Державне право зарубіжних країн, Бостан, Тимченко

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ МВС УКРАЇНИ
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО
ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇН
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів
/>УДК342(1-87)(075.8) ББК 67.9(О)я73 Б 86
Гриф надано
Міністерством освіти і науки України (лист №14 / 18.2-2397 від 16.12.2002 р.)
Рецензенти:
кафедра конституційного і адміністративного права За­порізького державного університету;
Ващенко С.В. — кандидат юридичних наук, доцент.
Бостан С.К., Тимченко СМ.
Б 86 Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 504 с
ISBN966-364-054-5
Навчальний посібник являє собою комплекс навчально-методичних ма­теріалів до курсу «Державне (конституційне) право зарубіжних країн», який є обов’язковим для викладання у вищих юридичних закладах III-IVрівня акредитації. Зміст та структурна побудова посібника обумовлена потребами юридичної освіти на сучасному етапі і спрямований на впровадження в на­вчальному процесі новітніх технологій навчання, зокрема модульно-рейтин-гової системи. Посібник побудований на основі модулів — навчальних блоків, кожний з яких містить у собі навчальну та методичну частини. Осно­ву навчальної частини складає тези і тексти лекцій, методичної частини ком­плекс завдань для індивідуальної самостійної роботи, підготовки до семінарських занять та проміжного (модульного) і підсумкового контролю, їх виконанню допоможуть додаткова література та джерельний матеріал -витяги з 11 конституцій зарубіжних країн.
Для студентів вищих юридичних закладів та факультетів.
УДК 342(1-87)(075.8) ББК 67.9(О)я73
) Бостан С.К., Тимченко СМ., 2005 ) Центр навчальної літератури, 2005
ПЕРЕДМОВА
«Державне право зарубіжних країн» як система знань про відповідну науку і основну галузь права зарубіжних країн ви­кладається в усіх юридичних навчальних закладах III-IVрівня акредитації як обов’язкова навчальна дисципліна. Не­обхідність її вивчення обумовлена місцем, яке державне (кон­ституційне) право як головна галузь права займає в системі права тієї чи іншої країни.
Мета даної дисципліни — розкрити зміст основних поло­жень конституційної теорії і політичної практики, пов’язаних з регулюванням державно-правових відносин в зарубіжних країнах. її завданнями є:
ознайомити тих, хто навчається, із основними понят­
тями, категоріями, інститутами науки та галузі дер­
жавного права зарубіжних країн;
дати тим, хто навчається базові знання щодо провідної
галузі права зарубіжних країн.
Значення вивчення державного права зарубіжних країн полягає у тому, що, маючи спеціалізований, політико-право-вий характер, дана дисципліна є важливою передумовою не тільки юридичної, а й загальнотеоретичної підготовки сту­дентів (курсантів), розширення їх світоглядних уявлень. Це сприятиме політичному самопізнанню, розумінню місця і ролі Української держави у світі, розв’язанню питань державотво­рення в нашій країні шляхом використання зарубіжного досвіду, який знайшов концентрований вираз у теорії і прак­тиці розвинутих країн і може сприйматися як своєрідне міри­ло для прогнозування конституційного розвитку України.
Державне права зарубіжних країн як наука тісно пов’язана з іншими юридичними науками та навчальними дисципліна­ми — загальнотеоретичними, історико-юридичними та галузе­вими. Теорія держави і права формулює найбільш загальні по­ложення, на яких ґрунтується конституційно-правова теорія.
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ–PAGE_BREAK–ПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>Історія держави і права пропонує більш конкретну (історичну) інформацію і такого ж змісту узагальнення. Тісні зв’язки державного права з такими галузевими юридичними дисциплінами, як конституційне право України, адміністра­тивне право України, а також з міжнародним публічним пра­вом. З гуманітарних дисциплін державне право зарубіжних країн найбільш тісно пов’язане з політологією. Але співвідно­шення цих дисциплін має свої особливості. Предметом вив­чення політології є всі без винятку елементи політичної систе­ми, а державного права — лише один з них — держава. Політо­логія ґрунтується на узагальнених підходах до свого предмета і у цьому вона подібна до теоретико-правових дисциплін. Дер­жавне право більш конкретизовано за змістом і має як теоре­тичний, так і прикладний характер.
Конкретний зміст дисципліни визначається типовими на­вчальними програмами, робочими програмами, які розробля­ються кафедрами на основі існуючих вимог, з урахуванням спе­цифіки навчального закладу, в якому вона викладається. Скла­дена нами робоча програма курсу має дві особливості. По-пер­ше, вона не містить двох окремих частин: Загальної та Особли­вої. Програмний матеріал має інтегративний характер, який ви­ражається в тому, що загальні, концептуальні конституційно-правові положення (Загальна частина) супроводжуються кон­кретизацією тих чи інших аспектів державного права окремих країн, які відображають багатство та різноманітність консти­туційно-правових систем сучасності (Особлива частина).
По-друге, в контексті реалізації в Україні вимог болонсь­кого процесу навчальна програма побудована на базі модулів. Суть такої структурної побудови програми полягає у тому, що весь навчальний курс, програмний матеріал логічно розділено на окремі блоки — модулі. Модуль розглядає одне фундамен­тальне поняття або групу споріднених питань, які логічно і функціонально між собою пов’язані. Безпосередній результат від такого структурування — оптимальне компанування про-
грамного матеріалу, що дає можливість усунути повторення та заощадити аудитсрний час. У сучасних умовах це досить акту­ально, тому що організація навчального процесу за модульною системою націлена на раціональне використання часу, відве­деного для аудиторної роботи, стимулювання максимальною мірою самостійної роботи тих, хто навчається.
Пропонований посібник представляє собою комплекс на­вчально-методичних матеріалів з кожної теми курсу і у струк­турному відношенні складається: 1) в основному з тез і дея­ких повних текстів лекцій (див.: Тема 4.2), які спрямовані на формування певної системи знань; 2) завдань для са­мостійної роботи (індивідуальні завдання, завдання для підго­товки до семінарських занять або до написання модульних кон­трольних робіт чи складання заліку), націлених на формуван­ня у студентів у процесі позааудиторної роботи певних нави­чок та вмінь. Під час виконання самостійних завдань є мож­ливість використовувати деякі джерела (повні тексти або ви­тяги з 11 конституцій та одного конституційного закону -див.: Додатки) і додаткову літературу, перелік якої наведе­ний після кожної теми. Список основної навчальної літера­тури, де знайшли відображення всі теми курсу з метою за­побігання повторів, наводимо нижче.
Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн:
Підручник.—Тернопіль: Астон,2003.
Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний
посібник / Під ред В.О Ріяки. — К.: Юрінком Інтер,2002.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:
Підручник. — К.,1997 (і наступні перевидання).
* * *
Арановский В.Ф. Государственное право зарубежных
стран: Учебник.-М.,1998 (і наступні перевидання)
Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические
институты / Перевод с франц. проф. В.В.Маклакова.—М.:
Юристъ,2002.
С.К.Бостан, С.М. Тимченко
Иностранное конституционное право /Под ред. проф.
В. В. Маклакова. — М., 1996.
Конституционное (государственное) право зарубеж­
ных стран. Учебник в 4-х томах. -Т. 1-2 /Отв. ред. Б.А. Стра-
шун.- М.: БЕКД995; 2-е изд.- М.: БЕК, 1996 (і наступні пере­
видання); Т.З.-М… БЕКД997.
Конституционное право зарубежных стран. Учебник
для вузов / Под общ. ред. члена корр. РАН, проф. М.В.Баглая,
д.ю.н., проф. Ю.И.Лейбо и д.ю.н., проф. Л.М.Энтина.—
М.: НОРМА, 2000.
Мишин А.А. Конституционное (государственное) пра­
во зарубежных стран.- М.: Белые альвы,1996 (і наступні пере­
видання).
Михалева Н.А. Конституционное право зарубежных
стран СНГ.-М: Юристъ,1998.
11.Правовые системы стран мира: Энциклопедический
справочник/ Отв. ред. д.ю.н., проф. А.Я Сухарев.-2-е изд. изм.
и доп. -М.: НОРМА.2001.
Сравнительное конституционное право / Б.Н.Топор-
нин, В.Е.Чиркин, Ю.А.Юдин и др.—М.: Манускрипт,1996.
Сравнительное конституционное право: Уч. пособие /
Отв. ред. В.Е.Чиркин.—М.: Международные отношения, 2002
14..Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник.-М.,1997 (і наступні перевидання).
Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное)
право зарубежных стран.-Минск, 1998 (і наступні перевидан­
ня).
Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран
(курс лекцій).-М.: Приор, 2000.
Враховуючи той факт, що в деяких темах цього посібника міститься матеріал, що відображає точку зору одного з його авторів, вкажемо на те, що навчально-методичні матеріали з тем №№ 1, 2, 3, 4, 5.1, 5.2, 5.3 підготовлені С.К. Бостаном, а з тем №№ 5.4, 6, 7, 8 — С.М.Тимченком. Певний внесок у підго-
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
товку окремих фрагментів посібника зробили курсанти, члени наукової проблемної групи кафедри загальноправових дис­циплін Запорізького юридичного інституту МВС України «Держава і право зарубіжних країн: історія і сучасність», Даніїл Бостан (двопалатні парламенти), Поліна Бузало (політичні режими), Дмитро Григоришин (змішані форми правління), Юлія Старук (монархічна форма правління). Автори вдячні рецензентам — кафедрі конституційного і іністративного права Запорізького державного університе­ту та доценту кафедри адміністративного права і адміністра­тивної діяльності Запорізького юридичного інституту МВС України, кандидату юридичних наук, С.В.Ващенку за вислов­лені поради під час роботи над рукописом посібника. Ми го­тові взяти до уваги пропозиції щодо подальшого покращення структури і змісту запропонованого посібника, співпрацювати при підготовці нових навчальних видань з державного (кон­ституційного) права зарубіжних країн.
МОДУЛЬІ
ПОНЯТТЯДЕРЖАВНОГОПРАВАЗАРУБІЖНИХКРАЇН (ПРОГРАМНІВИМОГИ)
Перші три теми являють собою групу споріднених питань, які об’єднуються у межах першого модуля. Для оволодіння сукупністю знань цього модуля студенти, курсанти, слухачі повинні опрацювати у процесі аудиторної та самостійної робо­ти питання відповідних тем:
ТЕМА №1. Державне (конституційне) право як галузь пра­ва, наука та навчальна дисципліна
1.1.Історичні засади державного (конституційного) права
зарубіжних країн. Основні риси сучасного державного (кон­
ституційного) права: дефініція, предмет регулювання,
суб’єкти. Система державного права: принципи, норми, інсти­
тути.
1.2.Наука державного (конституційного) права за­
рубіжних країн, її розвиток та сучасний стан. Взаємозв’язок
науки державного права зарубіжних країн з іншими науками.
Методи дослідження конституційно-правових явищ. Сучасні
наукові досягнення у сфері конституційного (державного)
права зарубіжних країн.
1.3.Місце державного права зарубіжних країн у системі
юридичних дисциплін. Співвідношення понять «державне
право» та «конституційне право». Предмет, система та метод
навчальної дисципліни «Державне право зарубіжних країн».
ТЕМА №2. Джерела державного (конституційного) права
зарубіжних країн
2.1. Поняття джерел державного права. Класифікація дже­рел державного права зарубіжних країн: формалізовані і не-формалізовані джерела, їх юридичні властивості та особли­вості використання в зарубіжних країнах.
8
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
2.2. Конституція як головне джерело державного (консти-.ного) права. Визначення конституції. Основні риси кон-тггуцій зарубіжних країн, їх класифікація, форма і структу­ра. Прийняття та внесення змін до конституцій зарубіжних країн.
ТЕМА №3. Конституційні засади суспільного ладу за­рубіжних країн
3.1.Поняття суспільного ладу. Суспільний лад і державне
право. Способи конституційного регулювання основ
суспільного ладу.
3.2.Закріплення в конституціях загальних засад еко­
номічної організації суспільства. Конституційно-правове ре­
гулювання соціальної системи. Духовно-культурні відносини,
їх регулювання конституціями зарубіжних країн. Політична
система та її конституційно-правове регулювання.
* * *
У результаті вивчення тем 1-го модуля «Поняття дер­жавного права зарубіжних країн» студенти, курсанти, слу­хачі повинні:
    продолжение
–PAGE_BREAK–а)знати:
предмет, метод і систему державного права за­
рубіжних країн;
джерела державного права зарубіжних країн та особ­
ливості їх використання в різних правових системах;
конституції зарубіжних країн, їх сутність та тенденції
розвитку на сучасному етапі;
конституційно-правові засади суспільного ладу за­
рубіжних країн.
б)вміти:
•класифікувати джерела державного права зарубіжних
країн;
класифікувати конституції зарубіжних країн;
аналізувати шляхи та способи прийняття конституцій
у зарубіжних країнах, оцінювати їх.
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
/>ТЕМА1. ДЕРЖАВНЕПРАВОЯКГАЛУЗЬПРАВА, НАУКАТАНАВЧАЛЬНАДИСЦИПЛІНА
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>. Державнеправоякгалузьправа. 2. Державне
(конституційне) правозарубіжнихкраїнякнаука.
3. Державне(конституційне) правозарубіжнихкраїняк
навчальнадисципліна
§1. Державнеправоякгалузьправа
1.1. Історичні засади конституційного права зарубіжних країн та основні етапи його розвитку
В історії конституційного права можна виділити кілька етапів. Перший етап — друга половина XVIIcm. — кінець XVIIIcm. — це час, коли у провідних зарубіжних країнах сфор­мувалися засади конституційного права як самостійної й авто­номної галузі національного права. її соціальним призначен­ням став захист прав та законних інтересів людини від можли­вих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше — ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.
В умовах панування абсолютизму можливість формуван­ня особливої системи правових норм, котрі б могли обмежити цю владу, була майже виключена. Тільки повалення абсолю­тизму й ліквідація відповідних режимів створили реальні умо­ви формування особливої системи правових норм, які були покликані утвердити як вищі цінності — свободу індивіда, пра­ва і свободи людини та підкорити таким цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади.     продолжение
–PAGE_BREAK–10
Становлення конституційного права як галузі національ­ного права — тривалий і далеко не завжди прямолінійний про­цес. Об’єднання окремих норм та інститутів у систему залежа­ло від ступеня практичної реалізації головних принципів по­будови держави нової епохи (і конституційного права) — пар­ламентаризму та конституціоналізму. Початок їх втілення в державне життя пов’язаний насамперед з історією Англії.
Як відомо, історія англійського парламенту бере свій по­чаток ще від XIIIст., але парламентаризм як система взаємодії держави й суспільства, для якої характерним є виз­нання провідної ролі парламенту у здійсненні державою своїх функцій, став об’єктивною необхідністю, коли буржуазія стала самостійною силою та прагнула до самовираження. Це стало­ся в роки англійської революції середини XVIIст. і особливо після неї, коли у правових актах («Білль про права» 1689 р. та ін.) було визначено провідне місце парламенту в системі ор­ганів влади: за ним закріплювалися законодавчі повноважен­ня; міністри стали відповідальними перед парламентом (пер­ший випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими ко­лоніями), кабінет став формуватися на партійних засадах (уперше це сталося в 1727 р. — С.Б). Яскравим свідченням ут­вердження парламентаризму в Англії став перехід її форми правління від так званої дуалістичної монархії до парла­ментської.
Поява конституціоналізму — політико-правового стану, при якому управління державними справами здійснюється у визначених конституціями межах, — теж пов’язана з Англією (“історична конституція” Англії — «Велика хартія вільностей» 1215 p., «Петиція про право» 1628 p., інші парламентські акти вже певним чином визначали межі здійснення державної вла­ди), але затвердження його як одного з основних принципів конституційного права (певним чином через невдалий досвід створення Англією своєї писаної конституції — Знаряддя уп-
11
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
р/>авління 1653 р.) пов’язане з досвідом Франції й особливо Сполучених Штатів Америки.
До числа фундаментальних документів цих країн, які сприяли формуванню конституційно-правових основ і стали віхою в процесі утвердження конституціоналізму та станов­ленні конституційного права, відносяться американська Дек­ларація незалежності 1776 р. та французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року.
В американській Декларації на рівні нормативного право­вого акту було підтверджено те, що тільки народ є джерелом влади, а сама держава та уряд мають право на існування тільки в тому разі, якщо вони служать людині та захищають її інтере­си. У французькій Декларації міститься спеціальна стаття, де зазначається, що народ, який не знає гарантій основних прав та свобод і принципу поділу влади, не має конституції. Мова тут іде про те, що справжній конституційний лад, який закріплюється в нормах конституційного права, має ґрунтува­тися на певних принципах, до числа яких віднесені насампе­ред основні права та свободи людини і принцип поділу влади, який повинен перешкодити узурпації влади і зловживання нею.
Обидва названі документи ґрунтуються на положеннях вчення про природні й невідчужувані права людини, тобто про права і свободи, що невід’ємно належать людській особистості від народження. При цьому не має суттєвого значення розход­ження у формулюваннях американського і французького до­кументів, які говорять про права і свободи, даровані Творцем, чи проголошують, що всі люди народжуються вільними й рівними у правах. Нормативно-правове закріплення природ­них прав людини мало важливе значення для утвердження конституційного права як самостійної галузі права: в резуль­таті були досить чітко з’ясовані призначення й сам предмет конституційного права, основною метою якого ставали забез­печення гарантії здійснення природних і невідчужуваних прав
12
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
та свобод людини в її відносинах (і протистоянні) з публічною владою.
Однак, якими б важливими не були документи епохи фор­мування національного конституційного права в зарубіжних країнах, не можна не відзначити, що в цілому це був складний, динамічний і суперечливий процес. На розвиток і формування інститутів конституційного права впливало дуже багато фак­торів: історичні, національні й культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, і, нарешті (що особливо важливо), протистояння різних соціальних класів і груп, котрі боролися за державну владу, за закріплення своїх інтересів у нормах права. Та все ж можна стверджувати, що ос­новним напрямком у розвитку конституційного права було динамічне розширення сфери його дії та кола суб’єктів, які ко­ристувалися захистом за допомогою конституційно-правових норм.
Другий етап — XIX— поч. XXcm. — характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, утвердженням конституціоналізму в значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститу­тами конституційного права сучасного змісту.
Характерною рисою цього періоду розвитку консти­туційного права є певна однобічність у розвиткові його інсти­тутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в ос­новних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в пер­шу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов’язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі продов­жує, як і раніше, домінувати тенденція політизації консти­туційного права. Конституції декларували громадянські (осо­бисті) та політичні (публічні) права і свободи людини та гро­мадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голосування. — СБ.), а з соціально-економічних — зви­чайно тільки право власності. Природно, що в конституційно­му порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ
13
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>на законодавчу, виконавчу й судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах консти­туції регулювали відносини між федерацією в цілому та ЇЇ суб’єктами, визначали статус цих суб’єктів. Є, щоправда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Кон­ституція, прийнята в 1791 p., визначала окремі завдання дер­жавної соціальної політики), однак протягом XIXст. такі ви­нятки суттєвого поширення не набули.
Поряд із політтшзацією вже в XIXст. проявляється інша тенденція — демократизація конституційного права. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в поступо­вому переході від цензового до загального й рівного виборчо­го права, закріпленні статусу громадянина. Це було результа­том політичної, і насамперед класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних ре­форм, котрі дозволили в багатьох випадках уникнути грома­дянських воєн.
На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вия­ву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демо­кратичного обмеження державного свавілля конституцією — з іншого.
Представники німецької юридичної школи, котрі абсолю­тизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її прима­ту щодо права, зупинилися на «державному праві», а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважа­ли ідеї природного права та конституціоналізму, демократії й законності, — на «конституційному праві». Крім цих принци­пових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певни­ми традиціями слововживання. Наприклад, для романо- та ан­гломовних країн характерним стало вживання терміну «кон­ституційне право», а для германських — «державне право». То­му майже в усіх країнах англо-американської та романської
14
правових сімей використовували термін «конституційне пра­во», а в германській (у XXст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін «державне право».
Якщо подивитися на становлення й еволюцію консти­туційного права, можна відразу ж помітити, що первинне коло повноправних суб’єктів конституційно-правових відносин, та й сфера застосування норм конституційного права у XIXст. були значною мірою обмежені. Тільки в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений значний крок уперед.
Третій етап — початок XXст. — до сьогодні. У цей час кон­ституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдос­коналюється, стає головною галуззю національного права пе­реважної більшості країн світу.
Посилення соціально-класових конфліктів у XXст. при­вело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регу­лювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підси­стеми, зобов’язуючи державу проводити в цих сферах політи­ку, що сприяє створенню та зміцненню суспільно прийнятно­го балансу соціальних інтересів. Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними та соціально-культурними правами і свободами (те ж стосується і обов’язків), суб’єктами яких переважно стають «працюючі», а точніше кажучи, працівники найманої праці. З’являються та­кож конституційні права та свободи підприємців, робото­давців. Таким чином, у конституційному праві цього часу про­являється тенденція його соціалізації.
Першою конституцією, в якій стала досить помітною тен­денція соціалізації, була Політична конституція Мексикансь­ких Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р. Вона була резуль­татом перемоги в цій країні демократичної революції, вміщує спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, до­кладно регулює відносини між працею і капіталом та ряд га­рантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.
15
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
З/>/>/>міцненню у світовій конституційній практиці розгляну­тої тенденції чимало сприяли «соціалістичні» конституції, на­самперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталінської Кон­ституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них — право на працю як право на одер­жання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якості — юридичного механізму реалізації мати просто не мо­же.
Проте законодавець у демократичних країнах уже не міг, як колись, ігнорувати соціально-класові відмінності. Саме існування «соціалістичних» та «націонал-соціалістичних» то­талітарних режимів, що виникли на основі обґрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту грізну не­безпеку, яка можлива через обмеження демократичної держа­ви роллю «нічного охоронця», сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкла-сові відносини. Потрібні були конституційні засоби перероз­поділу суспільного багатства з метою недопущення небезпеч­ного майнового розшарування, соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку .
Конституції, прийняті після другої світової війни у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократично­го розвитку, приділяють значну увагу регулюванню соціаль­них відносин у широкому та вузькому розуміннях. Напри­клад, частина І Конституції Італійської Республіки (І947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті і майнові права, свободи та гарантії), етико-соціальним, еко­номічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.
У зв’язку з розглянутою тенденцією слід відзначити також інстпитуціоналізацію (закріплення правового статусу)
    продолжение
–PAGE_BREAK–16
ітичних партій, а в ряді випадків — інших громадських об’єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід’ємною час­тиною будь-якої демократичної конституції, з’являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців, інших інститутів громадянського
суспільства
Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційно­го права, як його демократизація. Поряд з розширенням пе­реліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і роз­виваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну та конституційну юстицію, омбуд-сменів (парламентських уповноважених з прав людини — СБ.), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо.
В останні десятиріччя XXст. простежується тенденція інтернаціоналізації конституційного права, котра виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним пра­вом, унаслідок чого між ними часом стирається чітка межа.
Існування відзначених тенденцій не означає, що консти­туційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в ” точній відповідності до них: в окремих країнах бувають перерви в їх дії і навіть рух назад. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна конституція Французької Республіки 1958 р. є більш демократичною, ніж попередня, прийнята в 1946 році. Однак огляд саме генеральної лінії розвитку конституційного права зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про незво­ротність зазначених тенденцій, котрі обумовлені соціальним прогресом.
1-ПН17
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
І.2. Основні риси сучасного державного (конституційного) права в зарубіжних країнах
1.2.1. Дефініція державного права
У літературі існують різні дефініції поняття «державного права», які за змістом дуже близькі. Найбільш оптимальним з них, на нашу думку є дефініція цього поняття, котру пропонує В.М.Шаповал1.
Державне (конституційне) право — це сукупність юри­дичних норм, які закріплюють основи суспільного устрою; поря­док формування, організацію і компетенцію найважливіших ла­нок державного механізму; політико-територіальну ор­ганізацію держави, а також визначають основи взаємовідносин між державою і особою.
Це найбільш загальне визначення, тому спробуємо його «розгорнути» через призму предмета регулювання, суб’єктів, систему державного права.
1.2.2. Предмет правового регулювання державного права
Як відомо з курсу теорії держави і права, галузі права вио­кремлюються за специфічним колом суспільних відносин, які ними регулюються.
Державне (конституційне) право регулює суспільні відно­сини, які за своїм характером є політичними. Але не всі. Пред­метом державного (конституційного) права можна вважати безпосередньо ті відносини, які виникають у сфері державно­го володарювання. їх можна назвати державно-політичними відносинами володарювання, а звідси і державне (консти­туційне) право можна визначити як сукупність юридичних
1/>Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підруч-НИК.-К.Д997.-С.7.
18
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
н/>орм,що регулюють и державно-політичні відносини волода­рювання.
Державно-правові відносини поділяються на 3 групи:
відносини, безпосередньо пов’язані з економічною і
політичною організацією суспільства;
відносини, які виникають у процесі становлення і
функціонування публічних, державних інститутів і відобража­
ють територіальну організацію держави (організація і
діяльність державного механізму, політико-територіальний і
адміністративно-територіальний устрій держави);
відносини, які характеризують основи взаємозв’язків
держави і особи.
Ці відносини ще називають конституційно-правовими або ж державно-правовими. їх учасниками можуть бути тільки певні суб’єкти.
1.2.3. Суб’єкти державного (конституційного) права
    продолжение
–PAGE_BREAK–Суб’єкт державного (конституційного) права — це по­тенційний носій прав і обов’язків, передбачених нормами дер­жавного (конституційного) права.
Суб’єктами державного (конституційного) права є:
а)держава загалом і зокрема через:
державні органи;
органи влади суб’єктів федерації, адміністративно-те­риторіальних одиниць тощо.
б)фізичні особи:
депутати представницьких органів влади; громадяни чи їх спільноти (територіальні, соціальні)
тощо;
іноземні громадяни, особи без громадянства, біпатри­ди.
в)політичні партії;
г)в деяких державах — громадські об’єднання.
19
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
1/>.2.4. Система державного (конституційного) права
Державне (конституційне) право є складною системою, яка включає в себе взаємодіючі частини та елементи. Основні з них:
а)загальні принципи державного (конституційного) права;
б) інститути;
в)норми.
Загальні принципи складають каркас системи державного (конституційного) права і надають їй єдиної спрямованості. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а че­рез конкретні конституційно-правові норми і таким чином втілюються в правозастосовчій діяльності.
У державному (конституційному) праві можна виділити загальні принципи, які декларуються конституціями, напри­клад, народний суверенітет (ст. З Конституції Франції 1958 p.); народне представництво (преамбула Конституції Японії 1946 p.); розподіл влади (ст.20. Основного Закону ФРН); рівноправність (ст. З Конституції Італії 1947 р.)
Ці принципи не формулюють прав і обов’язків, але є виз­начальними для багатьох конституційно-правових норм.
Крім загальних принципів є ще такі принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосо­вуються в державній діяльності. Це, наприклад, принцип неза­лежності депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції 1958 p.); судового захисту конституційних прав (ст. 53 Кон­ституції Іспанії 1978 р.) та ін.
Інститут державного (конституційного) права (дер­жавно-правовий інститут) — це відносно самостійна група норм державного (конституційного) права, які регулюють од­норідні і взаємопов’язані між собою суспільні відносини.
Державно(конституційно)-правові інститути розподіля­ються на:
Загальні;
Основні, які входять до складу загальних;
20
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
3. Початкові, котрі, як правило, містять в собі кілька пра­вових норм. Наприклад: Загальний інститут — інститут організації і діяльності
державного механізму. Основні інститути:
інститути кожного з вищих органів влади;
інститути місцевого управління і самоврядування тощо.
Загальний інститут — інститут територіальної організації
держави.
Основні інститути:
політико-територіальний устрій;
адміністративно-територіальний устрій;
державна територія.
Загальний інститут — інститут конституційного статусу
особи.
Основні інститути:
інститут громадянства;
основних прав і свобод.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Державно (конституційно)-правові норми— загально­обов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання і охорони конституційно-пра­вових відносин.
Державне (конституційне) право містить велику кількість норм. їх можна класифікувати за наступними критеріями:
За функціональною спрямованістю:
регулятивні;
матеріальні.
Зовнішня форма більшості конституційно-правових норм виражається в статтях конституцій або ж в інших джерелах державного (конституційного) права.
Таке загальне уявлення про державне (конституційне) право як галузь права. Однак слід акцентувати увагу на те, що такої єдиної галузі права як «державне право зарубіжних країн» не існує, бо саме поняття «зарубіжні країни» є умовним.
21
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Воно може застосуватись тільки відносно науки і навчальної дисципліни, які представляють собою «результати» вивчення (дослідження) провідної галузі права зарубіжних країн.
§2.Державне(конституційне) правозарубіжних країнякнаука
Конституційно-правова наука порівняно молода. Вона відокремилась від філософії, соціології та інших суспільних наук лише в першій половині XIXст., тобто значно пізніше та­ких юридичних наук, як цивільне, кримінальне, процесуальне право. Державне (конституційне) право як цілісна наука оста­точно сформувалося у другій половині XIXст.
Вважається, що сучасна наука конституційного (держав­ного) права єдина, а предмет її дослідження — двоєдиний.
По-перше, предметом дослідження даної науки виступає відповідна галузь національного права, наприклад, «Консти­туційне право України», «Держа’вне право Англії» тощо.
По-друге, предметом її дослідження виступають галузі державного (конституційного) права зарубіжних країн.
Загалом твердження про двоєдиний характер науки кон­ституційного (державного) права є вірним, але з урахуванням тенденцій її розвитку останнім часом можна умовно говорити про наявність двох самостійних, але тісно пов’язаних між со­бою юридичних наук.
Якщо говорити про науку державного (конституційного) права в цілому, то вона вивчає :
конкретний зміст галузі конституційного права, її ок­
ремих інститутів і норм, на основі чого визначаються
закономірності розвитку самої галузі;
практику реалізації конституційно-правових норм з
метою вироблення науково обґрунтованих рекомен­
дацій законодавчим суб’єктам і суб’єктам застосуван­
ня права з удосконалення відповідних правових поло­
жень, а окремим особам — з їх використання;
22
•теорії і погляди, що розробляються дослідниками дер­
жавного (конституційного) права, умови, які вплива­
ють на їх еволюцію.
Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн вивчає конституційно-правовий досвід різних країн з метою:
а)виявлення загальних тенденцій і закономірностей роз­
витку державного (конституційного) права в сучасному світі;
б)використання ефективних конституційно-правових
рішень;
в)уникнення помилок допущених у державно-правовому
розвитку.
Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн тісно пов’язана з іншими науками:
соціально-політичними (наприклад, з політологією,
предметом дослідження якої є всі без виключення елементи
політичної системи, в той час як у державному (консти­
туційному) праві лише одна держава);
юридичними науками теоретико-історичного профілю
(теорія держави і права, що формулює найбільш загальні по­
ложення, на яких засновуються конституційно-правові
дослідження та історія держави і права, особливо зарубіжних
країн, яка пропонує конкретно-історичну інформацію і уза­
гальнення в цій сфері).
юридичними науками галузевого профілю (консти­
туційне право України; міжнародне публічне право та ін.).
Наука державного (конституційного) права зарубіжних країн, як і кожна юридична наука, має свої методи досліджен­ня, іншими словами свій методологічний інструментарій.
По-перше, в конституційному правознавстві, як і в інших юридичних науках застосовуються такі загальні методи як:
•історичний метод, що передбачає виявлення історич­
них обставин, які обумовили конституційно-правові
явища, що вивчаються;     продолжение
–PAGE_BREAK–23
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
системний метод, який допомагає визначити місце і
роль кожного конституційно-правового інституту в
системі права;
структурно-функціональний метод, який допомагає
визначити наскільки теорія тієї або іншої консти­
туційної системи відповідає практиці.
метод соціологічного аналізу, що виявляє соціальну
ефективність прийнятих конституційно-правових
рішень;
•інші методи, наприклад, статистичного аналізу.
По-друге, наука державного (конституційного) права за­
рубіжних країн спирається на свої спеціальні методи:
формально-догматичний, необхідний для з’ясування
змісту нормативного матеріалу, що досліджується
порівняльно-правовий (компаративний), який за умв
необхідності вивчення відповідних галузей права багатьох
країн набуває особливого значення. Використання даного ме­
тоду створює додаткові можливості як для глибокого і
всебічного дослідження галузей конституційного права окре­
мих країн, так і для визначення загальних закономірностей
розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму
загалом.
Матеріал науки державного (конституційного) права за­рубіжних країн у концентрованому вигляді знаходить свій ви­раз в навчальній дисципліні із такою ж назвою.
§3. Державне(конституційне) правозарубіжних країнякнавчальнадисципліна
Державне (конституційне) право зарубіжних країн як на­вчальна дисципліна досить молода. Вона з’явилася на початку 90-х років XXст. у зв’язку з тим, що існуючі на той час на­вчальні дисципліни «Державне право буржуазних країн» і «Державне право соціалістичних країн» під впливом соціаль-
24
но-політичних подій кінця 80-х — поч. 90-х pp., втратили свій предмет. На базі цих дисциплін формується новий навчаль­ний курс, який викладається як обов’язковий у всіх вищих на­вчальних закладах (або ж на факультетах) юридичного профілю III-IVрівня акредитації.
3.1. Предмет державного права зарубіжних країн
Предметом вивчення навчального курсу «Державне право зарубіжних країн» є основна галузь права зарубіжних країн -державне (конституційне) право. Оскільки чисельність сучасних зарубіжних країн наближається до 200, то розгляну­ти в межах такого обсягу навчального часу конституційно-правові аспекти відносно всіх країн земної кулі неможливо, та й не має такої потреби. Ми зупинимося лише на основах дер­жавного (конституційного) права деяких зарубіжних країн.
По-перше, найбільший інтерес об’єктивно викликає досвід конституційно-правового будівництва розвинутих за­рубіжних країн (Великобританія, США, ФРН, Італія, Японія, Франція та ін.).
По-друге, важливим в цій сфері є досвід «постсоціалістич-них» країн, котрі, як і Україна, здійснюють пошук найбільш оптимальних шляхів державно-правового розвитку (Росія, Білорусь, Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія, Молдова
та ін.).
По-третє, розгляду підлягають основи державного права -деяких країн, що характеризуються своїми специфічними кон­ституційно-правовими рисами (Близький Схід, Латинська Америка, Африка).
3.2. Система навчальної дисципліни
Навчальні програми класичних юридичних навчальних закладів або ж факультетів передбачають розподіл навчально­го матеріалу на дві частини: Загальну і Особливу. Однак, скла-
    продолжение
–PAGE_BREAK–25
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
с/>ти робочу програму цього курсу за таким принципом нам не дозволив, по-перше, обмежений обсяг аудиторних годин, відведений для вивчення такої дисципліни (50-80 аудиторних годин). По-друге, подача навчального матеріалу в порівняль­ному плані нам здається більш ефективною для відпрацюван­ня студентами (курсантами) навичок порівняльного аналізу.
Тому робоча програма курсу складена так, що загальні, концептуальні конституційно-правові положення супровод­жуються конкретизацією тих або інших аспектів державного права окремих зарубіжних країн. У цьому полягає перша особ­ливість структури цього навчального курсу.
Друга особливість полягає в тому, що теми за певними схо­жими ознаками згруповані у модулі. З цього витікає те, що форми всіх видів навчального контролю здійснюватимуться на основі модульно-рейтингової системи оцінки знань.
Як і наука, навчальна дисципліна «Державне право за­рубіжних країн» тісно пов’язана з іншими навчальними дис­циплінами:
Конституційним правом України і її спецкурсами
(Державне будівництво і самоврядування в Україні; Права і
свободи людини та громадянина)
Теорією держави і права (Актуальними проблемами
теорії держави і права України);
Історією держави і права зарубіжних країн;
Міжнародним правом;
Політологією;
Тактикою професійної діяльності міліції;
•Іноземними мовами.
Навчальний матеріал посібника викладається на основі наведених вище методів, серед яких центральне місце займає порівняльно-правовий.
І, нарешті, в чому полягає необхідність (значення) вивчен­ня даної навчальної дисципліни, яке її місце в цілісній системі вищої юридичної освіти?
26
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
По-перше, вивчення курсу «Державне право зарубіжних країн» сприяє розширенню політичного кругозору майбутньо­го юриста. Це одна з цеглин у фундаменті його юридичної освіти, професійної кваліфікації.
По-друге, вивчення курсу має велике пізнавальне значен­ня, бо ознайомлення з національними особливостями держав­ного права зарубіжних країн дозволяє визначити місце і роль України на конституційно-правовій карті світу.
По-третє, вивчення конституційної теорії і практики має і практичний результат і сприяє вирішенню питань державно­го будівництва в нашій країні.
0 II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання і. Використовуючи взаємозв’язки між навчаль­ними дисциплінами, зокрема між державним правом за­рубіжних країн та історією держави та права зарубіжних країн, підготувати історичну довідку про становлення державного права як галузі права у зарубіжних країнах.
Завдання 2. Ознайомитись із статтею О.Єгорова «Порівняльне правознавство» // Право України.-1992.-№3, скласти тези основних її положень.
Завдання 3. У спеціальному зошиті розпочати роботу над складанням словника основних понять та термінів з державно­го права зарубіжних країн, наприклад:
Державне право — це     продолжение
–PAGE_BREAK–…
Державне право зарубіжних країн — це …
Компаративізм — це …
Державно-правовий інститут — це …
Конституційно-правові норми — це…
ШIII. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА
1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник для вузів.-К.,1997.
27
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
Б/>орис В.Д., Лубсъкий B.I. Мусульманське право: Курс
лекцій.-К., 1997.
Богданова НА. К новой концепции преподавания кон­
ституционного права // Государство и право.-1994.-№ 7.
Богданова НА. О значении конституционного права
для юридического образования и практической деятельности
юриста (вступительная лекция) // Вестник Московского
Университета, сер. 11. Право.-1995.- № 1.
Богданова НА. Конституционное право (общая часть):
Учебное пособие: В 2-х частях.-М.,1996.
6.Давид Р. Основные правовые системи современнос-
ТИ.-М.Д988.
Джиффорд Д.Дж., Джиффорд К.Х. Правовая система
Австралии.- М.,1988.
Гессен В.М. Очерки науки конституционного права //
Конституционное право: Учебное пособие.-Ч.П. Хрестома-
тия.-М.Д994.
Єгоров О. Порівняльне правознавсгво // Право Ук­
раїни,- і 992.-№3.
Тихомиров ЮА. Развитие теории конституционного
права// Государство piправо.-1998.-№7.
28
ТЕМА2. ДЖЕРЕЛАДЕРЖАВНОГО (КОНСТИТУЦІЙНОГО) ПРАВАЗАРУБІЖНИХКРАЇН
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1. Загальнахарактеристикаджерелдержавногоправа
зарубіжнихкраїн. 2. Конституціїзарубіжнихкраїн— головні
джереладержавногоправазарубіжнихкраїн
    продолжение
–PAGE_BREAK–§1. Загальнахарактеристикаджерел державногоправазарубіжнихкраїн
Конституційно-правові джерела зарубіжних країн досить різноманітні. їх відмінності здебільшого пов’язані з різними підходами до розуміння права в цілому та існуванням різних моделей правових систем.
У країнах так званої континентальної, або романо-гер-манської правової системи, головними джерелами права є за­конодавчі акти. Історичні витоки цієї моделі виникли в країнах континентальної Європи — Франції, Німеччині, Іспанії та інших. Право кожної з цих країн впливало на форму­вання загальних характеристик вказаної моделі.
Іншою моделлю є англосаксонська, або англо-амер; ікансь-ка модель правової системи. У країнах цієї правової сім’ї важ­ливе місце серед юридичних джерел займають судові преце­денти. Останні не характерні для країн континентальної Євро­пи і для тих, що наслідували пропоновані ними зразки.
За відмінностями механізмів нормотворення джерела кон­ституційного права поділяють на формалізовані та нефор-
малізовані.
Зміст формалізованих джерел конституційного права є результатом відносно автономного, спеціалізованого право-творчого процесу, здійснюваного державними органами. До них належать:
29
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>♦нормативно-правові акти:
а)різновиди законів — основні, конституційні, органічні,
звичайні;
б)нормативно-правові акти виконавчої влади — окремі
акти глави держави й уряду;
в)парламентські регламенти;
г)акти органів конституційного контролю;
д)в деяких випадках акти органів місцевої влади.
судові прецеденти;
договори (міждержавні, наприклад, для країн Євро­
пейського союзу, а також внутрішні, наприклад, під час прий­
няття конституції, при утворенні федерації тощо);
джерела релігійного характеру (наприклад, Коран
для мусульманських країн).
До неформалізованих джерел відносяться консти­туційні звичаї (конституційні угоди, конвенційні норми), які можуть бути юридичні або політичні. Перші — це не завжди пе­редбачуваний і узгоджуваний підсумок практичної діяльності державних органів (вони є обов’язкові для виконання), другі -результат практичної діяльності політичних партій (не є обов’язковими для виконання).
§2. Конституції— головніджерела державногоправазарубіжнихкраїн     продолжение
–PAGE_BREAK–2.1. Смислове значення терміну «конституція»
Конституція — це система правових норм, що мають вищу юридичні/ силу і регулюють основи організації самої держави та основи взаємовідносин між людиною, суспільством і держа­вою.
Термін конституція виступає в кількох значеннях: У матеріальному значенні конституція являє собою пи­саний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які:
ЗО

проголошують і гарантують права людини і громадя­
нина, їх свободи;
визначають:
основи суспільного ладу; форму правління; форму територіального устрою;
основи організації центральних і місцевих органів вла­ди, їх компетенцію і взаємовідносини; державну символіку і столицю.
У формальному значенні конституція — це основний за­кон або група законів, які мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів.
Ці два значення знаходяться в певному співвідношенні: всі держави мають матеріальні конституції, але не всі вони ма­ють формальні конституції.
Вища юридична сила конституції в формальному значенні
виявляється в тому, що:
її норми мають завжди перевагу над актами виконав­чої влади;
закони і підзаконні акти повинні прийматися передба­ченими в конституції органами і за встановленою нею процедурою.
Під юридичною конституцією розуміється певна систе­ма правових норм, що закріплюють і регулюють вказане вище коло суспільних відносин.
Фактична конституція — це реально існуючі відносини. Фіктивні конституції (точніше статті) виникають тоді, коли зафіксована в конституції норма на практиці не вико­нується.
2.2. Історичні засади сучасних конституцій
Конституції в їх сучасному розумінні існують майже більше 200 років. За цей період відбулося шість «хвиль» прий­няття конституцій, що породили шість своєрідних консти-
31
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
туцшних епох. Характер цих епох, який визначався насампе­ред засобом прийняття конституцій та їх змістом, обумовле­ний різними чинниками: а) історичним минулим народу й держави; б) суспільною думкою на момент підготовки та прийняття конституції; в) менталітетом народу; г) рівнем культури в суспільстві; д) розстановкою соціально-політич­них сил у суспільстві та їх представництві в органах державної влади, які приймають конституцію; є) впливом консти­туційного досвіду інших держав; ж) іноді — впливом оку­паційних сил іноземної держави.
Перша хвиля за часом є найтривалішою — від прийняття перших конституцій (США — у 1787 p., Польщі — у 1791 р., у Франції — 1791 р.) до завершення Першої світової війни.
За зразком названих держав до 30-х років XIXст. консти­туції були прийняті в деяких латиноамериканських та євро­пейських країнах (Іспанія — 1812 р., Норвегія — 1814 p., Нідер­ланди — 1815 p., Бельгія — 1831 p.).
«Весна народів» — революційні події 1848 р. — впровадила конституції в колишніх німецьких державах (Австрії, Прусії, Данії, П’ємонті), Італії — 1848 p., Сербії, Болгарії, Люксембур­гу — 1868 p., Німеччині — 1871 p., Швейцарії — 1874 p., Японії — 1889 p., Австралії — 1900 p., Португалії — 1911 р. та ін.
Конституції цього періоду за формою і змістом були корот­кими й лаконічними, писалися архаїчною мовою, визначалися невисокою юридичною технікою (мали багато прогалин, не­точностей, не зовсім зрозумілих норм тощо). Засобами їх прий­няття були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами були прийняті Конституція США, перша Конституція Франції, Конституція Норвегії та деякі інші конституції XIXстоліття. На референ­дум виносилася більшість конституційних актів Франції кінця XVIII— початку XIXстоліття. Поряд з цим у переважній більшості європейських монархічних держав використовува­лось октроювання — «дарування» конституції монархом.
    продолжение
–PAGE_BREAK–32
Конституції цього періоду приймалися під впливом рево­люцій та в інших надзвичайних ситуаціях. Основна увага в них приділялася питанням організації влади в державі: обме­жували владу монархів або встановлювали республіку, закріплювали принцип поділу влади, засновували виборні представницькі органи народу — парламенти. Правам і свобо­дам людини і громадянина присвячена лише незначна частина конституційних текстів, причому закріплювались тільки най­важливіші права, насамперед політичні. Майже всі консти­туції першої хвилі закріплювали недоторканість власності.
Друга хвиля конституцій припадає на роки між двома світовими війнами (1919-1939 pp.). Цей період пов’язаний з докорінними змінами на карті Європи й виникненням нових
жав (Латвія, Литва, Естонія, Веймарська Німеччина, Австрійська Республіка, Угорщина, Чехословаччина, Юго­славія, Польща, Фінляндія), де були прийняті нові конституції.
Конституції цього періоду значно відрізнялися від перших конституцій: вони були більш грамотно і професійно написані, значно розширювали предмет свого регулювання, збільшили­ся за обсягом. Конституції цього періоду відзначаються більш досконалим переліком демократичних прав і свобод (напри­клад, Веймарська конституція 1919 р., Чехословаччини 1920 р. і ін.), уперше стали закріплювати соціальні права (так, Вей­марська конституція 1919 р. вказувала, що власність зо­бов’язує й повинна приносити благо всьому суспільству. -СБ.). Вони стали більш демократичними за духом, удоскона­люючи парламентаризм (виборче право стало загальним, ліквідувалися цензи), закріплюючи певні елементи консти­туційної юстиції. Зокрема, у 1920 в Австрії вперше створений спеціальний державний орган — Конституційний суд.
Нова ситуація у світі певною мірою викликана результата­ми другої світової війни, породила третю хвилю прийняття
конституцій- 1945-1960 pp.
Прийняття конституцій «третього покоління» відбувалося
за двома напрямками:
33
С. К. Бостан, С. М.Тимченко
приймалися нові конституції в переможених країнах
та оновлювались у країнах-переможницях;
в усьому світі почали поширюватися народно-демо­
кратичні й соціалістичні конституції.
Принципово нові конституції були прийняті в колишніх країнах—агресорах, котрі зазнали поразки у війні: Конституція Італії (1947 p.), Конституція Японії (1947 p.), Основний закон ФРН (1949 p.). Вони розроблялися під впливом окупаційних сил країн-переможниць (насамперед СІЛА) і мали на меті кар­динальну зміну самого характеру переможених держав. Вони фактично заново заклали основи державності (ФРН стала но­вою державою, що виникла майже водночас з Основним зако­ном; Італія з монархії перетворилася на республіку; Японія — з дуалістичної в парламентську монархію), закріпили широкий спектр прав і свобод людини (Італія революційно для свого ча­су сформулювала соціально-економічні та трудові права своїх громадян). Конституції цих країн засудили фашизм і створили передумови неможливості відродження фашизму й мілітариз­му в майбутньому, закріпили відмову від війни, а Японія вза­галі відмовилася від збройних сил; вони заклали основи демо­кратії, багатопартійності й парламентаризму.
Значно демократизувала в 1946 р. свою конституцію Франція. Суттєво змінився конституційний лад держав, котрі опинилися в радянській зоні впливу: НДР, Польщі, Чехосло-ваччини, Угорщини, Болгарії, Румунії. В усіх цих країнах спо­чатку були прийняті народно-демократичні конституції, які легалізували місцеві компартії й узаконили можливість екс­пропріації власності. Це були «компромісні» конституції, які тимчасово примирили національну буржуазію та соціалістичні сили, але створили правові передумови для зміни фактичних відносин власності і приходу до влади ко­муністів.
Використовуючи можливості «компромісних» народно-демократичних конституцій, комуністи прийшли до влади
34
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
11947 — 1948 pp.) у всіх зазначених державах і, експропріював­ши власність у національної буржуазії, змінили існуючу соціальну структуру суспільства. Після цього у всіх семи країнах «радянського блоку» були прийняті «соціалістичні» конституції, що закріпили державний соціалізм як еко-шмгічний лад і належність влади комуністичним партіям. Усі зазначені соціалістичні конституції приймалися під впливом Конституції СРСР 1936 року.
В цей же період приймалися народно-демократичні,
онально-визвольні і соціалістичні конституції у країнах Азії — В’єтнамі, Китаї, Індії, Індонезії й інших країнах.
Четверта хвиля прийняття конституцій була викликана
пням системи колоніалізму наприкінці 50-х — початку 60-х pp. XXст. (1960 — сер.70-хpp.). Свої національні консти-
і прийняли країни Африки. Деякі з них розроблялися країнами, що звільнилися, самостійно. Частіше вони прийма-
я за участю колишніх метрополій (Великобританії, Франції) чи дарувалися ними. Процес деколонізації, а саме події в Алжирі — колишній колонії Франції — сприяв прийнят­тю нової, «деголлівської» Конституції Франції 1958 року.
П’ята хвиля нових конституцій (серЛО-х pp.—1990 p.) була обумовлена падінням останніх фашистських режимів у Європі — у Греції, Португалії (1974 р.) та в Іспанії (1975 р.). У цих країнах (у Греції — в 1975 p., Португалії — в 1976 p., Іспанії — у 1978 р.) були прийняті нові, демократичні конституції, які — закріпили права та свободи людини, парламентаризм, новий конституційний лад і демократичний політичний режим. Нові конституції (за зразком португальської 1976 р.) були прийняті і її колишніми колоніями, котрі стали незалежними державами.
Європейські конституції 50—80-х років нерідко визнача­ють як новітні. У них відображено більшу роль держави в еко­номічній сфері, закріплено вже сформульовану на той час дер­жавну функцію. Вони визнають пріоритет за людиною в її взаєминах з державою. Новітні конституції, як правило,
    продолжение
–PAGE_BREAK–35
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
м/>істять порівняно ширші за змістом положення про права і свободи і, звичайно, фіксують соціально-економічні права. Водночас ними встановлено належні юридичні гарантії ре­алізації прав та свобод і запроваджено нові механізми їх захи­сту (омбудсман, конституційна скарга тощо). У новітніх кон­ституціях більшою мірою представлені загальні положення соціального характеру, хоча їх сенс і призначення є різними. В одних випадках в основних законах ідеться про соціальні орієнтири та відповідні завдання держави, необхідність прове­дення реформ; в інших — усе обмежується «соціальною» фразе­ологією. Предметом конституційного регулювання постали відносини, що виникають у межах політичної системи суспільства поза суто державною організацією. Це стосується передусім діяльності політичних партій у їх взаємозв’язках з державним механізмом. Нарешті, ознакою новітніх консти­туцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньо­політичну діяльність держави та про співвідношення норм національного й міжнародного права.
Шоста хвиля конституцій стала результатом краху соціалістичного табору й розпаду СРСР. Біля двох десятків держав кардинально змінили свій суспільний лад. Крім цього, близько 20 нових держав з’явилося на карті світу (15 — на те­риторії колишнього СРСР, 5 — на території колишньої Юго­славії).
У текстах цих основних законів робиться ще більший ак­цент на значущості для суспільства й держави прав людини. Практично всі вони визначають державу як правову та соціальну, констатують політичний, економічний та ідео­логічний плюралізм, фіксують певні положення за змістом ідеології природних прав, хоча цим не знімаються проблеми їх реалізації. Заслуговує на увагу й те, що нерідко взірцем побу­дови державного механізму для їх авторів слугувала згадувана Конституція Франції 1958 p.: якою було започатковано прак­тику змішаної республіканської форми державного правління.
36
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
2.2. Суть конституції, її основні риси
Юридична суть конституції полягає у тому, що вона є ос­новним законом, який має найвищу юридичну силу.
Соціально-політична суть конституції визначається ре-
.татом співвідношення політичних сил, що існували на мо­мент ЇЇ прийняття.
Соціальні функції конституції, тобто суспільне призна­чення конституції і способи її реалізації:
юридична — «закон для законів»;
політична — закріплює устрій держави, її відносини з
окремими людьми та їх групами, служить правовою
основою політичної системи;
ідеологічна — найбільш авторитетний закон, котрий
містить загальні цінності людини.
Загальні риси конституцій зарубіжних країн:
закріплюють принцип народного суверенітету;
проголошують основні засади теорії розподілу влад;
встановлюють і закріплюють форму правління
відповідної держави;
встановлюють і закріплюють форму державного уст­
рою;
проголошують демократичні свободи громадян і
підданих;
6)визначають принципи організації системи вищих ор­
ганів державної влади: глави держави, уряду, парла­
менту, в деяких державах вищого органу консти­
туційного нагляду.
Об’єкти конституційного регулювання. Перші конституції регулювали: організацію вищої влади;
політико-територіальний устрій;
права і свободи людини та громадянина.
У XXстолітті конституції стали регулювати зовнішньо­політичні функції. Значний розвиток відбувся в області прав і
37
С. К. Б    продолжение
–PAGE_BREAK–остан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>свобод (право на охорону навколишнього середовища, на охо­рону материнства).
2.3. Класифікація конституцій
I.За часом (або тривалістю) дії:
постійні (необмежені у часі);
тимчасові (обмежені у часі).
II.За політичним режимом, що оформлюється:
демократичні;
недемократичні:

