Споживчий комплекс.
ЗМІСТ
Вступ. 3
1. Поняття споживчого комплексу та його складових. 5
1.1 Характеристика складових споживчого комплексу. 5
1.2 Сутність поняття АПК як складової споживчого комплексу. 8
1.3 Характеристика рослинництва. 14
1.4. Характеристика тваринництва. 16
1.5 Харчова промисловість. 19
2. Соціальний комплекс як складова споживчого комплексу. 23
2.1. Галузева структура легкої промисловості 23
2.2 Рекреаційний комплекс. 29
3. Трансформація споживчого комплексу України в сучаснихумовах. 36
Висновок. 43
Список використаної літератури. 44
Вступ
У теоріїрозміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних понять.Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення– це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення,можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Попри важливістьпоняття «фактор розміщення», однозначного трактування цього терміна нема. Самеслово «фактор» (від латинського factor – той, хто робить; виробник) означаєпричину, рушій якогось процесу або явища. Але стосовно розміщення продуктивнихсил це не повністю розкриває зміст поняття.
У першомунаближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають на розміщенняпродуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними умовами, одначепередумови й фактори – не одне й те саме. Якщо передумови – це загальні умови,що визначають можливість або неможливість розміщення виробництва й населенняхоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори – це конкретні умови, щовизначають ступінь ефективного розміщення.
Основна метаданої курсової роботи полягає у дослідженні основних факторів розміщенняспоживчого комплексу України. Поставлена мета обумовила необхідність вирішенняряду взаємопов’язаних завдань:
· розглянутисутність такого поняття як споживчий комплекс;
· вивчитиосновні складові споживчого комплексу України;
· дослідитинапрямки реформування та розвитку споживчго комплексу України.
Предметом курсової роботи є сукупністьвідносин, які виникають в процесі взаємодії основних складових споживчогокомплексу України.
Об’єктом курсової роботи є споживчийкомплекс України.
Курсова роботаскладається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обгрунтовуєтьсяактуальність обраної теми, визначається мета, завдання, предмет та об’єктдослідження. Основна честина присвячена дослідженню поставленої проблеми. Увисновках обгрунтовується сформульовано основні результати дослідження.
1. Поняття споживчогокомплексу та його складових1.1 Характеристикаскладових споживчого комплексу
До галузей виробництва товарівмасового споживання належить:
· харчовапромисловість.
· легкапромисловість, яка включає 20 підгалузей;
· важкапромисловість, де зосереджено виробництво радіоприймачів, телевізорів,годинників, легкових автомобілів, холодильників, мотоциклів та ін.
Продовольчий комплекс складається знаступних підкомплексів:
· зернопродуктовий;
· картоплепродуктовий;
· цукровобуряковий;
· плодо –овочеконсервний;
· виноградно– виноробний;
· мясний;
· молочний;
· олійно –жировий.
Основними факторами розміщеннягалузей споживчого комплексу є:
· чисельністьнаселення;
· складнаселення;
· сировиннабаза;
· формиорганізації виробництва;
· транспорт;
· природніумови;
· науково –технічний прогрес.
У залежності від дії основнихфакторів виділяють наступні групи:
· орієнтаціяна джерела сировини (цукрова, консервна, крохмале – патокова, олійнапромисловість);
· тяжіннядо споживачів готової продукції (молочна, кондитерська);
· косплекснаорієнтація на сировину та споживача (мясна, борошкомельно – крупяна).
Невід’ємноюскладовою споживчого комплексу є харчова промисловість, її складовою є молочнапромисловість. Вона складається з маслоробної, сировинної, молочно – консервноїгалузі, виробництва продуктів з незбираного молока. Найбідьші підприємстварозташовані у Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові.
В Україні працює190 цукрових заводів, хоча виробництво цукру спало з 7,0 до 1,5 млн. тонн. Нарозміщення борошно – мельних підприємств істотно впливають наявність споживачівта сировини (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів).
Консервнапромисловість залежить від сировини (Одеса, Сімферополь, Херсон, Ізмаїл,Черкаси, Ніжин, Камянець – Подільський).
Олійнапромисловість привязана до сировини, адже для виробництва 1 тони оліїзатрачається 3 – 8 т. насіння олійних культур. З соняшнику добувають приблизно90% загального виробництва олії. Центрами виробництва олії є Дніпропетровськ,Маріуполь, Запоріжжя, Кіровоград, Вінниця.
Крахмале –потокова промисловість виробляє крохмал переважно для потреб харчовоїпромисловості. Для отримання 1 т. крохмалу потрібно біля 6 тон картоплі.Крохмаль виробляють у Чернігівській та Житомирській областях.
Легка промисловість включає 483виробничих підприємства. Легка промисловість для успішного розвитку маєвирішити ряд наступних завдань:
· формуванняі розміщення державних замовлень та контрактів;
· координаціядіяльності підприємств;
· розробленяцільових програм перспективного розвитку нових видів сировини;
· збалансуваннярозвитку підгалузей;
· розширеннясировинної бази;
· ліквідаціядиспропорції у окремих підгалузях;
· розвитокмашинобудування для легкої промисловості.
Текстильнапромисловість сконцентрована у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, Херсоні,Тернополі, Чернігові (камвольно – суконний комбінат), Києві (Дарницькийшовковий комбінат), Житомир та Рівне (льонокомбінати), Києві та Львові(бавовнопрядильні фабрики), Чернівцях та ін.
Бавовнянапромисловість виробляє 50,1% усіх тканин. До неї структурно входять прядильне,ткацьке, крутильно – ниткове та фарбувальнообробне виробництва. Розміщенняпідприємств є наступне:
· Херсон,Тернопіль – бавовняні комбінати;
· Донецьк –бавовнянопрядильний комбінат;
· Нововолинськ– бавовняна фабрика;
· Полтава –прядильна фабрика;
· Київ –ватноткацька фабрика;
· Чернівці,Івано – Франковськ, Коломия, Коростишев, Радомишль – ткацькі фабрики;
Вовнянапромисловість виробляє 7% усіх тканин держави. У вовняному виробництвівикористовують хімічні та синтетичні волокна у вигляді домішок. Виробництвовключає оброблювання вовни, виготовлення пряжі, тканин та виробів з неї(Харків, Київ, Одеса, Суми, Кременчук, Донецьк, Луганськ – тонкосуконна фабрика,Чернігів – камвольно-суконний комбінат, Кривий Ріг – вовнопрядильна фабрика). УКиєві, Черкасах та містах Чернівецької області та Закарпаття виробляють килими,килимові вироби.
Шовковапромисловість виробляє хімічні волокна, які майже витіснили природний шовксирець (20,5% усіх тканин держави). У Києві випускають крепдешин та креп-жоржетз натурального шовку, у Києві та Черкасах – тканини з штучних та синтетичнихволокон, у Луганську – меланжеві шовкові тканини, у Києві, Лисичанську –шовкові тканини технічного призначення.
Льнянапромисловість випускає 7,3% усіх тканин (Рівненський та Житомирськийльонокомбінат, Коростенська та Марчихіно – Будська фабрика у Житомирськійобласті).
Конопляно –джутова помимо привізного джуту та волокон коноплі використовує коротке волокнольону, бавовняну пряжу, хімічні волокна (Одеська джутова фабрика та Харківськийкотатний завод).
Трикотажнапромисловість має власну сировинну базу і представлена підприємствами Києва,Харкова, Львова, Одеси, Житомира, Миколаєва, Сімферополя, Чернівців, Донецька,Дніпропетровська, Луганська та ін. Панчішні фабрики знаходяться у Харкові.Житомирі, Чернівцях, Львові та ін.
Швейнапромисловість розміщена у місцях споживання:
· київськевиробниче об’єднання швейної промисловості “Україна”;
· львівськафірма “Маяк”;
· харківськашвейна фабрика ім. Ю. Р. Синякова;
· інші.
Сировиною дляшкіряно – взуттєвої промисловості є природна шкіра свійських, диких і морськихтварин, синтетичні матеріали, парусина, вовна. Основні підприємства розміщені уХаркові, Києві, Львові, Миколаєві та ін. Це велика механізована галузь.
Хутрова підгалузьзаймається переробкою хутрової, овечої сировини та штучного хутра (Харків,Балта Одеської області, Красноград Харківської області, Львів, Одеса, Жмеринката ін.). Хутровими промисловими звірами є лисиця, куниця, видра, норка та ін.
