Актуальні проблеми універсальної етики

Надурак В.В.Актуальні проблеми універсальної етики Інтеграційні процеси, що охопили сучасну цивілізацію, породили чимало проблем, серед яких однією з найголовніших є складність порозуміння між різноманітними спільнотами, що населяють планету, оскільки вони сповідують часто досить відмінні етичні вчення. Без базового консенсусу відносно моральних цінностей та норм, успішний перебіг інтеграційних процесів навряд чи можливий. Таким чином, однією з найактуальніших проблем сучасної філософії є проблема універсальної етики. Осмислення ця проблема знаходить у працях багатьох дослідників. Серед них – К.-О.Апель, Ю.Габермас, Е.Макінтайр, М.Сендел, Ч.Тейлор, Т.Рокмор, А.Єрмоленко, М.Савельєва, А.Назачук та інші. Отож, з огляду на перебіг суспільних процесів, необхідність універсальної етики є сьогодні очевидною як ніколи, проте її можливість стоїть під великим знаком питання. Чи може існувати і бути ефективною універсальна етика у світі, населеному представниками різноманітних культур, які сповідують часто досить відмінні партикулярні етичні вчення? В цьому, власне, і полягає та проблема універсальної етики, що буде досліджуватись в нашій статті. На дане питання, в загальному, існують дві протилежні відповіді: позитивна та заперечна. Отож, спробуємо проаналізувати ідеї відомих представників цих двох діаметральних позицій. Мабуть, найвідомішими у філософському світі прихильниками універсальної етики, є представники т. зв. «етики дискурсу», до яких у першу чергу відносять сучасних німецьких філософів Карла-Отто Апеля та Юргена Габермаса. Етика дискурсу виходить з необхідності досягнення консенсусу у взаємодії людей, медіумом якого є дискурс, який у нормах аргументації вже містить всі необхідні засоби досягнення консенсусу. Універсальний характер максими дії як норми встановлюється не шляхом виключно мисленнєвої операції індивіда, який володіє автономною совістю, а шляхом конкретного взаєморозуміння між людьми, які беруть участь у комунікації в умовах “моральної і політичної свободи всіх членів гіпотетичної світової спільноти” [2, 72]. В даному випадку, хоча Габермас і Апель бачать себе наступниками Канта і є прихильниками його підходу до етики, проте вони наголошують, що нормотворчість не може бути зведена до індивідуального рішення совісті, «морального закону в мені» (Кант), а обов’язково повинна бути справою всіх учасників дискурсу. Звідси випливає основний принцип дискурсивної етики, який отримав у процесі розробки декілька формулювань. Його найпростіша форма позначається як «принцип дискурсу» і підкреслює значення дискурсу як основоположного критерію для легітимації норм: норми тільки тоді мають значення, коли вони знаходять (чи можуть знайти) згоду всіх зацікавлених учасників практичного дискурсу. Відповідно “лише ті норми, практики, проекти можуть претендувати на легітимність (за умови знання їхніх наслідків та побічних наслідків), які без примусу визнаватимуться в процесі аргументації усіма можливими учасниками дискурсу” [3, 78]. В процесі такого дискурсу відкидається будь-який примус крім примусу “кращого аргументу” (Габермас). Тобто універсалістською, за визначенням Габермаса, є етика “яка стверджує, що цей (чи подібний) моральний принцип виражає не тільки інтуїції певної культури чи епохи, а постає загальнозначимим” [2, 74]. На думку Апеля суть морального розвитку людства якраз полягає у здатності, при утворенні морального судження, виділити та універсалізувати ідею взаємної поваги людських інтересів. Всі попередні спроби формулювання головного принципу моральності («золоте правило моральності», категоричний імператив Канта), на його думку, були інтуїтивним вгадування тих начал, що лежать в основі дискурсивного принципу, але кожен з них мав свої недоліки. В етиці дискурсу в основі моральних рішень лежить не консенсус відносно взаємної вигоди окремих учасників, а консенсус в межах всього універсуму воль. Агентами консенсусу є всі ті, кого він стосується, і навіть ті, хто міг би й хотів би брати в ньому участь, але не має фізичної можливості (напр. у випадку з ненародженими дітьми). Дискурс передбачає взаємне рішення і, що суттєво, взаємну відповідальність. Окремі дослідники звертають увагу на наступну відмінність у поглядах на етику дискурсу між Габермасом і Апелем: «Габермас стверджує, що предметом обговорення є питання повсякденного і конкретного характеру, у відношенні до яких виробляється консенсус. Остаточного рішення по моральних питаннях не існує, а інтерсуб’єктивна дискусія носить постійний характер. К.