Автор у хронологічній послідовності зібрав І упорядкував документи про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону

Дослідна фундація ім. О.Ольжича в США Микола СивіцькийІсторіяпольсько-українських конфліктівТретій томПереклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені Олени Теліги 2005 ББК 63. З (4 ПОЛ-УКР) 6С 34Сивіцький Микола С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол. Є. Петренка — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. ISBN 966-7601-48-Х Том третій. — 432 с.ISBN 966-7601-62-5 Автор у хронологічній послідовності зібрав і упорядкував документипро події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний увинищенні українського населення. Наведено історію цього регіону. Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім.О.Оль- жича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги. Переклад з польської Є. Петренка за виданням «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. Tom trzeci». — Warszawa, 1994. ^ ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР) 6 ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601- 62-5 (том III) © Mikołaj Siwicki, 1994 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005Частина першаЕкстермінаціяЗакерзонняПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЛЮДИНОВБИВСТВО міністру юстиціїречі посполитої польщі у ВаршавіПропозиціяпро початок кримінального розслідування у справі злочинів, здійснених щодо українського населення Закерзоння у 1941—1947 роках Під час архівних розшуків , які я вів за часів Народної Польщі, ви­падково натрапив на документи, що стосуються польсько-українських відносин і представляють історичні події зовсім інакше, ніж подавалося в історіографії комуністичного періоду В результаті докладних досліджень виникла «Історія польсько-українських конфліктів» (том І і II), яку я опублікував у 1992 році. Нинішній III том показує винищення українського населення на теренах Закерзоння, організоване владою Другої Речі Посполитої і по­воєнної Речі Посполитої Польщі з метою полонізації цих земель. Про­цес знищення завершився успіхом. Документи засвідчують, що винними у знищенні є головним чином: еміграційний польський уряд, який цей процес запланував і ре­алізовував з допомогою підпорядкованих йому партизанських форму­вань і озброєного цивільного населення; уряд повоєнної Речі Посполитої Польщі, який прийняв від еміграційного уряду проблему деукраїнізації і вирішив його проведен­ням операції «Вісла». Знищення було дещо пригальмоване, коли третируване населення покликало на допомогу підрозділи УПА зі сходу. Однак незабаром більшість бійців УПА була демобілізована. Недобір був заповнений призовом місцевого населення. Але ці підрозділи не могли протистояти збройній потузі Польщі, яку підтримували Чехословаччина і СРСР. Тих, кого не вбили, заарештовували і засуджували до покарання на смерть або багаторічного ув’язнення за обвинуваченням у діяльності, спрямованій на відрив південно-східних земель від Польської Держави. Караючи під прикриттям права і надуманого злочину польських громадян, які захищали від смерті себе і свої родини, органи юстиції припустилися кримінального злочину, чинячи пародію на саме поняття справедливість. Оскільки конвенція Організації Об’єднаних Націй від 5.ХІІ. 1948 р. визнає людиновбивство за злочин проти людськості без терміну дав­ності, роблю публічний запит про початок процесу розслідування з метою: визнання злочинів, вчинених у 1941—1947 роках щодо жителів Закерзоння української національності, за злочини людиновбивства; встановлення конкретних винуватців; притягнення до кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців злочинів і осіб, які підбурювали до їх учинення; визнання осіб, які потерпіли у процесі екстермінації або були незаконно посаджені до в’язниці, жертвами сталінських репресій і визнання за ними з огляду на те права на моральне і матеріальне відшкодування згідно з чинним у РП законодавством; початку процесу реабілітації українців, засуджених до ув’язнен­ня за приналежність до Української Повстанської Армії на території Закерзоння; безоплатної передачі Союзу українців у Польщі будинків, спо­руджених у міжвоєнний період українською громадою (наприклад, «Народного Дому» в Перемишлі на вулиці Костюшка, 5). Про злочин свідчать документи, які додаються. їх підбір не вичер­пує всієї проблеми. Викриттям інших випадків людиновбивства по­винна зайнятись прокуратура.