МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА БІЗНЕСУ
Цареградського Євгена
РЕФЕРАТ на тему:
Американський неолібералізм. Монетаризм.
Київ 1999
Зміст:
|Вступ |3 |
| |Неолібералізм |3 |
| |Монетаризм |4 |
|Висновки |12 |
|Список використаної літератури | |
Вступ
Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми
власності, усесвітня економічна криза 20 – 30-х рр. Поставили під сумнів
основні постулати ортодоксального неокласицизму. У цей час формується
теорія неолібералізму – течії в неокласичному вченні, що означає можливість
часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчить про
пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, та про початок нового
етапу його розвитку.
1. Неолібералізм.
1938 р. в Парижі відбулася перша Міжнародна конференція (колоквіум
Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади
неолібералізму.
Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на
неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки,
вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як
ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і
забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль
держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на
класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для
конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції
держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом
перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів
економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них найвідомішими
є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л.
Ерхард), паризька (М. Алле).
Американський неолібералізм. Кейнсіанський варіант управління
економікою методом грошової емісії та бюджетного дефіциту хоч і сприяв
швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового
розвитку, повної зайнятості, подолання інфляції. Задовго до початку 70-х
рр., коли світ зазнав чергової глобальної кризи, представники неокласичної
школи прогнозування її. Вони доводили, що “Велика депресія” 1929-1933 рр.
Була не результатом вільного підприємництва, як стверджував Кейнс, а
наслідком провалів у тій сфері діяльності, за яку були відповідальні уряди:
грошова політика (емісія грошей) та надмірні держані витрати, що призвели
до розладу фінансової системи, до кризи, інфляції і безробіття.
На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий характер,
неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки
контролюванням грошової маси, емісії грошей, кількості грошей в обігу і
запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та
встановити високий банківський процент. На думку представників
неоліберальної опозиції кейнсіанство, контроль за грошовою масою має
підпорядковуватись основному закону грошового обігу. В основі його дії
лежить кількісна теорія грошей, започаткована А. Смітом і остаточно
сформульована Д. Рікардо.
2. Монетаризм.
Поєднання підходів і монетарної концепції державного регулювання
характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав
назву монетаризму.
Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських
економістів 20 – 40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого
поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х
– початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною
наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.
Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що
пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти
стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та переконливою була теорія
чиказької («нової монетаристської») школи М.Фрідмена.
Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в
теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу
грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної
(грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції
стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем
державного регулювання.
Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім’ї вихідців з України.
1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки
—математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були
лауреати Нобелівської премії — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній
президент Федеральної резервної системи США А. Бьорнс. Це сприяло
формуванню інтересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження
вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького університету, де
1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних
поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та
Дж. Вінер, що займалися визначенням шляхів виходу економіки з кризи з
допомогою неокласичних підходів
Згодом Мілтон Фрідмен – переходить до Колумбійського університету, де
має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором Теорії ділових
циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці
наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни
працював у державному казначействі, потім у відділі військових досліджень
Колумбійського університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з
проблем філософії.
З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де займається
методологічними проблемами суспільних наук, проблемами правових відносин
(захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був
президентом Американської економічної асоціації, радником президента з
економічних питань, членом редколегій багатьох економічних видань.
Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок. Основні — «Нариси
позитивної теорії» (1953); «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія
функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959),
«Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970), «Гроші й
економічний розвиток» (1973), «Безробіття, проти інфляції? Оцінка кривої
Філліпеа» (1975), «Теорія цін» (1978), «Монетарна історія США, 1867—1960»
(1981) (у співавторстві), «Нариси позитивної економіки» (1975) , «Вільні
вибирати» (1980), «Особистий погляд» (1981). Саме в цих працях
сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.
Фрідмен брав участь у розробці програми Республіканської партії, був
автором та ведучим популярної телепрограми «Свобода вибору».
Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує своїм
відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії.
Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької
монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв’язаний
із розробкою .теорії капіталізму як саморегулювальної системи, з
формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом
кейнсіанської системи державного втручання в економіку.
Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб’єктивно-
позитивістським, заснованим на емпіричних та статистичних узагальненнях.
Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком
орієнтовано на практичне застосування.
Суб’єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласичного
напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію
психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних
ситуаціях, .наприклад у ситуації.«інфляційного очікування». Психологічні
фактори, на, його думку, — це рівноправні складові врівноважування
економічної системи.
Багато положень його теорії, було викладено у вигляді гіпотез, які
доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних
явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною
політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність кількох
неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об’єднуються
кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як
загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний
підхід, що стверджує важливість грошей».
Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку
сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхідності економічної
свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспільстві. Економічна свобода,
завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід’ємною від
ринкової системи, що перебуває в процесі постійного розвитку. Основною та
визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має
пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови
автоматичного саморегулювання економіки.
Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням
держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що
становить доходи держави і є матеріальною основою державних «вмонтованих
стабілізаторів».
Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію
стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване
на короткострокову перспективу: будь-які непередбачені зовнішні чинники
можуть спричинити відхилення від вибраного напрямку.
Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи
ринковому механізму не існує.
Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен виступає з
ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його
послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували
протилежний кейнсіанському погляд на природу розвитку капіталістичної
економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.
Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами,
оскільки монетаристи піддали сумніву Основні положення та висновки Дж. М.
Кейнса про необхідність державного регулювання процесу розширеного
відтворення методом грошових шоків, тобто фактично заперечили доцільність
використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку,
які добре зарекомендували себе на практиці. Однак коли централізм в обох
системах — капіталістичній та соціалістичній — почав виявляти свої недоліки
та суперечності, теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу
увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) набуває широкого визнання.
Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є
забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з
Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.
Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського розуміння
основ циклічного розвитку та динаміки національного доходу» яке базувалось
на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційних процесів та споживання
(ефективного попиту).
Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатнім сукупним
попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на
гроші. Державне регулювання полягає в стимулюванні сукупного попиту, який
зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси
(контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує
процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує
максимальну зайнятість.
Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить,
що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання
грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція
грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.
Інфляція. За Кейнсом, кількість грошей у обігу не впливає на механізми
цінового ринкового саморегулювання. Тому для Кейнса інфляція не становила
суттєвої проблеми. Вона розглядалась ним як прийнятна плата за зайнятість.
За визначенням Кейнса, спровокована емісією інфляція навіть необхідна як
додатковий генератор ефективного попиту, і лише тоді коли виробництво сягає
критичних меж розвитку, інфляція може перетворитись на справжню, але
держава завжди може контролювати цей процес.
Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель
Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за
рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції.
Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує
невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслідок,
негативно впливає на цінову кон’юнктуру, заробітну плату й зайнятість.
Держава не може вплинути на обсяги товарної пропозиції, а тому не може
забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Проблеми, які виникають
під час інфляції, розладнують ринковий механізм, і держава вже не може
регулювати суспільне виробництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні
заходи.
Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсована емісія
грошей, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового
порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.
Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефіцитного
бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну
експансію, і заходи держави щодо соціального забезпечення за рахунок
прогресивного оподаткування. Та всі ці чинники є, на його думку, або
похідними від емісії грошей, або такими, що потребують додаткової емісії.
Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики
державного регулювання грошового обігу.
Кількісна теорія грошей. Держава, яка має на меті сприяння ринковій
стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом
впливу на економіку — грошовою емісією.
Ще в ранніх працях Фрідмена було сформульовано «грошове правило»
збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно з яким
збільшення грошової маси має бути систематичним, стабільним і планованим
процесом, незалежним від кон’юнктури та циклічних коливань.
Виходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призводить до
кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував
визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на їхню
вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.
Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за
допомогою рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в
межах країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на
швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у
валовому національному продукті. Фрідмен доводить, що між Динамікою
грошової маси і динамікою національного продукту існує стійкий кореляційний
зв’язок, Тому грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.
Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси: готівки
(чеки, банкноти, вклади до запитання і т.ін.)— на рівні 3-х % на рік;
потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1
%. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно, виходячи з
тенденції до сповільнення швидкості обороту грошової одиниці та
стабільності приросту національного продукту в США за тривалий період.
