Анатоль Бедрій Українська Держава, відновлена Актом

Анатоль БедрійУкраїнська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941р. У 40-річчя Акту 30 червня 1941року Державно-творча підготовкаНапередодні війни між націонал-соціялістичною Німеччиною і совєтсько-комуністичною Росією всі українські політичні групи на теренах під німецькою імперською займанщиною стреміли до відновлення української держави. Проте щодо концепції осягнення цієї мети, ці групи поділялися на два табори: один складався з людей переконаних, що українська держава постане, в першу чергу, внаслідок боротьби самих українців власними силами; а другий табір – гуртував людей, які вважали, що рішальним чинником буде позитивне ставлення Німеччини до ідеї відновлення української держави на руїнах російської імперії. В першому таборі рушійною силою була Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Ця організація гарячково працювала над розбудовою незалежної української політичної та збройної сили, її тисячні кадри мали бути готові на революційні чини, згідно із заповітом ОУН: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!”. Другий табір головну увагу присвячував переконуванню німців у доцільності й користі для них дати підтримку концепції побудови української держави. Головним представником цього табору був ПУН під проводом полк. А.Мельника. Різниці між цими двома концепціями, хоч тоді ще виразно не визначені, чітко зарисувалися в питанні творення української держави на Закарпатті 1938-1939 років. Одні, на чолі з полковником Михайлом Колодзінським, поручником Романом Шухевичем, чотарем Зеноном Коссаком – взялися енергійно до творення власної української збройної сили – Карпатської Січі. А другі, на чолі з полк. А.Мельником, Я.Барановським, полк. Р.Сушком – пристосовували свою політику до політики Берліну. У зв’язку з польсько-німецькою війною, у вересні 1939року, значно скріпився революційно-безкомпромісовий табір тисячами націоналістів, які звільнилися з польських в’язниць і концтаборів в Березі Картузькій. Вони були загартовані безпосередньою визвольною боротьбою з окупантом. На чолі їх стояли Степан Бандера і тодішній Крайовий Провідник Володимир Тимчій-Лопатинський. Вони пам’ятали, що від Перших Визвольних змагань, впродовж 20 років, український нарід стояв сам у боротьбі за своє існування і визволення, а від половини 30-х років, відколи в Німеччині владу перебрали расисти з Адольфом Гітлером на чолі, Берлін співпрацював з Польщею у поборюванні українського революційно-державницького підпілля. 10 лютого 1940 року створився революційний Провід ОУН (РП ОУН) під керівництвом Степана Бандери. Із цією подією завершувалася кристалізація двох відмінних концепцій: революційної та інтервенційно-революційної. Політичний референт РП ОУН Ярослав Стецько опрацював основи визвольної політики ОУН за зразками полк. Євгена Коновальця і полк. Михайла Колодзінського під назвою “За правильність генеральної лінії політики ОУН”. В тій праці була скритикована інтервенційна концепція та виразно визначена революційна. Там зазначено, що ОУН бажає співпраці з Німеччиною при умові, що вона визнає нашу боротьбу за УССД. Якщо Німеччина на цю вимогу не піде, то ОУН стане до боротьби теж проти Німеччини, коли б вона захотіла здобути Україну для себе і трактувати її як свою колонію. Але до того часу німецький расистсько-імперський уряд не виявляв ніякої прихильності до українських державницьких стремлінь. Навпаки, Берлін заходився творити свою коляборанську “п’яту колону” внутрі української еміграції, на взір квіслінґів. Весною і літом 1940 року німці оформили такий центр під назвою Український Центральний Комітет на території колишньої польської держави. А на теренах Німеччини, Австрії та Чехії квіслінґську ролю мало виконувати УНО (Українське Національне Об’єднання). До року німці допомогли “вичистити” ці дві установи від членів і прихильників революційної ОУН, замінюючи їх людьми, підпорядкованими ПУН-ові. Ця німецька політика описана американським дослідником Джоном Армстронґом. На конференції 30-го липня 1940 року в своїй головній квартирі Адольф Гітлер, як лідер расистського імперського режиму, заявив: “Україна, Білорусь і балтійські держави дефінітивно належатимуть нам”. В листопаді 1940 р. німецький губернатор завойованої Польщі