Автор Автор I видавнича фiрма «Вiдродження» з вдячнiстю повiдомляють, що видання цiєї книжки стало можливим завдяки спонсорству Товариства «Україна – Iзраїль» та Фонду iм. Володимира (Зеєва) Жаботинського

СВIТЛIЙ ПАМ’ЯТI МОЇХ СТАРШИХ ДРУЗIВ-ВЧИТЕЛIВ, ДРУЗIВ-ОДНОЛIТКIВ, ЧИЇ ДУШI ВЖЕ УПОКОЇЛИСЬАвтор Автор i видавнича фiрма «Вiдродження» з вдячнiстю повiдомляють, що видання цiєї книжки стало можливим завдяки спонсорству Товариства «Україна – Iзраїль» та Фонду iм. Володимира (Зеєва) Жаботинського (Президент – професор Лариса Скорик) МАРТЕН ФЕЛЛЕР ^ ПОШУКИ, СПОГАДИ, РОЗДУМИЄВРЕЯ, ЯКИЙ ПАМ’ЯТАЄ СВОЇХ ДІДІВ,ПРО УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКІ ВЗАЄМИНИОСОБЛИВО ПРО НЕЛЮДСЬКЕІ ЛЮДЯНЕ В НИХДрогобич Видавнича фiрма «ВIДРОДЖЕННЯ» 1998 ББК 83.3 (4УКР) Ф 38 Книжка поєднує в собі мемуарні, пов’язані з «живою історією», мовознавством, масовою психологією матеріали, що висвітлюють українсько-єврейські взаємини, психологічні і соціальні передумови взаємовідштовхування і культурного взаємопроникнення різних верств двох націй, що тисячоліттями жили на одній землі. Становить інтерес для всіх, хто цікавиться історією, сучасністю і перспективою українсько-єврейських взаємин, психологічними і соціальними передумовами ксенофобії, толерантності, ксенофілії. Художнє оформлення Ігора Бабика ^ Феллер Мартен Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них.– Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1998.– 376 с., з іл. ISBN 966-538-043-5 ББК 83.3 (4УКР) Ф 4602020300-07 Без оголошення 98 © М. Д. Феллер, 1998 р. © ВФ «Відродження», 1998 р.^ ПЕРЕДНЄ СЛОВОПРО ЩО ЦЯ КНИЖЕЧКА, ЧИМ ВIДРIЗНЯЄТЬСЯ ВIД ПОПЕРЕДНИЦI, ДЛЯ КОГО ВОНА Близько двох тисяч рокiв тому сталися три подiї, котрi найточнiше визначають, про що моя книжечка. Першу описано в Євангелiї вiд Iвана (4, 4–9): «I потрiбно було Самарiю Йому переходити. Отож, прибуває Вiн до самарiйського мiста, що зветься Сiхар, недалеко вiд поля, яке Якiв був дав своєму синовi Йосиповi. Там же була Яковова криниця. I Iсус, дорогою зморений, сiв отак край криницi. Було коло години десь шостої. (Цебто, коло години дванадцятої. В Євангелiях час рахують, як прийнято було в євреїв: «день» починався з вечора – коли за єврейським рахунком шоста пiсля полудня.– М. Ф.). Надходить ось жiнка одна з Самарiї набрати води. Iсус каже до неї: «Дай напитись менi!». Бо учнi Його вiдiйшли були в мiсто, щоб купити поживи. Тодi каже Йому самарянка: «Як же ти, юдеянин бувши, та просиш напитися вiд мене, самарянки?». Бо юдеї не сходяться iз самарянами» (пiдкреслення моє.– М. Ф.). Цей випадок – виразний вияв того налаштування, яке називаємо ксенофобiєю, що його природу обговорюватиме, зокрема, моя книжечка. Опис другої подiї знаходимо у Євангелiї вiд Луки (10, 25–37): «I пiдвiвсь ось законник один, i сказав, Його випробовуючи: «Учителю, що робити менi, щоб вiчне життя осягнути?». Вiн же йому вiдказав: «Що в Законi (тобто у П’ятикнижжі Мойсейовому.– М. Ф.) написано, як ти читаєш?». А той вiдповiв i сказав: «Люби Господа Бога свого всiм серцем своїм i всiєю душею своєю, i всiєю силою своєю, i всiм своїм розумом i свого ближнього, як самого себе». Вiн же йому вiдказав: «Правильно ти вiдповiв. Роби це,– i будеш жити». Атой бажав сам себе виправдати, та й сказав до Iсуса: «А хто то мiй ближнiй?». А Iсус вiдповiв i промовив: «Один чоловiк iшов з Єрусалиму до Єрихону, i попався розбiйникам, що обдерли його, i завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тiєю дорогою священик один, побачив його,– i проминув. Так само й левит (служитель Єрусалимського Храму.– М. Ф.) надiйшов на те мiсце, поглянув,– i проминув. I проходив же там якийсь самарянин, та й натрапив на нього, i, побачивши, змилосердився. I вiн пiдiйшов, i обв’язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому його посадив на худобину власну, i приставив його до гостиницi, та й клопотався про нього. А другого дня, вiд’їжджавши, вийняв вiн два динарiї та й дав їх господаревi й проказав: «Заопiкуйся ним, а як бiльше що витратиш,– заплачу тобi, як вернуся». Котрий же з цих трьох – на думку твою – був ближнiй тому, хто попався розбiйникам?». А вiн вiдказав: «Той, хто вчинив йому милiсть». Iсус же сказав йому: «Iди,– i роби так i ти». Невипадково тут читаємо «один чоловiк» – не «самарянин» чи «юдей» (хоч контекст пiдказує, що був причетний до євреїв – тих, проти кого багато з самарян були налаштованi). Йдеться про людянiсть у ставленнi один до одного незалежно вiд того, якого хто роду. I про людянiсть багато буде