авторитарні;
тоталітарні.
III.За формою правління:

республіканські;
монархічні.
IV.За формою державно-територіального устрою:
унітарні;
федеративні:

федеративні (національні);
суб’єктів федерації.
V.За формою вираження волі засновника:
1)писані:
кодифіковані;
некодифіковані;

неписані;
змішані.
Писані конституції — це єдиний акт (кодифікована консти­туція) або кілька актів (некодифікована конституція) що ма­ють вищу юридичну силу.
Абсолютна більшість конституцій зарубіжних країн — це конституції кодифіковані. Але є у сучасному світі кілька за­рубіжних країн, основні закони яких за формою є некодифи-кованими. Хрестоматійним прикладом такої конституції є конституція Швеції, котра бере свій початок з прийняття
38
1809 р. першого конституційного акту про форму правління.
акт іноді називали конституцією, хоча відповідну зна–г.шість за змістом і юридичною формою мали й деякі інші ак­ти, запроваджені в XIXст.: про престолонаслідування (1810 р.), про свободу друку (1812 р.) і про парламент (1810 p.). Усі вони були прийняті парламентом кваліфікова­ною більшістю голосів. Саме сукупність названих чотирьох актів, на думку офіційних кіл, утворювала те, що було первісною конституцією Швеції.
З часом більшість із цих актів кілька разів змінювалася й доповнювалася, однак складові конституції Швеції номіналь­но залишалися тими ж. На сьогодні чинну Конституцію цієї держави складають прийняті парламентом у лютому 1974 р. ікти «Форма правління», «Акт про парламент» і «Акт про сво­боду друку». Саме цей рік вважається роком прийняття Кон­ституції Швеції, четвертою складовою котрої є «Акт про пре­столонаслідування 1810 р.» зі змінами та доповненнями.
Шведський досвід сприйняла й інша скандинавська країна — Фінляндія. її конституція до кінця XXст. складалася також з чотирьох парламентських актів, які були запровад­жені в різні роки: «Форма правління 1919 р.» (цим же роком зазвичай позначалася і сама конституція країни. — С.Б.), два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті в 1922 р., та «Акт про парламент 1928 p.». Однак 11 червня 1999 р. Фінляндія, прийнявши свою нову конституцію — «Ос­новний закон Фінляндії», відмовилася від некодификованої
-конституції.
Некодифікованою вважається також Конституція Австрії. Поняття конституції в цій країні, як правило, ототожнюється з Конституційним законом 1920 p., що регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту консти­туційного регулювання в цій країні. Офіційно конституційни­ми законами визнані також «Конституційний закон про нейт­ралітет 1955 р.» та деякі інші акти, прийняті в попередні роки, зокрема, ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Се-
    продолжение
–PAGE_BREAK–39
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
р/>ед них слід назвати насамперед «Закон про захист свободи особи 1862 р.» і датований тим же роком «Закон про охорону недоторканості житла», «Основний закон держави про за­гальні права громадян і земель 1867 p.».
У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними закона­ми, а решта є такими за своїм характером. Ці акти прийняті протягом 1867-1982 pp., причому більшість їх уведена парла­ментом колишньої метрополії або октройована британським монархом.
Змішаними є конституції Великобританії і Нової Зеландії, які складаються із сукупності різних джерел конституційного права. У Великобританії — це парламентські акти (статути), судові прецеденти, конституційні угоди (правові звичаї), док-тринальні джерела. Доктринальні джерела — це погляди ав­торитетних вчених, до яких звертаються в тих випадках, коли прогалини в конституційному праві не можуть бути заповнені за допомогою названих вище джерел конституційного права.
Неписані конституції — це конституції, які не зафіксовані документально. На сьогодні таких немає.
VI.За порядком прийняття:
октройовані;
«народні» (прийняті або на референдумі, або парламен­
том, або «конституантою» — установчими зборами)
VII.За порядком внесення змін:
гнучкі;
— жорсткі;
— особливо жорсткі;
змішані.
0 II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Використовуючи навчальну та спеціальну літературу, визначте та класифікуйте джерела державного права зарубіжних країн і відобразьте це у вигляді схеми.
40
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Завдання 2. Використовуючи конституції (витяги), наве­дені в додатках до цього посібника, класифікуйте їх за
іовідними критеріями.
Завдання 3. Продовжіть поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:
Формалізовані джерела — це…
Неформалізовані джерела — це…
Органічний закон — це…
Конституційний закон -це…
Конституанта — це…
Октроювання — це…
Ц5 НІ—     продолжение
–PAGE_BREAK–СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Конституції зарубіжних країн — основні джерела державного (конституційного) права”
ПЛАН
Класифікація конституцій зарубіжних країн.
Форма, структура та мова конституцій.
Прийняття та зміна конституцій в зарубіжних країнах:
загальні риси та особливості.
Методичнірекомендаціїдо семінарськогозаняття
Підготовку до семінарського заняття необхідно почати з ознайомлення з планом семінару та рекомендованої до нього літератури. Організаційно заняття представляє собою семінар із елементам практичного заняття. Воно поділяється на дві ча­стини, що обумовлює порядок та методи його проведення .
У першій частині передбачається розгляд першого питан­ня «Класифікація конституцій зарубіжних країн» методом ма-
41
/>С. К. Бостан, С. М. Тимченко
лих груп. Його сутність полягає у тому, що навчальна група поділяється на 6 малих грун («держав»), кожна з яких обирає свого «главу держави».
Викладач дає двом групам завдання класифікувати за пев­ний проміжок часу (2-3 хв.) конституцію окремої країни. «Гла­ва держави» однієї групи називає критерії класифікації і відповідь, а глава держави іншої — правильно чи ні. Кожна гру­па отримує за кожну правильну відповідь один бал, тобто мак­симальна кількість балів — 7. Така процедура використо­вується для кожної групи по чотири рази, тобто максимум балів, який може набрати кожна група, складає 28.
Після цього кожна з малих груп на чолі з «главою держа­ви» розподіляє між собою кількість набраних балів залежно від внеску кожного члена групи («громадянина») у колективну відповідь. Результати повідомляються викладачеві, який відповідним чином оцінює тих, що навчаються.
Для ефективної підготовки до цієї частини семінарського заняття необхідно виконати завдання, які виносяться на са­мостійну роботу.
Друга частина семінарського заняття проводиться у формі заслуховування доповідей з п.п. 2,3 плану семінару. До­повідь на 10-12 хв. необхідно готувати на основі вивчення ре­комендованої літератури і вказівок викладача, які були зроб­лені на лекції.
Розкриваючидругий пункт плану семінарського заняття, слід звернути увагу на те, що структура конституцій, за деяки­ми винятками, має стандартний вигляд:
преамбула (вступ);
основна частина (текст конституції);
ряд положень: заключних, перехідних, додаткових;
додатки (в деяких конституціях).
Преамбула — виклад мети Конституції, історичних умов прийняття, прав і свобод громадян, початку державного функціонування.
42
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
О/>сновна частина — права і свободи громадян, основи ільного устрою, система і статус державних органів, дер­жавні символи, порядок зміни Конституції. Основна частина складається, як правило, з:
частин;
розділів;
глав;
статей.
Чіткої регламентації в структурі основного тексту немає.
Заключні положення встановлюють порядок набрання чинності конституції.
Перехідні положення визначають терміни введення окре­мих норм.
Додаткові положення — тлумачні норми.
Стиль викладу конституцій суворо документальний, має деякі особливості в країнах романської, германської та англо­саксонської правових систем.
При підготовці до     продолжение
–PAGE_BREAK–третього питання слід засвоїти, що більш ніж 200-літня історія конституціоналізму за способами прийняття Основного Закону знає конституції «октройо-
вані»і «народні».
I.Октройовані — це даровані конституції. Вони властиві
насамперед країнам з монархічною формою правління. Про­
ект основного закону розробляється під контролем самого мо­
нарха (у парламентарних монархіях під контролем уряду) без
залучення представницького органу або виборчого корпусу і
ним же затверджується. Історично октройованими були кон­
ституції переважної більшості європейських держав. Із сучас­
них країн — октройованими є конституції Бахрейну, Йорданії,
Кувейту, Марокко та деяких інших держав, де глави держав –
монархи — зберігають значні владні повноваження.
II.На відміну від дарованої конституції, джерелом «на­
родної» конституції є виборчий корпус (громадяни), котрий:
а) обирає парламент, б) установчі збори (конституанта),
в) безпосередньо приймає Основний Закон на референдумі.
43
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
А/>/>) Якщо починати з Конституції США 1787 р., то історич­но першим способом прийняття Конституції були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо). Крім Консти­туції США конституантою прийнято першу Конституцію Франції, Конституцію Норвегії та деякі інші конституції XIXст. У XXстолітті установчими зборами були схвалені або прийняті чинні конституції Італії, Індії, Португалії, Болгарії, Румунії та інших держав.-
Позитивна риса цього способу прийняття конституції по­лягає в тому, що установчі збори утворюються тільки з метою розробки та прийняття Основного Закону, а після цього роз­пускаються. Наприклад, так було прийнято Конституцію Франції 1848 р. В конституційному праві ці установчі збори визначають як «суверенні конституанта». Але у консти­туційній практиці зарубіжних країн більше місце займають так звані «несуверенні конституанты», які беруть участь тільки у розробці тексту конституції. Остаточне ж його затвер­дження здійснюється іншим способом, наприклад, референду­мом (Франція, Італія, Югославія — 1945-1947 pp.; Порту­галія — 1975-1976 pp.; Болгарія і Румунія — 1990-1991 pp.).
Б) Ще одним з «народних» способів прийняття сучасних конституцій, який досить широко застосовується, є референ­дум. При цьому він зазвичай виступає лише як кінцева стадія конституційної правотворчості. Іноді, як вже було зазначено, референдуму передує розробка і схвалення конституції уста­новчими зборами (Румунія). Досить часто проект конституції розробляє спеціальна комісія, до складу якої входять депутати парламенту (Ірландія, Данія, Іспанія), або розробку його кон­тролює уряд (Казахстан, Франція, Туреччина, Росія). У будь-якому випадку роль громадян, які беруть участь у відповідних референдумах, обмежується можливістю проголосувати «за» або «проти» запропонованого проекту.
Як стверджує В.М.Шаповал, “історія зарубіжних країн свідчить про те, що роль референдуму як способу прийняття ос­новного закону не слід перебільшувати. Його значення і зміст
44
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
можуть бути перекручені і навіть зведені нанівець шляхом різних маніпуляцій правлячих кіл, активного впливу їх на масо­ву політичну свідомість. Немає прямої залежності між викори­станням процедури референдуму і демократичністю самої кон­ституції. Головним фактором тут виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент прийняття конституції, спро­можність їх відобразити і захистити відповідні інтереси”1.
В) Досить поширеним «народним» способом прийняття конституції є введення її законодавчим органом (парламентом) на основі так званої кваліфікованої більшості (як правило, 2/3 від загальної кількості депутатів). Так були прийняті чинні кон­ституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, основні закони пе­реважної більшості держав Центральної і Східної Європи, а та­кож тих країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Іноді парламент схвалює спеціальну процедуру розробки і затвердження основного закону, якої сам і дотримується. Так було прийнято чинну Конституцію Греції. У деяких випадках парламент прямо проголошує себе установчими зборами і діє відповідним чином. Такий порядок використовувався при прийнятті в 60-і роки XXст. перших конституцій в більшості франкомовних країн Африки, а також конституцій ряду інших країн, що розвиваються.
Існують і інші, комплексні способи прийняття консти­туцій. Зокрема, проект чинного Основного Закону ФРН був розроблений спеціальним конституційним конвентом, до складу якого ввійшли прем’єр-міністри земель. Після цього він обговорювався у парламентській раді, сформованій за уча­стю окупаційної адміністрації США, Великобританії і Франції. Членами цієї ради були також представники законо­давчих органів земель — ландтагів. Кінцевою стадією консти­туційної творчості стало схвалення проекту Основного Зако­ну ландтагами, після чого він набрав чинності.
1/>Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.: Арт Ек, Вища шк., 1997. — С 23.
45
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
З/>начними особливостями відрізнявся порядок прийняття чинної Конституції Австралії. її проект був розроблений кон­ституційним конвентом. Делегатів на цей конвент обирало на­селення колоній, на основі яких з часом були утворені штати -суб’єкти майбутньої федерації. Розроблений проект консти­туції, винесений на референдум у колоніях, згодом був остаточ­но прийнятий британським парламентом у вигляді спеціально­го закону. Розглянута процедура поєднує в собі майже всі відомі способи прийняття конституцій. Австралійська консти­туція є «народною», тобто прийнятою із застосуванням засобів прямої і представницької демократії. Водночас тут можна знай­ти елементи октройованої конституції.
Ще одним цікавим прикладом є чинна Конституція Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ). Процедура її введен­ня полягає у тому, що розроблений політиками і юристами проект був підписаний (і тим самим затверджений) правите­лями всіх еміратів. Ця конституція має риси міждержавного договору, що відобразилося і у формі державного устрою ОАЕ.
Спосіб прийняття конституції відіграє важливу роль у визначенні основних характеристик політичного і державного ладу конкретної країни. Певною мірою він впливає і на зміст самого основного закону. Кожний з розглянутих способів по-різному узгоджується з концепцією установчої влади, з прин­ципами демократії. Наближення порядку прийняття консти­туції до вимог цієї концепції є найбільш раціональним, зважа­ючи на авторитет основного закону в суспільстві. Прийняття конституції установчими зборами забезпечує зв’язок між на­родом як джерелом державної влади і змістом основного зако­ну, за яким ця влада здійснюється. Саме установчі збори спри­яють встановленню більш глибоких, а головне — усвідомлених зв’язків між волевиявленням на виборах їхнього складу і про­цесом розробки та введення конституції. Це стосується і по­рядку внесення змін до конституції.
46
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Основні способи зміни конституцій і внесення до них по­правок:
гнучкі, змінюються водночас з появою якогось джерела
конституційного права (Великобританія, Нова Зеландія);
жорсткі — змінюються і доповнюються в більш склад­
ному порядку, ніж звичайні законодавчі процедури;
особливо жорсткі — Конституція США;
4)гнучкі — поєднують в собі риси названих вище способів.
Способи зміни конституції (передбачають реалізацію
трьох стадій):
1)ініціатива зміни конституції, як правило, виходить від
парламенту або глави держави;
схвалення запропонованого проекту (кваліфікована
більшість);
остаточне схвалення.
Під час семінарського заняття курсанти і студенти, які не виступають з доповідями, беруть участь в обговоренні: став­лять питання доповідачеві; доповняють; беруть участь у дис­кусії. Кожна з таких форм участі студента (курсанта, слухача) в роботі семінару оцінюється відповідною кількістю балів.
ШIV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Источники права. Серия «Государство и право в разви­
вающихся странах». -М., 1986.
Каррі Д.П. Конституція Сполучених штатів Америки:
Посібник для всіх.- К.,1993.
Комаров А.С. Источники права Швеции // Советское
государство и право.-1986.-№ 6.
Кагикин СЮ. Конституция на переломе цивилизаций:
формирование глобального конституционного идеала // Госу­
дарство и право.-1992.-№ 11.
Конституції нових держав Європи та Азії / За ред.
В.Шаповала.—К.: Право,1996.
47
С. К. Боста    продолжение
–PAGE_BREAK–н, С. М. Тимченко
Конституции зарубежных государств.—М.: БЕК,1996.
Конституции государств Европы: В 3 т. / Под общей
редакцией и со вступительной статьей директора Института
законодательства и сравнительного правововедения при Пра­
вительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова.—М.:
НОРМА, 2001.
Конституции государств-участников СНГ.—М.: НОР-
МА, 2001.
Конституция США: история и современность (под об­
щей редакцией д.ю.н. профессора Мишина А.А. и д.и.н. про­
фессора Язькова Е.В.). — М.,1988.
Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США: поли­
тико-правовой комментарий.- М.,1985.
11′. Шаповал В.Н. Британская конституция. Политико-правовой анализ.- К.,1991.
48
ТЕМАЗ. КОНСТИТУЦІЙНІЗАСАДИСУСПІЛЬНОГО ЛАДУ ЗАРУБІЖНИХКРАЇН

І/>. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
§1. Поняттясуспільноголаду
Суспільний лад — це всеохоплююча організація суспільства, яка обумовлена певним рівнем соціально-еко­номічного та політичного розвитку, характерними рисами суспільної свідомості і традиціями взаємодії людей у різних
сферах життя.
Супільний лад охороняється державою і правом, його за­сади знаходять своє закріплення в Основному Законі держа­ви. У структурному відношенні суспільний лад складається з 4-х основних підсистем, кожна з яких об’єднує групу суспільних відносин в економічній, соціальній, духовно-куль­турній і політичній сферах.
§2. Конституційнарегламентаціяекономічної організаціїсуспільногожиття
Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації вона протягом тривалого часу зводилась до закріплення в основних законах права власності.
Інститут власності — це форма присвоєння благ та відношення між людьми з його приводу. За своїм характером власність поділяється на два види:
1) публічна власність, яка за своїм характером відрізняється неподільністю;
49     продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
/>/>2) приватна власність — подільна. Суб’єктами публічної власності є:
держава:
суб’єкти федерації;
самоврядна місцева територіальна община;
— громадські формування.
Суб’єктами приватної власності можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи.
Публічний або приватний характер власності визна­чається режимом майна, а не тим, хто є власником. Публічна власність завжди є колективною. Приватна може бути індивідуальною, груповою, сімейною, акціонерною тощо. Пе­рехід публічної власності у приватну називається привати­зацією.
Історично право власності розглядалось як природне пра­во людини. «Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку вста­новленої законом явної суспільної необхідності і за умов спра­ведливого і попереднього відшкодування», — записано у ст.17 Декларації прав людини і громадянина 1789 року. Отже, на­прикінці XVIIIст. право власності не характеризувалося як політичний і юридичний абсолют. Доля власності, що належа­ла окремим особам, пов’язувалася з об’єктивними соціальни­ми потребами. Відповідні конституційні формулювання вже тоді відображали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.
З цієї статті Декларації прав людини і громадянина по суті випливає юридична модель конституційної гарантії влас­ності:
право власності невід’ємне;
позбавлення цього права можливе тільки як виняток;
порядок позбавлення повинен бути встановлений за­
коном;
закон, в свою чергу, має визначити такі випадки
50
суспільної необхідності, за яких можливо позбавлення суб’єкта права власності;
ця необхідність повинна бути очевидною;
позбавлення права власності можливе лише з відшко­
дуванням;
відшкодування повинно бути попереднім.
У СТ.14 Основного закону ФРН сказано: «Власність зо­бов’язує. Користування нею повинно водночас служити
ьному благу». У ст.29 Конституції Японії зазначено, що ‘право власності визначається законом у такий спосіб, щоб во­но не зачіпало суспільного добробуту”. Цим за приватною зласністю прямо визнається соціальна функція, а сама власність тісніше прив’язується до потреб суспільства в цілому.
Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений Еко­номічній і соціальній раді — органу, до повноважень якого вхо­дять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консульта­тивного органу — Національної ради економіки і праці — пе­редбачено також Конституцією Італії.
Принципи економічної діяльності, які, як правило, закріплюються в конституціях:
використання національних багатств у загальних інте­ресах незалежно від того, хто їх власник; державне планування чи прогнозування економічного
життя;
забезпечення приватної конкуренції і недопущення
приватних монополій;
особлива охорона національного капіталу і виробника. Важливим компонентом економічної підсистеми є фінан­сова система, через яку держава вирішує фінансові завдання, регулює бюджетні і податкові відносини.
51
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
§3. Конституційнарегламентаціясоціальнихі духовно-культурних    продолжение
–PAGE_BREAK–засадсуспільногожиття
Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах низ­ки країн принцип соціальної держави. Уперше він був закріпле­ний в Основному Законі ФРН: «Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною дер­жавою» (ст.20). У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях інших держав, включаючи держа­ви Центральної і Східної Європи та держави, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація окремих сторін суспільного жит­тя, можна виділити положення про взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (нерідко — свободи совісті). Напри­клад, у СТ.16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідео­логії, релігії або віросповідання.
За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокре­ма, через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в’язницях, притулках і дитячих будинках (ст.29).
У прийнятих у XIXст. конституціях Бельгії і Люксембур­гу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковно­му. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково прихильною до всіх конфесій.
Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях цер­ковного і світського виховання й освіти. «Релігійне навчання в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов’язко-
52
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
— зафіксовано в ст.7 Основного закону ФРН. Але водно­час зазначається, що держава має право нагляду за таким на-«чанням, і жоден викладач не може бути примушений провади-та його. У §2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які аювідують євангелічну лютеранську релігію, зобов’язані вихо-; .»ьати в її дусі дітей. У Конституції Туреччини підкреслюється, ~о «виховання і навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом і контролем держави. Навчання релігійній куль-
і моральне виховання повинні бути обов’язковими у про­грамах початкових і середніх шкіл» (ст. 24).
У конституціях окремих держав та чи інша конфесія про-
>шена державною або національною. “Євангелічна люте­ранська церква є національною церквою” (§4 Конституції Данії). Статус євангелічної лютеранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно положень британської конституції, монарх є главою англіканської церкви.
У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з
;)женнями про відокремленість релігійних установ від дер­жави і про неприпустимість використання їх у політичних
їх зазначено, що «традиційною релігією в Республіці Бол­гарія є східно-православне віросповідання».
Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ «Відносини між державою і церк­вою», де, зокрема, записано, що «панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової» (ст. 3), визначе­но засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначений статус гори Афон — місцевості, де роз­ташовані монастирі, що належать до різних православних авто­кефальних церков. Як зазначено в ст.105, частина Афонського півострова наділена «давнім привілейованим статусом само­врядної частини Грецької держави». В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Констан-
53
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
тино-польському) патріарху. Всі особи, які ведуть там чернече життя, автоматично набувають громадянства Греції. На цій те­риторії, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам. Докладний режим Святої гори виз­начається так званою конституційною хартією, яка затверд­жується Вселенським патріархом і грецьким парламентом.
Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється зазвичай шляхом конституційного проголо­шення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроб­лено застереження про неприпустимість перегляду їх поло­жень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).
У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що йо­го сповідує майже все населення. Водночас у конституціях йдеться про відданість ісламським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як «релігія президента». Як правило, визнання ісламу державною релігією поєднується із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільно­му житті.
Окрім питань релігії конституції також регулюють:     продолжение
–PAGE_BREAK–А) міжнаціональні відносини, їх відповідні форми:
національно-територіальна автономія;
рівноправність незалежно від раси, національності,
мови, релігії;
54
3) визнання і гарантування колективних прав національ­них меншин.
Б) сімейно-шлюбні відносини (Конституція Китаю, ст.25, 41).
В) питання науки та освіти.
Наведене вище не суперечить висновку про те, що консти-ії є насамперед основними законами держави, а не іільства, хоча вони в найбільш загальному вигляді регла­ментують суспільне життя.
DII. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Використовуючи тексти конституцій за-іжних країн, підготувати по два приклади (статті або їх витяги) конституційного закріплення основ суспільного ладу в економічній, соціальній, духовно-культурній сферах.
Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад,
Суспільний лад — це…
Інститут власності — це…
Публічна власність — це…
Приватна власність — це…
Приватизація — це…
III. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Конституционное (государственное) право зарубеж­
ных стран: Учебник в 4-х томах /Отв.ред. проф. Б.А.Стра-
шун.- М: Изд-во БЕК, 1996.- Т.1-2.-С.169-215.
Чиркан В.Е. Конституционное (государственное) право
зарубежных стран: Учебник.-М.,1997.-С.88-100.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:
Підручник.- К.,1997.- С.3-18.
55
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
IV. МОДУЛЬНИЙКОНТРОЛЬ
Перший модульний контроль проводиться після вивчення програмного матеріалу тем №№ 1-3 у вигляді контрольної ро­боти, примірний варіант якої наводиться нижче. Для успішного її виконання слід повторити матеріал модуля та відповісти на наступні контрольні питання.
? КОНТРОЛЬНІПИТАННЯ?
Схарактеризуйте зміст поняття конституційне (дер­
жавне) право.
Схарактеризуйте основні етапи розвитку консти­
туційного права в зарубіжних країнах
Дайте характеристику державного права зарубіжних
країн (ДПЗК) як науки.
Схарактеризуйте ДПЗК як навчальну дисципліну.
Дайте загальну характеристику джерел ДПЗК.
Розкрийте соціальну та юридичну суть конституції –
головного джерела державного (конституційного) права.
Класифікуйте конституції зарубіжних країн.
Схарактеризуйте способи прийняття конституцій у за­
рубіжних країнах.
Схарактеризуйте способи зміни конституцій в за­
рубіжних країнах.
Дайте дефініцію суспільного ладу, визначте як його за­
сади закріплюються та охороняються державою?
Як здійснюються конституційна регламентація еко­
номічної організації суспільного життя?
12.Розкрийте основні риси конституційного регулюван­
ня соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя.
    продолжение
–PAGE_BREAK–ВАРІАНТ № _
1.До якої галузі права відносяться такі правові джерела як
органічні закони:
а)кримінальне право;
б)державне (конституційне) право;
в)екологічне право.
2.Розкрийте значення терміна «конституанта»
3.Дайте визначення поняття «державне право за­
рубіжних країн».
Передайте у вигляді схеми формалізовані джерела дер­
жавного права зарубіжних країн.
Класифікуйте конституцію Швеції.
Наведіть два приклади конституційного закріплення:

питань власності;
сім’ї і шлюбу.
7.Схарактеризуйте способи зміни конституцій у за­
рубіжних країнах.
Сумарна оцінка цього та інших модулів складається з оцінок, які були отримані студентом (курсантом), наприклад,
за:
роботу на семінарських заняттях;
наукову організацію своєї праці (ведення конспекту
лекцій тощо);
своєчасне і якісне виконання завдань для самостійної
роботи;
контрольну роботу;
відвідування занять;
ведення конспектів лекцій та першоджерел.
56
57
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>МОДУЛЬII.
“КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІФОРМИДЕРЖАВИ ВЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ”
Для оволодіння сукупністю теоретичних знань /7-го мо­дуля (Теми № 4.1.-4.4), курсанти, студенти, слухачі повинні опрацювати у процесі навчальної та самостійної роботи питан­ня відповідних тем:
Тема №4.1 Держава як конституційно-правовий інститут
Держава як суб’єкт конституційного (державного) права. Конституційні характеристики сучасної держави. Консти-туціоналізація державного механізму. Конституційно-право­вий статус державних органів.
Тема №4.2 Форми державного правління в зарубіжних країнах
4.2.1.Поняття форми державного правління: дефініція, оз­наки. Типологія форм державного правління.
4.2.2 Монархічна форма правління та її види: абсолютна і дуалістична монархії.
4.2.2. Поліархічна форма державного правління та її види. Президентська (дуалістична) поліархія: поняття, ознаки, різновиди. Парламентарна поліархія: поняття, ознаки, різно­види. Змішана форма поліархічного правління: поняття, озна­ки, різновиди.
Тема №4.3 Форми політико-територіального устрою в за­рубіжних країнах
    продолжение
–PAGE_BREAK–4.3.1.Територіальний устрій зарубіжних країн і ор­
ганізація публічної влади. Конституційні форми політико-те­
риторіального устрою держав, їх ознаки.
4.3.2.Унітарна держава, її територіальний поділ. Консти­
туційно-правовий статус політико-територіальних та
адміністративно-територіальних одиниць. Автономія в
унітарній державі.
58
4.3.3. Федеративна держава. Конституційно-правовий статус суб’єктів федерації. Розподіл компетенції між феде­рацією та її суб’єктами. Територіальний поділ суб’єктів феде­рації.
Тема №4.4 Політичні та державні режими в зарубіжних країнах
Поняття «політичний режим» та «державний режим» у конституційному (державному) праві. Класифікація політич­них та державних режимів, їх закріплення в конституціях за­рубіжних країн.
* * *
У результаті вивчення тем ІІ-го модулю «Консти­туційно-правові форми держави в зарубіжних країнах»
студенти, курсанти, слухачі повинні:
а)знати:
основні конституційно-правові характеристики дер­
жави;
складові частини конституційно-правового статусу
державних органів;
♦ознаки конституційних форм:
державного правління;
політико-територіального устрою;
політичного і державного режимів зарубіжних країн.
б)вміти:
♦аналізувати конституційне законодавство та консти­
туційну практику зарубіжних країн і на підставі цього
визначити:
конституційно-правовий статус того чи іншого дер­
жавного органу;
форми правління, політико-територіального устрою
та політичного і державного режиму зарубіжних
країн.
59
ТЕМА4.1. ДЕРЖАВАЯККОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙІНСТИТУТ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇі£)
1/>. Конституційніхарактеристикидержави. 2. Консти­туційно-правовийстатусдержавнихорганів.
§/>1. Конституційніхарактеристикидержави
Держава (як конституційно-правовий інститут) — це су­купність органів влади, які діють у масштабі всієї країни, суб’єкта федерації чи автономного утворення, разом з вибор­чим корпусом названих вище територіальних одиниць.
Інакше — під державою як суб’єктом конституційного пра­ва розуміють державні, точніше державоподібні утворення (хоча суб’єкти федерації, автономні утворення — державами у повному розумінні цього слова не можуть бути).
Примусовий характер влади держави відрізняє її від інших політичних інститутів, робить її основою політичної си­стеми. Свою роль в політичній системі держава виконує через певні функції:
політичну;
економічну;
соціальну;
ідеологічну.
Сучасні конституції містять наступні конституційно-пра­вові характеристики:
    продолжение
–PAGE_BREAK–1. Соціальна держава. Ідея соціальної держави по-різно­му тлумачиться в зарубіжній конституційній теорії. Найбільшу увагу їй приділено в німецькій юридичній літера­турі. Іноді цю ідею пов’язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, наявністю певного рівня еко­номічного добробуту і культури, доступного усім верствам і групам населення. В іншому випадку вважають, що ідея
60
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
с/>оціальної держави відображає посилення ролі держави в ре-; ванні різного роду соціально-економічних процесів. Вод-ючас вказують на визнання суспільством відповідальності пе-:«ед його членами.
Правова держава — це держава, яка проголошує непо­
рушність прав людини і громадянина, встановлює механізм
гарантій цих прав, незалежність судів, діє через свої органи
тільки у рамках закону, вищим з яких є конституція, де панує
пріоритет норм міжнародного права над нормами національ­
ного права, верховенство права.
Демократична держава — це держава, організація якої
відкриває громадянам та їх об’єднанням можливість форму­
вання державних органів, впливу на зміст державних рішень,
реалізує вимоги щодо реалізації в цих рішеннях своїх соціаль­
них інтересів.
Світська держава — це держава, де основним принци­
пом є відокремлення церкви від держави і школи від церкви
(Конституції Італії (ст.7), Франції (ст.1)). Протилежністю
світської держави є теократична держава, де державна влада
належить церковній ієрархії.
§2. Конституційно-правовийстатусдержавних
органів
Становище кожного державного органу, яке регулюєтьсяправовими нормами, складає його правовий статус. — Правовий статус державного органу включає :
Соціальне призначення цього органу, яке знаходить свій
вираз в його завданнях.
Невід’ємний елемент правового статусу державного ор­
гану — його компетенція, яка складається з його функцій та по­
вноважень (К=Ф+П).
Компетенція державного органу реалізується тільки в
його актах і діях. «Державний орган може тільки те, що дозво­
лено законом» — таким є основний принцип його діяльності.
61
/>С. К. Бостан, С. М. Тимченко
Важливим елементом статусу державного органу є по­
рядок його формування (частіше обрання або призначення).
Внутрішня організація.
Порядок роботи державного органу, його процедура.
У багатьох державних органів елементом правового ста­
тусу є відповідальність.
DII. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання і. Використовуючи тексти або витяги з консти­туцій зарубіжних країн:
зробити виписки конституційних характеристик 5 за­
рубіжних держав;
визначити складові конституційно-правового статусу
органів законодавчої або виконавчої влади однієї країни. Ре­
зультати оформити у зошиті із конкретним посиланням на ті
чи інші статті конституції обраної держави.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:
Держава як конституційно-правовий інститут — це…
Соціальна держава — це…
Правова держава — це…
Демократична держава — це…
Світська держава — це…
III. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Конституционное (государственное) право зарубеж­
ных стран: Учебник: В 4-х томах. -Т. 1-2 /Отв. ред. Б.А. Стра-
шун.- 2-е изд.- М.,1996.- С.217-236.
Чиркин В.Е. Конституционное (государственное) право
зарубежных стран. Учебник.-М.,1997.-С.88-100.
62
ТЕМА4.2. ФОРМИДЕРЖАВНОГОПРАВЛІННЯ В ЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
І. ТЕКСТИЛЕКЦІЙ*
1/>. Поняття”формадержавногоправління”. 2. Типологія формдержавногоправління3. Монархіявзарубіжних країнах. 4. Поліархіявзарубіжнихкраїнах
§/>1. Поняття”формадержавногоправління”
З поняттям «форма правління», його змістом Ви вже знайомі з навчального курсу «Теорія держави і права». Але форма правління, що зовнішньо відображає зміст держави, є таким же багатогранним явищем, як. і сама держава. Тому по­ряд з загальною теорією держави вона виступає предметом безпосереднього вивчення і іншими юридичними науками, зо­крема конституційного (державного) права.
Аналіз сучасної юридичної літератури показує на на­явність певного різноманіття дефініцій форми правління, які, з суто формальних позицій, можуть бути поділені на прості і складні. Прості дефініції невеликі за обсягом, зміст їх у вищій мірі абстрактний і вказує лише на найбільш суттєві ознаки са­мого поняття. Такий підхід до дефінітивного формулювання форми правління використаний, зокрема, українськими дослідниками — теоретиком П.Рабиновичем і консти­туціоналістом В.Шаповалом, російським теоретиком С.Кома-ровим, білоруським конституціоналістом М.Чудаковим. Ос­танній відзначає, що «під формою правління найчастіше ро­зуміють устрій вищої державної влади. Форма правління — це
*/>3вертаємо Вашу увагу на те, що в цій темі подаються не тези лекцій, а самі тексти лекцій. їх зміст, який не завжди співпадає з традиційними точ­ками зору щодо поняття та класифікації форм державного правління, відоб­ражають власну позицію одного з авторів — С.К.Бостана.
63
/>С.К.Бостан, С.М.Тимченко     продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
1
тип головування в даній державі”1. С.Комаров вважає, що «форма правління являє собою відображення способів ор­ганізації державної влади конкретної держави»2, а В.Шаповал визначає її як «спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави»3.
Складні дефініції більш великі і, відповідно, змістовніші. За обсягом охоплених ними відповідних ознак їх, теж умовно, можна розділити на три групи.
Як вихідну для першої групи візьмемо дефініцію, запропо­новану харківською дослідницею О. Скакун, котра визначає форму державного правління як «порядок утворення й ор­ганізації вищих органів влади в державі»4. Дещо ширше визна­чення сформульоване авторами виданого в Мінську «Словни­ка сучасних економічних і правових термінів». Вони вважа­ють, що форма правління це «поняття, яке характеризує струк­туру, порядок утворення й організації вищих органів держав­ної влади і встановлений у даній державі порядок відносин між ними»5. Майже такий сенс у зміст даного поняття, але з де­якими уточненнями вкладають і інші вчені. Наприклад, київські юристи — автори узагальнюючої праці з теорії держа­ви і права — до вищих органів державної влади додають ще
Ч/>удаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.-Мн.: Харвест, 1998.-С.282-283.
Комаров С А. Общая теория государства: Курс лекций.—Изд.2-е, испр. и доп.,-М.,1995.-С52.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.—К.: АртЕк, Вища шк., 1997.—С.80; Шаповал В.М. Державний лад країн світу,—К. Український Центр Правничих Студій, 1999,—С. 282.
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник.—Харьков: Консул; Ун-т внутр. Дел,2000.—С.79; Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підруч­ник / Пер. з рос—Харків: Консум, 2001—С.73. Дещо вужче дефініція російського дослідника А.Якушева. Див..Якушее А.В. Конституционное пра­во зарубежных стран (курс лекцій).—М.: Приор,2000.—С.23.
Словарь современных экономических и правовых терминов / Авт.сост. В.Н.Шимов, А.Н.Тур, Н.В.Стах и др. Под ред В.Н.Шимова и В.С.Каменко-ва.-Мн.: Амалфея, 2002.-С.668.
64
«органи управління»’, а російський теоретик В.Хропанюк замість словосполучення «взаємини органів влади» викорис­товує «розподіл компетенції між ними»2.
Для другої групи дефініцій характерно доповнення, котре вказує на певний зв’язок органів державної влади не тільки між собою, але і з населенням. «Форма правління, — відзнача­ють автори фундаментальної роботи з методологічних про­блем теорії держави і права, — характеризує порядок утворен­ня й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини один з одним і населенням»3. Такої ж позиції дотримуються В.Кулапов4, Л.Морозова5, багато інших фахівців6, що зробило цю дефініцію найбільш розповсюдже­ною у сучасній юридичній літературі. В деяких її мо­дифікаціях міститься конкретизація щодо ступеня «участі на­селення в їх (органів влади — С.Б.) формуванні»7, вказівка на
1/>Див.: Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За заг. ред. акад. АпрН України, д.ю.н., проф. В.В.Копейчикова. Стереотипне ви­дання— К.: Юрінком Інтер,2001.— С.78; Теорія держави і права: Навчальний посібник / A.M.Колодій, В.В.Копейчиков, С.А.Лисенков та ін.; За заг. ред. С.АЛисенкова та В.В.Копейчикова. — К.: Юрінком Інтер,2002.— С.93.
‘ Див.: Хропанюк В.Н. Теория государства и права.—М.,1995— С.100.
3 Див.: Проблемы теории права и государства: Учебное пособие / Под
ред. М.Н.Марченко.-М.: Юристъ,2002.-С183.
4 Див.: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузо-
ва и А.В.Малько.—2-е изд.перераб и доп.—М.: Юристъ, 2001.—С.79.
Див.: Морозова Л.А. Теория государства и права: Учебник.— Ъ1.: Юристь,2002.-С75.
6Общая теория права и государства: Учебник/Под ред. В.В.Лазарева. -2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристь, 1996. —С.ЗОЗ; Теория государства и права: Учебник для вузов/ Под ред. М.М.Рассолова, В.О.Лучина, Б.С. Эбзе-ева, — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 200І.-С.80.
Див.: Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред.В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.—М: ИНФРА-М-НОРМАД997.-С.179, 2-е изд. изм. и доп.-М.: НОРМА (ИНФРА-М),2002.—С.184; Мухаев Р.Т. Теория государства и права.— М.: Приор, 2002.-С.129-130.
    продолжение
–PAGE_BREAK–65