Ганс Франк сказав: “Нашим завданням є вести народи на цій території… Тут є поляки, українці, ґоралі, лемки, гуцули, жиди, білоруси і малороси…”. Значить, німці плянували почетвертувати Україну. Така націовбивча політика ніяк не свідчила про те, що Берлін збирався дати підтримку українському соборницькому націоналістичному рухові. У відповідь на цю, щораз виразнішу, расистсько-колоніяльну політику гітлерівських великопростірних політиків, ОУН під проводом Степана Бандери опублікувала в грудні 1940 р. свій маніфест. В ньому, між іншим, читаємо: “Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами… Тільки через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поневолені Москвою народи”. Отже, концепція ОУН щодо Східньої Европи була зовсім іншою від німецької, і до зудару між ними мусіло дійти! Під кінець 1940р.Степан Бандера відкликав до Кракова з України Крайового Провідника Дмитра Мирона-Орлика і поручив йому підготовку чергового II Великого Збору ОУН, в якому взяла участь, між іншим, сильна 17-членна делегація з фронту боротьби проти російських займанців, очолена Дмитром Маївським-Тарасом Косарем. Пост Крайового Провідника ЗУЗ перебрав визначний революціонер Іван Климів-Леґенда. В постановах II ВЗ ОУН (квітень 1941) були прийняті дуже чіткі рішення: “ОУН бореться за УССД, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи і Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи”. Там була також важлива постанова у відповідь на концепцію гітлерівсько-квіслінґського колоніялізму ділити Україну: “Майбутнє Західньої України зв’язане нерозлучно з національно-визвольним рухом усього Українського Народу. Тому ОУН поборює шкідливі для справи визволення думки про можливість сепаратного вирішення ролі Західньої України”. Після II ВЗ ОУН скріпилася всестороння підготовка до визвольної революційної боротьби і творення УССД. Почалася організація Похідних Груп. Покликано державну Комісію ОУН під керівництвом д-ра Володимира Горбового, що включала знавців конституційного і міжнароднього права та державної адміністрації. Зорганізовано Крайовий Військовий Штаб (КВШ) під командою майора Дмитра Грицая-Перебийноса для підготовки збройних сил. Сформовано відділи розвідки й протирозвідки під керівництвом Миколи Лебедя та Івана Равлика. В місяці травні Провід ОУН мав уже чітко сформульовану свою визвольну державницьку політику, віддзеркалену в “Політичних вказівках”. Там читаємо: “ОУН використає війну з СССР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу, для прискорення її здобуття. ОУН бореться за суверенну, неподільну, повну владу українського народу на УЗ. Влада опирається на організованій силі активу народу. Передумовою здобуття неподільної влади – сильна політична й мілітарна організація по всій українській території та вироблення кадрів у керівництві державним і суспільним життям”. А далі йде доручення: “На звільнених від московсько-большевицької окупації частинах Української Землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу…” ОУН повела енергійні заходи для консолідації українських політичних сил під прапором боротьби за відновлення української держави. Поважним осягом була відозва до всіх українців із 14-го червня, яку підписали 116 політичних, військових і суспільних діячів із різних середовищ. В цій відозві, між іншим, написано: “Для українського народу і української землі надходить знову велика історична хвилина. Серед небувалої світової бурі валиться на наших очах теперішня політична система світу, в якій ми були на самому дні в путах політичної і соціяльної неволі. Перед нами відкриваються широкі можливості. Свідомі ваги цієї грядучої, великої хвилини, що її можна б порівняти хіба до тієї в 1918 році, і свідомі нашої відповідальності перед історією, уважаємо нашим національним обов’язком стати негайно разом для спільної важкої боротьби за остаточне національно-політичне визволення українського народу. Великий історичний час, у якому живемо, вимагає від нас залишити на боці всі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі визволення українського народу і відновлення Української Суверенної, від нікого незалежної Української Держави”. Напередодні німецько-російської війни речники революційної ОУН заініціювали в дусі повищої відозви всеукраїнську політичну конференцію, що і відбулася в Кракові 21-22 червня 1941 року. На 113 запрошених осіб прибуло 87. Ціллю конференції було створити якнайширше репрезентативне національне тіло із усіх безкомпромісово державницьких груп.