–PAGE_BREAK–
1. 2. Порядок правового регулювання виїзду малолітніх та неповнолітніх дітей з України.
Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено законодавчими та нормативними актами, основними з яких є:
— Закон України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” (від 21 січня 1994 року №3857-ХП);
— Постанова КМУ від 27 січня 1995 року №57 “Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України”;
— Постанова КМУ від 23 квітня 2003 року №569 “Про затвердження Порядку повернення до України позбавлених батьківського піклування дітей, які є громадянами України”;
— Постанова КМУ від 26 вересня 2002 року №1432 “Про затвердження Порядку повернення дітей-іноземців до місць їх постійного проживання”;
— Угода про співробітництво міністерств внутрішніх справ у питаннях повернення неповнолітніх у держави їх мешкання;
— Правила оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджені постановою КМУ від 31 березня 1995 року №231 (зі змінами, внесеними постановою КМУ від 24.03.2004р. №380);
— Постанова КМУ від 12 грудня 2005 року №1251 “Про затвердження Порядку організації виїзду дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення”.
Зазначені законодавчі та нормативні акти спрямовані на запобігання незаконномувивезенню з країни неповнолітніх.
Стаття 313 Цивільного кодексу України встановила, що особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Вочевидь, що коли дитина виїжджає за кордон без супроводження її батьків, останні повинні надати згоду на такий виїзд, яка оформляється у вигляді заяви. Така заява повинна бути адресована відповідним компетентним органам із зазначенням в тексті цієї заяви держави прямування, відповідного часового проміжку перебування у цій державі, прізвища, ім’я, по батькові особи, уповноваженої на супроводження дитини в поїздці та відповідальної за повернення цієї дитини в Україну.
Згода вимагається від обох батьків дитини, і в разі, коли батьки з’явилися до нотаріуса разом, може бути оформлена у вигляді одного документу, коли батьки дитини перебувають у різних місцях, згода засвідчується окремо від кожного. Той самий порядок установлюється також у випадку, коли дитина подорожує за кордон з одним із батьків (інший надає згоду на цю подорож).
Виїзд за межі України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, у супроводі одного з батьків або осіб, які уповноважені одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків[2],
— якщо він є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджує запис у свідоцтві про народження дитини, та відсутній у пункті пропуску;
— у разі пред’явлення оригіналів документів або їх нотаріально засвідчених копій свідоцтва про смерть другого з батьків або рішення суду про позбавлення його батьківських прав;
— визнання другого з батьків безвісти відсутнім, недієздатним;
— рішення суду про надання дозволу на виїзд за межі України громадянина, який не досяг шістнадцятирічного віку, без згоди та супроводу другого з батьків;
— довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері.
Цей порядок відповідає Правилам перетинання державного кордону громадянами України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року № 57.
Слід окремо зазначити, що згідно з п. 6 Порядку організації виїзду дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 21.12.2005 року № 1251, для отримання дозволу на виїзд групи дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення до відповідного органу разом з іншими документами подається нотаріально завірена згода обох батьків (опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів) дитини на виїзд за кордон.
Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні зазначаються відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до вказаного Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років).
За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Виїзд з України на постійне проживання дітей віком від 14 до 18 років може бути здійснено лише за їх згодою, оформленою письмово і нотаріально засвідченою.
Проїзний документ дитини видається органами внутрішніх справ за місцем проживання. Проїзний документ на дитину оформляється терміном на три роки або до досягнення нею 18-річного віку.
За видачу проїзного документа дитини державне мито не справляється.
Порядок пропуску через державний кордон організованих груп дітейвизначений “Порядком організації виїзду дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року №1251. Дія цього Порядку не поширюється на виїзд дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення з батьками (опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями), у туристичну подорож та з іншою метою (участь у міжнародних заходах, освітніх, культурних, спортивних програмахтощо).