згадуватися в моїй книжцi. Тим бiльше, що знаю iз дитинства вiд дiда заповiдь Тори «Люби ближнього свого» i ще вiд нього вперше почув про нашого мудреця Гiлеля. Розповiдають, що одного разу до рабi Гiлеля прийшов язичник i запитав: – Чи здатний ти витлумачити менi сутнiсть юдейської вiри, доки я стою на однiй нозi. Перш нiж прийти до Гiлеля, цей язичник ставив таке запитання iншому єврейському мудрецевi, сучаснику Гiлеля, Шамаю i той прогнав його, уважаючи це дивне запитання нахабством. Гiлель, навпаки, спокiйно посмiхнувся i одказав: – Не роби iншому того, чого не зичиш собi. У цьому сутнiсть єврейської вiри. Все решта – коментарi. Тепер можеш iти. Дiди були переконанi, що, почувши вiдповiдь Гiлеля, язичник прийняв юдейську вiру. Третя подiя, також описана у Луки (9, 51–56), мабуть, не потребує жодного коментаря, надто виразно вчить: «…Вiн постановив пiти в Єрусалим. I Вiн посланцiв вислав перед Собою. I пiшли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночiвлю Йому приготовити. А тi не прийняли Його, бо йшов Вiн у напрямi Єрусалиму (Між самарянами та євреями була давня незгода, тому самаряни не пропускали через свою землю євреїв, прочан до Єрусалиму.– Прим. I. Огієнка). Як побачили ж те учнi Якiв й Iван, то сказали: «Господи,– хочеш, то ми скажемо, «щоб огонь зiйшов з неба та винищив їх», як i Iлля був зробив». А Вiн обернувся до них, їм докорив та й сказав: «Ви не знаєте, якого ви духа. Бо син Людський прийшов не губить душi людськi, а спасати!». I пiшли вони в iнше село». Читач побачить далi, що мої дiди, правовiрнi – не християни – юдеї, чинили саме так, коли стикалися з юдофобами. I це одна з рекомендацiй моєї книжечки: зустрiвши юдофоба, чи українофоба – облиш його, обмини це несмачне i небезпечне створiння, а от коли той потребує суто людської допомоги – надай її. При нагодi згадай ненав’язливо, хто ти є, а нема зручної нагоди,– то й не кажи. Той, хто читав мою попередню книжку, мабуть, звернув увагу, що ця названа майже так само: «Пошуки, роздуми i спогади єврея, який пам’ятає своїх дiдiв, про єврейсько-українськi взаємини, особливо…». Лише те, що є особливим, охарактеризовано в новiй книжечцi зовсiм iнакше: «про нелюдське i людяне в них». А не «про мови i наше ставлення до них», як то було в попереднiй. Тож не треба пояснювати, чому палiтурка, яку книжка-попередниця мала бiлу, змiнилася на чорну, котру, щоправда, весь час освiтлюють бiлi лiтери. I справдi, скiльки ще i євреїв i українцiв переконанi… Першi, що у масi своїй українцi – антисемiти (от хiба знайомi та сусiди, колеги – люди приязнi, симпатичнi, i навiть, прихильнi до євреїв). Другi можуть, не розмiрковуючи довго, перерахувати всi бiди, що їх український народ зазнав вiд жидiв, пiсля чого просто-таки неможливо не стати антисемiтом. Але знову ж таки, сусiда, колега на роботi, кравець, музика, вчитель у школi, в якого вчився, лiкар чи консультант-науковець – щасливий виняток. А там, де колись жило багато євреїв,– виняток становило цiле мiстечко, чи вулиця. Старi галичани ще й досi добром згадують «наших жидiв». Щоправда, попри те, що я написав «скiльки», мушу визнати, за даними соцiологiчних опитувань, в Українi рiвень антисемiтизму не вищий середньоєвропейського. Рiвень же сучасної упередженостi українських євреїв щодо українцiв найкраще вiдбиває те, що в анкетах, якi проводяться нинi серед тих, хто прибув iз України на iсторичну батькiвщину в Iзраїль, майже нiхто не згадує антисемiтизм у сьогоднiшнiй Українi, як причину емiграцiї звiдти. Iнша справа, що не раз немолодi вже знайомi – новi iзраїльтяни, з народження українськi євреї, згадували зi злобою секретаря приймальної комiсiї в iнститутi у Києвi, Запорiжжi чи у Львовi, котрий казав: «Хлопче, зрозумiй, я до тебе ставлюся добре, ти менi подобаєшся, але ж завжди можна знайти привiд i поставити таку оцiнку, що ти не пройдеш за конкурсом. Їхав би ти краще вступати до Ярославля чи Ульяновська». I називали антисемiтом… того секретаря. Той, хто прочитав мою першу книжку, i присвяту до цiєї книжки, мабуть вже звернув увагу i на другу особливiсть нової. Перша була присвячена пам’ятi моїх дiдiв i батькiв, а ця – моїм вчителям, старшим i молодшим друзям. I от, коли в першiй я посилався на мудрiсть, звичаї, побут дiдiв i батькiв, у цiй я весь час буду згадувати, чого вчили i як себе поводили мої поважанi вчителi i друзi в роки панування Сталiна, Хрущова, Брежнєва. Тема моєї книжки – не вбивства i знущання. Про це з обох бокiв написано чимало i то має сенс лише як застереження – «так не