Цивільні зобов'язання

План
Вступ
1. Проблеми класифікаціїгосподарських зобов’язань
2.Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України
Висновки
Список використаної літератури

Вступ
Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видомсуспільно-правових зобов’язань, їх суб’єкти вступають між собою вцивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими. Значеннятаких відносин зростає в умовах ринкової економіки.
Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділятина дві основні групи: речові і зобов’язальні. Звідси і поділ цивільного правана дві галузі: на речове право і зобов’язальне. Речове право розглядається прививченні форм власності, основний зміст якого визначається регулюванням питаньволодіння, користування і розпорядження майном.
Стаття 173Господарського кодексу України господарським визначає зобов’язання, що виникаєміж суб’єктом господарювання та іншим учасником у сфері господарськоїдіяльності, в силу якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну господарськудію на користь іншого суб’єкта або утриматись від певних дій, а інший суб’єктмає право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

1. Проблемикласифікації господарських зобов’язань
ПрийняттяГосподарського кодексу (далі -ГК) України започаткувало новий інститутзобов’язальних правовідносин — господарські правовідносини, якимбезпосередньо присвячено розділ 4 ГК України. У цьому розділі окремі главиприсвячено загальним положенням про господарські зобов’язання, господарськідоговори, ціни та ціноутворення у сфері господарювання, виконання та припиненнягосподарських зобов’язань, визнання суб’єкта підприємництва банкрутом.
Згідно з ГК України господарським визнається зобов’язання, щовиникає, між суб’єктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин усфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого одинсуб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певнудію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншогосуб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформаціютощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у томучислі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання їїобов’язку. Згідно із ст. 173 ГК основними видами господарських зобов’язань ємайново-господарські зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання. Устатті 175 надається визначення суб’єктів майново-господарських зобов’язань.Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин,регулюються Цивільним кодексом (далі ЦК) України з урахуванням особливостей,передбачених ГК.
Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бутисуб’єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК. Якщо майново-господарськезобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарюваннята негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами, зобов’язаною й управненоюсторонами зобов’язання є відповідно боржник і кредитор. Зобов’язання майновогохарактеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючимисуб’єктами — громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актамизаконодавства. Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншимизаконами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру накористь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такізобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.
Статтею 176 ГК визнається поняття та суб’єктивний складорганізаційно-господарських зобов’язань. Так, організаційно-господарськимивизнаютьсягосподарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарськоюдіяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктоморганізаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинназдійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську(організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона маєправо вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати: міжсуб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, абоорганом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділенимгосподарською компетенцією щодо цього суб’єкта; між суб’єктами господарювання,які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, таорганами управління цих об’єднань чи товариств; між суб’єктами господарювання,у разі, якщо один із них є щодо іншого дочірнім підприємством; в іншихвипадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчимидокументами суб’єкта господарювання. Організаційно-господарські зобов’язаннясуб’єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.
Суб’єкти господарювання мають право разом здійснюватигосподарську діяльність для досягнення спільної мети без утворення єдиногосуб’єкта господарювання на умовах, визначених договором про спільну діяльність.У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництвоспільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов’язокведення загальних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінськіповноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками. Окрімзазначених різновидів зобов’язань, ст. 177 ГК передбачені соціальна-комунальнізобов’язаннясуб’єктів господарювання. Так, суб’єкти господарювання зобов’язаніза рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до законустворювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю йорганізовувати їх професійну підготовку.
Суб’єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК можуть,незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання прогосподарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктівїх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів таоб’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, надавати іншугосподарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем. Суб’єктигосподарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондівмісцевих рад, якщо інше не встановлено законом, у виконанні робіт щодокомплексного економічного та соціального розвитку територій.
Однак, цізобов’язання не є різновидом господарських зобов’язань, бо це не відповідаєзмісту господарських зобов’язань, зазначеному у ч. 1 ст. 175 ГК, де до предметагосподарських зобов’язань відносять дії господарського чиуправлінсько-господарського характеру. Навряд чи можна дії, пов’язані ізстворенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю,віднести хоча б до однієї із вказаних складових предмета господарськихзобов’язань.
Заслуговує також на увагу визначення публічних зобов’язаньсуб’єктів господарювання. Так, згідно із ст. 178 ГК України суб’єктгосподарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документівзобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарівкожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовитиу виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такоїможливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крімвипадків, передбачених законодавством.