Не прибули на конференцію тільки представники полк. Мельника. Покликано до життя Український Національний Комітет, на голову якого вибрано ген. Всеволода Петріва. На першого заступника голови УНК вибрано д-ра Володимира Горбового, на другого заступника – проф. Віктора Андрієвського, на двох секретарів – д-ра Степана Шухевича і Василя Мудрого. УНК видав “Маніфест напередодні війни”, в якому заявляє, що український нарід є єдиним правним власником території, на якій він живе, і що воля народу може бути висловлена лише у формі власної держави. У “Маніфесті” далі сказано: “Знаємо і визнаємо, що єдино у висліді нашої боротьби встане Україна – Єдина, Самостійна і Соборна, проголошена історичними універсалами 22 січня і досі окупована ворогами. І так відновиться українська державна традиція, що знайшла своє втілення в 1917-20 роках, коли Україна існувала і була визнана світом. Наша повсякчасна готовність на труд і на жертву має свідчити про нашу волю творити нарівні з іншими народами нове життя грядучої епохи”. Дія Українського Національного Комітету скріпила мандат від українського народу для організованих політичних сил змагати чимдуж до створення української держави. Д-р Горбовий вислав цей маніфест Адольфові Гітлерові, але цей расист у відповідь дав наказ своїм посіпакам арештувати д-ра Горбового. Гестапо замкнуло його до в’язниці Монтелюпіх у Кракові.^ Відновлення Української Держави22-го червня 1941 року розпочалася німецько-російська війна. Відразу із західніх окраїн України вирушили на схід Похідні Групи ОУН, в тому числі спеціяльна група у складі біля 100 людей з дорученням намагатися творити доконаними чинами українську державу. Ця група під керівництвом Ярослава Стецька включала Ярослава Старуха, знавців права та адміністрації мґр. Дмитра Яцева і Лева Ребета, як також Івана Равлика, Василя Кука, Василя Охримовича. Поки група прибула до Львова 30-го червня, Провід ОУН вислав ЗО червня 1941 за підписом свого референта зовнішних справ Володимира Стахова меморіял до німецького Райхсреґірунґу. В меморіялі підкреслено неминучність німецької прогри, якщо Берлін поставиться вороже до національно-визвольних рухів уярмлених Росією народів. Передбачення це згодом цілково здійснилося. ОУН під проводом Степана Бандери підготовлялася до відновлення української держави місяцями, і в дійсності вона була оптимально готова до такого відповідального чину. Вже довший час Провід ОУН був переконаний, що війна між Німеччиною і Росією неминуча, і українські державники мусять бути готові самобутньо задокументувати свої стремління. Волева напруга до державницького чину була найвища. Коли фронт почав швидким темпом посуватися на схід, то виникло питання чи започаткувати процес відновлення української держави у Львові, чи приготовлятися до такого чину аж у Києві. Перемогла думка започаткувати цей процес у Львові з огляду на те, що згодом німці можуть не допустити до цього в Києві. З втечею москалів із Західньої України, наставлення десятків тисяч націоналістів і широких народніх мас було таке, що саме тепер прийшов час відновлювати власну державу. Під впливом великого волелюбного ентузіязму чомусь хотілося вірити, що, може, німці визнають українську державу так, як визнали недавно відновлені словацьку і хорватську держави, якщо побачать серйозний державнотворчий чин українців. Адже це був природній вияв волі народу до свого незалежного державного життя. Щобільше, день 30-го червня 1941року у Львові був справді українським днем. Ще попередньої ночі збройне революційне підпілля обстрілювало російські військові частини, що втікали. Ранком до міста перший увійшов відділ Дружин Українських Націоналістів під командою сотника Романа Шухевича. Поширилася вістка, що з Бережанщини пробивається до Львова з відділами націоналістичних повстанців крайовий провідник ОУН Іван Климів-Леґенда. Прибула група від Проводу ОУН, яка мала зайнятися творенням української держави. Відразу вирішено скликати ввечері, о 8-ій годині, широкі громадські збори в Домі Т-ва “Просвіта”, Ринок ч. 10.1 саме тоді визріло рішення відразу творити державу. Цю пропозицію поставлено на зборах. Присутні проголосили себе Національними Зборами, управненими до державнотворчого чину. Ярослав Стецько прочитав від імени Проводу ОУН проект Акту Проголошення Відновлення Української Держави, що його присутні спонтанно схвалили. В Акті читаємо: “Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. ОУН… взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада… На західніх землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві”. Після проголошення Акту відновлення української держави Національні Збори вибрали п.