План
Вступ
1. Життя і наукова спадщина Г.В. Лейбніца
2. Філософські і методологічні основи учення Лейбніца
3. Монадология Лейбніца і концепція сприйнять
4. Співвідношення душі і тіла
Висновок
Список літератури
Вступ
Філософія Лейбніца значно складніша,многогранне і, до того ж, менш систематично викладена самим автором, то тутнеобхідні складніші уявні операції, а саме: синтез і дедукція. Результати спробреконструювати думку самого філософа можуть бути вельми несхожими один наодного, хоча кожен варіант по-своєму відображає одну і ту ж реальність (якмонади всесвіт). З темою реферату у Лейбніца зв’язаний цілий комплекс («клубок»)своєрідних ідей, при викладі яких важко вирішити, з чого почати, тоді як уДекарта ми маємо справу з чіткою послідовністю («ланцюгом») міркувань.Все це робить виклад основних переконань Лейбніца важчим, тим паче, що, як будевказано в своєму місці, поставлена в назві реферату проблема займає у філософіїЛейбніца абсолютно інше місце, чим у Декарта, і повинна по самій своїй сутітрактуватися інакше.
Через вищезгадані обставини та частинареферату, яка присвячена Лейбніцу, буде короткою, оскільки виклад всіх основних(навіть чисто філософських) переконань Лейбніца зайняло б надто багато місця ідалеко виходило б за рамки поставленої теми.
1. Життя і наукова спадщина Г.В. Лейбніца
Г.В. Лейбніц народився в 1646 р. в Ганновері. Вивчавкурс філософії в Лейпцігському університеті; математику і алгебру — вуніверситеті в Йене. Захистив дисертацію на міру доктора права (1666). Бувзнаком і спілкувався з Ньютоном, Спінозою, Мальбраншем і іншими відомимиєвропейськими ученими. У 1700 р. вибраний членом Паризької академії наук. Бувініціатором створення Берлінської академії наук. Лейбніц був таємним радникомросійського царя Петра 1 надавши йому величезну допомогу в розробці проектустворення Санкт-петербурзької академії наук. Помер в 1716 р.
Лейбніц — творець диференціального іінтегрального числення, автор праць в області історії, юриспруденції, фізики,філософії, психології і так далі.
Головні філософські праці Лейбніца — «Міркуванняпро метафізику» (1686); «Нова система природи» (1695); «Монадология»(1714); «Теодіцея» (1710); «Нові досліди про людське розуміння»(1700-1705).2. Філософські і методологічні основиучення Лейбніца
Лейбніц мріяв про створення єдиної науки, щоохоплює різні області знання. Він намагався здійснити синтез античного і новогознань, відновити знехтувані механістичною методологією поняття «мета»,«субстанція», що представляють, на його думку, нескороминущу науковуцінність («вічну філософію»). Доводив значення античної філософії інамагався переосмислити її в контексті нової науки, додавши їй тим самим новийсенс. Особливо високо оцінював учення Арістотеля, вказував, що по ряду моментіввоно перевершує наукові переконання Декарта. Найбільш коштовними йомупредставлялися ідеї Арістотеля про матерію, «субстанциональну форму»,природу, час, рух. З Арістотеля він виводить важливе для розвитку його власногопідходу положення про відмінність субстанції одного тіла від субстанції іншоготіла.
У основу своїх філософських міркувань Лейбніцкладе ідею «фіналізма», тобто кінцевій меті, вважаючи недостатнімобмежуватися в дослідженні лише обліком причин”, що «діють, як церобиться в механістичних концепціях. Треба об’єднати ці два підходи в науці. Лейбніцстверджує, що хоча світ нагадує величезний механізм і всі окремі організми ємеханізмами, але те, що в цілому все існує реалізує кінцеву мету, наміченуБогом.