АВТОРВаршава, квітень 1994 р.^ ВУЛКАНІЧНА ТЕРИТОРІЯ Терміном Закерзоння називається регіон, який колись належав до Галицько-Волинського князівства, що пізніше потрапило під польське володіння, а після Другої світової війни залишилось у складі польської держави. Цей термін, популярний в Україні, у Польщі вживається дуже спорадично. Напевно, тому, що озна­чає … українські землі. Нагадування цього факту виводить з рівно­ваги значну частину суспільства, свято переконаного, що це одвічно польські землі. Сьогодні їм відповідала б найкраще назва «постукраїнські», бо після геноциду1 воєнного і післявоєнного періоду тут залишилось небагато українців. Тому в Польщі нада­ють перевагу адміністративній термінології — Любельщина, За- мойщина і Жешівщина, хоч жодна з цих назв не охоплює території всього Закерзоння. Термін Закерзоння утворено в міжвоєнний період від прізви­ща англійського політика Н. Ґ. Керзона (1859—1925), який 11 ли­стопада 1920 року на конференції у Спа виступив з пропозицією встановити перемир’я у польсько-більшовицькій війні. Він запро­понував розмежувати воюючі сторони вздовж лінії Гродно, Брест, Дoporyськ, Устилуг, Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. Автор вважав, що саме там повинен 1 Genocidium (латинське), genocide (англійське), genocide (французьке) — лю­диновбивство, знищення окремих груп населення, поєднаних спільністю раси, національності чи релігії. Він органічно зв’язаний з фашизмом, внаслідок чого у світлі міжнародного права визнається злочином проти людськості. Термін вжи­вається у польській публіцистиці, але не встиг ще потрапити до польських слов­ників (на час написання книги. — Ред.). проходити східний кордон Польщі. Тоді проект не прийняли, пе­реговори було зірвано, а 18 березня 1921 року в Ризі підписали мирний договір, який санкціонував приєднання до Польщі україн­ських і білоруських територій, зайнятих у 1919 році польським військом. Закерзоння стало вулканічною територією від моменту перехо­ду до польських рук. Проблеми почалися з півночі, на Підляшші, де руський кордон пролягав неподалік від Любліна, у Соколові пра­вило руське населення, і тільки Луків був мазовецькою прикордон­ною фортецею. У той час національним консолідуючим фактором була релігія. З ініціативи Католицької Церкви був забитий клин з образі Брестської унії 1596 року. Це призвело до того, що сотні ти­сяч православного населення Підляшшя відмовились від мате­ринської мови, прийняли католицький обряд і таким чином стали поляками, збільшивши чисельність польського народу і спричи­нившись до чергових територіальних здобутків між Віслою і Бу­гом. Цей процес зафіксований видатними польськими істориками. Видатними і порядними, бо історики, як і всі люди, не завжди мають цю прекрасну рису.^ Historia est magistra vitae — історія є вчителькою життя. Це ви­словлювання стародавніх римлян нагадав собі Пілсудський, пося­гаючи після відродження польської держави на чужі території і мільйони чужого населення, як це зробив століттями раніше Кази­мир Великий. Під приводом війни з більшовиками він викликав з Франції добірні польські дивізії і задушив новонароджену за­хідноукраїнську державу, розраховуючи на те, що мільйони ук­раїнців збільшать чисельність польського народу і стануть його інтегральною частиною. Розрахунки не справдились, бо українці за Пілсудського вже не були русинами часів Казимира Великого. Якщо під правлінням Романових Україна не могла звільнитись від гнітючого комплексу під назвою «Малоросія», то під скіпетром Габсбургів відбувалась величезна праця усвідомлення. Українця­ми