Ярослава Стецька на голову (прем’єр-міністра) Державного правління та уповноважнили його підготовити Кабінет Міністрів, тобто уряд, на що п.Стецько погодився. Вістка про створення української держави блискавично рознеслася по Львові й провінції. Українські державники опанували львівську радіовисильню, яку назвали Радіовисильнею ім.полковника Євгена Коновальця. Двоє дикторів – Зенон Тарнавський і Юліян Савицький – безперервно повідомляли на хвилях ефіру весь український нарід і світ про встановлення української держави. Делегація від Національних Зборів пішла 1-го липня до собору св. Юрія, осідку митрополита Андрія Шептицького, і попросила про моральну підтримку для новоствореної держави від Української Греко-Католицької Церкви. І митрополит Андрій радо проголосив “Пастирський лист до Українського Народу”, в якому стверджено, що “з волі всемогучого й всемилостивого Бога, в Тройці Єдиного, зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України… Український народ мусить у цій Історичній Хвилині показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розвинути усі Богом собі дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що ви дозріли до Державного Життя. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Державного Правління України Пана Ярослава Стецька”. Рівночасно друга делегація поїхала до Луцька, щоб одержати подібне благословення від голови Української Православної Церкви владики (пізнішого митрополита) Полікарпа. Так “Архипастирське Послання” появилося з датою 10-го липня 1941р. В ньому, між іншим, читаємо: “У городі князя Льва з радіовисильні несеться над нашими горами, нивами, ланами, над нашою, так густо зрошеною кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську державу. Разом з українським народом радіє і наша многострадальна Церква. Відроджена у вільній українській державі Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю… Нехай Господь милосердний допомагає Тобі, народе мій, і Тобі, Уряде наш,будувати Самостійну Українську державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде за вами… Призиваю на весь український народ і його державний уряд всемогуче Боже благословенство!”^ Будова Української ДержавиНегайно після проголошення відновлення української держави на широких просторах України закипіла праця будування цієї держави. Уже 30-го червня створено міське управління у Львові, що його очолив д-р Юрій Полянський, колишній крайовий командант УВО в 1920 році. 1-го липня встановлено Львівське обласне Управління (ЛОУ) під керівництвом д-ра Олександра Марітчака, професора міжнародного права Львівського університету, відомого адвоката на судах політичне обвинувачених, члена Українського Національно-Демократичного Об’єднання. Мґр. Ярослав Спольський став заступником голови ЛОУ, а д-р М.Росляк- керівником відділу внутрішньої адміністрації. Продовж кількох днів уже функціонували повітові управління в цілій області. 3-го липня УДП (Українське Державне Правління) вислало до німецького уряду та урядів всіх тих держав, що не були заприязнені з комуністичною Росією, “Деклярацію Державного правління”. В ній, між іншим, було сказано: “Український народ відновив і проголосив у Львові Українську Незалежну Державу. Вона має за собою тисячолітню традицію. Його остання історична форма – це Українська народня республіка 1917,1918-20 рр., яка була визнана урядами Німеччини, Австрії та інших центральних держав. Берестейським договором згадані держави заключили з Україною мир. Спираючись на тисячолітню традицію і рівнож на міждержавний акт, заключений в Берестю 1918р., український народ відбудовує свою справжню незалежну державу на руїнах російської імперії”. 