Розглянемодокладніше кожну із складових споживчого комплексу.1.2Сутність поняття АПК як складової споживчого комплексу
АПК за своїмскладом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, –передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, наякій вирощується сільськогосподарська продукція і сировина для виробничого таневиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, щобазується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвиткупереробних галузей промисловості. Сьогодні АПК має такі сфери:
1) промисловість,що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;
2) власнесільське господарство;
3) галузі,зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцевої продукції –сільськогосподарської сировини й продовольства.
Сфери АПК рідкоорганізаційно оформляються. Частіше за все спостерігаються сполученнясільського господарства з харчовою промисловістю та тими галузями легкоїпромисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у виглядісировини. Перша сфера – виробництво засобів виробництва для сільськогогосподарства – включається до складу АПК скоріше за все з методичних міркувань.Організаційно підприємства цієї сфери до АПК не відносяться, але об’єктивнийвзаємозв’язок та взаємозалежність з комплексом, безумовно, існує.
Найбільшогорозвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих країнахЄвропи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарськаполітика ЄС стала засобом реалізації таких засад, як спільне фінансування дійдля реґулювання сільського господарства, організації гарантованого збуту навнутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних інструментів ісубсидування експорту харчових продуктів на світовий ринок.
Під впливомаграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті таімпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що посилило реґіоналізацію торгівліхарчовими продуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній реґіональнийринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів.Скоротилось постачання із третіх країн товарів, які є об’єктом єдиноїсільськогосподарської політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина).Разом з тим виріс імпорт з “третіх” країн таких товарів, як кава, чай, какао,кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі, невелике зростання населення узахідноєвропейських країнах і порівняно високий рівень споживання спонукаєскорочення сумарних потреб у продуктах харчування.
Внаслідокіндустріалізації агробізнесу в розвинутих країнах підвищується питома вагахарчової промисловості за рахунок скорочення частки сільського господарствашляхом підвищення рівня підготовки продуктів до безпосереднього вживання,поглиблення спеціалізації виробництва, подовження шляху просування продуктіввід сировини до споживання. Науково-технічний прогрес та агропромисловаінтеграція ведуть до проникнення промислових засобів до всіх стадійприготування їжі. Ця тенденція характерна для усіх розвинутих країн і єважливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва.
Агропромисловаінтеграція в країнах, що розвиваються, впливає на модернізацію традиційногосільського господарства. Інтенсивні фактори у виробництві основних видівпродукції АПК складали в середині 90-х років у країнах Латинської Америки 70%,а в країнах Південної та Південно-Східної Азії – 85%. АПК досі є головнимджерелом валютних надходжень для більшості країн, що розвиваються.
АПКпостсоціалістичних країн розвивається у напрямку реформування відносинвласності, винайдення нових форм господарювання.
Основусільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатнідля ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарськихугідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3суходолу або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючигороди), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земельна ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження –до0,4 млрд. га.
В Європіоброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історичнотривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю населення тасприятливими природними умовами.
Традиційнесільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво.
Рослинництвовключає вирощування зернових, круп’яних, технічних культур, кормових трав такорнеплодів, овочівництво, садівництво, виноградарство тощо.
В рослинництвіголовними є зернові культури, які займають більшу частину посівних площ земноїкулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а зкормових – кукурудза, жито та овес.
Пшениця –найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована відпівденних областей Австралії та Південної Америки до Північного Полярного кола,від рівнин та низин – до високогірних районів (3500–4000 м). Таке поширенняпшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні – в Австралії, улипні-серпні – у країнах Європи тощо.
На світовий ринокщороку надходить біля 200 млн. т зерна, у тому числі 90–100 млн. т пшениці.Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групикраїн – США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка СШАскладає біля 50% світового експорту пшениці.
Великимиімпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є країни, що розвиваються.Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозитьщороку біля 10 млн. т зерна, Бразилія – 5 млн. т. Але найбільшими імпортерамизерна є Японія (біля 30 млн. т щороку) та Росія (27–35 млн. т). До імпортерівналежать також Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.
Рис культивуютьперш за все у країнах Південної, Східної та Південно-Східної Азії. На ціреґіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви рису є також уЦентральній Азії, південних районах Європи, на півдні Північної Америки та уокремих реґіонах Південної Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай,В’єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни,Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.
Основнимиекспортерами рису є Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами – Індонезія,Іран, країни Європи.
Кукурудза убільшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах вона вживається якпродовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадаєна США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія,Мексика, Аргентина. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція,Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи та Японія.
Жито-морозостійка й вологолюбива культура, тому вирощується у Помірному поясіПівденної півкулі, — переважно у лісовій та лісостеповій зонах. Її посівизаймають лише 2% від усіх зернових, врожайність вдвічі нижча, ніж у пшениці.Головними виробниками є: Росія, Китай, США, Індія, Канада та Україна.
Тваринництвопідрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великоїрогатої худоби, свиней, овець, птахів.
Перехід АПК доринкової економіки вимагає створення форм господарювання, здатних викликати уробітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Відвибору ефективних форм господарювання залежить успіх організаціїсільськогосподарського виробництва.
Тепер в АПКУкраїні існують такі форми господарювання: селянські (фермерські) господарства,акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.
Україна має всіумови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані заприродними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельнихресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Так, Поліссязаймає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенемрозвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високоюпитомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характернідрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолистіґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.
Лісостеп –найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) тарозораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі,болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умовинайбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. Влісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.
Степова зонарозділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степузаймає більше 25% території. Південний степ – 14%, але освоєність тарозораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
Гірський Кримзаймає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землістановлять тут лише 21,8%.
УкраїнськіКарпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарськоюосвоєністю земель.
На Прикарпаттіпереважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці факторинесприятливо впливають на розвиток сільського господарства.1.3Характеристика рослинництва
У рослинництвіУкраїни переважають зернові культури. У степовій зоні зернові займають більшеполовини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохинижчий. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зерновихкультур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5–2 рази нижча, ніж уцентральних та південних областях. Середня врожайність зернових значно поступаєтьсяаналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських країн, щоза наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайністьпшениці сягає світового рівня.
У структуріпосівних площ переважають зернові –48%. Серед них озимі займають 47% від всіхпосівних площ під зерновими, а ярі – 53%. Під пшеницею у 1998 році було зайнято42% цих площ, під житом – 5%, під кукурудзою – 8%, під ячмінем- 28%, під рисом– 0,2%.
Кукурудзаналежить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до родючості ґрунтів,боїться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат – урайонах Лісостепу та Степу, і тому основні посіви цієї культури на зернозосереджені саме тут. Висока врожайність кукурудзи (понад 30 ц/га) характерна длялісостепової зони та окремих районів Степу, Закарпаття, Полісся. Проте найвищіврожаї (понад 110–130 ц/га) можна одержати тільки на зрошуваних землях півдняСтепу, але їх у країні мало.
Значне місцесеред зернових культур займають круп’яні культури: просо, гречка, рис.Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій, Вінницькій,Київській, Черкаській областях.
Гречка маєкороткий вегетаційний період, – тому її використовують для пересівання загиблихвід морозів озимих культур, а також як повторну культуру. Найвищі врожаїзбирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.
Рис культивуєтьсяу п’ятьох районах Криму, в зоні Північно-Кримського каналу, у двох районахОдеської та у трьох – Херсонської області.
Сорго вирощують вобластях Степу та у господарствах Лісостепу. Більша частина посівів соргорозташована у Дніпропетровській області, менша – у Кіровоградській,Запорізькій, Херсонській областях.
Основноюзернобобовою культурою є горох, питома вага якого у посівах зернобобових сягає80%. Горох – вологолюбний, вимогливий до ґрунтів (гумус, вапно), не витримуєсуховіїв. Тому його виробництво зосереджене в областях Лісостепу та, частково,– у Степу і на Поліссі. З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин,чечевиця, соя, квасоля тощо.
Україна є відомимвиробником технічних культур, особливо цукрового буряка та соняшника. Цукровийбуряк – провідна технічна культура, під посівами якої зайнято близько половиниплощ, відведених під технічні культури. Головний ареал цукрового буряку –Лісостеп. Найбільша концентрація цієї культури – у Вінницькій, Полтавській,Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях.
Соняшник –основна олійна культура. Його посівні площі зосереджені переважно на півднікраїни. Найбільші площі під соняшником – у Дніпропетровській, Запорізькій,Луганській областях. Найвища врожайність соняшнику – у північних та центральнихрайонах Степу.
Важливоютехнічною культурою є також льон-довгунець. Посіви льону-довгунця зосереджені уЖитомирській, Київській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській,Чернігівській, Волинській, Чернівецькій областях.