повинно бути», а не як заклик до помсти, бо вiд того, що українцi пiднiмуться на євреїв, чи євреї на українцiв, програють обидва народи. Передусiм через власне звироднiння. У попереднiй книжцi йшлося про свiтле – не скажу про любов. Схиляючись перед нашим – єврейським – мудрим полiтиком i фiлософом Владiмiром (Зеєвом) Жаботинським, я разом iз ним мрiю не про «любов мiж народами», лише про цивiлiзованi взаємини мiж ними. Отже й книжечка не про ненависть i не про «любов» мiж українцями i євреями, але про їхнє «людське взаємопроникнення». Термiн цей належить не менi. Я лише чи не перший докладно описав це явище, суть якого дуже точно визначив, обговорюючи змiст моєї попередньої книжечки, Iван Дзюба. За даними опитiв соцiологiв, i сьогоднi кожен десятий українець не пустив би євреїв в Україну i не менше відсотків євреїв, гадаю, не хотiло б бачити українцiв в Iзраїлi (а їх там, до речi, унаслiдок мiшаних шлюбiв вже кiлька десяткiв тисяч). Чому? – Бо вони такi, що..! Вони до нас ставляться так, що… Автор цiєї книжечки – український єврей – не подiляє оцi «такi» i «так» нi стосовно українцiв, нi стосовно, звичайно, євреїв. Але моя мета зовсiм не в тому, щоб доводити, що «не такi», що «не так». Є i «такi», траплялось – i не раз – що «так». Але i ностальгiя старих галичан, чи волинян, чи мешканцiв Подiлля по євреях i сльози на очах мiстечкового єврея вже в Iзраїлi, коли вiн чує українську мову, яку вчив у двадцятi роки в єврейськiй школi у Бердичевi, чи в малому, тихому мiстечку (я не раз натрапляв на таких), говорять самi за себе. Повторюся: я не є фахiвцем нi з iсторiї катастрофи європейського єврейства, нi з iсторiї голодомору в Українi. Не є фахiвцем нi з дiяльностi ОДПУ чи НКВС, нi з iсторiї погромiв у роки визвольних змагань українського народу. Не знаю бiльше пересiчного читача нi про Бабин Яр, нi про Бикiвню. Для мене цi подiї iррацiональнi (непояснюванi людським розумом). «Божа кара», казали мої дiди. «Наслiдок впливу активного сонця i породжуваної ним пасiонарностi» – пояснюють деякi сучаснi вченi. Iнша рiч, що органiзатори жахливих iсторичних подiй використовували в своїх iнтересах або придушували природнi нахили i налаштованiсть людей, соцiальнi умови i нацiональнi взаємини. Лишилось вiдповiсти – для кого моя книга. Визначити «читацьке спрямування» її менi допомогло несподiване визнання тодi ще аспiрантки Львiвського унiверситету, а нинi вже кандидата фiлологiчних наук, Орисі Демської – донi мого покiйного колеги професора Мар’яна Демського, який схвально поставився до першої книжки. Вона якось сказала: «Знаєте, студентська молодь з цiкавiстю читає Вашу книжку. У старшого поколiння погляди вже сформувалися, а молодим знати те, про що ви пишете, дуже корисно». Як i пишучи першу книжечку, я не збираюсь переконувати тих євреїв, якi свiдомо прийшли до українофобiї, пов’язавши цiлком конкретних українських виродкiв iз загибеллю власних родин. Нi тих українцiв, чий антисемiтизм має глибинне корiння в їхнiй iсторичнiй пам’ятi. Нi, тим бiльше, переконувати нi тих, нi iнших, коли їхня позицiя їм оплачується (в прямому чи переносному значеннi цього слова). Хоч… я хочу, щоб цю книжку взяла до рук жiночка-єврейка, що накинулась на Мирослава Мариновича i на мене в Iзраїльському аеропорту Бен-Гурiон (ми, звiсно, розмовляли українською): «Мало ви нас мучiлi там, теперь сюда прiєхалi? Что вам здєсь нужно!». Тоді вона знатиме, що Мирослав Францевич не «мучив» таких, як ми з нею, а захищав, ставлячи на сторожi коло нас своє спокiйне i врiвноважене слово. Захищає й зараз. I ще багато, багато iншого хорошого дiзнається про зневажуваних нею українцiв. Сподiваюсь, що її прочитає i та «нарвана», як вона сама себе схарактеризувала, жiночка в Берлiнi, котра переконувала делегацiю, в якiй я мав честь бути, щоб українцi вступали в бiзнесовi зв’язки з Нiмеччиною, бо тут «самi євреї з України роблять свiй чорний бiзнес». Вона зрозумiє, принаймнi, психологiчний механiзм обов’язкового перетворення в її очах бiзнесу, якщо той роблять євреї, у «чорний». Дiди себе не вважали праведними, але прагнули бути бiльш-менш порядними, як вчили нашi мудрецi, розумiючи, що слабка людина. Тож i до сусiдiв вони не ставили вимог таких, як до себе. Високо цiнували добре в людинi i не присiкались, що добрий не був iдеальний. Цей їхнiй принцип покладений мною в основу нової книжечки. Менi приємно висловити щиру вдячнiсть Дрогобицькiй видавничiй фiрмi «Вiдродження» за пропозицiю видати «Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дiдiв, про