Цвік – ТДП, 2002

Міністерство освіти і науки України
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого
Загальна теорія держави і права
За редакцією проф. М. В. Цвіка,
доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина
Допущено Міністерством освіти
і науки України як, підручник
для студентів юридичних спеціальностей
вищих навчальних закладів освіти
ББК67 3-14
Підручник підготовлений викладачами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Рецензенти В. Д. Гончаренко, доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України А. П. Заєць, доктор юридичних наук В. В. Копєйчиков, доктор юридичних наук, професор,
академік Академії правових наук України
Автори підручника
Розділи: І — проф. М. В. Цвік, доц. В. Д. Ткаченко; II— доц. Л. Л. Богачова; III— проф. М. В. Цвік; IV— проф. О. В. Петришин; V— доц. В. Д. Ткаченко; VI— доц. С. М. Олейников; VII— проф. М. В. Цвік; VIII, IX— проф. О. В. Петришин;
X— доц. Л. М. Павловська, доц. І. В. Яковюк;
XI— доц. Л. Л. Богачова; XII— проф. М. В. Цвік;
ХШ-ХУІ — доц. М. А. Вороніна;
XVII— проф. О. В. Петришин, доц. В. Д. Ткаченко (§ 3), доц. І. В. Яковюк; XVIII— доц. В. Д. Ткаченко (§ 1-8), канд. юрид. наук С. П. Погребняк (§ 9);
XIX— доц. В. Д. Ткаченко, доц. І. В. Яковюк;
XX— доц. Л. Л. Богачова (§ 1-5, § 7), канд. юрид. наук
С. П. Погребняк (§ 6, 8); XXI, XXII— доц. О. Р. Даш-
ковська; XXIII— доц. С. М. Олейников;
XXIV— доц. М. А. Вороніна (§ 2-6),
доц. В. Д. Ткаченко (§ 1); XXV— доц. С. М. Олейников;
XXVI— доц. В. Д. Ткаченко;
XXVII— доц. В. Д. Ткаченко, Є. Б. Ручкін
Підручник підготовлений відповідно до навчальної програми з теорії дер­жави і права для юридичних вузів України. В ньому відбиті досягнення юридичної науки. Навчальний матеріал викладено з урахуванням узагальнень законодавства та юридичної практики.
Розрахований на студентів, аспірантів та викладачів навчальних закладів юридичного профілю і тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про державу і право.
© М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін., 2002 © «Право», 2002
Розділ І
| ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГ ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
І § 1. Система і функції юридичної науки
Юридична наука, до системи якої входить загальна теорія держави і права, є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні явища і процеси, таких як фізика, хімія, аст­рономія тощо, суспільні науки вивчають відносини, які склада­ються між людьми і їх утвореннями, безпосередньо служать лю­дині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефек­тивному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина.
Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійс­ність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і
державознавчою.
Поряд з іншими суспільними науками вчення про державу і право має свій об’єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвід­носяться між собою, але повністю не збігаються. Поняття об’єкта ширше, ним охоплюються явища і процеси навколишнього світу, дійсності, на які поширюється пізнання і практичний вплив лю­дей. Об’єкт може бути загальним для ряду наук, а предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Саме предмет визна­чає самостійність, своєрідність і особливості кожної науки, тобто те, чим вона відрізняється від інших наук.
Юридична наука належить до суспільних наук, і об’єктом її дослідження є творіння помислів та рук людських — вся держав­но-правова дійсність, яка входить до сфери відносин між особою і суспільством. Спільний об’єкт дослідження — право і держава — пов’язує в рамках єдиної юридичної науки спеціалізовані науки, що входять до її складу, кожна з яких водночас має свій власний
РОЗДІЛ І
предмет дослідження. Таким чином складається система юридич­них наук, кожна з яких вивчає окремі прояви права і держави.
Юридичні науки за певними ознаками можна поділити на кілька груп. До першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і права, яка є найбільш загальною юридичною на­укою, а також історія держави і права та історія вчення про держа­ву і право. Якщо теорія держави і права абстрагується від вивчення особливостей державно-правового розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх досвід, то історичні юридичні науки — історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн та історія вчення про державу і право — досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави і права окре­мих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.
Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють за­гальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї системи юридичних наук.
Другу, найбільшу, групу становлять галузеві науки, які посіда­ють центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, криміна­льного, процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні пра­вові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки становить си­стема знань про відповідну галузь права — про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових досліджень галузевих наук значною мірою залежить якість зако­нодавчих робіт, проведення відповідних реформ, зокрема підго­товка кодексів. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти найбільш принципових галу­зевих нормативних актів.
До групи галузевих наук прилягають і такі, які виникають на стикові різних галузей права і мають комплексний характер, їхній зміст пов’язаний з дослідженням тих правовідносин, які ре­гулюються нормами різних галузей права, в їхньому взаємозв’яз­ку і взаємодії. Саме тому їх називають міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення правово- –PAGE_BREAK–4

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
го регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністра­тивного, фінансового тощо.
Ряд юридичних наук входить до третьої групи, так званих прикладних наук. Поміж них слід вирізнити судову медицину, су­дову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статис­тику. Ці науки перебувають у тісному зв’язку з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтиру в діяльності по­садових осіб, у реалізації вимог права. Так, наприклад, кримі­налістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і мето­ди усунення обставин, що сприяють її існуванню, судову пси­хіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність тощо. Ха­рактерним для ряду наук, що належать до цієї групи, є викорис­тання ними даних не тільки юридичних, але й інших наук — хімії, біології, балістики, мовознавства. Судова медицина, психіатрія і статистика є водночас складовими частинами як юридичної на­уки, так і медичної, статистичної і психологічної наук, на поло­ження яких вони спираються.
Четверта група юридичних наук — це науки, що вивчають за­рубіжні державу і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов’язані наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у питаннях правової розбу­дови. Так, в Україні знання принципів діяльності і особливостей окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн пев­ною мірою було використаної процесі розробки проекту Кон­ституції України, яку прийняли в 1996 році.
До п’ятої групи юридичних наук слід віднести ті науки, що досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародно­го публічного права, міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку набувають дослідження євро­пейського права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.
Юридична наука в цілому і окремі юридичні науки, поміж них і теорія держави і права, виконують певні функції, які визначають головні напрямки наукових досліджень.
5
РОЗДІЛ І
Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань про державно-правові явища, їхні характерні ри­си, сутність, форми, специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань про право, і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому етапі дослідження державно-правових явищ при описуванні і з’ясу­ванні їх ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображають результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне значення для освітянської діяльності.
Евристична функція націлена на встановлення закономірнос­тей розвитку і функціонування держави і права. Оскільки спо­стерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ, юридична наука повинна фіксувати наявність певних тен­денцій. Науковий висновок про постійність їх існування означає відкриття закономірності. Такий характер має, наприклад, розши­рення демократичних прав людини і громадянина та гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних до­кументах. Протягом певного часу таке відкриття було тенденцією розвитку цих прав, а зараз набуло таких масштабів, які дозволя­ють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація ев­ристичної функції передусім є свідченням розвитку юридичної на­уки, гарантією від її зайвої догматизації.
Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціо­нування державно-правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших властивих їй функцій.
Функція наукового передбачення полягає в науковому про­гнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Завдя­ки їй здійснюються оптимальні способи реалізації державно-правових закономірностей. Так, наприклад, дослідження зв’язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відно­син дає підстави для прогнозування поступового збільшення об’єктів приватної власності, обмеження державного втручання в господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб’єктами, що засновані на договірних відно­синах, скорочення в перспективі державного апарату.
Функція допомоги практиці пов’язана зі службовою роллю юридичної науки, інструментальна цінність якої полягає втому, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій основі служить роз-
6
ПРЕДМЕТ І МЕТОЛ ЗАГАЛЬНОЇ     продолжение
–PAGE_BREAK–ТЕОІЧЇДЕРЖАВИ І ПРАВА
робка проектів нормативних актів групами фахівців-науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно визна­чення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на забез­печення ефективності попереднього слідства, правильне вирі­шення питання про звільнення від юридичної відповідальності, попередження злочинів тощо спрямовані висновки прикладних
юридичних наук.
Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже різним. Залежить він від того, на якій ідейній ос­нові закладеній. У рамках юридичної науки в умовах демокра­тичного суспільства існують різноманітні школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну спрямованість. Вимоги деідео-логізації не поширюються на державно-правові погляди. Ідео­логічна різноманітність породжує наукові дискусії, які завжди були важливим засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з конституційного принципу багатоманітності, слід визнати, що жодна ідеологія не може бути визнана загальнообов’язковою. Напрями державної ідеології і практики залежать від характеру соціальної бази держаної влади. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є сво­бода, рівність, гуманізм, справедливість тощо. Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і загально­національної ідеології.
§ 2. Предмет загальної теорії держави і права
Поряд із спільним об’єктом дослідження і рядом функцій, притаманних як загальній теорії держави і права, так і іншим юридичним наукам, вона не дублює їх положення — у неї є влас­ний предмет дослідження.
Предметом теорії держави і права є питання, що мають найбільш загальне, провідне для інших правових наук значення, формулювання головних юридичних понять і їх ознак, встанов­лення найбільш загальних закономірностей виникнення, розвит­ку і функціонування держави і права.
Саме загальнотеоретичні категорії та закономірності, що їх формулює теорія держави і права, об’єднують окремі науки про право і державу в єдину юридичну науку і водночас сприяють
7
РОЗДІЛ І
створенню системи законодавства, яка б відповідала принципу верховенства права, здійсненню правових форм діяльності дер­жави тощо.
Специфіка предмета теорії держави і права пов’язана з на­явністю власних, специфічних для неї функцій, зміст яких визна­чається характером її взаємодії з іншими юридичними науками. Теорії держави і права щодо цих наук властиві узагальнююча, інтеграційна і методологічна функції.
Здійснюючи властиву їй узагальнюючу функцію, теорія дер­жави і права досліджує найбільш загальні питання вчення про державу і право. При цьому у своїх висновках вона абстрагується від стану і розвитку держави і права в окремих країнах, від змісту певних галузей і норм права, торкаючись лише тих проблем, вирішення яких корисне і необхідне для багатьох юридичних на­ук. Отже, найточнішою назвою цієї галузі науки буде така: за­гальна теорія держави і права, — саме «загальна», оскільки й іншим юридичним наукам властиві свої власні теорії, які мають не загальний, а приватний характер.
Загальній теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридич­них явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні поняття (категорії), що мають абстрактний характер, а також формулюються їх основні риси і загальні закономірності. Ці ка­тегорії становлять каркас загальної теорії держави і права, яка в концентрованій формі виводить спільні, найсуттєвіші риси та оз­наки певного державно-правового явища. Поняття юридичних категорій, що мають всезагальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії держави і права. До нього вхо­дять такі поняття, як право; держава; типи, форми і функції дер­жави і права; норми права; принципи права; правовідносини; пра­восвідомість; законність; правозастосування і багато інших.
Існування загальнотеоретичних понять відображає сутнісні характеристики державно-правової дійсності і, у свою чергу, обумовлює існування методологічних функцій загальної теорії держави і права. Завдання сформулювати загальнотеоретичні по­няття як опорні пункти для всіх наук і юридичної практики орієнтують теорію держави і права на їх вивчення, дослідження глибинних процесів, що пов’язані з розвитком юридичної науки і практики, а також зумовлюють зв’язок держави і права з іншими явищами суспільного життя. На цій основі загальна теорія дер­жави і права формулює закономірності виникнення, розвитку і
8
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
функціонування держави і права, а саме: закономірність переро­стання суспільної влади і соціальних норм первісно-суспільного ладу в державу і право, зміна одного історичного типу держави і права іншим, участь держави у виконанні всезагальних справ, взаємозв’язок держави і права, права з суспільною мораллю то­що. Ці та інші закономірності, що формулюються загальною те­орією держави і права, мають загальний характер на відміну від закономірностей розвитку і функціонування держави і права в окремих країнах або правових системах.
Характерним для загальної теорії держави є дослідження дер­жави і права у їх єдності, взаємозв’язку і взаємодії в межах однієї науки. Точки зору, що їх висловлюють окремі юристи стосовно до­цільності нарізного дослідження і вивчення теорії держави і теорії права, не витримують критики. Адже право є невідривним від дер­жави, яка повинна діяти в правових формах, охороняти встановле­ний у суспільстві правовий порядок, застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників. При спільному ви­вченні держави і права необхідно виходити з принципу верховен­ства права, що закріплений у ст. 8 Конституції України. Верховен­ство права над державою знаходить свій вияв передусім у першості прав і свобод людини і громадянина, які є невідчуженими і непо­рушними і які держава не може ні анулювати, ні звужувати.
Теорія держави і права пройшла довгий шлях свого форму­вання. Вона поступово зароджувалася, складалася і розвивалась як частина юридичної науки. Про значення законів і юридичної діяльності для досягнення справедливості йшлося вже в працях мислителів стародавнього світу — Індії, Китаю, Греції. Са­мостійна правова наука склалася в Стародавньому Римі, де точка зору групи найвідоміших юристів за своїм значенням навіть прирівнювалась до закону/ Саме в Римі було вироблено ряд тео­ретичних юридичних понять, конструкцій і принципів, які мали загальний характер. Деякі з них не втратили свого значення і нині. В умовах середньовіччя поняття і положення, що торкалися держави і права, подавалися в релігійному забарвленні. Виник­ненню теорії держави і права передували спроби представників так званої аналітичної юриспруденції (Д. Остіна, І. Бентама) дати аналіз юридичних понять, загальних для різних галузей права, що висувались окремими галузевими науками. Величезний внесок у філософське обґрунтування вчення про державу і право зробив І. Кант, який виходив з необхідності забезпечення свободи і прав людини, у зв’язку з чим довів першість права перед державою.
9
/>    продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ І
У вітчизняній юриспруденції формуванню теорії держави і пра­ва передувало створення енциклопедії законознавства і філософії права. У 1830 році в Україні вийшла книга професора К. Неволіна «Знциклопедия законоведения», що складалася з двох частин. У першій частині коротко висвітлювалися всі знання про позитив­не право, що були на той час накопичені галузевими дисциплінами. Друга частина в історичній послідовності викладала погляди на право і державу видатних мислителів-суспільствознавців. Пізніше виникла філософія права, яка, спираючись на певну філософську концепцію, обґрунтувала, яким повинно бути право.
Теорія держави і права поєднала позитивні риси, що були вла­стиві як енциклопедії, так і філософії права. Вона характеризува­лась більш широким узагальненням державно-правової практи­ки, тобто використовувала ще й соціологічний підхід до вивчення держави і права. Саме на такій основі був побудований добре відомий у Росії і в Україні курс лекцій з теорії держави і права проф. М. Коркунова (1908 р.), який до того ж міцно поєднав за­гальне вчення про право з вченням про державу.
Загальну теорію держави і права як науку не слід плутати з на­вчальною дисципліною, яку викладають у відповідних закладах осві­ти. Підручники і курси лекцій хоча і містять наукові положення з ос­новних проблем загальної теорії держави і права, в них, проте, не­має розгорнутої аргументації щодо дискусійних у науці питань… Вони, як правило, відбивають наукові погляди авторів чи лекторів. Всебічне дослідження наукових проблем, аналіз наукових дискусій з окремих питань здійснюється в спеціальних наукових курсах, мо­нографіях або в наукових статтях, де містяться не тільки нові теоре­тичні висновки, але й детальне наукове обґрунтування рекомендацій для державно-правової практики. Щодо загальної теорії держави і права як навчальної дисципліни, то ЇЇ зміст має на меті підготувати кваліфікованих спеціалістів, які мають високу правову культуру. Не засвоївши основних загальних понять про державу і право, не мож­на засвоїти засновані на них конкретні питання, що є в інших на­вчальних курсах. Саме через це загальній теорії держави і права відводиться особлива роль серед інших навчальних дисциплін.
§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних та інших суспільних наук
Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому, її слід охарактеризувати як науку методологічну, 10
10
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, ба­зову. Всі ці якості теорії держави і права дають підстави вважати її найбільш фундаментальною юридичною наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про державу і право.
Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв’язок. Це питання є важливою частиною більш широкої пробле­ми, що має загальносуспільний характер, про співвідношення теорії і практики… Теорія держави і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без узагаль­нення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв­ляють собою базу для формування загальнотеоретичних ви­сновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею формулюються.
З іншого боку, теоретичні поняття і закономірності, пра­вильність яких підтверджена практикою, повинні ставати керів­ними теоретичними орієнтирами для спеціальних наук, сприйма­тися ними як аксіоматичні положення, що мають установчий ха­рактер. Якби не було загальної теорії держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола конкретних пи­тань на базі аналізу і логічної обробки певної групи юридичних
норм.
Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі загальнотеоретичні положення. Так, на­приклад, кожна галузева юридична наука досліджує специфічні для неї правопорушення. Загальна теорія держави і права відки­дає ті з їхніх ознак, які є різними, і, спираючись на спільні для всіх галузей, формулює загальнотеоретичне поняття, а потім і вчення про правопорушення. Звісно, винесенням за дужки спільних рис окремих юридичних явищ завдання теорії держави і права не об­межуються. Для формулювання своїх загальнотеоретичних по­ложень вона повинна використовувати й інші знання. При фор­мулюванні якогось загальнотеоретичного поняття правопору­шення треба спиратись і на вчення про свободу та її припустимі обмеження, на аналіз суспільної практики і на вчення про за­гальні ознаки права і законності.
11
РОЗДІЛ І
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
.
Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок перенесення досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально розроблені в науці кримінального права положення про вину як передумову відповідальності були згодом перенесені в на­уку цивільного права, в якій тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно-правової відповідальності нанесення матеріальної шкоди. Згодом на цій основі було побудоване загаль­нотеоретичне вчення про підстави юридичної відповідальності. Поняття юридичної особи було сформульоване наукою цивільно­го права, а потім перенесене в інші галузеві науки і враховане при розробці загальнотеоретичного вчення про суб’єктів права.
Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер те­орії держави і права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики, яка безпосередньо вивчається спеціальни­ми юридичними науками. її положення є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних узагальнень матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення державного управ­ління і правового регулювання як сучасного, так і минулого та накопиченого на цій базі державно-правового досвіду. З цього боку юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку понять, категорій та закономірностей у державно-пра­вовій сфері, як основа загальнотеоретичних висновків. Суспільна практика постійно ставить перед наукою певні завдання, висуває проблеми, які вимагають наукових рішень, в тому числі прогнозу­вання. Так, робота по розбудові правової демократичної соціаль­ної держави, формуванню громадянського суспільства, інтегру­ванню в міжнародне співтовариство висунуло на передній план ряд досліджень. Йдеться про аналіз принципів поділу влади і вер­ховенства права, формулювання рекомендацій щодо удоскона­лення законодавчого процесу, створення такого за змістом зако­нодавства, яке б відповідало міжнародним стандартам щодо прав людини, про налагоджування процесу імплементації міжнарод­но-правових норм у національне право. Великого значення набу­ває в сучасних умовах дослідження судової практики при засто­суванні норм різних галузей права. У процесі її удосконалення вирішуються загальнотеоретичні питання про можливості і співвідношення правоутворення, правотлумачення і правозастосування в діяльності судової системи.
Зворотний вплив теорії держави і права на юридичну практи­ку може здійснюватись у двох напрямках. Загальні категорії те­орії впливають на практику опосередковано. Так, наприклад, за-    продолжение
–PAGE_BREAK–12

гальнотеоретичне поняття і визначення права дає можливість розрізняти право і законодавство, створюючи таким чином кри­терії для визнання правового чи неправового характеру окремих законодавчих актів. Деякі висновки, що формулюються з позицій теорії держави і права, безпосередньо містять рекомендації, які мають практичне значення, обумовлюють напрямки практичної діяльності. До них можна віднести положення про порядок прий­няття законів, правила юридичної техніки, рекомендації в галузі державного будівництва і т. ін.
Не можна також применшувати значення юридичної практи­ки як критерію правильності і наукової цінності окремих кон­цепцій. Цінність цих концепцій залежить від ефективності прак­тики, що відбиває їх.
Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для формулювання загальнотеоретичних висновків і положень. Функціонування держави і права є частиною суспільного життя, отже, воно пов’язане з політичним, економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства. Тому для створення кате­горій загальної теорії держави і права необхідним є широкий підхід з використанням матеріалів не тількиюридичних, але й інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, еко­номічної теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо велико­го значення в цьому зв’язку набуває співвідношення загальної те­орії держави і права з філософією, соціологією і політологією.
Отже, передусім державно-правова дійсність потребує свого осмислення з боку філософії як науки про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Філософія формулює лише найзагальніші положення про державу й право, шукає шля­хи по забезпеченню розгорнутого і детального аналізу держав­но-правових явищ, формулює критерії того, якими повинні бути
право і держава.
Зв’язок загальної теорії держави і права з філософією відбу­вається у трьох напрямках. По-перше, філософія озброює юрис­тів науковою методологією дослідження. Саме нею вироблені ма­теріалістичний, ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші підходи до наукових досліджень, що вико­ристовуються і в загальній теорії держави і права. По-друге, філософія формулює найзагальніші закони суспільного розвит­ку, які поширюються і на державу та право. По-третє, філо­софські дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і передусім визначення їхнього місця і ролі в суспільстві. Так, на-
13
/>/>РОЗДІЛ І
приклад, у XIXстолітті видатний філософ І. Кант дав праву ха­рактеристику, яка застосовується і нині, як такої міри свободи, що здатна забезпечувати поєднання свободи однієї особи зі сво­бодою усіх людей. Тісний зв’язок теорії держави і права з філо­софією привів до формування на їх стику філософії права, яку значна частина науковців розглядає як систему філософських знань про право. Філософія права є засобом осмислення права з філософських позицій із використанням філософських кате­горій. Визнаючи позитивне значення такого підходу, водночас слід зауважити, що фактично філософія права є складовою час­тиною як філософської, так і державно-правової науки і не має чітко визначеного власного предмета дослідження.
Так само стоїть справа з питанням про зв’язок вивчення проб­лем держави і права з соціологією — наукою, об’єктом дослід­ження якої є__поведінка людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні процеси, що відбуваються в су­спільстві. Ці процеси безумовно впливають і на зміст діяльності і розвиток держави і права, тож повинні враховуватися при за­гальнотеоретичних дослідженнях. Деякі з них є типовими для державно-правової сфери і пов’язані з особливостями юридичної практики — діяльністю державних та самоврядних органів, по­ведінкою посадових осіб, правопорушеннями, судовою практи­кою, конфліктами, що виникають у державно-правовій сфері тощо. Все це привело до проведення в рамках загальної теорії держави і права емпіричних за своєю природою соціальних досліджень, заснованих на науковому узагальненні різних видів юридичної діяльності, і передусім правомірної і неправомірної поведінки людини та інших суб’єктів права, з’ясуванню причин юридичних конфліктів і шляхів їх подолання, експериментальних перевірок окремих наукових гіпотез тощо. Багато хто вважає, що це свідчить про наявність спеціальної галузі наукового знання — соціології права. Такі висновки мають, на наш погляд, дещо умов­ний характер. Проведення відповідних стикових наукових до­сліджень є необхідною і невід’ємною складовою частиною як за­гальної соціології, так і юридичної науки. При всьому величезно­му значенні використання соціологічного інструментарію для правових досліджень соціологія права не має власного, тільки їй властивого предмета дослідження і саме тому не може бути ви­знана самостійною міжгалузевою юридичною наукою.
При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державо­знавства, загальна теорія держави і права спирається і на політо-14
ПРЕДМЕТ 1 МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
логію — науку про політику, політичні системи, політичні проце­си, владовідносини, методи досягнення політичної влади, струк­туру соціальної основи суспільства. Політологія розглядає дер­жаву і право в практичному плані як результат боротьби за владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широ­ко використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і наукових абстракцій, які відсутні в політології. Та­ким чином, існує тісний зв’язок цих двох галузей наукового знан­ня. Але кожна з них має свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової розробки всіх питань теорії держави виключно в межах загальної теорії держави і права або політології.
І § 4. Методологія дослідження теорії держави і права
Під методом науки слід розуміти найбільш загальний підхід до дослідження тих явищ, що становлять його об’єкт і предмет. Метод теорії держави і права полягає в застосуванні для їх дослідження сукупності загальних засобів, прийомів і принципів, за допомогою яких можна досягти бажаних наукових результатів. На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.
Метод дослідження слід відрізняти від його методики. Методика становить сукупність технічних засобів збирання, зберігання, систематизації та узагальнення наукового матеріалу (скла­дання плану дослідження, вивчення літератури, архівних ма­теріалів, юридичної практики, їх конспектування і фіксації, запису на дискетах і т. ін.).
Методи дослідження, що застосовуються загальною теорією держави і права, є досить різноманітними і залежать від загально-філософських позицій, з яких ведеться дослідження, та від мірку­вань про найдоцільніші засоби досягнення його цілей.
Серед методів наукового дослідження держави і права розрізняють загальнофілософські, які застосовуються всіма на­уками, приватаонаукові, які застосовуються окремими групами наук. Загальнофілософські методи суттєво відрізняються один від одного. Упродовж багатьох років юридична наука базувалася
15
РОЗДІЛ І
на принципі філософського монізму. Єдиним всеохоплюючим ме­тодом дослідження державно-правових явищ вважався діалек­тичний матеріалізм. Проте, віддаючи належне діалектичному ме­тоду дослідження і визнаючи його провідну роль, слід заперечити проти обов’язкового поєднання цього методу з матеріалістичним світоглядом. Відомо, що діалектичний метод був спочатку роз­роблений і сформульований Г. Гегелем саме на ідеалістичному підґрунті. Сучасна наука, в тому числі юридична, підтверджує можливості застосування ідеалістичного світогляду для обґрун­тування прогресивних, таких, що відповідають потребам суспіль­ного розвитку, ідей. По суті, на ідеалістичному підґрунті виникло й існує вчення про природні права людини і громадянина. Ці пра­ва обґрунтовуються не з матеріалістичних позицій, а як такі, що надані особі від природи (деякі вважають, що від Бога). І вченням про ці права сучасна юридична наука віддає належне.
Вся історія науки, в тому числі юридичної, свідчить, що най­сприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний стан­дартний підхід, а плюралізм методів дослідження. Співставлення і інтегрування знань, набутих на основі різних світоглядів — ма­теріалістичного й ідеалістичного, ліберально-демократичного і соціалістичного і т. ін., — збагачує науку і підвищує наукову цін­ність її висновків. У зв’язку з цим не можна погодитися з механіч­ним відкиданням положень марксистської теорії держави і права і положень, вироблених на її основі юридичною наукою. Особли­во це стосується ідей про тісний взаємозв’язок держави і права з економічними, соціальними, політичними, ідеологічними та інши­ми суспільними факторами. Відкидаючи вульгарні крайнощі (на­приклад, про механічну залежність держави і права як частини надбудови виключно від економічного базису), юридична наука повинна використовувати усе багатство ідей, вироблених люд­ством у галузі вчень про державу і право.
Зокрема, зберігає свою всезагальну цінність діалектичний метод дослідження державно-правових явищ, який після Гегеля ши­роко використовувався марксизмом. В основі цього методу ле­жить принцип всебічності наукового дослідження. Це означає, що юридичні явища досліджуються з різних боків їх виникнення, розвитку, ознак, сутності, форми, ролі в суспільстві і ефектив­ності, перспектив розвитку тощо. У галузі загального вчення про державу і право великого методологічного значення набуває ряд фундаментальних ознак цього методу. Виходячи з загального взаємозв’язку державно-правових явищ, загальна теорія держа
16
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
ви і права повинна пов’язувати свої висновки з використанням досягнень всіх суспільних і особливо юридичних наук. Необхідно виходити із взаємозв’язку і взаємодії держави і права, пов’язува­ти їх з урахуванням стану суспільної свідомості, з реаліями у сфері політики, економіки та інших проявів суспільного життя. На цій основі сама юридична наука повинна весь час поглиблюва­ти пізнання держави і права, переходити від емпіричного до за­гальнотеоретичного рівня, від малих до більш глибинних знань, що є проявом діалектичної ідеї безперервного розвитку в при­роді, суспільстві і мисленні. Державно-правові явища повинні розглядатись у динаміці, на шляху від простого до складного, від менш до більш ефективних, від таких, що гальмують державно-правовий прогрес, до таких, що йому сприяють.
Державу і право необхідно розглядати в їхній єдності, врахо­вувати боротьбу протилежних начал усередині цієї єдності і пе­редбачати можливі результати цієї боротьби. Саме з цих позицій слід вирішувати питання про співвідношення державної цент­ралізації і децентралізації, правових і неправових законів, пра­вомірної поведінки і правопорушень, прав і обов’язків, боротьби різних наукових течій, концепцій і т. ін.
У науці є неприпустимим як введення ідеологічних стандартів, так і повна деідеологізація. З цього боку великого методо­логічного значення набуває визнання існування загальних мето­дологічних орієнтирів. В Україні, яка пішла шляхом світової цивілізації, до них слід віднести орієнтацію на загальнолюдські цінності, на побудову демократичної, соціальної, правової дер­жави, на додержання принципів гуманізму, поваги людської гідності, свободи, справедливості.
Дослідження державно-правової дійсності великою мірою спрямовується і такими загальними категоріями діалектики, як суть і явище, форма і зміст, можливість і дійсність, такими її за­конами, як заперечення запереченя, перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежних засад. Так, предмет за­гальної теорії держави і права має на увазі не тільки опис певного явища, а й необхідність пізнавання його суті. Співвідношення змісту і форми як держави, так і права засноване на визнанні вто­ринності форм стосовно їх сутності, на можливості існування в межах однієї сутності різних форм, на пошук саме тих із них, що найбільше відповідають сутності явища, тощо.
Спрямованість діалектики на необхідність обґрунтування за­кономірних змін в усіх сферах, у тому числі державно-правовій,
17
РОЗДІЛ І
певною мірою забезпечується енергетикою — наукою, яка надає великого методологічного значення випадковостям, що виника­ють на базі суспільної самоорганізації в умовах нестабільності і випливають з наявності великої кількості можливостей, виник­нення непередбачених труднощів і т. ін. Такий підхід, безумовно, має перспективи, але в сучасних умовах є мало розробленим, особливо щодо вчення про державу і право.
Ось деякі методи, що мають загальнонаукове значення і особ­ливо широко використовуються юридичною наукою.
Велика роль у формуванні юридичної науки належить фор­мально-логічному методу, який, у поєднанні з іншими методами, поширений у державно-правових дослідженнях. Особливість цього специфічного для юриспруденції методу полягає в зосе­редженні уваги на логічній обробці правових норм. З допомогою різних логічних операцій окремі правові положення трансформу­ються в загальні поняття, з яких, у свою чергу, виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення. Такий підхід до юридичних досліджень здавна дістав назву догматично­го (догми права). Логічна обробка здійснюється щодо матеріалів, які характеризують окремі державно-правові явища, а саме: дер­жавне керівництво, норми права, їх реалізація тощо. На цій ос­нові формулюється визначення юридичних понять, відбувається їхня класифікація, поділ на окремі інститути. На основі спільних рис, властивих державно-правовим явищам, що досліджуються окремими правовими науками, теорія держави і права виявляє їх найсуттєвіші повторювальні ознаки, які синтезуються у відповід­ні поняття, такі як «держава», «право», «орган держави», «ком­петенція», «правосуб’єктність», «суб’єкт права», «правовідно-щення», «правопорушення», «законність» і т. ін. Велике наукове значення мають визначення юридичних понять — наукові абст­ракції, які відбивають найсуттєвіші їхні риси. Недоліком застосу­вання формально-логічного методу є певна його однобокість. Він не забезпечує необхідної повноти в дослідженні державно-пра­вових явищ, майже не відбиває зв’язку держави і права з іншими суспільними явищами, за що невипадково дістав назву «юриспру­денції понять».
При подальшому розвитку тих чи інших наукових положень після того, як наукові абстракції сформульовані, цей недолік ліквідується шляхом поступового сходження від абстрактного до конкретного знання. Це здійснюється за допомогою встанов-    продолжение
–PAGE_BREAK–18
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
дення зв’язку наукових абстракцій з юридичною і суспільною практикою, їхньої деталізації, визначення місця в державно-правовій системі і шляхів практичної реалізації потенціалу цих абстракцій.
Водночас цінність цього методу полягає в тому, що він дає можливість висловлювати в коротких дефініціях всю різнобіч­ність і багатство державно-правових явищ, дозволяє позбавитися зайвого опису деталей і створює великі можливості для вільного орієнтування юриста в середині державної і правової системи.
Застосування історико-порівняльного методу передбачає різні напрями порівняння державно-правових явищ. Аналіз певно­го явища на різних історичних етапах сприяє встановленню тен­денцій і закономірностей його розвитку. Крім того, на цій основі можна простежити наявність чи відсутність наступності в розвит­ку такого явища, як держава і право, і дійти висновку про доціль­ність або недоцільність використання відповідного історичного досвіду. Так, простеживши розвиток прав і свобод людини і грома­дянина в незалежній Україні, можна зробити висновок про на­явність постійних тенденцій їх розширення і посилення їх захисту. Важливими етапами цього процесу є прийняття Конституції, на­прямки діяльності Конституційного Суду і Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, приєднання України до між­народних угод з захисту прав людини, надання суду права безпо­середнього застосування конституційних норм, які захищають права громадян, як норм прямої дії, — усього, що дає підстави для висновку про постійний характер таких тенденцій, тобто існуван­ня відповідної закономірності. Вибір для України президентсько-парламентської форми державного управління є співзвучним істо­ричним традиціям існування гетьманської влади у сполученні з дійовою участю населення у вирішенні громадських справ на тих етапах розвитку, коли Україна мала хоча б відносну самостійність.
Історичні порівняння можуть здійснюватися і з розвитком держави і права іноземних країн і їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити всезагальні спільні риси і відмінності дер­жавно-правових явищ, їх позитивні і негативні риси. Таким чи­ном здійснюється узагальнення досвіду, частина якого може вра­ховуватися в процесі розвитку національної державної і правової систем. В Україні таке врахування особливо необхідне в процесі правового врегулювання ринкових та інших пов’язаних з ними суспільних відносин.
19
/>РОЗДІЛ І
Конкретно-соціологічний метод дослідження застосо­вується на його першому або останньому етапі. Він завжди пов’язаний з дослідженням державно-правової практики. Прак­тичні матеріали можуть бути одержані внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлення з судовою та іншою дер­жавно-правовою практикою, документами, статистичними дани­ми, шляхом моделювання, проведення експериментів. Аналіз одержаних результатів і їх узагальнення можуть застосовува­тись і на початковому етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дії певних державно-правових інститутів і підго­товки висновків щодо ефективності їх реалізації і необхідності реформування, а також виявлення ставлення суспільної думки до їх функціонування.
Ці дослідження відіграють винятково важливу роль у визначен­ні, посиленні окремих напрямків діяльності державних органів і по­садових осіб, законотворчої і правозастосовної діяльності.
Системнийаналіз у правовій науці побудований на погляді на державу і право_як системи, що складаються з окремих еле­ментів. Між елементамикожної системи існує взаємозв’язок, яким обумовлюються місце і роль кожного елементу в цій сис­темі.
Завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб уста­новити структуру певної правової або державної системи і взаємозв’язок кожного її елементу з іншими елементами тієї ж системи і з вищестоящою системою. Так, держава є системою, до якої як елементи входять державні органи, а право становлять галузі, що є елементами системи права. Кожний державний ор­ган пов’язаний з усіма іншими державними органами. Від місця того чи іншого органу в державній системі залежать його функції. Кабінет Міністрів як державний орган має свою струк­туру. Він пов’язаний певними зв’язками з іншими елементами державної системи. Дослідник відповідає на питання про до­цільність встановлення зв’язків між його структурними елемен­тами і структурами інших державних органів. Щодо галузі права як структурного елементу системи права, то вона теж по­діляється на більш дрібні структурні елементи — підгалузі, ін­ститути і норми права. З позицій системного аналізу науковець може і повинен ставити і вирішувати питання, яке місце повинна займати та чи інша норма в системі інституту, галузі та права і законодавства в цілому. 20
ПРЕДМЕТІ МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ 1 ПРАВА
Усі розглянуті методи дослідження держави і права тісно дов’язані між собою і застосовуються у поєднанні один з одним. При цьому окремі спеціальні методи можна розглядати як засоби задоволення тих чи інших вимог загальнофілософського методу. Спільне одноразове застосування різних методів сприяє задово­ленню основної методологічної вимоги — всебічності наукового дослідження.
/>Розділ II
ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави
Держава виникає і розвивається під впливом ряду факторів, а саме: релігійних, природно-кліматичних, техніко-економічних, демографічних, антропологічних, психологічних та ін. Складні, неоднозначні конкретно-історичні умови (процеси) формування держави, а також розмаїття філософських і ідеологічних позицій авторів концепцій обумовлюють множинність теорій щодо при­чин виникнення держави. Кожна з них відображає різні погляди і судження на природу держави та її походження.
Теологічна теорія (XIIIст., Ф. Аквінський) пояснює поход­ження держави волею Бога, відстоює її недоторканність, за­лежність від релігійних догм, закликає до підкорення всіх дер­жавній владі. Теологічна теорія висувала ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від божественної волі, яка знаходить свій вияв через релігійні організації. Особливого поширення вона набула в епоху середньовіччя для теоретичного обґрунтування необмеженої влади монарха, виправдання того, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана за­хищати благо всіх.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Патріархальна теорія походження держави (Платон, Аристотель, Фільмер) представляє її продуктом природного розвитку, ре­зультатом поступового розростання сім’ї. В основі виникнення держави вбачає природний потяг людей до взаємного спілкування. Для цього вони об’єднуються в сім’ї, кілька сімей складають рід (се­лища), а з селищ утворюється держава. Державна влада є продов­женням батьківської влади в сім’ї, влади домогосподаря. Держава — це найвища форма політичного спілкування людей. Так само як і теологічна, патріархальна теорія була спрямована на обґрунту­вання необмеженої влади царя, але витоки її вона вбачала в тих формах сім’ї, де існувала необмежена влада глави сім’ї, патріарха. ‘ У XVII— XVIIIстоліттях формується договірна теорія по­ходження держави (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо, X. Гольбах, О. Радищев та ін.). Державі передує «природний
22
ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
стан» людей («природний стан» уявляють як царство необмеженої особистої свободи, загального благоденства або «війни всіх проти всіх»). Кожна людина мала природні, невід’ємні права, але процесі розвитку людства права одних людей вступають у супе­речність з правами інших і порядок у суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди домовилися встановити над со­бою інституцію — державу, яка відповідала б за дотримання по­рядку, всезагальні інтереси і вимогам якої вони б підкорялися. Держава виникає внаслідок укладення людьми угоди між собою про свідоме самообмеження своєї свободи на користь загальних інтересів, спільного співіснування. Суспільний договір — це згода людей на об’єднання, він має конститутив­ний характер, оформляє встановлення державно-організованого суспільства. В договірній теорії розрізняють первинний договір (договір-об’єднання)і вторинний договір (договір-підпорядкування народу і державних органів правителям) Таким чином, держава народилася в наслідок розумної волі народу. Мається на увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспільства, коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного визнання єдиного об’єднуючого всіх центру. Договірна теорія мала демократичний зміст; прихильники цієї теорії використовували її для обґрунтування ідеї народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев ), конституційної монархії (Дж. Локк), природно правової концепції прав людини і громадянина, права народів на насильницьку зміну державного устрою, який порушує природні права. Основні положення договірної теорії дістали закріплення в Декларації незалежності США і конституціях західних країн.
Наприкінці XIXстоліття для пояснення причин виникнення держави була висунута теорія насильства, в рамках якої розрізня­ють теорію внутрішнього насильства (Є. Дюрінг): власність, класи і держава виникли внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою. Прихильники теорії зовнішнього насильства (К. Каут-ський, Л. Гумплович) виокремлювали серед найважливіших чин­ників державотворення війни і територіальні завоювання. Головна причина виникнення держави — завоювання, насильство, понево­лення одних племен іншими. Для закріплення влади переможця над завойованими народами, для насильства над ними і утво­рюється держава. Насильство розглядається як глобальне, а не ло­кальне явище, яке не тільки породжує правлячих і тих, якими прав­лять, а й має соціально-економічні наслідки, тобто насильство мо-
23
РОЗДІЛ II
ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
же привести до рабства, рабство — до виникнення приватної влас­ності, а з приватною власністю пов’язується перехід від кочового до осілого способу життя. При цьому зароджується державна вла­да, яка спирається на фізичну силу. Це держава племені, основою якої є фізичне переважання одного племені над іншим. З розвит­ком суспільства держава племені переростає в державу класу.
Ідеї теорії насильства в ХІХ столітті були покладені в обґрун­тування расової теорії (Ж.-А. Гобіно, Ф. Ніцше). Поділ суспіль­ства за расовою ознакою вважався основною передумовою ви­никнення і розвитку держави. У світі існують «вищі» раси, які по­кликані володарювати, і «нижчі», яким природою призначено бути в підкоренні у «вищих» рас, а виникнення держави необхід­не для забезпечення панування одних рас над іншими.
Марксистське розуміння природи держави (класова теорія) було викладене Ф. Енгельсом у роботі «Походження сім’ї, при­ватної власності і держави» (1884 р.). У ній відстоювалася теза, згідно з якою держава виникла через те, що первіснообщинний лад був підірваний поділом праці та його наслідками — розколом суспільства на класи, тобто обґрунтовувалася ідея про класову природу держави, про боротьбу класів між собою як головну причину її виникнення, рушійну силу її існування. Держава ви­никла із необхідності стримувати пригнічений клас; вона зроби­лася знаряддям економічно панівного класу, який за допомогою держави став ще й політично домінуючим у суспільстві.
Спільним для представників техніко-економічних теорій по­ходження держави є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було пов’язане передусім з виникненням виробничих (замість збиральних) видів господарювання і їх роз­витком. Автор теорії «неолітичної революції» Г. В. Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив зростання виробництва, що привело до збільшення на­селення, поглиблення спеціалізації праці, соціальної і майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави.
Згідно з «гідравлічною» («іригаційною») теорією К. Віттфоге-ля передумовою ранньої державності був перехід до ірригаційного землеробства. Його впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювало не­обхідні організаційні умови розгалуженого державного апарату. Віттфогель пов’язував деспотичні форми держав азіатського спо­собу виробництва з будівництвом іригаційних споруд, для чого необхідно було жорстке централізоване управління і підпорядку-    продолжение
–PAGE_BREAK–24
вання. Деспотизм він називав «гідравлічною» цивілізацією. Ця теорія має локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким кліматом і не пояснює особливості процесу державотворення в інших регіонах.
Автор органічної теорії походження держави Г. Спенсер (XIXст.) порівнював суспільство з біологічним організмом. У роз­витку суспільства проглядаються загальні закономірності, прита­манні всім живим організмам (зростання і ускладнення функцій організму, взаємозв’язок їх окремих частин, їх диференціація). Об’єднання людей (племена, союзи племен, імперії, міста-держа-ви) Спенсер називає «агрегатами», які змінюються під впливом соціально-класового розшарування суспільства, спеціалізації праці, утворення органів політичної влади. У державі всі її части­ни виконують певні функції: уряд — функції мозку; нижчі класи реалізують внутрішні функції, займаються землеробством, ско­тарством, забезпечують життєдіяльність суспільства; існує спеціальна розподільча система — торгівля, транспорт, засоби зв’язку; панівні класи відповідають за зовнішні функції (забезпе­чення оборони). Держава виникає внаслідок наступальних і обо­ронних війн одних суспільств проти інших. Спочатку обов’язком держави стає захист суспільства від зовнішніх і внутрішніх во­рогів. Потім основне своє завдання влада починає вбачати у за­безпеченні благополуччя всього суспільства.
Виникнення держави пояснювалось також психологічними факторами — особливостями людської психіки, зокрема прагнен­ням людей до пошуку авторитету, якому б можна було підкоряти­ся (А. Петражицький); демографічними факторами — зростанням народонаселення (Т. Р. Мальтус); географічними — кліматом, ландшафтом, природними ресурсами (Е. Хантінгтон) та ін.
Кожній з наведених теорій притаманні як певні недоліки, так і позитивні моменти, але всі вони мають право на існування, є відо­браженням рівня економічного, соціального розвитку суспіль­ства і свідомості людства, сприяють кращому розумінню переду­мов і причин походження держави.
І § 2. Публічна (суспільна) влада при первіснообщинному ладі, її ознаки, структура, функції
Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (приблизно два мільйони років тому) до утворення держа-
25
РОЗДІЛ ІІ
ви (п’ять тисяч років тому), класового суспільства. Воно проходить у своєму розвитку три етапи: 1) ранній етап — праобщина (стадія становлення); 2) середній етап — родова община (стадія зрілості); 3) пізній етап — протоселянська община (стадія розкладання).
Залежно від способів господарювання вирізняють два голов­них періоди в розвитку первісного суспільства: 1) період збираль­ної (присвоювальної) економіки, коли люди отримували готові продукти від природи шляхом полювання, збирання плодів, риб­ної ловлі; 2) період виробничої економіки, коли людство перехо­дить до землеробства, тваринництва, металообробки, керамічно­го виробництва тощо.
Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином організоване. Його структуру становили сім’ї, роди (20 — 30 чоловік), фратрії (кілька родів), племена, союзи племен. Родо­ва община — це колектив людей, об’єднаних кровнородинними зв’язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища обумовлювала єдність інтересів і згурто­ваність членів роду.
Первісному суспільству були притаманні і владні інститути, органи управління. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку, діяльність людей за допомогою різних засобів — волі, авторитету, насильства тощо. Соціальна влада при первісно­общинному ладі існувала у формі потестарної влади (лат. роtestus— влада, могутність) і не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно-політичних форм. її джерелом і носієм була вся община, а способом реалізації — первісне само­врядування.
Управління в первісному суспільстві здійснювалося: загаль­ними зборами дорослих членів роду (воїнів), які вирішували пи­тання життєдіяльності роду і водночас виступали своєрідною су­довою інстанцією, розглядали справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між окремими особами; старій­шинами (радами старійшин), влада яких ґрунтувалась на їх авто­ритеті, шануванні, досвіді, мудрості; воєнними вождями (радами воєнних вождів). Така структура самоврядування дозволяла ви­користовувати більш доцільний інститут прийняття рішень залежно від стану суспільства. Так, під час стоянок (осілого
26
ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
способу життя) значну частину управлінських функцій брали на себе загальні збори; рухомий стан суспільства потребував опе­ративного вирішення питань радами старійшин, а воєнно-похід­ний — основним суб’єктом управління робив воєнного вождя. Потестарна влада не мала спеціальних примусових установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення існую­чого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала функцію перерозподілу суспільного про­дукту; організуючу функцію (поступове введення ієрархічної си­стеми управління); контрольну (контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.
Через простоту економічної і соціальної організації первісно­го суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апа­рату управління і примушування, відокремлених від суспільства.
І § 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості формування держави в різних країнах світу
Держава виникає внаслідок розкладання первісно-суспільно­го устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить істо­рична наука, перші держави утворились наприкінці IV— початку IIIтисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VIII— VIстолітті — в Стародавній Греції.
Економічною передумовою формування держави став пе­рехід людства від добувної економіки до нового способу господа­рювання — виробничої економіки.
Удосконалення знарядь праці в процесі так званої неолітич­ної революції (період пізнього неоліту) сприяло розвитку нових форм землеробства, виникненню окремого роду занять — кочо­вого скотарства (перший суспільний розподіл праці). В ході по­дальшого розвитку суспільства були відкриті метали, що стиму­лювало промислову, ремісничу діяльність (другий суспільний розподіл праці). Спеціалізація видів трудової діяльності привела до зростання ефективності і продуктивності праці. Виробництво додаткового продукту створило сприятливі умови для регуляр-
    продолжение
–PAGE_BREAK–27
/>РОЗДІЛ II
ного товарообміну, яким спочатку займалися самі виробники, а з часом з’явилися професійні торгівці (третій суспільний розподіл праці). З цього моменту об’єктивно стає можливим утримання ве­ликої групи людей, які виконують суспільнозначущі функції і не беруть безпосередньої участі в матеріальному виробництві (ор­ганізатори виробництва, працівники інформаційних систем, сис­тем контролю тощо). Управлінська праця поступово набуває са­мостійного значення.
Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну ди­ференціацію, майнове розшарування населення.
Родова община роздрібнюється на патріархальні сім’ї, які вже виступають власниками знарядь і продуктів праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім — у сімейну.
Кровнородинні зв’язки заміняються сусідськими. Виникають округи, волості, які не співпадають з родоплемінними одиниця­ми. Однією з перших форм територіального об’єднання людей стає місто-держава.
Перехід від родового ладу до держави прискорювався і заво­юваннями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це привело до зміцню­вання влади воєнних вождів. Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, дістав у літературі назву «вождівство» («chiefdom» — лат. «chief» — керівник, «dom» — пануванняВождівство складалося з групи общинних поселень, підпорядкованих цент­ральному найбільшому, у якому жив правитель (вождь)2. Вождь організовував контроль за перерозподілом власності, таких важ­ливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні, су­дові і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя ство­рюється підпорядкований йому «апарат управління» з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Проглядається тенденція до сакралізації персони верховного правителя, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Затверджен-
1/>Див. докл.: Крадин Н. Н. Вождество: современное состояние и проблемьі
изучения // Ранние формьі политической организации: от первобьітности к
государственности. — М., 1995; Першиц А. И. Вождество// Свод знтографи-
ческих понятий и терминов. — М., 1986. -. 1; та ін.
2 Вождівства класифікують за видами діяльності на теократичні, воєнні,
тропіко-лісові (див. докл.: Кашанина Т. В. Происхождение государства и
права. -М., 1999).
28
ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
ня єдиноначальності вождя суперечило суверенітету колективу. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще зберіга­ються органи общинного самоврядування (загальні збори, ради старійшин), які спираються на кровнородинні зв’язки і мононорми («общинне право»), і водночас виокремлюються вожді, які на­магаються створити воєнну, корпоративну організацію і підтри­мувати дисципліну з допомогою воєнних наказів («командне пра­во»). Така вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і здатна була за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні групи, на­родності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок у суспільстві, його нормальне функціонування.
Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади — держави з особливим, відокремленим від суспільства апаратом управління і примушування, побудова­ним, в основному, на єдиноначальних засадах.
Формування держави в народів світу йшло різними шляхами. Східний («азіатський») шлях характерний для Єгипту, Вави-лону, деяких країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються засобами виробництва). Пер­винні держави — це, як правило, абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного землеробства, що потре­бувало проведення значних громадських робіт (будівництво, ек­сплуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і обумовлювало не­обхідність існування самостійної публічної влади, групи посадо­вих осіб, які виконують адміністративні функції («общинні чиновники»). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об’єднань, а політичне панування було засноване на відправленні громадської функції, громадської посади. Основ­ними факторами виникнення держав, заснованих на «азіатсько­му» способі виробництва, були: необхідність забезпечення зе­мельними угіддями, водою, іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників; об’єднання для цього значної кількості людей і територій, здійснення єдиного, централізовано­го керівництва суспільством.
Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Ста­родавній Рим). Основними факторами державотворення були: послідовний розклад родової організації влади, перехід від ко­лективної до приватної власності на землю, засоби виробництва,
29
І’ОЗДІЛ II
рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних революцій — ре­форми Солона 594 року до нової ери (введена цензова консти­туція, майновий принцип доступу до управління суспільними справами) та реформи Клісфена 509 року до нової ери (через які відбувався територіальний розподіл населення, виникали різно­манітні соціальні групи, ускладнювалися стосунки між ними). З’являються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабо­власницької держави.
У Стародавньому Римі процес формування держави усклад­нювався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) з римською родовою аристократією проти патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були встановлені самоврядні по­рядки: рівноправність вільних громадян, можливість бути кож­ному водночас воїном і землевласником та інші. Але наприкінці IIтисячоліття до нової ери загострюються внутрішні супереч­ності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворен­ня держави.
Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи. У ході розкладу первісних відносин виникає ран­ньофеодальна держава, яка характеризується феодальним зем­леволодінням, васальною службою, становою організацією су­спільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних сто­сунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою державного впорядкування у східно-слов’янських пле­мен були князівства. Спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді — князі, що об’єднувалися у вій­ськові союзи, пізніше поряд з племінними утворювалися і тери­торіальні князівства — «землі». Виникнення франкської держави було прискорене завоюваннями варварами значних територій Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади родоплемінного ладу забезпечити панування і управління на нових територіях і привело до формування держави ранньо­феодального типу. Політична специфіка даної форми держав­ності була наслідком поєднання структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і укладом життя герман­ських племен.
    продолжение
–PAGE_BREAK–.30
ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування первіснообщинного ладу
Держава виникає як особлива територіальна, політична і структурна організація суспільства. Вона відрізняється від соціальної організації первісного ладу за такими ознаками. Держава має свою територію, окреслену кордонами. На єдиному територіальному просторі здійснюється госпо­дарське і політичне життя. Населення об’єднується і поділяється за територіальним принципом ( територіальними общинами, во­лостями, графствами, іншими адміністративно-територіальними одиницями). Постійне населення даної території підтримує стійкий зв’язок з державою у вигляді підданства чи громадянства і користується її захистом як всередині, так і за межами країни. Органи держави мають територіальні межі здійснення своїх пов­новажень; управляють певними територіями.
Первіснообщинний лад мав у своїй основі сукупність сімей­них общин, об’єднаних кровнородинними зв’язками.
Держава характеризується наявністю публічної політичної влади, яка не співпадає з суспільством.
У суспільстві виокремлюється верства населення, яка не ви­робляє матеріальних чи духовних благ, а тільки займається управлінськими справами і наділяється для цього владними пов­новаженнями. З ускладненням суспільних функцій відбувається кількісне зростання професійних управлінців, влада набуває інституціолізованого характеру, тобто здійснюється за допомо­гою окремих органів і установ (інститут монарха, інститут наміс­ника, канцелярія, відомство громадських робіт, контролюючі ор­гани і т. ін.). Як самостійні виокремлюються органи примушуван­ня («військо», «дружина», поліція, суд). Необхідність захисту і охорони державних кордонів потребувала формування армії. Складається нова ієрархічна структура — апарат держави, пер­винна бюрократія. Публічна влада концентрується в містах, де проживають всі члени бюрократичного апарату, і розширює сфе­ру своєї діяльності (нові інформаційні функції, організація будівельних робіт, управління іригаційними спорудами тощо).
Управління ж у родовій общині ще не відокремлювалося від су­спільства, рішення приймалися і виконувалися членами роду доб­ровільно, не було спеціальних засобів і апарату примушування. Для утримання державних чиновників, армії, поліції, фінан-
31
РОЗДІЛ II
/>/>сування загально соціальних функцій держави необхідні ма­теріальні засоби.
Спочатку це був додатковий продукт, у подальшому суспіль­ство перейшло до регулярного збору данини, а ще пізніше — д0 введення і сплати податків. Податки — це безоплатні, постійні платежі на користь держави (казни). Платежі існували як у натуральній, так і в грошовій формі. Для збору податків утворюється розгалужена система державних органів.
При первіснообщинному ладі подібних матеріальних засобів не було.

Розділ ПІ
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
§ 1. Ознаки та поняття держави
Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на то­му, що вона є необхідною формою організації розвиненого су­спільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику ЇЇ сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого на­укового напрямку. Велика група науковців виходила при визна­ченні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які про­живають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірн-баум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.
Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфі­кацію правопорядку, І. Кант — як об’єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб’єк­тів і є носіями права.
Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. М. Коркунов ви­значав державу як об’єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, — отже, наголошував на її примусовому ха­рактері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.
У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий ха­рактер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також
РОЗДІЛ III
необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інте­ресів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або ма­шини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).
Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держа­ви, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх наявність, за кла­сичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада. Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об’єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою по­значається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об’єднання за кровнородинними озна­ками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших форму­вань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.
Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністра­тивно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.
Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов’язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший пра­вовий статус і найбільш стійкі правові зв’язки з державою. Він та­кож має права і повинен виконувати всі обов’язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов’язку нести військову службу та ін.).
Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов’язані з тими чи тими про­явами державної влади. Найважливішою з них є здатність вида­вати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безу­мовної загальнообов’язковості державної волі. Ця здатність вод­ночас виступає як засіб самообмеження держави і забезпечення 34
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на їх поведінку, а через неї на суспільні відносини.
Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії й поліції. Держа­ва має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпе­чення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт, в’язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі не­обхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.
Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і на­ведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як ор­ганізація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій— механізменний характер.
Як організація всього суспільства держава виступає у внут­рішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення кра­їни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загально­обов’язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загально­суспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв’язку, боротьбі з порушниками закон­ності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Вона є ор­ганізатором усіх спільних справ — громадських робіт, охорони природи, пам’ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава може виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом’якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.
Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим. Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошар­ки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв’язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспіль­ства з діями на їх користь. Інтереси суспільства у певних випад­ках набувають пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широ-
35
РОЗДІЛ III
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
кою. Держава може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди по­значається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямо­ваній на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати все­народну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.
Узята в механізменному аспекті держава організована як пев­ний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинену систему відокремлених від суспільства держав­них органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управ­ління суспільством, його реформування. Різні структури цього механізму мають різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат по­винен бути каналом здійснення народовладдя. У складі апарату існують органи первинного і вторинного народного представ­ництва. Органи первинного народного представництва утворю­ються безпосередньо шляхом народного голосування. Потім во­ни обирають органи вторинного представництва. В Україні орга­нами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, система судів, Генеральний прокурор.
Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.
Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократично­го суспільства держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має пріоритет над державою.
І/>§ 2. Держава як організація
Центральним у характеристиці поняття «держава» є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї     продолжение
–PAGE_BREAK–36
діяльності держава невідривна від такого універсального понят­тя, як влада.
Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політич­них партіях, установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологіч­ним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практич­ним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організова­ної сили, заснованої на здатності одних суб’єктів нав’язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі держав­ної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють мож­ливість різними способами нав’язувати державну волю громадя­нам та іншим суб’єктам суспільних відносин.
Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх громадян, так і щодо інших суб’єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їхню економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє
суспільством.
Суб’єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Ци­ми суб’єктами можуть бути колегіальні множини людей (наприклад, переважної кількості органів, що входять до судо­вої системи) або окремі особистості — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації, начальник райвідділу міліції тощо).
Приймаючи обов’язкові для підвладних структур рішення, державна влада визначає лінію їхньої поведінки. Владні відноси­ни можуть бути при цьому побудовані на добровільних і приму­сових засадах. Методи здійснення державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призво­дить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відпо­відно, підкорення велінням державної влади може бути заснова­не на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріально­го чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.
37
РОЗДІЛ III
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
/>Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авто­ритет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефектив­ності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в при­родності, доцільності і необхідності її велінь.
Найважливішою ознакою державної влади є її політичний ха­рактер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов’язані з державою. Державна влада здійснюється над різно­манітними суспільними угрупованнями і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (такими угру­пованнями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні й релі­гійні групи, що об’єднуються в певні суспільні утворення). Політика завжди пов’язана з діяльністю держави, з участю в її справах. Біль­ше того, політична влада є державною монополією. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх вла­да поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має ха­рактер звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є го­ловним елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення політичного спрямування.
Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — пар­тіями, рухами, групами населення, об’єднаними за соціальними, національними, професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою провідний суб’єкт політичного життя. У цій якості вона взаємодіє з іншими ланками політичної системи, реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає за його до­держанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, бороть­бу за державну владу, за вплив на її діяльність. Через законодав­ство держава офіційно визначає правове становище інших еле­ментів політичної системи. Оскільки усяка політична боротьба і діяльність так чи інакше пов’язана з державою, все це обумовлює винятково її монополію на політичну владу.
Саме на державну владу покладається здійснення низки функ­цій — напрямків її діяльності стосовно впливу на суспільні відно­сини. Через функції держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій держави буде викладена в спеціаль­ному розділі підручника обмежимось окремими зауваженнями. Державні функції поділяються на кілька видів.
38
Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні. Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні функції.
Політична влада, яка монопольно належить державі, викори­стовується нею для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньо­політичних завдань. Цьому відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.
Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них притаманний тимчасовий специфічний харак­тер. Ці функції здійснюються під час воєнних дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, у зв’язку з участю в діях міжнарод­них збройних сил і т. ін. Тимчасові функції мають здебільшого надзвичайний характер.
Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегу­вання її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою Конституцією процедурою. Згідно з Дек­ларацією про державний суверенітет України виборним держав­ним органом, що може виступати від імені усього народу України, є Верховна Рада України. Другим всенародно обраним органом первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103) є Президент України. Усі інші державні орга­ни — похідні від перших двох.
§ 3. Державний суверенітет
Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності засто­совує, і власна воля, що її вона може робити обов’язковою і нав’язу­вати всім суб’єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади — її суверенітет. Суверенітет містить ха­рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб’єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.
Суверенітет державної влади існує фактично з часу виник­нення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з’явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в XVIстолітті був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії пов’язана з цілком конкрет­ними історичними обставинами — боротьбою королів проти
    продолжение
–PAGE_BREAK–39
РОЗДІЛ III
зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї дер­жави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управ­ляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суве­ренітет внутрішній і зовнішній. Отже, державним суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всере­дині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межа­ми. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверені­тет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріп­люється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною наці­онального законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).
Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа­ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве­ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра­дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри­дичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посила-лась світська влада при виникненні різних сутичок з владою цер­ковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко­во велике практичне значення.
Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпоряд­кованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суве­ренних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.
У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по­датки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і 40
. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об’єднання неза­лежних держав, суверенітет тих, що об’єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що’об’єдна-лися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху від­бувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.
Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчу­жуваність.
Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними;
Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота — суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).
:Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве-, ренітет державної влади України лишається недоторканним.
Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом держав-
41
РОЗДІЛ III
ної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України. Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «націо­нальний суверенітет». Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.
§ 4. Типологія держави
Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося кілька різних підходів щодо визна­чення цих груп.
Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки, релігійні формування тощо. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність. За так званою фор­маційною теорією — це найважливіша ознака, і саме нею обумов­люється поділ держави на окремі історичні типи. Ця ознака поєд­нується у згаданій теорії з іншими — на якій матеріальній базі вини­кає держава і кого вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидан­ня вульгарного економізму і винятково класового підходу відпо­відно до сучасних досягнень науки формаційна теорія залишається найпоширенішою у вітчизняній літературі. З найсуттєвішими інши­ми, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше пов’язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.
42
    продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індуст­ріальні і постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув та­кож так званий цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної і православної), головними ознаками яких є не соціально-еко­номічні фактори, а передусім особливості релігії і культури. Ця теорія безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розме­жування між стародавніми і наступними цивілізаціями (напри­клад, єгипетською і мусульманською), суттєвим недоліком під­ходів до типології держави, за цією теорією, є відсутність визна­чення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного
типу держави іншим.
Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва; див. розділ «Виник­нення держави»).
Згідно з формаційною теорією історія державності започат­кувалася з IVстолітті зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна була б забез­печувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво ‘ було індивідуальним, колективним або державним. Раб був голов­ною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В ме­жах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існува­ли різновиди. їхній характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платона, який поділяв держави на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) не­важко простежити класифікацію політичних режимів. З того ж
43
РОЗДІЛ III
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
принципу класифікації виходив Арістотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Ста­родавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв’язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов’язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звужен­ням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).
Згодом, у зв’язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з’являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільсько­господарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали ве­ликі привілеї.
В умовах феодалізму державна влада була похідною від влас­ності на землю. Одним з головних землевласників була церква, яка відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань дер­жавного значення, не тільки претендуючи на владу, але реально виконуючи певні її функції.
У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн про­ходить три головних етапи — феодальної роздрібненості, стано­вого представництва і абсолютизму. В умовах раннього фео­далізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися від­носини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв’язку з цим з’являється фео­дальна драбина — пов’язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов’язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.
44
Згодом у різних країнах з’являються впливові органи стано­вого представництва, які мали формально або фактично дорад­чий характер (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Бо­ярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представниць­кого періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв’язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка XIV«Дер­жава — це я !», яка вдало характеризує останній абсолютист­ський період існування феодального суспільства.
Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві фео­далізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індуст­ріального суспільства. Феодальні відносини в умовах максималь­но централізованої абсолютистської феодальної держави стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціально­го життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжу­валася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприєм­ництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетво­рень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.
Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної ре­волюції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.
її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного су­спільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника за­собів виробництва. Економічна свобода стає базою для створен­ня громадянського суспільства, заснованого на недоторканності ґприватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.
У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручан­ня держави в суспільні справи, відкидається ідея державного па-     продолжение
–PAGE_BREAK–45
РОЗДІЛ III
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
терналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв’язку, охо­рона громадського порядку).
Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна дер­жава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принци­пи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та іде­ологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи лю­дини і громадянина, право вільного звернення до суду тощо. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати со­ціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом’якшення і розв’язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гост­рих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спря­мовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держа­ва дотримується політики повного невтручання в економічні про­цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.
Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістично­му етапі існування буржуазної держави. Монополізація вироб­ництва, вирішальний економічний та політичний вплив промисло­вих монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмов­ляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підви­щується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумов­люють виникнення державного сектора в економіці. Заради збе­реження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничо­го класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціаль­них послуг.
46