/>
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
“/>принципи взаємин між ними (органами — СБ.), або ж участь громадян в обранні цих органів”1, на «правовий (передусім -конституційний) порядок відносин між ними і населенням»2.
Третя група являє собою своєрідний конгломерат дефініцій, що характеризується певним індивідуальним змістом. Більшою різноманітністю відрізняються, як правило, конституціоналісти. У науковому обігу дотепер вживається визначення А.Мішина про те, що «форма правління є найбільш зовнішнім вираженням змісту держави, що обумов­лена структурою і правовим становищем вищих органів дер­жавної влади»3. К.Арановський називає форму правління як юридичну характеристику держави, що визначає умови утво­рення і структуру вищих інститутів влади, а також розподіл повноважень між ними4, а В.Чиркін — як характеристику «структури і взаємин органів законодавчої і виконавчої влади або інших основних органів держави в тих країнах, де немає розподілу на законодавчу, виконавчу і судову владу, а прийня­та концепція „республіки рад“5.
Автори 4-хтомного фундаментального видання з „Консти­туційного права зарубіжних країн“ під формою правління ро­зуміють „систему формування і взаємовідносин глави держа-
К/>онституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ. ред члена-корр. РАН, проф. М.В.Баглая, д.ю.н., проф. Ю.И.Лейбо и д.ю.н., проф Л.М.Энтина.-М: НОРМА (ИНФРА-МрООО.-СПб.
Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Рогачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина.— Харьків: Право, 2002.-С.86.
3 Див.: Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубеж­
ных стран: Учебник.— М.: Белые альвы,1996,— С.79. 19 Див.: Чиркин В.Е.
Конституционное право зарубежных стран.—М.: Юристъ,1997.—С.139.
4 Див.: Арановский К.Ф. Государственное право зарубежных стран: Учеб­
ник для вузов. -М: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998.- С.154.
5 Див.: Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. — М.:
Юристъ,1997. -С.139.
66
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
зи, вищих органів законодавчої і виконавчої влади’“, ук­раїнський конституціоналіст АТеоргіца — »спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумов люється становищем глави держави та його відносинами із за­конодавчою владою”2, а В.Шановал в одній з останніх, допов­нених ним дефініцій, стверджує, що «форма державного правління — це відображений в основному законі спосіб ор­ганізації державної влади, який засвідчує особливості компе-тенційних взаємозв’язків між вищими органами держави, на­самперед тими, що співвіднесені із законодавчою та виконав­чою владою»3.
Відокремлено у цьому ряду стоїть дефініція Е.Григониса, на думку котрого, форма правління «являє собою організацію вищої державної влади в країні, певні способи її здійснення, що залежать від політичного режиму» *.
Причина цього різномаїття поглядів, на нашу думку, по­лягає у тому, що вчені по-різному «бачать» об’єкт пізнання. Спробуємо і ми скласти уявлення про форму правління дер­жави, як частини об’єктивно існуючого матеріального світу. І почнемо за допомогою методу «від зворотного», тобто зі з’ясу­вання суті поняття «правління».
Зміст поняття «правління», на відміну від поняття «уп­равління», в сучасній державознавчій літературі не розкри­вається. Яскравим прикладом цього є те, що навіть у «Юри­дичній енциклопедії» термін правління наводиться лише в од-
1/>Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник
в 4-х томах. -Т.1-2 /Отв. ред. Б.А. Страшун.- М: БЕК, 1995- С.ЗОЗ. 23 Гри-
гонис Э.П. Теория государства и права: Курс лекций.—СПб.: Питер, 2002.—
С.60.
2 Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.—Тер­
нопіль: Астон,2003.-С199.
3 Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник консти­
туційного суду України,—2003.—№2.—С.49.
4 Григонис Э.П. Теория государства и права: Курс лекций. — СПб.: Питер,
2002. — С.60.
    продолжение
–PAGE_BREAK–67
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>ному значенні: як «виконавчий колегіальний орган колектив­ного підприємства, господарчого товариства…»1. Дійсно, по­няття «правління» містке, воно може бути статичним, як у за­значеному випадку, так і динамічним. Нас цікавить останній аспект, де «правління» виступає як вид соціального керівництва, котрий цілеспрямовано впливає на певну сферу соціальних відносин. Оскільки це керівництво (правління) може здійснюватися на різних рівнях: сімейному, корпоратив­ному, державному тощо, термінологічне позначення виду правління, що відповідає кожному з цих рівнів, завжди потре­бує конкретизації.
Відносно досліджуваної нами проблеми правління буде державним, тобто «державне правління», яке являє собою особливий і самостійний вид діяльності держави щодо керівництва соціальними процесами, котрі б результатом взаємодії певного кола державних органів, які у сукупності ут­ворюють спеціальну державну систему. Саме ця система, вис­тупаючи як своєрідний «двигун», що виробляє «енергію» правління в державі і є, на нашу думку, тим самим об’єктивно і реально існуючим об’єктом пізнання — «формою державного правління».
Системність — це головна умова, середовище матеріально­го існування форми державного правління. Вона насамперед виявляється у тому, що форма державного правління як систе­ма має свою мету, тобто те, чого вона повинна досягти на ос­нові свого функціонування — правити (керувати) державою. Це дуже важливо, тому що об’єкт виступає як система лише відносно своєї мети. Ціль, вимагаючи для свого досягнення визначених функцій, обумовлює через них склад і структуру системи.
Склад системи — повна (необхідна і достатня) сукупність елементів системи, узята поза її структурою. В якості еле-
Ю/>ридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ім. М.П.Бажана, 2002.- Т.4: Н-П.-С.715
68
ментів форми державного правління — внутрішньої вихідної ниці, функціональної частини системи, власна будова якої не розглядається, а враховуються лише її властивості, не­обхідні для побудови і функціонування системи, — виступають органи державної влади. Однак склад системи — це просто набір елементів, котрий не здатний виконувати відповідні функції і досягти мети без наявності структури — тобто відповідних відносин і зв’язків, що утворюють певну цілісність, єдність між цими державними органами. Оскільки процеси державного керівництва здійснюють різні органи, доцільно підкреслити, що «державне правління» є прерогати­вою тих органів, який за словами М.Коркунова, здійснюють «верховне управління», тобто вищі органи державної влади. Саме структурно-інституціональна єдність цих вищих органів держави складає основний каркас «форми державного правління».
Постає питання: чи усі вищі державні органи здійснюють державне правління, які взаємозв’язки між ними і на чому во­ни базуються?
На перше питання можна відповісти, погодившись з наве­деними вище думками В.Шаповала та авторів багатотомного видання з «Конституційного права зарубіжних країн» за ре­дакцією Б.Страшуна про те, що структурними елементами форми державного правління виступають тільки вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Якщо точніше, то дана систе­ма буде складатися з наступної тріади вищих державних інститутів: інституту законодавчої влади, інституту глави дер­жави та інституту уряду. Як бачимо, до складу елементів фор­ми державного правління не входять органи судової влади. Це обумовлено тим, що вони суттєво впливають на форми і мето­ди здійснення політичної влади, тобто «відповідають за стан» іншої складової частини форми держави — форми політичного режиму. Можна погодитися з деякими авторами (наприклад, В.Чиркіним), що і судова влада впливає на форму державного
69
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
правління, але цей вплив непрямий, і обумовлений він загаль­ним станом форми держави, у системі якої знаходяться ці ор­гани.
Що стосується взаємозв’язків елементів форми державно­го правління, то вони обумовлені відповідним принципом, по­кладеним в основу цієї структурно-інституціональної системи влади. Якщо її будова базується на принципі концентрації а не розподілу влади, то кількість взаємозв’язків у системі — влада законодавча, влада глави держави і влада уряду — мінімальна, оскільки вони «замикаються», як правило, на одному елементі (органі), що, по суті, і править у державі. Якщо за основу узя­тий принцип деконцентрації влади, тобто розподілу влади, то кількість взаємозв’язків у зазначеному владному трикутнику збільшиться і саме державне правління буде результатом за­гальної (сукупної) діяльності названих вище органів держав­ної влади.
Ці взаємозв’язки виявляються:
а)принципом розподілу (або нерозподілу) влади;
б)у порядку формування вищих органів законодавчої і
виконавчої влади;
б)у розподілі компетенції між ними;
в)у способах взаємного впливу цих органів через засоби
контролю і відповідальності один перед іншим.
Виходячи з викладеного     продолжение
–PAGE_BREAK–форма державного правління, на нашу думку — це структурно -інституціональна і функціональна державна система, зміст якої визначається принципами організації та взаємодії вищих органів законодав­чої і виконавчої влади, порядком їх формування та правовим становищем.
Ця «матеріальна» модель, у свою чергу, може стати джере­лом різних дефініцій, вироблених представниками різних на­укових галузей державознавства під своїм «гносеологічним» кутом зору. У юридичній науці, наприклад, можна виділити кілька теоретичних рівнів сприйняття досліджуваного явища,
70
ио, деякою мірою, знайшло відображення у наведеному гру-лнні дефініцій. Вказуючи на їх авторів, ми не випадково ак­тували увагу на «належність» вчених до однієї з галузей юридичної науки — теорії держави або ж конституційного їжавного) права. Як видно, і теоретики, і консти-юналісти знаходяться у всіх цих групах, і це, на наш по­гляд, свідчить про певну непогодженість отриманого результа­ту з предметом науки, яку даний учений представляє. З метою запобігання такої плутанини є необхідність у розмежуванні пізнавальних підходів: теоретикам доцільно вивчити форму державного правління через призму сутнісних якостей держа­ви на загальнотеоретичному рівні, а конституціоналістам — че­рез призму конституційного законодавства та конкретної політико-правової практики — особливі й одиничні їх прояви. З позиції теорії держави, форму державного правління, на наш погляд, слід розуміти як спосіб вираження тієї сторони змісту держави, що визначається принципами організації та функціонування системи вищих органів законодавчої і виконав­чої влади, порядком їх формування та правовим становищем.
А з позиції конституційного права — як відносно стійку, що одержала своє закріплення в юридичних, як правило, консти­туційно-правових нормах, структурно-інституціональну сис­тему влади, зміст якої визначається порядком формування, правовим становищем і принципами взаємовідносин вищих ор­ганів законодавчої і виконавчої влади. Іншими словами, форма державного правління, з позиції конституціоналіста — це кон­ституційно-правовий інститут, який являє собою внутрішньо погоджену систему норм, що регулюють у їх єдності порядок формування, правове становище і принципи взаємовідносин ви­щих органів законодавчої і виконавчої влади.
З вищенаведеного витікає, що, досліджуючи форму дер­жавного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтво­рюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі (прото­типи) форм державного правління. У сучасному світі особли-
71
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
в/>е й одиничне в цих теоретичних прототипах знаходять висвітлення в їх конституційних моделях. Ефективність ос­танніх, у свою чергу, може бути оцінена тільки при зіставленні з їх практичними проявами, або ж, за словами Г.Єллінека, політичними формами державного правління, котрі являють собою не систему елементів з передбачуваним результатом, aсукупність функціональних взаємовідносин відповідних суб’єктів влади, результатом якої є реальне (практичне) правління в державі.
В ідеалі і теоретико-юридична, і політична моделі форми державного правління повинні збігатися, на практиці ж остан­ня, як «моментальний знімок держави» (Г.Єллінек) має схильність до «дрейфу». Цей «дрейф» може знаходитися в ме­жах, визначених правовим полем конституційної моделі, або ж виходити за нього. Тому на конституційному праві лежить ве­лика відповідальність, оскільки тільки воно може визначити межі, коли ці політичні форми державного правління стають нелегітимними і мають бути «повернуті» у правове (консти­туційне) поле, або ж коли такі відхилення від конституційно­го прототипу показують свою ефективність на практиці і тим самим обумовлюють корегування змісту самої конституційної моделі.
§2. Типологіяформдержавногоправління
Сучасна класифікація форм державного правління спи­рається на підготовлений попередніми поколіннями дослідників відповідний базис. Найбільшою різноманітністю відрізняються класифікаційні схеми зарубіжних державоз-навців, котрі в своїй більшості спираються на формально-юри­дичні або політико-практичні критерії. Для постсоціалістич-ної, у тому числі і сучасної вітчизняної юридичної науки ха­рактерний багаторівневий підхід до класифікації форм дер­жавного правління. За деякими виключеннями ані теоретики, ані конституціоналісти не виходять за межі загальноприйня-
72
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖ    продолжение
–PAGE_BREAK–НИХКРАЇН
тої класифікаційної схеми форм державного правління. Роз­поділяючи держави за формами правління, вони зокрема відзначають, що «традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку». Монархії бувають необ­межені (абсолютні) та обмежені або ж конституційні (ду­алістичні та парламентарні ), а республіки — класичні: прези­дентські та парламентарні, гібридні (змішані) та деякі особ­ливі (соціалістичні, директоріальні, монократичні, мілітарні тощо), що знайшло своє практичне втілення в одній або в не­великій групі держав.
Засади цієї класифікації, котра певним чином були «мо­дернізована» вітчизняними державознавцями радянських часів, закладені ще на рубежі минулого століття. Постає пи­тання: чи відповідає ця класифікаційна схема політико-право-вим реаліям і науковим потребам початку XXIстоліття? В принципі так, оскільки базові елементи цієї конструкції досі збереглися. Але ж у певних деталях, на нашу думку, є можли­вості для її вдосконалення.
Це, насамперед має стосуватись типології форм державно­го правління — класифікаційної операції вищого рівня, яка за найбільш суттєвими ознаками дозволяє створити «збірний» зразок (образ), тип досліджуваного явища. Чи є вищезгадані «основні форми» типами форми державного правління? З од­ного боку ніби-то так, оскільки вони займають верхню сходин­ку на цій класифікаційній схемі і є вихідними для виділення спадних видів форм державного правління. З іншого — ні, оскільки поділ на монархію і республіку, по суті, здійснюється за формальними критеріями. За наявною в юридичній науці традицією основні види (типи) форм правління тих чи інших держав визначаються порядком заміщення поста (посади) гла­ви держави — якщо глава держави обраний народом, то це рес­публіка, якщо він заміщує свій пост шляхом наслідування — монархія. Однак у сучасних умовах цей критерій втратив свою колишню сутнісну значимість і набув формальної ознаки. Для
73
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
типологізації форм державного правління потрібен ґрунтов­ний аналіз сутнісних ознак форми державного правління, зміст якої обумовлений державою (типом держави і типом її форми.—С.Б.) відповідної історичної епохи.
Історія державно-організованого суспільства свідчить, що однією з найдавніших форм організації державної влади є мо­нархія (від гр. моно — один, єдино і архія — влада, правління ‘). На питання чи є монархія типом форми державного правління ми відповідаємо ствердно, оскільки, незважаючи на деякі ви­дові розходження ЇЇ в рабовласницькому та феодальному суспільствах, у країнах Західної та Східної цивілізацій, згадані типові риси (ознаки) у сукупності створюють характерну саме для держави станово-кастового суспільства (рабовласницько­го і феодального суспільств)2типову модель форми правління, її зміст знайшов безпосереднє відображення у самому терміні монархія (моноправління) і характеризувався стійкістю, стабільністю, довготривалістю, оскільки обумовлювався сутністю держави станово-кастового суспільства, його моно-кратичною формою 3.
Громадянське суспільство, що прийшло на зміну станово-кастовому, обумовило появу нового типу держави, його загаль­ної полікратичної форми та протилежного монархії типу форми державного правління4. Структура і характер цієї структурно-інституціональної системи влади мала під собою соціально-еко­номічні, політичні й ідеологічні підстави, обумовлені спе­цифікою нового безстанового (громадянського), суспільства.
1/>Пазенюк B.C. Архія// Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ім… М.П.Бажана,1998.— ТІ: А-Г.-С.153.
Див. докладніше: Бостпан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права за­рубіжних країн: Навчальний посібник—К.: Центр навчальної літерату-ри,2004.-672 с
Див.: Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е.Чиркин.— М.: Международные отношения, 2002.—С.255
Там само.
74
Поява такої форми державного правління, де формування і функціонування складових її органів засновано на тих чи інших демократичних засадах, мало під собою насамперед соціально-економічні основи: ринкову економіку, засновану на приватній власності, нову соціальну структуру суспільства, наявність чисельного «середнього класу» тощо. Але на відміну від монархії, котра виникла ірраціонально, на базі практично­го досвіду, поява протилежної їй форми державного правління в громадянському суспільстві була підготовлена попередньою суспільно-політичною думкою. Вона, виходячи з принципу формальної рівності людей (неприпустимого для колишнього суспільства), підготувала суспільну свідомість до раціональ­ного сприйняття державної влади, представником якої може стати будь-який громадянин, створила різні моделі її декон-центрації, засновані на принципі поділу влади і їх балансу че­рез систему стримувань та противаг. Саме визнання та прак­тичне втілення цього принципу у державне життя здійснили кардинальний переворот в структурно-інституціональній сис­темі вищих органів державної влади, результатом якого став перехід від правління одного (мпнпт) органу до правління взаємопов’язаних між собою багатьох (сплй) вищих державних органів.
Як зазначалося, цю «основну» форму державного правління зазвичай називають республікою. Але широко відо­мий термін «республіка» для позначення форми правління є, на нашу думку, не зовсім вдалим, оскільки його етимо­логічний зміст не розкриває сутності досліджуваного явища. Останнє, як відомо, являє собою систему влади, владних інститутів, що має знайти відображення у його назві. Термін «монархія» для цього цілком підходить, оскільки його етимо­логічний зміст — єдиновладдя, єдиноправління — безпосеред­ньо дає уявлення про джерело і суб’єкт правління у державі. Термін же «республіка» (від лат.     продолжение
–PAGE_BREAK–res— справа і publica-публічна, суспільна), який дослівно означає «справа публічна
75
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>(суспільна)», прямого уявлення про форму державного правління не Дає. Постає питання: чому термін «республіка» зайняв місце у цьому понятійному ряду? Певною відповіддю на це може бути формальна аргументація абсолютної більшості сучасних державознавців, котрі поділ на монархію і республіку пояснюють «традицією», що склалася у державоз­навстві.
Така традиція дійсно міцно закріпилася в державоз­навстві. Своїми коренями вона сягає у давнину. Термін «рес­публіка» вперше у понятійний обіг був уведений відомим дав­ньоримським мислителем Цицероном, який, сформулювавши положення “respublicaestrespopuli” (загальна справа є спра­ву народу), сприяв входженню терміну «республіка» до суспільно-політичного лексикону та сприяв його наступному поширенню. З висоти сьогодення видно, що Цицерон під рес­публікою розумів «державу» з відповідним соціальним змістом, а не один з видів (типів) форми державного правління. На користь цього, зокрема, свідчить те, що термін «республіка» він використовував як синонім терміну «держа­ва». Одна з його праць — «Про державу» латинською мовою так і називається “Derepublica”1. Як додатковий аргумент також можна навести факт відсутності терміну «республіка» серед тих, що використані Цицероном для позначення форм держа­ви: монархія, аристократія і демократія.
Родоначальником двочленного поділу «основних форм правління» на монархію та республіку вважається відомий італійський мислитель Н.Макіавеллі. «З того часу, як Макіавеллі протиставив республіку пануванню князя, — писав Г.Єллінек на рубежі ХІХ-ХХ ст. — грецький тричленний поділ на монархію, аристократію і демократію (політію) та їх пере­кручені форми хоча й не витісняються протиставленням мо­нархії та республіки, але все ж таки пізніше й інші автори під
1/>Див.: Цицерон. О Государстве — О законах.-М.: Наука, 1Э66.-С.20, 183.
впливом Макіавеллі кладуть двочленний поділ в основу вчен­ня про форми держави»1. «Всі держави, які володіли або во­лодіють владою над людьми, — зокрема писав Н.Макіавеллі, -були або республіками або державами, керованими єдино­владно»2. Н.Макіавеллі ці поняття справді використовує дуже часто, але більш детальний аналіз його праць «Державець» і, особливо, «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» свідчить про те, що італійський мислитель, як і його попередник Цице­рон, під республікою і монархією теж розумів не форму держа­ви, а саму державу із відповідним соціальним змістом. У пер­шому випадку це держава, яка спирається на соціальну рівність, в іншому — на соціальну нерівність3.
У такому ж сенсі, тобто як синонім держави, республіку розумів і Ж.Боден. Тільки після нього суспільно-політична думка починає використовувати термін республіка і для по­значення форми правління. Це, однак, було обумовлено не стільки державницькою теорією, скільки практикою державо­творення того часу в деяких країнах. Не випадково першу спробу сприйняття терміну республіка як форми правління здійснено голландським мислителем та юристом Г.Гроцієм, за «плечима» якого був досвід побудови в Нідерландах «Рес­публіки Об’єднаних провінцій» у 80-х pp. XVIст. Англійська буржуазна революція сер. XVIIст. з її невдалою спробою вста­новлення республіки теж привернула увагу до неї мислителів (наприклад, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо та ін.), але своєрідну крапку над “і” у цьому питанні поставила американська кон­ституція 1787 p., котра юридично закріпила за створеною но­вою державою — США — так звану республіканську форму
правління.
Таким чином, юридичне закріплення і практичне втілення
ідей про республіку в СІЛА сприяли відходу від початкового
1/>Еллинек Г. Общее учение о государстве.—T.I.—СПб., 1908.—С.492.
Макиавелли Н. Государь: Сочинения.—Харьков: Фолио,1998.—С.50. 3Там само.-С. 179.
    продолжение
–PAGE_BREAK–76
77
С.К.Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>етимологічного змісту самого терміну і остаточному закріпленню у вченні про форми держави двочленного поділу на монархію і республіку. Під впливом такого переконливого досвіду в науці про державу відбулося змішання елементів різних понятійних рядів, яке чітко видно, якщо на це явище подивитись через призму понятійно-категоріального апарату сучасного державознавства, особливо вітчизняної загальної теорії держави і права.
Спираючись на такі ключові поняття останньої як сутність держави та форма держави, можна дійти висновку, що, використовуючи положення «публічна справа є справа на­роду», Цицерон, як утім і Н.Маккіавелі, Ж.Боден та ін., мали на увазі не форму держави, а соціальну сутність останньої. Са­ме у цьому ж сенсі, на нашу думку, має бути використаний у державознавстві термін «республіка», який би слугував для ха­рактеристики якісно нової, народної держави. Тобто під рес­публікою, повертаючись до початкового змісту цього терміну, слід розуміти створену народом (populi) державу, соціальне призначення та мета функціонування якої є забезпечення його загальних інтересів (публічної справи — respublico), а не окре­мих верств населення. Оскільки забезпечення загальних інте­ресів народу можливо за умов рівності усіх його суб’єктів (гро­мадян), то республіка — це держава, сутність якої обумовлена певним періодом розвитку державно-організованого суспільства, а саме його «громадянським» станом. Іншими сло­вами республіка — це тип держави епохи громадянського суспільства. Всі ж держави колишньої, станово-кастової епохи за своєю сутністю і відповідно типом — «нереспубліки» (аге-spublica), оскільки були засновані на соціальній нерівності суб’єктів державного спілкування. З точки зору формальної логіки нонсенсом виглядає позначення, наприклад, античних держав як республік, оскільки вони були «загальною справою» тільки частини народу, в той час як інша його частина, як пра­вило, набагато чисельніша, знаходилась у рабстві. Станова ра-
78
бовласницька або феодальна держава за своєю сутністю у принципі не може бути республікою.
Неузгодженість понять «монархія» і «республіка» прояв­ляється і на сучасному етапі. Так звані «парламентарні мо­нархії», котрі, якщо узяти за основу традиційний критерій -порядок заміщення поста глави держави, з одного боку на 1/3 є «монархіями», оскільки державу очолює спадкоємний, не відповідальний ні перед ким глава держави, а з іншого — на 2/3 республіками”, оскільки органи законодавчої і урядової вла­ди формуються безпосередньо (парламент) або опосередкова­но (уряд) громадянами. Питання виникає також щодо наяв­ності «феодальних» монархічних форм за походженням в роз­винутих країнах Європи, Північної Америки, Азії та Австралії, які вже віджили, і конституюванні множини «прогресивних» республіканських форм у відсталих державах Африки.
На сучасному етапі такі суперечності все більше стають очевидними і свідчать про наявність певної кризи у питаннях про класифікацію форм державного правління. Тому цілком закономірними є спроби деяких вчених знайти нові підходи щодо поділу держав за їх формами правління. У цьому плані заслуговує на увагу точка зору Е.Григониса, котрий стверд­жує, що «всі форми правління можна поділити на єдиновладні та засновані на поділі влад, причому як тими, так і іншими мо­жуть бути і монархія, і республіка»1. На перший погляд, автор ніби-то дає зрозуміле пояснення з приводу того, що являють собою «африканські республіки», котрі за цим критерієм є “єдиновладними республіками”. Але “єдиновладна рес­публіка,” як і «монархія, заснована на поділі влад», це «нон-сенсні», за своїм змістом словосполучення, такі, що взаємо ви^ ключають один одне, оскільки у принципі монархія має бути тільки єдиновладною, а республіка — тільки такою, що засно­вана на поділі влад. У даному випадку ми маємо справу зі
1/>Григонис Э.П. Теория государства и права.—СПб.: Питер,2002.—С.62.
79
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ    продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>своєрідною «підгонкою» нового змісту під традиційні, непо­рушні поняття, що однак, чіткості цьому питанню не додає.
Щоб вийти з цієї ситуації, на нашу думку, необхідно знай­ти терміну «республіка» відповідне місце у понятійному ряду: держава — тип держави — тип форми держави — тип форм дер­жавного правління та переглянути критерії типологізації і класифікації форм державного правління.
Зазначений вище понятійний ряд для відповідної історич­ної епохи виглядає наступним чином:
держава епохи станово-кастового суспільства за типом
— нереспубліка (arespublica), за типом форми держави — моно-
кратія, за типом форми державного правління — монархія;
держава епохи громадянського суспільства за типом –
республіка, за типом форми держави — полікратія, а за типом
форми правління пропонуємо назвати цю державу
поліархією.
Термін поліархія, що походить від сполучення грецьких слів полі — багато і архія — правління, влада, вперше в науко­вий обіг був уведений на початку 50-х pp. XXст. американсь­ким політологом Р.Далем. Вважаючи незаслуженим те, що він вийшов з уживання, наступну свою наукову діяльність Р.Даль пов’язав з розробкою його змісту. Віддаючи належне амери­канському політологу за «реанімацію» терміну «поліархія», ми однак повинні констатувати, що він використовується ним у самому широкому сенсі1, по суті, для позначення саме типу держави громадянського суспільства. На нашу думку, його відхід від смислового змісту терміну поліархія як «управління державою чи містом багатьма на противагу монархії», що
В/>одночас деякими сучасними авторами термін поліархія трактується дуже вузько, наприклад як «множина форма правління різних осіб, родин». Див.: Пазенюк B.C. Архія // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ім… М.П.Бажана,1998.— ТІ: А-Г.-С153.
80
містилось в оксфордському словнику 1909 р. і самому Р.Далю послужило відправною точкою для його наукових розробок, не має достатніх підстав. Більш слушною у цьому випадку вва­жаємо думку авторів зазначеного вище довідникового видан­ня, які під поліархією розуміють форму організації влади про­тилежну монархії.
Введення терміну «поліархія» і в науковий обіг вітчизня­ного державознавства, у тому числі і конституційно-правової науки, сприяло б, на нашу думку, досягненню певного балансу між термінами «монархія» і «республіка.
Використання „поліархії“ замість „республіки“ при типо­логії форм державного правління», по-перше, усунуло б існую­чий мовно-термінологічний «грецько-латинський» дисбаланс у цьому питанні, беручи за основу одну мову — грецьку, котра є загальновизнаним термінологічним джерелом державознав­ства, на відміну від латинської, яка вважається мовою права (правознавства).
По-друге, усувається існуючий дисбаланс між етимо­логічним змістом цих понять. Монархія — влада, яка є похідною від одного суб’єкту, а правління є результатом дії теж одного державного органу — монарха; поліархія — влада, яка похідна від багатьох суб’єктів (народу), а правління є ре­зультатом колективних дій теж багатьох (більше одного) дер­жавних органів.
По-третє, обидва ці терміни за природою відображених в них явищ є юридичними (нейтральними), оскільки безпосе­редньо пов’язані з державною владою. При старому поділі мо­нархія — за змістом політико-правовий термін, республіка ж -соціальний.
І нарешті, використання термінологічної пари: монархія -поліархія внесе у науку загальної теорії держави і права пев-
1/>Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространство // Антология мировой политической мысли: В 5 т.—Т.2.—С.614.
81
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕ    продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
ний порядок у понятійний ряд: держава — тип держави — тип форми держави — тип форм державного правління, де термін «республіка», виходячи зі свого етимологічного змісту, у цій понятійно-категоріальній ієрархії має зайняти більш високу, ніж раніше, сходинку.
Відносно критеріїв класифікації, нагальною є потреба у створенні комплексного класифікатора форм державного правління як певної сукупності ієрархічно розміщених кри­теріїв, котрі залежно від свого змісту, будуть використані для визначення типів, видів та підвидів форм державного правління. До складу такого класифікатора доцільно включи­ти такі класифікаційні критерії.
Принцип поділу влади, відсутність або наявність якого
вирішальним чином впливає на спосіб організації, механізм
реалізації державної влади, а відповідно і на здійснення
правління в державі.
Режим взаємодії вищих органів законодавчої і виконав­
чої влади (режим злиття, режим поділу, режим
співробітництва) та ступінь впливу інститутів глави держави
і законодавчої влади через засоби формування та контролю на
урядову владу.
Спосіб (порядок) формування вищих органів виконавчої
та законодавчої влади.
Як видно, критерій, що вказує на способи формування державних органів (особливо інституту глави держави), кот­рий завжди вважався головним, ми помістили на останньому місці. І це не випадково, оскільки у сучасних умовах він набув формального характеру. Як підтвердження цьому можна вка­зати на однаковий правовий статус глав держав з т.зв. парла­ментарною формою правління, коли одні з них наслідують цю посаду («парламентарна монархія), а інші — на неї обирають­ся (»парламентарна республіка”). У сучасній юридичні літера­турі справедливо відзначається, що ці «обидві форми держав­ного правління не мають принципової різниці в організації та
82
кціонуванні вищих органів державної влади, за винятком зизнання главою держави обраного президента або,
ювідно, спадкового монарха» \
Порядок заміщення посади глави держави на певному історичному етапі (майже до початку XXст.) дійсно був од­ним з тих основних чинників, що визначав зміст форми правління. Але у подальшому він втратив своє колишнє пер­шорядне значення, оскільки визначальним для поділу форм правління стало визнання принципів, на яких будується відповідна система владних органів, котра здійснює правління у державі, а не хто є главою держави і яким шляхом він заміщує цю посаду. З урахуванням цього можна скласти удос­коналену класифікаційну схему форм правління сучасних держав.
Узявши за основу принцип поділу влади, відсутність або наявність якого обумовлена сутністю держави відповідної історичної епохи, ми можемо визначити вихідні для цієї кла­сифікації одиниці. Ними будуть, з одного боку, монархія, обу­мовлена типом держави станово-кастового суспільства з його монократичною формою, а з іншого — поліархія, обумовлена типом держави громадянського суспільства з його полікратич-ною формою.
§3. Монархіявзарубіжнихкраїнах
3.1. Поняття монархічної форми правління. Класифікація монархічних держав
Монархія склалася ще на зорі появи держави, у суспільствах ранніх землеробських культур, де організація влади, здійснювана на жорстко централізованій основі, згори
1/>Тихонова Є А. Парламентська республіка // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ім… М.П.Бажана, 2002.- Т.4: Н-П.-С.438-439.
83

/>
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
донизу, була найбільш ефективною, зрозумілою, відповідала найсуворішій регламентації сільськогосподарського вироб­ництва, духовному світу хліборобів-общинників. Духовною її основою було те, що в патріархальній свідомості склалося уяв­лення про природну нерівність людей, їх диференціацію за майновим становищем, званням, місцем в соціальній ієрархії. Звідси і розподіл суб’єктів державного спілкування (населен­ня) за походженням «на тих, хто допущений і тих, хто не допу­щений до здійснення верховної влади…’». Саме закріплена у праві соціальна нерівність населення є джерелом і живильним середовищем монархічної влади протягом тривалого історич­ного періоду. В історії державно-організованого суспільства цей період займає цілу епоху — епоху станово-кастового суспільства. Протягом усього цього часу така форма ор­ганізації верховної державної влади набула відповідних типо­вих рис (ознак).
Першою, найбільш суттєвою ознакою, котра етимологічно знайшла своє практичне втілення у змісті самого терміну мо­нархія, є єдиновладдя (єдиноправління). Це означає, що дер­жавна влада, яка характеризується організаційною і функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в ру­ках одного з них — глави держави, що персоніфікується монар­хом. Оскільки серед суб’єктів державного спілкування один він є джерелом державної влади, то в його руках зосеред­жується вся повнота цієї влади. Влада монарха верховна, суве­ренна, не знає обмежень і поширюється на усі сфери держав­ної діяльності. Тобто правління в такій державі є результатом одноособових дій одного вищого органу влади — глави держа­ви, оскільки навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь-якого питан­ня залишається за ним.

