«бродить по Європі»

Реферат на тему: Правда Кобзаря Проти привиду темного, який, на проголошення Маркса і Енгельса, «бродить по Європі», загрожуючи революційною помстою і диктатурою усім, — ось, ніби світлий з’явець проти нього, через кордони країн і декади новочасся переходить досвітня постать поета, колишнього кріпака, що визволився: віщує всім добро і правду, братерство і волю. Але в століття від свого народження Шевченко, поет невмирущий, поволі знов потрапляє в кріпаччину, гіршу, ніж була до викуплення, і ніж тюрма фізична. Друга неволя поета — духовна: в царстві червоної пітьми Леніна, в світоглядній в’язниці, яку вибудували, мов ідеологічну каторгу, Сталін і його переємці. Коли численних в’язнів обертано катуваннями в «ворогів», що «призналися», то постать Шевченка, навпаки, з незамиримого ворога «розпинателів», проголошено їхнім провісником і «своїм» співцем. Найгірший острог спіткав поета! А він передчував нещастя… Декотрі з поем — цілком пророчі. Скажімо, «Наймичка»: доля самотньої матері, що з дитям ходить, ридаючи, серед лану, де навкруги непровидимий туман. Потім погибельна недоля розділила матір і дитя — воно виростає в чужому дворі. І там стала робити наймичкою невпізнана мати. Радіє на сина вдень; а ввечері «долю проклинає», тяжко, важко плаче. Це — сьогоднішня Україна, в якої комуністична недоля відібрала свободу і материнське право звати ціле покоління синів і дочок — своїми дітьми. Якщо давній наймичці поталанило бути в дворі добрих людей, то сьогоднішній матері-наймичці Україні випала гірка біда: в дворі правителів лютих, які відняли право навіть казати правду дітям і вчити материнської віри життьової. Страхом, переслідуванням, позором, обманом, тюрмою і смертю відірвали покоління дітей від серця матері, яке світить живими правдами. А натомість оточили в червоний туман, де матері — тільки плакати, переходячи через заграбовані ниви. І скарбницю думок материнських, виспіваних одним із синів, ніби через одкровення: «Кобзар» обкурено в той туман, до запаморочення поглядів і невпізнання. Поставлено перед очі народу новостворену постать Шевченка: не таку, як в дійсності. Не знайти обличчя поетового, бо був непохитний противник кожного знущання і ґвалту над людськими душами, а тут виліпився вид безсердечного піїта, який «підтакує», згідний з пекельністю сталінщини і її продовженнями, ніби котрий партійний чиновник віршоробства, обцяцькований орденішками і медальками. Дивно! Нагадує випадок, що стався недавно: в Брюсселі продавано два бронзові бюсти XVIII століття — зображення римських вояків, одягнених кольчугою. Антиквар купив їх і повіз додому. Його пасерб, компаньйон в справах, зауважив, що одна з голів нещільно тримається. І коли спробував скріпити її, то бюст розпався. В середині виявилась дерев’яна скринька, обв’язана пурпурними шовковими биндами, з важкою печаткою і написом в латині: Cap. S. Felix. M. Зразу антиквар покликав сусіднього священика, який сказав, що скринька є реліквійна і напис означає: голова святого Фелікса-Мученика. Здогад священика підтвердився — в скрині були, загорнуті в пурпуровий шовк, останки, згідно з написом. В другому бюсті виявлено останки св. Набора, друга Феліксового. Вони обидва в IV столітті н. е., під лютими тортурами не зреклися віри Христової і були обезголовлені. Вийняті з бюстів, їхні голови урочистою процесією перенесено тепер у стару церкву в Мілані і зложено з тілами мучеників, там береженими. Вражає, у випадку із бюстами, невідповідність зовнішнього вигляду, відтвореного через чотирнадцять століть після смерти друзів, в здогадах, що, коли вони служили воїнами, то треба їх зобразити в кольчугах. Ніхто не може запевнити про риси портретної схожости. Зображення — вигадані, в згоді з уявленнями XVIII ст. А в середині, хоч і потлілі, збереглися останки самих мучеників; це — решта їх земної істоти, справжня своєю матеріальністю, і ще істотніше тим, що свідчить про їх мученицькі душі: в цьому ж якраз полягає найважливіша справжність, духовна і вічна. Хто уявляє друзів тільки з зовнішнього бронзового вигляду бюстів, той уявляє зовсім інших людей, очевидно — з оригінальних осіб XVІII ст., які хоч частково послужили «натурою» при виробленні бюстів. Але дійсні образи мучеників відновить той, хто, згадуючи