Міністерство освіти інауки України
Відкритий міжнароднийуніверситет розвитку людини «Україна»
Інститут філології тамасових комунікацій
Кафедра видавничоїсправи та редагування
Самостійна робота №
Тема: «Чи є « колонкаредактора» самостійним жанром? Якщо так, то чим вона відрізняється від іншихжанрів?»
Виконала:Демидасюк М.Е.
Перевірив:Карпенко В.
Київ 2010
План
1. Акцент номера
2. «Колонка редактора» якжанр
3. Мотивація до написання
4. Позиція редактора – позиціягазети
5. Вимоги до «колонкиредактора»
6. Вузлики для пам’яті авторові«колонки»
Література
1 Акцент номера
Можливо,пересічний читач не завжди зауважує, але кожен журналіст знає достеменно, щогазета аж ніяк не вінегрет із різноманітних тем і жанрів, а чітка, продумана додрібниць цілісність, де місце і обсяг кожного матеріалу вмотивовані. Кожнечисло, як правило, має свій тематичний центр, своєрідний стрижень, на якийнанизується (підверстується) вся інша тематика. Випуск без центрального(журналістською мовою «гвоздьового») матеріалу вважається невдалим.Зазвичай такий матеріал починається з першої полоси або на ній анонсуєтьсяякомога помітніше, щоб відразу “вбирав у себе очі читача”. Суть такогорозміщення якраз і полягає в тому, щоб акцентувати увагу на тій чи тій темі,щоб підкреслити, що саме вона нині найактуальніша.
Такий підхід єтиповим у світовій журналістській практиці. Був він властивим і за радянськихчасів: наприклад, різні газети – від центральних до районних – щономерадрукували так звані передові статті, які розміщували на першій полосі широкимформатом на дві лівих колонки. Це були своєрідні публічні директивні вказівкитих партійних комітетів, чиїми були газети. В них обґрунтовувалася необхідністьтієї чи тієї кампанії, роз’яснювалося, що слід робити партійному активу,вказувалося, приміром, селянам, коли і як треба сіяти чи збирати урожай, і далів такому ж дусі.
Авторамипередових статей у районних газетах найчастіше були редактори, в обласних,республіканських – крім редакторів, могли виступати секретарі відповіднихпартійних комітетів, у газеті «Правда» – центральному друкованомуоргані партії – відповідальні працівники ЦК та газети. Такі статті подавалисябез підписів, скрізь сприймалися як партійні вказівки, обговорювалися на місцяхі були обов’язковими для виконання по всій вертикалі партійно-радянської влади.
Звичайно, цябюрократична система, взята на озброєння партійною пресою, накладала свійвідбиток і на якість матеріалів. Оскільки теми для передових статей частозбігалися з повторенням політичних кампаній (вибори у партійних організаціях таколгоспах, початок навчального року в системі політичної освіти), чергуваннямсезонних робіт у сільськогосподарському секторі (сівба, обробіток просапнихкультур, жнива, підготовка тваринництва до зими) тощо, та оскільки їх нерідкописали партчиновники, які не мали журналістської освіти, то й нагадували цістатті не стільки газетні жанри, скільки заскорузлі, сухі й безбарвнібюрократичні циркуляри, підготовлені за шаблоном з повторюваним наборомтодішніх газетних штампів на кшталт: «ставши на трудову вахту…»,«йдучи назустріч знаменній події (даті)…», «виконуючи рішенняпартійного з’їду (пленуму ЦК…)», «розгорнувши соціалістичне змаганняна честь свята (ювілею)…» «трудівники колгоспу (ферм, полів)зобов’язані…» і таке інше. Як правило, це були малочитабельні матеріали,хоча по-своєму відбивали реалії тодішнього життя – такі ж зарегламентовані,сірі та нецікаві. Зате називалися гучно та претензійно – «прапорномера». І, звичайно ж, оплачувалися підвищеним гонораром: відповідно довисокого чину авторів та висловлених ними «цінних вказівок».
