/>/>/>/>/>/>/>
Цінності філософіїВідродження
/>/>1. Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності в працяхмислителів Відродження
ЕпохаВідродження (ХІV-ХVІ ст.) – важлива віха в культурному й інтелектуальномурозвитку Західної Європи. Центром Відродження була Італія, її ідеї поширювалисяна інші країни – Німеччину, Францію, Англію, Голландію і т.д. В центрі духовноїкультури цієї епохи – нова людина, що формувалась в умовах все більшінтенсивного міського життя. Для розуміння цієї людини релігійний аскетизм таригоризм були недостатніми. Духовна культура та суспільне життя поступовозвільняються від влади церкви і церковних інститутів (процес секуляризації).
Цезумовило поворот від цінностей релігії до цінностей філософії: відроджувавсяінтерес до вчень античних грецьких і римських мислителів – Ренесанс. Предметомроздумів мислителів епохи Відродження стає буття людини у всіх його проявах.Філософським змістом епохи Відродження став гуманізм. Людині належить першемісце в ієрархії живих істот, тому що вона володіє незрівнянним божественнимдаром – розумом. Якщо релігійний християнський світогляд в цілому стверджував,що спочатку завжди стояв Бог, і лише потім – людина, то гуманісти почали злюдини, а вже потім говорили про Бога. Бог в їх світоглядно-філософськихпобудовах продовжував відігравати почесну роль “творця” світу, але поряд з нимз’являється людина, “співмірна” з Богом, “другий бог”, як сказав М. Кузанський.
Гуманістинамагаються до повної реабілітації тілесного начала в людині, обожнюють людину,формують ідеал всебічно розвинутої людини, максимально наближуючи її до Бога втворчій діяльності. Людина розглядається як центр і смисл світобудови.Філософія стає антропоцентричною (від грецьк. “антропос” – людина).
Неслід однак думати, що релігія була остаточно відкинута. Християнські догми й авторитетище зберігали силу, але розум, що пробуджувався, тепер виступав рівноправнимпартнером релігійної віри, оскільки тільки він міг розглядатися як опора вземному житті, а воно, у свою чергу, стало значною мірою самодостатньоюцінністю. Гуманізм формувався на ґрунті перш за все античної грецької іримської літератури. У працях гуманістів ми зустрічаємо численні звертання нетільки до філософії Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Цицерона, Сенеки йінших філософів; до поетів Вергілія і Овідія, але і до релігійних ідейАвгустина Аврелія, Фоми Аквінського й ін.
Уіталійському гуманізмі виділяються два напрямки: один з них тяжіє за змістом догромадянської тематики (влада – правитель – громадянин – людина), інший – береза основу людину як цінність самому по собі.
Місцелюдини у світі, його свобода, його доля хвилюють таких мислителів, як ДантеАліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, ЕразмРоттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень і ін.
Родоначальникомгуманістичного руху в Італії вважається Ф. Петрарка (1304-1374 рр.). Уфілософському діалозі “Моя тайна” він полемізує з філософами-схоластами,виправдовуючи “земні” устремління людини. Підтримку він шукає у Цицерона,Сенеки, Вергілія, “князя філософів” Платона і інших античних мислителів. Раннігуманісти намагаються наповнити християнське віровчення античними,“язичеськими” морально-філософськими ідеями, критикуючи клерикальну ідеологію ісхоластичну філософію.
Гуманістивідкидають дуалістичне протиставлення тілесного і духовного в людині,стверджуючи, що природа людини єдина, а тому не можна вважати щасливим того, укого страждає душа або тіло. З цих позицій вони ведуть полеміку протиаскетизму, чернечої обітниці та розробляють вчення про гідність людини.
Видатнимпредставником гуманістичної філософії раннього Ренесансу був Лоренцо Валла(1407-1457 рр.). Всупереч аскетичному моральному ідеалу християнства Валлазвертається до етики епікурейства для обґрунтування повноти життя людини,духовний зміст якого неможливий без тілесного благополуччя, всебічноїдіяльності почуттів людини. Він доводив, що в насолоді немає нічогоаморального. “Насолода – це благо, до якого прагнуть повсюди і яка полягає узадоволенні душі і тіла, що греки називали “гедоне”, – пише він в “Насолода якістинне благо” (1431 р.). Насолода – це відсутність страждання. Кращий засібдомогтися цього – самоусунення від тривог і небезпек, від суспільних ідержавних справ; те що Епікур називав «прожити непомітно».