про страстотерпні рештки, створить духовні образи: з огненною вірою, за яку прийнято страшні тортури і смерть. Ті образи належать до реальності вищої: оточені ореолом святості, що походить від їх найсвітлішої любові до Христа Спасителя; — обом праведникам друзям в час смерти, як Стефану первомученику, відкривалося небо і сіянням його вони навіки освітлені. Такі їх дійсні образи. При всій різниці віків, країн, характерів, подій, є схожість між випадками в Бельгії та Україні. Бо тепер радянські теоретики зліпили з бронзи вид Шевченка, невластивий поетові і далекий від нього. Закрили справжній образ войовника і мученика за народну правду, проти всіх і всяких тиранів, які б вони не були в світі. А на додачу до фальшивства, з газет обкричать кожного, хто протестує, як ворога, що ніби то намагається скривити і скалічити «Кобзар». Один із тьмочисленних прикладів — «Літературна газета» в Києві проголошує 6 січня 1961 року: мовляв, «українські буржуазні націоналісти» «перекручують» книгу Шевченка. Дістається також і небіжчикам, старочасним сумлінним аналітикам, наприклад, О. Огоновському і М. Сумцову, бо називали Шевченка «справжнім християнином». Гострі картання звернено проти сучасних учених на Заході, передусім — проф. Кларенса Мен-нінга. Наведемо уступ із книжки: «Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції»; Видавництво Академії Наук УРСР: Київ 1956 p., cтop. 10: «Слідом за цими буржуазними ученими також фальсифіковано зображує Шевченка ідеолог американської реакційної буржуазії проф. Колумбійського університету США К. Меннінг. У 1945 р. він опублікував збірку віршів Шевченка у перекладі на англійську мову; у вступній статті до цієї збірки, в якій є спеціальний розділ «Релігія Шевченка», український поет наклепницьки зображується ним як релігійна людина-християнин. Отже, вороги трудящих намагаються використати улюблене й популярне в народі ім’я Шевченка для того, щоб звести трудящі маси з правильного шляху боротьби та отруїти їх свідомість буржуазною, релігійною ідеологією». І далі в збірнику заявлено, що Шевченко «виступає як войовничий атеїст і залишається таким до кінця життя». Ці «формули» стверджено всіма визнаками, при-належними Академії: і в «шапці», і на титульній сторінці, і в видавничій марці, і в назві книги, і дозволі на друк — від Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, і вступному слові директора того Інституту, академіка АН УРСР О. І. Білецького; словом, всі гирі офіційности з науки в УРСР поклали на шалю терезів, щоб переважити означення, які проголошено «фальшуванням», «перекручуванням» і «наклепницьким зображенням» Шевченка в вигляді релігійного поета. Властиво, весь престиж т. зв. радянської науки поставлено на карту — так само як престиж радянської преси в Україні, для однієї мети: настояти проти релігійності Шевченка і припрягти його при шарабані пропаганди. В наведених проголошеннях уся справа з світоглядом Шевченка зважується, як кажуть, на вістрі меча. Хто фальшує і перекручує? «Літературна газета» пропонує для вирішення вживати методу: «читати твори Шевченка, як він їх написав». Згодні! Розкриваємо «Кобзар», виданий в Києві, і зразу ж бачимо фальшування в самому тексті, заподіяне комуністичними редакторами. Бо, як правило, Шевченко писав з великої літери слова: Бог, Господь; а тут, у тексті класика, скрізь великі літери позамінювали маленькими. Хто дав право? Це ж не формальна заміна, а світоглядова. Ви, супроти автора, скрізь підмінили написанням, що вживають безвірники. Вже тут видно, ви — спотворювачі, які порушують звичай щодо видання класичних творів… Тепер — питання про «християнський дух»: є він в «Кобзарі» чи нема? Ви, в численних виданнях, заявили перед всією громадськістю України і перед всією науковою думкою світу, що в «Кобзарі» його нема і що емігранти, які «приписують» його Шевченкові, це спотворювачі і так далі. Розкриваємо «Кобзар». Ось поема «Неофіти», написана 1857 року. В «Збірнику праць» шевченківської конференції, на стор. 13, заявлено, що з «твердою переконливістю Шевченко продовжує пропагувати атеїзм… аж до самої смерти («Юродивий», «Молитва», «Марія», «Неофіти» та інш.)». Трудно очам своїм повірити, читаючи таку заяву від авторитета Академії Наук! — що нібито в «Неофітах» поет «пропагує атеїзм». Чи, може, це проголошення випадкове? Виявляється, ні! Воно нарочито і особливо підкреслене далі, на стор. 16, з повною принциповістю: мовляв, «в таких поемах, як «Марія», «Неофіти», використовуючи релігійні легенди, Шевченко вкладає… антирелігійний зміст» — так і стверджено! — з безапеляційністю, властивою Академії Наук УРСР. Отже, поему «Неофіти» проголосили «пропагування атеїзму», — і зразу ж докинули: «У плані нашого завдання немає потреби спинятися на цьому більш докладно». Невже — немає? От би спинились «більш докладно» і розібралися з «Неофітами»: «як він їх написав»! А то — вмить відхід на сторону, після заяви, що має вирішити справу з світоглядом Кобзаря. В роки після заслання Шевченко як поет був на вершині життєвого, передусім духовного досвіду, і твори того часу являються коронними для його генія. Що ж пропагує Шевченко в «Неофітах»? Переглядаючи поему від початку до кінця, бачимо, що весь її зміст чудово зосереджений на здійсненні пророцтва Ісаї про прихід Христа як відкриття найвищої милости Божої; тому і на епіграф узято слова з того пророцтва: «Сия глаголет Господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасенне Моє прийти, й милость Моя открыется»: В присвятному заспіві поеми знаходимо прославлення Христа Страстотерпця: Що Він зробив їм, той святий, Той Назорей, той Син єдиний Богом ізбранної Марії. Що Він зробив їм? І за що Його, святого, мордували, Во узи кували; І главу Його чесную Терном увінчали? В поемі випади проти декотрих служників клі-ру не міняють нічого, бо ж, наприклад, ще гострішою критикою їх обсипано в багатьох творах на Заході, починаючи з «Божественної комедії», написаних глибоко релігійними авторами, як і сам Данте. А вже Савонаролла так вогненно бичував моральну кривду в частині кліру, що всі картання з «Неофітів» разом звучать коло них, ніби легкі та делікатні докори. Подібно до Гуса і Лютера, був Савонаролла надзвичайно побожною людиною і здійснював «пропагування» віри, як і всі великі проповідники. Зокрема — як Т. Шевченко в «Неофітах». Поет звертається в найчудовіших віршах з гарячою молитвою до Богоматері: Благословенная в женах, Святая праведная Мати Святого Сина на землі. Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! Пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кривавої лила, Так, як і Ти. І приняла В живую душу світ незримий Твойого розп’ятого Сина!.. Ти Матер Бога на землі! Ти сльози матері до краю, До каплі вилила! Ридаю, Молю, ридаючи, пошли Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь. Завершуючи вступ до поеми, Шевченко означив: що саме він «пропагує» для України! Це: прийняття в «живую душу світу незримого» — від розп’ятого і воскреслого Христа, Сина Прісно діви Марії, від Бога на землі. Означив своє «пропагування» поет і ще раз палкою рисою підкреслив — через вірші дивної сили і краси, ніби від самого неба невидимого натхненні: вірші в плачах, благаннях і ясновид-ництві, про всю Україну прийдешнього часу, коли там, духовною силою, дарованою від Богоматері, здійсниться сповіщення про істину Христа. Пройде слово тієї істини, мов кадило світуче та благоуханне, по всій вітчизні! — і, проникнувши в серця людські, розтопить їх своїм неземним горінням. Це і є «пропагування» науки Євангельської і віри в Бога — проти тьми її ворогів. А тепер огляньмо зміст поеми: як це ширення слова, що взялось пламенем віри, відбувається серед неофітів (новонавернених нововірних), вибраних бути дієвими особами. Шевченко писав поему, вертаючися з заслання і маючи прозорливість: після великого страждання за правду; марилися муки християн в Україні — такі, як колись витерпіли перші вірні Церкви, в перші віки. І він сам призначив болючій своїй думі, нехай «огнем-сльзою упаде колись на землю і притчею стане розпинателям народним, грядущим тиранам». Ці пекучі слова поета-пророка повно ствердилися під час комуністичного переслідування християн: зруйновано автокефальну Церкву в Україні, вбито всіх єпископів її та багато тисяч священиків разом із сотнями тисяч прихожан; розвалено храми або знечещено їх. Наприклад, одну всенародну святиню України, Софійський собор у Києві, глумливо обернено в «музей» з бюрократичними канцеляріями; а другу святиню, Печерську лавру в «заповідник», з такою ж зневагою. В справжньому значенні слова, розп’ято на хресті католицьку Церкву в Західній Україні; замучено її ієрархів і стероризовано її громади, як колись, в перші віки гоніння на християн. Заборонено мати Службу Божу рідною мовою, так само заборонено друкувати Біблію рідною мовою в Україні, хоч таке право мають всі колишні колонії в Африці та Азії. Пророчі передчуття жахливого терпіння християн у майбутній Україні, від руки червоних «роз-пинателів», «тиранів», Шевченко віддав через зображення мучеництва первовірних Церкви. Герой поеми — римський юнак Алкід; його, висланого на каторгу, шукає мати, йдучи в Сибір! Тут нарочиста помилка в поета — він зразу ж після неї удає, ніби збився з назви, і поправляється так: «в Сибір чи теє в… Скіфію». Вже це одне вказує, що думки поета витали над Україною і долею її синів. Мученицькою дорогою Христа і апостолів провадить Шевченко героя своєї поеми. Юнак приймає Євангелію істини, про яку сказано: «святої правди і любови зоря всесвітняя зійшла», — приймає від апостола Петра, що язичникам благовістить науку Божественного Учителя. Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі То братолюбіє. Це ж і єсть, означений в короткому реченні, християнський дух. Вся поема ним пройнята, її герой став: … апостол великого Христового слова. Про того апостольського учня та інших послідовників сказано: ^ Христові воїни святії! І без огня і без ножа Стратегі Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать. * * * Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радісно. Хвала! Хвала вам, душі молодії! Хвала вам, лицарі святії! Вовіки-віки похвала! Мати мученика, який згинув на арені Колізею, теж приняла Христову віру; словами про її християнський подвиг закінчується поема: І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла. Де в нашій літературі знайдемо більше прославлення подвигу в ім’я Христа, як тут, в «Неофітах»? Шевченко оспівує той подвиг і ширить його славу: «пропагує» її, за виразом Академії Наук; і в цьому оспівуванні полягає проповідницьке значення поеми. В ній зображено, як мати, після смерти її сина-неофіта, розтерзаного дикими звірами на арені, — вночі блукала самітно; з розплачу вдарилась об мур головою і впала півмертва. Коли ж опритомніла, поблизу Колізей чорнів, як гора, а над річкою місяць сходив. Пішла мати за возами, на яких «сіроокі скіфи» відвозили трупи мучеників до річки годувати рибу для стола кесаря. Стихли круги на воді, коли мертвих кинуто в глибину. Тоді мати: Тяжко, страшно заридала І помолилась в перший раз — За нас Розп’ятому. Вона понесла слово Христа, «живого істинного Бога», — людям: таким як сама і її син. Постать матері в поемі символічна і провісна: це — вся Україна з її горем, долею і покликанням; серед духовної ночі совітчини, на березі Дніпра, при світлі кривавого місяця. Прозріває світлом свого мученика-сина і сама йде його слідами: на подвиги віри, в стражданні і смерті. Шевченко прославив неофіта, його матір і всіх нововірних Ісуса Христа навіки; показав, як через них шириться Євангелія правди між людьми знедоленими, супроти найжорстокішого переслідування. Співець християнської правди, Шевченко заповідав її — прийдешній Україні, для нашого часу, передбачаючи «время люте», справді, при «владі звіря», і такий моторошний терор, коли «нема сім’ї, немає хати, немає брата, ні сестри, щоб незаплакані ходили, не катувалися в тюрмі або в далекій стороні». Навіть передвіщено т. зв. «культ особи» з несенням подоби деспота, як в Москві, і вихвалянням його аж до огиди, ніби вождя в КПРС, і зрештою проголошенням, що він — «більш од Бога»: вірна візія сьогоднішнього становища в СРСР. Очевидно, тому й побоялися на шевченківській конференції «спинитися на цьому більш докладно». Аби збути справу з рук. Яка ж моторошна річ — «академічна» заява!.. Вона вказує, що літературознавча «радянська наука» в Академії Наук в УРСР протиставлена важливим фактам з історії українського письменства і, як також «радянська преса», змеженіла вкрай. Її зобов’язали складати бронзову личину з міфів — для закриття справжнього образу поета, що в апогеї свого творчого піднесення змалював, як найвищий подвиг на землі, терпіння і мучеництво в ім’я Христа. Тепер пригляньмося до поеми «Марія»; написаної в кінці 1859 року, теж на вершині Шевченко-вого генія, вона, як і «Неофіти», належить до його шедеврів. Чи тут є «пропагування» атеїзму, згідно з заявою Академії Наук? Передусім треба означити, що, оповідаючи про життя і самопожертву Марії, поет вибрав погляд, якого дотримуються виразники декотрих течій т. зв. реформованого християнства: шануючи святість Богоматері, заперечують догмат непорочного зачаття, прийнятий католицькою Церквою і Церквою православною. III Вселенський Собор Ефеський назвав Марію Пріснодівою і так славить співи в Божій Службі. Шевченко мав глибоку відразу до мертвотних явищ, спричинених частиною діячів офіційного російського православ’я, в ієрархії якого бачив скорумпованість. Про тих попереджено ще в «Апокаліпсисі» найсуворішими словами; наприклад, «і Ангелові (вісникові, тут єпископові) Сар-дінської церкви напиши: так говорить Той, хто має сім духів Божих і сім зірок: знаю твої діла; ти носиш ім’я, ніби живий, але ти мертвий». І потім: «і Ангелові Лаодікійської церкви напиши… ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалкий, і злиденний і сліпий і голий. Раджу тобі купити в Мене золото, огнем очищене, щоб збагатитися, і білу одежу, щоб одягнутися…» Шевченко дуже добре знав Євангелію, і бачачи те, проти чого попереджувано, — бичував вчинки декотрих серед кліру, які не прислухалися до пророцтва. І він вважав: потрібне очищення, подібне до того, що проголосив Іван Гус, вибраний в герої поеми «Єретик». Це переконання ніскільки не зменшувало побожности Шевченка-християни-на. Він з невиразимим благоговінням звертався до Богоматері і славив її пресвяту світлість. І в поемі «Марія» звернення його звучить як дивний псалом до Цариці неба, до Якої схиляється в молитовному поклоні, виспівуючи своє серце — всі жалі і скорбі: Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє Все упованіє моє На Тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих! Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойнопітая! благаю! Царице неба і землі! Звеличення Богоматері духовною красою і уклінною шаною приєднується до найкращих сторінок релігійної поезії на Заході. О світе наш незаходимий! О ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! І сталося дивним чином, що Шевченко в сюжеті поеми, відбивши реформаційний погляд, сам же — в особистих віршах, від себе — оспівав Богородицю Пріснодіву, Пречисту і Пренепорочну: як славлять католицька і православна Церква. Він боготворить Христа як Спасителя світу, як Месію, як «живого істинного Бога», — всі ці означення дано в поемі і сказано, як Спаситель вчив: Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Марія, слухаючи повчання Сина, мала радість неізреченну Самого Бога на землі Вона вже зріла. Після того, як Ісус Христос та Іоанн Хреститель «путем терновим» розійшлись, — обидва здійснили найвищу самопожертву. Учні, втративши Наставника, настрахані грізною карою смерти, занепали духом; тоді Марія їх скликала і підбадьорила. І Ти, великая в женах! І їх униніє, і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий Свій пронесла В їх душі вбогії! В поемі «Марія», віршами ясними, як сонце, прославлена Богоматір, що через Неї світло слова Божого поширилося на всі кінці землі — між всіма народами. Це ж є і подвиг, значення якого поет «пропагує», супроти всякого безвірництва. Він відновлює культ Богоматері Покрови, що його ісповідували запорозькі братчики. Тому і в вірші «Іржавець» — звернення до Її милости в позвах із царем і спів про Її заступництва за січовиків: Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за сином. І Бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками. В світлі Шевченкової поеми, автори «академічних» заяв негаразд виглядають, а ще гірше — їхні начальники, про яких було в поета грозове передчуття: О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних жаль Сліпі і малії душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новії. …. Правда Божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись. І зовсім по-сучасному звучать рядки з візією смерти страшного мучителя: Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, Такеє то мені сказали. Між іншим, додано і про «вчителів» (хоч тоді ще не було Академії Наук СРСР) — про