ТЕМА
Авторське«я» та засоби вираження журналістської позиції
Вступ
Репортажність – іманентна (внутрішньовластива), природна властивість телебачення. Відповідно репортаж –найпоширеніший, дієвий, ведучий жанр тележурналістики.
Репортаж – жанр журналістики, оперативно повідомляючий для друку, радіо,телебачення про яку-небудь подію, очевидцем або учасником якого є кореспондент.Особливо відзначимо останню обставину, бо повідомлення новин є метою і інших інформаційнихжанрів. Але в репортажі на перший план виходить особисте спийняття події,явища, відбір фактів автором репортажу, що не суперечить об’єктивності цьогоінформаційного жанру.
Загалом, вся історія журналістики – історія становлення і вдосконаленнярепортажу, що характеризується максимальною наближеністю до природного життя,здатного представляти явища реальної дійсності в їх природному розвитку.
В газеті і на радіо репортер повинен словами «намалювати» подію, томуописова функція – головна в творчій роботі газетного і радіорепортера.Абсолютно іншою є справа на телебаченні: телекамери спостерігають саме життя;репортер дивиться на подію очима телеглядача (точніше, телеглядачі бачать подіїочима оператора і репортера). А оскільки описова функція здійснюється камерами,репортеру залишаються закадрові пояснення, розповідь про неочевидні обставини дійсності.
Тому і немаєніякої суперечності в тому, що, з одного боку, телерепортаж відображає життя уформах самого життя, тобто максимально наближений до реальної дійсності,об’єктивний по суті своїй, а з другого боку, сутнісною властивістю жанру стаєте, що суб’єктивне сприйняття події репортером виходить на перший план,журналіст в більшості випадків виступає свідком, а іноді і учасником відбиваноїдії.
Репортерство – найуніверсальнішаробота на екрані, яка включає уміння вимовити короткий монолог, сценарнозбудувати сюжет, узяти коротке інформаційне інтерв’ю, що не порушує цієїбудови. Раніше, коли інформаційна програма «Врємя» повинна була виглядати як «трибунатрудящих», інтерв’ю було неодмінним компонентом кожного репортажу. Доклади, щосвідчать про вірність партії і перевиконання плану, не можна було, звичайно,вважати повноцінними інтерв’ю, бо питання журналіста припускало цілкомоднозначну відповідь. Тепер кожного разу репортер повинен вирішувати для себе:чи дійсно інтерв’ю необхідне, чи може співбесідник доповнити те, щоповідомляється репортером? Це може бути, наприклад, розповідь очевидця, тобтощось суб’єктивне: вони нерідко доповнюють один одного. Їх вислови необхідні,якщо репортаж ведеться по слідах події, а сам репортер його не бачив. Про сутьнаукового відкриття також доречніше повідати вченому, а не репортеру, який лишедопомагає зробити сюжет цікавим, але ручатися за достовірність наукових данихйому навряд чи слідує. Це може бути і думка про поточні події як експерта, такі «людини з вулиці», але в таких випадках не можна забувати про одне правило –все має своїх прихильників і супротивників. «Вислухайте аргументи обох сторін,– радить І. Фенг, – і висловите їх суперникам – бажано перед камерою». Увітчизняній практиці це правило дотримується не завжди – нерідко роль носіяістини бере на себе репортер, що за світовими стандартами неприпустимо. Глядачбачить в репортері подібну собі людину, що має свою думку про все на світі,але, як вважає І. Фенг, «це зовсім не означає, що у репортера є ліцензія накоментар і випинання свого «я». Прояв цього «я» є безперечним лише впроходженні загальнолюдським цінностям: співчутті родичам потерпілих в катастрофі,дітям-сиротам і т.п. Отже ми бачимо, що досить важко розмежувати грань міжсуб’єктивним і об’єктивним у репортерстві.
В репортажі визначним явищем є сама подія, послідовність її розвитку.Слово репортера не організовує, не веде дію, але слідує за нею. Роботарепортера, ведучого закадровий коментар, складна і відповідальна. Він не маєнагоди, подібно газетяру, роздумувати над кожним словом, кожною фразою, потімперечитати свій матеріал, відредагувати, «виправити» його. Він веде передачу«по живому» і часто стикається з несподіваними ситуаціями, знаходячись нерідков тому ж положенні, що і глядач: так само вражаючись, так само «хворіючи», як ісидячі біля телевізора. Підготовка до репортажу зводиться до збору попередніхвідомостей про майбутню подію, до написання «заготівок», де були б і яскравийобраз, і дотепна фраза.
Подія недоторканна. На неї можна дивитися, в неї можна вдивлятися, алезмінити, адресуючи її глядачу, не можна. Підкоряючись лише своїй логіці, вреальному часі і просторі, вона тече перед об’єктивами і мікрофонамителевізійної техніки. Але за кадром йде напружена, чітко злагоджена робота,мало залежна від того, чи йдуть кадри в ефір безпосередньо або фіксуються намагнітну плівку. Оператор у камері, режисер, ведучий монтаж, виділяють якісьдеталі, прибирають «зайве» – з тим, щоб глядач, у кінці кінців, побачивсвоєрідну видовищно-звукову інтерпретацію події.
Отже, в сучасному світі репортаж є основним жанром тележурналістики. З кожним днем він все більш і більш розвивається. Сьогодні існуютьрізні типи іформи репортажу, залежно від яких виявляється авторська позиція журналіста.Зараз ми живемо в незалежній демократичній державі. В часи Радянського Союзужурналіст не мав права виявляти свою позицію, журналістика повністю була залежнавід ідеології, влади. Тепер все змінилося. Та через те, що ці зміни сталися нетак давно (у 1991 році), ще немає чіткого розуміння авторської позиціїжурналіста та якихось критеріїв її реалізації. Часто ще відчутним залишаєтьсявплив радянських часів на журналістику, а саме вплив політики, влади.Журналістика ще не стала повністю незалежною і об’єктивною.
Таким чином, актуальною проблемою на сьогоднішній день є авторськапозиція в телевізійному репортажі, засоби і ступінь її вираження.
До дослідження цієї теми зверталися такі вчені, як О. Князєв у своїхроботах «Основи тележурналістики и телерепортажа», «Журналістика конфлікту», Г.Кузнецов, В. Цвік, А. Юровський у «Телевізійній журналістиці», В. Саруханов в«Азбуці телебачення». Особливо близько до проблеми авторства підійшов С.Муратов у роботі «Моральні принципи тележурналістики». Він приділив увагу такимпитанням, як небезпечність ідеологізації, політична неангажованність, повнотаінформації, позиція журналіста. Аналізував проблему фактів та точок зору:«Факты священны, комментарий волен,» — це, на його думку заповідь найбільшповажаючих себе інформаційних телеслужб. Кім у своїй роботі «Технологіястворення журналістського твору» пише про функцію авторського «я» та образавтора в журналістському творі. Він порівнює автора літературного тажурналістського твору, аналізує індивідуальність почерку найзнаменитішихжурналістів, приходячи до висновку, що:«… творческая индивидуальность журналиста проявляется и в особойманере письма, и в методах подачи информации, и в тематических ориентациях, и вособенностях авторского мировосприятия, наконец, в выбираемой журналистом роли. При этом мировоззренческие взгляды автора выражаются черезсистему оценочных суждений, через нравственные представления, через идеи и т. д.» Кім у своїй книзі пише пропубліцистику, я ж у своїй роботі буду аналізувати проблему авторства втележурналістиці.