-О. Апель, навпаки, схильний до пошуку і вироблення процедур остаточного підтвердження істини і моральності» [8, 86]. У звязку з цим, як недолік, Апелю закидають «абстрактність та іррелевантність по відношенню до реальних етичних проблем» [7]. Всі його зусилля, в основному, присвячені аналізу єдиного принципу та методів його застосування. Проте, виходячи з єдиного принципу, навряд чи можна вивести весь моральний досвід. Американський філософ Том Рокмор піддає критиці принцип консенсусу, який є одним із головних у етиці дискурсу. Він зауважує, що «є багато сфер, у яких консенсус, як критерій нічого не важить» [5, 113]. На інтелектуальній арені (наука, філософія, мистецтво, література) незгода є нормальним і необхідним явищем. Щодо політичної сфери, то ще «Дж.С.Мілль переконливо довів, що спільноти, де є різноманітні, конфліктні точки зору, від цього лишень виграють» [там само]. Рокмор зауважує, що «було б великою помилкою ототожнювати згоду з істиною», оскільки «може бути консенсус без істини та істина без консенсусу» [5, 113-114]. Як приклад, можна навести ситуацію, коли націонал-соціалізм прийшов до влади в Німеччині через демократичні вибори, чи ситуацію, коли у американському суспільстві певний час існував широкий консенсус щодо інтервенції США у В’єтнам. Крім того, треба відзначити, що ідея комунікативного дискурсу коріниться у ґрунті Просвітництва, з його надмірною вірою у силу людського розуму. Вона орієнтується на раціональну складову моралі, проте не враховує ірраціональний її бік. Люди продовжуватимуть виконувати ті чи інші моральні норми, попри раціональні аргументи (навіть дуже переконливі), які їх спростовують і аргументують необхідність заміни. У слідуванні тим чи іншим моральним нормам ми в значній мірі керуємось не тільки розумом, але й почуттями прив’язаності, любові до рідної культури і т.п., які, зрештою, й роблять мораль однією з найконсервативніших сфер суспільної свідомості. Проте, з іншого боку, така орієнтація комунікативної етики на раціоналізм має суттєву перевагу – перевагу мобільності. Темпи розвитку сучасного світу можуть бути визначені як надшвидкі. Багато дослідників у даному контексті зауважують, що мораль не встигає за розвитком суспільства і, зокрема, техносфери. Робиться висновок про необхідність моралі бути мобільнішою, щоб адекватніше реагувати на виклики сучасності. Проте притаманний їй консерватизм та традиціоналізм часто стоїть на перешкоді цьому. Саме, тут звертає на себе увагу раціоналістична течія в етиці (Сократ, Кант, Габермас, Апель та інш.), що вбачає основою моралі раціональну складову. Очевидно, що вона може дати можливість оперативніше реагувати на актуальні моральні проблеми. Отож, питання може бути поставленим наступним чином: мораль не є в своїй основі раціональною, проте чи не слід їй такою стати? Як засвідчує історичний розвиток моралі, раціональна складова в ній постійно зростає. Отож, чи не в цьому вихід для майбутньої її еволюції? Чи не треба вести мову про появу нової раціоналістичної традиції? Сподіваємось, найближче майбутнє дасть відповідь на поставлене питання. Українська дослідниця М.Ю.Савєльєва зазначає, що наслідком трансформації етичної свідомості на межі тисячоліть, стало те, що «єдиною дійсною основою етичного досвіду людства постає дискурс, як мовна трансформація трансцендентальної основи. Відбувається перехід з «етики свідомості» в «етику мови»…» [6, 93]. Рефлексія, що здійснюється як відображення законів буття в мисленні, все частіше витісняється дискурсом, в основі якого лежить уже не закон, а порядки (чи правила), що встановлюються частково об’єктивно, але, частково, все-таки довільно – шляхом договору, домовленості між членами спільноти. Критерії моральності стають розмитими, розчиненими в дискурсивній аргументації. Але, все ж таки, зазначає М.