тих, які противляться правді: Без правди горе! — Горе вам… Чи не тому вирішили, що «у плані нашого завдання» і т. д. треба скоріш відшарпнутися на сторону. Тут є глибока причина. Вже вичерпано суто комуністичні авторитети при повітчині, багато-книжництво яких виявилося в ході «соцбудівниц-тва» мертвою мудрістю, нецікавою і непереконливою для живого життя. І режим присусідився до календаря національного з його надійними класиками. Замісто марксистського «прометеїзму», що перестав захоплювати маси, почали припрягати національну героїку з історії царської Росії і, почасти, з минувшини народів підкорених. Надодачу до пригаслого і прив’ялого ідеологічного пафосу, браного від первооснов-ників і продовжувачів комін-терщини, стали привертати впливи з творчої сфери великих діячів літератури і мистецтва: щоб осінити сіризну «соцбудівництва», духовно озлиднілого вкрай. Ця т. м. «контрактація» авторитету класиків національних для звеличення невдалого експерименту відбувається в найбільшому, хоч і штучному, навіть ґвалтованому пристроюванні творчих велетнів до стану речей в СССР. Довго борсалися навколо постаті Шевченка; приміряли різні викройки, підшиваючи його світогляд до повітчини, і все — марно. А мусили знайти вихід, бо пошана до імені Шевченка серед народу безмежна: мати його проти себе, означало для партії ідеологічну поразку. Коли ж побачили, що справа з приточуванням безнадійна, пішли на прямі підробки, і виставили світогляд поета в совітоподібній ортодоксальності, потрібній для пропагандивного вжитку. Перетворено побожного класика в атеїста і пояснено метаморфозу зачіпками з окремих висловів. Але вони в «Кобзарі» становлять тільки епізодичні елементи світогляду: не виражають його єства і духовного складу, характеру і системи. Хвилинами виявляють найбурхливіший, до станів відчаю, почуттєвий драматизм творчости, а часом крайній розплач перед несвітськими кривдами, який, відбившися в несамовитих протиста-вах образної мови, скоро ж і проходить. Здається, серце Шевченкове вподібнювалося до вулканної гори, коли вона руйнує себе в огненних вибухах, закриваючи попелом небо і сонце, розкидаючи гаряче каміння і спливаючи полум’яною кров’ю, мов від нестерпної муки на глибині. Пройде вибух, — знов над вершиною відкриється сонце в чистому небі. Так серце поетове терпіло горе; і ті люди, що судять з окремих розпечених каменів, під час розпачу кинутих до блакиті небесної, ліпше б мовчали. В стані обурення і зневіри, з болями сердечними і розсердженістю, навіть з приступами нестямного гніву, він кинув декілька пекучих віршових рядків докору і звинувачення, в стилі богоборства, що ширилося тоді в романтичній літературі. Її мотиви заперечення підносив творчий Захід, маючи на чолі Байрона і декотрих «бурхливих геніїв» новішого покоління. «Кобзар» містить у кількох місцях зовсім короткі віршові вислови з закидами — відбитками не світогляду, а раптових збурень душевних, що швидко минають і змінюються молитовністю, постійною і глибинною для Шевченкового серця. Іноді поет вживає назву «ідоли» і, — також у множині і малозначності, — «боги»: завжди для означення вигаданих людьми кумирів, при яких лукаві люди коять зло і обман, так само, як вони, «вовки в овечій шкірі», часом прикриваються також ім’ям істинного Бога, — коли коять лихо. Їхньому криводумству протиставлена, численними і найрішучішими віршами «Кобзаря», як творчої цілости, віра в єдиного Бога Вседержителя, — то була віра всього життя Шевченкового. Вона просвітила творчість: у світоглядовому складі її, в повноті духовного значення і краси, з якими вірші захоплюють кожне не мертве серце і покращують його. Тільки навмисні сліпці не можуть побачити поетової побожности, справжньої і щирої, в цілому «Кобзарі» і зокрема в творах з ві-зією Царства Божого, що єднає небо і землю, відроджуючи людей з пропащого побуту і освячуючи їх. До таких належить «недоучений варнак»: Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють, Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… 0,  Боже, мій милий! Який дивний ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе 1, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись. Поезія цих рядків гарна і повна сердечності, ніби вірші Вольфрама фон Ешенбаха та інших майстрів, що