Ідея єдності й соборності земель, так само як ідея незалежності й державного суверенітету, є головним змістом державницької ідеології будь-якого народу

Матеріали до єдиного дня інформування населення Полтавщини у січні 2008 р. Визвольні змагання українського народу Матеріали підготовлено управлінням з питань внутрішньої політики облдержадміністраціїШановні полтавці!Ідея єдності й соборності земель, так само як ідея незалежності й державного суверенітету, є головним змістом державницької ідеології будь-якого народу. Не був винятком у цьому ряду й наш український народ. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, осудом князівських чвар і міжусобиць, які призвели до падіння Київської Русі, переповнені давньоруські оповіді й повчання, літописи й літературні твори. Та після розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ні об’єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ні зберегти їхню незалежність. Превалювання серед можновладців особистих і регіональних інтересів над національно-державними зумовило неспроможність панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави. Лише в роки національної революції середини ХVІІ століття у самосвідомості українського народу стався, по суті, революційний прорив: з’являється державна ідея, вироблена генієм великого гетьмана Богдана Хмельницького, який зробив усе можливе заради її реалізації. Проте вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив йому досягти мети. Часто українці випереджали свій час, демонструючи зразки майбутньої демократії чи способів господарювання. Випереджали час, щоб потім втратити надбане і знову доганяти. Це, зокрема, можна сказати про демократизм Запорізької Січі, фермерські господарства ХУ1-ХУП століть, Конституцію Пилипа Орлика, поєднання соціальних і національних вимог на початку ХХ століття. І майже завжди демократія чи соціальні пріоритети ставилися населенням вище державницьких цінностей, а старшина – ця назва видається доцільною для української еліти у всі часи – свято вірила саме у свою правоту, завзято її захищаючи і не слухаючи доказів опонентів. Визначну роль у формуванні почуття соборності й національної гідності відіграв Тарас Шевченко. Ідея єдності українських земель почала оформлюватися у виразну політичну програму в творчості Івана Франка, Миколи Міхновського, Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського, діяльності Михайла Драгоманова, галицьких “народовців”, фактично усіх українських партій кінця XIX – початку XX століття. Проте, сотні років українські землі перетинав державний кордон. Вони були поглинуті двома імперіями – Російською і Австро-Угорською. Залежність від рішень, які приймалися в імперських столицях, тяжко позначалася на долі українців. Однак вони вірили, що в майбутньому Україна стане вільною, самостійною і соборною. Залежність від російського царя і австрійського імператора стала особливо нестерпною, коли обидві імперії зійшлися між собою у смертельному герці, а перша світова війна точилася на українських територіях. Примусово мобілізовані до армій метрополій, мільйони українців були змушені воювати один проти одного. Однак саме ця війна дала українському народові шанс визволитися з-під гніту та об’єднати свої землі. Не витримавши воєнних перевантажень, імперії розпалися. Переддень та саме падіння монархій активізувало громадсько-політичне життя в Україні. Відбувалося зростання старих і становлення нових українських політичних партій та громадських організацій. Подолати розпорошеність національних сил взялася Українська Центральна Рада, сформована у Києві 17 березня 1917 року. Історія її діяльності  одна з найяскравіших сторінок українського минулого. Центральна Рада виступала організатором і лідером українського національно-визвольного руху, який охопив широкі верстви українського народу. У консультаціях між представниками різних політичних, громадських, наукових, культурних осередків було узгоджено рішення про створення УЦР як представницького органу, об’єднуючого “українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою”. Головною її метою стала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. Було ухвалено Конституцію УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статусу державної. Серед чільних діячів Української Центральної Ради є немало уродженців Полтавщини. До розбудови УНР