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається на­уково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використову­ються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атом­на енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати ста­ють особливо відчутними після Другої світової війни. В ін­дустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван-ня, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій доб­робут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить частина робітників і який становить приблизно дві тре­тини населення розвинених країн Заходу. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та ви­бухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу викорис­товує можливість брати активну участь у регулюванні еко­номічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок серед­нього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будів­ництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошар­кам населення, які її потребують, захисту прав людини.
Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширюва­лась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, ре­жимів військової диктатури, особистої влади.
На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні дер­жави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарату панування буржуазії. Отже, капіталістична держава по­ступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієн­тованого типу.
Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирі­шального значення в її діяльності набуває виконання загально­суспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути пра­вовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним
47
РОЗДІЛ III
знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, повинна орієнтуватися в умовах існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх інтеграційних процесах тощо. У тому ж напрямі бажано спрямувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і які перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. До них належить і Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально орієнтова­ної держави і громадянського суспільства.
Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний істо­ричний тип держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважали насамперед провідну роль держави або ко­лективів, що перебувають під її заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечу­вати справедливий розподіл результатів праці за принципом «кожному за якістю і кількістю праці». Економічну основу цієї держави, як вважає значна частина її теоретиків, повинна стано­вити економіка, провідну роль у якій відіграє суспільна Власність на засоби виробництва. Трудівники повинні залучатися до ви­рішення загальнодержавних і загальносуспільних справ і здій­снювати контроль за діяльністю державного апарату.
Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу та­кою, що служить народові, побудованою на принципах гу­манізму, демократії, колективізму ї справедливості. Але при цьо­му слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держа­ви. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, К. А. Сен-Сімона та інших. При цьому загально визнано, що для переходу до соціалістичного ти­пу суспільства і держави необхідний тривалий історичний пе­рехідний період.
Поряд з такими країнами, як Китай, В’єтнам, Північна Корея та Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Індії, Швеції, Єгипті, Австрії, Сирії та інших країнах.
Враховуючи, що спробу поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині в деяких країнах, особли­во в Європі, де державна влада протягом тривалого часу нале­жить соціалістичним партіям, питання про соціалістичний тип     продолжение
–PAGE_BREAK–48
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
держави аж ніяк не можна вважати знятим з порядку денного. Зрозуміло одне: така держава повинна мати риси демократичної, соціальної, правової держави.
Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумін­ні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури проле­таріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і демократичною щодо ши­роких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до народного
самоврядування.
Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших країн Східної Євро­пи, соціалістичної держави там фактично-не існувало, реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та адмі­ністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу. Такі держави є всі підстави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості. Така характеристика є значно точнішою за ту, що містить поширений у літературі термін «казармений соціалізм».
Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання держави в суспільне і особисте життя зводили нані­вець ідею загальнонародної власності влади і конституційних прав громадянина, що проголошувалися.
Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших країн.
/>Розділ IV
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА
§ 1. Особливості становлення та формування концепції громадянського суспільства
Аналіз проблематики громадянського суспільства, співвідно­шення з державою як органом управління суспільством дає можливість визначити і дослідити джерела демократичного про­цесу формування державної влади.
Природна хода цього процесу започатковується індивіду­альними інтересами, які консолідуються інституціями грома­дянського суспільства, набувають актуальності за допомогою політичних партій, трансформуються, спираючись на підтримку народу, у загальнонаціональний інтерес, що становить прерога­тиву держави як організації публічної влади в масштабі суспіль­ства. Як результат держава бере на себе тільки ті питання ор­ганізації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень.
Суспільство як складна соціальна система не може перебува­ти в хаотичному стані, соціальні взаємини людей повинні так чи інакше бути впорядкованими, однак державні і самоврядні заса­ди в їх організації та регулюванні можуть мати неоднакову пито­му вагу. Низький рівень соціальної активності громадських утво­рень компенсується повсякденним втручанням у суспільні вза­ємини з боку державної влади. І, навпаки, значне коло питань спільної життєдіяльності людей, які вирішуються на автономних засадах, не дає підстав для широкого використання державно-примусових заходів, що за таких умов розглядається скоріше як виняток, ніж як правило.
Громадянське суспільство спирається на самоврядний по­тенціал суспільства на те, у яких межах воно здатне самоорганізо-вуватися на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що обмежує претензії з боку державної влади на всеохоплюючу 50
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА
(тотальну) опіку індивіда та суспільства. Щодо структурних особливостей, то державна організація на відміну від системи са­моврядування засновується на чіткому розподілі суб’єкта і об’єкта владних відносин, характеризується виокремленням пев­ного прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на постійних професійних засадах.
Громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики суспільства, набуті лише на певному етапі його розвитку. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юрис­там, починаючи з середини XVIIIстоліття. Уперше на чіткі від­мінності між громадянським суспільством і державою вказав ви­датний німецький філософ Гегель1.
До тих часів панувало уявлення, згідно з яким не розрізнялись громадські і політичні засади суспільного устрою, все спільне вважалось одержавленим і, відповідно, державне — суспільним, а тому й ототожнювалися поняття «держава» і поняття «суспіль­ство». Яскравим прикладом такого підходу була трактовка сут­ності давньогрецького полісу як такого, що охоплює різноманітні сфери сумісної життєдіяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді.
Логічним завершенням підходу до структури суспільного уст­рою, заснованого на абстрактній тотожності інтересів кожного члена держави і суспільства в цілому, в якому немає місця ні сво­боді індивіда, ні автономії об’єднань індивідів, стала в XXстолітті конструкція тоталітарної державності. Намагання практично ре­алізувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особис­тості, відвертого нехтування основними правами та свободами    продолжение
–PAGE_BREAK–
людей.
Натомість поступальний розвиток соціальних форм життє­діяльності приводить до їх диференціації, виокремлення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності. Держава поступово передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед
1Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М.: Мьісль, 1990. — С.227-292.
51
РОЗДІЛ IV
д/>ержавного втручання позбавляється сфера виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.
Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу ста­ють:
концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як
першооснова суспільного та політичного устрою, найвища
соціальна цінність;
принцип непорушності права приватної власності;
ліберальне розуміння свободи, що не зводить її до
взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобо­да розглядається лише як засіб для реалізації особистої свободи;
ідея місцевого самоврядування, що передбачає дифе­ренціацію й відносну автономію організації та здійснення різних
форм публічної влади.
На цих засадах стає можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іманентні атрибути, особливий політичний інститут, який виконує певні службові функції щодо суспільства. Такий підхід дає змогу визначити реальні можливості державно-владно­го впливу на суспільні відносини та ступінь його ефективності, за­безпечити підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер держава розглядається як орган управління суспіль­ством, головний інструмент, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої актуальні проблеми.
З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання, насамперед норм публічного права, які, мали спрямованість на забезпечення загального інтересу, вста­новлюють водночас певні «правила гри » для учасників соціально­го спілкування.
Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід’ємні складові части­ни одного явища — сучасного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в на­уці. Держава з часу своєї появи на історичній арені за будь-яких
52
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА
умов і в різноманітних формах здійснювала вплив на суспільство, і в цьому розумінні його існування поза межами державної фор­ми організації неможливе. У сучасному суспільстві інституції громадянського суспільства і державно-владні інститути розгля­даються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини, одні з яких можуть реалізовуватися у формі громад­ського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зу­силь з боку державної влади.
Слід також врахувати, що просування економічно розви­нених країн до моделі «соціальної державності» передбачає розширення можливостей втручання держави в суспільні відно­сини, але не для зміцнення авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, по­силення соціального захисту громадян. Окрім того, у будь-яко­му, навіть найдемократичнішому суспільстві завжди є такі види соціальних відносин, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах (державне адміністрування, злочин
покарання тощо).
Тому проблематику громадянського суспільства можна звес­ти до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об’єк­тивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери держав­но-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «дер­жава» і «громадянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних громадських і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.
Слід уточнити, що поняття громадянського суспільства най­більш адекватно співвідноситься з поняттям саме правової держа­ви, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші ха­рактеристики та невід’ємні сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми са­морегуляції громадянського суспільства, а з іншого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства висту­пають сформовані на формально-правових засадах інституції дер­жави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано вбачали
53
РОЗДІЛ IV
її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке безпо­середньо поєднує його громадські та правові засади1.
Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обов’язків, що виникли внаслідок обміну сво­бодою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспіль­ство є й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права.
В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.
По-перше, його становлення відбувається тоді, коли пробле­матика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної держав­ності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно но­ва соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».
По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в ор­ганізації суспільної життєдіяльності, утворення нових держав­них органів влади та управління, яких не могло бути за умов пере­бування в складі колишнього СРСР.
По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку на­ближення до загальновизнаних стандартів правової демократич­ної державності, які, однак, практично мало адаптовані укра­їнським суспільством.
1Цит. за Мамут А. С. Народ в правовом государстве. — М.: НОРМА, 2000. -С. 4.
54
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА
§/>2. Поняття та ознаки громадянського суспільства
Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспіль­ством, його особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття та визначення суттєвих ознак.
У філософській, політологічній та правовій науці пропо­нується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На пер­ший план можуть виступати такі його сутнісні риси, як «су­купність індивідів», «неодержавлені суспільні відносини», «ре­алізація прав та свобод людини» тощо. Ці підходи є виправданими з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед досліджен­ням громадянського суспільства в межах різних соціальних дис­циплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в кон­тексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде наголошування на інституціональній його характеристиці.
Отже, громадянське суспільство — це сукупність громад­ських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні
природні права і свободи.
Розглянемо суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені без­посередніми життєвими потребами та інтересами людей.
Автономний індивід з його потребами та інтересами є антро­пологічним виміром, активним чинником як формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його функціонуван­ня як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на при­ватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і грома­дянина, які роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.
Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до «середнього класу», становлять якісну характеристику виник­нення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об’єднання.
Громадянське суспільство відображає встановлення елемен­тарного соціального зв’язку між індивідами.
55
    продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ IV
Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства ста­новлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як ок­ремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Та­ким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.
У свою чергу держава як система публічних відносин в загаль­нонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтег­рації, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.
Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену су­купність суспільних відносини.
До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, еко­номічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відно­сини, які опосередковують процеси формування загально­національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відно­сини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства склада­ються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.
Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відно­син, де здійснюються основні права людин — на життя, свобо­ду, безпеку, власність.
На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об’єкт владних відно-56
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА
син, а й як суб’єкт права, активний носій певних, визначених юри­дичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформ­лення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод лю­дини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.
Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім’ю, задовольняє куль­турні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів грома­дянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви­знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з’являється необхідність ре­ального втручання з боку держави, примусового здійснення пра­вових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.
Громадянське суспільство опредмечується у відповідних гро­мадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об’єднань індивідів.
Серед цих інститутів — сім’я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об’єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські ор­ганізації, політичні партії, недержавні засоби масової інфор­мації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють­ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціо­нування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідо­мості. Саме від ефективності функціонування інститутів грома­дянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.
Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріори­тетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу грома­дянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та
57
РОЗДІЛ IV
сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здій­снення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути форму­ються і функціонують на засадах самоврядування.
Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно форму­ють певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціаль­них, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяль­ності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об’єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.
Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громад­ського спілкування.
Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втру­чання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи по­ведінки1учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства висту­пає як результат впорядкування на основі правових норм, насам­перед як його правовий устрій.
У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не до­сить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством ро­зуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв’язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб’єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки
‘ Див.: Нерсесянц В. С. Общая теория права и тосу дч ИНФРА, 1999. -С. 53-69.
58
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА
та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, по­будованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.
§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства
Основним при розгляді політичних проблем є поняття політи­ки, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.
Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літера­турі панувало спрощене розуміння сутності політики та політич­них відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та пануван­ня класової волі. Це було зумовлено об’єктивними та суб’єктив­ними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.
Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре­мих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов ак­центування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократично­го дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних
людських цінностей.
Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значу­щих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною вла­дою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.
Результатом застосування системної методології до вивчення політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має ви­значену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії
59
РОЗДІЛ IV
політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний по­тенціал для суміжних галузей соціальної науки.
З огляду на тематику ‘державознавства провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижне­вим суб’єктом відносин політичної влади, не повинна претендува­ти на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із за­сад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні на­прямки соціального розвитку акумулюються і формуються пере­дусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.
Можливим є формулювання різних понять політичної систе­ми суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.
З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної систе­ми:
суб’єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);
політичні інститути (держава як інститут, політичні партії
та рухи), які відбивають інтереси суб’єктів політики, становлять
разом політичну організацію суспільства;
політичні відносини, які складаються між структурними
елементами політичної системи;
політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне
життя суспільства;
політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;
політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
учасників.
Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально при­свячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьо­му рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в за­гальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у     продолжение
–PAGE_BREAK–60
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА
політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний ме­ханізм функціонування політичної влади за умов функціонуван­ня демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парла­менті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опо­зиції.
Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огля­ду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний ас­пект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведе­ного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.
Таким чином, під політичною системою суспільства (політич­ною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.
З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:
держава в її інституціональному аспекті як орган (система
органів) здійснення політичної влади та управління в загально­
національному вимірі;
політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть
участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;
об’єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.
Слід зауважити, що досить часто до складу політичної систе­ми в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структуро­ваність існуючих політичних інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення на­званих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів
61
РОЗДІЛ IV
суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, про­вокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).
На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів, які регу­люють статус і діяльність різних неполітичних об’єднань грома­дян — громадських і релігійних організацій, профспілок, виключа­ючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.
§ 4. Партії в політичній системі
суспільства: правове регулювання статусу та діяльності
Історично політичні партії складалися як об’єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпо­середньо була спрямована на завоювання державної влади. Про­образи сучасних політичних партій сформувалися ще за антич­них часів — у Стародавній Греції та в Римі.
Політична партія — це об’єднання прихильників певної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утво­рюється для участі у виробленні та здійсненні державної політи­ки, виборах органів влади, представництва в їх складі.
Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об’єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об’єд­нань громадян (громадських організацій, об’єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це ос­новне — неолітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бу­ти суб’єктами політичної системи.
Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх до­помогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.
62
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА /ДЕРЖАВА
Політичні партії за умов демократичного політичного режи­му виконують такі функції:
виявлення та акумуляції політичних настроїв;
представництва політичних інтересів різних соціальних груп;
формування політичних програм щодо можливих напрям­ків розвитку суспільства та держави;
забезпечення конкуренції політичних поглядів;
підготовки кадрів для політичної діяльності;
реалізації політичних програм через загальнонаціональні
інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);
політичного опонування (у разі поразки на виборах).
Політичні партії є невід’ємним складовим елементом демо­кратії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непоруш­ності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — га­рантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приво­дить до того, що сама сутність цих політичних систем часто ви­значається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».
Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими вида­ми об’єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:
особливі умови участі в політичних партіях, членами яких мо­жуть бути лише громадяни країни, які пов’язані з державою єди­ним політичним інтересом, спільною політичною долею;
певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності;
спеціальні правила та процедури легалізації політичних пар­тій (в Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);
вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах — доб­ровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, за­конності;
вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які
не повинні суперечити чинному законодавству;
гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусо­вого розпуску політичних партій, який допускається тільки на за­конних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);
фінансову підтримку з боку держави.63
/>/>РОЗАІЛ IV
У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Кон­ституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяль­ності громадських об’єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий за­кон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій.
За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними, соціалістичними, демократичними, національно-демократичними, соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах зако­ном забороняється організація і діяльність радикальних полі­тичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, націо­нальну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.
Політичні системи сучасних західних демократій вибудову­ються таким чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі, коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати та­кий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсотко­вих бар’єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.
Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у ви­борчих кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу, можуть об’єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об’єднання громадян, які ство­рюються для об’єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий харак­тер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій.
64
    продолжение
–PAGE_BREAK–ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАВА
§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства
При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає її стрижневим елементом,
ядром.
Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та про­грам провідними виступають такі державні інститути, як парла­мент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приво­дить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці.
Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:
1) об’єднує все населення країни на умовах особливого член­ства в державі, своєрідної належності до держави, що пов’язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає мож­ливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;
2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника на­родного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи. політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інте­реси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб’єктом міжнарод­ного права, заключати від свого імені міжнародні договори, вхо­дити до складу міжнародних організацій.
65

РОЗДІЛ IV
являє собою єдину форму політичної організації населення,
яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується
на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення
за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв’язує
в одне ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в
цілому. В цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом
сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати
їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;
державна влада як найбільш суттєва ознака державної ор­ганізації має таку політико-правову властивість, як суверенність,
що дає можливість визнавати державну владу верховною над
проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне
за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні
рішення інших суб’єктів політичної системи, та незалежною у
міждержавних стосунках;
видає загальнообов’язкові правила поведінки, насамперед у
формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть
приймати свої акти-статути, програми, поточні рішення, але ці
документи мають лише внутрішнє значення, поширюються тільки
серед їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;
має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для
такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійно­
го навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апара­ту. Статус державних службовців і питання проходження ними
служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;
володіє монополією на легальне застосування насилля, яке
здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних
придатків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На
цю обставину яскраво вказував відомий німецький соціолог XX
століття М. Вебер, який зазначав, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяль­ності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситу­ації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава
володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів.
66
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАКА
Тому жодна політична партія не може претендувати на ство­рення власних збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об’єднаннями гро­мадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забо­роняється Конституцією України 1996 року і переслідується за­коном.
Розділ V
11 ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
І § 1. Поняття функцій держави
З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського соціуму, виступає суб’єктом управління суспільними справами. її управлінське (функціональне) призна­чення полягає в тому, що, здійснюючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється завдяки різним ви­дам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій.
Отже,     продолжение
–PAGE_BREAK–функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управ­ління справами суспільства. Вираження у функціях держави її .сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, за­ради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З’ясувати це означає встановити, якою мірою її во­ля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.
Відображення у функціях держави її соціального призначен­ня є проявом їх обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради здійснення певних функцій, у цьому поля­гає її соціальне призначення. Вади в їх виконанні ведуть до ви­никнення негативних наслідків у суспільному житті.
Кожна функція держави має свій зміст і об’єкти впливу.
Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призна­чення. З’ясування змісту функцій дає відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку. В сукупності функції дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе, діє, розвивається, змінюється.
Об’єктом функції є певна сфера суспільних відносин (еко­номіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об’єкт є критерієм розмежування функцій держави.
Функціям держави притаманна низка ознак.
68
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний на­прямок діяльності* дозволяє виокремити функції із множини ч різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і за­гальні за обсягом. Функціями визнаються такі напрямки діяль­ності, які мають своїм об’єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, еко­номіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексни­ми за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирі­шальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всере­дині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.
2.У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію
її історична сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й
соціального призначення закономірно відбиваються на змісті її
діяльності, оскільки функції є найбільш «чутливими» до сутнісних змін.
3.У функціях держави різних типів проявляються й об’єктивізуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку,
динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна
функцій сучасної української держави, які кардинально модифіковані порівняно з попередніми періодами їх розвитку в
складі Союзу РСР.
4._Функції держави — це стійка, усталена предметна діяль­ність, що означає їх постійний характер на довгому періоді існу­вання держави.
5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм метода­ми і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на пев­них етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і ме­тодів здійснення функцій держави є їх здатність змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну командно-адміністра­тивним методам здійснення економічної функції в Україні при­йшли методи опосередкованого, м’якого впливу на економіку.
6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється тим, що вони піддаються могутньому впливу ет­нокультурних пластів життя суспільства — національних, тери­торіальних особливостей, традицій тощо. Тому новий тип держа­ви, який з’являється в розвитку конкретного державного ор-
РОЗДІЛ V
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
/>/>ганізаційного суспільства, у відвертій або прихованій формі мо­же зберігати і навіть розвивати окремі старі функції. Наприклад, окремі функції царської Росії зберігав і розвивав СРСР, хоча формально наявність такого функціонального змісту в офіційній ідеології і політиці соціалістичної держави суворо заперечувала­ся. Разом з тим поряд із зберіганням спадкоємності в держав­ності діє механізм оновлення функцій. На появу нових функцій впливає система об’єктивних і суб’єктивних факторів, і особливо їх залежність від зміни типу та форми держави.
Функції держави є засобом (інструментом) вирішення завдань та досягнення цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної діяльності — це ті кінцеві результати, яких не­обхідно досягти. Як вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність існування завдань, які повинні бути по­ставлені для їх вирішення. Цілі бувають різними. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні, політичні, національні, юридичні та ін.; за часом, за черговістю і за стадіями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо. Зав­дання державної діяльності — це ті конкретні соціально значущі і життєво необхідні проблеми (питання), на вирішення яких спря­мовані зусилля держави.
У співвідношенні функцій держави з завданнями і цілями пріоритет належить останнім. Щодо функцій держави, то завдан­ня і цілі є їх безпосередньою передумовою, визначають послі­довність їх виникнення, зміну та розвиток. Так, наприклад, пер­шочергове значення вирішення політичних завдань призводить до набуття в діяльності держави ключового значення політичної функції; підвищення уваги до сфери економіки концентрує увагу державної влади на реалізації економічної функції.
Слід відрізняти поняття функцій держави від функцій окре­мих гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, та функцій окремих державних органів. Вирізнення цих функцій відображає механізм реалізації державної влади. Однак, хоча за­конодавчі, управлінські, судові функції за деякими характерис­тичними даними і наближаються до функцій держави, вони не є їм тотожними. Зокрема, вони є меншими за обсягами, викону­ються тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Ана­логічно більш вузький, локальний характер, порівняно з функція­ми держави, мають і функції окремих державних органів — певні напрямки реалізації їхньої компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному апараті.     продолжение
–PAGE_BREAK–70
Функції держави постійно розвиваються під впливом внут­рішніх і зовнішніх факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають. Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми дер­жави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, тра­диції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які про­живають на території країни; науково-технічний, інтелектуаль­ний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації су­спільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.
§ 2. Класифікація функцій держави
Класифікація функцій держави — це їх поділ на окремі види, групи залежно від тих чи інших критеріїв, що має практичне значення для вироблення рекомендацій по удосконаленню певних напрямків її діяльності.
Класифікація функцій держави повинна проводиться за
різними критеріями.
Залежно від того, в чиїх соціальнихінтересахвони здійснюються, функції держави можна поділити на загально-соціальні і функції захисту групових інтересів.
Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспільства в цілому, всіх його верств. У юридичній літе­ратурі радянського періоду вважалося аксіомою, що нема і не мо­же бути надкласових, тобто загальносоціальних функцій. Такий підхід суперечив очевидному факту: в суспільстві можливі не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї загальні спра­ви й інтереси реалізуються державою. Як суб’єкт загально-соціальної діяльності держава виступає механізмом управління загальними справами суспільства.
Про це свідчить і історичний досвід розвитку держави і суспільства, їх взаємодії. Наприклад, ведення землезрошуваль-ного господарства у країнах далекого і близького Сходу зумови­ло необхідність проводити організацію громадських робіт по спорудженню каналів і гребель, нагляду за зрошувальними робо-
71
РОЗДІЛ V
тами. У сучасних розвинених країнах виникла об’єктивна не­обхідність суттєвого посилення втручання в ринкові відносини задля перерозподілу національного багатства, забезпечення до­статнього матеріального рівня усім членам суспільства.
Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучас­ної держави в галузі захисту прав і свобод людини в демо­графічній, космічній аферах та в інших сучасних глобальних дер­жавних сферах. Вони є великим демократичним потенціалом і спрямовані на задоволення інтересів всього суспільства, забезпе­чення суспільного розвитку на основі норм і принципів демо­кратії, особистої безпеки свободи громадян.
Поряд із загальнонаціональними держава протягом тисячоліть виконує і функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки діяльностідержави, що якнайповніше спрямовані на вираження й задоволення інтересів певних соціальних сил — прав­лячих угруповань, за якими стоять ті верстви населення, які ста­новлять соціальну базу здійснення державної влади. Держава ви­користовується панівною елітою як владна політична організація правлячої соціальної групи в цілях обслуговування її інтересів. В таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках, які вигідні прав­лячій еліті. При цьому використовуються різні методи — стриму­вання, виховання, прямого подавлення підвладних та ін.
У XXстолітті, особливо в другій його половині, в західних країнах ці функції відійшли на другий план у зв’язку з появою се­реднього класу, що значно пом’якшило існуючі в суспільстві су­перечності.
Функції держави можна поділити залежно від її типу. Подібна
класифікація залежите ВІА того, за яким критерієм виокремлюється
сам тип державиформаційним чи цивілізаційним. Так, напри­клад, взявши за основу формаційну ознаку, можна виокремити
функції рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація була домінуючою в радянській юри­дичній літературі. Відповідні функції є об’єктивною категорією, з
чим пов’язана неприпустимість панівної в радянські часи надмірної
ідеологізації вчення про них, наприклад протиставлення функцій
соціалістичної держав” функціям буржуазної як демократичних
антидемократичним. Спільнимнедоліком класифікації функцій за
формаційною ознакою є1Хабсолютизація, винятково з класових
позицій, невизнання інших підходів, зокрема цивілізаційного.
За ступенемсоціальноїзначущості в суспільному житті функції державиможна поділити на головні і похідні. До
    продолжение
–PAGE_BREAK–72
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
головних функцій належать найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умовах сучасної демокра­тичної держави є функції захисту прав і свобод людини, еко­номічна, соціальна функції. Вища ступінь їх соціальної значущості має безспірний і, до того ж, об’єктивний характер, оскільки їх здій­снення є основою забезпечення нормального розвитку суспіль­ства, особистої безпеки людей, їх матеріального благополуччя.
Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер. Наприклад, до них на­лежить функція оподаткування і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо економічної та соціальної функцій.
Разом з тим така класифікація не означає «постійної пропис­ки» одних функцій серед головних, а інших — серед похідних. «Переміщення» їх з одного розряду до іншого обумовлюється важливістю на різних історичних етапах завдань, які вирішуються державою. Так, у разі кризи, в умовах ведення війни, екологічних та інших масових катастроф на перше місце в системі функцій мо­жуть відповідно виходити політична, оборонна, екологічна.
. За часомїх діїфункції держави поділяються на постійні і тимчасові. Постійні функції здійснюються державою впродовж тривалого часу і притаманні їй на усіх або більшості етапах її існу­вання, функціонування та розвитку (політична, соціальна, ор­ганізація оборони країни та ін.). Тимчасові з’являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного розвитку, необхідністю вирішення деяких невідкладних завдань. У міру їх зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом та ін.).
Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань служить критерієм поділу функцій на внут­рішні і зовнішні.
Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності дер­жави всередині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.
Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави по­за її межами, характеризують її напрями діяльності на міжна­родній арені в галузі встановлення і підтримування відносин з іншими державами (захист країни, забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку та ін.).
Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однако­вими для всіх держав. Певні відміни залежать від типу держави і
73
характеру політичного режиму, від етапів її розвитку, міжнарод­ної обстановки, характеру взаємовідносин співіснуючих між со­бою держав. Між внутрішніми і зовнішніми функціями існує тісний зв’язок. Кожна Держава заради найефективнішого вирі­шення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сфері економіки і політики, культури, розбудови збройних сил. З їх допомогою держава може швидше і ефектив­ніше вирішувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може вирішити самостійно, особливо тоді, коли для цього нема необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це при­зводить до того, що значна частина зовнішніх функцій стає, по суті, продовженням внутрішніх особливо в державах однотип­ною соціальною базою, у сучасних демократичних державах процеси їхньої взаємозалежності привели до створення таких міжнародних утворень, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав.
§ 3. Внутрішні функції держави »
Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає
політична функція, яка спрямована на забезпечення народополітичних конфліктів діяльність держави по здійсненню політичних функцій складна, багатогранна, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. При виконанні політичної функції держава із усього спектру політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.
Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.
Політична функція виконується також шляхом реформування державного механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припиненнянезаконних дій; виконання дій,
спрямованих на налагодження всебічних зв’язків з населенням країни
74
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робо­та по реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламентацію взаємовідносин між різними етносами. Першо­рядне значення має створення сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сфор­мувалась за кордоном. Саме найменування держави бере свій ге­незис у найменуванні провідної (титульної) нації. Водночас держа­ва повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси інших етносів, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при прийнятті державних рішень, своєчасно виявляти джерела загострення на­пруги в національних відносинах і використовувати державно-правові механізми для вирішення демократичним шляхом національних протиріч.
Безпосереднім продовженням політичної функції в демокра­тичній державі є функція по охороні прав і свобод людини та гро­мадянина. В її основі лежить політика визнання людини найви­щою соціальною цінністю, невідчуженості та непорушності її ос­новних конституційних прав і свобод. Виходячи із верховенства права над державою, права і свободи людини визначають зміст, сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судо­вих органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими державами і з усім світовим співтовариством. Сьогодні відбувається інтернаціоналізація проблеми прав людини вна­слідок переростання її із внутрішньої справи держави у фактор
міжнародної політики.
Важливим напрямком діяльності держави по забезпеченню основних прав і свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері політичних прав — це створення належ­них демократичних умов для участі громадян у справах держави, демократичних виборах тощо; у сфері економічних прав — ство­рення умов для вільного володіння власністю тощо. Особливого значення набувають юридичні гарантії, які надають людині мож­ливість самій використовувати та захищати свої права і свободи. Для цього законодавець у законі повинен передбачати способи їх здійснення, встановлювати процедури їх захисту, особливо у
сфері правосуддя.,
Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадя­нина здійсняється системою державних органів, серед яких важ­лива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, дер­жавної безпеки тощо.
    продолжение
–PAGE_BREAK–75
РОЗДІЛ V
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Економічна функція держави спрямована на. забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку еко­номіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.
В умовах ринкової економіки ця економічна функція конкре­тизується в цілому ряді напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розробку економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і організаціями, які становлять дер­жавну власність і мають загальнодержавне значення (ядерна енергетика, діяльність у космосі, загальнодержавний транспорт, зв’язок та ін.); встановлення правових основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм власності, правового за­хисту власника, припинення недобросовісної конкуренції (моно­полізму), охорони прав споживача від недобросовісного вироб­ника тощо; здійснення дотацій, фінансування окремих форм еко­номіки; регулювання в опосередкованій формі ціни і заробітної плати (податки, встановлення мінімуму заробітної плати і т. ін.); здійснення контролю за дотриманням законності підприємцями, юридичними особами, а також різними організаціями, які займа­ються підприємницькою діяльністю тощо.
Соціальна функція спрямована на створення умов, які забез­печують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (гарантованого з боку держави прожит­кового мінімуму), соціальної захищеності особистості. її здій­снення відбувається у двох важливих напрямках: перший — за­безпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населен­ня, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування; другий — соціальний захист тих, хто потребує дер­жавної підтримки, — безробітних, інвалідів, літніх людей, бага­тодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім’ях, пенсіонерів, сту­дентів. В умовах міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додаються біженці і вимушені переселенці. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від ма­теріальних можливостей суспільства, від наявності певної ма­теріальної бази.
Екологічна функція, або функцій охорони природи та раціо­нального використання природних ресурсів, спрямована на за­безпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв’язку з розвитком науково-
76
технічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, ра­зом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне вироб­ництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних сис­темах: забруднення повітря і водних джерел, підвищення радіа­ції, що стало серйозною загрозою рослинному і тваринному світу, здоров’ю та життю людини. За цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобаль­ному міжнародному масштабі, перетворившись на проблему ря­тування землі, усього людства.
Основний зміст екологічної функції становить державне управління і координація діяльності в галузі охорони довкілля. Так, держава здійснює: планування і державне нормування якості довкілля; вживає заходів для відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації аварій, стихійного лиха, ка­тастроф; державне страхування громадян, утворення резервних фондів допомоги для відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян внаслідок забруднення природи та інших шкідливих впливів; державний контроль за додержанням природно-охорон­ного законодавства, притягнення до відповідальності осіб і ор­ганізацій, які винні в порушенні екологічних вимог.
Функція оподаткування і фінансового контролю спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюд­жету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використан­ням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо,-призначені для покриття витрат на утримання державного апара­ту, перерозподілу доходів серед різних груп і верств населення, для забезпечення перспективного економічного, культурного, іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для пе­ревірки фінансових зобов’язань перед державою, перевірки додер­жання правил фінансових операцій, контролю за правильністю ви­користання юридичними особами державних фінансових ресурсів, які перебувають у їх розпорядженні; попередження та усунення порушень фінансової дисципліни; правильності нарахувань по­датків, своєчасності їх сплати тощо.
Держава має широке коло суб’єктів фінансового контролю. Зо­крема, в Україні — це Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Міністерство фінансів та ін.
Функція розвитку культури, науки і освіти покликана підня­ти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізо­ваного суспільства, створити умови для їх участі в культурному
77
РОЗДІЛ V
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАвИ

житті суспільства, користування відповідними культурними і на­уковими установами і досягненнями, забезпечити науково-техніч­ний прогрес розвитку суспільства. її зміст становить різноманітна державна підтримка розвитку культури — літератури, мистецтва, театру, кіно, музики, архітектури; зберігання історико-культур-них пам’ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек; забезпечення розвитку фізичної культу­ри і спорту; підтримка розвитку науки, її інтеграції в нові ринкові умови; створення сприятливих умов для творчої діяльності науко­вих колективів і для вільної змагальності різних шкіл і напрямків; підтримка пріоритетного розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових технологій тощо.
Державна підтримка (фінансова, матеріальна тощо) осві­тянських, виховних, наукових установ, установ культури особли­во необхідна в умовах ринкових відносин. Держава повинна звільняти вказані сфери суспільного життя від ринкових ме­ханізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення. Охо­рона здоров’я, освіта, культура повинні стати загальнодоступни­ми, оскільки в цьому разі йдеться про головні соціальні цінності: здоров’я і інтелектуальний потенціал суспільства.
Функція забезпечення режиму законності і правопорядку спрямована на ствердження панування права, створення належ­них правових та політичних умов для життєдіяльності громадян, суспільства і функціонування правової та політичної систем.
Головними напрямками діяльності держави по забезпеченню законності і правопорядку є: удосконалення роботи законодавця по прийняттю доступних населенню законів, доведення їх до відома населення; підвищення ролі правосуддя; покращення ор­ганізації роботи правоохоронних органів, особливо в боротьбу з організованою злочинністю; всебічне розгортання демократич­них принципів і норм у діяльності державного апарату. Особли­вої уваги заслуговують заходи по підвищенню правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання покликане до­вести до свідомості людей розуміння необхідності знання ними законів і виконання їх вимог, а також знання своїх прав і вміння їх відстоювати та захищати законним способом, прищепити кож­ному громадянину почуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. З цією метою повинна організовуватись відпо­відна система правового виховання, навчання, засобів пропаган­ди і систематичної роботи в цьому напрямку. Все це зрештою по­винно сформувати у людей переконання в необхідності виконувати вимоги закону і рішень державної влади.     продолжение
–PAGE_BREAK–78
§ 4. Зовнішні функції держави
Найважливішим спрямуванням зовнішньополітичної діяль­ності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов’язань. У разі застосу­вання, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.
Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. У сучасних умовах превалює позитивний бік
цієї функції.
Робота по обороні країни може здійснюватися за різними на­прямками: вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; відбиття агресії, охорона державних кордонів. Виконання за­вдань відповідно до міжнародних договорів повинно бути спрямо­ване на зміцнення, підтримання системи колективної безпеки.
Починаючи з другої половини XXстоліття, дедалі більшого значення в сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав, подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки вна­слідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.
Найголовнішими напрямками цієї функції є проведення робо­ти по роззброєнню, нерозповсюдження зброї масового уражен­ня, додержання зобов’язань по забороні ядерних випробувань, поступової ліквідації ядерної зброї.
Усе більш значущим стає напрямок діяльності по співро­бітництву організації колективних дій у сфері боротьби з міжна­родним тероризмом. Постійною турботою держави є участь у бо­ротьбі з організованою злочинністю, в тому числі з контрабан­дою всіх її видів, наркобізнесом тощо.
Підтримання світового порядку здійснюється шляхом участі міжнародного світового співтовариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час яких порушуються права людини, особливо стосовно національних меншин, що вимагає міжнародного втру­чання. При цьому слід наголосити на підвищеній відповідальності за підтримку світової стабільності і порядку в сучасному світі та-
79
РОЗДІЛ V
ких держав, як США,- Англія, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Україна та ін. В основному збройними силами саме цих країн про­водяться воєнні акції (операції) по припиненню збройних конфліктів, встановленню та підтримці миру в певних регіонах.
У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль відводиться міжнародним організаціям. Головна з них — Організація Об’єднаних Націй, яка була створена в 1945 році за ініціативою глав держав — переможниць у Другій світовій війні.
Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробіт­ництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, еко­номічних, правових, культурних, інформаційних та інших відно­син, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Роль цієї функції особливо важлива в умовах постконф-ронтаційного періоду відносин між головними державами світу, коли людські цінності визнаються як головні орієнтири в міжна­родному спілкуванні, коли робиться пошук прийнятних для обох сторін рішень проблем, що торкаються інтересів того чи іншого народу і світового суспільства в цілому.
До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охоро­на природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних домовлено­стей держави узагальнюють і відповідну національну політику.
Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем, пов’язаних із засвоєнням космічного просто­ру, зокрема збереженням його чистоти.
Заради вирішення цих завдань і виходячи з власних інтересів Україна співпрацює в різних напрямках з іншими державами і міжнародними організаціями — ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи тощо.
Ця співпраця відбувається в суперечливій складності сучасно­го світу. Між окремими державами можуть виникати і виникають окремі неузгодженості, причиною яких є, їх різні інтереси. Але вирішення суперечок у межах здійснення функцій міжнародного співробітництва повинно здійснюватися на компромісних заса­дах, на основі запобігання загостренню тій чи іншій ситуації.
В Україні як і в інших країнах колишнього Союзу РСР, що­далі більшу роль відіграє функція інтеграції в європейську та 80
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
с/>вітову економіку. Вона випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин — виробничі-, науково-технічні, валютні, кредитні, транспортні, у сфері яких окремі держави доповнюють одна одну на основі роз­поділу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку
і т. ін.
Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів (кожна держава вільно розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв’язків; рівності, взаємовигідної співпраці, неза-стосування дискримінаційних заходів. Відповідно до них бу­дується державно-правовий захист права власності та іноземних інвестицій, які, зокрема, повинні бути захищені від націоналізації та експропріації.
§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави
Держава здійснює функції через свій механізм шляхом вико­ристання різних форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображається зв’я­зок держави і права, обов’язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.
Правові форми діяльності держави — це визначений законом (юридично оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридично значущих дій, спрямованих на здійснення функцій.
Правові форми діяльності держави характеризується рядом оз­нак, які відрізняють їх від інших організаційних форм.
Вони є системою юридично значущих дій, які здійснюються
органами держави, посадовими особами та іншими уповноваже­
ними на те суб’єктами. Дії набувають властивості «юридично зна­чущих» завдяки їх спрямованості на реалізацію суспільних по­
треб саме правовими засобами. Вихідне і заключне призначення
цих дій полягає в забезпеченні впливу держави на суспільні
відносини шляхом створення нормативних приписів, прийняття
нормативно-правових актів та забезпечення їх реалізації.
Предметом юридично значущих дій є певне коло юридичних питань, які підлягають вирішенню на користь і для задово­лення інтересів зацікавлених суб’єктів. Так, прийняття закону 81
РОЗДІЛ V
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
/>повинно відповідати інтересам народу і держави, винесення су­дом рішення — інтересам позивача чи відповідача.
Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розробка і прийняття норма­тивно-правових актів, видання актів тлумачення норм права,
прийняття індивідуально-правових актів в порядку застосування
норм права тощо. Правові форми здійснення функцій держави
уособлюють механізм правового регулювання.і
Результати застосування окремих правових форм закріп­
люються у визначених законом юридичних актах (закон, поста­
нова Уряду, рішення суду, міжнародний договір тощо).
Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, ре­гулюється процедурно-процесуальними нормами. Він може бути
регламентованим детально (наприклад, регулювання процедури
діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фраг­ментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів
держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).
Головними правовими формами здійснення функцій держави є такі:
правотворча діяльність — сукупність дій, спрямованих на розробку, прийняття, зміну та систематизацію нормативних при­писів, нормативно-правових актів; за її допомогою держава здійснює вплив на суспільні відносини шляхом закріплення або встановлення нормативно-правової основи їх регулювання;
правозастосовча діяльність — сукупність юридично значущих дій органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій; через них відбу­вається індивідуалізація загальних правових правил поведінки;
правоохоронна діяльність, предметом якої є ті юридичні пи­тання, що пов’язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб’єктам права, інтересам суспіль­ства, правопорядку;
І контрольно-наглядова діяльність — здійснення дій по нагля­ду за відповідністю закону змісту правових актів, їх приписів, а також додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб’єктами суспільних відносин;
інтерпретаційно-правова діяльність уповноважених на те дер­жавою суб’єктів права по офіційному тлумаченню чинних норм 82
права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційно-
го акта;
засновницька (установча) діяльність — сукупність юридично значущих дій, спрямованих на створення, формування, перебу­дову державних органів, їх структурних підрозділів та держав­них установ.
Від правових форм слід відрізняти фактичні (організаційні) форми реалізації функції держави. Вони являють собою такі фак­тичні дії, які спрямовані на сприяння реалізації функцій держави.
Це:
організаційно-господарська діяльність — сукупність поточ­них господарських, оперативно-технічних дій по матеріальному забезпеченню виконання різних функцій держави (економічне обґрунтування, оперативно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика, організація постачання і т. ін.);
організаційно-регламентаційна діяльність — здійснення опе­ративної поточної організаційної роботи по вирішенню тих чи інших конкретно-політичних завдань, техніко-організаційному забезпеченню функціонування різних ланок державного ме­ханізму.
При здійсненні своїх функцій держава використовує також різноманітні методи: законності, примусу та інші.
Метод законності, як один із найуніверсальніших методів державного керівництва суспільством, знаходить своє втілення в організації суспільних відносин шляхом видання і неухильного здійснення правових законів, інших правових актів. Метод закон­ності призваний виконувати функцію гаранта від можливих про­явів суб’єктивізму, волюнтаризму в діяльності державного ме­ханізму, провідника в суспільне життя принципів верховенства
права і закону.
Метод інформаційного впливу на суспільство полягає в про­веденні через засоби масової інформації роботи по повідомлен­ню населення про прийняті державні та правові рішення, по фор­муванню суспільної думки, цілеспрямованому регулюванню інформаційних потоків і т. ін.
Метод переконання зводиться до заохочення суб’єктів суспільних відносин до певних дій (поведінки, діяльності), які відповідають їх волі без застосування силового тиску, таким чи­ном забезпечуючи свободу вибору. Переконання в основному здійснюється через такі юридичні засоби, як суб’єктивні права, законні інтереси, пільги і т. ін.
    продолжение
–PAGE_BREAK–83

Розділ VI

ФОРМА ДЕРЖАВИ
І’ОЗЛІЛ V
1\ Методи рекомендації і заохочення мають місце тоді, коли
держава орієнтує й спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним з її точки зору. Ви­користовуючи ці методи, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності.
Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається в схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управляють), таким чином обмежу­ючи свободу їх вибору. Примус може здійснюватись через такі юридичні засоби, як міри припинення здійснення правопору­шень, покарання тощо.
Крім перелічених держава використовує й інші форми і мето­ди. Однак названі належать до ключових, основоположних.
§ 1. Поняття і структура форми держави
Категорія форми держави дає загальне уявлення про особли­вості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особ­ливості методів, прийомів, що використовуються державною вла­дою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститута­ми. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття «форма держави» в суспільній думці змінювалися неодноразово — від арістотеля і до наших днів. Таким чином, наукою вироблена універсальна конст­рукція, що виражена в понятті форми держави для характеристи­ки численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту, — організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішній вираз цієї влади в суспільстві.
Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридично визна­чений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни; правове закріплення устрою дер­жавної влади, її територіальної організації; легітимність прийня­тих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, викори­стовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових та ін.) тощо. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів ор­ганізації державної влади. Держава — складно організована сис­тема, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольо­вано лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави во­ни характеризуються взаємодією і взаємовпливом.
На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяль­ності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особли­вості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих фак-
85
торів держава має робити вибір способів-здійснення державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.
Аспекти організації державної влади, які становлять поняття «форма держави», розкриваються через способи та порядок утво­рення і організації вищих органів державної влади, правовий (пе­редусім — конституційний) порядок відносин між ними і насе­ленням. Ці моменти відображені у понятті «форма правління дер­жави». Способи територіального устрою державної” влади і організація системи державних органів, що відповідає цьому уст­рою, їх правове закріплення відбиті в понятті «форма державного устрою». Сукупність способів здійснення державної влади, ре­альна оцінка взаємодіючих і поєднаних нею правових та неправових методів розкривається через поняття «політичний (держаний) режим».
Отже, форма держави — це взяті в єдності способи органі­зації державної влади, її устрою і методів її здійснення. Це ви­роблена юридичною і політичною науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади.
§ 2. Форма правління держави
Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утво­рення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу насе­лення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих оргадів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.
Монархія — це форма державного правління, при якій систе­му вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої ди­настії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного прав­ління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі:
а)безстроковість влади монарха;
б)посідання влади за правом крові (спорідненості) й отриман­ня її у спадок;
в)монарх є головою держави і здійснює від її імені представ­ництво;
    продолжение
–PAGE_BREAK–86
ФОРМА ДЕРЖАВИ
г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим
суб’єктам.
Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі мо­нархії поділяються на необмежені і обмежені.
Необмежена монархія — така форма правління, де влада мо­нарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. її різновидом є деспо­тична монархія — історичний попередник розвиненої необме­женої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспо-та спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Мо­нархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монар-ха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непоруш­ний авторитет його сили.
Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і еко­номічна централізація влади, яка концентрується в руках монар­ха. Його влада є необмеженою, поділ влади не здійснено, а стано­во-представницькі установи є фактично безправними.
В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.
Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії)’. Такі мо­нархії характерні для феодальної держави.
Конституційні монархії поділяються на два підвиди: ду­алістичні і парламентські.
Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характери­зується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконав­чої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Ду­алістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XXстолітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржу­азної державності в європейських державах (Англія XVIIстоліт­тя). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від
87
І’ОЗДІЛ VI
феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.
Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише фор­мально зберігає функції глави держави і має виключно представ­ницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійсню­вати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені мо­нарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).
Монархії парламентського типу характерні для багатьох дер­жав Європи (Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).
Республіка — форма правління, при якій вищі органи держав­ної влади обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) устано­вами.
Основні юридичні ознаки республіки:
влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у кон­ституційних законах;
виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента); відповідальність глави держави;
верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.
Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки.
До основних ознак парламентських республік належать:
формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе
відповідальність за свою політичну діяльність;
вибори до парламенту одночасно передбачають_питання
формування ним уряду;
‘ 3)~урЩ^о£^1ться^[ар_ламентом (головним чином з числа де­путатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);
виконавча влада існує окремо від президента: на нього по­
кладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем’єр-міністру, канцлеру тощо);
уряд користується підтримкою парламентської більшості і
відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у
відставку і сформувати новий;
Ф01>МА ДЕРЖАВИ
розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту;
особливості виборів президента: він може обиратися пар­
ламентом за правилами парламентської процедури (наприклад, у
країнах Східної Європи — Албанії, Угорщині, Чехії, Словаки) і
нести відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; крім того, у нарламентських республіках президент може
обиратися двома шляхами: парламентом за участю представників
адміністративно-територіальних (автономних) одиниць і спеці-
ально-створеним органом, який складається з парламентарів та
представників суб’єктів федерації.
Позитивні якості парламентських республік звичайно вбача­ють у їх здатності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати політичному процесу певної гнучкості. Недоліки пов’я­зуються з нестабільністю виконавчої влади, що виражається в ча­стих урядових кризах за умови відсутності стабільної правлячої більшості в парламенті.
Президентська республіка. її основні ознаки й особливості:
президент об’єднує повноваження глави держави і глави
уряду (виконавчої влади);
позапарламентський метод обрання президента: він оби­рається шляхом загальних виборів;
позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);
відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв’язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США)
не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний
партійний склад парламенту й уряду;
5)Президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;
6) президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшіс­тю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).
Однак цей тип республік має і недоліки (президент не зале­жить від вотуму довіри парламенту, не несе відповідальності пе­ред ним; часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом).
Напівпрезидентська республіка. Республіки не завжди відповідають ознакам їх «чистих» парламентських і президент­ських форм. Можуть бути створені й інші моделі республікан-
89
РОЗДІЛ VI
7
ського правління, що поєднують ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і доз­воляє вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламент­ській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду Однак уряд, з одного боку, залежить від президента, а з друго­го — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П’ята французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).
Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:
а)президент призначає голову уряду і за його пропозицією
одночасно призначає склад уряду (наприклад, -у Польщі);
б)глава держави (президент) пропонує кандидатуру глави
уряду, парламент його обирає, а президент призначає на посади
і звільняє членів уряду за пропозицією голови уряду (напри­клад, у ФРН);
в)глава держави призначає главу уряду і за його пропозицією —
склад уряду, а парламент його схвалює (наприклад, в Італії).
В Україні парламент даєзгоду на призначення Президен­том Прем’єр-міністра (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції України). Щодо складу українського уряду, то згідно з п. 10 ст. 106 Конституції України Президент України_дди_значає за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України.     продолжение
–PAGE_BREAK–§ 3. Форми державного устрою
Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові ча­стини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою уст­рою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (феде­рації і конфедерації).
Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі:
а) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;
90
ФОРМА ДЕРЖАВИ

б)являє собою централізовану державу (місцеві органи
підконтрольні центральній владі);
в)у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом
міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці та­
кого права не мають);
г)має єдину систему законодавства;
ґ) має одно канальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);
д)існує єдине громадянство.
У деяких випадках до складу унітарної держави можуть вхо­дити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм централь­ною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі Укра­їни є Автономна Республіка Крим. В основу територіального уст­рою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, ком­плексності і керованості її частин, поєднання державних і регіо­нальних інтересів.
Федеративна держава — це складна союзна держава, що міс­тить державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридич­но визначену політичну самостійність.
З юридичної точки зору федерація означає створену за прин­ципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.
Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неод­норідність федеративно організованих держав. Можна припус­тити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федератив­них держав.
Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають
у тому, що:
а)кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб’єктів федерації), а також відповідно дві системи інших
державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);
б)вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб’єктів федерації; в той же
час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, як­
що вони не схвалені суб’єктами федерації);
РОЗДІЛ VI
ФОРМА ДЕРЖАВИ
/>/>в)кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб’єкта федерації (штату, землі, про­вінції тощо);
г)суб’єктом міжнародно-правових відносин може виступати,
як правило, не тільки держава в цілому, але й суб’єкти федерації;
ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загальнофедеральні і податки суб’єктів федерації);
д)суб’єкти федерації самостійно вирішують питання свого
адміністративно-територіального устрою;
є) суб’єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;
є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалат­них парламентів: головний законодавчий орган федерації (парла­мент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб’єкти фе­дерації мають рівне представництво в його палатах;
ж)федеральна влада має виключне право контролювати
впровадження зовнішньої політики;
з)федеральна влада не має права в однобічному порядку
змінити кордони суб’єктів федерації.
Підставами формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежуван­ня компетенції між федерацією і її суб’єктами, можуть бути кон­ституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними орга­нами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб’єктам федерації.
Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.
Частіше всього в конституціях визначені три сфери повнова­жень: федерації, її суб’єктів і питання спільноговідання (при­кладом останнього може бути Російська Федерація).
Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може прий­мати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб’єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:
92
а)встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія,
Мексика, ФРН та ін.);
б)грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія,
Канада, Мексика та ін.);
в)паспортна справа, еміграція, іміграція, пошта (Бразилія,
Індія, ФРН та ін.);
г)федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія
та ін.);
ґ) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт
(США, ФРН, Швейцарія та ін.);
д)армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та по­
ширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).
Розмежування компетенції може здійснюватися й за принци­пом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб’єктів, інші питання вирі­шуються за згодою).
Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох прин­ципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на те­риторіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бра­зилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що націо­нальний чинник, який при побудові федерації вимагає врахуван­ня показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (прикла­ди колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).
Статус суб’єктів федерації в історії держав формально визна­чався по-різному: суб’єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його консти­туцією) або за ними не закріплювався статус суверенного дер­жавного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і ок­руги у складі Російської Федерації, які вже не називаються «су­веренними». Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суве­ренного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб’єкти мають неодна­ковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних фак­торів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відноси­ни з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.
    продолжение
–PAGE_BREAK–93
РОЗДІЛ VI
На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфеде­рація являє собою державно-правовий союз суверенний держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:
а)вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з
конфедерації будь-коли;
б)конфедерація утворюється на основі договору, укладеного
між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це
об’єднання міжнародно-правового характеру;
в)конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кож­ний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах су­веренної території), єдиної території створюваного об’єднання,
громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю
об’єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);
г)конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи
конфедерації утворюються лише з представників держав, що вхо­дять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами
держав — членів конфедерації;
ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки уря­дами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загально конфедеративного органу;
д)у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав;
є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швей­царська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву «конфедерація». Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.
1/>§ 4. Політичний режим
Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правлін­ня й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:
а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і сво­бод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної 94
ФОРМА ДЕРЖАВИ
свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;
б)способи легітимації державної влади;
в)співвідношення правових і неправових способів здійснення
владних функцій;
г)методи, інтенсивність і правова обґрунтованість викорис­тання силових структур, інших ресурсів влади;
ґ) механізм ідеологічного тиску.
Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям. Політичні реалії — невід’ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспо­тичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитар­ного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов’язаний і з іншим виміром політичного життя держа­ви — його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх досягнен­ня. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дес­табілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов’язують захист власних інте­ресів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто при­мусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до де легітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.
Типи політичного режиму традиційно поділяють на демокра­тичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення
їх основних показників.
Демократичний режим — стан політичного життя суспіль­ства, при якому державна влада здійснюється на основі прин­ципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у фор­муванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різно­видом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо лібераль­на класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною
95
РОЗДІЛ VI
ФОРМА ДЕРЖАВИ

(демократією індивідів), то сучасна демократія стала демо­кратією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб’єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держа­ва гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб’єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії сво­бод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про мак­симально можливу свободу особистості сьогодні достатньо вико­ристовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Од­нак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократич­них держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність та­кого плюралізму закономірно призводить до переродження демо­кратії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм. До основних ознак демократичного режиму належать:
а)рівність громадян перед законом, гарантованість державою
їх прав і свобод;
б)виборність представницьких органів влади населенням;
в)юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;
г)розвинена система демократичних інститутів;
ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;
д)реальне здійснення поділу державної влади;
є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.
Демократичний режим має кілька основних різновидів: лібе­рально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.
    продолжение
–PAGE_BREAK–96

Недемократичні режими — це режими, за яких державна вла­да здійснюється шляхом обмеження і порушення формально про­голошених прав_і_свобод людини.
До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення нале­жать:
а)формальне закріплення в конституційних актах мінімуму
прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та
інших гарантій їх здійснення;
б)надмірна централізація державної влади;
в)тенденція до застосування неправових засобів здійснення
влади;
г)застосування примусових методів управління;
ґ) протиправне використання силових структур;
д)у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів
у прагненні держави повністю контролювати всі сфери
суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний
розвиток і т. ін.).
До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних ос­нов, повній безправності підданих); тиранічний (панування жорст­ких способів здійснення влади при режимі одноособового прав­ління в античних державах); військово-диктаторський; расист­ський; фашистський, мусульмансько-фундаментальний та ін.
Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитар­ний характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авто­ритарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня фор­ма авторитарного) особливо помітні методи силового ідео­логічного тиску, політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним, жорстку централізація управління. протизаконне використання_силових структур держави, міліта­ризація державної політики, підміна державних і правових ме­ханізмів створенням неконституційних органів (наприклад, ор­ганів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).
Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демокра­тизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо
РОЗДІЛ VI
/>важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у дер­жавах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й авто­кратією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвит­ку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благо­денства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням ав­торитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий дер­жавний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не висту­пає індивід, то там немає демократії або вона існує формально.
Розділ VII
НІ ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
§ 1. Поняття і соціальна цінність
демократії
Демократія являє собою одне з величезних завоювань світо­вої цивілізації. Вона є політичним державним феноменом, і її не слід змішувати з суспільним самоврядуванням, що існує при ро­довому ладі, в суспільних організаціях.
Виходячи з дослівного перекладу терміна «демократія»її часто-густо ототожнюють з народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і здійснення влади народа, з яким вона тісно пов’язана. Народовладдя є суттю послідовно демократич­ної держави, а демократія — його внутрішньою формою на відміну від форм правління і державного устрою, які характери­зують форму держави ззовні. Демократію можна розглядати в трьох аспектах: як форму держави, як принципи організації державної влади і як різновид політичного режиму.
У цілому демократія — це форма такої держави, яка заснова­на на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян і їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. Вико­ристовуючи свої права і свободи, громадяни повинні сприяти соціальному прогресу, брати участь у розробці, прийнятті і ре­алізації державних рішень, забезпеченні нормального функціо­нування громадянського суспільства.
Необхідно, щоб демократія була заснована на певних власти­вих громадянському суспільству передумовах, в основу яких по­кладено забезпечення свободи і рівності громадян і їх об’єднань у всіх сферах суспільного життя. Йдеться про свободу володіти і розпоряджатися власністю, вільне підприємництво, створення і діяльність політичних партій і об’єднань, можливість для них бра­ти участь у формуванні і діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними. Демократії властива відсутність будь-якої мо­нополії в ідеологічній сфері. У Конституції України (ст. 15) гово­риться про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися держа­вою як обов’язкова». Таким чином, створюється можливість рівного змагання різних політичних сил, поглядів, концепцій, у тому числі з використанням засобів масової інформації.
    продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ VII
ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
Невід’ємною частиною характеристики демократії є розкрит­тя змісту принципу демократизму і особливостей демократично­го політичного режиму. Демократизм як загальнолюдський принцип являє собою низку незаперечних вимог до держави і суспільства. Він знаходить свій вияв в обов’язковій легітимації державної влади — приведенні її змісту на стадіях як формуван­ня, так подальшої діяльності відповідно до суспільних ідеалів. Найважливішими проявами цього принципу є також залучення громадян у різних формах до участі у вирішенні державних та суспільних справ і забезпеченні широти, непохитності, гарантованості прав і свобод громадянина.
Ще одним аспектом демократії є існування державного режи­му, заснованого на застосуванні саме демократичних методів і принципів організації та діяльності державного апарату. Демокра­тичний політичний режим характеризується широкою підтримкою державної влади з боку населення, широтою ЇЇ соціальної бази.
Рівень демократії завжди залежав від соціальної бази, на яку вона спирається. Так, у Стародавній Греції рівень демократії в Афінах, де державна влада спиралася на більшість вільного насе­лення, був набагато вищим, ніж у Спарті, де панувала і відповідно користувалася демократичними установами тільки аристократич­на верхівка рабовласників. Формування розвиненої демократії по­ступово відбувається в умовах буржуазного суспільства, на базі ліквідації феодалізму, свавілля, нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення.
Борючись за вільні ринкові відносини, за рівні можливості для всіх на базі ліквідації привілеїв і свавілля в економіці і політиці, буржуазія створює найважливіші інститути демократії — вільні вибори, парламент, поділ влади, проголошує рівність усіх перед законом та інші демократичні принципи.
Демократія не може існувати поза законом. Як проголошував ще Ш. Монтеск’є, під справжньою свободою слід розуміти «право робити все, що дозволено законами». Завдяки обмеженню демо­кратії рамками законності вона здатна і повинна сприяти зміц­ненню порядку і стабільності, узгодженню різних думок, пану­ванню миру і злагоди в суспільстві. Згідно з демократичними пра­вовими засадами демократія не повинна перетворюватися на засіб здійснення політичного тиску, викликати протистояння в суспільстві. Вона призначена для реалізації загальнолюдських принципів — гідності особи, свободи, рівності, гуманізму і т. ін. Де­мократія має бути спрямована на запобігання конфліктам, посту­пове зближення точок зору різних політичних сил. Це досягається
100
шляхом узгоджувальних процедур, компромісів, консенсусу. Політичний підхід до розв’язання невирішених проблем повинен здійснюватися виключно в рамках закону і не повинен підміняти юридичний підхід. Демократії слід бути ефективним засобом втілення в життя правових принципів свободи і пріоритету прав особи, рівності всіх перед законом, гарантованості прав. Жодна політична діяльність не повинна йти всупереч цим принципам.
Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспіль­них цінностей. Чим значущіша її роль у життя суспільства, тим більша її соціальна цінність. Невмируща загальноісторична цін­ність демократії полягає в тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, полі­тичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному перетворенню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягнен­ню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом воле­виявлення народу, урахування громадської думки, забезпечення громадянського миру, підвищення громадської активності.
§ 2. Форми демократії
Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні); права природні (невідчужені) (право на честь і гідність) і здобуті (похідні) (право утворю­вати об’єднання, партії); соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні (право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті права (правокористування); галузеві права — цивільні (право купівлі-продажу); тру­дові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього комплек­су цих прав є головною формою здійснення демократії.
По-друге, демократизм як загальнолюдський принцип по відношенню до діяльності державного апарату втілюється в систему підлеглих йому демократичних принципів. Існування де­мократії неможливе без здійснення принципів гласності, надання
101
РОЗДІЛ VII
певних можливостей для всіх політичних партій, виборності і де­централізації влади. Саме через застосування цих та інших прин­ципів здійснюються прогресивні перетворення.
По-третє, демократія, як відомо, є формою здійснення на­родовладдя. Це знаходить свій вияв у тому, що громадяни беруть участь у вирішенні державних справ. Народовладдя має два різновиди:    продолжение
–PAGE_BREAK–
безпосередня (пряма) демократія, яку здійснюють пересічні
громадяни (через вибори, громадські ініціативи, обговорення
і т. ін.);
представницька демократія, яку здійснюють обрані народом депутати державних представницьких органів, передусім
парламентів.
Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демократії. Передусім слід пам’ятати, що провідна роль у здійсненні демократії належить утвердженню прав людини і гро­мадянина, їх захищеності, а також функціонуванню системи пра­вових органів на основі демократичних принципів.
Безпосереднє народовладдя полягає у владній діяльності гро­мадян, спрямованій на вирішення тих чи інших питань державно­го і суспільного значення, прийняття відповідних рішень та їх втілення в життя. Його витоки беруть початок з часів первіснооб­щинного ладу, де воно було природною формою здійснення вла­ди народу. Безпосереднє народовладдя передбачає обговорення і вирішення суспільно значущих питань самими громадянами, що сприяє підвищенню їхньої політичної активності, дозволяє їм здійснювати свою владу без будь-яких посередницьких інстанцій. Історичними формами прояву прямого народовладдя були на­родні збори в Афінах, народні ради і віче республік періоду се­редньовіччя, козацькі збори в Україні.
В умовах сучасності саме наявність інститутів безпосереднього народовладдя створює найбільш сприятливі умови для викорис­тання громадянами своїх демократичних прав. Як головні форми здійснення народовладдя Конституція України закріплює вибори та референдуми. Безпосереднє волевиявлення населення може та­кож проявлятися у проведенні громадських та всенародних обго­ворень з питань місцевого та загальнодержавного значення у таких формах прояву прямого народовладдя, як проведення мітингів, зборів і демонстрацій з метою сприяння вирішенню пи­тань державної ваги. Народна ініціатива може полягати у зборі 102
ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
підписів з вимогою проведення референдуму. Вирішення найбільш важливих справ місцевого значення може здійснюватися загальни­ми зборами територіальних громад. Конституція України дозво­ляє створення за ініціативою громадян будинкових, квартальних, вуличних та інших органів самоорганізації населення. В кінцевому підсумку здійснення прямого народовладдя відповідає інтересам як особистості, так і народу в цілому.
Однак безпосередня демократія не може вирішити питань, , що виникають в ході державного будівництва. Так, прийняття законів безпосередньо на народних зборах (прихильником цьо­го був Ж.-Ж. Руссо) можливе лише в масштабах дрібних дер­жавних утворень (як це робилось і робиться в деяких кантонах Швейцарії) і не пристосоване для великих держав. Крім того, значна кількість проблем потребує для їх вирішення ретельного попереднього дослідження і наявності спеціальних знань. Такі питання бажано вирішувати на рівні досвідченої спільноти. Особливо це стосується нашого періоду інтенсифікації науко­во-технічного прогресу, який робить можливим вирішення ба­гатьох складних проблем лише з допомогою застосування
спеціальних знань.
Подібні обставини обумовлюють існування іншої форми на­родовладдя — представницької демократії. Йдеться про здійс­нення державних повноважень обраними народом представниць­кими органами. Вони, передусім парламенти, складаються з деле­гованих народом обранців і виступають від його імені. Існують органи первинного і вторинного представництва населення. Ор­гани первинного представництва обираються виборчим корпу­сом, тобто безпосередньо громадянами. В Україні такими орга­нами є Верховна Рада України, Президент України, місцеві ра­ди, їх голови, які виступають безпосередньо від імені народу України або певної його частини, органами вторинного представ­ництва — Кабінет Міністрів, Верховний і Конституційний Суди, Генеральний прокурор і т. ін.
В історії вчень про державу та право ще з часів ПІ. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представницької демократії. Визнаючи, що пряма участь насе­лення у здійсненні народовладдя є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представ­ницькій демократії. Вони виходять з того, що представницька де­мократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представництвом, попереднього одер-
103
РОЗДІЛ VII
ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
/>/>жання необхідних обґрунтувань і консультацій, проведення екс­пертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, ураху­вання точки зору меншості. Пряма демократія позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягнення політичних компромісів і прийняття на цій основі зваженого і раціонального рішення. Ці переваги відсутні у такому, напри­клад, прояві прямої демократії, як референдум, що може бути проведений як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні і являє собою затвердження народним голосуванням проекту за­кону або іншого державного рішення. Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи «проти» на поставлені на референдумі питання без права внести поправки, доповнення, ви­казати незгоду з окремими положеннями запропонованого про­екту. У практиці найбільш ефективним є поєднання представ­ницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою фор­мою, що є свідченням взаємозв’язку і взаємодії обох головних форм народовладдя. Умовою створення представницьких органів є застосування такої форми прямого народовладдя, як загальні демократичні вибори.
Проведення народного голосування на референдумі немож­ливе без ініціювання його проведення, прийняття рішення про його проведення, формулювання питань, що виносяться на рефе­рендум, утворення комісій з його проведення, визначення діль­ниць для голосування, публікації його результатів. Вся ця робота здебільшого проводиться за участю вищого представницького органу — парламенту — та центральної виборчої комісії.
Проведення обговорення в засобах масової інформації і кон­сультативних опитувань населення має на меті урахування гро­мадської думки представницьким органом — парламентом при остаточному вирішенні певного питання.
економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права гро­мадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіаль­ної або національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламентації порядку реалізації інсти­тутів демократії, що багато в чому обумовлює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація ви­борів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.
Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні (декларування доходів), політичні (президентське ве­то), соціальні (оплачувані відпустки). За формами державної ді­яльності існують інститути, що діють у сфері прийняття держав­них рішень (законодавча ініціатива, читання законопроектів), за­безпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов’язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни); у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду). Інститути де­мократії можуть мати імперативний (свобода преси, вільне голо­сування під час виборів) і консультативний (всенародне обгово­рення, опитування населення) характер.
Демократія здійснюється щодо конкретних суб’єктів. Ними є всі співучасники суспільних відносин, що складаються під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб’єктами демо­кратії можуть бути людина (громадянин), державні органи, політичні партії, їх об’єднання, громадські організації, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий корпус, гру­пи громадян, депутати тощо. Головним суб’єктом демократії є людина (громадянин), задоволенню інтересів якого повинні бути підпорядковані дії всіх інших її суб’єктів.
§ 3- Інститути і суб’єкти демократії
Система демократії складається з її інститутів. Кожен інсти­тут демократії є юридично оформленим самостійним струк­турним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя. Демо­кратія здійснюється через численні інститути. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції і т. д.), в інших — функ­ціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-104
§ 4. Принципи демократії
Демократія діє на основі розвиненої системи принципів. Коли говорять про принцип демократії, мають на увазі безумовну ви­могу, яка випливає з самої суті демократії і пред’являється до всіх суб’єктів і інститутів демократії. До фундаментальних принципів демократи можна віднести принципи гласності, різно­манітності (плюралізм), залучення населення до вирішення питань державного значення, поділу влади; єдності, рівності і гарантованості демократичних прав і обов’язків. Вони є запорукою успіш-
105
РОЗДІЛ VII
ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
ного застосування багатьох інших принципів — урахування гро­мадської думки, співробітництва різних політичних сил, узгод­ження їх інтересів, урахування і охорони прав меншості, взаємо­контролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб і управлінських ор­ганів перед представницькими органами і населенням тощо. Зупинимось на фундаментальних принципах. Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості дер­жавного і громадського життя, усіх джерел інформації, можли­вості її вільного пошуку, отримання і поширення всіма суб’єкта­ми суспільних відносин відповідно до їх потреб. Гласність покла­дає на компетентні державні органи обов’язок систематичного інформування населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, ходу їх обговорення і виконання. Необхідною передумовою дії принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і друку, урахування і використання в інтересах прийняття державних рішень гро­мадської думки.
Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип різноманітності. Він поширюється на всі сфери життя суспільства. В економічній сфері він проявляє себе в існуванні і рівноправності різних форм власності, в політиці — в існуванні багатьох політичних центрів, діяльність яких пов’язана з їх бо­ротьбою і взаємодією на базі підтримання контактів між ними і державою. Ці контакти проводяться заради вирішення певних політичних питань, передусім формування і функціонування вла­ди. Плюралізм повинен бути заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні для них рівних можливостей у політичному житті, в користуванні заступ­ництвом держави. Водночас свобода політичних утворень не ви­ключає негативного ставлення держави і відмови в державній реєстрації відверто антиконституційних і фашистських та інших екстремістських партій та об’єднань. Щодо ідеологічного плю­ралізму, то він є безпосереднім продовженням плюралізму полі­тичного. Категорично відкидаючи будь-яку ідеологічну моно­полію, ідеологічний плюралізм передбачає можливість різних ідей, думок, ідеологічних підходів і вільного їх висловлення, різного трактування окремих явищ суспільного життя. Відкрите проголошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідео­логію, може бути обмежене лише в разі, коли про заборону її про­голошення зазначено в законі в інтересах охорони прав громадян
106
і суспільної моралі та безпеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості існування в демократичному суспільстві державницької ідеології, яка, проте, має певні особливості.
Політичний плюралізм передбачає однакове ставлення дер­жави до проявів волі як більшості, так і меншості. Він виклю­чає будь-яку дискримінацію меншин етнічних, релігійних, політичних. Державні рішення в умовах розвиненої демократії не повинні прийматися механічною більшістю голосів, без поперед­нього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення
відкритих дискусій.
Більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю зберігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентова­ною в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламен­ту), виставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати хід виконання прийнятих рішень і т. ін. Права меншості — етнічної, релігійної, політичної, не можуть бути скасовані голосами більшості. В інтересах меншості прийняття найважливіших рішень згідно з законом відбувається кваліфікованою більшістю голосів. Принцип урахування прав меншості є важливим засобом посилен­ня відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і виконанні тих чи інших рішень. В умовах демократії більшість зобов’язана ра­хуватися з точкою зору меншості, консультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще, до консенсусу, уважно розглядати і обґрунтовано відповідати на критичні зауваження меншості.
Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися різними способами. Це може мати місце в рам­ках як безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців і трудо­вих колективів, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, участь у роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів парламенту і т. ін.). Залучення гро­мадян до участі в роботі виконавчих органів є дійовим засобом боротьби з бюрократизмом і корупцією. Розширення участі насе­лення в діяльності всіх державних органів є однією з форм підви­щення ефективності демократії.
До фундаментальних принципів належить і принцип побудови влади в демократичній державі на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Влада здійснюється спеціаль­но уповноваженими державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, вра­ховуючи існування системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключається можливість узурпації влади яки-
107
РОЗДІЛ VII
ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
/>/>/>мось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її за­лучення до вирішення державних справ.
Яскравим проявом демократії є рівність існуючих у демокра­тичному суспільстві прав і обов’язків людини та їх гарантованість. Права і обов’язки в такому суспільстві встановлюються на основі рівності всіх перед законом. Права кожної особи ор­ганічно доповнюються відповідними обов’язками. При цьому обов’язки щодо прав виступають як гарантії їх реалізації і захис­ту. Демократія не припускає прав без відповідних обов’язків, як     продолжение
–PAGE_BREAK–і обов’язків без прав. Так, наприклад, права на таємницю листу­вання забезпечуються встановленням для державних органів за­борони перегляду ними поштових відправлень і правом особи звертатися у разі порушення цих обов’язків до компетентних державних органів, включаючи судові.
Рівність прав і свобод особи пов’язана із цілеспрямованою діяльністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституційні права є невідчужуваними, такими, що не мо­жуть бути звужені, скасовані (ст. 22 Конституції України), є рівними і гарантованими, обмежують державну владу. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів для їх поновлення, відшкодувань завда­ної шкоди тощо. Йдеться про звернення до судових органів, вклю­чаючи Конституційний Суд, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до органів прокуратури, послуг адвокатів.
Можна назвати і ряд інших принципів демократії, які мають відносно загальний характер. Серед них вищезгадані принципи пріоритету прав людини, підзвітність і підконтрольність посадо­вих осіб перед представницькими органами і народом, співробіт­ництво та узгодження інтересів різних політичних сил, взаємний контроль різних державних органів і гілок влади, колегіальність, поєднання представницьких і прямих форм народовладдя та інші.
§ 5. Функції демократії
Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини.
Демократія спрямована і безпосередньо сприяє здійсненню головних загальнодержавних функцій — економічної, політик
108
ної, соціальної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і вико­нанні завдань, що випливають з цих функцій, належить форму­ванню громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демократичного обгово­рення тих чи інших проблем засобами масової інформації, ко­легіальними дорадчими органами при Президентові і в структу­рах виконавчої влади, а також за допомогою проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом
Міністрів і т. ін.
Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це знаходить свій вияв в утворенні народом органів свого первинного представництва безпосеред­ньо шляхом всезагальних виборів. Йдеться про Верховну Раду України і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утворю­ють (обирають або призначають) органи вторинного представ­ництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого затверджується Верховною Радою України.
Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держава при вирішенні того чи іншого питання керується прин­ципами демократії, використовує свої правові інститути, щоб та­ким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього пи­тання обговорюються постійними комітетами парламенту з за­лучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням точки зору всіх політичних течій, виступів у пресі тощо.
Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийнятих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграє мобілі­зація через засоби масової інформації громадської думки, сама
громадськість.
Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок державного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депу­татських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.
Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвитку особи, її духовного розквіту. Саме на виконання цієї функції спрямоване широке ви­користання людиною своїх демократичних прав, участь у прове­денні різних громадських акцій, дискусій, підвищення її політич-
109
РОЗДІЛ VII
ТЕОРІЯ ЛЕМОКРАТІЇ
/>