(НОРМА-ИНФРА), 2002.-С593. 84 П />роблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов /Под.общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С.Нерсесянца.—М.: НОРМА
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Суть другої ознаки, котра вказує на монархічний характер системи влади цієї історичної епохи, полягає у тому, що суб’єкти державного спілкування (населення) усунуті від про­цесу формування органів верховної влади, а відтак і процесу легітимації політичної влади у державі. Владні інституції фор­муються одним правителем і відповідальність несуть перед ним.
Третьою типовою ознакою монархічної форми правління є відсутність юридично закріпленого механізму відповідаль­ності глави держави. Правитель не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.
Четверта її ознака — спадковість при передачі влади від од­ного глави держави до іншого,
П’ята — безстроковість, довічність влади правителя.
Шосте — така форма правління є політичною, за своєю сут­тю не правовою (точніше неконституційною) системою влади, оскільки її структура і порядок функціонування визначаються монархом, виходячи з власних міркувань політичної доцільності.
Таким чином, монархія — це типова для держави станово-кастового суспільства структурно -інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцент­рована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повно­важень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.
Монархія як форма правління держави колишньої епохи, в епоху громадянського суспільства закономірно має піти з історичної арени. Це підтверджує і тенденція її розвитку в ос­танні сто років: якщо на початок минулого століття країни з монархічною формою правління за своєю чисельністю суттєвого переважали, то на початку XXIст., за деякими дани-
85
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ми, таких держав існує 45, тобто біля 1/5 всіх країн світу. Гео­графія її поширення така: в Європі — 12 (Андорра, Бельгія, Ва­тикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксем­бург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці — 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії — 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тон­га, Тувалу); в Азії — 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Ма­лайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці — З (Лесото, Свазіленд, Марокко) ‘.
Перелічені вище монархії визначені за традиційним кри­терієм — порядком заміщення посади глави держави (насліду­вання, хоча в деяких з цих країн вони обираються), але, якщо узяти за основу поділ влади, то «справжніх» монархій у сучас­ному світі стане ще менше. Такими, на нашу думку, мають бу­ти держави, які за рівнем соціально-політичного розвитку «знаходяться» ще у станово-кастовому суспільстві, або ж на перехідному до громадянського суспільства етапі. Ключовою ознакою форми їх державного правління є невизнання прин­ципу поділу влади, котре приводить до єдиновладдя глави дер­жави, що етимологічно знаходить своє практичне втілення у змісті самого терміну «монархія».
Виходячи з цього, дійсною монархією, на нашу думку, слід вважати не державу, глава якої формально наслідує владу, а лише ту державу, де політична влада зосереджена в руках її глави, поширюється на усі сфери державної діяльності і “є рушійною силою усього державного механізму”2. Саме у такій державі глава держави є монархом, оскільки він є єдиновлад­ним правителем. В т.зв. «монархії, заснованій на поділі влади» (парламентарній монархії), глава держави не є монархом,
1/>Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.205.
2 ЕллинекГ. Общее учение о государстве.—T.I.—СПб., 1908.—С.502.
оскільки колишня його одноосібна влада (тоді він дійсно був монархом) поділена поміж іншими органами, котрі у цій сис­темі владних відносин, як правило, переважають владу глави держави. Керівник такої держави — це не монарх, а лише глава держави, який займає свою посаду у певному порядку престо-лонаслідування. Така держава за формою правління, на нашу думку, взагалі не є монархією, навіть обмеженою, оскільки щоб так називатись потрібна наявність єдиновладдя у державі, котре могло б бути обмеженим якимось іншим органом, але без втрати самого монархічного елементу.
Виходячи з цього, існуючі ще у сучасному світі монархії, залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави -монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені. До необмеженої, як це загальноприйнято, слід віднести абсолютну монархію, а до обмеженої, на противагу традиційній класифікації, тільки т.зв. дуалістичну монархію. Останню поряд з т.зв. «парламентарною монархією», як прави­ло, визначають як конституційну. Це, на нашу думку, не до­сить правильно, оскільки всі сучасні форми правління, у тому числі і деякі абсолютні монархії, тією чи іншою мірою знахо­дять своє закріплення у конституційному законодавстві.
3.2. Абсолютна монархія
Абсолютна монархія як форма правління держави колиш­нього станово-кастового суспільства зберегла основні свої ри­си передусім на арабському Сході. Така її живучість пояс­нюється наявністю «благодатної» соціально-економічної бази і відсутністю характерних для класичного абсолютизму гос­трих соціальних суперечностей. Це обумовлено багатими при­родними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дозволяє абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально спрямовану політику і таким чином гальмувати об’єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще знаходяться, та їх перехід до громадянського     продолжение
–PAGE_BREAK–87
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна ба­за, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від останнього сучасну аб­солютну монархію відрізняє також те, що її зміст, як правило, визначається нормативними актами: конституціями або ж прирівняними до них конституційними законами, що на Сході, зазвичай, називаються нізамами. Однак вони виступа­ють певним прикриттям, її «сучасною оболонкою», оскільки походять від монарха, котрий є джерелом всієї влади у дер­жаві. І нарешті, у державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного роду дорадчих установ, котрі, однак, одно­осібну владу монарха ніяким чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню, на нашу думку, доцільно було б визначити як неабсолютну.
На сьогодні до держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Бруней, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію1, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав досить динамічний, тому що цілком залежить від волі одного монар­ха. Це, наприклад, знайшло своє підтвердження у Бахрейні, який, після набуття 14 червня 1971 р. незалежності, обрав для себе дуалістичну форму монархічного правління. За прийня­тою в 1973 р. Конституцією Бахрейну, главою держави визна­чався емір, він же — верховний головнокомандувач збройних сил. Виконавчу владу мала здійснювати Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначав емір. Конституція перед­бачала створення однопалатного парламенту — Національних зборів у складі членів уряду та ЗО депутатів, що обиралися б населенням на 4 роки. Але справа до цього не дійшла, у 1975 р. емір, призупинивши дію конституції, розпустив парламент, і
1/>Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201
88
тим самим, по суті, встановив замість дуалістичної абсолютну монархію. її зміст не змінився і тоді, коли через 17 років, у грудні 1992 p., був сформований спеціальний державний орган — рада (шура) з ЗО чоловіків, котра на дорадчих началах, як прийнято в цих країнах, брала участь у розробці проектів за­конів, що затверджуються главою держави1.
Схожим є і зміст форми правління Саудівської Аравії. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням вла­ди сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король водночас є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними сила­ми; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і за­гальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розгля­дається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Ра­да міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним нізами уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регу­люється спеціальним нізамом 1958 року. Консультативна ра­да, організація якої регулюється спеціальним нізамом 1992 p., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів нізамів, підготовлених Радою міністрів. Він призна­чається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 ро­ки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди2.
Як зазначалося, характерною рисою неоабсолютної мо­нархії є те, що її владна конструкція може бути закріпленою у
1/>Див.: .Федоренко В.Л. Бахрейн // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ім.М.П.Бажана,1998.—
Т.1: А-Г.-С.2О2.
Див.: Правовые системы стран мира. Энциклопедический справоч­ник / Отв. ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОР-МА-ИНФРА-М,2001.-С.562.
89
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ    продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
«конституції» або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційного документу (нізаму) 1992 р. декларує: «система влади у Королівстві Са­удівська Аравія — монархічна. Влада належить синам короля -засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів…». Ст.5 Конституції («Базового статуту держави» Оману 1996 р. проголошує, що «система правління — султанська (»монархічна”). І далі міститься поло­ження, відповідно до якого влада буде успадкована по чо­ловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Ана­логічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також «недоторканними» персонами.
На «конституційному» рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Консти­туції Бахрейну прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Ката­ру також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повнова­ження на призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. До наведеного додамо, що до компе­тенції монархів цих країн належить прийняття законів, їх ра­тифікація, повсюдно монарх є верховним головнокомандува­чем1. «Конституційні» норми, які надають такій формі правління певний «ореол» легітимності, ще більше підвищу­ють правлячий статус глави держави, посилюють його абсо­лютну владу.
3.3. Дуалістична монархія
Дуалістична монархія, будучи історично перехідною фор­мою державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи
1/>Георгіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201
90
монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших — те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої глади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламен­том законопроекти. Наявність парламенту, котрий фор­мується частково на основі загальних виборів, його мож­ливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та уряду — у виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності — вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління.
Згадані елементи так чи інакше знайшли своє відображен­ня в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко,
В Кувейті главою держави є емір. Він же — верховний го­ловнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і ду­ховний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем’єр-міністра емір призна­чає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії. Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові — Національ­ним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чо­ловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу
при емірові1.
Відповідно до конституції країни 1952 р. главою Йор­данського Хашімітського Королівства є король, який володіє
1/>Див.: Федоренко ВЛ. Кувейт // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ІМ… М.П.Бажана,1998.— Т.З: К-М.-С.426.
91
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і зако­нодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними си­лами як верховного головнокомандувача; право оголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призна­чення виборів у Палату депутатів (нижню палату) і призна­чення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сена­ту і прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, при­своєння і позбавлення цивільних і військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами і медалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження ви­несеного судом смертного вироку.
Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем’єр-міністром. Король призначає прем’єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем’єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуються прем’єр-міністром і міністрами і у передбачених Консти­туцією і законом випадках передаються королю для затверд­ження.
Прем’єр-міністр і міністри несуть колективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення дер­жавної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідаль­ний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата ви­носить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.
Законодавча влада належить королю і Національним збо­рам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Се­нату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Пала­ти депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих вибо-
92
рах. Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: шість місць — за бедуїнами (корінними жителями країни), три місці — за черкесами і че­ченцями, дев’ять місць — за християнами. Прийнята 19 листо­пада 1974 р. парламентом поправка до конституції дає королю право розпустити обидві палати парламенту і правити країною протягом року одноосібно !.
Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х pp. XXст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії -своєрідному доповненні до Конституції 1952 p., —Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у «вільному волевиявленні народу». У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р.2
Форма державного правління Марокко юридично знайш­ла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсо­лютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, сим­вол єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призна­чення прем’єр-міністра, формування складу уряду, оголошен­ня в країні надзвичайного стану, призначення суддів тощо. У
1/>Див.: Федоренко ВЛ. Йорданія // Юридична енциклопедія: В 6 т./ Ред-
кол.: Ю.С.Шемшученко та ін.— К.:«Укр. енцикл» ім… М.П.Бажана,1999.— Т.2:
Д-Й.-С.740.
2 Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв.
ред.—д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев.—2-е изд. изм. и доп.—М.: НОРМА-ИН-
ФРА-М,2001.-С.242-243.
    продолжение
–PAGE_BREAK–93
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законо­давчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 го­лосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декре­том передати на референдум будь-який законопроект або за­конодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консуль­тації з Головою Конституційної ради країни. Це право він ви­користовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Ма­рокко продовжувалося безпарламентське правління.
Серед парламентських рис форми правління мароккансь­кої держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парла­менту — двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 — за­гальними прямими виборами, 1/3 — колегіями виборців). Верхня палата — Палата радників — була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а та­кож органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.
На зразок запозиченої у Франції концепції «раціоналізо­ваного парламентаризму» законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з ко­ла питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентар-ної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і куль­турного життя держави. їх «конкретизацією» займається уряд, який має «регламентарні повноваження» на видання норма­тивних актів з цих питань.
По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем’єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призна-
94
-ення Королем членів Уряду Прем’єр-міністр викладає Палаті ■редставників свою програму. У переліку найважливіших по-моважень Прем’єр-міністра — здійснення регламентарної вла­ди (нормативно-правового регулювання з питань, що не вхо-
до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані Прем’єр-міністром, контрасиг-
.ься міністрами, відповідальними за їх виконання.
Прем’єр-міністр може за заявою про загальну політику аболри голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішен­ая про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту мо­же бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Та­кою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників1. Таким чином, Уряд Марок­ко несе відповідальність перед Королем і Палатою представ­ників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш ваго­мою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.
Отже, монархії у повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися в основному в Азії та Африці. І це за­кономірно, оскільки у соціально-політичному відношенні ба­гато з цих дер/ в знаходяться на різних стадіях станово-кас­тового суспільства, якому об’єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є на­самперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XXст. стали складатися в нації і в силу цього прий­няли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище. У силу
П/>равовые системы стран мира. Энциклопедический справочник.— С.414-416.
95
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
патріархально-племінної свідомості вони виходили з того, що висування даного сімейства в лідери здійснювалося за згодою соплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах у достатній мірі кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею на­селення, що відповідає певному рівню їх соціально-політично­го розвитку1.
Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних мо­нархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході обумовлено виваженою лінією, котра прово­диться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодоллари в національну економіку, впровад­жуючи сучасні технології і підвищуючи її ефективність, вони тим самим об’єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління відображає і захищає інтереси всього народу, а не тільки правлячого сімейства і йо­го оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому «продов­женню життя» монархічної форми правління у цьому регіоні, але за загальними законами суспільного розвитку монархія -це форма державного правління минулого і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу за поліархією, тобто формою державного правління, яка об’єктивно має прийти на зміну монархії. Про­цес заміни старої державної форми новою йде вже кілька століть (починаючи з перших буржуазних революцій в Європі та Америці) і факт конституювання у більшості держав світу поліархічної форми правління вказує на перспективну тен­денцію її розвитку на сучасному етапі.
А/>лександров ИЛ. Монархии персидского залива: этап модернизации.— М.: Дело и сервис, 2000.-С.152.
    продолжение
–PAGE_BREAK–96
§4. Поліархіявзарубіжнихкраїнах
4.1. Поняття поліархії. Класифікація поліархічних держав
Накопичений досвід побудови державних форм в епоху громадянського суспільства свідчить про те, що на зміну мо­нархії прийшов якісно новий тип форми державного правління, якому притаманні власні характерні ознаки.
По-перше, джерелом верховної влади є не один (моно), а багато (полі) суб’єктів державного спілкування (громадяни, виборці), які безпосередньо або опосередковано беруть участь у формуванні всіх складових інституцій форми правління -вищих органів законодавчої і виконавчої влади.
По-друге, правління у такій державі, на противагу монархії, є результатом колективних дій відповідних органів влади.
По-третє, у таких державах влада деконцентрована — єди­на за своєю суттю вона розділена на ряд гілок: законодавчу, виконавчу і судову.
По-четверте, вищі державні органи влади обираються на певний термін, тобто реалізується принцип змінюваності.
По-п’яте, державні органи через посадових осіб несуть відповідальність. Вона має насамперед політичний характер і може виражатися в таких діях, як достроковий відзив (депута­та), відхід у відставку (уряду, міністрів), розпуск парламенту тощо. Чіткий розподіл компетенції між державними органами дозволяє установити, на якій ділянці державного механізму відбувся збій у роботі і де потрібно замінити ту чи іншу поса­дову особу.
По-шосте, така форма державного правління є правовою (конституційною), оскільки її структурно-інституціональна система закріплена конституційно-правовими нормами.
Виходячи з наведеного, поліархію можна визначити як спосіб вираження сутності держави громадянського
97
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
суспільства, який знаходить своє відображення в політико-правовій системі вищих законодавчих та виконавчих інституцій, організація та функціонування котрої базується на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань та противаг.
Здійснюючи загальну класифікацію держав з такою фор­мою правління, ми повинні підкреслювати, що поліархія як тип форми державного правління — це система вищих законо­давчих і виконавчих органів держави, котра заснована на принципі поділу влади. Тобто, на відміну від єдиновладної мо­нархії, поліархія обов’язково є багато(полі)владною системою. Видові розходження змісту форм правління поліархічних дер­жав визначені компетенційними взаємозв’язками між вищими законодавчими і виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою типом поділу влади. Тип поділу влад визначається тим чи іншим підходом до тлумачення його змісту, котрий знаходить «втілення в різних формах правління і водночас відображає власне факт їхнього існування’». Теорія і практика побудови поліархічних форм державного правління свідчать про те, що в основі виникнення її окремих видів стоять три підходи до тлумачення його змісту.
Історично першим, що був обумовлений теорією і практи­кою державного будівництва Великобританії, є підхід, котрий спирається на основні концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно цієї концепції, яка заперечує жорсткий поділ влад (і то­му цей тип поділу влади умовно назвемо «м’який»), владні по­вноваження здійснюються різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ни­ми. Чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
м/>еншою є ймовірність монополізації влади, тим менше мож­ливостей для свавільного і деспотичного правління1. Оскільки у структурно-інституціональній владній системі, побудованій на основі типу «м’якого» поділу влад, над урядовою владою домінує парламент, то форми правління таких держав, зазви­чай, іменують парламентськими.
Тип «м’якого» поділу влад знайшов своє втілення переваж­но у політико-правовій практиці європейських держав. За оке­аном же був обраний інший тип поділу влад — «жорсткий», ко­трий передбачає формальну ізольованість кожної з них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. У кла­сичному варіанті цей тип поділу влад знайшов своє юридичне закріплення в Конституції США, де з системоутворюючих еле­ментів форми правління виконавча влада, яка організаційно складається з глави держави (президента) і підпорядкованого йому уряду, здійснює поточне політичне керівництво держа­вою, а законодавча, приймаючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. Оскільки формальна ізольованість державних органів призвела б на практиці до дисбалансу всієї державної влади, «жорсткий» поділ був доповнений так званою системою стримувань і противаг. Виходячи з того, що при по­будові на такому розумінні принципу «поділу та балансу влад» у формі державного правління домінуюче становище займає глава держави — президент, ці держави за формою свого правління традиційно називають президентськими.
Незважаючи на те, що обидві ці форми державного правління фактично побудовані на обумовлених різними підходами до розуміння принципу поділу влад полярних заса­дах, в них є і дещо спільне. Мова йде про встановлений у сис­темі елементів форми правління цих держав своєрідний ду­алізм владних відносин відповідних державних органів, який накладає відбиток на зміст правління у такій державі. Це знай­шло відображення у тому, що державний орган, який виконує
/>/>98
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—К.,1997.—С.81.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—К., 1997. —С.83.
    продолжение
–PAGE_BREAK–99
/>С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ф/>ункцію головного «реалізатора» правління у державі — уряд, опинився, по суті, «поглиненим» іншими органами цієї систе­ми. У президентських державах таким органом став прези­дент, який сам очолює сформований і відповідальний перед ним уряд, а у парламентарній — це відповідно парламент, який формує відповідальний перед ним уряд.
З суто теоретичної точки зору така внутрішня конструкція парламентарної і президентської поліархій, котра більшою мірою була обумовлена політико-правовою практикою відповідного історичного періоду, ніж певними теоретичними прогнозами, є незбалансованою. Історичний досвід та сучасна політична практика свідчать, що перекіс, породжений доміну­ванням у системі форми правління одного з її елементів, при відповідних обставинах, може привести до надмірної концент­рації верховної влади і самого процесу правління у державі в руках одного державного органу.
Ці недоліки певною мірою були усунуті у створеному те­орією і практикою державного будівництва XXстоліття ново­му виді форми державного правління — змішаної поліархії, ко­тра на сьогодні є однією з найпоширеніших в Європі.
Таким чином, узагальнюючи наведене, слід зазначити, що поліархії, залежно від базового типу поділу влади та ступеню впливу на уряд парламенту або ж глави держави, поділяються на парламентарні, президентські та змішані. В межах кожного з цих видів можна виділити окремі підвиди (різновиди), але це можливо тільки після аналізу теоретико-юридичної, як прави­ло, закріпленої на конституційному рівні, моделі форми правління конкретних сучасних держав. Тобто певне, закінче­не уявлення про ієрархічну класифікаційну схему, таку, що складається з трьох рівнів (тип, вид, підвид) форми правління, можна скласти після обґрунтованого аналізу конституційних моделей парламентарної, президентської та змішаної форм поліархічного правління та синтезування отриманих резуль­татів.
100
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
4/>.2. Парламентарнаполіархіявзарубіжних
країнах
4.2.1. Поняття парламентарної поліархії
Однією з ключових ознак парламентарної форми держав­ного правління є тип розподілу влади ‘. Першим показником практичного втілення принципу розподілу влад є наявність владної полісистеми, що складається з трьох інститутів вер­ховної влади: парламенту, уряду та глави держави.
Парламент — постійно діючий орган, форум, на якому відкрито, гласно і публічно обговорюються питання суспільно-політичного і державного життя народу та прийма­ються акти, котрі мають вищу юридичну силу — є носієм зако­нодавчої влади в державі. Його становище в системі вищих державних органів визначається тим, що він є вищим пред­ставницьким органом, оскільки влада, що належить народові, здійснюється ним через своїх представників — парламентаріїв. Обрані шляхом усенародного голосування представники ста­новлять у своїй сукупності орган, який реалізує або повинен реалізовувати суверенну верховну волю. Тому як офіційна доктрина, так і політико-правова практика визнають акти пар­ламенту і, насамперед закони країни, вираженням загальної волі, яка є підґрунтям їх загальнообов’язковості і верховенст­ва стосовно будь-яких інших нормативних актів.
Уряд у країнах з парламентськими формами державного правління є основним носієм виконавчої влади. Це також ок­ремо існуючий колегіальний орган, котрий здійснює функції управління державними справами. У минулому вважалося, що уряд покликаний в основному забезпечити виконання за­конів. Звідси і саме найменування влади, котра уособлюється урядом, як виконавчої. Зовнішньо відмінною рисою парла-
Ш/>аповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Кон­ституційного суду України.— 2003.—№2.— С.54.
101
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ментарної форми державного правління є наявність посади го­лови уряду.
Третій інститут верховної влади на відміну від попередніх двох колегіальних органів представлений одноособовим гла­вою держави. Його правовий статус, незалежно обраний цей глава або спадкоємний, однаково «слабкий». Цей, колись голо­вний інститут виконавчої влади, у ході історичної еволюції парламентарної форми правління втратив своє значення. Як­що в інших поліархічних державах (президентських, зміша­них) тією чи іншою мірою він пов’язаний з виконавчою вла­дою, у парламентських глава держави фактично (хоча деякі формально-юридичні норми відносно цього збереглися — С.Б.) винесений за межі виконавчої влади. Він є верховним пред­ставником держави, символом національної єдності і наступ­ності держави, однак його юридичні повноваження і ще більш конкретна політична практика не дозволяють йому широкої участі у керівництві і управлінні державними справами.
Кожний з видів поліархічного правління, як вже зазнача­лося, спирається на свій тип «розподілу влади». Відмінною ри­сою типу, притаманного формі правління парламентарної держави, є те, що поділ влади «жорстко» здійснюється між за­конодавчою та виконавчою владою з одного боку і судовою -з іншого. В площині законодавчої і виконавчої влади, взаємо-переплітіння їх організаційних і функціональних зв’язків настільки міцне, що дозволяє часом сумніватися в реальності здійснення самого принципу поділу влади. Це дає підставу де­яким авторам стверджувати, що в дійсності поділу влади в парламентських країнах немає1. Інші, серед них і відомий ук­раїнський конституціоналіст В.Шаповал, справедливо, на на­шу думку, зауважують, що мова йде про особливий тип поділу влади, який спирається на концепції дифузії (дисперсії) вла-
1/>Див.: Эншин JIM. Разделение властей опыт современных государств.— М.: Юрид. лит., 1995.-С.66-67.
102
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
д/>и1. Оскільки зміст цього типу розподілу влад є прямо проти­лежним тому, що використовується у президентських поліархіях — «жорсткому», умовно назвемо його «м’яким».
Обумовлена «м’яким» типом принципу поділу влади взаємозалежність парламенту, уряду та глави держави струк­турно створює той самий двигун, результатом функціонуван­ня якого є правління у державі. Ефективним воно може бути тільки за умови існування добре налагодженої системи стри­мувань і противаг, котра відображає баланс інтересів інсти­тутів влади та тих сил, які за ними стоять.
У більш конкретизованому вигляді наведені вище ознаки парламентарної поліархії будуть такими:
1)структура системи вищих органів законодавчої і вико­
навчої влади, що утворюють форму правління парламентарної
держави, побудована на засадах притаманного їй «м’якого » ти­
пу поділу влади і системи стримувань та противаг, котра йо­
му відповідає. Це знаходить вираз у тому, що:
а)виконавча влада відокремлена від глави держави і ре­
ально відноситься до уряду;
б)повноваження глави держави і глави уряду здійсню­
ються різними особами;
в)глава держави має право розпуску парламенту;
г)акти, що промульговуються главою держави, потребу­
ють контрасигнації з боку глави уряду або відповідно­
го міністра.
2)провідне місце у системі вищих державних органів нале­
жить парламентові, тому утворена ним у сукупності з таки­
ми інституціями як уряд та глава держави форма правління
отримала назву парламентарної. Це знаходить свій вираз у
значному впливі парламенту на уряд:
а) уряд, за номінальною участю глави держави, фор­мується парламентом (нижньою палатою) з обов’язковим вра-
1/>Див.: Шаповал ВМ. Конституційне право зарубіжних країн. -К.,1997.-С.83.
103
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
хуванням позиції політичної партії або коаліції партій, котрі мають більшість у законодавчому органі.
б) уряд несе солідарну (колективну), а іноді і індивідуаль­ну політичну відповідальність виключно перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду чи недовіри може відправити главу уряду, а разом з ним і весь уряд, а також ок­ремих його членів у відставку.
3) Правовий статус глави держави, його фактичний вплив на уряд — основного «реалізатора» правління в державі — ха­рактеризується як «слабкий». Це знаходить свій вираз у тому, що:
а)глава держави не є центральною фігурою у системі ви­
щих державних органів;
б)він формально-юридично і ще більше фактично виведе­
ний за межі виконавчої влади;
в)функції глави держави значно обмежені, можливості
для значного впливу на уряд відсутні, оскільки він не може бу­
ти главою уряду, здійснювати контроль над ним.
г)глава держави невідповідальний за свої дії, оскільки йо­
го акти контрасигнуються прем’єр-міністром або відповідним
міністром, котрі і несуть відповідальність за реалізацію
політичних рішень, ними запропонованих .
Синтезуючи вищенаведені ознаки, можна сформулювати дефініцію одного з видів поліархичної форми державного правління — парламентарної поліархії, котра являє собою за­сновану на «м’якому» типові розподілу влади систему з трьох вищих державних інститутів (парламенту, глави держави та уряду), де виконавча влада в особі очолюваного прем’єр-міністром уряду знаходиться під безпосереднім впливом сфор­мованого у результаті загальних виборів парламенту.
Якщо здійснити спробу класифікації форм правління дер­жав в межах зазначеного виду, визначити підвиди парламен­тарної поліархії, то основним критерієм для цього може слу­гувати порядок формування інституту глави держави, котрий
104
дозволяє чітко поділити держави з парламентарною формою правління на дві групи (підвиди): в одній з них глави держав займають цей пост непарламентським шляхом, за спадком, в іншій — виборчим шляхом, де тією чи іншою мірою, але обов’язково, приймає участь парламент.     продолжение
–PAGE_BREAK–4.2.2. Парламентарні поліархії зі спадковим главою держави
До держав з таким підвидом поліархічної форми правління відносяться, на нашу думку, Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди. Люксембург, Ліхтен­штейн, Монако, Норвегія, Швеція, Японія, а також колишні домініони Великобританії, нині члени «британської Співдружності»: Австралія, Канада, Нова Зеландія та ін1. Тра­диційно ці держави за формою правління визначаються як парламентарні монархії, але, на нашу думку, це не зовсім вірно, оскільки назва (точніше половина її) цього підвиду форми правління не відповідає його змісту. З точку зору фор­мальної логіки назві «парламентарна монархія» має відповіда­ти зміст “єдиновладдя парламенту, парламентське єдиновлад­дя”. В історії такі приклади були, але в сучасних перелічених державах такого немає, оскільки у їх системах вищих органів законодавчої і виконавчої влади парламент, хоча і відіграє провідну роль, не є монополістом всієї державної влади. Тоб­то, ні в цьому сенсі, ні в тому, який зазвичай вкладають у цю назву — «держава на чолі з монархом», ці держави не можуть бути визначені саме як монархії.
Це обумовлено, по-перше, тим, що вони відносяться до розряду розвинутих, насамперед у політико-правовому відно­шенні, країн, система державної влади котрих побудована на основі такого ключового конституційного принципу як роз­поділ влади. Цей принцип є антиподом єдиновладного (мо-
Д/>ив.: Сравнительное конституционное право.— М.,2002.—С.260.
105
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
н/>архічного) принципу і водночас з ним існувати не може. Іншими словами монархія, заснована на поділі влади, як нами вже зазначалося, це нонсенс.
По-друге, це пояснюється тим, що на чолі названих дер­жав стоїть вже не монарх, а лише глава держави, який втратив тогочасний свій правовий статус єдиного правителя, само­держця і перетворився на один з вищих і найбільш слабких державних органів в системі влади цих країн. З монархічних елементів зберігся колишній порядок заміщення поста глави держави шляхом його наслідування, який певною мірою відо­бражає специфіку цієї групи держав з парламентарною фор­мою правління.
Порядок престолонаслідування, як утім і вся «монархічна атрибутика», безумовно є інститутом колишньої епохи, «ар­хаїкою» сучасного державного життя. На питання, «чому одні люди можуть бути монархами, а інші — ні», «за яким це пра­вом» та їм подібні, що ставились ще раціоналістами середнь­овіччя, чітких відповідей у сучасних умовах немає. І це зро­зуміло, оскільки спадковий принцип заміщення поста глави держави порушує головний принцип громадянського суспільства — рівність громадян. Але він застосовується і схо­же ще довго застосовуватиметься у політико-правовій прак­тиці низки країн світу. Така його «живучість» в розвинутих країнах пояснюється кількома причинами. По-перше, це дани­на багатовіковій історичній традиції тих чи інших країн. По-друге, спадковий порядок заміщення поста глави держави «безпечний», оскільки він регулюється, як правило, консти­туціями. По-третє, цей порядок, в умовах відсутності достат­нього рівня загальної політичної культури так званих «рес­публіканських» держав, практично виступає доброю альтерна­тивою порядку обрання глави держави шляхом виборів. На відміну від останнього, спадкоємний порядок зайняття посади забезпечує легітимність кожного нового глави держави, пред­ставляє стабільний, зручний і економічний спосіб переходу
106
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
н/>лади, «працює» на спокій, згуртованість відповідного суспільства в критичних ситуаціях.
Особливістю парламентських поліархій зі спадковим гла­вою держави є те, що правовий статус останнього (з метою за­побігання ексцесів монархізації влади. — С.Б.) досить детально регламентується конституціями. Ступінь цієї деталізації, як правило, залежить від часу прийняття Конституції, що ще раз свідчить про явну тенденцію обмеження «монархічних» рис державної влади. Яскравим прикладом цього є Іспанія, де пра­вовий статус Короля — глави відродженої після режиму «ка-удільо» (вождя) Ф.Франко «монархії» — закріплений в Кон­ституції, прийнятій на референдум 6 грудня 1978 року ‘.
З одного боку, глава держави наділений достатньо широ­кими юридичними повноваженнями. Пункт 1 ст. 56 Консти­туції Іспанії зокрема проголошує:«Король — глава держави, символ її єдності та спадкоємності, арбітр і примиритель у по­всякденній діяльності державних органів». Статті 56, 62, 63, 99, 100, 123, 124 встановлюють такі повноваження короля:
а)вище представництво держави у міжнародних відносинах;
б)підписання і промульгація законів; в) скликання і роз­
пуск Генеральних кортесів і призначення виборів; г) пропону­
вання кандидатури голови Уряду, призначення або звільнен­
ня його з посади; д) призначення на цивільні та військові по­
сади, нагородження орденами і присвоєння почесних звань;
є) головування на засіданнях Ради Міністрів на прохання го­
лови Уряду; ж) Верховного головнокомандувача; з) здійснен­
ня права помилування; й) призначення послів та інших дипло­
матичних представників; і) підписання міжнародних дого­
ворів: к) проголошення війни і укладання миру за попереднь-
1/>Конституція Іспанії від 27 грудня 1978 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2. / Под общей редакцией и со вступительной статьей ди­ректора Института законодательства и сравнительного правововедения при Правительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова.—М.: НОРМА, 2001.-С.35-94.
    продолжение
–PAGE_BREAK–107
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
ою згодою парламенту тощо. В той же час його повноваження є обмеженими навіть у порівнянні з іншими сучасними держа­вами. Король, зокрема, навіть формально не наділений правом вета на закони, прийняті Генеральними Кортесами (парламен­том). Усі його акти контрасигнуються главою уряду та відповідним міністром. Контрасигнуються і його рішення про розпуск обох палат парламенту у разі нездатності останнього призначити главу уряду.
Якщо за вихідну точку порівняльного аналізу повноважень глав держав з парламентарною поліархічною формою правління узяти конституційні повноваження Короля Іспанії, то за цим критерієм глави інших подібних держав мають бути розміщені на цій умовній класифікаційній шкалі з обох її боків. Серед найбільш «сильних» за владними повноваженнями, закріпленими у конституції, глав держав є Король Норвегії. Він за §12 Конституції наділений «верховною владою щодо всіх справ Держави». Йому ж формально «належить виконав­ча влада» (§3), а також достатньо широкі законодавчі повнова­ження. Зокрема, у випадках «особливої терміновості» в період між сесіями парламенту (Стортингу) він може приймати акти, що мають силу закону, які, однак, після поновлення роботи парламенту ним затверджуються. Крім цього Король наділе­ний правом відкладального вета на закони, прийняті Стортин­гом. Для його подолання закон має бути знову прийнятий пар­ламентом двох скликань. При цьому засідання, на яких парла­мент розглядатиме цей закон, повинні бути віддалені одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. З парламентсь­ких поліархій зі спадковим главою держави Норвегія є чи не єдиною, де за главою держави визнано реальне право відкла­дального вето.
Стаття 33 Конституції Люксембургу закріплює положен­ня про те, що Великий Герцог «один здійснює виконавчу вла­ду», а СТ.42 Конституції Нідерландів, що «уряд складається з Короля і міністрів», СТ.36 Конституції Бельгії, §§21, 22 Кон-
108
гуції Данії, СТ.47 Конституції Нідерландів поряд з правом
існювати виконавчу владу надають главі держави або його спадкоємцю (у Бельгії спадкоємець престолу є за власним правом членом верхньої палати парламенту з моменту по-зноліття. — С.Б.) право участі у здійсненні законодавчої влади. Князь Ліхтенштейну навіть наділений правом законодавчої ініціативи, що зовсім не звично для такого підвиду форми дер­жавного правління.
Конституційне формулювання повноважень перелічених лав держав, пов’язаних зі «здійсненням виконавчої і законо­давчої влади», як справедливо стверджує В.Шаповал, є фор­мальною даниною історико-правовій традиції, консти­туційною фікцією, яка є досить характерною для змісту так званих старих (тобто прийнятих у XVIII-XIXст.ст.) основних законів європейських держав з відповідною формою правління1. Це свідчить про «слабкий» правовий статус глав цих держав, але світова конституційно-правова практика знає приклади ще більш слабких юридичних повноважень глав держав з парламентарно-поліархічною формою правління.
До таких «слабких» глав держав можна було б віднести ре­ально Королеву Великобританії. Але ж це важко довести, оскільки її правовий статус закріплений переважно «неписа­ними» конвенційними (звичаєвими) нормами, котрі «приспа­ли» колишні монархічні прерогативи англійського монарха. Оскільки теоретично «пробудження сплячих прерогатив» бри­танського глави держави є більш ймовірним, ніж «підсилення» повноважень глави держави, закріплених в писаних законо­давчих нормах, то хрестоматійними прикладами «слабкого» глави держави у сучасному державознавстві є конституційно відрегульований правовий статус глав шведської і японської держав.
Статус Короля Швеції визначений актами «Форма правління» та «Про парламент», прийнятими Рікстагом (пар-
1/>Див.: Шаповол В.М. Державний лад країн світу.—С136.
109
С. К. Бостаи, С. М. Тимченко
л/>аментом) у лютому 1974 р., а також «Актом про престоло-наслідування» 1810 р. зі змінами і доповненнями, котрі (разом з «Актом про свободу друку» 1974 р. — С.Б.) складають чинну, так звану некодифіковану, Конституцію цієї держави1. Повно­важення Короля у владній сфері, по суті, зведені нанівець. Зо­крема, Король повністю усунутий від участі у формуванні уря­ду. В главі п’ятій (§1) «Форми правління» лише записано, що «глава держави має бути поінформований Прем’єр-міністром про державні справи». Він не наділений навіть номінальним правом вето на закони, прийняті Рікстагом. До цього слід до­дати, що промульгацію законів здійснює не монарх, а глава уряду: закони набувають сили після підписання Прем’єр-міністром .
Чинна Конституція Японії (1947 р.)2, визначає главою держави Імператора, котрий є «символом японської держави і єдності японського народу» (ст.1). Відповідно до ст. 7 Консти­туції “Імператор за порадою і зі схвалення Кабінету здійснює від імені народу наступні дії, що відносяться до справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів; скликання Парламенту; розпуск Палати представників; оголошення загальних парламентських ви­борів; підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших посадових осіб відповідно до закону, а та­кож повноважень і вірчих грамот послів і посланців; підтверд­ження загальних і часткових амністій, пом’якшень і відстро­чок покарань і відновлення у правах; дарування нагород; підтвердження ратифікаційних грамот та інших дипломатич­них документів відповідно до закону; прийом іноземних
Т/>ут і далі посилання даються на Конституцію Швеції. Див.: Конститу­ции государств Европы: В 3 т.—Т.З. / Под общей редакцией и со вступитель­ной статьей директора Института законодательства и сравнительного пра­воведения при Правительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова.—М.: НОРМА, 2001.-С.583-702.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Японії від 3 травня 1947 р. Див.: Конституции зарубежных государств.—М.: БЕК,1996.—С.291-314.
110
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
послів і посланців; здійснення церемоніалу”. Однак цей, здава­лося б достатньо широкий перелік повноважень, може бути реалізований тільки під «наглядом уряду», який, контрасигну-ючи відповідні рішення, бере на себе значну частину повнова­жень глави держави і несе за це відповідальність. З огляду на зазначене, доволі показовим є припис, за яким Імператор не може «здійснювати владу над урядом» (ст.4).
В основі усунення глав держав з парламентарно-поліархічною формою правління від безпосередньої реалізації своїх повноважень, від відповідальності ніби-то стоїть фео­дальний принцип, за яким «монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути неправомірними». Фактично же знач­на частина його повноважень легітимно «узурпована» парла­ментом і особливо урядом. За сучасним «монархом» залишені ті його повноваження та права, які суттєво на державну владу не впливають, а лише створюють певний монархічний анту­раж. Серед них наявність у спадкового глави держави спеціальних особистих прав, пільг і привілеїв, зокрема права на певні символічні атрибути влади (корона, мантія, скіпетр і держава) та титул. Найбільш поширеним серед групи цих дер­жав є титул «король». Поряд з ним використовується імпера­тор, великий герцог, князь, до яких зазвичай додають різні по­чесні іменування, назви територіальних володінь та вказівки на династичні зв’язки.
Особа «монарха», як правило, конституціями, визнається недоторканою. Це означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним, а посягання на його особу відносять до тяжких злочинів.
Одним з особистих прав сучасного «монарха» є право на державне утримання за рахунок так званого цивільного листа — особливої статті у державному бюджеті, де визначені кошти на його утримання, а також його найближчих родичів та дво­ру. Знаменним слід визнати зміст такого положення, який знайшов відображення в двох статтях Конституції Японії. Зо­крема у ст. 88 записано: «усе майно імператорської родини є
111
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
власністю держави. Усі витрати імператорської родини по­винні затверджуватися Парламентом як частина бюджету», а в СТ.8 — «ніяке майно не може бути передане імператорській ро­дині чи отримане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прий­няті нею інакше як відповідно до резолюції Парламенту». На основі цих статей Конституції, прийнятої в 1946 році, здійсню­вався процес «підриву» політичної та економічної позиції японської монархії. Згідно з «Законом про господарство імпе­раторського двору» 1947 р. майно імператорської сім’ї було пе­редане державі, імператорська земельна власність та капітали у вигляді акцій компаній націоналізовані. Прибутки імпера­торської сім’ї обмежувалися бюджетними асигнуваннями, котрі затверджувалися парламентом. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем’єр-міністра і займалося вирішенням питань, пов’язаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією імператорського церемоніалу, утриманням та охороною імператорської власності. Начальник цього уп­равління призначався Прем’єр-міністром за схваленням Імпе­ратора. Тобто влада колишнього монарха суттєво обмежува­лась не тільки юридично, але й економічно1.
Хоча інші глави, особливо європейських держав, у ма­теріальному становищі не такі «безправні» (щорічна сума коштів за цивільним листом доволі солідна, наприклад, Єли­завета IIотримує біля 12 млн. фунтів стерлінгів.— СБ.), все ж юридична норма про надання монархові «зарплатні» у певних межах, зводить нанівець монархічну суть цієї посади. Глава держави, який є дійсно монархом, дозволу на використання тієї чи іншої суми з «державної» скарбниці, зазвичай, ні у кого не просить. Це ще один аргумент на користь нашої позиції, що
1/>Див.: Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник.—К.: Центр навчальної літератури, 2004.— С.598-599.
112
глави цих держав і політично і економічно не є монархами, а лише «найнятими» (справді на тривалий термін) на державну службу особами.
Дещо специфічним у групі парламентарно-поліархічних держав зі спадковим главою держави є правовий статус глав держав колишніх домініонів Великобританії, а нині членів Співдружності. Особливістю форми правління цих держав є те, що номінальним главою держави визначений «монарх» Ве­ликобританії, а формально, призначений ним за поданням «місцевого» уряду представник, який має титул генерал-губер­натора. При цьому взаємовідносини між генерал-губернато­ром, урядом і парламентом, а також організація парламенту та уряду в багатьох деталях змодельовані з британського досвіду. Серед них: Австралія, Канада, Нова Зеландія та низка країн басейну Карибського моря та Океанії (Багами, Барбадос, Но­ва Гвінея-Папуа, Ямайка тощо).
Аналізуючи інші зв’язки у системі елементів форми правління парламентських держав зі спадковим главою дер­жави, доходимо до висновку, що у цілому вони відповідають притаманній для цих форм правління загальній схемі. Але водночас в деяких державах є і певні відхилення від неї, деякі конкретні прояви, що відображають специфіку державно-пра­вового розвитку цих країн.
В першу чергу звернемо увагу на наявність в окремих країнах такої інституції як Державна рада. В Норвегії існуван­ня Державної ради є, по суті, конституційною формою існу­вання самого уряду: до її складу входять окрім самого Короля, Прем’єр-міністра, не менше семи інших членів. Останніх при­значає глава держави, однак у своєму виборі він пов’язаний тим, яка політична партія або коаліція партій має більшість місць у парламенті. Рішення Державної Ради за відсутністю Короля, підписуються Королем і виконуються від імені Дер­жавної Ради. Хоча останнє є певною формою організації вико­навчої влади, здійснення її зосереджено на Прем’єр-міністрові
113     продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>та інших членах уряду, оскільки вони контрасигнують усі ак­ти Короля1.
У Люксембурзі Державна рада відіграє суттєву роль у за­конодавчому процесі. До її складу входить 21 особа, призначу­вана довічно главою держави. До її компетенції входить здійснення юридичної експертизи законопроектів, запропоно­ваних від імені Великого Герцога. Водночас Державна рада може активно впливати на остаточні результати законодавчо­го процесу. Згідно зі ст. 59 Конституції, «усі законопроекти ма­ють бути повторно проголосовані, якщо Палата у відкритому засіданні за згодою з Державною радою не вирішить інакше»2. Між двома відповідними голосуваннями має пройти не менше трьох місяців. У даному випадку Державна рада виконує роль своєрідної другої палати парламенту.
До найбільш важливих функцій Державної ради в Нідер­ландах віднесено консультування (попередній розгляд) з пи­тань прийняття конкретних законів та актів глави держави, ратифікацію міжнародних договорів, а також розгляд адміністративних спорів. Головою Державної ради є сам Ко­роль, хоча зазвичай її роботу координує заступник голови, ко­трий призначається з членів Ради. Усіх членів Державної ради призначає безстроково Король. Членами Ради, як правило, є відставні державні діячі, політики тощо3.
Певні особливості має процедура формування уряду в Іспанії, котра передбачає так звану презумпцію довіри. Канди­датура глави уряду пропонується Королем нижній палаті пар­ламенту, і палата, заслухавши його політичну програму, має висловити довіру кандидату на посаду Голови Ради Міністрів.
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Норвегії від 17 травня
1814 р зі наступними змінами. Див.: Конституции государств Европы: В 3
Т.-Т.2.-С.658-672.
2 Тут і далі посилання даються на Конституцію Великого герцогства
Люксембург від 17 жовтня 1868 р. з наступними змінами // Конституции го­
сударств Европы: В З Т.-Т.2.-С.402-418.
Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—К.,1999.—С.164.
114
Відповідне рішення приймається абсолютною більшістю го­лосів. Після цього Король здійснює формальне призначення глави уряду, а за поданням останнього — інших його членів. Повноваження уряду конституційно не деталізуються, однак слід акцентувати увагу на передбаченому Основним законом інституті делегованого законодавства. Парламент у певних ви­падках може делегувати уряду свої законодавчі повноваження уряду, який «у надзвичайних і термінових випадках» має пра­во видавати декрети-закони, котрі у наступному все ж мають бути затверджені парламентом.
Серед інших особливостей можна відзначити наявність у Князя Ліхтенштейну права законодавчої ініціативи, з одного боку, а з іншого — у народу, коли законопроекти можуть бути внесені до Ландтагу від імені тисячі виборців. Своєрідністю відрізняється в цій державі структура і діяльність уряду. За Конституцією Ліхтенштейну, «управління усіма справами дер­жави, за винятком шкільної справи, має здійснюватися Урядом, що є відповідальним перед Князем і перед Ландтагом» (ст.78). Питаннями шкільної освіти опікується окремий державний ор­ган — Державна шкільна рада, яку очолює глава уряду.
У Конституції Люксембургу передбачено спеціальну про­цедуру притягнення членів уряду до кримінальної відповідальності за вчинені злочини, яка може бути ініційова­на парламентом. За клопотанням останнього тільки глава дер­жави може помилувати засудженого у такий спосіб члена уря­ду. У Нідерландах встановлений принцип несумісності депу­татського мандата і посади члена уряду, а члени уряду в Нор­вегії хоча і мають право брати участь у засіданнях парламенту, зокрема у парламентських дебатах, але голосувати не можуть.
Таким чином, схарактеризований вище підвид форми дер­жавного правління у цілому відповідає загальним ознакам парламентарної форми правління. Стосовно віднесення її до поліархії можуть виникнути деякі сумніви, пов’язані з право­вим статусом глави держави, джерелом його влади. Щодо йо-
115
С.К. Бостан, С. М.     продолжение
–PAGE_BREAK–Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
го правового статусу, то ми показали, що він не є монархом у повному розумінні цього слова, а лише спадковим главою дер­жави — одним з вищих державних (найбільш слабких) тієї полісистеми влади, котра утворює форму державного правління. Так що у такому сенсі цей її підвид є поліархічним, точніше триархічним. Окрім нього джерелом провідного орга­ну в цій системі — парламенту (прямо) і сформованого ним уряду (опосередковано) є громадяни-виборці. Оскільки ос­танніх за своєю чисельністю теж багато (полі), то за джерелом влади система органів форми правління без усяких питань вже на 2/3 є поліархічною.
Єдине питання, що постає, пов’язане з джерелом влади інституту глави держави. Зрозуміло, що колишня аргумен­тація, а саме, визнання «божественності» влади у сучасних умовах є незадовільною. Аналіз конституцій «монархічних» держав останніх часів свідчить, що у цьому питанні «мо-нархічність» значно звужена і залежить від вищого представ­ницького органу державної влади. Показовою у цьому плані є прийнята 17 лютого 1994 р. Конституція Бельгії. Стаття 33 закріплює положення (воно характерно для всіх сучасних «мо­нархічних» держав), що «вся влада похідна від народу» і здійснюється вона «так, як це встановлює Конституція»’. Стат­тя 105 Конституції визначає: «Король не має іншої влади окрім тієї, що надана йому Конституцією і спеціальними зако­нами, прийнятими на підставі Конституції». Тобто так звана «монархічна» влада теж похідна від народу і, що у сучасних умовах є закономірним явищем, за своїм джерелом теж є поліархічною. З огляду на наведене вище ніяких сумнівів що­до поліархічного його характеру не викликає інший підвид парламентарної форми державного правління — з обраним главою держави, влада якого походить від народу.
4.2.3. Парламентарні поліархії з обраним главою держави
Зазначений підвид парламентарної форми правління за традиційною класифікацією позначається як парламентарна республіка. Якщо цю назву узяти не у контексті форми дер­жавного правління, то з цим можна погодитись, оскільки абсо­лютна більшість держав, котрі спеціалістами відносяться до них, за своєю соціальною сутністю є «публічною справою на­роду», тобто республіками. За формою правління вони є поліархічними, на що вказує, як зазначалося, джерело верхов­ної влади — народ (громадяни-виборці), котрі безпосередньо або ж опосередковано формують ті вищі органи влади, резуль­татом спільних дій яких є правління у державі. З урахуванням того, що у системі зазначених вище органів центральне місце займає законодавчий орган, узагальнююча назва цього підви­ду поліархії як парламентарної, теж сумнівів не викликає.
Проведений нами аналіз конституційних моделей парла­ментських поліархій з обраним главою держави показує, що вони відрізняються більшою різноманітністю, ніж розгляну­тий нами у попередньому параграфі підвид поліархії. Певною формальною ознакою для внутрішньої класифікації може слу­гувати тип глави держави: одноособовий чи колективний.
Самою великою, котра традиційно державознавцями виз­начається як «парламентарна республіка», є група держав з од­ноособовим главою, як правило, президентом, котрий так чи інакше обирається за участю парламенту. Така парламентарна поліархія конституйована в Албанії, Греції, Естонії, Ізраїлі, Індії, Італії, Латвії, Молдові1, Німеччині, Туреччині, Угор­щині, Чехії та інших державах.
/>/>Тут і далі посилання даються на: Конституцію Бельгії від 17 лютого 1994 р. (консолідований текст). Див.: Конституции государств Европы: В ЗТ.-Т.1.-С.341-380.
116
1У результаті здійснених у 2000 р. конституційних змін Молдова, перша на терені СНД, зі змішаної поліархії перетворилася на парламентську
поліархію з обраним главою держави.
117
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Аналіз конституційного законодавства зазначених країн свідчить, що форми їх державного правління відповідають за­гальним ознакам парламентарної форми правління, але у той же час вони мають певні особливості.
Розглянемо питання відносно формування інституту пре­зидента. Конституційне законодавство цих країн передбачає у цілому характерні для парламентських республік процедури обрання президента: він обирається або парламентським кор­пусом, або спеціально створеною колегією. Перший шлях кон­ституційно закріплений в Албанії, Греції, Ізраїлі, Молдові, Латвії, Пакистані, Туреччині, Чехії та Угорщині. Обрання пар­ламентами президентів з правом зайняття цієї посади не більше двох термінів характерно для всіх перелічених вище країн, за винятком Туреччини. Відмінність полягає, по-перше, у тому, що за винятком Албанії, Греції, Індії та Угорщини, од­на й та ж особа може бути обраною на посаду президента не більше як на два терміни підряд; по-друге, конституційні терміни їх повноважень різні: у Туреччині — 7 років (без права переобрання), Албанії, Греції, Ізраїлі, Пакистані та Чехії — 5 років, Молдові та Угорщині — 4, у Латвії — найменший у су­часній конституційно-правовій практиці — 3 роки; по-третє, в деяких державах ускладнений порядок обрання. Прикладом останнього є визначений Конституцією 1998 р. порядок об­рання Президента Албанії. Глава цієї держави обирається кваліфікованою більшістю у три п’ятих від складу Зборів (од­нопалатного парламенту). Дозволяється не більше п’яти турів голосувань щодо відповідних кандидатур і якщо у такий спосіб Президент не буде обраний, Збори саморозпускаються і проводяться парламентські вибори. Новоутворений парла­мент обирає Президента вже абсолютною більшістю голосів його членів ‘.
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Албанія від 21 жовтня 1998 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.— С.171-218.
118
Другий шлях формування президентури конституційно закріплений в Естонії, Індії, Італії, ФРН. Процедуру обрання Президента Естонії можна схарактеризувати як змішану, оскільки СТ.79 Конституції передбачає у разі неможливості об­рання Президента Республіки парламентом (Державними Зборами) використання для цього колегії виборців, до складу якої входять члени парламенту і представники рад місцевих самоврядувань (муніципалітетів)1. Схожою з останньою стадією естонської виборчої процедури є порядок обрання Президента Італії, котрий згідно ст.83 Конституції може отри­мати цей мандат від депутатів обох палат парламенту та деле­гатів від обласних рад на їх спільному засіданні2, а також Пре­зидента Індії, котрий обирається колегією вибірників, до скла­ду якої входять обрані члени обох палат федерального парла­менту і обрані члени законодавчих зборів штатів. У Німеччині президент обирається спеціальною колегією — Федеральними Зборами, які складаються з усіх членів Бундестагу і такої ж кількості інших членів, котрі обираються ландтагами земель на засадах пропорційного представництва від різних парла­ментських фракцій (ст.54 Основного Закону ФРН) 3. Строк перебування на посаді італійського президента один з найбільш тривалих — 7 років (без особливих обмежень — СБ.), а естонського, індійського і німецького — 5 років і тільки на два терміни.
Обрані у такий спосіб глави держав наділяються консти­туціями певним переліком повноважень, який є звичайним для парламентарної поліархії. Типовими можна вважати кон­ституційні повноваження Президента Угорщини, який репре-
Т/>ут і далі посилання даються на Конституцію Естонії від 28 липня 1992 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.З.—С.7ОЗ-744.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Італійської Республіки від 22 грудня 1947 р. з наступними змінами. Див.: Див.: Конституции госу­дарств Европы: В З Т.-Т.2.-С.104-132.
3Тут і далі посилання даються на Основний Закон ФРН від 23 травня 1949 р… Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.565-636.
119
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
зентує державу; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; може ініціювати пе­ред парламентом — Державними зборами — питання щодо про­ведення референдуму або повернути прийнятий закон на по­вторний парламентський розгляд, звертатись до Державних зборів та їх комітетів; розпустити парламент у разі тривалої конфліктної ситуації як такої, що виникла між ним й урядом, або у разі їх нездатності здійснити процедуру заміщення поса­ди глави уряду, є головнокомандувачем збройних сил (ст.ст.ЗО, ЗО/А Конституції)1.
Перелічені повноваження типові і для Президентів Ізраїлю, Індії, Італії, Латвії, Німеччини, Пакистану та Естонії, хоча є де­які специфічні риси. Наприклад, Президент ФРН навіть фор­мально не визнаний головнокомандувачем збройних сил. Та­кий підхід пояснюється реакцією авторів Основного Закону ФРН на характер попереднього етапу державно-правового роз­витку країни2. Президент Латвії, згідно ст.72 Конституції, має право, а якщо цього вимагає третина членів Сейму, то і зо­бов’язаний, відкласти опублікування закону на два місяці. «За­триманий» таким чином закон, якщо цього вимагатиме не мен­ше ніж одна десята частина виборців, має бути винесений на ре­ферендум (народне голосування), тобто пройти процедуру, яка у теорії конституційного права називається народне вето3.
За статтею 53 Конституції Індії (1950 р. з наступними змінами) «виконавча влада належить Президенту», однак цей припис є значною мірою фіктивним. Президент здійснює по­вноваження за порадою Ради Міністрів. Зокрема, у такий спосіб
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Угорської Республіки від
18 серпня 1949 р. у редакції 1989 р. Див.: Конституции государств Европы: В
ЗТ.-Т.1.-С.538-564.
2 Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С.246.
3 Тут і далі посилання даються на Конституцію Латвійської Республіки
від 15 лютого 1922 р. з наступними змінами. Див.: Конституции государств
Европы: В З Т.-Т.2.-С.308-316.
120
вш може накласти вето на закон, прийнятий парламентом, роз-
і йти Народну Палату, видавати укази, що мають силу зако-jaумов, коли «негайне прийняття закону з даного питання
іаментом не є можливим» (ст.123 Конституції). Видавати кази, що мають силу закону, має право і Президент Пакистану. Він є «символом єдності держави» (ст.41 Конституції), призна­чає губернаторів провінцій і здійснює інші важливі призначен­ня, може ввести надзвичайний стан тощо. Проте його не наділе­но правом вето, не визначено головнокомандувачем збройних сил. У здійсненні усіх своїх повноважень має діяти за порадою Прем’єр-міністра, і такі поради є для нього обов’язковими’.
Президенти інших держав — Албанії, Греції, Молдови, Ту­реччини та Чехії — наділені більш широкими повноваження­ми, які не є типовими для класичних парламентських форм правління. Це, на нашу думку, пояснюється наявністю у «внутрішніх» формах цих держав «залишків» колишніх то­талітарних режимів.
Прийнята після повалення режиму «чорних полковників» Конституція Греції 1975 р. закріпила за Президентом широ­кий обсяг повноважень. Але у 1986 p., було прийнято кілька поправок, згідно з якими Президент втратив право на зміщен­ня глави уряду, розпуск парламенту на свій розсуд — він це мо­же робити лише за умови висловлення парламентом недовіри двом підряд складам уряду, здійснювати більшість своїх по­вноважень без контрасигнування з боку членів уряду. Разом з тим деякі з них він здійснює на власний розсуд, зокрема, може призначати главу уряду, має право «за виключних обставин» скликати засідання уряду і головувати на них, може повертати прийняті закони для повторного розгляду у парламенті (пар­ламент повинен повторно прийняти закон абсолютною більшістю) та деякі інші2.
Д/>ив.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С. 174. Тут і далі посилання даються на Конституцію Греції від 11 червня 1975 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.646-696.
121
С.К.Бостан, С    продолжение
–PAGE_BREAK–.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Широкими владними повноваженнями наділений Консти­туцією 1982 p., що була прийнята не без «допомоги» військових, Президент Туреччини. Згідно зі ст.104 Конституції, він «забез­печує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади». Серед конкрет­них повноважень Президента треба виділити його право скли­кати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламентом закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо. Пре­зидент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавторитетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які уряд пови­нен розглянути у пріоритетному порядку1.
Достатньо широкими є і повноваження Президента Чехії: на власний розсуд він призначає і звільняє Прем’єр-міністра та інших членів уряду, звільняє Уряд і приймає його відстав­ку, у визначених Конституцією випадках розпускає нижню палату — Палату Представників, призначає суддів Консти­туційного Суду, призначає з числа суддів голову та заступ­ників голови Верховного Суду та здійснює деякі інші повнова­ження. Лише частина його актів потребує контрасигнування з боку Прем’єр-міністра або уповноваженого ним члена уряду (ст.ст. 62-64 Конституції)2.
Майже аналогічними є повноваження Президента Молдо­ви, котрий виконує представницькі функції, репрезентуючи державу за кордоном, укладаючи договори, які мають бути ра­тифіковані парламентом, за пропозицією Уряду акредитує і
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Турецької Республіки від 7 листопада 1982 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.З.— С.222-286.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Чеської Республіки від 16 грудня 1992 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2.— С.500-530.
122
■ідкликає послів; приймає участь у формуванні уряду, є голо­внокомандувачем збройних сил, має право ввести військовий стан у випадках агресії тощо. Його право дострокового розпу­ску парламенту обмежено наступними випадками: якщо не­можливо формування уряду або протягом трьох місяців бло-їсується прийняття законів; якщо протягом 45 днів парламент не висловив Уряду вотум довіри (інвеституру, яка передбаче­на Конституцією. — СБ.), відхиливши його пропозицію не менше двох разів. Позиції Президента підсилюються також тим, що укази, за допомогою яких він здійснює свої повнова­ження, контрасигнуються Прем’єр-міністром тільки у межах, передбачених Конституцією1. Міцність же Президента Албанії пояснюється тим, що Конституцією не передбачено взагалі контрасигнування актів глави держави Прем’єр-міністром або іншими членами уряду.
Таким чином, наведене вище показує, що за своїми влад­ними повноваженнями президентів парламентських поліархій можна розподілити на дві категорії — «слабкі», котрі володіють владою номінально, як це передбачається «законами» парла­ментарної форми правління і «сильні», котрі виходять за вста­новленні канони.
У порядку формування уряду, переліку повноважень та форм відповідальності його перед парламентом розглядається загальна для парламентських держав схема, але з наявністю деяких особливостей. Найбільш чітко регламентованою та відповідно громіздкою є процедура формування уряду у пост-соціалістичних парламентських державах.
В Албанії кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра пропо­нує Президент з числа лідерів політичної партії або коаліції партій, яким належить більшість місць у парламенті. Якщо відповідна кандидатура не буде затверджена, Збори са­мостійно здійснюють одну або дві спроби обрати главу у виз-
Д/>ив. : Правовые системы стран мира.—С.435-436.
123
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХ    продолжение
–PAGE_BREAK–КРАЇН
начені терміни і на основі абсолютної більшості голосів уряду. Обраний у такий спосіб Прем’єр-міністр формально призна­чається на посаду главою держави. Призначений Прем’єр-міністр протягом десяти днів має одержати інвеституру: у відповідний термін він подає до парламенту урядову програму і пропонує склад уряду. Проте ця процедура не потребує відповідного голосування у Зборах. Членів уряду призначає на посади і звільняє з посад Президент виключно за пропо­зицією Прем’єр-міністра, а декрети про такі призначення або звільнення мають бути затверджені Зборами. Ключову роль в уряді відіграє саме Прем’єр-міністр, який за Конституцією «пропонує Раді Міністрів основні напрями загальної політики і є відповідальним за їх здійснення» (ст. 101).
Згідно з Конституцією Естонії, виконавча влада належить Урядові Республіки, до складу якого входять Прем’єр-міністр та міністри. Президент призначає кандидата у Прем’єр-міністри, якому доручає здійснити подальші відповідні дії. Кандидат у Прем’єр-міністри у певний строк після отримання доручення сформувати Уряд подає Державним Зборам до­повідь про основи формування Уряду. Після цього парламент приймає рішення про надання кандидату у Прем’єр-міністри повноважень на формування Уряду. Кандидат у Прем’єр-міністри, який одержав від Державних Зборів повноваження на формування Уряду, у визначений термін подає його склад Президенту, який і здійснює відповідні призначення. Зміни у складі призначеного Уряду проводяться Президентом за по­данням Прем’єр-міністра. Беручи обов’язки, члени Уряду складають присягу перед Державними Зборами.
Процедура формування Уряду в Молдові починається з того, що Президент висуває кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра. У визначений термін кандидат на посаду Прем’єр-міністра звертається до Парламенту з проханням висловити вотум довіри програмі діяльності і всьому складу Уряду, тоб­то отримати інвеституру. Програма діяльності і склад Уряду
124
.•’говорюються на засіданні Парламенту, після чого останній має висловити вотум довіри Уряду більшістю голосів депу­татів1.
Досить близькою до Молдови є процедура формування ду в Угорщині. Вона починається з обранням Державними Зборами (парламентом) Прем’єр-міністра за пропозицією Президента. Вибори Прем’єр-міністра відбуваються разом з прийняттям урядової програми. Інвеституру у вигляді вотуму довіри має отримати Кабінет Міністрів Латвії, котрий визна­ли Конституцією як орган виконавчої влади. Латвійський уряд складається з Міністра-президента (глави уряду) і при­значених ним міністрів. Він формується особою, визначеною цього Президентом, і призначається останнім, якщо Сейм надав йому відповідну інвеституру. Інвеституру обох палат парламенту має отримати уряд Італії — Рада Міністрів. Зі своєю програмою діяльності перед Великими Національними Зборами для її затвердження має постати також і Рада Міністрів Туреччини. Особливістю формування органу вико­навчої влади у цій країні є те, що юридично Прем’єр-міністр та інші члени уряду, котрі обов’язково мають бути членами пар­ламенту, можуть призначатися Президентом без врахування партійно-політичних сил у парламенті.
Прем’єр-міністра Пакистану, який обов’язково має бути мусульманином і членом нижньої палати парламенту, обира­ють Національні Збори на основі абсолютної більшості го­лосів. Прем’єр-міністр формує Уряд, призначаючи його членів виключно зі складу парламенту.
Типовим для парламентських країн є порядок формуван­ня уряду в Індії, де Прем’єр-міністра, і за його поданням інших міністрів, призначає Президент, вибір якого обумовлюється розстановкою партійно-політичних сил у нижній палаті пар­ламенту. Донедавна майже за такою процедурою формувався і
1Тут і далі посилання даються на: ConstituroiaRepubliceiMoldovadela29 juliealanuluil994.- Kisineu, 2004.
125