українсько-єврейськi взаємини…». Особлива вдячнiсть доцентовi Василю Iванишину, якому власне належав першозадум, як першої, так i другої книжечки пiд цiєю назвою, хоч, звичайно, вiн не несе жодної вiдповiдальностi за те, у що той першозадум перетворився. Моя подяка доцентовi Ярославу Радевичу-Вiнницькому, з яким ми не раз обговорювали iдеї цiєї книжки та конкретнi твердження i якому, i в тому числi, його книжкам, я не раз зобов’язаний i теоретичним i фактичним матерiалом. Цiєї книжки не було б, принаймнi в такому виглядi, як вона з’являється у свiт, коли б не численнi рекомендацiї, розповiдi про те, що вона знаходила у Львiвських i Київських бiблiотеках, працюючи над своєю темою, часом, руйнiвнi критичнi зауваження, якi примушували мене переробляти цiлi роздiли, моєї дружини – Жанни Ковби, котрiй, крiм усього iншого, я зобов’язаний тим, що сьогоднi презентую книжку читачевi. Читач не побачив би моєї книжки, коли б не підтримала би її видання морально і матеріально народний депутат України, Президент Товариства «Україна-Iзраїль» професор Лариса Скорик. Постійно цікавився, як книжка пишеться, прочитав її в рукописі і висловив дуже слушні і цінні зауваження директор Iнституту юдаїки Леонід Фінберг. Коли книжка була у виробництві дуже важливі і корисні поради щодо її оформлення, а подекуди і стосовно полегшення і більшої точності викладу подав мені відповідальний редактор Iгор Бабик. Це далеко не всi, кому мiй обов’язок висловити щиру вдячнiсть. Чи не на кожнiй сторiнцi читач знайде прiзвища людей,– євреїв, українцiв, росiян, бiлорусiв,– якi виховували мене, сприяли моєму розвитковi, часом, просто допомагали у бiдi,– i всiм їм моя щира вдячнiсть. * * * Лише на старостi рокiв, я усвiдомив просту iстину: через всю iсторiю Європи i Америки проходить протистояння i спiвпраця двох типiв культур. Однiєї, в якiй, я й сам не помiтив як, попри те, що вона була заборонена, виховали мене мої дiди – юдейської. Другої, в якiй виховували мене мої батьки i яка по-своєму теж зазнала страшних обмежень i викривлень, що її умовно можна назвати елiнською. Цi двi культури в сьогоднiшньому свiтi постiйно спiвiснують i взаємозбагачуються. I все, про що я буду писати, буде, в мiру моїх сил, освiтлене свiтлом i дiдiвської i елiнської культур (звичайно, тою мiрою, якою я ними володiю). Тож, перший роздiл моєї книжечки так i називатиметься «I юдеї i елiни». I очима представникiв обох культур, i на прикладi їх життiв я спробую дати вiдповiдь на питання, без вiдповiдi на якi дальша розмова була б неможлива. Про природу звироднiння, якого так багато в нашому свiтi. Про механiзм безкорисливої самопожертви, котра рiдкiсна, але саме вона править свiтом. Про звичайну поряднiсть, яка робить можливим життя i розвиток людей, незалежно чи юдеїв чи елiнiв. ^ I ЮДЕЇ I ЕЛIНИ РАВ ШТЕЙНЗАЛЬЦ, ВОЛОДИМИР ШПИЦЯ, О. БЕЗПАЛКО, ВАСИЛЬ ГРОСМАН ПРО ЗВИРОДНIННЯ Читач, звичайно, помiтив, що я переробив в заголовку вiдомий бiблiйний вислiв, з якого, часом, роблять надто далекосяжнi висновки, нiби жодної рiзницi мiж елiном i юдеєм нема i не повинно бути. Насправдi, рiзниця мiж носiями рiзних культур – а елiнська i юдейська культури були в давньому свiтi чи не найпомiтнiшi – принципiальна. Справдi, для грекiв найголовнiшим, судячи з їхньої фiлософiї, уявлявся порядок, простiр, грецькою мовою «космос». Космосом – порядком називали вони Всесвiт (а ми вiд того ж грецького кореня утворили ще «косметика» i, навiть, «косметичка» – те, що дозволяє людинi «привести себе в порядок»). Для давнiх юдеїв простiр не був органiзуючим уявленням. Таким уявленням був «олам», слово, яке позначає «вiчнiсть», «безмежний час», позначало й Всесвiт, а пiзнiше було перенесено на народ, колектив. Погодьтесь, ставити на перше мiсце впорядкованiсть, чи ставити на перше мiсце вiчнiсть, а отже вiдповiдальнiсть перед нею, спричиняє рiзну поведiнку i формує рiзнi цiнностi. У мовi ідиш «ойлем» позначає – люди, точнiше зiбрання людей, колектив. I ще один приклад рiзницi культур – рiзниця побажань, коли вiталися. Римляни бажали один одному доброго здоров’я (як i в українцiв «Здоровенькi були!» i на ідиш «Зай гезунд!»), греки – радостi, явища, вже не фiзичного, а духовного (єврей бажає iнакше: «Нахес iн кiндер!» – радостi в дiтях!). Древнiй юдей не дуже думав нi про фiзичне здоров’я, нi про радiсть. Вiн бажав iншому «шалом». Це значило в першу чергу не «мир мiж народами», як сприймається «Мир вам», а «злагоди, спокою, душевної рiвноваги!». Що ж до «нi елiна, нi юдея», дозволю собi зацитувати мiркування