ної і соціальної активності, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.
І § 6. Демократія і самоврядування
Слід розрізняти демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального управління (врядуванняі, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у ви­конанні прийнятих рішень. Це означає, що для самоврядування характерне поєднання суб’єкта та об’єкта управління, що не є ха­рактерним для демократії. Самоврядування з’явилося задовго до виникнення демократії — при первіснообщинному ладі.
Самоврядування тісно пов’язане з демократією, але не є прос­тою його частиною. Воно є суспільним, а не державним явищем. В галузі державного управління самоврядні органи можуть вирішувати лише ті питання, які делегуються їм державою.
Діяльність органів самоврядування у політичній сфері є од­нією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися в діяльність органів самоврядування, профспілок, партій, моло­діжних, спортивних та інших організацій і товариств. Але ме­ханізми локального самоврядування при вирішенні питань дер­жавного значення (наприклад, під час виборчої компанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами загального механізму народовладдя.
Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «де­мократія». Самоврядування має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька си­стем самоврядування — по лінії професійних організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських об’єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.
Вельми важливим в умовах державності і найбільш всеохоплюючим різновидом самоврядування є діяльність органів само­врядування на місцях. Вже саме їх існування є свідченням наяв­ності певної децентралізації державного управління. Самовряду­вання може здійснювати ефективну допомогу державі у вирішенні її завдань і виконанні її функцій.
    продолжение
–PAGE_BREAK–110
У сучасних умовах участь самоврядування в демократичних процесах визначаються Європейською Хартією місцевого само­врядування, Конституцією і законами держави. В Україні первин­ним суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна грома­да. Закон характеризує самоврядування як реальну здатність мешканців села або різних сіл, селищ, міст, що добровільно об’єдналися в громаду, вирішувати питання місцевого рівня. Ак­тивність цих органів і фактичний зміст їхньої діяльності зале­жить від кола і характеру віднесених до їх компетенції питань, наявності тенденцій до централізації або децентралізації держав­ної влади. Прискорення демократичних процесів можливе тільки на базі децентралізації влади, перерозподілу повноважень між органами державного управління і самоврядування на користь
останніх.
Розвиток місцевого самоврядування має великі потенційні можливості. Він надає нових імпульсів для удосконалення демо­кратії. Матеріальною основою підвищення ролі органів само­врядування повинно стати збільшення майнових об’єктів муніци­пальної власності, їх поступова передача органам самоврядуван­ня. На базі інтенсифікації згаданих процесів відбуватиметься зростання ролі місцевого самоврядування в сприянні демократи­зації, підвищення єдності демократії і самоврядування як різних форм здійснення народовладдя.
Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох го­ловних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які є властивими як для само­врядування, так і для демократії.
Багато принципів самоврядування, тобто обов’язкових, безу­мовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівно­правність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм і т. ін. Здійснення як демократії, так і самоврядування по­требує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю голосів при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, праг­нення до консенсусу.
Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципа­ми є самоорганізація, поєднання суб’єкта та об’єкта управління, участь усіх суб’єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об’єднання.
111
РОЗДІЛ VII
ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

і
§ 7. Демократія в умовах України
Україна сьогодні є посттоталітарною державою перехідного періоду Цей факт обумовлює і існуючий у нашій країні рівень розвитку демократії. Безсумнівними досягненнями демократії є визнання рівноправності приватної та інших форм власності, встановлення і поступове розширення режиму гласності, утво­рення неформальних організацій і об’єднань, утворення і посту­пове структурування системи політичних партій, політичних фракцій, проведення референдумів щодо встановлення суверен­ної незалежної України і щодо здійснення конституційної ре­форми, проведення виборів на альтернативній основі і перехід до виборів на змішаній мажоритарно-пропорційній основі, поступо­ве структурування суспільства і парламенту, розширення мережі і підвищення активності засобів масової інформації, розвиток си­стеми консультативних і узгоджувальних органів, широке вико­ристання громадянами наданих їм політичних прав і свобод, по­ступове розширення законодавчої бази (Верховна Рада прийняла близько 2000 законів), заходи щодо економічного реформування суспільства.
Величезного значення ддя розвитку демократії мало прий­няття у 1996 році Конституції України і формування передбаче­ної нею системи державних органів, що побудована на основі принципу поділу влади. Згідно з Конституцією на основі принци­пу верховенства права і міжнародних актів про права і свободи людини і громадянина здійснюється робота з посилення їх захис­ту і гарантування. Цьому сприяють напрямки роботи всієї систе­ми правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особ­ливо слід наголосити на значенні підвищення ролі судової систе­ми. З допомогою судів громадяни дістали можливість захисту своїх прав у разі їх порушення будь-яким державним органом або посадовою особою. Оскільки конституційні норми визнані безпосередньо діючим правом, то для такого захисту громадяни­ну достатньо послатися на встановлення відповідного права нор­мами Конституції.
Але те, що зроблено, не є підставою для висновку про існуван­ня в Україні розвиненої демократії. Для досягнення високого рівня розвитку демократії необхідно максимально прискорити демократичні перетворення. Важливим завданням є завершення створення законодавчої бази реформ, посилення темпів структу­рування суспільства, партій і партійних фракцій, удосконалення
112
виборчої системи, створення умов для реалізації механізму га­рантій прав громадян, особливо соціальних, проведення децент­ралізації і дебюрократизації влади і підвищення ролі органів місцевого самоврядування, широке залучення громадськості до вирішення державних питань, до боротьби зі злочинністю, сут­тєве підвищення політичної і правової культури населення і онов­лення складу державних службовців, завершення створення і по­кращення роботи системи державних органів, що захищають права людини, кардинальне підвищення ролі судової системи, по­силення державного і громадського контролю за роботою дер­жавного апарату.
Велику роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти прове­дення конституційної адміністративної і судової реформи, скоро­чення і оновлення державного апарату, подолання бюрократизму і будь-яких проявів корупції, подолання правового нігілізму.
Розділ VIII
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
§ 1. Механізм держави і його структура
При всіх можливих наукових аспектах розуміння сутності держави у практичному відношенні на перший план завжди ви­ступає її конкретна характеристика, що знаходить свій вияв у державній діяльності, здійсненні дер_жавою функцій по управ­лінню суспільством.
Функції держави здійснюються за посередництвом спеціаль­но утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як «механізм держави», складається із різних дер­жавних органів, які об’єднуються у відносно виокремлену струк­туру — державний апарат, та інших державних_інституцій’. На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту дер­жавності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади та управління в суспільстві.
З іншого боку, механізм держави має розглядатися в кон­тексті виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі ме­ханізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окре­мий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився на етапі формування державності внаслідок су­спільного розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення).
Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського фактору» з позицій широкого гуманіс­тичного підходу, який покликаний привести до певної переоцінки
‘/>    продолжение
–PAGE_BREAK–Загальна теорія держави і права/ За ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1999. 114
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
співвідношення об’єктивних і суб’єктивних факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема, людсь­кий вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш пред­метно аналізувати нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні питання його кадрового забез­печення, організації та проходження державної служби, бюро­кратії тощо.
Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяль­ності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.
Так, класичною ліберальною концепцією держави «нічного охоронця», яка була домінуючою на ранніх етапах функціону­вання ринкової системи виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в суспільне_життя і особливо — у сферу_економіки. Діяльність держави мала обмежуватися охоро­ною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за та­ких умов був практично тотожним поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади і зводився до сукуп­ності державних органів, наділених державно-владними повно­важеннями.
Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває реальних підстав за умови акцентування на соціальному призначенні держави, тлумаченні державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, які не мо­жуть бути зведеними лише до політичної діяльності — охорони власності й безпеки. Соціальна спрямованість держави передба­чає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема для вирішення питань макроекономіки, розвитку галузей вироб­ництва, необхідних для життєдіяльності суспільства, соціально­го, в широкому значенні, захисту громадян — підтримки і розвиту системи освіти, культурно-освітніх закладів медицини, захис­ту соціально незахищених верств населення — пенсіонерів, інвалідів, материнства та дитинства і т. ін.
З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні відносини в сучасних умовах не повинно приводити до
115
РОЗДІЛ VIII
реабілітації тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтуван­ня правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у своїй основі громадянсько­го суспільства, на обслуговування потреб існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної демократичної правової держави. З точки зору сучасного рівня розвитку науко­вих знань соціальна спрямованість держави має розглядатися як органічна складова демократичної й правової організації суспільства і тому не повинна досліджуватися поза межами ви­щезгаданих якісних характеристик державності.
Питання розмежування пріоритетів громадянського суспіль­ства і державної влади покликані вирішуватися на рівні консти­туціоналізму, конституційно-правового регулювання. Так, Кон­ституція України 1996 року закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії_місцевого самоврядування (ст. 7), сво­боди політичної діяльності, не забороненої Конституцією і зако­нами України (ч. 4 ст. 15) і т. ш.
Отже, механізм держави — це сукупність державних органів,
установ, підприємств та інших державних інституцій, за посередництвом яких практично здійснюються завдання й функції держави.
До складу державного механізму входять різні за своєю кон­кретною характеристикою види державних інституцій — органи, установи, підприємства та специфічні державні інститути. Понят­тя механізму держави вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині 60-х років XXстоліття В. В. Копєйчиков. Загаль­ними рисами для всіх різновидів державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що:
вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від самоврядних організацій;
за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави;
вони утворюються за рішенням держави, уповноважених дер­жавних органів;
вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;
їх працівники як державні службовці мають особливий ста­тус, особливі гарантії зайнятості та соціального захисту.
Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлюва­ти державні_органи як найбільш специфічну і важливу для ре-
МЕХА    продолжение
–PAGE_BREAK–НІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
алізації функцій держави його частину, про що детальніше йти­меться далі. Водночас разом з державними органами до складу механізму держави входять й інші різні за характером і змістом діяльності державні організації — державні підприємства, дер­жавні установи, така специфічна державна інституція, як збройні сили, що мають як вищезгадані спільні з державними органами ознаки, так і певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне органами державної влади і включати безпосередньо до складу державного апарату.
Державними підприємствами, і передусім заснованими на за­гальнодержавній власності казенними підприємствами, вважа­ються в Україні такі, що проводять виробничу або іншу діяль­ність, яка, виходячи з її специфіки, може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі, головним споживачем про­дукції яких (понад 50 відсотків) є держава, або ж такі, які є суб’єктами природних монополій. Державні підприємства во­лодіють часткою державної власності на праві повного госпо­дарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб’єктами підприємницької діяльності, несуть са­мостійну майнову відповідальність, на них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання.
Щодо державних установ, то для них специфічною є неви­робнича діяльність в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров’я і соціального захисту грома­дян. Державні установи можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання засуджених то­що. За характером і напрямком своєї діяльності державні устано­ви не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебува­ють на утриманні за рахунок коштів державного бюджету.
Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні сили поза всякими сумнівами підпада­ють під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі не­обхідності примусу, основним інститутом якого є військові фор­мування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її недоторканності розцінюється Конституцією Укра­їни як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили України (ч. 2 ст. 17).
117
РОЗДІЛ VIII
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
/>/>/> § 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види
Головними функціями будь-якої держави в різні історичні ча­си залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособ­лює та представляє державу, є державний апарат.
Отже, на основі приналежності державним органам як певно­му різновиду державних інституцій державно-владних повнова­жень із більш широкого поняття «механізм держави» виокрем­люється поняття «державний апарат», за посередництвом якого здійснюється державна влада і управління суспільством. Держав­ний апарат покликаний виконувати основні функції держави що­до практичного здійснення державної влади і управління су­спільством і є невід’ємним атрибутом як виникнення, так і існу­вання та функціонування держави. Тому саме державному апарату має бути приділена особлива увага в контексті більш ши­рокої проблематики механізму держави.
Таким чином, державний апарат — це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати дер­жавну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу.
Поняття державного апарату як складова частина кате­горійного арсеналу теорії держави і права є узагальнюючим, тоб­то охоплює на основі спільних ознак усю сукупність різно­манітних за конкретним спрямуванням діяльності державних ор­ганів. Державний орган розглядається теорією держави і права як первинний структурний елемент державного апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.
Для більш змістовного вивчення державного апарату не­обхідно розглянути характерні його ознаки, а саме:
державний апарат є основним інститутом держави, безпо­
середнім носієм державної влади, яку він уповноважений прак­
тично здійснювати і представляти у відносинах з населенням;
державний апарат як системне утворення формується й
функціонує на основі єдиних принципів організації і діяльності;
державний апарат є складною системою органів, що перед­
бачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціо­
нальним критерієм — на гілки влади, так і за ієрархічними озна­
ками — на вищі та нижчі органи, тощо;
118
4)первинним елементом державного апарату, з якого скла­
дається вся система державного апарату, є окремий державний
орган;
у державному апараті зайняті на постійних засадах про­
фесійно підготовлені для здійснення управлінських функцій кад­
ри — державні службовці;
функціонування державного апарату здійснюється в межах
і в порядку, які встановлені законодавством, тобто в певних пра­
вових формах;
державний апарат спирається у своїй діяльності на певні
матеріальні, фінансові та інші ресурси, отримані із державних
коштів;
8)функціонування державного апарату спирається на мож­
ливість застосування державного примусу.
Державний орган — це структурно виокремлений, внут­рішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для ви­конання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.
Слід зауважити, що структурно державний орган можна роз­глядати як складне утворення, яке включає два відносно відо­кремлених підрозділи, один з яких здійснює статутні повнова­ження цього органу, а інший — виконує допоміжні функції, за­вданням якого є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити пра­вовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяль­ності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристи­ки посад на державній службі1.
Різноспрямованість та складність владно-управлінських функ­цій держави обумовлює значну кількість та різноманітність за своїми конкретними характеристиками видів державних органів.
Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути прези­дент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні.
1Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні.-К.: Ін Юре, 1997.— С. 42-43.
119
РОЗДІЛ VIII
Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем’єр-міністра України і за його по­данням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій.
Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на организаконодавчої,виконавчоїта судової влади. Органом законодавчої влади виступає парла­мент, який може бути одно- або двопалатним, виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очо­лює прем’єр-міністр, а за умов президентського — президент, су­дам належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави в республіці виконує президент, в монархіях — мо­нарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президен­та як главу держави конституційно покладаються арбітражні по­вноваження щодо узгодження діяльності гілок державної влади.
За територією, на яку поширюються повноваження держав­них органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, на­приклад, до центральних державних органівслід відне­сти ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні адміністрації, місцеві суди і т. ін. За умов феде­ративного устрою державні органи поділяються на феде­ральні органи і органи суб’єктівфедерації.
Залежно від способу утворення державні органи класифіку­ють на виборні,призначувані,успадковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх.
Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові і колегіальні. Одноособовими державними органами є Президент, Уповноважений Верховної Ради з прав лю­дини та деякі інші. Колегіальні державні органи приймають рішен­ня і вступають у правові відносини лише як певні колективи дер­жавних службовців (парламент, кабінет міністрів).
§ 3. Принципи організації і діяльності дер­жавного апарату. Поділ державної влади
Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють законодавчо визначені відправні засади, які виступа-
120
МЕХАНІЗМ     продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
ють як регулятивні вимоги щодо основних параметрів його ор­ганізації і функціонування з метою найбільш ефективного вико­нання функцій та завдань держави.
До принципів організації і діяльності державного апарату
слід віднести: поділ влади;
виборність представницьких органів державної влади; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; діяльність у межах компетенції та у спосіб, передбачені зако­нодавством (законність);
професіоналізм і компетентність;
обов’язковість рішень, прийнятих вищими державними орга­нами для нижчих державних органів; прозорість; підконтрольність; відповідальність;
ефективність;
дотримання прав місцевого самоврядування, об’єднань гро­мадян, підприємств, організацій, установ; неупередженість здійснення повноважень; рівне право громадян на доступ до державної служби;
стабільність кадрів.
Більш детально слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад ор­ганізації і діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності.
Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поді­ляється єдина державна влада на певні відносно відокремлені гілки влади, чи йдеться про функціонування окремих самостій­них влад. Так, Конституція США 1787 року не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на окремі види влади — законодавчу, виконавчу і судову. І, навпаки, з точки зору теорії народного суверенітету, коли народ визнається джерелом дер­жавної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виклю­чає можливості поділу державної влади на окремі її гілки.
Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це пи­тання, оскільки в ній йдеться про державну владу і про окремі ви­ди влади — законодавчу, виконавчу та судову. Однак системне тлумачення норм Конституції України дозволяє зробити висно­вок про наближеність конституційних засад української держав­ності до концепції народного суверенітету.
121
/>РОЗДІЛ VIII
Поділ державної влади не може бути зведеним до звичного поділу праці стосовно здійснення управління суспільством, що виникає разом з появою такої складної сукупності державних органів, як державний апарат, має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певному різновиді діяльності — нормо-творчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і навичок, і спрямований на підвищення оперативності та ефектив­ності функціонування державного апарату.
Не буде обґрунтованим ототожнення поділу влади з роз­поділом функцій і повноважень у державному апараті, оскільки останнє, як лише юридичне втілення принципу поділу влади, не відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної влади за умов авторитарного прав­ління, оскільки має на меті лише підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності та призначення влади. Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, по­ваги до політичної свободи своїх громадян.
Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в значно ширшому контексті як одна із навайжливіших засад де­мократичного правління. Іншими словами — без поділу влади де­мократії, в усякому разі, у її сучасному розумінні, бути не може.
Слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режи­му законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можли­вості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. Отже, за таких умов відносини між ними можна вибудовувати лише на засадах рівності кожної з гілок влади перед законом.
Поділ влади як принцип організації і функціонування дер­жавного апарату втілюється юридично у двох конструкціях:
поділі повноважень між трьома основними ланками держав­ного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади;
функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади.
122
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
• Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і су­дову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконав­чої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нор­мами Конституції, може здійснюватися тільки судами.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Механізм взаємних стримувань та противаг між органами за­конодавчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи зако­нодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законо­давчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом.
За парламентсько-президентської форми правління прези­дент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окрес­лених Конституцією умов має право розпустити парламент і, на­впаки, парламент за відповідних умов — усунути президента з поста в порядку імпічменту.
Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у сис­темі судової влади може стримувати як законодавчу, так і вико­навчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційни­ми у разі, якщо вони не відповідають Конституції.
§ 4.Загальна характеристика, функції
та принципи діяльності органів законо­давчої, виконавчої та судової влади
Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.
123
РОЗДІЛ VIII
О/>рганами законодавчої влади є парламенти, які в різних
країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії
Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).
Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вва­жається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції: 1)установчу; 2) контрольну.
Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем’єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.
Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.
Законодавча влада внаслідок свого представницького манда­ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга­нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на­впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.
Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція ор­ганів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. На­приклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім 124
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодав­чого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією Укра­їни і тому не може вважатися безмежною.
Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.
Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем’єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча
влада, є:
оперативність;
організація на основі адміністративної підлеглості;
підзаконність;
підзвітність перед представницькими органами.
Виконавча влада інколи і значною мірою небезпідставно асо­ціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова,оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранич­но визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор­ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу за­конодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницькі, але і на суспільні елементи в їх природі.
125
1’ОЗДІЛ VIII
Водночас у сфері виконавчої влади, як такій області держав­но-управлінської діяльності, що побудована передусім на заса­дах професіоналізму та суворій підпорядкованості, містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних дефор­мацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набу­вають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.
Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.
Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.
Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.
Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.
Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі:
рівність прав громадян на судовий захист;
гласність;
рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);
змагальність сторін;
обов’язковість судових рішень;
оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).
Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності 126
МЕХАНІЗМ. АЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.
Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової держав­ності. Тому правова держава є «державою суддів»1у тому ро­зумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість суду роз­глядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обме­ження їх прав чи свобод.
Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.
§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування
З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід’ємною рисою системи сучасного демократично’ го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самовряду-
1/>Четверний В, А. Конституционное демократическое государство. -М.: ИГПАН РАН, 1993- С.108-140.
127
РОЗДІЛ VIII
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАЧИЙЙ АПАРАТ
/>/>вання на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру.
Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам’я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування те співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого са­моврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з ор­ганічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.
Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.
Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голо-128
ву. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними орга­нами місцевого самоврядування як у плані делегування повнова­жень, так і контролю. Організація проходження служби в орга­нах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регу­люється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування».
§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа
Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби1надає можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На такій основі державна служба розглядається як прак­тичне функціонування всіх державних інституцій (органів і ор­ганізацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільного життя. Правовий інститут державної служби належить до категорії центральних інститутів публічного права. Державна служба таким чином виступає стрижнем державності, оскільки остання в інституціональному розумінні виступає як ор­ган управління суспільством.
Надзвичайно важливим в умовах формування системи ринко­вих відносин є виокремлення державної служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що дає змогу суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний «кош­торис» на утримання державного апарату.
Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна дер-
1/>Див. докладніше про це: Петришин А. В. Государственная служба. Ис-
торико-теоретические предпосьілки, сравнительно-правовой и логико-поня-
тийньїй анализ. — Харьков: Факт, 1998.
5 2-307129

РОЗДІЛ VIII
жавна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.
Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар’єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.
Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби. Особливим видом державної служби вва­жається діяльність апарату того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність поміч­ників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб дер­жавних органів, що має назву патронатної служби.
Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.
Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Вони належать до державних службовців незалежно від того, у якій сфері суспільних відносин реалізують свої повнова­ження чи до якого відомства належать, оскільки обіймають поса­ди, пов’язані зі здійсненням державно-владних або інших служ­бових обов’язків по уповноваженню держави, та підпадають під дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий ста­тус як осіб, які працюють на державу, її службовців.
Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті осо-130
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
би, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.
Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний обсяг повноважень, прав і обов’язків.
Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.
Передусім залежно від характеру праці державні службовці . поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки категорія дер­жавних службовців об’єднує осіб із різноманітними за своїм кон­кретними особливостями, щонайперше — за характером та обся­гом імперативності повноважень, їх можна поділити на держав­них службовців, які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб). У законодавстві про державну служ­бу розвинених зарубіжних країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо), останню кате­горію державних службовців називають звичайно чиновниками, / тобто йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями.
Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов’язаним з реалізацією прерогатив державної
Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулю
РОЗДІЛ VIII
вати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату.
По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге по­садова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов’язкові для інших осіб рішен­ня. По-п’яте, посадова особа виступає як безпосередній Носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.
Таким чином, посадова особа державного апарату — це державний службовець, який уповноважений на виконання Управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов’язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності
Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і завдань наділяються власною компетенцією. Ком­петенція — це окреслений законодавством певний обсяг повнова­жень, обов’язків та прав державного органу чи посадової Особи Державні органи чи посадові особи не можуть ухилятися від ре_ алізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі.
При цьому державно-владне повноваження, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним«право обов’язком», або «владним» правом, спрямованим на ви­конання покладеного за посадою обов’язку, повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обся­гом. Компетенція державного органу встановлюється Консти­туцією або відповідним актом законодавства, залежить від Харак­теру функцій та завдань, для виконання яких створений орган, а також його місця в системі державного апарату.
Розділ IX
ПРАВА, СВОБОДИ
І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА
§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов’язки людини і громадянина
Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.
Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов’язках людини і громадя­нина як невід’ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов’язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.
Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повин­на залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але вод­ночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.
Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і грома­дянина може засновуватися і практично функціонувати правова
133
    продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ ЇХ
демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер­жави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро­мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор­ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса­дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто­ритарного режиму і несправедливим.
Разом з традиційними формами демократії сучасне її ро­зуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне за­безпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.
Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функ­ціонування основних державно-правових інститутів, органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб тощо.
Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.
Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.
Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем1.
1/>Див: Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України. — X.: Право, 1997.
134
ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.
Права людини — це її правові можливості.
Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури.
Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади.
Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному
розумінні як природні.
Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи лю­дини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб’єктів, які не повинні зале­жати від неправових факторів і тому пов’язуються лише з фактом народження та існування людини.
«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.
Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.
Вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину особи­стості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істо-
135
РОЗДІЛ ЇХ
т/>а, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридич­ному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має мож­ливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи по­кликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життє­діяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.
Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за ра­хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).
Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку.
Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідни­ми в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоп­лює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показни­ком рівня розвитку особи як суб’єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.
Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безпе­рервне покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цьо­го Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім тру­дящим: справедливу зарплату; задовільне існування для них са­мих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.
Права людини і громадянина мають бути загальними і рівни­ми для кожного.
136     продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ 1 ГРОМАДЯНИНА
Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб’єктів права. Відомий німецький філо­соф К. Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: ло-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об’єднаних на національ­них чи духовних засадах; по-третє, формально-правову ор­ганізацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому1.
Формально-правова організація, як свідчить досвід розвине­них країн, найбільш відповідає завданням індустріального та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що передбачає необхідність врахування інтересів та волі автономних соціальних суб’єктів, соціального спілкування на засадах право­вого виміру, можливість досягнення на ґрунті законослухняності соціального компромісу в інтересах як окремої особи, так і дер­жави та суспільства.
Тому інститут прав людини формується у зв’язку з руйнуван­ням у суспільстві прошаркових перегородок на етапі переходу від феодального устрою з його жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного з його вихідною формальною рівністю для кож­ного. І навпаки, в суспільстві, яке суворо поділене на касти чи замкнуті привілейовані прошарки, не може бути прав людини са­ме за браком ознаки «загальності».
Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з огляду на це має бути формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.
Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжна­родних стандартів.
Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шля­хом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації. Од­нак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і гро­мадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх
‘/>Ясперс К. Смьісл и назначение истории. — М.: Политиздат, 1991.- С. 14.
137
РОЗДІЛ IX
можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов’язок держави.
Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг, закріплений в основних міжнародних документах про пра­ва людини: Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжна­родних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права 1966 року та інших служать взір­цем, до якого повинні прагнути всі народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співро­бітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціаль­них міжнародних органів, що спостерігають за дотриманням і за­хистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини. Слід наголоси­ти і на тому, що за умов юрисдикції міжнародного законодавства та міжнаціональних інституцій по захисту прав та свобод люди­ни, насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди на­бувають нового для себе статусу, стають своєрідними суб’єктами міжнародного права.
Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та державою не можуть бути односторонніми, вичерпуватися пи­таннями про права людини, — вони вимагають виконання люди­ною і громадянином певних обов’язків перед державою і суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв гу­манізму та соціальної справедливості як обов’язків без прав, так і прав без обов’язків. Саме права та свободи людини і громадяни­на, з одного боку, і обов’язки людини і громадянина — з іншого в органічній єдності становлять разом таку юридичну конст­рукцію, як правовий статус. Отже, обов’язок людини і громадя­нина — це юридичне визнання необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших людей, держа­ви і суспільства.
§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку
Родовід прав і свобод людини і громадянина слід вести від ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.
138
ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
У/>середньовічній Англії протистояння короля із баронами і лица­рями завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії вільностей, яка обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності про­вини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала пра­во вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо.
На шляху ствердження прав і свобод людини було чимало яс­кравих юридичних документів, серед яких такі, як англійська Пе­тиція про права 1628 року та Білль про права 1689 року. Декла­рація незалежності США від 4 липня 1776 року проголошувала, що всі люди створені рівними і всі вони наділені своїм Творцем невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і праг­нення до щастя, і що уряди встановлюються для того, щоб забез­печити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управ­ляють. Французька Декларація прав і свобод людини 1789 року проголошувала, що тільки невігластво і нехтування правами лю­дини є єдиними причинами суспільних бід. У ній робився акцент на природному характері рівноправності і свободи людей і прого­лошувалися як природні і невід’ємні права на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню.
Починаючи з перших 10 поправок до Конституції США, які дістали назву Білля про права, права і свободи людини і громадя­нина набувають конституційного авторитету.
Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Гене­ральною Асамблеєю ООН у 1948, виходить з того, що саме ви­знання гідності, яка властива всім людям, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією становлять так звану Хартію прав людини.
Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалося й іншими міжнародними організаціями — ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного інституту прав і свобод людини помітну роль відіграють Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ, Заключний документ Гельсінської наради дер­жав (1992 рік)і низка інших важливих документів.
139
РОЗДІЛ IX
Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.
Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов’язки людини і громадяни­на». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які ха­рактеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх га­рантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності укра­їнської держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод лю­дини розглядається Конституцією України як головний обов’язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.
З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина розрізняють три їх покоління.
Першим поколінням прав і свобод людини і громадяни­на є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і сво­боди, які визначали межі втручання державної влади у сфери гро­мадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій XVII— XVIIIстоліття — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи і т. ін.
Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов’язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. На межі XXсто­ліття були висунуті нові ідеї соціального реформування суспіль­ства з метою пом’якшення класового протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині вперше законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників соціалістичних та соціал-демократичних політич­них течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, і передусім у Загальній декларації прав людини та 140
ВА^ СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮЛИНИ 1 ГРОМАДЯНИНА
Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинених країн Європи та Америки соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають юри­дичне закріплення.
Третє поколінняправ і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на соціальний і еко­номічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо.
§ 3. Види прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. їх система в Конституції України 1996 року
Класифікація прав, свобод і обов’язків людини і громадянина має як пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і мо­же проводитися залежно від різних критеріїв.
У Конституції України, так само як у конституційному зако­нодавстві багатьох інших країн, застосовуються терміни «право людини», «свобода людини». Ці два поняття слід розрізняти. їх термінологічні відмінності сформувалися історично з часів фран­цузької Декларації 1789 року, але значною мірою були нівельо­вані більш пізніми документами про права людини, наприклад Декларацією прав людини 1948 року.
Передусім слід підкреслити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити різницю на основі ступеня ви­значеності можливої поведінки і механізму державного гаранту­вання. Термін «право» застосовується тоді, коли йдеться про кон­кретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанта поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін «свобода».
Тож не випадково Конституція України визначає правові можливості людини через «свободу»тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від по­тенціалу та рис особистості. Але, з іншого боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає якогось
141
    продолжение
–PAGE_BREAK–VI
РОЗДІЛ IX
певного державного механізму. Основною гарантією свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших суб’єктів. Таке положення, наприклад, сформульовано в части­нах 1, 2 ст. 32 Конституції України: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, перед­бачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди…»
Інші юридичні можливості людини і громадянина визначають­ся в Конституції через «право»— можливість конкретної по­ведінки, що гарантується певними юридичними засобами та фор­мами, в тому числі — через «право на свободу» (право на свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і пе­реконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти як соціологічну категорію, а право — як категорію юриспруденції.
Залежно від належності до громадянства країни слід розрізняти права і свободи людини і права і свободи громадянина. Такий підхід до розуміння сутності правових надбань людини і громадянина в суспільстві відповідає проголошеному Консти­туцією України курсу на визнання людини найвищою соціальною цінністю, оскільки правомочними визнаються не тільки громадя­ни України, але й інші категорії осіб, що перебувають на її тери­торії, — іноземні громадяни та особи без громадянства. Так, відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без гро­мадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Тому при формулюванні статей, що стосуються прав і свобод людини, Конституція використовує терміни «кожний», «усі», «ніхто», «особа», «ті, хто». Таким чином визначаються права і свободи людини як автономного індивіда, реалізація яких обу­мовлена передусім приватним інтересом і здійснюється за допо­могою інститутів громадянського суспільства. До таких прав і свобод належать право на життя, на свободу, особисту недотор­канність, на вільний розвиток своєї особистості, на свободу дум­ки, свободу світогляду і віросповідання тощо.
Разом з тим частина прав і свобод розглядається Конституцією України як юридичні можливості тільки громадян України, право­вий статус яких обумовлений наявністю постійного політико-правового зв’язку між особою і українською державою — грома-142
ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
д/>/>янством. Тому ці права і свободи громадянина охоплюють сфе­ру взаємовідносин індивіда і держави, і насамперед — публічних інтересів. Це, зокрема, права і обов’язки, які стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство і на зміну грома­дянства, на свободу об’єднання в політичні партії, на участь у ре­ферендумах, право збиратися мирно, без зброї, рівного доступу до державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи: право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на захист інтелектуальної власності.
Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юридичних свободах, розрізняють негативні і позитивні права і свободи людини і громадянина. Якщо свободу розуміють як відсутність примусу та обмежень для її реалізації з боку будь-ко­го і, зокрема, держави, — такі права і свободи вважаються нега­тивними. До таких прав і свобод слід віднести право на життя, на повагу гідності, на свободу та особисту недоторканність, на жит­ло, на судовий захист і т. ін.
Негативні права і свободи людини і громадянина вважаються основними в тому розумінні, що є фундаментом для існування людини як такої, розвитку її особистості, а їх визнання і забезпе­ченість (невтручання з боку держави) є абсолютно необхідними для держави, сформованої на засадах демократії і верховенства правагСаме тому ч. 2 ст. 64 Конституції України встановлює не­можливість обмеження таких прав і свобод людини за будь-яких умов, в тому числі — за умов воєнного або надзвичайного стану.
Якщо ж реалізація свободи, вираженої в праві, є неможливою без відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій, то такі правові надбання відносять до категорії пози­тивних прав і свобод. До них включають так звані соціальні права, які інколи ще називають соціальними намірами держави: право на працю, відпочинок, соціальний захист, на охорону здоров’я і т. ін. Реалізація позитивних прав чи соціальних намірів зале­жить від рівня економічного розвитку держави, наявності певних матеріальних ресурсів, виконання державою спеціальних со­ціальних функцій.
Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямова­ності потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.
143
РОЗАІЛ IX
До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на охорону здоров’я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім’ї.    продолжение
–PAGE_BREAK–
До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свобо­ду думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересуван­ня і вибору місця проживання.
Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об’єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні дер­жавними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обра­ними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.
Розглядають як економічні права право володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.
Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.
До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне за­безпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.
Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних обов’язків, то залежно від потреб інших людей, держави і суспільства, відповідно до окремих сфер суспільних відносин, обов’язки людини і громадянина розподіляються так само, як і права і свободи людини на фізичні (утримувати та захи­щати своїх неповнолітніх дітей), особистісні (поважати честь і гідність, погляди і думки інших людей), політичні (вдаватися тільки до мирних засобів політичної боротьби), економічні (віддавати частину прибутку на загальносоціальні потреби), гу­манітарні (поважати пам’ятки історії і культури)1.
Окрім того, важливим є виокремлення в особливу групу кон­ституційних обов’язків людини і громадянина, до яких Консти­туція України 1996 року відносить:
1/>Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. — К., 1995. -С. 15-16.
144
ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ 1 ГРОМАДЯНИНА
захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, відбування військо­вої служби відповідно до закону;
не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшко­довувати завдані збитки;
сплачувати податки і збори, подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік;
неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в демократичній правовій державі
Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов’язань, але й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних умовах.
Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина по­требує певних гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного розвитку суспільства, надійного юри­дичного захисту, в тому числі — можливості звернутися за захи­стом до міжнародних правових організацій. Особливим видом га­рантій реалізації прав і свобод людини є правова активність суб’єктів.
Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадяни­на є соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, сво­бода зайняття підприємницькою діяльністю, високий рівень про­дуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний за­хист членів суспільства, перебороти такі негативні явища, як бідність, безробіття, низьку оплату праці тощо.
Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності політичного дискурсу і злагоди, сформована на демо­кратичних засадах виборча система, яка надавала б змогу грома-
145
РОЗДІЛ IX
дянам реально впливати на вироблення державної політики, бра­ти активну участь в управлінні державними справами.
Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, первинним носієм юридичних потреб та інте­ресів, головним суб’єктом права, навколо інтересів, прав і свобод якого формується сучасна правова система. Невід’ємним компо­нентом духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному диференційовано­му суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між людиною та державою.
До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов’язки, право на юридичну допомогу, в тому числі і безкош­товну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядуван­ня, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльні­стю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини. Юридичними га­рантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як: презумпція не­винуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, не­можливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідаль­ності за одне й те саме правопорушення.
Особливим інституціональним гарантом прав людини згідно зі ст. 101 Конституції України виступає Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини. Міжнародно-правовою га­рантією прав і свобод людини і громадянина є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Водночас слід наголосити на тому, що в умовах формування засад правової демократичної державності на перший план серед гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає правова активність суб’єктів права, їх намагання практично реалізува-146
ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
ти свої правові можливості — права і свободи, захистити їх у ви­падку порушення. Побудоване на правових засадах суспільство — це суспільство, що складається з активних громадян, де закони та інші нормативно-правові акти приймаються в інтересах людей, які спираються у своїй практичній діяльності на приписи пра­вових норм, прагнуть використовувати і захищати свої права та сво­боди.
Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавле­ності індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є ан­типодом правової відчуженості та пасивності, зневіри в силу та ефективність права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Конституція України надає кожному право будь-яки­ми не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).
Для цього права і свободи мають стати невід’ємними елемен­тами правової культури особистості і суспільства, що може бути досягнуто лише в процесі довготривалого поступу України на шляху становлення правової державності, акумуляції національ­ною правовою системою загальновизнаних державно-правових гуманітарних цінностей, формування незалежної і авторитетної судової системи захисту прав і свобод людини і громадянина. Цей процес має супроводжуватися цілеспрямованою і кропіткою роботою з правового виховання населення і посадових осіб державних органів.
ПРАВОВА ДЕРЖАВА
Розділ X
IIПРАВОВА ДЕРЖАВА
§ 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку
Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Арістоте-ля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх лю­дей», матиме найкращий державний устрій, а закон має панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.
Проте впродовж тривалого часу такі теорії залишались пере­важно літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася напри­кінці XVIIIстоліття, коли з’являються політико-правові концепції, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, про співвідношення дер­жави і права, держави і суспільства та індивіда. Особливе місце се­ред них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.
Термін «правова держава» (КесЬїзїааї) в науковий обіг увійшов на початку XIXстоліття. Вперше його було вжито у пра­цях К. Т. Велькера (1813 р.) та Р. фон Моля (1833 р.), що відкрило шлях для широко використання даного терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.
Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гро-
148     продолжение
–PAGE_BREAK–І
цій, Дж. Локк, Ш. Мотеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосеред­ньо підготували становлення теорії правової держави, яка на мо­мент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.
Поліцейська держава, найбільш відомим пред­ставником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінці XVIIстоліття і об’єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом зако­номірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Пере-— бравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, во­на паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звіль­нення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.
Критики поліцейської держави ставили перед собою завдан­ня, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приват­ну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і
суб’єкта права.
В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Ви­разником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випад­ках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея па­нування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяль­ність кожної з них повинна бути обмежена законом, який від­повідає природному праву і забезпечує невід’ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті ПІ. Мон-теск’є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.
Невід’ємним елементом теорії правової держави є також роз­роблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що за­снована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці дер-
149
РОЗДІЛ X
ПРАВОВА ДЕРЖАВА
жавного будівництва ще наприкінці XVIIIстоліття, свідченням чого стає Конституція СІЛА 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших право­вих актів.
Батьком теорії правової держави традиційно вважають німець­кого філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова дер­жава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпо­рядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов’язане з ім’ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод люди­ни, на забезпеченні їх судового захисту.
Одним із варіантів теорії правової держави вважають кон­цепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголо­шується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній кон­цепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, станов­лення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.
Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішен­ня найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спира­тися на історичні національні традиції. їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно право­вої держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існу­ють. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX— на початку XXстоліття зробили свій внесок і українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ла­ду України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної лю­дини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх грома-150
дян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особис­тості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вольньїй союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самовря­дування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «грома­дянськими законами», має бути «спорідненість», а здобуття дер­жавності нерозривно пов’язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв’язку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належ­ний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки неза­лежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.
У XXстолітті окремі положення ліберальної концепції широ­ко застосовувалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що становлять зміст теорії правової держави, чітко простежу­ються в проектах Конституції УНР — «Проект Правительствен-ної Комісії по розробленню Конституції Української держави» і в проекті професора О. Ейхельмана. Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв’язку, дозволяє зробити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.
У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі «Загальна наука права і політики» (Прага, 1923 р.) писав, що правова держава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охо­рону громадян та налагодження всього адміністративного апара­ту якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку.
Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проб­лем становлення та функціонування правової держави відбу­вається в середині 80-х років під час перебудови. Однак особли­вої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декла-
151
/>РОЗДІЛ X
рації про державний суверенітет України, в якій було проголоше­но прагнення українського народу до побудови правової держа­ви, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було продекларо-вано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, де­мократичної, соціальної і правової держави.
Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Укра­їні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особи, їх спів­відношення та взаємозв’язок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну ціль.
§ 2. Поняття і ознаки правової держави
При характеристиці правової держави необхідно пам’ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.
Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можли­вості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обме­жені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б макси­мально обмежена правом і правами людини. Таким чином, право­ва держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започатку­вання теорії, на початку XXIстоліття не повністю відповідає суча­сним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.
Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.
Правова держава незалежно від специфіки країни характери­зується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеа­лу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.
Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід’ ємних прав і свобод люди­ни. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особис­тості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини пе-
152
ПРАВОВА ДЕРЖАВА
ребувають у єдності, вони взаємопов’язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з кате­горій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв’язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші
права й свободи.
Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представни­ками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об’єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих ор­ганів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтере­сах певних соціальних верств і груп населення.
Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об’єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомо­гою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає пра­ву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.
Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішен­нями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають переду­мовою таких змін.
За допомогою права відбувається відтворення існуючої со­ціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова дер­жавність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.
    продолжение
–PAGE_BREAK–153
РОЗДІЛ X
Панування права в житті суспільства забезпечує створення де­мократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-пра­вового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання дер­жавної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може за­шкодити інститутам і механізмам саморегуляції.
У цілому верховенство права означає, що не тільки громадя­ни, але й передусім сама держава, її органи та державні служ­бовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий за­кон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим зако­ном, вона не може вважатися правовою. Пов’язаність усіх суб’єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.
Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспіль­ства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством ро­зуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-влас-ників і їх об’єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов’язаними між собою, по-перше, генетично (в євро­пейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.
Теоретична конструкція правової держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супровод-
154
і
жувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демо­кратів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констату­вати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсум­ком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування про­цесу розбудови України як правової держави, оскільки грома­дянське суспільство в нас ще не склалося.
Про тісний зв’язок, який існує між громадянським суспільст­вом і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XXсто­ліття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства (наприклад, кон­цепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «вели­кого суспільства» Л. Джонсона в США).
Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сфор­мулював Ш. Монтеск’є, традиційно вважається обов’язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефек­тивне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була за­початкована в США. Вона являє собою сукупність правових об­межень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до та­ких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, об­меження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке ви­значення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя ви­ключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і проти­ваг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламент­ської республіки важливе місце відведено праву парламенту ви-
155
РОЗДІЛ X
ПРАВОВА ДЕРЖАВА
словити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем’єр-міністра і призначення до­строкових виборів.
Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захи­щеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідаль­не ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охо­рону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випли­ває з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, ста­новити основу демократичної державності.
Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов’язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захище­ності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комп­лексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв’язків людини як з держа­вою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об’єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової за­хищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб’єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних га­рантій його непорушності.
Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов’язків. Крім цього, у держави є особ­ливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов’язкові норми, збирати подат­ки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і гро­мадянин) мають рівні права і відповідні їм обов’язки.
Створення стабільного правового статусу громадянина (сис­теми його прав і обов’язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної 156
відповідальності особи і держави сприяє поступовому відрод­женню довіри людини до держави.
У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сфор­мульований принципово інший підхід до бачення змісту цього ре­жиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.і ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий поря­док в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодав­ством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.
У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено роби­ти лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держа­ва має право і навіть зобов’язана за порушення законів застосо­вувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати ре­альні юридичні засоби захисту своїх прав.
Особливо важливого значення для ефективного функціону­вання правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових ор­ганів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відпо­відно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об’єднання — з другого, повинні роз­глядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в дер­жаві реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.
157
РОЗДІЛ X
У правовій державі на належному рівні знаходиться пра­восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає на­явність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який кон­че потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, ду­же важко. Для запровадження системи правового навчання і ви­ховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.
§ 3. Поняття і ознаки соціальної держави
Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIXстоліття зако­номірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідно­шення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов’язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов’язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторо­жа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень консти­туційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід за­значити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.
Теоретична конструкція соціальної держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов’язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, спра­ведливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця дер­жава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадян­ського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.
158
ПРАВОВА ДЕРЖАВА
Історія формування концепції соціальної держави налічує п’ять етапів.
Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знамен­ний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її ста­новлення.
Початок її розбудови     продолжение
–PAGE_BREAK–(1880-1914 рр.) характеризується фор­мальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокрем­лення у межах внутрішньої політики її самостійного компонен­ту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.
Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.
Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супро­воджувався процесом формування соціального права й прий­няття значної кількості міжнародно-правових документів, зо­крема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відноси­ни в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.
На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до но­вих умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в на­прямку їх підвищення.
При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим за­лишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й ри­си. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.
Як демократична держава вона служить свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і дер­жавного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних
159
РОЗДІЛ X
рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає лю­дину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє еко­номічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.
Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною харак­теристикою правової держави; 3) проголошення держави со­ціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування перед­бачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) со­ціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.
~І § 4. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні
Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо та­ких загальнолюдських цінностей, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. На­слідком цього процесу стало формування і конституційне закріп­лення концепції демократичної, соціальної, правової держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.
З часів проголошення Декларації про державний суверенітет цятенденція почала знаходити свій вияв і в Україні. Завдяки вибореній Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демо­кратичної традиції в українському конституціоналізмі — кон­цепція демократичної, соціальної, правової держави стала складо­вою частиною української державницької ідеології. Проголошен-160
ПРАВОВА ДЕРЖАВА [
ня в Конституції України як соціальної, правової держави зумов­лює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, її зміст, який визначається системою притаманних соціальній, пра­вовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної ува­ги не тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в ціло­му. Прикладом цього є формування в середовищі українських пра­вознавців двох підходів щодо назви такої держави, які відображають певні відмінності в баченні її сутності. Так, В. Копєйчиков і М. Козюбра відстоювали сталу, притаманну Європі формулу «демократична, соціальна, правова держава», що згодом була втілена в Конституції, тоді як П. Рабінович пропону­вав назву «держава соціально-демократичної орієнтації».
Поняття «соціальна, правова держава» можна розглядати як теоретичне і як практичне поняття, таке, що спирається на кон­ституційне проголошення країни соціальною і правовою. Кон­ституція, проголосивши Україну соціальною, правовою держа­вою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держа­ви, що констатується в її преамбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створені лише правові передумови для становлення і по­дальшого розвитку цієї концепції.
Формування соціальної, правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову дер­жаву, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були ре­ально втілені в життя, що, у свою чергу, потребує завершення пра­вової, політичної, економічної та соціальної реформ.
Метою проведення правової реформи повинно стати: скасу­вання тих законів які не відповідають потребам суспільного життя; розробка нових нормативних актів, прийняття яких про­диктоване сучасними умовами і об’єктивно існуючими потреба­ми правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, що обу­мовлено намірами України інтегруватися в єдину Європу; фор­мулювання чіткої правової політики держави тощо. її результа­том мають бути: забезпечення верховенства права, правового ха­рактеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-пра­вові акти (різні інструкції, розпорядження тощо) приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливою складовою

РОЗДІЛ X
~ ~~■■ ,~~|
правової реформи стало завершення процесу формування нової судової системи; впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та ви­конавчої влади.
Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побу­дувати,     продолжение
–PAGE_BREAK–обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворогододержання і виконання законів усіма суб’єктами: держа­вою, державними органами, суспільними організаціями, посадо­вими особами і громадянами. Це тим більш важливо в умовах пе­рехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умовою побудови правової держави ь підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу, Залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.
Головною метою здійснюваної політичної реформи є: налагод­ження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поділу влади, розробка і законо­давче закріплення процедури формування і функціонування пар­ламентської більшості, створення дійового механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту й уряду що­до розробки та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.
Не менш важливим для формування правової держави в Укра­їні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості гро­мадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юри­дичних обов’язків, уміння їх правильно реалізовувати викону­вати. Високий рівень правової культури і правової свідомості не­обхідний для утвердження в суспільстві законності, справедли­вості, встановлення такої атмосфери, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обов’язковості його виконан­ня — необхідна умова створення правової держави. З цього ви­пливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин то­го, що українському суспільству став притаманний правовий нігі­лізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом — СРСР, яким було властиве негативне ставлення до права і закону. З огля-162

ПРАВОВА ДЕРЖАВА
ду на це слід зазначити: значна частина суспільства досі скептич­но ставиться до думки, що закріплені в Конституції цінності мо­жуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подолання цієї ситуації можна до­сягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, але й суспільства в цілому.
Розділ XI
ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
§ 1.Теорії походження права
Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів те­орій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і немож­ливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.
Розглянемо деякі з них.
— За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XIIст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і спра­ведливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньо­віччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божест-в.енним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.
чПредставники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIIIст.) вважали, що природне право на відміну від позитивно­го (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчес­ності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від мож­ливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне 164
ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв’язку з обумовленістю його приро­дою людини не можна вважати науково обґрунтованими.
. Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIXст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право ви­ключає всі фактори випадкового, повільного походження. Зако­нодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законо­давці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народ­ний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники істо­ричної школи права правильно стверджували, що право — об’єк­тивне історичне явище, обумовлене етнокультурними фактора­ми, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідо­мості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.
-Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIXст.) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впоко­ренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов’язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а по­зитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» право­вих переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в про­цесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не вра­ховувала впливу на нього інших об’єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.
• Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIXст.) спирала­ся на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспіль-
165
РОЗДІЛ XI
ний розвиток. Генезис права пов’язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, при­стосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є зна­ряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний ха­рактер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно еко­номічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але во­ни не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільсті. Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала поход­ження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв’язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про прими­рення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомо­гою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори че­рез повторення ситуацій однорідного характеру поступово пере­росли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.
§ 2. Соціальні норми первіснообщинного ладу, їх види і функції
Будь-яке суспільство як складна соціальна система потребує певної упорядкованості суспільних відносин. Підпорядкування маси одиничних відносин загальному порядку досягається за до­помогою соціальних норм — правил поведінки, які регулюють відносини між людьми та їх об’єднаннями.
Життя первісної людини, незважаючи на його примітивний характер, також потребувало існування певних норм, на основі яких люди б організовували спільну працю, розподіл продуктів, визначали порядок взаємовідносин між чоловіком і жінкою, вста­новлювали процедури вирішення спорів, засади функціонування потестарних органів управління і т. ін. 166
    продолжение
–PAGE_BREAK–ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
Соціальні норми первіснообщинного ладу, взяті в їх сукуп­ності, іноді називають мононормами (грец. топок — єдиний, лат. погта — правило)1. Це єдині для всіх членів суспільства правила поведінки, які складалися на основі ритуалів, міфів, звичаїв тощо і мали обов’язковий характер.
Історично першими видами соціальних норм були ритуали і обряди — правила поведінки, в яких акцент ставиться на зов­нішній формі їх виконання і ця форма є строго. Канонізованою. Ритуали і обряди (наприклад, обряд ініціації) мали масовий ха­рактер і виконували регулятивну і виховну функції .
З виникненням мови з’являються міфи, вони передавали інформацію про те, як необхідно діяти в тих чи інших ситуаціях. Міфи — це перекази, розповіді про духів, богів, обожнюваних ге­роїв, предків, у яких поєднувалися знання, художні образи, мо­ральні приписи, релігійні уявлення. Міфологія виконувала пізна­вальну (явища природи і суспільного життя виражалися в спогля­дально-образній формі), регулятивну (міфи мали нормативну, приписуючи частину, яка концентрувала досвід людства і доводи­ла його до кожного члена суспільства), ідеологічну ( міфи були керівництвом до дій, якого слід дотримуватися у стосунках з при­родою і людьми) функції.
Поступово основним засобом регулювання поведінки людей в умовах родового ладу зробилися звичаї-правила,- які склалися історично, протягом життя декількох поколінь і стали всезагальними внаслідок їх багаторазового повторення. Характерним для звичаїв було те, що вони:
регулювали найбільш стійкі суспільні відносини, що склада­лися протягом тривалого періоду;
виражали життєві закономірності, порушення яких загрожу­вало серйозними наслідками для людського роду;
втілювали авторитет всього суспільства;
були частиною людської свідомості, передавалися з по­коління в покоління, ставали стереотипом поведінки;
не знали поділу на права і обов’язки;
опосередковували всі сторони людського буття (поділ по­всякденної роботи, регулювання ситуацій, пов’язаних зі смертю глави сім’ї, тощо).
‘/>Див.: Першиц А. И. Проблеми нормативної! зтнографии. Исследование по общей зтнографии. — М., 1979.; Думанов X. М., Першиц А. И. Моно-норматика и начальное право// Государство и право. — 2001. — № 9. — С. 85-91.
167
РОЗДІЛ XI
Слід зазначити, що племінні органи управління іноді прийма­ли рішення, які не відповідали існуючим звичаям, однак освячені авторитетом загальних зборів і ради старійшин ці рішення потім засвоювалися общинниками як нові правила їх поведінки. В дано­му випадку органи первісного самоврядування виступали в ролі своєрідного нормотворчого інституту.
Неспроможність первісних людей раціонально пояснити деякі явища природи, безсилля перед ними призвели до того, що вони починають пояснювати їх іраціонально, через існування чогось фантастичного, божественного, надприродного. Люди вигадують собі божества і починають їм поклонятися, відправляти релігійні культи (в тому числі жертвопринесення).Таким чином, форму­ються правила поведінки, які регулюють відносини між людьми на основі їх релігійних уявлень (релігійні норми). З розвитком первісних вірувань відбувається перша в історії спеціалізація роду діяльності: з’являються шамани, жреці, знахарі, священнослужи­телі. Язичеська релігія виконувала компенсаторну функцію, тобто намагалася пояснити первісним людям незрозумілі для них яви­ща. У подальшому вона набуває регулятивного значення.
Пізніше, коли люди навчилися оцінювати власні вчинки і вчин­ки інших людей, виникають норми первісної моралі — уявлення і відповідні правила, які визначають, що є добро і що є зло. Вони не нав’язувалися зовні, а були засновані на власному, вільному пере­конанні. Єдиним авторитетом був голос сумління. Зміст моральних норм, їх дотримання пов’язувалися передусім з поділом усіх людей на «своїх» і «чужих». Людина не відчувала докорів сумління, якщо з її вини страждала людина, яка належала до «чужого» племені. Грубість і жорстокість, властиві людині первісного суспільства, обумовили незначне поширення норм в ньому моралі.
Особливе значення мали табу— обов’язкові і незаперечні за­борони, які захистили рід від біологічного виродження (заборона кровозмішування) і природної стихії, дозволили забезпечити відтворення життєвих благ, певні умови існування людей у колек­тиві1. Табу — важливий спосіб виховання людей, стандартизації їхньої поведінки.
У цілому нормативна система первісного суспільства була спрямована на підтримку добувної економіки, гармонійного існування і відтворення конкретних общин у природному середо-
1/>Розрізняють такі види заборон, як заборони на дії, заборони на слова, табу на людей, табу на предмети. Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь: исследование магии и религии. — М., 1980.    продолжение
–PAGE_BREAK–
168
ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
вищі- її складали регулятори біолого-психологічного (табу),
міфолого-релігійного і морального характеру, а також ритуали,
обряди та звичаї, що супроводжували їх. Вони були обов’язковими для всіх членів суспільства, виконувалися ними свідомо і доб­ровільно, сприймалися як природна необхідність, чому значною
мірою сприяла повна на ті часи інтеграція людини в структуру
первісної общини.
І § 3. Закономірності виникнення права
З розкладом родового ладу загострюються соціальні конф­лікти, втрачається єдність членів суспільства і існуючі мононорми перестають забезпечувати порядок та стабільність. Певна частина найбільш значущих соціальних норм первіснообщинного ладу по­требує спеціального захисту. Формування права відбувається шляхом ускладнення суспільних відносин, що постійно повторю­ються, їх визнання і захисту державою. Право виникає об’єктив­но на етапі становлення державно-організованого суспільства як нормативний спосіб регулювання відносин між хліборобами-об-щинниками, скотарями, ремісниками. На наступному етапі відбу­вається закріплення норм у письмових джерелах. Перші письмові джерела права з’явилися приблизно в III—11 тисячоліттях до но­вої ери в Месопотамії, Єгипті, Індії у формі агро календарів та інших спеціальних правил організації і процесу праці та поділу її результатів. Водночас зароджується система преддержавних, а згодом державних органів, яка інформувала про існування таких правил і контролювала їх виконання.
Виникнення права значною мірою обумовлене тими ж причи­нами, що й виникнення держави. В умовах розвитку економічних та інших суспільних відносин соціальні норми первісного суспільства стали неспроможними встановити гарантовані зв’язки, обо­в’язкові для всієї суспільної діяльності. Формування і ускладнення політичного життя суспільства, розшарування його на проти­лежні соціальні верстви (касти, стани, класи) з нерівним майно­вим і соціальним положенням посилювали численні суперечності і.і конфлікти. Розвиток особистості приводить до перетворення людини на самостійного індивіда зі своїми автономними потреба­ми та інтересами. У той же час для максимального задоволення своїх потреб та інтересів людина змушена була свідомо обмежу­вати свою поведінку, жертвуючи на користь суспільства части­ною своєї свободи. Внаслідок цього всі члени суспільних відносин наділялися новими за змістом взаємними правами і обов’язками,
169
РОЗДІЛ XI
які спочатку мали казуально-особистий характер. З часом у міру повторюваності типових життєвих ситуацій, що виникали, і контроля за їх розвитком з боку владних структур вони набували нор­мативного значення і визнавалися загальнообов’язковими. Право стає необхідним і для обмеження (пом’якшення) в період розкладу родового ладу військового протистояння окремих племен.
Виникнення права — тривалий історичний процес. Основни­ми шляхами його формування були такі: визнання індиві­дуальних, фактичних, повторювальних стосунків як права, санкціонування державою звичаїв; утворення правових норм» судовими органами; встановлення правових норм державною владою у вигляді нормативних актів.
Визнання індивідуальних, фактичних, повторювальних від–носин правом. Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу від первісного до державно-організовано­го суспільства значення права надавалося індивідуальним, фак­тичним, повторювальним стосункам. Держава визнає правила, що склалися на основі багаторазового повторення, починає ними користуватися і захищати від порушень, на підставі чого відбу­вається виокремлення юридичного регулювання.
Санкціонування державою звичаїв (звичаєве право). Важли­вим етапом у формуванні права стало перетворення звичаїв первісного суспільства на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення дер­жави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. Дер­жава неоднаково ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які узгоджуються з її політикою, загальними заса­дами життєдіяльності суспільства. Водночас з’являються такі, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння зем­лею і т. ін. Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєм жреців, то тепер вони отримують підтримку державної влади. Таким чином на основі правових звичаїв складається так зване звичаєве право. За змістом багато правових звичаїв у деяких країнах ще й.зараз зберігають рештки звичаїв родового ладу.
Утворення правових норм судовими органами (правові преце­денти). Значну роль у становленні правових норм відіграли суди, які були першими державними органами. Судові органи форму­лювали правові прецеденти — рішення з конкретних справ, які в 170
ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
майбутньому набували нормативного характеру, ставали загаль­нообов’язковими при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для вирішення аналогічних справ, вна­слідок чого склалася ціла система преторського права.
Пряме встановлення правових норм державною владою у ви­гляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів. З часу оновною формою права стають державні нормативні правові акти які відбувається внаслідок динаміки суспільних відносин. По­треби правового регулювання вимагали вироблення і знання спеціальних понять, появи особливих механізмів, інститутів, таких як власність, позов, злочин, юридична відповідальність і т. ін., які були невідомі родовим звичаям. Поступово ці акти в деяких країнах витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяє політизації нормативних актів, на цій основі право стає способом управління суспільством. Нормативні акти збігаються з уявленнями влади про належну поведінку. Єдині правила, які б однаковою мірою вислов­лювали інтереси всіх членів суспільства, зникають. Норми права, захищені на випадок порушення силою «державного апарату, закріплюють можливість майнової нерівності, привілеїв для окре­мих груп населення, поділ на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення певного порядку суспільних відносин. Норма­тивні правові акти держави урізноманітнюються, поділяються на окремі види, оперативно реагують на потреби соціальної практи­ку, чітко формулюють зміст прав і обов’язків. Розглянуті тенденції мибачимо в таких стародавніх юридичних пам’ятках, як Закони царя Хамурапі у Вавилоні, закони Солона в стародавній Греції (594-593 рр. до н. є.). Закони XIIтаблиць 451-450 років до н. є. у .Римі, Салічеська Правда 496 року в країнах континентальної Євро­пії, Закони Етельберта 600 року в англосаксонській правовій сис­темі. Для Руської Правди Ярослава Мудрого 1016 року було харак­терне поєднання норм звичаєвого права, викладених в узагальне­ному виді судових прецедентів, і деяких законодавчих положень.    продолжение
–PAGE_BREAK–
§ 4. Відмінності права від соціальних норм первіснообщинного ладу
Право — закономірний результат внутрішнього розвитку регу­лятивної системи, відповідь на потребу суспільства в регулюванні
171
/>І’ОЗЛІЛ XI
економічних, політичних, соціальних відносин, пов’язаних з роз­витком виробничого способу господарювання. Як уже наголошу­валося, воно не нав’язується і не дарується суспільству зовніш­ньою силою, не з’являється за бажанням чи велінням конкретних суб’єктів. Право є необхідною умовою існування державно-ор­ганізованого суспільства і має велику соціальну цінність.
Соціальні норми первіснообщинного ладу мають певні від­мінності від права.
Так, соціальні норми первісного суспільства складалися вна­слідок багаторазового повторення найдоцільніших варіантів по­ведінки, вони утворювалися всім родом (племенем). Формування права відбувається шляхом ускладнення суспільних відносин, що постійно повторюються, їх визнання і захисту державою. Згодом виникають правові приписи, які встановлюються або санкціону­ються компетентними державними органами (в тому числі судо­вими). Якщо джерелом виникнення соціальних норм первісного суспільства була вся община, то джерел правоутворення було декілька. Разом з нормами, прийнятими державою, в структурі права вирізняють природні права людини, принципи права, кор­поративні і договірні норми і т. ін.
Соціальні норми первісного суспільства виражали загальну
волю і сприяли соціалізації життя общини. Право спочатку в най­
простіших формах забезпечувало вирішення всезагальних справ
у галузі виробництва, розподілу і перерозподілу продуктів, нор­мувало індивідуальні витрати праці на суспільні потреби (ар­
хаїчне право). У процесі станового рошарування населення право
починає служити інтересам окремих соціальних верств: феодалів
(феодальне право), духовенства (канонічне право), мешканців
міст (міське, торгове, цехове право) і використовуватися для ре­
рулювання відносин всередині станів. На певних етапах розвитку
суспільства воно набувало класового характеру, закріплювало
економічну і соціальну нерівність, привілеї. Поступово намі­
чається тенденція повернення, права на більш високому рівні до
засобу реалізації загальносоціальних функцій.
Соціальні норми первісного суспільства виражалися в міфо­логічних системах, звичаях, ритуалах, обрядах тощо. Вони існу­вали в усній формі, у свідомості людей, передавалися із поколін­ня в покоління. Право існувало у вигляді схвалених державою (здебільшого судами) повторювальних, суспільних відносин, які набували правового характеру і згодом закріплювалися в пись-172
ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
мових джерелах (зокрема, законах, правових прецедентах, нор­мативних договорах).
Якщо соціальні норми первісного суспільства не знали поділу на права і обов’язки, то право встановлює загальні дозволи, ве­ління, заборони, які визначають межі суспільних відносин. Завдя­ки такій визначеності право забезпечує знання суб’єктами своїх прав, свобод, обов’язків, можливої відповідальності за правопо­рушення.
У реалізації норм первісного суспільства значну роль відігравав вплив сили авторитету, звички, внутрішнього переконання, гро­мадського осуду. Іноді застосовувався примус, що йшов від усього роду (племені) у вигляді вигнання з общини, тілесних ушкоджень, смертної кари. У державно-організованому суспільстві право завжди передбачає наявність пов’язаних з можливістю застосу­вання державного примусу санкцій до порушників його норм.
Аналіз основних ознак права дозволяє зробити висновок про закономірне виникнення і функціонування в суспільстві самос­тійної, принципово нової нормативної системи — права, яка за своїми суттєвими характеристиками (змістом, способами регу­лювання, формами зовнішнього виразу, засобами забезпечення) відрізняється від усіх попередніх регулятивних систем, соціаль­них норм додержавних суспільств.
ЗАГАЛЬНЕВЧЕННЯПРОПРАВО
Розділ XII
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
§ 1. Головні підходи до праворозуміння
Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні дебати між юристами, про які з подивом пи­сав І. Кант ще у XIXстолітті, продовжуються точитися і нині, на початку XXIстоліття.
Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.
Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одно­го боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.
Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. Так, В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захи­щений інтерес, Ф. Савіньї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов’язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов’язки, марксисти — як відображення класової волі. Різно­манітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих-авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну уявлень про справед­ливість за різних історичних умов, право завжди розглядалося як прояв справедливості і її втілення.
На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові шко­ли і напрямки в дослідженні права.
Коротко охарактеризуємо деякі з них.
Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з’явилися ще в Стародавній Греції. Але тільки в XVIIстолітті ці ідеї у вигляді прогресивних поглядів буржуазії, що виступала проти 174
феодального свавілля і партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особ­ливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існу­ють в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід’ємними і спільними. Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До них належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад, вважав голо­вним природним правом свободу. Позитивне право повинне відпо­відати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним. Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіно-за, Г. Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.
У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових формах. Теорія «відродженого» природного права має кілька варіантів. Одним з них є вчення про «природне право зі змінним змістом» (Р. Штаммер), де природне право пов’язують з втіленням у ньому засад справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі людських відносин. Като­лицькі теорії виводять природне право з догматів віри.
Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж. Ро-улса, який розглядає право як засіб природного і справедливого «розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є забезпечення автономії особи­стості. Розподілу підлягають свобода, рівні можливості і ма­теріальний стан особистості. Справедливість цього розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення принципу рівних можливостей спрямоване на посту­пову ліквідацію нерівності. Отже, і нині теорія природного права зберігає свою демократичну спрямованість.
В. Майховер з позицій екзистенціалізму вбачає зміст сучасно­го «конкретного» природного права в конкретизації «золотого» правила, про яке пише І. Кант: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою. Ідеї школи природного права
175
РОЗДІЛ XII
не втрачають свого актуального звучання і сьогодні. Властиве їй прагнення до справедливості і захисту прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних напрямків обґрунту­вання побудови правової держави.
Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі «Чиста теорія права» (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його неза­лежність від політики. Вона не вдається до аналізу його поход­ження і суті. Жодне поза правове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнавати­ся на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права голо­вне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допо­могою юридичного аналізу окремих його форм, що містять пра­вові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях дра­бини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається норма­тивне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих ор­ганів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.
Державу Г. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як «законний правовий порядок», «персоніфікацію правопорядку», через що і забезпечується влада права в суспільстві.
У післявоєнні роки Г. Кельзен обґрунтовує важливе положен­ня про примат міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що право так і не змог’ло позбавитися впливу політики.
Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід на­голосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями. Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він значно сприяв розвит­ку провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення форм 176
ЗАГАЛЬНЕВЧЕННЯПРОПРАВО
права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм виходив з при­мату права.над державою.
Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники соціологічного підхо­ду до права (найбільш відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Па-унд, М. Окрідж та ін.) підтримують різні його напрямки: соліда-ризм, вільне право, реалізм, біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Праг­матичний підхід до права вимагає розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є «живим правом», право ж у тексті правових норм «мертве». Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладений особистий роз­суд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси по­ходить відомий вислів: «Право — це те, що думають про право судді». Головним засобом досягнення корисного результату за­побігання конфліктам у суспільстві і їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридич­ної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Право в законі — це лише «можливе», а в практиці — «діюче» право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити зако­нодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Деякі представники цього напрямку (напри­клад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування «юс­тиції без права», говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську систему права.
Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є
позитивним у ньому.
Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на
177
РОЗДІЛ XII
норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю пев­них суб’єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реаль­ного життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст мо-ралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини по­винні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний харак­тер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб’єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого про обов’язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумов­лює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односто­ронній (імперативний) характер. Право, на думку Л. Петражиць­кого, має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі релігійних факторів і т. ін. Вільне від будь-якого догматизму вчення Л. Петражицького сприяло розкриттю великої ролі пра­восвідомості в механізмі правового регулювання, вплинуло на де­які сучасні теорії (наприклад, біхейвіоризм).
    продолжение
–PAGE_BREAK–Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — су­то класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визна­чається матеріальними умовами життя цього класу. Отже, го­ловні ознаки права — його класовий, вольовий характер і ма­теріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право, як застосування «рівного масшта­бу» до різних за якостями і можливостями особистостей, не мо­же створити між ними фактичної рівності, — отже, воно є «пра­вом нерівності». З цього робиться висновок, що в процесі побудо­ви комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.
У радянські часи існували різні інтерпретації марксистського вчення про право. До створення розгорнутої системи радянсько-178
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
го законодавства переважав соціологічний (П. Стучка) і частково психологічний підхід (І. Рейснер). Згодом упродовж тривалого зсу право ототожнювалося з законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Ще й досі багатьма юристами не подолане таке розуміння права. Воно було сформульоване в 1938 році на І Всесоюзній нараді працівників права А. Вишин-ським, який був тоді головним теоретиком серед юристів. Він роз­глядав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, вира­жають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і роз­витку суспільних відносин, що є вигідним для панівного класу.
Як бачимо, визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов’язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності. Крізь призму тако­го уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як про­дукт діяльності держави, фактично нею «дарований», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські роки цей підхід до права виправдовував і навіть оточував правовим ореолом закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і справедливості (властиві для 30-х років закони, які надавали право здійснювати «правосуддя» позасудовим органам, ліквідовували за окремими категоріями справ право на захист і т. ін.). Таке розуміння права на довгі роки загальмувало розвиток радянської правової науки.
Водночас марксистський підхід до поняття права містить і по­зитивний матеріал. Він звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість. Погляд на право як застосування рівного масштабу до кожного суб’єкта є важли­вим для обґрунтування положення про можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не фактичної рівності.
У цілому ж кожна з розглянутих вище правових шкіл зробила певний внесок у розкриття поняття права як багатоаспектного явища.
§ 2. Поняття і різні прояви права
Термін «право» вживається у різних значеннях. У теорії пра­ва він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне пра­во. У юридичному праві слід розрізняти право об’єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності
179