Хай там як, алепередові статті тодішньої компартійної періодики були хоч і блідим і неякісним,та все ж таки наслідуванням традицій «буржуазної преси» і сприймалисяяк акцент номера. Справді, бо в закордонних серйозних газетах практикувавсятоді, та й понині вміщується, головний матеріал випуску, присвяченийзлободенній проблемі, на якій акцентується читацька увага. Такий матеріал можеподаватися без підпису, щоб підкреслити, що висловлені в ньому думки є позицієюгазети. Але може мати й автора, як правило, відомого журналіста, політичного(економічного, міжнародного, воєнного тощо) оглядача, людини з іменем. Це можебути особистий погляд на злободенну подію чи тенденцію, актуальний коментар зприводу, що часто-густо виражають політику часопису. Такі журналісти –редактори тематичних блоків чи визнані оглядачі – мають своє постійне місце нагазетних сторінках, які сприймаються як їхня іменна шпальта. Це висока честьмати іменну шпальту, це визнання глибини міркувань, прогнозів та журналістськоїмайстерності їхніх авторів. Аналітика цих журналістів позитивно сприймаєтьсячитачем, її чекають, на неї зважають політики, на неї посилаються та її цитуютьколеги з інших засобів масової інформації.
Жанри такихвиступів можуть бути різними – стаття, огляд, коментар, навіть кореспонденція,– але завжди це аналітика. Тим і цікава. І сприймається справді як тематичнийакцент якщо не номера, то принаймні тематичного блоку. Обсяг може бутидовільний, він диктується важливістю теми та відчуттям міри автора. Вамериканських газетах, наприклад, шпальта редактора чи оглядача має обсяг усередньому 500–700 слів.
2. «Колонкаредактора» як жанр
Журналістиканезалежної України практично відмовилася від передових статей, принаймні в томуформаті й у тому розумінні, що були за радянських часів. Хоча жодна соліднагазета без «гвоздьових» матеріалів не виходить. Інколи це буваєвдало, інколи – не зовсім. Наприклад, не завжди демонструють у цьому сенсіздоровий смак, високу вимогливість у визначенні для анонсування центральноїтеми відповідальні працівники однієї з найсучасніших за оформленням,організацією матеріалу, творчими пошуками повноколірної газети«Сегодня». Так, у номері від 29.08.2006 р. на першій сторінці цілкомслушно проанонсовано соціально-політичний огляд «Восемь вопросов наосень» та розповідь про нелегкі будні військовиків-контрактників підназвою «Украинский контрактник служит родине с 8.30 до 18.25, а она емуплатит $90 в месяц». Абстрагуймося від того, наскільки вдалі ці анонси річне в цьому. А в тому, що ще один суспільно важливий матеріал, принаймні длякиян, («Превратить Андреевский в бордель не позволим!») про виступипротесту художників, майстрів прикладного мистецтва та жителів славнозвісногоАндріївського узвозу проти намірів властей реконструювати цю видатну історичнуй культурну пам’ятку, після чого Андріївський перестане бути Андріївським,проанонсовано сіро й не виразно: одним рядком чорно-білим виворіткою унизупершої полоси.
Зате анонс пролітній відпочинок двох відомих українських депутатів в Америці та на Кубі, атакож про бійку та розлучення подружньої пари з російського шоу-бізнесу винесенона чільне місце і подано в кольорі та з фотографіями. Хоч і кажуть, що укожного свій смак, але виправдовувати несмак власними уподобаннями – невдячнасправа. У нашому випадку і сліпому видно, що редакція на догоду попитуобивателя поставилася невимогливо до анонсування матеріалів. Звичайно,подробиці з приватного життя нардепів та сімейні скандали московських шоуменівможуть бути цікавими для обивателями. Та останнє діло опускатися до смаківобивателів, куди благородніше і виправданіше своїми публікаціями їх підтягуватидо інтелектуального і духовного рівня свого часопису.
Та попри цей,хотілося б думати, нетиповий випадок, нинішні періодичні видання такинамагаються витримувати тематичний баланс, дбають про масштабні теми, виділяючицентральні матеріали, тематичні центри видання. Та вони аж ніяк не можуть бутизамінниками редакційної, так би мовити, заголовної статті, яка б чітко,економно, образно відображала позиції часопису щодо тих чи тих актуальних ізначущих явищ і подій соціально-політичного життя.
Хто ж може і маєправо виражати цю позицію?