Я. Радевича-Винницького з його книги «Україна: від мови до нації» (с. 97): «Необiрвана фраза зi св. Письма звучить так: «Нема юдея анi грека, нема невiльника нi вiльного, немає чоловiка анi жiнки, бо всi ви одно в Христi Iсусi» (Гал., 3:28); в iншому перекладi: «Нема юдея, нi грека, нема раба, анi вiльного, нема чоловiчої статi, анi жiночої,– бо всi ви один у Христi Iсусi!». Як бачимо, слова апостола Павла в його «Посланнi до галатiв» означають тiльки те, що перед Богом, у Церквi Христовiй немає рiзницi мiж людьми рiзної етнiчної належностi, а не те, що мають бути лiквiдованi вiдмiнностi мiж ними». Вiдносини елiнiв i юдеїв, а пiд елiнами нашi середньовiчнi мудрецi розумiли всiх освiчених неюдеїв, не лише носiїв «язичеської» давньогрецької культури, а й усiх її продовжувачiв i, навiть, бiльше – тi європейськi народи, якi не подiляли юдаїзму,– надзвичайно складнi й цікаві. Першим згадаю взаємообмiн i взаємозбагачення культур. Досить було б згадати, що нащадки елiнiв i римлян прийняли християнство, яке виросло на грунтi Старого заповiту. Наведу один приклад. Як вiдомо, нашестя варварiв в I-му тисячолiттi н. е. призвело до повного знищення античної культури i, зрозумiло, античної книжки на територiї Грецiї i Риму. А також до знищення самих римлян, грекiв i, як це завжди буває пiд час вiйни, їхньої елiти. Не випадково назва одного з варварських племен «вандали» стала назвою жорстоких i позбавлених глузду руйнiвникiв (сама назва «варвар» була дана давнiми греками чужинцям, як передражнювання їх незрозумiлої i незвичної за звучанням мови – досить точно образ цього слова передає росiйське «балаболка»). Антична культура вижила лише в Олександрiї, у Єгиптi, i стала надбанням арабського халiфату, який охоплював землi вiд Месопотамiї до сучасної Iспанiї i де тодiшнiй iслам був надзвичайно вiротерплячою релiгiєю. Вiдбулося диво – у IХ сторiччi знайомитись з творами Арiстотеля i iнших давньогрецьких фiлософiв було можливо переважно за їх арабськими перекладами. Великий єврейський фiлософ Рав Моше бен Маймон (великий вчитель Мойсей син Маймона), якого в єврейськiй традицiї, як це часто прийнято у нас, називають за першими лiтерами титулу i iменi РАМБАМ, а в європейськiй традицiї – Маймонiд, тобто нащадок Маймона, у своїх фiлософських творах поєднав юдейську спадщину i давньогрецьку фiлософiю, вiру i рацiональний аналiз. Через всю європейську середньовiчну i часiв Вiдродження фiлософiю, аж до новiтньої,– зовсiм не юдейську – проходить вплив Маймонiда. У ХIХ ст. юдейська, точнiше єврейська, бо переважно свiтська культура, зазнає надзвичайно сильного впливу «елiнської», а у ХХ столiттi, навпаки,– сильнi впливи юдейської культури, чи її вiдгомонiв в європейськiй, особливо австрiйськiй, нiмецькiй, росiйськiй та американськiй культурах. Значнi впливи юдейської культури i в українськiй культурi – вiд Сковороди, Шевченка i Франка починаючи. Натомiсть у притчах хасидських проповiдникiв та хасидських пiснях надзвичайно виразнi українськi впливи i прямi запозичення. Можна наводити й iншi приклади, коли одна культура заплiднювала iншу. Але для пересiчного вiрного юдея «елiни» були пов’язанi iз оскверненням, а згодом знищенням Єрусалимського Храму – нашої найвищої святинi, про повернення до якої єврейський народ мрiяв i молився два тисячолiття свого вигнання. З елінами пов’язував він наруги хрестоносцiв i, навiть, козакiв Хмельницького i гайдамакiв, не кажучи вже про Катастрофу європейського єврейства в часи Гiтлера. У свою чергу елiн, який читає Бiблiю – в цьому випадку я маю на увазi Старий Заповiт – не може не бути вражений тою жорстокiстю i пiдступнiстю єврейських колiн, коли вони, прийшовши на Землю обiтовану, «очищали» її (користуюсь термiном Адольфа Гiтлера) вiд тодiшнiх її мешканцiв, не лишаючи не лише людей, а й їхнiх тварин, бо тварина може помститися за свого господаря. А менi при цьому згадується, як козаки нещадно нищили ляхiв i жидiв. Хоч перед тим, як згадує Тарас Шевченко, козаки: ^ Братались з вольними ляхами,Пишались вольними степами,В садах кохалися, цвiли,Неначе лiлiї, дiвчата.