Cмертна кара та тiлеснi покарання в історiї України

Вступ
Темамоєї наукової роботи:«Cмертна кара та тiлеснi покарання в історiїУкраїни». Я обрав цю тему тому, що вона є не тiльки цiкавою, а йактуальною в наш час. Особливо для України, оскiльки наша держава прагневступити до Євросоюзу, тим самим покращити своє економiчне, соцiальне такультурне становище, для чого вiдмiнила смертну кару. Лишається питання: чи єце рiшення вiрним?
Метамоєї роботи полягає в тому, щоб якомога бiльше дiзнатися про смертну кару татiлеснi покарання, їх розвиток протягом усього творення україської iсторiї iмiсце в нашому суспiльствi, тобто як ми їх сприймаємо i як вони впливають нанас.
Длянаписання своєї наукової роботи, я використовував такi методи як:
¨ статистичний;
¨ метод соцiологiчного опитування;
¨ метод аналiзу;
Так,у ходi соцiологiчного опитування я проводив загальний опит людей свого мiста.Отриманi результати я аналiзував i пiдводив до статистики.
Такожя використовував архiвний i докуметний метод, суть яких полягає у тому, що явiдшуковував для своєї роботи всiлякi архiви, записи, документи, щопiдтверджують наявнiсть смертної кари та тiлесних покарань певного перiоду.
Дляпочатку з`ясуємо, що ж являє собою смертна кара та тiлеснi покарання. Яксвiдчить словник прав людини: смертна кара — знищення життя людини державоювiдповiдно з законом, пiсля винесення смертного вироку компетентним судом. Вст.24 науково-практичного коментаря кремiнального кодексу України говориться,що наявнiсть смертної кари, як мiри покарання зумовлено необхiднiстю боротьби знайбiльш небезпечними злочинами. У цiй же статтi говориться, що смертна кара євинятковою мiрою покарання. Її винятковий характер, насамперед, проявляється втому, що вона не входить в систему кримiнальних покарань, її застосуваннядопускається за особливо тяжкi злочини у випадках спецiально передбачених вОсобливiй частинi К.К. У сучасному с втрати кровi. Iнодi стрiльба є невдалою.Вiд одного пострiлу людина падає, проте не вмирає. Смертна кара шляхомрозстрiлу не втрачає популярностi в багатьох країнах, а навпаки, посилює своїпозицiї. Так, наприклад, якщо в Росiї за 80 рокiв /з 1826 по 1906 рр./ було розстрiлянопо вироку суду 40 чоловiк, то всього лиш за першi три роки пере будови /1985 — 1988 рр./ в СССР було розстрiляно бiльше 1000 чоловiк. Для порiвняння: за цей жеперiод /1985 — 1988 рр./, по офiцiйним повiдомленням, в Алжирi було розстрiляно12 чоловiк, в Анголi — 15, в Бенiнi — 8, в Болгарiї — 32, в Венгрiї — 2, уВ`єтнамi — 3, в Габонi — 1, в Ганi — 37, в Гвiнеї — 2, в Гвiнеї-Бiсау — 7, вIндонезiї — 19, в Iрацi i в Iранi — декiлька сотень /точнi цифри невiдомi/, вКитаї — 500, на Кубi — 4, в Румунiї – 2, в Сомалi — 50, в Тайландi — 34, уТайванi — 17, в Чiлi — 2, в Югославiї — 4 чоловiк.
ПОВIШАННЯ
Повiшаннярахувалось в минулi часи найпозорнiшим /незрозумiло чому/ видом кари. Сучаснатехнологiя його така: засудженого вiшають на мотузцi, обвиваючи шию; смертьнастає в результатi тиску мотузки на тiло пiд дiєю сили тяжiння. Втратасвiдомостi i смерть приходила в результатi пошкодження спинного мозку або вiдздавлення трахей. Про популярнiсть повiшання говорить той факт, що вонозберiгається як єдиний вид вищої мiри покарання в законодавствi таких країн, якБiрма, Англiя, Антiгуа i Барбуд, Багамськi острови, Барбадос, Белiз, Бермуди,Ботсвана, Бруней, Великобританiя, Вiргiндськi острови, Гамбiя, Гонконг,Гренада, Замбiя, Захiдна Самоа, Зiмбабве, Iзраїль, Iрландiя, Каймановi острови,Кенiя, Кiпр, Лесото, Маврiкий, Малавi, Малайзiя, Намiбiя, Нова Зеландiя,Папуа-Нова Гвiнея, Свазiленд, Сент-Винсент i Гренадiни, Сiнгапур, Танзнiя,Тонга, Тринiдад i Тобаго, Турцiя, Фiджi, Швi-Ланка, ЮАР, Ямайка, Японiя. Це,звичайно, не значить, що всi перерахованi країни на практицi застосовуютьповiшання: бiльшiсть з них, хоч i зберiгають смертну кару у законодавствi,фактично вiдмовились вiд неї. А на практицi лiдерство по повiшанню тримаєПiвденно-Африканська Республiка: тут за перiод 1985 року — перша половина 1988року було повiшано 537 чоловiк.
КАРАНА ЕЛЕКТИЧНОМУ СТIЛЬЦI.
Впершевона була введена в США i полягає в наступному: надiйно прив`язавши засудженогодо спецiального стiльця, виконавець закрiплює вологi мiднi електроди на йогоголовi i нозi, якi передчасно обриваються для забезпечення тiсного торканняелектродiв i шкiри. На короткий промiжок часу пщдається електричний струм великоїнапруг. Смерть наступає в результатi зупинення серця й паралiча дихання. Прикарi електрострумом вiдбувається видима руйнуюча дiя, так як обвуглюютьсявнутрiшнi органи; часто пiсля включення рубильнка формально вже мертвi,cтрiманi ремнями, кидаються вперед; можуть мати мiсцедифiкацiї, мочспускання, рвота кров`ю.Свiдки кари завжди вiдмiчають запахпаленого м`яса.
Протеяк i iншi види покарання, екзекуцiя електричним струмом також не має абсолютноїнадiйностi.Хоча до цих пiр в США електричний стiлець є найбiльш популярнимспособом приведення вироку в дiю.
КАРАВ ГАЗОВIЙ КАМЕРI.
Цейвид кари застосовується в США, недивлячись на його явну аналогiю«душегубками» нацистiв. Технологiя кари така. Засудженого прив`язуютьдо крiсла в герметичнiй камерi. На груди закрiплюють статоскоп, з`єднаний знавушниками в сусiдньому примiщеннi для свiдкiв. Його також використовує лiкардля спостереження за ходом кари. В камеру подається газ цианiд, який отруюєзасудженого при вдиханнi.
ГIЛЬОТИНУВАННЯ/вiдрубування голови/.
Цейвид покарання, будучи в минулому столiттi найпоширенiшим, зараз застосовуєтьсятiльки в Саудiвськiй Аравiї, а також закрiплений в законодавствах ЙменськоїАрабської Республiки i Об`єднаних Арабських Емiратiв. Здiйснюється вiн шляхомвдсiчення голови вiд тiла ударом меча. Завдання ката — миттєво досягти гостримлезом спинного мозку. Тут все залежить вiд сили i вмiння палача. Коли ВеликаФранцузька революцiя прийшла до iдеї масового терору, з`явилась хронiчнанехватка катiв i необхiднiсть постiйно гострити тупi мечi. Тодi на ешафотiiсторiї з`явився доктор Жозеф Гiльотен /1738 — 1814 рр./ депутат нацiональногозбору, котрий винайшов механiзм, вiдсiкуючий голови тяжким лезом /приблизно 160 кг./, падаючий зверху направляючим пазом.
ЕВТАНАЗIЯ/введення смертельної iн`єкцiї/.
Якщолюдство ще не дозрiло до вiдмiни смертної кари у всесвiтньому масштабi, то вкрайньому разi воно намагається зробити цей процес менш болiсним. Саме тому iз`явилась на свiт iдея введення iн`єкцiї засудженому смертельної речовини. Сутькари полягає в безперервному внутрiшньовенному вливаннi смертельної дозишвидкодiючого барбiтурата в комбiнацiї з паралiзуючим хiмiчнм препаратом. ВТехасi, в одному з 19 штатiв США, де способом виконання кари являється смертельнаiн`єкцiя, використовується комбiнацiя трьох речовин: натрiя теопентала, брому iхлористого калiю.
Крiмцих видiв смертної кари, якi в iсторiї мали назву простi /звичнi/, iснували iквалiфiковаi. До них належали: спалення, четверування, колесування, саджання накiл, закопування живим у землю, пiдвiшання на гак за ребро, розп`яття,кастрацiя. Слiд додати, що нарiвнi з вищезгаданими видами окарань за злочинвикористовувались i «екзотичнi» види смертної кари. Вiками смертельнакара з мучеництвом прагнула взяти поверх над злочином. Та i це не допомогло.Так, наприклад, римський iмператор Камiгула примiняв перепилювання людинипилою.
— За царя Iвана Грозного застосовували заливання в горло розплавленого свинцю,кипiння злочинця у маслi, водi чи винi.
— Деякi зразки екзотичних видiв смертної кари дожили i до нашого часу: в Iран в1987 р. трьох чоловiк стратили, кинувши їх iз скелi.
Цейвид смертi їм запропонували на вибiр: нещаснi вибрали стрибок униз. Отже, як мибачимо, смертна кара має чимало рiзновидностей, кожна з яких, на мою думку,лишила чорний слiд в iсторiї людства. Ще одним рiзновидом вищої мiри покарання,крiм смертної кари, звичайно, були тiлеснi покарання. Тiлеснi покарання — вексплуататорських державах вид покарання, що полягає в заподiяннi засудженомутiлесного ушкодження або болю.
Тiлеснiпокарання широко застосовувались в рабовласницьких та феодальних державах iмали рiзнi види. Зокрема, найпоширенiшими серед них були побиття батогами,рiзками, кончуками, нагаями тощо, «наличкування», нацикування, нашельмуваня, вiдрiзання кiнцiвок рук, нiг, iнодi носа i вуха. На територiїУкраїни проiснували аж до I-ї свiтової вiйни. А найбiльшого поширення набули уXVII — XIX ст. Зараз, фактично, тiлеснi покарання в свiтi не застосовуються,проте вони є. Так, у Саудiвськiй Аравiї 2000 р. ампутували правицi заобвинуваченням у злодiйствi. Вiдповiдно до сурових законiв шарiату, такепокарання чекає на кожного, хто зазiхнув на чужу власнiсть. У заявi мiнiстерстввнутрiшнiх справ країни сказано, що екскурсiя була здiйснена на Пн. заходiстолицi Ель-Рiяд.
Фактсмертної кари та тiлесних покарань — це аргументи, на яких побудована моянаукова робота. Проте суть полягає не в тому, щоб показати, що вони дiйсно булиi є, а в тому, як ми їх сприймаємо, як вони впливали й впливають на суспiльствоi особу зокрема, яку роль вони вiдiгравали для України, i як вони здiйснювалинорми нашого спiвiснування, проходячи крiзь призму перiодiв українськогодержавотворення, якi я дослiджував у такому порядку:
— давнi часи /стародавнi держави VII ст. д.н.е. — IX ст. н.е./
— перiод Київської Русi
— перiод Козацької Республiки
— перiод козацько-гетьманської держави /XVII — XVIII ст./
— перiод незалежної, суверенної Української держави.
Отож,ми з вами пронесемося над смутними сторiнками iсторiї України, уявно роздiлившиїї на вище наведенi часовi етапи. Прораналiзувавши кожен з цих перiодiв,розглянемо становище смертної кари України на сучасному етапi i ставленнянароду до неї.