Безумовно,головний редактор передусім, оскільки він:
а) уповноваженийзасновником керувати редакцією, а редакція, згідно із законодавством,«реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затвердженузасновником (співзасновниками)» [1];
б) єнайпоінформованішим членом редакційного колективу, оскільки за тим же законом уйого функціональні обов’язки входить представляти редакцію у відносинах іззасновником співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами,об’єднаннями громадян тощо [1];
в) обіймаючикерівну посаду у творчому колективі, мусить володіти високим рівнем професійноїмайстерності і може продемонструвати високий клас написання аналітики.
Як уженаголошувалося, головному редакторові не обов’язково виступати зжурналістськими матеріалами на сторінках керованого часопису. Але бажано.Йдеться, звичайно, не про поточні журналістські матеріали – для цього єпрацівники, які мають цим займатися і яких у жодному разі не слід підміняти. Редактормає братися за перо, коли відчує, що саме він найкраще впорається з тією читією темою. Йдеться про глибоку аналітику, з якої судять про рівень видання.Ось для цього практика виробила суто редакторський жанр, який іменується«колонка (головного) редактора».
Чимхарактеризується «колонка редактора»? За яких умов і обставинголовний редактор має скористатися цим жанром?
По-перше, коливідчує суспільну потребу в роз’ясненні вузлових проблем, в яких живе країна чирегіон.
По-друге, коливизріває і проситься на кінчик пера суспільно значуща тема;
По-третє, колиактуалізуються завжди гострі злободенні питання, які на слуху у громадськості.
Редакторськийжанр відродився у новій якості за часів незалежності. Саме у цей період виниклочимало нових проблем, пов’язаних зі зміною державного ладу, з національнимдержавотворенням, з виникненням реальної багатопартійності та переходом доринкових відносин. Все це відбивалось у суспільній свідомості, до глибини душіхвилювало громадян, тому й вимагало журналістського осмислення. Отже, можнасказати, відродження жанру «колонки» було викликане суспільноюпотребою.
За теорієюжурналістських жанрів «колонка редактора» – це стаття, аналітичнийогляд чи аналітичний коментар. Однак ці класичні жанри у формі«колонки» позначені своєрідністю підходу, аналізу та стилю автора –всім, що властиво публіцистиці найвищого ґатунку. Далеко не всі редакториведуть свою «колонку» в часописі, не використовують, отже, величезніможливості цього жанру. Причини тут різні: переобтяженість редакторів сутоорганізаторською роботою та виконанням представницьких функцій; небажанняперейматися журналістською творчістю, щоб не відбирати хліб у працівників пера;зрештою, острах виявити свою творчу неспроможність. Не варто їх за це картати:головне в редакторській праці – не продемонструвати майстерність свого пера, азабезпечити умови для розкриття творчих потенцій підлеглих.
Ті ж редактори,які не ігнорують «колонку», намагаються писати з почуттям іредагувати з розумом. Звичайно ж, матеріалу з обраної теми завжди має бутибільше, ніж потрібно безпосередньо для її розкриття. Теми «колонок»,як і їхні параметри, можуть бути різними. З редакторської творчості новітньоїукраїнської журналістики привернули увагу читачів «колонки редактора»газети «Вєчєрняя Одєсса» св. пам’яті Бориса Дерев’янка та редакторакиївської «Нєзавісімості» («Комсомольського знамені»,«КоЗи») Володимира Кулеби. Борис Дерев’янко завжди обирав суспільно“гарячі” теми і не обмежував себе обсягом матеріалів. Нерідко його«колонка» починалася на першій сторінці, продовжувалася на другій, азакінчувалася на третій. Фактично це вже була не стільки «колонкаредактора», скільки полоса чи розворот редактора. Звичайно, тут уже явнийперебір, але писав Дерев’янко гостро, безкомпромісно, майстерно; йогоматеріалами зачитувалися. Як непересічні журналістські твори, вони продовжувалисвоє життя в книгах.
У ВолодимираКулеби інший стиль, інший підхід. Його «колонки» подавалися підрубрикою «Чай на серветці», були невеликі за обсягом – займали справдікласичну газетну колонку на сторінці формату А3, писалися у формі невеликихновелок-спогадів про недавнє минуле – періоду так званого застою та перебудови.Це справді була своєрідна подорож у застій. Написані невимушено й легко, вонитак само легко, з інтересом читалися. Це якраз той випадок, коли авторові упростій, на перший погляд, безшабашно-іронічній формі показати на прикладі«стовпів застою» типові норови тих часів. Це було актуально, оскількипозбувшись радянського режиму, тогочасних рудиментів українське суспільство щене позбулося. Ці та інші «колонки» Володимира Кулеби також вийшлиокремою книжкою, що так і називається – «Подорож у застій ізворотно».