Пишалася синами мати,Синами вольними. Ще давніше, як свідчить літопис, євреї оплакували смерть князя Володимира Василькова як «Збурення святині», тобто Храму в Єрусалимі. А в середньовіччі по всій Європі казали, що «Тора іде з Києва», маючи на увазі київських єврейських мудреців. З ними спілкувалися київські християнські вчені. Так само спілкувалися вони і у Львові. На превеликий жаль, про взаємопроникнення культур згадують менше. А от про кров пам’ятають. Тому я починаю свою розмову iз звироднiння. Читач може сказати – у цього були соцiальнi, мiжнацiональнi та iншi коренi. Та не про них йдеться менi. Мене цiкавить, що внутрiшньо доводить людину до стану, коли вона здатна нищити свого ближнього, сусiду, його дитину, виколювати очi, виривати руки, розпорювати животи вагiтним жiнкам. Додам пояснення, хто тi особи, на чиї думки про природу звироднiння я буду посилатися. ^ Рав Адін Штейнзальц – один iз найвидатнiших рабинiв сьогодення. Володимир Григорович Шпиця – мiй духовний батько. За життя був i викладачем механiки, i заступником командира партизанського з’єднання з контррозвiдки, i ректором Українського Полiграфiчного iнституту iменi Iвана Федорова у Львовi. Помер більше як десять десять рокiв тому. Для мене Володимир Григорович, я тiльки-но писав про це, був духовним батьком. «Чекiст»,– з неприхованою неприязню казав про нього один з найбiльш освiчених i розумних викладачiв-гуманiтарiїв в Полiграфiчному iнститутi – Михайло Гресько. Рiзне ставлення до близької менi людини часом навiть загострювало нашi вiдносини з Михайлом Миколайовичем. Проте, наскiльки я знаю, до його честi, Михайло Миколайович, висловлювався про мене своїм друзям лише приязно. Прiзвище ^ О. Безпалка (саме так – бо знаю видатного діяча ЗУНР Осипа Безпалка, але не маю доказів, що то саме він, хоч і дуже ймовірно) я зустрiв влiтку 1996 року, коли на виставцi в бiблiотецi Вернадського, присвяченiй пам’ятi Симона Петлюри, взяв до рук книжку «Трагедiя двох народiв», випущену Українською Соцiал-демократичною робочою партiєю України 1928 р., i прочитав його статтю, присвячену погрому в Проскуровi. ^ Василь Гросман – вiдомий російсько-єврейський письменник. У свiй час переконаний прихильник соцiалiстичних iдей, який в пiслявоєнні роки розчарувався в них значною мiрою через антисемiтську полiтику радянської влади. Це була людина схильна до глибинного i неупередженого фiлософського аналiзу. Автор вiдомої «Чорної книги» про злочини нiмецьких фашистiв, в якiй, до речi, чи не вперше згадувалось про допомогу українських селян євреям пiд час фашистського нищення. «Чорна книга», як i пiзнiше романи В. Гросмана, не могла побачити свiт у колишньому Союзi. Тодiшнiй секретар ЦК КПРС Суслов пообiцяв Гросману, що його забороненi твори побачать свiт «лет через пятьдесят». I хоч це тема не цього роздiлу, я не можу утриматись, щоб не зацитувати з «Чорної книги»: «У Львiвськiй областi, поблизу сiл Гута i Гута Верхобузьська розвiдник Червоної Армiї Перлiн Матвiй Григорович випадково натрапив в лiсi на двi схованки, де жило 80 євреїв. Серед них були i 75-лiтнi старi жiнки i молодi хлопцi i дiвчатка i дiти – найменшому 3 роки. Вiн писав: «Цi люди прожили в лiсових норах 16 мiсяцiв, ховаючись вiд переслiдувань. Їх було бiльше, але лишилося 80. Iз 40 тисяч євреїв Бродiвського i Золочiвського районiв, за їхнiми словами, лишились живими не бiльше 200 чоловiк. Як вони вижили? Їх пiдтримували мешканцi оточуючих сiл, але нiхто не знав, де саме вони ховаються. Виходячи з «свого» лiсу, або приходячи додому, вони закидали свої слiди снiгом. У них була зброя – кiлька гвинтiвок i пiстолетiв. I вони не минали випадку зменшити кiлькiсть фашистських звiрiв». У моїй книжцi цих рiзних людей об’єднує те, що всi вони писали i говорили по-рiзному i водночас в головному однаково про одне – про звироднiння, яке робить можливим вбивство людини. ^ Рав Адiн Штейнзальц обмiрковує причини, що зробили можливим для iзраїльського юнака вбити iзраїльського прем’єра Iцхака Рабина. Це вбивство зрушило увесь єврейський свiт, тяжко вразило багатьох людей в рiзних країнах свiту. Цитую з Київської єврейської народної газети «Возрождение-91» (в пiдзаголовку пояснюється, чому 91 – «вiд року проголошення незалежностi України») – лише те iз мiркувань Рава Штейнзальца, що торкається моєї теми: «Ще не розумiючи до кiнця, що сталося, люди задають питання, що не дають їм спокою: Що буде? Чи не знак це майбутньої кари Господньої – адже єврей пiднiс руку на єврея? Чи зможе Iзраїль лишитися таким, як був, зберегти властивi для нього цiнностi? Одних продовжує переслiдувати почуття сорому, iншi й не приховують своєї радостi… Був час, коли в Iзраїлi єврей не вбивав єврея – анi через сильну пристрасть, анi тим бiльше з полiтичних мотивiв. Але цi часи минули. На людину психiчно здорову суспiльство завжди чинило той чи iнший вплив, що може й якимось особливим чином перевернути свiдомiсть одного чи двох. У нашому випадку гучнi дебати тривали до