо, наприклад: «Почнетьсякосовиця – рубля притягнути нічим буде».
Часове значенняпершого компонента підкреслюється також сполученням названих вище дієслів зіменниками, семантика яких має часові ознаки: день, пора, осінь, весна, наприклад:«Прийде зима – можна чаю випити». Наявність таких лексичних елементіввказує на час, на тлі якого відбувається чи відбудеться інша дія.
Детермінуючачастина набуває відчутно темпорального значення також у випадку вираження їїприсудка дієсловами, що позначають часову пору доби – виднітися, темніти,смеркати тощо, а також словосполученнями на зразок зійшло (зайшло) сонце, ще йне світ та інших: «Приїхали до лісу – зійшло сонце». Виразно-часовасемантика детермінуючого компонента у таких реченнях дає йому змогу займати іпрепозицію і постпозицію: «Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки небилися». Таке розміщення складників не заважає розумінню часовихвідношень: друга частини називає час, у який відбувається дія, названа впершому компонентові: Б.М.Кулик зауважує, що подібні конструкції припускаютьперетворення будь-якого складника в підрядну частину [48, с.121]: Коли Йонькапрокинувся, ще чорти й навкулачки не бились і Йонька прокинувся, коли ще чортий навкулачки не бились. Але така трансформація ніяк не порушує логіки передачівідповідним компонентом часового значення.
Характернаособливість безсполучникових складних речень із часовим складником полягає утому, що ці структури припускають введення до часового компонента сполучнихслів коли, як. Цьому сприяє подібність сполучникових і безсполучниковихконструкцій у вираженні часовими і способовими формами присудків. Протевластива безсполучниковим реченням із часовим складником динамічність не робитьїх семантично тотожними з відповідними сполучниковими складними одиницями.Складнопідрядні структури з підрядними часу і безсполучникові конструкцій зчасовою частиною – «стилістичні синоніми, а не різноструктурні синтаксичніваріанти вираження часових відношень» [31, с.96].
Отже, порядокрозташування компонентів, видо-часові і часово-способові співвідношення таінтонація у безсполучникових складних реченнях із часовим компонентом тіснопереплітаються і взаємодіють із лексичною наповнюваністю частин і в окремихвипадках залежить від неї. Тому, як зазначають деякі дослідники, під часаналізу цього різновиду безсполучникових конструкцій недостатньо підкреслювати,що в них вираження граматичного зв’язку здійснюється лише завдяки видо-часовимспіввідношенням, позицією компонентів й інтонацією [49, с.272]. Удетермінантному часовому співвідношенні велику роль відіграє семантика лексемдетермінуючого складника.3.2 Умовно-наслідкові речення
Умовно-наслідкові– це такі безсполучникові конструкцій, у яких один із компонентів вказує «нареальну, потенціально реальну чи ірреальну» [31, с.97] умову звершеної абонеобхідної дії чи стану, реалізація якої дає чи може дати реальний, сподіванийабо можливий, але не реалізований наслідок.
Семантичнавираженість дії, що зумовлює результат, визначила переважне розміщення умовноїчастини безсполучникового складного речення на першому місці, а наслідку – надругому: «Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть». На думкуС.І.Дорошенка, видо-часові і часово-способові співвідношення умовного інаслідкового компонентів, що визначають реальний, потенціальний чи ірреальниххарактер умови, служать основою поділу умовно-наслідкових конструкцій наречення реальної, потенціальної й ірреальної умови. У структурах реальноїумовності називається умова, яка реально існувала, існує чи здійсниться умайбутньому, наприклад: «Знайдуть – до вечора не доживу». Реченняпотенціальної умовності вказують на умову, що може або могла збутись: «Булиб кістки – м’ясо наросте». Ірреальна умовність виражає умову, яка нездійснилась і не може здійснитись: «Отже, їй богу, сказав би мені хто такез два місяці тому, очі видряпав би».
Умовно-наслідковівідношення виявляються у значеннях одночасності й послідовності, ґрунтуютьсявони на співвідношення вило-часових форм дієслів дійсного, умовного інаказового дієслів, а також інфінітива.
З-поміжвидо-часових і способових відношень виділяється низка таких, що нагадуютьспіввідношення присудків конструкцій інших різновидів детермінантного виду,зокрема структур із часовою частиною. Найчастіше це стосується речень реальноїумовності, які формують умову, що існувала, існує чи здійсниться у майбутньомуі в час якої чи після якої виникає результат. Подібно до цього видо-часова іспособова співвідносність дієслів у конструкціях із часовим значенням формуєреально існуючі відношення дії – часу, в межах якої чи після якої відбуваєтьсяінша дія.
Як і в структурахіз часовим компонентом, в умовно-наслідкових конструкціях, значення попередності/наступностіпередаються різночасовими і спільно часовими дієслівними формами складників. Утворах Г.Тютюнника нами зафіксовані такі умовно-наслідкові речення, у якихприсудки виражені часовими формами:
1) теперішньогоі майбутнього часу: «Не хочеш по-доброму, візьму силою»; «Любовта совіт, житимуть не гірше других»;
2) майбутньогоі майбутнього часу: «Підеш за правдою ніхто тебе не обидить».
Часовупослідовність умовно-наслідкових конструкцій передають також присудки, вираженів обох частинах однією і тією самою часовою формою а також це значеннявідтворюється у випадках використання у першому компоненті присудка, вираженогоформою доконаного виду, а в другому – доконаного або недоконаного, наприклад:майбутній – майбутній: «Ти не вб’єш – тебе вб’ють»; «А доглянете– від Радянської влади вам буде велика подяк»; «Не вбережемо йогочоловіка – нас усіх перестріляють»; «Знайдуть Северина – обох заграти посадять»; «Не дай же бог, помітить, отут нам з тобою і клинцізаб’ють». Дослідники наголошують на тому, що в українській мові середбезсполучникових складних умовно-наслідкових речень реальної умовностіцентральну позицію займають конструкції, у яких співвідносяться формимайбутнього часу доконаного виду в обох компонентах [31, с.98]. Це пояснюєтьсяхарактером майбутнього часу, який тією чи іншою мірою уявляється умовним.
Безсполучниковіречення з часовою частиною і умовно-наслідкові безсполучникові структуруподіляються на одно модальні і двомодальні [31, с.100]. Одномодальні – цепереважна більшість конструкцій, у яких присудки обох складників вираженіформами дійсного або умовного способу. ДО одно модальних умовно-наслідковихречень належать також і такі структури, у яких присудок першого компонентапередається формою наказового способу, а другого – дієсловом дійсного способа: «Накажіть– я все виконаю»; «Тебе, Гнат, постав на перехресті – німці нізащо непідійдуть». Це конструкції реальної умовності. У них наказ сприймається якумова, виконання якої мусить дати результат. Така синтаксична роль форминаказового способу впливає на вираження нею імперативності: вона втрачає ознакинаказовості, тому й усе речення сприймається із значенням одномодальності.
Специфікаконструкцій із наказовим способом і першій частині проявляється не лише увластивості названих дієслівних форм функціонувати з переносним значенням, алей у тому, що аналізовані речення не мають структурних відповідників середскладнопідрядних синтаксичних одиниць А це означає, що ці безсполучниковіречення, будучи семантично співвідносними зі сполучниковими не припускаютьвведення сполучного елемента без зміни морфологічних ознак присудків.
Двомодальнимибувають: а) умовно-питальні, наприклад: «Ровами обкопаємось, — кудипройде?»; «Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже теляткамвитримувати?»; «Ще раз налетять – кого ж я повезу в тил?»; б)умовно-спонукальні конструкцій: «Ще раз застану – не нарікай».
Той факт, що уструктурах із часовим компонентом і в умовно-наслідкових конструкціях реальногозначення є випадки збігу часового способових форм, дав підстави деякі групиречень із часовим складником вважати «близькими до безсполучниковихумовних»[49, с.264], а певні групи умовно-наслідкового різновиду вважатиумовно-часовими [34, с.20] чи такими, що «можуть суміщати значення часу ізначення зумовленості [48, с.124]. А це в свою чергу стало приводом до розглядуподібних структур як синтаксичних одиниць із недиференційованимиумовно-часовими відношеннями [29, с.45-46].
Однак, якзазначають інші мовознавці, близькість власне граматичних ознак вираження часовихзначень не може служити основою ні для їх ототожнення, ні для визначення недиференційованості відношень компонентів умовно-наслідкових і часовихконструкцій [31, с.102]. „Недиференційованість“ окремих видівзіставлюваних речень виникає внаслідок змішування граматичного співвідношеннячасу (передуючого і наступного), що властиве обом різновидам безсполучниковихструктур і семантичного відношення часу першої частини як фону дії другої (якевизначає різновид речення із часовим значенням). Разом із тим і речення зчасовим складником, і конструкції з умовною частиною, хоч мають у багатьохмоментах однакову граматичну видо-часову вираженість, відзначаються відмінноюсемантикою, створюваною відношенням компонентів і лексичним їх наповненням.
Видо-часове відношенняяк граматична ознака безсполучникової структури є морфолого-синтаксичноюосновою всіх різновидів детермінантного виду конструкцій. Із цього погляду всівони однаковою мірою часові. Однак на цьому „граматичному видо-часовомугрунті формується семантична надбудова, яка диференціює детермінантні реченняза роллю детермінуючого складника стосовно детермінантної частини“[31, с.102]. Якщо детермінуючий компонент виражає час, протягом якого або в якийчи після якого з’являється інша дія то така безсполучникова складна конструкціяіменується реченням із часовим скадником. Коли ж видо-часове співвідношенняфіксує наслідок, зумовлений дією, вираженою першим компонентом, виникає іншазначеннєва синтаксична одиниця – умовно-наслідкова. Отже, на грунті одних і тихсамих граматичних показників із урахуванням семантики елементів формуєтьсявідмінне значеннєве наповнення всієї безсполучникової конструкції або зчасовим, або з умовним компонентом. У різновиді речень із часовим складникомперша частина називає дія як таку, що не несе в собі ніяких ознак зумовленостінаступної дію, названої постпозитивним компонентом. В умовно-наслідковихструктурах препозитивний компонент виражає умову, здійснення якої дає чи можедати певний результат.
Виявленнясемантичних риз першої частини, її функції за відношенням до другої має служитинадійним критерієм диференціації значень зіставлених одиниць. Речення „Іскрапотрапила на сухеньке – губка почала зітлівати“і речення „Замажтрав’яним соком, воно пройде“ семантично неоднорідні: перше з них включаєчасовий компонент, друге – виражає відношення умови і наслідку. Відмінність їху відсутності та наявності внутрішнього умовного зв’язку між першим і другимскладником. У першій конструкцій дієслово потрапила не становить умови щододії, вираженої у наступній частині, воно є часовим фоном для другого складника.У другому речення компоненти виявляють внутрішню пов’язаність, обов’язковусмислову зумовленість стану другого складника дією першого.
Отже, якщо дія,виражена другою частиною, здійснюється в час, названий дієсловом першої, тотаке значеннєве відношення компонентів характеризує конструкцію з часовимскладником. Коли ж для реалізації дії другого інгредієнта перший є умовою, тоце умовно-наслідкові відношення. Вказані семантичні ознаки визначають межі міжцими різновидами і роблять неможливим вбачати в структурах із часовим значеннямвідтінки умовності, як на це вказує Б.М.Кулик [49, с.256].
Проте зазначеніознаки, за якими розрізняють часові й умовно-наслідкові речення, не відносятьсядо низки інших конструкцій із зумовленою частиною, з огляду на те, щоструктурно вони становлять оригінальні граматичні синтаксичні одиниці, невластиві складним реченням із часовою семантикою. Такими є структурипотенціальної й реальної умови, тому що в них особливі способи вираженняприсудків, які забезпечують передачу виразно умовних смислових відношень.
Речення іпотенціальної, й ірреальної умови займають периферійну позицію у прозіГ.Тютюнника.