Савєльєва, дискурс не є «пустими словами», адже: «…в такому розумінні слово володіє силою реальної дії, на домовленості та угоди покладаються великі надії. Інструкціям і кодексам інституційних структур охоче підпорядковуються, оскільки в умовах постійно зростаючих темпів життя людство особливо високо починає цінувати розміреність, звичність та впорядкованість» [6, 94]. Якщо вести мову про тих дослідників, які скептично дивляться на перспективи універсальної етики, то найґрунтовніше опрацьованими є позиції постмодерністів та коммунітаристів. Постмодернізм визнає неприйнятним універсалістський погляд на мораль. На їхню думку не єдині універсальні стандарти, зафіксовані в максимах, а чесноти окремих суспільств, з їх різноманітними практиками – ось єдино можлива точка відліку для етики. Універсальна етика скомпрометувала себе своїми соціальними наслідками. Більш послідовну та теоретично ґрунтовнішу критику універсальної етики знаходимо в працях коммунітаристів (у постмодерністів вона має більш емоційний характер). Коммунітаризм (англ. community – спільнота) це напрям, який сформувався в ході дискусій навколо книги Джона Ролза «Теорія справедливості» (1971). Ідеї, висловлені в даній праці, претендували на обґрунтування моралі універсального спрямування і обстоювали в такій якості принципи лібералізму. Головна ідея коммунітаризму полягає в тому, що тільки спільнота може бути справжнім джерелом та носієм моральних ідей. Найвідомішими представниками цього напрямку є Елесдеа Макінтайр, Майкл Сендел, Чарльз Тейлор. Саме їхні монографії, що містили критику ліберальної ідеї [9; 10; 11] на початку 80х років ХХ століття поклали початок коммунітаризму. Комунітаризм починається з критики ліберальної концепції індивідуалізму, яка має виразно універсалістське спрямування. «Індивід в лібералізмі, вважає Майкл Сендел, нічим не обтяжений, а тому може зайняти важливу точку за межею суспільства, частиною якого він є, визначати і переглядати свої цілі, не озираючись на успадковані традиції чи цілі, які поділяються з іншими. Він керується правами і обов’язками, що сформульовані абстрактно. Комунітаристи вважають, що ліберальний індивідуалізм присутній там, де суспільні зв’язки порушились, індивід переживає відчуження…» [1, 181 – 182]. Натомість коммунітаристи надають перевагу людському «Я», яке займає певне положення в общині і яке сформоване під впливом прив’язаностей та розділяє смисли конкретної общини. «І саме від своєї общини, нехай то буде село, субкультура, суспільно-політичий рух чи етнічна група ми набуваємо специфічні права і обов’язки» [1, 182]. Е.Макінтайр, проаналізувавши різні спроби раціонального обґрунтування моралі, які прагнули виявити її універсальні складові, врешті робить висновок, що мораль не може бути обґрунтованою поза історичним і культурним контекстом. Моральні принципи можуть бути зрозумілі тільки як результат аналізу практики в конкретному суспільстві. Мораль «… витікає з конкретної практики реально існуючої общини, тому будь-які пошуки абстрактних принципів моралі – марна робота. Таких принципів, відкритих тільки розумом, просто не існує, тому що основи моралі треба шукати не в філософії, а в політиці» [1, 184]. Чарльз Тейлор піддає критиці етику дискурсу Ю.Габермаса стверджуючи, що моральні правила «…не можуть, подібно до норм права, вироблятись шляхом обговорення на публічному форумі. Моральна спільнота функціонує лишень остільки, оскільки моральні цінності мають само собою зрозуміле значення. Створювати мораль на кожен день, для кожного окремого випадку, будувати її на прецедентах не можливо» [8, 94]. Як одну із головних загроз моралі в ліберальному суспільстві, Макінтайр і Тейлор відзначають процес індивідуалізації морального життя, тому що «мораль є голосом суспільства в індивіді», відповідно, індивідуалізм з мораллю не сумісний. Посилення уваги до особистості породжує такі явища, як споживацтво, втеча в особисте життя, нарцисизм, розрізненість і т.д. Індивідуалізоване суспільство модерну постає позбавленим єдиних моральних принципів. Резюмуючи такі погляди російський дослідник С.Г.Чукін зазначає, що «проектові просвітництва і універсальній етиці лібералізму коммунітаристи протиставляють увагу до чеснот і партикулярну етику локальних соціальних груп; замість безликих принципів і ні до чого не зобов’язуючих обов’язків вони пропонують особисту чесноту; замість свободи обирати ту чи іншу форму справедливості – групові проекти щасливого життя; …Одним словом замість Канта вони надають перевагу Аристотелеві» [8, 95 – 96]. На нашу думку, Коммунітаризм, критикуючи одну форму відособленості – індивідуальну, яка веде до ліберального егоїзму, натомість породжує іншу – колективну, та колективний егоїзм відповідно. Така позиція може привести до етнічної неприязні та конфліктів (що, власне, сьогодні часто і відбувається). Крім того, варто задатись питанням: наскільки