3. Мотивація донаписання
Теманароджується із задуму, на який наштовхують життєві реалії. Це може бутипобачене, почуте, прочитане, осмислене – все те, що хвилює людей, що становитьінтерес для багатьох. Іноді незначний, на перший погляд, факт, маленька детальможуть збурити почуття, вразити розум, викликати ті чи ті роздуми. З’являєтьсябажання, мотивація, своєрідний стимул написання статті.
Пригадується,1995 року, напередодні 50-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні,уже вкотре загострилося ідеологічне протистояння між ветеранами Радянської(Червоної) та Української повстанської (УПА) армій. В одній із дискусій меневразила непримиренна фраза заштореного «червоного» ветерана:«Бандерівці – бандити з великої дороги!» На той час з’явилося вжечимало колись забороненої літератури, яка підняла завісу брехні над тимидавніми подіями. І поставало питання: чому з бандитами майже десять років немогли справитися регулярні війська двох імперій – нацистської та більшовицької?Як же сталося, що бандити десять років контролювали чималі території, і нетільки у Західній Україні? Чи протрималися б бандити з боями так довго повійні, якби не мали широкої і масової підтримки населення?
Та війна, що їїрозв’язали Сталін з Гітлером, забрала десятки мільйонів людських життів, морямигоря залила величезні території. То чи доцільно через півстоліття звинувачуватиєдинокровних братів – солдатів кривавої бойні, хоча б на чиєму боці їмдоводилося воювати? З різних причин – одні доброхіть, другі під примусом –мусили йти в те пекло, гинути в болотах, замерзати в снігах, умирати на полібою. То чи варто нині згадувати, хто правіший ішов під кулі? Смерть зрівнялавсіх. Цивілізовані народи прибирають по війні могили, незалежно до яких армійналежали полеглі. Не слід сьогодні ділитися на «своїх» і«чужих»: усі ми діти однієї матері – землі, однієї держави.
Такі роздумивикликала почута ненависна фраза, вона й лягла в основу «колонки»,яка закінчувалася словами: «Тож будьмо великодушними і мудрими, ветераниЧервоної Армії і ветерани Повстанчої Армії, – подаймо руку одне одному.Пам’ятаймо: якщо свої чубляться, приходять чужі зі сторони і обох прибирають дорук» [2, 40].
Цей відступ янавів, абстрагуючись від питань журналістської майстерності, для ілюстраціїлише трьох важливих моментів:
1) як можез’явитися поштовх до написання «колонки»;
2) яка буваємотивація написання;
3) якоюактуальною може бути проблема і через 10 років; проблема примирення нерозв’язана й досі: уже президент Ющенко вперше на державному рівні закликавветеранів з обох сторін подати один одному руку, а на запитання: хто маєзробити це першим? Мудро відповів: «Розумніший».
Можу ще додати,що особисто для мене ця перша на тему національної єдності стаття поклалапочаток цілому циклу матеріалів, зокрема: «Кожен нині покладається лише насебе. Однак поодинці лише вмирають, виживають тільки гуртом»; «Відвиснажливого протистояння – до національного єднання»; «Якщо нині насне об’єднає здоровий глузд, то завтра може об’єднати в’язнична камера» [2,41–52] та ін.
Отже, мотивацієюнаписання «колонки редактора» можуть бути найрізноманітніші приводи –у кожної людини це відбувається по-своєму. Причиною виступити саме редакторовіз певної теми завжди є суспільна потреба у такому виступові. Ця потребаз’являється тоді, коли треба:
– відгукнутисяна злободенну проблему дня;
– дати відповідьна поставлене життям питання;
– певним чиномвплинути на читача;
– роз’яснитипевну ідею, яка хвилює суспільство;
– висловитикритику на адресу влади;
– запропонуватикардинальне рішення;
– підтриматипевну політичну силу або певного лідера.
Перелік такихмоментів можна продовжувати – життя завжди може підказати найнесподіванішутему, так само, як може з’явитися найнесподіваніший привід взятися за їїрозробку.