Отже, об’єкт дослідження – авторськапозиція в телевізійному репортажі. Предмет дослідження – засоби та ступіньвираження авторського «я» в телерепортажі. Вони зумовлюють мету роботи: визначити дозволений ступіньприсутності авторства в телевізійному репортажі та засоби вираженняавторської позиції. А для досягнення мети ставимо такі завдання:
– дізнатися,що загалом представляє собою авторська творчість;
– схарактеризуватиособливості факту як основи журналістського твору;
– дослідитивплив політики та ідеології на журналістику;
– вивчитиетичні норми тележурналістики.
Робота складається зі вступу, двох розділів: «Авторська позиція вжурналістському творі» та «Формування авторської позиції під впливом внутрішніхі зовнішніх факторів», висновку.
Розділ перший. Авторська позиція в журналістському творі
Образ автора як загальнолюдська категорія
Авторська творчість — фігурально виражаючись, глибоко інтимний процесстабілізації роботи мозку, пов’язаний із створенням якогось авторськогопродукту у формі допускаючого копіювання і тиражування твору. Через високуконкурентну агресивність творчої особи авторство не може бути груповим завинятком участі в багаторолевій соціальній грі типу телебачення з розподіломролей актора, кореспондента, модератора, оператора, режисера, сценариста і т.д.Особливість творчої особи така, що виникаючі в процесі релаксації мозку яквторинний продукт ідеї укупі з формою їх виразу можуть виявитися неповторними,але при нагоді їх фіксації і документування, наприклад, у вигляді екранного аболітературного тексту, можуть викликати аналогічний ефект «заспокоєння»тривожної свідомості вже при сприйнятті як витвір мистецтва і не тільки усамого автора. Складна логічна конструкція згортається в надкороткий виразФедора Достоєвського «Краса врятує світ», оскільки альтернативний шляхособистого заспокоєння негативний, деструктивний для суспільства. Помітимо, щоформа виразу ідеї більш схильна до неповторності і цінніша за саму ідею взавершеному творі (ідеї еволюціонують паралельно і легко запозичуються), томулюдині творчого настрою рекомендується записувати все і відразу, навіть те, щовін сам не в змозі оцінити. З другого боку, спроба творити на замовлення можевикликати негативну емоційну реакцію відторгнення у автора відносно своготвору, тому і необхідний інститут продюсерства. Необхідний не єдиний продюсер в ролі отакого плантатора назнімальному майданчику або в ролі диктатора літературної поденщини, а самевисококонкурентний інститут з механізмом рейтингової освіти.
Багаторолеву гру створила людська конкурентність, прагнення досамовираження — розрахунку або цілеспрямованості у використовуваннінепередбачуваної творчої агресивності не було. Престиж авторства підняв все тойже авторський початок і в результаті деяка технологічність понизила рівеньстихійності творчості. Так само, як це відбулося з типологією ТБ–жанрів,типологія авторства відображає ускладнення і різноманітність його типів.Причому типологію авторства можна допустимо будувати по «еволюційномупоходженню» твору як авторського продукту. Можна виділити тип твору власнеавторський, компілятивний і версифікацію. Що може бути оцінено і в критиці, алеу будь-якому випадку остаточною відповіддю на питання про тип твору є його доляпісля публікацій і відчуження від авторського початку. Найбільш непередбачуванадоля першого типу, такі твори частіше можуть виявитися передчасними, невчаснимиабо взагалі позачасовими, виявитися зовні моди, і для касового успіху вимагаютьменеджерського комерційного «розкручування» — це перш за все продуктнекогерентного пошуку, розробка проблемного поля і тематичного простору.Цікаво, що у власне авторському типі авторства можна виділити своєрідні аналогидвох статевих типів (що схоже на різницю у вадах розвитку, описаних дляхлопчиків і дівчаток) — абсолютно непередбачувані форми і варіації, підказаніеволюційним минулим. Інші вказані форми авторства більш технологічні і швидшедозволяють творити на замовлення, іноді представлені як перенесення сюжету наінші носії тексту або як переписування з використанням іншихобразотворчо-виразних засобів. Версифікація (екранізація, переклад кино- в телеверсию) і компіляція завжди «знайде своїх читачів», розширитьаудиторію, але і світ швидше за все не переверне. Успіх компіляцій може бутиобумовлений новою вільною нішею, як популярність Ернста Хемінгуея в СРСР —масовий радянський читач не був знайомий з класиками запозичених їм жанрів, тутчитали твори Джона Дос Пасоса і Френсиса Скотта Фітцджеральда тільки фахівці інечисленний елітарний прошарок, яким міг бути доступний або літературнийамериканізований англійський або ранні раритетні переклади. Варіантиверсифікації — пародія, наприклад, комедійна на трагічне або навпаки, такожвикористовування як фабули біографії відомої особи, коли сюжет наповнюєтьсязгідно фантазії автора. Зустрічається як би зворотний варіант, коли авторвставляє в твір відображення конкретних життєвих епізодів, виключаючи з нихприв’язку до конкретності часу і місця. Глядацьке сприйняття звільняється відкабали первинності використаних автором образів, але якщо вони мали певнийсенс, то саме наявність значення і зберігається, саме так відбувається будь-якаадаптивна еволюція. На екрані ж виходить те, що називається «елітарне кіно» або«кіно не для всіх». Життя радянського періоду в сприйнятті з іншого часуздається таким гротесковим, що прекрасний «фантастичний фільм» можна скластицілком з конкретних життєвих ситуацій, відображаючи їх зі всією можливоюточністю і нічого не вигадуючи, як це зробив Михайло Калік в останній своїйроботі «І повертається вітер». Проте автор може користуватися вказанимиприйомами, як і взагалі будь-якими іншими, що затрудняють глядацьке сприйняття,для штучного підвищення інтересу до своєї творчості — відома теорема з областітеорії інформації затверджує, що наявність перешкод (трудне сприйняття) укупі знадмірністю (повторами) приводить до різкої поляризації безлічі глядачів. Тобтоаудиторія як би розвалюється на тих, що захлинаються від захоплення і що плюютьу бік екрану, причому ажіотаж з приводу твору може складати єдину мету йогоавтора. Існує майже протилежний механізм створення важкодоступного дляінтерпретації екранного продукту, що тепер модно позначати неологізмом«віртуальне». Спосіб втім цілком старий — спроба відображення внутрішньоїобразної мови людського мозку обминувши реальність. Реальні образи можуть бутивикористані і служать або для створення своєрідного потойбічного ефекту, абобуквально як якесь обрамлення не всім доступного змісту. Так, наприклад,зроблений фільм «Парад планет», причому подібні твори, хай вони далеко не всімцікаві і насилу піддаються об’єктивній критичній оцінці, але у відображеннівнутрішнього образного людського світу з їх допомогою мистецтво досягаєнабагато більших успіхів і точності, ніж строгі лабораторні дослідження інаукові теоретичні побудови. При одній істотній умові — якщо твір не штучно,але дійсно є витвором мистецтва. Тобто несе хоч іскру авторського таланту, чиянаявність або відсутність не має прямої залежності від типу авторськоїтворчості або використання окремого жанру.