долучилися генеральний секретар військових справ, головний отаман армії УНР, згодом голова Директорії УНР Симон Петлюра, член Центральної і Малої Рад, генеральний секретар земельних справ, згодом голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос, член Малої ради, генеральний секретар освіти УНР Іван Стешенко, член Центральної Ради Володимир Шемет, член Центральної Ради, товариш генерального секретаря внутрішніх справ Прокіп Понятенко, член Центральної і Малої Рад, генеральний секретар праці і військових справ Микола Порш та ін. Було взято курс на демократизацію громадського життя, національне визволення та розв’язання соціальних конфліктів. Зміцненню її позиції сприяло проведення Українського національного конгресу та з’їздів військових, селян, робітників. Саме життя примусило Центральну Раду діяти все рішучіше, ставити і вирішувати більш радикальні завдання. У двох перших Універсалах проголошувалася автономія України та робилися кроки до її організаційного закріплення. Це сприяло національному відродженню та українізації армії. Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об’єднання в єдину соборну державу. Соборність України проявилася в ті дні значним зростанням народної ініціативи, прагненням до об’єднання регіонів з українським населенням в єдину національну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу і була виписана законами про затвердження державними символами синьо-жовтого прапора і тризуба, що вже давно представляли перед світом наш народ. І саме до цих символів тягнулося українство з усього світу. 90 років тому, 22 січня 1918 року на засіданні Малої Ради було прийнято ІV Універсал, який проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявляв про її прагнення до мирного співіснування з сусідніми народами. У ньому Українська Народна Республіка проголошувалася “самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу” і декларувалась широка програму найближчих перетворень: скасування смертної кари, впровадження 8-годинного робочого дня і контролю над виробництвом, свободу совісті, слова, друку, зборів. Державотворча діяльність наштовхувалась на ряд перешкод, головними серед яких з кінця 1917 р. стали більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої світової війни 1914-1918 рр., падіння авторитету влади й держави. В таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками й одночасно вести переговори з представниками Четверного Союзу в Бересті, а після підписання мирного договору 27 січня (9 лютого) 1918 р. звернутися до німців та австрійців по військову допомогу. У грудні 1918 р. керівництво Західно-Української Народної Республіки провело переговори з Київським керівництвом про злуку (об’єднання) з Українською Народною Республікою. Від Галичини, Буковини й Закарпаття були обрані делегати на Трудовий конгрес, скликаний у м.Києві. Делегація ЗУНР прибула до Києва на чолі з Л.Бачинським, віце-президентом ЗУНР – основним автором закону про злуку. А 22 січня 1919 року на Софіївському майдані в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель. Відбулося об’єднання двох суверенних українських держав – Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в одну самостійну соборну державу. Урочистий Акт Злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12.00 на Софіївському майдані, де зібралися десятки тисяч киян і військовиків, духовенство. В присутності іноземних дипломатів держсекретар Л.Цегельський передав голові Директорії В.Винниченкові Грамоту-ухвалу УНР. Було зачитано універсал, в якому проголошено про з’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською (Придніпрянською) Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку. «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. Універсал підписали: В.Винниченко, О.