Серйозну помилку сучасної йому філософії вінбачить також у відмові від понять „Субстанціональних форм“ і „субстанцій“.Лише на їх основі можна, на його думку, дати повне і глибоке поясненнядійсності, здолати механістичний редукционізм. І якщо в приватних науках (фізиці)можна обійтися без використання цього поняття, то у філософії і теології вономає бути збережене в якості основоположного. Тим самим він, по суті,диференціює сфери знання про природу на 2 типи: філософське знання, щодосліджує загальні принципи, і наукове знання, доступне дослідному вивченню іматематичній обробці.
Лейбніц використовує поняття „ентелехія“,або субстанція, як що містить в собі власну детермінацію і сутніснудосконалість, внутрішню мету. Критичний аналіз сучасних йому наукових підходівзавдавав серйозного удару по механіцизму.
Намагаючись здолати дуалізм духу і матерії,психічного і фізичного, відновити їх єдність, він висуває учення, згідно зяким, різноманіття світу пояснюється виходячи з єдиної за своєю природою, алерізноякісною по своїх станах, субстанціальної основи.
Він підкреслює єдність світу, його гармонію ідосконалість, стверджує, що Бог створив „кращий з можливих світів“.
3. Монадология Лейбніца і концепціясприйнять
Лейбніц — прибічник ідеї єдності тілесної іпсихічної. Але, на відміну від Спінози, в основу цієї єдності він кладедуховний початок і тим самим виступає як прибічник ідеалістичного напряму.
Ідея цілісності світу і людини розкриваєтьсяЛейбніцом в його вченні про монади. Він стверджує, що світ складається здіяльних простих і неділимих субстанцій — монад. Монади — елементи всіх речей. Поняття»монада” (від греч. одиниця) у Лейбніца, по суті, тотожно поняттю«субстанція». Монада — цілісна неділима субстанція як світо утворююченачало.
При описі монади розкриваються психологічніпредставлення Лейбніца. Кожна монада психічна і наділена здатністю сприймативсе, що відбувається у Всесвіті. Монада — це початок сили і здатності діяти.
Монада виступає у нього як нематеріальнаосвіта, як аналог психічної діяльності. Вона неділима, але багата за змістом,як і розум людини, що є єдиним і одночасно включаючим різні вистави. Монадаволодіє потенціалом внутрішньої досконалості. І розум, переходячи від однієївистави до іншого, характеризується тенденцією постійного оновлення.
Основні властивості монади — діяльністьсприйняття і активність. Залежно від рівня розвитку цих внутрішніх якостеймонади розрізняються між собою і складають наступні ієрархічні сходи:
«чисті монади», яким властиваактивність, але відсутні які-небудь вистави (нежива, але активна матерія);
«монади-душі», що володіють смутнимивиставами; жодне сприйняття у них не досягає рівня ясної свідомості, а лишедоходить до пам’яті (рослини і тварини);
«монади-духи», що володіють ясним івиразним сприйняттям; Бог і ангели, вільні від тілесної оболонки і втілюючиабсолютну повноту, ясність і усвідомленість знань.
Таким чином, еволюція душі розглядаєтьсяЛейбніцом як розвиток вистав: від смутних станів (перцепцій) до ясних івиразних (апперцепціям).
Лейбніц диференціює «просте» і«свідоме» сприйняття, використовуючи для визначення останньогопоняття «апперцепція». Якщо сприйняття — загальна властивість всіхмонад, то апперцепції властиві лише особливим монадам, що відносяться до душі ірозуму. Але навіть в монадах, що характеризуються апперцепцією, присутнєвеличезне число несвідомих сприйнять. Лейбніц стверджує, що людина, будучирозумною істотою і володіючи апперцепцією, тим часом, багато що не усвідомлює,сприймає несвідомо: «Часто ми випробовуємо стан, при якому нічого непам’ятаємо і сприймаємо не виразно, наприклад, коли знаходимося в непритомностіабо занурені в глибокий сон без сновидінь. У такому стані душу не дуже помітновідрізняється від простий монади проте, оскільки подібний стан триває недовго,душа звільняється і стає чимось великим» (Лейбніц Г.В., 1982). Ці ідеї Лейбніцаперекреслюють раціоналістичне уявлення, що йде від Декарта, про тотожністьпсихіки і свідомості. Вони змінили і розширили уявлення про психічний, йогокордонах. Висунуті Лейбніцом положення про несвідому психіку, малі перцепції іапперцепцію увійшли до вмісту предмету психології.