РОЗДІЛ XII
охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх роз­витку, і право суб’єктивне, яке належить окремим особам і поля­гає в наявності в кожного з них певних правових можливостей. Ц{ можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких скла­дається об’єктивне право.
Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що во­но є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і су­часний стан правової науки. Формулювання поняття права усклад­нюється і у зв’язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба виходити з того, що об’єктивне право має різні прояви. Хоча воно і усвідомлюється людьми, але існує об’єктивно і має прояв не тільки в державних нормативних актах.
Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному середовищі обов’язкові нормативи визнаються і за­хищаються судами та іншими державними органами. На подаль­шому етапі відбувається поглиблення основ права, деталізація його змісту з допомогою сформульованих державними органами правових деталей і конкретних процедур. Отже, у своїй основі право складається і самореалізується, з державою лише закріп­люється, конкретизується і деталізується.
Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі накопичення певного досвіду і перевірки їх життям. Вони визнаються і захищаються су­дами та іншими державними органами. Згодом основи права, які складаються об’єктивно, закріплюються, конкретизуються і де­талізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Це яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.
Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умо­вах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв’язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріп­люються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Праг­нення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формаль­не вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.
180
ЗАГАЛЬНЕВЧЕННЯПРОПРАВО
Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фак­тично набуває обов’язкового характеру і має великий вплив на по­ведінку суб’єктів права. Судова практика усіх вищих судів впливає на практику нижчих судів. Нижчі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищими прийнятих ними рішень. Судова практи­ка викликає також необхідність знайомства з нею інших суб’єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Ста­родавньому Римі констатували, що право дістало свою назву від правосуддя .
Обов’язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.
Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).
Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов’язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо за­кріплюються.
Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід’ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.
Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб’єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона нібито прирощує правові норми, без чого
181
РОЗДІЛ XII
І
неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).
Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі ба­гаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законо­давче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).
У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшло­ся, кожен з них пов’язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нор­мативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш кон­кретні права і обов’язки, які безпосередньо формулюються дер­жавою і встановлення яких випливає з потреб подальшого роз­витку суспільних відносин.
Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб’єкта прав. Ця міра відображає згоду суб’єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб’єктами права. Така міра і вста­новлюється об’єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб’єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних 182
ЗАГАЛЬНЕВЧЕННЯПРОПРАВО
умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плу­тати з фактичною, бо нерівними є суб’єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим ста­ном і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але вод­ночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловжи­ванню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової інформації обме­жується забороною монополізації цих сфер, рівне право на здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.
Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вче’них-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з’ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні1.
Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.
Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визна­ченнях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існу­вання. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.
Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.
    продолжение
–PAGE_BREAK–§ 3. Ознаки права
Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо міс­тить, а також виведення інших найважливіших його ознак.
1/>Див.: Нерсесянц В. С. Право и закон: их различие и соотношение // Во-
просьі философии. — 1988. — № 3; Козюбра Н. И. Социалистическое право и
общественное сознание. — К., 1979..
183
РОЗДІЛ XII
Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юри­дичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті озна­ки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, де­мократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов’язкову спря­мованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.
Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх’ учасників, а разом з ними і право, складаються об’єктивно, а не є чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.
Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадя­нами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схва­люється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «за­дає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільно­го компромісу.
Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Норма­тивність права полягає в тому, що воно містить загальнообов’яз­кові права і обов’язки для невизначеного кола суб’єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих си­туацій. Право має первинний характер’. Моделі поведінки людей, які є суб’єктами права, складаються з таких їх прав і обов’язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при вста­новленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.
Основу права становлять класичні правила поведінки, які ді­ють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багатора­зове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовід-184
ЗАГАЛЬНЕВЧЕННЯПРОПРАВО !
носини кредитора і боржника). Нормативна основа права скла­дається з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб’єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб’єк­та права. Заборона вимагає безумовного утримання суб’єкта пра­ва від тієї чи іншої поведінки.
Ознакою права є його обов’язковість. Повторюваність пев­них дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов’язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення че­рез закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов’язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися че­рез безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мов­чазної згоди визнання загальнообов’язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загально­обов’язковості права є його захищеність з боку держави, яка га­рантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.
Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов’язана з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напря­мок правової політики на залякування громадян, на репресії, ма­сове застосування державного примусу. Проте державний за­хист вимог права, — а він є його обов’язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі ви­конання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справед­ливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихо­ванням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державно­му захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов’язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб’єктам права, які недо­статньо розуміють значення судового захисту своїх прав.
185
/>РОЗДІЛ XII
Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Але це треба розуміти лише як обов’язковість наявності в правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як гарантія,передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.
Щодо забезпечення належної реалізації права, то вона зале­жить від рівня правосвідомості громадян, більшість яких доб­ровільно виконує правові вимоги, а також рівня виховної, заохо­чувальної та організаційної роботи державних органів. Лише для деяких суб’єктів права наявність погрози застосування держав­ного примусу має стимулюючий попереджувальний характер.
Однією з найважливіших властивостей права є його здат­ність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулю­вання відбувається в результаті впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку. її одноманітність і повторю­ваність, відповідність вимогам права становить зміст правового регулювання. Вплив права на суспільні відносини може відбува­тися в кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі су­спільні відносини, сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного прогресу, гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не’ зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним фактором.
~/>~1 § 4. Функції права і його соціальна цінність
З регулятивними можливостями права пов’язані його функції.
Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціаль­ним призначенням права.
Вплив права здійснюється через свідому належну або можли­ву поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб’єктом права своїх прав і обов’язків.
Функції права безпосередньо спрямовані на виконання зав­дань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.
186
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАНО
Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політич­них інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні відносини, та­ким чином, вводяться правом у певні рамки. Функція правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків по­ведінки людей, реалізацію ними своїх прав і обов’язків (напри­клад, регулювання договірних відносин). Нині в Україні це набу­ті- ває особливо великого значення для розвитку ринкових відносин ‘ ^ і демократії. Регулятивна функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів. Регулювання при цьому може бути за­гальним, коли регулюється поведінка широкого кола невизначе-них суб’єктів (наприклад, правило про необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або встановлення розміру по­датку) або індивідуальним — коли регулюється поведінка кон­кретної особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться судом у конкретній справі), тобто через акти за­стосування права.
Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється зара­ди охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою вста­новлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів ви­конання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін. Слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій права :на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом однієї властивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регу­люються. В обох випадках йдеться про перетворення норматив­ності права на урегульованість суспільних відносин. Різними ли­шаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регуля­тивної і правоохоронної функцій.
Здатність права бути регулятором суспільних відносин — го­ловна його корисна властивість. Саме через наявність цієї влас­тивості право має величезну інструментальну цінність — воно є ! необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі ст.З Конституції України, що визнає людину найвищою соціальною
187
РОЗДІЛ XII
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО     продолжение
–PAGE_BREAK–І
цінністю, праваі свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильному поєднанню інтересів особи і суспільства в цілому. Цінність діючого в суспільстві права багато в чому залежить від його розвиненості, системності, узгодже­ності, стабільності і динамічності, без чого не може існувати роз­винута система права. Регулюючи суспільні відносини, право вносить у суспільство організованість, виступає знаряддям ор­ганізації державного управління, здійснення програмування, соціального контролю тощо. Внаслідок цього право виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі і дії ти­сяч і мільйонів людей в одному напрямку, перетворюючи їх фак­тично на єдину волю, що відповідає інтересам суспільства, має всезагальнии характер і покликане на забезпечення соціального прогресу.
Але цінність права не обмежується його здатністю регулюва­ти суспільні відносини. Право має власну, незалежну від прита­манних йому корисних властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є погляд на нього як на втілен­ня основоположного принципу справедливості. Йдеться не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість. Треба врахувати, що уявлення про справедливість у різні історичні епо­хи суттєво змінювались. Оцінюючи, наприклад, міру справедли­вості феодалкного права, ми не повинні виходити з сучасних уяв­лень про справедливість права, в основі яких лежить уявлення про його відповідність принципам гуманізму, свободи, рівності. Авторитет права завжди залежить і від рівня легітимності, тобто від того, наскільки членами суспільства його вимоги сприймають­ся як справедливі, як такі, що відповідають їх волі й інтересам. В усякому разі, право завжди виступає і сприймається як анти­под свавілля, а несправедливі закони суперечать його принципам. Цінність права особливо яскраво проявляється в тих державах, до яких належить і Україна, де проголошено принцип його верхо­венства (ст. 8 Конституції України). З цього принципу, зокрема, випливає першість і підвищена цінність права щодо держави, об­меженість і пов’язаність правом всіх державних органів, які зо­бов’язані діяти відповідно до вимог права і у формах, встановле­них правовими нормами. Найскладніші колізії суспільного життя повинні вирішуватися виключно на основі права. Цінність права полягає в його гуманізмі, спрямованості на забезпечення пріори­тету прав людини, її свободи, всезагальної рівності, концентро-188
ваному виразі в ньому справедливості. Саме тому воно закріплює і встановленням державного захисту перетворює на загально­обов’язкові найважливіші норми і принципи моралі. Цінність пра­ва полягає і в тому, що його зміст завжди є показником рівня цивілізованості суспільства. В праві закріплений досвід певного народу, його досягнення в різних галузях життя, ставлення суспільства до особистості. Звідси і випливає цінність права як досягнення суспільства, важливого показника його культури.
§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву
Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому, що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично оформлює потреби соціального розвит­ку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою. Такого захисту в тій чи іншій формі (на­приклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати неза­лежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.
Отже, право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми є суто суб’єктивними яви­щами, що їх державні органи формулюють заради їх юридичного оформлення.
Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов’язані між собою. Вони ні в якому разі не повинні ото­тожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, і зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього ви­раження цих правил і відносин. Право як система правил по­ведінки (норм) становить зміст закону або інших форм права.
Головними формами існування права є писане право (законо­давство), звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право(законодавство) формулюється державними органами. Воно превалює в країнах континентальної Європи, в то­му числі в Україні. Складається писане право з ієрархічної систе­ми правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичаєв є право—перша історична
189
розаіл хп
форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих дер­жавою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей істо­ричного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим держав­ним органом, застосування якого стає обов’язковим при вирішенні всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах так званої англо-американ-ської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічно­го розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або кількома суб’єктами, є обов’язковими для них і має юридичне значення і для інших учас­ників суспільних відносин. Договір як форма права превалює в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою економікою. (Більш детально про форми права див. розділ XX.)    продолжение
–PAGE_BREAK–
З точки зору похідного значення форми права від його змісту є неприпустимим етатичний погляд на право як на продукт і інстру­мент держави. Такий підхід веде до змішування права з його право­вою формою. Внаслідок цього може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправ­дати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, ото­чити будь-який закон правовим ореолом.
Законодавство та інші форми права змінюються і доповню­ються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.
Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втілен-. ням справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості. По­ява закону чи іншої форми права є свідченням офіційного ви­знання державою певної поведінки обов’язковою і її зобов’язан­ня охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону. 190
ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
Існування закону та інших форм права не є і абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може • бути як пра­вовим, так і неправовим. На відміну від неправового правовий за­кон завжди відповідає вимогам справедливості, служить суспіль­ному прогресу. Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець, і дер­жавні акти, які повинні за своїм змістом бути відповіданими власне закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавіль­ний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливвість і нехту­ють правами людини, принципами свободи і рівності… Такими бу­ли, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримі­нальних справ, рішення про насильницькі депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практич­них питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще статтею 6 пункту «в>> Статуту Міжнародного військового три­буналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов’язок цих Трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство »).
З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх норми, які прямо не пов’язані зі свавіллям, але які суттєво відхиляються від принципів справедливості і не відпо­відають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими. Це відбувається вна­слідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недо­статніх юридичних знань. Мова може йти про відсутність науко­вої обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій норма­тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компе­тенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша не­чинною, тобто неправовою, і т. ін.
Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не
191
РОЗДІЛ XII
/>має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визна­чати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або не-правовим — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із не-правовим характером того чи іншого закону, має можливість і навіть морально зобов’язаний застосовувати всі законні способи, щоб він був скасований.

Розділ XIII
IIПРИНЦИПИ В ПРАВІ
§ 1. Поняття, риси і класифікація
принципів, що діють у правовій системі
У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як загальні вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а та­кож як вихідні керівні засади, відправні установлення, що вира­жають сутність права і випливають з ідей справедливості й свобо­ди, а також визначають загальну спрямованість і найістотніші ри­си діючої правової системи.
Поняття «принцип» у перекладі з латинської мови означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх давен прин­цип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної си­стеми (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов’язків і не завжди забезпечені конкретни­ми законодавчими санкціями, однак від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Провідна роль принципів забезпечується прямим чи непря­мим їхнім закріпленням у нормах права. Ті засади, що не за­кріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості. їх іноді назива­ють «правовими принципами», що передують створенню системи права. У свою чергу, принципи права можуть бути прямо сформу­льовані в законодавстві або ж випливати з його загального смис­лу. При цьому вони стають орієнтиром правотворчої і правозас-тосовчої діяльності органів держави.
Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:
мають властивість вищої імперативності, універсальності, за-гальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протя­гом невизначено тривалого часу;
спрямовують розвиток функціонування всієї правової системи;
і зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;
І виступають найважливішим критерієм законності дій грома­дян, посадових осіб та інших суб’єктів права;
. сприяють подоланню прогалин у праві;
, впливають на рівень правосвідомості в суспільстві.
7 2-597193
РОЗДІЛ XIII
Система принципів базується на їх стійкому зв’язку між осо­бами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно врахову­вати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.
Принципи права можна класифікувати за такими підставами:
а)за формою нормативного вираження (тобто за характером
нормативного джерела, в якому вони закріплені);
б)за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);
в)за змістом.
За формою нормативного вираження принципи можна роз-г поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодер­жавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві л та принципи правових інститутів. За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов’язана з досліджен­ням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типо­логічні, історичні та ін. Розглянемо деякі з них.
І § 2. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права
Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосеред­ньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політич­ним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні висту­пати універсальним критерієм становлення національних право­вих систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав.
Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продук­тивної взаємодії людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з кра­щих досягнень людства. Будучи визнаними загальнолюдськими і закріплені в міжнародно-правових документах, ці принципи ста­ють обов’язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 року, в Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, Декларації про принципи міжна­родного права, що стосуються дружніх відносин і співробіт­ництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єд­наних Націй від 24 жовтня 1970 року та ін.). 194
ПРИНЦИПИ В ПРАВІ
Статут Міжнародного Суду згідно зі ст. 38 (1) оперує кате­горією «загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями», які характерні лише для держав з демократичною і гу­маністичною орієнтацією. При цьому буває досить важко з’ясу­вати, про які принципи йдеться: про принципи права, які визна­ються усіма націями, більшістю держав, групою держав з демо­кратичним режимом, чи про інші. Водночас прогресивна правова думка сформулювала такі загальні засади, які не можуть реалізу­ватися незалежно від принципів організації і функціонування всієї соціальної системи, включаючи і правову. До них належать принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівноправності та інші, тобто ті, без яких право не може функ­ціонувати. Кожен з них знаходить свій вияв як у системі права в цілому, так і в окремих його галузях та інститутах.
Принцип гуманізму — одна з найважливіших ціннісних ха­рактеристик цивілізованого суспільства, що визнає благо люди­ни, його право на свободу, щастя, виявлення своїх здібностей критерієм прогресивності соціальних інститутів.
Цей принцип у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Мрії про щастя, справедливість і людяність відомі з глибокої давнини і сформувалися в систему гуманістичних поглядів в епоху Відрод­ження. У недалекому минулому нашої держави ідеали гуманізму асоціювалися із звільненням трудящих від експлуатації, з рево­люційним рухом пролетаріату і становленням системи соціаліс­тичного права. Однак ідеї гуманізму мають загальнолюдський (загальноцивілізаційний) характер. У праві прояв принципу гу­манізму означає закріплення у правових формах відносин між людиною, державою і суспільством на основі визнання самоцін-ності людської особистості, невід’ємності її прав і свобод, пова­жання її гідності, захисту від свавільного втручання у сферу осо­бистого життя. Принцип гуманізму в праві знаходить своє втілен­ня в цілому ряді нормативних положень різноманітної галузевої належності, таких як: ніхто не може бути безпідставно заарешто­ваним або утримуватися під вартою; батьки зобов’язані утриму­вати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий катуван­ню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують йо­го гідність, видам примушування і покарання; заборона допуску преси і публіки на судовий розгляд з міркувань моралі.
Принцип демократизму/ірямо випливає з принципу народо­владдя. Однак ідея права полягає у прагненні окремої людини до відносної свободи від влади — державної, особистої і навіть на-
РОЗДІЛ XIII
ПРИНЦИПИ В ПРАВІ
/>/>/>родної. Тому в праві принцип демократизму проявляється шляхом закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади, в здійсненні правової політики, у створенні й удосконаленні законодавства.
Принцип справедливості передбачає його трактування як зовнішнього щодо права явища і як спеціально-юридичної кате­горії, що відбиває певні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад, з точки зору вільного населення Риму рабство цілком відповідало його уяв­ленням про справедливість). Щодо справедливості, то як спе­ціально-юридична категорія вона розглядається в масштабі від- ч повідності, пропорційності, збалансованості і певної гармоній­ності між здійсненими витратами, зусиллями, звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженої у ви­гляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі вказа­ний принцип виступає як принцип усієї правової системи.
Принцип свободиЯк можливість вибору варіанта поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише не­обхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шля­хом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і посадових осіб має бути спрямована на ство­рення умов для реалізації і захисту свободи людини.
Принцип рівності виражається в рівності правового станови­ща всіх перед законом, наявності рівних загальногромадянських прав і обов’язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої, релігійної належності, походження, місця мешкання, посадового стану та інших обставин.
§ 3. Загальноправові принципи
Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них нале­жать: єдність прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин, га-рантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші.
1У6
Єдність прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин. Цей принцип спрямований на поєднання публічних і приватно-право­вих засад у праві, узгодження інтересів різних соціальних груп, громадян і держави в цілому. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним суб’єктом будь-яким соціальним бла­гом кореспондує обов’язок іншого суб’єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і обов’язків є громадяни і їх об’єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов’язків:
загальному суб’єктивному праву (на працю, відпочинок, охо­рону здоров’я) кореспондує обов’язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм;
загальним юридичним обов’язкам (не посягати на права і сво­боди, честь і гідність інших людей) відповідають суб’єктивні юри­дичні права конкретних осіб вимагати їх дотримання;
праву одного суб’єкта відповідає обов’язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю кореспондує обов’язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайнятості — допомогу по безробіттю;
кожен суб’єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і обов’язків. У відносинах по договору купівлі-продажу обов’язку продавця передати товар відповідає його право одержати за ньо­го обумовлену договором плату, а обов’язку покупця оплатити товар відповідає право одержати товар на погоджених умовах.
Гарантованість прав і свобод громадян. Реальність здійснення прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних, організаційних, а також юридичних гарантій, без яких реалізація прав була б неможливою. До політичних гарантій належить наявність розвинутої системи народовладдя і демокра­тичних форм її здійснення; до економічних — рівність усіх форм власності, економічних можливостей усіх суб’єктів суспільних відносин; до юридичних — система правових засобів, за допомо­гою яких реалізуються можливість захистити свої права і свобо­ди в суді, доступність законодавства та інших нормативних актів, можливість не свідчити проти самого себе і своїх близьких ро­дичів, відповідальність держави за незаконні дії державних ор­ганів і посадових осіб та ін.
Принцип відповідальності за вину. Однією з підстав юридичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та ЇЇ
197
РОЗДІЛ XIII
наслідків у формі умислу або необережності. Сутність принципу по­лягає в тому, що застосування заходів юридичної відповідальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до влсника джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди, тобто за об’єктивно протиправний вчинок. Водночас чимало дослідників таке заподіяння шкоди не відносить до правопорушення, а це озна­чає, що загальна дія вказаного принципу не порушується.
Принцип законності. Цей принцип виражається в системі ви­мог суворого і неухильного дотримання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб’єктами суспільних відносин. Свій ви­яв він знаходить у правотворчій і правозастосовчій діяльності. Цей принцип означає також верховенство закону в системі юри­дичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і до­тримання законів, несуперечність норм, що становлять діючу си­стему права, обов’язковість норм права для всього населення, не­припустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність та ін.
Принцип поділу права на публічне і приватне, на відносно са­мостійні галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, бо цей поділ сформулювався і тяжіє до континен­тальної (романо-германської) правової сім’ї. Галузі права, призна­чення яких — забезпечувати загальне благо, виконувати функції соціального служіння, належать до публічно-правових (консти­туційне, адміністративне, кримінальне право та ін). Приватне (осо­бисто-вільне) право встановлює лише юридичні форми, рамки, в межах яких суб’єкти здійснюють права, що їм належать, у будь-якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а також інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне право).
Поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій установлюється правопо­рядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою її своєчасне реформування.
    продолжение
–PAGE_BREAK–§ 4. Міжгалузеві й галузеві принципи
Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий 198
ПРИНЦИПИ В ПРАВІ
характер, бо більш-менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі: незалежність суддів і підкорення їх тільки законам; здійснення правосуддя тільки судом; рівність прав учасників судового розгляду; всебічність, повнота й об’єктивність з’ясування обставин справи;
ніхто не може бути суддею у власній справі; усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу; національна мова судочинства; доступність судового захисту та багато інших. Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено», які відповідають загальнодозволеному і дозволено-заборонному ти­пам правового регулювання. Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких ви­пливає, що громадяни і юридичні особи можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено-заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміні­стративного, криміналістичного і процесуального циклу галузей і побудована на забороні виходити за її межі.
Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивіду­алізації галузі як самостійної в загальній системі права. Прин­ципи галузей — це не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і нор­ми права, можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси рефор­мування політичної, економічної, соціальної та інших сфер жит­тя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих прин­ципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла станов­ленню ряду нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодав­цем все ж стояла держава, тому основні умови трудового догово­ру з працівником (розмір зарплати, терміни договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими. В умовах ринкової організації економіки основоположними принципами трудового права стають:
199
/>РОЗДІЛ XIII
свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина свободу вибору місця роботи, форми й виду ре­алізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудових відносин при встановленні державою обов’язкового мінімуму прав найманого працівника;
державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників;
принцип обов’язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підлеглості працівника організаторам виробництва в процесі праці;
принцип розподілу за кількістю і якістю праці, що відповідає екстенсивному типу виробництва, модифікується в принцип оплати праці найманого працівника за його результатами відпо­відно до встановленого державою мінімуму оплати і договорів про працю;
і нарешті, більшого значення набуває принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатності, а також матеріально­го забезпечення в разі безробіття, що зафіксовано на міжнарод­но-правовому рівні.
З часом зникли такі принципи, як переважна охорона со­ціалістичної власності і її необмежена віндикація, принцип пла­нування, керівна і спрямовуюча роль КПРС та інші, що вихоло­щували зміст галузі цивільного права. Водночас з’явилися прин­ципи, сформульовані в процесі багатовікової історії розвитку тієї чи іншої галузі, які або не згадувалися взагалі, або мали друго­рядний, підпорядкований щодо згаданих вище принципів харак­тер. Йдеться про принципи єдності правового регулювання май­нових і особистих немайнових відносин незалежно від їхніх суб’єктів, рівності учасників цивільних правовідносин, повного поновлення порушеного стану суб’єктів цивільного права та ін.
Не міг не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від класового трактування права, а також загальні тенденції до гу­манізації й демократизації правової системи в цілому.
~/>~1 § 5. Принципи правових інститутів
Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інсти­туту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування прин­ципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих 200
ПРИНЦИПИ В ПРАВІ
інститутів права становлять цілком самостійну наукову кате­горію і виступають конкретизуючим елементом системи загаль­них принципів права.
Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гу­маністичною орієнтацією, зокрема:
законність покарання в розумінні конкретного його прояву; визначеність покарання у вироку суду;
обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку; гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його люд­ську гідність;
індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці злочинця (врахування особи винного);
справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду.
Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у справах, що випливають з адміністративно-пра­вових відносин, інституту судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання судових рішень і багатьом іншим, відповідає своя система принципів, адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює їх нормальне функціону­вання. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи:
виконання судових рішень державними виконавцями; швидке й реальне виконання судових рішень; мирова угода у виконавчому провадженні; диспозитивність виконавчого провадження; повернення стягнення на майно боржника та ряд інших. Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідни­кам дійти висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи мо­жуть виводитися з соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.
ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
/>Розділ XIV
I/>IПРАВО, ЕКОНОМІКА,     продолжение
–PAGE_BREAK–IIПОЛІТИКА
§ 1. Поняття відносної самостійності права
Усі так чи інакше пов’язані між собою явища соціальної дійсності доповнюють і збагачують одне одне. Завдяки цьому можливе пізнання права як конкретного цілого і всієї системи різноманітних відносин.
Поширене до розпаду Союзу РСР твердження про те, що зміст права є похідним від економіки, було проявом вульгарного еко­номізму. Тому слід відхилити спрощене уявлення про те, що нор­ми тільки юридично виражають економічні процеси суспільного життя, протоколюють економічну діяльність. Насправді на фор­мування права і його зміст впливають спадковість, міжнародні, організаційно-управлінські, демографічні, релігійні фактори, за­гальний рівень культури суспільства тощо. Не випадково в науці відмежовують юридичні відносини від інших соціальних відносин, оскільки вони мають свою власну, «паралельну» історію. З момен­ту свого виникнення право набуває відносної самостійності щодо суспільства, держави, економіки, волі правлячих сил, звичаїв, мо­ралі, корпоративних та інших соціальних норм.
Відносна самостійність передбачає наявність не менше двох компонентів, які перебувають у причинній або функціональній взаємодії. Відносна самостійність права вказує на його чільну роль, першість стосовно інших явищ дійсності. При цьому абсо­лютної, самодостатньої самостійності, відокремленості від зовнішніх чи внутрішніх факторів у складних соціальних систе­мах бути не може. Така властивість права дозволяє без обмежень використовувати набутий корисний досвід у регулюванні су­спільних відносин.
§ 2. Право і економіка
Залежність між адекватністю економічних відносин і їх пра­вовим опосередкуванням є аксіомою в юридичній науці.
Економіка — це система відносин щодо виробництва, роз­поділу, обміну і споживання матеріальних благ. Економіка пев­ним чином визначає, детермінує потребу в появі, існуванні і зміні 202
правових форм. У свою чергу правова форма є способом існуван­ня, виразу, розвитку і перетворення економічного змісту.
Взаємодія між цими двома складними системами відбувається таким чином, що зміни в одній з них спричиняють порушення стабільності в іншій.
Кожна з систем являє собою цілісне утворення із самостій­ною логікою свого розвитку. Право не просто оформляє еко­номічний зміст, а є його найважливішим елементом, свого роду опорною конструкцією. Порядок економічних відносин, які пов­торюються і підтримуються державою, — один з найважливіших проявів права. Встановлення зв’язків права і економіки потребу­ють пошуків, обґрунтованих висновків, а це означає, що ці зв’яз­ки не вкладаються у просту схему причина — наслідок. Виходячи тільки з економічної структури суспільства, неможливо відтво­рити систему правового регулювання в цілому, її окремі струк­турні елементи, характер її зворотного впливу на економічні
відносини.
У суспільстві не існує абсолютного протиборства і абсолют­ної гармонії між правом і економікою, але мають місце часткові суперечності і пристосування економічної і правової сторін одна до одної. Право активно впливає на регульовані відносини: при­скорює, гальмує (і навіть блокує) розвиток економіки або ж за­безпечує її звичайне відтворення. Такий вплив здійснюється че­рез законодавство — систему нормативно-правових актів, що
існують у державі.
Розглянемо на прикладах ці положення. Протягом тривалого часу діяльність суб’єктів малого підприємництва стримувалася досить складною системою оподаткування, обліку і звітності. До суб’єктів малого підприємництва належать фізичні і юридичні особи з невеликою кількістю найманих працівників і обсягом ре­алізації продукції (товарів, послуг). Після введення спрощеної системи оподаткування, обліку й звітності суб’єктів малого підприємництва тільки за перші два роки їх кількість зросла в сім разів і досягла понад мільйона осіб, а сплата єдиного податку збільшилася в 6,1 раза порівняно з попередніми роками. Тобто економічні відносини дістали додатковий імпульс внаслідок усу­нення причин їх штучного стримування.
Уведення ж додаткових форм фінансової звітності, нових за­собів обліку розрахункових операцій, навпаки, для таких суб’єктів малого бізнесу потягне за собою припинення зазначе­ної тенденції.
203
РОЗДІЛ XIV
ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
/>/>/>Наявність у цивільному законодавстві досить статичних, відо­мих ще з часів Давнього Риму норм про договори купівлі-прода-жу, доручення, міни, застави та багатьох інших, протягом століть забезпечує звичайне відтворення економічних відносин.
Можливості передбачення розвитку соціально-економічних явищ з метою їхнього правового оформлення мають досить вузькі межі. Економічні явища перебувають під впливом не тільки стихійних соціально-економічний процесів, але й раціональних факторів, як, наприклад, вплив державної влади через законо­давство тощо.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Коли певні тенденції, що стали помітними в економіці, знахо­дять своє адекватне відображення в правовій формі, процес функціонування економіки відбувається нормально, що свідчить про ефективність діючих у цій сфері правових норм.
З часом економічні відносини і правова форма, яка їх забезпе­чує, застарівають, що, у свою чергу, вимагає реформування усієї економіки або її окремих сторін і нового законодавчого забезпе­чення цих економічних відносин.
При цьому вирізняють тенденції абсолютні, довгострокові і короткострокові, такі, що з’являються й зникають за певних умов, і універсальні, необхідні, неминучі, що випливають з еко­номічного життя і не можуть бути усунуті ніяким втручанням у соціальну сферу.
Щоб пізнати економічні тенденції, виявити і врахувати їх у відповідній правовій формі, необхідно якомога точніше визначити умови, за яких вони зникають. Річ у тім, що цих умов можна прос­то не помітити. Наприклад, існує економічна тенденція до нагро­мадження засобів виробництва. Але навряд чи можна сподіватися на те, що вона збережеться там, де швидко зменшується кількість населення. Зменшення засобів виробництва, у свою чергу, може залежати від неекономічних факторів. Це означає, що якщо в ос­нову законодавчих рішень будуть покладені недостатньо вивчені економічні тенденції, то не буде жодних підстав посилатися на право як основну причину недоліків, які є в економіці.
Оскільки за допомогою правової форми не завжди одержу­ють очікуваний результат, склалася думка про певну її друго­рядність. Наприклад, Закон України від 21 листопада 1995 року «Про промислово-фінансові групи в Україні», незважаючи на численні зміни до нього, досі не дістав потрібної реакції в системі економічних відносин. На цей час в Україні не зареєстровано жодної промислово-фінансові групи, хоча в Росії їх майже 75.
204
Правова форма не повинна і не може бути визнана рівнознач­ною з економічною системою та її якостями. Законодавство ви­ступає фактором, який спрямовує розвиток економіки не аби-ку-ди, а відповідно до потенційних її можливостей у даний період. Причому взаємодія між цими двома системами здійснюється не просто, так би мовити, лінійно: нормативний припис — очікува­ний економічний результат. Правовий припис передбачає в зада­них межах безліч можливих способів організації економічного змісту. Правова форма надає економічним відносинам нових яко­стей, у чому й полягає її регулятивна роль.
Прогнозування руху економічної системи, в чому великого значення набувають правові форми її опосередкованості, може бути достовірним лише на відносно коротких часових проміжках. За будь-яких суспільних умов окремі особи, групи людей, держа­ва завжди обмежені наявним майновим багатством суспільства, кількістю засобів виробництва і предметів споживання, існуючим рівнем техніки, системою суспільного розподілу праці, роз­поділом робочої сили між різноманітними галузями господар­ства, системою особистих потреб та іншими умовами. Досить ва­гомим фактором, що обумовлює межі прийняття економічних і правових рішень, є нині «екологічний імператив», що ставить під питання саме існування людини.
Розглядаючи процес взаємодії права й економіки, слід врахо­вувати не тільки фактичний стан економіки, але й економічну політику, яку проводять органи влади, а також і вплив наукових шкіл, теорій на зміст рішень, які ці органи приймають. Так, ідеї «свободи ринку», безконтрольної ринкової економіки з часом змінилися на більш зважені підходи «соціально орієнтованої еко­номіки», пов’язаної з активним втручанням держави в її регулю­вання. Недоторканність приватної власності, як з’ясувалося, по­винна узгоджуватися з суспільними інтересами. Досить корис­ною виявилась ідея планування економіки та правових рішень, що її регламентують. Отже, і роль законодавства на сучасному етапі розвитку економіки України, на відміну від інших держав, може бути викладена в таких напрямках.
Передусім слід забезпечити правовими засобами різно­манітність форм власності, рівність правового становища суб’єктів ринкових відносин, приватизацію державної власності, підлеглість державного сектора загальним правилам ринкової економіки, скорочення бюджетних витрат.
205
РОЗДІЛ XIV
Ще одним напрямком визначення ролі законодавства на су­часному рівні розвитку економіки є гарантування свободи під­приємництва, що перебуває у свободі здійснення чи нездійснення правової дії, а також у змісті та формі правової дії. З цим пов’яза­не завдання зменшення оподаткування для стимулювання еко­номічного росту і збільшення збирання податків.
Обмеження монополізму і неприпущення недобросовісної конкуренції є також важливою складовою ринкових відносин. При цьому більш продуктивним є не так забезпечення добро­совісної (егоїстичної) конкуренції, як поступове витиснення кон­куренції і заміна її на колективне співробітництво, співпрацю на благо суспільства між різними соціальними групами, служіння суспільству. Успіх європейського співтовариства є безумовним прикладом міжнаціонального, міждержавного співробітництва на противагу економічній конкуренції.
Право покликане забезпечити оптимізацію державного втру­чання в економіку. Це завдання не має кількісної оцінки. Воно спрямоване на збільшення ефективності виробництва, зайнятості населення, вирівнювання деструктивних явищ ринку (безробіття, коливання цін, зниження життєвого рівня), на посилення охоро­ни інтересів споживача і, нарешті, соціальної стабільності в су­спільстві.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Впливовою умовою функціонування ринкових відносин є та­кож послідовне втілення в життя принципу «дозволено все, що не заборонено законом». Наявність у суспільстві різних соціальних груп з протилежними інтересами робить актуальним завдання встановлення правових гарантій різних способів розв’язання соціальних конфліктів.
Ринкова економіка має не лише плюси. Вона соціально супе­речлива і у зв’язку з цим тягне за собою негативні явища. Відомо, що свобода більш криміногенна, ніж тоталітаризм. При тоталіта­ризмі є можливість контролювати будь-які вчинки особи, задія-ної в економічній сфері, у такий спосіб стримуючи економічну злочинність на припустимому рівні. У розвинених демократичних державах рівень економічної злочинності більш високий (з по­ступовою динамікою приросту), ніж у державах з недемократич­ними політичними режимами. У зв’язку з цим для ефективної бо­ротьби з економічною злочинністю необхідне формування на­лежної правової бази, потрібної кількості кваліфікованих кадрів, фінансового і матеріально-технічного забезпечення, які б існува­ли в межах відповідного правового режиму.
206
ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
§/>3. Право і політика
У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів формування права. Право закріплюється в законо­давстві, яке виражає державну політику. Законодавство встанов­лює правові форми здійснення політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії.
У перекладі з грецької мови слово «політика» озна­чає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: влаштування державної влади; мис­тецтво спільного життя; сукупність настанов та мети різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети; мис­тецтво досягнення можливого і необхідного; участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін.
Іноді до широкого спектра значень терміна «політика» приєд­нується ще одне: політика як явище, сумнівне у моральному від­ношенні. Не випадково існує розхожа фраза: політика — це бруд­на справа.
У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, ет­носами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, пар­тіями, профспілками з приводу тих чи інших соціальних подій.
Названі соціальні суб’єкти реалізують свої інтереси як у по­літичних, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов’язане з питаннями завоювання, відмежування влади і її взаємодії з державою, містить політичний зміст.
Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в суспільстві. У міру того як соціальні групи усвідомлюють свої класові, національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти відповідно до них, влада ж як центральний еле­мент політики потрібна для проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує індивідів до певних політич­них дій. При цьому соціальні групи, масові рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям, інстинктам, жаху, впли­ву вірувань, міфів, тобто певному психологічному впливу.
Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати їх іти у визначеному нею напрямку. Макіавеллі вважав, що лише незначна частина народу прагне до свободи, ос­новна ж маса прагне до безпеки. Отже, щоб не допустити масо­вих політичних рухів, держава шляхом прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій, тобто знижує
207
РОЗДІЛ XIV
ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
/>/>/>тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює мінімаль­ний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпе­чення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум).
Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх лідерів повинні базуватися на верхо­венстві закону, їхньої поваги до нього, поваги до прав окремої осо­би, контролі за проведенням політики в інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних політичних режимів.
У сучасному суспільстві соціальні суб’єкти здійснюють свою діяльність через систему політичних об’єднань — партій, гро­мадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через посе­редництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через законодавство.
За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні межі правового спілкуван­ня. Це дозволяє підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався від­повідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або ідео-. логічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах партійних і державних органів. Політичне насильство ста­вало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, зако­нодавчі акти часто набували неправового змісту.
Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, ко­ли поряд із ідеями рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що прийма­ються парламентом, все більше набувають правового змісту, обо­в’язкового для виконавчої та судової гілок влади. У свою чергу, 208
виборці під час виборів парламенту голосують за ту чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії, які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних суб’єктів через механізми державної влади. Таким чином, співвідношення політики, права і законодавства зале­жить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини.
Враховуючи викладене, можна визначити напрямки взаємодії політики і права, які виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці, протиборстві, солідарності, блокуванні.
Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини, і, насамперед, відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв’язки.
Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників гро­мадських відносин, включаючи політичні відносини між соціаль­ними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об’єктивно впродовж розвит­ку суспільних відносин.
Право і політика мають нормативну природу. Вони формують­ся у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди мають ознаку формаль­ної визначеності і можуть бути закладеними в політичних погля­дах, ідеях, уявленнях політичних діячів, засобах підтримки, нейт­ралізму, насильства, які використовує державна влада. Крім того, в політичних нормах відсутня ієрархічна структура — всі полі­тичні норми, ідеї, програми перебувають у співвідношенні конку­ренції, їхня різноманітність обмежується правом. У системі права, навпаки, існують норми, які мають вищу юридичну силу.
Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і ціннісні орієнтації, що відбивають інтереси і по­треби соціальних суб’єктів. Ця обставина робить законодавство формою вираження, здійснення захисту, переконання на користь певної політики. Шляхом прийняття нормативних актів реалі­зується міжнародна, національна, культурна, екологічна, еко­номічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певної світової політики.
Коло суб’єктів сучасної світової політики значно розширило­ся. З другої половини XXстоліття на політику почали помітно впливати так звані нетрадиційні фактори — транснаціональні
209
/>/>РОЗДІЛ XIV
/>/>/>/>корпорації (ТНК), неурядові організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш широкий спектр проблем, що пов’язані з діяльністю нових, недержавних суб’єктів. Водночас у сучасному світі існує глобальний взаємозв’язок — політичний, економічний, соціальний, ідейно-психологічний. Внутрішні процеси в одних країнах впливають на відносини в інших країнах, і навпаки, фактори зовнішньої політики роблять значний вплив на внутрішньополітичні події. Це досить легко простежити. Вирішення суто внутрішньої проблеми з боку дер­жави — встановлення плати за комунальні послуги (воду, опа­лення, газ) для населення, обмежило надання Україні зовнішніх кредитів, а позиція Ради Європи стала основою Для припинення виконання вироків у вигляді смертної кари або її відміни в більшості країн СНД. Водночас, незважаючи на давні демокра­тичні традиції, Сполучені Штати Америки вважають застосуван­ня смертної кари внутрішньополітичною справою своєї держави. У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, — в нормативних ак­тах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: кон­ституціях або конституційних (органічних) законах.
Вимоги правових норм є обов’язковими не тільки для грома­дян, але й для депутатів, керівників держави, державних служ­бовців, які здійснюють політичну владу, і це є важливою складо­вою правової політики держави.
Розділ XV
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
§ 1. Правові системи сучасності і критеріїїх класифікації
У загальній теорії права «правова система» — поняття, яке характеризує сукупність усіх правових явищ дійсності з точки зору вираження їхньої цілісності і взаємозв’язку. Структура правової системи складається зі статичних і динамічних елемен­тів. Правова система в статиці охоплює сукупність:
а)норм, принципів, інститутів (нормативний бік системи);
б)правових установ (організаційний елемент);
в)правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному
суспільству (ідеологічний елемент).
У динаміці правової системи вирізняють: правотворення, ре­алізацію права, що включає виникнення, зміну і припинення пра­вовідносин, правове мислення. Дослідження правової системи у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними системами, тобто зі всім комп­лексом соціальних інститутів і цінностей, властивих певній кра­їні, становить поняття національної (внутрішньодержавної) пра­вової системи як поодинокого явища. Національна правова сис­тема як конкретно-історична соціальна реальність відповідає поняттю правової системи у «вузькому» розумінні і в межах дер­жавного кордону має ознаки єдності і суверенності.
Множинний, неоднорідний характер національних правових систем викликав численні спроби розбити їх на групи, здійснити їх класифікацію за класами, типами, виходячи з тих чи інших кри­теріїв. Слід, проте, констатувати, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів, правових систем і належна їх класифікація завжди були і є дискусійними питаннями.
Під правовою системою в «широкому» розумінні (правовою сім’єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, кла­сифікацію типів національних правових систем, близьких за кон­структивними, техніко-юридичними та іншими особливостями.
У різний час як критерії класифікації висувалися такі:
різна роль правових джерел у правових системах, у зв’язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-амери-канське та ісламське право (Леві-Ульман);
211
РОЗДІЛ XV
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
/>/>національний критерій з виокремленням сімей: індоєвро­пейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих на­родів (Созе-Алль);
ідеологічний і техніко-юридичний критерій з виокремлен­ням трьох правових сімей: романо-германського загального права і соціалістичної, а також «інших систем», мало пов’язаних між собою, — ісламського, іудейського права, права країн Азії і Ма­дагаскару (Рене Давід);
змістовий критерій, що залежить від ступеня «спорідненої близькості» при відмові від використання зовнішніх критеріїв — географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала: французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф);
історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність право­вих інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідео­логічні фактори, у зв’язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скан­динавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвай-герт, X. Кетц) та багато інших.
Найбільш аргументованими, на наш погляд, є класифікації, що ґрунтуються на системі критеріїв. Це дозволяє уникнути одномірності, однобічності при вивченні змісту правових систем. Зо­крема, в основу класифікації можуть бути покладені такі критерії:
а)історична ознака — спільність походження;
б)географічні ознаки;
в)своєрідність нормативної основи, ієрархія джерел права;
г)техніко-юридичні особливості, засоби правотворення,
своєрідність юридичних понять або окремих правових інститутів;
ґ) роль судових органів у правотворенні;
д)особливості механізму реалізації і застосування юридич­
них норм;
є) особливості юридичної ідеології сил, які є при владі, і мо­рально-етичні уявлення в суспільстві.
Розрізняють такі основні структурні сукупності правових систем: романо-германське право (його називають ще континен­тальним), до якого також належить скандинавське, латиноамери­канське право і право Японії; англо-американське право, або сис­тема «загального права»; соціалістичне право; релігійно-тради-212
ційні правові системи, включаючи мусульманське право, індуське, іудейське, канонічне, далекосхідне, традиційне право країн Азії та Африки. В окремих державах спостерігається переплетіння, множинність двох або більше правових систем. Ці правові систе­ми інколи називають «гібридними», оскільки їх важко віднести до якоїсь правової сім’ї, — це стосується правових систем Філіп-пін, Ізраїлю, Японії, Камеруна, Греції, Сомалі, Південно-Афри-канської Республіки, штату Луїзіана в США, провінції Квебек у Канаді, Шотландії та ін. Наприклад, правова система даної країни може мати певні особливості, завдяки яким їх відносять до конкретної правової сім’ї, але водночас вона може мати такі особливості, які не дозволяють цього зробити. Таке згладжуван­ня розбіжностей характерне для права в країнах Африки та Ближнього Сходу, де одні частини правової системи були набли­жені до західних ідеалів (у кримінальному праві, у торговельному праві та процесі), а інші (правовий статус особи, сімейне право та земельне право) продовжували існувати відповідно до тра­диційних принципів даного регіону. Такий феномен типовий не тільки для цих країн. Глибокі розбіжності можуть бути виявлені і поміж правовими системами, що, як узвичаєно вважати, належать до однієї правової системи. Американська система права, без сумніву, належить до сім’ї загального права, хоч численні від­мінності відмежовують її від англійського права, головним чином через те, що Англія — унітарна держава, а США — федерація.
§ 2. Романо-германська правова система
Романо-германська правова сім’я (континентальне право) сформувалася в Європі до XIIстоліття і набула великого поширен­ня в численних неєвропейських державах. Історичні корені цієї пра­вової сім’ї належать до римського права (І ст. до н. є. — Vст. н. є.). До зони впливу континентального права входять правові системи таких країн, як Франція Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія, Угорщина, а також латиноаме­риканське, скандинавське право та право Японії. Подібними до цієї сім’ї за техніко-конструктивним особливостями є правові си­стеми Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує точка зо­ру, що останні виокремлюються в самостійну слов’янську (західнослов’янську) групу.
Романо-германська правова сім’я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі: перший —
213
    продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ XV
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
/>/>/>і
період звичаєвого права (кутюмів) і_писаного римського права (до XIIIстоліття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (XIII— XVIIIст.); третій — період ко­дифікації, завершення формування романо-германської право­вої сім’ї як цілісного явища (XVIII— 50-ті рр. XXст.); четвер­тий — «ера декодифікації» і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. XXст. і до нашого часу).
Формувалася романо-германська правова сім’я за умов фео­дальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в ха­отичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а су­перечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство при­йшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засно­ване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою ви­кладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне право. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з XVIIIпо XXстоліття, дала можливість покласти край множинності, архаїчності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прий­няті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Авст­рії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Герман­ське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континен­тального права. Історичне його значення полягає в тому, що він на­був поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люк­сембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Туні­сом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими.
Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу євро­пейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші ко­дифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогоднішній 214
день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім’ї, більше подібних ознак, ніж різ­них. До них, зокрема, належать такі:
а)усі вони в основному побудовані на основі римських, ка­нонічних і місцевих правових традиціях;
б)романо-германська правова сім’я є винятково продуктом
культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади;
в)єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело висту­пає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законода­вець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну прак­тику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в норматив­них актах загальні моделі прав і обов’язків для суб’єктів права;
г)подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери
викладення, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї
мови на іншу;
ґ) кодифікований характер права;
д)єдина система права, тобто поділ її на галузі;
є) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне;
є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності;
ж) відносна одноманітність судової та адміністративної прак­тики.
У романо-германській правовій сім’ї суддя не зв’язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова прак­тика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики». Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формування на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що да­ють можливість об’єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основ­ними формами право утворювального процесу, — встановлені за 215    продолжение
–PAGE_BREAK–
РОЗДІЛ XV
/>/>конодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особли­вості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нор­мативно-судову.
§ 3. Англо-американська правова система
Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: пер­ший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової пра­вової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвер­тий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення дер­жавної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім’ї загального права, поряд із Англією, входять правові сис­теми США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірлан­дії, країн групи Британсько Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.
Після норманського завоювання 1066 року функція правосуд­дя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами ба­ронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само як і в ліквідованих судах графств і судах сотень. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна бу­ло вирішити у звичайному порядку. В рамках Curiaregis(суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема, до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались влас­ності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже існували, і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов’язковою для всіх інших судів, таким чином, 216
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків ко­ролівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише мало­значні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продов­жували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний при­пис (\угії) суду розглянути цю справу. Проте такий припис вида­вався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (на­приклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XVстоліття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — «права справедливості», яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. При­рода права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих «максимах справедливості»:
право справедливості не може залишити зло безкарним; право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість;
право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, по­винен мати «чисті руки».
Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інко­ли вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (па­ралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості до­повнювало й усувало вади загального права.
217

РОЗДІЛ XV
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ     продолжение
–PAGE_BREAK–
Коли право справедливості доповнювало загальне право, во­но не йшло врозріз із повноваженнями правників загального пра­ва. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального пра­ва. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Ре­форми, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873—1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховно­му Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише по­рядок здійснення правосуддя з загального права і права справед­ливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд пови­нен сприяти використанню правомочності і способів захисту як за­гального права, так і права справедливості. При колізії норм за­гального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Вна­слідок цього деякі норми загального права зникли.
Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодав­ство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сімї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практичновсі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального пра­ва і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загаль­не право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів.
Правило прецеденту, що зобов’язує англійських суддів до­тримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій по­ловині XIXстоліття. Полягає воно в тому, що:
рішення, винесені Палатою лордів, є обов’язковими прецеден­тами для всієї системи судів;
рішення, прийняті Апеляційним судом, обов’язкові для всіх нижчих судів і, крім кримінального права, для самого Апе­ляційного суду;
218
рішення, прийняті Високим судом, обов’язкові для нижчих судів і, будучи строго обов’язковими, мають дуже важливе зна­чення і використовуються різноманітними відділеннями Високо­го суду для керівництва. До 1966 року Палата лордів була пов’язана своїми прецедентами, проте на майбутнє вона відмови­лася від цього правила в інтересах правосуддя.
Законодавство ж, зі свого боку, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформувалися без посилання на прин­ципи, що існували раніше, а також може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і полягають основні привілеї зако­нодавства.
Нарешті, історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим, що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені поси­ланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеден­ти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці зако­ну. Але правозастосовчии орган пов’язаний не лише текстом за­кону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище пре­цеденту, було б неправильно.
§ 4. Релігійно-традиційна правова система
Вельми значні особливості порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім’ї релігійно-традиційного права.
Сім’я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві.
До релігійних правових систем належать: мусульманське, ка­нонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії, , Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функ­ціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення.
Мусульманське право являє собою правила поведінки при­бічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов’язання
219
РОЗДІЛ XV
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
/>/>/>/>щодо Аллаха1та інших мусульман, а також санкції за їх пору­шення.
Період становлення мусульманського права як системи со­ціально-нормативного регулювання охоплює УІІ-Х століття. Ви­никло воно на території Аравійського півострова, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Мусульманське право — це одна з найзначніших правових си­стем світу, яка охоплює понад 500 мільйонів осіб.
Зведення мусульманських теологічних та правових норма­тивів (шаріат), звернених до людей, було встановлена Аллахом і передано ним через пророка Мухаммеда1. Джерелами мусуль­манського права є Коран, сунна, іджма та кійас.
Коран (арабською — «аль-Кур’ан», що означає «читати вго­лос речитативом, декламувати») за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Кора­ну складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела («святого Духа») приблизно у 610-632 роках2, а їх запис вівся протягом наступних десятиліть.
Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного ха­рактеру.
Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про жит­тя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наво­дяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні.
Іджма (доктрина мусульманського права) —_це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов’язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх по­ложення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIIIстоліття, функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право пря­мо посилатися на Коран та сунну, а були зобов’язані застосову­вати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення.
‘/>Гадають, що це стародавній бог племені курейшитів, який зайняв панівне становище серед богів арабських родів. 1Мухаммед помер у 632 році.
220
Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування поло­жень, сформульованих у Корані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків’.
Таке узгоджене об’єднання різних джерел дістало назву сис­теми «чотирьох корінь» ісламського права.
У XXстолітті ряд мусульманських держав здійснив кодифі­кацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові тра­диції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до по­слаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосо­вуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін.
У зв’язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусуль­манське право і право мусульманських держав.
Канонічне право в християнській релігії є сукупністю право­вих рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвіт­ніх та деяких інших церковних соборах. У католЩькїїГцеркві ка­нонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово «ка­нон» у перекладі з грецької означає «норма», «міра», «стандарт». Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розріз­нені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Согриз Зигіз сапопісі). Аж до XXстоліття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширен­ня в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до про­ведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс.
Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна право­ва система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і мо­ральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов’язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану).
Індуське право є одним_а_цайііільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (IIтисячоліття
221
XV
до н. є.) можна витлумачити як правила поведінки загального ха­рактеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та се­редньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та інші, зали­шилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм не­залежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300—350 мільйонів індусів, які мешкають переважно в Індії. Жи­вуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та дер­жавах Східної Африки.
Характерними ознаками індуського права є: персональний характер правової системи, оскільки вона за­стосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою);
поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності;
відносна незалежність від інших правових систем (англійсько­го, мусульманського права), що свідчить про високий рівень пра­вової культури;
наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісни­ки) мають власну систему прав і обов’язків, власну мораль, рівень пізнання істини;
тісний зв’язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціаль­но-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних дог­мах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації;
здатність до адаптації в умовах «постійних соціально-еко­номічних і політичних змін;
включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних, общин, сектантських груп (лингаяти, ар’я-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.);
різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що комен­тують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; зви­чаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей.
Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв’язку з прийняттям відповідних законопроектів; скасована відповідальність за порушення норм кастової належності, забо-222
ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
р/>онена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін.
Іудейське право (єврейське право) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврей­ського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єв­рейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну ча­стину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — ста­родавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у Vстолітті були зафіксовані в письмовій формі.
Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадує конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди.
Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і криміна­льно-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов’язкове для євреїв, як і додержання юридичних за­конів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось ви­нятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем.
Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов’язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю.
Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов’язана зобов’язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсор­бує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права.
Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, що застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах.
Японське право. Відокремлене географічне положення, що перешкоджа1Г~гіросяканню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної систе-
223
РОЗДІЛ XV
м/>и норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сторін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини XIXстоліття національне право Японії прагне до континентальної правової сім’ї, оскільки ґрунтується воно на французькому і германському законодавстві. Проте після Другої світової війни японське право зазнало значного впливу права США, особливо в галузі еко­номіки. Поряд з тим досить великого регулятивного значення в японському суспільстві набули норми «гірі», що приписують по­ступовість примирення, згоду при розгляді юридичних справ без звернення до офіційних судових органів.
Далекосхідне право. Цінність тієї чи іншої нормативної систе­ми залежить від її здатності до впорядкування людських відно­син. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім’я. Походить вона з Китаю і пов’язана з філософським вчен­ням Конфуція. Етичні цінності і традиції цієї держави мали знач­ний вплив на Монголію, держави Індокитаю, Малайзію, Бірму, Японію, Корею.
В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією Той, хто прагне по­водити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотри­муватися, під назвою «лі», не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже за­гальний характер, не враховує багатоманітності людських відно­син. Водночас правила «лі» дають можливість досить точно обу­мовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все втручання офіційних судових органів не в змозі відновити пору­шену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід відда­вати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння.
Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної по­зиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені за­конодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філо­софському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві.
Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шля-224
    продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ і
ху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві.
Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть.
Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і впливу колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.
Неповторність системи традиційного права полягає в збере­женні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-американському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль.
Звичаєве право африканських держав має переважно неписа­ний характер і передається з покоління в покоління окремими на­родами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.
Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб’єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб — це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розрахо­вується за майбутню дружину викупом або зобов’язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.
Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його норма­ми, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток (!) справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних пра­вових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ.
Слід відзначити тенденцію до поступового формування за­гальних правових принципів на африканському континенті під впливом норм міжнародного права і міждержавних об’єднань, а також ідей становлення ринкових відносин та демократії.
225
Розділ XVI
ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ
§ 1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм
У реальному житті всю багатоманітність суспільних відносин врегулювати правом неможливо і робити цього не слід. Упоряд­кування поведінки людей здійснюється за допомогою різних пра­вил, які є еталоном, моделлю, взірцем такої поведінки — соціаль­них норм. До соціальних норм, крім правових, належать звичаї, моральні, групові (корпоративні), релігійні, а також деякі інші норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє тільки якась одна група соціальних норм. ) До загальних рис соціальних норм належать:
об’єктивна обумовленість правил поведінки, необхідність са­морегулювання суспільних систем, забезпечення стабільності і порядку, що виникають у процесі історичного розвитку суспіль­ства з метою регламентації взаємодії людей і мають вольовий ха­рактер;
однаковість масштабу (міри) поведінки, власне норм, кожно­го з цих регуляторів;
неперсоніфікованість правил на відміну від індивідуальних, які обумовлюють поведінку конкретних суб’єктів, їх розрахованість на багаторазове застосування до невизначеного кола осіб;
гарантованість більшості з них на випадок порушення засоба­ми державного або суспільного впливу;
відображення особливостей культурних традицій того чи іншого суспільства.
Таким чином. соціальні норми — це правила поведінки загаль­ного характеру, які виявляють волю певної частини населення або всього суспільства і гарантуються різними засобами соціального впливу.
І Класифікація соціальних норм здійснюється за такими кри­теріями:
За змістом регульованих відносин (політичні, організаційні, естетичні, технічні норми тощо);
За способами встановлення і забезпечення виконання (норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми);
226
ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ
за способами закріплення і зовнішнього виразу (норми, які знаходяться у свідомості людей або ж виражені в усній чи пись­мовій формі).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Інколи розрізняють також вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми, що поєднують в собі риси і моральних, і корпоративних норм.
§ 2. Співвідношення технічних і правових норм
Особливо своєрідними за змістом регулювання є правила, які визначають поведінку людей у зв’язку із використанням тех­нічних і природних об’єктів, — технічні норми. До них, зокрема, належать: правила користування, технічної експлуатації машин і механізмів, будівельні норми і правила (БНіП), державні стандар­ти, правила техніки безпеки, норми видатку сировини, правила проведення вибухових робіт тощо. Хоч технічні норми встанов­люються людьми, ці норми, проте, не мають суспільного характе­ру, їх зміст обумовлений законами природознавства, досягнутим рівнем розвитку науки, техніки і культури суспільства.
Умовно технічні норми поділяються на дві групи: до першої гру­пи належать ті, що втілені в правову форму, до другої — всі інші.
Норми першої групи закріплюються у вигляді встановлених державними органами правил, інструкцій, що регулюють відно­сини стосовно використання технічних засобів у сфері вироб­ництва чи управління, мають обов’язковий характер, забезпечу­ються на випадок їх порушення нормами юридичної відповідаль­ності. Такі норми називаються техніко-юридичними. їх взаємодія з правом здійснюється за допомогою системи бланкетних норм, які мають відсилку до таких підзаконних актів, як: правила збе­рігання, використання, обліку, перевезення вибухових речовин і радіоактивних матеріалів, безпеки руху та експлуатації транс­порту, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та пре­курсорів, протипожежної безпеки, боротьби з епідемічними та інфекційними захворюваннями, утримання тварин, а також бага­тьох інших. Наприклад, вибухові речовини, у тому числі ті, що здатні до утворення вибухових сумішей, повинні зберігатись ап­течними установами в ізольованому вогнестійкому складі в спе­ціальних приміщеннях, ізольованих вогнетривкими стінками.
Технічні норми, які належать до другої групи, у свою чергу, можуть не мати соціального змісту (наприклад, норми математи-
227
РОЗДІЛ XVI
ки, хімії, біології та інших наук, що визначають природний стан об’єкта пізнання), але набувати соціального значення, якщо йдеться про правила поведінки людей у зв’язку з використанням технічних та природних об’єктів (наприклад, правила користу­вання побутовими приладами, прийому лікарських засобів та ін.). Ці правила не містять ознак, властивих правовим нормам, їх по­рушення не призводить до застосування засобів юридичної відповідальності.
§ 3. Право і мораль
У суспільстві право і мораль тісно пов’язані. їх співвідношен­ня проявляється в стані єдності, відмінності і взаємодії. Для ха­рактеристики кожного з означених станів необхідно передусім визначити, що являє собою мораль як соціальне явище.
Мораль — система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, про похвальність і ганебність, про те, що схвалюється чи відкидається суспільством.
З цих позицій вирізняють усвідомлення людиною свого внут­рішнього «я», якого вона повинна неухильно дотримуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву поведінки особи до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони.
Як самостійні нормативні регулятори право і мораль, разом з тим, мають спільні риси. І право, і мораль:
виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабіль­ності і рівноваги в суспільстві;
мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи суб’єктів, є засобами нормативного виразу справедливості;
є універсальними критеріями оцінки поведінки суб’єктів у різних сферах суспільної діяльності;
сприяють певному типу культури, рівню розвитку суспільства.
Розмежування права і моралі може бути проведене за такими критеріями.
За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло,
228
ПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ
с/>праведливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися з покоління до покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми -, повторю­вальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов’язковий для всіх осіб характер.    продолжение
–PAGE_BREAK–
За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на віднос­но вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими.
За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм вираження і можуть міститися у релігійних за­повідях, традиціях, ритуалах, прислів’ях і т. ін. (наприклад, «Той, хто робить ганебне, повинен передусім соромитися самого се­бе»); право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми на­бувають формального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, нака­зах, інструкціях і т. ін.
За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, де­талізованих правил поведінки, вони виступають як принципи про­голошення безособової повинності формування бажаної по­ведінки; норми права і законодавства, в якому право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену по­ведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання. За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: додержання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, чинністю громадської думки, суспільним впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гаран­тується примусовою силою держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відповідальність — негативні наслідки майнового, особистого і організаційного характеру, що застосо­вуються в певному порядку державним апаратом. При цьому пе­релік санкцій має чітко фіксований характер.
Взаємодія права та моралі полягає в тому, що право пройня­те нормами моралі, ґрунтується на них. Деякі дослідники вважа­ють навіть, що право — це юридично оформлена мораль (напри­клад, юридично закріплений обов’язок батьків щодо виховання дітей в основі містить моральні вимоги).
Регулятивна взаємодія моральності та права проявляється і в тому, що без звернення до дослідження моральних понять не мож­на виявити значення ряду термінів, закріплених у праві, з оцінкою
229
РОЗДІЛ XVI
ПРАВОВСИСТЕМІСОЦІАЛЬНИХНОРМ
/>яких пов’язані юридичні наслідки. До них належать оціночні по­няття: «образа особистої гідності», «дії, що відзначаються особли­вим цинізмом чи особливою зухвалістю», «розумні строки», «не­можливість спільного проживання», «низькі мотиви» та ін.
І право, і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки — обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки.
Деякі колізії у взаємодії права та моралі виникають у питан­нях трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів лю­дини, проведення клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах (добровольцях), штучного запліднення, евтанезії — прискорення смерті невиліковного хворого для припинення його страждань, та інших.
Важливу роль відіграють моральні норми у процесі правозастосовчої діяльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов’яз­ковими або додатковими (факультативними) ознаками, що по­винні бути встановлені при кваліфікації. А в разі прийняття судо­вого рішення про позбавлення батьківських прав моральний фак­тор часом є вирішальним. Досить складним не тільки з правового, а й з морального боку є питання тримання взятих під варту і засуд­жених осіб. До уваги беруться юридичні, соціальні, економічні, ге­ографічні і, звісно, моральні фактори сумісного перебування за­суджених і їх охорони. Йдеться і про розміщення засуджених за категоріями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (покарання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську гідність), а також про деякі інші фактори.
Водночас слід враховувати, що у будь-якому суспільстві існу­ють прояви реакційної, застарілої, антисоціальної групової мо­ралі, яка суперечить загальносуспільній моралі.
Окремі норми права, здебільшого процесуальні, в моральному смислі нейтральні (наприклад, у ст. 38 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України йдеться про передачу справи одного суду до іншого і норма байдужа у моральному відношенні).
§ 4. Право і звичай
Звичай більшою чи меншою мірою відомий усім правовим сис­темам, проте його регулятивна роль та особливості взаємодії із правом мають велику розмаїтість в сучасному світі. Це успадко­ваний стереотипний спосіб поведінки, який є звичним і досить
230