стали русини з усієї Галичини, у тому числі й Закерзоння, за винятком частини Лемківщини. І хоча влада міжвоєнної Польщі відібрала в українців здобутки австрійського періоду, ліквідував­ши національне шкільництво, перекидаючи педагогів у Централь- ну Польщу, закриваючи кооперативи, читальні, культурні устано­ви, забороняючи спортивні організації, навіть відбираючи спор­тивні майданчики (наприклад, справа «Сокола-батька» у Львові в кінці тридцятих років), але не могла забрати найбільшої ціннос­ті — національної свідомості. Причому чим сильнішим був польсь­кий тиск, тим більше зростала національна свідомість. Ледве орга­ни юстиції повісили двох членів ОУН — Біласа і Данилишина за напад на пошту в Галичині (Ягеллонський Городок біля Львова, 1932), а молодь на Волині (не кажучи про ближчі регіони) вже співала гро них пісні1. Національна свідомість формувалась най­перше у галицьких містах, які були опорою поляків, у Львові, Пе­ремишлі, Станіславі, Тернополі, а потім розходилась до всіх закут­ків Західної України, оминаючи різні Сокальські кордони, будила життя у заспаних регіонах Закерзоння, перетворюючи народні ма­си у народ, здатний до державного існування. У січні 1945 року на конференції в Ялті польський східний кордон було пересунуто на лінію Керзона. Представники пере­можної коаліції відібрали у поляків непольські Східні землі, ком­пенсуючи їх німецькими землями. Тодішня влада сформувала те­орію, що Польща має на ці землі історичні права, бо це були п’ястівські землі, і якщо нащадки П’ястів повертаються на ці землі, то це акт історичної справедливості. Звідси і виникла назва: Від­новлені землі. Тут була нелогічність, якщо врахувати, що раніше Польща обґрунтовувала історичним правом анексію українських земель, а тепер мусила їх віддати. Справа виглядала простіше: кор­дони визначали переможці, не запитуючи жителів — українців, по­ляків і німців. За розпалювання Другої світової війни німців пока­рано зменшенням державної території на користь покривдженої Польщі, за це у Польщі відібрано її непольські землі на користь од­ного з переможців. Пропаганда того, що Польща «відновлювала», «поверталась» і т.д., була наївною, бо на пересування державних кордонів поляки не мали навіть найменшого впливу. Про згоду на лишения поза кордонами земель, населених ук­раїнцями, не питали також Україну. А це були: Підляшшя і Холм- 1 Ой у славнім Львові сталася новина, Там ляхи забили селянського сина.., щина, частина Сокальського і Рава-Руського повітів, Любачівсь- кий повіт, долина Сяну, частина Бойківщини і Лемківщина, тобто територія, яка належала кілька століть тому(крім Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства й налічувала 19 тисяч квадрат­них кілометрів і приблизно 1,5 мільйона людей. Для керівників ве­ликої коаліції це був неістотний дріб’язок, а для мешканців Закер­зоння— трагедія життя, яка поглинула тисячі людських жертв. У вогні Другої світової війни польсько-український конфлікт розпалився до білого жару. Шість чи сім відсотків полякіг промос- ковської чи пролондонської орієнтації, які залишились па Волині після радянської депортації, об’єднались у спільній справі — бо­ротьбі з українськими масами. Відповіддю було гасло «Поляки, за Буг!» А за Бугом, на Закерзонні, під гаслом «Українці, за Збруч!» знищували українців. Почалося з окремих осіб, інтелігенції, вчи­телів, священиків, громадських активістів, а потім вбивали усіх підряд — десятками, сотнями, цілими селами. За даними Т.