Суб’єктгосподарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічногозобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку,визначеному законом. Кабінет Міністрів України може у передбачених закономвипадках визначати правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, утому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов’язання, що невідповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними. Однак у нійнормі так і не надано визначення публічних зобов’язань. Це господарськезобов’язання, розраховане на необмежене коло осіб, відмова у здійсненні якогосуб’єктом господарювання за наявності можливості їх здійснення або наданняпереваг одному споживачеві перед іншими є неправомірною.
Згідно із ст. 174 ГК України господарські зобов’язання можутьвиникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, регулюєгосподарську діяльність; з акта управління господарською діяльністю; згосподарського договору й інших угод, передбачених законом, а також з угод, непередбачених законом, але таких, що йому не суперечать; внаслідок заподіянняшкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майнасуб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх нате підстав; у результаті створення суб’єктів інтелектуальної власності та іншихдій суб’єктів, а також унаслідок подій, з якими законпов’язує настанняправових наслідків у сфері господарювання.
Отже, з огляду на підстави виникнення зобов’язань та зааналогією Із цивільним законодавством, можна виділити такі різновидигосподарських зобов’язань, як договірніта позадоговірні. Цякласифікація є найдавнішою та традиційно цивілістичною, яка закріплена ще вІнституціях Гая. Деякі автори вважають більш зручним поділ цивільнихзобов’язань за критерієм правомірності: регулятивні (договірні та іншізобов’язання правомірного характеру) та охоронювані (і заподіяння шкоди, щовласне є різновидом цивільно-правової відповідальності).
У ЦК України збережено загальний підхід формування розділу,присвяченого зобов’язанням, хоча їх перелік та опис значно розширено. Додоговірних зобов’язань, що складають підрозділ 1 розділу 3 «Окремі видизобов’язань», віднесено такі групи окремих видів зобов’язань:
·  купівля-продаж; поставка;контрактація сільськогосподарської продукції; забезпечення енергетичними таіншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; довічнеутримання;
· зобов’язанняз передачі майка у користування, прокат, найм (оренда) земельних ділянок, найм(оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортнихзасобів; лізинг; найм житла; позичка;
· зобов’язанняпро виконання робіт; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських ітехнологічних робіт;
· договірпро надання послуг;
· перевезення;
· зобов’язаннящодо зберігання;
· договірстрахування;
· договірдоручення;
· договіркомісії;
· договіруправління майном;
· договорипозики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобов’язань об’єднує в собітакож і договір банківського рахунку;
· договірфакторингу;
· розпорядженнямайновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;
· договіркомерційної концесії (франчайзинг);
· спільнадіяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства.
Підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобов’язання.До цієї групи законодавець відносить публічну обіцянку винагороди безоголошення конкурсу; публічну обіцянку винагороди за результатами конкурсу,ведення чужих справ без доручення; рятування здоров’я та життя фізичної особи,майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю таздоров’ю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб; завданняшкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
До глави під загальною назвою «Розрахунки» ввійшли глави проформи та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіхналежних елементів зобов’язання — сторін, предмета, ця глава хоч і необхіднадля виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бутирівноправною у розділі «Окремі види зобов’язань».
Оскільки договірні зобов’язання, що виникають у господарськихправовідносинах, окрім норм ГК, регулюються також і нормами ЦК, то вказануцивільну класифікацію можна застосовувати й щодо споріднених господарськихправовідносин. На відміну від ЦК, в якому передбачаються загальні положення прозобов’язання та правове регулювання їх окремих різновидів, що підкреслюєсистемність цього інституту, ГК обмежується лише загальними положеннями тахарактеристикою господарських договорів. При цьому зовсім не регулюютьсяпозадоговірні господарські зобов’язання. Отже, на жаль, сучасний ГК Українивизначає не систему господарських зобов’язань, а лише їх найбільш поширенірізновиди.
Залежно від визначеності предмета виконаннярозрізняютьсязобов’язання однооб’єктній альтернативні.За характеромвзаємозв’язкуодного з одним розрізняють головніта додатковігосподарські зобов’язання. Залежно від сукупності прав і обов’язків,якими володіють суб’єкти господарських відносин, слід розмежовувати простііскладні зобов’язання.
Класифікація на види господарських зобов’язань можлива і заїх суб’єктним складом. Суб’єкти (сторони)господарсько-договірного зобов’язання виступають як кредитор (управненасторона) і боржник (зобов’язана сторона), у тому числі в деяких зобов’язанняхіз множинним складом осіб. У деяких випадках законом чи договором може бутипередбачений порядок, згідно З яким при незадоволенні вимог кредитора основнимборжником ці вимоги зобов’язаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник.Так, відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного(державного) підприємства несе субсидіарну (додаткову) відповідальність зазобов’язаннями такого підприємства в разі, якщо його майна недостатньо.
