1. Участь держави у господарських відносинах
Початку90-х років минулого століття в Україні відбувається докорінне реформуванняекономічних відносин, викликане кризовими явищами, які поступово наростали векономіці колишнього Радянського Союзу і майже всіх держав Східної Європи.
Протягомшести десятиліть, починаючи з кінця 20-х років, в умовах загальнодержавноївласності на всі засоби виробництва, землю, природні ресурси складавсягосподарський механізм, основою якого було централізоване директивнепланування, пріоритетній розвиток галузей військово-виробничого комплексу,тощо.
Уже в 60-тіроки стало очевидним, що система господарювання, яка склалася, не відповідаєпотребам розвитку виробничих сил, що проявлялося в падінні темпів економічногозростання, несприйняття виробництвом досягнень науково-технічного прогресу,низькому життєвому рівні населення.
Світовийдосвід економічного розвитку свідчить, що відмінність між суспільними устроямиполягає передусім у ступені впливу держави на цей розвиток, який залежить відформ власності. Якщо держава зовсім невтручається в економіку, основи якої становить приватна власність, то це моделькласичного (дикого) капіталізму.
У XXстолітті державний вплив на господарську діяльність стає загальним. Нині немаєжодної держави, яка б стояла осторонь від розв’язання економічних питань. Алеповне втручання держави в економіку, в усі її інфраструктури, характерне длятоталітарної системи, державного соціалізму, виявилось неспроможним сприяти їїрозвитку, як це було в Радянському Союзі.
Зачасткового втручання держави в економіку – в деякі сфери більше (скажімо, векономічну та соціальну інфраструктуру), в деякі — менше (виробничу іфінансово-кредитну) — маємо змішану економіку, в якій усі форми власностірівноправні і рівноцінні. Це є напрямом ринкової системи господарювання. В нійцілеспрямований вплив держави на господарські відносини здійснюються шляхомвидання нормативно-правових актів та організації діяльності державних органів,що впливають на ці відносини переважно економічними методами. Згідно зі ст. 8 Господарського кодексу України, безпосередняучасть держави, її органів та органів місцевого самоврядування в господарськійдіяльності може мати місце лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб,що визначені Конституцією та законодавством.
Господарськеправо України розвивається як система норм, які регулюють три секториекономіки. Домінуючим є державний сектор, до якого належать різноманітнігосподарюючі суб’єкти, засновані на державній власності (близький до ньогосектор, заснований на комунальній власності). Другий сектор становлятьпідприємства, засновані на колективній власності (західні економічні теоріївважають його приватним, але він у нашій країні настільки одержавлений, щовважати його приватним немає достатніх підстав). Це – колективні підприємства,виробничі кооперативи, господарські товариства. Третім, найбільш цікавимсектором, що швидко розвивається, є приватний сектор. З розвитком процесуприватизації майна державних підприємств питома вага цього сектора зростатиме.
Будь-якадержава повинна надавати певні гарантії суб’єктам підприємницької діяльності. ВУкраїні державні гарантії поділяються на загальні й майнові. Загальні полягаютьу тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних нимиорганізаційних форм підприємницької діяльності рівні права і створює рівніможливості доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава законодавчо забезпечуєтакож свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявівнедобросовісної конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницькоїдіяльності.
Майновігарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення захисту прававласності підприємця. Вилучення державою у підприємця його основних таоборотних фондів й іншого використовуваного ним майна забороняється, завинятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки,заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадянами, юридичними особами ідержавними органами його майнових прав, що захищаються законом, відшкодовуютьсяпідприємцеві згідно з чинним законодавством.
Зметою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвиткупідприємництва держава на умовах і в порядку, передбачених чиннимзаконодавством, надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно(виробничі та нежилі приміщення, законсервовані об’єкти, невикористовуванеустаткування), необхідне для здійснення ними підприємницької діяльності; сприяєорганізації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговуванняпідприємців, підготовці й перепідготовці кадрів; здійснює первісне облаштуваннянеосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури зподальшим їх продажем або переданням їх у кредит підприємцям; стимулює задопомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність,освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити йінші види допомоги.