Представляє інтерес даний Лейбніцом описпричин виникнення так званих «дрібних», або непомітних,неусвідомлюваних сприйнять в повсякденному житті людини: “Є тисячі ознак,що заставляють вважати, що в нас щохвилини існує безконечна безліч сприйнять,але без апперцепції і обдумування, тобто в душі відбуваються зміни, яких ми непомічаємо, тому що враження або дуже незначні, або дуже тісно зв’язані один зодним, або багаточисельні, унаслідок чого удається розрізняти їх лише частково.Не дивлячись на це, враження безупинно заставляють відчувати їх дію і навітьвідчувати розгубленість від їх безлічі. Таким чином, ми не звертає уваги на рухмлина, шум води, якщо проводимо деякий час поблизу і звикаємо до них. Не тому,що цей рух не зачіпає наших органів чуття і не викликає жодного відгуку в душізавдяки гармонії душі і тіла, а унаслідок того, що, позбавлені новизнивраження, що знаходяться в душі і телі, недостатньо сильні, щоб знов привернутинашу увагу і нашу пам’ять. Насправді, всяка увага вимагає пам’яті і часто, колими не попереджені, що треба звернути увагу на одне з наших миттєвих сприйнять,ми пропускаємо його, не лише про нього не задумавшись, але навіть не відмітивши.Проте якщо хто-небудь раптом попередить нас і зверне нашу увагу на якесь явище,допустимий, шум, то ми його відмітимо і пригадаємо відразу після запобігання,що вже чули цей шум” (Там же).
Лейбніц підкреслює роль неусвідомлюваних«дрібних» сприйнять як важливого компонента психічного життя людини,стверджує, що вони «по своїх наслідках мають більше значення, чим можнавважати».
На думку Лейбніца, саме вони утворюютьневідомий нам внутрішній світ і забезпечують його зв’язок із зовнішньоюреальністю: «відчуття, смак, образи властивостей, відчуття, ясні в своїй сукупності,але не ясні окремо, вони формують враження, вироблювані на нас предметамиззовні і що містять в собі нескінченність…» Лейбніц говорить про зв’язоклюдини як «мікросвіту» зі Всесвітом, «макросвітом» («будь-якаістота пов’язана зі всім останнім Всесвітом»).
А тому людина включена в загальні законирозвитку світу, зумовлені Богом, хоча, будучи активною істотою, відображає їхпо-своєму: «Всяка субстанція — як цілий світ, як живе дзеркало Бога або жвсього всесвіту, вона відображає її по-своєму.» Людина, по Лейбніцу, — вершинавсесвіту, створеного Творцем.
Дух коштує всього світу, тому що не лишевідображає його, як останні монади, але і свідомо його пізнає, досліджуєпричини речей. Він безсмертний, бо не лише знаходиться в бутті, але і зберігаєвласну індивідуальність.
Лейбніц висуває принцип загальнихвідмінностей, індивідуалізації, підкреслює безконечна індивідуальнарізноманітність всіх явищ світу, вказує, що немає двох невиразних субстанцій. Цевідноситься і до людини.4. Співвідношення душі і тіла
Лейбніц виходить з уявлення про те, що монади- замкнутий в самому собі світ, несприйнятливий до яких-небудь впливів ззовні:«В монад немає вікон, через які що-небудь може увійти або вийти». Жоднамонада не може зробити фізичного впливу на внутрішнє буття інший. По суті,йдеться про існуванні ізольованих субстанцій (підхід, що розвивається Декартом,Спінозою). Стосовно людини, ця проблема переформулюється як питання проспіввідношення душі і тіла.
