Цивілізаційний підхід і проблеми розвитку суспільства
Цивілізаційнийпідхід, видимо, бере початок наприкінці XVIII в., коли був уперше вжитий термін«цивілізація». Спочатку він використовувався або з метою протиставитикультуру Франції культурам інших країн, або для того, щоб не дати зайнятиголовної позиції особливості етапу розвитку суспільної думки в епохуПросвіщення, або для того, щоб показати відмінність варварських народів, дезакон не діє, від народів (цивілізацій), у яких закон діє. Саме подібнетрактування переважало аж до другої половини XIX в. І саме воно, як думаємо,була вихідною посилкою не тільки виділення трьох типів суспільних формацій уроботах Маркса, але й відомого затвердження Енгельса, що «основоюцивілізації служить експлуатація одного класу іншим». Поворот відбувсянаприкінці XIX в., а першою «заявкою» на нього стали дослідження Н.Я.Данилевського, що сформулював концепцію «культурно-історичних типів»,що виділив десять таких типів і п’ять законів їхнього утворення.
По Данилевському,історія розвитку й загибелі цивілізацій є явище більше складне, ніж історіярозвитку й загибелі окремих держав. Ідея автора зводилася до того, щоцивілізація не має обов’язкової приналежності до конкретної держави. В основіїї розвитку лежать не тільки економічні, але й культурні, включаючи релігійні,моменти. Період цивілізації “є час розтрати — розтрати корисної,доброчинної, тридцятимільйонної ціль самого існування, але все-таки розтрати: іяк би не був багатий запас чинностей, він не може, нарешті, не збідніти…”.Н.Я. Данилевський також затверджував, що «загальнолюдськоїцивілізації не існує й не може існувати. Також не існує й не може існувати й»вселюдської цивілізації”, до якої можна було б примкнути.
Не буде більшимперебільшенням сказати, що в роботах Н.Я. Данилевського ми виявляємо всіосновні положення, що відстоювалися й розвивалися в більше пізніх працях попроблемі, будь те роботи О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, Л. Гумильова або ін. Посуті, в основу наступної розробки цивілізаційного підходу були покладені (абонезалежно відтворені) наступні чотири основні посилки його теорії:
1) зв’язок процесуформування й розвитку цивілізацій із соціокультурними, природно-кліматичними йіншими особливостями;
2) розбіжністьграниць держав із границями цивілізацій;
3) некоректністьтеоретичної постановки про існування єдиної, загальнолюдської цивілізації;
4) відноснанедовговічність цивілізацій.
Подібна жспільність спостерігається й відносно недоліків розглянутої теоретичної схеми. Так,наприклад, у теоретичних конструкціях більшості її прихильників за границямианалізу залишаються характерні для різних типів цивілізацій системи інтересіві, у першу чергу, — інтересів соціально-економічних.
Не зупиняючисьбільше на історії питання, коротко охарактеризуємо відношення сучасноївітчизняної наукової думки до подібним до напрямків досліджень, зосередившиосновну увагу на дискусії, що розгорнулася наприкінці 1980-х років на сторінках«Питань філософії» (її перший етап), в 1990 — 1991 р. у журналі«Світова економіка й міжнародні відносини» і в 1990 — 1992 р. ужурналі «Суспільні науки й сучасність» (другий етап). На жаль усістатті написані російською мовою і не були перекладені українською.
Якщо оцінюватирезультативність дискусії кінця 1980-х років, те, видимо, можна констатувати,що першим найважливішим її підсумком з’явилося формування двох основних позиційпо питанню про доцільність застосування формаційного підходу. Представникипершої точки зору відстоювали тезу про його повну безперспективність,прихильники другий, визнаючи обмеженість цього підходу, пропонували доповнитийого підходом цивілізаційним. Другий важливий підсумок дискусії укладався впрактично одностайній констатації необхідності введення в методологію категорії«локальні цивілізації», хоча її втримування й не одержало свогорозгорнутого, чіткого визначення.
Тим самим бувпокладений початок черговій спробі перегляду устояної у вітчизняній науцітрактування закономірностей суспільно-історичного процесу, пошуку основ новоїметодології його аналізу. Настільки малозначимий, на перший погляд, результатбув свідомо визначений тим, що основна маса дослідників продовжувала вживатибезуспішні спроби рішення завдань одного якісного порядку шляхом використанняметодології, створеної під опис реалій іншого якісного порядку. Це справедливоу відношенні не тільки розроблювачів цивілізаційної парадигми, але йпредставників концепції «азіатського способу виробництва», що єсугубо марксистської.