5-го липня 1941р. прем’єр-міністер Ярослав Стецько проголосив повний склад УДП: Ярослав Стецько – голова і керівник ресорту соціяльних реформ, проф. д-р М.Панчишин – перший заступник голови і керівник міністерства здоров’я, д-р Роман Осінчук і д-р Олександер Барвінський – заступники міністра здоров’я, д-р Лев Ребет – другий заступник голови УДП, генерал Всеволод Петрів – міністр оборони, сотник Роман Шухевич і поручник Олекса Гасин – заступники міністра оборони, д-р Володимир Лисий – міністр внутрішніх справ, д-р Кость Паньківський – заступник міністра внутрішніх справ, Микола Лебедь – міністр державної безпеки, Володимир Стахів – міністр закордонних справ, проф. д-р Олександер Марітчак – заступник міністра закордонних справ, д-р Юліян Федусевич – міністр справедливости, д-р Богдан Дзерович – заступник міністра справедливости, інж. Юліян Павликовський – міністр народнього господарства, мґр. Дмитро Яців і Роман Ільницький – державні секретарі міністра народнього господарства, д-р інж. аґроном Євген Храпливий – міністр сільського господарства, дипл. інж. Ілярій Ольховий – міністр фінансів, дипл. інж. Андрій П’ясецький – міністр лісництва, проф. д-р Володимир Радзикевич – міністер освіти і віровизнань, Ол. Гай-Головко – міністр інформації і пропаганди, Осип Позичанюк і ЯрославСтарух – державні секретарі міністра інформації і пропаганди, Іван Климів-Леґенда – міністр політичної координації, Н.Мороз – міністр пошти і телеграфу, д-р Михайло Росляк – начальник президіяльної канцелярії. Також проголошено, що офіційним тимчасовим осідком УДП є будинок при площі Смольки ч. 4, де давніше була палата праці. Схвалено офіційні печаті УДП. Українське державне правління виказало найбільші осяги в ділянці внутрішньої адміністрації країни. Майже половина соборної України була покрита нормально функціонуючою державною адміністрацією. Побіч Львівського обласного Управління в першій половині місяця липня було зорганізоване Станиславівське Обласне Управління з 8 відділами, на чолі якого став інж. Ілля Сем’янчук, заступником його був д-р Б.Рибчук. Далі були сформовані обласні управління в Дрогобичі, Тернополі (очолене В.Охримовичем), Луцьку, Рівному, Кам’янці-Подільському, Житомирі (очолене Олександром Яценюком), Вінниці, Кіровограді (очолене Ведмедьовим) та Дніпропетровську. Обласне українське управління було встановлене на території одинадцяти областей (на всіх 24 т. зв. УССР з-перед червня 1941р.). Всі ці обласні, окружні, повітові, районові та міські управління визнавали над собою зверхність УДП. Львів вважався тимчасовою столицею до хвилини, коли осідок УДП зможе бути перенесений до Києва, столиці соборної України. Другий заступник голови УДП, Лев Ребет, підтвердив, що українська “державна адміністрація була встановлена на всіх західніх українських землях, з Житомирською та Кам’янець-Подільською областями включно. Проф. Г.Кох (представник німецької армії), зустрівшися зі мною через кільканадцять днів після проклямації самостійности, заявив, що об’їхав усю Західню Україну і всюди застав при праці органи місцевої влади, яка успішно втримує і безпеку, і з цього приводу висловив українцям признання”. Величезну державнотворчу роботу виконали Похідні Групи революційної ОУН, що начислювали 7000 високоідейних і добре вишколених людей. Вони маршували трьома великими з’єднаннями: Північна, Середня і Південна Похідні Групи, що за заздалегідь виготовленим пляном розподілялися на все менші групи, які йшли у визначені їм райони й повіти та встановляли там націоналістичну організацію і українську державну владу. Звичайно, прибувши до більшої місцевості, такі групи організували там найперше великі політичні збори, на які сходилися подекуди десятки тисяч людей з довколишніх місцевостей. Представники ОУН проголошували на таких велелюдних зборах Акт Відновлення Української Держави, після чого слідувало схвалення учасниками цього Акту. Це був всенародний плебісцит, вияв державницьких стремлінь українського населення. Таких масових громадських зборів відбулися сотні. Наприклад, в Бережанах і в Бродах взяло участь по 20.000 людей, в Сокалі – 10.000, в Станиславові, Радехові, Самборі та безлічі інших міст – по кілька тисяч осіб. Микола Климишин, командант Північної Похідної Групи, прибувши із своїми відділами до Рівного 6-го липня 1941р., ствердив: “Рівне було дуже добре зорганізоване. Сітка ОУН була там дуже сильна. Вона діяла весь час за большевицької окупації. Тому, від першого дня після втечі большевиків, Рівне було вповні опановане українцями. Я застав уже управу міста, району й области в повному комплекті й розгарі праці!” Коли М.