Вищим початком в будь-якому тілесному організмівиступає домінуюча ентелехія, що визначає рівень досконалості організму, йогозв’язок зі світом. У тварин домінує душа в класичному сенсі, у людини — духовнийпочаток, розумові здібності. Але душа в живому організмі пов’язана з тілом,виявляє і проявляє себе через тілесне.
Як же здійснюється зв’язок душевної і тілесноїсубстанцій? Розглядаючи питання про співвідношення духовних і тілесних явищ,Лейбніц керується принципом психофізичного паралелізму: душа і тіло автономні,здійснюють свої операції самостійно і незалежно один від одного. В той же часміж ними існує зумовлена зверху гармонія; вони подібні до пари годин, якізавжди показують один і той же час, оскільки запущені з найбільшою точністю.
«Я пояснив узгодженість душі і тіла прикладомсинхронного руху двох маятників годинника різної конструкції в мить, колипоказують однаковий час. Це могло статися трьома способами:
1) погоджувати їх так, щоб вони неодмінногойдалися синхронно;
2) доручити кому-небудь регулювати їх рухи,роблячи їх синхронними;
3) побудувати новий годинник, настількидобротний і точний, щоб вони могли йти строго паралельно завдяки своїйконструкції.
Без сумніву, остання дорога найкраща».
Тобто Лейбніц, на відміну від Декарта, щоговорив про механічну взаємодію душі і тіла, вперше вводить принциппсихофізіологічного паралелізму, або функціональної відповідності, психічнихстанів і тілесних змін. Основою цієї відповідності виступає Бог як творецьсамого принципу «передвстановленої психофізіологічної гармонії». Завдякиньому явища одній субстанції узгоджуються з феноменами інший, забезпечуєтьсяцілісне буття і функціонування організму і світу.5. Теорія пізнання і концепція природжених ідей Лейбніца
У роботі «Новий досвід про людський розум»Лейбніц критикує теорію Дж. Локка, що відкидає природжені ідеї і людину, щоуподібнює свідомість, «чистій дошці». Він не розділяє в той же час іДекартову концепцію природжених ідей. Учений намагається визначити свій,середня дорога в рішенні цього питання.
Він погоджується з Локком в оцінці ролівідчуттів як необхідної умови пізнання, але вважає плотське знання неточним іпомилковим. Дійсне знання, по Лейбніцу, досяжно лише на основі розуму іінтуїції. Він критично оцінює однобічний емпіричний підхід Локка, його вивід,що «немає нічого в розумі, чого б раніше не було у відчутті» івидозмінює його: «Немає нічого в розумі, чого б раніше не було в відчутті,окрім самого розуму». Це означає, що душа «природжена сама собі»,що інтелект і його діяльність передують досвіду. Лейбніц вважає, що душамістить в собі «буття, єдність, тотожність, причину, сприйняття,міркування» і інші поняття, що не виводяться з відчуттів. Тобто їмпризнається наявність апріорних ідей. Але, на відміну від Декарта, він вважає,що ідеї знаходяться в розумі в зародковому стані, вони «природжені» яксхильності, природні природні здібності. Намагаючись встановити зв’язокемпіричного і раціонального, Лейбніц відмовляється від індуктивної стратегії івідштовхується від раціонального як основи розвитку плотського досвіду. Відповідно,в самому розумі він бачить причину багато помилок пізнання.
Ідеї Лейбніца надали дію на І. Канта, І. Гербарта,стали предметом серйозних обговорень в науковій думці XVIII ст. Продуктивнимибули його ідеї про активність і мінливість станів свідомості, про різні рівнісприйняття, про наявність, поряд з усвідомленими також несвідомих психічнихявищ.