До сказаного проавторство необхідно додати, що вибраний людиною особистий шлях самовираженняможе бути вдалим, зробити його відразу знаменитим або, навпаки, замкнути в тьмізабуття виключно унаслідок заняття не своєю справою, але порівняльна оцінкаавторських продуктів в мистецтвознавчій критиці або науковому дослідженні, а щекраще глядацьке сприйняття показують — погане і добре, талановите і мерзотне,яскраве і скучне можна знайти в творах буквально всіх існуючих жанрів, у всіхгілках будь-якої типологічної схеми.
Факти як основажурналістської творчості
Як відомо, воснові будь-якого журналістського твору лежать факти — своєрідна цегла, з якої будуєтьсявся його структура. Тому таким важливим моментом журналістської роботи є нетільки збір фактичного матеріалу, але і методи його обробки і викладу. Длятого, щоб успішно оперувати фактами, уміло пред’являти їх в тексті,вибудовувати з них певну систему доказів, використовувати їх як наочнуілюстрацію думок і т.п., необхідно спершу розібратися в складній природі факту,яка, як відзначає Л.А. Поєлуєва, виражається в проблемі співвідношення «факту іоб’єктивної реальності і виникаюча при цьому суперечність — ототожнення факту іподії». Підшукуючи ключ до розуміння цього питання, автор звертається до теоріївіддзеркалення і як опорна думка дотримується того положення, що«віддзеркалення оригіналу не є самим оригіналом»[13, с.5].
Як об’єкт журналістського віддзеркалення може бути і сама дійсність, ісоціальні явища і процеси, і людина. Словом, в полі зору журналістівзнаходиться багатоманітний світ у всіх його проявах. Включаючись в процеспізнання дійсності, журналіст фокусує увагу на суспільно значущих подіях. Всамому акті вибору об’єкту пізнання, в специфіці його сприйняття, різних формвідображення, в оцінці і інтерпретації життєвої ситуації виявляється авторськасуб’єктивність. Тому, кажучи про співвідношення об’єктивного і суб’єктивного уфакті, багато авторів сходяться на тій думці, що «зміст факту є віддзеркаленняоб’єктивної події, людської свідомості, що знаходиться зовні, а форма, в якійздійснюється це віддзеркалення, суб’єктивна».
Для журналістів об’єктивне освітлення подій означає суворе дотриманняфактів. А як же бути з авторськими коментарями, міркуваннями, думками? Якщо вхронікальній інформації потрібно і слідує обходитися без оцінних думок, то ваналітичних і художньо-публіцистичних творах факти виступають або якілюстративний матеріал, або у вигляді опорних аргументів, підтверджуючих ту абоіншу тезу. При цьому журналіст не тільки піддає факти всесторонньому аналізу,але і дає їм власне трактування і оцінку.
Чи можна в журналістському матеріалі досягти об’єктивного освітлення події,враховуючи складну природу факту? Американські дослідники Еверет Деніїс і ДжонМеррілл, відповідаючи на дане питання, пишуть: «Для журналістів об’єктивністьне означає математичну або наукову точність, а, швидше, таке освітлення новин,яке виключає емоції і відділяє факти від думок. Для багатьох об’єктивністьозначає точне освітлення фактів і подій у формі неупередженого опису. Останнімчасом, проте, теорія об’єктивності стала допускати аналітичне освітлення подій,яке далеко виходить за рамки неупередженого опису».Прагнучи об’єктивного освітленняподій, журналісту потрібно пам’ятати, що не можна замінити факт власною думкою,оцінкою, трактуванням, інтерпретацією.
Що ж у такому разі мають на увазі під фактом? «Факт в журналістиці можнавизначити як достовірне відзеркалення фрагмента реальності, що володієсоціальною репрезентативністю»[3].Саме задопомогою фактів журналісти створюють модель багатоманітної дійсності. Дляповного і адекватного віддзеркалення різних подій, явищ і процесів в інформаційних,аналітичних і художньо-публіцистичних матеріалах використовуються різнорідніфакти: соціальні, історичні, літературні, юридичні, культурологічні і ін. Невипадково П.В. Копнин вважає, що «факт є формоюлюдського знання, що володієдостовірністю» Відношення до фактів як до одиниць знання івикликає до них явну довіру у людей.
Але в якомуступені можна вірити тим або іншим фактичним даним, якщо в них вже присутня оцінка, що відображає не тількипонятійну систему людини, але і особливості його сприйняття? В своїхдослідженнях по журналістиці Майкл Новак приходить до наступного висновку:«Фактів не існує, існують люди, що спостерігають за ними. А люди, щоспостерігають за фактами і що намагаються при цьому бути нейтральними, стаютьще більш суб’єктивними»[3]. Щоб бути упевненими в репрезентативності фактів,журналістам потрібно знати, по-перше, з яких джерел вони отримані; по-друге,яку мету переслідували респонденти, що повідомили про ті або інші факти;по-третє, чітко відрізняти факти наукові від буденних фактів.
Загальновизнанаособливість телеінформації — «персоналізація новин». Це, проте, неозначає, як думає багато людей, вільне суб’єктивне висловлювання ведучого.Чітке відділення фактів від думок в програмі новин неухильний журналістськийпринцип.
«Факти священні, коментар вільний», — заповідь найбільшповажаючих себе інформаційних телеслужб.Визнання самоцінності факту зобов’язало висловлювати телевізійні повідомленнябезвідносно до інтересів будь-яких соціальних, партійних і інших груп, щобуникнути докорів в тенденційності, тобто вказівок, як саме ці повідомленнятреба сприймати. Професійне телевізійне повідомлення не повинне містити оцінок,тим більше якщо це оцінки співробітника телебачення (ведучого, репортера,інтерв’юєра).
Для радянськоїжурналістики самоцінність факту завжди вважалася поняттям буржуазним, а значить- брехливим. Десятиріччями автократичне віщання затверджувало свій особливийвид теленовин — інформацію, незалежну від фактів (зате цілком залежну відпануючої ідеології). І хоча останніми роками офіціозність інформаційних програмвсе помітніше йде в минуле, залежність від ідеології зберігається.
Елементи оцінок містяться в словах ведучих і репортерів, що оголошують тіабо інші суспільні акції антиконституційними, а конфлікти міжнаціональними, нечекаючи, поки ці акції офіційно будуть визнані такими. Звичне навішуванняярликів і принизливих виразів типу «войовничі екстремісти» або«безчинствуючі маси» — рецидиви з пропагандистського арсеналуманіпуляторів новин.
Журналісту інформаційної служби слід уникати ситуацій, в яких він мав биможливість виказати своє особисте відношення до зображуваної події. Позиціяжурналіста — в підборі, повноті і послідовності освітлюваних фактів. (Якщовиразити своє відношення все ж таки необхідно, цю частину передачі кращевідособити від інших повідомлень як «коментар ведучого».)