Аналітичначастина
Смертнакара та тiлеснi покарання у стародавнiх державах
Натериторiї України, починаючи з VII ст. до н.е. i зокiнчуючи утвореннямКиївської Русi, розвивалось декiлька держав. Так, вiд V ст. до н.е. до IIIст.н.е. проiснувала така держава, як Скiфiя. Вона займала степову смугу Українина пiвнiч вiд Чорного моря. Протягом 3-х розпадiв, а потiм зновуоб”єдналась, ця держава дещо змiнювала «кордони» своєїтериторiї. Для Скiфiї були характернi рабовласницькi вiдносини з пережиткамипервiснообщинного ладу. Подiл скiфських племен на скiфiв царських, скiфiв-орачiв,скiфiв-землеробiв i скiфiв-скотарiв, а також кочовий побут багатьох з них,збереженням патрiархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родовоголаду i появу майнової нерiвностi. Приватна власнiсть зосереджувалася передусiму руках племiнних вождiв i старiйшин племен, їх родин. Решта населення — цевiльнi общинники, якi несли вiйськову службу, сплачували данину i виконувалирiзнi повинностi. При розпадi первiснообщинного ладу рабство втратилопатрiархальний характер. Посилення експлуатацiї викликало повстання рабiв, щожорстоко придушувалися.
Засвiдченням Геродота, повсталих рабiв розпинали на христах.У скiфiв iснуваладеспотична царська влада. Однак кандидатура царя i його наступникiвзатверджувалася народними зборами. Вони, також Рада старiйшин i племiннихвождiв розв`язували важливi державнi питання, або важливi судовi справи.Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рiшеннях народнихзборiв, а також постановах царiв. У кримiнальному правi основними i водночаснайпоширенiшими видами покарань були смертна кара, тiлеснi покарання(вiдрубування рук за крадiжку), екзотичнi види покарання та вигнання.Найнебезпечнiшими злочинами вважались злочини проти царя. Каралося не тiлькискоєння злочину, а й замах. Самостiйним злочином була фальшива присяга, що,запереконанням скiфiв, могла спричинити хворбу царя i каралася стратою. Таке жпокарання застосовувалося за порушення звичаїв i вiдступ вiд вiри предкiв.Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадiжка, обмова невинного, перелюб тощо.У скiфiв iснувала кривава помста, за якою батько йшов за сина, племiнник задядька, дiд за онука. Справи, якi не стосувались царської влади та iнтересiвдержави, розглядалися змагальним порядком, але iснував i слiдчий процес длянайнебезпечнiших, складних за скоєнням i наслiдками злочинiв. Другою державою,яка iснувала на територiї України, було Боспорське царство найбiльша з античнихдержав пiвнiчного Причорномор«я. Боспорське царство з центрому Пантiкапеївиникло внаслiдок об»єднання античних мiст-держав на початку V ст. до н.е.(480 р. до н.е.) й об”єднувало територiю Керченського i Таманського пiв-в,а також пiвденне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не буласуто грецькою, до неї входили i мiсцевi племена. За iсторичним зразком Боспорськецарство, як i iншi грецькi колонiї, було рабовласницькою державою, за формоюправлiння — аристократичною республiкою.Вищим органом державної влади вважалисянароднi збори. Брати участь у них мали право усi чоловiки, якi досягли 25рокiв. Народнi збори обирали раду мiста, до складу якої входив суд присяжних, атакож головний жрець мiста — базилевс, котрий вiдав релiгiйними культами. Радабула постiйно дiючим органом влади, готувала законопроекти, перевiрялакандидатiв на виборнi посади, здiйснювала контроль за виконавчою владою.Номофiлаки контролювали додержання законiв i в разi їх порушення притягували довiдповiдальностi. Першi 3 ст. н.е. у Боспорськiй державi спостерiгалосяпрагнення до централiзацiї влади. На чолi держави стояв спадковий цар. Функцiївиконавчої влади здiйснювали призначенi царем придворнi чини: мiнiстр двору,особистий секретар, охоронець царських скарбiв, спальник, управляючий селами.Зокрема, останнiй видав судочинством своєї адмiнiстративної частини. Iнодi сампроводив суди надсвоїми людьми.Боспорське право, як i право скiфської державита грецьких мiст-колонiй, частина яких увiйшла до складу Боспорського царства,ретельно захищало iнтереси рабовласникiв. Найнебезпечнiшими злочинамивважалися: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державназрада, вiдносини з полiтичними емiгрантами тощо.За iх вчинення передбачалосясмертна кара з конфiскацiєю майна засудженого.Виконання судових рiшеньпроводилося судовими виконавцями. Ще однiєю державою, яка iснувала на територiїУкраїни,i народ якої, вважається, нашим предком, була держава схiднихслов’ян.Вiрнiше не одна держава,їх було де-кiлька.Проте судова система мало чимвiдрiзнялась одна вiд одної. Як i у Скiфiї та Боспорського царства основнимпокаранням у слов’янських державах була смертна кара. Так, у 4ст., засвiдченням годського iсторика Йордана, жив антський цар Бож, котрому довелосявести тяжкi вiйни з готами (племена схiдних германцiв ), якi претендували напанування у Схiднiй Європi. У 385р. готський король Вiнiта намагався пiдкоритиантiв, але зазнав поразки.Трохи пiзнiше йому вдалося захопити Божа у полон. Занаказом Вiнiтара вiн був розiп’ятий разом синами i сiмдесятьма своїмиприбiчниками. Отже, як ми бачимо, смертна кара та тiлеснi покарання були непросто поширеними видами покарань. Вони були основними покараннями у державахстаро давнього часу.
Смертнакара та тiлеснi покарання у перiод Київської Русi
Формуваннядержавностi на територiї України вiдбувалось впродовж тривалого iсторичногоперiоду у процесi розпаду первiснообщинного ладу схiдних слов’ян, який особливовиявився VI-IXст., в умовах зародження феодальних вiдносин i переходу вiдпервiснообщинного до класового суспiльства. Розвиток феодальних елементiв усуспiльно-економiчному ладi, а також переростання органiв племiнного управлiнняв державнi органи влади призвели до перетворення союзiв племен у«княжiння» i «землi» державного зразка, а згодом i у великумогутню державу — Київську Русь, яка стала першим етапом у твореннi українськоїдержавностi. I саме на цьому етапi можна було б побачити процеси зародженнянової, вiдмiнної вiд усiх iнших, судової системи, зачатки ЇЇ правосуддя. Дещодетально щодо судової системи перiоду Київської Русi: суд не був вiдокремленийвiд адмiнiстрацiї. Важливою рисою судово-адмiнiстративного устрою був подiлсудочинства на два вiдомства — свiтське та церковне. Найнижчою iнстанцiєю булигромадськi (вервнi) суди. Вони складалися з сiльських старшин. Iснував такожбоярський (феодальний) суд. Пiд його юрисдикцiєю перебували холопи, закупи, рядовичi.На рiшення громадських судiв (боярських окрiм хо лопiв) можна було скаржитисядо княжих судiв. Суддею, насамперед, ставав князь, котрий важливi справирозв’язував разом зi своїми боярами.
Судовiфункцiї виконували також представники мiсцевої адмiнiстрацiї — посадники умiстах i волостелi у волостях. Їх помiчниками були тiуни, вiрники, iншiдопомiжнi особи. Наприклад, вiрники збирали кримiнальнi штрафи за вбивство.Судовi функцiї виконували i церковнi органи (митрополит, єпископи, iгумени).Iснував також вотчинний суд — право феодала самому судити залежних вiд ньоголюдей. Судовi повноваження феодала становили невiд’ємну частину йогоiмунiтетних (лат. immunitas — звiльнення, свобода) прав. Отже, утворенняКиївської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Найдавнiшоюйого формою були звичаї, що склалися у процесi спiлкування людей, увiйшли узвичку, побут i свiдомiсть певної групи чи всього населення. Звичай ставосновним засобом регулювання поведiнки та вiдносин мiж людьми у первiснообщинномусуспiльствi. З виникненням держави панiвнi класи пристосували деякi звичаї досвоїх iнтересiв, санкцiонували та забезпечували їх використання примусовою силоюдержави.Так виникло звичаєве право, що стало важливою формою права у регулюваннiусiх суспiльних вiдносин. Уже з X столiття з’являється князiвськезаконодавство.Ще за часiв Олега у договорi з греками 911 року є згадка проприписи «руського закону». Дещо схожий договiр був укладений йогосином, князем Iгорем, з вiзантiйським iмператором через 34 роки. Зокрема, уньому говориться: “… Коли ж трапиться який-небудь злочин вiд грекiв, щоперебувають пiд владою царства нашого, то (князi руськi) не мають владистрачувати їх, але за повелiнням царства нашого дiстане вiн (покарання) за те, щовчинив”. Якщо хрестиянин уб’є русина або руського хрестиянина, то той, хтовчинив убивство, буде затриманий родичами убитого i нехай (вони) уб’ютьйого.Коли ж той, хто вчинив цей злочин втече, а вiн буде заможним, то хайвiзьмуть маєток його родичi вбитого, якщо ж той, хто вчинив убивство, бiдний iвтече, то його (треба) шукати, поки не виявлять; коли ж вiн буде виявлений, хайбуде убитий”.
Особливезначення того перiоду мають статути князiв Володимира Великого та ЯрославаМудрого, якi внесли важливi нововведення у фiнансове, сiмейне i кримiнальнеправо.А основним законом i водночас основою юридичного врегулювання усiхсуспiльних вiдносин стала збiрка норм давньоруського права — «РуськаПравда». ЇЇ списки входять до складу кормчих книг ” Мерилаправедного”, юридич них збiрок та лiтописiв. «Руська правда»дiйшла до нас в списках 13-18ст., що складаються з трьох ре дакцiй: Коротку(стародавнi списки Академiчного i Археографiчного 15ст., якi збереглись ускладi Новгородського I лiтопису), Розширену(стародавнi списки Синодальний 1282р.i Троцький у складi «Мерила Православного»14ст.), а та кож Скорочену.«Коротка правда» складалося з 4 частин:”Правди Ярослава”, або”Найдавнiшої правди”, ”Правди Ярославичiв”, або ”СтатутуЯрославичiв”,”Покону вiрного”та”Урокамостником”.Цi частини були складенi урiзний час. Коротка редакцiя вiдобразила у своему текстi еволюцiю давньоруськихсуспiль них вiдносин 11-13ст. ”Руська правда”включає в себе поряд з нормамифеодального права i архаїцькi норми, наближенi до перiоду первiсного строю. В«Правдi Ярослава» збе рiгається, хоч iз значним обмеженням,iнституткривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, честь дружинноїзнатi, недоторканiсть її вiйськового спорядження. Подальший розвиток iудосконалення Руської правди вiдбулося при синах Ярослава та його онукаВолодимира Мономаха.Саме тодi на з’їздi Узяслава, Всеволода i СвятославаЯрославовича був прийнятий ”Устав Ярославовичiв” (Правда Ярославовичiв)зображуючий норми княжого владарювання.Важливi постановлення Ярославовичiвпослiдували пiсля повстання у Киевi 1068-1071рр. ”Правда Ярославовичiв”збiльшила вiдповiдальнiсть ”общини” за вбивства княжих дружини, тиунiв,старост, отрокiв та iнших слуг. зроблених на її територiї; прередбачувала тяжкiпокарання за пiдпали господарських будiвль, за колективне посягання на майнозаможних людей, за умисне псування скота. Пiсла повстання у 1113 р. в Р.П. буввключений устав, за яким на протязi 11-13 ст. посилено феодальна захопленiстьсмердiв, закупiв, холпiв та iнших. Майже всi норми цього уставу були спрямованiна захист князiвсьокого феодального маєтку, земельної власностi князя тощо. Тутчiтко виражено специфiку феодального права, як права-привiлею, тобто неоднаковогопiдходу до захисту iнтересiв рiзних соцiальних груп.Панiвнi класи забезпечувалисяправовою охороною значно краще, нiж iншi верстви населення.Так за вбивствоселянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, а за князiвського дружинника-80гривень. Це засвiдчують статтi 19 i 25 Короткої редакцiї Руська правда поАкадемiчному списку. Розширена редакцiя ”Руської правди”, куди входятьпереробленi та доповненi норми її Короткої редакцiї,є пам’ткою розвинутогофеодального суспiльства. Її списки (Їх збереглось понад 100) роздiляють на тригрупи: Синодально-Троїцьку, Пушкiнську i Карамзинську.