Конструкціїпотенціальної будови мають характерну будову. У них потенціальна умовапередається співвідношенням форм дієслів умовного способу в зумовлюючомукомпонентові та дійсного у зумовленому: „Посадили б кавунів – довгі рублів дурну кишеню“. У такому зіставленні форм функції складників чітковизначені: мовний спосіб ужитий у прямому розумінні, тобто у значенні умови,дійсний спосіб виражає передбачуваний наслідок.
У структурахірреальної умови відповідно до семантики речення (нездійснена умова у минуломучи нереальна для теперішнього чи майбутнього) умовно-наслідкові відношенняпередаються дієслівними формами, що мають гіпотетичне значення, або іншимизасобами відтворення здогадності. Це передусім форми умовного способу, форминаказового в значення умовного і форми інфінітива з часткою б(би)із значеннямздогаду. За способами вираження присудка зумовлюючої частини конструкційірреальної умови С.І.Дорошенко поділяє на дві групи: 1) речення, в обохкомпонентах яких головний член виражається умовним способом або інфінітивом ізчасткою б (би); 2) конструкції з присудком зумовлюючого складника у формінаказового а в зумовленій – у формі умовного способу [31, с.105-106].
Дослідникстверджують, що більш поширеною в українській мові є перша групабезсполучникових структур. Наші дані не суперечать цим висновкам: „Узяв бимолот, грукнув раз та два – все б легше було на руки ковалеві“.
Менш поширеніречення другої групи із співвідношенням форм наказового і умовного способів.Своєрідність їх – у вживанні наказового способу як умовного. У цій функціїнаказовий спосіб співвідноситься з формами умовного, виражає ірреальне умовнезначення. Коли ж наказовий спосіб співвідноситься з формами дійсного або знеозначеною формою дієслова без частки б (би), тоді він виражає реальнезначення. Форма другої особи однини здатна сполучатись із будь-яким особовимзайменником, особові ознаки при цьому повністю втрачаються: „Прийди він домене, я б його встановив догори штаньми“.
Безсполучниковіскладні конструкції ірреальної умовності обох груп стилістично співвідносятьсязі складно підрядними структурами з підрядними умови. Проте ні морфологічно, нісемантично вони не дорівнюють одна одній. Умовно-наслідкові речення зірреальним значенням не можна перетворювати у складнопідрядні простим введеннямсполучника до зумовлюючої частини. У безсполучникових конструкціях ізприсудками, вираженими в обох компонентах умовним способом, в якому формальнимпоказником умовності є частка б (би), вставити сполучник якби недоречно.Створюється тавтологія умовності: на частку б (би) накладається сполучник якби.Передача умовності і без сполучника достатньо виразна і цілком правомірна.
Не піддаютьсятрансформації у складнопідрядні з підрядними умови з введенням сполучника ібезсполучникові складні речення ірреальної умови з наказовим способом у першомускладникові й умовним – у другому. Це пояснюється тим, що у складнопідряднихструктурах з умовним підрядним компонентом немає співвідношення присудків,виражених наказовим способом у підрядній частині й умовним у головній. До тогож не завжди з’являється потреба у такому перетворенні. Виразні граматичнізасоби для відтворення умовності виконують важливу комунікативну роль як ознакипевного стилю.
Стислість будови,смислова єдність надають і конструкціям реальної та потенціальної, і реченнямірреальної умовності стилістичної динаміки, через що вони й сприймаютьсястилістичними синонімами складнопідрядних структур із підрядної частиною умови.Крім стилістичної своєрідності, вони відрізняються від сполучникових складнихречень можливістю виражати смислові відтінки не властиві складнопідряднимвідповідникам.
Для підкресленнярезультату, викликаного відповідною дією, у розмовному мовлення можестворюватись специфічна структурна схема умовно-наслідкових конструкцій: напочатку зумовленої частини ставляться кореляти то, так, а також службове слово і.У таких реченнях на думку С.І.Дорошенка, службове слово не виступаєсполучником, а функціонує як підсилювально-видільна частка [31, с. 109]. Томуструктури подібного зразка не сприймаються складносурядними. Перший компонентцих складних синтаксичних одиниць виражає умову, а другий – наслідок. Те, щослужбове слово і (й), не виконує ролі сполучника, дає йому можливість стояти нена початку другої частини, а переноситись всередину складника і посідати тутєдино можливе місце. У творах Г.Тютюнника нами зафіксовано лише такі реченні зіслужбовим словом, у яких він знаходиться всередині другого компонента: „Будутьу нас машини – буде й матерія“;! Ти до неї ладком ат ласкою, вона ще й поодежині подарує». Трапляється таке у фразах із різним розміщенням членівобох компонентів. Уживання і продиктоване не потребою у приєднанні другогоскладника до першого, а необхідністю посилити увагу до слова, що є значеннєвоцентральним у наслідковому компонентові.
Дослідникистверджують, що кореляти можливі у конструкціях реальної, потенціальної йірреальної умовності у структурно співвідносних і структурно не співвідноснихзі складнопідрядними реченнями. Це свідчить про та, що кореляти – «неуламки» сполучникових структур, які залишаються, коли сполучник умовностіу підрядному компонентові пропускаються. Кореляти у безсполучникових складнихконструкціях мають самостійне походження. Їх функції – наголошувати нарезультаті. Вони не постійні у вживанні, їм властива факультативність. Протекореляти надають будові речень чітко окреслених рис, позбавляючи їх гнучкостінезалежно від способу вираження присудка зумовлюючого складника.
Отож, нашідослідження засвідчують, що у прозі Г.Тютюнника умовно-наслідкові конструкціїреальної умовності займають центральну позицію (80%). Регулярно функціонуютьбезсполучниково складні речення ірреальної умовності (12%). Периферійну позиціюпосідають безсполучникові складні речення потенціальної умови (8%).3.3 Причиново-наслідкові речення
Наші данізасвідчують, що у творах Г.Тютюнника причиново-наслідкові речення представленіактивно. Смислове співвідношення частин причиново-наслідкових структурвідповідає формулі «причина – наслідок). Їх відмінність відумовно-наслідкових конструкцій полягає у змістовому наповнення першогокомпонента, який у реченнях причиново-наслідкової семантики констатує факт абодію, що спричиняють результат, висновок, побажання, прохання, наказ [31, с.111]:»Там усе засекречено, спроста не побачиш”; “[І веде оцежеребця.]А він вибасовує та ногами витьохкує, годі втримати”, а вумовно-наслідкових реченнях препозитивна частина виражає здогад. Структурнообидва різновиди подібні розташуванням наслідкового складника (він стоїть упостпозиції), що відповідає логічній послідовності розгортання процесу «причина– результат». Логіка такого процесу супроводжується і відповіднимморфологічним вираженням присудків за принципом «попередній час –наступний час». Це засвідчується у різних комбінаціях співвідношеньвидо-часових форм. За нашими дослідженнями, найбільш поширеними у творахГ.Тютюнника є зіставлення форм різних часів, що відповідають об’єктивномувідтворенню часу:
а) минулого ітеперішнього: «Наївся – ноги гнуться»; «Ми з ним і в фінськувоювали, в нас і награди однакові»; «У Сергійка чобітки зовсім порвалися,босий у школу ходить»;
б) теперішнього імайбутнього: «Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора і висохне»;«У нас нема нікого вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку принесувишивану».
Співвідношенняпопереднього, що передається минулим часом доконаного виду, і наступного,вираженого формою майбутнього часу, вказує на здійснену в минулому, алепродовжувану дію, яка стане основою для наступної: «Трапився добрийчоловік – от і будемо з хлівчиком»; «Ну, думаю, уже обтанцювала менемара з мітлою, уже я тепер не вийду з цього місця; „Удвох шкодили – удвохі відповідати будемо“.
Якщо присудкиобох частин виражені одно часовими формами дієслів, послідовність подійфіксується або наявністю доконаного виду, або сприймається з семантикилексичних елементів. Нами зафіксовані такі причиново-наслідкові речення, у якихприсудки компонентів виражені формами:
а) минулого іминулого часу: „Ця комедія набридла солдатам, вони вистрілили з гвинтівок“;»Ми їх з коней позбивали, вони й відстали”; «Якось він недобреприкрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна,кудкудакати»;
б) теперішнього ітеперішнього часу: «Гості в хату – могорич на стіл»; «Морозповертає силу, Тимко біжить»; «Спати хочеться – очі злипаються»;«Бур’яни – хат не видно»; «Латочка намагається заглушити всіх,кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п’явками пухнуть жили»;
в) майбутнього імайбутнього часу: «Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися»;«Отоді він і розгорне свої рулони та по нових грішцях як у шкварне, от ібуде бариш!».
Крім цього, частопослідовність подій відтворюється конструкціями, у яких у препозитивномукомпоненті, названа ознака, що викликає результат і без якої він не може бутипояснений, наприклад: «Ви мудріші – підкажіть»; «Місце тамглухе, туди рідко хто заходить»; «Йоньці тепленько і спосіб ненько,він похропує в бороду і бачить сон».
Відношення «попередній– наступний час» може передаватися також поєднанням «різномодальнихструктур із другим імперативним компонентом» [31, с.113]: «Душа зтілом розлучається, пустіть хоч у сіни».
Смисловеспіввідношення «причина – наслідок» накладає відбиток на вживаннявидо-часових і способових форм у причин овій частині. Тому і немає повноївідповідності у засобах вираження присудків умовно-наслідкових і причиново-наслідковихструктур, а надто рідкому вживанню дієслів минулого і теперішнього часу взумовленому складникові умовно-наслідкових речень протиставляється широке їх використанняу причиновому компонентові причиново-наслідкових конструкцій. Однак поширеностіформ майбутнього часу в зумовленій частин відповідає обмеженість у причиновомускладникові: майбутньому часу властива ознака умовності більше, ніж іншимчасовим формам.
Сполучуваністьрізномодальних складників не однаковою мірою властива зіставлюваним різновидамбезсполучникових синтаксичних одиниць. Ширші можливості їх співвідношеннявиявляють речення умовно-наслідкового різновиду. Конструкціїпричиново-наслідкового значення з другим питальним складником трапляютьсярідко. Суттєва відмінність умовно-наслідкових і причиново-наслідкових структурполягає у вільному використанні наказового способу в зумовлюючий частині інеможливості введення його у причиновий компонент. Дослідники це пояснюють тим,що властивий зумовлюючому складникові здогад, ґрунтується в основному, наформах майбутнього часу, умовного та наказового способів, спорідненість міжякими виявляється у відтворенні не справжніх, а ідеальних подій [31, с.113].Причинова частина позбавлена будь-яких ознак гіпотетичності та спирається переважнона форми дійсного способу реального значення.
Порівнянняпричиново-наслідкових конструкцій з умовно-наслідковими, як іумовно-наслідкових зі структурами з часовим компонентом, дало змогу зробитивисновок про те, що кожен із цих різновидів виявляє свої специфічні риси різноюсемантикою препозитивної частини, яка відіграє відповідну роль стосовнонаступного показника. Ця значеннєва наповненість у кожному з різновидівсвоєрідно взаємодіє зі способами вираження присудків, засобами передачівидо-часових і способових співвідношень, що відбивається на порядкурозташування компонентів як одній з граматичних ознак синтаксичної будовиназваних речень.
Безсполучниковіпричиново-наслідкові конструкції стилістично близькі до складнопідрядних, уяких підрядна (наслідкова) частина приєднується до головної за допомогоюсполучного елемента так що. Ми погоджуємось із твердженням мовознавців про те,що майже всі причиново-наслідкові речення можуть трансформуватись усполучникові й навпаки: «Склянок не було – дудлили з кришки» –Склянок не було – так що дудлили з кришки; «Насилу свій кагал приспав, такщо тепер можна й рушати» — Насилу свій кагал приспав — тепер можна йрушати.