Коментарі подій або явищ доречні у вустах експертів, коментаторів абоосіб, в чиїй компетенції немає сумнівів.
Оцінка автора і єтой «підводний риф», який є постійним тестом тележурналіста, і тестомнебезпечним. Ну, а що може чекати в тій же тележурналістиці режисера, якщонавіть припустити «найвужче виконання» їм своїх професійних обов’язків (щоякраз в цій області творчої діяльності трапляється нечасто!)? І тут замінимозагальні, хай і справедливі, міркування читанням листа, опублікованого в 1990році в журналі «Вогник»:
Шановний головаГостелерадіо! (У той час ще існувала єдина Всесоюзна структура, яка«командувала» всіма телестудіями країни – Держтелерадіо. – B.C.) Пише Вам «головнийекстреміст» нещодавньої першотравневої демонстрації трудящих на Червоній площі– народний депутат Жовтневої райради р. Москви А.Г. Сарафанів. Так, саме так, злегкої руки увіреного вам телебачення, звертаються тепер до мене мої виборці,колеги-депутати і просто знайомі – хто жартома, а хто і всерйоз, з переляком:мовляв, що ви там натворили, хлопці? Коротко нагадаю ситуацію: 1 травня,репортаж програми «Врємя» про події на Червоній площі, основна частина якогобула присвячена докладному опису офіційного мітингу-ритуалу за сценарієм ВЦСПСі на якому була присутня явно не основна частина людей, що пройшли того днямимо Мавзолею. В невеликому фрагменті цього репортажу, присвяченому основній(по кількості учасників) демонстрації, коли йшли колони жителів від всіхрайонів Москви разом зі своїми депутатами всіх рівнів, даючи однозначнонегативну оцінку цьому ходу, при словах диктора щось подібне до «… вони неслиекстремістські гасла, і прозвучали екстремістські вигуки», крупним планомпротягом 3–5 секунд показали мене (бородатий чоловік в кепці) і закінчили цейепізод приблизно так: «…і керівники уряду були вимушені покинути трибунуМавзолею». А 4 травня в іншому репортажі про цю подію (відразу після програми«Врємя») при словах «… керівники Московськогооб’єднання виборців дезорганізовували проведення демонстрації» знов на екранімоя, так сильно сподобавшаяся Вашим журналістам персона. Шановний голова! Я неніс екстремістських плакатів… Я не викрикував екстремістські гасла; під часходу нашого, Жовтневого, району, колони до самого кінця площі всі члени уряду,в повному комплекті, продовжували бути присутніми на трибуні… Отже, поважнийголова, весь цей імідж, який Ви мені створили 1 і 4 травня і плоди якого япожинаю в даний час, – це, вибачте за грубе слово, суцільна «липа». Врешті-рештБог зі мною, але ж всією цією тенденційною подачею інформації Ви дискредитуєтедемократичний рух народу…
От так. Не більше – не менше. Адже має рацію колишній депутат райрадиколишнього Союзу: не викрикував він екстремістських гасел і при ньому уряд непокидав трибуни. І навіть докази готовий представити – відеоплівку, де і він, іуряд довго ще займали свої місця на Червоній площі. Ось тільки журналіста вінзвинуватив дарма або в усякому разі неточно. До нього обов’язково треба булододати і режисера (або режисера монтажу), бо «ефірний варіант» сюжетувмонтовував саме режисер. Не боячись сильно помилитися, можу навіть представитиконкретний алгоритм створення цього сюжету (як він проводився).
Виїзна бригада «назнімала» на цьому мітингу-демонстрації самих різнихпланів, з яких потім можна було «намонтувати різні сюжети» для «продукції»будь-якого роду – від суто офіційної до… епатажних кадрів майбутньогопопулярного рок-кліпу, про існування якого тоді, 1 травня, ніхто ще, можливо, іне підозрював. І вже, звичайно, ніхто з бригади не міг наперед припустити, щовиникне екстремальна ситуація і уряд покине Мавзолей. Текст про це ЧП майженапевно склали і записали на магнітну плівку на телестудії, не чекаючиповернення знімальної групи і вже, звичайно, не проглядаючи відеоматеріалнаперед, до запису тексту: чого-чого, а десять-п’ятнадцять секунд довільнихкадрів для монтажу можна буде «набрати» напевно з того, що назнімають наЧервоній площі. Ось режисер і «набрав» (або той, хто зробив це за нього). Ну,навіть якщо і помітив він там «бородатого чоловіка в кепці», що з того? Але он яквсе виявилося непросто!..
А якщо в результаті цього кумедного інциденту А.Г. Сарафанов втративлюбов мільйонів громадян і не пройшов сита яких-небудьдепутатсько-партійно-урядово-президентських виборів?!.. А якщо ще за це подастьдо суду і відшкодує моральний збиток в мільйонах або мільярдах (що, до речі,відповідає нинішньому законодавству), як бути тоді? За чий рахуноквідшкодовуватиметься збиток?.. Не дай Бог, звичайно, але якби відбулося таке,то як мінімум вузький круг професіоналів з програми «Врємя» і керівниківтодішнього «Останкино» обов’язково зайнявся б вивченням прав, обов’язків,можливостей і «небезпек» кожного учасника виробничо-творчого процесу.
І була-то просто інформація, та ще зачитана, судячи з листа, диктором,які майже єдині на телебаченні зберегли (дякувати старому досвіду екранногоофіціозу) здатність не «офарблювати» тексти кольорами інтонацій настроїв івідносин до висловлюваного матеріалу.
Покликаннятележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які вона здатнатільки дискредитувати. Ця позиція – не в словесних оцінках (сфері аналітиків іекспертів), але в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів ідумок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.
Професійнеповідомлення містить всі факти, необхідні для розуміння ситуації, щозображається. Але воно ж виключає побічну інформацію, здатну викликатинегативні суспільні наслідки (наприклад, повідомлення про підготовлюванесуспільне безладдя з вказівкою місця і часу, де і коли воно може відбутися). В іншомувипадку журналіст ризикує виявитися не стільки інформатором, скількипідбурювачем, виконуючи роль рупора для призвідників протиправних дій, аобнародуваний прогноз обернеться реальністю саме через масове сповіщення.
Поняттяпро небажану інформацію не ставить під сумнів принцип гласності і свободислова. Йдеться про реальні суперечності, коли документаліст опиняється вситуації морального вибору. І хоча ніяка істина не небезпечніша за наслідки, дояких приводить її незнання, але фрагментарний факт, вилучений з контексту реальностіі обнародуваний без урахування стану масової свідомості, може викликатисуспільну реакцію, абсолютно несумірну з соціальним значенням цього факту. Взагостреному ступені відчуття міри повинне бути також присутнім при зображеннісцен насильства, демонстрації трупів або жертв злочину.
Достовірністьокремо взятого факту або думки ще не гарантує об’єктивності інформації, хочабез такої достовірності говорити про об’єктивність не доводиться.
В екранномуповідомленні про подію можуть бути опущені факти, важливі для розумінняситуації, або викладена точка зору, яка односторонньо освітлює картину і створюєневірне уявлення про причини того, що відбувається. Подібні спотворення — необов’язково результат зловмисного наміру журналіста, а частіше всього свідоцтвойого непрофесіоналізму.