Зазначена «схильність»концепції «азіатського способу виробництва» до марксистськоїметодології вже послужила їй погану службу в попередні періоди. Її прихильникитак і не змогли до кінця перебороти абсолютизацію класового підходу. Незважаючина те, що поруч авторів і пропонувалося нове розуміння закономірностейсуспільного розвитку, дані спроби успіху не мали. Це, як представляється,досить чітко показане В.Н. Никифоровим, що описали хід як розглянутої дискусії,так і дискусії 1920 — 1930 р., у рамках якої було остаточно закріпленеположення про «п’яти членною» періодизацію всесвітньої історії. Природно,що на такій базі дискусія по проблематиці «азіатського способу виробництва»не могла привести до значного методологічного прориву.
Для прикладапошлемося лише на одне з визначень (досить характерне) суті категорії «локальнацивілізація». «Локальна цивілізація є похідна від якісної специфіки,своєрідності країни або групи країн на певному етапі розвитку». Використанняданого поняття необхідно «для позначення історично певної якостісуспільства, що виражається в специфічній суспільно-виробничій технології йтридцятилітньому його культурі». Наприклад, В.П. Ілюшечкін пропонувавувести в оборот концепцію “єдиної класової докапіталістичної формації”,тобто, по суті, повернутися до філософських джерел марксизму примуса й проблемидругої основної стадії суспільної еволюції.
Однак невірно булоб (з «висоти» сучасного розуміння) недооцінювати результати першогоетапу обговорення. Він, як відзначається в літературі, характеризувався двомапозитивними результатами: по-перше, введенням у науковий оборот категорії«локальна цивілізація»; по-друге, тим, що «удалося потіснитипредставників точки зору, відповідно до якої античне Середземномор’я, феодальнасередньовічна Європа й східні соціально-економічні утворення древнього,середньовічного й у значній мірі нового часу базувалися на принципово різнихматеріально-виробничих базах». Ці висновки ми, однак, доповнили б третьоютезою.
Якщо справедливовизнання відомої єдності матеріально-виробничих баз різних країн і регіонів урізні періоди часу, то доводиться констатувати некоректність «класичної»інтерпретації цивілізаційного підходу. Невірно виявляється його третє базовеположення — теза про неможливість існування єдиної, загальнолюдськоїцивілізації. Тим самим була закладена основа відходу від традиційної, «класичної»цивілізаційної парадигми.
Дискусія 1990 — 1991р., продовживши обговорення проблеми, внесла, однак, мало нового вудосконалювання методології. Пропозиція замінити категорію одного якісногопорядку — «локальні цивілізації» — запозиченими в закордоннихдослідників категоріями іншого якісного порядку — «Центр», «периферійні»і «напівпериферійні райони» і подібні «новації», — на жаль,знизили теоретичну значимість обговорення. Так і не був почутий Г. Данилевський,що справедливо відзначав, що, з одного боку, що ведуть тенденції сучасногосвітового суспільного розвитку дійсно не можуть бути виявлені за допомогоюформаційної теорії, так само як і будь-якої іншої концепції, що виходить ізтого або іншого різновиду детермінізму (будь те стадія економічного росту абопоняття постіндустріального суспільства). Саме в чинність названих вищетенденцій і виникає необхідність звернутися (або, точніше, повернутися) докатегорії «цивілізація». Однак, з іншого боку, немає необхідності уформалізованому підході до даної категорії, тому що для того щоб зрозуміти сутьсучасних змін, потрібні «нежорсткі, „відкриті“ узагальнюючіпоняття».
Ігнорування цьогодосить очевидного висновку мало свої причини. Щоб показати це, звернемося додеяких тез, що захищалася прихильниками й супротивниками цивілізаційногопідходу.
На думку його прихильників,названий підхід дозволяє дозволити наступні завдання.
По-перше. У йогорамках з’являється можливість відбиття багатоваріантності суспільного розвитку;впливу, надаваного на господарське життя культурно-історичним середовищем,психологічними стереотипами й т.п.