Якзазначалося, держава регулює найважливіші суспільні відносини, до яких належитьі господарська діяльність. Органи державної влади та органи місцевогосамоврядування, що наділені господарською компетенцією, є учасниками відносин усфері господарювання (ст. 2 ГКУ). Важливо розмежовувати поняття «учасникгосподарювання» і «суб’єкт господарювання» з метою усуненняподальшої плутанини цих понять. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 ГКУ держава,органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктамигосподарювання. Відповідно до цього органи державної влади та органи місцевогосамоврядування беруть участь у господарській діяльності, але не є суб’єктамигосподарювання. Рішення органів державної влади та органів місцевогосамоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування таконтролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та іншихвідносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державноївлади або орган місцевого самоврядування є суб’єктом, що наділенийгосподарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах йоговладних повноважень. Господарська компетенція органів державної влади таорганів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державноїчи комунальної установи. Держава, органи державної влади та органи місцевогосамоврядування в господарській діяльності можуть брати безпосередню участь лишена підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законами України.
Втручаннядержавних органів у господарську діяльність підприємців забороняється, якщовона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів,пов’язаних зі здійсненням контролю за діяльністю підприємців.
Державніоргани і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно зісвоєю компетенцією, встановленою законодавством. У разі видання державним абоіншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогамзаконодавства, підприємець має право звернутися до суду або до арбітражу іззаявою про визнання такого акта недійсним.
Недопускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейованестановище суб’єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодосуб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності/>.
Стаття 2. «Господарського кодексу України» визначає, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі,органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділенігосподарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації,які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо нихорганізаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Стаття 8. «Участь держави, органів державної влади,органів місцевого самоврядування в господарській діяльності» говорить про те, що
1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.
2. Рішення органів державної владита органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесіформування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також задміністративних та інших відносин управління, кріморганізаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядуванняє суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цьогооргану і в межу його владних повноважень.
3. Господарська компетенція органівдержавної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від іменівідповідної державної чи комунальної установи. Безпосередняучасть держави, органів державної влади та органівмісцевого самоврядуванняу господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб,що визначені Конституцією( 254к/96-ВР ) та законами України.
КонституціяУкраїни визначає права кожного громадянина володіти, користуватися ірозпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, незаборонену законом. Держава забезпечує захист цих прав, прав конкуренції впідприємницькій діяльності. Але нею не допускається зловживання монопольнимстановищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції й недобросовіснаконкуренція. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, затим, щоб використання громадянами власності не зашкоджувало правам і свободамінших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42 Конституції).
Відповіднодо теорії організацій соціальних систем, як зазначається в літературі,державний вплив на економічні процеси, обсяг та напрямок цього впливу залежитьвід багатьох факторів економічного, політичного, соціально-психологічного таіншого характеру. Інакше кажучи, підтримання економічної системи внайефективнішому стані передбачає гнучку систему впливу держави в економічніпроцеси.Ці положення не обмежують права державних органів та органів місцевогосамоврядування щодо здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання.Органи державного управління у своїх відносинах із суб’єктами господарювання вумовах ринку впливають на їхні інтереси через податкові і фінансово-кредитніважелі, правила ціноутворення, цільові дотації, розміри економічних санкцій;державне майно і систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні таінші норми і нормативи; науково-технічні та інші загальнодержавні і регіональніпрограми; договори про виконання робіт і поставок для державних потреб.
Державазабезпечує суб’єктам господарювання (незалежно від форм власності) однаковіправові й економічні умови здійснення їх діяльності; сприяє розвитку ринку,здійснює його регулювання, використовуючи економічні закони і стимули; реалізуєантимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, якізастосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулюєрозвиток малих підприємств.
Необхідністьдержавного впливу на господарську діяльність визначається низкою вимог охоронипублічних інтересів. Це, зокрема, забезпечення державних та суспільних потреб,пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державногобюджету; захист навколишнього середовища і користування природними ресурсами;забезпечення оборони країни; реалізація свободи підприємництва і конкуренції,захисту від монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній господарськійдіяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків та іноземногоінвестування.