Цим Порядком, зокрема, визначається пакет документів, який оформляється на групу (2 і більше дитини) дітей, віком від 6 до 18 років, що слідують за кордон на відпочинок та оздоровлення:
— наявність у кожної дитини проїзного документа, що видається в установленому порядку органом внутрішніх справ за місцем проживання дитини;
— нотаріально завірена згода обох батьків (опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів) дитини на її виїзд за кордон;
— список групи дітей, що виїжджають за кордон на відпочинок та оздоровлення, в якому зазначаються прізвище, ім’я, по батькові дитини, дата народження, домашня адреса, телефон батьків (опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів), навчальний заклад, у якому дитина навчається (утримується), номер проїзного документа дитини;
— дозвіл на виїзд організованої групи дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення.
Якщо до складу групи входять діти з різних регіонів України, погодження списків та надання дозволу здійснює Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту.
Список складається українською мовою. Прізвища та імена дітей також зазначаються латинськими літерами. Підпис керівника скріплюється печаткою.
Під час перетинання державного кордону в пунктах пропуску службова особа Держприкордонслужби після закінчення перевірки у дітей та супроводжуючих осіб документів на право виїзду з України або в’їзду в Україну проставляє на списку штампи з відмітками “Виїзд” або “В’їзд”, а також “Державний кордон перетнули” та зазначає загальну чисельність осіб, які виїхали або повернулися, у тому числі супроводжуючих.
У разі, коли дитина з групою не повернулася в Україну, організатор поїздки протягом доби повідомляє про місце перебування дитини орган, який видав дозвіл на виїзд групи дітей за кордон, та закордонну дипломатичну установу України на території держави, де перебували діти, про причини неповернення чи зміну строку повернення дитини з узгодженням дати та умов її повернення в Україну.
1.3. Тимчасові обмеження у праві виїзду громадян України за кордон.
Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» встановлює певні обмення у праві виїзду громадян України за кордон.
Громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі
паспорта у випадках, якщо:
1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, — до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону;
2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання – до виконання зобов’язань, або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;
3) проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі;
4) він засуджений за вчинення злочину — до відбуття покарання або звільнення від покарання;
5) він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов’язань;
6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості – до з’ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;
7) він підлягає призову на строкову військову службу – до вирішення питання про відстрочку від призову;
8) щодо нього подано цивільний позов до суду — до закінчення провадження у справі;
9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.
Громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, передбачених пунктами 1-9 частини першої цієї статті.
Громадянин України, який має паспорт, у разі, коли існують обставини, що обмежують відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті право його виїзду за кордон, зобов’язаний здати свій паспорт на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин. За наявності достатніх підстав паспорт, що зберігається в органі внутрішніх справ, повертається у 10-денний термін з моменту
звернення громадянина або його законного представника.
Паспорт може бути тимчасово затримано чи вилучено у випадках,передбачених пунктами 1-9 частини першої цієї статті, або в разі
використання паспорта для вчинення злочину, або виявлення у ньому підробки, а також у випадках припинення громадянства України. Тимчасове затримання або вилучення паспорта у таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Державної прикордонної служби України, військовими комісаріатами та консульською службою України[3].
У разі повернення громадянину України тимчасово затриманого (вилученого) паспорта у межах терміну його дії державне мито не справляється.
У разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України, Кабінет Міністрів України приймає рішення про особливий порядок виїзду громадян України до цієї держави. Рішення та інформація про це доводяться до відома громадян, які мають намір виїхати до даної держави.
Громадяни України, які мають намір виїхати до держави, щодо якої прийнято рішення про обмеження виїзду, і які мають візу на в’їзд до цієї держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, попереджаються про неможливість з боку України забезпечити громадянину необхідну безпеку у зв’язку з виникненням надзвичайної ситуації. Це попередження не є забороною для виїзду.
З метою створення умов, що гарантують відшкодування громадянинові України витрат, пов’язаних з надзвичайними обставинами під часперебування за кордоном, громадянин України повинен бути застрахованим.
1.3.1. Обмеження виїзду за межі України боржників банків.
Національний банк України у зв’язку із зверненням Адміністрації Державної прикордонної служби Українищодо виконання пункту 2 Указу Президента України від 08.10.2009 N813/2009 «Про заходи щодо забезпечення відновлення стабільності у банківській системі» у частині тимчасової відмови у виїзді за кордон громадянам України, які мають невиконані кредитні зобов’язання, зазначає таке.