Кожного разуредактор береться за перо, коли:
– відчуваєпрофесійну необхідність у цьому;
– вбачає в теміновизну для читача;
– враженийрідкісним висловом, парадоксальною думкою;
– виникаєнеобхідність виразити переповнені почуття;
– з’являєтьсябажання отримати задоволення від самого процесу написання;
– ставить такезавдання засновник.
Хоча б які булипричини та мотивація написання заголовної статті номера, хоча б який бувпоштовх до цього, хоча б як мало було редакторів, які пишуть, – все ж«колонка редактора» утвердила себе як жанр, більше того, як жанр самередакторський. Бо з усіх мотивацій найголовнішою залишається необхідність самев такий спосіб висловити позицію редакції.
4. Позиціяредактора – позиція газети
Кожне виданнямає свою позицію. Вона – як своєрідна форма, в якій засіб масової інформаціївтілює свій зміст. А змісту, як доводить діалектика, без форми не буває. Томувсі розмови про незаангажованість того чи того ЗМІ є просто демонстративнимидеклараціями, які здебільшого нічого спільного з реальністю не мають. Бо навітьвідсутність позиції – це також позиція. Тому об’єктивність і правдивість умасовій комунікації – це насамперед зважене висвітлення різних сторінсуспільного життя, показ і зіткнення протилежних за суттю позицій політичнихсил, як це, приміром, роблять журналісти газети «Україна молода» та5-го телеканалу. Але й тут, попри послідовно підтримуваний імідж незалежноїгазети у першому випадку та «каналу чесних новин» у другому, зінформаційного мішка обох ЗМІ витикається шило заангажованості. Аджеспостережливій людині неважко помітити, що і газета, і телеканал з більшою чименшою віртуозністю проводять лінію певних угрупувань у президентськомуоточенні. Та цю заангажованість можна вибачити і сприйняти, оскільки вона невиходить за межі загального національно-державницького поля, і це найбільшевідповідає українським інтересам.
Засоби масовоїінформації політичних партій прямолінійніші і відвертіші: вони не приховуютьсвою позицію. Зрозуміло, що орган КПУ «Коммунист» дотримуєтьсяідеології своєї партії, а заснований прогресивними соціалістами часопис«Досвітні вогні» є рупором їхнього лідера Наталії Вітренко. Так самоорган соцпартії «Товариш» відбиває позицію соціалістів. Обранагазетою лінія підтримується всіма властивими журналістиці засобами: тематикою,жанрами, відповідним добором автури, поглядами на поточні події суспільногожиття, спрямованими на захист інтересів засновника або того, хто за ним стоїть.На жаль, в українському законодавстві чітко не визначено дефініції понять«засновник» і «власник» засобу масової інформації, томудуже часто за фактичними засновниками можуть стояти зовсім інші люди чиструктури. Хоча б хто там був – політична партія, олігархічний клан чи окремиймагнат-мільярдер – це суті сказаного не змінює.
Чимало газет,виставляючи себе поборниками об’єктивності, безсторонності та неупередженості,насправді приховано відстоюють інтереси певних сил. І це реалізується в їхнійпозиції, провідником і виразником якої є перший керівник. Чи завжди особистапозиція головного редактора збігається з позицією керованого ним видання – цеще велике питання. Суперечність між поглядами, які пропагує редактор, іпоглядами, які він насправді сповідує, призводить до внутрішнього конфлікту,душевного сум’яття та дискомфорту. Безумовно, такому редакторові важковиступати з власними матеріалами, які суперечать його поглядам. А за умовитвердих ідеологічних принципів та загостреного розуміння честі він невізьметься редагувати газету, в якій доводиться наступати на горло власнимпереконанням.
Заглиблення утакі психологічні тонкощі – то вже інша тема. Тому виходимо з того, що особистіпогляди редактора збігаються з позицією редагованого ним видання – тут, яккажуть, повна гармонія. І тому, наприклад, головні редактори націоналістичноїгазети «Шлях перемоги» та прокомуністичної «Київськийвісник», дотримуючись діаметрально протилежних поглядів, займають чеснупозицію, пропагуючи те, у що самі, треба сподіватися, вірять.