«Самепоняття високої моральності, – пише Валла, – є порожнім, безглуздим і дуженебезпечним, і немає нічого приємніше, краще насолоди». У його трактатідокладно розглядаються всі види насолод, і цим він звертає увагу на нашутілесну природу, що, як правило, у силу тих чи інших причин, відтісняється внашій свідомості на дальній план і нагадує про себе лише тоді, коли тілозахворіє, чи ми розчаровуємося в колишніх цінностях і намагаємося знайти себе.Сенс життя треба шукати не в келіях ченців, вважає Валла, а в самому житті.
Однактлумачення принципів етики епікурейства в цю епоху провадилось зіндивідуалістично-прагматичних позицій. Валла підкреслював невикорінний егоїзмприроди людини, зумовлений законом природного самозбереження. Саме цевідображало основні соціально-психологічні риси епохи глибокого індивідуалізму.
Намагавсяповністю реабілітувати тілесне начало в людині і Джонаццо Манетті (1396-1459рр.). Духовно-тілесна людина так прекрасна, що будучи творінням Бога, разом зтим послуговує основною моделлю, за якою вже стародавні язичники і християнималюють своїх богів. У людині все гармонійно – кожний орган якнайкращевідповідає своєму призначенню. Наприклад, голова людини, її особливе місцепояснюються необхідністю високого розташування органів почуттів, щоб вони моглислужити людині для пізнання; форма голови – опукла попереду і позаду і сплющеназ боків і тому найбільш ємна і малоуразлива, найбільш досконала з поглядуматематичних розрахунків, – дає можливість вмістити мозок і захистити його відзовнішніх ушкоджень; великі розміри голови і її окружність дозволяють укласти«красиво і зручно» великий за обсягом мозок і т.д.
Висловлюючизахоплення на адресу людського тіла, Манетті підкреслює значимість і духовнихсторін життя людини. В одному з своїх творів – “Про гідність та вищість людини”– він стверджує думку, що гідність людини перш за все – в багатоманітнихпроявах діяльності її рук і розуму. Людина – творець великого і прекрасногоцарства культури. Манетті наводить приклади результатів її діяльності: єгипетськіпіраміди, всесвітньо відомий Флорентійський собор, купол якого був зведенийФіліппо Бруналескі без будь-якого дерев’яного чи залізного каркаса; чудесномукораблі аргонавтів, Ноєвому ковчезі, поетичних творах, художніх полотнах іт.ін.
Обидвікниги (Манетті і Валли) були занесені Ватиканом в індекс заборонених книг – цесаме по собі красномовно говорить про їхню значимість.
Прославляєгідність людини, велич її природи і Джованні Піко делла Мірандолла (1463-1494рр.). Він проголошує людину винятковою особою, завдяки наявності в ній свободиволі та здатності до безмежного життєствердження. В своїй знаменитій “Промовіпро гідність людини” Піко делла Мірандолла говорить про те, що Бог, створюючилюдину, дав їй здатність змінюватись та свободу волі: “Ти можеш впасти дотварини і піднятися до істоти, подібної богу. Тварини народжуються із череваматері такими, якими вони повинні бути. Духи з самого початку такі, якими вонибудуть завжди. Тільки ти один розвиваєшся, ростеш відповідно до свободи волі.Ти сам творець своєї долі – сказав Творець Адаму”. Тобто, на думку гуманістів,людина Ренесансу повинна перебороти античну споглядальність і середньовічнупасивність у відношенні до зовнішнього світу й активно створювати себе тастверджувати в мистецтві, науці, практичній діяльності. Самоформування особистостіє для Відродження – самоціль. Піко делла Мірандолла вважав, що в людині немаєніякої обмеженої природи, він може “бути таким, яким хоче”. Таким чином, проголошеннясвободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великимзавоюванням ренесансного гуманізму.