етика Аристотеля (етика моральних спільнот) придатна до сучасних умов? Чи не правий Габермас стверджуючи, що така етика, будучи орієнтована на локальні соціальні структури, на зразок полісів, не є адекватною сучасному суспільству? Більшість дослідників констатують, що ми сьогодні переживаємо період вагомих змін у моральних системах. На нашу думку, вони, серед іншого, проявляються у руйнації старих форм моралі (колективістських, ґрунтованих на традиції, общинності і несвідомому прийнятті). Їм на зміну повинні прийти нові. Які вони будуть – визначити важко. Проте цілком можливо, що вони носитимуть особистісний вимір, тобто ґрунтуватимуться на свідомому виборі індивідів і робити з цього трагічні висновки, подібно коммунітаристам, не варто. Можна навіть стверджувати, що така мораль – ґрунтована на свідомому, особистому вимірі, власне, була б більш щирою за традиційну, і виключала б механічність, формальність та тиск спільноти, що її супроводжували. Звичайно, ті варіанти моралі, які спостерігаються в сучасних ліберальних суспільствах, сповнені недоречностей (і коммунітаристи ґрунтовно їх описали). Проте, можливо, саме через них лежить шлях до нової моралі і ті зміни, з якими ми сьогодні стикнулись, є шляхом до неї. Коммунітаристи апологізують мораль минулого, таку, якою вона постає в традиційних суспільства. Проте, не вірно робити з цього висновок, що мораль майбутнього повинна бути такою ж. Крім того, треба зауважити, що коммунітаристи, обстоюючи контекстуалізм, самі приходять до антиконтекстуалістичної позиції, оскільки не враховують контекст нових соціальних реалій, які активно впливають на сучасну мораль і зумовлюють її поступову трансформацію. Як відомо, практика завжди багатша за найдосконаліші теоретичні побудови. Отож, цілком можливо, що мораль майбутнього суттєво відрізнятиметься від моралі минулого, яка описана коммунітаристами. В такому випадку прихильники етики дискурсу, виступають тими, хто якраз намагається описати контури такої моралі. Це робити завжди важче ніж описувати те, що було. Проте, цілком можливо, що саме їхня позиція виявиться більш адекватною до нових умов. Таким чином, інтеграційні процеси у сучасному світі зумовлюють виключну актуальність проблеми універсальної етики. Над її осмисленням працюють провідні сучасні дослідники-філософи. На нашу думку, така етика є можливою за умови продовження процесу раціоналізації моралі, поглиблення здатності людини до діалогу та готовності жертвувати другорядним заради головного. При цьому універсальна етика не повинна підміняти собою партикулярні етичні системи. Вона має регулювати лишень ті ділянки, які виникають у процесі міжкультурної взаємодії і потребують такої регуляції. Вектор подальших досліджень варто спрямувати від проблеми можливості універсальної етики, на аналіз окремих моральних систем, та виявлення в них спільних елементів, які засвідчили б реалістичність проекту універсальної етики та моралі. Саме цей напрям видається нам вельми перспективним, щоб стати предметом подальших досліджень. Література 1) Алексеева Т.А. Современные политические теории. Опыт Запада: Курс лекций / Моск. гос. ин-т междунар. отношений (Ун-т) МИД России. – М.: РОССПЭН, 2000. – 479 c. 2) Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философия). – К.: Наукова думка, 1994. – 200с. 3) Єрмоленко А.М. Взаємодія стратегічної та комунікативної раціональності // Людина і культура в умовах глобалізації. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. – с.71 – 79. 4) Макінтайр Е. Після чесноти: Дослідження з теорії моралі. / Пер. з англ. — К.: Дух і літера, 2002. — 436 с 5) Рокмор Т. К критике этики дискурса // Вопросы философии.— 1995.— №1.— С. 106—117 6) Савельева М.Ю. К вопросу об определении глобальной этики // Практична філософія. – №2. – 2006. – с.92 – 98 7) Структура дискурсивной этики // Назарчук А.В. Этика глобализирующегося общества / http://www.nazarchuk.com/0160.html 8) Чукин С.Г. Ю.Хабермас versus А.Макинтайр: к вопросу об основаниях современного философствования // Размышления о философии на перекрестке второго и третьего тысячелетий. Сборник к 75-летию профессора М.Я. Корнеева. Серия «Мыслители». Выпуск 11. СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2002. – с. 76-97 9) MacIntyre A. After Virtue. London, 1981 10) Sandel М. Liberalism and the Limits of Justice. Cambridge, 1982 11) Taylor М. Community, Anarchy and Liberty. Cambridge, 1982