Проте особливістьпричиново-наслідкових структур цим не вичерпується. До другого компонента можнаввести також службові елементи тому, а тому, і тому, які вживаються ускладносурядних реченнях, наприклад: «Коняка добра – забрати можуть»- Коняка добра, так що забрати можуть –
Коняка добра,тому(а тому, і тому) забрати можуть.
Можливістьбезсполучникових і сполучникових конструкцій відтворювати близьке значеннязабезпечує їх синтаксичну синонімічність. Відсутність сполучника надає складнійструктурі внутрішньої динаміки, експресивності, що губиться під частрансформації безсполучникового речення у сполучникові відповідними.
Отже,безсполучникові причиново-наслідкові структури зближує зі складносурядними іззначенням наслідку і складнопідрядними з підрядною наслідковою частиноюсемантична подібність у формуванні схеми «причина – наслідок»[31, с.116].Граматично ж і стилістично – це окремі типи у системі складного речення.3.4 Речення, постпозитивна частина яких виражаєобґрунтування з відтінком причини
Безсполучниковіскладні конструкції, постпозитивна частина яких виражає обґрунтування звідтінком причини, складаються з двох компонентів, другий із яких обґрунтовує,мотивує, називає причину того, про що говориться у першому, наприклад: «Думкив Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря»; «Міжлюдьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Смисловаознака обґрунтування попереднього закріпила за мотивуючим складникомпостпозицію, яка й визначає структурний характер цього різновиду речень.Потребу у називанні обґрунтування попередньої дії викликає значеннєвенаповнення першої частини. Його зумовлюють передусім семантико-граматичніознаки предикативного члена першого компонента: обґрунтування з називаннямпричини дії, зазначеної у препозитивному складникові, вимагається наявністюзаперечення при різних формах присудків: „Я його і не лаю – у дворі всезнадобиться“ або наявністю головного члена із заперечним значенням: „Черезміст проїхати неможливо – у два ряди стоять машини“. Заперечення тою чиіншою мірою викликає необхідність його обгрунтування.
Причиновеобґрунтування стає необхідним і в тих випадках, коли присудок першої частинипередає волевиявлення, виражене наказовим способом дієслова або іншими формамиз імперативним значенням: „Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут“.
Наші дані не суперечатьзауваженню В.І.Борковського: „Вимога, повинність (із запереченням або безнього) створює смислову неповноту першої частини, оскільки, як правило, маєпотребу в обов’язковому обґрунтуванні цієї вимоги, наказу“ [6, с.37].
Крім цього, якзасвідчують наші дослідження, характер обґрунтування вимог чи наказів буваєрізний. Другий складник або дає причинове пояснення вимогам чи пропозиціям,вираженим банально: „Не бійся, нікого немає“; „Хазяїн, а,хазяїн, готуй закуску – земляків зустріли“, або зауважує, що станеться заумови невиконання наказу, наприклад: „Закривай двері, коров подушить,сатана“; „Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоємуживоті зірку вистрочу“.
Мотивацію можевикликати вираження присудка першого компонента умовним способом, що передаєбажання, можливість дії, якій у другій частині дається причинове пояснення: „Яб і свекрові простила, він уже старенький“.
Отже, першийскладник підкреслено вимагає обґрунтування названого, якщо він утримує в собіознаки заперечення, волевиявлення, бажання. Однак, значеннєву недовершеністьздатні передавати також компоненти, позбавлені названих вище рис: „Але всезакінчилось добре: Тимко розшукав люльку і віддав її старому“. Важливуроль у цьому відіграє інтонація і лексична наповненість першої частини.
Постпозиціяобгрунтовуючого складника є суттєвою структурною прикметою, яка зумовлюєнеоберненість цих безсполучникових конструкцій. Транспозиція частин кардинальнозмінює характер смислових відношень: речення причинового обґрунтування перетворюютьсяу структури причиново-наслідкові, наприклад: „Спиняй, Миколо, я вжевертаюся“ – Я вже вертаюся – спиняй, Миколо.
І.К.Білодід, Б.М.Кулик розглядають конструкції обґрунтування звідтінком причини і причиново-наслідкові структури як один вид безсполучниковихречень із причиново-наслідковими відношеннями компонентів у їх прямій іоберненій співвідносності компонентів [63, с.417,418; 48, с.115; 61]. У такомупідході до розглядуваних різновидів безсумнівним є визнання взаємодії причини інаслідку, що засвідчив попередній приклад. Ми поділяємо думку тих дослідників,які вважають, що наявність причиново-наслідкових відношень між складникамибезсполучникових синтаксичних одиниць не може бути перешкодою для розмежуваннязіставлених різновидів речень [31, с.118]. І конструкцій, що мають значенняобґрунтування з відтінком причини, й причиново-наслідкові речення маютьрозглядатись окремо, оскільки синтаксичні одиниці обґрунтування з відтінкомпричини і причиново-наслідкові, крім відмінного значення і структури, різняться,як вказувалось науковій літературі, інтонацією і можливими типами сполученняформ дієслів-присудків [58, с.350], які входять до складу компонентів.
Наші дослідження засвідчують, що смислова відповідність „висловленеі його причинове обґрунтування“ базується на співвідносності видо-часовихі способових форм, не в усьому схожій на її вираження у причиново-наслідковихреченнях. Так, співвідношення одночасності у конструкції обґрунтування звідтінком причини передаються зазвичай в одній часовій площині:
1) у плані минулого: „Северин пускав по вітрубілі кучері, усміхався – він був не пошкоджений“; „Евакуйованахудоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повісивши голови, нюхала власніратиці, — їсти не було чого“; „Тимко насмішкувато скалив зуби: Йонькакрасувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом’яному бриліз матерчатою квіткою на боці“;
2) у плані теперішнього: „Люди ворушать лопатками– заїдає нужа“; „Воля твоя – ти хазяїн“.
Речення, у яких відношення одночасності передається у планімайбутнього, у прозі Г.Тютюнника не зустрічаються. Способами вираженнявідношень одночасності структури обгрунтування з відтінком причини не виявляютьсвоєрідності у зіставленні з конструкціями причиново-наслідкового значення.
Порівняно з причиново-наслідковими структурами розглядувані реченнямають відмінні риси у передачі часової послідовності. У конструкціяхпричиново-наслідкового різновиду значення послідовності дій виражається упрямій наступності, яка знаходить вияв і в порядку розташування компонентів(причина – наслідок), і в часовому розміщенні дій: перша дія вказує на дію, щопередує тій, про яку йдеться у другому складникові. У реченнях причиновоїобумовленості, у яких часова послідовність могла б бути оберненою, а саме:перша частина виражати час наступний, друга – попередній, — спостерігаєтьсяподвійне вираження темпоральної послідовності. Перший компонент, якийсприймається як передумова дії-обгрунтування, закладеної в другому, можепередавати дію і як наступну, і як попередню. Часове вираження формули „попереднє– наступне“ сприймається як „пряма“ послідовність, видо-часовевтілення формули „наступне – попереднє“ виражає „зворотну“послідовність.
За нашими даними, у творах Г.Тютюнника кількісно переважаютьконструкції зі „зворотною“ послідовністю, а структури із „прямою“послідовністю займають периферійну позицію. Значення „прямої“послідовності виявляють співвідношення присудків, виражених формамитеперішнього і майбутнього часу: „Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакшеобом попаде“; інфінітиву і майбутнього часу: „Двох котів у мішоксаджати не можна – покусаються“; „Ферми наці треба переобладнувати,інакше корови потопляться“; минулого часу і минулого у значеннімайбутнього: „Село заніміло і прищулилося: ось-ось повинні були вступитинімці“.
»Зворотна” часова послідовність передається у такомуспіввідношенні форм присудків, що збігаються з реальним вираженням часу:теперішній – минулий: «Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулосяконяче хропіння»; інфінітив – минулий час: «Зайця тепер труднозустріти: озимина підросла». Інших варіантів співвідношень форм присудківнами не зафіксовано.
При збігові часових форм присудків наступність – попередністьрозрізняється або за смислом, або за наявністю форм доконаного виду вобгрунтовуючому компонентові:
а) теперішній – теперішній: «Підозра Гнатова розвіюється:виконавець спить на столі під телефоном»;
б) минулий – минулий: «Копав Яким – незнайшов: зброя була під самим порогом зарита»; «Зробилося затишніше,- увійшли в хутір»; «Тимко здивовано звів на переніссі брови, він ужедесь чув цей сміх»; «Запахло мерзлими стріхами – назустріч кинулисьхати»; «Вийшов на галявину – і закляк на місці: перед ним стоялиозброєні люди»; «В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою».
Отож, на відміну від причиново-наслідкових речень, у яких вираженнячасового значення попередності – наступності відбиває реально існуючупослідовність «причини – наслідку», у конструкціях обґрунтування звідтінком причини, часове вираження допускає передачу послідовності дії й уформулі «наступне – попереднє», й у формулі «попереднє –наступне».
«Пряма» і «зворотна» часова послідовність можевиражатися співвідношенням часово-способових форм і в конструкціях, першачастина яких формулює наказ, прохання. З присудком препозитивного компонента,вираженого формою наказового способу, співвідносяться дієслова у різних формахчасу, припускаючи перенесення дії у план минулого, теперішнього і майбутньогочасу. Характерним для відношень наказового способу з минулим і теперішнім часомє вираження «зворотної» послідовності, наприклад:
а) наказовий спосіб – минулий час: «Не жени бичків, Тимку, біднахудоба зовсім охляла»; «Святий Миколаю-угоднику, заступнику родухристиянського, возверни утрату мою, я ж тільки молочком на світі й жила, тількиним і годувалася»; “Іди хутчій, корову вкрадено!”;
б) наказовий спосіб (або дійсний у значенні наказового ) – теперішнійчас: «Не гнівайтеся – час тепер, самі знаєте, воєнний»; «Хлопці,не беремо землі, вона й так наша».
Введення наказової модальності у перший складник і дієслів у формах майбутньогочасу у другий передає зазвичай «пряму» часову послідовність: «Дістатирушники і портрет, інакше я не прийму старостат»; «Готов он харчі –поїдемо сіно косити на Пісочкове». Отож, у безсполучникових структурах і здієслівними формами минулого і теперішнього часу наказовість виступає іззначенням наступності: наслідок, виражений наказовим способом, іде за причиною,що зумовила його. У співвідношенні наказового способу і форм майбутнього часу,навпаки, наказовість сприймається зі значенням попередності, тому наслідок,переданий імперативом, темпорально передує причині. Отже, розгляд часових іспособових співвідношень присудків речень, які виражають обгрунтування звідтінком причини, показує, що часова співвідносність у них тіснопереплітається з модальними характеристиками [31, с.122].
Наявністьструктур із модальним відтінком першого інгредієнта стала основою для поділуконструкцій обґрунтування з відтінком причини на групи. Одні дослідникивиділяють дві групи: власне-з’ясувальну і наказово-з’ясувальну, інші доназваних груп додають ще бажально-з’ясувальні та питально-з’ясувальні речення[58, с.349; 48, с.116; ,31 с.122]. У власне-з’ясувальних конструкціях додаєтьсяобґрунтування якому-небудь стверджувальному чи заперечувальному судженню;наказово-з’ясувальні структури огрунтовують ту чи іншу вимогу сказаного; другачастина бажально-з’ясувальних речень розкриває те, чому відповідна дія єбажаною; у питально-з’ясувальних синтаксичних одиницях сигналом до появи обґрунтуванняпричини висловленого можу бути питальність першого компонента: «Кудипропиваєш, вона грошей коштує?»