Розширена редакцiя всебiчнозадовольняла iнтереси феодалiв, захищала їхню власнiсть на землю, закрiплювабезправ’я холопiв, якi перетворювались на крiпакiв, визначала обмеження майновихта особистих прав рiзних категорiй феодально залежного населення.Таким чином вїї текстi присвяченi цiлi установи положенню закупiв i холопiв.Ось деякi статтiз них: статтi 56,59,60,61. Розширенiй правдi вiдображена розрозтаюча[збiльшена]роль княжого суду, тенденцiя великої диференцiяцiї покарань, збiльщення штрафiвна користь князя та княжої адмiнiстрацiї з вiдповiдним зменшенням компенсацiйпотерпiлим. Прагнучи скасування кривавої помсти,”Руська правда” звужує сверуїї застосування i обмежує месникiв найблищими родичами убитого.При вiдсутностiмесникiв вбивця забов’язуеться сплатити штраф(вiри)князю i приватну винагороду(головництво) родичам убитого. Вiльнi общинники зв’язанi круговоюпорукою, повиннi були допомагати вбивцi сплачувати вiри.До речi, вiри були рiзнii сплачувалися залежно вiд статi убитого.Так, наприклад, за убивство жiнкивиплачувався половинний штраф (пiввiри).Та коли жiнка була замiжня, то вонакористувалася однаковими юридичними правами з чоловiком.Iза вбивство чи образуплатилася однакова вира. «Руська Правда захищала здоров’я i честь вiльнихпредставникiв феодального суспiльства, передбачувала грошовi виплати за калiцтвата ображення дiєю. В „Руськiй Правдi“ розширеної редакцiї мiститьсядетально розроблена система покарань за крадiжку у мiстi та сiльськiймiсцевостi, крадiжки чи умисне псування пасiк i мисливських угiдь, порушеннякордонiв земельних володiнь та iнше.Велику увагу придiлено упорядкуваннюборгових вiдносин. На основi Розширеної було створено Скорочену редакцiю(найпiзнiшу, яку датують 15 i навiть 17 столiттям), яка є пам’яткою розвинутогофеодального права. Збереглась Скорочена редакцiя у двох списках 17 столiття. Вїї основi лежать звичайне право, княже законодавство, судова практика.Особливуувагу придiлялось кримiнальному та процесуальному праву.За РуськоюПравдою, понняття злочину практувалося як „обида“, незалежно вiдтого, чи було це нанесення матерiальної, фiзичної або моральної шкоди.Особливотяжким злочином вважалося посягання на князiвську владу, яка проявляласяпередусiм у повстаннях.Так у 1125-1153 роках Володимирко стратив своїх бояр, ботi зрадили його. Велику увагу придiляли майновим злочинам: крадiжкам(татьба), пiдпаловi, пошкодженню рухомого майна тощо.До злочинiв проти особиналежали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусiв. Суб’єктом злочинумогла стати будь-яка людина, крiм холопа.За дiї холопа вiдповiдав йогопан.Система покарань була проста i м’яка.Найсерйознiшими покараннями вважалисяпотiк i розграбування, коли майно злочинця пiдлягало конфiскацiї, а виннийвиганяється з общини або перетворюється у холопа. Найпоширенiшими були грошовiпокарання-вiра i продажа.Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмiрiвiд 5 до 80 гривень, а друга-за iншi злочини у розмiрi вiд 3 до 12 гривень. Зазаподiяне тяжке калiцтво, вбивство зрадливої жiнки стягували пiввiри.Вiдома йтак звана дика вiра.Її сплачувала верв, на територїї якої знаходили вбитого, авбивцю не вдалося розшукати. Смертельна кара, як вид покарання не записана у РуськуПравду.Але лiтописний матерiал засвiдчуе її застосування.Зокрема за виступипроти феодальної влади i зраду князя.Так, органiзатори й учасники повстання протикнязiвської влади (70 осiб) були страченi через повiшання князем Iзяславом уКиєвi 1068р. У 1228-1265рр. дуже строго покарав своїх бояр князь Данило. Зазлочини, що належали до компетенцiї церковного суду, застосовуваись єпiтiмiї(покаяння), калiчницькi кари (ослiпення, вiдрiзання носа, вух), тюремнеув»язнення. Для прикладу можна навести конфлiкт мiж князем АндрiємБоголюбовим i його ближчим (сподвижником), Суздальським єпископом Феодором.Конфлiкт вiдбувся з причин не зовсiм зрозумiлих i справа дiйшла до того, щоєпископ вiдлучив Андрiя вiд церкви, та закрив усi мiськi храми. у вiдповiдь наце Боголюбов звинуватив Феодора в єресi i у травнi 1169 р. вiдправив єпископана суд Київського митрополита. Феодор був визнаний винним у вiдступництвi вiдцеркви i засуджений на смерть. На Псовiм островi «его осекоша и языкъурезаша, яко злодею еєретику и руку правую отсекоша и очи ему выйнять». Нарозвмток системи покарань Київської держави вiдчутно вплинуло запровадження унiй християнства. Церква почала застосовувати рiзноманiтнi норми ка нонiчногоправа, передусiм вiзантiйського, яке виникло на основi римськогорабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку.Найдавнiшими пам«ятками церковного права були церковнi статути князяВолодимира Святославовича про десятини та церковних людей, та князя ЯрославаВолодимиро вича про церковнi суди. Цi статути збереглися у великiй кiлькостiпiзнiших переробок XIII-XIV ст., але початковi тексти вiдносять до перiоду iснуванняКиївської держави. У їх основi лежать установлення названих київських князiв,де визначалися межi церковної юрисдикцiї стосовно столичної київськоїмитрополiї. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великiкиївськi князi, а у створеннi Статуту князя Ярослава брав участь київськиймитрополит Iларiон, зумовило чиннiсть названих статутiв на територiї всiєїРусi. Водночас до їх текстiв вносились новi норми, що вiдображали змiни увзаємо вiдносинах свiтської та церковної влади в окремих князiвствах у процесiрозвитку феодальних вiдносин, еволюцiї державного ладу i самiй церковнiйорганiзацiї. Грецьке духовенство через церковнi статути розповсюджувало нетiльки релiгiї, а i свої суворi закони Вiзантiйського Номоканона. Так, поцерковнiй Пос тановi Ярослава їх баченню пiдлягало: „прелюбодьяние состорони мужа, насильственноє похищениє девиць, оскорблениє деломь жены великагобоярина, по бои, нанесённие сыномь отцу, острижение головы или бороды…“Данi порушення карались духовною та свiтською владою. Є пiдстави вважати, що iкняжа влада карала за цi злочини, але вже за вi зантiйськими законами, тимсамим застосовуючи смертну кару та тiлеснi покарання. Тодi, зазвичай, доПостанови додавалось:»а князь казнiть” або «да казнят еговолоспельською казню». Духовенство ж жорстокiсть грецьких законiв повнiстюзастосовувало «до руськаго життя». Так, новгородський єпископ ЛукаЖидятя [ XI ст. ] вiдрiзав холопу Дудiку нiс i обидвi руки за те, що тойвисунув проти нього звинувачення. Вiдповiдно єпископу Феодорцю [ XII ст. ]митрополит звелiв «урезать языкъ, яко злодью и еретику и руку правуюотнять, и очи ему вынять зане хулу измолве на Св. Богородицу». Лiтописецьповiдомляє, що коли Феодорець був єпископом у Володимирi, «не милостевый быльмучитель: одним голову голову рубилъ, другим глаза выжигалъ, и языкъ выревал,иных распиналъ на стене и мучил немилостёво желая исторгнуть у нихь имение”.Дослiни вважають, що у церковному судi застосовувався, крiм змагального,iнквiзацiйний(слiдчий) процес з усiма його атрибутами, в тому числi й зтортурами (побиттям нагаями, палками, ламанням кiсток фалангiв пальцiв, розтягуванням тiла на спецiальному приладi, кастрацiя, клеймуванням у щоку i iншiчастини тiла та iншi). Найвiдомiшою карою церковного суду було спалення навогнищi.Так у 1227р., як говорить лiтопис, в Новгородi”изьжогша вохвовчетыре”. У 1411р. в Псковi було заживо спалино 12 жiнок, звинувачених упоширюваннi чуми. У 1412р. проводилось масове спалення людей у Новгородi. Такожна вогнищi було спалено другу жiнку Ярослава Анастасiю.Спочатку бояри примусиликнязя зректись своеї жiнки, а вже потiм пiддали її цьому виду страти. КиевськаРусь-це держава, яка вiдiграла величезну роль в iсторiї України. Русь була нетiльки вiйськово та економiчно могутньою, вона була юридично розвиненою таюридично сильною державою, яка у своєму збiрнику законiв ”РуськаПравда”, перша, на вiдмiну вiд iнших так званих”Салiчних правд”(правдзарубiжних країн), вiдмiнила застосування смертної кари i дала початок роз виткузбiрок законiв iнших держав.Наприклад, Литовськi статути Великого князiвстваЛитовського складалися на основi Руської правди, але це вже iнша iсторiя.Смертна кара iтiлеснi покарання в перiодi козацької республiки
У нацiонально-полiтиччному жiттiукраїнського народу напрiкiнцi XVст. видатним феноменом стала поява iутвердження нової вiйськово-полiтичної системи -козацтва. З самого початкувиступаючи оборонцем Пiвденних українських поселень вiд безперервних нападiвтуркiв i татр, козацтво набувало рис нового суспiльного явища.А невдовзiперетвориося на особливий лицарський стан, що виступив творцем нової формиукрпаїнської державностi, тобто взяв пiд захистдержавнiсть танацiонально-культурнi права українського народу. Починаючи з середини XVIст.осередком українського козацтва стала Запорiзька Сiч. Вона була не лишевiйськовим, але й особливим державно-полiтичним утворенням — КозацькоюРеспублiкою. Демократизм i ефективнiсть управлiння, особливостi структури iподiлу влади, своєрiднiсть правового укладу вигiдно вирiзняли Запорiзьку Сiчз-помiж iнших державно-полiеичних утворень, були яскравим проявомдержавотворчого духу українського народу, свiдчили про живучiсть українськоїполiтично-правової традицiї. Перебуваючи пiд верховною протекцiєю спочаткупольського, згодом росiйського уряду, тимчасово пiд заступництвом турецькогохана запорозькi козаки протягом усього свого iсторичного iснування мали власну,вiдмiнну вiд будь-яких iнших, судову систему. Так в судах, покараннях i стратахзапорiзькi козаки керувалися не писаними законами, а ”стародавнiв звичаєм,словесним правом i здоровим глуздом”. Писаних законiв вiд них годi булосподiватися передусiм тому, що громада козакiв мала позаду надто кородкеминуле, щоб виборити тi чи iншi закони, систематизували їх i викласти на паперi;а також тому, що все iсторичне життя запорiзьких козакiв було сповнене майжебезнастаними вiйнами, якi не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванiвнутрiшнього ладу свого життя; нарештi, запорiзьки козаки взагалi уникалиписаних законiв, побоюючись, щоб вони не змiнили їхнiх свобод. тому самiпокарання i страти у запорiзьких козакiв стосувалися найбiльше кримiнальних iнаймових злочинiв; це загальне правило у всiх народiв, що стояли i стоять наперших щаблях громадського розвитку: людинi потрiбно передовсiм захистити своюособу й майно, а вже потiм думати про iншi, складнiшi ланки громадського життя.Саме тому у запорiзьких козакiв за такий злочин, як крадiжка, який увлаштованiй державi карається штрафом чи позбавлення свободи, призначаласясмертна кара:”У них за едино путо или плеть вешают на дереве”. Звичай,замiсть писаних законiв, визначав як гарантiю твердого ладу в Запорiжжi йросiйський уряд: так, iмператриця Катерина II, придушуючи повстання гайдамакiв,указом вiд 12 липня 1768 рокувелiла ”поступать с ними по всей строгостизапорожських огрядов”. Але при цьому не слiд ствержувати, що запорiзькi суддi,керуючись у своїй практицi включнр звичаєм, дозволяли собi сваволю чи тяганину:незначна чисельнiсть запорiзького товариства, його чисто народний устрiй iцiлковита доступнiсть кожного члена козацької громади до виших начальникiв,робили суд у Запорiжжi простим, швидким i справедливим у повному i точномурозумiннi цих слiв. Сривжений i кривдник устно викладали перед суддями сутьсвоєї справи, вислуховували їх устне рiшення й вiдразу припиняли свої чвари йнепорозумiння, до тогож перед суддями всi були однаково рiвними — i простийкозак i значний товариш. Акти судових козацьких справ, що дiйшли до нас,виявляють, що запорожцi визнавали: право першого займу, право договору мiжтоваришами, право давностi володiнь, останне, зрештою, допускалось лише вмiзерних розмiрах, та й то в мiстах: воно стосувалось не орних земель та угiдь,якi були спiльною власнiстю козакiв, а невеликих городiв та садиб бiля будинкiв;визнавали звичай напучення злочинця облишити лихi справи й поводитися праведно,допускалися слiства ”по самiй справедливостi, зрiлим оком” у будь-який час,крiм пiсних днiв першої седмицi; практикувалося попередне ув’язнення злочинцiву вiйськову в’зницю чи пушкарню й суворий суд або катування; врештi дозволяласяпорука всього вiйська й духовних осiб за злочинцiв, особливо якщо цi злочинцiпопередньо виявляли себе з вигiдного для всього вiйська боку або були йомучомусь потрiбнi. Тi самi акти та свiдчення сучасникiв дають кiлька прикладiвцивiльного й кримiнального судочинства у запорiзьких козакiв. Зi злочинцiверховного судочинства найважливiшими вважалися справи з несправедливоїгрошової претензiї, несплаченого боргу, взаємних сварок, рiзноманiтних збиткiвта спашiв, справи про перевищення визначеної в Сiчi норми продажу товарiв.