Андрієвський, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко. 23 січня 1919 року в Київському оперному театрі відбувся Трудовий конгрес. За Акт Злуки проголосували всі чотириста делегатів. На жаль, українська державність не змогла протистояти зовнішній агресії. Західні території України були поглинуті Польщею, а східні – радянською Росією. Одним із негативних факторів, який призвів до втрати незалежності було протистояння між наддніпрянськими і галицькими лідерами та прагнення українських більшовиків до возз’єднання з Росією. Юридичне закріплення об’єднання мало недосконалий і суперечливий характер: керівництво обох частин України уникало чіткої правової регламентації владних повноважень. Наприкінці 1918 — в першій половині 1919 р. спостерігалася суспільно-політична тенденція до об’єднання в господарській та фінансовій сферах. Навесні 1919 р. взаємини керівників УНР і ЗУНР ускладнилися в результаті розбіжностей у поглядах на стратегію державного будівництва і в результаті воєнно-політичної кризи в УНР. У 1919 році керівництво Української Народної Республіки втратило контроль над територією і змушене було емігрувати. Українська революція 1917-1920 років зробила реальною мрію багатьох поколінь українців про об’єднання в єдину соборну державу. Соборність України проявилася в ті дні значним зростанням народної ініціативи, прагненням до об’єднання регіонів з українським населенням в єдину національну державу. Вона увібрала в себе весь багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу і була виписана законами про затвердження державними символами синьо-жовтого прапора і тризуба, що вже давно представляли перед світом наш народ. І саме до цих символів тягнулося українство з усього світу. У роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу, що дало поштовх до проголошення незалежності Української Народної Республіки. Серед українських політичних діячів початку двадцятого століття займає окреме місце постать Симона Петлюри, уособлюючи визвольні змагання 1917 – 1920 років, пов’язані з ним спроби побудови та збройного захисту Української Народної Республіки. Голова Директорії УНР, головний отаман армії УНР Симон Петлюра став потужним символом українського національно-визвольного руху завдяки надзвичайно твердій і послідовній політиці відстоювання національної державності. І виявом історичної справедливості став травневий 2005 року Указ Президента України В. Ющенка “Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно – Української Республіки “ з метою утвердження в суспільній свідомості об’єктивної оцінки їхньої ролі в історії, забезпечення консолідації нашої нації. Полтавці вже тривалий час здійснюють благородну справу розширення і поглиблення знань та роз’яснення ідейної спадщини Симона Петлюри, аби розвіяти ганебні стереотипи, котрі насаджувались десятиліттями і вбивалися в свідомість українців комуністичною пропагандою. Перші Петлюрівські читання в Україні, ініційовані місцевим обласним осередком РУХ у та товариства “Просвіта”, пройшли в Полтаві ще в серпні 1992 року за участю екс-президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка та колишнього віце-президента УНР на вигнанні, вченого і письменника Миколи Степаненка. Обов’язок сучасної історичної науки – повернути справжній образ Симона Петлюри українській національній історичній пам’яті. І слова глибокої вдячності полтавській інтелігенції, яка спільно з істориками і краєзнавцями всієї країни, діаспори не жалкують зусиль, щоб Симон Петлюра став для українців взірцем того, як треба любити свій народ і боротися за його незалежність та волю. Попереду багато відповідальної роботи по увіковіченню пам’яті Симона Петлюри, спорудження пам’ятника видатному борцю в обласному центрі. Постать Симона Петлюри завжди буде невід’ємною від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості та займати видатне місце у нетлінній пам’яті нації. В ці дні минає 90 літ з того часу, як на невеликій глухій чернігівській станції в Крутах відігрався сумний акт кривавої драми України, коли 29-30 січня під Крутами у нерівній боротьбі із ворожою московською навалою загинули студенти Січового Студентського куреня, цвіт нашої національно-патріотичної молоді, перші лицарі України, які першими підставили себе під тяжкі удари ворога. Розпочалася нова епопея нашої славної, хоч і трагічної визвольної боротьби. Безпосередньо керівництво на позиціях студентів здійснював сотник Аверкій Гончаренко, уродженець Полтавщини. Всього під Крутами перебувало 420 українських студентів, вояків та юнаків, які мали на озброєнні 8-10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі. Більшовицьке командування зосередило на цій стратегічній ділянці сили, які мали чисельну перевагу у понад 20 разів над українцями. Усі більшовицькі війська майже виключно складалися з росіян-вояків старої армії, московських та брянських червоногвардійців, а також моряків-балтійців. У нерівному