Значне місцесеред технічних культур займають ефіроолійні культури: коріандр, м’ята,лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують у Кіровоградській, Миколаївській,Запорізькій областях, м’яту – у Київській, Полтавській, Сумській,Чернігівській, Черкаській областях, кмин – у Хмельницькій області; лаванду,троянду – в Криму та Одеській області.
Хміль вирощуютьна Поліссі, особливо у Житомирській області. Він на 30% використовується в насу броварстві, а решта –експортується.
Споживачамитютюну є більш 30 тютюнових і ферментаційних підприємств. Його посівизосереджені у вісьмох областях. Розрізнюють три основних райони виробництватютюну: Кримський, Закарпатський, Придністровський.
Картоплювирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на Поліссі та у північнихрайонах Лісостепу. Це пояснюється різними ґрунто-кліматичними умовами. НаПоліссі врожайність картоплі у 2 рази вища, ніж у Південному Степу. Томувиробництво товарної картоплі має бути зосереджено перш за все на Поліссі та упередгір’ї Карпат.
Овочеві культуривирощують у Лісостепу та Степу, а також у районах міст та промислових ареалах.На півдні, в Степу, у структурі овочевих культур переважають помідори, на Поліссіта у Карпатах – капуста, огірки. На півдні дають багаті врожаї баклажани,перець, рання капуста.
Сади найбільшпоширені у приміських зонах великих міст, а їхні товарні масиви зосереджені вКриму, Вінницькій, Одеській, Харківській та Черкаській областях. Високоякіснієвропейські сорти винограду вирощують у південній частині Криму, Закарпатті таінших реґіонах. Великі площі товарного винограду є в Одеській, Миколаївській,Запорізькій областях.1.4.Характеристика тваринництва
Тваринництво щодовартості валової продукції є найбільшою галуззю сільськогосподарськоговиробництва. Провідне місце у його структурі займає скотарство. Це галузьм’ясо-молочного напряму. Її розміщення характеризується певними територіальнимивідмінностями у рівні розвитку й виробничій спеціалізації. У приміських зонахпереважає молочно-м’ясний напрям.
На Поліссірозвивається молочно-м’ясне і м’ясне тваринництво, у південних районахпереважає м’ясо-молочне. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремихрайонах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста.
Поблизу великихспоживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробкивеликої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.
У Лісостепу, наПоліссі, в окремих районах Карпат розвивається скотарство м’ясо-молочногонапряму.
У валовомувиробництві молока на першому місці Лісостеп, потім – Степ, Полісся, Карпати. Уперерахунку на 100 га сільгоспугідь перше місце належить Карпатам, далі йдутьПолісся, Лісостеп, Степ.
Важливий напрям уструктурі скотарства – виробництво яловичини. Найбільша питома вага утериторіальній структурі виробництва м’яса належить карпатським районам, атакож територіям інтенсивного бурякосіяння. У перерахунку на 100 гасільськогосподарських угідь більше за всіх м’яса виробляють Карпати, потім –Полісся, Лісостеп, Степ. Вихід яловичини в забійній вазі на 100 голів великоїрогатої худоби найвищий у Карпатах і на Поліссі, менший – у Лісостепу та Степу.
Свинарство –друга за значенням галузь тваринництва у країні. Найпоширенішою породою євелика біла, – понад 80% поголів’я. Поширені також українська біла степова,миргородська, північнокавказька, велика чорна, естонська беконна, уельська таінші породи. Велика біла порода розводиться в усіх областях країни. Українськастепова біла порода розводиться у Степу, миргородська – у Полтавській таХмельницькій областях, північнокавказька – у Запорізькій, Херсонській,Луганській та Донецькій областях, велика чорна – у Донецькій, Луганській,Чернігівській, Сумській областях, естонська беконна – у Криму, Львівській,Київській, уельська – у Харківській та Дніпропетровській областях.
У забезпеченостінаселення м’ясом частка свинини, особливо її беконних сортів, у перспективі маєзростати. Найбільше валове виробництво свинини – у Лісостепу та Степу, а на 100га сільгоспугідь – попереду Карпати, потім – Лісостеп та Полісся. На душунаселення більше за все свинини виробляється у Лісостепу, на Поліссі, а потімідуть Степ та Карпати. Вихід свинини (у забійній вазі) на 100 структурних голівсвиней приблизно однаковий у всіх реґіонах, але на Поліссі цей показник трохивищий. Продуктивність свинарства залежить насамперед від забезпеченостікормами, що містять активні речовини, збільшення у раціонах питомої вагиконцентрованих кормів, від племінних якостей свиней, структури стада тощо. Усіці фактори діють у кожному реґіоні по-різному.
Питома вагавівчарства у структурі товарного тваринництва невелика – лише 2%; тільки вокремих районах цей показник підіймається до 5%. У нас розводять тонкорунних,напівтонкорунних та грубововняних овець. Тонкорунна порода переважає надіншими: вона удвоє чисельніша за напівтонкорунну та у десять разів – загрубововняну. В окремих ареалах розводять чорнокарпатських овець та поліпшенихнапівтонкорунних баранів.
Птахівництвозабезпечує потреби населення у м’ясі птиці та яйцях. Воно зосереджене уЛісостепу та Степу. На ці зони припадає найбільше валове виробництво м’яса таяєць. Птахівницькі господарства розміщуються біля великих міст. Питома вагам’яса птиці у загальному виробництві м’яса у Степу сягає однієї п’ятої, а наПоліссі – однієї десятої. Найбільше яєць на одиницю земельної площі отримуєтьсяу зоні Карпат, а м’яса птиці – у зоні Степу та Лісостепу. Серед птиціпереважають кури: кури-несучки складають 70–96%. Основний приріст м’яса птицівідбувається за рахунок бройлерів, перш за все у степових та лісостеповихобластях: Донецькій, Київській, Луганській, Дніпропетровській та у Криму. Надругому місці у птахівництві зосталися качки. Їх розводять у всіх зонах країни.Виробництво качиного м’яса має тенденцію до зростання: собівартість його значнонижча, ніж курячого. З іншої птиці поширені гуси та індики, проте питома вагавиробництва їхнього м’яса невелика.
Збільшеннюм’ясних ресурсів та сировини для хутрообробної промисловості сприяє розвитоккролівництва. Ця галузь завжди погано розвивалась у колективних господарствах ібула зосереджена майже цілком в особистих господарствах. Виробництво м’ясакролів зосереджене у Лісостепу та Степу: у Чернігівській, Черкаській,Полтавській, Сумській, Миколаївській, Кіровоградській областях.
Рибнегосподарство розвивається на основі ставків, водоймищ Дніпра, Дністра,Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох невеликих річок.У нас розвиток ставкового рибництва стримується низкою факторів. Серед них –обмежені водні ресурси, слабке використання наявних ставкових ресурсів,недостатній агротехнічний та зоотехнічний рівень, погане утримання водосховищ.Теперішнє виробництво товарної риби в Україні не задовольняє потреб їїнаселення.
Бджільництвозабезпечує збір меду. Окрім того, бджоли сприяють запиленню культурних рослин,що важливо для підвищення врожайності. Рівень розвитку бджільництвавизначається наявністю медоносної рослинності та кількістю виробленого меду.Мед виробляється переважно у Степу та Лісостепу, де зосереджені основнімедоносні культури: гречка, соняшник. Там же є великі масиви садів таягідників.
Шовківництвокультивується у більшості областей країни, розташованих у різних природно-економічнихзонах. Проте його розвиток не відповідає потребам країни у сировині дляшовкової промисловості.1.5Харчова промисловість
Для розміщенняхарчової промисловості характерною є спеціалізація за стадіями технологічногоциклу, коли перші з них наближені до сировини, а подальші – до споживача.Прикладом може служити овочеконсервна галузь: виробництво пульпи з томатівбезпосередньо у сільськогосподарському районі та виготовлення з неї пасти,соків у центрі споживання. У виноробстві: первинне та повторне; у тютюновійпромисловості – ферментаційне та тютюнове виробництва тощо. У складі харчовоїпромисловості – понад 20 галузей, найважливішими з яких є цукрова, м’ясна,млинарська, маслосироробна, виноробна, маслобійна, консервна, рибна, соєва.
Цукровапромисловість України розміщена переважно у лісостеповій зоні, у бурякосіючихрайонах. Цукрові заводи розміщені в 13 областях. Найбільша концентраціяцукрової промисловості – у Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській областях.