Найважливіша умова об’єктивності — повнота представлених фактів і обнародуванихдумок (тим більше, якщо йдеться про аналітичні передачі).
Телеглядачі не потребуютьінформації «незалежної». Вони чекають інформації об’єктивної.Незалежною можуть бути думки, оцінити які неможливо, не зіставивши їх з думкамиальтернативними.
Доволі часто важливим щодо повноти викладу певних фактів є той контекст,в якому ці факти існують. Найпримітивніший і доволі поширений приклад:«Бізнесмен А подарував дитячому будинку 10 комп’ютерів.» Це цілком може бути новиною для міських новин. Аллі тут слід зазначити всі контексти, які роблять інформацію повною. Наприклад, цей акт доброї волі бізнесмен здійснивза місяць до виборів мера міста, а він є одним з кандидатів. Важливий контекст?Так. Найчастіше про цей контекст забувають, тому що бізнесмен паралельно зкомп’ютерами домовляється з керівникамиредакцій, або ж банально підкуповує журналістів фуршетом з приводу своєї сутопіарівської акції. Втім, контекст може бути й іншим. Наприклад, бізнесмен А є вихованцем цього дитбудинку. Це важливо для повноти новини? Так, важливо. Або, наприклад, цей бізнесмен, безвідносно до виборів, щомісяця щось дарує по черзі кожному дитбудинку вашого міста вже протягом п’яти років. Усі ці контексти є важливими саме для цієї новини. Без їх зазначення інформація не може вважатисявичерпною.
Репортер не може ставати на яку-небудь сторону в соціальному конфлікті.Але цього правила дотримуються далеко не завжди. Наприклад, кореспондент«Панорами Підмосков’я», що повернувся з південних районів Московської області,міркує про вину обласної адміністрації в поганому урожаї ячменю і зниженнінадоїв, скороченні поголів’я худоби. Він спирається на думки сільських фахівців(які природно не визнають свою провину і кивають на керівництво). Якби в студіюбули запрошені «обвинувачені», якби правила балансу думок було дотримано,телебачення було б ні в чому дорікнути. Позиція «народного заступника», «борцяз бюрократами» повинна поєднуватися з бездоганною об’єктивністю – тільки тодірепортер може не боятися спростувань.
Звинувачення в упередженості і підтасовуванні відповідей нерідко звучатьпісля вуличних опитувань населення з якого-небудь політичного приводу.Звичайно, репортерське опитування далеке від науково обґрунтованого,соціологічного. Говорити про репрезентативність не доводиться. Іноді редактор,даючи завдання, говорить: «Привезеш три позитивні відповіді і одну негативну».Проте чесний репортер може порушити такі задуми. Так, 19 серпня 1991 р. на фоні «всенародного схвалення» надзвичайного положення потрясши країнуповідомленням про опір став репортаж З. Медведева; всім запам’яталися залізнілозини в танкових гусеницях і живе кільце москвичів біля Білого будинку.
Не буває журналістики стовідсотково об’єктивної і неупередженої, як небуває журналістики незалежної без вад. Інша справа, що об’єктивність,безсторонність і незалежність – це ті ідеали, до яких потрібно і можнапрагнути.
При освітленні озброєного конфлікту (як і будь-якого соціальногоконфлікту, будь-якої ситуації протистояння) ідеальним для ЗМІ є віддзеркаленняпозицій обох сторін конфлікту. Цей же принцип повинен розповсюджуватися і наінформацію. Яскравих прикладів недотримання цього принципу в нашійпострадянській історії немало. Наприклад, практично всі засоби масовоїінформації країн СНГ в ході громадянської війни в Таджикистані дотримувалисяпозицій тільки однією, урядової сторони, ніяк не відображаючи точку зору наподії опозиції. В російських ЗМІ, особливо телевізійних, ця тенденціязбереглася і в подальший період. В результаті ці ЗМІ надають уряду Таджикистануведмедячу послугу, регулярно викликаючи своїми публікаціями роздратуванняпредставників опозиції і підтримуючої опозицію частини населення. Зрозуміло, щоце мало сприяє розвитку процесу національного примирення в республіці. Інша крайністьвиявилася в ході першої чеченської кампанії в Росії. З огляду на те, щокомандування федерального військового угрупування не завжди і не в належномуступені було готово надати журналістам вичерпну інформацію про розвиток подій,журналісти були вимушені шукати інші джерела інформації. Перехопившиініціативу, головним і навряд чи не основним джерелом інформації дляжурналістів, що працювали безпосередньо в республіці (використовуванняповідомлень агентств і інших вторинних джерел московськими редакціями не врахунок), стала чеченська сторона. Зрозуміло, що ця обставина створювала немалоперекосів у формуванні у глядацької і читаючої аудиторії загальноїінформаційної картини реальності на Північному Кавказі. Ситуація діаметральнозмінилася в другій чеченській кампанії і можна, ймовірно, припускати, що і тутзагальна картина далека від ідеально об’єктивної.
В той же час, звертаючись до досвіду російських ЗМІ, можна пригадати те,як свого часу деякими московськими ЗМІ освітлювався конфлікт в НагірномуКарабаху. Багато редакцій знаходили способи показати цей конфлікт з двох точокзору: як вірменської, так і азербайджанської. Якщо редакція мала, скажімо,матеріал свого кореспондента з Вірменії, то з Азербайджану, де кореспондента ізякихось причин не було, замовлявся матеріал місцевим журналістам.
Подібний підхід був би, напевно, корисний і в освітленні подій вКиргизстані, пов’язаних з експансією Ісламського руху Узбекистану. Два рокиподій показують, що з боку ЗМІ Киргизстана подібних спроб зроблено не було. І йдетьсяне тільки про те, щоб надати ефір або газетні смуги бойовикам ЙДУ (що, до речі,мало місце в 1999 році). Не секрет, що події на півдні Киргизстана викликалинемало суперечностей між Киргизстаном і Таджикистаном. Маючи на увазі прагнення дооб’єктивності, журналісти киргизстанських ЗМІ могли б поставити передсобою задачу і відображати якимось чином і думку таджицької сторони. Цестосується значною мірою і Узбекистану. Обмежені можливості киргизстанськихмас-медіа не можуть тут бути виправданням бездіяльності. Зовсім не обов’язковоїхати в дороге відрядження до Душанбе або Ташкента. Допомогти тут може той жеbackground, думку душанбінських аботашкентських офіційних осіб в інтернеті можна знайти не на одному сайті. Є, доречі, свої WEB-сторінки і у ЙДУ, і у інших радикальних угрупувань, і дляbackground’а заглянути на них буде зовсім не зайвим.
журналіст загальнокультурний авторський ідеологія
Розділ другий.Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів
Вплив політики таідеології
На відміну відхудожньої культури, покликаної примиряти людей і народи, інформація здатна нетільки повідомляти, але і роз’єднувати. Це особливо очевидно в умовахполітичної конфронтації, де вона піддається ідеологічному впливу. В такійатмосфері лише при дотриманні умови неупередженості телебачення може узяти насебе відповідальність за достовірність новин, що повідомляються, і сукупність висловленихна екрані думок, по яких ми судимо про стан суспільної свідомості.