бою, який тривав майже світовий день, загинуло 120 українців. Втрати студентської сотні були найбільшими – 74-81 вбитих, поранених та забитих студентів і гімназистів. Втрати більшовицьких військ під Крутами сягали 300 вояків убитими та пораненими. Командуючий більшовицькими військами під Крутами П. Єгоров наказав розстріляти 27 полонених студентів та гімназистів. З вбитих та розстріляних студентів і гімназистів на сьогодні нам відомі прізвища лише 20-ти. Проте імена їх усіх повинні бути золотими літерами вписані на сторінках нашої історії. Бо то були справжні герої, вони дійсно любили Україну й положили за неї своє молоде життя. Вони не могли своїми трупами захистити свободу рідного краю, але вони своєю кров’ю освятили те діло, за яке полягли. За свідченнями соціологів, за роки незалежності у всіх регіонах України зросло розуміння української ідентичності і належності саме до цієї держави. Люди вже звикають оцінювати важливі суспільні проблеми через аспект їх вигідності для України. Важкий досвід спільної економічної та політичної роботи засвідчує її необхідність не лише для держави, а й для кожного її громадянина. На соборність працює усвідомлення необхідності розвитку внутрішнього ринку, поглиблення міжрегіональної кооперації, розвиток малого бізнесу, туризму та культури. Цьому ж сприяють відродження українських національних традицій та утвердження української мови. При цьому важливо відзначити, що подолано загрозу зведення питання єдності нації до етнічної єдності. Прийшло розуміння широти проблеми. Водночас ще наявні значні ризики у питанні збереження соборності України. Не реально сподіватися, що сформована протягом століть різна ментальність населення її Сходу та Заходу швидко зміниться. Це підтверджує і приклад інших держав. Зокрема, в Італії і досі є суттєві розбіжності між Півднем і Північчю. Ці ж проблеми регіональних протиріч є і у Бельгії, Німеччині, США. Отже, сьогодні, пройшовши складний шлях визвольних змагань, українці мають робити практичні висновки. Слід пам’ятати, що наші предки неодноразово губили державницькі орієнтири, коли вдавалися до конфронтаційності та зведення рахунків, не прислухалися до опонентів, втрачали моральні орієнтири у боротьбі за владу. У другій половині ХУП століття державницькі заходи Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка були знівельовані однобокою політикою І.Брюховецького, М.Ханенка, Ю.Хмельницького, Д.Многогрішного, П.Тетері та інших гетьманів. Акт Злуки 1919 року значною мірою залишився декларацією і через амбіції, що стали на заваді співпраці В.Винниченка, С.Петлюри, Б.Мартоса, Є. Петрушевича, хоча всі вони по-своєму палко любили Україну. Також необхідне осмислення взаємозв’язку проблем соборності і регіоналізму. Питання відокремлення територій не повинно стояти в будь-якому випадку. Соціологічні дані підтверджують, що саме такою є думка переважної більшості українців. Важливо також усвідомити, що регіоналізм в Україні складався протягом тривалого часу і його подолання теж не може бути завданням одного дня. Потрібні законодавчі, економічні та культурні важелі. І у цьому напрямі важливим буде прийняття запланованих змін до Конституції України, зокрема, щодо зростання ролі місцевого самоврядування та удосконалення відносин між Центром і регіонами. Важливо розвивати зв’язки між регіонами, містами та людьми, сприяючи їх зближенню. Потребують подальшого удосконалення відносини суспільства та держави у напрямі зростання ролі громадських інституцій та збільшення довіри населення до влади та її органів. Необхідно зробити все для подолання традиційного для пересічного українця недовірливого ставлення до влади, добитися, щоб люди бачили у державі не загрозу своїм благам, а їх захист і гарантію. Сьогодні, в третьому тисячолітті, ідея соборності постала з новою нагальністю й силою. Більшість нашого суспільства сприймає й розуміє цей запит часу саме як духовну єдність народу з метою розбудови незалежної демократичної держави. Уроки історії свідчать, що державність недостатньо декларувати. Її необхідно наповнити реальним змістом задля досягнення загальноприйнятих у цивілізованих країнах стандартів життя. Лише сильна держава і сильна влада може убезпечити націю від служіння чужим інтересам. Ось чому ми зобов’язані плекати ідеал власної соборної держави і віддавати йому всі свої сили та здібності.