По-друге. Цивілізаційнийпідхід ураховує інтереси людини (виробника, власника, споживача та ін), а такожстворює основу відомої спадкоємності аналізу історичного розвитку різних країні регіонів, оскільки оперує не категорією неминучого, а категорією можливого,категорією вибору. Маючи на меті інтегрального аналізу ролі матеріального йнематеріального в суспільному розвитку, цей метод може допомогти переборотивластиве формаційному підходу їхнє протиставлення, виявити основи їхньоїспівпідпорядкованості в різні періоди історії людства. Цивілізаційний підхідтакож дозволяє, на думку його прихильників, адекватно відбити три особливостісучасного етапу розвитку: соціалізацію суспільних відносин; зближення різнихсуспільних систем; у сучасному суспільстві, що уже неможливо описати задопомогою схем типу «виробник — споживач», «суб’єкт — об’єктвласності» і т.п.
І все-таки,незважаючи на справедливість ряду висунутих положень, візьмемо на себесміливість затверджувати, що запропоновані інтерпретації цивілізаційногопідходу можуть претендувати не більше ніж на постановку. Обговорення (і цевизнали багато хто його учасники) виявило ряд недоліків, не усунувши які важкорозраховувати на теоретичний прорив. Назвемо лише деякі з них.
Перший. Дискусіятак і не наблизилася до конкретизації сутності категорії «цивілізація».Відійшовши від її «класичної» трактування, показавши необхідністьобліку в аналізі суспільного прогресу соціально-економічної тридцятимільйонногорозвитку цивілізацій, учасники обговорення непомітно згорнули з «головноїмагістралі». Поглибившись у суперечку по питанню про «мерюцивілізованості», вони, по суті, повернулися до трактування проблеми,характерної для кінця XVIII — початку XIX ст. У підсумку дискусія не могла незайти в глухий кут, оскільки в якості «міри цивілізованості» різнимиавторами пропонувалися різні критерії: здатність суспільства реалізовувативкрай невизначені «загальнолюдські цінності»; цінності матеріальні; досягненнязахідної цивілізації; нарешті, просто віру в можливість формування єдиноїсвітової цивілізації. У результаті спор навколо правомірності абонеправомірності цивілізаційного підходу мимоволі придбав форму схоластичнихміркувань. Наприклад, незрозумілі спроби визнати в ролі основнихзагальнолюдських цінностей будь-які збережені на сьогодні інститути абосоціальні явища в економічно розвинених державах. Очевидно, що ряд з них носитьрегресивний характер і тому ніяк не може розглядатися в ролі «загальцивілізаційногоеталона». А виходить, немає підстав віддавати принципова перевагасоціальним реліктам західної моделі розвитку перед реліктами радянської системи.
Другий. Нерозв’язаністьпершого завдання сприяла тому, що так і не вдалося показати розходженнякатегорій «цивілізація» і «формація». Хоча поряд з висунутимив рамках дискусії кінця 1980-х років двома позиціями була запропонована третя,відповідно до якої формаційний підхід вірний для опису закономірностей етапів,що передували сучасному, далі висування цієї тези обговорення не пішло. У тойже час для його обґрунтування необхідно як мінімум або визначити місце формаційу цивілізаціях, або довести, що цивілізаційний підхід справедливий, наприклад,лише для аналізу сучасного етапу розвитку (і, можливо, майбутніх), аформаційний підхід впливає на всі попередні йому етапи. Причину подібного (як ібагатьох інших) спрощення варто почасти шукати в історії вітчизняної науки, дедесятиліттями «відтворювалася» невизначеність категорії «суспільство».Деякі розглядали його в якості частини, що відокремилася від природи, матеріальногосвіту, що представляла історично, що розвивається форму, життєдіяльності людей.Інші розуміли під суспільством певний етап розвитку людства. Суспільство такожасоціювалося з певною стадією розвитку в рамках конкретного етапу. Нарешті,існувала позиція, відповідно до якої суспільство є сукупність людськихіндивідів і т.п.
Відповідей на даніпитання дано не було. Це не тільки збіднило методологію, але й привело до того,що ряд дослідників іде не по шляху пошуку нової парадигми, а в напрямку або механічномузапереченні марксизму, або його заформалізованого захисту, що рівною міроюнекоректно.