Iз кримiнальних злочинiвнайбiльшим вважалось убивство козаком товариша, побої, завданi козаком козаку утверезому чи п`яному станi, крадiжка чогось козаком у товариша й переховуванняним крадених речей:»особливо суворими були за велику крадiжку, за яку, придвох певних свiдках, карають насмерть”.Зв«язок iз жiнкою i содомськийгрiх, з огляду на звичай, що забороняв сiчовим козакам одруження; кривда жiнки,коли козак „хнеславить жiнку, як не належить“, бо такий злочин»до знеславлення усього Вiйська Запорiзького служить”; зухвалiстьщодо начальства, особливо щодо чиновних людей росiйського уряду; насильство всамому Запорiжжi або у християнських поселеннях, коли козак вiдбирав у товаришаконя, худобу й майно; дезертирство, тобто самовiльне вiдлучення козака пiдрiзними приводами у степ пiд час походу проти неприятеля; гайдамацтво, тобтокрадiжка коней, худоби та майна у мирних жителiв українських, польських iтатарських або у купцiв та мандрiвникiв, що проїжджали запорiзькими степами;приведення у Сiч жiнки, не виключаючи матерi, сестри чи дочки; пияцтво пiд часпоходу на неприяте. Останнє завжди вважалося у козакiв кримiнальним злочином iтягло за собою найсуворiше покарання. Суворi закони, як зауважив ВсеволодКоховський, пояснюються у Запорiжжi трьома причинами: по-перше, тим, що тудиприходили люди сумнiвної моральностi; по-друге, тим, що вiйсько жило без жiнокi не зазнавало їх пом’якшуючого вплмву на звичаї; по-трете, тим, що козаки велипостiйню вiйну й тому для пiдтримання порядку у вiйську потребувало особливосуворих законiв. Суддями у запорiзьких козакiв була вся вiйськова старшина,тобто кошовий отаман, суддя, писар, вiйськовий осавул, довбих, паланковийполковник i часом весь Кiш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскiльки мавверховну владу над усiм вiйськом; рiшення суду Коша часом повiдомлялосяосоьливим документом, в якому писалось:”За наказом пана кошового отаманатакого-то, вiйськовий писар такий-то”. Вiйськовий суддя лише розглядав справи,давав поради сторонам, але не затвержував своїх визначень; вiйськовий писарчасом викладав присуд старшини на радi; часом сповiщав засуджених, особливоякшо справа стосувалася осiб, котрi жили не в самiй Сiчi, а в паланках;вiйськовий осавул виконував роль слiдчого; виконавця вирокiв, полiцiйногочиновника; вiн розглядав на мiстi скарги, стежив за виконанням присудiв отаманай усього Коша, збройно переслiдував розбiйникiв, злодiїв i грабiжникiв;вiйськовий довбиш був помiчником осавула й приставом при екзекуцiях, тим, когов Захiднiй Європi звали ”Prevot”; вiн прилюдно зачитував присуди старшини йусього вiйська на мiсцi страти чи на вiйськовiй радi; курiннi отамани, якiдосить часто виконували серед козакiв роль суддi, у власних куреннях мали такусилу, що могли розглядати суперечки сторiн i тiлесно карати за якiсь провини;врештi, паланковий полковник зi своїми помiчниками — писарем та осавулом, якийжив далеко вiд Сiчi, вiдав прикордонними роз’їздами й керував козаками, щосидiли в степу в окремих хуторах i слободах, у багатьох випадках, завiдсутностi сiчової старшини, виконував також i роль суддi у своїх володiннях.З покарань застосовувалися: прив`язування до гармати на площi за зневагуначальства й особливо за грошовий борг: якщо козак заборгує козаковi й незахоче чи не зможе сплатити йому борг, винного приковують ланцюгами до гарматий залишають до того часу, поки або вiн сам не заплатить свого боргу, або хтосьiнший не поручиться за нього; подiбний спосiб покараня, але тiльки незлодiйство, iснував у татар, тож можна припускати, що козаки запозичили його умусульманських сусiдiв; шмаганя нагаєм пiд шибеницею за злодiйство йгайдамацтво; «були самi великими злодiями з погляду стороннього, вонижорстоко карають тих, хто й найменшу рiч украде у свого товариша; пошкодженнячленiв „изломлениєм одной ноги на сходке“ за поранення ножем уп`яному станi; „за большiя вины переламливали руку и ногу“;розграбування майна за самовiльне перевищення такси — встановленої у Сiчi нормипродажу товарiв, харчiв i напоїв; заслання у Сибiр, яке, зрештою, сталозастосовуватися лише в останнiй час iсторичного iснування запорiзьких козакiв,за iмператрицi Катерини III; перекази столiтнiх дiдiв вказують також напокарання рiзками, але документiв про це немає, тому слiд вважати, що такепокарання допускалося лише як поодиноке явище, мало спiввiдносне з честюзапорiзького „лицаря“; нарештi, при взаємнiй сварцi, за переказами,допускалася й дуель. Страти, як i покарання, у запорiзьких козакiв призначалисярiзнi, залежно вiд злочину, вчиненого тiєю чи iншою особою. Найстрашнiшоюстратою було закопування злочинця живим у землю: так чинили з тим, хто вбивавсвого товариша – вбивцю клали живим у труну разом з убитим i обох закопували вземлю. Зрештою, якщо вбивця був хорошим воїном i добрим козаком, його звiльняливiд цiєї страшної страти, замiнюючи її штрафом. Але найпопулярнiшою стратою узапорiзьких козакiв було забивання киями бiля ганебного стовпа: до цьогозасуджували осiб, що вчинили крадiжку або сховали украденi речi, дозволяли собiперелюбство, содомський грiх, побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовпстояв на сiчовiй площi бiля дзвiницi, бiля нього завжди лежала в`язка сухихдубових палиць з голiвками на кiнцях, званих киями й схожих на палицi, що їхприв»язують до цiпа. Киї замiнювали запорозцям великоруськi батоги. Якщоодин козак украде в iншого якусь дрiбницю, чи то в самiй Сiчi, чи поза нею, апотiм його викриють, то його приводили на площу, приковували до ганебногостовпа i тримали звичайно протягом трьох днiв, а часом i бiльше, поки вiн несплатить грошей за вкрадену рiч. Протягом цього часу повз злочинця проходятьтоваришi, причому однi мовчки дивляться на прив`язаного; iншi, напившись, лаютьi б`ють його; третi пропонують йому грошей; четвертi, прихопивши з собоюгорiлки й калачiв, поять i годують його, й хоча злочинцевi не хотiлося нi їсти,нi пити, вiн усе-таки мусив це робити. «Пий, скурвий сину, злодiю! Як небудеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити!» — кричали козаки. Алеколи злочинець вип`є, то козаки, що причепилися до нього, кажуть:«Теперже, брате, дай-но ми тебе трохи попоб`ємо». Даремно тодi злочинець будеблагати про помилування; на всi його прохання козаки впертовiдповiдають:«За те ми тебе, скурвий сину, й горiлкою поїли, що нам тебетреба попобити». Пiсля цього вони завдавали кiлькох ударiв прив`язаному достовпа й iшли; за ним з`являлися iншi. В такому положеннiзлочинець залишавсядобу, а то й п`ять пiдряд, на розсуд суддiв. Але звичайно бувало так, що вже заодну добу злочинця вбивали насмерть, пiсля чого його майно вiдбирали навiйсько; траплялося, зрештою, що декотрi зi злочинцiв не лише залишалися жити,а й отримували вiд своїх п`яних товаришiв грошi. Iнодi покаранням киямизамiняли смертну кару: в такому разi у покараного вiдбирали худобуй рухомемайно, причому одну чпстину худоби вiддавали на вiйсько, другу -паланковомустаршинi, третю частину i все рухоме майно винного — його дружинiй дiтям, якщровiн був жонатим. Крiм ганебного стовпа у запорiзьких козакiв використовувалишибеницю й залiзний гак: до них засуджували за «велику» абонеодноразову крадiжку. Шибеницi ставили в рiзних мiсцях запорiзьких вольностейнад великими дорогами чи шляхами; вони мали вигляд двох стовпiв з поперечкоюнагорi i з мотузяним сильцем або петлею на перекладинi. Щоб виконати страту,злочинця садовили верхи на коня, пiдводили пiд шибеницю, накидали на його шиюпетлю, швидко вiдганяли коня, i злочинець лишався висiти в петлi. Переказують,що вiд шибеницi, за козацьким звичаєм, можна було врятувати, коли якась дiвчинавиявляла бажання вийти за злочинця замiж; якщо цей переказ вiрний, то цейзвичай допускався, очевидно, з погляду на постiйне прагнення запорожцiв всiлякозбiльшити свою чисельнiсть за iснуючого парубоцтва сiчовикiв, але за звичногородинного життя у паланковиз козакiв. Щодо цього очевидцi наводять такийвипадок. Одного разу вели якогосьзлочинця на страту; назустрiч йому вийшладiвчина пiд бiлим покривалом i виявила бажання вийти за нього замiж. Злочинець,наблизившись до дiвчини, почав просити її зняти з обличчя покривку. Дiвчиназняла. Тодi злочинець, побачивши перед собою потворуЕ подзьобану вiспою,привселюдно заявив:«Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, лiпше на шибеницiдати дубу!» Залiзний гак (вiд нiмецького Haken) — та сама шибениця, але ззамiною петлi мотузкою iз гострим залiзним гаком на кiнцi. Злочинця,засудженого на гак, пiдводили до шибеницi, застромляли пiд ребра гострий гак iзалишали його так висiти до того часу, поки його тiло не розкладалося й не розсипалисякiстки, на пострах злодiям i злочинцям; зняти труп iз шибеницi не дозволялосьнiкому пiд загрозою смертної кари. Залiзним гаком користувалися поляки i,звичайно вiд них його перейняли й запорiзькi козаки. Вийнятковою мiроюпокарання було вiдрубування голови i аджання на кiл.Iсторiї козаччини буливiдомi випадки застосування першого виду покарання запорожцями, проте їх булодуже мало.