З відновленнямнезалежності України гостро постали питання національного державотворення. Усуспільстві, десятиліттями зомбованому комуністичною ідеологією, розгорнулисягарячі дискусії щодо майбутнього, національного відродження, утвердженнядемократії. Газета «Вечірній Київ» вирвалась із партійних лабетів,коли ще компартія була при владі. Тоді засновником став трудовий колектив, ічасопис відразу зайняв державницьку позицію. Бувши головним редактором газети«Вечірній Київ», я систематично особисто відгукувався на важливі,суспільно значущі теми під рубрикою «Колонка головного редактора».Саме життя примусило взятися за перо – нові часи, часи національного державотвореннявисували нові проблеми, на які українська спільнота шукала відповіді. Особливолюдей цікавив розвиток національного питання в нових умовах. Так з’явився циклстатей на цю непросту тематику. Про їхній зміст можна судити із заголовків:«Дещо про національну гордість»; «Права нації і правалюдини»; «Нація і націоналізм»; «Національна держава ідержавна нація»; «Душа нації – дух народу»; «Корінна націяі нацменшини»; «як повернути манкурту пам’ять» та ін.
Лаконічна форма«колонки» диктувала стислість викладу, стрункість аргументації тапубліцистичність мови. Тема виступу і дібраний матеріал вимагали «нерозтікатися мислею по древу», а відразу «брати бика за роги» йчітко визначати свої позиції. По-іншому неможливо було уявити собі розкриттятеми, приміром, у статтях світоглядного характеру. Заявивши у заголовку тему,автор просто зобов’язаний бути світоглядно чітким, у цьому випадку зовсім недоречне будь-яке, хай навіть з найкращими намірами, «затуманеннясуті», бо читач хоче знати конкретну позицію автора, бо без такої позиціїсам виступ на цю тему втрачає будь-який сенс. «Колонки головногоредактора» регулярно – двічі, а то й тричі на тиждень – друкувалися напершій сторінці. То була виснажлива, але потрібна робота. Вдалося виробити свійстиль: «гаряча тема»; аналіз-роздум на дві сторінки комп’ютерногонабору; простота письма; якомога чіткіші висновки, що позначалися прислівниками«по-перше…», «по-друге…», «по-третє…» аборимським чи арабськими цифрами 1), 2), 3) – І, ІІ, ІІІ; і навіть факсимільневідтворення імені й прізвища автора під матеріалом.
Можу без зайвоїскромності сказати, що ці матеріали влучали в ціль, добре сприймалися читачами,вирізалися з газети і складалися в досьє – судити так можу з численних відгуківчитачів, що надходили в листах, телефоном чи висловлювалися при зустрічах.Вибрані «колонки» виходили окремими книгами, про їх тематичний спектрсвідчать назви: «Поодинці – вмирають, виживають – гуртом» (1995),«Як повернути манкурту пам’ять?…» (1997), «На нашій, не своїйземлі…» (1998).
Головнийредактор передусім сам як автор заголовної статті повинен мати чітку позицію зпорушеної ним проблеми – інакше немає сенсу виступати зі своєю«колонкою». Є два способи вираження авторської позиції:
а) безпосереднядекларація автором власних поглядів;
б) підведення читача(слухача, глядача) логікою викладу, ґрунтовною аргументацією до певноговисновку, який він самостійно має зробити з матеріалу.
ПРЯМА ДЕКЛАРАЦІЯсвітоглядної позиції чи погляду на певну суспільну проблему застосовується затаких умов:
– якщо редактормає «залізні» аргументи і «залізну» логіку, що б’ють, якпостріл, і здатні привернути увагу читача, і автор переконаний, що це –найекономніший і найдохідливіший спосіб донести свою думку до нього;
– якщо самматеріал вимагає прямоти і ясності, а іншій формі подання його зміст«чинить внутрішній опір»;
– якщо постатьавтора відома і значуща, а людям цікава саме його позиція та його думка(постать редактора має бути саме такою, адже за логікою він має бути першимпубліцистом редакції).
Як прикладпрямої декларації авторської позиції, наведу фразу зі статті “Ідеологіядержави”:
«Ми повинніусвідомити: якщо ми хочемо мати власну державу, а не територію; якщо ми хочемомати український народ, а не населення – нам потрібна національнаідеологія» [2, 10].