Назламі XV-XVI ст. гуманістичне мислення Ренесансу не обмежувалось Італією, азахопило і заальпійські країни – від Англії і Нідерландів до Германії іШвейцарії, від країн Піренейського півострова до Польщі і Угорщини (ПівнічнийРенесанс). Одним з найвідоміших мислителів цієї епохи був Еразм Роттердамський(1469-1536 рр.). Еразм Роттердамський вважав необхідним повернення до істинноїхристиянської моралі. Християнство повинно позбавитись від догматизму, відсхоластичної псевдонауковості, воно повинно стати етикою, що керуватисяістинним вченням Христа. Тобто паганизація християнства означала, на думкуЕразма, максимальне виявлення його морального змісту і ігнорування (але незаперечення) догматично-обрядового. Одним з найважливіших принципів гуманізмуЕразма є твердження, що справжнє благородство в принципі не залежить відпоходження. Справжня знатність – в активній і безперервній боротьбі за моральнудосконалість. Стверджуючи природну рівність всіх людей, Еразм вважав, що природнаобдарованість не відіграє важливої ролі в досягненні справжнього благородства.Таку роль він приписував вихованню і освіті.
Міркуючипро людину, захоплюючись справами його розуму і рук, мислителі епохиВідродження стверджували самоцінність людини. Разом з тим гуманісти цієї епохишукали ідеал справедливого і мудрого правителя (така ідея, як відомо, булависловлена ще Платоном), але одночасно і гідного громадянина-патріота. У їхтворах звучить заклопотаність станом моральних устоїв як влади, так і народу, алепричини пороків вони бачать у самих людях, у їхніх моральних принципах ілюдських якостях. Вони були упевнені, що людина може стати краще, здатназмінити себе і тим самим вплинути на громадське життя в цілому.
Так,наприклад, Маттео Пальміері (1406-1475 рр.) у своїй промові, зверненій допосадових осіб уряду Флоренції, закликає їх правити по справедливості, тому щовона – єдина доброчесність, що містить у собі всі інші доброчесності (цю думкувисловлювали Платон й Аристотель). Справедливість же – основа згоди, згода –основа порядку, порядок – основа спокійного і мирного життя. У самійсправедливості Пальміері бачить схильність душі до збереження загальноїкористі, до віддання належного кожному по його заслугах. Тут проглядається ідеяпро необхідність поєднання політики і моральності, та ідея, що висловлював щеПлатон в праці «Держава».
Іншадумка висловлена в працях відомого мислителя цієї епохи Ніколло Макіавеллі(1469-1527 рр.). У своєму знаменитому трактаті “Государ” він стверджує, щополітика несумісна з мораллю (тогочасна мораль була невіддільна від релігії).Політичне життя і політичні рішення повинні прийматися тільки виходячи заналізу самих політичних фактів. Макіавеллі при цьому не заперечує ні релігії,ні моралі. Просто в політиці свої закони, государ не приватна особа, і те, щонеприпустимо в особистому житті, у родині (неправда, насильство, жорстокість,віроломство) – цілком припустиме в політиці. Держава, на його думку, має своїмматеріалом людину. А звичайна людина має ряд якостей, на які повинен спиратисярозсудливий політик. Ці якості, на жаль, негативні: жадібність, мстивість,схильність до зрад і ін. “Адже про людей можна взагалі сказати, що вониневдячні, мінливі, боягузливі перед небезпекою, жадібні до наживи”, – пишеМакіавеллі. Ця “людина юрби” і визначає дії держави. Опора влади – сила; іншаопора – уміло створюваний “культ особистості” государя; третя опора – сильнийбюрократичний апарат, і т.д. Мудрий правитель, на думку Макіавеллі, повиненпоєднувати в собі та в своїх діях якості лева, здатного справитися з будь-якимворогом, та лисиці, здатної провести самого виточеного хитруна. Але вбудь-якому випадку держава повинна будуватися з урахуванням реальних фактів іявищ.
Такимчином, поворот Ренесансу до людини і її культури, яка звільнилася від диктатутеології, вплинув на соціальні і соціально-політичні теорії. Формуються новіконцепції держави і права. Замість одностороннього і однозначно релігійногопояснення вони створювали свої теорії на твердженні про природний характер людини,його земних інтересах і потребах. Це стало підґрунтям для формування ідеїгромадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій.