Для вітчизняної журналістики подібна безсторонність в зображенні подій ідумок — задача навряд чи проста. Десятиріччями в теорії публіцистики радянськізасоби масової інформації фігурували як засоби масової інформації і пропаганди(ЗМІП), де пропаганда завжди вважалася первинною, а інформація тільки«засобом».
Щоб звільнити телевізійну журналістику від ідеологічних домагань,недостатньо розлучитися з державною монополією на істину і розумінням глядачаяк об’єкта партійного сприйняття. Покоління журналістів, що прийшли на змінуофіціозній фігурі «кремлівського диктора», переконано, що безпомилковийпогляд на події і процеси суспільного життя належить самим журналістам,виступаючим чимось на зразок наставників безрозсудної публіки. Правда, час відчасу цій публіці надається право голосу — в тих межах, які знову-такивстановлені журналістами. Такий підхід відтворює порочний круг, при якомутелеглядачі дістають можливість не стільки висловлювати свою думку, скількипідтримувати “єдино вірні погляди”, звучні з телеекрану.
Переконаність ведучого інформаційних програм в тому, що він виступаєсвого роду ідеологічним просвітителем, породжує звичку з кожного приводуставити оцінки і ухвалювати вироки, бо, за його уявленням, думки про фактиважливіші за факти.
Неважко зрозуміти, що така інформаційна еволюція — від державногонаставника до інституту політичних роз’яснювачів — оборотна сторона все тієї жтенденційності.
В обстановці сучасної поляризації масової свідомості (особливо колийдеться про події у вибухонебезпечних точках, де кожна із сторін прагнепредставити положення так, щоб підкреслити свою правоту і неправотусупротивника) будь-яке суб’єктивне зауваження журналіста здатне ще більшрозжарити і без того збуджену атмосферу, а тенденційне повідомлення проміжнаціональні конфлікти привести до ще більших конфліктів. «Репортаж здвома обличчями» — коли одну і ту ж подію представляють кореспонденти обохпротиборчих сторін — в цих випадках краще однозначного освітлення, хоча і невирішує проблеми у принципі.
Найоб’єктивніша картина дійсності можлива лише у викладі журналістів,політично неангажованих і до конфлікту, що зображається, безпосередньонепричетних. Такі журналісти не можуть собі дозволити займати позицію«за» або «проти», залучаючись до освітлюваного нимиконфлікту і тим самим ще більш спрощуючи або драматизуючи ситуацію.
Впливом несвідомозасвоєної идеологічності пояснюється і поведінка на екрані ведучих, для якихтелевізійне інтерв’ю або прес-конференція стають чимось на зразок екранноїкориди, де вони себе відчувають тореадорами, залишаючи за запрошеними рольбиків.
Принципполітичної неупередженості нерідко засуджується опонентами як відсутність успівробітника інформаційної служби громадянської позиції. Але якщо розуміти підтакою позицією будь-яке публічне оголошення своєї точки зору, то легше всьогознайти її в атмосфері мітингу. Позиція тележурналіста не зводиться допублічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які воно здатне тільки дискредитувати. Ця позиція — не всловесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), а в прагненні додостовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачусамостійно робити висновки.
Разом з тим, журналіст не може однаково відноситися до того, хто порушуєзакон, і до того, хто його захищає, особливо якщо йдеться про закон етичний.Коли стикаються співчуття і жорстокість, справедливість і зловмисність,терпимість і нетерпимість, позиція журналіста не має нічого спільного збайдужістю. Інформаційний простір, створюваний віщанням, не повинен бути полемрозбрату, що усугубляє конфронтацію політичних, національних, релігійнихпоглядів. Вище призначення телебачення — сповідати істини, які відносяться довічних цінностей: милосердя, взаєморозуміння і згода.
Для журналіста немає важливішої задачі, ніж відстоювати в нас ті духовніякості, які дозволяють людям за будь-яких обставин залишатися людьми.
Достовірність і повнота інформації як критерії журналістики можуть бутидосягнуті тільки за умови неупередженості.
Неупередженість рівнозначна самокритичності, тобто тверезому усвідомленнютого, що інтереси журналіста і людей його кола ще не вичерпують собою інтересисуспільства. Телевізійний ефір — не власність приватних осіб або навітьдержавних відомств, у тому числі телевізійних. Електромагнітні хвилі належать втій же мірі кожному, як і нікому.
Зрозуміло, журналістам екрану, по боргу своєї професії апелюючим домасової свідомості, нелегко утриматися від спокуси представити свою особистудумку як істину в останній інстанції. Враховуючи цю спокусу, крупнітелекомпанії світу забороняють своїм співробітникам виказувати особисті думки зпитань поточної політики або проявляти на екрані симпатії по відношенню дополітичних партій і їх лідерів. «Редакційна точка» зору — прерогативапреси. Цим же пояснюється і заборона на участь журналістів у виборчих кампаніяхяк кандидатів, а також їх активне висловлювання своїх політичних переваг. Річне лише в тому, що у тележурналіста більше можливостей для публічногосамовираження. Ідеологічна упередженість ведучого або репортера дозволяєаудиторії ототожнити мовну концепцію телекомпанії з певною політичною«лінією».
Публіцисти, чий досвід і компетенція дозволяють їм виступати якзагальновизнані коментатори, що аналізують ті або інші проблеми і ситуації,ведуть, як правило, програми під власним ім’ям і тим самим як би відділяютьсявід мовної політики телекомпанії.
Неупередженість восвітленні передвиборної боротьби — найретельніше дотримувана умова.
Поважаючі себе телекомпанії не допускають, щоб їх співробітники активнопроявляли свої симпатії по відношенню до будь-якого кандидата або партії(незалежно від того, чи перебувають ті при владі або тільки претендують нанеї), а тим більше ставали кандидатами самі. Якщо це все ж таки відбулося ітакий журналіст бере участь в політичній передачі, автоматично вступає в діюправило про надання адекватного ефірного часу його опоненту.
Журналіст, що віддає перевагу одному кандидатові за рахунок іншого,ризикує підірвати свою репутацію незалежного журналіста і втрачає довіруглядачів.
Упередженість документаліста може виражати себе, проте, не тільки впрямих висловлюваннях, але і в певній послідовності сюжетів і повідомлень, вхарактері викладу біографії кандидата, в манері ведення передачі. Описуючидіяльність політичних лідерів, ведучі прагнуть уникати політичних ярликів («екстреміст»,«ухильник», «радикал», «консерватор»).Цивілізоване віщання ніколи і жодним чином не повинне сприяти політизаціїсуспільної свідомості. (Регламентуючі документи корпорації Бі-бі-сі, наприклад,забороняють показувати бурхливі сцени під час трансляції з палати общин абовикористовувати записи парламентських засідань в сатиричних передачах ірозважальних шоу.)