Климишин приїхав в половині липня до Новгороду-Сіверського в Житомирській області, то ОУН встановляла там саме міську управу, при чому це були люди, які монтували там революційне підпілля ще від 1940 року на наказ Крайового Провідника Івана Климова-Леґенди. Коли перші Похідні Групи прибули до Житомира, то вони мали зв’язок з місцевим підпіллям ОУН, що діяло від 1939р. Впродовж двох тижнів українська адміністрація покрила майже цілу Житомирську область, а до половини серпня адміністрація була поширена на західні частини Київщини. Приблизні підрахунки вказують на те, що кілька мільйонів українського населення безпосередньо віддало свій голос за створену українську державу. Мільйони інших не могли цього зробити з огляду на воєнні події або з огляду на німецьку протидію, що в пізніших місяцях вже запобігала масовим самостійницьким виступам (от хоч би на святі Базару в листопаді). Можна твердити, що абсолютна більшість населення Західньої, Північно-Західньої й Правобережної України визнала й підпорядкувалася створеній Актом 30-го червня 1941 року Українській Державі. Необхідні складники всякої держави – територія, населення й влада, без сумніву, були. Поважну роботу виконало Міністерство Державної Безпеки під керівництвом Миколи Лебедя. По лінії цього міністерствата за дорученням Проводу ОУН Іван Равлик організував українську державну міліцію. За узгідненням із крайовим провідником ОУН на ЗУЗ Равлик зорганізував впродовж кількох тижнів сотні станиць української міліції, що згодом на дев’ятдесят відсотків перейшли до УПА і збройного революційного підпілля (в 1943 р.). В своїй більшості ця міліція складалася з членів і симпатиків революційної ОУН. Подекуди творилися більші відділи, як наприклад в Сокалі, де зорганізовано цілий курінь міліції із 700 осіб, всі старшини якого були членами ОУН. З рамени Міністерства Державної безпеки, в тісній співпраці з ОУН, творилася також таємна розвідча й протирозвідча сітка, що згодом розвинулася в знамениту Службу Безпеки ОУН. Велике значення мало таємне доручення Міністерства Оборони творити військові школи.Такі таємні школи постали: в Мостах Великих – старшинська школа під керівництвом сотника Дмитра Грицая-Перебийноса, в Поморянах – підстаршинська школа під керівництвом пор.Осипа Карачевського-Свободи. Також Дружини Українських Націоналістів під командою майора Є.Побігущого і сотника Р.Шухевича були підпорядковані Українському Державному Правлінню. Коли виявилося, що німці ставляться вороже до Української Держави, то Провід ОУН (а не УДП) встановив два таємні Крайові Військові Штаби (КВШ) – один у Львові, для Західніх Земель, а другий у Рівному для Північно-Західних Земель. Рівенський КВШ сформував явний Стрілецький Резервовий Полк ім. Холодного Яру. Цей полк проіснував деякий час, доки німці не змусили його команду перейменуватися у “Аусбільдунґсреґімент Ост”, на школу поліції. Тому, що вся команда школи складалася з членів ОУН, то в 1943 році весь цей полк перейшов у підпілля, де діяла своя революційна визвольна армія. Міністерство Закордонних Справ під керівництвом Володимира Стахова вело заходи в Берліні щодо визнання Німеччиною Української Держави, розсилало відповідні документи й інформації про українську державу до різних чужинецьких амбасад, що містилися в Берліні. Велися заходи контактуватися з невтральними державами як також через Швайцарію із Західніми Аліянтами. Є потвердження, що Західні держави були ознайомлені з постанням української держави. З інших ділянок встановлення української держави доцільно згадати: відновлення Українського Червоного Хреста, випрацювання державної схеми шкільництва, наладнання й урухомлення залізничної комунікації тощо. Після кількох днів підготовки, 6-го липня 1941р., з ініціятиви УДП відбулися збори чільних представників українського організованого життя, на які прибуло біля 100 осіб. Ціллю зібрання було сформувати новий державний орган, а саме “РАДУ СЕНЬЙОРІВ”, дорадчу установу на взір сенату чи англійської Палати Лордів. Рада Сеньйорів могла б теж виконувати ролю