Самостійним різновидом господарських зобов’язань є регреснізобов’язання. Вони виникають у випадках, коли боржник за основнимзобов’язанням виконує його замість інших боржників. Виконання зобов’язанняодним із солідарних боржників дає йому право в порядку регресу стягнути з іншихборжників ті витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки. Однак слідзазначити, що ця класифікація носить суто теоретичний характер і невідображається у нормах ГК України. За ГК основними видами господарськихзобов’язань є майново-господарськіта організаційно-господарські. Вказанігосподарські зобов’язання набули свого розвитку та законодавчого закріпленнявідповідно за ринкових відносин. Однак саме ці різновиди не є доситьдослідженими у сучасній українській юридичній думці.
2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарськимкодексом України
Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України (далі —ГК)особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаютьсяцим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі — ЦК)законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин усфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатисьяк спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин,учасником, яких є суб’єкт господарювання і щодо яких значення загального законумає ЦК. Таким шляхом йде сьогодні, в цілому, і судова практика. Разом з тимпослідовному дотриманню такого підходу заважають випадки, коли ГК, замістьвстановлення певних особливостей регулювання майнових відносин(а для цього,принаймні, слід використовувати той самий термінологічний апарат), запроваджуєправила, які не можуть розглядатись як спеціальні. Зазначене не сприяєгармонійному поєднанню норм ЦК та ГК у систему загальних та спеціальних норм.Тому окремі спроби надати рекомендації щодо застосування на практиці обохкодексів є досить суперечливими і демонструють численні труднощі. Власне,необхідність узгодження ГК та ЦК була очевидною ще в момент їх прийняття. Це,звичайно, не означає, що норми ГК мають бути приведені у відповідність до нормЦК — у процесі узгодження зміни слід вносити, на наш погляд, до обох кодексів.
Зупинимось на аналізі норм ГК щодо недійсності господарськихзобов’язань, а норми ЦК щодо недійсності правочинів будуть розглянуті окремо.
ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на яківони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуютьсяпринципово різні правила.
Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й тізобов’язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Дійсно, згідноз ч.1 ст.207 ГК, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону,або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства,або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з нихгосподарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогуоднієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судомнедійсним повністю чи в частині.
З тексту ч. 1 ст. 207 ГК можна зробити висновок, щозобов’язання, «вчинене» з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави ісуспільства, віднесене за ГК до оспорюваних. Проте правочин, вчинений з метою,яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не може не порушуватитим самим публічного порядку. Але такі правочини відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦКє нікчемними. Віднесення правочинів які порушують публічний порядок, донікчемних означає безумовне позбавлення правового захисту осіб, яких цимправочином передбачалося наділити правами Таке позбавлення диктується необхідністюзбереження публічного порядку, що є важливим для суспільства в цілому.Наявність істотного публічного інтересу виключає можливість встановленнязалежності позбавлення правового захисту особи від волевиявлення іншої особиабо органу державної влади. Тому правило про нікчемність таких правочинів неможе мати винятків, а правило про можливість їх оспорювання не можна розглядатияк спеціальне, тобто таке, що виключає застосування загальної норми, оскількице призвело б до руйнування засадничого регулювання.
Ч. 1 ст. 207 ГК містить шкідливе положення про те, щогосподарське зобов’язання може бути визнано судом недійсним на вимогу не тількиоднієї із сторін, а і на вимогу «відповідного» органу державної влади (тобтопорушується принцип диспозитивності в частині вільного, на власний розсудздійснення особою своїх прав). Держава не повинна звертатися з позовом провизнання недійсним господарського зобов’язання, змістом якого не є права чиобов’язки держави.
У ч. 2ст. 207 ГК йдеться про можливість визнаннянедійсною нікчемної умови господарського зобов’язання, але визначення поняття«нікчемна умова зобов’язання» немає. Однак, як відомо, зобов’язання є правовідношенням,зміст якого становлять права та обов’язки сторін; що такс «умова зобов’язання»,а тим більш «нікчемна умова зобов’язання», є невідомим. Що ж до нікчемнихправочинів, то визнавати їх недійсними не слід, оскільки таке визнання не єспособом захисту прав або інтересів.