Збиша1 серед 50 тисяч осіб польської самооборони на Галичині майже по­ловина (22796) служила у радянських батальйонах смерті, так зва­них «стребках» (істрєбітєльниє батальйони), створених НКВС для вбивств української молоді. На Закерзонні людиновбивство відбувалось під вітчизняним прапором, спочатку під гаслом по­мсти і боротьби з УПА. Незабаром геноцид охопив також ци­вільних — старих, жінок і дітей, оскільки молоді чоловіки перебу­вали в УПА і в самообороні. Ніхто вже не виправдовувався, тільки бив, бо такою була мета геноциду. Коли міжвоєнна практика показала, що на тодішньому етапі розвитку національної свідомості полонізація українців була не­можливою, маршалок Ридз-Смігли на початку 1939 року поста­вив перед Радою Міністрів питання (див.: Історія… — Том І. — С. 289): «Як розв’язати (ліквідувати) українську проблему в Польщі?» Оскільки на виконання рішення не вистачило часу, то дискусію відновили «на лондонській бруківці», легко мо­дифікуючи формулювання проблеми: «Як вирішити українську проблему після визволення Польщі?» Рішення було однозначним: 1 Бюлетень: На Рубежі. — 1993. — № 1. позакривати, віддати під суд, знищити, виселити, викинути за Збруч на поталу «Советам» (дивись документи в II томі ), зали­шаючи очищену землю. Відповідні накази, а також технічні засоби у формі зброї і боєприпасів було вкинуто на вулканічну територію. Постачальни­ками московської зброї для польських комуністичних формувань були радянські партизанські угруповання. Усе слугувало «очи­щенню території». У лондонських міркуваннях виникали застереження, що під час здійснення гасла «Українці, за Збруч!» можуть виникнути ус­кладнення: що робити, коли «совєти» не захочуть їх прийняти? І тут з допомогою прийшов польський комуністичний уряд, підпи­суючи умову про добровільне переселення населення. Лондонські плани реалізовувались легально «в дусі» дружби, співпраці і взаємодопомоги, інколи навіть у формі конвоювання радянськими солдатами «добровільно» переселеного люду. Інша справа, що кон­воювання було потрібним для захисту переселенців від польських грабіжників. Траплялися також випадки, коли радянські військові підрозділи припиняли людиновбивчі бажання поляків, а ініціаторів запроторювали до в’язниці. Але оскільки не мали пра­ва судочинства, то передавали їх польським правоохоронним орга­нам, рятуючи злочинців від більших неприємностей. З часом дер­жавний апарат почав безпосередньо відігравати все більшу роль у процесі геноциду. У цьому процесі брали участь Військо Польське, Управління Громадської Безпеки, КБВ, Міліція Обивательська, ОРМО, а та­кож НСЗ, АК, БХ та інші партизанські формування, інколи бан­дитські, а також цивільне населення, озброєне владою «з метою за­хисту від українських банд». Під час підготовки до нападів чи ви­селення окремих сіл на місце операції приїжджали сотні польсь­ких фур і чекали, коли можна буде почати грабунок. На місці акції залишались згарища, а плани очищення території набирали реаль­них форм. І коли людина читає розповіді свідків цих операцій, то мимоволі волосся на голові стає дибки і виникає питання: хто в них не брав участі? Екстермінація українського населення на Закерзонні для ши­рокого загалу польського суспільства — terra incognita. В україн­ ській літературі існують досить численні описи цих подій, але всеце — публікації з-за океану, розлогі, малотиражні, а тому і дорогі,у Польщу вони потрапляють досить спорадично. Ну і не дуже до-ступні для молодшого польського покоління з огляду на мову. У різних архівах розміщені зібрання документів підпільнихбойових організацій, які брали участь у польсько-українській бо-ротьбі, головним чином НСЗ, АК, БХ, УПА. Переглядаючи архівиу Любліні, Вроцлаві і Жешуві, використовуючи львівські зібранняі документи колишнього ЦК КП(б)У у Києві, я дійшов висновку,що операція очищення Закерзоння від українського населення бу-ла геноцидом. У віднайдених у бункерах рукописах, машинописах і друкова-них публікаціях я шукав контраргументи, щоб відкинути цей вис-новок. У документах польських формувань не знайшов жодноїзгадки про пацифікацію українських поселень. Але натрапив у на-казах БХ на заборону описування бойових дій і перервав пошуки,дійшовши висновку, що подібні заборони були і в інших справах.