відомим для членів окремого суспільства чи соціальної групи внаслідок постійного і одноманітного його застосування до то­тожних життєвих ситуацій. Слід насамперед відмежувати звичаї, що збереглися як пережиток минулого і не відповідають сучасно­му розумінню гідності і свободи особистості, від звичаїв, вироб­лених у процесі спільної діяльності людей і корисних для держа­ви та суспільства.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Звичаї, що віджили (наприклад, кровна помста, примушуван­ня до вступу в шлюб, одруження з малолітніми та ін.), прямо за­бороняються і витісняються за допомогою юридичних норм з практики розвинених держав. Звичаї, корисні для держави і суспільства (наприклад, звичаї в галузі земле — і водокористуван­ня, торгівлі, мореплавства, шлюбних, політичних та інших відно­син), підтримуються державою шляхом створення умов для їхньої реалізації і захисту. Проте до більшості звичаїв юридичні норми байдужі.
Нормам права і звичаям притаманні такі спільні ознаки: вони є загальнообов’язковими правилами поведінки людей, що розра­ховані на кількоразове застосування до невизначеного кола осіб, можуть бути формами інших соціальних норм.
Водночас норми розрізняють за такими критеріями. За походженням: звичаї виникають поступово внаслідок постійного відтворення стереотипних варіантів поведінки в подібних життєвих ситуаціях; норми права й приписи складають­ся внаслідок взаємодії суб’єктів повторювальних суспільних відносин і подальшого закріплення останніх у джерелах права.За вольовою спрямованістю норм: звичаї висловлюють волю певної соціальної групи або територіальної спільності; правові при­писи висловлюють погоджену волю держави і всього суспільства. «Г, За формою вираження: звичаї виражаються в поведінкових традиціях, звичках членів певного суспільства; правові приписи являють собою деталізовані правила про бажану, дозволену чи заборонену поведінку, а також зафіксовані в нормативних ак­тах — законах, указах, постановах, рішеннях і т. ін.За часом набуття чинності: звичаї виникають поступово й так само відмирають; правові приписи набувають чинності в чітко встановлений строк і так само скасовуються.
За способом забезпечення виконання: слід констатувати від-сутність особливого механізму забезпечення звичаю, який вико­нується через звичку. Звичаї на відміну від норм права при вико­нанні не становлять системи через. їх багатоманітність, вони не
231
РОЗДІЛ XVI

соціальних норм
зв’язані між собою і регулюють лише окремі сторони суспільних відносин.
Співвідношення правових і звичаєвих норм може бути досліджене за такими напрямками.
Звичай може бути тільки додатковим (субсиліарним) джере­лом щодо правових норм. Наприклад, у цивільному спорі сторо­ни можуть посилатися на існуючий у даній місцевості спосіб зем­лекористування або користування водоймищем. Якщо суддя в процесі розгляду справи встановить наявність такого звичаю, він, приймаючи рішення у справі, має можливість додатково посила­тися поряд з нормою законодавства на звичай цієї місцевості.
По-друге, звичай може застосовуватися не тільки як право. а і як самостійне джерело чи навіть проти норм писаного права за наявності суперечностей між ними. Застосування звичаю проти нормативного права більш характерне для традиційних правових систем, хоча зустрічається навіть у континентальній Європі.
§ 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом
У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об’єднань громадян або корпоративні норми. Йдеться про документи нормативного характеру, що розробляються політич­ними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільностями з ме­тою реалізації інтересів своїх членів.
Предметом їх регулювання є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом. Корпоративні норми визначають правосуб’єктність названих організацій, встановлюють їх мету і завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії дотримання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з державою.
Механізм дії та ознаки норм громадських утворень мають значну схожість з правовими. Вони: —є правилами поведінки людей;
—текстуально закріплені у відповідних актах-документах; —є системою норм;
—приймаються за відповідною процедурою; —забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій.
Поряд з цим корпоративні норми суттєво відрізняються від норм права.
2:52
Розмежування між ними проводиться за такими критеріями. У- За суб’єктом_якому вони адресовані: корпоративні норми поширюються тільки на членів Даної спільності, мають локальний характер, тоді як правові норми характеризуються ознакою за­гальнообов’язковості.    продолжение
–PAGE_BREAK–
За спрямованістю, корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові норми — по­годжені інтереси різних суб’єктів суспільних відносин. Д. За способом встановлення г набрання чинності: корпоративні норми створюються в процесі організації і діяльності спільності на відповідних з’їздах, зборах, конференціях, засіданнях і набирають чинності після їх легалізації; правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію і на­бирають чинності у встановлений законодавством термін. У формою зовнішнього вираження: корпоративні норми за­кріплюються в статутах, програмах, положеннях, рішеннях суспільних утворень, тоді як Правові норми фіксуються у відпо­відних нормативних актах — законах, указах, постановах, інструк­ціях і т. ін.
За ступенем_вшначеності заходів впливу: корпоративні нор­ми на відміну від норм права безпосередньо не пов’язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок порушення ор­ганізаційними та примусовими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій. 6. За специфікою санкцій: дотримання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями, як догана, зауваження, попередження, виключення з організації, а санкції правових норм передбачають штраф; виправні роботи, позбавлення волі та ін. При цьому право Не передбачає можливості відторгнення суб’єкта правопорушення від суспільства. Рішення громадських організацій про накладання стягнення не підлягають оскаржен­ню в судовому порядку.
Незважаючи на те що корпоративні норми поступаються пе­ред правовими за Юридичною силою, обов’язковістю, сферою дії, вони є дуже важливими для функціонування громадянського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза Межами правового регулювання.
Співвідношення вказаних груп норм визначається за такими напрямами. В_окдемих випадках корпоративні норм (наприклад, порядок призна­чення і виплати допомоги за державним соціальним страхуван-
233

РОЗЛІЛ XVI
ням, порядок видачі застрахованим листків тимчасової непрацез­датності і на цей час визначаються за нормами, прийнятими профспілковими органами). Як правило, в усіх нормах суспільних утворень є загальне зобов’язання дотримуватися вимог правових норм, боротися з правопорушеннями.
Нині замість застосування до правопорушників заходів дер­жавного примусу можливе застосування заходів громадського впливу (ст. 152 Кодексу законів про працю України). Крім того, до особи, яка вчинила правопорушення, мають застосовуватися заходи громадського впливу — оголошення догани або виклю­чення з числа членів організації.
Від дотримання статутних норм іноді залежить правильне за­стосування норм права. Наприклад, при звільненні працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу потрібна по­передня згода на це профспілкового органу (статті 40, 41, 43 Кодексу законів про працю України). Кворум на такому засіданні визначається за нормами статуту профспілкової організації. Корпоративні норми слід відрізняти від юридичних які містяться у локальних нормативних актах підприємств, госпо­дарських товариств статутах, установчих договорах, положеннях). Порушення локальних нормативних актів підлягає захисту
в судовому порядку і з допомогою інших заходів державного
впливу.
Розділ XVII
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
§ 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості
Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнан­ня) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціону­вання певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найваж­ливіших складових частин свідомості є правова свідомість люди­ни. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існу­вання державно-організованого суспільства. Категорія «пра­восвідомість» служить для відображення особливого виміру пра­вової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки люд«й, правової діяльності держави, її інституцій. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може здійснювати свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо впливаючи на їхню свідо­мість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з точки зору життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедли­вості, формуються установки на правову поведінку, уявлення що­до критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів ре­формування та удосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У демократичній державі стрижнем правосвідомості є ви­знання принципу верховенства права, життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціаль­ної цінності, беззастережна повага до прав людини і громадянина як невід’ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.
235
РОЗДІЛ XVII
Правосвідомість — це сукупність суб’єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та пра­вових установок, за посередництвом яких відображається пра­вова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачен­ня перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зо­ру забезпечення гідного існування людини, справедливості у мїжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.
Для правової свідомості характерні такі риси. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відобра­жувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його ас­пект — правову дійсність. В умовах формування засад правової, демократичної державності правова складова суспільної свідо­мості дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.
Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особис­тість, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспіль­ство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб’єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб’єктів правовідносин, їх оцінка. Правосвідомість знахо­дить свій вияв на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елемента право­вої системи.
Об’єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам’яток, наприклад Римського права, Руської правди) або формувати уяв­лення про право бажане, майбутнє.
На певних етапах розвитку суспільства правосвідомість може розглядатися як одна з форм права.
Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвит­ку праворозуміння. Право, яке складається об’єктивно, відпо­відно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і прак­тики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки. 236
ПРАВОВАСВІДОМІСТЬІПРАВОВАКУЛЬТУРА
З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей). Інколи, передусім на етапах трансфор­маційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (наприклад, від феодальної до буржуазної держа­ви), чинне право вступає в суперечність з об’єктивною необхід­ністю розробки нових підходів до регулювання суспільних відно­син, в першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошуку нового бачення змісту, соціального призначення права. Отримані напрацювання об’єд­нуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином, в історії розвитку права складаються різні школи права — природ­но-правова, історична, позитивістська, класова, психологічна та інші, які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали.
Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб’єктів права в різних правових ситуа­ціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі
рішення.
За своїм змістом правосвідомість є складним системним пра­вовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, кон­цепції, почуття, емоції, настрої, установки тощо), структурно об’єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і правову ідеологію.
Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю, емоційна реакція (у вигляді оплес­ків, викриків і т. ін.) присутніх у залі судових засідань на певне рішення судді, тобто емоційне ставлення до права. В цілому — це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлен­ня права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб’єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища.
Помилково було б оцінювати цю складову правової свідо­мості як щось другорядне. Ігнорування правової психології як населення, так і окремих осіб у процесі формування і проведення державної правової політики може призвести до суттєвої про­тидії (пасивної чи активної) здійсненню тієї чи іншої реформи (такою була, наприклад, протидія антиалкогольній кампанії під
237    продолжение
–PAGE_BREAK–
РОЗДІЛ XVII
ПРАВОВАСВІДОМІСТЬ1 ПРАВОВАКУЛЬТУРА
/>/>час перебудови в СРСР, несприйняття частиною державних службовців адміністративної реформи в сучасній Україні тощо). Особливість правової психології визначається ще й тим, що вона містить елементи несвідомого. Йдеться про певні психічні явища і процеси (інтуїція, психологічний афект, звичка, збудження, соціальне збудження — паніка тощо), які обумовлені певними фактами навколишнього світу, вплив яких на свою поведінку лю­дина зазвичай не усвідомлює. Однак ця сфера може активно впливати на формування як правомірної, так і протиправної по­ведінки (стереотипів, звичок тощо).
У структурі правової психології вирізняють такі елементи:
сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (на­
строї, почуття, хвилювання);
пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і
емоційні (правові емоції, почуття, настрої).
Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є вчення природно-правової, позитивістської, класової та інших теорій права. Частину цієї ідеології становлять сучасні наукові погляди на право.
У правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), хоча конкретна правова теорія або концепція завжди форму­люється безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяль­ності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія — ідеологія лібералізму, консерва­тизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави і навіть регіонального об’єд­нання держав передбачає наявність такої ідеології (національної ідеї). Так, державне будівництво в СРСР відбувалося на основі ідеології марксизму-ленінізму, а в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі кон­цепцію демократичної, соціальної, правової держави. В цілому політико-правова ідеологія розвинених держав дістає своє відоб­раження передусім в конституції країни.
Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий 238
характер, складається стихійно, переважно на основі повсякден­ного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв’язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. Вона складається на основі нау­кових досліджень, вивчення юридичної літератури, в тому числі
підручників.
До формування правової ідеології в демократичній, правовій
державі висуваються такі вимоги. Вона повинна:
1)формуватися на основі пріоритету загально-людських
стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону,
принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо;
будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зару­
біжного історичного досвіду, вивченні нових поглядів та підходів
до правових явищ;
орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи,
суспільства і держави, виходячи при цьому з тези, що саме
людина і її права визнані найвищою соціальною цінністю, на
досягнення соціального і політичного компромісу.
У процесі правового регулювання правова свідомість виконує ряд основних функцій, до яких передусім належать гносео­логічна, оцінна і регулятивна.
Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичен­ня знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності.
Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають спе­цифічним регулятором поведінки людей. Особливу роль у здійсненні цієї функції відіграють правові установки, які свідчать про готовність, схильність особи до певної моделі поведінки — правомірної чи неправомірної, що формується під впливом низки економічних, соціальних або психофізіологічних факторів.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяль­ності) людей, оцінку права в цілому. В повсякденному житті в лю­дини формується певне, передусім емоційне, ставлення щодо різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду та правової практики. Норми, які захищають і охороня­ють інтереси людини, сприяють їх реалізації, дістають, як прави­ло, схвалення, позитивну оцінку. Недосконалі норми, з суттєви­ми прогалинами, суперечностями, що здатні порушувати права і
239
РОЗДІЛ XVII
свободи людини, сприймаються негативно. Вони можуть піддава­тися конструктивній критиці (аж до внесення пропозицій щодо удосконалення змісту таких норм) або деструктивній критиці (заперечення права, його зневага, протидія ефективному функ­ціонуванню механізму правового регулювання).
У змісті правосвідомості виокремлюють такі оціночні суд­ження щодо: права і законодавства (принципів, норм, інститутів, галузей); правової поведінки особи і їх груп та об’єктів діяльності (злочинності, правопорушень, правопорушників); правоохорон­них органів (суду, юстиції, прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокатури, нотаріату та їх діяльності); власної поведінки з точки зору визначення її як правомірної чи протиправної.
§ 2. Види правосвідомості
Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації. Так, з точки зору глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівня пра­восвідомості.
Побутова (емпірична) правосвідомість — це найпоши­реніший рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду лю­дей у сфері правового регулювання. Як правило, вона має емоційний, поверховий характер, отже, в її структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерне знання в загальних рисах окремих принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними, етичними настановами.
Професійна правосвідомість притаманна юристам-профе-сіоналам. Вона формується внаслідок отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (в правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті тощо). Носії професійної правосвідомості, як правило, не лише володіють спеціалізованими, конкретизованими знання­ми чинного законодавства, але й вмінням, навичками його засто­сування. Разом з тим слід зазначити, що професійній правосвідо­мості, внаслідок певної спеціалізації юристів, властивий дифе­ренційований характер. Так, найвищий рівень правосвідомості серед юристів-практиків притаманний суддям, які в процесі здійснення правосуддя зустрічаються з найрізноманітнішими правовими і пов’язаними з правом явищами.
240
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ і ПРАВОВА КУЛЬТУРА
Для юристів рівень правової підготовки має вирішальне зна­чення. Він є вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Цей рівень обумовлений як необхідністю знати і розуміти право, так і вмінням його застосовувати. Так, у процесі правозастосування існують окремі етапи (встановлення фактич­них обставин справи, юридична кваліфікація діяння, тлумачення норм права, прийняття рішення у справі), кваліфіковано викона­ти які можуть тільки юристи.
Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. На відміну від буденної наукова пра­восвідомість передбачає не лише наявність юридичної освіти, але й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійснювати широкі і глибокі узагальнення правово­го матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер. Сутність та особливість наукової правосвідомості розкривається також через співвідношення її структурних елементів — у ній пра­вова ідеологія превалює над правовою психологією.
За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Разом з тим зазна­чимо, що суспільна, групова і масова правосвідомість не існує по­за індивідуальною.
Індивідуальна правосвідомість — це система особистих по­глядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середови­ща і залежить від рівня правової освіти особи.
Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об’єднань, профспілкових організацій тощо), верств населення, класів. На процес її форму­вання впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи. Діапазон відмінностей правосвідомості різних груп може бути надзвичайно широким: від можливості створювати тимчасові союзи для досягнення спільної мети (на­приклад, передвиборчі блоки або утворення парламентської більшості з представників різних фракцій) до прямого протисто­яння між ними.
Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, яка ха­рактерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, на­приклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій пра­восвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утво-    продолжение
–PAGE_BREAK–
241
/>РОЗДІЛ XVII
рень з широкого кола правових питань, ці об’єднання мають ситу­ативний характер.
Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етно­су). Наприклад, низкою характерних особливостей відрізняється класична юридична правосвідомість, яка заснована на вірі в право і порядок, справедливість суду, тоді як для пострадянських країн властиві ознаки підміни правосвідомості етичними поглядами, по­ширення правового нігілізму, зневажливе ставлення до права і за­кону. Слід підкреслити, що протягом десяти років в українському суспільстві зроблені важливі, але тільки перші реальні кроки для утвердження принципів верховенства права, непорушності прав і свобод людини.
§ 3. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в правотворчості(правоустановленні) і правореалізації
Правосвідомість є одвічним супутником права. В їх супереч­ливому розвитку відбувається регулювання суспільних відносин. Правосвідомості і праву притаманні окремі спільні риси: вони входять до єдиної правової системи; виконують нормативні функції; регулюють суспільні відносини; обумовлюються одними соціально-економічними, політичними, ідеологічними, культур­ними та іншими факторами.
Все це обумовлює їх єдність. Правосвідомість як важливий прояв права може здійснювати самостійне правове регулювання, що відбувається при відсутності інших нормативних правових явищ, які є складовими частинами права. Наприклад, це може мати місце при застосуванні аналогії закона і аналогії права.
Разом з тим правосвідомість і право мають відносно авто­номний характер. Так, право завжди є об’єктивним, реальним, інституційним утворенням, зміст якого становить система загаль­нообов’язкових, формально визначених норм і принципів, втіле­них у відповідні форми (джерела) права. Правосвідомість, як фор­ма суспільної свідомості, завжди є суб’єктивним явищем, зміст якої становлять: правові ідеї, поняття; уявлення людей про минуле чи бажане право; суб’єктивне ставлення до чинного права як фено­мену суспільного життя; масові емоційні реакції на право, на вчин­ки людей, особливо представників влади, та інші духовні елементи. 242
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ і ПРАВОВА КУЛЬТУРА
У певних історичних ситуаціях (післяреволюційні, перехідні періоди від одного типу правової системи до іншого), коли право ще не стало завершеною системою, коли система лише фор­мується, правосвідомість стає основою усього механізму правово­го регулювання. Проте явище це тимчасове, правосвідомість може замінювати правову систему лише до повного її становлення.
Істотно різняться ці категорії і за рівнем та характером своєї структури. Право має чітку структуру, тобто поділяється на окремі групи, які в юридичній науці дістали назву правових інститутів, галузей, що у своїй сукупності утворюють єдину ор­ганічну цілісність. Структурні елементи правосвідомості (право­ва ідеологія і правова психологія, правосвідомість індивідуальна, групова, суспільна та ін.), на відміну від права, не утворюють єдиної органічної цілісності, оскільки правосвідомість за своєю природою не є єдиним системним утворенням. Можна говорити лише про відносну цілісність правосвідомості в межах певної
правової системи.
Різняться право і правосвідомість і механізмами своєї дії. Механізм дії правового регулювання, через який право впливає на поведінку суб’єктів права, втілений у складному інституційному юридичному інструментарії (норми права, суб’єктивні права і обов’язки, правові акти та ін.) і передбачає застосування держав­ного примусу. Законодавче право регулює поведінку людей шля­хом встановлення загальних, формально визначених зразків, ета­лонів поведінки — владних імперативів, що впливають на свідомість і волю людей. Як регулятор поведінки людей воно має об’єктивний характер, не є проявом свідомості окремої людини, груп людей. Дія правосвідомості полягає в загальній правовій оцінці соціальних фактів, у судженнях про відповідність поведінки суб’єктів суспільних відносин нормам і принципам права. Свою регулятивну функцію правосвідомість здійснює через усвідом­лення обов’язковості юридичних норм, принципу законності і, разом з тим, критеріїв правильності, соціальної виправданості по­ведінки або фактів. Правосвідомість характеризується різно­манітністю суджень, ставлення суб’єктів до чинного права, оскіль­ки одна людина може визнавати чинне право, інша засуджувати, третя — виказувати байдужість до нього. Аналогічний характер має правосвідомість окремих груп населення.
Право і правосвідомість посідають кожне своє місце в пра­вовій системі суспільства, що також різнить їх. Право — це нор­мативний елемент правової системи, те, звідки бере початок пра-
243
РОЗДІЛ XVII
вове регулювання сучасних відносин. Для нього характерний обмежений обсяг, оскільки воно окреслюється своїми норматив­ними установками. На відміну від нього правосвідомість, як ду­ховне утворення, пронизує не тільки всі форми, стадії механізму правового регулювання, а й елементи правової системи.
Право і правосвідомість різняться і за часом своєї дії. Право існує і діє настільки, наскільки воно виражено в певних формах права. Час дії права визначає законодавець. Право може зміню­ватись, але особливість його така, що воно може діяти тільки у встановлених межах. Правосвідомість безмежна в часі. Вона існує поряд з «сьогоднішнім» правом, охоплює своїм уявленням минуле і майбутнє право і має здатність впливати на процеси пра-вотворчості і правореалізації.
Право і правосвідомість перебувають у тісному взаємозв’язку, зміст якого становить їх взаємозалежність. З одного боку, пра­восвідомість у своєму розвитку залежить від права, як могутнього засобу інтелектуального і морального впливу, що сприяє розвит­кові тих чи інших правових уявлень. її становлення і розвиток потребують знання правової системи. З другого боку, правосвідо­мість, як могутнє «силове» поле, теж впливає на право. Цей вплив правосвідомості відчувається як у процесі правоутворення, так і в процесі правореалізації. Конкретні шляхи і засоби цього впливу різноманітні.
Усі потреби суспільства, інтереси різних груп населення, дер­жави, тобто усі суспільні відносини, що потребують правової рег­ламентації, перш ніж набути нормативного закріплення, стають предметом правосвідомості передусім суб’єктів правотворчих повноважень, які покликані формулювати, приймати, вносити зміни, систематизувати різні форми права, зокрема нормативно-правові акти.
Формою впливу правосвідомості на правоутворення наукове прогнозування розвитку права. Форми прогнозування можуть бути різними: наукові публікації з обґрунтуванням необхідності в майбутньому прийняття певних законів, внесення до них змін; програмні заяви політичних партій, виборчих блоків відносно свого бачення розвитку галузей права; висловлювання держав­них і політичних діячів з таких же питань.
Впливає на правоутворювальний процес і така форма прояву правосвідомості, як планування законодавчої діяльності. На­явність плану сприяє залученню до цього процесу різних зацікав­лених суб’єктів, які можуть висувати свої пропозиції, альтерна-244
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
тивні проекти, а це зумовлює накопичення матеріалу, що може бути використаний при розробці, обговоренні проекту закону.
Важливою формою впливу правосвідомості на право­утворення і законотворчість є розробка концепцій окремих законів, інших нормативно-правових актів. Визначення в концепції мети «правового регулювання, обґрунтування завдань, які слід бу­де вирішити в разі прийняття того чи іншого акта, теоретичний виклад конкретних шляхів регулювання суспільних відносин і та­ке інше, — все це дає можливість суб’єкту правотворчих повнова­жень заздалегідь вивчити питання про доцільність прийняття окремих приписів, нормативно-правових актів, спрогнозувати ефективність їх регулятивного потенціалу і прийняти рішення про їх розробку або відкласти її на майбутнє.
Своєрідною за змістом, формою впливу правосвідомості на правоутворення є її провідна роль на конкретних стадіях законотворчого процесу. При цьому значення того чи іншого виду правосвідомості має специфіку на кожній стадії. Так, для визначення шляхів формування права правова психологія дає «будівельний матеріал» у вигляді помислів, почуттів, намірів людей відносно врегулювання певної сфери суспільних відно­син. При розробці законопроекту законодавець спирається на правосвідомість і враховує правову культуру народу, окремих соціальних груп, створює правові приписи, які б втілювали в собі очікувані суб’єктами суспільних відносин еталони і зразки
поведінки.
Обговорення та прийняття нормативно-правових актів повин­но проходити на високому професійному рівні, тому на цих ста­діях особливого значення набуває професійна правосвідомість.
У процесі правореалізації правосвідомість відіграє не менш важливу роль, аніж у правотворчості. Це пояснюється природою поведінки (діяльності) суб’єктів права. Хоч яка б була їх пове­дінка, вона завжди є обміркованою, включає в себе психологічні елементи. При цьому значення того чи іншого виду правової свідомості визначається формою реалізації норм права. При зви­чайних (простих) формах — виконанні, дотриманні, викорис­танні — правосвідомість орієнтує суб’єктів права на добровільне виконання і додержання норм права, на недопущення зловжи­вання правом при його використанні. Тут на перше місце вису­вається рівень почуття права і законності, що виконує функцію гаранта найбільш масового добровільного дотримання та вико­нання норм права.
245

РОЗДІЛ XVII
і
У процесі правозастосування специфічну роль відіграє профе­сійна правосвідомість. Кожна посадова особа, особливо робітники правоохоронної сфери діяльності держави — судді, слідчі, проку­рори, — зобов’язані знати зміст, смисл норм права, вміти застосо­вувати правила тлумачення, бути переконаними у справедливості і законності тих рішень, які вони приймають. Не випадково норми кримінально-процесуального, цивільного процесуального кодек­сів прямо приписують суддям оцінювати докази, виносити рішен­ня, керуючись і нормою права, і своїм внутрішнім переконанням. Професійна свідомість відіграє вирішальну роль при переборенні прогалин у праві, застосуванні аналогії права і закону. Без належ­них знань принципів права, вміння порівнювати між собою схожі норми права правозастосування практично неможливе.
І/>§ 4. Правова культура: поняття та структура
З правовою свідомістю нерозривно пов’язаний такий феномен, як правова культура, що є складовою духовного багатства суспіль­ства. Категорія «правова культура» є однією з якісних характерис­тик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права. Існують певні складнощі щодо ви­значення цього поняття. Така ситуація пояснюється, зокрема, тим, що ні у філософії, ні в інших суспільних науках немає однозначно­го підходу до розуміння феномену культури — на сьогодні існує понад 250 її дефініцій.
У цілому в науці сформувалися три основні підходи до цього поняття:
антропологічний, згідно з яким культура — це сукупність
усіх благ, створених людиною;
соціологічний, за яким культуру слід сприймати як су­
купність усіх духовних цінностей;
найширший, філософський, згідно з яким культура — це
певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил та
здібностей особистості.
Всі ці підходи певною мірою використовуються правовою наукою.
Під правовою культурою в загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характери­зується досягнутим рівнем розвитку правової системи — ста­ном та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи 246
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА     продолжение
–PAGE_BREAK–КУЛЬТУРА
законодавства, прабозіїстосовної практики, законності і пра­вопорядку, правової осбіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.
Рівень правової культури визначається станом підсистем, що її утворюють, зокрема правовою культурою особистості та пра­вовою культурою суспільства.
Правову культуру особистості складають такі елементи: знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-право­вого акта, сферу його дії;
повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засобу регулювання суспільних відносин. Така повага повинна мати місце навіть у разі несхвалення люди­ною окремих правових приписів;
звичка вчиняти свої ДІЇ відповідно до приписів правових норм; вміння особи використовувати у практичній діяльності пра­вові знання, реалізовувати і захищати свої суб’єктивні права і за­конні інтереси, виконувати юридичні обов’язки;
висока правова активність особи у сприянні реалізації право­вих приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопору­шенням.
Правова культура особистості нерозривно пов’язана з право­вою культурою суспільства.
Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку пра­восвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юри­дичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верхо­венства права і правового закону, поваги до основних прав і сво­бод людини й громадянина.
Правова культура складається з цілого ряду елементів
(рівнів).
Одним із них є досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показ­ником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гу­маністичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існу­вання ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конституційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнародних правових інституцій, наприклад, до7
РОЗДІЛ XVII
Європейської Комісії з прав людини і далі до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи по­рушили його права, а він не зміг за допомогою усіх передбачених законодавством засобів їх захистити.
Не менш важливим елементом для підвищення правової куль­тури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливим показником їх реалізації є обмежен­ня державної влади правом, відповідність законам підзаконних нормативно-правових актів.
Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь за­своєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур вирішення конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності дотримуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю пра­вомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами і якістю юридичної освіти.
Досконале як за формою, так і за змістом законодавство становить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства повинно відповідати зако­нодавство, яке характеризується науковою обґрунтованістю, де­мократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначно тлумачитись, правових приписів, ви­користанням оптимальних методів, способів регулювання право­вих відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового ха­рактеру, застарілих норм та норм, які порушують або обмежують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свід­чать про низький рівень правової культури.
Правова культура суспільства включає стан законності в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, реальність їх здійснення. Для забезпечення законності важливо, щоб у суспільстві ефективно функціонувала система правової освіти та виховання населення, зокрема державних службовців.
Ефективність роботи правозастосовних, зокрема право­охоронних, органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.) є ще одним важливим елементом високого рівня правової культури суспільства.
Стан розвитку юридичної науки, ступінь залучення вчених-юристів до розробки проектів нормативно-правових актів і 248
ПРАВОВАСВІДОМІСТЬІПРАВОВАКУЛЬТУРА
‘ ” 1
удосконалення їх змісту, програм боротьбгс зі злочинністю тра-    продолжение
–PAGE_BREAK–«диційно становить один із рівнів правової культури суспіль­ства. Це обумовлено тим, що юридична наука здатна суттєво впливати на сприйняття передового правового досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової сис­теми, так і правових систем інших країн. Особливого значення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового ре­гулювання (правові пам’ятки, правові традиції, звичаї, доктрини).
§ 5. Поняття та види деформації
правосвідомості. Правовий нігілізм
У цілому взаємодія права і правосвідомості має конструктив­ний характер. Разом з тим на певних етапах розвитку держави і права можуть створюватися історичні передумови для форму­вання дефектної правосвідомості, яка є антиподом високої пра­вової культури. Деформація правосвідомості проявляється у ви­кривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Однак він є лише одним з різновидів назва­ного явища. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: пра­вовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та «переродження» правосвідомості. Спільним для всіх видів де­формації є правова неосвіченість, низький рівень правосвідо­мості і політико-правової культури суб’єктів права. Разом з тим кожен з названих видів деформації має і свою специфіку.
Правовий інфантилізм проявляється у несформованості пра­вових знань або їх недостатній глибині, однак при особистій пере­конаності в наявності належної юридичної підготовки. Він розгля­дається як відносно м’яка за наслідками форма деформації пра­восвідомості. Найбільшого поширення правовий інфантилізм набуває серед працівників правоохоронних та інших правозасто-совчих органів, які не здобули фундаментальної юридичної освіти.
Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким ста­ном правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб держав­ного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних мож­ливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси.
Хоча ідеалізм і має протилежну нігілізму спрямованість, та за своїми деструктивними наслідками він становить не меншу загро­зу для суспільства. Очікування від права результатів, які воно об’єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з ча­сом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і
249
РОЗДІЛ XVII
оцінок права. Так, на етапі виборення незалежності України і прийняття її Конституції значна частина суспільства мала ілюзію щодо можливості шляхом прийняття нового законодавства, копіювання зарубіжного досвіду забезпечити європейський рівень життя. За 10 років незалежності тільки парламентом було прийнято близько 2000 законів, а ще 10 000 підзаконних норма­тивно-правових актів видано Президентом України, Кабінетом Міністрів, іншими органами виконавчої влади. Однак помилко­вий вибір предмета регулювання, відмова від проведення попе­редньої правової, економічної, соціальної експертизи норматив­них актів, недосконалість використовуваної законодавчої техніки, відсутність системного підходу при реформуванні певної сфери суспільних відносин і, нарешті, відсутність необхідних політичних, економічних, соціальних, культурних передумов для їх реалізації унеможливило досягнення очікуваних результатів, а відтак породило кризу довіри значної частини суспільства до за­конодавства і парламенту.
Правовий дилетантизм означає вільне поводження із зако­ном (поверхове або неадекватне тлумачення правових норм, відсутність системного підходу при їх оцінці тощо) або з оцінкою юридичної ситуації, що в цілому обумовлено легковажним став­ленням до права. Особливої небезпеки ця форма може набути в разі тиражування таких підходів через засоби масової інфор­мації (наприклад, всупереч дії презумпції невинуватості тверд­ження про визнання особи до судового рішення винною в скоєнні злочину).
Правова демагогія передбачає легковажне або свідоме здійс­нення такого впливу окремої особи або громадських організацій на свідомість людей, наслідком якого стає формування од­нобічного або викривленого уявлення про правову дійсність. Не­безпека правової демагогії полягає в тому, що особа, яка на неї орієнтується, припускає наявність певної цінності права, усвідом­лює існування довіри до нього з боку інших і саме тому викорис­товує його для досягнення власних корисливих інтересів, прикри­ваючи свої наміри розмовами про суспільне благо. Найбільшого поширення така форма деформації правосвідомості набуває під час проведення виборів або референдумів і супроводжується ви­користанням широких можливостей засобів масової інформації та реклами впливати на суспільну думку (чорний піар).
Найпоширенішою, а відтак і особливо небезпечною, формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має 250
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ Г ПРАВОВА КУЛЬТУРА
широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, легативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо­мого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє вияв­ленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення право­вої системи держави.
До основних рис сучасного правового нігілізму належать: гор­довито-зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; ма­сове поширення як серед населення в цілому, так і серед представ­ників державної влади; багатоманітність форм прояву — від кримінальних до легальних, від парламентсько-конституційних до мітингово-охлократичних; поєднання його з деструктивною крити­кою і популістською спрямованістю; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігілізмом, що створює деструк­тивну ситуацію в суспільстві і державі.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Проявів правового нігілізму багато. Найпоширенішими серед
них є:
«війна законів», тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів, невід­повідності законів конституції, а підзаконних нормативних актів законам (наприклад, існування в старому Кримінальному кодексі статті, яка передбачала смертну кару, при запереченні існування такого покарання статтями 3 та 21 Конституції України);
неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні право­вої політики;
підміна законності політичною, ідеологічною або прагматич­ною доцільністю;
свідоме недотримання або невиконання правових приписів органами державної влади, організаціями та громадянами (на­приклад, ухилення від сплати податків суб’єктами підприємниць­кої діяльності);
порушення прав і свобод людини і громадянина;
неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо.
Правовий нігілізм може існувати як на рівні ідеології, так і на рівні практики. В першому випадку йдеться про розробку таких те­орій, концепцій, доктрин (наприклад, ідеологія марксизму-ленініз-му), в яких на теоретичному рівні обґрунтовуються думки про те, що право не має самостійної соціальної цінності, а має цінність ли-
251
РОЗДІЛ XVII
ше інструментальну, внаслідок чого розглядається як щось друго­рядне, як похідне від держави явище. Значно більшу небезпеку ста­новить правовий нігілізм, коли погляди реалізуються на практич­ному рівні. Це втілюється в протиправну поведінку (діяльність) лю­дей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, в протиправну політику державної влади, яка втілюється в масовому порушенні прав і свобод громадян або навіть терорі стосовно окре­мих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил.
Причини правового нігілізму можуть бути різними. Так, по­ширення нігілістичних поглядів на право пояснюється історич­ними чинниками. Україна протягом тривалого часу входила до складу Російської імперії і Союзу РСР, де порушення прав і сво­бод людини, створення репресивного законодавства, недоско­налість правосуддя і його залежність від виконавчої влади було нормою життя. В ті часи не людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а влада вважалася найвищою соціальною цінністю, що кваліфікувалася як одна із визначних засад російської-радянської історії. Внаслідок цього право і за­кон розглядалися як другорядні щодо держави явища. Теоретич­ним підґрунтям правового нігілізму тривалий час була ідея про буржуазний за своєю сутністю характер держави і права, які при­речені на відмирання після перемоги соціалістичної революції, та про диктатуру пролетаріату як владу, що не може бути пов’яза­ною або обмеженою законом.
На етапі переходу України від тоталітарного минулого до де­мократичного устрою суспільного і державного життя певний розвиток нігілістичних поглядів на право обумовлений політич­ними, економічними та соціальними кризовими явищами, неза­вершеністю конституційної, адміністративної, правової і судової реформ, невідлагодженістю механізму реалізації прийнятих за­конів, розвитком правового ідеалізму тощо.
Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистець­кої діяльності.
«Переродження» правосвідомості обґрунтовано визнається одним з найнебезпечніших проявів деформації правосвідомості громадян. Йому притаманна максимальна ступінь викривлення правових ідеалів, свідченням чого стає свідоме скоєння людиною навмисних, переважно тяжких кримінальних злочинів, мотивами яких найчастіше стають жорстокість, користь та ін. Особливу не-252
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
безпеку становлять такі види «переродження» правосвідомості, наслідком яких є організована злочинність і корупція, що завда­ють значної шкоди процесу реалізації принципів верховенства права, недоторканності основних прав і свобод людини, станов­лення демократичної, правової держави, підвищенню рівня пра­вової культури особистості і суспільства в цілому.
В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і правового закону, боротьба з деформацією правової свідомості повинна розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності ком­петентних державних органів і суспільства в цілому. На рівні дер­жавної політики повинен бути розроблений комплекс спеціаль­них засобів протидії деформації правосвідомості, зокрема право­вому нігілізму. До таких напрямків слід віднести: завершення конституційної, правової, адміністративної, судової реформ; по­долання політичної та економічної кризи; підвищення ролі та ефективності суду; удосконалення організації та забезпечення ефективності функціонування системи правоохоронних органів; організація системи правового виховання і освіти, здійснення ефективної профілактики правопорушень; якісна підготовка і пе­репідготовка юридичних кадрів тощо.
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
Розділ XVIII    продолжение
–PAGE_BREAK–
СИСТЕМАПРАВА ІСИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
§ 1. Поняття системи права
Категорія «система» використовується в найрізноманітніших галузях людських знань. З філософської точки зору — це спе­цифічно виокремлена із навколишнього середовища цілісна мно­жина елементів, які поєднуються між собою сукупністю внут­рішніх відносин і зв’язків. У цьому контексті в юридичній літера­турі широко використовується поняття «система права», «система законодавства», «правова система», «політична система» та ін. З’ясувати зміст цих понять означає встановити їх складові еле­менти, їх взаємозв’язки,спосіб організації в процесі утво­рення та розвитку.
Щодо понять «система права» і «система законодавства», то вони використовуються для характеристики національного права і законодавства. Перше з них фіксує аспекти структурної дифе­ренціації правових норм, друге — аспекти структурної ди­ференціації законодавчих актів, яка склалася в тій чи іншій країні в її національному праві. Іншими словами, поняття «система права» виражає структуру змісту, а поняття «система законо­давства» — структуру форми позитивного права. їх структури перебувають у тісному взаємозв’язку.
Система права — це сукупність чиннгіх норм права, якій вла­стиві як єдність та узгодженість, так і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні утворення (норми, інсти­тути, галузі права та ін.).
Названі в цьому визначенні ознаки характеризують систему права з внутрішнього боку. Вони вказують на те, які зв’язки існу­ють між її елементами, на яких принципах вона побудована.
Єдність та узгодженість. Єдність системи права обумовлюється тим, що, по-перше, все право як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом права (норми, що не відповідають цим принципам, не є правовими); по-друге, право в усіх своїх проявах охороняється державою і передбачає можливість застосування державного примусу; по-третє, право обумовлене матеріальними, 254
соціальними, культурними, ідеологічними та іншими умовами жит­тя суспільства, для яких характерна відносна єдність.
Узгодженість системи права — це обумовлена наявність суб-ординаційних і координаційних зв’язків між нормами, інститута­ми, галузями права та відсутність суперечностей всередині цієї
системи.
Диференціація (поділ) системи права. Це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи. В ло­гічній послідовності можна виокремити:
а)структурунормиправа;
б)структуруправовихінститутів—поділїхнаокреміправові
норми;
в)структуру підгалузі права — поділ її на логічно пов’язані
між собою правові інститути в межах окремих галузей права;
г)структуру галузі права — поділ її на логічно пов’язані між
собою правові інститути та підгалузі права;
ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов’язані між собою галузі права.
Об’єктивність системи права. Система права — це не резуль­тат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юридичний вираз системи суспільних відносин відповідного людського соціуму. Держава лише надає форми (оформлює) тій чи іншій си­стемі права, її галузям, інститутам, які склалися об’єктивно.
Систему права можна також характеризувати з зовнішнього боку як одну з уособлених системних утворень суспільства, що
означає:
належність її до функціональних систем соціального по­
рядку, оскільки її виникнення, існування і розвиток обумовлені
загальнолюдськими потребами — наданням організованості і
врегульованості суспільним відносинам;
її інституціональний характер. Проявом цього є те, що
юридична матерія у вигляді системи норм міститься здебільшого
в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які і нада­
ють праву чітко виражену інституціональну форму;
стабільність і динамічність її як правового явища;
пов’язаність її як прямими, так і опосередкованими відно­
синами з функціонуванням і діяльністю держави, її органів — за­
конодавчих, правозастосовчих, контрольно-наглядових та ін.
Поняття «система права» слід відрізняти від поняття «право­ва система», яке є більш широким за своїм змістом. Окрім систе­ми права, правова система охоплює такі структурні елементи, як
255
РОЗДІЛ XVIII
правосвідомість, правові відносини, правові форми діяльності держави та ін.
§ 2. Предмет і метод правового
регулювання як вихідні критерії поділу системи права на галузі та інститути
Правове регулювання характеризується відносною са­мостійністю (автономністю), яка визначається наявністю в ньому таких фактичних і юридичних ознак, які відрізняють його ві/ інших видів регулювання суспільних відносин. Фактична і юри­дична визначеність правового регулювання представлені пере­дусім за його предметом і методом.
Під предметом правового регулювання мають на увазі те, що ре­гулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються від­носно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання — це матеріальний критерій розподілу норм пра­ва на його структурні частини. Об’єктивний зміст і специфіка відпо­відних суспільних відносин є незалежними від законодавця. Струк­тура предмета правового регулювання охоплює такі елементи:
а)суб’єкти — індивідуальні і колективні;
б)їх поведінку (дії, діяльність);
в)об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з при­
воду яких люди вступають у взаємозв’язок;
г)соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми
підставами виникнення чи припинення відповідних правових
відносин.
Метод правового регулювання відповідає на питання, яким чином право регулює суспільні відносини. Це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси­ни; це такий юридичний критерій, який значною мірою за­лежить від предмета. Але на відміну від предмета метод може формуватися і під впливом законодавця, який, окрім тих засобів регулювання суспільних відносин, що об’єктивно склалися, може обирати власні засоби правового впливу на них, комбінувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод являє собою певний набір юридичного інструментарію, завдяки якому дер­жавна влада здійснює необхідний вплив на суспільні відносини з метою спрямування їх розвитку в бажаному напрямку.
256
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

Методи правового регулювання суспільних відносин характе­ризуються:
а)різним порядком встановлення прав і обов’язків учасників
суспільних відносин, які можуть випливати із закону (право бра­
ти участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.;
б)різним ступенем автономності суб’єктів при виникненні
прав і обов’язків. Норми права можуть вичерпно визначати пра­
ва і обов’язки суб’єктів або надавати їм можливість самостійно
вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому
суб’єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані
нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах
супідрядності;
в)різними способами захисту встановлених прав та забезпе­
чення виконання юридичних обов’язків, який може здійснюва­
тись в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за
допомогою різних засобів (цивільно-правових, кримінально-пра­
вових та ін.).
Відміна в методах правового регулювання втілюється голов­ним чином в обсязі правових можливостей суб’єктів. До найбільш загальних методів належать:
централізований (імперативний) метод, при якому регу­
лювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній ос­
нові. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової
дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно
до цього, становище суб’єктів характеризується відносинами
субординації, прямої супідрядності;
децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться
про відносини між рівноправними суб’єктами, що складаються на
основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, «ав­
тономним» джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього —
положення суб’єктів характеризується договірними відносинами
взаємної координації.
Ці так звані первинні методи конкретизуються і можуть про­являтися в різних сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. Вони знаходять своє продовження в методах, що характери­зують ті чи інші структурні сукупності суспільних відносин, до
яких можна віднести:
1) метод матеріального і морального заохочення, який прита­манний трудовому, цивільному та іншим галузям права. Таке за­охочення спрямоване на стимулювання матеріальної зацікавле­ності у вирішенні певних завдань, на підвищення різних форм ро-
257
    продолжение
–PAGE_BREAK–III
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
бочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, набуття но­вих професій тощо;
2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не мо­жуть бути застосовані. Цей метод характерний для підприємниць­кого, корпоративного та інших галузей законодавства. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять нор­ми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб’єктів права.
§ 3. Структура системи права
Структура системи права — це її внутрішній устрій. Роз­крити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов’язані елементи, а з другого — через інтегрування (об’єднання) норм права в єдину систему.
Головними структурними елементами системи_права є норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту.
Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охо­роняється державою. Норма права безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі. І наскільки законодавець зумів відтворити в ньому зміст суспільних відносин, їх сторони, настільки цей припис буде життєздатним у регулюванні цих відносин. Норма права є тим_пещпщ елементом, який відчуває на собі зміни у праві. Завдяки своєму універсальному значенню нор­ма права поширює свої властивості і на інші рівні системи права, служить відправною точкою одиницею виміру правової матерії. Упорядкування, узгодженість, взаємопов’язаність і диферен­ціювання комбінацій правових норм обумовлені, з одного боку, структурою суспільних відносин, а з другого — націленістю зако­нодавця на їхнє правове опосередкування.
Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду інститут пра­ва — це перша після норми права правова спільність (наприклад, інститут приватної власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інсти­тут референдуму в конституційному праві та ін.).
258
Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що:
а)регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин;
б)є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм;
в)функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати
регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів
права (це не означає, що інститут права не має зв’язків з іншими
інститутами права).
Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділя­ються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.
Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї га­лузі права, а_міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.
Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей «права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших га­лузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і
трудового права.
Підгалузь права — певна сукупність (об’єднання) правових інститутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі пра­ва. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне ко­ло відносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою уособленістю.
На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов’яз­ковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як пар­ламентське, муніципальне право; в цивільному — зобов’язальне, авторське, спадкове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги норма­тивного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належить про­цесуальні галузі права.
Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин. Галузь права, найбільший структурний під-розділ і центральна ланка права, найповніше виражає «групові» особливості правового регулювання.
259
РОЗДІЛ XVIII
Окремим галузям права властиві різні режими правового ре­гулювання. Вони різняться специфікою прийомів регулювання, дією власних галузевих принципів, характером виникнення, фор­мування та реалізації галузевих прав та обов’язків, специфікою санкцій.
Галузі права неоднорідні за своїм складом, нерівнозначні за своїм обсягом, роллю в процесі впливу на суспільні відносини. Одні з них є великими__но|щативними утвореннями (наприклад, конституційна, цивільна галузьУ, інші являють собою порівняно компактну сукупність правових норм (наприклад, процесуальні галузі). Пояснюється це відмінністю їх предметів правового регу­лювання.
Як історично унікальні утворення галузі права не «приду­мані» законодавцем, а викликані до життя соціальними і прак­тичними потребами, які він усвідомлює і оформляє. Серед умов, що визначають об’єктивний процес виникнення тієї чи іншої га­лузі права, важливе місце посідають ступінь своєрідності тих чи інших суспільних відносин, неможливість їх врегулювання за до­помогою норм інших галузей права; необхідність застосування особливого методу регулювання та ін.
Гал^[з^ь^Iр_ава_я^дяеxо£дю_^ор^^д^гішу^1Ілісність, тобто таку су­купність норм, що зосереджені у взаємопов’язаних правових ідстиіутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, га­лузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інстру­ментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов’язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, тру­дових, сімейних).
Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, ав­тономною підсистемою правового регулювання. Головне її при­значення — забезпечити стосовно певної області суспільних відно­син специфічний режим правового регулювання — сукупність ха­рактерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядко­ваного системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб’єк­тів права; законні засоби реалізації прав і виконання обов’язків та державно-правові заходи, які спрямовані на забезпечення не­ухильної реалізації правових норм в конкретних правових відноси-2Й0
СИСТЕМА ПРАВА 1 СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
нах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм.
При характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності пред­мета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права — космічного, еко­логічного, інформаційного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення.
Галузі права можна поділити на такі види:
фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно нале­жать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне,
цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони
характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісні, тобто
містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей
права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні ре­
жими, галузеві методи правового регулювання;
спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані,
пристосовані до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе­мельне, сімейне та ін.);
комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних ін­ститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей,
наприклад підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін.
Залежно від особливостей предмета та методу правового ре­гулювання, а головне — соціального призначення, всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне_і про­цесуальне право. Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відносини, які реально складалися між людьми і по­винні бути організовані з допомогою правового регулювання. Велике значення в їх організації мають самі суб’єкти права.
Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших
правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учас­никами, як правило, виступають орган держави, посадові особи. Вони організуються заради «чужих» інтересів. 261
РОЗДІЛ XVIII
§/>4. Публічне і приватне право
Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юрис­ти були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною осо­бою. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відби­ває інтереси окремих осіб.
Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція рим­ського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і пуб­лічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуаз­них ринкових відносин і формування громадянського суспільства об’єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.
Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мис­лителів Західної Європи (Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск’є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно роз­роблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершене-вичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Як­що в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і при­ватне набула майже повного визнання, то в країнах англо-сак-сонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.
Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», — пи­сав він, — не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси — розширити за­стосування державного втручання у «приватно-правові» відноси­ни; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість…»1. Ця ідеологія стала основою тотального одер-жавлення всієї правової системи.
Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, лега-
/>5. И. Полн. собр. соч. — Т.44. — С. 398.
262
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
лізація приватного права є природною і необхідною для форму­вання громадянського суспільства, стимулювання приватно­підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.
Сутність цього     продолжение
–PAGE_BREAK–поділу права полягає ось у чому: в кожній сис­темі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, дер­жави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відно­син, які пов’язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.
Публічне право — це сукупність норм, предметом регулю­вання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це пере­дусім норм конституційного, адміністративного, кримінально­го, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріори­тет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в
цілому.
Приватне право — сукупність норм права, предметом регу­лювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, регулювання відбувається на засадах ко­ординації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демо­кратії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один що­до одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечу­ються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов’язана не тільки визнавати, але й захищати.
263
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кор­донів. Вони взаємопов’язані між собою. Ті функції, які вони ви­конують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне по­кликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви­никають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.
§ 5. Галузі вітчизняного права
Основоположне значення має поділ системи права на ряд галу­зей залежно від предмета та методу правового регулювання, особ­ливостей їх юридичного режиму. Зупинимось на головних з них.
Конституційне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави і органів місцевого самоврядування. В системі суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі, головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і держа­вою. Саме вони визначають устрій держави і її функціонування. Природа цих відносин обумовлює і методи регулювання. Домінуючим методом є імперативний. Норми конституційного права, які тісно пов’язані з владними відносинами, мають зо­бов’язальний і заборонний характер; а ті, що пов’язані з регулю­ванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Головним джерелом українського конституційного права є Кон­ституція України 1996 року, конституційні закони.
Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з при­воду володіння, користування та розпорядження власністю, на­буття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб’єктами права — фізичними і юридичними особами.
264
Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нор­мами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (позивач — відповідач, замовник — під­рядчик та ін.);відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предме­том адміністративного, фінансового права. Така природа відно­син обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї га­лузі права.    продолжение
–PAGE_BREAK–
В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формуван­ня громадянського суспільства та побудова правової держави
практично неможлива.
Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконав­чо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше.
Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по фор­муванню й виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи пра­вового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі са­мостійності суб’єктів фінансової діяльності.
Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виник­нення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному об­слуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами ре­гулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання.
265
/>РОЗДІЛ XVIII
Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що пов’язані з володінням, користуванням та распорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визна­чення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фер­мерські, орендні тощо). Головні методи правового регулюван­ня — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони.
Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб’єктами і громадяна­ми природного середовища з метою зберігання природних ба­гатств, запобігання екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини.
Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони при­роди, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законо­давства і нормативів якості навколишнього природного середо­вища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище.
Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визна­чають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри пока­рання, що застосовуються до злочинців. Норми цієї галузі вста­новлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використо­вується в галузі кримінального права, — імперативний (метод за­борони).
Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.
Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як не­обхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом вста-266
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
новлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).
І § 6. Система законодавства
і її співвідношення з системою права
Категорія «система законодавства» є однією з найпоши­реніших у сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Важ­ливе місце вона посідає і в теорії права. Особливістю цього по­няття (категорії) є його використання для позначення певних су­купностей, не завжди однакових за формою і за рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними орга­нами держави, посадовими особами, самоврядувальними ор­ганізаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в других — закони, укази Президента України і урядові постанови (саме так витлумачив термін «законодавство» Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 липня 1998 року, додавши до них «чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України…»); в третіх — і це майже стало традиційним — усю діючу в межах країни (держави) сукупність нормативно-правових актів. В ос­танньому випадку це поняття інколи не точно використовується як синонім поняття «право», бо система законодавства — це пе­редусім форма права, тобто засіб існування, вираження і ор­ганізації його норм у цілісну, внутрішньо узгоджену систему. Саме завдяки законодавству стає можливим виокремлення пра­вових норм із інших систем нормативного регулювання, форму­вання права як цілісного нормативного явища і культурної    продолжение
–PAGE_BREAK–
цінності суспільства.
Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. В більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існу­вання права, спосіб надання юридичного значення нормам пра­ва, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, норма­тивні приписи, нормативно-правові акти, інститути і галузі зако­нодавства.
Системі законодавства притаманна низка ознак, які характери­зують її як статичну і функціональну. Так, по-перше, вона, як фор­ма права, є елементом більш широкої за обсягом правової системи.
267
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
/>/>/>По-друге, система законодавства має вертикальну (ієрархічну) бу­дову. Це означає, що нормативно-правові акти розташовані в ній залежно від їх юридичної сили, яка визначається місцем відпо­відного органу в державному апараті. По-третє, вона характери­зується цілісністю, системністю, єдиною спрямованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє, хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань і цілей, які закріплені в Кон­ституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Окрім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, супідрядних зв’язках з іншими нормативними акта­ми. По-четверте, система законодавства має інтегративний ха­рактер. Ця її властивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально система законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання.
Важливим теоретичним і практичним завданням є встанов­лення правильного співвідношення між системою права і систе­мою законодавства. Вирішення його на належному рівні має на меті забезпечити доступність законодавства, скорочення не­потрібної кількості актів, її узгодженість між собою та ін. При цьому важливо мати на увазі ще одну обставину. Історично скла­лося так, що термін «право» використовується не тільки в юри­дичному розумінні. Його застосовують при визначенні як право­вих, так і таких можливостей, які випливають із корпоративних норм, зокрема з статутів політичних партій при визначення прав і обов’язків їх членів. Щодо терміна «законодавство», то він склався в добу Нової історії, коли буржуазні демократичні дер­жави (перший вид держави громадянського типу) почали масово закріплювати в письмовій формі нормативи, що склалися в ре­зультаті багаторазового повторення певного виду відносин. Внаслідок цього термін «законодавство» набув винятково юри­дичного значення. Ним стала позначатись сукупність норматив­но-правових актів, що мають юридичну силу в результаті їх видання і захисту державою.
Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємо­вплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впливати на розвиток формування права. В одних випад­ках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (визначається це передусім їх повторюваністю). В 268
інших випадках — законодавство може викликати до життя право, окремі його підрозділи. Наприклад, закони про підприємництво, про власність в Україні сприяли формуванню галузей підприєм­ницького права, істотно вплинули на розвиток цивільного права. Важливим напрямком впливу законодавства на розвиток права є формуванню правових режимів кожної галузі права. Тут без участі держави право, по суті, не змогло б набути тих якостей, що перетворили б його на одну із загальнолюдських цінностей. Зворотна сторона їх взаємодії — це вплив права на формування та розвиток законодавства, завдяки чому воно набуває певних якостей як з точки зору його змісту, так і з точки зору форми.
Отже, система законодавства і система права є поняття одно­го ряду, але вони не тотожні. Це дає підставу розглядати і харак­теризувати ці системи як відносно самостійні категорії і явища з притаманними їм ознаками. Ці ознаки і є важливими показника­ми відмінностей між ними.
Які ж це ознаки? Зупинимося на них:
право є завжди вираженням справедливості. Закони та інші
нормативно-правові акти можуть виражати як справедливість
(бути правовими), так і несправедливість (бути неправовими);
якщо система права має об’єктивний характер, то система
законодавства залежить від суб’єктивного фактора — діяльності
законодавця, інших суб’єктів правотворчих повноважень;
право як явище завжди виступає як система норм, а зако­
нодавство як система нормативно-правових актів;
ці системи різняться своїми первинними елементами. Якщо
для системи права первинним елементом є норма права, то для
системи законодавства ним є нормативно-правовий припис.
Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого склада­
ються конкретні галузі права. В законодавстві ці норми втілю­
ються в окремих статтях нормативного акта або приписах
всередині статей;
система законодавства і система права не збігаються за об­
сягом. Система законодавства ширша за систему права, оскільки
дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм пра­
ва, — різні програмні положення, вказівки на мету і мотиви ви­
дання тих чи інших актів;
6)системи різняться за значенням і роллю, які має для них
предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для га­
лузі права характерна однорідність суспільних відносин, що нею
регулюються, а також застосування одного головного методу пра-
269
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
/>вового регулювання, то для галузі законодавства це не обов’язко­во. Предмет галузі законодавства становлять, як правило, різно­рідні суспільні відносини, а саме: відносини в державному управ­лінні, відносини в народному господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовують­ся для регулювання суспільних відносин галузями законодавства; 7) система права і система законодавства різняться за своєю внутрішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права поняття «вертикальна структура» має умовний характер, для неї характерна логічна побудова за обсягом — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи законодавства має ієрархічний характер, оскільки вона побудована відповідно до юридичної сили норма­тивно-правових актів, яка передусім визначається місцем право-творчого органу в державному механізмі.
§ 7. Структура вітчизняного законодавства
Законодавству притаманна своя структура — спосіб зв’язку між її елементами.
Система законодавства має кілька структурних «зрізів» (ас­пектів), виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціо­нальну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру (ас­пекти).
Залежно від функціонального призначення нормативно-пра-вових актів можна виокремити:
.1) головні нормативно-правові акти, які виконують основну функцію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-пра­вових приписів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю першопочатковою редакцією, як, наприклад, основи зако­нодавства, кодекси;
допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять
часткові зміни в чинні (головні) нормативн’з-правові акти. За
своєю формою це найрізноманітніші акти, від одиничних, які вно­
сять зміни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою
викладення певного акта в новій редакції;
нормативно-правові акти, які виконують функцію припи­
нення юридичної сили окремих нормативних положень або їх
первісних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, аб­
заців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять
270
тільки єдиний припис про визнання недіючими тих чи інших нор­мативних актів, їх структурних частин.
За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи горизонтальної структури законодавства:
нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення
правила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів систе­
ми права. За своєю формою — це граматично, логічно і юридично
завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його
структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунк­
тах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи є
головними елементами змісту нормативно-правового акта як
форми права. Структура нормативно-правових приписів зако­
номірно обумовлюється в кожному окремому випадку струк­
турністю норми права;
нормативно-правовий акт — це письмовий акт-документ
державного органу, який містить сукупність нормативно-право­
вих приписів, спрямованих на регулювання окремої сукупності
суспільних відносин. В одних випадках нормативно-правові акти
містять норми тільки певної галузевої належності (так звані
цільні акти), в інших — норми права різних галузей права. Ос­
танні називаються комплексними;
інститут законодавства, який являє собою сукупність вза­
ємопов’язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових
приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої
сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або
міжгалузевим;
4)галузь законодавства, яка є взаємопов’язаною системою за­
конодавчих актів. Головне призначення і цінність галузей законо­
давства в тому, що всі вони виступають засобом існування, вира­
ження і організації структури змісту права на рівні його галузей.
У цьому полягає не тільки відносна самостійність і різниця між га­
лузями права і галузями законодавства, але і їх внутрішня єдність.
Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не
окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятив­
на система (П. Євграфов).
Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чи­ном:
галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з галуззю права, що має місце в кримінальному праві;
на базі однієї галузі права можуть існувати кілька галузей законодавства, як то є в конституційному або цивільному праві;
271     продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із га­лузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (на­приклад, у законодавстві про охорону здоров’я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права);
галузь законодавства може поєднувати в собі норми кількох галузей права.
Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка визначається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в державному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизняного законодавства, до якої входять такі складові:
Конституція України, Конституція Автономної Республіки
Крим. Головне місце & ієрархічній системі законодавства посідає
Конституція України і закони, що встановлюють відправні
засади правового регулювання (конституційні закони). Вона має
найвищу юридичну силу і становить першооснову усього зако­
нодавства;
кодекси — кодифіковані закони всередині законодавства,
їхнє головне призначення — забезпечення на основі науково
обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного
вирішення тих чи інших завдань економічного і соціального роз­
витку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціону­
ють як стрижневі акти, що надає формальної визначеності нор­
мам певної галузі права і є активним центром регулювання
суспільних відносин;
нормативні укази і розпорядження Президента України,
які видаються у відповідності з Конституцією України;
підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої
влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,
накази і інструкції Міністерств, Державних комітетів України;
акти органів виконавчої влади на місцях;
6)акти місцевих органів самоврядування по здійсненню
функцій, які їм делеговані державними органами.
Цей перелік структури вітчизняного законодавства не є ви­черпним.
Усередині цієї ієрархічної структури, залежно від юридичної сили, нормативно-правові акти можна поділити на два види: а) закони і б) підзаконні нормативно-правові акти.
Функціональна, ієрархічна і горизонтальна структури зако­нодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства.
272