Один з них можна навести для прикладу: Кошовий отаман Iван Гусакнаказав вiдрубати голови козаку Матвiївцю i його товаришу Остаповi.Першомувiдрубали голову одразу, а другому кат кiлька разiв вдаряв по шиї сокирою, алетак i не змiг. Гостра паля або гострий кiл — це високий дерев`ний стовп iззалiзною шпицею нагорi; для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, кiлька чоловiкпiднiмали його по круглiй драбинi й садовили на кiл; гострий кiнець колапротикав усi нутрощi людини й виходив серед хребцiв нв спинi.Саме так занаказом царя було прилюдно страчено запорожця, який привiз листи, що вiддiславгетьман Скоро Зрештою, запорожцi рiдко застосовували таку страту, i про їїпобутування розповiдають лише перекази старезних дiдiв; зате поляки дуже частопрактикували цю страту для залякування козакiв: запорожцi називали смерть нагострiй палi «стовповою» смертю. «Так умер покiйний мiй батько,так i я умру потомственною стовповою смертю». Народнi переказирозповiдають, що коли поляки пiдносили на кiл запорожцiв, то вони, сидячи наних, знущалися над ляхами, просячи у них протягнути люльку й потiм, покуривши,оглядали своїх лютих ворогiв каламутними очима, плювали їм«межи-очi», проклинали католицьку вiру й спокiйно вмирали«стовповою смертю». Гостра паля практикувалася у полякiв i татар, вiдкотрих, мабуть, i була запозичена запорожцями. Для виконання усiх перелiченихстрат у запорiзьких козакiв узагалi не iснували ката; коли була потребастратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцевi; якщо ж натой час був лише один злочинець, то його залишали у в`зницi до того часу, покине з`являвся другий; тодi новий злочинець страчував старшого. Як згадувалосявище, основним джерелом права у запорожцiв був правовiй звичай. I саме на йогоосновi регулювалiсь судова сiтема i судочинство, правове станови ще окемихстанiв i груп населення, тощо. Найпоширiшою в адмiнiстративних i судових органахпри розв«язаннi конкретних питань вважалась формула „за попереднiмиправилами i звичаями“. Звичаї булинадзвичайно авторитетними.Вводилосянавiть нове поняття-»козацьке право”, пiд яким розумiлася сукупнiстьнорм звiчаєвого праващо виникло у Запорозькiй Сiчi, а згодом-сукупнiстьдоповнених i розширених гетьманською владою i в практицi судової дiяльностiвiйськово-адмiнiстративних органiв. Чiльне мiсце серед джерел права посiдалиунiверсали.Їх видивали гетьмани, а iнодi i полковники.Вони мали характерпiсьмового розпорядження адмiрiстративно-полiтичного акту. Гетьманськiунiверсали-основне джерело, з допомогою якого затверджувались змiни усуспiльрому ладi, правовому становищi окремих станiв.Тiльки за допомогоюунiверсалiв гетьмана регулювався i затверджувався процес становленя окремихелементiв української державностi.Визнання попереднiх прав означало збереженняосновних iнститутiв кримiнального процесуального та iнших галузей права.Зокрема у кримiнальному правi спостерiгається складний i суперечливий прцес.Припинили дiю правовi норми, що встановлювали суворi покарання за злочини протикоролiвської влади i польсько-литовського магнатсьло-шляхетського по рядкууправлiння, а також проти католицької церкви. Тому система i види злочинiв, метаi види покарань були спрощеними. Встановлювалися суворi покарання за вiдмовунадати допомогу у битвах, невиконання вимог вiйськово-старшинськоїадмiнiстрацiї, непокору чи нанесення шкоди козацькiй старшинi, духовенству.
У магiстратськихратушних, церковрих, сiльських i копних судах зберiгся попереднiй процесуальнийпорядок розгляду кримiнальних справ.Судовий процес угенеральному,полкових, сотенних та курiнних судах проводився на пiдставi норм звичаєвогоправа.Судовi рiшення i вироки можна було оскаржити у вищу iнстанцiю за пiдпорядкованiстюу всiх випадках окрiм, якi винесенi в умовах бойових дiй. Отже, пiд час усьогоiснування Козаччини суттєвих змiн у правi не вiдбулося.Такий стан зумовлювавсятим, що козацька старшина та iншi панiвнi стани використовували органивiйськово-адмiнiстративної влади для збереження основ феодально-крiпоснихвiдносин, змiцнення своїх панiвних iнтересiв i становiх привiлеїв.Смертна кара iтiлеснi покарання перiоду козацько-гетьманської держави (середина 17 — кiнець18 ст.)
Наступним, пiсля козаччина, перiодомiсторiї українського державотворення став перiод гетьманщини, на формуванняякого вплинуло пiдписання Україною Березневих статей, за якими вона увiйшла доскладу Росiї, як автономне дер жавне утворення.Спочатку лiво, а пiсля останьогоподiлу Польщi правобережною його частинами.Обмеження її суверенiтету виявилосьу тому, що вона ви- знавала над собою верховенство царської влади.Адже Українивизнала росiй ська держава. На лiвобережнiй Українi зберiгся феодальний лад iйого основа-феодальна власнiсть.З погляду формально-юридичного суспiльствоподiлялось на 5 станiв: козацтво, шляхецтво, духовенство, мiщанство iселянство.Мiж станами i в кожному з них не було рiвностi.Стани мали окремiсоцiальнi групи, якi вiдрiзнялися одна вiд одної правовим та економiчним становищем.Деякiсоцiа льнi групи були привiлейованими i всi разом становили панiвнийклас(козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та мiськiбагатiї).Iншi соцiальнi групи значно обмежувалися у привiлеях або ж зовсiм їхне мали.Це пригнiченi залежнi люди(селяни рядове козацтво, мiська бiд нота).Правове становище класiв, рiзних груп i категорiй визначалося Березневимистаттями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний перiод нор мативнимиактами мiсцевої адмiнiстративно-полiтичної влади. Згiдно з Березневимистатями, в Українi зберiгся вiйськово-адмiнiстративний апарат влади тауправлiння, який склався 1648-1854рр.На правобережжi, угубернiяхн, адмiнiстративно-полiцейський апарат очолювали губернатори. У вiданнiгенерал-губернаторiв знаходилося управлiння декiлькомагубернiями.Генерал-губернатори i губернатори призначалися безпосередньоiмператорам i надiлялися вищою адмiнiстративною, полiцейською та наглядноюсудовою владою.Вони здiйснювали нагляд за всiма мiсцевими установами.У їх пiдпорядкованнi перебували також вiйська.
У повiтахадмiнiстративно-полiцейськi функцiї виконували капiтан-справник, а також нижнiйземський суд.Зауважимо, що назва органу не вiдповiдала його компетенцiї.Передусiм, це був полiцейський орган повiту.Вiн також виконувавадмiнiстративнi, слiдчi та судовi функцiї щодо дрiбних справ.У деяких губернiяхзбереглися свої особливостi.Так, у волинськiй губернiї полiцейська система маладопомiжнi органи як залишки старої системи мiсцевого управлiння.Ними були такзванi ключ вiйти, якi обиралися дворянськими зiбраннями iз шляхтичiв по 6-8 уповiтi.Їх дiяльнiсть мала допомiжний характер для нижнього земськогосуду.Складовою частиною механiзму управлiння на Правобережнiй Українi буласудова система, тiсно пов’язана з адмiнiстративно-полiцейськими установами.Пiслявходження Правобережжя до Росїї судова система за структурою дещо вiдрiзняласявiд iнших губернiй.Ще указом 23 квiтня 1793 року було визначено, що «суд iрозправу в тих землях залишити на правах польських».Судовi чиновникизалишалися також на мiсцях, тiльки на головнi посади були призначенi царськiпредставники.