Не більшу користь принесло перегортання післявоєнної польськоїлітератури, яка описує боротьбу з «українськими бандами». Вонадуже багата, включає кілька сотень авторів і назв, мільйони при-мірників, які зводяться також до стереотипного висновку: причи-ною конфліктів був український різун. Ніхто не досліджував, якцей тип формувався, вистачає переконання, що українець наро-дився різуном. Тільки цим можна пояснити факт, що жоден авторне відзначив явища геноциду, яке майже повністю знищило ук-раїнське населення на Закерзонні. Недавно у Львові з’явилась книжка доктора Мирослава Труха-на1, де відомий український публіцист, який певний час проживаву Щецині, аналізує явище українця-різуна у повоєнній польськійлітературі. У бібліографії наведено понад 200 авторів (крімзбірників праць), з яких дехто має навіть по 5 праць. А оскільки,наприклад, «^ Заграви у Бещадах» Яна Герхарда була обов’язковимчтивом у школах і друкувалась мільйонними накладами, то було б 1 Мирослав Трухан. Негативний стереотип українця у польській післявоєнній літературі. — Львів. — 1992. —С. 241. дивним, якби такий стереотип не утвердився у польськомусуспільстві. Лише у вісімдесятих роках на історико-письменницькій ареніпочали з’являтись особистості, які були здатні побачити кривду За-керзоння, але ще не встигли дати їй правильне визначення — гено-цид. Першим прекрасним прикладом у польській історіографії є до-повідь Т. А. Ольшанського (док. 88), завершена висновком:«Не хотіли мати поміж себе українців, гірше— ми хотіли віри-ти, що це народ вбивць, гайдамаків і т.п. Не всі, це правда, але до-статня більшість, щоб ми мусили сказати: народ, сказати — ми. Івдарити себе у груди». А коментатор1 додає:«Той факт, що виступ Т. Ольшанського був зустрінутий у Лодзірізкими нападами Владислава Серчика і незрозумілою критикоюРішарда Тожецького, свідчить лише про те, що 40-річна пропагандавплинула навіть на, як би там не було, заслужених дослідниківпольсько-українських відносин, істориків старшого покоління». Вагомі слова! їх можна лише доповнити: пропаганда ненавистімає за собою не 40 років, а довгі століття — від вторгнення Казими-ра Великого на українську землю. Скільки часу треба на зміниу психіці польського суспільства? Хто і що робить у цьому напрям-ку? Бо ж правда Ольшанського, Новацького і Левицького, сформу-льована у Вроцлавському підпільному виданні і повторена в альма-наху Фундації святого Володимира «Між сусідами» (Краків,1993. — С. 135—143), доходить до обмеженого грона людей. Саме час, щоб хтось у Польщі про це подумав. З ПарламентомРечі Посполитої включно. 1 Piotr Lemcki. Wychodzenie Ukraińców z getta PRL //Nowa Republika. — 1989. -№ 31.^ БОРОТЬБА ЗА ПІДЛЯСЬКІ ДУШІ Історія Підляшшя увійшла до польської історіографії досить пізно, лише після першого поділу Польщі. Головним чином спричи­нилася до цього втрата незалежності. Оскільки сам факт нездатності держави до захисту своєї території сильно вплинув на народ, король Станіслав Август зібрав усі сили, щоб розбудити патріотизм, підня­ти лицарський дух, нагадати про славу предків, які змогли створити величезну державу, що доходила до передмість Харкова. Правильно також вирішив, що треба наголосити на розвитку історіографії. Це завдання доручив своєму фаворитові Адаму Нарушевичу. Незабаром у всіх найважливіших архівах Європи з’явились польські посланці, які збирали документи, для них були відкриті родинні зібрання польських магнатів, монастирі, інституції. У 1780—1786 роках було видано «Історію польського народу» На- рушевича (томи 2—6, том І з’явився у 1824 році). Автор — поет і єзуїт — дав волю своїй фантазії. В історії, написаній з думкою про підбадьорювання сердець, він показав образ Польщі, яка тріумфує над Німеччиною і Росією, а всі сумніви, пов’язані з кордоном на лінії Буг—Карпати, трактувались виключно на користь Польщі. Долучена до праці мапа Польщі з часів Мєшка І показувала вели­ку державу від Одри до Бугу і від Балтійського моря до Карпат. Історія Нарушевича стала зразком для численної групи наступних істориків, а школа Лелевеля ще уточнила певні деталі і заповідала її нащадкам як святий заповіт пращурів1. Від Шайнохи почи­ 1 Сліди цього заповіту видно і сьогодні, після Другої світової війни. Прикла­дом є «Історичний атлас Польщі» (Atlas historyczny. — Wrocław, 