Слід також узяти до уваги, що оскільки згідно з ч. 2 ст.179 ГК Кабінет Міністрів України, інші уповноважені ним органи виконавчої владиможуть затверджувати типові договори лише у визначених законом випадках, тосаме у цих випадках доцільніше було б законом встановлювати вимоги до окремихтипових договорів, що б дало змогу врахувати специфіку тих чи інших відносин.
Перелік умов договорів приєднання, які згідно з ч.2 ст. 207ГК визнаються нікчемними:
перший вид таких умов містить два підвиди — умови, що: а)виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт(послуг) або б) взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків.Що стосується першого підвиду відмітимо, що ч. 2 ст. 634 ЦК надає стороні, якаприєдналася, більш широкі можливості захисту своїх прав. Крім тогоуч, 2 ст. 207 ГК йдеться про заборону обмеження відповідальності саме виробникапродукції, виконавця робіт (послуг), у той час як у ч. 2 ст. 634 ЦК — другоїсторони договору приєднання, незалежно від того, чи є вона виробникомпродукції, виконавцем робіт (послуг).
Другий вид умов договорів приєднання, які згідно з ч. 2 ст.207 ГК визнаються нікчемними, — це умови, що допускають односторонню відмовувід зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов.це обмеження є недостатнім: має бути встановлене таке регулювання, щобдоговірна умова про право на односторонню відмову від будь-якого договору абоодносторонню зміну його умов вважалася нікчемною, крім випадків, коли дляпевних договорів таке право передбачене законом. На жаль, чинними ГК та ЦКпередбачене протилежне. Так, згідно з ч. 1 ст. 188 ГК зміна та розірваннягосподарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше непередбачено законом або договором; відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК зміна аборозірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше невстановлено договором або законом. Проте заява про зміну або розірваннядоговору є одностороннім правочином; здатність вчиняти правочини не є Ісуб’єктивним правом, а належить до правоздатності, обсяг якої не повиненвстановлюватися договором.
Нарешті, третій вид умов договорів приєднання, які згідно зч. 2 ст. 207 ГК визнаються нікчемними, це умови, що вимагають від одержувачатовару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмовийого від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Однак цеположення взагалі ніколи не може застосовуватися, оскільки жодна правоваситуація не повинна підпадати під гіпотезу цієї норми. Дійсно, санкції можутьвстановлюватися лише на випадок протиправної поведінки. Тому якщо сторона маєправо на відмову від договору, то жодної санкції за це не може бутипередбачено. Якщо ж сторона не має права на відмову від договору, то її заявапро таку відмову за належного регулювання не повинна створювати правовихнаслідків.
Багато труднощів у судовій практиці викликає застосування ч.1ст. 208 ГК. зобов’язання визнано недійсним як таке, що Згідно з цією нормою,якщо господарське вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави ісуспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконаннязобов’язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується всеодержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороноюз другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також всеналежне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявностінаміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другійстороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаногостягується за рішенням суду в доход держави.

Висновки
Чинний Господарський кодекс України не місить системигосподарських зобов’язань, а лише називає їх деякі різновиди. Це положення неможна назвати повною мірою виваженим, бо у розділі 4 ГК досить детальнорегламентуються інші різновиди господарських різновидів, які навіть і незгадані у ст. 173 ГК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України, закономможуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сферігосподарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись якспеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин,учасником, яких є суб’єкт господарювання і щодо яких значення загального законумає ЦК.
ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на яківони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуютьсяпринципово різні правила.
Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й тізобов’язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Тому необхідноузгодити норми ЦК і ГК, щоб таких розбіжностей не було, оскільки дананевідповідність ставить під сумнів правильне вирішення спорів з господарськихзобов’язань.

Список використаної літератури
1. Господарськийкодекс України. – Х.: ТОВ „Одіссей”, — 2009. – 240 с.
2.  Цивільнийкодекс України. – Х.: «Одіссей», 2007. – 424с.
3. Гусак М.,Данішевська В., Попов Ю. Недійсність господарського зобов’язання заГосподарським кодексом України // Право України. – 2007. — №7. – 147 с.
4. НіколенкоЛ., Шмат А., Правові проблеми класифікації господарських зобов’язань // ПравоУкраїни. – 2007. — №11. – 164 с.
5. Орлова І.Визначення державних гарантій виконання державних зобов’язань // Підприємництво,Господарство і Право. = 2007. — №9. – 176с.
6. КравчукС. Й. Господарське право України: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. –264 с.
7. ПилипенкоА. Я., Щербина В. С. Господарське право. – К.: Вентурі, 1996. – 364 с.