Виділені слова єключовими у концепції, яку обстоює автор, вони акцентують увагу читача нанаріжних поняттях і не тільки декларують авторську позицію, а й на змістовихпротиставленнях: держава – територія, народ – населення переконують читача,чому потрібна державна ідеологія: щоб мати саме державу і саме народ. Томуцілком логічним є висновок, який випливає з аргументації:
«Жити бездержавної ідеології – значить, жити наосліп, не бачити перспективи, не вірити вмайбутнє» [2, 12].
Другий підхід,коли автор спонукає читача самотужки зробити відповідні висновки, до якихпідводить його логікою викладу фактів, має ті переваги, що постать автора нібизалишається за кадром. Він не нав’язує своєї думки, він неупереджено викладаєфакти, хоча сам добір фактів, система їх викладу насправді не такі вже йбезсторонні. А позиція автора ніби захована за низкою фактажу. Так, у статті«Доки Верховна Рада галасує, Київ не голосує» аналізуваласяпасивність киян під час безконечних виборів-довиборів 1995 р., коли на виборчі дільниціне приходило більше половини виборців і вибори за тодішнім законом вважалисятакими, що не відбулися. Крім заголовка, в якому проглядається негативна оціннапозиція автора щодо Верховної Ради, більше ніде в тексті цього немає.Викладаються лише факти, дані соціологічних опитувань тощо. У завершальнійфразі є авторський роздум на підставі викладених фактів, але він ненав’язується читачеві, автор ним просто ділиться з читачем, який можепогодитись або не погодитись із цим роздумом:
«Словом,виборці залишаються наодинці зі своїми сумнівами і своєю зневірою. Однакпротестувати неучастю у виборах дарма – цим справі не зарадиш. А обравшидепутатів, можна хоч з когось спитати за те, що діється в Україні і зУкраїною» [3, 12].
Обидва підходи,обидві концепції журналістської творчості однаковою мірою вимагають від авторадобротного рівня професійності, глибокого проникнення в проблематику,досконалого володіння фактичним матеріалом і, звичайно ж, високоїжурналістської майстерності.
5. Вимоги до«колонки редактора»
«Колонкаредактора», безумовно, належить до аналітичних жанрів, адже у нійвиражається позиція редакції з найактуальніших проблем, а щоб сформулюватипозицію, її треба обґрунтувати серйозним аналізом. Конкретніше – це може бутистаття, аналітичний огляд чи аналітичний коментар. Отже, вимоги до«колонки» такі ж, як і до названих жанрів, тільки ще жорсткіші і,можна сказати, суворіші.
Роль заголовкаважко переоцінити для будь-якого матеріалу – про це ще буде йти мова попереду.Для «колонки редактора» він має особливе значення. Заголовок має бутичітким, зрозумілим, стріляючим, щоб відразу привернути увагу читача. Власне,вдалий заголовок – це вже півстатті.
Композиційнастрункість – друга вимога. Авторові важливо мати почуття міри в обсягу – він неповинен бути більшим, ніж цього вимагає тема і фактаж. Структура має трикласичні складники:
– зав’язку –перші речення, які покликані зацікавити читача, прикувати його увагу до теми;
– виклад –власне аргументація, покликана переконати читача, підвести до логічного висновку;
– резюме –висновок, згусток думки, яка випливає зі змісту, те, що хотів сказати автор,заради чого писалася стаття.
Якщо зав’язка –принада, своєрідна наживка для читача, аргументація – пожива для розуму,стимулятор, який збуджує думку, а разом вони – пристрілка, то висновок – це тойголовний постріл, що має вцілити в точку, вразити відкриттям істини. Це нетільки узагальнення, яке випливає з викладу, а й нерідко прогноз, що може бути,до чого може дійти, якщо не врахувати того, що є.
Ці класичні елементикомпозиції не обов’язково мають застосовуватися в послідовному порядку – статтяможе починатися з викладу, а зав’язка – винесена у вріз чи в надзаголовок абопідзаголовок, а може починатися з висновку, який далі аргументується у викладі.Головне, щоб усе це било в ціль, досягало мети, якнайточніше виражало позиціюавтора, а отже, й редакції.