Окрему групу структур обґрунтування з відтінком причини становлятьречення, у другому складникові яких містяться займенникові слова зі значенням збільшеноїміри прояву якості, дії або стану: «Він косив повагом, раз за разоммахаючи косою і майже на відчуваючи її в руках, така вона була легка» Займенникитакої семантики стають на перешкоді перетворення конструкцій причиновогообґрунтування у речення причиново-наслідкові. Транспозиція частин спричиняєутворення складнопідрядних структур із підрядними означальними за умовамивведення сполучного елемента: «Така вона була легка, (що)він косивповагом, раз за разом махаючи косою і майже не відчуваючи її в руках».
Проте конструкції, що передають обґрунтування з відтінком причини єстилістичними синонімами таких складнопідрядних речень, у яких підряднийкомпонент приєднується до головного за допомогою сполучників бо, тому що,оскільки. Їх відмінність – у можливості/неможливості відтворювати динамікуназивання факту і його обґрунтування.
Отже, структурні обмеження, які накладаються га можливості перетворенняконструкцій причинового обґрунтування у причиново-наслідкові шляхомтранспозиції, засвідчують те, що не завжди можлива зміна причиново-наслідковихречень у синтаксичній одиниці причинового обґрунтування. Як засвідчують нашідослідження, структури причинового обґрунтування і причиново-наслідкові не єконструкціями одного виду, а становлять окремі різновиди безсполучниковихречень із властивими їм своєрідними, інтонаційними і семантичнимиособливостями.3.5 Безсполучникові речення, друга частина яких маєзначення мети
У мовознавчій літературі статус безсполучниковий речень, у яких одна зчастин має значення мети, остаточно не визначений. В одних джерелахнаголошується, що складнопідрядні з підрядними мети «відповідних їмскладних безсполучникових речень не мають» [25, с.179]. В інших джерелахтакий різновид безсполучникових речень взагалі не згадується [61, с.113,170].
Частина вчених розглядає складні синтаксичні одиниці, другий компонентяких вказує на мету дії, зазначеної у першому, у складі конструкцій причиновогообгрунтування, вважаючи мету додатковим відтінком основного значення причиновості[67, с.63]. Деякі автори, які виносять структуру зі значенням мети в окремугрупу, бачать їх лише «подібними до складнопідрядних речень з підряднимимети» [48, с.119].
Суперечності у визначенні місця цих конструкцій у класифікаціїрізновидів безсполучникових структур зумовили, на думку С.І.Дорошенка, неначепоширеність їх у мові та деяку конструктивну спорідненість і семантичну близькістьіз реченнями причинового обгрунтування [31, с.124].
Ми вважаємо, що значення мети певною мірою близьке до семантикипричинового пояснення здатністю обгрунтовувати дію, що передається першоючастиною конструкції. Проте обгрунтування дії препозитивного складника уреченнях зі значенням мети лише супроводжує виразно позначувану мету, на якунацілює чи вказує дія першого компонента: “Іди, товариша купати будемо”.У цій фразі другий інгредієнт не становить обгрунтування висловленої у першійчастині пропозиції, а розкриває її мету.
Вираження саме цільового значення другим компонентом дає підставивиділяти такі конструкції в окремий семантичний різновид речень [31, с.125].
На розрізнення структур, другий компонент яких виражає мету, іконструкцій із причиновим обгрунтуванням вказує також і несхожість видо-часовихвідношень присудків співвідносних складників. Безсполучникові речення ізчастиною, що вказує на мету дії, виражають значення часової послідовності лишеу «прямому» розташуванні «попередності-наступності» дій. Якзазначалось раніше, контрукції обгрунтування з відтінком причини відтворюютьсяі в значеннях одночасності ,і в часовій послідовності як з «прямим»,так і зі «зворотним» розміщенням «попередності-наступності».Це означає, що порівнювані структури не однакові у граматичному вираженніпрепозитивних частин за часовим значенням попередності-наступності.
Крім того, співвідношення часових форм присудків при вираженні «прямої»послідовності не обмеженні у реченнях причинового обгрунтування, а структури зкомпонентом мети виразно окреслюються вузьким вживанням співвідносних форм, щовідбиває специфіку цільового значення, зверненого в майбутнє.
Граматисти зауважують, що «пряма» часова послідовність уреченнях із складником мети може передаватись дієсловами, вираженими різнимиформами часу, що відбивають об’єктивне співвідношення часу. Проте зовсім недосліджені випадки співвідношення будь-яких дієслівних форм у першомукомпоненті з формами минулого часу у другому складникові.
Нами зафіксовані конструкції зі складником мети, у яких «пряма»часова послідовність передається дієсловами, що відбивають співвідношенняминулого і майбутнього часу: «Малеча повилазила на яблуні – може, буде тамвидніше».
Частіше зустрічаються структури з присудком у формі наказового способув першій частині і предикатом другої, вираженої формою майбутнього часу: «Ану,швиргони ракету, я їх поколошкаю трохи»; «Наставляй жменю, я трохитебе освіжу»; «Хлопці, розкладайте манатки, я буду ревізію робити».У цих конструкціях імперативність передає дію, що збуджує мету, і це ставитьсяу план прямої часової послідовності.
Категорія наказового способу взагалі активно використовується дляоформлення безсполучникових речень із компонентом мети. Це передусімспостерігається у конструкціях із присудком першої частини, вираженим наказовимспособом, що вимагає називання мети дії. С. І.Дорошенко зазначає, що мета дії уних має різноманітне синтаксичне оформлення, але в усіх випадках співвідношеннякатегорії наказового способу з іншими дієслівними формами виражає «пряму»часову послідовність. Дослідник виділяє такі відношення:
а) наказовий спосіб – теперішній час;
б) наказовий спосіб – майбутній час;
в) наказовий спосіб – аналітична форма наказового способу [31, с. 126].
У прозі Г.Тютюнника зустрічаються конструкції, у яких співвідносятьсясинтетична й аналітична форми наказового способу: «Першим ділом попроси,хай подушечку поправить»; «Ану рвони за міхи, хай свіь задимиться»;«Шпурни березове полінце, хай вогонь палає ясніше»; «Дай хлопцямпо п’ять ковтків спирту і закусить – хай зігріються»; «Пошлітьпластунів, хай візьмуть живцем». Трапляються й речення, у яких співвідносятьсядійсний спосіб і аналітична форма наказового способу: «Ні, завтра ж їду врайон, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму».
Отже, за специфічною семантикою і способами вираження граматичноїспіввідносності присудків речення, у яких постпозитивний компонент називаємету, становлять окремий різновид конструкцій із детермінантним складником.Семантично структури з компонентом мети співвідносні зі складнопідпряднимиреченнями з підрядними мети. Засобами ж вираження присудків безсполучниковіречення виявляють своєрідність, що стоїть на перешкоді перетворення їх усполучникові конструкції тільки введенням сполучника. Під час такоїтрансформації у багатьох випадках виникає необхідність зміни форм присудкадругого складника. Безсполучникові структури з частиною мети відрізняються відскладнопідрядних із підрядним мети також і стилістично. Безсполучниковість нетільки надає реченням динаміки у вираженні значення мети, а й припускає такечасово-модальне вираження компонентів, яке емоційно забарвлює всюбезсполучникову конструкцію. 3.6Речення, одна з частин яких передає допустовість
Особливість конструкцій, у яких одна з частин передає допустовість,полягає у специфічному смисловому співвідношенні першого і другого компонентів.Перший складник називає дію, яка сприймається як умова, а другий становитьповідомлення про те, що здійснилось, здійснюється чи здійсниться наперекір чинезалежно від висловленого у першій частині У прозі Г.Тютюнника безсполучниковіречення допустового значення є раритетними, наприклад: «Йому ще хотілосяприпасти до котелка — пошкодував».
Конструкції допустової семантики можуть перебудовуватись у сполучниковізавдяки введенню сполучників хоч, дарма що: Хоч йому ще хотілося припасти докотелка, пошкодував. Паралельно з цим їх трансформація у складнопідрядніможлива за допомогою складних сполучників хоч – але, дарма що – але: «ЗваритьФедора відерний чавун борщу – за день як вітром вивіє» — Хоч зваритьФедора відерний чавун борщ, але за день як вітром вивіє.
Можливість введення складного сполучника з протисоавним елементом але добезсполучникових структур допустового значення і відповідна їх трансформація ускладнопідрядні речення дало змогу граматистам трактувати ці безсполучниковіодиниці як речення з допустово-протиставною семантикою [31, с.128].
Безсполучникові конструкції, у яких друга частина передає допустовість,маловживані. Їх сфера поширеності – усна розмовна мова, жанри фольклору,художньої літератури.
Отже, урахування взаємодії різнофункціональних предикативних частин, атакож своєрідного використання тих граматичних засобів, що супроводжуютьпов’язаність компонентів, дало змогу виділити серед безсполучникових структурокремий вид речень із синтаксичним відношенням детермінації. Семантичнунаповнюваність конструкцій цього виду визначають детермінуючі частини, які єпоказниками часу, умови, причини, обґрунтування, мети, допуску стосовно всьогодетермінованого компонента.
Від безсполучникових складних речень із пояснюючим складником детермінантнийвид відрізняється не тільки семантичними, а й структурними і граматичнимиознаками.
У будові складних структур із відношенням пояснення наявні лексеми, щовиступають у ролі конститутивних елементів у першій або в другій частинах. Тілексеми, що вживаються у першому складникові, викликають необхідність їхрозкриття або уточнення. Ті ж, що розміщені в постпозитивному компоненті,служать для співвіднесення другої частини з першим як пояснююче з пояснюваним.Речення з відношенням детермінації не мають таких лексичних одиниць, які бвикликали потребу вираження цілою предикативною частиною часу, умови, причини,мети або інших ознак. В окремих різновидах структур, детермінантного значенняпевну роль у створення тих чи інших відношень детермінації може відіграватимодальність детермінованого компонента або вираження в ньому заперечності чиоформлення волевиявлення. Однак ці ознаки предикативних частин не можутьвважатись конструктивними одиницями через відсутність єдиної форми їхвираження. Отже, речення з відношенням пояснення і структури з відношеннямдетермінації різняться за наявністю / відсутність конструктивних лексичниходиниць.
Якщо у конструкціях із пояснювальним значенням видо-часова і способовіспіввідносність не відіграє граматичної ролі в оформленнізначеннєво-синтаксичних відношень, то взаємозв’язок компонентів, що вступають увідношення детермінації, здійснюється завдяки співвідносності видо-часових ічасово-способових форм дієслів.
Речення з відношенням детермінації різняться від пояснювальних порядкомрозташування складників. У пояснювальних структурах пояснююча частинапостпозитивна. За місцем розташування детермінуючого компонента речення звідношенням детермінації поділяються на дві групи: з препозитивним іпостпозитивним детермінантом. Семантика детермінуючого складника визначає йогомісце стосовно детермінантного компонента. Частина, що виражає час, впродовжякого чи після якого здійснюється дія, стоїть у препозиції. Наслідок залежнийвід умови, причини чи здійснюваний всупереч чомусь, займає місце післядетермінанта, що визначає умову, причину, допустиму. Тому у конструкціях ізчасовим складником, умовно-наслідкових, причиново-наслідкових і допустовихдетермінуюча частина препозитивна. У реченнях із причиновим обґрунтуванням абовказівкою на мету дії детермінуючий компонент постпозитивний. Отже, на основінаших досліджень можна зробити висновок, про те, що безсполучникові складніконструкції з різнофункціональними частинами у прозі Г. Тютюнника функціонуютьактивно. Причиною цього на нашу думку, є більша кількість їх різновидівпорівняно з реченнями з одно функціональними компонентами, що зумовленорізноманітністю смислових відношень. Центральну позицію серед безсполучниковихречень із різнофункціональними частинами займають конструкції з відношеннямдетермінації, регулярно функціонують структури з пояснювальними відношеннямикомпонентів, периферійну позицію посідають конструкції зіставно-протиставногозначення.