Темпи середньорічної інфляції не повинні перевищувати цих показників,
оскільки можливе розкручування інфляційної спіралі.
Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон’юнктуру.
Ставка процента, Фрідмен вказує, що в центрі кейнсіанської моделі
перебувають інвестиції як стабілізатор циклічного розвитку. Тому ця модель
передбачає регулюючий вплив держави на норму процента за кредит з метою
стимулювання інвестиційних процесів.
На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використанням
інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже
регулювання ставки процента зв’язане з грошовою емісією.
За наростання кризових явищ Центральний банк збільшує грошову
пропозицію і знижує ставку процента, стимулюючи інвестування. Зростання
інвестицій веде до підвищення зайнятості, збільшення ВНП та доходів, проте
призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема задоволення
грошового попиту залишається невирішеною.
Фрідмен бачить цей недолік кейнсіанської схеми і зауважує, що саме
завдяки регулюванню ставки процента грошовий попит ніколи не буде
стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції спричинятиме негайну
реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги. Така
політика регулювання попиту на гроші в довгостроковому періоді призведе до
того, що держава буде змушена здійснювати фактично інфляційне фінансування.
Тому держава має контролювати пропозицію грошей, а не попит на них, і
необхідність у регулюванні кредитної ставки відпаде.
Фрідмен уважав, що норма процента як ціна кредитних грошей
визначається співвідношенням попиту на них і їхньою пропозицією. Він
стверджував, що попит на гроші є об’єктивно стабільним і зв’язаним із
динамікою основних економічних показників — валового національного
продукту, національного доходу, реальних доходів на душу населення,
зайнятості та ін., тобто зв’язок між ВНП і грошовою масою є тіснішим, .ніж
між ВНП і ставкою процента.
Якщо пропозиція грошей (а не попит на них) буде регулюватись державою
і якщо вона також буде орієнтованою на основні економічні показники, то
ставка процента встановлюватиметься ринком і сприятиме активізації
механізмів саморегулювання економіки.
Звичайно, суттєвий вплив на ставку процента справляють і інші чинники,
зокрема співвідношення кількості грошей, що перебувають у сфері обігу, та
грошей, які зберігаються на рахунках (відкладений попит) і, потенційно є
джерелом кредитування і неконтрольованого збільшення кількості грошей у
обігу. Але, ринок може регулювати і цю проблему. Більше того, відкладений
попит може відігравати роль «вбудованого» стабілізатора, за необхідності
забезпечуючи поповнення каналів грошового обігу.
Проблема зайнятості. Основним завданням державного втручання в
економіку, на думку Кейнса, є вирішення проблеми зростання ділової
активності, а відтак, зниження рівня безробіття,
Аналізуючи залежність між зайнятістю та інфляцією, кейнсіанці
посилались на «криву Філліпса», яка ілюструвала існування зворотного
зв’язку між заробітною платою, цінами та рівнем безробіття, між інфляцією
та безробіттям. Виходячи з того, що зайнятість залежить від рівня
заробітної плати, вони робили висновок, що проблему зайнятості можна
вирішити за допомогою помірної інфляції, яка допомагає створити ілюзію
зростання заробітної плати, а насправді заморожує її на певному
мінімальному рівні.
Фрідмен доводить, що інфляція не забезпечує зростання зайнятості.
Критикуючи висновок про те, що з допомогою політики стимулювання попиту,
тобто інфляції, можна «купити» постійно низький рівень безробіття, він
стверджував: довготривалої залежності між рівнем інфляції та зайнятістю не
існує. Робітники з часом зрозуміють, що мають інфляційний приріст
заробітної плати, і сформулюють нові вимоги до її рівня. 3 іншого боку,
підприємець теж швидко збагне, що підвищення попиту — наслідок інфляції, а
не реальний приріст купівельної спроможності. Він скоротить виробництво й
попит на робочу силу. Якщо темпи інфляції випереджатимуть зростання вимог
до заробітної плати, то безробіття може певний час утримуватись на низькому
рівні. Але постійно підтримувати певний рівень зайнятості можна лише ціною
галопуючої інфляції, коли «інфляційне очікування» не встигає за її темпами.
Отже, прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише
тимчасово, головним її підсумком є скорочення зайнятості. Тому, на думку
Фрідмена, слід боротись не з безробіттям, а з інфляцією.