славили священний Монсальват. Питання про релігійність чи атеїзм Шевченка — це питання про світогляд одного з найбільших ліриків світової літератури. Для науки об’єктивної воно, в його першорядній значності, виступає з повною вагою усіх його сторін; з окремими прикметами і явищами, що деколи одні одним суперечать. Так висвітлюють спадщину інших великих поетів на Сході й Заході, іноді в цілих бібліотеках, складених з досліджень про один твір. Але теперішнє радянське літературознавство наперед приносить настанову від партійного кола, згідно з якою, світогляд поета мусить бути при одній «генеральній лінії». Така настанова призводить до курйозів, або до схоластики, зовсім далекої від наукового дослідження. Бо ж тут, при розборі світоглядових поезій Шевченка, треба весь час мати перед очима ту особливість релігійлого життя людей, що вони не йдуть прямою дорогою через площу, але наче сходять на верхів’я гір, до духовного сонця, між усіма туманами і грозовими хмарами: стежкою тісною і нерівною — край безодень. Підносяться і зриваються, терплять болючі падіння, мучаться сумнівом і зневірою, іноді навіть підступністю, після якої настають гіркі, з кривавими сльозами, каяття і спокути. Весь час — боротьба духовна: гостра, пекуча, з терпіннями і зусиллями душі в стражденних відчуттях. Так було навіть з декотрими великими праведниками в минулому на їх гірській стежці, де тільки через подолання всякого сумніву і страху підносилися до стану очищення власного серця від гріховної тьми. Часто буває так з надзвичайно чутливою і віруючою людиною у мистецтві, коли, як Шевченко, серед виняткових обставин доведена до розпачу всіма нещастями, і то не стільки своїми, скільки — ближніх своїх, впадає у зневіру, навіть з образою для Творця: в висловах духовного самознищення, після чого каяття з найбільшою гіркотою загладжує наслідки тимчасового відвороту. Так терпів і Шевченко. Але його твори: «Єретик», «Молитва», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії. Глава XIV», «Во Іудеї во дні они…», «Така, як ти, колись лілея…», «Подра-жаніє 11 псалму», «Ісая. Глава 35», «Лічу в неволі дні і ночі…» і десятки, десятки, крім них, сповнені чистим християнським духом. Весь «Кобзар» пройнятий ним, як небагато інших творів світової поезії, скажімо, поема Данте чи Мільтона, чи вірші, що складали мудрі християнські лірики: Франциск із Ассізі, Сковорода, Хуан де ля Крус, Якого да Тоді та інші. Майже на кожній сторінці «Кобзаря» читаємо такі вислови поета-християнина: «Буде мить, людей любить, святого Господа хвалить»; «Боже милий! Як хочеться жити і любити Твою правду»; «Я тихо Богу помолюся»; «Слава Тобі, Христе Боже!». Шевченко писав, як про закінчення життя, про можливість славити Бога. Весь довколишній світ — книга похвали: І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого Бога вихваляв; І все то, все то в Україні!.. * * * Молюся! Господи, молюсь! Тебе хвалить не перестану! Шевченко заповідав нащадкам віру в Бога як найкоштовніший скарб життя, про який нагадується постійно в цілому «Кобзарі»; заповідав, знаючи, що від віри живої — спасіння: в цьому житті і той бічному: Ми віруєм Твоїй силі І духу живому. Встане правда! Встане воля! І Тобі одному Поклоняться всі язики Вовіки і віки. Злагодивши шкільний Буквар, Шевченко сам написав до нього повчання про віру Христову і подав разом з молитвами. Читаємо: «Ширилось і ширилось святеє слово Христове, на опоганеній землі. Огнем і кров’ю людською очистилося, яко злато в горнилі, теє святеє Божеє слово, але своїм святим тихим, ясним світом, тоді ж осліпило очі людей поганих; найшлись лжеучителі і лжепророки. Тоді, 315 року по воплощенії сина Божія, в городі Нікеї зібрались пресвітери і єпископи, ревнителі святої Христової заповіді, і одностайне, однодушне написали Християнам символ віри». «Беззаконіє і неправда вкрались знову в душу людськую, і правдо учителі сховалися в дебрі і вертепи; побудували собі скити, келії, і святії монастирі; і в своєму святому пристанищі молилися Богу; і іноді подавали святеє правди слово беззаконним темним людям. Тоді, коло 372 року, в тихій своїй келії, озвався за слово Христове Едеський диякон Єфрем Сірін, і повчав людей і в Церкві, і на ули-ці, яко заповідь Христову передав нам свою святую