С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Уряд Ізраїлю. Але наявність багатопартійної системи, котра породжувала труднощі з формуванням уряду, обумовила не­обхідність внесення певних змін у систему утворення органу виконавчої влади. Нова процедура, котра була закріплена у прийнятому у 1992 р. Основному Законі і на практиці стала використовуватись з 1996 p., дістала унікальні, притаманні тільки Ізраїлю риси. її суть полягає у тому, що Прем’єр-міністра обирає безпосередньо виборчий корпус під час парла­ментських виборів. Спираючись на це, Прем’єр-міністр «відняв» у Президента, який обирається парламентом, частину повноважень. Зокрема, він наділений правом призначити до половини складу Уряду не з числа членів політичної партії, яку сам він репрезентує, розпускати Кнесет, однак реалізація ним цього права водночас означає відставку самого глави уря­ду. Ця спроба модернізувати форму правління Ізраїлю за ра­хунок такого «нововведення» дослідниками оцінюється досить критично. Дж.Сарторі, зокрема відзначає, що «прямі вибори прем’єр-міністра не є одним із видів сурогату або замінника для президентської форми правління. Якщо хто-небудь бажає ввести президентське правління, то доведеться перебудувати весь механізм. І навпаки, введення обраного всенародно прем’єр-міністра, якого не можна змістити, в парламентську систему рівнозначно тому, що в двигун вдарив камінь. Він не зруйнує двигун, але шкоди завдасть багато»’.
Оскільки за будь якої парламентарної форми найваж­ливішу роль у ході формування урядів відіграють політичні партії, конституції усіх зазначених вище держав так чи інакше вказують на необхідність врахування саме співвідношення партійних сил (фракцій) у парламенті. Але у цих державах, котрі конституювалися як парламентарні поліархії тільки у XXст., існують багатопартійні, у силу своєї молодості ще не належним чином організовані партійні системи, котрі не такі
С/>арторіДж. Порівняльна конституційна інженерія. — К., 2001. —СІП.
126
ефективні, як «старі» партії парламентських поліархій зі спад­ковим главою держави.
Відносно інституту відповідальності у системі зв’язків цього підвиду поліархічної форми державного правління при­сутній певний дуалізм, що не є характерним для парламентсь­ких поліархій зі спадковим главою держави. Він знаходить свій вираз у тому, що відповідальність перед парламентом не­се не тільки уряд, але і президент.
Визначений конституціями порядок відповідальності уря­ду, результатом якого може бути його відставка, характерний для парламентських форм державного правління. Через прий­няття резолюції осуду або постанови про недовіру парламент може спричинити відставку глави уряду, усього уряду або ко­гось з його міністрів. В Ізраїлі політичну відповідальність пе­ред Кнесетом несе весь Уряд, в Італії передбачена колективна та індивідуальна політична відповідальність перед обома па­латами парламенту. Таку ж відповідальність несе Кабінет Міністрів Латвії перед Сеймом, причому якщо Сейм вислов­лює недовіру Міністру-президенту, то у відставку йде весь Кабінет Міністрів.
Конституцією Албанії визначено механізми парламентсь­кого контролю за діяльністю уряду та його окремими членами. Зокрема, встановлено, що Прем’єр-міністр та інші члени Ради Міністрів зобов’язані у тритижневий термін давати відповіді на інтерпеляції та депутатські запити. Уряд Угорщини відповідає за свою діяльність перед Державними Зборами. Він регулярно подає парламенту звіти про свою роботу. Державні Збори шляхом висловлення недовіри Прем’єр-міністру, яка розглядається і як недовіра до всього Уряду, може відправити їх у відставку.
Своєрідною рисою парламентської відповідальності уряду Індії є те, що окрім колективної відповідальності уряду перед Народною Палатою, передбачена індивідуальна відповідальність міністрів перед Президентом. Проте Прези-
127
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
дент може усунути з посади того чи іншого міністра лише за порадою Прем’єр-міністра.
Більш деталізованою є процедура притягнення до відповідальності глави держави. Причому тут розглядається певна закономірність, обумовлена особливостями політико-правового життя минулого деяких держав (Німеччини, Туреч­чини, Пакистану, постсоціалістичних країн), котрі мають не­гативний досвід авторитарно-особистої влади.
Президент Албанії може бути достроково усунений з поса­ди у разі грубого порушення Конституції. Розгляд питання ініціюється членами парламенту, які складають четверту час­тину складу Зборів. Пропозиція про усунення Президента має бути підтримана двома третинами членів Зборів і остаточно набуває сили, якщо її приймає Конституційний Суд, який засвідчує наявність провини глави держави Майже ана­логічною є така процедура в Угорщині, де однак відсутня стадія ініціації процесу усунення Президента з посади. В Ту­реччині і ініціювання парламентської процедури, і прийняття рішення потребує більш міцної підтримки парламентарів. Президент, в разі вчинення ним дій, що визначаються як дер­жавна зрада, може бути усунутий з посади тільки тоді, коли за подання, підтримане двома третинами членів Великих Національних Зборів, проголосують три чверті від загальної кількості членів парламенту.
В Німеччині обвинувачення Президенту в умисному пору­шенні Основного Закону або будь-якого федерального закону можуть пред’явити Бундестаг або Бундесрат. Пропозиція щодо обвинувачення має бути подана від імені не менше, ніж чверті голосів членів Бундесрату. Для прийняття відповідного рішен­ня потрібна більшість у дві третини голосів членів Бундестагу або така ж більшість голосів членів Бундесрату. Після пред’яв­лення обвинувачення Федеральний Конституційний Суд може призупинити функції Президента до вирішення справи. Якщо Федеральний Конституційний Суд встановить, що Президент
128
винний в умисному порушенні Основного Закону або феде­рального закону, він може оголосити про усунення його з поса­ди. Остаточним також є рішення Конституційного Суду Чехії про усунення Президента з посади за державну зраду в разі прийняття обвинувального акту Сенатом.
Повноваження Президента Естонії припиняються, зокре­ма, із набуттям сили обвинувального вироку суду щодо нього. Сам же глава держави може бути притягнутий до криміналь­ної відповідальності зі згоди більшості членів Державних Зборів. Президент Пакистану може бути усунутий з посади за рішенням більшості у дві третини голосів, прийнятим на спільному засіданні палат парламенту. Також не менше двох третин голосів депутатів Сейму потрібно для прийняття, ініційованого не менше ніж половиною членів парламенту рішення про усунення з посади Президента Латвії. Водночас Конституцією передбачений і інший шлях вирішення цієї про­блеми: Президент має право внести пропозицію про розпуск Сейму на референдум і якщо вона народом відхилена, то Пре­зидент вважається усуненим з посади.
Таким чином, різновиду форми правління з обраним одно­особовим главою держави притаманні риси, у цілому харак­терні для парламентарної поліархії. Своєрідними є лише ті, що пов’язані з формуванням президентури і її зв’язків з іншими ви­щими органами цієї системи влади. Однак цього не можна ска­зати відносно форми правління держав, які мають «колективно­го» главу держави і характеризуються як парламентарні. Мова йде насамперед про форму державного правління Швейцарії.
Форму державного правління Швейцарії, встановлену Конституцією 1999 р. ‘, слід визнати унікальною в ряду поліархічних форм державного правління, що пов’язано на­самперед зі специфікою статусу органу «верховної розпоряд-
1/>Тут і далі посилання даються на Союзну конституцію Швейцарської Конфедерації від 18 квітня 1999 р. Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.З.-С.537-580.
129
С. К. Бостан, С. М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХ    продолжение
–PAGE_BREAK–КРАЇН
чої і виконавчої влади Союзу,” яким за статтею 174 Консти­туції є Союзна (Федеральна) Рада. До складу Союзної Ради входить сім членів, котрі обираються Союзними Зборами (двопалатним парламентом) на термін повноважень нижньої палати парламенту (Національної Ради) — 4 роки. Характерно, що від одного і того ж кантону (суб’єкта федерації) може бути призначений тільки один член Союзної Ради. її склад онов­люється повністю після закінчення терміну повноважень Національної Ради і всі вакансії, що відкриваються в її складі протягом наступних чотирьох років, заміщуються парламен­том лише на той період, що залишився до кінця терміну повно­важень Національної Ради.
У структурі Союзної Ради важко виділити інститут глави держави та інститут уряду. З формальної точки зори (насам­перед за назвою) у державі є пости Президента та Віце-прези­дента. Союзний Президент (Президент Конфедерації), який згідно зі СТ.176 Конституції обирається Союзними Зборами зі складу Союзної Ради терміном на один рік, головує у Союзній Раді. Особа, призначена на посаду Союзного Президента не може бути обрана повторно або обрана Віце-президентом (за­ступник Союзного Президента, котрий обирається парламен­том на такий же термін. —С.Б.) наступного року.
Союзний Президент, однак, не є «класичним» главою дер­жави: зміст його компетенції насамперед зумовлений членст­вом у Союзній Раді і зводиться тільки до головування в ній. Традиційна же для глави держави компетенція віднесена до Со­юзної Ради, котра «приймає рішення як колегія» (ст.177). Союз­на Рада представляє Швейцарію на міжнародній арені, підпи­сує та ратифікує договори (ст.184); приймає заходи для збере­ження зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швей­царії, приймає заходи для збереження внутрішньої безпеки, у термінових випадках може застосовувати війська (ст.185).
Згідно статті 178 Союзна Рада «керує союзною адміністра­цією. Вона опікується про її доцільну організацію і про цілес-
130
прямоване виконання завдань». Саме через союзну адміні­страцію, котра складається з очолюваних членами Союзної Ра­ди департаментів (іноземних справ, внутрішніх справ, фінансів: митниць тощо) здійснюється реалізація урядової влади.
За наведеними вище ознаками: наявністю союзної адміністрації, посад Президента і Віце-президента, зосеред­ження повноважень глави держави та уряду в руках Союзної Ради, швейцарська держава нагадує президентську поліархію (республіку). Водночас, форма державного правління Швей­царії містить і деякі парламентарні елементи, що дало підста­ви окремим авторам визначити її як «змішану республіку» з вираженим дуалістичним державним режимом ‘. Але деталь­ний аналіз конституційних норм, котрі юридично закріплю­ють цю систему вищих органів законодавчої і виконавчої вла­ди Швейцарії, показує, що більш слушною є точка зору В.Ша-повала, який вважає, що її форма державного правління «за ба­гатьма» ознаками подібна до парламентарно-республікансь­кої…”2На це вказує:
по-перше, те, що згідно СТ.148 Конституції, Союзні Збори «здійснюють верховну владу у Союзі»;
по-друге, Союзна Рада, яка поєднує функцію глави держа­ви і уряду, формується парламентським шляхом, в той час як однією з ключових ознак «змішаної республіки» є обрання президента позапарламентським шляхом, тобто безпосеред­ньо громадянами;
по-третє, Союзна Рада несе відповідальність перед Союз­ними Зборами, але ця процедура не так чітко відрегульована Конституцією як в традиційних парламентських країнах.
У п.1. СТ.169 Конституції записано, що «Союзні Збори здійснюють вищий нагляд за Союзною Радою та союзною
‘/>Див.: Гєоргіца A3. Конституційне право зарубіжних країн.—С.224.; Маклаков В.В. Основы государственного (конституционного) права Швей­царии // Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Особенная часть. Страны Европы. — Т 3. — М.,1997.— С.421.
2Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу,—1999.—С.267-268.
131
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
а/>дміністрацією». Стаття 171 встановлює, що «Союзні збори можуть давати доручення Союзній Раді», а «подробиці,… інструменти, за допомогою яких Союзні Збори можуть впли­вати на сферу компетенції Союзної Ради», регулюються зако­ном. І нарешті, у n.b, CT.187 закріплено, що Союзна рада «регу­лярно подає звіт Союзним Зборам про ведення нею справ, а також про становище Швейцарії». Тобто Союзна Рада підкон­трольна парламенту, але останній не має формального права відправити її у відставку.
По-четверте, незважаючи на відсутність у конституції прямих норм, Союзна рада, що формується з врахуванням співвідношення партійних сил у парламенті, реалізує політич­ну лінію парламентської більшості. Така форма взаємовідно­син Союзної Ради і парламенту підсилює значення останнього і його роль у державному механізмі. Відсутність же тра­диційних процедур політичної відповідальності уряду перед парламентом у цьому випадку не перешкоджає їх взаємодії. Питання такої взаємодії вирішуються в межах парламентської демократії ‘ шляхом узгодження позицій головних партійно-політичних сил і практичної реалізації їх в урядовій діяль­ності2.
Таким чином, при всій своєрідності та унікальності дер­жавного ладу Швейцарії її форма правління за своїм змістом, на нашу думку, є особливим різновидом парламентарної поліархії, котра деякими зарубіжними 3, а слідом за ними і вітчизняним дослідниками4(які спиралися на досвід ор­ганізації влади у Франції «періоду директорії» 1794-1799 p., a
Н/>а підставі цього деякі дослідники визначають Швейцарію «рес­публікою безпосередньої демократії» Див.: Арановскнй К.В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов.—М.: ФОРУМ-ИНФРА-МД998- С.156-158.
2Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—К.,1999.—С.269.
Швейцарію вважали «директоріальну республікою» політологи К.Доллінгер і К.Левенштейн.
4Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—К.,1997.— С.87-88.
    продолжение
–PAGE_BREAK–132
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
також України часів «Директорії УНР».— С.Б.) названа «ди-ректоріальною республікою».
4.3. Президентська поліархія в зарубіжних країнах 4.3.1. Поняття президентської поліархії
Створений 1787 р. конституційний прототип — «вашинг­тонська» модель президентської форми державного правління у подальшому була запозичена багатьма країнами, але жодна з них, незважаючи на тривалий час, що пройшов, не змогла кар­динальним чином змінити американську конституційну мо­дель. Він досі є тим джерелом, що дає уявлення про сучасне поняття президентської поліархії.
Президентський вид форми державного правління, як і парламентський, безумовно теж є поліархічним, оскільки на­самперед базується на деконцентрованій системі влади, обу­мовленій відповідним типом «розподілу влади». На відміну від зарубіжних дослідників, де «цей поділ влади нелегко сформу­лювати»1, вітчизняні визначають його як «жорсткий»2. Побудо­ва механізму здійснення державної влади саме на його засадах є однією з ключових ознак президентської форми державного
правління.
Зміст американського, жорсткого «розподілу влад» на відміну від «м’якого», британо-французького, полягає в макси­мальному відокремленні органів законодавчої і виконавчої влади в плані їх організації і діяльності.
Правовий статус законодавчої влади, яка в США пред­ставлена двопалатним Конгресом, закріплений в статті І Кон­ституції 1787 р. Цей факт свідчив про значення, яке її творці приділяли цьому вищому державному органу і певної їх по­ступки представникам демократичної течії серед делегатів.
С/>арторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія—С. 82. 2Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.56.
133
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Найважливішою прерогативою Конгресу було визначено за­конодавство. Ніяка інша влада, ніякий інший державний ор­ган подібною владою не володіють, Це право носить у прин­ципі універсальний характер, тобто закон може бути прийня­тий з будь-якого питання. Але це має бути дійсно закон, а не просто акт, що підмінює управлінське рішення. Закон — це акт, який містить найбільш загальні правила (норми), які регулю­ють ту чи іншу сферу суспільних відносин. Якщо ж у формі за­кону намагаються вирішувати оперативні питання уп­равління, підмінити видання загальної норми індивідуально визначеною, яка може бути застосована лише до даного кон­кретного випадку, то мова йде про вторгнення в сферу діяль­ності виконавчої влади. Зрозуміло, що в такому випадку має місце порушення принципу поділу влади, а значить і сам тако­го роду законодавчий акт набував антиконституційного, тобто протиправного характеру1.
На відміну від законодавчих органів парламентських країн, парламенти в президентських псліархіях самі пропону­ють і приймають закони. Мандат члена парламенту не­сумісний з посадою члена уряду. За логікою жорсткого «роз­поділу влад», покладеного в основу Конституції США, фор­мально виключається наявність у президента та інших носіїв виконавчої влади права законодавчої ініціативи у парламенті. Такий підхід є протилежним прийнятому за умов парла­ментського правління, коли ініціювати законопроекти упов­новажені депутати і уряд як вищий орган виконавчої влади, і саме за урядовою ініціативою приймають переважну більшість законів. Більш того, в конституційній практиці США визнано, що президент, члени кабінету та інші посадові особи в системі виконавчої влади не мають навіть права досту­пу в палати парламенту (крім випадку, коли президент висту­пає з посланнями на спільному засіданні палат). Представни-
ки виконавчої влади, як правило, можуть брати участь у роботі комітетів і комісій палат парламенту (але не в засіданні палат), вони готують найбільш важливі й суттєві законопроекти (во­лодіючи для цього і необхідним апаратом, і інформаційною ба­зою, і іншими можливостями), однак у класичному варіанті президентської поліархії виконавча влада юридично позбавле­на права законодавчої ініціативи і має шукати різні шляхи для винесення законопроекту на розгляд палат. Урядовий законо­проект може бути змінений і доповнений парламентаріями без згоди уряду.
В наступній, IIстатті, сильній законодавчій владі Консти­туція США (на вимогу делегатів федералістів. — С.Б.) «проти­ставила» сильну виконавчу владу. Структура останньої нага­дувала структуру виконавчої влади часів «дуалістичної мо­нархії» в Англії, коли глава держави (монарх) безпосередньо очолював відповідальний перед ним уряд і тому «вашинг­тонська» модель форми державного правління іноді і сьогодні спеціалістами визначається як «дуалістична республіка». Суттєва різниця полягала у тому, що замість монарха главою нової держави мав стати президент.
Крім того, саме в США президентство зародилося і набу­ло розвитку як інститут виконавчої влади, котрий на відміну від монархічних, спадкових інститутів того часу став формува­тися виборчим шляхом. Відомо, що у подальшому обиратися стали деякі президенти — глави парламентських поліархій. Але якщо в останніх так чи інакше президентура формується з участю парламенту, у президентській поліархії — тільки по­запарламентським шляхом, шляхом загальних виборів грома­дян. «Наявність прямих, або схожих на прямі, загальних ви­борів глави держави, — зазначає Дж. Сарторі, — є „першим виз­начальним критерієм для системи президентського правління…“1. У США з самого початку були запроваджені
/>    продолжение
–PAGE_BREAK–С.26.
Див.: Энтин Л.М. Разделение властей опыт современных государств.—
Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія.—С.79.
134
135
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
«схожі на прямі», двоступеневі вибори президента, які перед­бачали його обрання не безпосередньо народом, а виборцями. Хоча в цьому плані американська виборча система дещо відрізняється від класичних прямих виборів, це не порушує саму основу цього критерію, оскільки джерелом формування інституту президентства залишається народ.
Ще однією ознакою, котра відрізняє президентську поліархію від парламентарної є закріплення за президентом прерогативи формування уряду: саме президент на власний розсуд призначає і звільняє членів кабінету міністрів. Зазначе­на ознака доповнюється тим, що сформований президентом уряд ним же і очолюється. Відсутність посади прем’єр-міністра є зовнішньо відмінною рисою президентської поліархії, де глава держави є одноособовим носієм виконавчої влади. Стаття 2 Конституції містить припис, згідно якого «ви­конавча влада належить президенту Сполучених Штатів». Ко­легіальний уряд, але є кабінет як дорадча структура при прези­дентові.
Одна з найважливіших ознак президентської поліархії знаходить свій прояв в набагато ширших порівняно з главою парламентарної держави повноваженнях президента. В США наділення Президента широкими повноваженнями відповіда­ло ідеї «батьків-засновників», особливо федералістів, про те, що централізацію створює тільки урядова влада.
Ще однією ключовою ознакою президентської поліархії є те, що в законодавчо-виконавчих зв’язках відсутні такі, що ха­рактерні для парламентських форм: 1) парламентської відповідальності уряду, тобто парламент (або нижня палата) не може висловити недовіру уряду і тим самим змусити його піти у відставку; 2) можливості виконавчої влади достроково розпу­скати парламент (нижню палату) і призначити позачергові парламентські вибори. Відсутність у президента повноваження розпускати парламент ще ідеологами Конституції США роз­глядалось як таке, що могло б деформувати побудовану ними
136
зрівноважену систему між органами законодавчої і виконавчої влади та зумовити визнання домінуючої ролі виконавчої влади (президента). Вони стверджували, що ненадання президенту права дострокового припинення повноважень парламенту компенсується” відсутністю в останнього повноважень щодо визначення кадрового складу виконавчої влади, зокрема прав контролювати діяльність урядовців, які призначаються прези­дентом, і приймати рішення про звільнення їх з посад ‘.
Закладений в Конституції США «жорсткий» тип поділу влади, котрий передбачав самостійність та незалежність кож­ної з зазначених гілок влади, на практиці міг би привести до не­узгодженості, конфронтації, паралічу або узурпації влади. Оскільки така можливість «генетично» закладена в зазначено­му типі поділу влад, творці Конституції постаралися виробити взаємозв’язки, котрі попередили би не тільки узурпаторські тенденції кожної з трьох гілок влади, а й забезпечили б стабільність і безперервність функціонування самої державної влади. У цьому плані усі гілки влади організовувалися за вла­сним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Єдиним джерелом законодавчої і виконавчої влади було визнано народ.
Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберіга­ла певне право впливати на іншу. З одного боку Конституція надала Президенту право вето на прийняті Конгресом законо­проекти, а з іншого — право Конгресу перебороти вето, а також висунути проти Президента обвинувачення в порядку імпічменту. Таким чином, порівняно з парламентськими фор­мами правління серед законодавчо-виконавчих зв’язків прези­дентської поліархії, покликаних забезпечити рівновагу систе­ми, є вето та імпічмент.
Право вето президента на прийняті парламентом законо­проекти — це «двосічна зброя», надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а й порушити
1/>Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.56-57.
137
С. К. Бостан, С.     продолжение
–PAGE_BREAK–М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
існуючий у державному механізмі баланс між його найваж­ливішими ланками. Тому вето намагаються насамперед роз­глядати як засіб компромісного узгодження позицій між цими ланками, не як інструмент тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.
Передбачений Конституцією США імпічмент проводить­ся за класичною для двопалатних парламентів процедурою. Нижня палата Конгресу США виступає в ролі слідчого та об­винувача. Для цього вона створює комітет з розслідування, і на основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену у такий спосіб справу на закритому засіданні роз­глядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу. Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займати «почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів» будь-якої федеральної посадової особи1, якщо її, згідно ст.2 (розділ четвертий) Конституції, бу­де викрито у «зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і провинах»2. На цьому, однак, юридичні наслідки скоєного не закінчуються. В подальшому проводять розслідування загаль­ного характеру, справу передають до звичайного суду і винний несе покарання3. Порядок імпічменту, що використовується у США, в цілому характерний для більшості інших прези­дентських поліархій.
Встановлені між цими органами взаємозв’язки, як у ми­нулому, так і сьогодні, мають на меті запобігти посилення од­ного з них за рахунок іншого і перешкодити одній з частин си­стеми діяти в протилежних напрямках. Подібна збалансо­ваність державної системи ускладнює нововведення, але в той
1/>Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.— С.201.
2 Див.: Конституція США від 17 вересня 1787 р.// Чудаков М.Ф.Консти-
туционное (государственное право зарубежных стран.—Мн.: Харвест,1998.—
С.606-697.
3 Див.: Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—С.201.
138
же час перешкоджає можливості узурпації влади з боку будь якого з названих органів. У відомому рішенні United States v. RichardNixon, винесеному в липні 1974 p., Верховний суд США пояснив: «Конституція не тільки роззосередила владу для кращого забезпечення свободи, але вона також припускає, щоб на практиці роззосереджена влада була об’єднана в ціле для ефективного управління. Конституція наказує, щоб гілки влади були водночас відділені одна від одної і взаємозалежні, були автономними і взаємодіючими одна з одною»1.
Узагальнюючи наведене, можна виділити ознаки цієї но­вої для держави епохи громадянського суспільства структур-но-інституціональної системи органів законодавчої і очолюва­ної президентом виконавчої влади, а саме:
1) система вищих органів законодавчої і виконавчої влади, які утворюють форму правління президентської держави, по­будована на засадах притаманного їй «жорсткого» типу роз­поділу влад і системи стримувань та противаг, які йому відповідають. Це знаходить вираз у тому, що:
1.1.) система складається з двох організаційно відокремле­них інститутів, котрі представляють виконавчу і законодавчу
влади:
а)виконавча влада, яка уособлюється главою держави та
керованим ним урядом, не має права:
законодавчої ініціативи,
розпуску парламенту
сумісництва своєї посади з депутатським мандатом;
б)законодавча влада не бере участі у формуванні уряду;
в)відсутні інститути парламентської відповідальності
уряду та контрасигнування актів глави держави.
1.2) стримування та противаги в законодавчо-виконавчих зв’язках забезпечуються:
а) правом президента накласти вето на прийняті парла­ментом закони;
1/>Цит за: Конституция США (вступительная статья) // Конституции за­рубежных государств.—М.: БЕК, 1996.—С.7-8.
139
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>б) правом парламенту притягти президента до відповідальності, використовуючи процедуру імпічменту.
2)провідну роль у здійсненні соціально-політичного
керівництва державою відіграє урядова влада на чолі з прези­
дентом (виконавча влада), звідки і походить саме назва прези­
дентської. Це знаходить свій вираз у значному впливі прези­
дента на уряд:
а)президент формує склад уряду;
б)уряд несе політичну відповідальність виключно перед
президентом, який може відправити у відставку весь уряд або
його окремих членів.
3)Правовий статус глави держави, його фактичний вплив
на уряд — основного «реалізатора» правління в державі — ха­
рактеризується як «сильний». Це забезпечується тим, що:
а)президентура утворюється позапарламентським шляхом
і має таке ж джерело формування як і законодавчий орган. Пре­
зидент обирається шляхом загальних виборів громадянами.
б)президент поєднує повноваження глави держави і гла­
ви уряду. Як глава держави він має суттєві повноваження в
сфері зовнішньої і внутрішньої політики, а як глава уряду –
здійснює поточне управління країною у межах прийнятих
парламентом законів.
Таким є «набір» ознак та «підознак», що характеризують президентську форму поліархічного правління. Синтезуючи їх, можна сформулювати дефініцію ще одного виду поліархич-ної форми державного правління — президентської поліархії, яка являє собою засновану на «жорсткому» типові розподілу влад дуалістичну систему вищих органів законодавчої і вико­навчої влади, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє виконавча (урядово-президентська) влада, ко­тру очолює обраний позапарламентським шляхом президент.
У сучасному світі президентська форма державного правління розповсюджена широко. Після США її сприйняли майже всі латиноамериканські держави. їй же пізніше віддали
140
перевагу більшість африканських держав. В Азії цей перелік менше, з держав, котрі останніми конституювали таку форму правління — Узбекистан та Туркменистан (за формальною нормою конституції і Казахстан). А в Європі — найменший: форму державного правління близьку до американської, кон­ституювали лише Азербайджан, Кіпр та Грузія. У цілому пе­релік сьогоднішніх так званих «президентських республік» чималий (біля 65) і аналіз їх юридичних (конституційних) мо­делей дає нам уявлення про загальні, які співпадають з кла­сичним «вашингтонським» прототипом, риси, а також про обу­мовлені різними чинниками певні відхилення від нього. На особливості конституційних моделей сучасних президентсь­ких поліархій і звернемо увагу нижче.
4.3.2. Особливості конституційних моделей президентських форм правління сучасних держав
Із держав з президентською формою правління до «ва­шингтонської» моделі найближчими є Болівія, Нігерія, Еква­дор та деякі інші. Від останньої їх форми правління відрізня­ються перш за все терміном повноважень президентів (і віце-президентів) та можливістю (або неможливістю) їх переоб­рання. Найбільш тривалим є термін повноважень у Президен­та і Віце-президента Болівії — 5 років (без права переобрання) і 4 роки (як в США) Президента Еквадору (без права переоб­рання) та Президента й Віце-президента Нігерії (не більше двох термінів підряд). Крім цього, в Нігерії уряд (адміністрація президента) носить назву Виконавча рада.
Структурно-інституціональні системи верховної влади за­значених вище держав, знаходячись у межах, визначеної «ва­шингтонським» класичним прототипом форми правління, складають певний його «серединний» тип. Порівняно з ним форми правління інших президентських держав мають деякі «відхилення», що знаходять свій прояв у тих чи інших особли­востях.
141
С    продолжение
–PAGE_BREAK–. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Перш за все відзначимо особливості, обумовлені інсти-туціональною специфікою виконавчої влади. Положення про належність виконавчої влади президента або про її здійснення президентом у тій чи іншій редакції наявні в конституціях усіх президентських держав. Іноді президент узагальнено назва­ний главою уряду (Аргентина, Колумбія, Нікарагуа). В Грузії’, Таджикистані2, Туркменистані3і Узбекистані4він визначений як глава виконавчої влади, а в Таджикистані і Узбекистані -ще й як керівник (глава або голова) уряду. В ст.85 Конституції Болівії закріплено, що «виконавча влада здійснюється прези­дентом спільно з державними міністрами». Подібні положення містять основні закони Бразилії, Венесуели, Коста-Ріки, Па­нами, Перу і Уругваю1.
За класичною президентською поліархією в структурі ви­конавчої влади уряду як відносно самостійного органу не існує. Міністри складають кабінет (адміністрацію) президен­та, маючи лише дорадчий голос, і якщо навіть вони усі вислов­ляться проти пропозиції президента, прийняття остаточного рішення залишається за ним. Але кілька десятиліть тому у формі президентської республіки стали відбуватися певні зміни6, які і привели до формування однієї із зазначених
Т/>ут і далі посилання даються на Конституцію Грузії від 24 серпня 1995 р..Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1. —С.742-743.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Таджикистан від 6 листопада 1994 р. // Конституции государств-участников СНГ.— М.: НОРМА, 2001.-С.497-522.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Туркменистану від 18 травня 1992 р. з наступними змінами, Див.: Конституции государств-участ­ников СНГ.-М, 2001.-С.551-578.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Узбекистан від 8 грудня 1991 р. з наступними змінами. Див.: Конституции госу­дарств-участников СНГ.-М., 2001.-С.594-626.
Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2.— С.57.
6Див.: Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.-М: Зерцало, 1998.- С.273.
142
структурно-інституціональних особливостей. Суть її полягає у тому, що в структурі виконавчої влади поряд з президенту­рою стали утворюватися окремі державні органи, по суті, уря­ди, головним призначенням яких стало здійснення виконавчої влади на основі повноважень, встановлених конституцією або фактично делегованих президентом. їх назви відрізняються різноманітністю: «уряди» в Грузії та Таджикистані; «Кабінети міністрів» — в Аргентині, Домініканській республіці, Туркме­нистані, Узбекистані; «Ради міністрів» — в Алжирі, Венесуелі, Кіпрі’, Уругваї, Перу, Сирії, Судані, Тунісі, «Рада кабінету -в Панамі, „Виконавча рада“— в Нігерії, „Виконавчий юань“ -на Тайвані тощо.
З зазначених держав більш чіткими є юридичні конст­рукції виконавчих органів держав Середньої Азії, консти­туційні положення відносно яких формулювалися не без впливу „парламентарної “ Європи. Стаття 73 глави 5 Консти­туції Таджикистану закріплює, що уряд, який „складається з Прем’єр-міністра, його першого заступника і заступників, міністрів, голів державних комітетів“ забезпечує „керівництво ефективним функціонуванням економіки, соціальної і духов­ної сфери, виконання законів, рішень Маджлісі Олі (парла­менту.—СБ.), указів, і розпоряджень Президента Таджикиста­ну“. Майже аналогічним є завдання, яке покладено Консти­туцією (глава XX, ст.98) на Кабінет Міністрів Узбекистану. Основний закон Туркменистану це питання регламентує більш детально, зокрема ст.78 глави 5 Конституції містить пе­релік восьми конкретних повноважень Кабінету Міністрів.
Ці урядові установи зазвичай очолюються самими прези­дентами, але в деяких з зазначених президентських держав конституціями передбачені окремі керівні посади: в Аргентині — це глава кабінету, в Алжирі, Єгипті, на Тайвані, в Тунісі та
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Кіпру від 16 серпня 1960 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2. —С.233-235.
143
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Таджикистані — прем’єр-міністр, в Грузії — державний міністр, в Сирії — голова Ради міністрів. Але і в цих державах фактич­ним керівником над урядом і особливо над так званими «клю­човими» міністрами є президент. Керівництво іншими міністрами з боку прем’єра теж має відносний характер, вони, як і сам прем’єр, підпорядковані президенту. Найважливіші рішення приймаються на засіданнях уряду тільки під голову­ванням президента і лише рішення оперативного характеру можуть прийматися урядом без його участі. Але і такі засідан­ня прем’єр проводить, як правило, тільки за вказівкою прези­дента. Виходячи з того, що такий глава уряду відіграє коорди­нуючу роль і виконує оперативні завдання, у спеціальній літе­ратурі він отримав назву «адміністративного прем’єра’». На­явність посади «адміністративного прем’єра» та уряду при усіх їх зовнішніх парламентських ознаках не порушують «логіку» системи президентської поліархії, оскільки і уряд, і його глава несуть відповідальність тільки перед президентом.
Ще одна структурно-інституціональна особливість пов’язана з наявністю або відсутністю в системі виконавчої влади посади віце-президента. Стосовно цього слід відзначи­ти, що загальне для більшості латиноамериканських країн правило, коли поряд з президентом обирається та діє один віце-президент, тобто як у США. Але в деяких державах, на­приклад, в Коста-Ріка та Панамі разом з президентами обира­ються два віце-президенти, а в Єгипті президент може призна­чати один, два або більше віце-президентів. Призначення віце-президента як заступника президента, покликано допомогти йому в поточному управлінні державою і, особливо, забезпе­чувати в непередбачених випадках наступність президентсь­кої влади. В той же час можна припустити, що віце-президент, перетягаючи на себе частину повноважень президента, «розпо­рошує» владу останнього. Тому серед президентських
Д/>ив.: Чиркин В.Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.-М.: Зерцало, 1998.- С.273.
144
поліархій відсутність посади віце-президента є нерідким яви­щем. В Домініканській республіці, Перу, Чилі, Еквадорі, Ал­жирі, Грузії, Єгипті, Сирії, Сенегалі, Судані, Таджикистані, Тайвані, Тунісі, Туркменистані, Узбекистані, ці посади взагалі не передбачені конституційним законодавством.
Найсуттєвішими для держав, форми правління яких пев­ним чином відрізняються від класичного прототипу, є особли­вості, пов’язані зі змістом повноважень, котрі надаються кон­ституціями президентам. Аналіз цих повноважень та інших конституційних «важелів», які «підсилюють» або навпаки, «по­слаблюють» президентську владу, показує, що форми правління держав, котрі виходять за межі «серединного» типу (США, Болівія, Еквадор, Нігерія) характеризуються на­явністю в їх системах елементів «посиленого прези-денціалізму» або ж «парламентаризму».
4.33. Президентські поліархії з елементами «посиленого парламентаризму»
За сукупністю своїх юридичних характеристик до держав з більш сильними елементами «президенціалізму» ніж в США, слід віднести, на нашу думку, Бразилію, Грузію, Домінікансь­ку республіку, Колумбію, Таджикистан, Туркменистан, Узбе­кистан, Чилі тощо. Якщо форми правління цих держав «роз­ставити» на умовній шкалі за принципом зростання рівня «президенціалізму», то порядок цей буде приблизно такий.
Порівняно з американським Президентом, влада Прези­дента Грузії сильніша за рахунок права останнього на законо­давчу ініціативу; в Домініканській республіці та Колумбії пре­зиденти наділені більш широкими повноваженнями у надзви­чайних випадках, коли є загроза громадському спокою та національній безпеці, а також у кадровій сфері, де формуван­ня уряду здійснюється президентом на свій розсуд ‘. Окрім
1/>Правовые системы стран мира.—С.196, 330.
145
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>цього всі акти Президента Колумбії, за винятком призначення міністрів, для набуття законної сили мають бути скріплені підписами відповідних членів уряду. Тобто мова йде про вико­ристання характерної для парламентських країн процедури контрасигнування. Але тут вона є протилежною за своєю якістю, оскільки, враховуючи повну залежність кар’єри члена уряду від президентів, цей інститут тут (у президентських поліархіях) означає покладання політичної відповідальності за зміст відповідних рішень і актів та за їх реалізацію на членів урядів, котрі вчинили контрасигнування. Тобто в прези­дентській поліархії наявність інституту контрасигнатури є за­собом не послаблення, а посилення влади президента в сис­темі елементів форми правління.
Такий же наслідок в умовах президентської поліархії, де відсутній інститут парламентської відповідальності виконав­чої влади, має право президента розпускати парламент. Серед держав з такою «порушеною» рівновагою є насамперед Чилі, де Президент може реалізувати це право лише один раз протя­гом строку його повноважень (хоча чітких підстав розпуску парламенту конституцією не встановлено. — С.Б.)\ В інших державах: Алжирі, Єгипті, Перу, Сенегалі, Сирії право прези­дентів на розпуск певною мірою збалансовано наявністю пар­ламентських елементів системи стримувань. «Обґрунтованим рішенням» Президента Сирії може бути і розпущений парла­мент цієї країни, але з конкретного питання таке рішення мо­же прийматися тільки один раз. Це може бути певною відповіддю Президента на винесення більшістю голосів членів парламенту вотуму недовіри Раді міністрів, коли прем’єр-міністр має надати Президенту пропозицію про відставку кабінету, а глава держави приймати відповідне остаточне рішення щодо відставки або розпуску2.
1/>Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник
Конституційного суду України.— 2003.—№2,— С.57.
2Див.: Правовые системы стран мира.—С.579.
146
В Сенегалі, наприклад, Президент може розпустити пар-ямент (Національні збори), якщо він за передбаченими Кон-гтитуцією (1963 р. з наступними змінами) формами парла­ментського контролю (усні та письмові питання з дебатами та без них, слідчі комісії тощо) прийняв резолюцію осуду Уря-
Схожий порядок і в Тунісі, де Президент, поряд з іншими такими сильними повноваженнями, як право законодавчої
іативи, право прийняття по визначеному переліку питань та на конкретний термін делегованого законодавства — дек­ретів, що мають силу закону, може розпустити парламент, як­що протягом одного законодавчого періоду він двічі 2/3 го­лосів парламентарів прийняв резолюцію недовіри відносно
уряду г.
Форми правління кількох держав характеризується більшим ступенем «чистоти» президентських елементів, котрі однак сильніше ніж в США. Серед них перш за все Мексика, територіальне сусідство якої з США сприяло максимальною мірою запозиченню нею «вашингтонської» моделі влади. Але форма правління «Сполучених штатів Мексики» (!) відрізняється дещо посиленими елементами прези-денціалізму: президент на власний розсуд призначає і усуває з посад державних секретарів (міністрів) та цілий ряд інших фе­деральних посадових осіб, має право вводити надзвичайний стан, припинити дію конституційних гарантій, реалізувати можливість федеральної інтервенції у внутрішні справи штатів, втручатись у законотворчий процес. Останнє знахо­дить свій вираз у праві Президента на законодавчу ініціативу, а також у випадках, прямо вказаних в Конституції або за упов­новаженням Конгресу, видавати декрети, що мають силу зако­ну. Владу Президента, як вже зазначалося, посилює також на­явність інституту контрасигнування актів і рішень Президен­та, котре здійснюється членами Централізованої адміністрації
1/>Див.: Правовые системы стран мира,—С.569.
2Див.: Там само. — С.647-648.
147
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
(уряду), за що вони і несуть відповідальність. Передбачені Конституцією деякі парламентарні елементи: підзвітність членів уряду парламенту, коли при відкритті кожної сесії Кон­гресу члени Централізованої адміністрації подають звіт про стан справ у своїх відомствах, а кожна з палат Конгресу може викликати членів адміністрації з метою отримання інформації з питань, що обговорюються, особливих наслідків не має і на зміст президентської влади майже не впливає.
Ще сильніше елементи президенціалізму в Бразилії, де президентська поліархія була встановлена, по суті, рішенням народу в результаті проведеного 7 вересня 1993 р. плебісциту щодо форми державного правління. На питання, яку з них об­рати: монархію чи республіку, якщо республіку, то прези­дентську або парламентську, громадяни відповіли так: за рес­публіку — 66%; за монархію — 10%; за парламентську рес­публіку —25%, за президентську — 54% ‘. Таким чином, через 5 років після прийняття Конституції країни (1988 р.) форма дер­жавного правління Бразилії була остаточно визначена як пре­зидентська, але як така, що відрізняється від «вашингтонської» моделі більш широким обсягом повноважень президента.
Президенту Бразилії належить важливе право самостійно встановлювати стан оборони, стан облоги і так званий стан фе­дерального втручання (інтервенції) у справи штатів. Для прийняття відповідних рішень йому необхідна формальна підтримка одного з двох визначених у Конституції консульта­тивних органів — Ради Республіки або Ради національної обо­рони. До Ради Республіки входять віце-президент, голови па­лат федерального парламенту, лідери більшості і опозиції в обох палатах, міністр юстиції і шість бразильських громадян, котрі у рівній кількості призначаються Президентом і обира­ються палатами парламенту. До Ради національної оборони входять віце-президент, голови палат парламенту і ряд
Д/>ив.: Якушев Л.В. Конституционное право зарубежных стран.—М.: Приор,2000.-С239.
148
міністрів. Позиції Президента у законотворчому процесі илює надане йому конституцією право законодавчої ініціативи, право видавати у випадку термінової необхідності акти, що мають силу закону (з наступним представленням в Конгрес) ‘, а також можливість використовувати вибіркове ве­то на законопроекти, прийняті парламентом. Вибіркове вето на відміну від «загального» дає президенту більше можливос­тей для маневру в його взаємовідносинах з парламентом 2. Водночас Конституція 1988 р. наділила Конгрес правом підда­вати бразильського Президента, як це має місце і в США, суду імпічменту, у випадках скоєння ним злочинів або інших пору­шень конституції і законів, і у цьому немає нічого дивного. Примітним однак є те, що на відміну від США, де суд імпічменту за всю історію цієї країни жодного разу (з двох) не відправив у відставку президента, в Бразилії є практичний досвід: звинувачений в корупції Президент Ф.Коллор в 1992 р. усунений за це з посади глави держави 3.
І нарешті найсильнішими можна вважати становища пре­зидентів в трьох країнах Середньої Азії: Таджикистані, Турк­менистані, Узбекистані. В усіх трьох конституціях цих держав міститься припис, що не є характерним для президентських поліархій інших регіонів, особливо американського. Мова йде про визнання президента гарантом Конституції і законів, прав і свобод людини і громадянина, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності, охорони суверенітету, ре­алізації рішень з питань національно-державного устрою тощо. За Конституцією Президент Таджикистану є головноко­мандувачем збройними силами, призначає і звільняє команду­вачів військами збройних сил, утворює Раду безпеки і керує нею, проголошує надзвичайний стан на всій території держави
Д/>ив.: Правовые системы стран мира,—С.95.
Див.: Шаповал В. Державний лад країн світу.—С.37.
Див.: Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран.—С.239.
149
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
або в окремих місцевостях з «негайним» внесенням указу про це на затвердження до парламенту і повідомленням до Ор­ганізації Об’єднаних Націй, керує здійсненням зовнішньої політики. Він уповноважений утворювати та ліквідовувати міністерства і відомства; призначати і звільняти Прем’єр-міністра та інших членів уряду; скасовувати чи призупиняти дію «актів органів державного управління», якщо вони супере­чать Конституції і законам; призначати і звільняти голів тери­торіальної автономії, областей, столиці, міст та районів. Серед найважливіших повноважень Президента є і його право здійснювати подання до Маджлісі Олі щодо призначень і відкликань голів та інших суддів Конституційного Суду, Вер­ховного Суду і Вищого економічного суду, а також за поданням міністра юстиції призначати і звільняти суддів інших судів. За згодою парламенту глава держави призначає та звільняє гене­рального прокурора і його заступників (ст.69, 70).
Але якщо призначення на найважливіші урядові посади та на посади голів автономних і місцевих органів влади Прези­дент Таджикистану здійснює за згодою парламенту (Маджлісі Олі) та маджлісів народних депутатів відповідних адміністра­тивно-територіальних одиниць, то Президент Узбекистану при формуванні апарату виконавчої влади такої згоди не по­требує. Він на свій розсуд призначає та звільняє прем’єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів, забезпечуючи взаємодію «вищих органів влади та управління», керує ним. Крім цього Президент Узбекистану є головнокомандувачем збройних сил, призначає і звільняє вище командування, при­своює вищі військові звання. Серед його повноважень слід та­кож назвати право вести переговори та підписувати міжна­родні договори, забезпечувати додержання укладених держа­вою договорів, а також призначати і звільняти дипломатичних та інших представників Узбекистану в іноземних країнах .
Окрім таких же повноважень, характерних і для Прези­дента Туркменистану, останній має право одноосібно призна-
150
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
чати на 5-річний термін з можливістю перепризначення суддів, керувати формуванням проекту державного бюджету і вносити його на розгляд і затвердження до Меджлісу (парла­менту), видавати з окремих питань закони (це право йому бу­ло надано спеціальною постановою Меджлісу від 12 квітня 1993 р.’), скасовувати акти міністерств і відомств та місцевих органів управління, розпускати органи місцевого самовряду­вання, призначати за рішенням Халк Маслахати 2референду­ми, звертатися з посланнями до народу, достроково скликати Меджліс на сесію, надавати Халк Маслахати щорічні доповіді про стан країни, інформувати про найбільш важливі питання внутрішньої і зовнішньої політики та деякі інші3.
Влада президентів Туркменистану та Узбекистану суттєво підсилюється за рахунок їх можливостей розпускати парламен-
1/>Правовые системы стран мира.— С.654.
2 Халк Маслахати (Народна Рада) за Конституцією Туркменистану є ви­
щим представницьким органом народної влади, в той час як парламент
(Меджліс) — вищим законодавчим органом. До складу Халк Маглахати вхо­
дять Президент, депутати Меджлісу, а також члени, обрані народом у
кількості, що дорівнює числу депутатів Меджлісу. Крім того, до складу Халк
Маслахати входять голова Верховного Суду, голова Вищого господарського
суду, генеральний прокурор, члени уряду, глави адміністрацій в адміністра­
тивно-територіальних одиницях, а також мери муніципальних рад міст і се­
лищ. До компетенції Халк Маслахати, що обирається на термін — п’ять
років, віднесено розгляд і прийняття рішень з питань доцільності змін Кон­
ституції або прийняття нової; проведення всенародних референдумів: роз­
робки рекомендацій про основні напрями економічного, соціального і
політичного розвитку країни; зміни державного кордону і адміністративно-
територіального поділу; ратифікації і денонсації укладених від імені Турк­
менистану договорів про міждержавні союзи та інші утворення; проголо­
шення стану війни і миру; з інших питань, визначених Конституцією і зако­
нами. Рішення Халк Маслахати реалізуються Президентом, Меджлісом та
іншими органами державної влади. Халк Маслахати скликається «за не­
обхідністю», однак не менше ніж один раз на рік за ініціативою Президента,
Меджлісу або третини встановленого числа членів Халк Маслахати. Його
роботою керує Президент або обраний на його пропозицію будь-який член
Халк Маслахати.
3 Правовые системы стран мира.— С.654.
151
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
ти, а також за рахунок складної процедури їх усунення від вла­ди (Туркменистан) або ж взагалі її відсутністю (Узбекистан).
Конституцією Узбекистану (ст.95) визначено, що Прези­дент за погодженням з Конституційним судом може достроко­во припинити повноваження парламенту в разі виникнення в його складі «нездоланних розбіжностей, що загрожують його нормальному функціонуванню, або неодноразового прийнят­тя ним рішень, які суперечать Конституції». В Туркменистані випадки розпуску парламенту конституцією більш конкрети­зовані. Згідно ст. 64 «Меджліс може бути достроково розпуще­ний… Президентом у випадках неспроможності сформувати протягом шести місяців керівні органи Меджлісу або вираже­ної двічі протягом вісімнадцяти місяців недовіри Кабінету міністрів».
Відносно використання процедури імпічменту слід відзна­чити, якщо Конституція Узбекистану — єдина з конституцій країн СНД, котра не передбачає інституту імпічменту прези­дента ‘, то механізм усунення від посади туркменського глави держави серед цих же держав є найбільш складним. Передба­чене Конституцією Туркменистану право Халк Маслахати висловити недовіру Президенту фактично неможливо ре­алізувати, оскільки, по — перше, мала вірогідність того, що Халк Маслахати, більше половини членів котрого призна­чається Президентом., набере 2/3 голосів на підтримку цього рішення; по-друге, саме рішення про недовіру не призводить до відставки, а тільки до призначення референдуму з цього пи­тання 2.
Наявність в конституціях Узбекистану та Туркменистану деяких елементів парламентарної поліархії не впливає на зміст форм правління цих держав. Так, в Туркменистані пар­ламент уповноважений приймати рішення про недовіру уря-
>днак юридичних наслідків такого рішення для уряду не визначено. В Узбекистані відповідальності кабінету міністрів перед парламентом не передбачено, однак він повинен склада­ти повноваження перед новообраним парламентом. Відповідальність уряду перед парламентом, передбачена за­значеними нормами, є, по суті, умовною.
4.3.4. Президентські поліархії з елементами «парламентаризму „
Водночас серед президентських поліархій є певна група держав, де елементи “парламентаризму» тією чи іншою мірою впливають на зміст виконавчої і, насамперед, президентської влади. Серед держав цієї групи найближчою до класичного прототипу є форма державного правління Панами, де певною самостійністю володіє «Рада кабінету» (ConsejodeGabinete), яка хоч і діє при і під головуванням глави держави, але такі рішення, як призначення суддів Верховного суду, укладання договорів про займи, відчуження національного майна, декре­тування під колективну відповідальність Ради надзвичайного стану і призупинення окремих норм Конституції, президент приймає тільки зі згоди Ради кабінету’.
Взаємовідносини між Президентом та Радою Міністрів в Венесуелі певною мірою вирішуються на основі інституту контрасигнатури. Згідно з Конституцією Венесуели від 15 грудня 1999 р. Президент має повноваження, які можуть бути поділені на три групи: 1) його власні повноваження; 2) повно­важення, що здійснюються через міністрів і потребують обов’язкової контрасигнації; 3) повноваження, що здійсню­ються Президентом у Раді Міністрів і також потребують кон­трасигнації. З цього переліку згідно СТ.190 Конституції тільки два повноваження відносяться до розряду власних повнова-
/>Див.: Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран .—С.239.