Фрідмен формулює концепцію «об’єктивного, природного безробіття». Він
робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна циклічність.
Її природа криється в недостатній пропозиції грошової маси. Зменшення
грошової маси — ознака криз та застою, воно обов’язково супроводжується
зміною кон’юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він зв’язує з
існуванням «об’єктивного» грошового попиту на робочу силу, розміри якого
залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись стимулювати цей попит з
допомогою штучного впливу, то відповіддю стане зростання цін, а не
зайнятості.
Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголошує, що резерв
робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість
за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси,
швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню
заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень
безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не
становить проблеми для держави.
Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рівня
зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської
політики стимулювання зайнятості призводить до витискування ринкової
економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь
соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому
слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання
ринку праці як стабілізатора кон’юнктури, забезпечуватиме оптимальний
рівень заробітної плати.
Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв’язував із
коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде
до зменшення зайнятості. Тому він пропонував визначати мінімальну заробітну
плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з
допомогою інфляції.
На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає
державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від
кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну
плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди
криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі
зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із
кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової
рівноваги.
Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в
політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету
держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом
стає неконтрольованим.
Він звертається також до питання фіскальної політики, зазначаючи, що
держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок
прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних
підприємств, підриваючи основи економіки.
Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого
державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів
ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.
Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної
грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюджетного дефіциту та
чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює резервні фонди
комерційних банків і, регулюючи норму резерву, може впливати на їхню
кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики
комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних
банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової
маси в обігу.
Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його
постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики стримування
— «реструктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме скороченню
дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить
темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття.
Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування,
пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.
На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким
реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви
дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання
попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути курс
на скорочення державної участі в перерозподілі національного продукту.
Основне завдання держави — не допускати коливань грошової маси,
підтримувати стабільний темп її приросту.
Поєднання автономної і стабільної динаміки грошової маси, що не
залежатиме від циклічних коливань, із стабілізацією .бюджетних видатків,
коли податки, соціальні виплати не будуть використовуватись для регулювання
кон’юнктури, забезпечить економічну рівновагу.
Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за
Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей
фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження
національної економіки як ланцюга світової господарської системи М. Фрідмен
здійснював з позиції визнання її «самонастроюваною» системою, якій
потрібний часовий та економічний простір.
Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується
через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки
зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів
національного ринку до міжнародного середовища.
Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного
балансу з метою визначення впливу експортно-імпортних операцій на
забезпечення економічної, рівноваги.. Визнаючи позитивну залежність
ефективного попиту, від експорту і негативну — від імпорту, вони
розробляють моделі, що демонструють залежність установлення рівноваги від
втручання держави в зовнішньоекономічну сферу методами прямого регулювання,
бюджетного фінансування та позаекономічного впливу.
Економічні важелі впливу, за кейнсіанською доктриною, були зв’язані з
платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому вихідною у моделях
економічного регулювання була система фіксованих валютних курсів, яка
підтримувалась Центральним банком. Штучне регулювання курсів за допомогою
процентних ставок давало змогу через девальвацію чи ревальвацію валют,
стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.
Мілтон Фрідмен обстоював принципи самозабезпечення валютної рівноваги
за рахунок вільної гри ринкових сил. Він стверджував, що втручання держави
у валютне середовище може спричинити дестабілізацію валютних відносин,
відплив національної, валюти з усіма похідними економічними наслідками.
Валютна рівновага може забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової
кредитно-грошової політики.
Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів стосовно ролі
процентної ставки як регулятора переливання; капіталів з країни в країну
збігаються, але, за Фрідменом, ця роль є лише допоміжною.
Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існує зворотний
зв’язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси,
що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через
цей зворотний зв’язок забезпечується рівновага, тоді як система, створена
на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних
механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і
платіжних балансів протиставляється використанню епізодичних девальвацій;
Адже після девальвацій зростають внутрішнім ціни, спричиняючи інфляцію, що
знову призводить до дефіциту платіжного балансу.
Очевидно, що Фрідмен розглядав економічну діяльність суспільства, як
органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав суть
відкритості економіки.