Винятковезначення позиція журналіста має в період виборчої кампанії, коли телебаченнястає головною публічною ареною протистояння політичних інтересів. Інтересів нетільки кандидатів, кожний з яких прагне розташувати в свою користь більшістьаудиторії, але і інтересів глядачів, що розраховують на повноту інформації просамих кандидатів, щоб зробити свій вибір як виборців. Такі відомості включаютьі факти, що дозволяють судити про справжні мотиви і наміри кандидатів, навідміну від їх екранних саморекомендацій. Остання задача нездійснима без участіаналітиків-журналістів.
Повага до права кожного кандидата виказувати особисту точку зору і програмнітези своєї партії зобов’язала телевізійного журналіста бути гранично коректним,не даючи мотиву затверджувати, що позиція співбесідника представлена впомилковому світлі.
Хоча сцени насильствана екрані завжди виразніші, ніж столи для мирних переговорів, професійнийжурналіст вважатиме за краще надати слово розсудливим співбесідникам, а непідбурювачам до крайніх заходів, наскільки б экзотично не виглядали останні.
Критеріїтелевізійної журналістики – достовірність, повнота інформації, неупередженість– стають граничною необхідністю в репортажах, об’єкт яких – екстремальніситуації. Недотримання цих критеріїв не тільки спотворює картину реальності,але нерідко приводить до загострення ситуації, у тому числі і масовогонасильства. Небезпека небажаної інформації набагато зростає, коли йдеться провійськові дії, катастрофи, нещасні випадки, етнічні зіткнення, терористичніакти і суспільне безладдя. Присутність камер і журналістів як чинникпублічності в цих випадках здатна вплинути на сам хід подій.
Учасники несанкціонованих мітингів, пікетів і інших форм виразусуспільного протесту, не говорячи вже про натхненників цих рухів, прагнутьскористатися присутністю журналістів для публічного обнародування своїхдекларацій.
От чому журналісти в таких умовах:
– остерігаються груп і осіб, чиї дії розраховані на залучення увагиоточуючих, і в першу чергу журналістів;
– не дозволяють собі відштовхуватися у викладі репортажу від емоцій, а невід фактів;
– утримуються від експресивних виразів, що містять оцінку – «озлобленийнатовп», «оскаженілі зборища», «озвіріла влада» і т. п.;
– не вважають за можливе брати на себе суддівські функції або виступатиадвокатом однієї із сторін конфлікту, уподібнюючись тенденційному футбольномукоментатору, нездатному приховати, за яку команду боліє;
– посилаються кожен раз приоголошенні даних на джерела інформації і не виривають окремих цифр або фактів зконтексту дійсності;
– виступаючи в ролі інтерв’юєрів, чий борг – дати можливість глядачувислухати доводи основних сторін, не стають «підставкою для мікрофону» відносносамозваних лідерів, для яких присутність камер – найбажаніша форма самореклами.
Екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні одержувати таке ж екраннеправо голосу, що і розумні аргументи, і прагнення до доводів, а не силі.
Ця обставина в ще більшому ступені відноситься до інтерв’юваннязлочинців, терористів, сама можливість контакту з якими наперед узгоджується зорганами правопорядку і керівництвом телекомпанії.
Для журналістів, що працюють в подібних умовах, бажані консультації зфахівцями по надзвичайних ситуаціях і іншими експертами, здатними підказати,які фрази, питання, заяви або поведінка «героїв», будучи обнародуваними, можутьлише ускладнити положення.
В ситуації етнічного конфлікту професійний документаліст особливоретельно контролює свою поведінку і слова. Усвідомлює постійну небезпеку статибільш пропагандистом, ніж журналістом, і більш агітатором, ніж кореспондентом.Бо репортер, який вважає, що наперед «знає все», часто просто не в змозі не идеологізувати ситуацію. Не меншу загрозупредставляють і починаючі журналісти, для яких будь-які інтереси відступаютьперед тягою до сенсаційності. Етнічна тематика для них – інтригуючий матеріал«на продаж». Ці гастролюючі репортери, опинившися в «гарячій точці», вважаютьнеобов’язковим розбиратися в місцевих проблемах або особливостях культуринародів, про які мають намір вести мову.
Але ні суб’єктивність викладу, ні упередженість оцінок нічого спільногоне мають з етикою професійного журналіста, повідомлення якого засновані на їхінформаційній цінності, а не на відповідності його політичним поглядам абопотенційній сенсаційності.
Журналісти,наперед упевнені, що немає гіднішої мети, ніж викривання на екрані зла,вважають за краще явно викривати замість того, щоб інформувати і аналізувати.Проте співробітники новин, про що вже мовилося, мають право оперувати тількитими даними, які у разі потреби можуть бути ними доведені (у тому числі і всудовому порядку).
Журналісту,діючому в оточенні збудженого натовпу, потрібна професійна обережність, щобневміле освітлення політичного або етнічного конфлікту не викликало новихконфліктів, а ідея національного самовизначення не переросла в доктринупереваги одного народу над всіма іншими Расові теорії нетерпимості до«інородців», що граничать з фашистськими, не можуть звучати з екрану, незустрівши протидії з боку інших учасників передачі і самих журналістів. В протилежномувипадку телебачення ризикує виявитися провідником національно- шовіністичних уявлень.
Збалансованість думок, якої добивається журналіст, не свідчить про йогобайдужість або про рівноцінність для нього будь-яких висловів, обнародуваних вефірі. Етичний і громадянський борг виключають нейтральність по відношенню доетичних категорій. Від позиції журналіста залежить, чи не перетворитьсятелебачення із засобу впливу на політику в сам предмет політики, і чи невиступить воно по відношенню до конфліктуючих сторін.
Етика журналістики
Тоді як одні вважають, що етичні якості працівників телебачення мало чимвідрізняються від морального рівня першої найдавнішої професії, інші упевнені,що для журналіста захист етичних цінностей ще більшою мірою обов’язковий, ніждля священнослужителя, оскільки «прихожанами» телебачення виступаютьвсі члени суспільства.
Своєю поведінкою в кадрі журналіст формує в свідомості глядача образ«довіреної особи». От чому він не має права звільнити себе відвідповідальності за наслідки своїх слів і дій. Щоб зберегти самоповагу івизнання суспільства, він не може бути залежним від рекламодавця або адміністративногокерівництва, якщо їх вказівки суперечать його журналістській совісті; залежнимвід власних політичних орієнтацій, а також від спокуси славою і популярністю.
Етично вихований журналіст не дозволяє собі назвати обвинуваченогозлочинцем, поки провина того не буде доведена в судовому порядку. Недемонструватиме жертв насильства крупним планом. Не обнародуватиме іменапідлітків, лише запідозрених в співучасті в непривабливих діях або насильнозалучених в такі дії, знаючи, як подібні екранні публікації можуть позначитисяна їх життєвих долях.
Журналістика корислива, влеслива, раболіпна, хоча багато хто і вважає їїтакою по суті, зраджує свою природу.
Виходячи на екран і ухвалюючи те або інше рішення, журналіст зобов’язанийзважити всі можливі «за і проти», кожен раз відповідаючи собі напитання:
• чи не буду язавтра відчувати сором за слова, вимовлені мною в ефірі сьогодні?
• чи зможу я після передачі поглянути в очі своєму герою?
• чи не даю я глядачам привід зрозуміти мене не в тому сенсі, який вкладаюв свій текст?