Припереході від державного директивного управління економікою до ринкового, назміну директивним методам планування приходять індикативні. Роль державизмінюється. Вона тепер має виступати координатором і посередником, що регулюєрозвиток ринку. Таке регулювання повинно забезпечувати можливість запобігатиперешкодуванням у розвитку народного господарства
Отже,державна регламентація господарської діяльності в умовах переходу до ринковоїекономіки виходить з принципів, з одного боку, невтручання державних органівбезпосередньо в діяльність суб’єктів господарювання, крім випадків,передбачених законодавством, а з другого боку, з того, що держава не можестояти осторонь організації, упорядкування господарської діяльності і контролюза нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонуванняринкової економіки в розвинутих країнах світу стверджує цю тезу.
В період переходу до ринкової економіки державна регламентаціягосподарської діяльності має сприяти становленню саморегулюючих факторів,притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.
2. Бартер у сфері господарювання
До появи грошей був бартер — прямий безгрошевий обмін товарами. Поступово золоті і срібні монети витісниларешта товарів із звернення як гроші. Це пов’язано із зручністю їх зберігання,дроблення і з’єднання, відносною великою вартістю при невеликій вазі і об’ємі,що дуже зручно для обміну.
Всередні віки з’явилися перші банки, які були посередниками між вкладниками зодного боку і тими, хто хотів позичити гроші, з іншого боку.
Банкірибрали у вкладників реальні монети під певний відсоток і позичали їх під вищийвідсоток, отримуючи від цього прибуток. Вкладник отримував сертифікат провнесок, який засвідчував, що реальні гроші знаходяться на внеску і пред’явникцього паперу отримає певну суму реальних грошей. З часом ці сертифікати почалимати таку ж силу, як і реальні гроші. Потрібно відзначити, що ці сертифікатибули вимогою на активи банкіра і всі сертифікати були забезпечені реальнимигрошима на 100%(по украй мірі так було на самому початку).
Гроші це те, що приймають яксплату за товари, послуги і борги.
Гроші — це засіб обміну;люди приймають гроші в обмін на товари і послуги, які вони надають вочікуванні, що зможуть потім обміняти гроші на ті товари і послуги, які вонихочуть придбати. Без такого засобу обміну люди повинні звертатися до бартеру — безпосереднього обміну товарів і послуг на інші товари і послуги — дуже неефективномузасобу здійснення обміну. При бартері необхідно знайти партнера, у якого є те,що вам треба, а він повинен хотіти те, що ви пропонуєте до обміну. Це вимагаєвишукування всіх потенційних партнерів по обміну, здатних задовольнити потребиі побажання один одного в товарах і послугах, а потім досягнення згоди заумовами обміну. Таким чином бартер приводить до високих витрат, пов’язаних зпошуком, і транзакційних витрат. Іншими словами, при натуральному обміні людямдоводиться витрачати багато часу на пошук, ведення переговорів і брати на себеінші значні витрати в торговій діяльності.
Бартер — прямий безгрошовийобмін товарами або послугами. Здійснюється за єдиним договором, в якому з метоюеквівалентності обміну, для визначення розміру страхових сум, оцінки претензій,нарахування санкцій фіксується сума договору.
Бартерні операції властивіпереважно країнам з нестабільною економікою, в яких відчутний дефіцит яквласної, так і іноземної валют. В Україні особливого поширення набув у 90-хроках XX ст.
Бартерна торгівля —товарообмінна операція, в основу якої покладено натуральний товарообмін і яказдійснюється за умови нестачі грошей. Виникла понад 10 тис. років тому.Набувала поширення в період криз, проведення колоніальної політики. Правовласності на товар передається без платежу грошима, тобто здійснюється обмінодного чи кількох товарів на еквівалентну кількість іншого товару.
Бартерні операції в Українізумовлені насамперед інфляцією, нестачею валютних коштів. У 1992-94 їх частказначно зросла. На початку 1995 до 70% їх здійснювалося на невигідних для Україниумовах.
Бартерна торгівля підриваєстійкість грошової одиниці, зменшує обсяг податків до бюджету тощо, тому вонанебажана. Бартерна торгівля за своїм змістом суперечлива, оскільки з одногобоку, розширює торговий обмін, а з іншого — обмежує його товарообмінною угодою.