Вiдповiдно до iмператорськогоуказу «Про вiдновлення в Малоросiї правлiння i судочинства» 30листопада 1795 року «належало для суду ж i розправи вiдновити колишнiй тамгенеральний суд», що мав два департаменти, кожен з яких комплектувався згенерального суддi, двох радникiв, котрi призначалися iмператором,i п’ятизасiдателiв чи депутатiв, якi обиралися дворянством «всякi 3 роки».Вобох департаментах кримiнальних i цивiльних справ усi «справи повиннi бутирозiбранi i вирiшенi за правами тамтешнiми».Скарги таапеляцiї на рiшеннягенерального суду можна було подавати до сенату. В усiх повiтахзапроваджувалися земськi суди, до складу яких входили земський суддя, двапiдсудки або асесор i нотарiус (писар).Наступною ланкою судової системи,визначеної указом, були пiдкоморськi суди на чолi з пiдкоморiями.Суд розглядавмежовi спори. У мiстах судовими iнстанцiями залишалися магiстрати, що складалисяз двох бурмистрiв i чотирьох ратманiв, яких обирали мiськi товариства на трироки, та ратушнi у мiстечках. За Березневими статтями в Українi продовжуваладiяти попередня правова система, тобто та, що склалася у перiоднародно-визвольної вiйни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювалошироке коло суспiльних вiдносин за принципом «ведлуг звичаюдавнього».Норми звичаєвого права широко застосовували судовi таадмiнiстративнi органи, вони були основним джерелом при складанiдннi збiрникiвправа, проведенi кодифiкацiйних робiт, розробцi нормативних актiв.Значне мiсце управовiй системi посiдала нормотворча дiяльнiсть гетьманської влади. Цьому перiодовiвластиво i те, що на визволенiй вiд полякiв територiї Зберiгалися деякi джерелапольсько-литовського походження.Серед них вирiзнялися окремi князiвськi та королiвськiграмоти, постанови сейму, збiрникиi статути.Найважливiшим був, звичайно, третiй Литовськийстатут 1588 р., що дiяв в Українi аж до середини XIXст., а також рiзнi збiрники магдебургзькгоправа, якi регулювали вiдносини у так званих привiлейованих мiстах, надiлених правомсамоврядування. Важжлива роль, безперечно, у регулюваннi суспiльних вiдносинналежала Статтям Богдана Хмельницького, а також договiрним статтям, пiдписанимiншими геть манами та козацькою старшиною, з одного боку, i росiйським урядом — з iншого. У цих договарах визначалося правове становище України у складi Росiї,порушувалися головнi питання внутрiшнього життя України. Поширилися нормативнiакти гетьманської влади i Генеральної вiйськової канцелярiї, зокремагетьманськi унiверсали, ордери, iнструкцiї, листи, декрети, грамоти, якi булизагальнообов«язковими i визначали правове становище окремих установ,станiв, осiб чи господарств. До лiквiдацiї полiтичної та правової автономiїУкраїни норми Росiйського права не застосовувалися. Щодо Слобiдської України,то при розглядi дрiбних кримiнальних справ чи спорiв застосовувалися нормизвичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало росiйськезаконодавство. У пiвденних районах, так званiй Новоросiї, також застосовувалисянорми росiйського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися i нормизвичаєвого права. Правобережна Україна до кiнця XVIII ст. залишалася у складiРечi Посполитої. Тут дiяли акти полтсткого права, магдебурзьке право,Литовський статут, норми звичаєвого права. Тiльки 1840-1842 рр. на територiївсiєї України була поширена чиннiсть Зводу законiв Росiйської iмперiї. Отже, вУкраїнi дiяли рiзноманiтнi норми права, що часто суперечили одна однiй i булизначною мiрою застарiлими чи дублювалися. Окрiм цього, верхiвка суспiльстваУкраїни прагнула зрiвнятися в правах з росiйським дворянством. Все це сталопричиною проведення кодифiкацiйних робiт у другiй чвертi XVIII ст. Кодифiкацiяукраїнського права у XVIII ст. розпочалася з iнiцiативи старшинської верхiвкита шляхти, котрi намагалися закрiпити свої права, а також вiдновити автономнестановище України. Царський указ появився 22 серпня 1728 р.пiд назвою»Рiшучi пункти гетьману Данилу Апостолу” i став основою для створенняпершої спецiальної кодифiкацiйної комiсiї, склад якої неодноразово змiнювався.Для пiдготовки кодифiквцiї були використанi Литовський статут 1588 р., збiрникимагдебурзького права («Право Хелминьке», «Зерцало саксонiв»П.Щербича, «Порядок прав цивiльних» Б.Гроїцького, «Артикулиправа магдебурзького» тощо). Були пiдiбранi акти царської влади,церковного права, правовi звичаї та узагальнення судової практики. Внаслiдокцього 1743 р. з«явився збiрник „Права, за якими судитьсямалороiйський народ“. До нього прикладалася iнструкцiя кодифiкацiйноїкомiсiї, алфавiтний реєстр, тобто покажчик, а також „Степенниймалоросiйського вiйськового звання порядок пiсля гетьмана“ своєрiднийтабель про ранги. Отже, панiвна верхiвка домоглася введення норм, якi бзахищали їхнi привiлеї, право власностi тощо. Норми, вмiщенi у збiрнику,обгрунтовували право на самовизначення, а це, зрозумiло, суперечило iнтересамцарського уряду. Тому збiрник був вiдправлений доопрацювання, ревiзiю таперегляд. Вiн так i не став офiцїйним джерелом права, однак його норми реальнодiяли, ними керувалися на практицi. Були проведенi деякi iншi кодифiкацiї,наприклад, збiрник, розроблний кандидатом у члени генерального судуФ.Чуйкевичем за дорученням гетьмана К.Розумоського, — »Суд i розправа управах малоросiйських” 1750 р. Тут обгрунтовувалась iдея закрiпленняiнтересiв козацькрї старшини та шляхти, зокрема, необхiднiсть вiдновленнястанових судiв в Українi тощо. Крiм цього, здiйсненi приватнi кодифiкацiї,наприклад, «Книга Статут та iншi права малоросiйськi» 1764 р., щостала посiбником для суддiв-практикiв. На чолi з секретарем II Малоросiйськоїколегiї О.Безбородьком 1767 р. був створений «Екстракт малоросiйськихправ» -систематизований збiрник норм державного, адмiнiстративного тасудового права, складений так, щоб доказати необхiднiсть вiдновленняавтономного становища України. Оскiльки ця iдея суперечила полiтицi царизму, щоактивно проводилася стосовно України, збiрник був переданий в архiв. Узв«язку з повною лiквiдацiєю автономiї України та введенням губернськогоадмiнiстративно-територiального подiлу, Сенат 1786 р. розробив новий збiрник, воснову якого покладенi „Екстракт малоросiйських права“ Безбородька,»Установлення про губернiї” 1775 р. та iншi акти. «Екстракт iзуказiв, iнструкцiй та установ» був затверджений Сенатом i розiсланий намiсця для практичного застосування.
Вiдомi також спробикодифiкувати права в Українi у першiй чвертi XIX ст.Але, як i попереднi, ужиття вони втiленi не були. У процесi становлення єдиної правової системи навсiй територiї Росiйської iмперiї на Україну 1840-1842 рр. поширилосязагальноiмперське законодавство. Зокреми, у кримiнальному правi чiткороздiлялись види злочину та мiри покарання за його скоєння. Так, розрiзнялизлочини проти держави (зрадництво, повстання проти влади,розтрати, крадiжки), проти особи (вбивство, калiцтво, нанесення побоїв, ран, iншiтiлеснi пошкодження), майновi (крадiжки, розбiй, грабунок). Найтяжчi покараннявстановлювалися за державнi злочини. Наприклад, зрадник засуджувався досмертної кари з вiдсiчувфнням голови або четвертуванням.Члени його сiм’їпiдлягаливiчному заклинанню i виселенню до Сибiру.Все їх майно конфiскувалося.Посадовi злочини могли супроводжуватися застосуванням тiлесних покарань,конфiскацiєю майна i грошовим штрафом.Вбивця пiддавався смертнiй карi, а за iншiзлочини проти особи встановлювалися тiлеснi покарання i грошовi штрафи. Майновiзлочини призводили до смертної кари чи тiлесних покарань, вигнання, биттяпалицями, грошових штрафiв. Система покарання була складною.Якщо вид покараннявизначався, то його його межi–не завжди.Вид i розмiр залежали вiд соцiальноїприналежностi злочинця i потерпiлого.Наприклад, грошовим штрафом каралисятi, котрi вбивали селян-втiкачiв.Допускалося застосування декiлькох видiвпокарання за один злочин.
Закон передбачав великукiлькiсть покарань.Вищою мiрою покарання вважалася смертна кара-проста(повiшення, вiдсiчення голови) i квалiфiкована(четвертуван ня, утоплення,колесування, спалення, закопування живим у землю).Прикладами застосуваннясмертної кари в iсторiї перiоду гетьманщини можуть бути масовi страти учасникiвруху колiївщини (1768 року у мiстi Коднi).Пiсля придушення гайдамацькогоповстання 1768 року польсько-шляхетський уряд запровадив на правобережнiйУкраїнi кривавий терор.Особливо люту розправу у Коднi над полоненимигайдамаками вчинив регiментар (воєноначальник) польсько-шляхетського вiйськаКиївського воєводства Стемпковський. За його наказом гайдамакiввiшали, вiдтинали їм голови, руки, ноги, саджали на палi.Кати стратили в Коднiбiльше 3-ох тисяч повстанцiв. Пiсля припинення страт Стемпковський наказавкожного десятого повстанця «значкувати » — вiдрубувати праву руку iлiву ногу, або лiву руку i праву ногу .
В народних масах спогади прожахливi подiї в Колдi вiдбувалися в пререказах, прислiв’ях, прокляттях на адресугнобителiв. На Подiллi кровавою розправою керував коронний ловчий магнатК.Браницький. За його наказом у селi Сербах поблизу Могилева-Подiльського булистраченi тисяча гайдамакiв.У сербах в страшених муках героїчно загинувI.Гонта.Частину Гайдамакiв Браницький вiдiслав у Вiнницю, Львiв, Броди, та iншiмiста, де вони були прилюдно скаренi насмерть. Терор польської шляхти не спинивнародного руху.Гайдамацькi виступи тривали на Правоьережнiй Українi протягом70-80 рокiв 18 столiття. Найпоширинiшими покараннями перiоду цього столiттябуло спалення.Цей вид покарання в росiї був бiльш мученицьким, нiж у Європi,оскiльки являло собою скорiш не спалення, копчення заживо на повiльному вогнi.У 1701р. такий спосiб спалення був застосований до Григорiя Талицького i його спiвучасникаСавiна за розповсюджння «возмутительных тетрадей» (листiвок) про ПетраI. Обох засуджених вiсiм годин окурювали їдким складом, вiд якого у них повизилона головi та волося, а всетiло повiльно тлiло. В кiнцi їх опотворенi тiла були спаленiразом з ешафотом. У другiй половинi XVIII ст. особливо часто застосовувалось порелiгiйним розумiнням — як мiра покарання росконiкам «за их приверженностьстарой вере». Так, при царевi Олексiєвi «жгут живого за богохульство,за волховство, за чернокнижество». При ньому ж «Старицу Олену сжигатьв струбе, какъ еретицу, с чародейскими бумагами и кореньями» у цьому жстолiттi набула поширення й така смертна кара, як обезглавлювання. Воноздiйснювалось топором на бревнi.Петро I пришовши до влади, у числi iншихпрогресивних реформ зробив замiну топора на меч. Крiм цих покарань гетьманщинибула вiдома i така квалiфiкована смертна кара, як сажання на кiл. Так, засвiдченнями сучасникiв Петра I, в часностi австрiйського посланника Плеєра,саме таким способом розправився росiйський iмператор з Степаном Глiбовим,коханцем своєї засланої в монастир дружини Євдокiї. 15 березня 1718р.замученого туртурами Глiбова привели на Червону площу, заповнену народом. Триголини дня 30-градусний мороз. Петро приїхав в топленiй каретi i зупинивсянедалеко вiд мiсця кари. неподалiк стояв вiз, на котрому сидiла Євдокiя.Їїохороняли два солдати, в обов’зки яких взодило ще i слiдуюче: вони повиннi булитримати бувшу государиню за голову i не давати їй закривати очi. посередпомосту торчав кiл, на який посадили роздiтого до гола Глiбова. Його посадили нанестручаний ”персидський кiл”. Щоб вiн не вмер вiд об мороження, на ньогонадiли шубу, шапка i чоботи — по особливому приказу Петра. Глiбов мучався 15годин i вмер у шостiй годинi ранку слiдуючого дня. До тiлесних покараньвiдносили вiдрiзання вуха, носа, руки, до болiсних биття палицями, рiзками,батогами. Ганебнi покарання полягали в тому, що зло чинця прив«язували достовпа на майданi пiд час ярмаркiв, а кат або будь-хто бажаючий бив його.Винних брали пiд варту у в»язницi при вiйськових урядах чи ратушах.Конфiскацiя майна вважалась додатковим покаранням. До того покарання належало iвигнання, тобто вислання злочинця за межi села або мiста чи конкретноїтериторiї на певний час або без права повернення. Подiбним покаранням булотакож зiслання до Сибiру.Як покараннязастосовувалося шельмування, догана. З метою залякування це робилосяздебiльшого публiчно. Процесуальне право також зазнало змiн. Вiдбувалися частiреорганiзацiї судiв, проводилися судовi реформи тощо. Суди не вiдокремлювалисявiд адмiнiстрацiї. Не було подiлу процесу на цивiльний та кримiнальний. Всiсправи розгля далися за одним процесуальним порядком. Процес цивiльних справпочинався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявнi докази.Вiдповiдача викликали до суду, вимагали вiд нього пояснення, визнання позову чиподання доказiв про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторiн,свiдкiв, котрi не могли бути родичами або зацiкавленими у судовому спорi.Доказами вважалися також речi, документи, присяга. Сторони могли примиритисятiльки до суду i тiльки тодi, коли вiдповiдач визнав себе винним.
Кримiнальнi справипорушувалися зацiкавленими особами чи державними органами. Потерпiлий публiчнооголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб вiдшу кати свiдкiв. Попереднєслiдство проводив суддя. Вiн збирав у «добрих людей» вiдомостi проособу злочинця, робив необхiднi письмовi запити у мiсцевiсудово-адмiнiстративнi органи i до осiб духовного сану. На початковiй стадiї розслiдуваннязастосовувались побиття i тортури, для чого iснували спецiальнi кати.Звiльнялися вiд тортур переважно панiвнi верстви. На вимогу суддi мiсцева владапроводила розшук або обшук, а потерпiлий разом з понятими робив «труссела». Пiсля розшуку i встановлення вини, злочинця вiддавали до суду.Розпочинався процес судового розгляду. При винесеннi вироку на рiшення судумогли вплинути прохання потерпiлого чи громади пом«якшити покарання, жiнки- вiддати злочинця їй в чоловiки тощо. Рiшення i вироки можна було оскаржити увищестоящi iнстанцiї. Отже, змiни в основних сферах права, що дiяли Українi докiнця XVIII ст., служили змiцненню крiпосництва i самодержавної влади.