1967. — С. 4), у якому держава Мєшка I перед 981 роком переходить Буг і майже сягає Бродів, за­тримуючись на згині річки Стир. нається критичне ставлення до Нарушевича і Лелевеля, але це не стосується польсько-руського прикордоння. Навпаки: теорія На­рушевича стала догмою для його нащадків. Прорив зробив тільки Александер Яблоновський, який від 1875 року і до Першої світової війни видавав «Історичні джере­ла» — цінний матеріал для аналізу економічної історії руських воєводств Речі Посполитої XVI століття. Отож на початку другої частини своєї праці1 вчений авторитетно стверджує:Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т.п. Тому пра­вильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов’янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1). Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близь­кого сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто до­дати, що версія польського дослідника також підтверджує ук­раїнську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку похо­дження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосо­вано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напас­ником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як ту- рово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів’я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська 1 Історичні джерела: Географічно-статистична характеристика Польщі. Т. VI. Підляшшя/ За ред. Александра Яблоновського. — Варшава, 1908. область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, поми­лявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істо­риків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац,ях з наукови­ми амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічни­ках…» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі істо- рики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з ли­товцями і пруссаками плем’я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер’ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами»1. Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що^ Дрогічин виник при­близно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати чи­тача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової2, археологічні дослідження останніх десяти­літь підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник, 1 Jerzy Hawryluk. Podlasie na przestrzeni wieków // Nad Buhom i Narwoju. — 1991. -№1.2 Mańa Miśkiemczowa. Mazowsze Wschodnie we wczesnym średniowieczu. — Warszawa, 1981; Kompleks osadniczy w Niewiadomej na tle osadnictwa Środkowego Pobuża we wczesnym średniowieczu // Dzieje Sokołowa Podlaskiego i jego regionu. — Warszawa, 1982. Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестсь­кої землі і тим самим Київської Русі. І коли у X—XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами ко­чівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу. Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від по­чатку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087—1157). У середині XIII століття нижньопідляське При- бужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чима­ле місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронува­тись на «руського короля». (…) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (…) Тут мова йде про простори Підляш­шя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183). Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва. Яблоновський твердить, що найперша мазовецька коло­нізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з ча­сом з’явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Со­колів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з’являються лише у другій половині XIV століття. Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князів- ства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час посе­лятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Ли­ше тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за ви­нятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391— 1392 і 1440—1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі. Проте експансія католицизму на православне Підляшшя поча­лася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польсь­ких колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спу­стошення серед православ’я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизма­тиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші. Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було канди­датів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші пе­рейшла у католицизм, тому не могла писати про православ’я. Польські письменники обминали релігійну тематику, щоб не розбивати міфи про польськість цієї землі. Віднайшовся, одначе, документ, який дає змогу встановити, у яких місцевостях Підляшшя мешкало населення, що тоді називалося руським, і як з плином часу воно зникло. Це записи з середини XVII століття, які переховувались у чо­ловічому монастирі святого Онуфрія у Яблучній (повіт Біла Підляська). Вони були відомі українцям під назвою «Грамотка», а серед росіян — «Пом’яннік» і містили перелік живих і померлих парафіян, чиї імена були згадувані під час богослужіння. Надбужанський храм отримав широке визнання у населення, тому що утримався у православній вірі, хоча інші прийняли ла­тинський обряд. Монастир став регіональним центром право­слав’я і притягував паломників з обох берегів Бугу, збирав пожерт­ви за здоров’я і на вічну пам’ять, занотовував осіб-жертводавців і дату внеску. Перелік тисяч імен перемежовувався короткими зве­деннями про найважливіші події. Занотовувались події протягом цілого століття, до середини XVIII століття. З лівобережного Побужжя, тобто Підляшшя, у цих записах виділено назви приблизно 80 місцевостей, головним чином у російському звучанні, тобто ті, що не завжди збігаються з польсь­кими назвами. Це були такі місцевості: Повіт Біла Підляська: поселення Біла, Ціцібор, Докудів, Лома- зи, Россоші, Лешна, Липинка, Домбровиця Мала, Домбровиця Велика, Вичулки (Присілки. — Є .П.), Теребеля, Ольшанка, Слава- тичі, Кузавка, Кодень, Окчин, Копитів, Костомлоти, Полоски, За- блоття, Мацяшівка, Яблочин, Ганна, Довгоброди, Хорошчинка, Міжлісся, Крива Вілька, Добринь, Малашевичі, Ленюшки, Бо- лотків, Саївка. Повіт Влодава: поселення Влодава, Вишниці, Городище, Пар- чев, Острів, Королівка, Шумінка, Сушно, Рожанка, Любень, Жу­ків, Вирики, Красівка, Карлоноси, Сухава, Жежчинка, Монтвіца, Бруса, Розвадівка, Головно, Ополе, Окунінка, Стульно, Оссова, Собібор, Косинь, Хвористита, Крива Верба, Коденець, Заставки. Повіт Радзинь: поселення Мендзижець, Вогинь, Жиротин, Гусь, Вигнанка, Комарівка. Повіт Янів: Лосиці, Свори, Островець, Мостів, Хотиці, Гушлів. Повіт Соколів: поселення Соколів, Рогів, Корчів, Козіради. У записах видно певні закономірності. Російськомовні, а інколи і польські записи завершувала шаблонна дата, напри­клад, 1699 року. Як виняток, вживалося слово год, це свідчить про те, що записи робили українці. У записах з деяких місцево­стей налічуються сотні (навіть тисячі) осіб. Наприклад, у Соко­лові Підляському в 1679 році і в кількох наступних записано по­над 40 прізвищ і понад 600 імен типу Боярчук, Балковець, Мо- чульський, Биковський, Лазовський, Доля, Заткалик, Худик, Сенюта, Харлампович, Старкевич. Адреси із західних територій, записувані спочатку досить часто, зникають з плином часу, а місцевості з-над Бугу залишаються у записах найдовше. Це свідчить про прогресування полонізації. Тодішнє і наступні покоління приймали унію з великим спро- тивом, у боротьбі з нею на Підляшші допомагали навіть козаки з Запорожжя. Речниками унії стали члени литовської князівської родини Радзивіллів, які свою резиденцію у Білій Підляській пере­творили на головну фортецю унійного руху. У 1628 році князь Александер Людвік Радзивілл відкрив у Білій філію Краківської академії з метою прищеплення підляській молоді польського духу. Пізніше були відкриті монастир і костел святого Антонія, рефор­матів (1671), монастир василіанів (1690). Місцеве населення про­тестувало. Знищили костел і замок Радзивіллів, а також навчаль­ний заклад, побили священика і унійних діячів. Подібні виступи відбувались у ближчих і дальших селах, які першими запроваджували унію: у Віторожі, Сворах, Теребелі, Гнойному, Вітуліні, Козірадах у Соколовському повіті. У цих нападах брали участь запорозькі козаки, які від часу облоги Замостя військами Богдана Хмельницького у 1648 році аж до 1657 року постійно влаш­товували збройні «прощі» до центру унії. Яблучинські записи на­водять цілий список таких подій. З плином часу унія майже повністю заволоділа Підляшшям. Пізніше більшого значення набрав римо-католицький костел. Це було зумовлене різними чинниками. Серед них — підтримка дер­жавними органами, визнання католицьким мучеником Юзефата Кунцевича, якого вбили за переслідування православного насе­лення і тіло якого утримувалось у Білій, встановлення католиць­кого єпископства у Янові Підляському, побудова 9 чоловічих і 4 жіночих монастирів та архімандритства у Кодні над Бугом. У 1864 році на Підляшші й у Холмщині (що утворюють Холмську єпархію) було вже 3 латинських єпископати, 3 латинські семінарії і приблизно ЗО католицьких монастирів. Важливі уніатські об’єкти були оточені латинськими монастирями. Важливу роль у полонізаційній діяльності відігравали священики, які походили зі змішаних або суто польських родин латинського віросповідан­ня, але перейшли у східний обряд, бо не хотіли на все життя зали­шитись неодруженими. Серед уніатів таким був кожний четвер- тий. Не дивно, що вони йшли у перших рядах полонізаторів. Внаслідок масованого натиску українське населення Підляшшя, у якого жодною мірою не була сформована національна свідо­мість, поволі перет Проминемо той факт, що польське джерело зазначило процентну перевагу католиків, не підтверджуючи її даними про кількість меш­канців. Важливішим є дещо інше: там, де після двох століть окупації була раптом аж одна латинська парафія у повіті, після п’яти віків ка­толики почали становити більшість. Необов’язково навіть прийшлу; саме царська політика в останній період призвела до того, що 200 ти­ 1 Albin Koprukowniak. Rewolucja 1905 roku w powiecie chełmskim // Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 103 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Холмі 21 червня 1959 року). сяч українських уніатів з Холмщини перейшли у латинський обряд. Полонізації Холмсбкої землі прислужились обидва окупанти. Подальший процес відбувався швидше. У XX столітті тих авто­хтонів, що залишились, ліквідували протягом 40 років. Але це вже було століття не якоїсь там пари й електрики, а блискавичного технічного поступу, коли поряд із сучасним зв’язком опинилась ско­рострільна зброя, яку підкидали партизанам літаками за вказівками лондонського уряду. «Русскому православному насєлєнію» спочатку прислужились царські опікуни під час Першої світової війни, розки­даючи його на величезних просторах імперії і очищаючи територію для сусідів, які залишились на місці, а ті, у свою чергу, довершували справу. Спочатку силами війська і поліції знищили основу народу — церкву, а потім, під час Другої світової війни, визначили «спеців» — 700 чи 800 партизанів «Рися»-Басая — для знищення решти, тих недо- битих у період «непорушного союзу».^ Метою було винищення автохтонів. Силами власних лісо­вих підрозділів, «Народного» Війська Польського, КБВ, МО, ВОП. У союзі з радянськими партизанами, до спілки з німець­кою поліцією… Але про це на «науковій» конференції у 1959 році ніхто не го­ворив. І ніхто з польських істориків не згадує про існування запи­су1, який подає таку версію заснування Холма:«Згідно з Божою волею місто Холм було збудоване так. (…) Одного разу під час полювання Данило побачив гарно залісені місця, оточені довкола полем, і запитав тамтешніх людей: «Як це місце називається?» І йому відповіли: «Холм є його ім’я». Уподобавши це місцеу вирішив збудувати там містечко. І дав Богу обіцянку збуду­вати церкву н