Деякі учасникидискусії намагалися обґрунтувати можливість формування якогось “ідеальногосуспільства” через інтеграцію окремих тридцятимільйонних різних культур. Такапостановка без додаткової аргументації мало чим відрізняється від формаційної,тому що використовує механіцизм в аналізі суспільного розвитку. Спробипротиставити цієї позиці її гіпотезу про «основні» цивілізації, якікристалізувалися… від 500 р. до н. е. аж до перших століть християнства абогіпотезу про два (Захід, Японі) центра, які «в усі більшому ступеніперетворюються в Центри двох цивілізацій, більше цікаві. Вірно відображаючинаявні тенденції, вони, разом з тим, не пояснюють природи таких особливостейсучасного миру, як соціалізація суспільних відносин, соціальна переорієнтаціяекономіки та ін. Неясно також, якою мірою й через які механізми названіособливості реалізуються в рамках цих двох, видимо, різних цивілізацій. Отже,фіксуючи тенденцію розбіжності, ці підходи відмовляють у праві на існуваннязагальновизнаної сьогодні тенденції до зближення різних культур.
Третій. Рядавторів відкидає формаційний підхід, відштовхуючись від аналізу причин розпадуСРСР. Однак ці фахівці як би не зауважують, що такої позиції протистоїтьконцепція, що доводить неминучість вибору Росією особливого, євразійськогошляху, а також те, що саме євразійський менталітет з’явився причиною прийняттянаселенням Російської імперії ідей комунізму. На жаль, цієї, що нараховує неодин десяток років, концепції була протипоставлена, скоріше, емоційна, ніждійсно наукова, аргументація.
Четвертий. Не буларетельно вивчена теза, відповідно до якого особливості розвитку колишнього СРСРобумовлені реалізацією характерної для проживаючі на його території населеннясистеми інтересів „азіатського способу виробництва“. Це тим більшедивно, що, як відзначалося, у вітчизняній літературі періодично відбуваєтьсяповернення до цієї ідеї, так само як і до думки, що в нашім суспільстві чіткопростежується наявність атрибутики даного „способу виробництва“. Прицьому, однак, самими прихильниками розглянутого підходу не були висунуті доситьвагомі й, головне, нові аргументи в його захист, хоча, думаємо, що пролунала вряді виступів „розширювальна“ трактування втримування „азіатськогоспособу виробництва“ істотно відходить від традиційно марксистського їїтлумачення.
П’ятий. З полязору як прихильників, так і супротивників цивілізаційної парадигми практичновипав аналіз такої важливої категорії, як „локальні цивілізації“. Іце незважаючи на те, що в ході дискусії неодноразово відзначалося, що в XX в. усебільш чітко проявляється тенденція до формування не тільки великихлокально-цивілізаційних утворень типу азіатської, латиноамериканської, західноєвропейськоїй ін., але й субрегіональних (внутрішньодержавних) спільностей (наприклад, союзбаскських провінцій в Іспанії, Квебек у Канаді та ін). Недооблік цієїтенденції, ігнорування геополітичного й національно-регіонального компонентівсучасного етапу розвитку — це ще один істотний недогляд.
Плеханов,наприклад, думав, що російська історія була більше схожа на історію східнихдеспотій, де земля й хлібороби були „закріпачені державою й на підставіцього покріпачення розвивалася російський деспотизм“. Саме із цьогоположення випливав його висновок, що революція в Росії може придбати виродливіформи, привівши до „оновленого царського деспотизму на комуністичній підкладці“.
Шостий. Всіперераховані вище недоліки значною мірою обумовлені нечіткістю визначеннявтримування процесу соціалізації. По суті, багатьма відстоювалася теза,відповідно до якого „соціально“ усе, що спрямовано на реалізаціюінтересів індивіда. Але таке трактування робить соціалізацію безсуб’єктної,перетворює її в якусь „надзадачу“. Звичайно, всі „соціальне“- суспільно. Але суспільно воно тільки тоді, коли відносно несуперечливосполучаються інтереси не просто всіх індивідів, але й всіх їхніх груп. У цьому,наприклад, складається втримування демократії, що зовсім не припускаєрівнозначну реалізацію інтересів усіх. Думаємо, саме таке спрощене розуміннясоціалізації, перетворення її в самоціль у чималому ступені сприяло підміні вмарксизмі інтересів людини інтересами якогось абстрактного суспільства,логічним завершенням чого стало підпорядкування цих інтересів інтересамдержавної бюрократії.
Нарешті, настількиспрощена трактування соціалізації ігнорує ту обставину, що не тількисуспільство активно до зовнішніх умов своєї життєдіяльності, але й зовнішніумови активні стосовно суспільства. Можна припустити, що соціалізація є якасьінтегральна результуючої взаємодії в системі „суспільство — природа — людина“.Причому ця взаємодія має різний характер у різних державах і в різні періодиісторії людства, що відрізняються системами пануючих інтересів.