§ 8. Фактори формування та розвитку системи законодавства
Фактори формування та розвитку системи законодав­ства — це сила, яка визначає її зв’язок з іншими соціальними явищами, її зміст, форму і, як результат, — ефективність пра­вовою регулювання. Вплив кожного з цих факторів на формуван­ня і розвиток законодавства не рівнозначний. Одні з них мають домінуюче значення на час появи (зародження) закону, інші більше пов’язані з процесом його реалізації (фактори зворотного зв’язку). Суттєво і те, що вплив кожного фактора залежить і від природи самого законодавчого акта, галузі та інституту законо­давства, від того місця, яке вони посідають. Так, наприклад, на конституційне і адміністративне законодавство сильніше вплива­ють політичні фактори, на цивільне — економічні, на трудове —
соціальні.
Для того щоб з’ясувати міру впливу різних факторів на фор­мування і розвиток законодавства доцільно провести їх кла­сифікацію. Фактори, які визначають процес формування та роз­витку системи законодавства в цілому на значному проміжку історичного розвитку суспільства і держави, становлять окрему
групу. Це:
1)співвідношення політичних сил на час виникнення форми
держави (її конституювання). Зокрема, заснування інституту
президента обумовлює виникнення такого елемента системи за­
конодавства, як президентські укази; затвердження федератив­
ного устрою об’єктивно веде до виникнення загального федера­
тивного законодавства і законодавства суб’єктів федерації (рес­
публік, штатів, провінцій та ін.);
стан розвитку економічних, політичних, соціальних та
інших відносин, який може викликати до життя як окремі зако­
нодавчі акти, так і цілі галузі законодавства, постійно штовхає за­
конодавця до змін, доповнень або скасування чинних норматив­
но-правових актів;
становище держави на міжнародній арені (зовнішній фак­
тор). Політика замкнутості держави веде до самобутності, відри­
ву законодавства від інших національних систем права. Політика
ж відкритості, орієнтованість держави на інтеграцію у світові
економічні, політичні та інші процеси є передумовою необхід­
ності дотримуватися міжнародно-правових стандартів правового
регулювання, особливо у сфері прав і свобод людини.
273
РОЗДІЛ XVIII
Нині міжнародне право та іноземне законодавство набули значного впливу на формування розвитку права та законодавства в Україні. А конституційне визнання пріоритету норм міжнарод­ного права посилює цю детермінацію. Однак, орієнтуючись на них, не слід бездумно копіювати зарубіжні концепції, прямо за­позичувати нормативні тексти, беззаперечно приймати «правові послуги» зарубіжних експертів, оскільки це призводить до появи штучних правових конструкцій, які не мають реальних коренів в українській дійсності і, як наслідок, не спрацьовують на практиці.
Залежно від характеру впливу на процес формування та розви­ток системи законодавства фактори можна поділити на три групи.
Перша група — це фактори, які визначають предмет законо­давчого регулювання. їх особливістю є те, що вони здебільшого перебувають поза межами системи законодавства, що, проте, не зменшує їх значення. Саме вони містять первинні імпульси, які йдуть від суспільства і держави. Так, наприклад, проведення ре­форм в економічній сфері в Україні обумовили прийняття вели­кого блоку законів, спрямованих на регулювання нового право­вого режиму власності, статусу господарських суб’єктів (підпри­ємств, бірж, банків тощо), фінансових і податкових відносин.
Друга група факторів виражає позиції учасників законодавчої діяльності. Вони відбивають її суб’єктивний бік, оскільки є діяль­ністю суб’єктів законодавчої ініціативи, лобізму, дією політичних партій, фракцій, участю консультантів, експертів тощо. Головне, що визначає позицію цих суб’єктів, є їхній інтерес, якому вони намагаються або надати законодавчу форму або ж, навпаки, пе­решкодити законотворчості.
Третю групу становлять фактори суто юридичного характеру. В них знаходять свій вияв притаманні системі законодавства прин­ципи побудови і функціонування, внутрішньосистемні зв’язки і за­лежності (наприклад, залежність законів від Конституції, а підза-конних нормативно-правових     продолжение
–PAGE_BREAK–актів — від законів тощо). Визна­чальним тут є взаємозв’язок системи права і системи законодав­ства. Чим повніше сприйматиметься зміст права законодавством, тим ефективнішим буде правове регулювання. Важливу роль віді­грають тут фактори, які визначають характер процесуальних дій. Одні з них проявляють себе на стадії зародження, підготовки і прийняття законів (вибір засобів правового регулювання, правово­го забезпечення, тиск суспільної думки, дії різних політичних сил тощо), інші — на стадії реалізації закону (розуміння законів і під-законних актів населенням, їх підтримка або відчуження, опір опозиції, виконання або невиконання посадовими особами, орга-
274
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
:нами держави, громадянами). Останні перелічені фактори вико­нують функції зворотного впливу на діяльність законодавця, спо­нукають його до удосконалення, зміни, систематизації чинного законодавства.
Важливу роль відіграє розвиток юридичної науки, яка повин­на охоплювати своїм дослідницьким полем природу кожного з факторів, що впливає на формування та розвиток права і законо­давства, сприяти відпрацюванню механізмів їх впливу на законо­давчий процес.
Якщо взяти за основу (критерій) таку властивість законодавст­ва, як його стабільність, то фактором, що сприятливо діє на нього, можна назвати загальну обстановку в країні, яка є не чим іншим, як рівнодіючою багатьох, більш конкретних факторів, таких як: стійкість і високий авторитет влади; поступовий розвиток еко­номіки і соціальної сфери; збалансованість системи законодавст­ва і відсутність суперечностей між її галузями та інститутами; послідовна і цілеспрямована дія закону як способу вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань; високий престиж права; реальне визнання верховенства права і закону; неухильне додержання правових приписів і норм тощо.
Законодавець своїми діями повинен сприяти збільшенню «по­зитивного» заряду факторів, оскільки зменшення його значно погіршує потенціал законодавства і обмежує рамки його дії, спричиняє появу суперечливого, неупорядкованого нормативно-правового матеріалу, що призводить до неефективності правово­го регулювання.
§ 9. Співвідношення між нормами
міжнародного і національного права
Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми не­одмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжна­родним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями, а та­кож в деяких випадках відносини цих суб’єктів з іншими особами.
Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і дуалістична.
Суть моністичної концепції полягає у визнанні існування єди­ної системи права, складовими якої є як міжнародне, так і
275
РОЗДІЛ XVIII
СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
національне право. При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право.
Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують абсолютно відо­кремлено одне від одного, що вони розвиваються за власними за­конами і що між цими системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи самостійне існування двох систем права, припускають їхню більшу або меншу взаємодію.
Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помірно дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного історичного процесу у співвідношенні внутрішньодержавного і міжнародного права визначився примат міжнародного права. Такий висновок можна зробити, аналізую­чи законодавчу практику багатьох країн.
Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Ми бачимо, що означений підхід добре узгоджується з положеннями ч. З ст. XДекларації про державний суверенітет України, де вста­новлено, що Україна «визнає… пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».
Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму міжнародного права — міжнародному договорі, міжна­родному звичаї, загальних принципах права, обов’язкових нор­мативних резолюціях міжнародних організацій. Крім того, як до­поміжний засіб для визначення міжнародно-правових норм ви­знаються судові рішення і доктрина.
В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Консти­туції, згідно з якою «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».    продолжение
–PAGE_BREAK–
Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року№ 3767-ХІІ:
«1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні до­говори України становлять невід’ємну частину національного за-276
конодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України».
З наведених положень випливає, що норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов’язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш того у ч. 2 ст. 8 Кон­ституції йдеться про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу». Отже, міжнародний договір не може суперечи­ти Конституції України.
Водночас норми чинних міжнародних договорів України, зго­ду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх інших актів українського законодавства.
Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (до якої приєдналася й Україна): «Учасник не може посилатися на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для невико­нання ним договору». Про те ж йдеться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9.
Тепер розглянемо співвідношення національного права з нор­мами міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.
Існують численні приклади того, що згода на обов’язковість
міжнародного договору для України надається іншими (не Вер-­
ховною Радою), державними органами України (Президентом
України, Кабінетом Міністрів України тощо). Такі договори не
можуть вважатися частиною національного законодавства. Про­
те, залишаючись нормами міжнародного, а не національного пра-­
ва, вони є обов’язковими для України в частині, що не суперечить
Конституції та законам України.
Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є час­
тиною національного законодавства України. Щодо них треба ке­-
руватися Декларацією про державний суверенітет України, якою
визначено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного пра­-
ва над нормами внутрішнього права України. На нашу думку, в
Україні поступово затверджується практика застосування
міжнародних звичаїв.
277
РОЗДІЛ XVIII
/>/>

Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції
про захист прав людини та основних свобод, а також визнання
обов’язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини в
усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Кон-­
венції, для України набуло актуальності питання про місце
рішень міжнародних судів в нашій правовій системі. Але це пи­тання остаточного вирішення ще не дістало.
Рішення міжнародних організацій однозначно не входять
до складу національного законодавства України, але використовуються, наприклад, у практиці Конституційного Суду України.
Розділ XIX
1 НОРМИ ПРАВА
І § 1. Поняття і загальні ознаки норм права
Норма права — це соціально обумовлене, спрямоване на регу­лювання суспільних відносин обов’язкове для виконання правило поведінки, якесхваґлюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосу­вання державного примусу в разі порушення його вимог. Вона не­розривно пов’язана з сутністю права, оскільки є первинним еле­ментом його структури, безпосереднім втіленням такої його озна­ки, як нормативність.
Ознаки норм права тісно пов’язані з суттєвими ознаками пра-
ва як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом по­ведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.. Норма права має регулятивний характеру є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або за­бороненої поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин/є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об’єктний і суб’єктний складу містить інформа­цію про поняття і ознаки правових явищ, межі, методи і принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства по­ведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї. Норма права має загальнообов’язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов’язковості полягає в тому, що особа, усвідом­люючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високо­го рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообо­в’язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; способи забез­печення обов’язковості приписів у цьому разі виходять від су­спільства та держави.    продолжение
–PAGE_BREAK–
279
НОРМИ ПРАВА
РОЗДІЛ XIX
/>Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві. Здебільшого вона є формально визначеним правилом по­ведінки, первинною клітиною права. Формально визначена норма завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого ви­разу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи час­тини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває значен­ня юридичної норми.
Держава покликана забезпечувати та охороняти права і сво­боди людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов’язків, отже, нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантується: свідомістю людини, якщо їх зміст відповідає її моральним уста­новкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації норм права. У разі невико­нання чи неналежного виконання припису норми права може на­стати юридична відповідальність.
Зміст норми права повинен містити нормативні еле­менти суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефек­тивним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, по­винні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціально виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто «природні». Норма пра­ва має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непо­рушності основних прав і свобод людини.
Разом з тим нормам права притаманні юридичні, які розкривають їх як відносно самостійне правовове явище.
Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні в певний проміжок ча­су суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі чинні норми, що набули формальної
280
визначенності, можуть бути застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин.
о£ Формально визначена норма права є владним приписомгякий формулюється державою від імені всього суспільства. Незалеж­но від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб’єктів суспіль­них відносин.
Норма права завжди має загальний характер. її дія поши­рюється на необмежене коло осіб (наприклад, «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб’єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (напри­клад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В ос­танньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юри­дичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним ор­ганом. Окремі норми права через свій гранично загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на­приклад, конституційна норма щодо права громадян на об’єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі.
Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори тра­диційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.
Норма права як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін право­вих відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов’язаль-ний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає пра-    продолжение
–PAGE_BREAK–
281
РОЗДІЛ XIX
ва, а на другу покладає юридичні обов’язки або ж передбачає на­явність прав і обов’язків для обох сторін.
Воно також вказує на вид поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєд­нується якісна і кількісна характеристика поведінки.
Як класичний припис норма права може вбирати в себе всі ос­новні способи впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визна­ченість, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов’язковість.
Таким чином, норма права як класичний припис про модель поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює ор­ганічні зв’язки між нормативними приписами і має всі власти­вості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.
§ 2. Структура норми права
Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв’язок компонентів, які її утво­рюють: диспозиції, санкції і гіпотези.
аДиспозиція — це така частина норми права, в якій викладений зміст правила поведінки. В ній сформульовані права й обов’язки, яких суб’єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною нор­ми права в тому розумінні, що інші дві частини є похідними від неї, логічно обумовленими диспозицією. Разом з тим це не означає можливості існування диспозиції норми права без санкції та гіпоте­зи, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.
Залежно від ступеня визначеності диспозиція поділяється на абсолютно визначену і відносно визначену.
Абсолютно визначена диспозиція містить чітко і вичерпно ви­кладене правило, що позбавляє суб’єктів суспільних відносин можливості вибору варіантів поведінки (наприклад, п. З ст. 9 За­кону України «Про податок на додану вартість» вказує на те, що суб’єкти підприємницької діяльності, які створюються після на­брання чинності цим Законом, незалежно від виду діяльності і за-282
НОРМИ ПРАВА
планованих обсягів операцій… зобов’язані зареєструватися як
тники податку за місцем їх знаходження в податковому органі). Відносно визначена диспозиція містить загальні ознаки по-інки, в межах якої можуть діяти суб’єкти (наприклад, викори­стання землі в Україні є платним, про що йдеться у ст. 36 Земель­ного кодексу).
Санкція — це така частина норми права, яка встановлює не­вигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Вона є логічно завершальним елементом структури норми права, який обумовлений існуванням диспозиції. Санкція є виразом осуду і примусу, який застосовується державою до суб’єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми
права.
Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділя­ються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджуваль­ного впливу.
Штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш не­вигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбав­лення батьківських прав тощо).
Правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання право­порушника, а на відновлення попереднього стану, порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладе­них на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних обов’язків (відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно звільнених робітників; сплата аліментів; відібрання індивідуально визначеної речі в боржника і передача її кредиторові тощо). До заходів попереджувального впливу відносять привід, арешт майна, затримання як підозрюваного.
За сферою використання санкції поділяються на: конституцшно-правові (визнання конституційним судом за­кону таким, що не відповідає конституції);
— цивільно-правові (визнання договору недійсним, стягнення неустойки);
— адміністративно-правові (штраф, позбавлення спеціального права, наданого громадянину, наприклад полювання);
дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи);
кримінальні (виправні роботи, позбавлення волі).
За_ ступенем визначеності розрізняють абсолютно визначені і відносно визначені санкції.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Абсолютно визначені санкції чітко і вичерпно вказують на вид і міру державного примусу (звільнення з роботи, чітко визна­чений розмір штрафу).
283
розаіл ХІХ
НОРМИ ПРАВА
/>Відносно визначені санкції передбачають мінімальні і макси­мальні або лише максимальні межі невигідних наслідків (позбав­лення волі строком від… і до …, виправні роботи строком до …). Залежно від складу санкції поділяють на прості, складні й альтернативні.
Прості санкції передбачають один невигідний наслідок (штраф; стягнення пені). £7 Складні санкції тягнуть за собою кілька невигідних наслідків(позбавлення волі з конфіскацією майна).
Альтернативні санкції містять кілька наслідків, один з яких може бути застосованим до правопорушника (позбавлення волі або виправні роботи; позбавлення волі, або виправні роботи, або штраф).
Гіпотеза — це така частина норми права, яка вказує на ті фактичні обставини (місце, час, стан тощо), наявність або відсутність яких є умовою виникнення передбачених у диспозиції прав і обов’язків.
Залежно віл свого складу гіпотези також поділяються на

сті, складні й альтернативні. Прості гіпотези вказують на одну обставину як умову дії ми (наприклад, дитина, батьки якої на момент її народження є громадянами України (гіпотеза), є громадянином України). Складні гіпотези вказують на дві або більше обставин як на кумову дії норми (ст. 76 Конституції дає перелік вимог, які став­лять перед кандидатом в народні депутати).
« Альтернативні гіпотези пов’язують дію норми з однією із декількох перерахованих у законі обставин (ст. 81 Конституції вказує на обставини, коли будь-яка з них може призвести до при­пинення повноважень народного депутата).
За ступенем визначеності розрізняють абсолютно визначені і відносно визначені гіпотези.
Абсолютно визначені гіпотези чітко і вичерпно вказують на обставини, з наявністю або відсутністю яких пов’язана дія норми (ст. 77 Конституції чітко визначає умови проведення позачерго­вих виборів парламенту).
Відносно визначені гіпотези найбільш загально, абстрактно формулюють обставини, які є умовою дії норми (наприклад, ст. 111 Конституції передбачає, що Президент може бути усуне­ний з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину).
284
1 § 3. Спеціалізовані норми права:
природа, особливості і значення в правовому регулюванні
У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормами права. їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають пев­не самостійне значення в регулюванні суспільних відносин. На відміну від класичного правила поведінки вони: — виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому ре­гулюванні;
— позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання;
— виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визна­чається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплю­ють принцип законності, орієнтують суб’єктів на здійснення пра­вомірної поведінки).
Спеціалізовані норми права неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням. Вони можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.Відправні спеціалізовані норми досить неоднорідні за своїм ха­рактером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-фікції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. їх особливе призначен­ня полягає у встановленні вихідних засад, основ правового регу­лювання суспільних відносин. Завдяки їм визначаються цілі, зав­дання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріп­люються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми. Оскільки спеціалізовані нор­ми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них. Норми засади — це правові приписи, які закріплюють підва­лини конституційного ладу держави, основи соціально-еко­номічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосеред­жені насамперед у конституції (наприклад, «Україна є унітар­ною державою» — ст. 2 Конституції України, «Україна є рес­публікою» — ст. 5 або «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність» — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне ви-    продолжение
–PAGE_BREAK–
285

НОРМИ ПРАВА

РОЗДІЛ XIX
раження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах.
Норми-принципи — це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодав­ство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи розглядаються як результат нормативного узагальнення держав­но-правових явищ, вони виражають зміст і закономірності роз­витку цих явищ. Регулююча роль принципів права нерозривно пов’язана з їх законодавчим закріпленням. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох стат­тях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька прин-ципів-норм: принцип верховенства права, верховенства консти­туції, прямої дії норм конституції.
Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, зокрема при виявленні про­галин у праві. З метою їх подолання суди використовують норми-принципи для вирішення справи за аналогією. На них можна по­силатись також при вирішенні конкретної юридичної справи — для обґрунтування змісту правозастосовчого акта, підтверджен­ня непорушності якогось законодавчого положення або поси­лення авторитетності прийнятого рішення.
Визнаначально-установчі норми — цеправові приписи, які ви­значають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд України»). Норми-дефініції— це норми, які містять визначення право­вих категорій і понять. їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або службової особи в кримінальному праві (статті 11, 401 КК України). Ці нор­ми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні. їх відсутність у системі права позбавила б законодавство ясності, вкрай ускладнила б процес його застосування.
Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (на­приклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у 286
скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знан­ня закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.Норми-строки— Це такі правові приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне певні юридичні на­слідки (наприклад, строк позовної давнини). Строки бувають ма­теріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість стро­ків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вка­зівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору Регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний (додатковий характер). Норми-преюдиції— це нормативні приписи, зміст яких набу­ває свого вираження в проголошенні установки на те, що виклю­чається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.
Норми-фікції — це закріплений у правових актах норматив­ний припис, що умовна проголошує факт (чи обставину), який не є встановленим. Так, ст. 21- ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день на­брання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов’язкові.
Норми-конструкції це нормативні приписи, які узагальню­ють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встанов­люється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу норми-конструкції органічно пов’язані з нормами-дефініціями. Вони сприяють встановленню визначе­ності і чіткості механізму Правового регулювання.
§ 4. Інші види правових норм
Розгляд права як системного явища не передбачає сприйняття норм, що його утворюють, як однорідної маси нормативних при-
287    продолжение
–PAGE_BREAK–
РОЗДІЛ XIX
НОРМИ ПРАВА
/>/>/>/>писів. Норми права за своїм змістом досить різноманітні, що обу­мовлено спеціалізацією права. Б механізмі правового регулювання кожна з них призначена вирішувати специфічні завдання, реалізо­вувати ті чи інші функції права. Виходячи з цієї обставини, в теорії права норми права класифікують за певними критеріями. Залежно від функціонального призначення норми праваподіляють на регулятивні і правоохоронні.
Регулятивні (правпустанпвчі) норми права безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов’язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб’єктів.
Виходячи з характеру передбачених нормою суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, регулятивні норми права, у свою чергу, поділяються на зобов’язальні, заборонні і уповноважувальні. — Зобов’язальні норми права встановлюють обов’язок суб’єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» встановлює обов’язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обо­в’язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів, як: «повинен», «зобов’язаний», «має обов’язок». — Заборонні норми права встановлюють обов’язок суб’єкта су­спільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, а ст. 112 Кодексу України про шлюб і сім’ю прямо забороняє без зго­ди усиновителів (органів опіки і піклування) повідомляти будь-які відомості про усиновлення. Деякі з приписів, що закріплюють ці норми, розпізнаються завдяки таким термінам, як: «не допус­кається», «заборонено», «неповинно», «не може бути». Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійс­нення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадя­нам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим пра­вом. Наприклад, ст. 19 Кодексу про шлюб і сім’ю надає право по­дружжю за своїм бажанням обрати собі прізвище. У тексті відповідних приписів містяться такі терміни, як: «має право», «мо­же». Уповноважувальні норми права надають суб’єктам права сво­боду розпоряджатися своїми правами, однак не зобов’язують ці права реалізовувати.
. Змістом правоохоронних норм є попередження суб’єктів права про обов’язок утримуватися від скоєння певної дії або бездії і встановлення санкції за порушення цих обов’язків. Ці 288
норми і відповідні приписи містять визначення виду державно-примусових заходів захисту суб’єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, криміна­льних) і на регламентацію міри юридичної відповідальності за­лежно від того, наскільки тяжким виявилося правопорушення. Водночас слід зазначити, що поділ правових норм на зобов’я­зальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою має віднос­ний характер. Цей висновок ґрунтується на врахуванні двосторо-нього характеру кожної правової норми, яка передбачає для од­них осіб певні уповноваження або заборони, а для інших — відповідні їм обов’язки зобов’язаних суб’єктів. Наведений поділ відбиває лише зовнішню (текстову) відмінність у приписах, у яких та чи інша норма викладена.
За методом правового регулювання.норми права, поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні.
Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обо­в’язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають по­ведінку суб’єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх пра­ва самостійно визначати для себе певні права та обов’язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім’ю визначають умови укладен­ня шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким во­ни адресовані.
Диспозитивні норми права характеризуються тим, що вони діють у сфері, де суб’єктам права надається можливість са­мостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов’язки. Ці норми діють у разі, коли сторони не скористалися такою мож­ливістю. Тоді викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоши­реніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім’ю України).
Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним органі­заціям певний спосіб дій. У цих нормах вказується на варіант по­ведінки, бажаний для суспільства і держави. Надаючи можливість діяти певним чином, вони також вказують на бажаність рекомен­дованої моделі поведінки. Адресат такої норми, діставши рекомен­дацію про бажаний напрямок розвитку суспільних відносин, суб’єктом яких він є, зобов’язаний залежно від припису норми: 1) розглянути ці пропозиції і прийняти їх до виконання;
РОЗДІЛ XIX
обґрунтовано відмовитись;
прийняти позитивне рішення, але основні положення норми
конкретизувати, виходячи із реальних можливостей, резервів
своєї організації.
Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відно­сини полягає в тому, що для їх реалізації здебільшого необхідна їх конкретизація в локальних правових актах (статутах, положеннях, рішеннях).
Юридична обов’язковість цих норм полягає в тому, що: по-пер­ше, факт видання такої норми зобов’язує самоврядувальну ор­ганізацію обговорити запропоновану в нормі рекомендацію, по-друге, рекомендаційні норми попередньо санкціонують ті норма­тивні рішення, які будуть прийняті на їх основі. У. Заохочувальнінорми права — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нема­теріальні) для суб’єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Заохочення — це результат вико­наних належним чином юридичних або суспільних обов’язків (на­приклад, п. 5.1.21 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачає звільнення від оподаткування надання бла­годійної допомоги) або досягнених результатів, які перевищують звичайні правові вимоги (наприклад, ст. 146 Кодексу законів про працю передбачає можливість застосування до працівників за особливі трудові заслуги заохочення: нагородження орденами, почесними грамотами тощо). Сутність заохочувальних норм по­лягає не у встановленні для суб’єктів права певної моделі поведінки, а відкріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов’язані здійснювати. Ці норми стимулюють у суб’єктів суспільних відносин прояв соціально активної, пра­вомірної поведінки.
Залежно від характеру двох найбільших за обсягом складових елементів права, що характеризуються особливістю предмета і методу правового регулювання, норми права класифікують на норми матеріального і процесуаль­ного права.
Функціональне призначення норм матеріального права поля-4ає в первинній регламентації поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин, що потребують своєї організації. Вони ви­значають зміст первинних прав і обов’язків суб’єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин.
290
НОРМИ ПРАВА
Функціональне призначення норм процесуального права по­лягає в правовому регулюванні організаційних відносин, забезпе­ченні процедур, форм реалізації або охорони норм матеріального права.
Відмінність норм процесуального права від норм матеріального права знаходить свій вияв у таких ознаках: по-перше, процесуальні норми завжди мають процедурний характер: по-друге, процесу­альні норми в першу чергу адресовані суб’єктам, наділеним дер­жавно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосуван­ня норм матеріального права; по-третє, для процесуальних норм характерний специфічний зміст їх структури. Специфіка санкції процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у скасуванні правозастосовчого акта, який було прийнято з порушенням норм процесуального права. За предметом правового регулювання норми права можна та­кож поділити на норми галузей права: конституційного, цивіль­ного, трудового, адміністративного, кримінального тощо.
§ 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта
Способи викладення норми права в статтях нормативно-пра­вового акта можуть бути різними. Інколи норма права може бути викладена в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються. Розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта можуть виникати залежно від обсягу нормативного припису, викладено­го в статті нормативного акта, і залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права.
Залежно від_обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акту можуть траплятися такі варіанти:
в одній статті нормативного, акта викладена повністю одна норма права, тобто текстуально вони збігаються (ст. 145 КК України);
в одній статті нормативного акта викладені два або більше нормативні приписи (ст. 185 КК України);
в одній статті нормативного акта викладена частина норми права норми знаходяться в інших статтях або нор­мативних актах (ст. 121 КК України).
Залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права розрізняють:
291
РОЗДІЛ XIX
прямий спосіб викладення, який передбачав розміщення усіх структурних частин норми в одній статті (ст. 117 ККГУкраїни); відсилочний спосіб викладення В статті викладається частина
норми і дається посилання на іншу статтю нормативного акта, в якій розміщена відсутня частина норми (ст. 118 КК України);
бланкетний спосіб викладення. Він передбачає викладення частини норми права в одній статті нормативного акта, що ж до відсутньої частини норми, то робиться відсилка не до іншої статті цього ж нормативного акта та до іншого нормативного акта. Так, статті 414-421 Кримінального кодексу України встановлюють кримінальну_відповідальність за порушення різного роду правил, зміст яких необхідно шукати у відповідних нормативних актах (правил караульної служби, правил несення бойового чергуван­ня, уставних правил внутрішньої служби тощо).
Розділ XX
ФОРМИ ПРАВА
§1. Поняття і види форм права
Під формою права розуміють способи зовнішнього вира­ження і закріплення правових норм. В юридичній літературі ра­зом з поняттям «форма права» використовується поняття «джерело права». Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст пра­ва (передусім система соціально-економічних відносин). Джере­ло права в ідеалістичному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо. Найпоши­ренішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові акти, нормативні правові договори.
Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосу­вання протягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він дістав санкцію (офіційне схвалення) держави. Санкціонуван­ня звичаю відбувається не шляхом запису його змісту в законі, а шляхом сприйняття судовою і адміністративною практикою або шляхом посилання на нього в законі. Для правового звичаю ха­рактерно те, що він, як правило, має локальний характер, віднос­но невелику сферу поширення; є консервативним за своєю при­родою, закріплює результати тривалої суспільної практики і мо­же відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди; тісно пов’язаний з релігійними і традиційними нормами.
Відомий французький юрист Р. Давід розрізняє три види звичаїв_(залежно від їх ролі в правовій системі):
1) звичаї secundumlegem(в_доповнення до закону), які допо­магають тлумачити норми закону;     продолжение
–PAGE_BREAK–293
РОЗДІЛ XX
ФОРМИ ПРАВА
звичаї praeterlegem(крім закону), які застосовуються в
разі прогалин у праві;
звичаї abversuslegem(проти закону), сфера поширення
яких обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішу­ються на користь закону1.
Правовий прецедент — це принцип, який покладений в осно­ву рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, що в майбутньому стає загальнообов’язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Судовий преце­дент і судова практика визнавалися формами права ще в Старо­давньому Римі. Починаючи з XIIIстоліття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно утворюється королівськими судами.
Прецедент з’являється тоді, коли за судом визнається_право офіційного формулювання правових норм. Прецедент має обов’язковий характер для всіх нижчих судів, а вищі суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. В судовому рішенні слід вирізня­ти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішен­ня справи і «сказане між іншим. Ratiodecidendiі становить правило, якого в подальшому слід до­тримуватись суддям2. Прецедент характеризуеться_казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною неузгодженістю і неупорядкованістю. Але водночас, як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатний враховувати особливості кожної конкретної ситуації.
Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них — судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські су­дові звіти» та інші.
У США щорічно видається 350 томів збірників судової прак­тики. Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосак­сонської правової системи і застосовується в Англії, США, Ка­наді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов’язкові (пов’язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішенні конкретних справ або посилаються на вже
‘/>Давид Р. Основньїе прасовьіе системьі современности. — М., 1988. ‘ Там само; Кросе Р. Прецедент в английском праве. — М., 1985.
294
існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент)1.
У США ставлення до прецеденту як форми права є простішим: Верховний Суд США і верховні суди штатів не зобов’язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику.
У країнах романо-германської правової системи судова прак­тика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судо­вий прецедент офіційно не визнавався формою права. Наприкінці XXстоліття за умов зближення англо-саксонської і романо-гер­манської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права в цих країнах, про що свідчать, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права.
Нормативний правовий акт_— це офіційний документ, прий­нятий компетентними суб’єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. Нормативні акти поширені в усіх правових системах, і це обумовлено тим, що вони:
а)приймаються спеціально уповноваженими суб’єктами правотворчості;
б)найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових
норм;
в)мають обов’язкову письмову форму, офіційні видання, що
дозволяє оперативно доводити їх до відома адресатів;
г)оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики;
ґ) зручні для систематизації2.
Нормативний правовий договір — це двостороння або багато­стороння угода, яка містить норми права. Договори з норматив­ним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових до­говорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового кон­тракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру. Нормативні договори — це документи, які закріплюють волевияв­лення сторін з приводу прав і обов’язків, встановлюють порядок їх реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зо­бов’язань. Нормативні договори використовуються в міжнарод­ному праві (міжнародний договір — це угода між державами та
‘/>Кросе Р. Прецедент в английском праве. М., 1985; Уолкер Р. Английская судебная система. М., 1980.
‘Докладніше про види нормативних актів див. § 2, 3, 5.
295
РОЗАІЛ XX
іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утво­рення взаємних прав і обов’язків); у конституційному праві (на­приклад, Конституційний Договір 1995 року між Верховною Ра­дою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України); в трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладається між трудовим колективом і власником підприємства) та інших галузях права. Роль нормативних дого­ворів в умовах ринкових відносин зростає, що пов’язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб’єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.
На певних історичних етапах розвитку правових систем фор­мою права виступає юридична наука. Так, найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вче­них французьких, німецьких, італійських університетів у XIII—XIXстоліттях вироблялись основні принципи права. Юридична наука має значний вплив на розвиток юридичної практики, сприяє удос­коналенню законодавства, оскільки виробляє юридичні поняття і конструкції, способи і прийоми тлумачення і реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.
У мусульманському праві, де формою права визнаються релі­гійні тексти, які містяться в Корані і Сунні, допускаються офіцій­ні посилання на наукову доктрину.
У романо-германській правовій системі при наявності прога­лин у законодавстві і вирішенні юридичних справ за аналогією як форма права використовуються сформульовані юридичною наукою загальні принципи права.
В Україні основною формою права є нормативні правові акти.
§ 2. Ознаки нормативного правового акта і вимоги до нього
Нормативний правовий акт_ — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий уповноваженими суб’єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. Для нормативних правових актів характерні такі ознаки. Вони: 1) завжди містять норми права (оформлюють встановлення, зміну чи доповнення норм права);
2У6
ФОРМИ ПРАВА
приймаються тільки правотворчими суб’єктами і в межах їх
компетенції. Суб’єктами прийняття нормативних актів в Україні
є народ України, Верховна Рада України, Президент України,
Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи і посадові
особи, передбачені Конституцією та законами України;
приймаються з дотриманням певної процедури. Основними
стадіями правотворчого процесу є правотворча ініціатива, розробка, розгляд, обговорення проектів нормативних актів, прий­няття та введення їх у дію;
ухвалюються суб’єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України (так, Вер­ховна Рада України, зокрема, приймає закони, Президент України — укази, Кабінет Міністрів України — постанови).
До нормативного правового акта як офіційного письмового документа ставляться відповідні вимоги.
По-перше, структура нормативного акта повинна включатинз.-зву акта (вказує на орган, який видав акт, вид акта, предмет регулю­вання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії),… розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми прин-ципи, дефініції, юридичні конструкції, статутні приписи тощо, а особлива — норми, які визначають вид і міру можливої або необ­хідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийнят­тя, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Укра­їні здійснюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем’єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.
По-друге, нормативні правові акти підлягають обов’язковій державній реєстрації та обліку. Так, нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або ма­ють міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України1. В Україні створено Єдиний державний реєстр норматив­них актів2, до якого включаються чинні, опубліковані та неопуб-
‘/>Див. Указ Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади» від 3 жовт­ня 1992 р. (Урядовий кур’єр. — 1992. — № 25-26).
‘ Урядовий кур’єр. — 1997. — №3-4.
297
РОЗДІЛ XX
ФОРМИ ПРАВА
ліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони Укра­їни, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабіне­ту Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших цент­ральних органів виконавчої влади, органів адміністративно-госпо­дарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного банку, міжнародні дого­вори України.
По-третє, нормативні правові акти опрацьовуються з ураху­ванням правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передба­чають вимоги щодо використання мови (в тому числі юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо.
По-четверте, нормативні правові акти публікуються в офіцій­них друкованих виданнях. Наприклад, закони України, норма­тивні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з 1997 року публікуються в щотижнево­му інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України».
Крім нормативних актів до юридичних актів належать інтерпретаційні акти та акти застосування норм права.
Інтерпретаційні акти_— це акти тлумачення норм права. Як­що нормативні правові акти мають своєю метою встановити чи змінити зміст правових норм, то акти тлумачення норм права спрямовані на роз’яснення їх змісту, меж дії прийнятих норм права. Такі акти адресовані суб’єктам, які застосовують норми права, що роз’яснені в інтерпретаційному акті.
Акти застосування норм права — це акти державних та ін­ших уповноважених організацій, посадових осіб, які містять дер­жавно-владні, персоніфіковані правові рішення з конкретних юридичних справ (наприклад, вирок суду, наказ керівника підприємства). Індивідуальні акти адресуються конкретним осо­бам або організаціям і обов’язкові для виконання тільки ними. На відміну від індивідуальних нормативні правові акти містять за­гальнообов’язкові правила поведінки (норми), відрізняються від них неперсоніфікованістю адресатів, тобто обов’язкові для всіх суб’єктів, що опиняються в нормативно-регламентованій ситу­ації. Нормативні акти, як правило, діють тривалий або невизначений час і не вичерпують себе фактами їх застосування.
Нормативні правові акти є основною формою права в Україні. Вони становлять єдину ієрархічну систему, яка повинна характер
298
    продолжение
–PAGE_BREAK–;
ризуватися внутрішньою узгодженістю і забезпечувати правове регулювання в різних сферах суспільних відносин. Нормативні правові акти можна класифікувати: 1) за юридичною силою — на закони-акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти — акти, засновані на законах, що їм не су­перечать;
2)_за суб’єктами правотворчості — на нормативні акти, прий­няті народом, главою держави, органами законодавчої, виконав­чої влади, органами місцевого самоврядування і т. д.;
за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які
охоплюють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на части­ну території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзви­чайної), регулятивні можливості яких реалізуються при наяв­ності виняткових обставин (воєнних дій, стихійного лиха, тощо);
за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять
норми конституційного чи адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, сімейного та інших галузей права;
за зовнішньою формою виразу— на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо.
§ 3. Поняття, ознаки, види законів
Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає від­правні засади правового регулювання суспільних відносин.
Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками. Вони:
а)приймаються вищим представницьким органом держави
(парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;
б)регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, ор-
1/>/>Юридична сила є властивістю нормативних актів, яка визначає їх спів­відношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компе­тенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави.
299
РОЗДІЛ XX
ганізація і порядок проведення виборів і референдумів, органі­зація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого са­моврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відпові­дальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дис­циплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;
в)мстять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;
г)мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних
правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб держав­ної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;
ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Кон­ституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за пев­ною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підго­товку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та вве­дення в дію законів.
Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» латинського походження (constitutio) і означає «засновую», «установлюю». Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з XVIIIстоліття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1751 р.).
Залежно від способу вираження основного закону держави розрізняють писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з одного, так і із кількох окремих документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте є не проголошеними формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири роз­витку держави.
Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі 300
ФОРМИ ПРАВА
Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається не­законним.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв’язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. До­пускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.
Констгітуцгя — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-тери­торіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдсь­ких цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справед­ливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охо­рона Конституції України забезпечується спеціальним орга­ном — Конституційним Судом України.
Закони поділяються наокремі види за різними критеріями. Зокрема, це такі:
Уконституційні закони — органічно поєднані з Основним Зако­ном нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIIIКонституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції;звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулю­вання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, надзвичайні закони— нормативні акти тимчасового характе­ру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призу­пиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захис­ту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо);кодифіковані закони— нормативні акти, затверджені закона­ми, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані зако­ни приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (на-
301
РОЗДІЛ XX
приклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства Укра­їни про загальнообов’язкове державне соціальне страхування); Є. тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений У часі термін дії (наприклад, Закон України про державний бюджет на певний рік);
допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (напри­клад, Закон України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 року).
§ 4. Порядок прийняття законів в Україні
На сьогодні порядок прийняття законів в Україні регу­люється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.
Законодавча діяльність, як і правотворення в цілому, ґрун­тується на принципах верховенства права, демократизму, глас­ності, врахування громадської думки, плановості, системності, на­укової обґрунтованості законодавчих рішень, визнання людини найвищою соціальною цінністю.
Законодавчий процес складається з самостійних стадій— логічно завершених етапів щодо прийняття законопроекту. Таки­ми стадіями є:
законодавча ініціатива — звернення суб’єктів, визначених Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону або зміни чинного закону, яке здій­снюється шляхом подання на розгляд Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи проекту закону. Згідно зі ст. 93 Кон­ституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України і Національний банк України;
підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Ра­дою України1. Основними етапами підготовки є прийняття рішен­ня щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансо­ве забезпечення підготовки проекту, розробка концепції законо-
1/>Ця стадія іноді може передувати законодавчій ініціативі.
302
ФОРМИ ПРАВА
проекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза проекту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб’єктом права законодавчої ініціати­ви. Особливе значення має наукова експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих екс­пертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якос­тей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, національної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути опри­люднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю. Обов’язковим є оприлюднення про­ектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський референдум. Далі законопроекти за участю суб’єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України;
розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, тре­тьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону для доопрацювання із визначенням головних зауважень і терміну до­опрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схва­лити текст закону в цілому і внести його на всенародний рефе­рендум; прийняти закон і визначити порядок введення його в дію;
прийняття закону Верховною Радою України. Закони прий­маються в цілому, а частина з них і постатейно — за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю го­лосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України;
введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Вер­ховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку, умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у прикінцевих чи перехідних положеннях закону. Конституційний закон та кодекс вводяться в дію окремими законами.
Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України за­кон направляється на підпис Президентові України. Президент
303
РОЗДІЛ XX
України підписує закон протягом 15 днів після його отримання і офіційно оприлюднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його зі своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду Верхов­ною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій же редакції не менш як двома третинами від кон­ституційного складу Верховної Ради, Президент зобов’язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття.
Закони України не пізніше як у 15-денний строк після їх прий­няття і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях: «Голосі України», «Офіційно­му віснику України», «Відомостях Верховної Ради України». За­кон набирає чинності через 10 днів з дня його-офіційного опри­люднення, якщо інше на передбачене самим законом, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття за­кону всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референду­мом може бути прийнятий будь-який конституційний або звичай­ний закон, крім законів з питань податків, бюджету та амністії. Закони, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами, вони змінюються лише іншим всеукраїн­ським референдумом. Конституційні закони, затверджені або прийняті всеукраїнським референдумом, мають більш високу юридичну силу, ніж звичайні закони. Датою прийняття таких за­конів вважається день проведення референдуму. Вони набирають чинності в порядку, визначеному самим законом, але не пізніше 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення.
§ 5. Підзаконні нормативні правові акти
Підзаконні нормативні правові акти — це акти, які Прийма­ються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.
Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відно­син, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю опе­ративного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства. Акти цієї групи утворюють складну ієрархічну систему.
їх можна класифікувати за такими критеріями: 304
ФОРМИ ПРАВА
Нормативні акти глави держави, уряд центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;
загальні (нормативні акти Президента, уряду, іноді центральних органів виконавчої влади, які обов’язкові для виконання на всій території держави); відомчі (нормативні акти органів спеціальної компетенції — міністерств, відомств, які поширюються тільки на організації і осіб данного відомства); локальні (нормативні акти органів місцевого самоврядування і місцевої виконавчої влади, сфера дії яких обмежена відповідною територією, і нормативні акти підприємств, установ, організацій, які діють тільки в межах цих організацій);
за зовнішньою формою акта — укази, постанови, накази,
разпорядження, рішення, статути, правила і т. ін.;
за часом дії— постійні і тимчасові;
за характером правотворчої компетенції (наприклад, нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалізації деле­гованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місце­вого самоврядування);
за порядком прийняття    продолжение
–PAGE_BREAK–— видані особисто (наприклад,
керівником відомства або главою місцевої державної
адміністрації) і прийняті колегіально (наприклад, Кабінетом
Міністрів на його засіданні, місцевою Радою на її сесії).
Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів.
Нормативні правові акти Президента України, Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі ударів, які є обов’язковими для виконання на всій території України (ст. 106 Конституції України). Прикладом може бути Указ Президента України від 27 грудня 2001 року «Про державну службу експорт­ного контролю України».
Нормативні правові актиКабінету Міністрів України. Ка­бінет Міністрів України — вищий орган у системі органів вико­навчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов’язковими до виконання (ст. 117 Кон­ституції України). Постановами Кабінету Міністрів оформлю­ються найбільш важливі рішення, а рішення з оперативних, по­точних питань видаються у формі розпоряджень (так, постанова Кабінету Міністрів України від 3 січня 2002 року «Про порядок та
305
РОЗДІЛ XX
ФОРМИ ПРАВА
терміни дії галузевих стандартів і прирівняних до них інших нор­мативних документів колишнього СРСР» має нормативний ха­рактер. Кабінет Міністрів приймає нормативні акти спільно з інши­ми центральними органами (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 19 квітня
1999року «Про проведення заліків простроченої взаємної заборгованості підприємствами, установами, організаціями електроенергетики, вугільної та газової промисловості»). Правові акти Кабінету Міністрів готуються за спеціальною процедурою, передбаченою Положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України1. До основного тексту акта завжди додається пояснювальна записка, в якій наводяться не­ обхідні обґрунтування і прогнози очікуваних соціально-економічних, юридичних та інших наслідків його реалізації. Проекти рішень нормативного характеру підлягають обов’язковому узгодженню з Міністерством юстиції України.
Нормативні правові акти міністерств та інших центральнихорганів виконавчої влади. Міністри та керівники інших цент­ральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюва­них ними органів у відповідній сфері управління видають норма­тивні акти у формі наказів(ст. 117Конституції України, п. 6 Загального Положення про міністерство, інший центральний ор­ган державної виконавчої влади України)2, Правління Націо­нального банку України видає постанови. Нормативні акти цент­ральних органів виконавчої влади називають відомчими; вони, як правило, поширюються на осіб, що перебувають у системі служ­бового підпорядкування відповідного міністерства, відомства. У випадках, передбачених законодавством, а саме, коли вони торкаються прав, свобод, обов’язків громадян або мають між­відомчий характер, нормативні акти міністерств є обов’язковими до виконання іншими суб’єктами права.
Наказами міністерств та інших центральних органів виконав­чої владі затверджуються такі нормативні акти, як інструкції (наприклад, Інструкція про звільнення від виконання вимог міжнародних конвенцій підчас Конвенційної сертифікації суден України, затверджена наказом Мінтрансу України від 27 вересня
2000р.), положення (наприклад, Положення про філії — те-
‘/>Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1993 року. Див. також Указ Президента України «Питання прийняття рішень Кабінетом Міністрів України» від 10 грудня 1994 року.
1Урядовий кур’єр. — 1996. — № 58-59.
306

риторіальні управління) НБУ, затверджене постановою Прав­ління Національного банку України від 22 грудня 2000 року), ФМР рядоіс (наприклад, Порядок розподілу додаткових коштів між обласним бюджетом та бюджетами територіальних громад,за­тверджений наказом Мінфіна України від 3 листопада 2000 року) та ін. У разі потреби міністерства видають спільні нормативні ак­ти разом з іншими міністерствами, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами (наприклад, наказ Мінекономіки України, МВС України, Державної податкової адміністрації Укра­їни, Державного Комітету стандартизації, метрології і сер­тифікації України від 26 червня 2000 року «Про організацію контролю за дотриманням суб’єктами підприємницької діяльнос­ті вимог нормативно-правових документів, які регламентують оп­тову та роздрібну торгівлю аудіовізуальними товарами та при­мірниками фонограм»).
Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.
Нормативні правові акти місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу в областях і районах, у містах Києві та Севасто­полі здійснюють місцеві державні адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів вико­навчої влади, власних і делегованих повноважень видає розпорядження, обов’язкові для всіх органів, підприємств, установ, ор­ганізацій, посадових осіб та громадян, які знаходяться на відповідній території. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази (ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року)1. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконав­чої влади вищого рівня або суду.
Розпорядження голови державної адміністрації, що супере­чать Конституції України, законам України, рішенням Консти-
1/>Урядовий кур’єр. — 1999. — № 89.
307
/>РозділXX
    продолжение
–PAGE_BREAK–І
туційного Суду України, іншим актам законодавства або є не­доцільними, неекономічними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.
Нормативні правові акти оргші1іггш_посадових осіб місцевого самоврядування Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування в Україні здійснюється через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самовря­дування, що представляють спільні інтереси територіальних гро­мад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Органи місцево­го самоврядування при виконання функцій, делегованих їм дер­жавними органами, в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими для виконання на від­повідній території (ст. 144 Конституції України, ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Рішення Ради приймаються на її пленарному засідання після обговорення відкритим або таємним голосуванням більшістю депутатів від за­гального складу Ради.
Сільський, селищний, міський голова, голова районної в місті, районної, обласної ради, яким делеговані державні функції, в ме­жах своїх повноважень видає розпорядження.
Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень, делегованих державними органами, приймає рішення. Рішення приймаються на засіданні виконавчого комітету більшістю голосів від загального складу і підписуються сільським, селищним, міським головою.
^^ 6. Локальні нормативні правові акти. До локальних норматив­них правових актів належать акти, що видаються державними установами і організаціями різних форм власності для регламен­тації своїх внутрішніх питань і які поширюються на членів цих ор­ганізацій (наприклад, накази керівників підприємств, Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо). Акти цієї групи спрямовані на деталізацію вимог загальної норми права стосовно умов діяльності відповідного колективу.
§ 6. Дія нормативно-правових актів у часі
Дію нормативного акта у часі характеризують чотирипо-
казники:
308
ФОРМИ ПІ’ЛВЛ
момент набуття актом чинності, тобто початку його дії;
напрям темпоральної дії нормативного акта;
момент зупинення дії нормативного акта;
момент припинення (скасування) дії нормативного акта.
Отже, чинність закону (нормативного акта) у часі починаєть­ся з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотри­муватись його.
Відомо, що порядок і терміни набрання законами чинності встановлюються в кожній державі особливими актами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими «закони та інші нормативно-правові ак­ти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути дове­дені до відома населення в порядку, встановленому законом.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають пра­ва і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у поряд­ку, встановленому законом, є не чинними».
Як бачимо, в Конституції порядок набрання чинності норма­тивними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття з цього питання спеціального закону. На жаль, на сьогоднішній день в Україні такого закону все ще немає. Зараз з цього питання діє Указ Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності» (далі — Указ № 503).
Стаття 1 Указу № 503 визнає офіційними друкованими видан­нями «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур’єр». Регламент Верховної Ради Укра­їни додатково визнає офіційним виданням щодо актів Верховної Ради газету «Голос України».
Розглянемо порядок набуття чинності різними нормативними актами.
Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Указом № 503 нормативні
акти Верховної Ради України і Президента України набирають
чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо
інше не передбачено самим нормативним актом,«але не раніше
дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визначають права та обов’язки громадян, набирають чинності не ранішедня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Решта
309
/>/>/>/>РОЗДІЛ XX    продолжение
–PAGE_BREAK–
з моменту їх прийняття, якщо пізніший термін не передбачений у самих актах.
Порядок набуття чинності нормативними актами міністерств
і відомств встановлено в Указі Президента України від 3 жовтня
1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
Згідно зі ст. 1 Указу з 1 січня 1993 року нормативні акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, орга­нами господарського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативні акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності. Нормативний акт включається до Єдиного державного реєстру нормативних актів і публікується в «Офіційному віснику України».
Рішення органів місцевого самоврядування згідно з п. 5 ст. 59
Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною
радою не встановлено пізніший термін введення цих рішень у дію.
5.Згідно зі ст. 41 Закону України «Про місцеві державні
адміністрації» нормативно-правові акти місцевих державних
адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. У той же час акти, які стосуються прав та обов’язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію.
Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосов­но фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.
Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99. У цьому рішенні зазна­чається, що перехід.від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпо­середня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).310
ФОРМИ ПРАВА
Нормативні акти в правовій державі в основному діють лише «вперед» і не мають зворотної дії, тобто приводять до виникнен­ня юридичних наслідків тільки у зв’язку з тими фактами, що ви­никли після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, який визначає на­прям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою нормою.
Що таке принцип негайної дії нормативного акта? За образ­ним висловом С. Алексєєва, новий нормативний акт ніби розти­нає триваючі відносини. Усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але й новий нормативний акт діє негайно; згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності но­вим актом, підпадають під його дію.
Наведемо приклад негайної дії закону. Уявимо собі таку суто теоретичну ситуацію: за чинним Кодексом про шлюб та сім’ю май­но, яке отримано у спадщину одним із подружжя під час перебу­вання в шлюбі, вважається його приватною власністю. З 1 січня 2002 року набрав чинності новий Кодекс, що встановлює інше пра­вило: майно, яке отримано у спадщину одним із подружжя під час перебування в шлюбі, вважається спільною власністю подружжя. Чоловік отримує спадщину 1 грудня 2001 року, а дружина — 1 бе­резня 2002 року. Виникає питання: хто вважається власником май­на, успадкованого 1 грудня 2001 року та 1 березня 2002 року. За умови, що в новому Кодексі встановлено, що він має негайну дію, майно, успадковане чоловіком, є його приватною власністю (оскільки факт отримання цієї спадщини виник до набрання чин­ності новим Кодексом), а майно, успадковане дружиною, є спільною власністю подружжя (оскільки другий факт отримання спадщини виник вже після набрання чинності новим Кодексом).
Переживаюча дія,старого акта — це явище, за своїм характе­ром протилежне зворотній силі. Тут старий нормативний акт, скасований новим, якоюсь мірою продовжує діяти і після втрати ним юридичної сили. Він ніби «переживає» відведений йому тер­мін. «Переживання» закону можливе тільки у триваючих відно­синах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до ви­дання нового нормативного акта.
Повернемось до прикладу про негайну дію закону і подиви­мось, як зміняться наші висновки, коли старий Кодекс буде мати
311
/>

/>
РОЗДІЛ XX
переживаючу дію. Переживаюча дія означає, що за прямою вка­зівкою закону для тих шлюбів, що були укладені до 1 січня 2002 року, старий Кодекс продовжує регулювати майнові відносини, які виникають після набрання чинності новим Кодексом. А новий Кодекс регулюватиме лише ті відносини, що виникають у шлюбах, укладених після 1 січня 2002 року. У цьому разі як майно, успадко­ване чоловіком, так і майно, успадковане дружиною, буде їх при­ватною власністю, незважаючи на те, що факт отримання спадщи­ни дружиною виник після втрати чинності старим Кодексом.
Зворотна сила закону полягає в тому, що новий закон поши­рюється на факти, які виникли ще при старому законі. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому законі, визна­ються неправильними і підлягають зміні відповідно до норм ново­го закону.
Знову повернемося до прикладу із спадщиною. Уявимо, що новий Кодекс має зворотну дію (тобто за прямою вказівкою зако­ну новий Кодекс регулює майнові відносини і для шлюбів, укладе­них до набрання чинності новим Кодексом, і для шлюбів, укла­дених після 1 січня 2002 року). У цьому разі наші висновки будуть такими: як майно, успадковане чоловіком, так і майно, успадко­ване дружиною, будуть їх спільною власністю, бо не має значен­ня, що факт отримання спадщини чоловіка виник до набрання чинності новим Кодексом. І наслідки, що були законно зроблені при старому Кодексі (визнання майна, успадкованого чоловіком, приватною власністю останнього), підлягають зміні відповідно до норм нового закону (майно визнається спільною власністю).
Для фізичних і юридичних осіб діють різні правила, які визна­чають можливість зворотної дії закону.
Стосовно фізичних осіб закони не мають зворотної дії (саме тому наведений вище приклад із зворотною дією Кодексу є суто теоретичним). Разом з тим ст. 58 Конституції передбачає виняток для тих законів, що пом’якшують або скасовують відпові­дальність фізичної особи. У цьому разі вони мають зворотну си­лу. Оскільки закони, що пом’якшують і скасовують відповідальність, для фізичних осібзавждимають зворотну силу, то для за­стосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону — воно діє автоматично.
Стосовно юридичних осіб закони за загальним правилом теж не мають зворотної сили. Але і тут як виняток зворотна сила все-таки є можливою. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, прави-312
ФОРМИ ПРАВА
■
ло про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли за­кон пом’якшує або скасовує відповідальність юридичної особи. Як указав Конституційний Суд України, надання зворотної ДІЇ в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Третій параметр, яким визначається дія нормативного акта в часі, — момент припинення його дії. Припинення чинності зако­ну означає і остаточну втрату ним юридичної сили. Проте, як відзначає С. Алексєєв, при оцінці правомірності фактів і ситуацій, що відбувалися в минулому, суду, іншому юрисдикційному орга­ну необхідно керуватися законом, що діяв у той час, коли відбу­валися відповідні події. А в ситуації з законом, що має пережива­ючу силу, скасованим законом слід керуватися і при оцінці сьо­годнішніх подій.
Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів:
закінчення терміну, на який вони були прийняті (наприклад, закон про Державний бюджет України на відповідний рік
втрачає силу в 0 годин 1 січня наступного року);
зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад,
втратили свій сенс і тому припинили дію акти періоду Великої
вітчизняної війни після її закінчення);
при скасуванні цього акта іншим актом (найпоширеніший
випадок).
Остання підстава може бути класифікована на:
а)пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те
органом;
б)фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин.
Останній момент, що підлягає з’ясуванню при розгляді питан­ня про дію закону в часі, — це зупинення (призупинення) дії нор­мативного акта. Під ним звичайно розуміють тимчасове, неоста­точне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повнова­ження надано йому законом. Наприклад, згідно зі ст. 137 Консти­туції України «з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити
313
РОЗДІЛ XX
дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного чСуду України щодо їх конституційності».
    продолжение
–PAGE_BREAK–§ 7. Дія нормативних правових актів в просторі і за колом осіб
Дія нормативних правових актів в просторі визначається територіальними межами його обов’язковості. Територія держа­ви — це обмежений кордонами держави простір суші, її надра, континентальний шельф, повітряний простір над землею і вод­ною територією, національні і територіальні води (до1_2_щщсущх миль). До державної території дорівнюються території по­сольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, про­кладені у відкритому морі, що з’єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря.
Нормативні правові акти діють за територіальним і екстери­торіальним принципами.
Територіальний принцип — це дія нормативних актів у межах території держави. Залежно від правового статусу суб’єкта прий­няття акта та його змісту нормативні акти можуть поширюватися:
а)на всю територію України (закони України, нормативні
Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів);
б)на територію Автономної Республіки Крим (нормативні
акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її ор­ганів);
в)на територію відповідних адміністративно-територіальних
одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого само­
врядування, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій).
Екстериторіальний принці’п — це дія нормативних актів поза межами держави. Так, згідно з ч. 2 ст. 568 Цивільного кодексу України 1963 р. форма і порядок підписання зовнішньоторговель­них угод, які укладаються українськими організаціями, визнача­ються тільки законодавством України, незалежно від того, де вони укладаються — в Україні чи за кордоном. А згідно зі ст. 7 Кримі­нального кодексу України «громадяни України та особи без гро­мадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим 314
ФОРМИ ПРАВА
Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Якщо вони «за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини».
На території України застосовується законодавство інозем­них держав, якщо це регламентується Конституцією і законами України, міжнародними угодами з іншими державами. Напри­клад, у Цивільному кодексі України є спеціальний розділ про за­стосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.
Згідно зі ст. 9 Конституції України, Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» укладені і на­лежним чином ратифіковані міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і без­посередньо діють на її території.
Дія нормативних правових актів за колом осіб визначається їх поширенням на певних суб’єктів права. Розрізняють:
а)нормативні правові акти загальної дії, які поширюються на
всіх осіб, що перебувають на території держави, тобто громадян
України, іноземних громадян, осіб без громадянства, осіб з по­
двійним громадянством, державні й недержавні організації, установи, міжнародні організації та інших суб’єктів правових відносин.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які знаходяться на
території України на законних підставах, зобов’язані поважати
Конституцію і закони України, можуть користуватись тими самими правами і свободами, що й громадяни України (ст. 26 Консти­туції України, Закон України «Про правовий статус іноземців» від
4 лютого 1994 року). Водночас на них не поширюється дія деяких
нормативних правових актів України. Так, іноземці не можуть
обирати і бути обраними до державних органів і органів місцевого
самоврядування, брати участь у референдумах, бути членами
політичних партій України, нести військовий обов’язок тощо;
б)нормативні правові акти спеціальної дії, які поширюються
на певне коло спеціальних суб’єктів (наприклад, Закон України
«Про статус народного депутата України», Закон України «Про
професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).
Глави держав, урядів, дипломатичні, консульські працівники мають право дипломатичного імунітету. Вони не підлягають ареш­ту і затриманню, на них не поширюється кримінальна, адмініст­ративна і частково цивільна юрисдикція держави перебування.
.315
РОЗДІЛ XX
§ 8. Колізії в законодавстві
Відомо, що законодавство є високоорганізованою, цілісною системою, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки, як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. Водночас слід за­значити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, властива певна неузгодженість.
Одним з видів такої неузгодженості є формальні, або внут­рішні неузгодженості — суперечності всередині правової систе­ми. Вони мають суб’єктивну природу і виникають головним чи­ном внаслідок помилок законодавця, передусім порушень правил формальної логіки.
Для позначення формальних суперечностей здебільшого вико­ристовуються терміни «юридична колізія» або «колізія в праві». До них відносять, зокрема, колізії між різними нормами законо­давства, колізії між нормами права й актами тлумачення, колізії, між окремими актами тлумачення, а також суперечності між за­конодавством та іншими джерелами права.
Колізії в законодавстві є різновидом юридичних колізій, що виникають за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально-чинними нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють однакові фактичні відносини.
Для українського законодавства найбільш поширеними є темпоральні, ієрархічні та змістовні колізії.
Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає вна­слідок видання в різний час з того самого питання принаймні двох норм права. Для подолання такої колізії необхідно доклад­но проаналізувати чотири показники, що характеризують дію су­перечливих нормативних актів у часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та по­рядок призупинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.
Загальним колізійним темпоральним принципом, що викорис­товується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того ж питання скасовує дію попередніх. Крім того, існують правила, що встановлюють деякі винятки з цього принципу (наприклад, темпоральні норми про надання за­кону переживаючої дії) або конкретизують його (темпоральні норми про зворотну силу закону)1.
‘/>Детальніше про переживаючу та зворотну силу закону див. § 6 цього розділу посібника.
316
ФОРМИ ПРАВА
Ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) струк­турі законодавства і тому мають різну юридичну силу.
Загальний колізійний принцип, який використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу.
Подолання ієрархічних колізій неможливе без з’ясування ієрархічної (вертикальної) структури законодавства України. Ця структура визначається юридичною силою нормативних актів, яка, у свою чергу, залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом.
Законодавчо встановлено, наприклад, ієрархічний статус Конституції України (у ст. 8 Конституції сказано, що «Консти­туція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші норма­тивно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»). Це означає, що в разі суперечності між нормами Конституції та нормами будь-яких інших нормативно-правових актів повинні застосовуватись саме норми Конституції.
Колізії між нормами національного законодавства і нормами ратифікованих Верховною Радою України міжнародних дого­ворів вважаються різновидом ієрархічних колізій і повинні вирі­шуватися на користь міжнародних договорів (крім колізій норм міжнародних договорів з нормами Конституції України).
Змістовні колізії. конфліктними відносинами між нормами, що виникають внаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовленого специфікою суспільних відносин.
Специфіка цих колізій пов’язана з поділом норм права на за­гальні, спеціальні та виняткові. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах визначеного виду відносин і встановлюють для нього певні особливості порівняно із загальним правилом; виняткові (які є особливим різновидом спеціальних норм права) встановлюють зовсім інший порядок, ніж загальні норми.
Змістовні колізії випливають з цілей законодавця відбити особливості врегулювання специфічних відносин у спеціальних нормах. Іншими словами, об’єктивною причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.
317
РозділXX
ФОРМИ ПІ’АВА
/>При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм необхідно керуватися принципом: спеціальний або винятковий закон скасовує дію загального.
Прикладом загальної і спеціальної норм можуть бути статті 440 та 450 Цивільного кодексу України 1963 року, що встановлю­ють відповідальність за заподіяння шкоди в загальних випадках (ст. 440) та відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підви­щеної небезпеки (ст. 450). У разі, коли шкода заподіюється авто­мобілем (джерелом підвищеної небезпеки), на регулювання відносин претендують обидві статті, які встановлюють різні пра­вила. Згідно з наведеним колізійним принципом застосуванню в цій ситуації підлягає спеціальна норма — ст. 450 ЦК.
Існують також і так звані складні випадки. При збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш піз­нього введення в дію загальної норми, пріоритет віддається спе­ціальній нормі, хоча її і прийнято раніше. Прикладом збігу темпоральних і змістовних колізій були Указ Президента про єдиний податок і Указ Президента про введення нових видів зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування. Як відомо, спочатку була видана спеціальна норма, що звільняла платників єдиного податку від зборів до Пенсійного фонду, а потім змінена загальна норма, що встановила об’єкт цього збору. У цій ситуації перевагу повинен мати Указ Президента про єдиний податок — як спе­ціальний, хоча і більш ранній акт.
А в разі збігу ієрархічної і змістовної колізій, коли загальна і спеціальна (виняткова) норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, перевага повинна віддаватися спеціальній (винят­ковій) нормі, навіть якщо вона має меншу юридичну силу. Однак якщо нижчий орган не уповноважений видавати спеціальні (ви­няткові) норми, а отже, вирішувати питання по-іншому, мусить діяти загальна норма вищої юридичної сили.
Зменшення колізійності законодавства може відбуватися дво­ма шляхами: шляхом усунення колізій та шляхом подолання колізій.
Підусуненням колізій розуміють зняття колізій взагалі. Ос­новним способом їх усунення є нормоутворення.
Подолання колізій у законодавстві — це їх переборення в конкретному випадку в процесі правозастосування. Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення за­кону і застосування правоположень. Вони утворюють колізійний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і да-
318
вати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця.
Колізійні норми є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми, яка підлягає за­стосуванню при наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально чинними нормами права, які закріп­лені в законодавстві і регулюють однакові фактичні обставини.
Прикладом колізійних норм є п. 19.6 ст. 19 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 року № 2181-Ш, який встановлює, що «закони та інші нор­мативно-правові акти діють у частині, що не суперечить нормам цього Закону».
Багато з колізійних правил на сьогодні є правоположеннями, тобто стійкими типовими рішеннями щодо застосування юридич­них норм, які реально набувають рис загальних правил (ними є всі загальні колізійні принципи, які ми наводили вище). Колізійні правила проіснували як правоположення протягом багатьох століть, та за своєю чіткістю не поступаються правовим нормам.
Тлумачення може бути засобом подолання колізії в тому разі, якщо вибір між конфліктуючими нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм і правоположень або їх недостатньо (на­приклад, при колізії спеціальних норм). Запропоновані варіанти тлумачення надалі (після їхнього визнання на практиці і кілька­разового одноманітного застосування) можуть набувати харак­теру правоположень.
ПРАВОУТВОРЕННЯ
/>Розділ XXI
ПРАВОУТВОРЕННЯ     продолжение
–PAGE_BREAK–§ 1. Етапи процесу правоутворення
Правоутворення— це відносно тривалий процес форму­вання юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.
До сфери правового регулювання входять лише найваж­ливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі відносини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається посту­пово в міру формування держави, зародження її органів і насамперед судів.
Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових
норм права.
Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі, який ми будемо називати правозакріпленням, відбувається державне санкціону­вання суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шля­хом правозакріплення складаються основи правового регулю­вання суспільних відносин На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самос­тійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап ми будемо називати правотворчістю. Отже, на відміну від поширених у навчальній літературі поглядів, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу. Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, 320
які відповідають потребам суспільства, формує права і обов’язки суб’єктів правовідносин.
Процес правозакріплення закінчується розробкою і прий­няттям нормативно-правових актів, які є загальнообов’язковими і визначають санкції в разі порушення визнаних державою пра­вил поведінки.
Завершення цього процесу не виключає подальшого поглиб­лення змісту права. З метою охоплення усіх особливостей різних сфер суспільного життя відбувається деталізація його основ, яке здійснюється шляхом створення більш конкретних за змістом правил поведінки. Не змінюючи основ права, вони складаються за участю держави, а в багатьох випадках безпосередньо формулю­ються законодавцем. Таким чином, поглиблення сфери правового регулювання тих суспільних відносин, які потребують деталізації й конкретизації, відбувається шляхом правотворчості.
Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).
Для етапів правозакріплення і правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних органів, уповнова­жених громадських організацій або всього народу по встанов­ленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та роз­витку системи права, характерні певні ознаки. Правозакріпдрння і правотворчість:
а)є монополією держави, яка в особливих випадках може
делегувати ці повноваження громадським організаціям або
іншим суб’єктам права, вона також може здійснюватися безпо­середньо громадянами держави на референдумі;
б)має організаційну спрямованість, кожний правотворчий
орган санкціонує або видає нормативні акти згідно зі своєю
компетенцією:
в)здебільшого відображається у формулюванні правових
норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, скасування норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;
г)чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотри­мання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою
321
РОЗДІЛ XXI
запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.
Постійне удосконалення законодавства, обумовлене законо­мірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою все­бічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів. Розвиток правозакріплення і правотворчості є важ­ливою запорукою підвищення ролі законодавства, зміцнення ре­жиму законності. Правозакріплення і правотворчість здійсню­ється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її завдань та функцій.    продолжение
–PAGE_BREAK–
§. 2 Функції, принципи І й види правоутворення
Процес правозакріплення і правотворчості приводить до. виразу економічних, політичних, соціальних та інших суспільних відносин у вигляді, як правило, формально визначених правил соціально-правового змісту. У державі така діяльність повинна відбуватися з обов’язковим дотриманням певних принципів, основних ідей, які обумовлюють сутність, найхарактерніші риси й властивості різних етапів правоутворення.
Процес остаточного формування й розвитку єдиної системи правових приписів є офіційною діяльністю компетентних органів та організацій у здійсненні правового регулювання. Основним призначенням цього процесу є надання формальної визначеності юридичним нормам, удосконалення їхньої редакції, видання нових, зміна та скасування чинних нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.
Функції правозакріплення та правотворчості — це основні напрямки діяльності компетентних органів по встановленню, зміні або відміні правових норм, створенню й розвитку системи законодавства та інших форм права.
До цих функцій належать такі:
функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності, і яка здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин;
2) функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що заста-322
ПІ’ЛВОПВОРЕННЯ
ріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства;
3) функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення пропусків у правовому регулюванні певних від­носин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує; 4) функція систематизації нормативно-правового матері­алу, яка полягає у впорядкуванні, об’єднанні та доповненні нор­мативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових засадах нормативного кодифікова­ного акта.
Серед принципів правозакріплення і правотворчості слід розрізняти загальнолюдські принципи, що становлять основу пра­вового регулювання (принципи гуманізму, демократизму, закон­ності, соціальної справедливості тощо), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динаміз­му й стабільності тощо), які мають особливе значення саме для правозакріплення та правотворчості як особливих форм діяль­ності компетентних правотворчих органів та держави.
Головними загальнолюдськими принципами правозакріп­лення і правотворчості є такі:
1)принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових
актах загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій за­
хисту прав і свобод людини, максимального задоволення їх мате­ріальних і духовних потреб. Людина та її інтереси повинні бути в
центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на
законодавчому рівні;
принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку полі­тичної системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча
активність громадян в управлінні державними і громадськими
справами. У правотворчості це особливо яскраво реалізується
шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі.
Незважаючи на окремі організаційні недоліки, що властиві
інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє
максимально врахувати й виразити в законі побажання різних
верств населення;
принцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне
обговорення проектів нормативних актів, відкритість право
творчого процесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення законопроектів, сприяє най­ більшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону;
323
І’ОЗДІЛ XXI
4) принцип законності. Він відіграє велику роль як у додер­жанні процедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, повинна відбуватися винятково в рамках їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності до встановленої процедури. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним стандартам захисту прав людини.
До спеціальних принципів правозакріплення і правотворчості належать:
1) принцип науковості та професіоналізм.Він передбачає залучення фахівців високої кваліфікації до правотворчої діяль­ності, використання наукових досягнень, врахування альтер­нативних проектів нормативних актів, які виражають інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно впливає на якість змісту нормативно-правового акта й ефективність його реалізації після прийняття;
2) принцип планування. Цей принцип дає можливість виключити випадкові, непродумані кроки в правозакріпленні і правотворчості, усунути дублювання та колізії в нормативних актах, узгодити роботу державних органів різних рівнів, лікві­дувати поспіх, встановити послідовність прийняття окремих ак­тів, створити необхідні умови для підготовки документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні консультації з провід­ними науковими та навчальними установами;
3) принцип оперативності. Цей принцип вимагає постійного оновлення правового матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції в суспільств1′, на появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Принцип опе­ративності в правотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування нормативно-правових актів, що застаріли, суперечать чинному законодавству, створюють юридичні колізії;
4) принцип поєднання динамізму і стабільності. Він вимагає дотримання необхідного балансу між прийняттям нових норма­тивно-правових актів і внесенням змін і доповнень у чинні акти. Основною метою правотворчої діяльності повинно бути досяг­нення стабільності законодавства, забезпечення умов якомога більшої тривалості дії законів і підзаконних актів у державі. Прий­няття нових нормативних актів, зміна або скасування чинних, повинні бути обґрунтованими і доцільними, змістовно виваже­ними і конструктивними.
324
ПРАВОУТВОРЕННЯ
У сучасних державах соціально-демократичної орієнтації за суб’єктами виокремлюють такі основні види правозакріплення і правотворчості:
затвердження нормативних актів на референдумі;
прийняття нормативних актів компетентними державними
органами;
прийняття нормативних актів громадськими об’єднаннями та
організаціями внаслідок делегування їм повноважень державою.
Найпоширенішою серед цих видів є прийняття нормативних актів компетентними державними органами і посадовими особа­ми. В Україні до них належать: Верховна Рада України, Прези­дент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства та державні комітети. У межах своїх повноважень правотворчими функціями наділені державні адміністрації і органи місцевого самовря­дування з питань, що їм делеговані державою, а також адміні­страції державних підприємств та установ.
Різновидом правозакріплення і правотворчості є укладення угод нормативного характеру між окремими суб’єктами права, які відповідно мають різну юридичну силу. Нормативні угоди можуть укладатися на міжнародному, галузевому та місцевому рівнях, а також між суб’єктами державного устрою. Референдум — це народне голосуванням з питань загальнодержавного й місцевого значення, який також є одним із видів правозакріплення і правотворчості. Рішення, які приймаються на референдумі, мають порівняно зі звичайними законами вищу юридичну силу і не потребують подальшого затвердження парла­ментом, змінити або скасувати їх можна тільки шляхом прове­дення повторного референдуму.
Участь громадських організацій у правотворчості може здійснюватися двома шляхами:
а)делегуванням їм правотворчих повноважень;
б)санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями.
Делегування правотворчих повноважень повинно мати тим­часовий характер, відбуватися відповідно до встановленої зако­ном процедури видання нормативних актів, за чітко визначеними питаннями.
§ 3. Стадії створення нормативно-правових актів
Процес видання нормативно-правових актів є сукупністю послідовних організаційних дій, які регулюються конституційними
325
    продолжение
–PAGE_BREAK–РОЗДІЛ XXI
та іншими юридичними нормами. Правотворчість і правозакріплення складається з двох основних етапів: 1) дозаконодавчого (в широкому розумінні) і 2) законодавчого, всередині яких слід вирізняти ряд стадій.
Початком дозаконодавчого етапу процесу правоутворепня є правотворча ініціатива. Вона може полягати у внесенні на роз­гляд відповідного державного органу пропозицій щодо прийнят­тя нормативно-правових актів певного виду. Проявом такої ініціативи може бути також внесення для розгляду підготовле­ного проекту нормативного акта. Щодо законів, то право зако­нодавчої ініціативи згідно зі ст. 93 Конституції України нале­жить Президенту України, народним депутатам України, Ка­бінету Міністрів України і Національному банку України. Право законодавчої ініціативи може мати вияв у поданні на розгляд Верховної Ради законопроектів або у винесенні на розгляд пар­ламенту будь-якого питання, що потребує законодавчого вирішення.
В численних випадках, особливо щодо актів одноособового керівництва, коли відсутня необхідність ініціювання їх видання, нормотворення починається безпосередньо з прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акта.
Стадія підготовки тексту проекту нормативного акта потребує відповідних підготовчих дій: визначення кола фахівців, що працюватимуть над проектом/створення робочої групи у його підготовці, з’ясування громадської думки щодо потреб і напрямків правового регулювання певного питання тощо. При підготовці тексту проекту можуть використовуватися галузевий і відомчий підходи, залучатися фахівці певного профілю. Підготовка про­ектів нормативних актів повинна здійснюватися на професійних засадах відповідними комітетами і комісіями представницького органу при належному фаховому рівні депутатів парламенту. Можливі економічні, політичні, соціальні та юридичні наслідки прийняття кожного проекту нормативного акта повинні прогнозу­ватися заздалегідь, необхідно також враховувати і майбутні фінансові витрати.
Обговорення проекту нормативного акта передбачає попе­реднє ознайомлення з текстом, його змістом і структурою. Зазви­чай це здійснюється з широким залученням зацікавлених осіб, а в окремих випадках і всього населення держави. Форми обговорен­ня можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання підготовчих комісій, колегії міністерств, обговорення 32Й
ПІ’ЛВОУТІЮІ’ЕННЯ
проекту в пресі, на радіо, на телебаченні, експертне рецензування проекту науково-дослідними та навчальними установами, отри­мання відгуків і висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо.
Для найповнішого врахування громадської думки проекти найбільш важливих нормативних актів бажано виносити на все­народне обговорення, особливо коли вони стосуються прав і сво­бод людини, законних інтересів громадян та їх об’єднань. Для цього проекти слід опубліковувати в засобах масової інформації різних рівнів.
Після отримання зауважень і пропозицій від зацікавлених установ, які за напрямком своєї діяльності безпосередньо або опосередковано пов’язані з реалізацією конкретного норматив­ного акта, відбувається додаткове узгодження проекту норма­тивного акта.
Остаточне доопрацювання тексту проекту здійснюється відповідною робочою групою або підготовчою комісією, яка вра­ховує пропозиції і зауваження, що надійшли внаслідок узгоджен­ня, забезпечує його редагування.
Для обговорення проектів законів, де передбачається два і більше читань характерні певні особливості. За його результата­ми проекти можуть відхилятися, ухвалюватися або направлятися на доопрацювання, після чого відбувається їх затвердження.
Прийняття нормативних актів відбувається згідно з встановле­ною процедурою, шляхом затвердження одноособово, простою або кваліфікованою більшістю голосів. Після затвердження кожен нормативний акт повинен бути підписаний уповноваженою осо­бою, зареєстрований і оприлюднений у виданні того органу, який його прийняв.
Підписання законів здійснює Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України, який протягом 15 днів. після отримання закону повинен підписати й офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими за­уваженнями та пропозиціями до Верховної Ради на повторний розгляд (накласти вето).
Опублікування нормативного акта є важливою стадією про­цесу нормотворчості. Офіційно встановленими джерелами для опублікування законів є журнали «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Голос України».
Нормативні акти Кабінету Міністрів України публікуються в газеті «Урядовий кур’єр», журналі «Офіційний вісник України»,
327
РОЗДІЛ XXI
акти місцевих адміністрацій — в місцевій пресі; відомчі норма­тивні акти — у відповідних бюлетенях та джерелах, доступних для зацікавлених органів і осіб.
§ 4. Законодавча техніка: поняття і види
Законодавча техніка — це сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систе­матизації нормативно-правових    продолжение
–PAGE_BREAK–актів.
Від дотримання правил законодавчої техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного ма­теріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, ста­більність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.
До прийомів і засобів законодавчої техніки належать: У. нормативна побудова, — це використання мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формулюють­ся норми-приписи, застосовуються терміни, юридичні символи, правові презумпції, фікції тощо. Норми права повинні відповіда­ти певним вимогам структурної побудови (гіпотеза, диспозиція, санкція), бути узгодженими між собою, конкретними та забезпе­ченими з боку держави;
юридичні конструкції, — це побудова норм права та норма­тивних актів згідно з типовими схемами, моделями, що відбива­ють особливості різних правовідносин. Наприклад, конструкції договорів, складів злочину, поділ кодексів на Загальну і Особли­ву частини, поділ законів на статті, а статей на частини і т. ін.; З, галузева типізація, -— це побудова нормативних приписів таким чином, щоб вони належали до певної галузі права, що досягається шляхом викладення норми права в певному кодифікованому акті, підпорядкування системі загальних норм, застосування галузевої термінології та ін.
Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. Саме в них фор­мулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи.
Юридичні терміни — це слова і словосполучення, які точно визначають правові поняття. Термінологія, якою користується юридична наука та законодавство, є неоднорідною і поділяється на види. Розрізняють такі терміни:
т
ПРАВОУТВОЩЕННЯ
а)загальновживані (слова літературної мови, без яких не може існувати юридична наука і законодавство: дія, приміщення,
народження);
б)спеціально-технічні (терміни неюридичного вжитку, що
належать до інших наук і сфер людської діяльності і використовуються в законодавстві та юриспруденції: рентген, графік, катіон, офсет; для з’ясування їх змісту необхідно звертатися до тих галузей знань, яким вони належать);
в).спеціально-юридичні (терміни, що відображають особливості держави і права як специфічних соціальних явищ і виникають в процесі державно-правової діяльності: злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона). Багато спеціальних юридичних термінів запозичені з інших правових систем і не можуть замінятися ніякими іншими.
Засоби законодавчої техніки охоплюють певні правила роз­робки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. До вимог законодавчої техніки належать:
а)логічна послідовність викладення, взаємозв’язок норматив­
них приписів, що містяться в нормативному акті;
б)відсутність суперечностей у структурі акта і системі зако­нодавства;
в)максимальна компактність викладених норм при належній
глибині і всебічності їхнього змісту;
г)ясність і доступність мови нормативних актів;
ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;
д)скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання, для полегшення користування ними.
У нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викла­денні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. На­приклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Ця узагальнююча норма є правовою основою при вирішенні питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені нормами Загальної частини Кримінального кодексу. Зовсім інший, конкретний характер мають норми, що ви­значають структуру рішення суду, в яких детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.
Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статтях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу.    продолжение
–PAGE_BREAK–
.529
РОЗДІЛ XXI
§ 5. Систематизація нормативно-правового матеріалу
Система діючих в Україні нормативно-правових актів є досить складною внаслідок значної кількості нормотворчих органів і швидких змін, які вносяться до нормативно-правових актів. Нові закони, укази Президента України і нормативні акти інших ор­ганів вносять суттєві корегування в чинні акти, частина з них до­повнюється новими приписами, інші змінюються або визнаються такими, що втратили силу.
Систематизація — це діяльність з упорядкування та об’єд­нання нормативних актів, приведення їх до єдиної, певної сис­теми.
Відповідно до правил законодавчої техніки діяльність по сис­тематизації нормативного матеріалу повинна проводитись у певній послідовності.
Систематизація може здійснюватися в інтересах і в межах діяльності окремих державних органів, юридичних та фізичних осіб шляхом систематичної підбірки нормативних актів, не­обхідних для їх діяльності, розташуванні в зручному для цих су­б’єктів порядку (внутрішня систематизація); виданні різних видів збірників законів та інших нормативно-правових актів — шляхом об’єднання на державному рівні окремих актів, виданих з одного або кількох питань, в один великий нормативний акт (уніфікація). На базі цих способів систематизації здійснюються такі її ви­ди, як інкорпорація та кодифікація.
./- Інкорпорація — це впорядкування нормативних актів без пе­реробки їх змісту, тобто та форма систематизації, що здійс­нюється поза правотворчим процесом.
Вона обмежується тільки обробкою нормативного матеріалу, його розташуванням у певному порядку. Головне призначення інкорпорації — впорядкування нормативних актів. Інкорпорація може впливати і на правотворчу діяльність.
Інкорпорація здійснюється За двома головними ознаками: хронологічною і тематичною. Хронологічна інкорпорація перед­бачає послідовне розташування нормативних актів за часом їх видання (наприклад, у Відомостях Верховної Ради України). Те­матична інкорпорація допомагає найповніше об’єднати акти однієї тематики або галузі права, того чи іншого виду правовідно­син (наприклад, Збірник законодавства з охорони праці, Збірник законодавства з приватизації державного майна в Україні). Це 330
ПРАВОУТВОРЕННЯ
сприяє виявленню можливих прогалин, полегшує пошук і вико­ристання нормативно-правових актів на практиці.
Для прискорення впорядкування нормативно-правового матеріалу і скорочення обсягу чинного законодавства проводиться ще консолідація правового матеріалу, тобто об’єднання численних законодавчих актів у єдиний структурно узгоджений акт. Даний вид систематизації не має самостійного значення, оскільки виступає лише елементом інкорпорації або перехідним етапом від інкорпорації до кодифікації Інкорпорація поділяється на офіційну й неофіційну. Офіційна інкорпорація — це впорядковане об’єднання нормативних актів «шляхом видання компетентними органами збірників діючих нор­мативно-правових актів. Вона є формою офіційного опублікуван­ня і перевидання діючих актів або тих, що набувають чинності і ви­ступають офіційними джерелами достовірної правової інфор­мації, як, наприклад, видання Збірника Постанов Уряду України.
Неофіційна інкорпорація здійснюється різними органами и організаціями, а також окремими особами і має суто довідково-інформаційний характер.
Кодифікація — це впорядкування правових норм, яке супро­воджується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і прийняттям нових норм права, об’єднанням нормативного ма­теріалу в єдину, логічно узгоджену, побудовану на наукових
принципах систему.
Кодифікація є, по суті, різновидом правоустановчого проце­су Якщо результатом поточного законодавства є утворення ок­ремих законодавчих актів, то кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, об’єднуючи їх у певній галузі права, змінюючи, доповнюючи і перетворюючи його. Внаслідок кодифікації з’являються гранично широкі за змістом законодавчі акти, що регулюють значну частину суспільних відносин у сфері
дії певної галузі права.
У юридичній літературі виокремлюють загальну, галузеву і
спеціальну кодифікації.
Під час загальної кодифікації утворюються об’єднані коди­фікаційні акти в усіх основних галузях права. Галузева кодифікація охоплює законодавство певної галузі або підгалузі законодавства. Спеціальна кодифікація об’єднує норми певного право­вого інституту або кількох інститутів.
Кодифікаційний акт регулює важливу, значну і досить велику галузь суспільних відносин, юридично оформлює и закріплює
331

РОЗДІЛ XXI
найсуттєвіші та найстабільніші відносини, що склалися в суспіль­стві. Ефективність дії кодифікаційного акта залежить від того, наскільки точно законодавець врахував тенденції розвитку й ди­наміки суспільних процесів у своїй країні.
Найдинамічніші суспільні відносини регулюються норматив­ними актами, які видаються в процесі поточної нормотворчості.
Таким чином, кодифікаційний акт являє собою впорядковану систему пов’язаних між собою нормативних приписів, що регу­люють на основі єдиних принципів права певну сферу відносно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин.
Розділ XXII
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
§1. Поняттяірисиправовихвідносин
Правовідносинами називають суспільні відносини, змістом яких є суб’єктивні права та юридичні обов’ язки осіб, що охоро­няються державою.
Можливість певної поведінки, яка надається нормами права, може бути втілена в життя не тільки через правовідносини.
Існує два шляхи реалізації норм права:
1)реалізація правових норм, що пов’язана з необхідністю для
суб’єкта права вступати у відносини з іншими особами, які є
носіями прав і обов’язків. Такий шлях реалізації норм права
цілковито залежить від волі обох сторін. Регулювання суспільних
відносин здійснюється шляхом впливу норм права на поведінку
людей через їх усвідомлення і подальше втілення в життя. Поведінка суб’єктів права повинна відповідати вимогам правових норм, усі учасники суспільних відносин у процесі реалізації норм права виступають як носії певних прав і обов’язків;
2)безпосереднє використання суб’єктом його прав і
виконання ним обов’язків, коли він не повинен вступати у взаємини з іншими учасниками. Наприклад, можливість власника розпоряджатися своїм майном, коли всі інші суб’єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних майнових прав. Крім того, особиста реалізація норм права, які встановлюють заборони (наприклад, заборона вбивати, грабувати і т. ін.), також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба вступати у взаємини з іншими людьми.
Правовідносини — це стосунки, в яких суб’єкти права висту­пають контрагентами в процесі виконання ними вимог норматив­них приписів і набуття певних прав і обов’язків (покупець — про­давець, позивач — відповідач). Через правовідносини реалізують­ся норми права, які встановлюють права і обов’язки людини, що можуть бути формально визначені (в статях законів, підзаконних нормативно-правових актах та приписах) або ж не мати необхід­них формальних ознак (природні права людини). Держава захи­щає усі правовідносини, які мають місце в суспільстві, незалежно
333
РОЗДІЛ XXII
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
виступають відносно одна одної як правоуповноважені і право-зобов’язані особи, де права і інтереси одних можуть бути ре­алізовані тільки через виконання обов’язків інших. Носій суб’єк­тивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов’язку — зобов’язана;
6) взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а права і обов’язки персоніфіковані. Суб’єкти пра­вовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно:
а)поіменно, коли суб’єкти права названі своїм повним ім’ям
(прізвищем для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, шлюбно-сімейні відносини (визначені
особи, які беруть шлюб), відносини з перевезення вантажів між
організаціями (визначені замовник і транспортна організація);
б)за визначенням соціальних ролей, у даному разі поіменне
(реквізитне) визначення суб’єктів не має значення, вказуються
тільки їхні соціальні ролі: продавець — покупець в магазині або на
базарі, пасажир — перевізник у громадському транспорті тощо;
вони завжди мають вольовий характер. Правовідносини не
можуть виникати і функціонувати, а особливо реалізуватися без
волевиявлення хоча б одного учасника, обов’язково проходячи
через свідомість і волю людей. Тільки в окремих випадках суб’єкт
може не знати, що став учасником правовідносин, наприклад,
при спадкуванні за законом, якщо спадкоємець проживає в іншому місті;
вони охороняються державою, як і право в цілому, інші
суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування
умов законності і правопорядку означає, що держава охороняєусі правовідносини, які мають місце в суспільстві.
Отже, правовідносини — це відносини між людьми, які є юри­дичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесу­альних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої виконання певних дій або утри­мання від них, а інша сторона зобов’ язана виконати ці вимоги.
І § 2. Види правових відносин
Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути кла­сифіковані за різними критеріями на види.
336
Передусім правові відносини можна класифікувати за предме­том правового регулювання на конституційні, цивільні, адміні­стративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, відносини по при­йому на роботу і звільнення з роботи працівника власником або уповноваженим органом — це трудові правовідносини; по укла­денню угоди про надання банком кредиту фермеру — цивільні правовідносини; по виконанню Державного бюджету організа­ціями та установами — це фінансові правовідносини тощо.
За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.
Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на базі відносин, пов’язаних з користуванням комунальними послугами, виника­ють правовідносини зі своєчасної сплати за них).
Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних за­борон і є результатом скоєння суб’єктами правопорушень (на­приклад, перевищення водієм автотранспорту встановленої
швидкості).
Необхідно також розрізняти матеріально-правові та проце­суально-правові правовідносини.
Матеріально-правові правовідносини виникають на основі матеріальних відносин, що потребують організації, їх змістом є права і обов’язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на
особисту безпеку.
Процесуально-правові правовідносини реалізують норми про­цесуального права і виникають на основі організаційних відно­син. Вони вторинні, похідні від норм матеріального права і вста­новлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-про­цесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відно­сини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу.
За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що ви­никли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи договору про перевезення вантажу на значну
337
РОЗДІЛ XXII
відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після вико­нання учасниками їх прав і обов’язків (наприклад, купівля конк­ретної речі).
    продолжение
–PAGE_BREAK–§ 3. Суб’єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи
Суб’єкт правовідносин — це. такий суб’єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов’язків.
Поняття суб’єктів правовідносин і суб’єктів права не завжди збігається: по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.
У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб’єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об’єднання людей.
Суб’єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об’єднання осіб).
Індивідуальними суб’єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства(апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб’єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політич­ній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов’язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади тощо.
Об’єднуючись, індивідуальні суб’єкти створюють колективні суб’єкти правовідносин, до яких можна віднести партії, спор­тивні організації, групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які можуть бути як недержавними, так і державними.
Спектр недержавних організацій досить значний і різнома­нітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, на­ціональні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і під­приємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об’єднання тощо.
338
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
З реалізацією завдань і функцій держави повязана діяльність державних субєктів правовідносин. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства. Правовідносини, в яких вони беруть участь мають владно-політичний характер.
Державні і недержавні організації реалізують свої повно­важення шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують ро­боту житлово-комунальних, транспортних, лікувальних струк­тур; органи внутрішніх справ притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу, відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб’єкти правовідносин беруть участь у соціально-полі­тичному житті суспільства та держави.
Деякі з перелічених вище колективних суб’єктів правовід­носин, діяльність яких так чи інакше пов’язана з необхідністю брати участь у господарській діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.
Юридична особа — це суб’єкт права, якому притаманні такі ознаки:
а)організаційна єдність;
б)наявність у його розпорядженні відокремленого майнового
комплексу;
в)право від свого імені набувати майнових та особистих
немайнових прав і обов’язків;
г)право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у
суді.
Суб’єктом правовідносин є також держава, яка може всту­пати в різні правовідносини, зокрема:
а)в міжнародно-правові (це відносини з іноземними державами);
б)в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);
в)в цивільно-правові (відносини з приводу державної власності з іншими суб’єктами права);
г)в процесуально-правові (відносини при винесенні судових
    продолжение
–PAGE_BREAK–рішень і вироків від імені України тощо). Держава може виступати
позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.
339
І’ОЗДІЛ XXII
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Суб’єкти права реалізують свої права і обов’язки завдяки наявності у них правосуб’єктності, яка є можливістю й здат­ністю особи бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб’єктність поряд із нормою права і юри­дичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.
Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздат­ність є невід’ємними одна від одної за часом. У колективних суб’єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.
Правоздатність — це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Кожна особа право­здатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов’язково реалізовувати усі надані їм права.
Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов’язками.
Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов’язана з певними особливостями суб’єкта, або така, що потребує спеціаль­них знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціаль­ною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ним» ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою).
Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.
Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх ма­ти. Правоздатність людини невід’ємна від особистості, її немож­ливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися.
Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу,, передумова її правоволодіння. Правоздатність має загальний і універсальний харак-
340
тер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов’язків. Отже, правоздатність — це категорія, не Одна­кова для усіх її учасників, тому що кількість прав і обов’язків в окремих суб’єктів може бути різною.
Дієздатність — це здатність суб’єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність.
Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов’язана з вказаними обставинами. Повна Дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п’яти років — призначатися суддею). Не ма­ють дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх за­конні представники — батьки або опікуни.
Неповнолітні особи віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років самостійно без згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, реалізовувати авторські права на свої твори, вина­ходи, раціоналізаторські пропозиції тощо.
Однак за наявністю достатніх підстав орган опіки і піклування може позбавити їх права розпоряджатися своїм заробітком або стипендією (ст.13 ЦК України).
За неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікуни. Вони мо­жуть укладати тільки дрібні побутові угоди (ст.14 ЦК України). Найменшим віком дієздатності є десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на усиновлення.
У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду лю­дина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені гро­мадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.
Деліктоздатність — це здатність суб’єкта права нести від­повідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримі­нальна відповідальність, за умов скоєння особливо тяжких зло­чинів, — з~ чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.    продолжение
–PAGE_BREAK–
341
Розділ ХХІ
Правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб втілюється у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх компетенції.
Компетенція — це сукупність прав, обов’язків, повноважень і предметів відання органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені конституцією та іншими нормативними актами для вирішення завдань, що стоять перед ними.
Правовий статус особи — це сукупність усіх прав, обов’язків і законних інтересів суб’єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян.
Конституційний статус в усіх громадян однаковий: основні права і свободи однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус пов’язаний з різними природними і право­вими чинниками, які обумовлюють певні особливості громадян. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності. Наприклад, статус дер­жавного службовця, статус студента, статус особи, яка постраж­дала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС, і т. ін. Різниця в правовому статусі осіб полягає у:
розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус
дитини, статус пенсіонера, статус жінки);
розбіжностях, пов’язаних з юридичними чинниками (статус депутата, статус в’язня, статус посадової особи).
Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадова особа (Президент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості пра­вового статусу притаманні особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.
Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту.
§ 4. Суб’єктивні права, правомочність і юридичні обов’язки суб’єктів права
Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Для задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність надання особі певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного інтересу становить зміст суб’єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої
342
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами пози­тивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одно­му зареєстрованому шлюбі, робітник має чітко визначену за три­валістю відпустку тощо). Суб’єктивне право безпосередньо пов’я­зане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї
свободи.
Суб’єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб’єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах, з іншими суб’єктами чи ні. Саме тому до суб’єктивних прав нале­жать фундаментальні демократичні права і свободи особи.
У конкретних правовідносинах суб’єктивні права реалізують­ся через правомочність уповноважених осіб.
Правомочність і юридичні обов’язки становлять юридичний зміст конкретних правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин.
Правомочність складається з таких елементів:
а)право на особисті дії уповноваженої особи;
б)можливість вимагати певну поведінку від зобов’язаної осо­
би, тобто право на сторонні дії;
в)можливість звертатися до компетентних державних органів
про застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків;
г)можливості користуватися соціальними благами на основі
певного суб’єктивного права.
Таким чином, правомочність може виступати як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами. Наприклад, при реалізації суб’єктивного права власності існує три правомочності: володін­ня, користування і відчуження. У разі відчуження майна вини­кають правовідносини, між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимагати від продавця прийняти оплату і передати товар (право на ви­магання); звернутися в компетентні органи про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем в разі одержання неякісного товару (право на домагання); користуватися товаром на власний розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб’єктивного права покупця скла­дається з чотирьох правомочностей.
Правові відносини мають матеріальний і юридичний зміст. Матеріальний зміст — це фактичний склад суспільних відносин,
343
РОЗДІЛ XXII
який опосередковується нормами права; юридичний зміст — це суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін. Правове регулю­вання здійснюється переважно через механізм реалізації правомочностей і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права і обов’язки суб’єктів в межах окремо взятих правовідносин, корес­пондуючи одне одному, становлять їх юридичний зміст.
Юридичний обов’язок — це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб’єктивного права покладе­но юридичне забезпечення можливості, а в основу юридичного обов’язку — закріплення необхідності. Носієм можливої по­ведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов’язку — зо­бов’язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов’язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.
Юридичний обов’язок складається з таких елементів, як:
а)необхідність здійснення певних дій або утримання від них;
б)необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на за­
конні вимоги, які були звернені до нього уповноваженою особою;
в)необхідність нести відповідальність за невиконання цих ви­
мог;
г)необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися
тим благом, на яке він має право.
Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов’язків поза встановленою мірою є порушенням закону. На­приклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зо­бов’язані поважати і виконувати закони. За порушення юридич­них обов’язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов’язок є гарантом виконання суб’єктивних прав, він встанов­люється в інтересах уповноваженої особи.
§ 5. Поняття і види об’єктів правових відносин
Досить складним у теорії правовідносин є питання про об’єкт правовідносин.
В юриспруденції під об’єктом правовідносин розуміють ма­теріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі 344
ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин.
Об’єкти правовідносин пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів правовідносин, з можливістю користуватися і розпоря­джатися будь-чим. Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об’єктами є:
предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;
речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі,
цінні папери, гроші тощо. Вони є об’єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, заклад, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;
особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність,
відпочинок, освіта, здоров’я, свобода, право на ім’я, недоторканність житла тощо. Вони є об’єктами правовідносин різних та­ галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністра­тивного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо;
послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої вини­
кають права і обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони мають місце
у сфері управління, побутового обслуговування, господарської,
культурної, освітянської та інших сфер діяльності людини (напри­
клад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення ванта­
жу). Уповноважену особу цікавить переважно результат дій зо­
бов’язаної особи — доставка перевізником вантажу в пункт при­
значення у визначений термін, а не його поведінка;
продукти духовної творчості. Це результати інтелектуаль-­
ної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау»,
комп’ютерні програми та ін. З приводу таких об’єктів виникають
правовідносини духовного характеру (наприклад, правовідноси-­
ни між автором і видавництвом; відвідування картинної галереї,
театральної вистави, опери, балету тощо).
    продолжение
–PAGE_BREAK–І § 6. Юридичні факти: поняття
і класифікація. Фактичний склад
Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з яки­ми норми права пов’язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.
Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення пра­вовідносин і характеризуються такими ознаками:
345
РОЗДІЛ XXII
ПРАВОВІ ВІАНОСИНИ
знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях ма­теріального світу і пов’язані з їх наявністю або відсутністю;
прямо або опосередковано передбачені нормами права;
викликають передбачені законом юридичні наслідки.
Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифіку­ються за різними ознаками: за вольовою, юридичними-наслідками, складом, тривалістю дії.
За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії — це факти, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, поступлення на роботу, реєстрація шлюбу і т. ін.) і не­правомірні (наприклад, усі види правопорушень)… .
Юридичні події— це такі обставини, які породжують, зміню­ють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т. ін.). З ними пов’язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін. Ці події ніяких юридичних зобов’язань не викликають, а лише служать підставами для них.
За юридичним наслідкамиюридичні факти бувають: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі (на­приклад, акт купівлі автомобіля породжує виникнення права власності на автомобіль у покупця, перехід на іншу роботу змінює коло прав і обов’язків робітника, а скасування державної реєстрації припиняє існування юридичної особи).
За складом юридичні факти бувають: а) прості; б) складні.
Прості юридичні факти складаються з однієї життєвої події або дії суб’єктів права (наприклад, написання заяви про відпустку).
Складні представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів (наприклад, призив громадянина на дійсну військову службу вимагає українського громадянства, досягнен­ня певного віку, наявності певного стану здоров’я, відсутності права на відстрочку).
За тривалістюдіїюридичні факти бувають: а) однора­зові; б) тривалі.
Особливу роль у розвитку правовідносин відіграють юридичні факти, які називають фактичним складом. При їх наявності виникнення правовідносин потребує кількох умов (тобто сукуп­ності юридичних фактів). Наприклад, для виходу робітника на 346
пенсію необхідно: а) досягнення особою пенсійного віку; б) на­явність трудового стажу; в) представлення необхідних доку­ментів; г) прийняття компетентним органом рішення про призна­чення пенсії.
Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних юридичних фактів. Якщо складний юридичний факт — це багатоаспектне (однак ціле) яви­ще, то фактичний склад — це сукупність різних явищ. Для фак­тичного складу необхідна не тільки наявність усіх складових елементів юридичних фактів, але й певне послідовне накопичення, визначений порядок його елементів. Наприклад, факт визнання підприємства банкрутом настає не тоді, коли підприємство не мо­же задовольнити вимоги своїх кредиторів, а тільки після проход­ження певної процедури і визнання банкрутом саме в суді.
Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з’єднують норми права з реальними суспільними відносина­ми. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на соціальні процеси і явища, направляючи їх у необхідне русло.
/>Розділ XXIII
ПРАВОМІРНА
ПОВЕДІНКА,
ПРАВОПОРУШЕННЯ,
ЮРИДИЧНА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
§ 1. Поняття і види правової поведінки
Діяльність та вчинки людей завжди оцінюють з урахуванням їхньої соціальної значущості, корисності чи шкоди для су­спільства. У правовій системі суспільства їх розглядають ще й і з точки зору права, яке є критерієм оцінки цих вчинків як соціаль­но корисних чи шкідливих. Нормативно-правові акти становлять систему юридичних нормативів, які забезпечуються державою, виступають формально-обов’язковим критерієм оцінки будь-якої поведінки як юридично значущої або як юридично індифе­рентної. Будь-яка юридично значуща поведінка суб’єктів права (індивідуальних чи колективних) є правовою: вона передбачена нормами права і тягне за собою юридичну оцінку і юридичні на­слідки (позитивні або негативні).
З урахуванням змісту вчинку правова поведінка поділяється на два види: правомірну поведінку і правопорушення. У складі правовідносин вони відіграють роль юридичних фактів: пра­вомірну поведінку може призводити до виникнення правовідно­син, у яких суб’єкти здійснюють суб’єктивні права й обов’язки на основі реалізації регулятивних норм; правопорушення ж є юри­дичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних пра­вовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності на основі охоронних норм. Логіка механізму правового регулюван­ня передбачає включення до його складу правової поведінки, тобто норма права закріплює у своїй гіпотезі юридичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної — і таким чином виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікації по­ведінки суб’єкта; юридичний факт у механізмі правового регулю­вання — це сама поведінка, яка є юридично значущою.
Отже, сам вчинок є фактичною підставою динаміки правовідносин, у яких здійснюються юридичні наслідки — акти ре-348
ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ.     продолжение
–PAGE_BREAK–ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
алізації суб’єктивних прав та обов’язків або акти застосування правових норм — правонадільні та правоохоронні, залежно від норми, яку вони реалізують. Правова поведінка є головною спо­нукальною обставиною, що впливає на побудову і функціонуван­ня механізму правового регулювання, усіх його правових заходів, 1починаючи з офіційного оформлення цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою й реалізацією її юридичних наслідків.
Будь-яка правова поведінка (правомірна чи протиправна) ха­рактеризується такими основними рисами та ознаками, що не співпадають за своїм змістом:
а)соціальною значущістю (поведінка з точки зору інтересів
суспільства, особи, держави може оцінюватися як соціально ко-­
рисна, індеферентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний
характер правової поведінки проявляється насамперед у пра-­
вовій активності суб’єктів, у здатності підтримувати конструктивні відносини у всіх сферах життя суспільства. Соціально шкід­лива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного потенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні, морально-психологічні та інші наслідки;
б)психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що
правова поведінка перебуває під контролем свідомості і волі осо­
би. Ця ознака обумовлена самою природою права. Поведінка
піддається регулюванню правовими засобами. Закон може сти­
мулювати корисні для суспільства та особи вчинки або перешкод­
жати суспільно шкідливим тільки в тому разі, коли вони контро­
люються волею і свідомістю;
в)юридичною ознакою, суть якої полягає в наявності певних
юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішніх
(об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостях, передба­
чених нормами права. Межі поведінки, що зазначені в нормах, вка­
зують на діапазон можливостей та чітко визначені випадки впливу
на поведінку юридичними засобами;
г)здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова
поведінка, виконуючи роАь юридичного факту в механізмі право­
вого регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення
правовідносин, у яких здійснюються права й обов’язки, реалізу­
ються заходи відповідальності;
ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки кон­кретний свідомо-вольовийвчинок(дія або бездіяльність) суб’єкта права у сфері правового регулювання будь-яких відно­син може оцінюватися з точки зору права як правомірний чи не-
349
/>/>

ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА. ПРАВОПОРУШЕННЯ. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
лених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допу­стима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціаль­но шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб’єктів. Держава не може таку поведінку ні забороняти, ні зобов’язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність чис­ленних громадських організацій «за інтересами», відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову приро­ду, формується відповідно до динаміки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення.
За* своїми психологічними ознаками правомірна поведінка —це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб’єкт чинить саме правомірно. З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і ви­мушеною. Добровільна поведінка спирається на ціннісні і прагма­тичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб’єктів. Залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своїх вчинків і їх наслідків вона може бути принциповою (в основі її ле­жить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності пра­вомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (вона обумовлена повсякденною звичкою особи, ЇЇ орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вда­ючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинка. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанта поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками особи. Лише зовнішні обста­вини, оточення, а не особисті переконання примушують суб’єкта діяти правомірно (виконувати обов’язки, дотримуватися заборон). Вимушена поведінка може бути пристосовницькою, конфор­містською, коли суб’єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнту­ючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, в побуті), і маргінальною, коли суб’єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової нор­ми, неприємних юридичних наслідків, що можуть настати за скоєне правопорушення.
За своїми юридичними ознаками правомірна поведінка харак­теризується з точки зору засобів правової регламентації. З по­зицій юридичних моделей її можна розглядати в таких аспектах:
351

РОЗДІЛ XXIII
а)як форма реалізації права вона класифікується з точки зору
її відповідності основним способам впливу права на суспільні від­
носини і поділяється на виконання та використання (активні форми
поведінки) і дотримання (пасивна форма поведінки) норм права;
б)як характеристика юридичного змісту правовідносин ця
поведінка може бути виражена у вигляді здійснення повнова-­
жень посадовими особами, державними органами і т. д.;
в)як відповідна праву вона може бути зафіксованою і не
зафіксованою у нормативно-правовому приписі.
Вважалося, що суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не передбачена нормами законодавства, що прямо приписують чи управомочують певну модель поведінки. Останнім часом теорією і практикою визнано, що вона можлива за будь-яких вчинків, якщо вони не суперечать приписам право­вих норм, конкретним заборонам, тобто є правомірними. Таким чином, законодавець у правових нормах по-різному може вико­ристовувати прийоми, що дозволяють у юридично визначеній формі закріпити допустимі межі поведінки.
Правомірна поведінка може викликати позитивні юридичні наслідки. З цієї точки зору вони розглядаються як юридичні фак­ти, передбачені гіпотезою регулятивних норм права. Правова по­ведінка може бути правовстановлюючою, правозмінюючою і пра-воприпиняючою. Однак визначати її тільки через юридичні наслідки було б неправильно, як, очевидно, неправильно думати, що будь-яка правова поведінка обов’язково викликає виникнення правовідносин. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій, де відсутні воля і свідомість кон­кретної особи. Дотримання заборон — безпосередня форма ре­алізації правових приписів, яка не вимагає якихось конкретних дій, саме утримання від забороненого вчинку є реалізованою пра­вомірністю.
У своєму зовнішньому виразі (формі) правова поведінка може мати вигляд лише об’єктивованого, зовні конкретного діяння, дії чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Спе­цифіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку мо­же бути різною відповідно до вимог правомірності, які пред’явля­ються до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (на­приклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення, фактичним фізичним діян­ням (наприклад, індивідуальний акт), здійсненим без якоїсь кон-
352
ПРАВОМІРНА ПоведінкаПРАВОПОРУШЕННЯ.     продолжение
–PAGE_BREAK–ЮРИДИЧНА ВІЛПОНІДЛЛЬНІСТЬ
кретної мети суб’єкта права викликати юридичнінаслідки, коли ці наслідки все ж настають(наприклад, авторський твір пород­жує його автор набути які він не намагався, але держа­ва визнає і захищає ці права).
У цілому правомірна поведінка характеризується юридично визначеними суб’єктивними (суб’єкти і суб’єктивна сторона) й обєктивними (об’єкти і об’єктивна сторона) ознаками. За цими параметрами можна дати загальну юридичну оцінку й антитезі поняття «правомірна поведінка» — правопорушенню.
§ 3. Правопорушення: поняття і юридичні ознаки. Склад і види правопорушень
Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння(дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника_
Властивості ознаки правопорушень характеризуються таки­ми загальними рисами правової поведінки.
За своєю Соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобтоспричиняє чи може спричинити шкоду нормаль­ним суспільну відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, знач­ною і незначною)
За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об’єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини.
Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на Динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «ме­жу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і проти­правну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих кон­ституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися держа-
35і
РОЗДІЛ ХХІП
вою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідаль­ності за правопорушення.
З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юри­дичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушен­ня. Таким чином, для суб’єкта правопорушення юридичні на­слідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення мо­же розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб’єкта про­цесуальні права й обов’язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звіль­нення працівника у зв’язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань другою стороною та ін.). Отже, правопо­рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ ма­теріального, особистого й організаційного характеру.
Зовнішня (об’єктивна) характеристика правопорушення по­лягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невико­нанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи за­кону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб’єкта своїми правами, створенні будь-яких пере­пон у використанні своїх прав іншими суб’єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпо­рядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приво­ду скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не прояви­лися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів.
Контролюючі можливості держави полягають у тому, що во­на може запустити державний механізм притягнення до юридич­ної відповідальності за правопорушення з метою поновлення по­рушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушни­ка. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб’єктом, тобто суб’єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відпові­дальність за власні винні протиправні діяння. 354
.ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА     продолжение
–PAGE_BREAK–ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною право­порушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); проти­правною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.
Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопо­рушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо сто­совно кожного виду правопорушень.
Склад правопорушення — це сукупність передбачених зако­ном об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.
Склад правопорушення містить чотири елементи: об’єкт, об’єк­тивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону правопорушення.
Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відно­син, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об’єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і не­матеріальних благ (честі, гідності, здоров’я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права — майнові, трудові, політичні та інші.
Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхід­ним причинний зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного пра­вопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.
Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа,
яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопо­
рушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визна-
12*355
РОЗДІЛ XXIII
чається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здат­ності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб’єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримі­нального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального зако­нодавства може наставати кримінальна відповідальність.
Суб’єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здат­ність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуаль­ний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характе­ристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необе­режності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює проти­правний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає мож­ливість настання шкідливого результату свого діяння, однак бай­дуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою спе­цифіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлен­ня особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх за­побігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх перед­бачити (наприклад, у разі посадової недбалості).
Види правопорушень. Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають мож­ливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами: а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небез­печні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, пе­редбачені іншими галузями законодавства);
Ш
АВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
б)за галузевою належністю — цивільно-правові, консти­-
туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;
в)за суб’єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо­
    продолжение
–PAGE_BREAK–бою і скоювані юридичною особою;
г)за суб’єктивною стороною — умисне і необережне діяння;
ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — право­
порушення матеріально-правові і процесуально-правові;
д)за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді­-
яльність;
є) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право­порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор­мальним складом;
є) залежно від кількості суб’єктів, які вчинили правопорушен­ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).
Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).
~~| § 4. Юридична відповідальність
Якщо правопорушення являє собою протиправне діяння, то відповідальність є його прямим наслідком, що передбачається за­коном. Юридична відповідальність настає тільки: а) за проти­правне діяння (дію або бездіяльність); б) за винне діяння; в) тільки щодо деліктоздатного суб’єкта права, який безпосередньо вчи­нив це діяння. Вона виражає негативне ставлення суспільства до правопорушень і передбачає настання несприятливих юридичних наслідків для порушника, тому спирається на державний примус.
Юридична відповідальність здійснюється в рамках правовід­носин між суб’єктом, який порушив приписи правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів чи інших організацій (наприклад, власника підприємства), що уповноважені визначити щодо порушника міру відповідальності на підставі правових норм, — з другого боку. Таким чином, юридична відповідальність гарантується діяльністю компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм, здійснюваною в межах юридичної проце­дури. Остання забезпечує об’єктивність і всебічність розгляду справи про юридичну відповідальність суб’єкта правопорушення й одночасно гарантує йому право на захист від моменту притяг­нення до відповідальності до її завершального етапу (реалізації).
Юридичний зміст відповідальності виражається в безумовно­му обов’язку правопорушника зазнавати несприятливих на-
357
/>РОЗДІЛ XXIII
слідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм. Слід мати на увазі, що законодавством передбачаються й обставини, які ви­ключають юридичну відповідальність. Наприклад, у криміналь­ному праві — це необхідна оборона, крайня необхідність, казус тощо, у цивільному — це непереборна сила, під впливом якої суб’єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.
Підстави юридичної відповідальності — це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні озна­ки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення.
Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідаль­ності є юридичний факт (саме правопорушення), без якого не­можливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель право­порушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у пра­вовій нормі. Отже, тільки необхідний зв’язок і єдність ідеального і реального — нормативних і фактичних підстав — буде відпові­дати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності.
Притягнення до юридичної відповідальності є одним з про­явів правоохоронної функції держави, тобто такого напрямку в діяльності її органів, який здійснюється виключно в правовій формі, в межах компетенції й повноважень цих органів, і врегульо­ваний процесуальними нормами (наприклад, Кримінально-про­цесуальним кодексом України).
Розділ XXIV
ПРАВ03АСТ0СУВАННЯ
§ 1. Поняття реалізації правових норм
Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відноси­нах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли вони реалізують­ся. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний резуль­тат даного різновиду організуючого впливу на суспільне життя.
Реалізація правових норм.здійснюється у формі правомірної поведінки учасників суспільних відносин, які регулює право. Ра­зом з тим не кожна об’єктивно правомірна за її зовнішніми озна­ками поведінка являє собою підсумок саме правового регулюван­ня, а отже, і правореалізації. Вона може обумовлюватися впли­вом деяких неюридичних факторів, зокрема норм моралі, звичаїв, що збігаються за своїм змістом з вимогами юридичних приписів. Тому другою обов’язковою ознакою правореалізації є наявність хоча б опосередкованого причинного зв’язку між дією правових норм, що регламентують відповідні суспільні відносини, і станом упорядкованості цих відносин.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Реалізація правових норм може полягати у здійсненні одного або кількох конкретних вчинків, дій (наприклад, поверненні пози­чальником боргу, додержанні адміністрацією підприємства вста­новленого порядку звільнення працівника), досягненні певного ре­зультату (наприклад, виконанні обумовленої цивільною угодою роботи), мати систематичний як, скажімо, періодична сплата підприємцем податків) або тривалий характер (наприклад, додер­жання землекористувачем заборони не погіршувати якість землі). Але в будь-якому разі цей процес вважатиметься таким, що відбув­ся, тільки за умови повного узгодження фактичної поведінки суб’єктів правореалізації з тими її програмами, які передбачені відповідними юридичними приписами.
Змістом реалізації більшості правових норм є здійснення (ви­конання) суб’єктами права суб’єктивних юридичних прав і обо­в’язків, що виникають на підставі цих приписів. Слід зазначити, однак, що таким чином реалізуються не всі, а лише так звані «кла­сичні норми права» — норми-масштаби (уповноважуючі, зо-
359
РОЗДІЛ XXIV
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
бов’язуючі, забороняючі), тобто такі, що містять вказівки на певні варіанти поведінки. Щодо іншого різновиду правових норм — спеціалізованих, або ж як їх ще термінологічно познача­ють — «нетипових правових приписів» (норм-принципів, норм-цілей, норм-дефініцій, оперативних, колізійних норм і т. ін.), то їх реалізація полягає в забезпеченні раціональної побудови, несу-перечливого характеру правового регулювання, виконанні ряду допоміжних функцій у системі права.
У цілому реалізація норм права може бути визначена як про­цес їхнього фактичного втілення в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб’єктів, що здійснюють на­лежні їм суб’єктивні юридичні права і обов’язки.
Власне реалізацію правових норм, яку ще називають «безпосе­редньою правореалізацією», слід відрізняти від іншого явища — реалізації права як такого. Реалізація права охоплює усі способи та форми зовнішньої об’єктивації права, його переведення на рівень реальної дійсності, становлення права як позитивного утворення. Зокрема, для країн з романо-германською правовою системою, до яких належить і Україна, це пов’язано передусім з прийняттям законів та підзаконних нормативних правових актів, що розвивають їхні положення, а також укладенням нормативних правових договорів, санкціонуванням звичаїв і т. ін.
Існуючі способи і форми реалізації правових норм можуть бути класифіковані за певними підставами.
Залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізня­ють правореалізацію, що відбувається в межах правових відно­син, і правореалізацію, здійснювану поза ними. У першому випад­ку набуття суб’єктами правореалізації юридичних прав і обов’язків (що являють собою необхідну передумову даного про­цесу) обумовлюється фактом встановлення між цими особами згаданих правових зв’язків. У другому ж — юридичні права й обов’язки суб’єктів правореалізації витікають безпосередньо із закону, а отже, і здійснення ними приписів правових норм не за­лежить від будь-яких додаткових обставин.
За характером її суб’єктів реалізацію норм права поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна правореалізація полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному порядку) вико­ристовувати свої юридичні права і виконувати покладені на неї юри­дичні обов’язки. Колективна ж реалізація правових норм потребує для цього поєднання зусиль кількох суб’єктів. Зокрема, консти­туційна норма (ст. 45 Конституції України), якою закріплене право 360
громадян на відпочинок, може бути реалізована як у колективному, так і в індивідуальному порядку, тоді як інша норма Конституції (ст. 36), що передбачає право громадян України на об’єднання в політичні партії та громадські організації, — тільки в колективному.
Залежно від методів, якими забезпечується правореалізація, акти реалізації правових норм поділяються на добровільні і примусові.
За характером поведінки суб’єктів реалізації правових норм розмежовують активну (що обумовлює необхідність здійснення певних дій) і пасивну (що полягає в утриманні від деяких варіантів поведінки) правореалізацію.
За способами здійснення правових приписів розрізняють такі форми їх реалізації, як використання, виконання і дотримання.
Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і характеризується використанням особою юридично ви­знаних за нею можливостей для задоволення її потреб та інте­ресів. Використання може відбуватися як в активній, так і в па­сивній поведінці правових суб’єктів.
Виконання являє собою форму реалізації зобов’язуючих пра­вових приписів, які покладають на особу юридичні обов’язки ак­тивного типу, і тому завжди пов’язане з необхідністю здійснення певних дій, що становлять зміст відповідного обов’язку.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Дотримання є формою реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов’язки пасивного ти­пу, і полягає у відмові суб’єктів права від юридично заборонених видів поведінки.
Використання, виконання і дотримання належать до безпосе­редніх (звичайних, ординарних) форм правореалізації, тобто та­ких, які, по-перше, проходять будь-який процес реалізації норм права, і, по-друге, що не потребують сторонього втручання, здійс­нюються виключно через власну поведінку осіб, яким адресовані відповідні правові приписи. Разом з тим існує багато випадків, коли поряд із звичайними виникає потреба в особливій (неординарній) формі реалізації правових норм, а саме у правозастосуванні.
§ 2. Застосування норм права
як специфічна форма його реалізації
Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою лан­кою в юридичному процесі, яка спрямована на індивідуальне ре­гулювання суспільних відносин.
361
РОЗДІЛ XXIV
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
Застосування права — це правова форма діяльності уповно­важених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних жит­тєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.
Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні ха­рактерні риси.
Передусім це управлінська за своєю природою діяльність ор­ганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конк­ретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а ма­ють адресатом конкретних суб’єктів.
У передбачених законодавством випадках застосування права є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними держав­но-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Прези­дент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які за­довольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб’єкти займа­ють активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.). Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб’єк­тами в «чужому інтересі», в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством.
Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з Послідовних стадій.
Завершується правозастосовна діяльність винесенням інди­відуального юридичного рішення у формі акта застосування нор­ми права, обов’язковість виконання якого забезпечується приму­совою силою держави (вироком, рішенням суду, розпоряджен­ням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ господарського суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовчого органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості вико­нання правозастосовнних актів.
362
За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситу­аціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникну­ти і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається:
коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в конкретних осіб можуть виникати тільки після винесення інди­відуально владного рішення державного органу (наприклад, пен­сію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального за­кладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення ор­гану місцевого самоврядування тощо);
коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про-зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’яз­ків (наприклад, при розділі майна судовими органами, госпо­дарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями);
коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);
коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Застосування права є етапом реалізації права. Воно може за­вершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасуван­ня державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Але так буває не завжди. Застосування права може також підключатися на певно­му етапі до «природних» засобів реалізації — дотримання, вико­нання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний харак­тер у загальному механізмі правореалізації.
Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні інди­відуальних відносин пов’язується з наявністю відповідних дер­жавних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції,
363
РОЗДІЛ XXIV
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

що виконує держава. По суті, правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і ком­пенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів само­регуляції.
В окремих випадках правозастосування повинно бути обо­в’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, по­новлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іма­нентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може навіть обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державни­ми підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зо­крема, прикладами може бути наявність розпорядження Прем’єр-міністра України, що зобов’язує усіх суб’єктів підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських за­собів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов’язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії.
Якщо держава нав’язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не діждатися. Роль державно-владного втру­чання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб’єктів цієї діяльності і розширенні їхньої відповідальності.
Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав соціально-демократичної орієнтації по­винні поступово звужуватися.
За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.
Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і на­родження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт і т. ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є час­тиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення по­передження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх скоїли. 364
Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокура­тури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки зло­чину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка то­варів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).
Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами.
§ 3. Стадії застосування нормативних приписів
Застосування права являє собою єдиний процес, що скла­дається з відокремлених і взаємопов’язаних дій — стадій.
Перша стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В ході цієї стадії компетентними органами виявляються і встанов­люються тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов’язані з рішенням юридичної справи по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозасто-сувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі факти встановлюються за допомогою доказів, отрима­них у встановлених законом формах і порядку: показання свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фактичних обставин справи слід керува­тися вимогами належності, об’єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Наприклад, для призначен­ня пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують його право на пенсію: дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо.
Другою стадією є вибір і аналіз правової норми. Вона містить дії по відшуканню юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Прово­диться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точки зору її дії в часі, просторі стосовно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід врахрвувати загальне правило: закон
365
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
РОЗДІЛ XXIV
та інші нормативно-правові акти здебільшого не мають зворотної дії в часі. Вибравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, Відо­мості Верховної Ради України, Офіційний вісник України та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення пра­вовідносин. Обов’язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюється її правозастосовче тлумачення (з’ясування).
На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфікація— юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридичних норм.
На завершальній стадії правозастосування приймається рішення у справі.
У рішенні втілюються воєдино дві попередніх стадії, відбу­вається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягну­ти мети правового регулювання, гарантувати здійснення суб’єктивних прав, а також виконання юридичних обов’язків.
Результат рішення юридичної справи висловлюється в інди­відуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис, у свою чергу, виконує функцію юри­дичного факту, з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, за­стосування права в цілому.
Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює інди­відуальне регулювання суспільних відносин.
Слід констатувати певну умовність розмежування цих ста­дій — вони переплітаються, обумовлюються, а також взаємно до­повнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки.
§ 4. Основні вимоги правильного
застосування нормативних приписів
Основними вимогами правильного застосування норм права є їхня обґрунтованість, законність, доцільність.
Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозасто­совного рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі не-доведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги. Виконання
366
вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони створені, виявляти, таким чином, об’єк­тивну істину у справі, уникати невиправданого затягування пра­возастосовного процесу.
Вимога законності належить до юридичної сторони розгля­дуваної справи і означає, що:
правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції;
правозастосовна діяльність повинна здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством;
правозастосовчі органи зобов’язані правильно вибирати пра­вові норми, належним чином їх тлумачити, суворо дотримувати­ся їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів
цих норм.
Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не підлягає застосуванню, це є підставою до відміни прийня­того у юридичній справі рішення.
Вимога доцільності полягає в тому, щоб правозастосувач, во­лодіючи певною свободою у виборі рішення в межах закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рі­шення. Тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма пра­ва не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних відносин повинна відповідати конкретним умовам місця й часу вирішення такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питання. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя доцільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в судо­вих органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим. Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні супере­чити вимозі законності правозастосовних актів.
Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не однакові в різних державах. їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших
факторів.
367
РОЗДІЛ XXIV
    продолжение
–PAGE_BREAK–§ 5. Акти правозастосування, їх види
Акт застосування права — це такий правовий акт, у якому формально закріплюється рішення державного органу в конк­ретній юридичній справі. Він являє собою різновид юридичних актів на відміну від правових приписів і має такі ознаки:
а)видасться компетентними державними органами чи поса­-
довими особами в процесі правозастосовної діяльності, має дер­жавно-владний характер. Відмова від їх виконання або неналеж­-
не виконання можуть тягти за собою юридичну відповідальність:
дисциплінарну, адміністративну, майнову, кримінальну;
б)спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки
конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих
ситуацій;
в)адресований конкретним особам (персоніфікований), фік-­
сує їхні суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної відпо-­
відальності, направлений на індивідуальне регулювання суспіль­
них відносин (конкретної життєвої ситуації);
г)акти застосування норм права вичерпуються виконанням,
хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати трива-­
лий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);
ґ) правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових актів не можуть мати зворотної сили в часі.
Офіційний характер правозастосовного акта потребує його виконання за відповідною формою. Обов’язковими елементами правозастосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповноважених осіб. Структура акта застосування норм. права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не дозволяє подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосування інозем­ної, архаїчної та вузькоспеціальної термінології, неблагозвучних або непоєднуваних словосполучень (наприклад, «живий грома­дянин», «тваринний організм»).
Класифікація правозастосовних актів здійснюється за такими підставами:
1) за суб’єктом прийняття: акти представницьких органів дер­жавної влади; глави держави; акти органів виконавчої влади; су­ду; контрольно-наглядових органів; органів місцевого самовря­дування;
368
ПРАВО ЗАСТОСУВАННЯ
за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти
застосування конституційно-правових, цивільно-правових, адмі­-
ністративно-правових, кримінально-правових норм та ін.;
за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження,
накази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки,
рішення та ін.;
за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;
за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточ­-
не рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про на­
городження); допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття
основних актів (постанова про порушення кримінальної справи,
ухвала суду);
за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочу-
ють; ті, що зобов’язують або забороняють (наприклад, заборона
обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції,
зафіксовані вироком суду);
за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі,
правовідновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;
за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі
документи; резолюції на матеріалах справи, що виконані посадо-
вими особами; наприклад, «до виконання», «сплатити», «до на­
казу»); акти-дії (словесні; конклюдентні — виконуються у ви­
гляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб
здійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника
державтоінспекції до учасників дорожнього руху).
§ 6. Прогалини в праві і засоби їх подалання та усунення
Прогалина в праві (в законодавстві) — це пропуск у регулю­ванні певних відносин.
Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій в су­спільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залиши­лися неврегульованими ті відносини, які повинні бути врегульо­вані правом.
Причини прогалин різні. Це стосується обох її видів — первісних і наступних прогалин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях норматив­них актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, що вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прора-
369
РОЗДІЛ XXIV
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
хунки, допущені при розробці закону, у використанні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з’являються об’єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, виникнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь передба­чені законодавцем.
Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прога­лини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх опе­ративного заповнення (усунення чи подолання).
Єдиним засобом усунення прогалин є правоутворююча діяльність державних органів. Однак, якщо прогалина виявлена в ході правозастосування, то швидке прийняття необхідних право­вих норм не завжди можливе, тому правозастосовчі органи вико­ристовують оперативні засоби подолання прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи.
До таких засобів належать: аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм.
Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосуван­ня на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чин­ності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в межах даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правово­го режиму їхнього регулювання.
Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішенні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регу­лює такі «подібні», аналогічні відносини і застосовує її до конк­ретної ситуації.
Так, чинне цивільне законодавство містить норми, які регулю­ють порядок відшкодування збитків, завданих особі при ряту­ванні майна. Водночас у ньому відсутня норма, яка б визначила порядок відшкодування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. Враховуючи істотну подібність між зазначени­ми відносинами, правила про відшкодування збитків про рятуван­ня майна використовувалися судовою практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо відшкодування шкоди, яка виникла при рятуванні людського життя. На не­обхідність застосування аналогії закону подекуди прямо вка­зується в нормі — ст. 242 ЦК України говорить про те, що до до­говору міни застосовуються правила договору купівлі-продажу.
На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регулюючого впливу норми. Внаслідок цього норма стає та­кою, що має два предмети регулювання: визначений законодав-
370
цем, а також юридичною практикою застосування норми за ана­логією і в субсидіарному порядку.
Аналогія права — це застосування до конкретних відносин за­гальних засад і смислу законодавства в разі відсутності норм, що регулюють подібні з найсуттєвіших ознак відносини. Це значить, що юридична справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність ‘ за вину та інших, які переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або в загальних положеннях законодавчих актів. За­стосування аналогії права до конкретної справи не має обов’язко­вої сили при вирішенні інших, подібних справ.
Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосу­ванням до конкретних відносин нормативного припису, який ре­гулює подібні за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе тільки в галузях, що мають схожість у засобі правового регулювання, на­приклад застосування приписів про терміни в цивільному праві до регулювання трудових правовідносин. У субсидіарному засто­суванні закладений важливий момент — економність норматив­ного матеріалу: коли є можливість застосувати відпрацьоване в інших галузях, то немає сенсу приймати нові норми.
Можливість застосування норм за аналогією прямо передба­чена в окремих законодавчих актах (наприклад, ст. 11 ЦПК Укра­їни говорить, що в разі відсутності закону, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України), тобто аналогія цілком виправда­на в конституційному, цивільному, трудовому, земельному, про­цесуальному та інших галузях права.
Інститут аналогії не може бути використаний для подолання прогалин в Особливій частині кримінального права (в Загаль­ній — це зустрічається). У цьому разі слід пам’ятати про сформу­льований ще в Давньому Римі принцип: «Немає злочину без вка­зування на те в законі». Неможливе застосування аналогії закону й аналогії права в разі притягнення осіб до адміністративної дис­циплінарної відповідальності, оскільки перелік заборонених дер­жавою діянь повинен бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві.
Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій. На відміну від прогалин юридичні колізії — це «надли­шок» нормативно-правових актів, які суперечать один одному.
371
РОЗДІЛ XXIV
Такі суперечності знімаються шляхом видання колізійнихнорм. Колізійні норми дозволяють обрати норму (або право), яка необхідна для регулювання конкретних суспільних відносин. Наприклад, колізійна норма Цивільного кодексу України «За­кон, застосований до спадкоємства» встановлює, що відносини щодо спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спад­кодавець мав останнє постійне місце проживання. Наявність цієї норми дозволяє уникнути юридичних колізій між нормативними актами різних країн у сфері спадкоємства.
Розділ XXV
ТЛУМАЧЕННЯ    продолжение
–PAGE_BREAK–НОРМ ПРАВА
§ 1. Поняття тлумачення норм права
Процес регулювання суспільних відносин завершує ре­алізація права. Проектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації неможливо без розуміння змісту норм, а це означає, що їх осмислення є обов’язковим етапом в механізмі реалізації права. Саме тому юридична герменевтика як вчення про принципи інтерпретації юридичних текстів посідає важливе місце в різних видах юридич­ної практики.
Під тлумаченням норм права розуміють діяльність, спря­мовану на осмислення норм права, яка здійснюється за допомо­гою сукупності прийомів та способів. Наслідком тлумачення може бути роз’яснення змісту правових норм. Роз’яснення норм викликане потребами інтерпретатора і потребами юридичної практики. Таким чином, поняття «тлумачення» охоплює тільки інтелектуальну діяльність, що спрямована на осмислення змісту правових норм.
Необхідність такого тлумачення обумовлена особливостями предмета пізнання, тобто нормативних правових приписів, логіч­ним, матеріальним і вольовим змістом правових норм, а саме:
нормативністю права (норми права поєднують абстрактне і
конкретне, є результатом абстрагування і водночас мають конк­-
ретний зміст, модель поведінки; шлях від абстрактної норми до
конкретної ситуації здійснюється завдяки тлумаченню і без інте­-
лектуальної операції, осмислення змісту норми є неможливим);
формальною визначеністю права в певному тексті. Єдність
тексту статті і змісту норми права не означає їх тотожності, бо
термін нерідко буває більш вузьким чи більш широким, ніж пра-­
вове поняття, або поняття виражається різними словами-си-
нонімами (наприклад, у тексті використані слова: «повинен»,
«забов’язаний», «слід», «належить» і т. ін.); або текст статті
містить певні словосполучення, які змінюють обсяг норми (на­
приклад, «як правило», «і в інших випадках», «крім випадків»,
«за винятком», «як мінімум», «незалежно від»); або в тексті за-
373
РОЗАІЛ XXV
стосовуються терміни, які містять оцінювальні поняття (напри­клад, «тяжкі наслідки», «моральна шкода» та ін.);
системністю правових норм, що зобов’язує суб’єкта застосу-­
вання права ураховувати зв’язок і взаємообумовленість норм пра­-
ва (наприклад, зв’язок між загальними і доповнюючими, конкретизуючими, спеціалізованими нормами);
необхідністю забезпечення органічної єдності духу і букви
закону задля потреб підвищення ефективності юридичної практики нормотворчості, правозастосування та інших видів юридичної діяльності різних суб’єктів права.
Наведені особливості потребують від інтерпретатора викори­стання великого обсягу знань, високого рівня правової культури для осягнення справжнього змісту норм, а саме: досконалого знання мови, здатності орієнтуватися в системі права в цілому, знання повного обсягу засобів та прийомів законодавчої техніки, що були використані нормотворчими суб’єктами під час розроб­ки тексту нормативно-правового акта. При цьому виникає не­обхідність у використанні сукупності способів тлумачення.
§ 2. Способи тлумачення норм прав
Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і прак­тиці використовуються різні способи тлумачення норм права.
Граматичний спосіб тлумачення норм права — це сукупність прийомів, спрямованих на з’ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення сполучників, розділових знаків, прийменників у тексті. Таке тлумачення ба­зується на даних граматики, лексики, філологічних науках. Воно є первинним, бо починається з аналізу мовної форми виразу нор­ми права, яка відображена в тексті нормативно-правового акта. Граматичний спосіб враховує розбіжності між буквальним текс­том і справжнім змістом юридичних норм. Завдання тлумачення і його успішного розв’язання залежить як від знання суб’єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді статті, так і від правозастосовувача, який використовує текст норматив­но-правового акта, керуючись загальномовними нормами, а та­кож і від техніко-юридичної досконалості самого тексту.
Загальномовні норми потребують:
1) розмежування сполучників єднальних і розділових, яки­ми користувався законодавець у текстах статей із простими, 374
ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями;
2) урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприк­метників. Наприклад, текст «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо… вчи­нила злочин…» (ст. 27 Кримінального кодексу України) тлумач ро­зуміє так: суб’єкт злочину не може відповідати за дії, що скоєні іншими учасниками злочину. Використовуються також спеціалізо­вані терміни як певний засіб законодавчої техніки. Отже, тлума­чення норм передбачає урахування особливостей мови права та відповідних правил мовного тлумачення. Наприклад, якщо терміни використовуються в тексті, то вони мають значення, тотожне то­му, яке вони мають у літературній мові; значення терміну, що вико­ристовується в будь-якій галузі права, не може вільно поширюва­тися на інші галузі (наприклад, поняття «член родини» в житлово­му і шлюбно-сімейному законодавстві мають різний зміст, юридичний статус і сферу використання). Неприпустимо тлумачи­ти норми, ігноруючи окремі слова, оскільки це може викривити смисл норми. Наприклад, якщо з поняття «крадіжка» вилучити слово «таємна», то воно розчиниться в інших поняттях, що їх за­стосовує законодавець: «пограбування» або «розбій».    продолжение
–PAGE_BREAK–
Логічний спосіб тлумачення правових приписів є таким тлу­маченням, яке базується на використанні законів і правил логіки для осмислення їх змісту. При цьому інтерпретатор не виходить за межі^тексту закону. Зміст логічного способу тлумачення роз­кривають і конкретизують певні прийоми, а саме:
а)логічне перетворення, або перебудова тексту з відновлен­
ням членів речення, що їх бракує, для того, щоб уникнути дво­
значності чи невизначеності тексту. Наприклад, текст «напад з
метою заволодіння майном громадян… карається позбавленням
волі…» слід змінити на такий: «особа, що скоїла напад з метою
заволодіння майном громадян… карається…». Завдяки застосо­
ваному логічному прийому перетворення в тексті тепер йдеться
не тільки про об’єктивну сторону, а й про суб’єктазлочину;
б)виведення норм з норм (їх логічний розвиток). Цей прийом
зводиться до індукції, що використовується для виведення при­
ватних положень (висновків) з загальних норм. Наприклад, з тек­
сту «організація повинна відшкодовувати шкоду, заподіяну з вини
її працівників» (ст. 441 Цивільного кодексу України) випливає, що
будь-яка установа, підприємство чи організація (ательє, фабрика,
мале підприємство і т. ін.) зобов’язані відшкодувати шкоду;
375
РОЗДІЛ ХХУ
в)аналогія; цей прийом застосовується тоді, коли законода-­
вець не дає вичерпаного переліку обставин, ознак і вживає при
цьому звороти «та інші», «в аналогічних випадках». Наприклад, у
Загальній частині Кримінального кодексу України вказується, що
при призначенні покарання суд має право враховувати і інші об­
ставини, які пом’якшують вину;
г)висновки з понять, зокрема з обсягової інтерпретації (тлу­
мачення у висновках, що вказують на належність предметів та
явищ на підставі застосування поняття до певного класу право­
вих явищ). Наприклад, ознаки, що відбиті в понятті «юридична
особа» (ст. 23 Цивільного кодексу України), у сукупності вказу-­
ють не певний клас правових явищ, які охоплює зміст цього по­
няття, що, у свою чергу, дозволяє відносити невизначену безліч
державних та недержавних організацій до даного класу суб’єктів
права, тобто до класу юридичних осіб, і відповідно враховувати в
правотворчій та правозастосовній практиці особливості юридич­-
ного режиму таких суб’єктів.
Використовуються й іншіприйоми логічного способу тлумачення норм права.
Систематичний спосіб тлумачення правих приписів застосо­вується для того, щоб краще зрозуміти їх зміст, що пов’язано з особливостями їх розташування в різних частинах і підроз­ділах системи права, а також необхідністю врахування різних за характером логічних зв’язківміж нормами права. Такий спосіб використовується з урахуванням місця нормативно-право­вого припису в нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства. При цьому враховуються зв’язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права. На­приклад, у тексті «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переко­нанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності…» (ст. 323 Криміна­льно-процесуального кодексу України) наведена норма повинна бути пов’язаною з іншими нормами Кримінального та Криміналь­но-процесуального кодексів — про загальні положення судочин­ства, про порядок дослідження доказів, про допит підсудного, свідків, потерпілого та ін. У такий спосіб враховуються логічні зв’язки залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обме­ження тощо, які існують між різними нормами. Цими зв’язками є: а) зв’язки між нормою, що тлумачиться, та нормами, що роз­кривають зміст терміна, який у ній вживається. Це або легальне 376
ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
визначення (дефініція), або норма, яка перелічує коло суб’єктів, предметів, явищ, що складають це поняття. Наприклад, коло прав і обов’язків будь-яких осіб, організацій, що займаються під­приємницькою діяльністю, визначається поняттям «суб’єкт підприємницької діяльності» (ст. 2 Закону України «Про підпри­ємництво»). Аналіз інших актів про підприємництво (Закони Укра­їни «Про господарські товариства», «Про підприємства» та ін.) переконує, що суб’єктами такої діяльності визнаються як грома­дяни, так і особи без громадянства;
б)зв’язок норми, що тлумачиться, з оперативними нормами, які
можуть припиняти дію норм, чи остаточно скасовувати чинні нор-
мативні приписи, чи поширювати їхню дію на нове коло відносин,
суб’єктів, територій, чи пролонговувати їхню дію на новий термін;
в)зв’язки відсилочних та інших статей. Застосування суб’єк-­
том нормотворення відсилочного способу викладення норми, як
відомо, створює такий нормативно-правовий припис, який не
повністю перелічує ознаки діяння, а відсилає до інших статей то­
го ж нормативно-правового акта. Норма, що тлумачиться, може
бути повністю зрозуміла інтерпретатору тільки за умови
«поєднання» змісту відсилочної статті із змістом таких статей
    продолжение
–PAGE_BREAK–нормативного акта, до яких вона відсилає.
Історичний спосіб тлумачення правових приписів допомагає встановити зміст норми права, виходячи з умов їх виникнення, з фактів, пов’язаних з історією створення норми, що тлумачиться. Особливість даного способу полягає в тому, що інтерпретатор використовує джерела, які перебувають за межами системи пра­ва (конкретно-історичні умови, обставини, причини, чинники, що викликали прийняття відповідних норм права, встановлюються за документами з архівів, стенограм обговорення проектів відпо­відних нормативно-правових актів, матеріалів, що надруковані в пресі та інших засобах інформації тоді, коли проекти обговорю­валися, робилися до них зауваження та пропозиції, схвалювали­ся чи відхилялися).
Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення нормативно-правових актів полягає в аналізі змісту правової норми шляхом виявлення й розкриття її цілей у співвідношенні з нею граматич­ної і логічної суті формулювань законодавця, що містяться в тек­стах нормативно-правових приписів.
Як найбільш раціональнийспосібрегулювання суспільних відносин норма права завжди потребує осмислення її змісту з боку різних осіб, зміст же, у свою чергу, — це не тільки
377
РОЗДІЛ XXV
внутрішній логічний зміст(поняття, явища, що осягаються розумом), а й розумна підстава регулювання суспільних відносин. Тобто в процесі тлумачення мають одночасно розкриватися обидва аспекти змісту. Отже, призначення інтерпретації полягає також і в з’ясуванні цільової спрямованості нормативно-правових приписів, міжнародно-правових документів тощо. Відо­мо, що ступінь зрозумілості закону не може бути однаковим для різних суб’єктів права: для осіб, що мають багаторічний про­фесійний досвід тлумачення й застосування норм, і для усіх інших. Так, зміст нормативно-правового акта, що містить важ­ливі загально-соціальні, політичні, соціально-культурні та інші завдання (наприклад, конституційні акти), звернутого до бага­тьох суб’єктів, з преамбулою, що роз’яснює цілі регулювання, йо­го необхідність, є більш доступним для розуміння громадян, ніж прикладні ціль та зміст акта, призначеного для вузького кола суб’єктів (наприклад, інструкції та інші нормативні акти для службового користування).
§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права
Як було вже сказано, тлумачення — це діяльність, пов’язана з осмисленням змісту правових норм, що може здійснюватися будь-яким суб’єктом-інтерпретатором (на науковому, про­фесійному чи побутовому рівні) і відбиває результати його мис­лення. Залежно від суб’єктів права тлумачення норм права може бути офіційним або неофіційним, може певним чином зобов’язу­вати чи не зобов’язувати інших суб’єктів права до певної по­ведінки через зроблені висновки.
Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснюється спеціально уповноваженим компетентним органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов’язку, а результати роз’яснення набувають офіційного зна­чення (часто мають обов’язковий характер, тобто суб’єкти право-застосовної діяльності та інші суб’єкти права повинні використо­вувати зміст норми права в точному його розумінні, так, як викла­дений він в офіційному інтерпретаційному акті). Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачення, воно може бу­ти двох видів: нормативне й казуальне. Нормативне тлумачення призначене для поширення його на невизначене коло осіб і ви­падків. Воно має абстрактний характер, тобто його не пов’язують 378
ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
з конкретною ситуацією, суб’єктом чи обставинами, а пов’язують з ситуаціями типовими, такими, що часто виникають у житті. От­же, результат нормативного тлумачення поширюється на певні види суспільних відносин, які врегульовані нормою права, і пе­редбачає багаторазовість застосування. Навпаки, результат казу­ального (індивідуального) тлумачення має відношення тільки до застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має зна­чення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної спра­ви, суб’єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є обов’язковим тільки у зв’язку з розв’язанням цієї справи.
Повернемось до роз’яснень нормативного характеру. Офіцій­не нормативне тлумачення (роз’яснення) має такі основні різно­види: аутентичне і легальне.
Аутентичне тлумачення — це роз’яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, яка підлягає тлумаченню (тобто це авторське офіційне тлумачення).
Легальне тлумачення — це роз’яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами. Таке тлумачення нази­вають ще делегованим. Право тлумачити закон є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз’яснювати смисл закону, закріплений у відповідних норматив­но-правових актах. Наприклад, п. 2 ст. 150 Конституції України відносить офіційне тлумачення Конституції України та законів України до компетенції Конституційного Суду України. Відпо­відно до Закону України «Про судоустрій України» Пленум Вер­ховного Суду України дає роз’яснення судам з питань застосуван­ня чинного українського законодавства. Згідно з Законом України «Про господарські суди України» Президія Вищого госпо­дарського суду України дає роз’яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, що регу­лює відносини в господарській сфері і порядок розв’язання госпо­дарських спорів.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Оцінюючи правову природу результатів офіційного тлума­чення, що здійснюється вищими судовими органами, слід нагада­ти деякі принципові положення:
а)судові органи не наділені законотворчою функцією;
б)джерелом, що дає привід до видання актів нормативного тлу­
мачення, є у за гальненняпрактики розв’язання справ су­
довими органами (згідно з вищенаведеними законами Пленум Вер­
ховного Суду «розглядає матеріали узагальнення судової практи-
379
РОЗДІЛ ХХУ
ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
/>ки і статистики…»; Президія Вищого господарського суду «роз­глядає матеріали узагальнення практики, аналізує статистику»);
в)приводами та причинами видання актів роз’яснень вищих
судових органів держави є типові помилки кваліфікації, пору­шення процедури застосування нормативно-правових актів,
нерідко зумовлених саме відсутністю єдності в розумінні змісту
законів, що застосовуються, та ін.;
г)зміст судових роз’яснень звичайно зводиться до рекомен­дацій того, як слід розуміти термінологію, смисл норми, як
кваліфікувати юридичні факти, як саме застосовувати закон;
ґ) акти роз’яснення містять правила, які вказують на певне ро­зуміння законів; вони не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, що тлумачиться, тобто не повинні містити нормативної новини; за їх допомогою не можуть зміню­ватися, доповнюватися чи скасовуватися закони, а лише має роз­криватися їх зміст у повному обсязі.
Особливість правової природи актів офіційного легального тлумачення полягає в тому, що чинність офіційного тлумачення поширюється на необмежене коло суб’єктів права. Наприклад, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України поширюється не тільки на діяльність суддів та їх правозастосовні акти, а й слідчих, суб’єктів, які здійснюють дізнавальну діяльність, інших службових осіб.
Офіційне тлумачення може бути також і казуальним, тоб­то обов’язковим для даної справи. Це, як правило, таке тлумачен­ня, що здійснюється в межах компетенції і повноважень правоза-стосовчих органів. Тут розрізняють: тлумачення органу, що за­стосовує в певній процедурі норми права (воно відображене в акті застосування права), й тлумачення органу, що перевіряє за­конність та обґрунтованість акта застосування права.
Неофіційне тлумачення переважно має загальний характер, але може бути й індивідуальним. За суб’єктами тлумачення воно може бути побутовим, професійним, доктринальним (спеціаль­но-пояснювальним).
Побутове тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, вико­нання, дотримання або просто розширення кола своїх знань.
Професійне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють практичні працівники для професійного використання його ре­зультатів у процесі застосування ними правових норм.
380
Доктринальне тлумачення — це тлумачення, що дається в на­уково-практичних коментарях до законодавства, в працях вченихюристів.
Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторите­том й обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але всі вони мають певний вплив на різні види юри­дичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однако­вості розуміння змісту правових норм різними суб’єктами юридич­ної діяльності для ефективної реалізації нормативних приписів.
§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види
Результат офіційного тлумачення норм права не приводить до появи нормативного акта, не встановлює й не скасовує норм пра­ва, тобто діяльність з тлумачення норм не слід ототожнювати з нормотворчою діяльністю. Акти тлумачення мають особливу правову природу, тому і діють у єдності з нормами права, не маю­чи самостійного значення. Ці акти є обов’язковими в тому ро­зумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо ро­зуміння змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати зміст норми. Однаковість у розумінні змісту норма­тивно-правових актів — передумова однаковості їх застосування, реалізації, ефективності, законності в цілому. Результати тлума­чення повинні бути вираженими в певних офіційних актах.
Отже, інтерпретаційний акт — це правовий акт-документ офіційного тлумачення правових норм, який містить формально-обов’язкове роз’яснення їх змісту. Інтерпретаційний акт — це документ, який містить результат інтелектуальної діяльності в осмисленні змісту правової норми, що здійснюється компе­тентними органами. Саме тому такі акти завжди мають офіційний характер.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Залежно від обсягу й характеру правотворчих повноважень органу розрізняють акти аутентичні (видані «автором» норми та акта, що тлумачаться) і легальні (акти, видані суб’єктом, який має спеціальне повноваження офіційно тлумачити норми, що ви­дані іншими органами, — так звані акти делегованого тлумачен­ня). Такі акти мають самостійне значення, їх зміст повністю при­свячений виключно роз’ясненню змісту правових норм, вони відбивають результати нормативних узагальнень юридичної практики (наприклад, висновки Конституційного Суду України).
381
РОЗДІЛ XXV
Акти казуального тлумачення, як правило, містять і юридич­не рішення, і роз’яснення мотивів, що були враховані в нормі суб’єктом нормотворення, а потім лягли в основу рішення, що його прийняв правозастосовний суб’єкт у конкретній справі. Напри­клад, ухвала апеляційного чи касаційного суду включає роз’яснен­ня змісту норми до мотивувальної частини правозастосовного ак­та. Юридична чинність актів нормативного й казуального тлума­чення і сфера їх поширення різні. Про акти казуального тлумачен­ня можна говорити як про такі, що певним чином набувають обов’язкової значущості для конкретної справи, певних суб’єктів права, але мають певний вплив і на правозастосувачів під час роз­гляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. Саме цією обставиною завжди була обумовлена головна причина, яка пояснює необхідність оприлюднення рішень з конкретних су­дових справ у офіційних виданнях. У таких рішеннях містяться зразки розуміння законів, які мають у певному розумінні обов’яз­кове орієнтовне значення для широкого кола правозастосовників.
Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою прояву (усні та письмові); за суб’єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб); за формою (назвою) документа (постанови, рішення, ухвали, роз’яснення, висновки то­що). Наприклад, згідно зі ст. 62 Закону України «Про Конститу­ційний Суд України» Конституційний Суд дає висновки «з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України».
§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту
Результати тлумачення за обсягом залежать від співвідно­шення дійсного змісту правової норми і її буквального змісту. За названим критерієм існує три види тлумачення: адекватне (бук­вальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне.
Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли зміст правової норми повністю збігається з її буквальним змістом (зовнішнім виразом певної норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта й не має яки­хось труднощів в розумінні змісту норми: він залишається не­змінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний та ін.). Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України «Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент
382
ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призна­чають по шість суддів Конституційного Суду України». Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному тексто­вому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в Кримінальному кодексі України, поняття підприємництва в За­коні України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поши­рювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних за­конах терміни, якщо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.
Поширювальне й обмежувальне тлумачення пов’язане пере­дусім з тим, що одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст. Це викликає необхідність од­ночасного застосування і систематичного способу тлумачення норм права. Крім того, іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з точки зору законодав­чої техніки, що ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав зако­нодавець у текст нормативно-правового акта. Суб’єкт тлумачен­ня лише розкриває цей зміст, дійсний обсяг волі законодавця й робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.
Поширювальне тлумачення — це такий вид тлумачення, від­повідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосу­вання різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, Кримінальний кодекс Укра­їни перелічує обставини, що пом’якшують відповідальність осо­би, але цей перелік обставин не є вичерпним, оскільки при при­значенні покарання суд може враховувати й інші обставини, що пом’якшують провину. В ньому поширювально тлумачаться неза­вершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних ви­падках», «і в інших випадках, передбачених законодавством».
Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виняткової норми, яка робить виняток з більш загальної норми. У даному ви­падку застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити    продолжение
–PAGE_BREAK–
383
РОЗДІЛ ХХУ
/>зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно зі ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах «мають право брати участь громадяни України, які на день прове­дення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно про­живають відповідно на території України…». Але текст ч. З ст. 7 названого закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які ма­ють право участі в референдумі, та певні можливості її застосу­вання (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).
Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якої галузі законодавства завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме то­му звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини Кримінального кодексу України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але аналіз відповідних норм Загальної частини Криміналь­ного кодексу України приводять до висновку, що суб’єктом дано­го злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини Кримінального кодексу України.
Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або об­межувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поши­рювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлума­чення незавершених переліків; поширювального тлумачення по­ложень, які є винятком з загального правила.
Суб’єкт, який має на меті з’ясувати для себе чи роз’яснити зміст норми в повному обсязі завдяки тлумаченню, використову­ючи всі способи та прийоми тлумачення, не змінює, не звужує й не поширює, а тільки встановлює, пояснює й роз’яснює смисл право­вого припису.
.384
Розділ XXVI
ЗАКОННІСТЬ
І ПРАВОПОРЯДОК
§ 1. Поняття законності як багатоаспект-ного суспільно-правового явища. Законність і демократія
Категорія «законність», що посідає одне з провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем.
Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов’язку) виконувати норми права, що свідчить про її ор­ганічний, нерозривний зв’язок з правом як системою норм і прин­ципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає пра­вові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб’єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття тому і лише зго­дом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загаль­ної обов’язковості права.
Однак однієї вимоги виконання права для характеристики за­конності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це до­держання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утворення­ми, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійсню­вати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здій­снювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснен­ня таких дій; якщо закон (норма права) надає суб’єктам суспіль­них відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, за­конність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин нормі права (закону). Вона є певною мірою синонімом правомірної поведінки.
В умовах демократичної правової держави законність перед­бачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «за­конність» повинна відображати не тільки процес виконання, до-
13 2-547385
РОЗДІЛ XXVI
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
держання правових законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні «пра-возаконність».
На видання правових за змістом та формою законів і на їх су­воре дотримання, неухильне виконання суб’єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин у сфері як правотвор-чості, так і правореалізації.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Зміст принципу законності становить система більш конкрет­них вимог: загальності законності, що означає обов’язковість за­конів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства пра­ва і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об’єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; неза­лежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкре­тизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулю­вання поведінки суб’єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.
Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законотворчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до по­треб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гу­манізму, справедливості, невід’ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності харак­теризують процес реалізації права, наприклад, правильне засто­сування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права; додержан­ня правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо.
Історично принцип законності з’являється разом з демо­кратією як формою здійснення політичної влади і дістає подаль­шого розвитку в умовах формування громадянського суспіль­ства, демократичної правової держави. Раніше законність не ви­магала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні (правотворчості). Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток де-
мократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, втому числі держави та її органів. От­же, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямо­вані на закріплення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б «правової» оболонки набувало. Основою правоза-конності може бути лише правовий закон.
Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпе­чували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до таких дій різних суб’єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийнятті своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушу­вали права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу.
Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним ор­ганізуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все пере­лічене — окремі форми прояву принципу законності.
Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (по­ведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Для визначен­ня змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог во­на характеризується як «метод » або «режим».
Законність як метод державного керування суспільними про­цесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових за­конів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямо­вані на розроблення і прийняття нормативно-правових та інди­відуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового за-
387
РОЗДІЛ XXVI
кону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо).
Як метод державного керування суспільством законність оз­начає, що органи держави і посадові особи діють виключно пра­вовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додер­жуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, кон­тролю тощо.
Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організо­ваного суспільства, саме від характеру дій органів держави і по­садових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні ре­жиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116,119,147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Прези­дентом, народними депутатами, — включає обов’язок додержу­ватись Конституції України і законів України (ст. 79, 104).
Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об’єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію осо­би з державою та її органами, панування права і закону у відно­синах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб’єктів суспільних відносин.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма орга­нами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.
Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виника­ють у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище головним чином Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особи­стості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід’ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку.
388
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
Більш конкретно взаємодія законності і демократії прояв­ляється у їх взаємовпливі. Вплив демократії на законність відбу­вається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демокра­тичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному ви­конанню і додержанню усіма суб’єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності гро­мадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов’язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія пе­редбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, на­роду, що логічно тягне за собою виникнення правового обов’язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в ме­жах права. За своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спри­чинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя.
У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного ре­жиму, оскільки:
законність — це умова ствердження демократії як са­мостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правови­ми рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності;
законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства;
законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адек­ватного вираження в них волі населення, його окремих груп;
законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя.
§ 2. Функції законності
Законність як соціально-правове явище має певне функціо­нальне навантаження.
389
РОЗДІЛ XXVI
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
Функції законності — це основні напрямки її впливу на су­спільні відносини, що виражають її сутність та соціальне при­значення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб’єктів.
Першою з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення пра­вомірних юридично значущих дій (поведінки, діяльності) в окре­мих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регу­лятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особ­ливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб’єктів права і поза ме­жами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у про­цесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індиві­дуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пря­ма дія принципу законності замінює відсутню норму права.
Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правозакріплення, правозастосування, правоохорон­на, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, — спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотвор­чості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У про­цесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає за­стосовувати норму Конституції і закону.    продолжение
–PAGE_BREAK–
При впливі на волю і свідомість суб’єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб’єктів суспільних відно­син від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм.
Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзви­чайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбу­вається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню
390
правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особи­стості громадянина, свідомості якого притаманна певна су­купність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухня­ність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконан­ня закону, а на усвідомлення його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам’яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення іден­тифікувати себе із своїми правами, свободами, обов’язками, поз­бавитися почуття залежності від влади, яка «все може ».
Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв’язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів закон­ності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти форму­ванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку дер­жави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи відповідної поведінки в межах закону, режим закон­ності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти при спільній діяльності. Повага до закону формує у гро­мадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насиль­ства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися.
Дія функції законності в оцінці політично значущих дій дає критерій для оцінки дій суб’єктів політичної діяльності, яка здійс­нюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної
держави та ін.
Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додер­жання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демо­кратичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя.
391
І’ОЗЛІЛ XXVI
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯАОК
З прийняттям Конституції України 1996 року постало завдан­ня визначення функцій конституційної законності, які проявля­ються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що конституційна законність становить яд­ро усього режиму законності, який існує в країні.
§ 3. Поняття правопорядку
Поняття «правопорядок» є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії «право», «законність». Стаття 19 Консти­туції України передбачає, що «правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути приму­шений робити те, що не передбачено законодавством».
Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованос-ті, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм від­повідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.
Наведена дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна «порядок», який досить часто застосо­вується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, еко­номічний, інформаційний та інший порядок.
Правопорядку притаманна низка ознак, рис, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадсько­го порядку тощо.
Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості,
організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій пра-­
вовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії,
хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності
відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує
можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно
громадян, а також однієї людини щодо іншої.
Правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком
дії норм права, які визначають статус суб’єктів суспільних відно-­
син, характер правових відносин, зв’язків між фізичними, юри-­
дичними особами, а також способи, методи, процедури регулю-­
вання. Норми права містять проект упорядкованості, організова­-
ності взаємовідносин суб’єктів права в тій чи іншій сфері правової
регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає
392
як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава.
Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядко­
ваності, організованості, врегульованості суспільних відносин,
наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя.
В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат)
правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий
фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних
відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог
законності.
Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний пра­
вовий стан упорядкованості і організованості суспільних відно­
син складається не поза волею, а по волі учасників правопорядку.
Без вольових правомірних дій суб’єктів суспільних відносин пра­
вопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати. В цьому
аспекті його основою є правові відносини, що являють собою
юридичний вираз відповідних суспільних відносин.
Правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем:
суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов’язана
із життям суспільства, є, по суті, його породженням; державно-
правовим — оскільки держава як публічна політична організація
визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопо­
рядок об’єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми,
їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і
відносини по організації та функціонуванню державної влади
(сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом
правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в йо­
го рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки
це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати)
правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною
ознакою правопорядку.
Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечен­ня нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту.
Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст.
Першим структурним елементом правопорядку є його суб’єкти — численні учасники з їх різним функціональним наван-
393
РОЗДІЛ XXVI
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
/>/>/>таженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприєм­ства, організації, посадові особи; органи місцевого самовряду­вання; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; гро­мадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб’єктами правопорядку, всі, вони повинні бути визнані державою су­б’єктами права.
Другим структурним елементом правопорядку є акти ре­алізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяль­ність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є ре­альними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, неправомірні (незаконні) — його руй­нують.
Конституювання правопорядку здійснюється у двох напря­мах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб’єктивних прав і обов’язків громадянами, їх різними соціаль­ними утвореннями.
Третім структурним елементом правопорядку є правові відно­сини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначаль­ною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.
Правопорядок поділяється на такі окремі види.
За територіальною сферою поширення, або за масштаб­-
ністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в
цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб’єктів фе-­
дерації, автономних державних утворень), адміністративно-тери-­
торіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.
Залежно від впливу права, його структурних частин на про­-
цес формування правопорядку можна виокремити загальний, га-­
лузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок вини­
кає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обся-­
гом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком
за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на
підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий,
3.94
цивільно-процесуальний та ін.), спеціальний (інституційний) вини­кає на підставі реалізації окремих інститутів права.
Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ус­-
кладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладне-
ний правопорядок має місце при детальній регламентації поряд­
ку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути
притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-
процесуальній, господарсько-процесуальній та ін.). Проста або
спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інсти­тутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.
За ступенем правової оформленості розглядають порядок,
який виникає на підставі реалізації приписів, безпосередньо вида-­
ними (установленими) органами державної влади, і порядок, який
виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.
Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утво­рення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості.
§ 4. Співвідношення права, законності
і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок
Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «пра­вопорядок» характеризується наявністю між ними складних і ба­гатоманітних зв’язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.
Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі: єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини; належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію прин­ципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водно­час засобом функціонування державної влади і демократії, забез­печувати посилення державності; бути гарантом розбудови пра­вової держави, формування громадянського суспільства тощо.
Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумов­люються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання.
395
РОЗДІЛ XXVI
ЗАКОННІСТЬ І     продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОПОРЯДОК
/>Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних
сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні су­
спільних відносин: право як об’єктивне явище являє собою систему
норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності
суб’єктів суспільних відносин; законність — це певна правомірна
якість дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин; пра­вопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя
суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про
взаємозв’язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом
правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.
Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають,
формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є су­
спільні відносини — матеріальна сила, яка його породжує, а фор­
мою — закон або інший правовий акт, встановлений державою;
для законності джерелом є правомірна поведінка суб’єктів су­
спільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві,
так і в законності, що є основою його формування і розвитку як
державно-правового явища.
Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі
потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп,
суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини,
інтереси і волю, надає їм, таким чином, правової форми; за­конність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим
принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.
Розрізняються вони за обсягом свого суб’єктивного складу:
суб’єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла,
як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб’єктивний склад
правопорядку. Суб’єктивний же склад законності включає тільки
дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться
правопорядок.
Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні
правової матерії: право — це початок її існування; законність —
це рух; правопорядок — кінцевий результат. Іншими словами,
право — це сфера дії норм і принципів; законність — це реаліза­
ція норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення
його приписів у життя на підставі вимог законності.
Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є
їхнє функціональне навантаження: головна функція права поля-
396
гає у створенні основи правопорядку; головна функція закон­ності — у його встановленні та підтримці, а функція правопоряд­ку — в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставле­них цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування.
Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку — стану упорядкова­ності, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних прин­ципів і норм, які об’єктивно склалися на певному етапі розвит­ку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпе­чення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охо­рони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціаль­но-економічних умов життя соціуму.
Громадський порядок — це форма зміцнення та охорони ос­нов суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім’ї, суспільства в цілому, державності.
Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об’єктивно покликаний протистояти факто­рам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного по­рядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпе­ку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспіль­ства — соціальними групами, класами, націями, етносами тощо.
Громадський порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різно­манітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та прин­ципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за спосо­бами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо.
У системі громадського порядку особливе місце посідає право­порядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, ос­новоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають ор-
397
РОЗДІЛ XXVI
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК     продолжение
–PAGE_BREAK–
ганізованості, упорядкованості на стабільних регулятивних заса­дах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку.
Громадський порядок і правопорядок характеризуються низ­кою спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виника­ють фактично як результат реалізації соціальних норм; мають во­льовий та нормативний характер і т. ін.
Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм — традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспіль­них відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок.
Різняться вони між собою і за часом свого виникнення: гро­мадський порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державою, законністю, а також за­лежно від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок — поряд з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу.
Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємо­зв’язку, впливають один на одного. Як складова частина гро­мадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості право­вої регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан громадського поряд­ку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов’язок гарантувати примусовою силою додер­жання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття «громадський порядок» використовується у вузькому розумінні — як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав грома­дян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в гро­мадських місцях — вулицях, зонах відпочинку, транспорті, куль­турних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку
398
в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують гро­мадському порядку; ст. 296 Кримінального кодексу України пе­редбачає кримінальну відповідальність за хуліганство — дії, які грубо порушують громадський порядок.
§ 5. Гарантії законності і правопорядку
Гарантії законності і правопорядку — це сукупність об’єктивних і су6’єктивних умов та спеціальних засобів (за­ходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режи­му законності і правопорядку. Гарантії законності і правопоряд­ку поділяють на загальні і спеціальні (юридичні).
До загальних гарантій слід віднести економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об’єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку су­спільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійсню­ється правове регулювання. На процес реалізації вимог закон­ності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Нега­тивно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає полі­тична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін.
Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб’єктів суспільних відно­син. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі — матеріаль­ного добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена люди­на, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу за­хищаються режимом законності і правопорядку.
Політичні гарантії — це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Закон­ність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.
Серед політичних гарантій головна роль відводиться наяв­ності сильної державної влади. Поняття «сильна державна вла-
399
РОЗДІЛ XXVI
да» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парла­ментаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію право­вих за змістом законів та інших нормативно-правових актів, га­рантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток1 суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід ви­знати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різни­ми групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх ма­теріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціально спрямовані заходи держави, благо­чинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіт­тя, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок — соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспіль­стві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку.
Ідеологічні гарантіїполягають у наявності моральних і право­вих уявлень про необхідність та корисність законослухняної по­ведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достат­ньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нор­мативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення не­обхідні організація пропаганди, створення чіткої системи вихован­ня у громадян, почуття відповідальності, права і законності, ство­рення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні закла­ди, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.
Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на за-
400
ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
безпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріп­люються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі пра­вових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально «працювали», фактично здійснювались.
Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.
Правовими умовами об’єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабіль­ність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповіда­ти закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тен­денціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери су­спільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечнос­тей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати не­обхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює бо­ротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від жит­тя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.
Юридичною гарантією є і така правова умова суб’єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогре­сивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конст­рукцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпо­середньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загально­людських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та пра-возастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяль­ності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забез­печенні стабільності і міцності правопорядку.
Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. їх основу становить закріплений у законі обов’язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об’єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Велике значення серед правових гарантій законності і право­порядку мають конституційно-правові засоби — принципи, нор-
14 2-597401
РОЗДІЛ XXVI
ми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Консти­туція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України.
Важливе місце серед правових гарантій законності і правопо­рядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Кон­ституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповнова­женого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх за­безпечення та захисту.
До організаційно-правових заходів як виду юридичних га­рантій законності належить діяльність суб’єктів правоустанов-люючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законо­давства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.
У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на ос­нові законів, вони спрямовані на забезпечення законності в ре­альних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб’єктами права, на ліквідацію допущених правопору­шень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).
Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійснен­ню правосуддя — діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб’єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, господар-
402
ЗАКОННІСТЬ 1 ПРАВОПОРЯДОК
ськими судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судови­ми органами організаційно-правові заходи захисту прав суб’єк­тів — це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб’єктів, чиї права порушені, а з другого — заходи судового контролю.
У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопо­рушників. Основною метою і функцією юридичної відповідаль­ності є загальне попередження на адресу потенційних правопо­рушників і попередження самого правопорушника.
Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи по відновленню порушених прав громадян і ор­ганізацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою са­мих суб’єктів порушених прав з їх скаргами, заявами. До таких заходів належать:
примусове виконання юридичних обов’язків (стягнення за
рішенням суду аліментів, податків та ін.);
усунення перешкод у здійсненні права (скасування неза­конного рішення, яке перешкоджає здійсненню права);
відновлення попереднього стану, що існував до порушення
права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити
певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у
користуванні суб’єктивними правами, відшкодування нанесеної
шкоди та ін.).
До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль.
Контрольні функції за політичними партіями представниць­ких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації.
Важливими організаційно-правовими заходами є профілак­тика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.

ПРАВОВЕ регулювання суспільних відносин
Розділ XXVII
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
§ 1. Поняття правового регулювання
Всі правові явища, розглянуті раніше (правосвідомість, юри­дичні норми, правовідносини, акти правозастосування та ін.), досліджувалися переважно відокремлено одне від одного без вра­хування їх реального функціонування. Завдання ж цього розділу полягає у висвітленні на підставі вже набутих знань про зазначені юридичні феномени системної побудови правової дійсності, ме­ханізму взаємодії різних юридичних явищ, що її утворюють, сукуп­ним результатом динамічного поєднання яких і є правове регулю­вання суспільних відносин.
Як уже відомо, необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, природного до­бору, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце в якій посідає правове регулювання.
Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (мо­рального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуаль­ному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеаль­них моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а та­кож у стимулюванні фактичного дотримання ними даних уста­новлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.    продолжение
–PAGE_BREAK–
404

Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна спе­цифіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.
Однією з них є тісний зв’язок правового регулювання з дер­жавою. Саме держава в особі її уповноважених органів відпо­відно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань.)Держава за­сновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, за­стосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захис­ту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання на­буває таких не завжди характерних іншим видам соціального ре­гулювання рис, як всезагальність, обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.
Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній при­роді правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, але водночас таких, що діють узго­джено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм пра­ва, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що вста­новлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, що виникають на підставі за­значених приписів при наявності фактів правопорушень між осо­бами, що їх скоїли, та компетентними органами держави. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних право-застосовних актів (а саме: вироків суду, постанов зі справ про адміністративні правопорушення та ін.), які покладають на пра­вопорушників обов’язок понести передбачену законом міру юри­дичної відповідальності. Врегулювання конкретних вчинків, актів поведінки людей — ці і деякі інші юридичні явища виступають відносно даної мети як єдина система, цілісний комплекс тісно пов’язаних між собою правових засобів.
Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результа­тивністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на
405
/>РОЗДІЛ XXVII
досягнення чітко позначеного в нормах права соціального ре­зультату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього спо­собів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки право­вих суб’єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішу­вати поставлені завдання.
Правове регулювання не слід ототожнювати з більш масштаб­ним явищем — правовим впливом, що охоплює і саме правове ре­гулювання і ті прояви дії права, які безпосередньо не пов’язані з виконанням його прямого призначення в суспільстві — визначен­ням вираженої і ззовні поведінки соціальних суб’єктів. Так, право здійснює поряд з правовим регулюванням виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей.
Нетотожність правового регулювання і правового впливу зна­ходить свій вияв і в тому, що на відміну від системного характеру правового регулювання, яке реалізується, як уже було зазначено, шляхом взаємодії різноманітних юридичних засобів, джерелами правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні яви­ща, наприклад норми права, індивідуальні правові акти і т. ін.
Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпа­дається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змісто­вому плані розмежовують стадії правової регламентації суспіль­них відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулюван­ня, стадію встановлення правових відносин, а також стадії засто­сування та реалізації правових норм. Більш детально структура правового регулювання буде розглянута далі. Попередньо ж за­уважимо, що правове регулювання не завжди проходить всі пе­релічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спроще­ний механізм своєї реалізації.
Правоутворююча діяльність державних органів, наділених повноваженнями у формулюванні правових приписів, є важли­вим, але не єдиним джерелом права. Тому і правове регулювання здійснюється не тільки через державу, хоча саме вона зараз за­безпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв’язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його забезпеченні беруть участь й інші суб’єкти, у тому числі громадські об’єднання, комерційні ор­ганізації, трудові колективи. Причому, у зв’язку з помітним поси­ленням на сучасному етапі розвитку суспільства об’єктивних тен-406
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
денцій до подальшої диференціації, ускладнення соціального життя, що унеможливлює управління суспільними справами тільки в централізованому порядку, значення правового регулю­вання, здійснюваного на цьому рівні, щодалі зростатиме.
Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не нг всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв’яз­ки, які входять до предмета правового регулювання. Під предме­том правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об’єктивно потребують такого упорядкування. Визначення фак­тичного складу предмета правового регулювання пов’язане з не­обхідністю врахування низки обставин.    продолжение
–PAGE_BREAK–
По-перше, правове регулювання є прийнятним тільки для во­льових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки.
По-друге, специфіка цього виду соціальної регуляції не доз­воляє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не піддаються зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повин­не) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань.
По-третє, оскільки правове регулювання базується здебіль­шого на нормативній основі, воно є найбільш ефективним для до­сить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у право­вих приписах.
По-четверте, правове регулювання повинне застосовуватися лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну зна­чущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати. У зв’язку з цим недоцільно поширювати юридич­ну регламентацію на відносини, належна упорядкованість і роз­виток яких забезпечується за рахунок інших соціальних регуля­торів (звичаїв, моральних, корпоративних, релігійних норм).
По-п’яте, правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих стосунків людей, таких як кохання, дружба
та деякі інші.
Розглянуті чинники мають об’єктивну природу. Однак існу­ють і деякі суб’єктивні (або суб’єктивно-об’єктивні) фактори, що впливають на обсяг відносин, які регулює право. Найзначнішими серед них є стан загальної і правової культури населення, рівень розвитку правової науки і юридичної техніки, ефективність юри­дичної практики тощо.
407
РОЗДІЛ XXVII
§ 2. Способи, методи та типи правового ре­гулювання. Правовий режим
Право регулює вельми неоднакові за змістом, складом учас­ників, підставами виникнення, змінення та припинення суспільні відносини. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об’єктивно вимагає особливих підходів до їхнього врегулювання. Крім того, обрання певних засобів регулятивного впливу, хоча і меншою мірою, залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, пра­вове регулювання відносин власності в нашій країні нині до­корінно відрізняється від правових форм їхнього упорядкування, що застосовувалися в радянський період. Перелічені чинники, а також характер політичної і правової систем суспільства, його історичні, культурні традиції та деякі інші обставини обумовлю­ють у кожному випадку обрання досить специфічних способів, методів та типів правового регулювання.
Під способами правового регулювання розуміють первинні засобгі правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділен­ням їх суб’єктивними юридичними правами або покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків. До основних спо­собів,правового регулювання належать, як уже відомо, дозво­ли, зобов’язання та заборони.
Дозвіл полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо ре­алізації передбачених правовими нормами варіантів власної по­ведінки. Наприклад, стаття 27 Кодексу про шлюб та сім’ю Укра­їни містить дозвіл подружжю укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.
Зобов’язання і заборони, у свою чергу, знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб’єктивних юридичних обов’язків активного (таких, що спонукають до дій, приписаних нормами права) та пасивного змісту (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). Так, стаття 97 Кримінально-процесуального кодексу України зо­бов’язує прокурора, слідчого, орган дізнання приймати заяви та повідомлення про злочини вчинені або які готуються. Стаття 6 Житлового кодексу Української РСР забороняє використання житлових приміщень не за призначенням. На відміну від дозволів зобов’язання і заборони не передбачають можливості відхилення
408
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
адресатів правових норм від запропонованих їм варіантів по­ведінки.
Поряд з основними існують і допоміжні способиправо­вого регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійно­го інструментального значення і застосовуються разом з основ­ними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.
Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості да­ють уявлення про конкретні методи правового регулювання. Як­що в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов’язків, обмежується ініціатива суб’єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про право­порушення тощо), то правове регулювання базується на імпера­тивному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддають­ся юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різно­манітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов’язки, то правове регулювання засно­вується на диспозитивному методі.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб’єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов’язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропону­вання, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочу­вальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб’єктів різноманітних пільг, переваг, ви­нятків з обов’язків (наприклад, звільнення окремих категорій під­приємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.
Характеристика типів правового регулювання пов’язана з ви­світленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими
409
РОЗДІЛ XXVII
здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відно­сини, — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних за­борон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регу­лювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.
При загальнодозволеному типі правового регулювання мож­ливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборо­на не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не супере­чить сутності і принципам права, меті і завданням правового ре­гулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.
При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне по­ложення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми по­ведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьо­му разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.
Неважко помітити, що при застосуванні як загально—, так і спеціально дозволеного типів правового регулювання законо­давець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає у встановленні загального правила (дозволу або за­борони) з наступним введенням винятків з нього.
Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регу­лювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важли­вим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове ре­гулювання повинно засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рі­вень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері дер­жавного управління), обирається спеціально дозволений тип пра­вового регулювання.
Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання да­ють уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як «правовий режим». Під правовим режимом ро­зуміють певний порядок правового регулювання, який забезпе­чується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих право­вих режимів досить великий — від жорстких до відносно м’яких.
Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов’язаних з реалі­зацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу
410
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впли­ву, а домінуючими способами регулювання є зобов’язання і забо­рони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилеж­ний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.
§ 3. Види правового регулювання
Правове регулювання є досить складним, багатогранним яви­щем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особли­востей формування, задіяних у цьому процесі юридичних за­собів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децен­тралізоване правове регулювання.
Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об’єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного ре­гулювання притаманні такі ознаки:
поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на за­здалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду; адресування персонально невизначеному колу суб’єктів; встановлення нових загальних прав та обов’язків. Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування від­носин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються асі hос (тобто лише для даного випадку) і не є обов’язковими для інших аналогічних ситуацій.
Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Разом з тим, інколи індивіду­альне регулювання може набувати і самостійного значення. На­приклад, у разі виявлення прогалин у законодавстві і необхід­ності застосування такого способу їх подолання, як аналогія права, індивідуальні правові акти постають як первинні засоби правового регулювання. Найпоширенішими актами індивідуаль­ного правового регулювання є рішення та вироки судів за резуль­татами розгляду окремих юридичних справ, різноманітні припи-
411
РОЗДІЛ XXVII
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
си правозастосовного характеру адміністративних органів (на­приклад, рішення виконкому місцевої ради про виділення грома­дянину земельної ділянки під будівництво житлового будинку, наказ ректора про виключення студента з інституту за порушен­ня навчальної дисципліни) і т. ін.
Слід зазначити, що розглянуті види юридичного регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема, завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного регулю­вання (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального (мінливість, значний простір для проявів сва­вілля, суб’єктивізму).
Поділ правового регулювання на централізоване і децент­ралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.
Централізоване правове регулювання здійснюється державни­ми та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб’єктів, на які воно поширюється, оскільки не пе­редбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресова­них ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим при­кладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, систе­ми податків та інших обов’язкових платежів до бюджету.
Децентралізоване правове регулювання поділяється на коор­динаційне і автономне.
Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в са­мостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб’єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов’язковими) тільки для сторін даних відносин. Коорди­наційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що по­требують додаткової правової регламентації (інколи така мож­ливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на цент­ралізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечува­тися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх поруш­ників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного тру-
412
дового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкрети­зуються взаємні права і обов’язки зазначених осіб.
Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб’єктів. Автономне регулювання ви­конує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правово­го регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов’язане з реалізацією правового принципу «доз­волено все, крім того, що не заборонено», коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб’єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, влас­ник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників.
§ 4. Механізм правового регулювання
Правове регулювання засновується на складній взаємодії май­же всіх правових явищ, які розглядалися в попередніх розділах підручника: правової свідомості принципів права, правових норм, актів їхнього тлумачення і застосування, юридичних фактів, пра­вових відносин, суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, актів реалізації юридичних норм, правової культури, законності і т. ін. Для відображення характеру зв’язків між цими явищами, що ви­ступають як своєрідні засоби (форми) вирішення завдань правово­го регулювання, висвітлення функціонального призначення кож­ного з них у цьому процесі, у правознавстві використовується така категорія, як механізм правового регулювання.
” Механізм правового регулювання (МПР) може бути визначений як система послідовно організованих юридичних засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання.
МПР має свій склад, до якого входять вищезазначені юридичні засоби, і структуру — способи їхнього поєднання між собою, пев­ну послідовність обов’язкових і факультативних стадій МПР, що в цілому збігаються з відповідними стадіями правового регулювання. Як правило, правове регулювання починається з формування нормативної основи МПР. Нормативна основа МПР має значен-
413
/>

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ     продолжение
–PAGE_BREAK–ВІДНОСИН

1
Перехід до наступної стадії МПР пов’язаний з виникненням між суб’єктами права за наявністю, передбачених правовими нор­мами юридичних фактів _індивідуалізованих правових зв’язків, правовідносин, сторони яких наділяються суб’єктивними юридичними правами і обов’язками. На даному етапі дії МПР забезпе­чується деталізація, уточнення на рівні конкретних осіб загальних моделей їхніх стосунків, зафіксованих у юридичних нормах. Встановлення правових відносин дозволяє їх учасникам розпоча­ти безпосереднє здійснення програм поведінки, що становлять зміст реалізації норм.
Ще однією стадією МПР є застосування_норм_права. Правозастосування може як передувати стадії виникнення правовідносин, після неї. У першому випадку застосування правових норм має оперативно виконавчий характер,тобто правозавозастосовні норми має що при цьому приймаються, відіграють ня вихідного елементу, так би мовити, генератора МПР, оскільки сама від неї розгортається ланцюг всіх інших юридичних явищ, задіяних у цьому процесі. На даному етапі уповноважені суб’єкти формулюють (санкціонують) і викладають у різних правових джерелах (нормативно-правових актах, нормативних правових договорах та ін.) юридичні норми — правила поведінки людей за­гального характеру, в яких визначаються дозволені і необхідні правові форми взаємодії учасників суспільних відносин, а також конкретні обставини (юридичні факти), що обумовлюють зміни в їхньому правовому положенні.
Власне «запуск» МПР пов’язаний з моментом введення в дію правових норм, що були сформульовані на попередньому етапі. Залежно від того, в яких саме правових джерелах дістали закріплення відповідні юридичні приписи, ця процедура може де­що відрізнятися. Зокрема, закони (якщо спеціально не встановле­ний інший порядок) вступають у дію через десять днів з моменту офіційного оприлюднення, нормативно-правові акти уряду — од­разу після оприлюднення тощо.
Слід зазначити, що вже на першій стадії МПР право здатне впливати на характер відносин між соціальними суб’єктами через нормативне визначення їхнього правового статусу. Так, для пе­реважної більшості самої лише заборони в законі певної по­ведінки (у прямій або ж в опосередкованій формі — через вста­новлення покарання за її суспільно шкідливі прояви) достатньо, щоб утримуватися від неї. І тільки в разі, коли «заборона пору­шується, правове регулювання продовжується з використанням інших юридичних засобів.
На цій же стадії МПР на доповнення до правових норм інколи підключаються і такі юридичні засоби, як акти тлумачення право­вих норм (інтерпретаційні акти), необхідність у яких обумов­люється, з одного боку, загальним характером правових при­писів, що інколи ускладнює їх однакове розуміння, а з другого — недоліками, яких припускалися на етапі юридичної регламентації суспільних відносин. До найпоширеніших в Україні офіційних інтерпретаційних актів, що роз’ясняють окремі положення дію­чих нормативно-правових документів, належать зараз акти Кон­ституційного Суду України, прийняті у зв’язку з тлумаченням відповідних статей Конституції України та інших законів, Поста­нови Пленумів Верховного Суду України та колишнього СРСР (у тій їх частині, що не суперечать законодавству України), роз’яс­нення та інформаційні листи Вищого Господарського Суду України з питань вирішення судами деяких категорій юридичних
справ.
роль юри­дичних фактів, яких бракує для встановлення правових відносин. Наприклад, акт державної реєстрації шлюбу в органах РАГС у є однією з необхідних умов започаткування між подружжям шлюб­них правовідносин. У другому випадку правозастосовна діяльність служить додатковим забезпечувальним фактором реалізації сто­ронами правовідносин належних ним юридичних прав та обов’яз­ків (зокрема, в разі спору між їх учасниками або ж відмови особи — носія юридичного обов’язку від його добровільного виконання).
Дві останні з розглянутих стадій МПР (виникнення пра­вовідносин та застосування правових норм) не є обов’язковими. Правове регулювання може здійснюватися і без встановлення правових відносин. Саме таким чином, як це було показано раніше; відбувається в багатьох випадках правове регулювання, спрямоване на обмеження (заборону) певних видів поведінки, а також забезпечується реалізація юридичних норм, здійснення яких одними не потребує обов’язкових кореспондую­чих дій з боку інших осіб (як, наприклад, норми статті 35 Консти­туції України, що закріплює право кожного на свободу світогля­ду і віросповідання).
Так само ж і необхідність у правозастовній діяльності дер­жавних та інших уповноважених державою органів існує не завжди, а лише тоді, коли внаслідок складної структури правових відносин, неможливості їх функціонування без втручання правозастосовчих органів або ж виняткової важливості деяких со-
415
РОЗДІЛ XXVII
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
ціальних зв’язків для суспільства є доцільним встановлення без­посереднього контролю над ними.На даному етапі суб’єкти правового спілкування здійснюють свої юри­дичні права і виконують покладені на них юридичні обов’язки. Якщо при цьому характер_поведінки вказаних осіб узгоджується з вимогами юридичних приписів, — мета правового регулювання досягнута, отже, МПР спрацював.
Особливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин відіграє правосвідомість, яка опосередковує всі стадії МПР, так чи інакше пов’язані із свідомовольовою поведінкою соціальних суб’єктів. До інших факторів, що суттєво впливають на функ­ціонування МПР, належить також правова культура населення і законність. Ці правові явища створюють своєрідне тло для право­вого регулювання і таким чином, залежно від їхнього стану, під­силюють або ж, навпаки, знижують його позитивний ефект.
§ 6. Ефективність правового регулювання
Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків, що піддаються юридичному впорядку­ванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання.
Під ефективністю правового регулювання розуміють спів­відношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами.
Одним з головних критеріїв ефективності правового регулю­вання є оцінка того, чи забезпечують (і якою мірою) обрані при юридичній регламентації суспільних відносин способи регуля­тивного впливу на поведінку людей (дозволи, заборони, зо­бов’язання) відповідні ним форми реалізації правових норм (ви­користання, виконання, дотримання).
При визначенні ефективності правового регулювання не­обхідно брати до уваги ступінь наближення до всіх цілей (про­міжних і кінцевих, основних і вторинних), що ставилися при його здійсненні. Інколи правове регулювання тягне за собою не тільки заплановані, але й не прогнозовані, в тому числі і негативні, на­слідки, співвідношення між якими теж повинно враховуватися при з’ясуванні ефективності дії правових норм, особливо, якщо дані обставини переважують за своєю питомою вагою позитивні 416
зміни. Так, аж ніяк не може бути визнана ефективною спроба уряду в середині 80-х років XXстоліття обмежити вживання ал­когольних напоїв через посилення юридичної відповідальності за пияцтво, звуження асортименту згаданих виробів і підвищення цін на них, оскільки це не тільки не дозволило хоча б якоюсь мірою вирішити поставлені завдання, але й призвело до суттєвого скорочення доходів бюджету, значного поширення такого шкідливого явища, як наркоманія.
Важливим показником ефективності правового регулювання є сума витрат, пов’язаних з досягненням запланованого резуль­тату. За інших рівних умов більш ефективними слід вважати ті за­соби (або їх систему) правового регулювання, що дозволяють вирішувати певні завдання через залучення меншої кількості людських та матеріальних ресурсів.
З’ясування ефективності правового регулювання може здій­снюватися щодо окремих юридичних норм, а також на рівні пра­вових інститутів, галузей, права в цілому. Причому, якщо в пер­шому випадку для її вимірювання достатньо використання емпі­ричних методів пізнання, аналізу окремих проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках потрібне проведення комп­лексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу права на організацію суспільного життя.
Одним з підходів до визначення ефективності правового регу­лювання є його поетапний аналіз, що дозволяє з’ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання не повною мірою вико­нують своє призначення, і розробити систему конкретних заходів з усунення цих недоліків.
Ефективність правового регулювання залежить від багатьох факторів, які можуть бути розподілені на кілька груп.
До першої з них належать ті чинники, що стосуються доско­налості нормативної основи правового регулювання, а саме: відповідність юридичних норм загальносоціальним закономірно­стям і особливостям предмета правового регулювання, наявність відпрацьованих процедурних механізмів реалізації норм ма­теріального права (передусім через синхронний розвиток, поряд з матеріально-правовими, процесуально-правових галузей та інститутів), оптимальність побудови системи законодавства (що полегшує орієнтацію правозастосовців та населення в масиві нормативно-правового матеріалу) і його своєчасне оновлення, дотримання при підготовці нормативно-правових актів правил юридичної (законодавчої) техніки, яка забезпечує прийняття
417
РОЗДІЛ XXVII
логічних за побудовою і доступних за змістом нормативних пра­вових документів.
Друга група таких факторів пов’язана зі станом юридичної практики на рівні правозастосування. Зокрема, йдеться про якість підготовки і наявність стимулів для продуктивної праці фахівців, які здійснюють правозастосовну діяльність (службовців держа­парату, робітників правоохоронних структур і т. ін.), узгод­женість дій різних юридичних установ, їх матеріальну осна­щеність і авторитет серед населення.
Третя група чинників, що впливають на ефективність право­вого регулювання, охоплює соціально-правові передумови пра­вового регулювання, і насамперед ступінь збігання інтересів і по­треб учасників суспільних відносин, що піддаються правовій рег­ламентації, з її цілями, стан правової інформованості цих осіб, узгодженість між собою систем правової і моральної регуляції соціальної поведінки, сталість у суспільстві традицій шанобливо­го ставлення до права і т. ін.
ЗМІСТ     продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ І
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
§ 1. Система і функції юридичної наукиЗ
§ 2. Предмет загальної теорії державні права7
§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі
юридичних та інших суспільних наук 10
§ 4. Методологія дослідження теорії держави і права 15
Розділ IIПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ
§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави 22
§ 2. Публічна (суспільна) влада при первіснообщинному ладі,
її ознаки, структура, функції 25
§ 3. Основні закономірності виникнення держави. Особливості
формування держави в різних країнах світу 27
§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування
первіснообщинного ладу 31
Розділ IIIЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
§ 1. Ознаки та поняття держави 33
§ 2. Держава як організація 36
§ 3. Державний суверенітет 39
§ 4. Типологія держави 42
419
420
ЗМІСТ
Розділ IV
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА
§ 1. Особливості становлення та формування концепції
громадянського суспільства 50
§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства 55
§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства 59
§ 4. Партії в політичній системі суспільства: правове
регулювання статусу та діяльності 62
§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства65
Розділ VФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
§ 1. Поняття функцій держави68
§ 2. Класифікація функцій держави 71
§ 3. Внутрішні функції держави 74
§ 4. Зовнішні функції держави 79
§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави 81
Розділ VIФорма держави
§ 1. Поняття і структура форми держави 85
§ 2. Форма правління держави 86
§ 3. Форми державного устрою 90
§ 4. Політичний режим 94
Розділ     продолжение
–PAGE_BREAK–VIIТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
§ 1. Поняття і соціальна цінність демократії99
ЗМІСТ
§ 2. Форми демократії 101
§ 3. Інститути і суб’єкти демократії 104
§ 4. Принципи демократії 105
§ 5. Функції демократії 108
§ 6. Демократія і самоврядування 110
§ 7. Демократія в умовах України ….112
Розділ VIIIМЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
§ 1. Механізм держави і його структура 114
§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні
органи і їх види 118
§ 3. Принципи організації і діяльності державного апарату.
Поділ державної влади 120
§ 4.3агальна характеристика, функції та принципи діяльності
органів законодавчої, виконавчої та судової влади 123
§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія
місцевих державних органів з органами місцевого
самоврядування 127
§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець,
посадова особа129
Розділ IXПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГЮМАДЯНИНА
§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна
характеристика. Обов’язки людини і громадянина 133
§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному
розвитку 138
421
422
ЗМІСТ
§/>3. Види прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
їх система в Конституції України 1996 року 141
§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина
в демократичній правовій державі 145
Розділ XПРАВОВА ДЕРЖАВА
§ 1. Концепція правової держави: історія виникнення
та розвитку 148
§ 2. Поняття і ознаки правової держави 152
§ 3. Поняття і ознаки соціальної держави 158
§ 4. Шляхи формування соціальної, правової держави
в Україні 160
Розділ XIПОХОДЖЕННЯ ПРАВА
§ І.Теорії походження права 164 |
§ 2. Соціальні норми первіснообщинного ладу,
їх види і функції 166
§ 3. Закономірності виникнення права 169
§ 4. Відмінності права від соціальних норм
первіснообщинного ладу 171
Розділ XIIЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО
§ 1. Головні підходи до праворозуміння174
§ 2. Поняття і різні прояви права179
§ 3. Ознаки права 183
§ 4. функції права і його соціальна цінність 186
ЗМІСТ

§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву ….189     продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ XIIIПРИНЦИПИ В ПРАВІ
§ 1. Поняття, риси і класифікація принципів, що діють у
правовій системі 193
§ 2. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права 194
§ 3. Загальноправові принципи 196
§ 4. Міжгалузеві й галузеві принципи198
§ 5. Принципи правових інститутів 200
Розділ XIVПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
§ 1. Поняття відносної самостійності права 202
§ 2. Право і економіка 202
§ 3. Право і політика 207
Розділ XVПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
§ 1. Правові системи сучасності і критерії їх класифікації211
§ 2. Романо-германська правова система213
§ 3. Англо-американська правова система216
§ 4. Релігійно-традиційна правова система 219
Розділ XVIПРАВО В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ
§ 1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм226
§ 2. Співвідношення технічних і правових норм 227
§ 3. Право і мораль 228
423
424
ЗМІСТ
§ 4. Право і звичай 230
§ 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія
з правом 232
Розділ XVIIПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
§ 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості ….235
§ 2. Види правосвідомості 240
§ 3. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в
правотворчості (правоустановленні)і правореалізації242
§ 4. Правова культура: поняття та структура 246
§ 5. Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий
нігілізм249
Розділ XVIIIСИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА
§ 1. Поняття системи права 254
§ 2. Предмет і метод правового регулювання як вихідні
критерії поділу системи права на галузі та інститути 256
§ 3. Структура системи права258
§ 4. Публічне і приватне право262г
§ 5. Галузі вітчизняного права 264
§ 6. Система законодавства і її співвідношення
з системою права267
§ 7. Структура вітчизняного законодавства 270
§ 8. Фактори формування та розвитку системи
законодавства 273
ЗМІСТ
§ 9. Співвідношення між нормами міжнародного
і національного права 275
Розділ     продолжение
–PAGE_BREAK–XIXНОРМИ ПРАВА
§ 1. Поняття і загальні ознаки норм права279
§ 2. Структура норми права 282
§ 3. Спеціалізовані норми права: природа, особливості
і значення в правовому регулюванні 285
§ 4. Інші види правових норм 287
§ 5. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта 291
Розділ XXФОРМИ ПРАВА
§1. Поняття і види форм права293
§ 2. Ознаки нормативного правового акта і вимоги до нього ….296
§ 3. Поняття, ознаки, види законів 299
§ 4. Порядок прийняття законів в Україні 302
§ 5. Підзаконні нормативні правові акти 304
§ 6. Дія нормативно-правових актів у часі 308
§ 7. Дія нормативних правових актів в просторі і
за колом осіб 314
§ 8. Колізії в законодавстві 316
Розділ XXIПРАВОУТВОРЕННЯ
§ 1. Етапи процесу правоутворення 320
425
426
ЗМІСТ
§. 2 Функції, принципи й види правоутворення 322
§ 3. Стадії створення нормативно-правових актів 325
§ 4. Законодавча техніка: поняття і види 328
§ 5. Систематизація нормативно-правового матеріалу 330
Розділ XXIIПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
§ 1. Поняття і риси правових відносин 333
§ 2. Види правових відносин 336
§ 3. Суб’єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної
особи 338
§ 4. Суб’єктивні права, правомочність і юридичні обов’язки
суб’єктів права 342
§ 5. Поняття і види об’єктів правових відносин 344
§ 6. Юридичні факти: поняття і класифікація.
Фактичний склад 345
Розділ XXIII
ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
§ 1. Поняття і види правової поведінки 348
§ 2. Поняття, риси і види правомірної поведінки 350
§ 3. Правопорушення: поняття і юридичні ознаки.
Склад і види правопорушень 353
§ 4. Юридична відповідальність357
Розділ XXIVПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
§ 1. Поняття реалізації правових норм359
ЗМІСТ
§ 2. Застосування норм права як специфічна форма його
реалізації 361
§ 3. Стадії застосування нормативних приписів 365
§ 4. Основні вимоги правильного застосування нормативних
приписів 366
§ 5. Акти правозастосування, їх види
§ 6. Прогалини в праві і засоби їх подолання та усунення 369
    продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ XXVТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
§ 1. Поняття тлумачення норм права 373
§ 2. Способи тлумачення норм прав 374
§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права 378
§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види 381
§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту ….382
Розділ XXVIЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
§ 1. Поняття законності як багатоаспектного суспільно-
правового явища. Законність і демократія 385
§ 2. функції законності 389
§ 3. Поняття правопорядку392
§ 4. Співвідношення права, законності і правопорядку.
Громадський порядок і правопорядок 395
§ 5. Гарантії законності і правопорядку399
Розділ XXVIIПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
§ 1. Поняття правового регулювання 404
427
ЗМІСТ
§ 2. Способи, методи та типи правового регулювання.
Правовий режим 408
§ 3. Види правового регулювання 411
§ 4. Механізм правового регулювання 413
§ 6. Ефективність правового регулювання416
Навчальне видання
Загальна теорія держави і права
Підручник
За редакцією
проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Пегприишна
Редактор О. М. Уліщенко
Комп’ютерна верстка і дизайн В. М. Зеленька
Підписано до друку з оригінал-макета 09.08.2002.
Формат 60х90’/16. Папір офсетний. Гарнітура Музі.
Ум. друк. арк. 27. Обл.-вид. арк. 23. Вид. № 97.
Тираж 20 000 прим. (2-й завод 5000 прим.).
Зам. № 2-597.
Видавництво «Право»
Академії правових наук України
Україна, 61002, Харків, вул. Мироносицька, 29
(Свідоцтво серії ДК № 559 від 09.08.2001 р.)
Віддруковано з готових діапозитивів
у ВАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»».
61012, м. Харків, вул. Енгельс, 11.
Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів
3-14 юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів]
М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред.
М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Харків: Право,
2002. — 432 с.
966-7146-71-5
Підручник підготовлений відповідно до навчальної програми з теорії держави і права для юридичних вузів України. В ньому відбиті досягнення юридичної науки. Навчальний матеріал викладено з урахуванням узагальнень законодавства та юридичної практики.
Розрахований на студентів, аспірантів та викладачів навчальних закладів юридичного профілю і тих, хто цікавиться проблемами загального вчення про державу і право.
ББК67