вбивства. Не треба лише гадати, що хтось вiдверто закликав до нього. Але темперамент, вирази, якi противники з обох сторiн дозволяли собi в цьому протистояннi, пiдштовхнули однаково до вбивства. Коли iнша людина зовсiм не схожа на мене, вона менi абсолютно байдужа. Коли ж я маю з нею хоч щось спiльне, я не можу її iгнорувати. Людинi, навiть самiй байдужiй, багато важче вбити кiшку, нiж хробака. З кiшкою ми маємо багато спiльного (очi, повадки), а з хробаком – нiчого. Будь-який автомобiлiст може розчавити на дорозi не одного хробака, i нiщо в ньому не здригнеться. Але коли вiн зiб’є собаку чи кiшку, настрiй в нього сильно зiпсується. Коли мiй супротивник – хробак, з яким у мене немає нiчого спiльного, його можна i вбити. Коли ж вiн яка не яка, а все людина, тодi вбивство практично не є можливе… (пiдкреслено мною.– М. Ф.). У нашому урядi досить багато дурнiв, вiд яких можна чекати будь яких дурниць. Коли б я молив за них, то не за те, щоби вони були янголами. Це нереально, та й хто сказав, що янголи поводили б себе iнакше. Я не молив би за те, щоб вони були святi. Я би молив за те, щоб вони набули хоч трохи здорового глузду (пiдкреслення моє.– М. Ф.). Це не перше полiтичне вбивство єврея євреєм. Ще до утворення держави на територiї Палестини дiяли двi пiдпiльнi єврейськi органiзацiї – Хагана i Лехi, мiж якими були розбiжностi. Якось бiйцi Хагани вкрали одного з членiв Лехi i вбили його. Керiвництво Лехi почало планувати крок у вiдповiдь, i Бог знає до чого б це могло призвести, коли б не матiр забитого. Вона прийшла до командирiв забитого сина i сказала, що нiзащо в свiтi не хоче, щоб його смерть потягла за собою хоча б ще одну смерть. Вона припинила кровопролиття, яке мало розпочатися!». Найголовнiше у цитованому для мене – думка, що вбивство можливе тодi, коли для вбивцi той, кого вiн нищить, не є людиною. Друге – про потребу в здоровому глуздi. I третє – вiдмова вiд принципу: «Смерть за смерть», вiдмова, яка зрештою мiститься ще в тiй самiй «Каїновiй печатi», сенс якої зараз переiнакшено – у знаку, яким Бог позначив Каїна, щоб того не вбивали через помсту. Вiдмова, завдяки якiй у древнiй Месопотамiї були створенi мiста, де ховалися тi, хто наразився на криваву помсту. Там їх було заборонено вбивати. …Пригадую, десь наприкiнцi 60-х ми сидiли в кабiнетi ^ Володимира Григоровича Шпицi i один з нас спитав: – Володимире Григоровичу, Ви бачили нiмецьких фашистiв зблизька. Чому нiмцi були такi звiрi? …Володимир Григорович якусь хвилину наче робив насильство над собою, а тодi вiдповiв: – То не специфiчна нiмецька риса. Досить оголосити якусь групу людей поза законом – i звiрине, загнане в далекий кут в цивiлiзованому українцевi, росiяниновi, євреєвi, полякові (вiн перерахував нацiональностi спiврозмовникiв), вийде на поверхню. Треба лише оголосити, що хтось – євреї, українцi, росiяни, поляки, нiмцi (певно кожен iз нас продовжив подумки – куркулi, бандерiвцi, спекулянти, червонi, бiлi) – не люди, тодi звiряче i виявляє себе в «справжнiх людях». Як бачите, думки Рабi Штайнзальца i Володимира Шпицi спiвпали. А значно пiзнiше я прочитав цитату iз тексту обгрунтування судового присуду у справi Б. Сташинського – таємного агента КҐБ – не «жида», сiльського хлопця із Львiвщини, майже односельця тих, кого вiн вбив – у справi вбивств за допомогою пiстолета з синильною кислотою Степана Бандери, а також Льва Ребета – провiдникiв ОУН: «Комунiзм розглядає людину лише як продукт з бiлка i води, який можна дресирувати». Iз того ж приводу з Мюнхенської газети: «Ранiше комунiстами називали себе люди, якi готовi були заради людства принести в жертву своє життя. А сьогоднi комунiсти – це люди, якi готовi заради свого щастя пожертвувати життям людства». (I згадалося, тi першi комунiсти перейменували вулицю Трьохсвятительську, поблизу Володимирської гiрки в Києвi, у вулицю «Жертв революцiї», маючи на увазi своїх товаришiв, якi жертвували життям заради щастя людства. Коли змiнився сенс слова «жертви», її перейменували відповідно до термiнологiї других комунiстiв, у вулицю Героїв революцiї). До честi родини Ребета, коли Сташинський сам зголосився до суду, щоб одержати покарання, бо пiд впливом коханої-нiмкенi прагнув спокутувати свiй злочин, родина Ребета поставилася до злочинця, подiбно до того, як це зробила мати вбитого єврейського хлопця з розповiдi рава Штейнзальца,– не прагнула помсти. I нарештi, стаття ^ О. Безпалка з «Робiтничої газети» у Вiнницi вiд 4 березня 1919 р., з газети українських соцiал-демократiв,– тобто партiї Симона