/>/>/>/>/>/>/>2. Натурфілософіяепохи Відродження. Філософські і космологічні ідеї М. Кузанського, Дж. Бруно,М. Коперніка
Гуманітарнакультура, спочатку орієнтована головним чином на людину, все частішезвертається до проблеми розробки всеосяжних картин природно-космічного життя.На перший погляд відбувається повернення до космоцентризму античного мислення.Однак у розумінні природи у філософії Відродження є свої особливості. Специфікавиявляється насамперед у тому, що природа трактується пантеїстично.Християнський Бог тут втрачає позаприродний характер, він нібито зливається зприродою, а остання обожнюється. Місце християнського Бога займає поняттясвітової душі, що сформувалося в неоплатонізмі. За допомогою цього намагалисяусунути ідею творення: світова душа уявлялась як іманентна самій природіжиттєва сила, завдяки якій природа набуває самостійності і не потребуєпотойбічного начала.
Першаспроба натуралістичного осмислення світу належить Миколі Кузанському (1401-1464рр.). Він був одним із найбільш освічених людей ХV ст.; відомий як математик,як перший творець географічної карти Європи, як реформатор Юліанськогокалендаря. Але особливо значними були його ідеї в галузі філософії, тим більше,що вони були висловлені в епоху панування християнської ідеології. Кузанець бувсином свого часу, він не раз виявлявся в складному становищі: як духовна особавін зобов’язаний був дотримувати вірність теології, як вчений і філософ вінвисловлював ідеї, що суперечили релігії. М. Кузанський виступав за вивченняприродничих наук, раціонального знання і невтручання теології в цю сферудіяльності людини.
Створеннябогом світу мислиться ним у дусі неоплатонівської ідеї «еманації» («вічного» і«безупинного» творіння). Акт божественного творіння змальовується якбезперервне «розгортання» божественної єдності в множини. Таким чиномБог-творець фактично виявляється тотожним своєму творінню – світу. Бог – цецентр Всесвіту і його межа, він – ціле, а Всесвіт – частина. Світ наче“згортається” у Богові і Бог “розгортає” його в міру свого втілення у світ. Такформується пантеїзм, відповідно до якого Бог, на відміну від ортодоксальниххристиянських уявлень, “присутній скрізь” в світі, “пронизує” собою все буття,є “живою душею” світу. Творець і творіння суть одне і теж – у цьому і полягаєпантеїзм Кузанця.
Однаіз найзначніших робіт Кузанця «Про учене незнання» містить основну для йоговчення про буття (онтології) ідею: про збіг у єдиному абсолютного максимуму йабсолютного мінімуму. Абсолютний максимум – це Бог, позбавлений людських рис;це гранично загальна філософська категорія («буття-можливість»,«сама-можливість»). Бог – це нескінченне, єдине начало, більше якого і позаяким нічого не існує. Якщо, абсолютний максимум – це Бог, а що ж такеабсолютний мінімум? «Мінімум – є те, менше чого не може бути», – пояснюєКузанець. Абсолютне буття уявляється йому як збіг максимуму і мінімуму.«Абсолютний максимум єдиний, тому що він – усе, у ньому є все, тому що він –вища межа. Тому що йому нічого не протистоїть, то з ним у той же час співпадаємінімум, і максимум таким чином знаходиться у всьому».
Особливийінтерес представляє космологія Миколи Кузанського, це – найбільш радикальначастина його світогляду. Тут він набагато випередив сучасників, передбачившивідкриття М. Коперніка. Він не був прихильником геліоцентризму, так само як ігеоцентризму («Земля має не більше центра, ніж будь-яка сфера»). І Сонце, іЗемля рухаються, а Всесвіт не має центра. Це означало, що Всесвіт нескінченний(«Світ не мав початку в часі»), і він скрізь однаковий (не має центра).Копернік у своєму відкритті «освоїв» лише частину цього твердження: він«зупинив» Сонце, зробивши його центром, навколо якого обертаються Земля й іншіпланети. Але обоє вони руйнували догму про Землю як центр Всесвіту і тим самимрозчищали ґрунт для сприйняття наступних природничонаукових і математичнихдоказів нескінченності і рухи Всесвіту.
Найбільшеж послідовним у сприйнятті космологічних ідей Кузанця виявився Джордано Бруно(1548-1600 рр.), він точно і ясно заявив про нескінченність Всесвіту і провідсутність у ньому якого-небудь центра. Але він спирався вже на розрахунки івисновки Коперніка.
МиколаКопернік (1473-1543 рр.) довів, що Земля не є нерухомий центр Всесвіту, вонаобертається навколо своєї осі і навколо Сонця. Ця геліоцентрична системасуперечила геоцентричній системі, що панувала з часів Аристотеля і Птоломея тапризнавалась і підтримувалася церквою. Геліоцентрична система підривала авторитетцеркви та аристотелівські традиції, тому конгрегація кардиналів визнала системуКоперніка помилковою і заборонила його знамениту книгу “Про обертання небеснихсфер” (правда, після його смерті, у 1616 р.).