РОЗДІЛ IV. Неелементарні безсполучникові та безсполучниково-сполучникові конструкції 1. Безсполучникові багатокомпонентніутворення
Поряд із елементарними безсполучниковими реченнями у творах Г.Тютюнникаактивно вживаються і безсполучниково-складні неелементарні конструкції. Цеструктури, що складаються з трьох і більше предикативних одиниць і являютьсобою багатокомпонентні безсполучникові утворення, частини яких можутьперебувати між собою в різних відношеннях – однорідності, неоднорідності; у тійсамій конструкції можуть поєднуватися відношення однорідності й неоднорідності[74, с.107].
Більш поширеними є безсполучникові конструкції, у яких компонентинезалежні, однорідні (вони становлять в середньому 61% від усіх зафіксованихнеелементарних конструкцій). Це речення з однорідною безсполучниковістю, середяких найчастішим є поєднання трьох – п’яти частин, що виражають одночасність,часову послідовність дій, явищ. Як зазначає К.Ф.Шульжук, зазвичай у такихструктурах чітко визначаються семантичні відношення між реченнями [74, с.107].Регулярними є конструкції із значенням одночасності дій, наприклад: «Вербижовтіли і слали на блакить води золоті ризи; кущі верболозу горіли жовтимилюстрами, вузенькі листочки хиталися язичками свічок»; «Тимко провівмокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очідихнули грозовою ніччю»; «Над підматами кружляє гайвороння, очманілівід тепла горобці лізуть прямо під ноги, так і хочеться накрити якого-небудькартузом»; «Заскрипіли ворота, загавкали собаки, забухкали об груддячоботи, затупотіли постоли»; «Тріщали вози, сопіли бики, матюганилисядядьки, витручений із черги тихо лаявся»; «Десь за річкою гувболотяний бугай, а осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазіодноманітно, безконечно кричали деркачі». Трапляються й структури іззначеням послідовності дій фактів: «Ружжо з собою приволік, бички бояться,довелося мені вогнепальну зброю носити».
Г.Тютюнник регулярно використовує структури, у яких змістова єдністьпідтримується спільним другорядним членом: «купляться та чепуряться наньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в’ютьгнізда лугові чайки»; «Від швидкої ходи випирало дух, піт заливавочі, в горлі щеміло»; «Колись цей старий був чистун, акуратист, вусапідстрижені, сорочка чиста, борода і шия підголені»; «За цих кількамісяців у нього відросла борода, запали очі, загострились вилиці»; «Вечорамимузика, веселі, з підвивання тірольські пісні, нудне терликання губної гармошки»;«Уночі хтозна від чого хлипали двері, шелестіло по хлівах сіно, щосьперешіптувалося»; «Від тих побоїв поволі тьмарилася її здоровасільська краса, тверде тіло обм’якло і в очах згасла жага кохання».
У прозі Г.Тютюнника нами зафіксовано й однорідні ряди номінативнихречень: «Жах, мовчазність, пустеля».
Інколи одночасно можуть поєднуватись різні типи номінативних речень інеповні двоскладні речення: «Ташань, Ташань, голуба ріка, конопляний духнад оселями, журлива пісня надвечірня, одинока зоря над млином».
У безсполучникових складних неелементарних структурах присудки компонентівздебільшого виражаються одночасовими формами дієслів:
а) формами минулого часу: «Над болотом стояла мертва тиша; зпотреводених купин із сердитим сичанням проступала вода, здалека долітавприглушений гарматний гомін»; «Після дощу зробилося свіжо, в калюжахвідсвічувалося західне небо, іноді гарба потрапляла колевами в глибокукалабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру»; «Годівля худобипровадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівникубуло регулярне»; «Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало ізглибинних гір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами ізникали у свіжому прозорому ранковому повітрі»; «На Ташані голубівлід, тріщав і лопався від морозу, вітер злизував на ньому сніжок, порошив очі;із Баєвої гори червоною діжею котився місяць, бризкав іскрами на біл замети»;
б) формами теперішнього часу: «Бородиша розпущена, грива сивоговолосся кільцюється по спині, під кущуватими бровами хтось роздуває горна»;«Конопляним чадом пахнуть береги, шелестить посхзлим бадиллям картопля,сумно викивують важкими головами соняшники»; «Язики як линви, лицярозпашілі, в них прихована гроза»; «Образи не пробачають, з двох сліву бійку лізуть, є щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече поїхніх жилах»; «Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, налуках бродять чиїсь коні, по травах стеляться дими, на зеленому роздоллібрудними плямами — шатра»; «В горлі в нього сохне, диханняпереривається, в голові молотить кров».
Безсполучникових складних неелементарних речень, у яких присудкивиражаються формами майбутнього часу, нами не зафіксовано.
Значно рідше трапляються випадки використання багатокомпонентнихконструкцій, присудки яких виражаються співвідношенням різних часових форм.Найчастіше це поєднання форм минулого іт еперішнього часу у різнійпослідовності: «Сорочка на спині лопнула, кров бризкає, молоде тілочорними п’явочками взалося, стогне, сердешненька, голову під руки ховає»;«Орися розпашіла від роботи, в щоки пломінь б’є, локони білого волоссяпоприлипали до висків»; «Китель йього був розстебнутий, на шиї,надавленій тугим коміром, горіли рожеві плями, на лиці підозрілість, очіморозяьб слідчим всезнайством»; «Пахне борошно і відлежанимияблуками; посеред сінейперекинутий кадібок з грушами; вони розкотилися подолівці».
Напіврегулярно функціонують структури, у яких присудки виражаютьсяформами минулого часу й предикативними або модальними прислівниками: «Науканастобісіла, блукання з різними кавалерами також, краще виходити заміж закомандира, жити тихо і спокійно, не турбуючись ні за вбрання, ні за їжу».
Поряд із багатокомпонентними реченнями з однорідною безсполучниковістюу прозі Г.Тютюнника вживаються неелементарні конструкції з відношеннямисемантичної неоднорідності між частинами (31%): «Ну, сам знаєш, лісрубають – тріски летять»; «Будуть питати – кажи, нічого не знаю».У першому реченні зовнішніми є пояснювальні відношення, внутрішніми –відношення детермінації, а в другому – навпаки. Рідше і зовнішніми, івнутрішніми можуть бути однакові семантичні відношення: «Але дрімати недовелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав биків до водопою»; «Нехвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу – такий порядок».
У творах Г.Тютюнника нами зафіксовані структури, у яких між однимикомпонентами наявні відношення рівноправності між іншими — семантичноїнеоднорідності: «Очі його туманіють, довгі пальці стискаються в кулаки:понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано»; «На машинахевакуйовані євреї – волосся розпатлане, обличчя замучені, очі з сухим полиском, повні жаху – все на небо поглядають»; «На Баєвій горі, за вітряками,лунали останні рожеві відсвіти західного сонця, троянівська долина ужеповнилася синюватою млою: вона крила сади, придорожні верби і білі хати»; «Вонибули зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, вбосоніжках і косиночках, хлопці – в широченних, добре відпрасованих штанях,підперезаних ремінними поясами з пряжками в формі серця або кинджала,тапочках-спортсменках і майках»; «Сам червоний, збуджений їздою, губизведені в дудочку: вічно Гнат щось насвистує».
Центральну позицію займають конструкції з визначальною неоднорідністюскладників, яка поєднується з пояснювальними відношеннями між двома іншимичастинами: «Були в них свої, ніким не писані, дикі закони: вкрав – непозивайся, сам украдь»; «В контору артілі вбіг Прокіп: картуз напотилиці, черемхове пужално так і в’ється в руках, обличчя розгублене, піт оцчізалаває»; «Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнутачорною шаллю, лицн бліде»; “І від його слів все прийшло в рух: бабамацала на припічку сірники, дівчина побігла в сіни і грюкнула засувом, підлітокМикола шукав свої штани”. Регулярно як домінуючі використовуютьсявідношення детермінації: часові, умовно-наслідкові, причиново-наслідкові,обґрунтування з відтінком причини та ін.: «Сорочка на плечах мокра відводи: не щільно був заткнутий чіп, от вона й розхлюсталась»; «Вип’єштретю – в очах сяє, думка думка здоганяє»; «Губи тихо ворушаться,обличчя зблідло: він побачив рідне дворище»; «Комендант оглянувТодося і залишився задоволеней: такий битиме морду і роз’юшуватиме носи, єсобача відданість і тигрова злість»; «Мундир був тісний і короткий,від нього набрякла шия, різало під пахвами і спирало подих».
Нами зафіксовані такі неелементарні безсполучникові речення, у якихзіставно-протиставні відношення поєднуються з іншими видами однорідних чинеоднорідних відношень: «У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло підстіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав»; «Найстарший син –Улас, два менших від Уласа брати уже працюють – один трактористом, другий так,на різних роботах»; «Під самим лісом їх наздогнало кілька мін: двівибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лісі»; «На них сиділидядьки, одні з них бадьорилися, перемовляючись між собою, інші, обіпершисьногами об війя, куняли, зморені сном»; “Їхали по двоє, один – зарулем, другий – у люльці”; «В окопчику, по шию в землі стояло троєлюдей: двоє з гвинтівками, третій – з кулеметом». Причому, як засвідчуютьнаші дані, найчастіше використовуються структури з пояснювальними і зіставнимивідносинами.
Рідше вживаються безсполучникові речення з пояснювальними і цільовимивідношеннями: «А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німціврубатиму».
Отже, у прозі Г.Тютюнника кількісно переважають неелементарні речення зоднорідною безсполучниковістю, хоч багатокомпонентні конструкції з відношеннямсемантичної неоднорідності виділяються більшою різноманітністю представленихсемантичних відношень, причому в таких структурах можуть бути представлені яквідношення рівноправності, поєднувані з семантичною неоднорідністю, так івідношення неоднорідності між усіма частинами. 2. Сполучниково-безсполучникові речення
Поряд з іншими видами безсполучникових конструкцій помітне місце займаютьскладні сполучниково-безсполучникові речення, вони завжди єбагатокомпонентними. Ураховуючи характер сполучникового зв’язку ібезсполучниковості, дослідники розрізняють три типи сполучниково-безсполучниковихструктур:
1) з сурядністю і безсполучниковістю;
2) з підрядністю і безсполучниковістю;
3) з сурядністю, підрядністю і безсполучниковістю [74,с.111].
Серед конструкцій їх сурядністю і безсполучниковістю, залежно відхарактеру безсполучниковості К.Ф.Шульжук виділяє три різновиди:
а) з сурядністю і однорідною безсполучниковістю;
б) з сурядність і неоднорідною безсполучниковістю;
в) з сурядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю [74,с.111].
Структури з сурядністю і однорідною безсполучниковістю зі змістового іструктурного погляду співвідносяться зі складносурядними реченнями, їх легкотрансформувати у складносурядні конструкції, наприклад: «Сергій накричавна них, вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник» — Сергійнакричав на них, і вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник; «Колонарушила, і зараз же завищав під ногами сніг, засапали, давлячись холоднимморозним повітрям люди, хтось забрязчав котелком, хтось спіткнувся і впав,зарившись носом у сніг» — Колона рушила, і зараз же завищав під ногамисніг, і засапали, давлячись холодним морозним повітрям люди, і хтось забрязчавкотелком, а хтось спіткнувся і впав, зарившись носом у сніг.