СМЕРТНА КАРА ВУКРАЇНI.
Стаття 24.ВИНЯТКОВА МIРА ПОКАРАННЯ — СМЕРТНА КАРА.
Як виняткова мiра покарання,до її повного скасування, допускається застосування смертної кари — розтрiлу-за особливо тяжкi злочини у випадках, спецiально передбачених в Особливiйчастинi цього Кодексу. Не можуть бути засудженi до смертної кари особи, якi недосягли до вчинення злочину вiсiмнадцятирiчного вiку, i жiнки, що були в станiвагiтностi пiд час вчинення злочину або на момент винесення вироку. Смертнукару не може бути застосовано до жiнки, яка перебувала в станi вагiтностi намомент виконання вироку.
Так, саме ця стаття, щопроiснувала майже 49 рокiв (з 1961р.- затверження кримiнального кодексу СРСР),i не зазнала жодних змiн втратила свою чиннiсть в законодавствi України. Цьомусприяли ряд послiдовних змiн та подiй, якi увiйшли в iсторiю скасуваннясмертної кари в Українi. До цього смертна кара, як вища мiра покараннявиконувалася шляхом розстрiлу.У тогочасно дiючому Кримiнальному кодексiзагальна кiлькiсть статтей, що передбачували вищу мiру покарання, було 25.З нихза вiйськовi злочини — 19. Майже усi цi статтi практично примiнялися тiльки дозасуджених за умисне вбивство при ощбтяжуючих обставинах.Так, як з початку90-х рокiв статтi, що передбачували застосування вищої мiри покарання буливиключенi з санкцiй складу злочинiв у виглядi крадiжок в особливо великих розмiрах,порушення правил в валютних операцiях, хабарництва. Застосування смертної кариобмежене як колом злочинних дiянь, за якi ця мiра покарання може бутипризначена, так i категорiєю осiб, до яких вона може бути застосована.В санкцiяхнорм кримiнального закону смертна кара передба чена як альтернативна мiрапокарання. У мирний час застосування смертної кари можливе за вчинення такихзлочинних дiянь:
а) ряд злочинiвпроти держави-посягання на життя державного дiяча (ст.58), посягання на життяпредставника iноземної держави (ст.59), диверсiя (ст.60);
б)ряд посягань, що ставлять в небезпеку життя людини або заподiюють їйсмерть,-умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст.93), посягання на життяпрацiвника мiлiцiї або народного дружинника, а так само вiйськовослужбовця узв’язку з їх дiяльнiстю по охоронi громадського порядку (ст.190).Смертна кара можебути призначена також за ряд вiйськових злочинiв, якщо вони вчиненi в бойовiйобстановцi або у воєнний час: непокора (п.»в«ст.232), опiрначальниковi або примушення його до порушення службових обов’язкiв(п.»в«cт. 234), насильницькi дiї щодо начальника, якщо вони спричинилитяжкi наслiдки (п.»б«ст.236), дезертирство(пп.»б”,«г»cт.241), самовiльне залишення частини в бойовiйобстановцi (ст.242), ухилення вiд вiйськової служби шляхом членоушкодження абоiншим способом (п.«б»ст.243), умисне знищення або пошкодження вiйськового майна (п.«в»ст.245), порушення статутних правил караульноїслужби (п.«е» ст.249), порушення правил несення бойового чергування(п.«г»ст.251), зловживання владою, перевищення або бездiяльнiсть влади(п.«в»ст.254), здача або залишення ворогiв засобiв введення вiйни(ст.255), залишення гинучого вiйськового корабля(п.«б»ст.256), самовiльне залишення поля бою або вiдмова дiяти зброєю(ст.257), добровiльна здача в полон (ст.258), мародерство (ст.260), насильство наднаселенням у районi воєнних дiй (ст.261).
Вирiшуючи питання прозастосування виняткової мiри покарання -смертної кари суди повиннiвраховувати, що її призначеня є необхiдним, коли зумовлене особливимиобставинами, що обтяжують вiдповiдальнiсть, та надзвичайною небезпечнiстю длясуспiльства особи, яка вчинила злочин.Обтавини, що були пiдставою до застосуваннясмертної кари, повиннi зазначитись у вироку. Смертна кара не може бутипризначена, якщо минули строки давностi притягнення до кримiнальноївiдповiдальностi (ч.4 ст.48) або давностi виконання обвинувального вироку (ч.3ст.49). Особи, якi на час вчинення злочину не досягли вiсiмнадцятирiчноговiку, не можуть бути засудженi до смертної кари, навiть якщо на момент винесеннявироку вони стали повнолiтнiми. Закон допускає застосування смертної каринезалежно вiд статi засудженої особи.Але випадки призначення такої мiрипокарання жiнкам у судовiй практицi трапляютья дуже рiдко.Наприклад, Київськиммiським судом була засуджена до смертної кари м., яка умисно вбила шляхомотруєння кiлькох чоловiк, в тому числi пiдлiткiв-школярiв.Проте якщо жiнкапiд час вчинення злочину була в станi вагiтностi або перебуває в такому станiна момент винесеня чи виконання вироку, застосовувати до неї смертну кару неможна. Смертна кара полягає в розстрiлi засудженнго на пiдставi вироку, щонабрав законої сили.Цей акт справедливостi в Українi здiйснювали лише у чотирьохмiсцях i весь час в одному й тому ж порядку.Так, людину, засуджену до смертноїкари, одразу ж пiсля винесення вироку стрижуть наголо i переодягають вспецiальну унiформу без карманiв. «Тюремний» лiкар проводить детальнеобстеження засудженого. В попередню камеру його вже не повертають. Смертникiв переводятьв так званi кустовi камери, котрi визначеними як мiсця приведення смертнихвирокiв в силу. Через визначений час статус кустових камер отримує iншатюрма.Для смертникiв iснують спецiальнi поодиночнi камери, що знаходятьсяокремо вiд iнших.Обслуговують приреченних спец. бригада iнспекторiв. Нормихарчування звичнi. Передачi – по спецiальному дозволу. Перевiряються вониособливо старанно. Прогулянки дозволяються тiльки в iндивiдуальному порядку.Зустрiч — тiльки з найбличими родичами i знову ж таки по спецiальному дозволусуду Єдиний, хто має право входити до смертника,- адвокат, мiж iншим адвокати цiєюсвоєю привiлеєю не взловживають.Вiзити цi здебiльшого мали формальнийхарактер. Головна їх цiль — пiдготувати i пiдписати касацiйну скаргу i прошенняпро помилування. День i час кари в кожнiй конкретнiй справi визначаєтьсяначальником тюрми, прокурором i судом. При виконаннi вироку присутнi начальник тюрми, прокурор (або йогозамiсник), лiкар, кат — виконавець вироку i декiлька пiдручних, в обов`язки якихвходить супроводження засудженого i його поховання. Про майбутню кару смертнихзарання не повiдомляється. До останнiх хвилин з ним поводяться як зазвичай. Незнають про це i iнспектори, якi охороняють його камеру. Тут iдеться не стiлькипро гуманнiсть, скiльки про те, щоб не спровокувати засудженного насамогубство. Карати його повинна держава. I вiн, хай в якийсь момент повинензнати про це. Сам процес проходить в спецiальному примiщеннi i займає лiченiхвилини. Прокурор запитує у засудженного :«Ви такий-то?»«Так», — слiдує вiдповiдь.«Такого-то, такого мiсяця i рокутаким-то судом ви були засудженнi до смертної кари. Ви подали касацiонну скаргу.Вона вiдмiнена. Вам про це вiдомо?» — «Так»,- Слiдує вiдповiдь. «Тодi-той тодi-то вами було подано прошення про помилування?»-«Так». — «Довожу до вашого вiдома, що воно вiдхилено i вирок лишається усилi». Це самий драматичний момент. Людина розумiє, що нiякої надiї вжене має. З ним можуть вiдбуватися непередбачуваншii вчинки. Вiн може увiйти всебе i нiяк не реагувати на слова прокурора. Може накинутись на кажучого. Унього може виникнути мочеспускання, його може вирвати. Iнодi люди втрачаютьсвiдомiсть. I за частiше вони не в силах стояти на ногах. Цей ефект«ватних нiг присутнiй практично у всіх розповiдей свiдкiв. Бiльшiстьвбивць(саме вони складають основний контингент смертникiв), не пожалiвших своїжертви, позбувших життя беззахисних людей похилого вiку, жiнок, дiтей, напорозi небуття починають молити присутнiх не робити їмболяче, помилувати, призупинити або вiдкласти кару. Проте жити засудженомулишаються лiченi хвилини. Його просять пройти в сусiдню кiмнату, нiби для того,щоб пiдписати деякi документи. Вiн переступає порiг. Робить крок, другий. Iотримує кулю в голову. Стрiляє спецiально навчений професiонал. З табельоїзброї. Виконавцi беруться з сверхурочникiв внутрiшнiх вiйськ. Вониконтролюються медиками. За словами людей, маючих вiдношення до проведення ввиконання вирокiв, виконавцяв надаються добавка до зарплати, бiльш довгавiдпустка, певнi льготи до пенсiї. Пiсля пострiлу в кiмнату заходить лiкар iконстатує смерть. Тiла родичам не видаються. Їм вручається звичайне свiдотсвопро смерть (його, доречi, готують до кари ), там, в графi „причинасмертi“, записно: „По вироку суду“. Мiсце кари швидко миють зшлангiв. Труп запаковують в брезентовий мiшок. Пiсля чого покараних наспецкладовищах, мiсце знаходження котрих зберiгаеться в глибокiй тайнi. Такбезслiдно зникають засудженнi до смертi. Так, за всi роки незалежностi, вУкраїнi було виконано 612 страт.В 1997р. смертний вирок було винесено 145чоловiкам, в 1998р. вищу мiру покараня отримали 162 засуджених. Лише по 13-мсправам Верховним судом була змiнена мiра покарання i ще три вiдправленi наперегляненя. Пiсля 1995 р. було проведено 13 страт (за даними МiнЮстаУкраїни — 9). Докладник Ради Європи Ренатте Уолвленд назвала усе це „варварствомнаших людей“. Смертна кара для України була своєрiдним порогом на шляхуЄвропи. I першим кроком подолання цiєї перешкоди стало пiдписаня УкраїноюПротоклу #6 до Європеїської конвенцiї про захист прав людини, що говорить провiдмiну смертної кари у мирний час. Наступним кроком у розв’язаннi цiєїсуспiльної проблеми стало введення мораторiю на виконаня смертних вирокiв.Мараторiй був накладений другим президентом Уераїни — Л.Д.Кучмою 11 березня1997р. у вiдповiдь до вимог Ради Європи. Однак суди продовжували виноситисмертнi вироки, оскiльки дiяв старий Кримiнальний кодекс i до чинногозаконодавства змiн щодо розстрiльних статтей внесено не було. Однак 30 грудня1999р. Конституцiйний Суд винiс рiшення, що смертна кара не вiдповiдаєКонституцiї Україн, i що данi Статтi втрачають юридичну силу. Цей свєрiднийпоштовх був зумовлений ультиматумом поставленим Радою Європи України, за якимиостання, щоб вступити до Євросоюзу, повинна була вiдмовитись вiд смертної кари.Остаточним заверненням цiєї своєрiдної процедури стало рiшення 229 народнихдепутатiв парламенту України прийняте 22 лютого 2000р. Вiднинi тi злочинцi, щоотримали вiд закону вийняткову мiру покарання, будуть вiдбуватм довiчнеув’язнення у тюрмах суворого режиму, а особам, котрим довiчне ув`язненнязамiнено на визначений термiн в порядку помилування чи амнiстiї,- ввиправно-трудових колонiях особливого режиму(чоловiки) та виправно-трудовихколонiй суворого режиму(жiнки). перегляд вирокiв засудженихдо довiчногоув`язнення, котрi на час входженя цього закону в силу не були виконанi, виконуються судом, котрий винiс вирок.Отже, смертна кара — на довiчнеув`язнення…I це вже нова проблема.Сьогоднi експерти аж за голову хапаються,усвiдомлюючи справжнi наслiдки вiдмiни смертної кари. Вони твердять, нiби заразу тюремнiй системi України треба будувати не менше двох спецзакладiв суворогорежиму на 400 — 450 мiсць кожний. Причому будiвництво однiєї спецiальноїколонiї коштуватиме державi 84.5млн. гривень. Стверджують, що утриманняприречених на довiчне ув`язнення обiйдеться Українi в 18.5млн. гривень в рiк.Крiм того необхiдно враховувати й те, що в „мiсцях не дужевiддалених“ утримуються не тiльки „смертники“, а й тi громадяни, що там нiби „перевиховуються й виправляються“.Їх також треба будечимось годувати.Ось i виходить, що не пенiтенцiарна система для держави, адержава i суспiльство для понiтенцiарної системи. На останок лишається, мабуть,найголовнiше аитання: ЧИ ЗНИЗИТЬ СКАСУВАННЯ СМЕРТНОЇ В УКРАЇНI РIВЕНЬ ЇЇЗЛОЧЦИННОСТI?