Висновок
У системі Лейбніца істини факту обумовленіБожественним вибором, який, у свою чергу, спирається на закон достатньоїпідстави і на вічні істини, незалежні від волі Бога. Виходить, що світ у всійсукупності — це прямий наслідок вічних істин (своєрідний панлогізм, хоча нетакий, як в Гегеля).
Докази буття Божія у Лейбніца не грають такоїпринципової ролі, як у Декарта, і по своєму характеру різко відрізняються віддоказів великого французького філософа. Останній виходив перш за все зантропологічних передумов, із зіставлення недосконалості людини і досконалостіідеї Бога, що є у нього; і онтологічний доказ спирається у нього наантропологічне.
Проте слід зауважити, що вчення про «кращийзі світів» і про передвстановлену гармонію зовсім не є очевидними, і, крімтого, вони, у свою чергу, грунтуються на існуванні Бога (круговий доказ).
Перш за все, слід зауважити, що Бог є гарантомдостовірного знання у Лейбніца в абсолютно іншому сенсі, чим у Декарта; данепитання немає для філософії Лейбніца таким істотним і основоположним, яким вінє для Декарта, в якого він лежить, так би мовити, на поверхні (хоча іпредставляє значні труднощі при інтерпретації), тоді як для того, щоб знайти уЛейбніца вислови на цю тему, не пов’язані з критикою переконань Декарта,необхідне уважне і цілеспрямоване вивчення вигадувань цього великого німецькогофілософа.
Отже, для Лейбніца Бог є гарантом достовірногознання як творець всіх субстанцій, що пізнають, разом зі всіма їх сприйняттямив широкому сенсі цього слова. Лише завдяки Богові сприйняття різних субстанційвідповідають один одному. Кожна монада є втіленням одним з поглядів Бога насвіт. Монади з необхідністю реалізують закладену в них програму, і їхсприйняття достеменні через сам факт їх створення. Сприйняття сходитьбезпосередньо до Творця, а не є результатом випадкових зіткнень з речами. ВідповіддюРеформації стала Контрреформація, новий наступ католицизму. У 1542 р. бувстворений церковний трибунал, який жорстоко пригнічував інакомислення,стверджував індекс заборонених книг.
Представники раціоналізму — Г. Лейбніц — бачилиджерело знань в розумі і обгрунтовували апріорне походження загальних понять,їх позадослідний характер, виводимість з розуму, з природжених інтелектуальнихздібностей.
Список літератури
1. Э. Кассирер“Человеческий мир пространства и времени”. // Э. Кассирер Избранное. Опыт очеловеке. М. Гардарика. 1998.
2. Лейбниц Г. Критикаосновоположений преподобного отца Мальбранша // Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-хтомах. Т.1. М.: Мысль. 1982.
3. Лейбниц-Фуше\\ Г.В.Лейбниц. Соч. в 4-х тт. Т.3. М.: Мысль. 1984
4. Монадология. ЛейбницГ.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.
5. Молчанов Ю. Б.Г. Лейбници объективно-идеалистическая реляционная концепция времени. // Ю.Б. Молчанов. Четыреконцепции времени в философии и физике. М. Наука. 1977. С.61-63
6. Ответ наразмышления… г-на Бейля о системе предустановленной гармонии. // Г.В. Лейбниц. Соч.в 4-х тт. Т.1. М.: Мысль. 1982.
7. О глубинномпроисхождении вещей. // Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.
8. О самой природе,или природной силе и деятельности творений” // Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-хтомах Т.1. М.: Мысль. 1982.
9. Письмо к ЯкобуТомазию о возможности примирить Аристотеля с новой философией // Лейбниц Г.В. Соч.в 4-х тт. Т.1. М.: Мысль. 1982.
10. Переписка сКларком. Лейбниц Г.В. Сочинения в 4-х томах Т.1. М.: Мысль. 1982.
11. Свидетельствоприроды против атеистов. Лейбниц Г.В. Соч. в 4-х тт. Т.1. М.: Мысль. 1982.