передпарляментату. Проект був прийнятий, і вибрано до неї 13 осіб, як “еманацію волі громадянства для керування акцією об’єднання громадянства… з метою осягнення і здійснення національного ідеалу” (з протоколу Ради Сеньйорів). В протоколі з 15 липня написано: “її найважнішим завданням під сучасний момент є виконання діяльности Української Національної Ради західньоукраїнських областей до тієї хвилини, коли уконститується Всеукраїнська Народна Рада… Обрану Українську Раду Сеньйорів наділено правом кооптації так, щоб в ній були заступлені всі області західньоукраїнських земель”. На президента Ради обрано д-ра Костя Левицького, на заступника президента – о. мітр. д-ра Йосифа Сліпого. На почесного голову запрошено митрополита Андрія Шептицького. Збори прийняли резолюцію наступного змісту: “Зібрані радіють актом консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22 червня 1941р., та закликають гаряче всіх українців-патріотів об’єднатися у велику історичну хвилину для розбудови української самостійної держави, підчиняючися Державному Проводові, проголошеному у Львові дня 30 червня 1941р.” 6-го липня відбулися у великій залі львівського Оперного театру збори понад 1000 представників із провінції. Голова УДП Ярослав Стецько і члени уряду інформували про актуальні політичні справи і різні справи окремих міністерств. Зібрані представники ще раз підтвердили свою повну піддержку відновленій державі та схвалили пляни і діяльність уряду. Як бачимо, впродовж короткого часу розгорнулися багатогранні зв’язки між УДП і громадянством. Держава набирала скорим темпом реального змісту. ^ Реакція німецьких расистів-імперіялістівАкт Проголошення Відновлення Української Держави цілковито заскочив берлінських ватажків, їм і в голові не могло міститися, що якісь там “Унтерменшен” із “нижчої” раси, яку вони називали “Слявен-Склявен”, тобто “слов’яни-невільники”, посміли їм спротивлятися. Нацисти не передбачували будь-якого самобутнього виступу проти них Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери, принайменше так скоро тому, що вони не вірили в можливість, що в націоналістів знайдеться стільки відваги й сильної волі, щоб вони могли ставити могутньому “Райхові”, якому покорилася Західня Европа, серйозний спротив. Тож перших кільканадцять днів після створення української держави нацистські відпоручники на українських землях зовсім не реагували, бо не мали від свого уряду жодних інструкцій в цій справі. Щобільше, подекуди високі старшини німецької армії ставилися зовсім прихильно до проявів відновлюваної на місцях української держави. Вони кермувалися часто здоровим глуздом, що, мовляв, коли нарід прагне проявлятися в своїй державі, але наставлений прихильно до Німеччини, то чому такій поставі не дати підтримки. Багато чільних військовиків не були пройняті расистською доктриною завойовування так званих нижчих рас. Були і такі німці, які пригадували собі часи Першої світової війни, в якій Німеччина визнала була самостійність України. ОУН під проводом Степана Бандери мала зв’язок через свойого довіреного приятеля полк. Ріка Ярого до Головного Командування Німецької Армії, де було трохи таких німців, які не сприймали гітлерівської расистської велико-простірної політики, хоч їй служили своїм фаховим знанням. Представники її – д-р Ганс Кох і майор Айкен – після проголошення Акту 30-го червня 1941р. заявили, що гітлерівський уряд зовсім певно поставився до нього негативно. Так і сталося. 5-го липня Адольф Гітлер скликав у своїй головній квартирі наглу нараду, в якій взяли участь: А.Гітлер, ген.Кайтель, Й. фон Ріббентроп, Г.Гіммлер і адмірал Канаріс. Після обміну думками Гітлер зробив таке рішення: він звернувся до Гіммлера, шефа політичної поліції, з дорученням: “Партайґеноссе Гіммлер, махен Зі Орднунґ міт дізер Банде”. (“Партійний товаришу Гіммлере, зробіть порядок із цією бандою”). З Берліну блискавично рознеслися накази до місцевих гестапівських посіпак на окупованих теренах: змусити УДП і провідників ОУН відкликати Акт Відновлення Української Держави. Вже цього самого дня ґестапо арештувало у Кракові Степана Бандеру й вкоротці вивезло його до Берліну. Одначе нацисти зустрілися з черговою несподіванкою: й УДП, і окремі його провідні керівники категорично відмовилися відкликати державний акт 30 червня 1941р. Тоді