М’яснапромисловість забезпечує населення свіжим і мороженим м’ясом, ковбаснимивиробами та м’ясними напівфабрикатами. У структурі цих продуктів провідне місцезаймає свинина та яловичина; використовується також м’ясо птиці, баранина.Найбільші м’ясокомбінати розміщені у Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі,Харкові, Запоріжжі, Вінниці, Черкасах. Великі птахокомбінати, орієнтовані навиробництво м’яса, розміщені поблизу найбільших міст України, а також укурортних зонах.
Молокопереробнапромисловість включає маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі. В Україніє понад 500 підприємств молочної промисловості, у тому числі 10 виробляютьвисокоякісні молочні консерви. Найбільші комбінати та заводи розміщені у Києві,Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Запоріжжі, Кременчуці, Первомайську,Лубнах.
Масложировапромисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані з ними продукти.Розміщені підприємства цієї галузі поблизу сировинних районів. Діютьмасложиркомбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Маріуполі,Запоріжжі, Кіровограді, Пологах.
Олійножировапромисловість – це переробка насіння соняшника, сої, ріпаку, льону з метоювиробництва олії, маргарину, мила та інших похідних від насіння та оліїпродуктів: оліфи, соняшникового та соєвого борошна, харчового білку, мильноїпасти, емульсолу, кулінарних жирів тощо. Найбільші підприємства галузірозміщені у Запоріжжі, Одесі, Вінниці, Чернівцях, Слов’янську, Ніжині,Дніпропетровську, Кіровограді, Харкові, Києві, Львові, Донецьку, Ужгороді.
Плодоовочеконсервнапромисловість зосереджена у степовій та, частково, лісостеповій зонах. Зрозвитком та поглибленням районної спеціалізації сільського господарства цягалузь може набути базу для перетворення її на галузь експортного призначення.Сировина для овочеконсервної промисловості малотранспортабельна, тому переробкаїї здійснюється біля місць вирощування. Найбільші підприємства цієї галузідіють у Криму, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. Є консервні таовочесушильні підприємства також у Кіровоградській, Полтавській, Черкаській,Вінницькій, Закарпатській областях.
Млинарсько-круп’янапромисловість забезпечує населення борошном та крупами, а відходи виробництвавикористовуються для виготовлення комбікормів. Підприємства галузі розміщені увсіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані як на сировину, так і наспоживача. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів,Тернопіль. Елеватори великої потужності зосереджені у Херсоні, Миколаєві,Одесі, Маріуполі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Феодосії, Керчітощо.
Хлібопекарнапромисловість є в усіх містах. Вона випускає понад 300 видів хлібобулочнихвиробів. Існує проблема забезпечення свіжим хлібом глибинних районів країни.
Виноробнапромисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинневиноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство тарозлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так і у місцяхспоживання. Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є містаКриму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей. УДонбасі, Придніпров’ї, деяких обласних центрах лісостепової зони, де багатосадків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.
Пиво-безалкогольнапромисловість – це майже 300 заводів, що виробляють пиво, плодово-ягідні напої,мінеральні води. Найбільші пивзаводи розміщені у Києві, Харкові, Донецьку,Чернігові, Миколаєві, Запоріжжі, Луганську. Потужності з виробництвабезалкогольних напоїв розміщені у Києві, Донецьку, Черкасах, Одесі, Полтаві,Харкові, Запоріжжі. Мінеральна вода розливається на заводах у Миргороді, Києві,Сваляві, Ужгороді, Одесі, Харкові, Саках, Чернігові, Запоріжжі, Чернівцях таін.
Тютюновапромисловість України складається з 11 тютюнових фабрик, 7 ферментаційнихзаводів, 1 заводу ацетатних фільтратів. Центри тютюнової промисловості: Київ,Черкаси, Львів, Кременчук, Прилуки, Харків, Дніпропетровськ, Одеса,Кам’янець-Подільський, Феодосія.
З інших галузейхарчової промисловості поширене спиртове й лікеро-горілчане виробництво. Воновикористовує відходи цукрової промисловості, сокового виробництва, а такожзерно та картоплю. Спиртові заводи зосереджені у Черкаській, Вінницькій,Кіровоградській, Житомирській, Київській та інших областях. В Україні дієбільше 40 підприємств лікеро-горілчаної промисловості, зосереджених головнимчином у великих містах.
Рибнапромисловість розміщена у Південному економічному районі та прив’язана допортів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Очакова, Вилкова, Севастополя,Іллічівська.
2.Соціальний комплекс як складова споживчого комплексу2.1.Галузева структура легкої промисловості
Легкапромисловість включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Вона тіснопов’язана з сільським господарством, галузями машинобудування та хімічноюпромисловістю. Однією з особливостей розміщення підприємств легкоїпромисловості є територіальне їх сполучення з важкою індустрією – наприклад,металургією, – що дозволяє раціонально використовувати трудові ресурси. Легкапромисловість частіше за все є в тому або іншому територіальному комплексі якдодаткова галузь. Ключові фактори розміщення підприємств легкої промисловості:споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.
Територіальнаорганізація легкої промисловості зумовлена перш за все впливом споживчого тасировинних факторів. Кожен із цих факторів діє по-різному – залежно від стадіївиробництва та техніко-економічних особливостей галузі. Окрім галузевого таспоживчих факторів, велике значення має забезпеченість тієї або іншої територіїробочою силою.
Підприємствапервинної переробки сировини мають велику кількість відходів (до 30-40% вагивихідної сировини) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті культури обробляютьу місцях їхнього виробництва, а тваринницька сировина піддається первиннійпереробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати нашляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання.Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, такі з центром споживання м’яса.
На розміщеннялегкої промисловості (особливо її головної галузі – текстильної) великий впливсправляє науково-технічна революція. Це відбивається перш за все наконцентрації текстильного виробництва, на зміні його сировинної бази.Натуральне волокно поступово витісняється хімічними волокнами. Велика кількістьтканин виробляється з сумішей натуральних і хімічних волокон.
У шкірянійпромисловості значне місце займають штучні шкіри.
Промисловістьорганічного синтезу як сировинна база для легкої промисловості різко змінилаумови розміщення її підприємств у окремих районах.
На відміну відпервинної обробки сировини, виробництво готової продукції характеризуєтьсябільш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення враховуютьсировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудовихресурсів, бо легка промисловість – найбільш працемістка галузь і разом з тимнаселення є споживачем готової продукції. Таким чином, райони, забезпеченітрудовими ресурсами, масово споживають продукцію легкої промисловості та тимсамим створюють сприятливі умови для розміщення її підприємств.
Найважливішимвидом натурального волокна є бавовна, на частку котрої припадає близькополовини перероблюваної у світі текстильної сировини. До найбільших виробниківбавовняного волокна належать: Китай, США, Індія, Пакистан, Узбекистан,Туреччина, Австрія, Єгипет, Аргентина, Бразилія .
Експортерибавовняних тканин: Пакистан, США, Китай, Індія, Японія, Росія. Головніімпортери: країни Європи. Канада, Австралія.
Питома вагавовняних тканин у світовому виробництві незначна, але у їхній загальнійвартості частка вовни набагато більша, бо вовна дорожча. Вовняні тканини, убільшості своїй, мають синтетичні домішки. Найбільші виробники вовняних тканин:Китай, Італія, Японія, США, Республіка Корея, Німеччина, Велика Британія,Франція, Росія. Більшість з цих країн є експортерами вовняних тканин, аосновними виробниками і експортерами сировини – вовни – є такі країни:Австралія, Нова Зеландія, Китай, Уругвай, Аргентина, ПАР. Основні імпортеривовняних тканин: країни Європи та Північної Америки.
У виробництвішовкових тканин важливе значення мають штучні та синтетичні волокна.Целюлозний, віскозний шовк, капрон, нейлон вельми успішно замінили натуральнийшовк, проте останнім часом значення натурального шовку підвищується.Пояснюється це тим, що окремі властивості натурального шовку штучним шляхомвідтворити неможливо. Основні виробники та експортери натурального шовку-сирцю:Японія, Китай, Корея, Індія.
Серед інших видівтекстильного виробництва – джутова та лляна промисловість. Джутовапромисловість розміщена в Індії та Бангладеш на власній сировині, а також уВеликій Британії на імпортній сировині. Головні імпортери джутових виробів:США, країни Європи. Лляна промисловість розвинулась у Росії, Білорусі, Україні,Польщі, країнах Прибалтики. Існує також виробництво канатних та плетенихвиробів з абаки, сизалю, генекена. Головними виробниками виробів з абаки є Філіппіни,з сизалю – Танзанія, з генекена – Мексика.
У виробництвітканин з хімічних волокон переважають економічно розвинуті країни, але прицьому значення країн, що розвиваються, в Азії помітно зростає. Виробництвошовкових та вовняних тканин більш поширене у розвинутих країнах.