Не зупиняючисьбільше на розборі того, які проблеми упущені або спрощені в ході обговоренняперспектив цивілізаційної парадигми, відзначимо лише, що шести виділеним групамзаперечень не було протипоставлені серйозні контраргументи. І обумовлено цезначною мірою тим, що, незважаючи на затвердження, згідно яким цивілізаційнийпідхід припускає нову філософію досліджень, вона так і не була сформульована. Причинтому багато. Головна з них — некритичне використання, або ж, навпроти, огульнакритика положень наукових концепцій, сформованих в XIX в.; концепцій, щоувібрали в себе достоїнства й недоліки суспільної думки того періоду; концепцій,що продовжують панувати не тільки у вітчизняної, але й у закордонній науці.
Практично всімабув зігнорований і досить плідний, розроблювальний у нас і за рубежем підхід,відповідно до якого НТР органічно містить у собі (а не просто викликає до життя)якісні зміни суспільних відносин. Ця гіпотеза (докладніше ми ще зупинимося наній) ґрунтується на неодноразово, що розвивався в літературі тезі, відповіднодо якого пов’язані із НТР процеси охоплюють три глибинних зрізи життєдіяльностісуспільства: по-перше, взаємодія суспільства й природи; по-друге, взаємодіялюдини й створеної (створюваної) їм штучної (навколишньої) середовищаперебування; по-третє, вся сукупність відносин, зміна яких визначається нетільки економічними мотивами, класовими протиріччями та ін., а факторами,обумовленими й зумовлюючу соціалізацію суспільних відносин.
Але три названих»зрізи”, узяті в органічній єдності, є не що інше, як тріада «природа- суспільство — людина», тобто конструкція, що лежить в основі будь-якоїсуспільної практики і її теорії, що описує.
Якпредставляється, нам удалося показати, що в ході другого етапу розглянутоїдискусії «коло замкнулося». Це тим більше дивно, що багатьма щовиступали, по суті справи, була почата спроба приступитися до розробки якіснонової теорії суспільного розвитку.
Один приклад. Захисникицивілізаційного підходу, підкреслюючи його перспективність, говорили, що, проводячив його рамках дослідження, можна вирішити три завдання: виявити природузближення різних суспільств у соціально-економічних, науково-технічних і іншихсферах; виявити причини соціалізації суспільних відносин; нарешті, як слідство,запропонувати теоретичну конструкцію, вільну від недоліків схем типу «виробник- споживач», «об’єкт — суб’єкт власності» і т.п. Однакнаблизитися їм удалося лише до рішення першого завдання, причому (якщо бутисправедливим) варто визнати, що заслуги в цьому вітчизняної науки немає абомайже немає. У виявленні причин зближення різних суспільств пальма першостіналежить закордонній науковій думці, що нараховувала до середини 1980-х роківбіля сотні теорій типу “індустріального суспільства”, “інформаційноїреволюції”, а також дала життя такому самостійному напрямку, якфутурологія, і які, строго говорячи, із властиво цивілізаційною парадигмою немають нічого загального.
І все-такирезультати досліджень в області цивілізаційного підходу не можуть бутизігноровані, так само як не можна механічно відкинути багато ідей, висловлені вході розглянутої нами дискусії. Ці наробітки містять ряд принципових висновків,без обліку яких неможливо зрозуміти сучасні особливості розвитку людства. Назвемонайважливіші: переорієнтація людства з кількісних на якісні критерії росту, насоціалізацію суспільних відносин; якісні розходження соціально-культурнихкорінь західноєвропейських і азіатських суспільних систем; наявність локальнихцивілізацій, чиї границі не збігаються з державними й розходження між якими невизначаються тільки їхньою соціокультурною специфікою; правомірністьвикористання формаційної, стадіальної і їм подібних моделей для описузакономірностей розвитку тільки в системах, що підкоряються диктату інтересівкількісного росту й неправомірність їхнього застосування для описузакономірностей сучасного етапу якісного розвитку людства; наявність декількох(двох і більше) світових Центрів локальних цивілізацій, а виходить, двох абобільше цивілізацій.
Список літератури
1. Айзенштадт Ш. Міжнародні контакти: культурно-цивілізаційнийвимір. — К., 2002
2. Амелина Е. Понятие «цивилизация» вчера и сегодня // Общественныенауки и современность. 1992. № 2. С.99.
3. Февр Л. Бої за історію. — К., 2001.
4. Іноземців В.Л. Розколота цивілізація. — К., 1999.