1Див.: Якушев А.В. Там само. 2Див • Qvinnoa Л R To… ,..,..„
Див.: Правовые системы стран мира.— С.501.
152
153     продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>жень Президента: право призначати та відкликати міністрів, всі інші потребують контрасигнації з боку відповідних міністрів.
Серед парламентських рис президентської поліархії в Ал­жирі слід відзначити деякі елементи інвеститури уряду, яка знаходить свій вираз у тому, що розроблена урядом програма діяльності має бути ухвалена парламентом — Національними народними зборами’.
Одним з найбільш поширених елементів парламентариз­му в президентських поліархіях є інститут відповідальності виконавчої влади перед законодавчим органом. Ця, не харак­терна для класичної президентської поліархії ознака, з’явила­ся у її законодавчо-виконавчих зв’язках як певний юридичний засіб «приборкання, пом’якшення» президентської влади, кот­ра у відповідних соціально-політичних обставинах часто при­водила до узурпації главою держави всієї державної влади.
Найбільш легкою є форма парламентської відповідаль­ності у Філіппінах, де депутати обох палат Конгресу (Палати представників та Сенату) мають право звернутись із запитами до виконавчої влади — Президента та очолюваного ним Кабіне­ту міністрів, яке, однак особливих наслідків не має2. В Коста-Ріка Законодавчі збори (однопалатний парламент) можуть формулювати інтерпеляцію міністрам Уряду, а рішенням 2/3 присутніх на засіданні парламенту виносити осуд тим посадо­вим особам, які винні в здійсненні неконституційних або неза­конних актів, серйозних помилок, що спричинили або змогли спричинити явну шкоду державним інтересам3. Інтерпеляція є засобом парламентського контролю над урядом і в Парагваї. Конгрес може викликати для запиту будь-якого міністра або іншого керівника виконавчої влади на засідання відповідної палати (Палати депутатів або Сенату). Якщо викликана поса-
1/>Див.: Правовые системы стран мира. — С.ЗО.
‘ Диз.: Там caMo.-C.697. 5Див.: Тамсамо.-С351.
лова особа не з’явиться на засіданні палати або ж ця палата вва­жатиме відповідь на інтерпеляцію незадовільною, то обидві па­лати 2/3 голосів можуть винести резолюцію осуду і рекоменду­вати Президенту або ж безпосередньому начальникові посадо­вої особи звільнити його від займаної посади.
В Аргентині політично відповідальним визнаний лише керівник міністерського кабінету. Глава Кабінету Міністрів зо­бов’язаний щомісяця звітувати по черзі перед кожною з палат парламенту з питань управління державними справами. Абсо­лютною більшістю від складу обох палат (Палати депутатів та Сенату) Національного конгресу він може бути відправлений у відставку. Всі члени міністерського кабінету на початку кожної сесії звітують перед парламентом, однак можливість вислов­лення їм недовіри у зв’язку з цим не передбачена. В Алжирі та­ка можливість конституційним законодавством передбачена, але остаточне рішення— відправити уряд у відставку або ж роз­пустити парламент — за Президентом ‘. В Перу Конгрес може висловити Раді міністрів або ж окремому міністру вотум не­довіри або ж відмовити у довірі, коли таке питання ставиться за міністерською ініціативою. Відмова у довірі Раді міністрів або ж міністру має наслідком його відставку. Але якщо Конгрес прийме резолюцію осуду або ж відмовить у довірі двом Радам міністрів, то Президент може розпустити парламент 2. У Вене­суелі протягом перших 10 днів загальної сесії Конгресу кожнен міністр подає на спільному засіданні палат парламенту обґрун­товану і повну доповідь про діяльність свого міністерства за минулий рік та плани на наступний, а також фінансовий звіт про суми грошей, які виділені його міністерству. Нижня пала­та — Палата депутатів може відмовити міністрам у довірі, після чого вони зобов’язані піти у відставку3.
1/>Див.: Правовые системы стран мира. — С.ЗО.
2 Див.: Там само. — С.509.
Див.: Там само. — С.139.
154
155
С. К. Бостан,     продолжение
–PAGE_BREAK–С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Форми державного правління Уругваю та Єгипту характе­ризуються дещо більшим «набором» парламентських елементів. В Уругваї це обумовлено насамперед більшою самостійністю Ради Міністрів у системі виконавчої влади. Президент, котрий її очолює, уповноважений брати участь в урядових засіданнях з правом голосу, який вважається вирішальним у разі голосуван­ня членів Ради Міністрів нарівно (так званий розкол голосів). Однак рішення, прийняті Президентом разом з відповідним міністром або міністрами, можуть бути скасовані колегіальним рішенням уряду в цілому. Найважливішими повноваженнями Ради Міністрів, яка скликається на засідання Президентом або на прохання окремого члена або кількох членів уряду, є підго­товка проекту державного бюджету та ініціювання його розгля­ду в парламенті, а також, за наявності відповідного рішення пар­ламенту, оголошення війни ‘. Конституція Уругваю (1967 р. з наступними змінами) не передбачає традиційних механізмів парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Однак певним замінником таких механізмів можна вва­жати право кожної палати за ініціативою третини її складу «за­прошувати на засідання міністрів з метою отримати від них інформацію, потрібну для виконання законодавчих повнова-жень»(ст.119 Конституції), а також наявність певних елементів контрасигнатури, коли частково Президент «підписує рішення Виконавчої влади разом з компетентними міністром чи міністрами». Крім цього Президент Уругваю має можливість розпустити Генеральну Асамблею (двопалатний парламент, що складається з Палати представників та Сенату. — СБ.). Це може статися, якщо висловлена недовіра уряду в цілому або окремим його членам, буде підтверджена відповідним рішенням, прий­нятим не менше, ніж 3/5 від складу кожної з палат. Новообрана Генеральна Асамблея повинна або скасувати, або підтвердити рішення попередниці щодо недовіри уряду. У випадку його підтвердження уряд зобов’язаний піти у відставку2.
Порівняно з Президентом США, глава єгипетської держа­ви має право законодавчої ініціативи, у випадках, коли парла­мент не засідає — видавати декрети, котрі мають силу закону, але за умов їх наступного затвердження законодавчим орга­ном ‘. На свій розсуд він може проводити референдуми з будь якого важливого питання щодо інтересів країни, зобов’язаний проводити референдуми в разі зміни Конституції та розпуску парламенту (Народна Асамблея). Останній пов’язаний з інститутом парламентської відповідальності уряду, коли На­родна Асамблея після прийняття більшістю голосів парламен­таріїв резолюції недовіри у результаті ініційованої 1/10 членів парламенту інтерпеляції може відправити у відставку будь-якого міністра або заступника Прем’єр-міністра. Народна Асамблея може поставити перед президентом питання і про відставку Прем’єр-міністра або всього складу уряду. Якщо та­ка пропозиція не підтримана Президентом, повторне її прий­няття парламентом зобов’язує главу держави винести це пи­тання на референдум. З урахуванням рішення Президент або відправляє у відставку Прем’єр-міністра (а разом з ним — і весь уряд), або розпускає Народну Асамблею. Ефективність цих елементів парламентської відповідальності невисока, оскільки остаточне рішення про відставку окремих міністрів приймає Президент, а процедура усунення від влади Прем’єр-міністра та всієї Ради Міністрів неймовірно ускладнена і із-за можливих, непередбачених для парламенту, наслідків. Одним словом, наявність парламентських елементів у єгипетській президентській поліархії суттєво владу самого президента та уряду не обмежує.
До президентських держав з елементами парламентариз­му слід також віднести Азербайджан. У системі елементів форми правління цієї держави з одного боку досить сильні по­зиції президента, свідченням чого є той факт, що його статус у
/>Див.: Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С.242. 1Див.: Там само .—С.241.
1Див.: Правовые системы стран мира.—С.201, 615.
156
157
С.К.Бостан,С.М. Тимченко
загальному вигляді визначено у другій главі Конституції, яка має назву «Основи держави». Тут, зокрема, записано, що Пре­зидент «втілює єдність народу Азербайджану, забезпечує на­ступництво азербайджанської державності.., є гарантом неза­лежності і територіальної цілісності Азербайджанської держа­ви, виконання міжнародних договорів» (ст.8)’.
Конституція • містить характерний для президентських поліархій припис, що «виконавча влада належить Президенту» (ст.7, 99), який «з метою організації здійснення виконавчих повноважень… утворює Кабінет Міністрів Азербайджанської Республіки», що є «вищим органом виконавчої влади Прези­дента Азербайджанської Республіки» (ст.114). Уряд підпоряд­кований і підзвітний Президентові, котрий, в свою чергу, виз­начає порядок його діяльності і, незважаючи на те, що на чолі Кабінету Міністрів перебуває Прем’єр-міністр, фактичним керівником уряду є Президент. Він в «необхідних випадках» головує на засіданнях уряду, приймає рішення про його відставку, утворює центральні і місцеві органи виконавчої влади у межах відповідних бюджетних видатків, скасовує акти Кабінету Міністрів, а також акти уряду автономії (Нахічевані) тощо. Серед інших повноважень Президента можна зазначити його право затверджувати державні програми, воєнну доктри­ну, призначати і звільняти вищий командний склад збройних сил, давати згоду на використання збройних сил для «вико­нання завдань, не пов’язаних з їх призначенням».
Президент Азербайджану може бути достроково усунутий з посади у разі вчинення тяжкого злочину. Відповідне питан­ня ініціюється Конституційним Судом на основі висновку Верховного Суду і розглядається Міллі Меджлісом. Постано­ва парламенту про усунення Президента має бути прийнята голосами sдепутатів та протягом тижня схвалена Консти-
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Азербайджанської рес­публіки від 12 листопада 1995 р. Див.: Конституции государств Европы: В ЗТ.-Т.1.-С.131-170.
158
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
туційним Судом, без чого вона не набуває чинності. Взагалі імовірність дострокового усунення з посади Президента Азер­байджану незначна, оскільки постанова про усунення Прези­дента має бути прийнята (висококваліфікованою більшістю -75%) і схвалена протягом двох місяців від дня ініціювання Конституційним Судом парламентського розгляду відповідного питання.
З іншого боку ці президентські елементи форми правління Азербайджану «послаблені» деякими парламентськими проти­вагами. Серед них наявність окремого органу виконавчої вла­ди — Кабінету Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром, кандида­туру котрого Президент може призначити на цю посаду або ж звільнити з неї тільки за згодою парламенту — Міллі Меджлісу. При призначенні глави уряду Президент вносить відповідну пропозицію не пізніше місяця з дня початку своїх обов’язків або не пізніше двотижневого терміну з дня відстав­ки Кабінету Міністрів. Парламент повинен протягом тижня висловити своє ставлення до представленої кандидатури. Як­що цей порядок Міллі Меджлісом буде порушений або три ра­зи він не затвердить запропоновану Президентом кандидату­ру, то останній може призначити Прем’єр-міністра без згоди парламенту (ст.118). Крім цього в ст.95 Конституції зазначено, що Міллі Меджліс «вирішує питання про довіру Кабінету Міністрів Азербайджанської Республіки». Наявність зазначе­них вище формальних парламентських елементів (участь пар­ламенту у формуванні уряду, подвійна відповідальність перед президентом та перед Міллі Меджлісом. — С.Б.) дало підстави деяким дослідникам визначити форму правління азербайд­жанської держави як «змішану республіку»1. Але зазначений вище порядок призначення Прем’єр-міністра, а також проце-
1/>Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С12. Цієї точки зори дотри­мувались раніше і ми: Див.: Бостан С.К. Президентсько-парламентська рес­публіка як різновид змішаної форми республіканського правління // Вісник Запорізького юридичного інституту.—2001.—№2.—С.41.
159
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
/>дура та наслідки «недовіри» уряду з боку парламенту, що ніяк не деталізовано Конституцією, свідчать про вирішальний вплив президентської влади на урядову, як це прийнято в пре­зидентських поліархіях.
Таким чином, аналізуючи форми правління групи держав, котрі відносяться до президентських поліархій, ми можемо констатувати, що більшість з них, незважаючи на наявність ав­торитетного «вашингтонського» прототипу, відрізняються своєю специфікою. Ця специфіка показана нами на прикладі закріплених в конституційних нормах теоретико-юридичних моделях форм правління, котрі характеризуються 1) елемен­тами «посиленого президенціалізму» та 2) елементами «парла­ментаризму». Але роль цієї класифікації не слід переоцінюва­ти, оскільки «юридична» модель президентської форми дер­жавного правління на практиці може набувати таких проявів, які суттєво віддалені від свого юридичного прототипу.
4.4. Змішана поліархія в зарубіжних країнах
Однією з сучасних форм поліархічного правління в за­рубіжних країнах є змішана поліархія. Типовою ознакою цієї форми державного правління є те, що у своєму змісті вона поєднує риси президентської і парламентарної поліархій. Змішана поліархія на конституційному рівні закріплена у значній частині європейських країн, у тому числі і в Україні, що зумовлює потребу в більш глибокому ознайомленні з ос­новними теоретичними та політико-практичними проблема­ми, що можливо на семінарському занятті.
II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Використовуючи літературу з теорії держави і права, та конституційного права України та зарубіжних країн, виписати дефініції форм державного правління, які належать тим чи іншим авторам. Порівняйте їх, зробіть висновки.
160     продолжение
–PAGE_BREAK–Завдання 2. Використовуючи матеріал з теорії держави і права, а також той, що викладений вище, класифікуйте форми державного правління зарубіжних держав та відобразіть ре­зультати вашої роботи у вигляді двох схем. Порівняйте їх, зро­бить висновки.
Завдання 3. Використовуючи тексти (витяги ) з консти­туцій Латвії, США, Франції, Японії, визначте зміст форми правління цих держав.
Завдання 4. Проаналізуйте на основі Конституції Хор­ватії 1990 р. та «Постанови Палати представників Хорватсько­го Державного сабору „Про проголошення Змін Конституції Республіки Хорватія“ від 9 листопада 2000 p., зміни, які відбу­лися у змісті форми державного правління Хорватія на­прикінці XXст.
Завдання 5. Використовуючи досвід організації влади в за­рубіжних країнах, підготуйте пропозиції щодо вдосконалення змісту форм правління української держави у вигляді „мініпроек-ту“ Закону України »Про внесення змін у Конституцію України”
Завдання 6. Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:
Державне правління — це
Форма державного правління — це…
Монархія — це…
Абсолютна монархія — це…
Дуалістична монархія — це…
Республіка — це…
Поліархія — це…
Президентська поліархія — це…
Парламентарна поліархія — це…
Змішана поліархія — це…
Імпічмент — це…
Контрасигнування— це…
Інтерпеляція— це..
161
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ЙНІ. СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Змішана форма поліархічного правління в зарубіжних країнах
ПЛАН
Поняття змішаної форми поліархічного правління
Президентсько-парламентарні поліархії в зарубіжних
країнах
Напівпрезидентсько-напівпарламентарні поліархії в
зарубіжних країнах
Напівпарламентарно-напівпрезидентські поліархії в
зарубіжних країнах
Парламентарно-президентські поліархії в зарубіжних
країнах
Форма державного правління України та зарубіжних
країн: порівняльний аналіз.
Методичнірекомендаціїдо семінарськогозаняття
Семінарське заняття присвячено одній із проблем програм­ної теми № 4.2 «Форми державного правління в зарубіжних країнах», а саме,     продолжение
–PAGE_BREAK–змішаній формі поліархічного правління, тоб­то такій формі правління, яка 1996 р. була конституціоналізова-на і в Україні. На семінарському занятті доцільно глибше вив­чити досвід організації влади зарубіжних країн, де встановле­ний такий вид поліархічного правління. Підготовку до семінарського заняття необхідно розпочати із ознайомлення з планом семінару та з рекомендованою до нього літературою. З кожного питання плану слід готувати доповідь (виступ) на 8-10 хв. та необхідні матеріали для їх обговорення.
Розкриваючи перше питання, слід звернути увагу на такі теоретичні проблеми як ознаки змішаної форми поліархічного правління та її дефініція.
162
Змішана поліархія один з самих молодих видів форм дер­жавного правління. Перші спроби її створення і, відповідно, конституціоналізації, були здійсненні ще в 1919 р. Німеччи­ною та Фінляндією, але цілісну ЇЇ модель — прототип змішаної поліархії дала світові Франція часів «П’ятої республіки»
(1958 р.).
Цей вид форми державного правління, як і обидва «старі» класичні: парламентський та президентський безумовно теж є поліархічним, оскільки насамперед базується на деконцентро-ваній системі влади, обумовленій відповідним типом «роз­поділу влад». Останній ми б визначили як «помірний, частко­вий», оскільки він об’єднує у собі риси, характерні для «жорст­кого» (президентського) і «м’якого» (парламентського) типів розподілу влад та обумовленої ними відповідної системи стри­мувань і противаг. Структурно-інституціональна система змішаної поліархії, на відміну від її класичних попередниць, є триархічною, оскільки правління у державі — це результат взаємодії трьох державних інституцій: глави держави, уряду і парламенту, котрі в “ідеалі” мають бути рівновіддалені та відносно автономні один від одного.
За французьким прототипом законодавчу владу представ­ляє парламент, виконавчу — уряд; президент, юридично виве­дений за межі виконавчої влади, є главою держави, котрому відведено місце арбітра у відносинах всіх інших публічних інститутів. «Президент Республіки, — закріплено в СТ.5 Кон­ституції Франції 1958 p., — пильнує за дотриманням Консти­туції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціону­вання державних органів, а також спадковість держави»1.
Концепція президента-арбітра сприйнята в більшості інших країн зі змішаною формою поліархічного правління. В їх основних законах запозичений зміст формулювань Консти-
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Французької Республіки від 4 жовтня 1958 р. з наступними змінами. Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.З.-С.411-430.
163
/>С. К. Бостан, С. М. Тимченко
туції Франції 1958 р., хоча сам термін «арбітраж» та похідні від нього зазвичай не вживаються. Згідно положень президент за­безпечує нормальне функціонування демократичних інсти­тутів (Португалія), функціонування органів державної влади і виступає посередником між державними «владами», а також між державою і суспільством (Румунія). В усіх цих випадках, як і у Франції, президент не наділений повноваженнями, котрі за характером є реально «арбітражними». Певний виняток ста­новить право президента призначати референдум, яке у Порту­галії реалізується на пропозицію парламенту або уряду, в Хор­ватії — на пропозицію уряду, а в Румунії — після консультацій з парламентом’. Формулювання, близькі за своїм змістом до пре­зидентського арбітражу, знайшли місце і в основних законах, прийнятих у деяких пострадянських країнах з відповідною формою державного правління — Білорусі, Киргизстані, Росії. Хоча «президентський арбітраж» претендує на власну озна­ку змішаної форми поліархічного правління і деяким дослідни­ками таким вважається2, на нашу думку, він такого «статусу» не набув, оскільки не є притаманним тільки для цього виду фор­ми державного правління. По суті, положення про «арбітраж глави держави» (справді в різних формулюваннях) використо­вується в конституціях держав з різними формами правління: парламентськими — Греція, Молдова, Угорщина, Туреччина; президентськими — Азербайджан, Грузія, Еритрея, Єгипет, Ко­лумбія, Таджикистан і Туркменистан; деякими африканськи­ми суперпрезидентськими і навіть т.зв. «монархічними» держа­вами3. Відносно останніх можна навести приклад Іспанії, де ко­роль — це «арбітр і гарант узгодженості повсякденної діяльності державних органів»(ст. 56 Конституції) 4.
1/>Шаповоп В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Кон­
ституційного суду України,— 2003.— № 3.—С.69.
2 Там само.-С.бв.
3 Там само.—С.69.
АКонституція Іспанії від 27 грудня 1978 р. Див.: Конституции государств Европы: В З Т.-Т.2.-С.62.
164
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
П/>оряд з положенням про президентський арбітраж у ст.5 Конституції Франції 1958 р. також уперше йшлося про функції президента як гаранта у певних сферах державної діяльності. Схожі за змістом з французькою конституцією формулювання про главу держави як «гаранта національної незалежності, територіальної цілісності, виконання міжнарод­них договорів та угод» у подальшому були використані в значній частині держав зі змішаною формою правління; таке конституційне формулювання запозичене і в деяких постра­дянських президентських поліархіях.
Конституційні положення про главу держави як арбітра або гаранта мають різні призначення і наслідки в реалізації і пов’язані з реальним статусом глави держави за умов конкрет­ної «внутрішньої» форми держави. В державах з міцними де­мократичними традиціями прийнятною є концепція глави держави як арбітра-судді, в державах з тоталітарними тра­диціями — положення про президента «арбітра» або «гаранта» є своєрідною підставою для активного втручання президента в державно-політичне життя1. Про це свідчить досвід усіх пре­зидентських та змішаних поліархій СНД: Азербайджану, Білорусі, Грузії, Вірменії, Росії, Румунії, Казахстану, Киргиз­стану, України, Узбекистану, Таджикистану, Туркменистану. Таким чином, хоча зазначені вище конституційні поло­ження породжені французьким прототипом змішаної поліархії, вони, вийшовши за межі цього виду та поширив­шись на інші форми державного правління, не стали її влас­ною ознакою. Серед суто власних ознак змішаної поліархії, які сформувалися на рубежі ХХ-ХХІ ст. і у сукупності характери­зують сучасну змішану форму поліархічного правління, є на­самперед ті, що знаходяться у площині формування президен-тури і уряду та форм політичної відповідальності останнього. При формуванні президентури використовується харак­терна тільки для змішаної форми поліархічного правління
1/>Шаповал В.М. Державний лад країн світу.—С.255.
165
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
процедура. Це знаходить свій вираз у тому, що президент оби­рається позапарламентським шляхом, як у президентській поліархії, але на відміну від останньої, де використовуються непрямі (США) або специфічні (референдум в Єгипті чи Сирії) вибори глави держави, президент у змішаній поліархії обирається виключно прямим всенародним шляхом.
Наступні, властиві змішаній поліархії ознаки, за своєю природою, є дуалістичними. Це знаходить свій вираз, по пер­ше, у тому, що «Глава держави розділяє виконавчу владу з прем’єр-міністром таким чином, що це призводить до структу­ри двоїстої влади»1або до створення т.зв. «двоголової, ду­алістичної» виконавчої влади. Термін «дуалізм» відносно вико­навчої влади сформулювали французькі автори для пояснен­ня відповідних конституційних положень. Він означає «роз­поділ» виконавчої влади між президентом і урядом, її «розд­воєність», «децентралізацію» тощо2.
Звернемо увагу на те, що за своїм характером ця ознака є не суто юридичною, а політико-правовою, оскільки в той час, коли конституції змішаних поліархій містять змістовні визна­чення уряду як носія виконавчої влади, в більшості з них відсутні приписи про належність виконавчої влади президен­тові, здійснення її президентом. Але така його роль закріплена в різних положеннях, наприклад, про те, що президент визна­чає структуру уряду, утворює, реорганізовує та ліквідує, як правило за поданням глави уряду, міністерства та інші цент­ральні органи виконавчої влади, скасовує урядові акти, прий­має безпосередню участь в роботі уряду. Слід відзначити, що і у такий спосіб юридично закріплені пропорції «розподілу» виконавчої влади між президентом і урядом та роль останньо­го в здійснені виконавчої влади.
Д/>ив.: Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія—С125. 2Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України,— 2003,— № 3.—С.66.
166
У певній групі країн, серед них перш за все посттоталітар-них, уряд, як правило, є органом, який організаційно залежить від президента і функціонально пов’язаний з ним, а прем’єр-міністр — лише формальний глава уряду. У здійсненні впливу на уряд президент спирається, зазвичай, ще й на апарат -адміністрацію, який складається з його найближчих співробітників. Цей апарат, забезпечуючи інформацією главу держави, бере активну участь, хоча і непрямо (шляхом пропо­зицій і зауважень), в підготовці і прийнятті важливих політич­них рішень. В деяких державах (Білорусь, Росія, Україна, Франція) адміністрація президента фактично дублює офіційний уряд. Це явище особливо серйозне, бо, як правило, статус апарату не регулюється безпосередньо конституцією або законами, а лише відповідними актами президента, перед яким адміністрація є політично відповідальною.
В інших країнах значення уряду як складової державного механізму порівняно вагоміше, він є самодостатнім органом виконавчої влади. Про це свідчать визначені в конституціях компетенційні зв’язки між парламентом, урядом і президен­том. Більш значущим є і статус прем’єр-міністра, який висту­пає реальним главою уряду.
По-друге, дуалізм у системі влади змішаної поліархії про­являється у тому, що уряд формується при участі президента і парламенту (нижньої палати). В абсолютній більшості країн з такою формою правління президент пропонує кандидатуру глави уряду для затвердження парламенту і, після отримання його згоди (елемент парламентаризму), призначає весь склад уряду (елемент президенціалізму). Однак такий порядок не характерний, для деяких «старих» змішаних поліархій, напри­клад, Франції, де глава уряду, який призначається президен­том, не вимагає формально-юридичної згоди парламенту, хоча фактично призначати прем’єр-міністра, що не має підтримки вищого законодавчого органу, він не може.
По-третє, дуалізм проявляється у подвійній відповідаль­ності уряду перед главою держави і водночас перед законодав­ці     продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
чим органом. 3 одного боку уряд несе відповідальність перед президентом, який може звільнити прем’єр-міністра, окремого міністра і відправити весь уряд у відставку. З іншого — уряд відповідальний (підзвітний) перед парламентом. Це знаходить свій вираз в ухваленні (або неухваленні) парламентом програ­ми урядової діяльності (інвеститура уряду) та результатів її ви­конання, прийнятті резолюції осуду або недовіри уряду (після інтерпеляції), котрі можуть мати наслідком відставку уряду.
Система стримувань і противаг у змішаних поліархіях теж об’єднує у собі елементи президентської і парламентарної поліархій. Як елементи останньої конституціями визначені інститути контрасигнатури, сумісності депутатського мандату з посадою в уряді, право останнього на законодавчу ініціативу та право президента на розпуск парламенту, але на відміну від «справжньої» парламентарної держави, у змішаній ці процеду­ри певною мірою обмежені та жорстко конституційно регла­ментовані. Серед рис президентської поліархії, що проявля­ються у взаєминах президента з парламентом у державах зі змішаної формою поліархічного правління слід відзначити такі: можливість президента накласти вето на прийняті парла­ментом законопроекти, з одного боку, і можливість вищого за­конодавчого органу застосувати до глави держави, у випадках, передбачених законом, суду імпічменту — з іншого.
У більш конкретизованому вигляді зазначені вище ознаки змішаної поліархії будуть такими:
1) структура системи вищих органів законодавчої і вико­навчої влади держави побудована на засадах притаманного їй «помірного, часткового» типу поділу влад і складається з трьох відносно автономних інституцій: президента, уряду та парла­менту. Це знаходить вираз у тому, що:
а) президент і парламент мають одне й те ж джерело фор­мування — народ, громадян, котрі безпосередньо обирають їх (президента і парламентаріїв) у ході загальних прямих ви­борів;
168
б)виконавча влада відокремлена від глави держави і юри­
дично відноситься до уряду;
в)повноваження глави держави і глави уряду здійсню­
ються різними особами: президентом і, як правило, головою
уряду (прем’єр-міністром);
2) Президент і парламент у структурно-функціональному відношенні рівновіддалені від уряду і у своєму впливі на нього не мають переваги. Ця рівновага досягається :
а)дуалістичною процедурою формування уряду, коли ос­
танній створюється при обов’язковій участі президента і пар­
ламенту;
б)таким же дуалістичним порядком несення відповідаль­
ності, коли уряд може бути відправлений у відставку і прези­
дентом, і парламентом;
в)баланс влад забезпечується системою стримувань та
противаг, котра передбачає:
що акти, які промульговуються президентом, у визна­
чених конституцією межах, можуть бути контрасигно­
вані з боку глави уряду або відповідного міністра;
що президент має право вето на законопроекти, прий­
няті парламентом, а також, у жорстко визначених кон­
ституцією межах, право розпуску вищого законодав­
чого органу;
що парламент у свою чергу, використовуючи процеду­
ри усунення від влади президента або ж імпічменту, має
право притягати главу держави до відповідальності.
Синтезуючи наведені ознаки, можна сформулювати дефініцію змішаної форми державного правління — одного з наймолодших видів форми поліархічного правління, який по­роджений теорією і практикою державного будівництва XXст.
Змішана поліархія являє собою засновану на «помірному або частковому» типові розподілу влад структурно-інсти-туціональну систему вищих органів законодавчої, президентсь­кої та урядової влади, де головний реалізатор правління в дер-
169
С. К    продолжение
–PAGE_BREAK–. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>жаві — виконавча влада в особі очолюваного прем’єр-міністром уряду — формується за спільною участю створених у резуль­таті загальних і прямих всенародних виборів парламенту та президента і несе таку ж подвійну відповідальність перед ними. Наведені ознаки та дефініція дають в цілому уявлення про «узагальнений тип» теоретико-юридичної моделі змішаної форми державного правління. В той же час аналіз їх юридич­них конструкцій, котрі знайшли закріплення в конституціях окремих держав, свідчить про те, що їх юридичний зміст ха­рактеризується поліваріантністю. Така поліваріантність зовнішньо знайшла відображення у назві зазначеного виду форми правління. Діапазон цієї назви, на відмінну від класич­них видів, є дуже широким. Французький державознавець М.Дюверже назвав змішану поліархію «напівпрезидентською республікою»’. В той час, коли деякі зарубіжні дослідники, на­приклад, Дж.Сарторі у цьому питанні повністю сприйняли по­зицію французького вченого, додавши до напівпрезидентської ще синонім «змішана», інші, наприклад, Шугарт і Кейрі, виділяють «два типи режимів: (і) прем’єро-президентський і (іі) президентсько-парламентський2. В пострадянській літера­турі „розкид“ цих назв ще більший: їх нерідко також назива­ють „змішаними (напівпрезидентськими) республіками“3, »напівпрезидентськими чи напівпарламентськими рес­публіками”4, «напівпрезидентсько-напівпарламентськими рес­публіками»5, «парламентарно-президентськими (президентсь-
1/>Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.— № 3.—С.66.
СарторіДж. Порівняльна конституційна інженерія—С125. Див.: Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 тт.—М.,1996.—T.l-2.—C.314; Скакун О.Ф. Теория государства и права.— Харьков,2000.-С82
4 Див.: Чудаков М.Ф.Конституционное государственное право зарубеж­
ных стран.—Минск, 1998,—С.302. Конституції нових держав Європи та Азії.
-С.529.
5 Див.: ЧиркинВ.Е. Государствоведение.—М.,1999.—С.157.
170
ко-парламентарними або, що зовсім невдало (на думку В.Ша-повала), напівпрезидентськими республіками»1.
Наведене показує, що відповідь на питання про назву цьо­го виду поліархічного правління, як і зазначалось раніше, є не­однозначною. Це, на нашу думку, пов’язано з порушенням ме­тодологічної ієрархії (загальне, особливе та одиничне) розгля­ду досліджуваного явища. Як зазначалося, аналіз юридичного змісту змішаних форм державного правління свідчить про їх особливі прояви в конкретних державах. Поява цієї терміно­логічної плутанини обумовлена тим, що стан форми правління останніх і відповідно їх назва ототожнюється з за­гальним видом зазначеної форми правління. Вихід із цієї ситу­ації нам бачиться у визначенні назви загального виду, виділенні у межах самого виду його особливих підвидів та виз­наченні їх назви за допомогою деяких запропонованих суча­сними державознавцями термінів.
Для позначення самого виду назва «напівпрезидентська республіка» (поліархія), що була започаткована М.Дюверже, є, як стверджує В.Шаповал (і ми з цим згодні) дійсно невдалою. Це з точки зору як формальної логіки, так і відображеного у цій назві відповідного змісту. Логічно «напівпрезидентську ре­спубліку» слід розуміти як половину президентської форми державного правління, в той час як французький прототип та подібні їм поліархії містять ще частину парламентських еле­ментів. При співвідношенні їх 50% на 50% може виникнути за­питання, на яке важко дати чітку відповідь: якою є вона -напівпрезидентською, або ж напівпарламентарною.
Інші назви, типу «президентсько-парламентарні» або ж на­впаки, «парламентарно-президентські» ще більше, на наш по­гляд, невдалі, оскільки містять вказівку на домінування тих чи інших елементів, порушуючи тим самим рівновагу системи.
1/>Див.: Алексеев С.С. Государство и право. Начальный курс / Изд. 2-е пе-рераб. и доп.—М.,1994.—С.44; Шаповал В.М. Конституційне право за­рубіжних країн.—С.88.
    продолжение
–PAGE_BREAK–171
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Найбільш виправданою для позначення самого виду форми правління, слідом за В.Шаповалом, Дж.Сарторі, вважаємо на­зву «змішана поліархія», хоча слід визнати, що за точністю сформульованого у ній змісту цей термін поступається позна­ченням двох класичних форм державного правління.
На користь використання терміну «змішана» говорить те, що цей якісно новий вид форми державного правління створе­ний у результаті «змішування» елементів президентської та парламентарної поліархій. В такій за природою інтегрованій справжній системі (Дж.Сарторі)1інститут глави держави ут­ворюється позапарламентським шляхом (як у президентській поліархії), завжди безпосередньо виборцями (власна ознака); органом виконавчої влади є уряд (як у парламентарній поліархії); повноваження глави держави і глави уряду здійснюються різними особами (як у парламентарній поліархії); інститут президента формально-юридично виведе­ний за межі виконавчої влади (як у більшості парламентарних поліархій); уряд формується за участю президента й парла­менту (як у парламентарній поліархії), він відповідальний пе­ред президентом (як у президентській поліархії) та підзвітний парламенту (як у парламентарній поліархії). Рівновага між президентом і парламентом спирається на відповідну систему стримувань і противаг, яка знаходить свій прояв у тому, що президент має право: а) використати вето на законопроекти, прийняті парламентом (як у президентській поліархії), б) роз­пустити парламент (як у парламентарній поліархії), в) висту­пити з законодавчою ініціативою (власна ознака); парламент має право притягати президента до відповідальності, викорис­товуючи процедуру імпічменту (як у президентській поліархії); президентська влада може бути послаблена урядо­вою через використання останньою контрасигнатури (як у парламентарній поліархії); депутатський мандат несумісний із
C/>apmopiДж. Порівняльна конституційна інженерія—С118.
посадою в інших органах державної влади (як у прези­дентській поліархії).
Термін «змішана» використовується і для позначення фор­ми правління української держави. «За наших умов, — зазначає В.Шаповал, — саме термін „змішана республіканська форма державного правління“ набув офіційного звучання: представ­ляючи 20 березня 1996 року у Верховній Раді України проект нової Конституції України, Президент України у своїй до­повіді для позначення запропонованої у проекті форми правління використав саме цей термін»1.
Термін «змішана» для позначення виду форми державного правління є придатним ще й тому, що він є «нейтральний» і «широкий» за змістом і допускає «коливання» особливих кон­кретних форм «в межах однієї системи» (Дж.Сарторі), сталість якої від цього коливання не порушується2. Під цими коливан­нями американський вчений розуміє насамперед політичні прояви змішаної поліархії, які залежно від певних партійно-політичних обставин відхиляються від юридичного прототи­пу. Але такі коливання або точніше відхилення від «середин­ного типу» в межах усього виду змішаної поліархії спостеріга­ються, як зазначалося, і у змісті теоретико-юридичних або ж конституційних моделей. «Особливості такого „розподілу“, -зазначає В.Шаповал, — в різних державах спричинили появу класифікацій самої змішаної республіканської форми правління. Якщо основні повноваження у сфері виконавчої влади належать президенту, цю форму нерідко класифікують як президентсько-парламентську республіку. В разі ж концен­трації відповідних повноважень в уряді — як парламентсько-президентську»3. Але незважаючи на те, що, за думкою В.Ша-
1/>Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Кон­ституційного суду України.— 2003.— № 3.—С.65.
CapmopiДж. Порівняльна конституційна інженерія—СІ 18. 3Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник
Конституційного суду України.— 2003.— № 3.—С.66.
172
173
С. К. Бостан,     продолжение
–PAGE_BREAK–С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
повала, «наведена класифікація ґрунтується на досить абст­рактних критеріях визначення обсягів повноважень президен­та і уряду як носіїв виконавчої влади» і «на їх основі неможли­во чітко розмежувати та встановити зазначені різновиди змішаної республіканської форми»1, після започаткування політичної реформи в Україні (серпень 2002 р.) вона стала за­гальновживаною у вітчизняному політичному лексиконі.
Проведений нами аналіз юридичних конструкцій існую­чих на сьогодні змішаних поліархій в більше ніж двадцяти державах Європи та Азії свідчить про те, що закріплений в конституціях їх зміст дійсно характеризується певним відхи­ленням сукупності її елементів від «серединного типу» у бік президентської або ж парламентарної форм державного правління. Ці умовні підвиди, і у цьому ми згодні з В.Шапова-лом, не слід називати «президентсько-парламентськими» і «парламентарно-президентськими», оскільки їх терміно­логічні позначення передбачають більш конкретний рівень пе­реваги президентських або ж парламентських елементів у змісті змішаної форми державного правління. Найбільш при­датними у цьому сенсі для позначення підвидів змішаної поліархії, їх певних «відхилень» у бік президентської або ж парламентарної форм державного правління ми вважаємо змішані поліархії «з домінуванням президентських елементів» і «з домінуванням парламентських елементів».
До держав, змішана форма правління котрих характери­зується домінуванням президентських елементів, на нашу дум­ку, відносяться: Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Південна Корея, Росія, Україна, Франція, Шрі-Ланка. Однак більш детальний аналіз юридичних конструкцій їх форм правління свідчить про те, що ступінь домінування цих «прези­дентських» елементів є різним. Це дає підстави і можливість для здійснення ще одного рівня класифікації — поділу зазначеного
1/>Див.: Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.— 2003.— № З.-С. 66.
174
підвиду на різновиди. Такими, на нашу думку, можуть бути: президентсько-парламентарна поліархія, де перевага прези­дентських елементів над парламентськими є суттєвою і напітрезидентсько-напівпарламентарна поліархія, в структурі якої спостерігається певний баланс елементів «парламентариз­му» та «президенціалізму» з незначною перевагою останнього.
Схожа ситуація спостерігається і в тій групі держав, форми правління яких характеризуються домінуванням парламентсь­ких елементів. Аналіз конституційних моделей форм держав­ного правління таких країн, як Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Литва, Македонія, Польща, Португалія, Словенія, Румунія, Фінляндія та Хорватія свідчить про те, що в одних з них в системі верховної влади спостерігається певний баланс елементів «президенціалізму» та «парламентаризму» з незнач­ною перевагою останнього — це напівпарламентарно-напівпре-зидентський різновид змішаної поліархії, а в інших — де парла­ментські елементи суттєво домінують над президентськими -створений так званий парламентарно-президентський різно­вид змішаної форми поліархічного правління. Кожен з цих різновидів форм державного правління має стати предметом безпосереднього розгляду у процесі семінарського заняття.
Друге питання має бути присвячене аналізу консти­туційних моделей президентсько-парламентарних поліархій, до яких з переліку вищенаведених «змішаних» держав, на на­шу думку, можна віднести Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Корею (Південну) Росію та Шрі-Ланку.
Глави держав — президенти — в цих країнах наділені по­вноваженнями, близькими до глави держави президентської поліархії. Окрім Президента Кореї всі вони наділені статусом «гаранта…», конституційне формулювання, яке у змішаних поліархіях завжди, а в цих країнах тим паче, було основою для наділення глав держав найширшими повноваженнями.
З точки зору впливу глави держави на виконавчу владу найближчим до президентської поліархії є Корея. Президент
175
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Кореї згідно СТ.66 Конституції, очолює так звану Екзек’ютиву, якій належить виконавча влада. Поняття екзек’ютиви включає Президента, уряд (Державну Раду), міністерства і Службу державного аудиту та інспекцій. Головою Державної Ради є Президент, а його заступником визначено Прем’єр-міністра. Прем’єр-міністра призначає Президент за згодою Національ­них Зборів. Відповідно до ст. 86 Конституції, «Прем’єр-міністр допомагає Президенту і керує міністерствами під началом Президента». Інших членів Державної Ради призначає Прези­дент за рекомендацією Прем’єр-міністра. Вони покликані «до­помагати Президенту у веденні державних справ і брати участь в обговоренні таких справ» (ст.87). Більшість інших пи­тань, котрі має обговорювати Державна Рада, пов’язані з ре­алізацією конкретних конституційних повноважень Прези­дента: ініціювання винесення на розгляд референдуму питань «доленосного значення», укладення і ратифікація міжнарод­них договорів, проголошення війна і укладення миру; прий­няття декретів на основі делегованих парламентом повнова­жень; видання актів, що мають силу закону за певних, «надзви­чайних,» умов і з наступним парламентським схваленням’.
На відміну від Кореї, де, по суті, виконавча влада здійснюється президентом, в Білорусі, Росії, Казахстані та Киргизстані, згідно відповідних положень конституцій, її здійснює уряд, який, однак, знаходиться під значним впливом президентських структур. Це обумовлено, перш за все тим, що президенти, як правило, беруть активну участь у формуванні органів виконавчої влади: призначають прем’єр-міністрів, виз­начають структуру уряду в цілому або його окремих частин, головують на засіданнях уряду, приймають рішення про його відставку, ліквідують і реорганізовують центральні органи ви­конавчої влади, які не входять до структури уряду тощо.
1/>Див.: Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституційного суду України.- 2003.- № 3.-С.122-123.
176
Серед інших повноважень президентів цих держав — право президентів утворювати і очолювати Раду безпеки та інші ко­ординаційні органи, керувати збройними силами, звертатись до парламентів із щорічними посланнями про становище в країні, про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політи­ки держави, оголошувати референдуми, вести переговори і ук­ладати міжнародні угоди, в Казахстані, після консультацій з Прем’єр-міністром і головами палат парламенту оголошувати надзвичайний стан і застосовувати збройні сили з «негайним інформуванням» парламенту (п.16, ст.44 Конституції)1.
Специфіка державного устрою Росії, як вже було зазначе­но, обумовила появу у Президента додаткових повноважень, пов’язаних із узгоджувальними процедурами для вирішення розбіжностей між органами федерації та органами суб’єктів федерації, а також між органами самих суб’єктів. Він має пра­во до розв’язання даного питання відповідним судом зупиня­ти дію актів органів виконавчої влади суб’єктів федерації у ви­падку, коли вони суперечать Конституції та законам, міжна­родним зобов’язанням держави або порушують права і свобо­ди людини і громадянина (ст.85)2.
Ще одним фактором, який підсилює становище глави дер­жави, є його повноваження в сфері здійснення законодавчої влади. По-перше, слід відзначити нетипове для парламентсь­ких і президентських, та характерне, у цілому, для змішаних поліархій право законодавчої ініціативи президента, яке об’єктивно підсилює його статус. З країн, які нами розгляда­ються, право законодавчої ініціативи мають президенти Біло­русі, Росії, Киргизстану. Конституція Кореї це питання обхо­дить, а Конституція Казахстану вказує, що глава держави та-
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Казахстан від
ЗО серпня 1995 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2.—
С.166-196.
2 Тут і далі посилання даються на Конституцію Російської Федерації від
12 грудня 1993 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.З.—С.18-
50.
177
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
кого право не має. В той же час Президентові Казахстану нада­но право визначати пріоритетність розгляду законопроектів, а також проголошувати законопроекти терміновими (ст.61). Останнє означає, що парламент має розглянути відповідний законопроект протягом місяця від дня його ініціювання і якщо така вимога не буде виконана, Президент вправі видати указ, котрий має силу закону. Цей указ діє до прийняття парламен­том нового закону. Президентові Білорусі теж надано право визначити терміновість розгляду законів (протягом 10 днів з моменту внесення його на розгляд), на основі спеціального за­кону, прийнятого парламентом, йому надано право видавати декрети (ст.ст.99, 191)’, а Президентові Киргизстану на термін не більше року — указів, що мають силу закону (ст.68)2. Нада­на конституціями така можливість суттєво посилює прези­дентську владу в цих країнах.
По-друге, слід відзначити право глави держави накласти вето на закони або повернути їх для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з процедурою про­мульгації закону і певною мірою є її альтернативою. Незважа­ючи на здавалось би однакове значення навантаження, між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, яка може бути висунута главою держави до закінчення терміну промульгації, процедурно менше зв’язує парламент. Вона практично є пропозицією ще раз обговорити зміст зако­ну і провести по ньому голосування. Повторно закон має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достатньо простої більшості, тобто більшості кворуму. Прий­нятий у такий спосіб закон передається главі держави, який зобов’язаний його підписати і обнародувати у визначений
1/>/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Білорусь від
24 листопада 1996 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—
С.298-330.
2 Тут і далі посилання даються на Конституцію Киргизької Республіки
від 5 травня 1993 р. з наступними змінами. Див.: Конституции государств-
участников СНГ.-С.326-366.
178
конституцією термін. Відповідні процедури встановлені ос­новними законами більшості парламентських та змішаних держав. Але в усіх країнах, які нами розглядаються (окрім Ко­реї. —С.Б.), використовується право вето.
Вето на закон, на відміну від повернення на повторний розгляд, є більш активним вторгненням у законодавчий про­цес. Застосування главою держави процедури вето потребує повторного проходження закону у парламенті, хоча, як прави­ло, у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення прий­мається за результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цієї умови вето глави держави вва­жається подоланим. В Білорусі, Киргизстані та Росії воно до­лається кваліфікованою більшістю у дві третини від складу кожної з палат парламенту, а в Казахстані протягом місяця на спільному засіданні обох палат парламенту у дві третини го­лосів від загального числа членів кожної з палат. У випадку недотримання вказаного терміну або коли ж вето Президента не подолане, закон вважається не прийнятим або прийнятим у редакції, запропонованій главою держави.
В той же час певну противагу президентській владі скла­дає право парламенту притягати до конституційної відповідальності її носія1. Імпічмент, як форма такої відповідальності, використовується лише у Кореї, де відповідна процедура застосовується за умов, якщо відповідна особа (Президент, член уряду, Конституційного Суду, інші по­садові особи — С.Б.) під час здійснення своїх повноважень по­рушила Конституцію або законодавство. Відповідна ініціатива вноситься до Національних Зборів від імені третини їх складу (відносно Президента — від імені половини), а рішення про
1/>В конституційному праві під імпічментом розуміють відповідну проце­дуру притягнення глави держави до відповідальності за порушення консти­туції та законодавства, результатом якої є тільки політична оцінка його дій. Усунення з посади президентів за державну зраду та вчинення злочину здійснюється за більш складною процедурою і передбачає, як правило, і кон­ституційну і кримінальну відповідальність.
179
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
усунення приймається абсолютною більшістю голосів членів парламенту (у випадку з Президентом — кваліфікованою більшістю у дві третини).
В усіх пострадянських президентсько-парламентських поліархіях використовуються більш складні, порівняно з імпічментом, процедури усунення зі свого поста глави держа­ви. Конституційною підставою для цього є обвинувачення в державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину. В Росії Президент може бути усунутий Радою Федерації (верхньою палатою) на підставі висунутого Державною думою (нижньою палатою) і підтвердженого висновком Верховного Суду рішен­ня про наявність у діях Президента ознак злочину та виснов­ком Конституційного Суду про дотримання встановленого по­рядку висунення обвинувачення. Відповідні рішення палат Федеральних Зборів (парламенту) мають бути прийняті двома третинами голосів від загальної кількості в кожній з них(ст.93). В Білорусі рішення про звинувачення приймається нижнь­ою палатою Національних Зборів — Палатою Представників на основі абсолютної більшості голосів. Розслідування прово­диться верхньою палатою — Радою Республіки. Президент вва­жається усунутим з поста, якщо за відповідне рішення прого­лосувало дві третини членів кожної палати парламенту (ст.88). Рішення про обвинувачення Президента у Казахстані приймається більшістю голосів нижньої палати — Мажилісу. Відповідне розслідування проводиться верхньою палатою -Сенатом. Остаточне рішення про усунення Президента ухва­люється на спільному засіданні палат більшістю не менше, ніж три чверті від загальної кількості голосів членів кожної з палат за наявністю висновку Верховного Суду щодо обґрунтова­ності обвинувачення і висновку Конституційної Ради про до­тримання встановлених конституційних процедур (ст.47).
В Киргизстані Президент може бути усунутий з поста за рішенням однієї з палат — Зборів Народних Представників на основі обвинувачення, сформульованого Законодавчими Збо-
180
    продолжение
–PAGE_BREAK–эами (іншою палатою) і підтриманого висновком Консти–уційного Суду. Рішення про обвинувачення і про усунення Президента з поста мають бути ухвалені кваліфікованою більшістю голосів у дві третини від складу відповідних палат
(СТ.51).
Неухвалення рішення про усунення Президента протягом двох (Казахстан, Киргизстан), або трьох (Росія) місяців від дня висунення обвинувачення тягне за собою визнання цього обвинувачення відхиленим. Водночас в Казахстані відхилення обвинувачення проти Президента на будь-якій стадії відповідної процедури тягне дострокове припинення повнова­жень депутатів Мажиліса, які ініціювали розгляд питання про усунення Президента з поста глави держави.
Якщо синтезувати парламентські ознаки, що знайшли своє закріплення в конституціях зазначених держав, слід за­уважити, що дещо окремо стоїть Корея, де використовується контрасигнатура. Це означає, що усі акти і рішення Президен­та мають бути підписані з боку глави уряду та міністра, котрий відповідає за їх виконання. Але контрасигнатура в Кореї вико­нує характерну для президентської форми правління роль «підсилювача» влади президента. У цьому ж напрямку діє ще один парламентський елемент — право парламенту -Національних зборів — здійснювати контроль за урядом. Але воно є досить обмеженим. Зокрема, парламент абсолютною більшістю голосів членів парламенту може рекомендувати Президенту усунути з посади главу або інших членів уряду, таке рішення однак не зобов’язує Президента чинити
відповідні дії.
Що стосується пострадянських країн, то тут більш-менш чітко знайшли свій прояв такі елементи парламентарної поліархії як: наявність окремого органу виконавчої влади -уряду на чолі з прем’єр-міністром, участь парламенту у фор­муванні уряду та контроль за його діяльністю, право глави держави за певних умов розпускати парламент.
181
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Виконавчу владу в Росії здійснює Уряд Російської Феде­рації на чолі з Головою Уряду, які несуть політичну відповідальність перед Державною думою — вона може прий­мати резолюцію осуду або недовіри (ст.ст. ПО, 117). У цій ча­стині Конституція Білорусі копіює основний закон Росії. В Казахстані за Конституцією «уряд здійснює виконавчу владу Республіки Казахстан, очолює систему виконавчих органів і здійснює керівництво їх діяльністю» (ст.64). У своїй діяль­ності уряд несе відповідальність перед Президентом і є підзвітним парламенту. Члени уряду також у певних випадках підзвітні палатам парламенту, які можуть приймати резо­люцію осуду. Як і в Казахстані, Вищим органом виконавчої державної влади в Киргизькій Республіці, є Уряд (ст.70). Він підконтрольний Президенту, і в той же час глава Уряду -Прем’єр-міністр — щорічно подає до палат Жогорку Кенеша звіт про роботу Уряду. Збори Народних Представників мо­жуть висловити недовіру Прем’єр-міністру більшістю у дві третини від їх складу.
Щодо конституційних можливостей президентів розпус­кати законодавчі органи, то у Білорусі це може здійснитись відносно нижньої палати у разі висловлення Уряду вотуму не­довіри, або дворазової відмови дати згоду на призначення Прем’єр-міністра; і відносно всього парламенту — на основі висновку Конституційного Суду про систематичне або грубе порушення палатами парламенту Конституції (ст.94). Дер­жавна дума Росії може бути достроково розпущена Президен­том або після триразового відхилення нею кандидатур на по­саду глави уряду, поданих самим же Президентом, або за умов, якщо Державна дума протягом трьох місяців повторно висло­вить недовіру уряду (ст.109).
В Казахстані парламент може бути розпущений у разі ви­казання ним недовіри уряду або дворазової відмови дати зго­ду на призначення Прем’єр-міністра (ст.63), а у Киргизстані, якщо протягом трьох місяців Збори Народних Представників
182
повторно висловлять недовіру Прем’єр-міністру, глава держа­ви приймає рішення про відставку уряду або розпускає палату (ст.63). В обох державах у випадку кризи, спричиненої нездо­ланними протиріччями між палатами, або парламентами з іншими сферами державної влади глави держав мають право (в Киргизстані за результатами спеціального референдуму -С.Б.) розпустити парламенти.
У Шрі-Ланка Президент є не тільки главою держави, а і главою уряду, склад якого він формує на свій розсуд. З огля­ду на це форма її правління нагадує «вашингтонську» модель. Те що Президент має право законодавчої ініціативи, а також на свій розсуд і в односторонньому порядку уповноважений оминути законодавчий орган шляхом винесення на загально­народний референдум будь-якого законопроекту, відхиленого парламентом, надає їй рис латиноамериканської моделі прези­дентської форми правління. І лише наявність можливості у парламенту висловлювати вотум недовіри та відправити кабінет міністрів у відставку, «повертає» форму правління Шрі-Ланки у межі змішаної поліархії із суттєвим домінуван­ням президентських елементів. Відомо, у цій країні багато років йде громадянська війна, тому, як вірно відзначає Дж.Сарторі, її «систему варто оцінювати за її функціонуван­ням в сприятливішій ситуації, коли вона почне плавання у спокійніших водах»1.
Узагальнення конституційних положень держав, що ха­рактеризуються більш ніж у Шрі-Ланка стабільною ситу­ацією, дає можливість визначити деякі характерні риси юри­дичної моделі президентсько-парламентарної поліархії.
По-перше, президент як глава держави, обирається шля­хом загальних та прямих виборів, тобто отримує свій мандат безпосередньо від народу. Це обумовлює його місце і роль у системі вищих органів державної влади, дає можливість у не-
C/>apmopiДж. Порівняльна конституційна інженерія.—С123.
183
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>обхідних випадках протиставити себе обраному таким же шляхом парламенту. Більше того, конституційне закріплення статусу президента як «арбітра» та «гаранта…» наділяють главу держави президентсько-парламентарної поліархії ширшими повноваженнями в сфері владних відносин ніж главу держави президентської поліархії. Останній, як раніше зазначалося, у класичній президентській поліархії не має права законодавчої ініціативи, розпуску парламенту тощо.
По-друге, президент приймає участь у формуванні уряду і хоча він не є головою уряду і не займає посади прем’єр-міністра у сфері виконавчої влади, наділяється консти­туційними повноваженнями подібними повноваженням глави держави президентської поліархії. Зокрема, він має право го­ловувати на засіданнях уряду, як правило, може і сам склика­ти ці засідання; володіє прерогативою затверджувати декрети і постанови, ухвалені урядом; визначає воєнну доктрину, згідно з посадою є верховним головнокомандувачем збройних сил і за певних умов запроваджує надзвичайну ситуацію в країні. Якщо до цього додати, що президент має право прово­дити з власної ініціативи загальнонародні референдуми, а йо­го акти та рішення (за виключенням Кореї, хоча і там вона підсилює повноваження президента. — С.Б.) не потребують контрасигнації з боку уряду, можна стверджувати, що прези­дент в такій республіці займає домінуюче положення у системі вищих органів державної влади і вирішальним чином впливає на процеси «правління» у державі.
По-третє, уряд при такій формі правління за консти­туційними формулюваннями є відповідальним перед прези­дентом і підзвітним парламенту. Це подвійне становище обу­мовлює слабкість уряду, який може бути відправлений у відставку як главою держави так і представницьким органом. По-четверте, існуюча система стримувань і противаг при такій формі правління є розбалансованою і сприяє посиленню президентської влади. Наявність у глави держави права зако-
184
иодавчої ініціативи і права вето на ухвалені парламентом зако-иіачно посилює його можливість втручатися у законодав­чий процес. Характерна для парламентських форм процедура розпуску парламенту (можливість якого у даному випадку є обмеженою визначеними конституціями нормами — СБ.), особливо при формуванні уряду або оголошенні йому не­довіри теж посилює президента, а не уряд, як це має бути.
При підготовці третього питання аналізу мають бути піддані конституційні моделі напівпрезидентсько-напівпарла-ментарних поліархій. До них слід віднести, на нашу думку, Вірменію, Україну та Францію, донедавна також Фінляндію (1999 р.) та Хорватію (2000 р.)1. У системі елементів форми правління Вірменії, України та Франції хоча і спостерігається певний баланс, все ж незначним рівнем домінування характе­ризується інститут президента. Це насамперед обумовлено до­сить широким колом повноважень обраного безпосередньо на­родом президента у системі вищих органів державної влади.
За Конституцією Вірменії 1995 р. повноваження Прези­дента є близькими до повноважень глави держави у прези­дентській республіці. Глава держави, згідно ст. 49 Конституції, «забезпечує дотримання Конституції, нормальне функціону­вання законодавчої, виконавчої і судової влади. Президент Ре­спубліки є гарантом незалежності, територіальної цілісності і безпеки Республіки»2. Він призначає і звільняє Прем’єр-міністра, а за поданням останнього — інших членів уряду, виз­начає структуру і порядок діяльності Уряду, скликає й веде йо­го засідання. Президент також призначає і звільняє генераль­ного прокурора, чотирьох суддів Конституційного Суду, при-
1/>Зміст форм правління Фінляндії і Хорватії у результаті проведених конституційних реформ 1999-2000 pp.) суттєво посилився парламентськими
елементами.
Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Вірменія від 5 червня 1995 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.262-284.
185
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
значає суддів загальних судів і прокурорів усіх рівнів. Серед інших його повноважень слід відзначити право здійснювати за­гальне керівництво зовнішньою політикою, укладати міжна­родні договори. Президент є головнокомандувачем збройних сил, він же призначає виший командний склад збройних сил, приймає рішення щодо їх використання у випадках озброєного нападу або наявності його безпосередньої загрози, проголо­шення Національними Зборами війни, вводить воєнний стан і може оголосити мобілізацію. При цьому Конституція не перед­бачає контрасигнації актів Президента з боку Уряду.
Досить широкі повноваження глави держави Французької республіки. Згідно діючої Конституції Франції (1958 р.) він зобов’язаний, як вже нами було зазначено, забезпечити «своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів» (ст. 5), на власний розсуд призначає Прем’єр-міністра, припи­няє повноваження глави уряду після вручення останнім заяви про відставку уряду. За пропозицією Прем’єр-міністра він призначає інших членів уряду, функції яких визнані не­сумісними не тільки з депутатським мандатом, але і з будь-якою іншою посадою на державній службі; підписує норма­тивно-правові акти (ордонанси і декрети), які були обговорені в Раді Міністрів (назва уряду, коли в ньому головує Прези­дент); здійснює призначення на цивільні і військові посади на державній службі. Президент є головнокомандувачем зброй­ними силами, він головує у спеціальних державних органах -радах і вищих комітетах національної оборони. В умовах, коли “інститути Республіки, незалежність нації (держави), цілісність її території або виконання її міжнародних зо­бов’язань є під серйозною і безпосередньою загрозою, а нор­мальне функціонування органів державної влади, утворених відповідно до Конституції, порушене” (ст.16), Президент во­лодіє надзвичайними повноваженнями — після офіційних кон­сультацій з Прем’єр-міністром, головами палат парламенту, а також з Конституційною Радою він може вживати будь які за-
186
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
ходи залежно від обставин. Це рішення він доводить спеціаль­ним посланням до нації. Крім того, Президент наділений пра­вом вимагати нового обговорення прийнятого у парламенті за­кону або окремих його статей, і парламент не може відмовити проведенні такого обговорення. За пропозицією уряду у період сесії парламенту або за спільною пропозицією палат парламенту Президент може винести на референдум законо­проекти з ряду питань.
За певних умов глави всіх цих держав можуть бути усу­нені зі свого поста, що теж є характерною ознакою прези­дентської республіки. Наприклад, Президенти Вірменії та Ук­раїни можуть бути усунені з посади у разі державної зради або вчинення іншого тяжкого злочину. Згідно СТ.57 Конституції Вірменії рішення про це приймають Національні Збори на ос­нові більшості у дві третини голосів від загальної кількості де­путатів. Такому рішенню має передувати відповідний висно­вок Конституційного Суду, зроблений за попереднім звернен­ням парламенту. Президент Франції може бути притягнутий до відповідальності тільки за державну зраду. Зокрема, стаття 68 Конституції Франції визначає, що Президентові може бути пред’явлено звинувачення обома палатами парламенту абсо­лютною більшістю голосів, а справа розглядатиметься у спеціальному органі — Високій палаті правосуддя. Найбільш складною є передбачена ст.111 процедура притягнення до відповідальності Президента України, яка самим Основним законом визначена як імпічмент.
З наведеного можна зробити висновок, що президенти ма­ють повноваження, подібні повноваженням глав держав пре­зидентських республік. Вони беруть участь у формуванні уря­ду, мають право головувати на засіданнях уряду, як правило, можуть і самі скликати ці засідання; володіють прерогативою затверджувати декрети і постанови, ухвалені урядом; можуть втручатись у законотворчий процес, маючи право вето; визна­чають воєнну доктрину, згідно з посадою є верховними голо-
187
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
внокомандувачами збройних сил, а за певних умов запровад­жують надзвичайний стан в країні. Крім того в конституціях цих держав закріплено положення президента як «гаранта…» або «арбітра…», що посилює позиції президента. Процедура “імпічменту”, яка є дуже складною, таке становище президен­та, як правило, не послаблює. Тобто можна стверджувати, що президент займає домінуюче положення у системі вищих ор­ганів державної влади і як в президентсько-парламентарній поліархії суттєво впливає на процеси «правління» у державі.
Але на відміну від президентсько-парламентарної, напівпрезидентсько-напівпарламентарна поліархія характери­зується більш значущими ознаками парламентарної поліархії.
Відносно Вірменії, відзначимо, по-перше, те, що згідно СТ.85 Конституції, «виконавчу владу в Республіці Вірменія здійснює Уряд Республіки Вірменія», хоча прерогативи Пре­зидента у цьому питанні сильно ЇЇ послаблюють. Зокрема, про­позиції про структуру і порядок діяльності Уряду вносяться Прем’єр-міністром, але остаточне рішення приймає Прези­дент, останній також засвідчує підписані Прем’єр-міністром Постанови Уряду, в разі необхідності доручає Прем’єр-міністрові вести засідання Уряду.
По-друге, у Конституції держави передбачена процедура надання парламентської інвеститури Уряду. Сформований Президентом Уряд у двадцятиденний термін має подати для ухвалення Національними Зборами (однопалатний парла­мент. — С.Б.) програму своєї діяльності, що означає постанов­ку питання про вотум довіри. Протягом певного часу парла­мент повинен прийняти відповідне рішення абсолютною більшістю голосів. У випадку прийняття рішення про не­довіру Прем’єр-міністр подає Президенту заяву про відставку Уряду. Якщо з цього питання парламентом прийнято пози­тивне рішення, то «з метою законодавчого забезпечення про­грами діяльності Уряду» останній може бути уповноважений Національними Зборами приймати постанови, що мають силу закону (ст.78 Конституції). Ці постанови підписує Президент.
188
Вони діють протягом встановленого парламентом терміну і не можуть суперечити законам. У даному випадку маємо справу з характерним для парламентських країн явищем — «делегу­ванням законодавства» виконавчій владі.
По-третє, Уряд може поставити у парламенті питання про довіру у зв’язку з розглядом внесеного ним законопроекту і в разі необхідності у зв’язку з цим або іншими питаннями (справді, це конституційне положення недостатньо конкрети­зовано. — С.Б.) Президент, проконсультувавшись з головою парламенту і Прем’єр-міністром, може розпустити Націо­нальні Збори і призначити дострокові вибори.
У Франції елементи президентської республіки обумов­лені широкими прерогативами Президента, певною мірою врівноважуються деякими парламентськими елементами. По-перше, за Конституцією, відносно самостійне місце у системі органів державної влади займає Уряд, який «визначає і здійснює політику нації»(ст. 20). Його діяльністю керує Прем’єр-міністр, який у разі необхідності головує замість Пре­зидента на засіданнях рад і комітетів національної оборони. Це ж саме він може робити і на засіданнях Ради Міністрів, однак тільки у «виключних випадках» за дорученням Президента і за «визначеним порядком денним» (ст. 21). По-друге, у відно­шенні до парламенту уряд має право законодавчої ініціативи, може вимагати скликання парламенту, може виступати в пар­ламенті, а також вимагати передачі (делегування) уряду зако­нодавчих повноважень (ст.38). По-третє, Уряд в цілому несе політичну відповідальність перед парламентом: Національні Збори можуть висловити йому недовіру шляхом прийняття резолюції осуду уряду або запровадити процедуру інтерпе­ляції1, яка теж може призвести до відставки уряду. По-четвер-
1/>Інтерпеляцію вперше запроваджено саме у Франції в кінці XVIIIст. Зміст її в даному випадку полягає в тому, що глава уряду або окремий міністр повинні дати відповідь на внесений до нижньої палати і підтрима­ний певною кількістю депутатів письмовий запит. Відповідь обговорюється і може спричинити постановку у палаті питання про недовіру уряду.
189     продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
те, Президент, після консультацій з Прем’єр-міністром і голо­вами палат, може розпустити Національні збори (ст.12). По-п’яте, Президент політичної відповідальності ні перед ким не несе, тому що згідно СТ.19 Конституції, найважливіші його ак­ти і рішення, за виключенням вказаних в статтях 8 (перший абзац),11,12, 16, 18, 54 і 61, потребують формального контра­сигнування з боку глави уряду і в разі необхідності -відповідального міністра.
Синтезуючи наведене, ми приходимо до висновку, що су­купність елементів президентської поліархії у системі досліджуваного нами різновиду суттєво не відрізняється від президентсько-парламентарного різновиду.
1.Президент як глава держави також обирається шляхом
загальних та виключно прямих виборів. Це обумовлює його
важливе місце і роль у системі вищих органів державної вла­
ди, які посилюються закріпленим в конституціях положенням
про президента «гаранта…» або «арбітра» між владами.
2.Президент бере участь у формуванні уряду і хоча він не
є головою уряду і не займає посади прем’єр-міністра, у сфері
виконавчої влади наділяється конституційними повноважен­
нями, подібними повноваженням глави держави президентсь­
кої поліархії. Зокрема, він має право головувати на засіданнях
уряду і, як правило, може сам скликати ці засідання; визначає
воєнну доктрину, згідно з посадою є верховним головнокоман-
дуючем збройних сил і за певних умов запроваджує надзви­
чайну ситуацію в країні. Президент володіє прерогативою за­
тверджувати декрети і постанови, ухвалені урядом; має право
законодавчої ініціативи (окрім Франції. — С.Б.) і право вето на
ухвалені парламентом закони, що значно посилює його мож­
ливість втручатися у законодавчий процес.
3. Уряд при такій формі правління за конституційними формулюваннями є відповідальним перед президентом, який може відправити його у відставку.
Але на відміну від президентсько-парламентарної, прези­дентські ознаки напівпрезидентсько-напівпарламентарної
190
архії мають певну противагу з боку парламентських, які зменшують вплив президента на уряд.
Це, по-перше, обумовлено тим, що парламент як і прези­дент, бере участь у формуванні уряду, який в свою чергу несе од ним визначену конституцією відповідальність.
По-друге, це наявність процедури прийняття програми .ряду і з боку парламенту. У Вірменії вона має «ранг» інвести­тури уряду, тобто кандидат на посаду глави уряду (або уряд в цілому) має у встановлений конституцією термін подати пар­ламентові або його нижній палаті урядову програму, щоб от­римати довіру. У протилежному випадку — має сформуватися новий уряд. В Україні ця процедура не має таких наслідків, але вона може проявитись при звіті уряду, коли незадоволе-ний тим, як виконується урядова програма, парламент може приймати резолюцію осуду та відправити уряд у відставку.
По-третє, в цих державах, за винятком, Вірменії, викорис­товується інститут контрасигнатури. Але сфера застосування цієї процедури, яка в парламентських країнах використо­вується майже завжди і з усіх питань, в напівпрезидентсько-напівпарламентських поліархіях є обмеженою, що наочно вид­но на прикладі України та Франції.
По-четверте, глави держав мають право розпускати парла­мент: у Вірменії та Франції після консультування із прем’єр-міністрами та керівництвом парламенту (головою у Вірменії, головами палат у Франції), в Україні із визначених консти­туцією питань.
Таким чином, розглядаючи характерні риси напівпрези-дентсько-напівпарламентарної форми державного правління, можна констатувати, що між ознаками президентської і озна­ками парламентарної поліархій в цій системі існує певна рівновага. Хоча президентура тут теж домінує у своєму впливі на уряд, міра цього впливу, у силу достатньої противаги парла­ментських елементів, є нижче ніж в президентсько-парла­ментських поліархіях.
191
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
Ч/>етверте питання семінарського заняття має бути при­свячене характеристиці напівпарламентарно-напівпрези-дентських поліархій. До держав де встановлений такий різно­вид змішаної форми поліархічного правління, ми б віднесли Болгарію1, Литву, Македонію, Польщу, Португалію, Сло­венію, Румунію.
Серед ознак змішаної поліархії, що знаходять відображен­ня в їх формах правління, слід відзначити насамперед обрання президентів безпосередньо громадянами на визначений кон­ституцією, як правило, 5-річний термін. Своєрідністю відзна­чається структура президентури у Болгарії, де Президент, згідно СТ.92 Конституції, у своїй діяльності «користується до­помогою віце-президента», який обирається шляхом загаль­них і прямих виборів за одним з главою держави бюлетенем (ст.94-95), тобто за процедурою, притаманною суто прези­дентським поліархіям.
Серед президентських елементів форм правління цих дер­жав слід відзначити передусім наявність у президентів повно­важень, функціонально поєднаних із сферою виконавчої вла­ди. Президент Португалії згідно ст.133 Конституції2призначає Прем’єр-міністра, відправляє у відставку Уряд та звільняє з посади його главу, за пропозицією Прем’єр-міністра призна­чає або усуває з посади членів Уряду, за проханням Прем’єр-міністра головує в Раді міністрів. Крім цього він має право призначати на інші посади в центральних та автономних об­ласних органах влади, бути Верховним головнокомандуючим Збройних Сил, проголошувати надзвичайний стан та стан об­логи тощо (ст.134). При Президенті Португалії (що не харак-
1/>Хоча СТ.1 Конституції Болгарії від 12 липня 1991 р. визначає її «рес­
публікою з парламентарним правлінням», за змістом основного закону Бол­
гарія є державою зі змішаною формою поліархічного правління. Див.: Кон­
ституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.394.
2 Тут і далі посилання даються на Конституцію Португальської Рес­
публіки від 2 квітня 1976 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—
Т.2.-С.748-836.
192
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
т/>ерно для інших держав цієї групи.— С.Б.) діє консультатив­ний орган (Державна рада), яка за своїм складом та повнова­женнями відрізняється від консультативних «рад національ­ної оборони або безпеки» (Польща, Хорватія). Згідно ст.142 Конституції до складу Державної ради, окрім самого глави держави, входять голова Асамблеї Республіки (однопалатного парламенту), Прем’єр-міністр, голова Конституційного Три­буналу, уповноважений парламенту з питань прав людини (проведор юстиції), глави урядів автономій, а також усі ко­лишні президенти, котрі не були усунені зі своїх постів. Окрім цього, по п’ять членів ради призначає Президент і обирає Асамблея Республіки. Державна рада є досить впливовим ор­ганом, оскільки значна частина її рішень потребує санкціону­вання або підтримки у вигляді рекомендацій з її боку.
Президент Польщі має право висувати кандидатуру і при­значати Голову Ради Міністрів (п.П, ст.144; ст.154), приймати відставку Ради Міністрів (п.12, ст.144), призначати на вищі су­дові та інші посади (п.п.20т23,25-26, ст.144), призначати і відкликати представників в іноземних державах і при міжна­родних організаціях, за поданням глави уряду оголошувати за­гальну або часткову мобілізацію, вводити на три місяці надзви­чайний стан, який може бути продовжений ще на два місяці за згодою Сейму (нижньої палати парламенту)1. За Конституцією, дорадчим органом при Президенті з питань внутрішньої та зовнішньої безпеки є Рада національної безпеки.
Участь Президента Румунії у формуванні та діяльності уряду полягає у тому, що він пропонує кандидатуру Прем’єр-міністра, здійснює за пропозицією останнього зміни в Уряді, може брати участь в урядових засіданнях, де обговорюються питання «національного значення», або, на прохання Прем’єр-міністра, головує на всіх засіданнях Уряду, де він присутній, є
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.2.—С.687-732.
193
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>головою Верховної ради оборони, здійснює деякі інші владні повноваження (ст.85, 87, 91-94, 102)1.
Литовський Президент призначає і звільняє Прем’єр-міністра, міністрів, інших державних посадових осіб, котрі не­суть відповідальність перед ним; вирішує важливі питання внутрішньої політики і разом з урядом здійснює зовнішню політику; оголошує у встановленому законом порядку і пев­них випадках надзвичайний стан з наступним затвердженням відповідного рішення Сеймом (парламентом); виступає у Сеймі з річними доповідями про становище у державі, внутрішню і зовнішню політику (ст.84)2. У Македонії глава держави пропонує кандидатури у склад уряду та Консти­туційного Суду; призначає та звільняє інших посадових осіб, що визначаються Конституцією та законами; виступає (що­найменше раз на рік) перед Зборами (однопалатним парла­ментом. — С.Б.) з питань, що належать до його компетенції; є головою Ради безпеки, яка розглядає питання безпеки і обо­рони та вносить до Зборів і уряду відповідні пропозиції (ст.84)3.
До компетенції Президента Словенії відноситься висунен­ня кандидатури Голови Уряду, призначення державних служ­бовців, призначення та звільнення з посади послів тощо (ст.107 Конституції)4. Майже аналогічними є й закріплені
Т/>утідаліпосиланнядаютьсянаКонституціюРумунії21 листопада 1991 р. // КонституциигосударствЕвропы: В3 т.—Т.З.—С.63-92.
ТутідаліпосиланнядаютьсянаКонституціюЛитовськоїРеспубліки від25 жовтня1992 р. Див.: КонституциигосударствЕвропы: В3 т.—Т.2.— С.332-362.
‘ ТутідаліпосиланнядаютьсянаКонституціюРеспублікиМакедонія17 листопада1991 р. Див.: КонституциигосударствЕвропы: В3 т.—Т.2.— С.433-460.
4ТутідаліпосиланнядаютьсянаКонституціюРеспублікиСловеніявід 25 червня1991 р. Див.: КонституциигосударствЕвропы: В3 т.—Т.З.—С.170-208.
194
СТ.98 Конституції повноваження Президента Болгарії1. Слід також відзначити повноваження президентів, які пов’язані із їх можливістю втручання в законотворчій процес. Це, зокрема, досягається шляхом використання главами держав права за­конодавчої ініціативи, відкладального вето та видання актів, що мають силу законів.
Що стосується законодавчої ініціативи, то таким консти­туційним правом наділені тільки президенти Литви та
Польщі.
Відкладальне вето так чи інакше використовується у всіх зазначених країнах, але воно має деякі свої особливості. Пер­шою з них є те, що порівняно з США, вето глав держав напівпарламентарно-напівпрезидентських поліархій до­лається легше. Виходячи з досить розпливчастих норм ст.77 Конституції Румунії, котра закріплює, що «2. До промульгації Президент може один раз вимагати перегляд закону Парла­ментом. 3. Якщо Президент потребував перегляду закону або якщо потребував перевірки його конституційності, промуль­гація здійснюється не пізніше десяти днів (у перший раз це 20 днів. — С.Б.) після отримання закону, прийнятого після пере­гляду, або отримання рішення Конституційного Суду, яке підтверджує його конституційність», можна зробити висновок про доволі спрощений порядок подолання в цій країні прези­дентського вето.
У Болгарії закон вважається прийнятим, якщо при по­вторному голосуванні він отримав «більшість, більше ніж по­ловина голосів всіх народних представників» (п.2. ст.101 Кон­ституції). Така ж більшість необхідна для подолання вета Пре­зидента в Македонії (ст.75 Конституції). В Португалії Прези­дент зобов’язаний промульгувати закон, якщо парламент (Асамблея Республіки) підтверджує своє перше голосування
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Болгарія 12 липня 1991 р. Див.: Конституции государств Европы: В 3 т.—Т.1.—С.170-208.-Т.1.-С394-422.
195