З інших галузейпромисловості найбільше значення має шкіряно-взуттєва. Її розміщеннязорієнтоване переважно на споживача. Великі райони шкіряно-взуттєвоїпромисловості зосереджені в економічно розвинених країнах: США, Італія, ВеликаБританія, Франція, Німеччина. Значне виробництво взуття є також у Польщі,Україні, Румунії, Росії, Болгарії, Чехії, Угорщині, Фінляндії. Що стосуєтьсявиробництва сировини, то воно зосереджене у районах тваринництва, де шкірянасировина є ніби побічним продуктом при виробництві м’яса та м’ясних продуктів.Постачальником синтетичних матеріалів є хімічна промисловість.
Швейнапромисловість дуже поширена. Її підприємства представлені в усіх групах країн,на всіх континентах. Швейне виробництво – одне з найбільш вигідних і найбільшвисокооплачуваних видів діяльності. В середньому у розвинених країнах чоловікщорічно купує 10–12 костюмів, жінка – 17. Ця галузь легкої промисловості тяжієдо скупчень населення в урбанізованих районах. Загальний рівень розвитку швейноїпромисловості, її технічна озброєність, якість швейних виробів характеризуютьсябільш високими показниками у країнах Європи, США, Канаді, Японії. Проте врозвинених країнах майже не існує великих фабрик з виробництва одягу через те,що праця робітників тут коштує досить дорого. «Швейним цехом» розвинених країндонедавна були вичерпно азіатські країни з їх дешевою працею найманихробітників.
Конкуренціюазіатам склали постсоціалістичні країни Європи, де праця робітників така ждешева, а якість набагато краще. У гонитві за дешевою робочою силою західніпідприємці «захопили» спочатку Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, але післятого, як в цих країнах праця подорожчала, почалося освоєння нових територій:Росії, України, Білорусі, Прибалтики. Західна швейна технологія осідає тепер вцих країнах. Ринок порівняно дешевих швейних виробів сконцентрований у НовихІндустріальних Країнах та окремих країнах, що розвиваються, які мають зручнегеографічне положення.
Легкапромисловість України представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвоюгалузями. За випуском продукції, за вартістю основних виробничих фондів першемісце займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильноїпромисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництвокраїни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому внашій країні передбачається відновлення бавовництва в південних районах.Завдяки цьому Україна зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70%власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництватканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисногозаводу, що споруджується тут у відповідності з Державною програмою розвиткулегкої промисловості. Бавовняні тканини та інші вироби з бавовни виробляються уХерсоні, Тернополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франківську,Коломиї, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється натрьох комбінатах – Херсонському, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємствапродукують переважно пряжу та нитки.
Другою зазначенням є вовняна промисловість. Сировиною служить вовна, добавки з штучнихта синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первиннапереробка вовни і виготовлення пряжі, тканин та виробів з них. Підприємствавовняної промисловості розміщені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах,Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах. Разом вУкраїні діє біля 30 підприємств вовняної промисловості.
На базінатуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускаєвисокоякісний натуральний шовк. Інші підприємства (Дарниця у Києві, Черкаси,Луцьк) виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києвіта Лисичанську роблять також шовкові тканини технічного призначення.
Ллянапромисловість забезпечує частину споживачів тканинами побутового та технічногопризначення, що вирізняються високою міцністю. Це, перш за все, брезент,пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини застосовуютьсяяк технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування.Окрім того, лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, білизни тощо. ВУкраїні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30льонозаводів. Лляні тканини виробляють у Житомирі, Рівному – на великихкомбінатах, а також на Коростенській та Марчихіно-Будській фабриках. Україна єекспортером льоноволокна.
Трикотажнапромисловість тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництвозорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в’язані вироби зрізних пряж: бавовняної, вовняної, хімічного волокна та змішаних волокон.Найбільші центри трикотажної промисловості: Київ, Харків, Житомир, Львів,Одеса, Донецьк, Миколаїв, Луганськ, Кременчук та інші. В Україні діє понад 60підприємств трикотажної промисловості. У структурі трикотажних виробівпереважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
Швейнапромисловість випускає понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості.Вона устаткована вельми складним технологічним обладнанням, і тому їй потрібнікадри високого рівня. В галузі ведуться розробки та впровадження нових поколіньмашин, високопродуктивних методів виготовлення одягу, здатних підвищитипродуктивність швейного конвейєра, постійно впроваджуються нові зразки модногоодягу.
На відміну відтрикотажної промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейної галузівиробництво сконцентроване на великих підприємствах таких міст, як Київ,Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці,Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з’явилося чимало приватних дрібнихпідприємств, але їхня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки щоневелика. Україна є імпортером швейних виробів.
У шкіряно-взуттєвомувиробництві, зайнята п’ята частина працівників легкої промисловості. На їїпідприємствах переробляють та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництвоштучних шкір та хутра. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса, Бердичів,Запоріжжя, Вознесенськ.
На базі шкіряноїсировини (натуральної та штучної) виникла взуттєва промисловість. Підприємстварозміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Кременчуці, Івано-Франківську,Сімферополі та інших містах.
Хутряневиробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір дикихзвірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найбільші хутряніоб’єднання розташовані у Харкові, Івано-Франківську, Балті, Львові .
До складу легкоїпромисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добрерозвинене. Підприємства цієї галузі розміщені скрізь: як у великих містах, такі у невеликих селищах. Їхня продукція – валізи, господарчі сумки, кошики,гаманці, зубні щітки, мильниці, гребінці, краватки, шпильки та чимало іншихвиробів. Сировину для них поставляють багато галузей: машинобудування, шкіряні,металургійні, текстильні та інші підприємства.2.2Рекреаційний комплекс
Відпочинок людиниу спеціальній літературі називається рекреацією, а її поведінка, направлена назадоволення своїх потреб у відпочинку, лікуванні, компенсації життєвої енергії,– рекреаційною діяльністю. В окремих країнах склались потужні комплексивідпочинку, курортного лікування, туризму. Такі комплекси одержали назвурекреаційних.
Багатофункціональнийрекреаційний комплекс можна умовно поділити на три групи: 1)лікувально-оздоровчий (санаторно-курортне лікування та оздоровлення); 2)пізнавальний (туризм); 3) економічний (реґенерація робочої сили, сферагосподарчої діяльності). Комплекс слід розглядати як частину світовогогосподарства, пов’язану з опануванням територій для відпочинку, профілактичногота реабілітаційного лікування, туризму. В окремих країнах він дає чималіприбутки у загальній економічній діяльності, випереджаючи іноді промисловістьта сільське господарство. Навіть у США землі, зайняті під рекреаційний комплекс(хоч і в 10 разів менші за площею, ніж сільськогосподарські), дають щорічнийприбуток утричі більший.
В останні роки вкраїнах світу відбувається розширення площ земель, що відводяться підрекреацію. При цьому особливого значення набуває туризм. Спостерігаєтьсязначний ріст кількості міжнародних туристів: за останні 20 років їх числозросло у 2,5 разу. Для багатьох країн туризм є важливою галуззю економіки, якадає досить значний прибуток. Серед них: Болгарія, США, Франція, Мексика,Угорщина, Іспанія, Італія, Греція, Мальта та інші. У цих та інших країнахстворена індустрія туризму. До неї відносяться: підприємства по наданню послугз розміщення туристів (готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати тощо); туристичніфірми; транспортні установи; навчальні заклади; інформаційні та рекламніслужби; підприємства по виробництву товарів туристичного сервісу; підприємствароздрібної торгівлі та громадського харчування.
Існує п’ять основнихнапрямків туризму: 1) рекреаційний, або оздоровчий; 2) екскурсійний, абопізнавальний; 3) науковий; 4) діловий; 5) релігійний. За засобами пересуваннятуризм поділяється на автомобільний, залізничний, авіаційний, морський тарічковий. У США та Канаді національні парки приваблюють рекреантів своєюнезайманою природою. У Канаді – 8 національних парків. Східне та західнеузбережжя США зацікавлюють туристів пляжами, м яким кліматом, потужноюіндустрією відпочинку та туризму. У США є 520 рекреаційних районів, у томучислі 30 національних парків.
В ПівденнійАмериці рекреація розвинена тільки на узбережжях, а у глибині материка, деприрода особливо красива і є чимало інших рекреаційних ресурсів, багато требаще зробити у цьому напрямку.