ВідкриттяКоперніка мало величезне філософське значення. Адже людині необхідно булосуттєво переглянути свої погляди на Всесвіт. Астрономічна теорія, що спираласьна систематичні спостереження та математичні моделі, поставила під сумнівжиттєвий досвід, що формувався століттями. Модель космічної планетарної«демократії» (Земля нарівні з іншими планетами обертається навколо єдиного дляних центра – Сонця) ставила перед людиною проблему пошуку нової точки опори.Людина пережила кризу, що призвела до перегляду не тільки картини світу, а йрозуміння самої себе. Ця зміна точки зору людини на себе саму булаамбівалентною. Вона не тільки вела до своєрідного зниження космічного рангулюдини, але й до надбання нею нової позитивної самосвідомості. Співвідносячисебе з космосом, людина почувала себе вільною, але відстороненою. Людинапочинає шукати загублену точку опори в самій собі, у своєму розумі, і це сталосмислом філософських пошуків Нового часу й епохи Просвітництва (ХVII-ХVIII ст.).
ВідкриттяКоперніка заклали основу для наступних досліджень космосу з позицій науки.Іоганн Кеплер (1571-1630 рр.) – великий німецький астроном, математик, фізик іфілософ – розвив далі ці ідеї і відкрив закони руху планет.
Аленайбільш революційними були космологічні ідеї Д. Бруно, що докорінноспростовували офіційну доктрину про світобудову. Якщо Земля не є центромВсесвіту, то таким центром не може бути і Сонце; світ не може замикатися сфероюнерухомих зірок, він нескінченний і безмежний. Всесвіт є безкінечна субстанція,– стверджує він, тому він єдиний, а світів – безліч.
ЄдинийВсесвіт, як вважав Бруно, не створений, він існував вічно і не може зникнути; уньому відбуваються безупинні зміни і рух, але сам він нерухомий. Він єдиний увсіх речах, що його наповнюють. Єдиний Всесвіт не може мати нічого протилежногособі, і Богу немає місця за його межами. Але «сама природа… є ніщо інше, якБог у речах», «Бог рухає все, він дає рух усьому, що рухається». Бог єсубстанція, універсальна у своєму бутті, «субстанція, завдяки якій існує, він єсутність – джерело всякої сутності, від якого все знаходить буття… Він –найглибша основа всякої природи». Це призводить до гілозоїзму та панпсихізму врозумінні природи. Душа, вважав він, є “формуюча причина, внутрішня сила,притаманна кожній речі”. Найважливішим атрибутом душі є “всезагальний розум”,універсальний інтелект, з допомогою якого Бруно намагається пояснити гармонію ікрасу природи. Природа наповнена неусвідомленою творчістю і творчість людинитільки подоба її.
Бруноне тільки доводив одухотвореність світу, а й висловив припущення про можливістьіснування життя поза Землею у формах, відмінних від земних. “Адже нерозумно ібезглуздо вважати, – писав він, – начебто не можуть існувати інші відчуття,інші види розуму, ніж ті, що доступні нашим почуттям».
Центральноюфігурою в боротьбі проти аристотелівського тлумачення всесвіту та способів йогопояснення був Галілео Галілей (1564-1642 рр.). Він розробив принципи механіки(трактат «Про рух тіл»), сформулював перші закони вільного падіння тіл,сформулював ідею відносності руху. Власне кажучи, працями Кеплера і Галілеябули закладені основи механістичної картини світу, а довершив її створеннявеликий англійський учений Ісаак Ньютон (1643-1727 рр.).
/>/>/>/>/>/>/>3. Філософсько-гуманістичнадумка українського ренесансу XV-XVI ст.
УкраїнськийРенесанс у цілому і пожвавлення філолофсько-гуманістичної думки, зокрема,приходиться на литовсько-польську епоху в історії України. Відродження прийшлона землю України з півночі Європи, де воно проходило насамперед у форміреформації. З Західної Європи Реформація поширилася на Річ Посполиту, а звідтиі на Україну. Протестантський рух своїми основними вимогами висував: обмеженняпривілеїв католицького духівництва, установлення простих і зрозумілих церковнихобрядів, контроль мирян за діяльністю церкви, відділення церкви від держави,ведення служби не на латині, а українською мовою.
Ослабленнядуховного диктату католицизму на Україні дало поштовх розвитку науки ікультури, появі світської освіти. З XV століття шляхетська і міщанська молодьусе частіше стала від’їздити учитися в німецькі й італійські університети,засвоюючи в них елементи гуманізму і Ренесансу. Українці здобували освіту вПразі, Кракові, Вільно, Лейпцизі, Амстердамі, Парижі, Оксфорді, Кембриджі,Римі, Падуї, Кенігсберзі й інших наукових і культурних центрах Західної Європи.Вони привозили із собою на Україну західно-європейські ідеї, у тому числі іфілософські, бібліотеки, рукописи, конспекти лекцій філософських шкіл.
Ренесансніявища в культурі України кінця XV – початку XVI сторіч мали яскраво вираженийнаднаціональний характер. Пояснюється це в першу чергу тим, що носії духовноїкультури спиралися насамперед на загальні ідеї, ставили своєю метою відродженняантичної культури, використовували стародавні мови (насамперед латинь),орієнтувалися на єдину міжнародну «державу вчених». Особливо популярними вУкраїні XIV-XVI ст. були ідеї неоплатонізму, представлені вченнями ісихазму йареопагітизму. В основі ісихазму лежить ідея безпосереднього єднання людини зБогом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідкомчого стає стан «просвітлення». В агіографічній літературі знаходить своєвираження одна з головних особливостей української світоглядної ментальності –екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини.
Положенняв Україні помітно змінюється у другій половині XVI сторіччя. Захоплення РіччюПосполитою українських земель (після підписання з Литвою Люблінської унії в1569 р.) призвело до посилення соціального, національного і релігійного гніту.Польський уряд і католицька церква активно почали поводити політику колонізаціїі покатоличення українського народу (українців стали називати «малополяками», аУкраїна одержала назву «Мала Польща»). Усе більше і більше в Україні сталоз’являтися єзуїтських шкіл, що відрізнялися відмінним підбором педагогів іздатністю виховувати в молоді беззаперечне підпорядкування римській католицькійцеркві.
Усеце не могло не викликати відповідної реакції української інтелігенції. Однією зформ боротьби українського народу проти його полонізації і покатоличення сталиорганізації православного населення міст наприкінці XVI – початку XVII сторіч,що одержали назву «братства». Найстаршим з них було Львівське братство,створене в 80-і роки XV століття. Потім виникають братства в Києві (1615 р.),Луцьку(1617 р.), і інших містах (Острозі, Галичі, Вінниці, Могильові, Любліні йін.).
Братстваорганізовували і фінансували будівництво церков, організацію шкіл і друкарень.І якщо на першому етапі своєї діяльності вони, оголосивши себе хранителямиістинної сутності християнства, тяжіли до античності і культурних пам’ятниківКиївської Русі, то пізніше вибрали шлях синтезу латинської і греко-слов’янськоїкультури. Це було викликано необхідністю логічного обґрунтування і захистусвітоглядних принципів народу України. Для цього було необхідно обумовити істинністьправославної догматики шляхом її зіставлення з принципами католицькоїсхоластики. Саме це і стає предметом розгляду і вивчення в братствах ібратерських школах, що стали оплотом проти польської культурно-релігійноїагресії.
Гуманістичніідеї почали поширюватися в Україні в XVI в. До ранніх українських гуманістіввідносять Юрія Дрогобича (1450-1494 рр.), Павла Русина (1470-1517 рр.) ізКросна, Станіслава Ориховського (1513-1566 рр.). Величезне значення длявідродження української культури мала поява друкарства старослов’янською мовою,розвиток типографської справи в Україні. Велика заслуга в тому належитьФранциску Скорині (бл. 1490 – бл. 1551 р.) – великому слов’янськомупросвітителю.
Ф. Скоринабув не тільки засновником друкарства слов’янською мовою, але і неабиякиммислителем свого часу. У той же час у його філософських поглядах елементинового раціоналістичного мислення сполучалися з релігійно-схоластичнимсвітоглядом, пафос дослідника природи – із шануванням Святого писання. У своїхпрацях Ф. Скорина стверджував, хоча і не послідовно, принципи рівності людейперед законом, мріяв про загальну економічну рівність, не заперечуючи основфеодальних порядків. Високо цінуючи і пропагуючи вченість і освіту, він згуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу людинолюбстванад злом.