Правові підстави для тимчасового обмеження громадян України у праві виїзду за кордон визначені статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», якими, зокрема, є дія неврегульованих аліментних, договірних чи інших невиконаних зобов’язань; порушення проти громадянина України кримінальної справи; подання щодо громадянина України цивільного позову до суду.
При цьому органам Державної прикордонної служби України на підставі пункту 4 статті 20 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» надано право не пропускати через державний кордон України осіб, яким тимчасово обмежено право виїзду з України за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів.
Таким чином, тимчасове обмеження громадян України у праві виїзду за кордон у разі невиконання ними кредитних зобов’язань здійснюється за рішенням суду або постановою прокурора, прийнятою на підставі статті 981 Кримінально-процесуального кодексу України.
Згідно зі статтею 2 Закону України “Про виконавче провадження” примусове виконання рішень в Україні, зокрема судових рішень, покладається на Державну виконавчу службу України. Листом Міністерства юстиції України та Адміністрації Державної прикордонної служби Українивід 27.05.2008 N25-32/463, N25-5347 і листом Міністерства юстиції України від 06.06.2008 N25-32/507 визначено порядок взаємодії органів Державної виконавчої служби України та Державної прикордонної служби України щодо виконання судових рішень про тимчасове обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України, а також надано роз’яснення з даного питання.
Так, державний виконавець не пізніше наступного дня після надходження ухвали суду про тимчасове обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України до виконання нею своїх зобов’язань направляє засвідчену судом копію цієї ухвали для виконання до Адміністрації Державної прикордонної служби України, яка не пізніше наступного дня після надходження зазначеної ухвали суду приймає її до виконання, про що повідомляє листом відповідний орган державної виконавчої служби.
У разі виконання боржником відповідних зобов’язань та у зв’язку із закінченням виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець виносить відповідну постанову про закінчення виконавчого провадження, копія якої підлягає обов’язковому направленню до Адміністрації Державної прикордонної служби України для своєчасного зняття особи (боржника) з контролю.
Також слід враховувати, що згідно зі статтею 151 Цивільного процесуального кодексу Українисуд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову, зокрема, шляхом постановлення ухвали про заборону вчиняти певні дії (тимчасово обмежити особу (боржника) у праві виїзду за межі України).
Таким чином, у разі звернення банків до суду із позовами про стягнення кредитної заборгованості з клієнтів — фізичних осіб рекомендуємо скористатися правом забезпечення таких позовів шляхом подання до суду відповідних заяв.
Відповідно до статті 153Цивільного процесуального кодексу України ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
У разі порушення кримінальної справи щодо особи, яка має невиконані кредитні зобов’язання перед банком, та винесення прокурором постанови про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування, органи Державної прикордонної служби України на підставі статті 25 Кримінально-процесуального кодексу Українизобов’язані забезпечити виконання такої постанови.
З огляду на зазначене, у разі прийняття судами України рішень про тимчасове обмеження осіб (боржників) у праві виїзду за межі України, у тому числі за ініціативою банків, забезпеченнявиконання таких судових рішень покладається на органи державної виконавчої служби України у вищезазначеному порядку.
Розділ ІІ. Адміністративно-правове регулювання в’їзду в Україну та виїзду з України іноземців.
2.1. Порядок
в
’
їзду в Україну та виїзду з України іноземців.
Згідно із ст.1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” – під іноземцем в Україні розуміється особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, особа ж без громадянства – це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. За законодавством України іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України “Про імміграцію”.
Таким чином, іноземці та особи без громадянства можуть проживати в Україні як постійно, так і тимчасово. Залежно від цього мають місце й особливості правового регулювання відносинза їх участю та з приводу вибору місця проживання та реєстрації місця проживання. Так, факт постійного проживання на території України іноземця чи особи без громадянства викликає необхідність застосування норм Закону України “Про імміграцію”, ст.1 якого зазначає, що: “імміграція — це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання”.[4]Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншійзаконній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов’язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України,зареєструвати свої паспортні документи і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.
