реферат
Cуб’єкти інвестиційного процесу
1. Трактування згідно закону суб’єктів інвестиційної діяльності
Суб’єктами(інвесторамиіучасниками) інвестиційноїдіяльностіможутьбутигромадяниіюридичніособиУкраїнитаіноземнихдержав, атакождержави.
Інвестори— суб’єктиінвестиційноїдіяльності, якіприймаютьрішенняпровкладеннявласних, позичковихізалученихмайновихтаінтелектуальнихцінностейвоб’єктиінвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.
Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. (ст.5.)
Всі суб’єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об’єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено законом, іншими актами законодавства України, визнається невід’ємним правом інвестора і охороняється законом. Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.
Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик. Майно інвестора може бути використано ним для забезпечення його зобов’язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов’язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.
Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.
Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. (ст.7.)
Інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.
Суб’єкти інвестиційної діяльності зобов’язані: додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред’являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції; сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначених законами України.
Для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації виконавця, учасники інвестиційної діяльності зобов’язані одержати ліцензію. Перелік таких робіт та порядок їх ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України. (ст.8.)
Відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб’єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. (ст.9.)
2. Види інвесторів. Інші учасники інвестиційних правовідносин
Правовідносини, що виникають з приводу та в процесі здійснення інвестиційної діяльності (реалізації інвестицій) умовно можна назвати інвестиційними правовідносинами. Інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, що мають особливості, пов’язані зі специфікою інфестиційної діяльності як різновиду господарської діяльності.
Інвестиційні відносини безпосередньо пов’язані з відносинами власності, оскільки передбачають володіння, користування та розпорядження інвестиціями й отриманим у результаті цього прибутком (доходом).
Залежно від виду інвестицій (портфельні, фінансові чи стратегічні, внутрішні чи зовнішні) відповідно розрізняють портфельних, фінансових та стратегічних інвесторів, а також внітрішніх та іноземних.
Крім інвесторів учасниками інвестиційних правовідносин можуть виступати:
виконавці — суб’єкти господарювання, що здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій (наприклад, проектні, будівельні та інші організації, що виконуюють роботи, виготовляють продукцію, надають послуги, необхідні для реалізації інвестицій);
банки та інші фінансові структури, що надають кошти для вкладення інвестицій;
інвестиційні структури, серед яких чільне місце посідають інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, довірчі товариства (виконують роль фінансових посередників на ринку інвестицій);
органи державного, галузевого, міжгалузевого тощо господарського управління (господарські міністерства та відомства, виконкоми місцевих рад народних депутатів, господарські об’єднання тощо);
органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (у т.ч. Державний комітет України в справах архітектури, містобудування та житлової політики).
Вирізняють ще таких учасників інвестиційних правовідносин, як одержувач інвестицій (особа, яка отримала від інвестора у власність або в користування майно, майнові права та інші цінності, що мають ринкову вартість, і використовує їх у власній господарській діяльності, включаючи подалі інвестування) та інвестиційний посередник (суб’єкт підприємницької діяльності, що на договірних підставах отримав від інвестора майно, майнові права та інші цінності для подальшого інвестування, яку здійснюються на професійних засідках).
3. Вплив держави на інвестиційний процес
Залежно від функцій, які виконує суб’єкт господарювання в інвестиційному процесі, він може бути івестором, учасником або тим і іншим одночасно.
Суб’єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інституції; господарчі товариства (компанії) і корпорації; фінансово-кредитні установи; інші функціональні учасники.
Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет.
Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають приватизації, таких, як оборонна галузь, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури: магістралі, термінали тощо.
В перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні залиши тися за державою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) також повинні інвестуватися з держбюджету.
При активізації інвестиційної діяльності держава може інвестувати кошти в розвиток виробнитв, доцільність яких обгрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки. Таке інвествання може здійснюватись державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземні. Організаційні форми такої діяльності можуть бути різноманітними: консорціуми, холдинги, корпоративні підприємства та акціонерні товариства тощо.
До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести наступні: державне кредитування, державні позики, роздержавлення і приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, державний лізинг, ліцензування та квотування, антимонопольні заходи, стандартизацію та ін. засоби прямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу.
Кредитно-інвестиційна політика здійснюється державою через Національний банк шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені ресурси. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію.
Держава через Національний банк проводить операції на фондовому ринку, тобто здійснює емісію, продаж і купівлю державних цінних паперів. В 1995 році НБУ вперше здійснив випуск державних облігацій строком на 1 рік і номінальною вартістю 100 млн крб. під 10% річних. На першому аукціоні комерційними банками було куплено таких облігацій на суму 1,133 трл крб.