Петлюри. Присвячено її погромовi у Проскуровi. Нинi сперечаються, хто той погром спровокував (може й справдi бiльшовики, може й справдi, хоч мало ймовiрно, самi євреї), але ж це анi на крихту не змiнює те, що писав з болем i гiркою iронiєю О. Безпалко: «Молода українська суспiльнiсть ступає кроком по дорозi до вищої культури. Наразi дiгнали й перегнали ми полякiв в умiнню устроювати погроми. Так як i у полякiв, так i у нас занiмаються цим страшним дiлом вiйськовi частини, прикриваючи свої вчинки рiжними вимовами. У полякiв i у нас рiзати жидiв – дiло патрiотичне, жиди – противники Польщi, противники України, большевики, тому їх треба рiзати – так аргументують старi патрiоти – поляки й новоспеченi патрiоти – українцi, якi ще самi перед кiлькома мiсяцями сумнiвалися в можливостi збудувати самостiйну Україну. I дивно стає, де нашi патрiоти-гайдамаки знайшли найбiльше заклятих ворогiв України: не на бульварах українських городiв, не в конторах протофiсiв, а в бiдних переулках та закутках маленьких українських городкiв. Вже на самi хати тих заулкiв жаль дивитися. Стрiхи, викривленi, лягають до землi, стiни попiдпиранi дошками, вiкна по саму землю виходять з своїх рам i ледве спятi латочками. В хатi бiднi нечистi барлоги, а в кожнiй з них як мишенята по кiлька замурзаних дiтей. Iдеш повз такi хати i дивуєшся, як можуть в них жити люди, i хотiлося б тих людей, якi б вони не були, вирвати з тих нор, повести їх до сонця й показати їм, як повинно соняшне створiння жити. I одного дня, в суботу, по обiдi о 3-iй годинi в мiстi Проскуровi вдираються в тi жидiвськi заулки здоровi молодi мужчини, члени культурного українського народу, одним полиском видушують дверi й вiкна, влiтають у тi нори не для того, щоби сонця впустити у хату, а для того, щоб принести загибель i смерть. I страшнi вороги України й українського народу пiдносять один зойк на смерть переляканого звiра. Але ж не аби яких ворогiв визвали українськi герої, козаки – гайдамаки проти своїх шаблюк – бабок, старцiв, дiвчаток, хлопцiв, дiтей п’ятилiтнiх, шестимiсячних i десятиденних, всiх без розбору виганяли в пень. Страшно, страшно, нема слiв обурення, щоби висловити це почуття образи для людської гiдностi. Нi в якiм народi, i в жодному вiцi, i нiде на сторiнках iсторiї – нема подiбних картин. Хто ж це гуляв на проскурiвськiм базарi: люде? Цi єства не заслуговують на назву жодної звiрини, бо це ж було би образою тої звiрини. Герої? Де ж є на свiтi герої такi, якi мiряли би з шестимiсячними дiтьми, немiчними бабами, коли ж ще в середнiх вiках, тому шiстьсот лiт уважалося задачею чести найкращих героїв-лицарiв брати в оборону немiчних женщин i дiтей. Оцих проскурiвських погромщикiв не можна навiть назвати вiдважними людьми, бо в Проскуровi мали щастя всi тi жиди, що жили в мiцних кам’яних хатах з крiпкими дубовими дверима. Туди не зайшов жодний гайдамака, бо виважувати дубовi дверi це праця i може за ними знайшовся б сильний опiр. Але ж бiднi хатки обчасом розбито, на це стало вiдваги й сили. Тому ж то нашi приятелi – жидiвськi банкiри й богачi мiста Проскурова, осталися живими, за те наших клятих ворогiв – пекарiв, кушнiрiв, робiтникiв на заводах, фурманiв, маленьких лавочникiв – тих вирiзали до ноги, бiля 1500 душ загинуло вiд гайдамацьких шаблюк. Гайдамаки в своєму нерозумi хвастаються, що 6000 вирiзали. Докладної статистики ще не зроблено, але бiльш 3000 душ в нiякiм ^ ЄВГЕН СВЕРСТЮК, МИХАЙЛО ХЕЙФЕЦЬ, ВАСИЛЬ IВАНИШИН ПРО БЕЗКОРИСЛИВУ САМОПОЖЕРТВУ А тепер про природу цiлком iншого – безкорисливої самопожертви. На погляд звичайної людини, тi, хто кидав родину, нищив свою кар’єру i наражався на арешти i заслання заради своєї iдеї – люди не зовсiм зрозумiлi. А от на погляд Євгена Сверстюка (стаття «Зерна українсько-ізраїльської солідарности», цит. за «Поле відчаю й надії».– К., 1994.– С. 6): конi в однiй упряжцi, раби на плантацiї, мiщани в однiй черзi за привiлеями, довiр’ям i винагородою не можуть шанувати один одного, а дотикаються один одного колючим боком. По-справжньому поважають один одного лише гiднi i вiдповiдальнi господарi в своєму домi. Як це не парадоксально, але гiдними i вiдповiдальними господарями у своєму домi, почували себе тi, хто йшов на безкорисливу самопожертву. Далi цитую згадану статтю Євгена Сверстюка: «В СРСР мiсце зустрiчi людей, нацiонально i духовно розкрiпачених, одвертих,– полiтичнi табори. Я ж думаю, що українсько-жидiвський полiтичний альянс, визначне зближення українцiв i сiонiстiв у таборах – це скорiше давня традицiйна позицiя у