Національне законодавство України, на жаль, не встановлює єдиних критеріїв, що їх слід застосовувати до визначення постійного чи тимчасового місця проживання іноземців в Україні. Із ст.1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” випливає, що іноземець може вважатися таким, що постійно проживає на території України, якщо він проживає на її території не менше одного року: “Постійне місце проживання — місце проживання на території якої-небудь держави не менше одного року фізичної особи, яка не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов’язків або зобов’язань за договором (контрактом).”[5] Звісно, таке положення зовнішньоекономічного законодавства не узгоджується з нормами Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання” ( дія якого поширюється й на іноземців і на осіб без громадянства), де постійне проживання – це проживання терміном понад шість місяців. Аналізуючи норми податкового законодавства, а саме, Закону України від 22 травня 2003 року “Про податок з доходів фізичних осіб”, можна зробити висновок про те, що строк проживання для визначення місця проживання іноземця в Україні постійним може складати й 183 дні на рік: “У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року.”[6] Вказаний термін проживання іноземця на території України має значення, як правило, лише для оподаткування.
Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію ( затверджені Постанова КМУ від 29.12.1995 року №1074) не визначають терміну постійного і тимчасового перебування іноземців в Україні. Встановлюючи право тимчасового та постійного перебування на території України іноземців, Закон України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” також не визначив термінів такого перебування. З приводу тимчасового перебування ( проживання) на території України, то його строк можна визначити на підставі інших нормативно-правових актів. Наприклад, “Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні” ( затверджений Постановою КМУ від 1 листопада 1999 року №2028), встановлює, що іноземець може перебувати тимчасово в Україні з метою працевлаштування строком до одного року.
Отже, у нормативно-правових актах України немає єдиних критеріїв ні щодо підстав, ні щодо строків, які б застосовувалися для визначення понять “постійного” та “тимчасового” проживання (перебування, знаходження) іноземців чи осіб без громадянства на території України. Саме тому деякі науковці пропонують ввести до Цивільного Кодексу України окрім терміну “місце проживання”, ще й таке поняття, як “звичайне місце перебування”.
Віднесення іноземців за строком їх проживання в Україні до таких, що проживають (перебувають) постійно чи тимчасово, у ряді випадків зумовлює різний правовий статус та обсяг прав іноземців та осіб без громадянства. Так, у разі постійного проживання на території України іноземці можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці ж, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний строк, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Чинним законодавством також передбачено, що іноземці, які постійно проживають в Україні, а також особи, які подали заяви про надання їм статусу біженця в Україні, та особи, які в установленому порядку отримали статус біженця в Україні, — користуються медичною допомогою на рівні з громадянами України. Всім іншим іноземцям ( тобто тим, що тимчасово перебувають на території України) медична допомога надається за плату, якщо законодавством України або міжнародними договорами України не передбачено інше.
Частина 6 ст.3 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” закріплює обов’язок іноземців та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, повідомляти органи внутрішніх справ про зміну місця проживання: “Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов’язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні документи.”[7]
Відповідно до ст.20 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” реалізація іноземцями та особами без громадянства права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання має здійснюватися в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Такою Постановою є Постанова КМУ від 29.12.1995 року №1074 “Про Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” ( з наступними змінами і доповненнями), п.30 якої зазначає, що: “За умови виконання передбачених частиною шостою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців» формальностей іноземці та особи без громадянства можуть вільно пересуватися на території України, якщо інше не передбачено законодавством України.”[8] У разі коли це потрібно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які постійно проживають в Україні, Кабінет Міністрів України може встановлювати обмеження для іноземців та осіб без громадянства у пересуванні та виборі ними місця проживання в Україні.
Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Статтею 26 “Конвенції про статус біженців” від 28 липня 1951 року передбачено, що “Кожна Договірна Держава надаватиме біженцям, які законно проживають на її території, право обирати місце проживання та вільно пересуватись в межах її території за умови дотримання всіх правил, які зазвичай застосовуються до іноземців за тих же обставин.”[9]
Правовий статус біженців, в тому числі й щодо реалізації ними права на вибір місця проживання та свободу пересування, регулюється нормами Закону України від 21 червня 2001 року “Про біженців”, так, ст.20 цього закону передбачено, що особа, якій вже надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Особа ж, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців. Щодо особливостей реєстрації місця проживання біженців, то вони, на відміну від Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, більш досконало визначені в Законі “Про біженців”, – про що мова йтиметься в наступному розділі роботи. продолжение
–PAGE_BREAK–