почалися арешти. Ґестапо сподівалося, що брутальною поведінкою викличе у націоналістів страх і капітуляцію. Правда, деякі люди, пов’язані з УДП, почали резиґнувати із своїх державницьких позицій. Проте всі провідні члени ОУН безкомпромісово відстоювали недоторканість відновлення української держави. Тому Гестапівці не могли зрозуміти сили ідеї УССД для українських націоналістів, а з другої сторони не усвідомлювали, що їхні великопростірні колоніяльні ідеї – це ідеї минулих часів. Гіммлер вислав з Берліну в Україну свіжі контингенти своїх посіпак для розгрому українських націоналістів під назвою “СС-Айзацґруппен”, з якими, на жаль, прибули деякі українські германофіли, які сліпо вірили гітлерівським расистам як єдиним “спасителям” України й готові були допомагати їм при ліквідуванні української держави. Цього самого дня, коли ґестапо арештувало Степана Бандеру, ПУН, керований полк. Мельником, вислав до Гітлера прохання на дозвіл творити українське військо при німецькій армії. (Що за наївність!) Неначе у відповідь, Гайнріх Гіммлер прислав 8-го липня телеграму до Українського Національного Комітету в Кракові з вимогою негайно самоліквідуватися. Помимо переслідувань із боку ґестапо, УНК не погодився на добровільну самоліквідацію. Тому окупант-насильник був змушений провести арешти деяких членів Комітету. Усі сигнали вказували на німецьку ворожнечу до української держави і взагалі державности. Цей факт був відмічений на таємнім засіданні Проводу революційної ОУН 10-го липня, що ним провадив виконуючий обов’язки голови Проводу Ярослав Стецько тому, що Степан Бандера був уже арештований. Тоді рішено, що націоналістичні кадри мусять переходити знову у підпілля, бо вкоротці треба очікувати гостріших ударів німців по українській державі і по націоналістах. 11-го липня прибула до Львова перша “СС-Айнзацґруппе” під керівництвом проф. Баєра з Головного Штабу Гіммлера та Адольфа Кольфа. З наказу Гіммлера арештували голову УДП Ярослава Стецька. При арешті брав участь один член з групи полк. А.Мельника (Чучкевич). Баєр і Кольф вимагали розв’язати УДП і відкликати Акт Відновлення Української Держави. Діставши рішучу відмовну відповідь, нацистські посіпаки, включно з Чучкевичем, відвезли Дост. Ярослава Стецька до в’язниці у Кракові. За тим пішли арешти інших членів УДП і проводу ОУН. Арештували міністра закордонних справ Володимира Стахіва, референта пропаганди в Проводі ОУН Степана Ленкавського, державного секретаря мґр-а Дмитра Яціва, першого заступника голови УДП мґр-а Лева Ребета, представника ОУН у Німеччині – Івана Габрусевича та інших. В той самий час, коли нацистські расисти заходилися ліквідувати Українську Державу та революційну ОУН, в Західню Україну почали прибувати перші групи людей з організації полк. А.Мельника. З’явилася німецька поліція “Зіхергайтсдінст” (СД), з рамени якої зорганізовано у Львові “Українську Допомогову Акцію”, товариство, в якому реєструвалися довірені для німців люди, зокрема прибувші люди Мельника. З посвідками УДА ці люди вирушали явно в “Похід на Схід”, між іншим, для поборювання революційної ОУН і її Похідних Груп. Свідок цієї диверсійної акції ствердив: “Ґестапо в тому часі толерувало ще тільки членів ОУН під проводом полк. А.Мельника”. (Богдан Казанівський). Формальний удар по соборності Української Держави пройшов 17 липня 1941р., коли Адольф Гітлер проголосив сформування “Райхскомісаріяту Украіне”, тобто формалізування німецької колоніяльної політики на всіх теренах України за винятком Західньої України. “Райхскомісаріят” був німецьким відповідником до російської форми колоніялізму під назвою “УССР”. Німецьку ролю відповідника до “першого секретаря КПУ” відогравав “Райхскомісар” Еріх Кох. Єдиним політичним успіхом нацистських зайдів можна вважати натиск на членів Ради Сеньйорів переформуватися 30-го липня 1941р. в Українську Національну Раду, тобто з установи, яка мала державницько-соборницькі атрибути, в установу регіональну. На капітулянтську поставу деяких членів Ради Сеньйорів зареаґував Крайовий Провід ОУН ЗУЗ заявою, в якій, між іншим, читаємо:”Організація Українських Націоналістів боролася і сьогодні бореться за Державність і Соборність України. ОУН уважає, що велика справа моральної і політичної консолідації Української нації, з успіхом здійснювана Організа