Філософіяукраїнських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Ориховський,на відміну від томистської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатнюцінність. І від нього залежить – чи стане він гідним високого покликання, чиперетвориться на тварину. Однією з основних особливостей людини він вважавсамопізнання, що допомагає людині досягти внутрішнього, духовного відновлення,морального удосконалювання.
Появав Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарськоїбази створили передумови для здійснення наступної задачі українського ренесансу– просування освіти, науки і культури в широкі шари простого народу. І цязадача стала успішно вирішуватись в 2-й половині XVI сторіччя. Почалося активнезаснування нових народних шкіл як у містах, так і в селах. Тільки князь К. Острозькийзаснував кілька шкіл у Турові (1572 р.), у Володимир-Волинському (1577 р.) і вінших містах. Це дозволило в якійсь мірі приступити до ліквідації значногорозриву в рівні освіти між елітою українського суспільства і простим народом.Через 100 років, у 1668 році, на території тільки Чернігівського, Городянськогоі Сосненського повітів працювали 34 школи (одна школа приходилася на 746 душ населення).
Порядзі створенням широкої мережі народних шкіл перед просвітителями України стоялаще одна важлива задача – створення вищої школи України. Засновником першоговищого навчального закладу на Україні є київський воєвода Костянтин Острозький(1526-1608 рр.). Він заснований в 1576 році й одержав ім’я свого засновника –Острозька колегія. Поряд з богословськими дисциплінами, іноземними мовами,астрономією, математикою, фізикою й іншими науками в академії вивчаласяфілософія.
Прозміст філософії, що викладалася в колегії, відомостей залишилося небагато.Філософські ідеї зустрічаються в працях і в одного з перших українськихрелігійних полемістів Герасима Смотрицького, (помер у 1594 р.), першого ректораОстрозької школи. Видатним українським письменником і релігійним мислителем бувмолодший сучасник Г. Смотрицького Іван Вишенський (1550-1620 рр.). Полемістизахищали позиції українського православ’я, апелюючи доіраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі ареопагетизму.
Доблискучої плеяди релігійних полемістів належать так само Захарій Копистенський(помер у1627 р.) і Стефан Зизаній (бл. 1570 — бл. 1621 рр.) – гарячі іпристрастні проповідники і захисники українського православ’я. Своїми виступамив церквах і міщанських будинках, на ярмарках і дорогах вони залучали на своюсторону простих людей.
Великимрелігійним філософом того часу в Україні був Кирило Старовецький (помер у 1646р.). У його працях проглядається цілісний світогляд і спроба його науковоговикладу. Погляди Старовецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимийсвіт (Бога) і видимий світ. На його думку, видимий світ складається з 4елементів, кожному з яких, як і в Аристотеля, відведене своє власне місце усвіті: у центрі розташовується земля, навколо неї повітря і вода, зовнішнюсферу займає вогонь. Тіло людське також улаштоване з чотирьох елементіввидимого світу, а безсмертна і невидима душа живе в тілі як Бог у світі. Як унебі живе Бог, так і у верхній частині людини живе розум, що є невидимим,безсмертним, вічним. Двоїсте і психічне життя людини, тому що людські душевніздібності: воля, радість, любов, розум та інше підлеглі розуму. Розум беретьсялюдиною ззовні, а розум сам із себе породжує життя і розум.
Усвітогляді Старовецького є як би зародок ряду вчень, що зустрічаються пізніше вбагатьох українських мислителів. Тут і представлення про людину якмікросистему, тут і думка про подвійність психічної сутності людини, іпредставлення про те, що знання породжуються душею із самої себе. Зрозуміло,джерело цих думок – Святе писання й антична філософія. В інших своїх роботахСтаровецький розвиває основні ідеї християнської етики. Його ідеї вплинули надуховне життя України XVI-XVII століть.
Такіосновні риси українського ренесансу XV-XVI століть. На думку дослідника історіїфілософії в Україні Д.Чижевського, «… самостійної філософської творчості цейперіод (XV-XVI ст.) не дав. Але саме освоєння хоч якихось основ філософськоїнауки, традицій філософського навчання, філософського мислення саме по собі євелика цінність».