Структури із сурядністю і однорідною безсполучниковістю становлятьтеоретично незамкнений ряд предикативних одиниць, і через це здебільшоговиділяється лише один рівень членування: «Дощ лив як із відра; небозакаламутилося і зробилося глиняного кольору, раптом біле сліпуче світлорізонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коністояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіхнебесах і покотило каміння, загриміло, віддаляючись і затихаючи»; «Зодягненийу зелену ватянку, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка з бумазеєвимзеленим верхом, при поясі гранати, а на грудях – німецький автомат». Однактрапляються випадки, коли рівні членування в таких структурах виділяються,причому ведучою може бути як сурядність, так і безсполучниковість, наприклад:
а) конструкції з ведучим сурядним зв’язком: «Німецькі мінометичохкали із-за бугрів, кулі просівали сніги, і Оксен вирішив відходити в яри»;«Позавчора сиділи під вербами, все було добре, а сьогодні полум’ям дихає»;«Під кожухом ходить жар, щоки горять, морозне повітря зліплює ніздрі, асонце розводить на льоду олійні плями»;
б) конструкції з ведучою безсполучниковістю: «Обрії поширшали,зробилися лункішими, степ уже не гомонів вітрами, а притих, скорився»; «Зранкузахмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв зАкерманщини вітер, розчистив небо і на поля бризнуло сонце»; «Вонообліпило її стан, руки були мокрі і сильні, а ноги біліли і пружинились»; «Ато прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, аГераська в сільраду викликали».
Як засвідчують наші дані з-поміж речень із сурядністю й однорідноюбезсполучниковістю в прозі Г.Тютюнника частіше функціонують конструкції зведучим сурядним зв’язком.
Складні синтаксичні одиниці з сурядністю і неоднорідноюбезсполучниковістю співвідносні з багатокомпонентними структурами з сурядністюі підрядністю, оскільки семантичні відношення в них близькі. Нами зафіксованіречення, у яких співвідносяться різні види сурядного зв’язку (здебільшогосемантичні відношення зіставно-протиставні, рідше причиново-наслідкові) і зрізними видами неоднорідної безсполучниковості:
1) конструкції із сурядним зв’язком і безсполучниковиміз пояснювальним відношенням компонентів: «А ти запам’ятай одне: в’юни якіспритні, а й тих у підрешітку ловлять»; «Прибіг Оксен, бачить: старийсидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовченіікони валяються»; «А тобі кажу: сам – горобець, а десяток зграя»;«Ти скаржився: робітничому класу земний рай, а тобі пекло – півдня ореш,півдня під возом спиш»; «Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичкупоставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, аусмішка знайома, рідна»; «Тоді знайшли вихід: полкова медсестрапередала йому малюпусінькі валяночки і рукавички і вони згодилися для Моргунова»; „Воно б ще й нічого, та ще клопіт – призначено його переобладнати клуб нацеркву”;
2) конструкції із сурядним зв’язком і безсполучниковиміз відношеннями детермінації між частинами: «Дав би я тобі в пику,предсідателю, та жалко – жінка в тебе ще молода»; «Провчився двакурси, а на третьому змушений був припинити навчання: на зимовій сесії він ненабрав потрібної кількості балів і з нього було знято стипендію»; «Давай,давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста»; «Вінзірвав пов’язку, але нічого не бачив: очі каламутились»; «На бійцевівсе мусить бути по формі, а то насунеться на очі – ворога не побачиш»;
3) конструкції із сурядним зв’язком і безсполучниковиміз відношенням пояснення і детермінації між частинами: «Під вечір вітерзатих і цюкнув мороз, а вночі повалив сніг, тихий, густий: сяде на рукавицю,кожну сніжинку видно».
У творах Г.Тютюнника найчастіше трапляються структури з сурядністю інеоднорідною безсполучниковістю, у яких сурядний зв’язок поєднується ізбезсполучниковим із пояснювальними відношеннями між частинами.
Різноманітні за своєю структурою та змістовими відношеннями речення зсурядністю однорідною і неоднорідною безсполучниковістю в мовленні функціонуютьзначно рідше, ніж попередні два різновиди конструкцій, оскільки в об’ємних,багатокомпонентних структурах важко обійтись без безсполучникового зв’язку: «Дивимось:виходить із прольотки – на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а наголові лисина»; «Нічого не змінилося: при стіні обкута міддю скриня,роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портретУляна заховала у скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходомдо армії»; «Обабіч дороги – чорні кружала випаленого бур’яну, віхтіобгорілої паклі – то трактористи прогрівали мотори, палили вогнища, місиличобітьми грязюку, вичакловували із гарячливих моторів десятикратну силу, а тодіплюнули і розбрелися по найближчих хуторах варити куліш, перечікувати непогодь».
Складні конструкції із сурядністю і безсполучниковістю можуть нестивелике експресивне навантаження в художньому й публіцистичному стилі.
Поряд із структурами з сурядністю й безсполучниковістю у творахГ.Тютюнника активно вживаними є конструкції з підрядністю і безсполучниковості,у яких ведучою зазвичай є безсполучниковість. Залежно від характерубезсполучниковості виділяють три різновиди цих речень:
а) з підрядністю і однорідною безсполучниковістю;
б) з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю;
в) з підрядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю [74,с.114].
Сполучниково-безсполучникові конструкції з підрядністю і однорідноюбезсполучниковістю досить різноманітні з погляду структури. Найбільш поширенимиє речення з трьох – восьми предикативних одиниць, розташування яких часто буваєвільним. У творах Г.Тютюнника функціонують такі конструкції:
а) з трьох предикативних частин: «Бовдюг дивися на заслону дощучисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підутьрости посіви; Сергій жирував із Гераськом та виштовхував його з-під гарби надощовицю»; «Біля вікна стояли два суб’єкти, що збиралися їхати вОдесу, на диванчику сиділа стрижена дівиця із золотим годинничком на руці ічервоними від сліз очима»; «Запахло дьогтем і кінською спітнілоюшерстю; потім на одній кучі підвелася голова і голосно крикнула назад, дечорніла, наближаючись, друга підвода»; «Зотич скривися і нічого несказав, він тільки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостін їхав уперед івводив колону в хутір»;
б) з чотирьох предикативнимх частин: «Одного разу за її наказомвін перевіз її на другий берег Дніпра і, хоч йому було тяжко для рук, перехопивїї одним духом, вона ж була незадоволена, хмурилась, і не розмовляла»;
в) із шести предикативних частин: «Він сидів охляп на коні, довгіноги в важких черевиках бовтаються в коня під пузом, сорочка розхристана, пітпромиває доріжки на закіптюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяєконя»;
г) із семи предикативних частин: «Перед світанком похолоднішало, зкорови піднімалася пара, з Йоньки також; вони сунули, ледве переставляючи ноги,хоча іти їм слід було швидше, щоб до того, як завидніє, прибитися дорибальських лісів і перебути день».
Такі структури повністю або частково можуть об’єднуватись спільнимдругорядним членом: «В кімнаті, куди від зайшов, пахло молоком, на вікнахвисіли марлеві завіски; на столі горіла лампа, кидючи відсвіти на блискучийсепаратор».
Конструкції з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю назовнішньому рівні членування звичайно поєднуються безсполучниково. Регулярнимиє речення з трьох – п’яти предикативних одиниць. Компактність цих утворень, якзазначає К.Ф.Шульжук, зумовлюється змістовою і структурною спаяністю речень,оскільки неоднорідна безсполучниковість співвідносна з підрядним зв’язком, якийбільш тісний, ніж сурядний [74, с.114], наприклад:
а) речення з трьох предикативних компонентів: «Огонь кресав такдовго, що на лобі виступив піт: губка відволожилася за ніч і не займалася»;«Молоденький ад’ютант опустив очі: він не знав, що сказати»; «Товчора Уляна горстки біля повітки поставляла, от воно й здається, що хтосьпричаївся»; «Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я:печінка розірветься на отаке дивлячись»; «З-під гарби долітав один ітой же звук, який дражнив усіх: то Охрім вишкрібав ложкою казанок»; «Пораненийтривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася наземлю, заспокоївся – тепер їх ніхто не побачить»;
б) речення з чотирьох предикативних компонентів: «Місце було дужевигідне: глибока яруга, поросла чагарем, прикрита з усіх боків дубовим лісом здоброю невижатою травою: можна попасти корову і розікласти невелике багаття,щоб погрітися»; «Грошей твоїх я не візьму, хоч і знаю, де вонизаховані: вони зашиті у підкладку піджака і ліву кишеню»;
в) речення з п’яти предикативних компонентів: «Ганяє –ганяє вшколі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт – заганяй обох на піч,напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили,бо хіба ж усидять тихо?».
Структури з підрядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістюскладаються щонайменше з чотирьох речень. У прозі Г.Тютюнника нами зафіксованіконструкції з підрядністю й однорідною та неоднорідною безсполучниковістю, доскладу яких входять від чотирьох до десяти предикативних одиниць:
а) конструкції з чотирьох предикативних частин: «Деяку секундусуворо дивиться на денщика, денщик говорить, що пан комендант з дня на деньмолодіє – клімат Росії сприяє його здоров’ю»; “І ця посмішка гарячимструмом пройшла по офіцерах – вони, завойовники всієї Європи, вперше побачилитаку посмішку, в якій не було ні кокетства, ні приниження, в ній було нічим незамасковане глузування”;
б) конструкції з п’яти предикативних частин: “Іде вулицею поміжтинами –голова то визирне, то заховається; собаки брешуть, аж з очей іскри сиплються,думають, що то він їх дратує; «Оце ми тут говорили, що вийшла такапостанова: достроково закінчується сівба – бригадирові видається премія:патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червонійдошці»;
в) конструкції з дев’яти предикативних частин: «Приміром, Йонькапосмоктуючи люлькою, говорив, що вигідніше продати овець і купити кіз або щотреба продати корову і прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоч знала,що ні того, ні другого робити не можна, бо в господарстві і масла, і молока, іовечого лою потрібно: зимою Гавриловим дітям тільки й рятунок від простуди, щопарене молоко з лоєм»;
г) конструкції з десяти предикативних частин: «Йонька говорив, щотреба зробити курник із глини, Уляна не заперечувала, хоч робила своє, тобто йпальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в томунемає необхідності: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу».
За нашими даними, у творах Г.Тютюнника найпоширенішими середконструкцій із підрядністю і безсполучниковістю є речення з підрядністю іоднорідною безсполучниковістю.
Регулярно функціонують структури з сурядністю, підрядністю ібезсполучниковістю. Залежно від характеру безсполучниковості виділяють трирізновиди цих речень:
а) з сурядністю, підрядністю і однорідною безсполучниковістю;
б) з сурядністю, підрядністю і неоднорідної безсполучниковістю;
в) з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідноюбезсполучниковістю [74, с.115].
Конструкції з сурядністю, підрядністю і однорідною безсполучниковічтюнайбільш поширені серед названих трьох різновидів. До їх складу входятьщонайменше чотири речення. У прозі Г.Тютюнника регулярно реалізуються структуриз чотирьох – десяти предикативних частин, а всі три види зв’язку: сурядний,підрядний і безсполучниковий можуть займати будь-яку позицію усполучниково-безсполучниковому реченні:
а) структури з чотирьох предикативних одиниць: «Вгорі фуркотятьуламки, один із них падає зовсім близько, і чути, як він шипить у снігу,вичахаючи»; «Переляканий фельдшер кидається до шаховки із спиртом,щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; вінсьогодні невмолимий»; «Денис упрігся в голоблі, Марко побіг відчинятиворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов запручувати хатнідвері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню не могла вийти з хати»;
б) структури з п’яти предикативних одиниць: «Тимко роздягся іходив за плугом у одній сорочці та босий, на козирку його військового кашкетавиблискувало сонце, іноді він підводив од борозни очі і дивився на Орисю, щорозкидала вилами гній, і серце його неспокійно стискувалося»;
в) структури з десяти предикативних одиниць: «Дощ перестав; хмарирозійшлися, західна брама неба розчинилася, з неї ринуло стільки світла, щоболяче стало очам, небо зробилося свіжим і чистим, ніби його вимили милом іпрополоскали водою; на конях блищала шерсть і парувала на сонці; люди веселорозмовляли між собою і обличчя їхні були веселі і добродушні»; «Золотапорохівниця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, іздавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні ,і вжене рокотання бардур чути звідти, а ледве вломий передзвін шабель, і не сиділосястарому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце».