Структура –хребет статті, зміст – її душа. Зображальні засоби – приправа до змісту, прояку також слід подбати. А це – влучне слово, метафора, порівняння, афоризм,приказка, гумор, іронія, сарказм, парадокс – все те, що допомагає чіткішевисловити позицію газети. Для успіху авторові матеріалу важливо:
– дотримуватисяетичних норм;
– мати особистуточку зору, свої переконання і позицію;
– виробитипубліцистичний стиль; емоційність, небайдужість, щоб душа вихлюпувалась, – ценіколи не завадить;
– бути добрепоінформованим, зібрати достатній фактаж;
– дбати пропропорційне співвідношення теми і завдання;
– розраховувативласні сили і можливості при написанні;
– правильнобудувати внутрішній сюжет, стежачи за динамічним рухом думки;
– забезпечитиміцну аргументацію;
– намагатисяписати просто і логічно;
– мати власнуглибоку переконаність;
– подумати проефективність виступу.
Не буде зайвимзапросити читачів до дискусії, висловитися з цього приводу, подати адресу длявідгуків.
6. Вузлики дляпам’яті авторові «колонки»
Звичайно, якщоговорити в контексті високого рівня майстерності, то всі ті вимоги, щовисуваються до будь-якого майстерно написаного тексту, стосуються й«колонки редактора». Та слід враховувати, що «колонка» – цеособливий, редакторський, жанр, отже, і вимоги будуть особливими. Такихособливостей можна виділити кілька:
Перша.«Колонка» виражає позицію всієї редакції. Отже, слід особливо подбатипро чіткість і дохідливість висловленої позиції.
Друга. Воназвернена до масової аудиторії, і дуже важливо з першого рядка зацікавитичитача, щоб її прочитало якомога більше людей.
Третя. Оскількиавтором є редактор (головний редактор), якому треба виправдовувати іміджпершого пера редакції (саме так сприймається загалом його високе становище), тойого твір має бути еталонним, взірцем високої майстерності для всьогоколективу.
З цьоговипливає, що редакторський твір оцінюватимуть набагато прискіпливіше не тількичитачі, а й колеги по перу з інших засобів масової інформації і передусім члениочолюваного колективу. Невдалий виступ може стати відчутним ударом поавторитету редактора, значно підмочити його репутацію як творчої людини,поставити під сумнів рівень його професійної майстерності, кинути тіньнедолугості на очолюване ним видання. Все це висуває підвищені вимоги доавтора, змушує його з особливою відповідальністю ставитися до власногопублічного виступу.
Звісно, укожного пишучого редактора є свої підходи, свої правила написання матеріалу,свій досвід і свій стиль. Можу поділитися своєрідним «катехізисом» ізвласного редакторського досвіду: у мене були виписані і лежали під склом настолі як нагадування десять правил, яких треба дотримуватися, працюючи над заголовноюстаттею. Ось вони:
1. З’ясувати длясебе чітко, що хочеш сказати, і не говорити того, що не стосується теми.
2. Скласти план,про що саме і в якому порядку викладати думки.
3. Не писатидовго і нудно, мати відчуття міри, стежити за тематичною пропорційністютекстових «вузлів».
4. Не пропуститинагоди послатися на власний досвід, якщо він є та якщо доречний у даномуконкретному випадку.
5. Редагуватисебе без жалю, відсікати будь-яку зайвину в думках і словах – під час і післянаписання.
6. Рішуче уникатибанальностей та тривіальності.
7. Якомога меншепосилатися на загальновідомі факти, згадувати їх тільки тоді, коли без нихнеможливо повніше і переконливіше розкрити тему.
8. Уникатимовних, сюжетних, мислительних та інших штампів – вони значно знижуютьпрофесійний рівень матеріалу.
9. У жодномуразі не застосовувати «оживляжу» та інших мовних красивостей – вони,як полова в добірному зерні.
10. Прочитатизгодом: хай стаття по можливості відстоїться, щоб поглянути свіжим оком ідоредагувати її.
Дотримуватисяцих правил, за великим рахунком, не завадить будь-кому при написанні будь-якогоматеріалу – це не викликає жодного сумніву. Для редактора як авторажурналістського твору, тим більше заголовної статті, вони є обов’язковими. Хочаскласти перелік таких правил легше, ніж виконати їх: отут потрібні знання,досвід, практичні навички.
Література
1. Закон України «Продруковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». – 21,22 ст.
2. Карпенко В. Поодинці – вмирають,виживають – гуртом. – К.: Газета «Вечірній Київ», 1996. – 208 c.
3. Карпенко В. Як повернутиманкурту пам’ять?.. – К., 1997. – 430 с.