Швидкорозвивається рекреація в Африці – перш за все у Кенії, Танзанії, Замбії, де єбагато національних парків та заповідників. Не на високому рівні знаходитьсярекреаційний комплекс у державах Азії. Виняток становить лише Японія, деорганізація та культура рекреаційного комплексу – кращі у світі. Значнірекреаційні ресурси мають Австралія та Океанія.
Рекреаційнийкомплекс України. Україна має всі необхідні умови для розвитку рекреаційногокомплексу. У країні є лікувально-оздоровчі, спортивні (туристичні), пізнавальнісистеми комплексу. У нас багато рекреаційних ресурсів: бальнеологічних(мінеральних вод, грязей), кліматичних, ландшафтних, пляжних, пізнавальних.
В Україні євеликі запаси лікувальних грязей. Особливе місце займають унікальні ресурсиозокериту Бориславського родовища у Львівській області. Торфові грязі є уЛьвівській та Івано-Франківській областях. Серед мулисто-сульфідних значними єКуяльницьке та Шаболатське (Одеська область), а також Чокракське (Крим)родовища.
У рекреаційнихпотребах населення провідне місце належить відпочинку на природі. Тому важливимресурсом є лісова рослинність. Лісолікувальні ресурси в Україні поділені доситьнерівномірно. Більше за все лісових масивів у Південно-Західному районі, деформування рекреаційних територій спирається саме на цей фактор. УЗакарпатській, Київській, Житомирській, Черкаській областях ліси виконуютьфункції водореґулювання, водоохорони, ґрунто-захисту. Кліматичні ресурсисприяють розвитку рекреаційної діяльності. Береги, моря, річки, водосховища,озера, Українські Карпати та Кримські гори, лісові масиви, – для цих ландшафтівхарактерне сполучення чистого повітря, наповненого киснем, та високоївологості. Гірські долини, захищені хребтами, характеризуються сприятливиммікрокліматом для розвитку кліматичних курортів (Яремча, Ворохта, Космач таін.).
Україніпритаманний помірно континентальний клімат і тільки на півдні Кримськогопівострова – середземноморський. Існує класифікація кліматів з поглядурекреаційної діяльності: найкращий – сприятливі кліматичні умови протягом9,5–10,5 місяця, тепле літо та не холодна зима зі стійким сніговим покривом абожарке тривале літо та коротка зима без стійкого снігового покриву; гарний –сприятливі кліматичні умови протягом 7–9 місяців; задовільний – сприятливікліматичні умови протягом 3–6,5 місяця, прохолодне дощове літо і м’яка зима знестійким сніговим покривом або жарке посушливе літо і сувора зима; поганий –сприятливі умови протягом 1–1,5 місяця. Кліматичні ресурси районів країнирізноманітні, але загалом клімат сприятливий для розвитку рекреаційноїдіяльності.
Рекреаційніресурси пляжів грають важливу роль у роботі курортів на березі морів, річок,озер. У Кримській, Одеській, Донецькій, Миколаївській областях є штучні таприродні лікувальні пляжі. Пізнавальні ресурси є характерним фактором, щовизначає мотиви відвідування України іноземними туристами. Вони відвідуютьісторико-архітектурні пам’ятки Києва, Чернігова, Львова, Одеси та інших міст.Отже, у нас є всі види ресурсів, що дозволяє всебічно розвивати рекреаційнийкомплекс.
Територіальнаструктура рекреаційного комплексу України складається з багатьох ланок.Первинною ланкою цього комплексу є санаторії, пансіонати, будинки і базивідпочинку, туристичні бази. Окремо розміщені санаторії, пансіонати, базистворюють рекреаційні пункти. Населений пункт з кількома рекреаційними пунктаминазивається курортом. Курортом може називатися також частина великого міста, вякій зконцентровані рекреаційні пункти: санаторії, бази тощо (наприклад, вОдесі – курорти Аркадія, Великий Фонтан, Чорноморка).
Сукупністьрекреаційних пунктів і курортів, що використовують означену територію ірозміщену на ній інфраструктуру, створюють рекреаційні райони. Групарекреаційних районів створює рекреаційний реґіон (наприклад, Кримський,приморські території Одеської або Миколаївської областей). Рекреаційні районизавдяки транспортним і функціональним зв’язкам створюють рекреаційні зони.Наприклад, Центрально-Українська, Узбережжя Чорного і Азовського морів.
В Україні діє 45курортів загальнодержавного та міжнародного значення і 13 курортів місцевогозначення; є понад 400 санаторіїв, що можуть прийняти на лікування понад 600тис. відпочиваючих. Існує перелік та межі 265 територій, які резервуються дляорганізації зон лікування, відпочинку й туризму. Найбільшою популярністю унаселення користуються райони Південного берега, включно з Гірським Кримом,узбережжя Чорного й Азовського морів та Карпати.
РесурсиПівденного берега дуже різноманітні. Клімат приморських рівнинних тапередгірних районів степової частини Криму – помірно континентальний, з дужетеплим літом і м’якою зимою. У приморських передгірних районах – кліматсередземноморського типу, що характеризується недостатньою вологістю влітку там’якою зимою (у порівнянні з Північним Кримом). Це один з основних курортнихрайонів: він розташований на приморській смузі вздовж узбережжя Чорного морявід мису Айя (на заході) до Семидвір’я (на сході). До нього відносяться:Батилиман–Ласпі, Форос–Мелас, Оливи, Кастрополь, Блакитна затока, Симеїз,Алупка, Місхор, Лівадія, Масандра, Ялта, Гурзуф, Фрунзенське, Карабах, Алушта,Семидвір’я. Клімат тут винятково сприятливий, – період з температурою, вищою за10 °С триває 7 місяців. Курорт Алушта – один з найгарніших куточків Південногоберега Криму. Він оточений пасмом гір, проте вони недостатньо захищають його.Через перевали північні вітри прориваються до Алуштинської долини. Тому зима тавесна тут трохи холодніші, ніж у Ялті, літо – менш жарке. Є природні пляжі.Ялта розташована на березі морської затоки. Частина головного пасма Кримськихгір утворює навкруги Ялти амфітеатр, що спускається до моря. Гірські схили надЯлтою вкриті віковим сосновим лісом та виноградником. На території курортубагато парків, скверів, квітників, протікають річки. Завдяки географічномуположенню Ялти клімат відноситься до теплого морського. За 3 км на південнийзахід від Ялти, на східному схилі гори Монабі, розташований курорт Лівадія.Його привабою та одним із лікувальних факторів є Лівадійський парк. Основноюархітектурною пам’яткою Місхорського узбережжя є мис із Ластівчиним гніздом.Окрасою курорту Місхор є також парк. Пляжні й кліматичні рекреаційні ресурсилягли в основу курорту Кастрополь. Курорти Південного берега Криму та ГірськогоКриму спеціалізуються на лікуванні хворих із неспецифічними захворюваннямидихальної та нервової системи.
Курорт Аркадіярозташований в одному з мальовничих куточків Одеси. До нього входить усяприморська територія від Відради до Аркадії. Основними лікувальними факторамикурорту є клімат, таласо-терапія та мінеральні води.
Мікрокліматкурорту Великий Фонтан вирізняється інтенсивною сонячною радіацією, деякоюсухістю повітря, яке пом’якшується бризами; він сприятливий для лікуванняпацієнтів із захворюваннями органів дихання.
Курорт Чорноморкарозташований на рівному плато. Там дається взнаки вплив моря: частіші бризи,чимала кількість ясних днів. Приморський кліматичний курорт Очаків має місцевезначення. Клімат курорту помірно теплий. Поблизу розташований Березанськийлиман з лікувальними мулистими грязями. Кліматичний приморський курортСкадовськ знаходиться на положистому березі мілкої Джарилгацької затоки Чорногоморя. Чисте степове повітря, постійні морські бризи створюють чудові кліматичніумови.
На березіАзовського моря є два кліматогрязевих курорти – Бердянськ та Кирилівка.Грязьовий та кліматичний приморський рівнинний курорт степової зони Бердянськзнаходиться на північному березі Азовського моря. Кліматпомірно-континентальний. Основні лікувальні засоби курорту – мулисті грязі таропа озер Червоне, Велике й затоки Азовського моря, а також мінеральні хлоридній натрієві води. Клімат курорту Кирилівка – помірно-континентальний, наближенийдо клімату Криму. До основних лікувальних факторів відносяться мулистісульфідні грязі у руслах річок Великий та Малий Утлюк, Утлюцькому й Молочномулиманах та високомінералізовані хлоридні натрієві мінеральні води.