У творах Г.Тютюнника регулярно функціонують синтаксичні одиниці зсурядністю, підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю. Їхню структуруформують чотири – сім простих речень. Найчастіше визначальною, домінуючою єнеоднорідна безсполучниковість, рідше – підрядний чи сурядний зв’язок:
а) речення з чотирьох предикативних компонентів: «Ось уже Оксенпобачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачівсвоїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині»; «Дід собі вкомірчині овес видає, а баба в хатині ніяк від циганок не відчепиться: пристализ ножем до горла, де золоті дукачі заховані»;
б) речення з п‘яти предикативних компонентів: «Якщо лектор – відішлюв поле, хай там і витюгукує по своїх шпаргалках, а в конторі людей збирати небуду – нема часу»;
в) речення з семи предикативних компонентів: «Глядачі розлягалисяпрямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися,вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвавсякінофільм „Путевка в жизнь“, то таке виробляли, що дільничийміліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину».
Дані наших досліджень не суперечать твердженню мовознавців про те, щонайбільш різноплановими серед сполучниково-безсполучникових речень єконструкції з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідноюбезсполучниковістю, що включають не менше п’яти предикативних одиниць:
а) конструкції з п’яти предикативних частин: «Тимко та Орисязупинилися в затишку біля чийогось хліва, парубок обняв дівчину, поцілував її –то був перший поцілунок, який вона одержала від хлопця і той поцілунок пройшовморозом по тілу і гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце»;
б) конструкції з шести предикативних частин: «Прогуркотіла підводапо шляху – то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у темнийморок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі згасли: пройшли двоє якихосьлюдей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням усвітанковій тиші».
в) конструкції з восьми предикативних частин: «Вона вже выдкрилавуста, щоб сказати „здрастуйте“ і враз бачить на кадібці Лукерку:спідниця підгергана, хустка з’їхала на потилицю, очі здавивоні, але спокійні,широко відкриті, в руках шматурина зависла, стікає із неї прозора вода натовсті, литкасті, червоні від води босі ноги».
Конструкції з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідноюбезсполучниковістю відрізняються від інших тим, що між їх предикативнимичастинами можуть бути різні семантичні відношення, властиві і сурядному, іпідрядному, і безсполучниковому зв’зку.
Отже, у прозі Г.Тютюнника активно функціонують не лише елементарніскладні безсполучникові речення, а й багатокомпонентні безсполучниковіконструкції, та сполучниково-безчполучникові утворення з різними видамизв’язку. Багатство структурно-семантичних варіантів таких речень пов’язане зможливостями поєднання різних видів і безсполучникового, і сурядного, іпідрядного зв’язку.
Проаналізувавши безсполучникові неелементарні конструкції тасполучниково-безсполучникові структури, можна стверджувати про їх спільні тавідмінні риси. Ці речення схожі тим, що здебільшого до їхнього складуобов’язково має входити щонайменше три предикативні одиниці. проте деякі видисполучниково-безсполучникових структур, як мінімум, складаються із чотирьох чип’яти компонентів. Як у безсполучникових неелементарних конструкціях так і всполучниково-безсполучникових можливі співвідношення присудків, вираженихрізними видо-часовими і способовими формами дієслів. Відмінність зіставлюванихречень полягає у тому, що частини безсполучникових багатокомпонентнихконструкцій з’єднується лише інтонацією та за змістом. Вони можуть перебувати увідношеннях однорідності чи неоднорідності, причому у тій самій структуріможливе поєднання відношень і однорідності, і неоднорідності між складниками. Усполучниково-безсполучникових реченнях, крім безсполучникового, має місце йсполучниковий зв’язок. Багатство різновидів сполучникового зв’язку забезпечуєможливість структурно-семантичних різновидів таких конструкцій.
За нашими дослідженнями, у прозі Г.Тютюнника активно функціонуютьобидва види: і безсполучникові багатокомпонентні структури, ісполучниково-безсполучникові конструкції. Проте центральну позицію займаютьсполучниково-безсполучникові речення, оскільки для того, щоб передати складні ірізноманітні відношення, у структурах, що мають велику кількість компонентів,без сполучників не обійтись.
ВИСНОВКИ
Отже, безсполучникові складні речення – це дво- і багатокомпонентнісинтаксичні структури, які характеризуються семантичною цілісністю, граматичноюєдністю й інтонаційною завершеністю.
З часу наукової діяльності М.В. Ломоносова аж до 50-их років ХХ ст. безполучниковістьне мала статусу самостійної проблеми. Безполучникові складні реченнярозглядалися як різновиди складносурядних і складнопідрядних, у яких пропущенісполучники і сполучні слова. А це уявлення про безсполучникові конструкціїзалишалось упродовж більш ніж півтора вікової розробки синтаксису складногоречення незважаючи на те, що у працях видатних мовознавців ХІХ ст — І пол. ХХст. були висловлені судження про безсполучниковість, які пізніше сталиосновоположними у визначення безсполучникових структур як самостійного типускладних речень. Серед них вказівка на роль видо-часових і способових форм увираженні відношень присудків, виявлення функцій позиції компонентів і порядкуслів у предикативних частинах, звернення уваги на роль інтонації й лексичноїнаповненості кожного з компонентів. У сучасній синтаксичній науці вони визнаннітеоретично достовірними.
У прозі Г.Тютюнника представлені такі види безсполучникових складнихречень:
1) конструкції з однофункціональними предикативнимичастинами;
2) конструкції з різнофункціональними предикативнимичастинами.
За структурно-семантичними ознаками речення з однофункціональнимиподіляємо на два різновиди: конструкції перелічуваної семантики із значеннямодночасності і речення перелічуваної семантики із значенням часовоїпослідовності.
Конструкції перелічуваної семантики із значенням одночасності дійособливі тим, що кожна частина є рівнозначним компонентом семантично іструктурно, дії і факти об’єднуються одним часовим відрізком і можутьперебувати у стані минулого, теперішнього і майбутнього.
Компоненти речень перелічуваної семантики із значенням послідовностістановлять перелік дій, що змінюються в часовій послідовності, і вонисемантично рівноправні між собою. Присудки цих речень можуть виражатисясемантично однаковими і різними часовими формами.
Обидва різновиди речень із однофункціональними частинами схожі інтонацією,здатністю включати спільний другорядний член і перетворюватись у складносудрядні.Відрізняються семантикою та можливістю транспозиції компонентів і введенняспецифічних лексичних елементів.
У творах Г.Тютюнника значно переважають речення перелічувальноїсемантики із значенням одночасності. Безсполучникові складні конструкції іззначенням послідовності функціонують регулярно.
У прозі Г.Тютюнника серед безсполучникових конструкцій центральнупозицію займають речення з різнофункціональними частинами.
За структурно-семантичними рисами конструкцій з різнофункціональнимичастинами виділяються три різновиди: 1) структури зіставно-протиставногозначення; 2) речення із пояснювальними відношеннями компонентів; 3) конструкціїз відношенням детермінації.
Різновидами зістовно-протиставних конструкцій є зіставні та протиставніречення, які відмінні семантично і структурно. Семантикою воні відрізняютьсярізною мірою виявлення схожості/несхожості між явищами. Структурно зіставні йпритиставні відмінні винтаксичним вираженням компонентів і можливостямитранспозицій. Обидва різновиди стилістично забарвлені.
Відповідно до реалізованих синтаксичних відношень виділяємо чотирирізновиди конструкцій із пояснювальним компонентом: з розгортаючою, уточнюючою,коментуючою, доповнюючою частинами. Кожний із різновидів характеризуєтьсявідмінними семантико-структурними і стилістичними особливостями.
Важливою структурною ознакою речень із пояснювальними відношеннями єпорядок розташування компонентів: пояснювальний складник стоїть у препозиції,пояснюючий – у постпизиції. Трансформація частин спричиняє втрату змісту абоперетворення речення в інший вид.
Помітну роль відіграють лексичні засоби. За наявності виразнихлексичних елементів, які визначають семантико-синтаксичні відношення і становлятьструктурні ознаки всієї конструкції; участь часових, видових і способових формдієслів-присудків у формуванні значеннєво-граничних відношень між складовимикомпонентами речень стає мінімальною. У цьому їх важлива риса, за якоюбезсполучникові речення з пояснювальними вдношеннями відрізняються від іншихвидів безсполучникових конструкцій.
Речення із пояснювальними відношеннями з коментуючою частиноюстилістично не співвідносні зі сполучниковими конструкціями структури іншихтрьох різновидів, безсполучникові складні речення з пояснюючими конструкціямиподіляються на групу стилістично співвідносних і групу стилістичнонеспіввідносних зі сполучниковими реченнями.
У досліджуваному тексті Г.Тютюнника з-поміж конструкцій ізпояснювальними відношеннями найчастіше вживаються речення з розгортаючоючастиною, значно рідше – структури із коментуючим компонентом.
Найбільшу кількість різновидів мають безсполучникові речення звідношенням детермінації.
У безсполучникових реченнях із часовим компонентом порядок розташуваннячастин, видо-часові і часово-способові співвідношення й інтонація тіснопереплітаються, взаємодіють із лексичною наповнюваністю складників і в окремихвипадках залежать від неї. У детермінантному часовому співвідношенні великуроль відіграє семантика лексем детермінуючого компонента.
В умовно-наслідкових реченнях семантична вираженість дії, що зумовлюєрезультат, визначила переважне розташування умовної частини на першому місці, анаслідку – на другому. Умовно-наслідкові відношення виявляються у значенняходночасності й послідовності дій. Вони грунтуються на співвідношенні видо-часовихформ дієслів дійсного, умовного і наказового способів, а також інфінітива.
У прозі Г.Тютюнника центральну позицію серед умовно-наслідкових реченьзаймають конструкції реальної умови, регулярно функціонують речення ірреальноїумови, а перефирійну – структури потенціальної умови.
У причиново-наслідкових реченнях перший компонент констатує факт абодію, що спричиняють результат, висновок, прохання, наказ. У цих реченнях можливірізні комбінації видо-часових дієслівних форм. У причиновому компоненті можливешироке використання дієслів минулого і теперішнього часу. Причинова частинапозбавлена будь-яких ознак гіпотетичності та спирається переважно на формидійсного способу «реального» значення.
Безсполучникові причиново-наслідкові речення зі складносурядними іззначенням наслідку і складнопідрядними з підрядною наслідковою частиною,зближує семантична подібність у формуванні схеми «причина — наслідок».Граматично ж і стилістично це окремі типи у системі складного речення.
У реченнях із причиновим обгрунтуванням потребу в називанні обгрунтуванняпопередньої дії викликає значеннєве наповнення першої частини. Перший складниквимагає обгрунтування названого, якщо він утримує ознаки заперечення, волевиявлення,бажання. Важливу роль відіграє й інтонація. Транспозиція частин цього різновидуречень змінює характер смислових відношень. Семантична відповідність «висловленняі його причинове обгрунтування» базується на співвідносності різнихвидо-часових і способових форм.
У конструкціях причинової обумовленості часове вираження допускаєпередачу послідовності дії й у формулі «наступне-попереднє», й уформулі «попереднє-наступне». У творах Г.Тютюнника кількіснопереважають конструкції зі „зворотною” послідовністю, а структури із „прямою”послідовністю трапляються рідше.
Структури з компонентом мети виразно окреслюються вузьким вживаннямспіввідносних форм, що відбиває специфіку цільового значення, зверненого вмайбутнє. „Пряма” часова послідовність у цих реченнях може передаватись дієсловами,вираженими різними формами часу. Активно використовується в оформленнібезсполучникових конструкцій з компонентом мети категорія наказового способу.
У прозі Г.Тютюнника речення, друга частина яких має значення мети,займають периферійну позицію.
Конструкції, одна з частин яких передає допустовість, будуються натакій співвідносності, коли другий компонент констатує те, що суперечить умові.У творах Г. Тютюнника такі структури є раритетними.
Безсполучникові неелементарні речення виділяються більшоюрізноманітністю семантичних відношень. У цих конструкціях можуть мати місце яквідношення рівноправності, так і відношення неоднорідності, а також можливепоєднання цих видів відношень. У прозі Г.Тютюнника кількісно переважаютьнеелементарні структури з однорідною безсполучниковістю.
У тексті творів Г.Тютюнника активно функціонують ісполучниково-безсполучникові утворення. У них можуть бути представлені різнівиди і безсполучникового і сполучникового зв«язку.
Отже, безсполучникові складні речення, представлені в прозіГ.Тютюнника, являють собою цікаве з формально-граматичного, семантичного тастилістичного боків синтаксичне явище, дослідження якого й дотепер має значніперспективи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. АвксентьєвА., Калашник В. Дорошенко С.І. Складні безсполучникові конструкції в сучаснійукраїнській мові//Мовознавство. — 1981 — №3 – с.93-94.
2. Актуальніпроблеми сучасної філології. Мовознавчі студії: 3б. наукових праць РДГУ. –Рівне, 2000. – Вип.8. – с.15-21.
3. АхмановаО.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Сов. энциклопедия, 1966. – 606 с.
4. БелошапковаВ.А. Сложное предложение в современном русском языке (Некоторые вопросытеории). – М.: Просвещение, 1967. – 159 с.
5. БелошапковаВ.А. Современный русский язык.Синтаксис. – М.: Высшая школа, 1977. – 248 с.
6. БорковськийВ.И. Бессоюзные сложные предложения, сопоставляемые со сложноподчиненными. –М.: Наука, 1972 – 157 с.
7. БронськаА.А. При синтаксичны відношення у безсполучникових складнихреченнях//Мовознавство. – 1973. — №6. – С. 53-63.
8. БукатевичН.И., Грицютенко И.Е., Мижевськая Г.М. и др. Почерки по сравнительнойграмматике восточнославянских языков. – Одесса, 1958. –С. 267.
9. БулаховськийЛ.А. Курс сучасної української літературної мови: Посібник для філологічнихфакультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічнихінститутів. Т.1. – К.: Радянська школа, 1951. – 519 с.
10. БулаховськийЛ.А. Курс сучасної української літературної мови: Посібник для філологічнихфакультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічнихінститутів. Т.2. – К.: Радянська школа, 1951. – 409 с.
11. ВалгинаН.С., Розенталь Д.Э., Фомина М.М. и др… Современный руський язик. – М.: Высшаяшкола, 1961. – 452 с.
12. ВалгинаН.С. Синтаксис современного руського язика. 2-е изд. – М.: Высшая школа, 1978.– 439 с.
13. ВасиленкоИ.А. Бессоюзные сложные предлодения в современном русаком литературном языке//Учен.записки МГПИ им. В.П.Потемки на, т.73, вып. 5, 1959. – С. 189-259.
14. ВасиленкоІ.О. Б.М.Кулик. Курс сучасної української літературної мови, ч.2.Синтаксис//Укр… мова в школі. – 1962. — №5. – С. 78-83.
15. ВиноградовВ.В. Из истории изучения русского синтаксиса/от Ломоносова до Потебни иФортунатова/. – Изд-во Московського университета, 1958. – 400 с.
16. ВиноградовВ.В. История изучения русского літературного языка.: Избр. труды. – Москва:Наука, 1978. – 320 с.
17. ВиноградовВ.В. Основне вопросы синтаксиса предложения (на матери але руського языка). – Вкн..: Вопросы грамматического строя. – М.: АН СССР, 1955. – С.389 – 435.
18. ВиноградовВ.В. О языке художественной литературы. – М.: Госметиздат, 1959. – 655 с.
19. ВихованецьІ.Р. Граматика української мови: Синтаксис: Підручник для студ. філол. фак.вузів. – К.: Либідь, 1993. – 348 с.
20. ВихованецьІ.Р. та ін. Грмаматика української мови / І.Р.Вихованець, К.Т.Городянська,А.П.Грищенко. – К.: Рад. школа, 1982. – 207 с.
21. ВихованецьІ.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наукова думка,1992. – 288 с.
22. Волох О.Т.,Черемисов М.Т., Чернов Є.І. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вищашкола, 1976. – 375 с.
23. Вопросырусского языкознания, выпуск 1, под ред. К.В. Горшковой, ИздательствоМосковского университета, 1976. – 405 с.
24. ВостоковА.Х. Русская грамматика по начертанию его же сокращенной граматики полнееизложенная. СПб, 1913. – 407 с.
25. ГеоргиеваВ.І. История синтаксических явлений русского языка. – М.: Просвещение, 1968. –167 с.
26. ГерманК.Ф. Безсполучникові складні речення в буковинських говірках. – Тези доповідей32 – ї наукової сесії Чернівецького університету. Секція філологічних наук,1966 – С. 10-13.
27. Грамматикарусского языка, т.2. Синтаксис, ч.2.-М., АН СССР, 1954. – 444с.
28. Грамматикасовременного русского литературного языка. – М.: Наука, 1970. – 767с.
29. ГужваФ.К. Современный русский литературный язык, — К.: Вища школа, 1971. -243 с.
30. ДиланянЭ.З. Из истории изучения бессоюзного предложения в русской синтаксическойнауке//Известия Армянского заочного педагогического института. Єреван. – 1963.– №2. – с. 147 – 163.
31. ДорошенкоС.І. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові. — Х.:Вища школа. Видавництво при Харківському університеті, 1980. – 152 с.
32. ДорошенкоС.І. Складні безсполучникові речення як окремий тип складних конструкцій//Мовознавство.– 1987. — №1. – С. 33-39.
33. ДорошенкоС.І. Співвідносність безсполучникових і сполучникових речень//Мовознавство. –1980. – С. 21-25.
34. ДротвинасЛ.А. Бессоюзные условные предложения в русском языке//Русский язык в школах. –1959. — №6. – С. 17-21.
35. ДудикП.С, Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення. – К.:Наукова думка, 1973. – 286 с.
36. ЖайворонокВ.В. Безсполучникове приєднування у складному реченні//Мовознавство. – 1977. — №1. – С.12-30.
37. ЖовтобрюхМ.А. Науковий стиль української мови//Мовознавство. – 1968. — №1. – С. 3-13.
38. ИванчиковаЕ.А. Соотносительное употребление форм будущего времени глагола в составечастей бессоюзного сложного предложения. – В.кн.: Исследования по синтаксисурусского літературного языка. – М.: Издательство АН СССР, 1956. – С. 78-130.
39. ІвченкоМ.П. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1975. – 389 с.
40. КадомцеваЛ.О. Інтонація як виразник комунікативної спрямованостівисловлення//Мовознавство. – 1973. — №1. – С. 53 – 68.
41. КадомцеваЛ.О. Інтонація як засіб граматичної оформленості безсполучникових речень. – Укн..: Синтаксична будова української мови. – К.: Наукова думка, 1968. – С.26-35.
42. КадомцеваЛ.О. Про принципи і методи класифікації безсполучникових речень у сучаснійукраїнській мові. – У кн..: Дослідження з української та російської мов. – К.,1964. – С. 23-30.
43. КирпичниковаН.В. Бессоюзные сложные предложения с конкретизацией местоимения. – В кн…Исследования по славянской филологии. – Издательство МГУ, 1974. – С. 135 – 143.
44. КирюхінаИ.А. Бессоюзные сложные предложения в современном русаком языке. – В кн.:Вопросы синтаксиса русского языка. – Калуга, 1969. – С. 163 – 170.
45. КолосоваТ.А. Ширяев Е.Н. Бессоюзное сложное предложение в современном русскомязыке//Вопросы языковедения. – 1989. — №5. – С.148.
46. КоротаеваЭ.И. К вопросу о бессоюзном подчинении//Русский язык в школе. – 1941. — №3. –С.23 – 32.
47. КрючковС.Е., Максимов Л.Ю. Современный русский язик. Синтаксис сложного предложения. –М.: Просвещение, 1988. – 191с.
48. КуликБ.М. Сучасна українська мова. Синтаксис складного речення. – К.: Радянськашкола, 1963. – 147 с.
49. КуликБ.М. Курс сучасної української літературної мови, ч.2. Синтаксис 2-е виданняК.: Радянська школа, 1965. – 287 с.
50. Курссучасної української літературної мови, ч.2. Синтаксис. За ред.А.А.Булгаковського. – К.: Радянська школа, 1951. – 407 с.
51. ЛомоносовМ.В, Полное собрание сочинений, т.7. М. –Л., АН СССР, 1952. – 993 с.
52. МельничукО.С.Розвиток структури слов’янського речення. – К.: Наукова думка, 1966. – 321с.
53. Основыпостроения описательной грамматики современного русского литературного языка. –М.: Наука, 1966. – 211 с.
54. ПетерсонМ.П. Очерк синтаксиса русского языка. – М.: ГИЗ, 1923. – 207 с.
55. ПєшковскийА.М. Синтаксис в научном освещении, изд. 2-е. – М., 1920. – 409 с.
56. ПєшковскийА.М. Русский синтаксис в научном освещении, изд. 7-е. – М.: Учпедиздат, 1956. –511 с.
57. Підвищенийкурс української мови. За ред. Л.Булаховського. – Х.: Рад. школа, 1931. – 341с.
58. ПоспєловН.С. О грамматической природе и принципах классификации бессоюзных сложныхпредложений. – В кн..: Вопросы синтаксиса современного русского языка. – М.:Учпедиздат, 1950. – С. 338 – 354.
59. ПотебняА.А. Из записок по русской грамматике, т.3. – М.: Просвещение, 1968. – 550 с.
60. ПотебняА.А. Из записок по русской грамматике, т.4. – М.-Л., 1941. – 318 с.
61. РудневА.Г. Синтаксис современного русского языка, изд. 2-е. – М.: Высшая школа, 1968.– 354 с.
62. Современныйрусский язык, ч.2. Синтаксис. Под ред. Д.Е.Розентая. – Издательство Московскогоуниверситета, 1978. – 221 с.
63. Сучаснаукраїнська літературна мова. Синтаксис. За заг. ред. І.К.Білодіда. – Київ: –Наукова думка, 1972. – 512 с.
64. Сучаснаукраїнська літературна мова. – К. Вища школа, 1975, — 389 с.
65. ТютюнникГ.М. Вир: Роман. – К.: Дніпро, 1995. – 565 с.
66. ХамзинаГ.К. Бессоюзные сложные предложения прерывистой структуры в современном русскомлитературном языке//Русский язык в школе. – 1971. — №6. – С. 80-85.
67. ХамзинаГ.К. Об одном типе бессоюзного сложного предложения (к вопросу о пояснительнойсвязи)./ Вопросы синтаксиса русского языка (сборник статей). Ростов на Дону,1971. – С. 185-193.
68. ЧумаковГ.М. Синтаксис конструкций с чужой речью. – К.: Вища школа, 1975. – 219 с.
69. ШапироА.Б. О принципах классификации подчиненных предложениий//Русский язык в школе.– 1937. — .№2. – С. 13-38.
70. ШапироА.Б. Основы русской пунктуации. – М., АН ССР, 1955. – 395 с.
71. ШиряевЕ.Н. Бессоюзное сложное предложение в современном русском языке. – М.: Наука,1986. – 221 с.
72. ШульжукК.Ф. Складне багатокомпонентне речення в українській мові. – К.: Наукова думка,1986. – 183 с.
73. ШульжукК.Ф. Складне речення в українській мові.: Навчально-методичний посібник. – К.:Радянська школа, 1989. – 136 с.
74. ШульжукК.Ф. Синтаксис складного речення: Навчальний посібник. – Рівне: Рівненськийдержавний гуманітарний університет, 2000.–126 с.

Похожие работы