Висновок
Смертна кара — одне iзнайдавнiшихпокарань, вiдомихкримiнальному праву України Вона iснує вже багатостолiть: починаючи з давнiх часiв (7ст. до н.е.) закiнчуючи сьогоденям. Цепокарання, то застосовувалась дуже широко (ПерiодКозацької Республiки), то непризначалась взагалi (частково перiод Київської Русi). В моїй роботi промайнулиiсторiї таких великих та могутнiх держав, як Скiфiя, Боспорське Царство,Киевська Русь, Козацька Республiка, Козацько-гетьманська республiка, в яких я iдослiджував систему тяжких покарань та роль їх у тогочасному суспiльствi, всистемi права. ви мабуть мене запитаете:”Навiщо такий довгий екскурс уiсторiю, адже можна було б взяти свiй теперешнiй час, дослiджувати смертнукарупринайме за останне дисяти, столiття ?”. Я вiдповiм:”Тiльки для того, щобпоказати наскiльки ця проблема має глибоке iсторичне корiння, i вирвати йогобуде дуже i дуже важко”. Є такий вислiв:”не знаючи минулого — важко творитимайбутне”. Тому пам’ятаючи, що було тодi i що вiдбувається зараз ми зможемопорiвнювати, вивчати i робити кориснi висновки, якi допомагатимуть при рiшеннiпевної проблеми. На мою думку саме завдяки цьому було вiдмiнено смертну кару вУкраїнi, в майже усiй Європi та в iнших країнах свiту. Проте мене дивує, яклюди можуть схвалювати застосування смертної вироку, країна яких йоговiдмiнила. Адже проводячи соцiологiчне опитування, я отримав саме такийрезультат.Мабуть в продовжусього часу iснування смертної кари та тiлесних покарань вiдношення людей доних багаторазово мiнялось набуваючи все нових форм. Так, тривалий час досмертної кари вiдносились, як помста злочинцевi.Потiм на перший планперемiстився вплив на самого винного та iнших членiв суспiльства. Цiлi смертноїкари накладали вiдбиток на усю правову регламентацiю цього покарання, частотуйого застосування, список злочинцiв, здiйсненя котрих могло влiкти за собоюсмертну кару. Це здiйснювало на спосiб його застосування Найбiльш iстотнийпризнак смертної кари заключається у тому, що вона являється покаранням. Цезначить, що в нiй присутнi тi риси, якi характеризують саме цю мiру державногопримусу. Суть будь-якого покарання — кара.
Таким чином, сметрна кара — найсуворiший i вищий вид покарання, змiстом, якого являється позбавлення життяза судженого вiдповiдно вироком. Кримiнальний закон iменує його винятковоюмiрою покарання, пiдкреслюючи цим те, що вони повинна застосовуватись вособливих випадках. Смертна кара, звичайно, неможе мати своєю цiллю виправленнявинного, а виконує завдання по вiдновленню соцiальної справедливостi iпопередженню здiйснення нових злочинiв, перш за все самими засудженими таiншими нейстiйкими особами. Тому, що нам потрiбнiше: правосуддя як помста зазлочин чи правосуддя як виховання? Зрозумiло, останнє: нам важливо, щоб людинаповернулася в суспiльство в людському станi, щоб з нею можна було жити,працювати, спiлкуватися. Щоб в країнi пiдтримувався такий правопорядок, котрийвiдповiдав би принципам соцiальної справедливостi. Адже смерть — зло для всiх.Лiквiдацiя злочинця нi в якому разi не вiдновить втрату близької людини, непринесе втiхи. А жага до кривавої помсти не може прикрасити цивiлiзовану людинуХХI ст. Проблема смертної кари заключається зовсiм не в тому, що злочинцiвкарають.Їх карали i продовжують карати, а їх кiлькiсть вiд цього не зменшується.Переступаючi моральний закон » не вбий ” зовсiм не думають про те,що буде пiсля скоєного ними злочину, адже якби люди були бiльш розумнiшi,гуманнi та бачили майбутнє, то не тiльки вбивств не було б, а й менших злочинiв,в результатi кожен подумавби про мiру соцiального впливу, i, передбачившистраждання, якi випадуть на його долю, вiн би вдержався вiд зловмисного вчинку.Закiнчити менi хочеться словами Вiктора Гюго, взятими з його роману«Вiдчуженi». Вдумайтесь в слова великого гуманiста i поглянте напроблему його очима. «До тих пiр, доки ви не бачили гiльотину власнимиочима, ви можете бiльш або менш рiвнодушно вiдноситись до смертної кари, можетене висловлювати свою думку, можете говорити i „так“ i „нi“,але якщо вам довелося побачити її. потрасiння досить глибоке, i ви повиннiостаточно вирiшити: чи ви за неї чи проти… ГIЛЬОТИНА — це згусток закону,iм»я її vindicta (покарання — лат.), вона сама не нейтральна i недозволить залишатися нейтральними вам. Побачивши її, людина вздригається, вонавiдчуває саме не досягаєме iз всiх почуттiв. Кожна соцiальна проблема ставитьперед лезом гiльотини свiй знак питання.«Эшафот»- це бачення.«Эшафот»- не машина, «эшафот»- не бездушний механiзм, зробленийз дерева, залiза i канатiв. Здається, що це жива iстота, яка володiєнезрозумiлою зловiсною iнiцiативою: можна подумати, що ця машина чує, що цеймеханiзм розумiє, що це дерево, це залiзо i цi канати надiленi волею. Душi,захваченої смертельним жахом при виглядi «эшафота», вiнпредставляється грiзним i розважливим учасником того, щоробить.«Эшафот»- це змовник ката. Вiн поїдає людину,їсть її тiло, п`єїї кров.«Эшафот»-це чудовисько, створене суддею i столяром, цепривид, котрий живе якимось страшним життям, породжений безкiнечнимми смертямийого жертв. Адже смерть — зло для всiх. Лiквiдацiя злочинця нi в якому разi невiдновить втрату близької людини, не принесе втiхи. А жага до кривавої помстине може прикрасити цивiлiзовану людину ХХI ст.
Проблема смертної каризаключається зовсiм не в тому, що злочинцiв карають. Їх карали i продовжуютькарати, а їх кiлькiсть вiд цього не зменшується. Переступаючi моральний закон” не вбий ” зовсiм не думають про те, що буде пiсля скоєного нимизлочину, адже якби люди були бiльш розумнiшi, гуманнi та бачили майбутнє, тоне тiльки вбивств не було б, а й менших злочинiв, в результатi кожен подумавбипро мiру соцiального впливу, i, передбачивши страждання, якi випадуть на йогодолю, вiн би вдержався вiд зловмисного вчинку. Закiнчити менi хочеться словамиВiктора Гюго, взятими з його роману «Вiдчуженi». Вдумайтесь в словавеликого гуманiста i поглянте на проблему його очима. «До тих пiр, доки вине бачили гiльотину власними очима, ви можете бiльш або менш рiвнодушновiдноситись до смертної кари, можете не висловлювати свою думку, можетеговорити i „так“ i „нi“, але якщо вам довелося побачити її- потрасiння досить глибоке, i ви повиннi остаточно вирiшити: чи ви за неї чипроти… ГIЛЬОТИНА — це згусток закону, iм»я її vindicta (покарання — лат.), вона сама не нейтральна i не дозволить залишатися нейтральними вам.Побачивши її, людина вздригається, вона вiдчуває саме не досягаєме iз всiхпочуттiв. Кожна соцiальна проблема ставить перед лезом гiльотини свiй знакпитання.«Эшафот»- це бачення. «Эшафот»- не машина,«эшафот»- не бездушний механiзм, зроблений з дерева, залiза i канатiв.Здається, що це жива iстота, яка володiє незрозумiлою зловiсною iнiцiативою:можна подумати, що ця машина чує, що цей механiзм розумiє, що це дерево, цезалiзо i цi канати надiленi волею. Душi, захваченої смертельним жахом привиглядi «эшафота», вiн представляється грiзним i розважливимучасником того, що робить.«Эшафот»- це змовник ката. Вiн поїдаєлюдину,їсть її тiло, п`є її кров.«Эшафот»-це чудовисько, створенесуддею i столяром, це привид, котрий живе якимось страшним життям, породженийбезкiнечнимми смертями його жертв”.

Лiтература
смертний кара тілесний евтаназія
1. БажанМ.Українська Радянська Енциклопедiя том 6,7,11,13,14,16 1963р.
2. БойкоI.«Iсторiя України,» 1999р.
3. ВишмидтВ.«Неизвестное в известном» Луганськ 1994р.
4. ЯворницькийД.I.«Iсторiя Запорiзьких козакiв» том 1,2,3 1994р.
5. ЄфреновичН.«Iсторiя тiлесних покарань в Росiї» Харкiв 1994р.
6. МельничукО.С.«Словник iноземних слiв» Київ 1985р.
7. Теорiядержави i права.М.,«Юридична лiтература», 1986р.
8. Крип«якевичIван „Iсторiя України.“ Львiв 1992.
9. НаталiяПолонська — Василенко.»Iсторiя України.«У двох томах. Київ 1992р.
10. КовальськийВ.С.»Науково — практичний коментар кримiнального кодексу України.”
11. «Юрiнком»- редакцiя «Бюлетеня законодавства i юридичної практики України»1994р.
12. ПригарiнС., Бугров Е.«Камери смертникiв»//«Поза законом»,#9 (63)1999р.
13. МалькоА.В. «Смертна кара як правове обмеження»/«Держава i право»#1. 1993р., с.77-78.
14. ПолубинськаО.Л.«Цiль покарання.» М., 1986р.
15. Збiрник«Смертна кара: за чи проти», М.Юридична лiтература 1994р.
16. ФранкГ.В. Вища мiра.// Труд.24грудня 1996р.
17. МiхлiнА.С.«Поняття смертної кари»// «Держава i право,1996р.#7, с.110.
18. КульчицькийВ.С. Iсторiя держави i права України; Львiв „Свiт“ 1996р.
19. ПриставкiнА. Аргументи проти смертної кари // Новини, 1993р. 23жовтня.
20. Радянськеправо 6`91 с.53; 10`91 с.58; 4`91 с.52; 5`91 с.25; 7`91 с.41.
21. ПравоУкраїни 8`96 с.60; 9`96 с.82-85; 12`99 с.88-91; 10`99 с.96-98; 3`98 с.124-125;2`98 с.70-73; 7`00 с.101-104; 2`99 с.85;