    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
абсолютною більшістю голосів депутатів. Такої більшості од­нак недостатньо для подолання вета Президента відносно дек­ретів, що мають стати органічними законами або ж таких, що «присвячені наступним питанням: а) міжнародним відноси­нам; Ь) розмежуванню державного сектора, приватного секто­ра, кооперативного і громадського сектора власності на засоби виробництва; с) регулювання виборів актами, що передбачені Конституцією, і не приймаються у формі органічних законів». Для цього необхідна кваліфікована більшість у «дві третини голосів депутатів, які присутні на засіданні і за кількістю пере­вищують абсолютну більшість повноважних депутатів…» (п.2,3 СТ.136 Конституції Португалії). Схожим є порядок подо­лання президентського вето в Литві, де повторно розглянутий Сеймом закон вважається прийнятим, якщо за закон проголо­сувало більше половини, а за конституційний закон — не мен­ше трьох п’ятих усіх членів Сейму (ст.72 Конституції). Такої ж кваліфікованої більшості «у три п’ятих голосів у присутності не менш половини законного числа депутатів», згідно п.5, СТ.122 Конституції, має набрати польський Сейм для подолан­ня президентського вето.
Інша особливість, пов’язана з використанням процедури повторного перегляду закону полягає у тому, що у Словенії президентське вето взагалі конституцією не передбачено. Таке право надано Державній раді, органу «представництва носіїв соціальних, економічних, професіональних і місцевих інте­ресів (ст.96 Конституції), котра виконує функції верхньої па­лати, її вето долається нижньою палатою, якщо при повторно­му розгляді закон приймається більшістю голосів від загаль­ної кількості депутатів, за винятком випадків, „коли відповідно Конституції для прийняття закону, що обгово­рюється необхідна більша кількість голосів“.
Відсутність у президента Словенії права вета певною мірою компенсується конституційним положенням про мож­ливість видавати акти (укази), „коли Скупщина не може бути
196
скликана у період стану війни або під час надзвичайного стану“ (ст.108 Конституції). В цих випадках видані президентом акти, що мають силу закону, повинні бути затверджені нижніми па­латами як тільки вони почнуть свою роботу в нормальному ре­жимі. В протилежному випадку вони є недійсними.
Характеристику правового статусу президентів цієї групи держав з точки зору впливу глав держав на виконавчу та зако­нодавчу владу не можна вважати повною, якщо не звертати увагу ще на одне важливе конституційне положення, котре юридично і фактично посилює позиції глав держав зі зміша­ною формою правління, даючи їм змогу активніше втручатись в управління державними справами. Маємо на увазі юридич­ну норму про президента як „арбітра…“ або „гаранта…“, яка знайшла своє закріплення тільки в конституціях Польщі, Пор­тугалії та Румунії. З огляду на це, можна зробити висновок, що правовий статус глав інших держав цієї групи: Болгарії, Лит­ви, Македонії та Словенії, де частіше за все президенти визна­чаються як посадові особи, що є главами держав та представ­ляють її всередині країни та за кордоном, слабше ніж їх вище­зазначених колег.
Одна з ознак президентської, як утім і змішаної поліархії, знаходить свій прояв у конституційній можливості усунення глави держави з його поста. Найбільш деталізована ця проце­дура у Конституції Польщі, де вказано, що за порушення Кон­ституції або закону, скоєння злочину Президент може бути притягнений до відповідальності перед спеціальним судом -Державним Трибуналом (п.1, ст.145). Рішення про звинува­чення приймається Народними Зборами (тобто на спеціаль­ному спільному засіданні Сейму і Сенату) більшістю не мен­ше, ніж дві третини від їх складу. Члени Державного Трибуна­лу обираються Сеймом на термін його повноважень, причому депутати і сенатори не можуть бути туди обрані. До відповідальності перед Державним Трибуналом у відповідних випадках можуть бути притягнені члени уряду та деякі інші
197
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>державні посадові особи. Схожа з польською є процедура при­тягнення до відповідальності Президента Португалії. За скоєні ним злочини, пов’язані з виконанням своїх обов’язків, Президент Республіки відповідає перед Верховним Судом, який приймає відповідне рішення після отримання ініційова­ного однією п’ятою та ухваленого двома третинами голосів парламентарів відповідного „подання-рішення“. За скоєні зло­чини, що не пов’язані з виконанням своїх обов’язків, Прези­дент Республіки відповідає після закінчення терміну своїх по­вноважень перед судом загальної юрисдикції (ст.130 Консти­туції). Президент або Віце-президент Болгарії згідно ст.103 Конституції можуть нести відповідальність тільки за пору­шення Конституції та державну зраду. У такому випадку об­винувачення висувається за пропозицією не менше однієї чверті народних представників і вважається підтриманим На­родними зборами у тому випадку, коли більше двох третин парламенту проголосувало за цю пропозицію. Остаточне рішення про усунення з посади цих двох вищих посадових осіб у місячний термін приймає Конституційний Суд.
Президент Македонії, в разі порушення Конституції, може бути усунутий з поста достроково за однаковою процедурою, яка розпочинається за рішенням Зборів (ст.87 Конституції), прийнятим двома третинами від їх складу. Такою же кваліфікованою більшістю Конституційний Суд приймає ос­таточне рішення щодо усунення президента з поста і відповідно про припинення чинності його мандату. Майже аналогічні норми містить ст.109 Конституції Словенії. Вона зокрема передбачає, що якщо під час виконання своїх повно­важень Президент діє всупереч Конституції або серйозно по­рушує закон, за поданням нижньої палати парламенту (Скуп­щини), він може бути усунутий двома третинами голосів Кон­ституційного Суду. Питання про усунення Президента Литви з посади у порядку імпічменту Сейм може вирішувати трьома п’ятими голосів парламентаріїв у випадку грубого порушення
198
главою держави Конституції або присяги, а також у випадку виявлення факту вчинення злочину (ст.74, 86).
В усіх зазначених державах процедура усунення глави держави з посади здійснюється за загальною схемою: ініційо­ване та ухвалене кваліфікованою більшістю (3/5, 2/3) голосів депутатів парламенту (нижньою палатою) відповідне рішення затверджується конституційним, верховним або ж спеціально створеним судом. І тільки Румунія у цьому плані дещо стоїть осторонь, оскільки прийняте після отримання висновку Кон­ституційного Суду більшістю голосів на спільному засіданні палат парламенту рішення про усунення з поста Президента за »скоєння тяжких діянь, що порушують положення Консти­туції” (ст.95), має бути затверджене на референдумі, який про­водиться протягом місяця.
Такими є основні президентські елементи у напівпарла-ментарно-напівпрезидентській поліархії. Але при існуючій в формі правління цих держав певній рівновазі президентських та парламентських елементів, останні все ж домінують.
1. Це наявність уряду на чолі з головою, який є більш са­мостійним у своїх діях, ніж голови урядів напівпрезидентсько-напівпарламентських і тим паче президентсько-парламентсь­ких поліархій. Міра участі парламенту у формуванні уряду сильніша ніж президента. Це обумовлено використанням при формуванні органу виконавчої влади так званої інвеститури уряду, яка безпосередньо передбачена конституціями Литви, Македонії, Польщі, Португалії та Румунії.
Згідно ст. 185-187 Конституції Португалії «вищим орга­ном державного управління» є Уряд — Рада Міністрів, який, як вже було зазначено вище, формується при участі Президента (ст.190). Але всі його дії у цьому плані можуть бути нейт­ралізовані з боку парламенту, якщо уряд не одержує інвести­тури. Для цього не пізніше десяти днів після призначення Прем’єр-міністра програма уряду має бути подана на розгляд Асамблеї Республіки. У разі відхилення цієї програми уряд
    продолжение
–PAGE_BREAK–199
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>повинен піти у відставку (ст. 195). В Литві Прем’єр-міністр мо­же бути призначений Президентом тільки після схвалення Сеймом відповідної кандидатури. Протягом п’ятнадцяти днів з моменту його призначення він пропонує Сейму утворений ним та затверджений Президентом уряд і подає на розгляд програму уряду. Одержує він інвеституру в разі схвалення йо­го програми більшістю голосів депутатів, які беруть участь у засіданні Сейму (ст.92 Конституції).
В Польщі призначена Президентом Рада Міністрів в особі його Голови у двотижневий термін після його призначення і формування складу уряду подає Сеймові програму діяльності уряду з метою отримати вотум довіри. У разі невдачі сформу­вати уряд через зазначену процедуру, сам Сейм обирає Голову Ради Міністрів з числа тих, хто попередньо був запропонова­ний до складу уряду. Президент зобов’язаний затвердити об­раного нижньою палатою главу уряду. Якщо передбачена Кон­ституцією процедура формування уряду виявиться безрезуль­татною, Президент, заслухавши думку голів обох палат парла­менту, може «припинити термін повноважень Сейму і призна­чити вибори» (ст.154 Конституції). Подібною є процедура формування уряду і у Румунії, який, згідно ст.101 Конституції, здійснює внутрішню і зовнішню політику країни і керує дер­жавним управлінням”. Формування румунського Уряду почи­нається з пропозиції кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, яку визначає Президент із урахуванням розкладу партійно-політичних сил у парламенті. Відповідний кандидат формує склад Уряду і разом з цим складом і проектом урядової про­грами постає перед кожною палатою парламенту — Сенатом і Палатою Депутатів, де він має одержати інвеституру. Призна­чені у такий спосіб Прем’єр-міністр та інші члени уряду скла­дають присягу перед Президентом. У Македонії запропонова­ний главою держави кандидат на посаду Прем’єр-міністра по­винен представляти політичну партію або партії, які мають більшість місць у Зборах (однопалатному парламенті). Цей
200
кандидат подає до Зборів урядову програму та пропонує склад Уряду, які мають бути затверджені шляхом голосування більшістю голосів від загальної кількості представників.
Формування уряду в Болгарії та Словенії не передбачає інвеститури, але здійснюється за характерною для парла­ментських країн процедурою. Кандидатуру на заміщення по­сади Голови Ради Міністрів Болгарії, який «здійснює керівництво загальною політикою уряду, координує її і несе за неї відповідальність» (ст.108 Конституції), пропонує Прези­дент після консультацій з парламентськими групами. Інших членів уряду призначають Народні Збори за поданням його глави. Усі члени уряду складають присягу перед парламентом і подають у відставку перед новообраними Народними Збора­ми (ст.84,99,109 Конституції). В Словенії Президент, прокон­сультувавшись попередньо з лідерами парламентських груп (фракцій), пропонує Скупщині кандидата на посаду Прем’єр-міністра, який обирається більшістю голосів усіх депутатів. За певних умов, у разі невдалої спроби обрати Прем’єр-міністра, Скупщина може бути розпущена Президентом. Інших членів уряду призначає та звільняє Скупщина за пропозицією Прем’єр-міністра. Термін повноважень Уряду припиняється, коли збирається новообрана Скупщина (ст.111, 112, 115).
2. Уряди цих країн несуть відповідальність перед своїми парламентами. Ст.108. Конституції Румунії «Відповідальність Уряду», зокрема проголошує: «1. Уряд несе політичну відповідальність за усю свою діяльність тільки перед Парла­ментом. Кожний член уряду солідарно з іншими його членами несе політичну відповідальність за діяльність Уряду та його акти». В Португалії парламент може приймати резолюцію осу­ду Уряду в разі невиконання ним програми або з іншого пи­тання, яке представляє національний інтерес (ст.197 Консти­туції), а в Болгарії — у результаті ініційованого однією п’ятою частиною парламентарів питання про недовіру Раді Міністрів або ж її голові, коли за це проголосувало більше половини де-
201
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>путатів болгарського парламенту (ст.89 Конституції). Голо­вною формою парламентського контролю в Македонії є інтер­пеляція, яка, згідно СТ.72 Конституції, за ініціативою не менш ніж п’яти депутатів «може бути внесена кожній особі, що зай­має державну посаду, Уряду і кожному його члену окремо і може стосуватись питань діяльності державного органу». В той же час Збори за ініціативою 20 депутатів мають право вис­ловити Уряду недовіру, останньому ж надано право порушити перед Зборами питання про довіру (ст.92-94 Конституції). Як­що у всіх випадках проти Уряду висловлюється більшість від загальної кількості депутатів, він має піти у відставку.
Інтерпеляція, як форма парламентського контролю вико­ристовується і в інших країнах. У Литві вона може бути пред’явлена Прем’єр-міністрові або міністру за ініціативою однієї п’ятої членів Сейму і якщо відповідь на неї цих посадо­вих осіб парламентом вважається незадовільною, «більшістю голосів усіх членів Сейму» Уряду висловлюється недовіра (ст.61 Конституції). Крім цього відставка литовського уряду може бути спричинена, якщо такою ж більшістю приймається резолюція недовіри після звіту про свою діяльність, який, згідно СТ.101 Конституції, зобов’язані зробити Уряд або окре­мий міністр на вимогу Сейму. В Словенії інтерпеляція може бути ініційована групою, чисельністю не менше десяти депу­татів. Якщо після її обговорення більшість депутатів вислови­ли недовіру Уряду або окремому міністру, Державні збори зміщують Уряд або міністра (ст.118 Конституції). В Польщі, згідно СТ.115 Конституції «Голова Ради Міністрів і інші члени Ради Міністрів зобов’язані дати відповіді на депутатські інтер­пеляції і запити протягом 21 дня».
Крім процедури інтерпеляції, котра, на відміну від Маке­донії, в Словенії та Литві не є основною формою парламентсь­кого контролю, Державні збори Словенії можуть також висло­вити Урядові недовіру. Але відставка уряду, за німецьким зраз­ком, здійснюється на основі т.зв. «конструктивного вотуму»,
202
коли більшістю голосів від загального числа депутатів парла­мент обирає нового Голову Уряду (ст.116 Конституції). Такий же порядок застосовується і в Польщі, де Сейм (нижня палата) може відправити Раду Міністрів у відставку, якщо пропозиція про недовіру з вказівкою на ім’я кандидата на посаду глави уряду була підтримана «більшістю законного числа депу-татів»(ст.158 Конституції). Але в той час як для ініціювання та­кого «конструктивного вотуму» в Словенії потрібно не менш ніж 10 голосів депутатів, у Польщі — 46 голосів. Ще більше — 69 голосів депутатів — необхідно для ініціювання відставки окре­мого польського міністра, яка здійснюється, коли недовіру йо­му висловлено також «більшістю законного числа депутатів» Сейму (ст.159 Конституції).
3. Глава держави — президент, як і в парламентарній поліархії, має право розпуску законодавчого органу.
Литовський Сейм може бути розпущений Президентом, якщо парламент 1) протягом тридцяти днів після подання програми уряду не прийме рішення про неї або якщо після першого подання програми уряду протягом шістдесяти днів двічі підряд парламент не ухвалить її; 2) за пропозицією уря­ду, якщо останньому з боку Сейму висловлюється недовіра (ст.58 Конституції). Крім цього, Конституцією держави пе­редбачена можливість саморозпуску Сейму та проведення до­строкових виборів. Таке рішення може бути прийняте самим Сеймом більшістю не менше, ніж у три п’ятих голосів усіх де­путатів. Польський президент може розпустити Сейм достро­ково, коли передбачена Конституцією процедура формування уряду виявилася безрезультатною (ст.154), а також за умов, якщо протягом чотирьох місяців після його подання держав­ний бюджет не буде ухвалено палатами (ст.225 Конституції). Водночас Сейм може саморозпуститися, ухваливши відповідне рішення кваліфікованою більшістю у дві третини від свого складу. У разі саморозпуску або розпуску Сейму закінчується достроково і термін повноважень Сенату.
    продолжение
–PAGE_BREAK–203
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Своє право розпуску парламенту Президент Румунії може реалізувати після консультацій з головами палат і лідерами парламентських груп і за умов, якщо парламент протягом ше­стидесяти днів двічі не зміг висловити довіру Уряду (ст.89 Конституції). При прийнятті рішення про розпуск парламен­ту зобов’язаний також консультуватись з представниками політичних партій та членами Державної ради Президент Португалії (ст.133, 172 Конституції). Право президентів Бол­гарії та Словенії на розпуск парламентів пов’язано з неспро­можністю останніх формувати уряд (ст.102 Конституції Бол­гарії; ст. 111 Конституції Словенії), а Конституція Македонії главі держави такого права взагалі не дає, оскільки ст.63 Ос­новного закону передбачає тільки саморозпуск Зборів у тому випадку, коли більше ніж половина загальної кількості пред­ставників про це приймає рішення.
4. Ще один важливий елемент, характерний для парламен­тарної поліархії, котрий за винятком Словенії, використо­вується в усіх державах з напівпрезидентсько-напівпарламен-тарною формою правління — це контрасигнатура. На значен­ня такого інституту вказує Конституція Португалії, яка у п.2 ст. 140 «Контрасигнація» проголошує, зокрема те, що «відсутність контрасигнації тягне за собою юридичну недійсність актів». Характерною рисою контрасигнації, закріпленої у конституціях цих державах (Болгарія (ст.102-103), Польща (ст.144); Литва (ст.85), Румунія (ст.99), Порту­галія (ст. 140)), є, що контрасигнуванню підлягають не всі ак­ти глави держави, як у суто парламентських державах, а тільки певна їх частина.
Таким чином, аналізуючи закріплений в конституціях за­значених держав порядок формування, організацію та систему взаємовідносин виконавчої та законодавчої влад, ми дійшли висновку, що напівпарламентарно-напівпрезидентській рес­публіці притаманні загальні ознаки змішаної форми поліархічного правління, де порівняно з напівпрезидентсько-
204
нанівпарламентарною поліархією президентські елементи ма­ють більш суттєву противагу з боку парламентських.
По-перше, президент як глава держави обирається шля­хом загальних та виключно прямих виборів, котрі обумовлю­ють його досить міцне місце і роль у системі вищих органів державної влади. Але положення про президента «гаранта…» або «арбітра» між владами, які зазвичай посилюють його вла­ду, містять тільки конституції Польщі, Португалії та Румунії, в той час як відсутність такої норми в інших чотирьох держа­вах цієї групи: Болгарії, Литві, Македонії та Словенії робить їх форми правління більш «парламентаризованими».
По-друге, президент також наділений суттєвими консти­туційними повноваженнями у сфері внутрішньої і зовнішньої політики, але міра їх реалізації не така висока як в президентсь­ко-парламентських та напівпрезидентсько-напівпарламентсь-ких поліархіях. Поясненням цього факту може служити, зокре­ма те, що уряд у цих державах більш залежний від парламенту. Це знаходить свій прояв у передбачених конституціями проце­дурах формування уряду та його відповідальності.
Роль президента при формуванні уряду, як правило, зво­диться до «пропозиції» кандидатури прем’єр-міністра, підбір котрої, як приписують конституції усіх цих держав, так чи інакше має здійснюватись ним з урахуванням співвідношення партійно-політичних сил у парламенті. У п’яти з семи зазначе­них вище держав як додаток до цього використовується про­цедура інвеститури уряду. Саме факт врахування президентом співвідношення партійно-політичних сил у парламенті при формуванні уряду є однією з тих головних рис, котра відрізняє напівпарламентарно-напівпрезидентську поліархію від напівпрезидентсько-напівпарламентарної. Іншою такою ри­сою є те, що уряд несе відповідальність перед парламентом. Там же, де збереглися конституційні положення про «підзвітність» уряду президентові, це для уряду не має особли­вих наслідків, оскільки відставка уряду або його окремих
205
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>членів може статися виключно за рішенням парламенту; пре­зидент же тільки затверджує цей факт або в кращому випадку вносить зміни у склад уряду (і то за пропозицією Прем’єр-міністра — СБ.). Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція.
По-третє, уряд в напівпарламентарно-напівпрезидентсь-ких поліархіях більш автономний від президента, ніж в напівпрезидентсько-напівпарламентських поліархіях. Більш за те, сам глава держави певною мірою, через інститут контра­сигнування його актів з боку уряду або відповідного міністра обмежений у своїх діях відносно виконавчої влади. Додамо до цього, що відсутність у президентів більшості з цих країн (ви­нятком є Литва і Польща. — С.Б.) права на законодавчу ініціативу зменшує його можливість впливати на законодав­чий процес.
По-четверте, певна перевага парламентських елементів над президентськими проявляється у можливості глави держави розпускати, правда в визначених конституцією випадках, пар­ламент, а також у конституційному праві суміщати мандат пар­ламентарія з посадою члена уряду (Польща, Румунія).
Предметом розгляду     продолжение
–PAGE_BREAK–п’ятого питання семінарського за­няття мають стати форми правління тих держав, які визначені як парламентарно-президентські.
Парламентарно-президентська поліархія за юридичними ознаками є своєрідною протилежністю президентсько-парла­ментарній поліархії. На відміну від останньої, де в системі влади переважають президентські елементи, парламентарно-президентська поліархія характеризується суттєвим доміну­ванням парламентських. До країн, в яких встановлений такий різновид змішаної форми державного правління, ми б віднес­ли Австрію, Ірландію, Ісландію, Фінляндію та Хорватію.
З зазначеного переліку найбільш «парламентаризовани-ми» є перші три країни: Австрія, Ірландія та Ісландія. І це не дивно, оскільки ці змішані поліархії утворювалися на «парла-
206
ментському» фундаменті шляхом перейняття після Другої світової війни деяких елементів президентської поліархії. Се­ред останніх головним є те, що президенти цих країн замість парламентів стали обиратися безпосередньо громадянами на визначений конституцією термін. Відносно визначення виду форми правління цих держав як у зарубіжній, так і у вітчиз­няній літературі немає єдиної точки зору. Родоначальник вив­чення змішаної форми державного правління М.Дюверже виз­начав їх як «напівпрезидентські»1. Його думку не поділяє Дж. Сарторі, визначаючи Ірландію та Ісландію як «парла­ментські республіки», Австрію як таку, що може приймати і змішану форму2. До «парламентських республік» Австрію та Ісландію відносять окремі російські вчені3, в останній час змінив свою оцінку форми державного правління Австрії, Ірландії та Ісландії зі «змішаної»4на «парламентську» і вітчиз­няний конституціоналіст В.Шаповал5.
Серед різноманітних точок зору щодо визначення виду форми правління Австрії, Ірландії та Ісландії найбільш слуш­ною вважаємо точку зору М.Дюверже, який визначав їх з од­ного боку як «напівпрезидентські», а з іншого, як такі, що в них
1/>Duverger М. A New Political System Model: Semi-Presidential Government // European Journal of Political Research.—1980.—№ 2(8).—
P.167.
Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія.—С.79,120-121.
Див.: Тимошенко И.Г. Вводная статья к Конституции Республики Ис­ландии от 17 июня 1944 г. // Конституции государств Европы.—Т.2.—С.9; Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. — д.ю.н., проф А.Я.Сухарев.— 2-е изд., изм. и доп.— М.,2001.—С.8, 265. В Австрії, наприклад, Федеральний президент став обиратися на основі за­гальних та прямих виборів тільки з 1957 року.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн.—С.88.
Шаповал В. Форма держави в конституційному праві // Вісник Кон­ституційного суду України.— 2003.—№2.—С.47. Крим зазначених вище країн він визначає як парламентарні ше такі змішані держави як Болгарія, Литва, Македонія, Словаччина, Словенія, Фінляндія.
207
С.К.Бостан,С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
«політичною практикою є парламентаризм, а президенти є »символічними керівниками”‘. М.Дюверже використовує най­важливіший з точки зору методології підхід в оцінці форми державного правління як соціально-політичного явища, котре має дві грані: юридичну та політико-практичну. Такий методо­логічний підхід, як вже зазначалося, заклав ще наприкінці XIXст. видатний німецький державознавець Г.Єллінек, який поділяв форми держави (правління) на юридичні та політичні. Юридична форма правління, зазначав Г.Єллінек, міцна і виз­начена, оскільки закріплена конституційними нормами; політична ж форма «як усе неправове в державі, неміцна і не-визначена. Перебуваючи у залежності від конкретних держав­них відносин, вона сама безупинно змінюється так що ледве можливо, і у всякому разі мало плідно, встановлювати міцні категорії для цих, так би мовити, моментальних знімків держа­ви» 2.
Юридичні (конституційні) моделі форм державного правління Австрії, Ірландії та Ісландії, як утім Фінляндії та Хорватії, на нашу думку, відносяться до змішаного виду поліархії, але такі, що за ступенем концентрації елементів пар­ламентаризму знаходяться «на межі» (Дж.Сарторі) змішаної та парламентарної юридичних форм. Вийти за «логіку систе­ми» (змішаної поліархії) їм не дозволяє наявність певних, ха­рактерних суто для них (або президентських поліархій) юри­дичних ознак.
Аналіз змісту чинної Конституції Австрії3чітко показує, що в структурі форми правління цієї держави суттєво переважають
D/>uverger М. A New Political Sistem Model: Semi-Presidential Government // European Journal of Political Research.—1980.—№ 2(8).— P.167.
2 Еллинек Г. Общее учение о государстве.—T.I.—СПб., 1908.—С.491.
3 Згадаємо, що в Австрії не має т.зв. «кодифікованої» конституції. «Неко-
дифіковану» Конституцію держави складають кілька конституційних за­
конів, серед яких центральне місце займає Федеральний конституційний за­
кон 1920 в редакції 1929 року із наступними змінами.
208
елементи парламентарної поліархії. Це знаходить свій вияв, зо­крема, у тому, що Федеральний Уряд здійснює «вище уп­равління справами Федерації» (ст.69 Федерального консти­туційного закону — далі ФКЗ1); на підставі пропозицій Феде­рального уряду або уповноваженого урядом федерального міністра, якщо інше не передбачено вищезазначеним законом, здійснюються всі дії, на які уповноважений Федеральний пре­зидент (ст.67 ФКЗ); його акти (якщо інше не передбачено Фе­деральним конституційним законом — С.Б.) мають бути контра­сигновані Федеральним канцлером або компетентним феде­ральним міністром. Крім цього Федеральний президент не наділений правом повернення на повторний розгляд закону, прийнятого парламентом, оскільки закони оприлюднює Феде­ральний Канцлер. Очолюваний ним уряд несе колективну і індивідуальну політичну відповідальність перед нижньою пала­тою парламенту— Національна Радою (ст.74 ФКЗ).
Водночас необхідно звернути увагу на наявність в юри­дичній конструкції форми правління Австрії деяких елементів президентської поліархії.
По-перше, це те, що Федеральний Президент та Феде­ральний Уряд визначаються як вищі органи «Виконавчої вла­ди Федерації» (Третій розділ ФКЗ).
По-друге, Федеральний Президент обирається безпосе­редньо виборцями на 6-річний термін з правом переобрання
(ст.60 ФКЗ).
По-третє, Федеральний Президент призначає згідно ст.70 ФКЗ Федерального Канцлера і за його поданням інших членів Федерального Уряду. Звернемо однак увагу і на те, що Феде­ральний конституційний закон: а) ніяким чином не пов’язує формування уряду з парламентом, його партійно-політичним складом (у реальному політичному житті це враховується, але
1/>Тут і далі посилання даються на Федеральний конституційний закон Австрії від 10 листопада 1920 р. із наступними змінами. Див.: Конституции государств Европы: В 3-х т..—T.I.—С.26-124.
209
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
це є політичною практикою); б) відставка Федерального Уря­ду не потребує контрасигнації з боку Прем’єр-міністра.
По-четверте, статус члена уряду несумісний із депутатсь­ким мандатом (п.2, ст.70 ФКЗ).
Конституційно-правовий статус Федерального президен­та Австрії дійсно обмежений, але дещо сильніше порівняно із правовим становищем глави парламентарної держави. Окрім своїх представницьких повноважень Федеральний президент, як зазначалося, формує та відправляє у відставку Федераль­ний уряд, призначає «федеральних службовців, включаючи офіцерів, і інших посадових осіб Федерації…» (ст.65 ФКЗ), мо­же розпустити нижню палату парламенту — Національну раду, однак з однієї і тієї ж причини він може зробити це лише один раз протягом одного скликання (ст.29 ФКЗ) тощо. Певною мірою становище Федерального президента посилює також більш ускладнений (навіть за мірками президентської поліархії. — С.Б.) конституційно визначений порядок усунен­ня його від поста. Це, згідно ст.ст.68, 142 ФКЗ, може статися тільки за результатами референдуму, ініційованого нижньою палатою парламенту — Національною Радою.
Схожу норму про можливість усунення Президента з поста народом містить і Конституція Ісландії. Згідно ст. 11 Президент може бути усунутий з посади достроково, якщо ініційована трьома чвертями від загальної кількості депутатів Альтингу (однопалатного парламенту) відповідна резолюція на всенарод­ному референдумі (котрий має відбуватись протягом двох ка­лендарних місяців з дня прийняття цієї резолюції) отримає більшість голосів виборців. На відміну від Австрії, однак, ініційована парламентом резолюція може мати для останнього непередбачувані наслідки, оскільки якщо на референдумі вона не буде підтримана народом, Президент розпускає Альтинг ‘.
1/>Тут і далі посилання даються на Конституцію Республіки Ісландія від 17 червня 1944 р. зі наступними змінами. Див.: Конституции государств Ев­ропы: В 3-х Т.-Т.2.-С. 17-32.
210
Як і в Австрії, ядро юридичної форми правління Ісландії складають парламентарні елементи. Загальне керівництво державними справами здійснює призначений Президентом Кабінет міністрів, який несе відповідальність перед Альтин­гом (ст.14 Конституції). Міністри, згідно СТ.51 Конституції, за посадою мають право бути присутніми на засіданнях Альтин­гу і за бажанням брати участь у читаннях за умов дотримання правил процедури. Вони мають право голосу тільки у тих ви­падках, коли водночас є членами Альтингу, тобто на відміну від Австрії депутат парламенту в Ісландії може одночасно бу­ти і міністром.
Основний закон Ісландії передбачає також інститут кон­трасигнування актів глави держави, але у зміст відповідних конституційних положень, на відміну від парламентських країн, вкладений дещо інший сенс. «Міністр, котрий підписує якусь пропозицію, — зазначається в ст.18 Конституції, — пови­нен, як правило, представити ЇЇ на розгляд Президента». І далі, ст. 19 «Підпис Президента, контрасигнований одним з міністрів, надає юридичної сили законодавчому акту або акту Уряду». Тобто замість характерного для парламентських країн змісту контрасигнування, коли «скріплений підписом міністра акт має бути обов’язково підписаний главою держави», в Ісландії, на нашу думку, зроблено акцент на тому, що позиція міністра, яка попередньо має бути узгоджена з Президентом, набуватиме юридичної сили тільки після його (глави держа­ви) підпису”. Це підтверджується, зокрема тим, що Президент має конституційне право (ст.26) не підписати прийнятий пар­ламентом закон. Наслідком цього є те, що останній все ж набу­ває юридичної сили, але тільки до того моменту, поки обстави­ни дозволяють Президентові винести його на референдум: «у випадку відхилення його дія припиняється; у випадку ухва­лення він зберігає силу закону» (ст.26 Конституції).
Наявність навіть цих «відхилень» від класичного парла­ментського прототипу ставить під сумнів можливість характе-
211
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ристики форми державного правління Ісландії як «парламен­тарної республіки». До них додамо те, що «Президент Ісландії обирається народом» (ст.З Конституції) шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки (ст.6 Конституції)1, «виконавча влада здійснюється Президентом та іншими дер­жавними органами виконавчої влади…» (ст.2 Конституції): Президент, котрий «здійснює свою владу через своїх міністрів» (ст.13 Конституції), має право призначати і усувати посадових осіб на державній службі, укладати міжнародні договори, щорічно скликати або відстрочити засідання Альтингу, скли­кати його на надзвичайну сесію у випадку крайньої не­обхідності, в перервах між сесіями парламенту «видавати тим­часові акти, котрі мають силу закону» за умов, що вони не супе­речать Конституції” і після скликання Альтингу одразу ж ним ухвалюються. Зі змісту цієї ж 28 статті Конституції витікає, як­що на «даний фінансовий рік» Альтинг не прийняв бюджет, тимчасовий бюджет може бути виданий Президентом.
Зазначене вище, а також те, що Конституція (ст.16) перед­бачає можливість функціонування спеціального засідання уряду під головуванням Президента у формі Державної ради, на засіданнях котрої розглядаються проекти законів і «важливі державні заходи», свідчить про неможливість визначення юридичної конструкції форми державного правління Ісландії як парламентарної, оскільки за видом вона є змішаною, а за відповідним різновидом останньої — парламентарно-прези­дентською поліархією.
Такою ж ми визначаємо і форму державного правління Ірландії, яка у своєму змісті об’єднує елементи як прези­дентської, так і парламентарної поліархій. На президентські ознаки вказує те, що главою держави є Президент, який оби­рається шляхом загальних і прямих виборів терміном на 7
1/>Як у Франції можливість переобрання Президента Ісландії Консти­туцією не обмежується.
212
років з правом одного переобрання (ст.12 Конституції). Він бере участь у формуванні Уряду, виконує інші повноваження, частину з яких Президент здійснює «після консультацій або за узгодженістю» з Державною радою (ст.13). Правовий статус та склад Державної ради Ірландії дещо відрізняється від Держав­ної ради Ісландії. До її складу входять глава уряду та деякі інші посадові особи. Сюди також за їх згодою можуть бути включені колишні президенти, прем’єр-міністри і голови ви­щого суду. Крім цього, сам глава держави може призначити ще сім членів Державної ради. За приписом Конституції (ст.31-32), головним призначенням Державної ради є надання допо­моги і сприяння главі держави у реалізації його компетенції.
Президент має деякі права, котрі можна вважати дис­креційними. Так, повністю на свій розсуд він може відмови­тись від розпуску Палати представників (нижньої палати), як­що про це вносить пропозицію Прем’єр-міністр, котрий втра­тив довіру цієї палати. Після консультацій з Державною ра­дою Президент може передавати будь-який законопроект Вер­ховному суду для визначення ступеня його (або частини його) відповідності Конституції. Він також може відмовитись від підпису законопроекту і винести його на референдум, але на відміну від Ісландії, де використовується подібна процедура, таке рішення Президента в Ірландії повинно мати підтримку більшості верхньої палати — Сенату і не менше 1/3 голосів членів палати Представників. Президент може бути обвинува­чений в скоєнні правопорушення і на цій підставі усунутий з поста. Процедура усунення з поста ірландського президента схожа на процедуру імпічменту американського президента. Звинувачення формулюється однією з палат парламенту, Се­натом або Палатою представників, за рішенням, прийнятим кваліфікованою більшістю у дві третини від її складу. У тако­му випадку інша палата проводить розслідування дій Прези­дента і відповідною більшістю може прийняти рішення про його усунення (ст.12 Конституції).
213
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Серед парламентських елементів слід звернути увагу, на те, що за п.2. СТ.28 Конституції «виконавча влада здійснюється… Урядом або за його уповноваженням». Поря­док формування уряду, його взаємовідносини із парламентом свідчать про перевагу парламентських елементів у системі влади Ірландії. За пропозицією Палати Представників Прези­дент призначає Прем’єр-міністра (ст.13). Після цього, вже на пропозицію Прем’єр-міністра, яка має бути попередньо ухва­лена нижньою палатою, глава держави призначає інших членів Уряду. Також за поданням глави уряду Президент приймає відставку або звільняє з посади будь-якого члена уря­ду. Свої повноваження Президент здійснює «за порадою Уря­ду і на його пропозицію». Зокрема, саме у такий спосіб, за ви­нятком зазначеного вище випадку, він може розпустити Пала­ту Представників (ст.13).
Прем’єр-міністр повинен бути членом Палати Представ­ників, а інші міністри — членами однієї з палат парламенту. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою Пред­ставників, що означає, зокрема, можливість вираження нею йому недовіри (п.5.1., СТ.28). Особливістю Національного Парламенту Ірландії є те, що він складається з Президента і двох палат. Така формула є даниною британській консти­туційній традиції’, і означає, що глава держави бере певну участь у законодавчому процесі, зокрема, промульговує прий­няті палатами закони або на вимогу більшості від складу Сена­ту і третини від складу Палати Представників, як вже зазнача­лося, виносить його на референдум.
Таким чином, і в Ірландії елементи парламентарної поліархії суттєво домінують над президентськими і, якщо порівнювати її форму правління з Австрією та Ісландією, то вона буде на «самій межі» з парламентарною поліархією. Змішаний зміст форм правління усіх цих трьох держав, як вже
‘/>Шаповал В.М. Ірландія. Юридична енциклопедія.—К., 1999.—Т.2.— С.723.
214
зазначалося, був результатом «президенціалізації» деяких еле­ментів колишньої парламентарної системи влади.
Іншим шляхом до свого парламентсько-президентського змісту дійшли Фінляндія та Хорватія. Оскільки зміна змісту їх форм державного правління була здійсненна у ході консти­туційних реформ, тобто шляхом багато в чому схожим на той, котрий зараз проходить Україна, зосередимо увагу саме на на­копиченому цими країнами конституційно-правовому досвіді перебудови владних відносин у системі вищих органів законо­давчої і виконавчої влади.
Фінляндія дала світові, по суті, перший досвід побудови змішаної республіки, конституювавши її ще в липні 1919 р.1. Протягом 70-ти років її зміст залишався майже незмінним і характеризувався певною перевагою президентських еле­ментів над парламентськими. Звідси і провідна роль, котру відіграла президентура серед інших суб’єктів верховної влади. Питання про необхідність «парламентаризації» форми правління виникло ще у 70-х pp., але воно не зустріло підтрим­ки з боку доволі «сильного» президента У. К. Кекконена, який не міг погодитись з пропозиціями членів створеної консти­туційної комісії про обмеження повноважень глави держави.
1/>Історичним «прародичем» змішаної республіки вважається Німеччина, котра деякі риси такої моделі форми державного правління закріпила у т.зв. Веймарській конституції, ухваленій 31 липня 1919 року (Див.: Страхов MM. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юри­дичних спеціальностей вищих закладів освіти]. Харьків, 1999.—С353; Cap-торі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія. —С.121). Але спра­ведливим буде зазначити, що Фінляндія свою змішану за змістом форму ре­спубліканського правління конституйовала дещо раніше — 17 липня того ж 1919 року. У цей день парламент (Ендускунта), в спеціальному консти­туційному законі юридично закріпив факт набуття колишньою «частиною» Російської імперії державної незалежності та появи на політичній карті Європи суверенної Республіки Фінляндії (Суомі). Цей найважливіший пар­ламентський акт, котрий мав назву «Форма правління», був головним серед інших актів, які до кінця XXст. у сукупності складали т.зв. некодификовану Конституцію Фінляндії.
215
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВО    продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Ситуація змінилася після того, коли за станом здоров’я У. К. Кекконен на початку 80-х років минулого століття подав у відставку і замість нього, в 1981 p., главою фінської держави був обраний М.Койвисто. Під час його президентства стали проводитися поетапні зміни у системі відносин законодавчої і виконавчої влади. Спочатку М.Койвисто добровільно посту­пився значною частиною своїх внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних повноважень Державній раді (уряду) і така практика згодом була закріплена в актах «Форма правління» та «Про Едускунту». На основі цих змін більшість своїх дій Президент мав здійснювати за згодою Державної ра­ди, а призначення послів і консулів було цілком передане до ведення останньої.
Досить лояльна позиція М.Койвисто, відповідні політичні зміни у Центральній та Східній Європі та здійснені практичні кроки у напрямку вдосконалення змісту форми правління фінської держави на початку 90-х pp. XXст. підготували ґрунт для проведення протягом останнього десятиліття минулого століття широкої конституційної реформи. В її проведенні можна виділити два етапи: перший — 1991-1995 pp., коли зміни здійснювалися у відповідних законодавчих актах; другий -1995-1999 pp., коли була підготовлена та прийнята нова Кон­ституція Фінляндії.
Здійснені на першому етапі зміни суттєво посилили пар­ламентарні елементи форми правління фінської держави. Це знайшло відображення насамперед у зміцненні ролі парламен­ту та Державної ради: Президент мав призначити прем’єр-міністра і формувати не на власний розсуд, а за узгодженням з керівництвом Едускунти; при висловленні останньої недовіри Державній раді або окремому міністру або за пропозицією прем’єр-міністра Президент був зобов’язаний відправити Дер­жавну раду (або міністра) у відставку; достроковий розпуск Едускунти і призначення нових парламентських виборів глава держави міг здійснити вже за пропозицією прем’єр-міністра.
216
Ці зміни послабили положення глави держави. Однак на відміну від парламентських республік, у яких прерогативи Президента на практиці обмежені у всіх сферах громадського життя, Президент Фінляндії зберіг за собою ще досить знач­ний обсяг повноважень насамперед у зовнішньополітичній сфері. Головним чинником збереження ним частини своїх ко­лишніх повноважень та своєрідним бар’єром проти їх повної «парламентаризації» послужив новий порядок обрання Прези­дента, який визначався прийнятим 22 липня 1991 р. Законом «Про зміну порядку виборів і повноважень Президента Фінляндської Республіки». Згідно з цим законом фінського Президента замість колишніх вибірників (як у США. —СБ.) стали обирати безпосередньо громадяни.
На другому етапі відповідні зміни у формі правління фінської держави були здійснені разом з підготовкою та прий­няттям нової конституції Фінляндії. Прийнятий 11 червня 1999 р. «Основний закон Фінляндії» набув чинності з 1 берез­ня 2000 р.’ Відносно державних інституцій Основний закон ніяких змін не вніс: такими залишались Державна рада (уряд), Едускунта (парламент) і Президент Республіки; останні два органи формувалися на основі виборчої системи, встановленої колишнім законодавством. Водночас Основний закон ще більше змінив та відповідно закріпив домінуюче становище парламенту у системі цих органів.
В ньому зокрема знайшов чіткий вираз парламентський принцип формування Державної ради. Якщо за колишньою Конституцією (Актом «Форма правління. —С.Б.) виконавча влада здійснювалася Президентом, при якому для управлікля країною створювалася Державна рада, то новий Основний За­кон містив припис згідно з яким, „виконавча влада знаходить­ся в руках Президента і Державної ради“(§3). Прем’єр-міністр
1/>Тут і далі посилання даються на Основний закон Фінляндії від 11 черв­ня 1999 р.(1999/731).Див.: Конституции государств Европы: В 3-х т. 2001.— Т.З.-С.371-398.
217
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
відповідно до §61 обирається парламентом і формально затвер­джується указом Президента, а інші міністри призначаються останнім за пропозицією прем’єр-міністра. При цьому роль глави держави у визначенні складу Державної ради зведена до мінімуму. Хоча кандидатура прем’єр-міністра пропонується як і раніше Президентом, він уже не може впливати на формуван­ня уряду, оскільки, згідно з Регламентом Едускунти, затверд­женим водночас з Основним законом, ця кандидатура поперед­ньо ретельно аналізується і рекомендується главі держави спеціальним депутатом, призначеним фракціями політичних партій в Едускунті. У Едускунті може бути проведено не більш трьох голосувань по кандидатурі прем’єр-міністра. При цьому кожного разу має пропонуватися нова кандидатура.
Згідно з § 62 Конституції „Державна рада без зволікань повинна представляти свою програму Едускунті у формі за­яви. Таке ж представлення має бути зроблено, коли суттєво змінюється склад Державної ради“. Державна рада й окремі міністри несуть перед Едускунтою політичну відповідальність. Згідно з цим Президент зобов’язаний звільнити всю Раду або окремого міністра не тільки на їх про­хання, але і при вираженні їм вотуму недовіри з боку більшості депутатів Едускунти (§ 64). Справи про юридичну відповідальність Президента, Канцлера юстиції, юридичного уповноваженого Едускунти, міністрів можуть порушуватись конституційною комісією парламенту, котра наділена правом контролю за діяльністю Державної ради. У випадку ухвалення відповідного рішення Едускунтою справа передається до Дер­жавного суду, де обвинувачем виступає Державний прокурор. На відміну від колишнього порядку, міністр не може бути при­тягнутий до відповідальності за незаконні дії і рішення Прези­дента, проти яких він заперечував, якщо ці заперечення були записані до протоколу засідання Уряду.
Нова Конституція Фінляндії суттєво посилила і парла­ментський контроль. Найбільш важливою його ланкою, як і
218
раніше, є конституційна комісія Едускунти, котра вправі знай­омитися з усіма документами і протоколами Державної ради, порушувати питання перед Едускунтою про притягнення до відповідальності міністрів, контролювати роботу омбудсмана і Канцлера юстиції, давати свій висновок щодо питання про ре­золюцію осуду Державній раді. Цій комісії надане право про­водити розслідування з власної ініціативи, за пропозицією Канцлера юстиції, омбудсмана, кожної з інших постійних комісій, а також не менше ніж 10 депутатів. Підставою для пред’явлення обвинувачення в порядку імпічменту є не тільки пряме порушення закону, але й зневажливе ставлення до своїх
обов’язків.
Контрольними повноваженнями в сфері зовнішньої політики наділені Велика комісія і комісія з іноземних справ, яким Державна рада зобов’язана представляти всю необхідну інформацію з питань зовнішньої політики і політики безпеки. Відповідно до §97 Основного закону прем’єр-міністр має за­здалегідь знайомити ці комісії зі справами, котрі підлягають розгляду в Європейському Союзі, а вони вправі направляти в Державну раду свої рекомендації з зазначених питань.
Отже, можна констатувати, що Основний закон не тільки формально поставив Едускунту на перше місце в державному механізмі, але і створив необхідні передумови для забезпечен­ня її верховенства. Обмеживши права Президента, Основний закон прямо зв’язує Едускунту з Державною радою. Він не тільки закріпив формування Ради Едускунтою, але і зо­бов’язує міністрів бути присутніми на її пленарних засіданнях, представляти їй і постійним комісіям усю необхідну інфор­мацію, у т.ч. і з міжнародних справ.
Проте обмеження президентських прерогатив зовсім не оз­начає, що функції глави держави зводяться до чисто представ­ницьких. Конституція зберегла за ним право на призначення цілого ряду посадових осіб, Канцлера юстиції і суддів, внесен­ня законопроектів, у т.ч. тих, що стосуються Аландських ост-
219
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ровів; право вести засідання Державної Ради, де розглядаються та вирішуються найбільш важливі питання зовнішньої політи­ки, державної безпеки, оборони, внутрішньої політики, держав­ного бюджету. Пропозиції Державної ради, котрі не одержали схвалення Президента, повертаються на додаткове доопрацю­вання. Якщо питання або рішення повинно спрямовуватися в Едускунту, то Президент зобов’язаний погодитися з другою пропозицією Державної ради1.
Досвід «перебудови» змісту форми правління фінської держави шляхом його «парламентаризації», як нами зазнача­лося, міг би бути корисним для тих країн, котрі вирішили піти на схожі зміни. Але слід визнати, що відповідні конституційні формулювання та і сама структура влади Фінляндії, які ви­пробували на собі і шведський, і російський досвід, досвід інших європейських держав, є досить складними за своїм змістом. У цьому плані вигідно відрізняється перебудована у ході проведеної конституційної реформи структура влади в Хорватії. З точки зору практичних потреб, пов’язаних з прове­денням політичної реформи в Україні, саме накопичений хор­ватами досвід перебудови своєї «президентсько-парламентсь­кої республіки» на «парламентсько-президентську» може бути особливо корисним.
Корисність хорватського досвіду для нас обумовлена схожістю процесів державного будівництва, котрі здійснюва­лися в обох країнах протягом останнього десятиліття XXст. Хорватія — перша з постсоціалістичних країн, яка 22 грудня 1990 p., ще за часів СФРЮ, прийняла нову Конституцію2. 25 червня 1991 р. парламент одноголосно прийняв Декларацію про проголошення суверенної і самостійної республіки Хор-
1/>Могунова МЛ. Вводная статья к Конституции Финляндии от 11 июня
1999 г. // Конституции государств Европы.-Т.3.-С.369-З70.
2 Тут і далі посилання даються на: Конституція Республіки Хорватія від
22 грудня 1990 р. // Конституції нових держав Європи та Азії.—К, 1996.—
С.371-403.
220
ватія, а 8 жовтня того ж року — Постанову про припинення усіх державно-правових відносин з колишньою Югославією і проголошення незалежності Республіки Хорватія.
Встановлена Конституцією 1990 р. форма державного правління в Хорватії за своїм змістом стала досить близькою до конституйованого пізніше (1996 р.) в Україні різновиду змішаної республіки. Оскільки, як і в Україні, закріплена Кон­ституцією 1990 р. форма правління хорватської держави на­лежним чином не показала своєї ефективності, на рубежі століть вона була реформована. Прийнята 9 листопада 2000 р. Постанова Палати представників Хорватського Державного сабору «Про проголошення Змін Конституції Республіки Хор­ватія»1суттєво «парламентаризовала» зміст форми державного правління Хорватії. Оцінити ступінь кардинальних змін, здійснених хорватським законодавцем у цьому напрямку можливо, порівнюючи відповідні норми Конституції 1990 р. та «Постанови…» парламенту від 9 листопада 2000 р.
Форма державного правління Хорватії за Конституцією 1990 р. характеризувалася наявністю у системі законодавчої і виконавчої влади певного балансу президентських та парла­ментських елементів, але із незначною перевагою інституту глави держави у його впливі на уряд. Останнє забезпечувалось конституційним положенням про те, що обраний шляхом за­гальних і прямих виборів терміном на п’ять років Президент виступав «гарантом дотримання Конституції, забезпечення те­риторіальної цілісності та єдності Республіки і належного функціонування державної влади» (ст. 94 Конституції), тобто положення, котре в постсоціалістичних країнах сприймалося (і сприймається) як аргумент на користь «піднесення» Прези­дента над іншими суб’єктами влади саме через «претензію»
1/>/>Тут і далі посилання даються на: Постановление Палаты представите­лей Хорватского Государственного сабору «О провозглашении Изменений Конституции Республики Хорватия»// Конституции государств Европы: В 3-х т.-Т.З- С.473-490.
221
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>глави держави на безпосереднє керівництво тими державними органами, які насамперед «силою» можуть забезпечити дотри­мання вищезазначеної конституційної норми. «Постанова…» 2000 р. (ст.ЗЗ) скоригувала зміст цієї статті Конституції: «Пре­зидент Республіки, — закріплюється в ній, — піклується про ре­гулярну і узгоджену діяльність державної влади, а також її стабільність. Президент Республіки несе відповідальність за захист незалежності та територіальної цілісності Республіки Хорватія».
«Постанова…» 2000 р. суттєво обмежила повноваження Президента. Якщо за Конституцією 1990 р. він, по суті, на власний розсуд міг оголошувати референдум відповідно до Конституції, призначати на посаду та звільняти з посади Прем’єр-міністра, за поданням останнього призначати і звільняти інших членів уряду (ст.98); скликати засідання Уря­ду та вносити до їх порядку денного питання на розгляд, голо­вувати на тих засіданнях, у яких бере участь (ст.102), призна­чати членів очолюваного ним спеціального органу -Національної ради оборони, будучи Головнокомандувачем збройних сил, призначати та звільняти з посад склад Зброй­них Сил (ст.100); призначати та відкликати дипломатичних представників (ст.99); видавати укази, які мають силу закону, та вживати надзвичайних заходів у випадку стану війни або за наявності «безпосередньої загрози незалежності та єдності Ре­спубліки, або коли інші органи державної влади позбавлені стійкої здатності виконувати свої конституційні обов’язки» (ст.101), то за новою редакцією відповідних конституційних статей перелік цих повноважень глави держави або скороче­ний, або пов’язаний з контрасигнатурою, яка раніше була пе­редбачена тільки при прийнятті Президентом рішення про розпуск Палати представників (нижня палата парламенту -Хорватського Державного Сабору,—С.Б.)
Згідно з новою редакцією зазначених вище консти­туційних положень Президент вже «вручає мандат на форму-
222
вання Уряду тій особі, котра на основі розподілу депутатських місць у Палаті представників і після проведених консультацій користується довірою більшості депутатів Палати представ­ників» (ст.98 Конституції 1990 р. / ст.37 «Постанови…» 2000 р. — далі: 98/37); він може «пропонувати Уряду скликати засідання уряду і розглядати певні питання… може бути при­сутній на засіданні Уряду та приймати участь у розгляді пи­тань» (102/41); співпрацювати з Урядом ” у формуванні і про­веденні зовнішньої політики. За пропозицією Уряду і при на­явності контрасигнатури голови Уряду Президент приймає рішення про встановлення дипломатичних та консульських представництв”, у такий же спосіб, але за згодою компетентно­го комітету парламенту «призначає та відкликає дипломатич­них представників за кордоном» (99/38).
«Постанова…» 2000 р. (ст.39) взагалі вилучила із ст.100 Конституції 1990 р. ту частину, котра закріплювала прези­дентські повноваження щодо Національної ради оборони. На­далі Президент, як Головнокомандувач збройних сил, мав пра­во внести зміни не у весь, а тільки «у командний склад Зброй­них Сил», а «у випадку безпосередньої загрози незалежності, єдності і існуванню держави» він «може при наявності контра­сигнатури голови Уряду віддати наказ про використання Збройних Сил без оголошення військового стану.»
Суттєво обмежені передбачені ст.101 Конституції 1990 р. законодавчі повноваження Президента. За новою редакцією цієї статті він може під час військового стану видавати укази, які мають силу закону «на підставах та повноваженнях, отри­маних від Палати Представників Хорватського Сабору», а у випадках «безпосередньої загрози незалежності, єдності та існуванню держави або коли органи державної влади не в змозі постійно виконувати свої конституційні обов’язки» такі укази Президент може видавати тільки «за пропозицією голо­ви Уряду та при наявності його контрасигнатури» (ст.40 «По­станови…» 2000 p.).
223
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Більше ніж раніше пов’язано з парламентом та Урядом право Президента про розпуск Палати представників. Ст.104 Конституції у новій редакції закріплює, що Президент може розпустити Палату Представників Хорватського сабору за пропозицією Уряду і при наявності контрасигнатури голови Уряду, попередньо проконсультувавшись з представниками парламентських груп (раніше — тільки з Головою Палати), як­що вона висловила недовіру Урядові або не затвердила дер­жавний бюджет протягом ста двадцяти днів (раніше — тільки місяць), як його було внесено у палату (ст.104). Закріплення нової норми про те, що Палата представників також може бу­ти розпущена Президентом, якщо вона після відставки Уряду протягом тридцяти днів не висловила довіру новому кандида­ту на посаду голови Уряду і членам Уряду (ст.53 «Постано­ви…» 2000 p.), теж свідчить про посилення парламентських елементів форми державного правління Хорватії і відповідно послаблення президентських. Останнє також підтверджується новим змістом СТ.106 Конституції. Якщо раніше Президенту у здійсненні його функцій допомогу надавали «Президентське віче, а також інші дорадчі та допоміжні органи», то за нової ре­дакції цієї статті допомогу Президенту надають тільки «до­радчі органи», котрі формуються за колишнім порядком. Але «нове продовження» цієї статті регламентує, що «неприпусти­мо призначення посадових осіб за умов недотримання прин­цип поділу влад. Дорадчі, спеціальні і інші функції здійсню­ються в Адміністрації Президента Республіки. Організація і коло повноважень Адміністрації Президента регулюються за­коном і її регламентом» (ст.46 «Постанови…» 2000 p.).
Майже без змін залишилися статті 81 та!05 Основного за­кону Хорватії. Нова редакція ст.81 також не наділяє Прези­дента правом вето, яке, по суті, здійснюється верхньою пала­тою парламенту — Палатою жупаній. Повернений нею (в пе­редбачених Конституцією випадках) закон в Палату представ­ників долає це «вето», якщо при повторному розгляді остання
224
прийме його більшістю голосів від загальної кількості депу­татів, за винятком випадків, коли для прийняття рішення не­обхідна більшість не менше ніж двох третин голосів Палати представників (ст.24 «Постанови …» 2000 p.).
Стаття 105 Конституції регламентує процедуру достроко­вого усунення з поста глави держави за порушення Консти­туції. Це може статися, якщо таке рішення Палати Представ­ників, прийняте двома третинами від їх складу протягом міся­ця (раніше термін не був вказаний), буде підтверджено такою ж кваліфікованою більшістю членів Конституційного Суду. Водночас незвичним для сучасних конституцій є зміст нової, доданої до СТ.105 Конституції, ст. 105(a), котра закріплює, що Президент може бути затриманий під варту і без згоди Кон­ституційного суду, але «тільки у тому випадку, якщо він був застигнутий в момент скоєння злочину, за який передбачена кара не менше п’яти років позбавлення волі» (ст.45 «Постано­ви …» 2000 p.).
Зміст нової редакції статей 107-114 Конституції Хорватії, котрі регламентують правовий статус Уряду, свідчить про суттєве посилення на нього впливу парламенту.
По-перше, це знайшло відображення у тому, що центр ва­ги у питанні про відповідальність уряду перемістився у бік Хорватського сабору, а точніше його нижньої палати. Якщо СТ.111 Конституції 1990 р. закріплювала підзвітність Уряду Президентові Республіки та Палаті представників Сабору Ре­спубліки Хорватія, то СТ.112 в новій редакції визначила і закріпила підзвітність Уряду тільки Палаті представників Хорватського Сабору (ст.52 «Постанови…» 2000 p.).
По-друге, Президент, по суті, втратив колишнє право на свій розсуд підбирати кандидатуру на посаду голови Уряду і має це робити обов’язково з урахуванням позиції тих партійно-політичних сил, котрі «користуються довірою більшості депу­татів Палати представників» (ст.98 Конституції 1990 р. / ст.37 «Постанови…» 2000 p.). Раніше цю довіру (інвеституру) при-
225
/>    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
з/>начений Президентом Прем’єр-міністр (та запропоновані ним не пізніше ніж через 15 днів після призначення кандидатур міністрів. — С.Б.) міг отримати в разі, якщо за такий склад Уря­ду проголосувала більшість членів Палати Представників (ст.ПЗ Конституції). Після внесення відповідних змін «канди­дат на посаду голови Уряду повинен негайно після формуван­ня Уряду і не пізніше тридцяти днів з моменту прийняття ман­дату (на формування Уряду.—С.Б.) запропонувати Палаті представників Хорватського сабору програму (раніше цього положення не було.— С.Б.) і склад Уряду та просити про вика­зання довіри. Уряд вступає на посаду після отримання вотуму довіри усіх депутатів Палати представників»( 109/48). Свідчи­ти про наявність такої довіри має голова Хорватського сабору (парламенту), без підпису (контрасигнатури) якого Президент не може остаточно призначити голову Уряду, а останній, в свою чергу, — інших членів уряду”( 109/48).
Завершуючи аналіз форм правління вищезазначених дер­жав, ми дійшли висновку, що за юридичними ознаками, котрі знаходять свій прояв у закріплених в конституціях повнова­женнях відповідних органів державної влади, вони є парла­ментарно-президентськими, тобто змішаними поліархіями із суттєвим домінуванням парламентських елементів. Про це свідчить в першу чергу те, що виконавча влада зосереджена в уряді, процес формування якого знаходиться майже повністю під контролем парламенту. Участь президентів у цьому силь­но нагадує аналогічну процедуру в парламентських країнах, де існує конституційний обов’язок призначення глави уряду, інших міністрів тільки з урахуванням співвідношення партійно-політичних сил у парламенті. Як ми бачимо, в тій чи іншій формі це передбачають конституції всіх згаданих дер­жав. Додамо до цього, що уряди несуть відповідальність ви­ключно перед законодавчим органом, у більшості з них вико­ристовується інститут контрасигнатури, в деяких випадках президент може розпустити парламент.
226
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
В/>одночас ці держави за своїми формально-юридичними ознаками не можна віднести до парламентських. Вважати їх змішаними, на нашу думку, було б достатньо тільки через те, що президентська влада легітимізується таким же шляхом як і законодавча — безпосередньо народом. За своєю юридичною природою президент «рівний» парламенту, оскільки, на нашу думку, правий Ж.Лінц, коли стверджує, що «не існує жодного демократичного принципу, щоб розв’язати розбіжності між виконавчою (президентською. — С.Б.) і законодавчою владою відносно того, яка з них дійсно виражає волю народу’». Але окрім цього, як нами вже було показано вище, деякі парламен­тарні елементи не мають абсолютного характеру. Це сто­сується контрасигнатури, котра хоча і використовується ши­роко, все ж обмежена законодавчо закріпленим переліком, а також права президента на розпуск парламенту, котре обумов­лено не тільки «побажанням» цього Прем’єр-міністра, а відповідними приписами конституції.
Особливо хотілося б звернути увагу на наявність в трьох країнах: Ірландії, Ісландії та Фінляндії спеціального органу -Державної Ради. Але якщо в останніх двох країнах — це, по суті, уряд, засідання котрого проходять під головуванням пре­зидента (для класичних парламентських держав це не харак­терно. — СБ.), то в Ірландії — це консультативний орган, кот­рий допомагає Президентові в управлінні державними справа­ми, послабляючи тим самим певною мірою уряд. Цей орган, на нашу думку, має багатий потенціал у сфері узгодження по­зицій представників різних гілок влади. Утворення подібного органу, вважаємо, було б доцільним в змішаних поліархіях із нестабільною соціально-політичною ситуацією та конфрон­таційним партійно-політичним станом. Певною мірою ко­рисність такої консультативної інституції підтвердила Порту­галія, правовий статус Державної ради якої, конституйований, вірогідно, під впливом Ірландії.
Ц/>ит за: CapmopiДж. Порівняльна конституційна інженерія.—С.131.
227
С.К.Бостан,С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Нагадаємо, що зазначене вище стосується саме «юридич­ного, конституційного змісту» змішаних поліархій. На прак­тиці ж вони, як і інші види форми державного правління, мо­жуть набувати різних політичних проявів.
З     продолжение
–PAGE_BREAK–шостого питання необхідно підготувати цільовий вис­туп або реферат на тему: «Форми державного правління Ук­раїни та зарубіжних країн: порівняльний аналіз». Його метою має бути пошук найбільш вдалих зарубіжних конструкцій ор­ганізації верховної влади, використання котрих в Україні спри­яли б вдосконаленню змісту форми правління української дер­жави. При підготовці цільового виступу (доповіді), реферату, творчої роботи тощо можна використовувати викладене вище, а також матеріал, що міститься в додатковій літературі.
IV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Благож Й. Формы правления и права человека в бур­
жуазных государствах.- М.,1985.
Бостан С.К. До питання про юридичну сутність форми
правління в Україні та інших державах Східної Європи //
Вісник Запорізького юридичного інституту.-2000.-№3.
Бостан С.К Сучасна українська республіка: юридична
модель та політико-правова практика// Вісник Запорізького
юридичного інституту.-2000.-№4.
Бостан С.К. Президентсько-парламентська республіка
як різновид змішаної форми республіканського правління
// Вісник Запорізького юридичного інституту.-2001.-№2.
Бостан С.К. Напівпрезидентсько-напівпарламентська
республіка як різновид змішаної форми республіканського
правління // Вісник Запорізького юридичного інститу-
ту.-2001.-№3.
Бостан С.К. Напівпарламентсько-напівпрезидентська
республіка як різновид змішаної форми республіканського
правління // Вісник Запорізького юридичного інститу-
ту.-2001.-№4.
228