Природа Карпатзавжди вабила людей, проте це не єдина причина створення тут курортногогосподарства. Напрочуд корисні вуглекислі води верхів’їв Чорного Черемошу таінші мінеральні води. Є родовища торфових лікувальних грязей. Бальнеогрязьовийкурорт Черче місцевого значення на базі сульфідних вод, торфових вод і грязейрозташований у долині, оточеній пагорбами Карпатського передгір’я. Зі сходу тазаходу до нього впритул підступають гори заввишки до 2000 м. З півночі тапівдня гори переходять у мальовничі пагорби. Гори й пагорби вкриті густимисмерековими та листяними лісами. Гарні краєвиди курорту приваблюють туристів.
Бальнеологічнийкурорт Поляна розташований у долині р. Пінія. Він оточений лісистими горами.Курорт Синець – один з найстаріших у Карпатах. Клімат тут гірський, зпідвищеною вологістю повітря та великою кількістю опадів. Для лікуваннявикористовуються мінеральні води. Мальовнича горовина вкрита хвойними лісами.На курорті Сойми для внутрішнього та зовнішнього вжитку використовуєтьсявуглекисла мінеральна вода. Курорт Шаян розташований на передгір’ї Великого,Середнього та Малого Шаяну. Схили вкриті буком, смерекою та грабом. Курортзахищений від вітрів вулканічним гірським пасмом. Тут панує клімат гірськихулоговин. Для лікування використовуються вуглекислі мінеральні води.
Курорт Квасирозташований у однойменному селі у межигір’ї Чорної Тиси; він оточений зпівночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір, з півдня – Мармо-роськимкристалічним масивом. Тут розташовані Чорногори (з найвищою вершиноюУкраїнських Карпат Говерлою – 2061 м, горою Петрос – 2020 м). Тривкий сніговийпокрив утворюється вже у листопаді. На курорті для зовнішнього застосування використовуєтьсявуглекисла миш’яковиста мінеральна вода. Курорти Карпат спеціалізуються налікуванні захворювань органів травлення (особливо ефективне лікування виразкишлунку й дванадцятипалої кишки), печінки та підшлункової залози, цукровогодіабету.
Отже, Україна маєпотужний рекреаційний комплекс, проте розвиток комплексу стримується низкоюпроблем, як-от підвищення пропускної здатності рекреаційного господарства,нерівномірність використання рекреаційного господарства, тобто сезонність тощо.
3.Трансформація споживчого комплексу України в сучасних умовах
Аналізуючиструктуру імпорту споживчих товарів і оцінюючи можливості вітчизняноїекономіки, можна визначити пріоритети розвитку виробництва споживчих товарів вцілому в нашій країні. Тобто означити коло товарів, для яких, з метоюзабезпечення їх конкурентоспроможності, необхідне подальше прискорення розвиткувітчизняного виробництва, і коло товарів, які у сучасних умовах доцільнішеввозити через кордон. До першої категорії часто зараховують більшістьпродовольчих товарів, тканин, у тому числі лляні, вовняні, хутряні вироби,товари господарського призначення та інші, до другої – теле- та відеоапаратуру,окремі види взуття, одяг, побутові прилади тощо.
На наш погляд,пріоритетним напрямком на сучасному етапі розвитку країни є насиченнявнутрішнього і споживчого ринку вітчизняними конкурентоспроможними товарами іпоступове витиснення імпортних товарів вітчизняними з доведенням частки імпортув загальному обсязі товарної пропозиції до 10-15 %. Це необхідно для того, щобне тільки забезпечити економічну безпеку країни, але й зменшити безробіття,сприяти зростанню доходів як споживачів, так і виробників, розвитку інвестиційв економіку України.
Для досягненняцієї мети найперше необхідно створення конкурентоспроможного вітчизняногоспоживчого ринку. Причому формування і розвиток цього ринку повинні йти у двохнапрямках:
· розвитоквітчизняного виробництва товарів народного споживання;
· розвитокторгівлі споживчими товарами вітчизняного виробництва.
У першомунапрямку найбільш слабким є стимулювання підприємств харчової і легкоїпромисловості. Багато підприємств не мають фінансових ресурсів для придбання івпровадження сучасних технологій і поточних ліній по виробництву й пакуваннютоварів, а високі відсотки по кредитах погіршують фінансове становищепідприємств. Тому з метою стимулювання технічного озброєння підприємств длястворення конкурентоспроможної продукції необхідна допомога держави і зокремамісцевих органів влади. Допомога підприємствам може бути надана у форміпільгових довгострокових кредитів на технічне переозброєння і реконструкцію підмінімальні відсотки, у формі пільг з місцевих податків, повного чи частковогозвільнення від оподаткування прибутку на період строку окупності вкладенихкоштів. Ці заходи дозволять підприємствам харчової і легкої промисловостіздійснити накопичення і вкладення коштів у подальший розвиток і розширеннявиробництва високоякісних товарів народного споживання.
Суттєву роль урозвитку вітчизняного споживчого комплексу, на нашу думку, повинна відіграти іторгівля, яка покликана впливати на виробництво через вивчення споживчогопопиту. Разом з тим проведені дослідження показали, що тільки 37,5% опитанихторговельних працівників у тій чи іншій мірі вивчають споживчий попит натовари, використовуючи такі методи, як опитування (6,3 %), облік та аналізпродажів і товарних запасів (18,7%) тощо. Переважна частина торговельнихпрацівників (62,5 %) взагалі не вивчає споживчий попит населення, пояснюючи цевеликими витратами, браком часу, відсутністю кваліфікованих фахівців. Внаслідокцього торгівля не виконує повною мірою одну зі своїх головних функцій –виявлення вподобань споживачів, вивчення споживчого попиту і формування на ційоснові замовлень товаровиробникам. Крім того, торгівля повинна не тількививчати, але і формувати споживчий попит на нові споживчі товари, щоз’являються на ринку.
Важливу роль урозвитку споживчого комплексу можуть відігравати так звані фірмові магазини, щопредставляють продукцію вітчизняного товаровиробника. Завдяки прямим поставкампродукції від товаровиробників вони можуть встановлювати відносно низькі цінина товари, забезпечувати різноманітний асортимент при високій якості товарів.Крім того, фірмові магазини повинні забезпечувати реальне вивчення споживчогопопиту і формування виробничої програми у відповідності зі зростаючимипотребами споживачів.
Для стимулюваннярозвитку мережі фірмових магазинів місцеві органи влади можуть надати цимпідприємствам ряд пільг. Наприклад, знизити вартість орендної плати чи надатимуніципальні приміщення магазинам без стягнення оренди на певний строк. Крімтого, місцевими органами влади можливе зниження ставок місцевих податків длястимулювання діяльності підприємств роздрібної торгівлі, що реалізуютьвітчизняні споживчі товари. Ці заходи будуть сприяти розвитку ринку вітчизнянихспоживчих товарів і поступовому скороченню частки імпортних товарів навнутрішньому ринку країни.
Об’єктивнанеобхідність пошуку напрямків розвитку споживчого комплексу України вимагаєґрунтовного науково-методичного опрацювання питання формування стратегічних,тактичних і локальних цілей. Вивчення, узагальнення і висвітлення досвіду увирішенні надзвичайно складної проблеми – реформування економіки і застосуваннянадбань цього досвіду в Україні – головне завдання сучасної вітчизняноїекономічної науки.
Щодо стратегії ітактики діяльності, на які зосереджена увага маркетологів, то сьогодні в світіє досить вагомі наукові надбання, опрацьовано деякі оригінальні напрямки і єнові творчі задуми, але разом з тим не може бути однозначно сприйнятий іперейнятий ряд поглядів, які висвітлюють дану проблему спрощено, поверхово, безнеобхідного обґрунтування, непереконливо.
Аналіз науковихданих показує, що науковцями вже вирішене певне коло проблем у досліджуванійгалузі. Зупинимося докладніше на основних з них.
По-перше,констатовано, що з безлічі проблем, які стоять перед ринковою сферою напочатковому етапі розвитку України як суверенної держави, найголовнішимзавданням доцільно вважати формування досконалої стратегії і тактики і їхузгодженість з глобальними світовими проблемами розвитку споживчого ринку. Самеза допомогою раціональної (оптимальної) стратегії і тактики можна направитимаркетингову діяльність у необхідне русло, досягти ефекту, коли останнярезультативно протидіятиме гострій економічній кризі, що спостерігається наспоживчому ринку.
По-друге,науковці акцентують увагу на таких обставинах, при яких стратегія розглядаєтьсяяк багатовекторний прагматизм, тобто як тривалий суспільно-історичний процес.Обґрунтовано, що на національному рівні товарна стратегія повинна бути заміненаблоковими стратегіями-програмами виживання і розвитку. Необхідно сформулюватисистему-стратегію відродження експортного потенціалу споживчого ринку. Яксвідчить аналіз, спостерігається процес старіння стратегій і подолання кризи наспоживчому ринку, що вимагає удосконалення досліджень з проблем стратегії іперіодичне відновлення тактичних та локальних цілей. Будь-які спробиекспортно-імпортних операцій без врахування реальних стратегічних проблем –малонадійні і контрпродуктивні.
По-третє,виходячи з методів теорії пізнання, необхідно відзначити, що загальневзаємопоєднання проблем відбувається в результаті їхнього взаємовпливу івзаємодоповнення. У цьому плані маркетологи справедливо наголошують наактуальності визначення тривалості стратегії взагалі, у тому числі істратегічних цілей у споживчому ринку. Серед цих стратегій важливо виділятигрупу критичних, що визначають вирішення проблем конкуренції, ізагальноконцептуальних факторів. У літературних джерелах, наприклад, об’єктивновідзначається, що економічні відносини на споживчому ринку здійснюються нарівні як поверхових, так і глибинних зв’язків. У контексті стратегії такіобставини варто враховувати. Адже нині практика розвитку маркетинговоїдіяльності вимагає нової стратегічної парадигми. У дослідженнях потрібноспиратися на нову субстанцію стратегії.
По-четверте,дослідження показують, що нестабільність споживчого ринку вимагає коректуваннястратегії маркетингової політики і змістовної оцінки напрямків досягнутих неюкінцевих результатів. Стратегія повинна передбачити досягнення певноївідповідності або погодженості поведінки керованого об’єкта в часі і просторі зтим об’єктом, що знаходиться в кінцевому стані. Таким чином, стратегія, упевному розумінні, — це запрограмований результат, заради якого здійснюютьсяпроцеси розвитку і трансформації ринку. Виходячи з постулату необхідностірозширеного трактування складу стратегій, логічно відзначити, що в даномувипадку обов’язково може бути упорядкована структура елементів. Дослідникивідзначають, що стратегія — це похідна від конкретних потреб ринку. Стратегіїістотно розрізняються своєю ефективністю навіть при застосуванні в однакових захарактером середовищах.
По-п’яте, рядавторів вважають, що при новій ситуації в економіці необхідно насампередпереглянути підходи до визначення цілей і пріоритети стратегій, завдяки чомувносяться якісні зміни в зміст стратегій. Через систему цілей і пріоритетівреалізується надійність стратегій. При цьому підкреслюється, що реалізаціязавдань і цілей має певну черговість.
По-шосте, улітературі тактика трактується як формулювання і реалізація задач, завчаснорозроблена послідовність здійснення дій з висвітленням обґрунтованихаргументів. Отже, тактика являє собою комплекс заходів, спрямованих нареалізацію цілей, визначених на основах стратегії. Крім того, акцентуєтьсяувага на тому, що тактика визначає конкретні дії на нетривалий період,зв’язаний з реалізацією стратегії, підкреслюється необхідність постійногоудосконалення тактики відповідно динамічним змінам глобальних цілей на ринку.
По-сьоме,вчені-аналітики попереджають, що широкий спектр стратегії спонукає дорізноманітних тактичних і локальних цілей. Розбіжність між окремими проблемамиі напрямками їхнього вирішення в межі стратегії і тактики – гальмо на шляхудосягнення якісно нових позицій. Це – ще одна важлива особливість щодовідповідності між стратегією і тактикою. Цільова погодженість і взаємозв’язокстратегії і тактики – складне, але першорядне завдання, тому досліджувати йоготреба комплексно. Без обґрунтованого співвідношення, з одного боку, стратегії,а з іншого боку – тактики не гарантується створення сприятливого режиму дляуспішного вирішення тих чи інших проблем.
Стратегія ітактика майже завжди формулюються на комплексних основах. Конче необхідно, щобтакий підхід був науково виваженим. У даному випадку важливого значення набуваєпитання всебічного врахування невизначеності, конфліктності, полікритеріальностій обумовленого даними факторами ризику. Власне, цим пояснюється велика увага допрактичного використання інструментарію з теорії економічного ризику.Врахування невизначеності в стратегії розвитку споживчого ринку стало однією змагістральних ліній формулювання тактики в плані моделей і методів. Щодоформування підвалин стратегії і тактики важливим фактором виступає системнийпідхід, сутність якого полягає в тому, що кожне явище розглядається йоцінюється у взаємозв’язку з іншими. У даному випадку всі складені елементиринкової системи і процеси взаємопов’язуються з урахуванням внутрішніхфакторів. Системний підхід передбачає зосередження уваги дослідників на єдиномуцілому, а не на окремих ланках. Реалізація стратегічних, тактичних і локальнихцілей розвитку споживчого ринку (таблиця 1) на системних основах підсилює їхтеоретичну і практичну обґрунтованість. При цьому структуризацію зазначенихцілей пропонується здійснювати і на відповідних рівнях з визначенням об’єктівдослідження та суб’єктів впливу.
При формуванністратегії і тактики потрібно зосередити увагу на такому науково-методичномумоменті, як міжнародні стандарти, які відображають найбільш типові напрямкифункціонування світової економіки. Варто врахувати, що розбіжності міжнаціональною і світовою стратегією завжди перешкоджають розвитку економічноїдіяльності. Безумовно, Україна не може ефективно розвивати економічнудіяльність на основах такого механізму, що істотно відрізняється віданалогічних механізмів, властивих всім іншим країнам світу. Важливо мати чіткеуявлення про те, що і як впливає на поведінку національного ринку з бокусвітового ринку.
Висновок
Стрімкезбільшення міського населення України, особливо у другій половині ХХ століттязмінило парадигму взаємовідносин основних структуроутворюючих підрозділів споживчогокомплексу. Таким чином, еволюція продуктивних сил і виробничих відносин ужедокорінно змінили технологічну структуру організації споживчого комплексуУкраїни..
Стратегічниминапрямками розвитку споживчого комплексу мають бути:
· реформуванняосновних складових господарського механізму;
· розвитокі розширення підприємницької практики в державному і приватному секторахекономіки;
· удосконаленняекономічного механізму галузей споживчого комплексу у сфері ціноутворення;
· переглядкредитної політики, формування ринку фінансових послуг;
· формуваннязовнішніх орієнтирів регіональної економіки.
Відтак дляпоглиблення економічних реформувань актуальним видається удосконалення системидержавного регулювання.
Об’єктивнанеобхідність пошуку напрямків розвитку споживчого комплексу України вимагаєґрунтовного науково-методичного опрацювання питання формування стратегічних,тактичних і локальних цілей. Вивчення, узагальнення і висвітлення досвіду увирішенні надзвичайно складної проблеми – реформування економіки і застосуваннянадбань цього досвіду в Україні – головне завдання сучасної вітчизняноїекономічної науки.
Список використаноїлітератури
1. Долішній М.І., СтадницькийЮ.І., Загородній А.Г., Товкан О.Е. Розміщення продуктивних сил і регіональнаекономіка. Львів: «Львівська політехніка»,”Інтелект-Захід”, 2003, 256 с.
2. Дорогунцов С.І., ПітюренкоЮ.І., Олійник Я.Б. Розміщення продуктивних сил України. Київ: КНЕУ, 2000, 364с.
3. Чернюк Л.Г., Борщевский П.П.,Данилишин Б.М., Фащевський М.І. Соціально-економічні системи продуктивних силрегіонів України. Київ: Ничлава, 2002, 690 с.
4. Заблоцький Б.Ф. Розміщенняпродуктивних сил України: Національна макроекономіка. Київ: Академвидав, 2002,368 с.
5. Іщук С.І. Розміщенняпродуктивних сил і територіальна організація виробництва. Київ: Паливода А.В., 2002, 260 с.
6. Качан Є.П. Розміщенняпродуктивних сил України. Київ: ВД «Юридична книга», 2001, 552 с.
7. Ковалевський В. В., МихайлюкО. Л., Семенова В. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка.Київ: Знання, 2004, 350 с.
8. Нижник В.М. Розміщенняпродуктивних сил і регіональна економіка. Хмельницький: ХДУ, 2003, 327 с.
9. Пашута М.Т., Калина А.В.Прогнозування та макроекономічне планування. Київ: МАУП, 1998, 192 с.
10. СтеченкоД.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика. Київ: Вікар, 2001, 377 с.
11. ЧернюкЛ.Г., Клиновий Д.В. Розміщення продуктивних сил України. Київ: ЦУЛ, 2002, 470с.