Наслідком дії психологічних факторів та державного втручання в
економіку вважав Фрідмен і передачу шокового стану з країни в країну —
імпорт інфляції. Якщо в країні індекс зростання внутрішніх цін вищий, ніж у
партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними
товарами, а в країні-партнері, орієнтованій на експорт, зростають ціни,
прискорюються інфляційні процеси,-які передаються через зростання
експортних цін. Лише ринковий механізм може своєчасно відреагувати на цей
процес. Тому ідею плаваючого (а не жорстко фіксованого) валютного курсу
Фрідмен обстоює в контексті кредитно-грошової політики.
Досліджуючи взаємозв’язок валютного курсу й інфляції, Фрідмен указує,
що коли золото перестає бути мірою цінності національних валют, інфляційні
процеси безпосередньо впливають на пониження курсу цих валют, а низький
курс призводить до зростання внутрішніх цін. Сама інфляція хоч і є
наслідком внутрішніх макроекономічних процесів (зростання грошової маси,
зменшення ВНП), але зв’язана з динамікою курсу валют.
Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де вони
відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритетність валют
виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної
спроможності валют орієнтує, як мають змінюватися ціни, щоб забезпечувати
рівновагу валютного курсу.
Фрідмен та його послідовники негативно ставилися до державного
регулювання валютного курсу, яке забезпечувалося за рахунок валютної
інтервенції з метою підтримування курсу власної країни, квотування попиту
на валюту, маніпулювання процентними ставками та депозитами. Особливо
засуджувались валютні інтервенції (збільшення обсягів пропозиції валюти на
внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву країни), оскільки це
призводить до тих самих наслідків, що й безконтрольна емісія грошей, та
зумовлює остаточне падіння валютного курсу. .
Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював висновки своєї
монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що
закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому
просторі.
Висновки
Економічна модель капіталістичного суспільства Фрідмена має всі ознаки
неолібералізму. Діяльність держави обмежується, по-перше, створенням умов
для вільного функціонування ринку, а не для його регламентації; по-друге,
забезпеченням безпеки громадян; по-третє, законодавчою функцією та
контролем за дотриманням законодавства.
Фрідмен, як і інші неоліберали, визнає, що ринкове господарство має
великий внутрішній потенціал самоврівноважування, саморегулювання. Коли в
ринковому механізмі й виникають диспропорції, то тільки через надмірне
зовнішнє втручання. Тому втручання в економіку необхідно обмежити
макроекономічною сферою, зокрема контролем за грошовим обігом.
Кількість інструментів державного регулювання (так званих
адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, відмовившись від
бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів,;: у
тім числі через прогресивне оподаткування.
Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом
діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність.
Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціальний компроміс»,
«колективне планування» та інші форми «сповзання до соціалізму» .
Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рівень
життя, у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб
одержати свою частку суспільного продукту.
Таким чином, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового
лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тім числі й
підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проблемою держави,
оскільки їхня реалізація зв’язана з дестабілізацією економічних процесів.
Натомість заходи .щодо жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики,
підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності і порядку
монетаризм визнав важливими умовами функціонування вільної ринкової
економіки.
На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що
дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до
сучасних вимог.
Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях
нового напрямку сучасної економічної думки — «раціональних очікувань» та
«економіки пропозиції».
Список використаної літератури:
Архипов, Борис Васильевич, Романова, Ольга Николаевна. История
экономических учений : Учеб. пособие. – М. : Союз, 1998. – 195 с.
Корнійчук, Людмила Яківна, Татаренко, Наталія Олексіївна. Історія
економічних вчень : Підручник. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.
Павлов, Константин Викторович. Общая теория социально-экономической
политики / К. В. Павлов; М-во общ. и проф. образования. Удмурт. гос. ун-т.
Ин-т экономики и упр. – Ижевск : Изд-во Ин-та экономики и упр. УдГУ, 1998.
– 174 с.
Фридмен, Милтон. Если бы деньги заговорили… / Милтон Фридмен; Пер. с
англ. проф. Л. С. Микша, канд. физ.-мат. наук А. М.Семёнов.- М. : Дело,
1998.-156 с.