Бостан С.К. Парламентсько-президентська республіка
як різновид змішаної форми республіканського
правління // Вісник Запорізького юридичного інститу-
ту.-2002.-№2.
Бостан С.К. Змішана форма республіканського
правління: проблеми теорії і практики // Вісник Академії
праці і соціальних відносин федерації профспілок України. —
2002.- №2.
Бостан С.К. Реформа політичної системи України в
контексті європейського конституційно-правового досвіду
// Вісник Луганської Академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України.—2002.—№4.
10.Бостан С.К. До питання про побудову в Україні парла­
ментсько-президентської республіки // Вісник Академії праці
і соціальних відносин федерації профспілок України. —2003.—
№1.
Бостан С.К. Парламентарна форма республіканського
правління: європейський досвід та політична реформа в Ук­
раїні // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ:
Збірник наукових праць…— 2003.—Вип.2.
Королько В. Порівняльний аналіз форм державного
правління і український тип демократії // Схід.—1996.—№7.—
С.1-11.
13.Правовые системы стран мира: Справочник.- М.,2001.
Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інже­
нерія. Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2-го
англ. вид.— К.: АртЕк,2001.
Стародубскш Б.А. Уникальная система правления в
Израиле // Государство и право.-2000.-№2.
Чиркин В.Е. Нетипичные формы правления в совре­
менном государстве // Государство и право. -1994.-№1.
Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствове-
дения.- М., 1994.
18.Шаповал В. Форма держави в конституційному праві
// Вісник Конституційного суду України.— 2003.—№2, № 3.
229
ТЕМА4.3. ФОРМИПОЛІТИКО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮВЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
І    продолжение
–PAGE_BREAK–. ТЕЗИЛЕКЦИЙ
1/>. Поняттяполітико-територіально-устроюдержави. Кла­
сифікаціядержавзаформамиполітико-територіально-ус­
трою. 2. Унітарнаформаполітико-територіальногоус­
трою. 3. Федеративнаформаполітико-територіального
устрою.
§1. Поняттяполітико-територіальногоустрою державиікласифікаціяйогоформ
У конституційному праві є поняття державної території і державних кордонів, що визначають її параметри. Межі тери­торії держави в тих чи інших формулюваннях визначаються в конституціях. Однак ці конституційні норми нерідко відобра­жають тільки принциповий підхід до цього питання з позицій міжнародного права: говориться про сушу, внутрішні води, повітряний простір тощо.
Територія держави завжди певним чином організована, розділена на частини адміністративного чи політичного зна­чення, в яких проживає населення з метою управління ними. Відповідні розділи конституцій іноді так і називаються: «Про організацію держави». У даному випадку мова йде не про сис­тему державних органів, а про територіальну організацію дер­жави.
Узагальнюючим для такої організації у вітчизняній літе­ратурі довгий час використовують термін «форма державного устрою». Однак через багатозначність слова «устрій» цей термін зазнає критики, тому що «державний устрій» іноді ро­зуміється в дуже широкому значенні — як устрій держави в цілому, включаючи деякі соціально-економічні і політичні мо­менти, систему органів держави і т.д.
230
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
У деяких нових виданнях поняття «державний устрій» замінено на такі поняття, як «форма територіально-політично­го, політико-територіального чи державно-територіального ус­трою держави», що на нашу думку, варто вважати синонімами.
Політико-територіальний устрій держави — це розподіл країни на певні територіальні частини, в межах якої (країни) існує система взаємовідносин між державою в цілому (цент­ральною владою) та її складовими частинами (населення та публічної влади тієї чи іншої території).
Традиційно розрізняються дві основні форми тери­торіально-політичного устрою держави: унітарна і федера­тивна держава. Конфедерація є союзом держав, в основному це міжнародно-правове об’єднання, але в ньому є деякі кон­ституційно-правові елементи, і тому про конфедерації теж іноді згадується в конституційному праві.
Відігравши значну роль у становленні державності у США, Швейцарії інших країнах, конфедерація, як певна істо­рична та перехідна форма державно-територіального устрою майже пішла з історичної сцени. Але події останніх років: «конфедералізація» Європейського Союзу (зараз ведуться підготовчі роботи щодо прийняття Конституції ЄС), Юго­славії, союз Бєларусі та Росії свідчать про «повернення» цієї державної форми та певну її перспективність.
Формою територіально-політичної організації держав­ності (в межах унітарної або ж федеративної держав) є також автономія, особливо політична автономія, тим більше якщо вона створена на основі самовизначення етнічних груп, національних меншин. В останні десятиліття в деяких країнах (Іспанія, Італія й ін.) склалася так звана регіоналістська дер­жава, яка об’єднує різноманітні елементи унітаризму, феде­ралізму, автономії і що є, власне кажучи, перехідним від уніта­ризму до федералізму.
231     продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан,С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
§2. Унітарнаформа політико-територіальногоустрою
Унітарна держава в своєму класичному варіанті скла­дається з адміністративних територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності (Болгарія, Швеція, