Давньоєгипетська держава

Реферат Давньоєгипетська держава Давньоєгипетська держава територіально розміщувалася у вузькій долині Нілу від першого порогу до дельти могутньої річки. Географічною особливістю єгипетської цивілізації, було чергування родючих земель і пустель. Єгипет поділявся на Верхній, який займав нільську долину, і Нижній – розташований в дельті ріки. Долина Нілу сприятлива для землеробства, тому сюди із зміною клімату переселилися з савани племена протосемітів, берберів і кушитів. Ніл був єдиним джерелом вологи в посушливому кліматі Північної Африки, а приріст населення вимагав збільшення площі землі придатної для ведення сільського господарства. Так стала створюватися іригаційна система землеробства басейнового типу, будувалася мережа магістральних і відвідних зрошувальних каналів, греблі, дамби. З корисних копалин в Єгипті добували граніт, базальт, діорит, алебастр, вапняк, пісковик, золото, однак не було покладів заліза і олова, що стримувало розвиток техніки і промислового виробництва. Високопродуктивне землеробство привело до виникнення тут перших суспільств і держав, адже успішно розвивалися продуктивні сили і виробничі відносини. Надлишки вироблених продуктів, особливо в скотарстві, опиняються в руках знаті і служителів культу, що почав зароджуватись.. Виникає інститут рабства. Першими рабами були військовополонені – з розвитком сільського господарства стало вигідно використовувати працю військовополонених. Це привело до виникнення приватної власності, соціального розшарування общини, виділення родової знаті і перетворення її з часом в експлуататорський клас. Клас рабів став поповнюватися із зовнішніх (війни і набіги) і внутрішніх джерел (колишні общинники). Перед виникненням держави склалася досить розвинена організація управління, яку Ф. Энгельс в роботі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» назвав військовою демократією. «Поступове піднесення військового вождя у процесі становлення державності, посилення його ролі і впливу є характерною рисою Єгипту і багатьох інших країн Стародавнього Сходу». Біля вождя утворюється державний апарат, що складається з членів його сім’ї і слуг, так формується одна із найдавніших систем державного управління. Формування класів привело до появи держави, що регулює суспільні відносини на користь пануючого класу, що забезпечує будівництво і підтримку в робочому стані життєво важливих для Єгипту іригаційних систем. Перші держави – номи – охоплювали декілька поселень і були швидше не державами, а військово-демократичними утвореннями. «Через особливі природні умови номи – найдавніші самостійні державні утворення, розташовані в долині або Дельті Нілу- тяжіли до об’єднання, що привело до створення більш крупних царств.» Приблизно в кінці IV тис. до н.е. виникають два крупні царства: Верхній і Нижній Єгипет. Якийсь час вони існували окремо, а згодом об’єдналися. Вигідне географічне положення дозволяло Єгипту вести активну зовнішню політику, підтримувати зв’язок з Передньою Азією по суецькому перешийку, по Нілу – з країнами тропічної Африки, морським шляхом – з Аравією. Але на перших етапах розвитку Єгипет опинився в ізоляції, чому він „завдячував” кочовим племенам, які були сусідами з ним. Їх набіги робили торгові шляхи небезпечними і зберігали відособленість єгипетської держави, що, у свою чергу, формувало єгипетську цивілізацію, як самобутнє історичне явище. Єгипетська цивілізація залишила численні пам’ятники матеріальної культури, у тому числі і письмові, за допомогою яких можна одержати більш повне уявлення про культуру і державність Єгипту з найдавніших часів. З письмових джерел до нас дійшли «Аннали Тутмоса III», записані на стінах храму Амона-Ра у Фівах, твори жерця Монефона на грецькій мові (IV-III століття до н.е.), що описують історію Єгипту з найдавніших часів. Саме він систематизував і об’єднав спорідненістю або особливістю внутрішньої політики декілька сотень фараонів в 30 династій, які діляться на 3 декади по 10 династій в кожній. Ця класифікація стала основою для сучасної періодизації історії Давнього Єгипту і виділення її найважливіших періодів: Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє за царство. Збереглися також архіви юридичних текстів і документальні матеріали з храму царя Неферірка, датовані XXV-XXIV ст. до н.е., «Повчання» фараонів (написані від імені фараонів і адресовані нащадкам), що містять безліч інформації про устрій держави, «Повчання» приватних осіб, що розписують переваги професії («повчання Ахтоя») або дають настанови синам про поведінку в суспільстві («повчання Аменемопе»). Твори художньої літератури («повість про красномовного селянина», казка «Про правду і кривду») дають реалістичний опис побуту і звичаїв староєгипетської держави. Крім того, до нас дійшли твори релігійного характеру – так звана «Книга мертвих», «Мемфісській богословський трактат» – що містить обряди, заклинання і т.д., що дозволяють померлому, пройти всі труднощі, досягти вічного блаженства, медичні папіруси. Уявлення про устрій держави в Давньому Єгипті дають і твори античних істориків: Геродота, Діодора сіцілійського, Страбона, Плутарха. На сьогодні збереглися численні предмети матеріальної культури: стародавні поховання, мумії, предмети побуту, розкопки стародавніх міст, храми, що дозволяють вивчити побут, звичай, культуру і міжнародні зв’язки Єгипту. Періодизація Давній Єгипет, як держава, бере свій початок з часу зародження класового суспільства (друга половина IV тис. до н.е.) до падіння і приєднання його до Персидської держави (VI в до н.е.). Історія його ділиться на наступні періоди: 1.Раннє царство – (3000-2800 рр. до н. э.) виникнення мінової торгівлі, утворення єдиної держави з необмеженою владою фараона, формування державного апарату і прошарків урядовців – писарів, грабіжницькі походи до Нубії, царське і общинне землеволодіння. 2. Стародавнє царство -(2800-2250 рр. до н.е.), розквіт культури і державності Давнього Єгипту, поява приватних землеволодінь окремих рабовласників і храмів; зміцнення бюрократичного апарату, апогей могутності фараона, поява постійного війська. 3. I розпад – (2250-2050 рр. до н.е.), посилення номової знаті, виступ її проти центру, розпад єдиної держави на окремі номи. 4.Середнє царство – (2050-1700 рр. до н.е.), відродження централізації, якої прагнуть заможні селяни, оскільки хотіли обробляти т.з. високі поля, які без загальної іригаційної системи були дуже посушливими. 5. II розпад – (1700-1580 рр. до н.е.), ослаблення Єгипту, розорення селян породжують народні повстання (Лейденський папірус), захоплення Єгипту гіксосами (1730г. до н.е.). 6. Нове царство -(1580-1070 рр. до н.е.) боротьба з гіксосами підсилює військову потужність, строго централізований військово-адміністративний апарат влади, успішні загарбницькі війни, зростання чисельності рабів, розквіт цивілізації, приєднання Сірії і Палестини, вдалі походи до Азії, утворення єгипетської імперії. 7. Пізнє царство -(1070-332 рр. до н. э.), Посилення експлуатації приводить до повстання рабів, яке підтримали найманці-іноземці. Ослаблення центральної влади вабить наростання сепаратистських настроїв. Єгипет потрапляє під владу іноземних династій. Збільшення числа найманців в армії вабить підкорення Єгипту і включення його в Персидську імперію (525 р. до н.е.), відродження Єгипту при санської династії. 8. Греко-римській період – (332 р. до н.е.-395 р. н.е.) В IV ст. до н.е. Єгипет захоплюють війська Олександра Македонського, в I ст. до н.е. він стає провінцією Риму, а в 395 р. н.е. – провінцією Візантії. Об’єднання Єгипту; Ранні і Стародавні царства Об’єднання Єгипту мало велике значення для розвитку державного апарату, господарства і культури. Концентрація ресурсів і людей у єдиного уряду була обумовлена ходом історичного і господарського розвитку країни. Створювалася загальнодержавна високоефективна іригаційна система, складовою частиною якої були місцеві системи, що забезпечувало процвітання сільського господарства. Розвивалося скотарство, розводилась дрібна і велика рогата худоба. Процвітали ремесла, високого ступеня розвитку досягла обробка каменю, гончарна справа (зображення гончарного круга характерне для декоративного мистецтва Єгипту), металургія (кування і литво міді). Зведення пірамід і інших грандіозних споруд з каменя також вимагали концентрації ресурсів держави. В Єгипті того часу існувало три типи великих господарств: царські, храмові і вельможні („дім батька” – власне володіння і одержане за службу – умовне володіння). Ця юридична різниця була номінальною, оскільки служба частіше за все передавалася у спадок. Та все ж це не зовсім приватна власність, оскільки верховні права на такі наділи належали фараону. Працівники в господарстві вельможі працювали окремими загонами під наглядом писарів і обліковців. Знаряддя праці належали вельможі. В тому ж становищі знаходилися і ремісники. Швидше за все, вони не мали ні землі, ні знарядь праці, а своє постачання одержували із загального складу. Тобто господарство було практично натуральним, мало пов’язаним з ринком. Ринки існували в межах тих же господарств. Але працівники не були рабами, оскільки мали сім’ю і деяку власність. Організація царських і храмових господарств була такою ж, але в них велику частку складала рабська праця. Господарства вельмож і храмів оподатковувалися, а працівники відбували повинності (будівництво пірамід, доріг, каналів і т.д.) на користь центральної влади. Цар міг звільнити вельможу від податків за особливі заслуги. Разом з цим, існували і громадські господарства, керовані громадською порадою на чолі із старостою, що підкорявся номарху. Зростала частка рабської праці в господарстві країни. Стали виникати ринки рабів. Велику частину рабів складали військовополонені, меншу – бідняки. Не існувало різкої грані між рабами і працівниками, їх інтереси і свободи практично співпадали. Соціальна напруженість в країні зростала. Для держави і господарської системи Єгипту характерний дуже великий адміністративний апарат на всіх рівнях: центральний, обласний (номи) і місцевий (общини). Основа влади – величезні земельні, людські, природні і інші ресурсу Єгипту. На чолі центрального управління стояв фараон; він поєднував в собі законодавчу, виконавчу і судову владу і мав статус людини-бога, влада його була спадковою. Фараон також був верховним жерцем і володів вищою військовою владою. Перший помічник фараона – чаті – керував чиновництвом, а часто зосереджував в своїх руках функції цілих відомств. Система номового управління копіювала центральну і очолювалася номархами. Община поки що жила своїм життям, але незабаром суди і громадські ради перетворилися на частину величезного, розгалуженого чиновницького апарату. Такий лад визначається як монархія деспотичного типа або давньосхідна деспотія. Після об’єднання Єгипту постало питання зміцнення єдності. У внутрішній політиці до цього підштовхувала єдина дуже розгалужена і обширна іригаційна система країни, потреба в проведенні масштабних будівельних робіт, з найбільшим розмахом проводилися при IV династії, організація центрального управління, ослаблення спадкової влади в номах. Для захисту кордонів по периферіях держави зводилися фортеці. Крім того, Єгипет проводив активну зовнішню політику, для чого утримував значну армію, що формувалася і поповнювалася з двох джерел: царський набір з вільного населення і найманці-чужоземці. Очолював війська в крупних походах сам цар, а для внутрішніх потреб існувала поліція, що набиралася з нубійських негрів. В результаті до Єгипту були приєднані численні території, багаті корисними викопними і природними ресурсами, але бурхлива зовнішня і внутрішня політика виснажили економіку держави. Жорстка експлуатація працівників привела до загальної незадоволеності і повстань. Зайва централізація влади викликала незадоволеність єгипетської знаті. Не виключено, що зміна цієї династії відбулася насильним шляхом. Наступна династія несе заспокоєння країні: до управління країною притягуються більш широкі кола адміністрації, змінюється релігійна політика – божественність фараона обгрунтовується не гігантськими спорудами заупокійного культу, а ідеєю прямого походження від верховного бога Ра. Продовжується процес зміцнення номовой знаті, багато хто добивався імунітетних грамот. Зовнішніми проявами сили місцевих аристократів ставали споруди їх усипалень в номах, а не поряд з пірамідою фараона. Відбувається перерозподіл ресурсів на користь місцевих властей, падає економічна могутність центральної влади і зовнішньополітичний вплив Єгипту. Після VI династії влада мемфіських царів стає номінальною, країна розпадається на безліч самостійних князівств, починається так званий перехідний період в історії Давнього Єгипту. Середнє царство Розпад єдиної держави привів до упадку іригаційної системи і кризи економіки. Обмежених засобів номів не вистачало для підтримки іригаційної системи в робочому порядку і, тим більше, для будівництва нових каналів. Таке становище викликало незадоволеність народних мас і повстання найбіднішої частини населення країни Внутрішнім упадком скористалися племена лівійців на заході і кочівники сходу, що спустошили Дельту. Знов виникла необхідність в об’єднанні і зміцненні держави. На півночі центром об’єднання став Гераклеополіс, а на півдні – Фіви, що боролися за загальноєгипетське верховенство. В цьому суперництві перемогли Фіви, їх правитель – Ментухотеп – став засновником XI династії. Настав період розквіту централізованої єгипетської держави. До цього часу відноситься освоєння виробництва бронзи і виробів з неї, початок виробництва пастового скла. З’являються надлишки виробництва, але Єгипет потребує металів (срібло, олово), яких не має на своїй території. Це дає поштовх до розвитку міжнародної торгівлі. Швидше падає питома вага храмових господарств, але, поруч з вельможними, зберігають провідне становище. Відбуваються істотні зміни в організації виробництва. Існують відомості і про дрібні господарства, які обробляються їх господарями і додатковою робочою силою, у тому числі рабами. В єгипетських поселеннях виділяються заможні «будинки», що включають цілий колектив родичів. Особливістю економіки середнього царства стало зміцнення середніх господарств: відносини приватної власності, зв’язки з ринком, застосування рабської праці, певна незалежність. Царські маєтки діляться на дрібні ділянки, які передаються в користування землеробам з обов’язковою сплатою податків і виконанням повинностей, те ж відбувається і в храмових господарствах. В період середнього Єгипту активно розвивається приватне рабовласництво. Можна також говорити про розширення складу пануючого класу, тепер в його склад разом з родовитою і служивою аристократією, вищими жрецями входять середні і дрібні рабовласники як члени державного апарату низьких ланок. Проте фараонам не вдалося поставити під контроль номову знать, спроба зробити це привела до виникнення змов і, зрештою, до посилення сепаратистських настроїв. В такій ситуації правителі вважають за краще наближати до двору вихідців з середніх шарів. Складні відносини всередині пануючого класу, зокрема між номовою родовитою аристократією і знаттю служивого на чолі з фараоном, в цілому усилювали загальне соціальне положення в країні». Важливу роль в управлінні країною грав головний суддя. Спочатку він брав безпосередню участь в господарській діяльності: управляв царською скарбницею, державними складами, був організатором царських робіт. Пізніше його функції були відокремлені від господарських. Судова влада здійснювалася колегіальним органом (в різний час це були « порада десяти», «верховна палата шести»). Проте дотримання верховних розпоряджень не було нормою діяльності єгипетських судів; процвітало хабарництво. Знов проявляють активність варвари на кордоні: найбільшу небезпеку представляє союз гіксосів, який формується на просторах Південної Палестини, Північної Аравії і Сінайського п-ова. Відбувається крупне повстання народних мас проти існуючого ладу і його властей. Народне повстання потрясло всю країну, але, будучи стихійним, зазнало поразки. Внутрішнім ослабленням держави скористалися гіксоси, які в кінці XVIII ст. До н.е. окуповували всю Дельту, потім сформували правлячі загальноєгипетські династії. Вони об’єднали Єгипет, Синайській півострів, Палестину і сірійський степ. На півдні Єгипту існував уряд Фіванського нома, у Верхньому Єгипті правили номархи. Гіксоському царю Хіану вдалося на короткий час підпорядкувати собі Верхній і Нижній Єгипет. Після його смерті у Фівах розпочався рух за звільнення країни.Нове царство Єгипет був звільнений, і гіксоський етнічний конгломерат перестав існувати. Почався період Нового царства – найблискучіший період в історії Стародавнього Єгипту. Була створена найбільша по території єгипетська держава. Активізується зовнішня політика завоювання по старих напрямах, для цього проводиться корінна реорганізація армії, у тому числі упроваджується нова система набору в армію: призивається один воїн з 10 дорослих чоловіків. Результатами успішних походів були обширні завоювання: побережжя Середземномор’я (Сірія, Палестина), Фінікія, північні землі до закруту Євфрата, південні землі до четвертого порогу Нілу. Тепер організовується не тільки захоплення матеріальних цінностей при завоюванні територій, але і отримання з них систематичної щорічної дані, що мало стимулююче вплив на економіку Єгипту. Все це дало поштовх розвитку технічної бази і технології виробництва. Єгипетське суспільство все ще ділилося на три класи: панів, дрібних виробників, рабів. В Новому царстві з’явилися прошарки, що раніше займали міцне положення в суспільстві. Зміцнювалися рабовласницькі відносини – з’явився прошарок дрібних рабовласників. Ускладнювалася структура пануючого класу – люди незнатного походження, низькі посадовці в адміністрації, зобов’язані своїм благополуччям царської милості, стають міцною опорою фараонів. Виділяється аристократія служивого, спадкова номовая знать, жерці. Протистояння цих вищих шарів єгипетського суспільства вилилося в релігійну реформу Ехнатона. Розширення території викликало перебудову державного апарату – у зв’язку з ускладненням функцій і збільшенням об’ємів державного управління, збільшилася кількість урядовців, упроваджувалася чітка ієрархія підкорення і регламентація обов’язків кожного ступеня управління. В цілому, структура управлінського апарату виглядала таким чином: 1. на чолі держави стояв центральний апарат управління, підлеглий вищому сановнику – візиру (чаті), він не стільки направляє діяльність ряду відомств, скільки зосереджуєїх функції в своїх руках. Часто існувало два візира – для Верхнього і Нижнього Єгипту. 2. апарат регіонального адміністрування, підлеглий номарху. Виділення цієї регіональної ланки сприяло більшій централізації, подоланню традиційного сепаратизму. Вдалося витіснити номовую знать з апарату номового управління, і поставити його під строгий контроль візира. В цілому, управління в номах будувалося за зразком центральній адміністрації і складалося з відповідних палат з своїм штатом урядовців; 3. окружне управління (більш дрібні адміністративні одиниці); 4. управління в селах і селищах, підлегле окружному начальству. Весь цей складний апарат підкорявся верховному сановнику – візиру. Систематична експлуатація завойованих держав вимагала створення постійної єгипетської адміністрації на місцях. Південні території управлялися спеціальним відомством на чолі з сановником. Для управління областями в Азії була створена єгипетська адміністрація на чолі з намісником «північних країн». Проте, така влада ніколи не була особливо сильною, що створювало основу для сепаратизму. Пізнє царство За довгий час успішних походів і завоювань єгипетськими військами суміжних племен і захоплення полонених-рабів на території Єгипту осіла безліч різних етнічних груп, багато хто їх яких асимілювалися і зайняли видне місце в державному устрої країни. Так, XXI династію єгипетських фараонів була засновано вихідцями з Лівії. Біля середини VIII ст. до н.е. нубійський цар Куш підкорив Єгипет, але до 715 р. продовжувалася боротьба за незалежність. Важкий економічний і соціальний стан вимагали термінових заходів по розрядці обстановки, тому з’являється безліч законів, що обмежують експлуатацію простого населення, свавілля чиновництва і лихварство. Близько 715 р. до н.е. Єгипет був остаточно підкорений кушитськими фараонами. Децентралізація і ослаблення держави призводять до того, що в 525 р. до н.е. Єгипет був включений до складу Персидської імперії, в IV ст. до н.е. підкорений військами Олександра Македонського, в 1 ст. до н.е. стає провінцією Рима, а в 395 р. н.е. – Візантії. Використана література: История государства и прав зарубежных стран под ред. О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой, ч.1., изд. "Норма", 1998 год. Марчук І.Історія держави і права зарубіжних країн. – К.:”Ін Юре”, – 2000. Черниловский З.М. «Всеобщая история государства и права», М.: – «Юристъ», 1996 11