Центральні банки справляють істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів.
Великий вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідної період покликаний забезпечити Фонд державного майна України, на який покладені задачі:
захист майнових прав України на її території і за кордоном
здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їхньої приватизації, створення спільних підприємств–PAGE_BREAK–
здійснення повноважень по проведенню приватизації майна підприємств загальнодержавної власності й ін.
Фонд є власником тієї частини акціонерних товариств, що не була реалізована в процесі приватизації. Фонд розробляє нормативні акти з питань керування державним майном, проводить його інвентаризацію, здійснює аудиторські перевірки ефективності його використання, складає кошторис витрат засобів позабюджетного фонду приватизації і контролює використання цих засобів.
Держава також впливає на інвестиційний процес через деякі свої інституції: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд, Фонд Чорнобиля та ін.
Дійовим суб’єктом інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою є її фінансово-кредитна система. До її складу входять такі елементи:
Центральний банк і комерційні банки, в тому числі спеціалізовані (інвестиційні, інноваційні, біржові, іпотечні, позичкові, ощадні);
Небанківська (парабанківська) система, до якої входять інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, кредитні спілки, страхові компанії, пенсійні фонди, лізингові фірми тощо.
За ринкових умов банківська діяльність часто поєднується з діяльністю страхових компаній. Банки можуть надавати послуги своїм клієнтам щодо страхування і перестрахування інвестицій.
В Україні поступово формується система небанківських фінансово-кредитних установ. Починаючи з 1994 р. діє Положення про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії, затверджене Президентом. Відповідно до цього Положенняінвестиційні інституції, що створюються в Україні, мають забезпечити функціонування фондового ринку.
4. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії
Інвестиційний фонд — це юридична особа, затверджена в формі акціонерного товариства, виключною діяльністю якого є спільне інвестування. Інвестиційний фонд здійснює випуск акцій і вкладає мобілізовані таким чином кошти дрібних інвесторів в інші цінні папери, що приносять доход у вигялді процентів і підвищення їх курсової вартості.
Інвестиційна компанія — це торговець цінними паперами, який, крім інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів і їх розміщення.
Таким чином, в діяльності інвестиційних фондів і компаній багато спільного. Їх основна мета — залучення ресурсів за рахунок випуску цінних паперів і розміщення цих ресурсів в цінні папери інших емітентів, тобто ці інституції діяють шляхом створення і використання пайових фондів.
Інвестиційні фонди класифікуються залежно від форми їх організації. В світовій практиці розрізняють дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація і довірче товариство (траст). Корпоративне підприємство створюють юридичні і фізичні особи, які поєднують свої кошти в статутному (пайовому) фонді і створюють аппарат управління. Згодом крпоративний інвестфонд через засоби масової інформації залучає кошти інших інвесторів (акціонерів). На чолі такого фонду стоїть Рада директорів чи Рада акціонерів, а також інвестиційний управляючий. Інвестиційний фонд може бути організований з зовнішнім апаратом управління, який працює за наймом. Тоді фонд приймає форму класичного довірчого товариства (трасту). В цьому випадку засновники фонду залучають на контрактних засадах ще одного або декількох учасників фонду, які збирають кошти і створюють довірче товариство. При інвестиційному фонді може бути створено кілька довірчих товариств, які можуть залишати фонд, сплативши невеликий штраф.
На відміну від інвестиційного фонду і трасту. Компанія як посередник в первинному розміщенні цінних паперів між емітентами і інвесторами може працювати також інвестиційним консультантом або брокером на фондовій біржі. Крім того, в Україні інвестиціна компанія може мати філії у вигляді взаємних фондів.
Для створюваних діючим законодавством українських інвестиційних фондів і компаній встановлені певні обмеження:
ці інституції не можуть мати більше 5% цінних паперів одного емітента;
статутний капітал інвестиційного фонду повинен складати не менше 2000 мінімальних заробітних плат (компанії — 50000);
засновниками фонду (компанії) вважаються юридичні і фізичні особи, частка майна в статутному фонді яких перевищую 25%.
Створення інвестиційних фондів, компаній та довірчих товариств, незважаючи на зложивання на етапі становлення, — це тільки початок і, безперечно, з розвитком інвестиційного процесу буде покращуватись і вдосконалюватись законодавча і нормативна база взаємного інвестування.
5. Страхові компанії
Страхові компанії відіграють значну роль в інвестиційному процесі, забезпечуючи підприємцям захист від інвестиційних ризиків. Страхові угоди необхідні для фінансового забезпечення інвестиційних проектів і залучення коштів для інвестування.
В розвинутих країнах страховий ринок охоплює систему економічних відносин компаній, які здійснюють операції по страхуванню, перестрахуванню, а також сумісному страхуванню. Страхові компанії і їх консорціуми створили гнучку систему страхування та перестрахування, яка обслуговує вітчизняних та іноземних інвесторів.
При цьому страхова компанія може укладати угоди перестрахування з іншими компаніями, або спільно з ними угоду співстрахування з метою розподілення за інвестиційні ризики.
Створений в Україні восени 1993 року при Кабінеті Міністрів Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю, до початку 1997 року проліцензував близько 700 страхових компаній, більшість яких не працює.
В жовтні 1996 р. введено в дію «Положення про порядок здійснення операцій по перестрахуванню», яке передбачає операції з перестрахування як необхідну умову забезпечення платежеспроможності страховщиків. Перестрахування необхідне, якщо страхова сума перевищую 10% страхового фонду й створених резервів страхувальника, і повинна стати передумовою великомасштабних інвестувань.
6. Залучення в інвестиційний процес інших фірм
Можливість використання різноманітних організаційних форм взаємодії парнерів в інвестиційному процесі надихає інвесторів залучати до спільної інвестиційної діяльності різні фірми, функціями яких є надання спеціальних послуг і виконання різного роду робіт. Звичайно з такими фірмами укладаються окремі договори (контракти). Разом з тим можливі і інші економічні відносини, як то: залучення до складу акціонерів або компаньйонів, створення інвестиційних консорціумів або промислово-фінансових груп.
Найбільш зручною для інвестора є фірма-девелопер, яка приймає на себевідповідальність реалізувати інвестиційний проект. Її обов’язки: пошук найдільш вигідного об’єкта вкладання коштів інвестора, розробка проекту, його фінансування, введення в експлуатацію. Девелопер виконує будівельно-монтажні роботи самостійно або залучає підрядні і субпідрядні фірми. Як правило, в угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими він може стати компаньйоном інвестора, відмовитись від проекту або умови, за якими інвестор відмовляється від проекту, а фірма-девелопер стає його власником і відшкодовує інвестору витрати і втрачений прибуток.
Окремі функції щодо реалізації проекту загалом або окремого його етапу може брати на себе керуючий проектом (проект-менеджер) або спеціалізована команда спеціалістів, що пілотує інвестиційний проект, тобто виконує функції, ідентичні тим, що виконує у нас замовник. В ряді випадків при обгрунтуванні інвестиційного проекту для інвестора стає очевидною необхідність замість виконання будівельно-монтажних робіт придбання готової споруди, будівлі або незавершеного об’єкта. Ці послуги виконує для інвестора фірма-ріелтер.
Фірми-ріелтери — це посередники на ринку нерухомості. Ріелтери працюють на комісійних засадах за угодами з продавцем нерухомості. Розмір комісії звичайно коливається від 3% до 10% залежно від вартості об’єкта, кон’юктури ринку нерухомості і строків реалізації об’єкта.
В Україні створена Асоціація ріелтерів, яка сертифікує членів Асоціації. В майбутньому ріелтери реалізують угоди купівлі-продажу нерухомості (переважно житла) і потребують створення комп’ютеризованої інформаційної мережі з банком даних не тільки житла, але і промислових, культурно-громадянських і комінальних об’єктів, що пропонуються для продажу.
Важливе значення в інвестиційному процесі відіграють інжиніринго-консалтингові та еккаутингові фірми, які на договірних засадах розробляють різного роду документацію для інвестора: інформаціну, науково-технічну, проектно-кошторисну, опрацьовують проекти бізнес-планів тощо.
На захоі великі банки та інвестиційні компанії також мають аналогічні відділи. Ці фірми та підрозділи створюють великі банки даних про галузеві, територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції; нормативи, технічні умови виробництва будівельно-монтажних робіт; про регіональні рівні цін на інвестиціні товари і ринки збуту цих товарів, періодично публікують цю інформацію в спеціальних довідниках.
Використана література:
1. Закон України «Про інвестиційну діяльність». Постанова ВР № 1561-ХІІ від 18.09.1991 р.
2. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. — К., 1998. -с. 16-27.
3. Пепесада А.А. Основы инвестиционной деятельности. — К., 1996. С. 52-75.
4. Вінник О.М. Інвестиційне право. К, 2000. — с.12-13.