• торкаючись кримінальних сюжетів, чи не дозволяю я собі ненавмисноромантизувати злочини?
• чи завжди в ситуації вибору я дію безвідносно до свого особистогоінтересу і особистої користі?
• чи не виступаю мимовільним провідником політичних інтересів, яківимушують мене віддавати перевагу одній соціальній групі в збиток іншій?
• чи не виявляюся я знаряддям пропаганди або навіть носієм наклепу,навіть якщо це відбувається і неусвідомлено?
• чи співпадає моя поведінка з моїм уявленням про порядну журналістику, ауявлення про порядну журналістику з моїм розумінням чесності і гідності?
Такі етичніцінності, як порядність і гідність, — однозначні. Журналіст ангажований тількиними. В цих випадках його залежність абсолютна, як присяга солдата або клятвалікаря.
«Жодне,навіть, здавалося б, найпрофесійніше питання не можна на телебаченні вирішуватипоза його етичної основи», – писав чудовий дослідник і театрознавець В. Саппак.Ця думка стала центральною в його перевиданій тричі книзі «Телебачення і ми».Телебачення, на думку автора, починається з етики, як театр з вішалки.
І хоча думкиСаппака протягом десятиріч залишалися загальновизнаними, наші телекомпанії немають етичних кодексів.
Кожний громадянин в демократичній державі має право на свободу виразудумки. У свою чергу суспільство має право на всю повноту інформації про себесамого. Це включає знання про різноманіття думок, що становлять сферу масовоїсвідомості.
Свобода журналістики в демократичному суспільстві – це свобода ставитипитання, обговорювати найгостріші соціальні суперечності, критикувати дії урядуі інших державних або приватних установ, коли ці дії загрожують суспільнимінтересам, ставити під сумнів бездіяльність властей або зловживання владою.
Етично вихований журналіст не може дозволити собі забути, що аудиторіяскладається не тільки з людей, що розділяють його погляди і моральні принципи,а телебачення виражає світогляд не одного якогось шару суспільства, однієїпартії або руху (навіть якщо ця партія є правлячою). Екранна дійсністьвідображає всю сукупність запитів і інтересів глядачів, чиї права на електроннізасоби комунікації не менше грунтовні, ніж права журналістів.
А оскільки інтереси і потреби глядачів, а також учасників і героївтелепрограм не тільки різні, але і часом протилежні, журналіст може опинитися вситуації, коли його дія або слово буде образливим щонайменше для однієї ізсторін.
Де існує свобода, існує і відповідальність за свої рішення. Відноснотележурналіста це означає відповідальність:
– перед суспільством в цілому;
– перед аудиторією телеглядачів;
– перед героями передач і фільмів;
– перед співтовариством журналістів, яке він представляє;
– передтелекомпанією, від імені якої він звертається до глядачів;
– перед самимсобою.
Стосовнотелевізійної інформації початкові етичні принципи журналіста – достовірністькожного повідомлення, повнота представлених фактів і неупередженість позиціїавтора.
Висновок
Репортер – це складна і відповідальна професія. Від нього часом залежить,чи дізнаються телеглядачі правду такою, якою вона є. Та дуже часто журналістбачить правду по-своєму, вважає свою позицію найвірнішою, намагається нав’язатиїї телеглядачам. Це неправильно, адже кількість ситуацій, де добро і зло, правда і неправда так чіткорозмежовані і наявні, зовсім не велике. У разіміжнаціональних конфліктів репортеру не слід виказувати будь-які думки, кращеобмежитися фактами. Проте в наших інформаційних програмах, на жаль, часом думокбуває більше, ніж фактів: до думки репортера додає свою ведучий, а глядач вимушенийшукати крупиці істини безпосередньо на екрані.
Усі словарепортера можуть призвести до певних наслідків, певної реакції людей. Томуобов’язковим для нього є міркування про те, що ти говориш у ефірі, адже кожналюдина має свої погляди, не завжди співпадаючі з журналістськими.
Звичайно, важливим аспектом є етичні норми і моральні принципи журналістаі взагалі людини. Біблійна заповідь — не чини по відношенню до ближнього так,як ти не хотів би, щоб чинили з тобою, — залишається першою статтею в етичномукодексі журналіста.
На мій погляд,авторська позиція репортера повинна виявлятися не стільки в вираженні своєїточки зору, скільки, навпаки, в умовчанні її, показі події з усіх сторін. Йогоголовне завдання: описати факт в усіх деталях та контекстах, щоб глядач мігзробити власні висновки. Отже, головне кредо репортера – максимальнаоб’єктивність, неупередженість і достовірність.
Бібліографія
1. Вакурова Н. В., Московкин Л. И.Типология жанров современной экранной продукции. Учебное пособие. Москва, 1997.
2. Вартанов А. С. Актуальныепроблемы телевизионного творчества на телевизионных подмостках. Учебноепособие. Москва, Высшая школа, 2003.
3. Дэниис Э., Мэррилл Дж. Беседы омасс-медиа. М., 1997.
4. Ким М. Н. Технология созданияжурналистского произведения. Спб.: Изд-во В. А. Михайлова, 2001.
5. Князев А. Журналистика конфликта. Пособие (частичное изложение).Бишкек. 11-13 июня 2001.
6. Князев А. Основы тележурналистикии телерепортажа. Учебноепособие. Бишкек. КРСУ- 2001.
7. Кузнецов Т. В. Так работаютжурналисты ТВ. Учебное пособие. М.: Издательство Московского университета,2004.
8. Кузнецов Т. В., Цвик В. Л., Юровский А. Я. Телевизионная журналистика (4- е издание). Издательство Московского Университета «Высшая школа», 2002.
9. Лазутина Г.В. Л 17 Профессиональная этикажурналиста: Учебн. пособие по журналистике. — М.: Аспект Пресс, 1999. — 208 с. ISBN5-7567-0245-8
10. Михайлин И.Л. Основы журналистики.Учебник. Х.: 2004
11. Муратов С. А. Нравственные принципытележурналистики.
12. Полуева Л. А. Факт в публицистике.Автореф. канд. дис.М.,1988.
13. Саруханов В.А. Азбука телевидения.Учебное пособие для вузов. М.: Аспект Пресс, 2003.
14. Устинова 3.К. Моя профессия –репортер. СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 2004.
15. Ценев В. Психология рекламы (Реклама,НЛП и 25-й кадр) М.: ООО «Бератор», 2003.
16. Цвик В.Л. Журналист с микрофоном.Учебное пособие. Москва. 2000.
17. Цвик В. Л. Телевизионнаяжурналистика. История, теория, практика. Аспент Пресс. Москва 2004.
19. Шевченко В. Е. Режиссура як спосібподання фактів у ЗМІ (на прикладі періодичних друкованих видань України) /Украина в евтоатлентическом контексте. Гражданское общество и средства массовойинформации. Пиар- деятельность в СМИ. Луган. нац. пед. ун-т им. Т. Шевченка.Луганск. Знание, 2004. – с. 369-382.
20. Шостак М. И. Репортёр: Профессионализм и этика. (из серии ПрактическаяЖурналистика) М.: Изд. РИП-холдинг, 2001.