молитву». Ці слова Шевченко написав незадовго до смерти, в кінці 1860 року, і вони мають значення його духовного заповіту для всіх молодих поколінь в Україні. Отже, комуністи через Академію Наук і видавництва в Києві і всьому СРСР вчинили вражаючий фальш супроти «Кобзаря», розповсюдивши силу друків про нього, ніби про твір поета-безвірника. Треба визволяти Шевченка з каторжної омани; розбивати бронзові накладки-міфи, з яких зложено підмінну личину. Ось — міфи про Шевченка як поклінного школяра в «революційних демократів», Добролюбова і Чернишевського. З численних прикладів візьмем характерний — виданий Академією Наук СРСР: «Общественно-политические й философские взгляды Т. Г. Шевченко» 1954 року. Тут скрізь означення про поета: «солідаризуючись із Чернишевським і вторячи йому»; «як Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, він (себто Шевченко)…»; для Шевченка від Чернишевського — «натхненна сила»; «величезний вплив», «теоретична зброя»; дружба з ним «помогла піднятися»; Шевченко «перетворює в життя» його «формулу», і т. п. Словом, наш Шевченко слідоступ за плечима Добролюбова і Чернишевського. Чи ж так воно насправді? Ану пригляньмося до бронзової вигадки! Коли народився Добролюбов? — 1836 року; а коли в світ вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка? 1840 року. Коли закінчена поема Шевченка «Гайдамаки», в якій цілком виразилися його погляди і на минувшину, і на сучасність України? 1841 року. Скільки років тоді було Добролюбову? — 4 чи 5; пішки ходив під стіл, на якому лежав «Кобзар» Тараса Шевченка. Коли народився Чернишевський? 1828 року. Скільки віку було йому, коли вийшов «Кобзар»? — 12 років; школярем сидів біля стола, на якому лежав Шевченків «Кобзар». В 1845 році з’являються твори Шевченка, в яких усьому світові видно цілком сформований світогляд з концепцією філософською, історичною, мистецькою, соціальною, релігійною: «Великий льох», «Іван Гус», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Заповіт», «Псалми», «Холодний яр», «Наймичка», «Сліпий» та інші. Скільки років було Добролюбову? 9 років: міг читати ті твори, водячи пальцем і не розуміючи. Скільки років було тоді Чернишевському? 17 років; міг читати і частково, трішечки розуміти концептивну сторону. У 1847 році Шевченка заарештовано, засуджено і вислано. Через десятиліття, в 1857 році, приходить наказ про звільнення. Наступного року, як записав Шевченко, «грононосний локомотив», зупинився в Петербурзі. Чи поезія Шевченка в цей час співзвучна світоглядові затятого атеїста і противника християнства Чернишевського? Ні, якраз діаметрально протилежна! — про що й свідчать такі вершинні твори світової християнської поезії XIX століття як «Неофіти», «Марія», «Єретик» та інші. А потім? Теж — протилежна. Читаймо «Молитву» Шевченка (1860 року), про яку Академія Наук УРСР проголосила, що там поет «пропагує атеїзм». Там благання до Бога: подати тільки «любов, сердечний рай», всім «братолюбіє» послати, щоб ми «любили правду на землі». Шевченко навіть поправляє вірші, видаляючи з наступних варіантів почуття ненависти. Треба тільки спинити зло і його творців, але не мстити з ненавистю і жорстокістю: це цілковита протилежність до ненависницької пропаганди «революційних демократів». Бо Шевченко знав силу, безмежно більшу за всяку ненависть і помсту, чого Чернишевський, духовно самозасліплений і самовпевнений безвірник, хоч один з найвизначніших інтелектуалів свого століття і великий борець проти царизму, бачити не міг і через те зостався «величиною» переважно в російському революційно-атеїстичному мисленні. В той час, як Шевченко — постать всесвітня: в духовному розвитку християнського людства він — геніальний речник і поет. Міф про «школярство» Шевченка в російських безвірників розвіється сам. Була докорінна різниця і в поглядах на революційну боротьбу, приблизно — така, як між совєтським і американським ставленням до переможених німців у 1945 році. Американці повели на суд головних німецьких «творців зла»: суд покарав їх, а решту, тільки виконавців, відпущено, хай денацифікуються в німецьких закладах. Совітники ж тоді залили кров’ю Східну Німеччину, хапаючи і вбиваючи без числа, винних і невинних, тільки з ненависті. Масові ґвалтування жінок, грабунки, насильства, муч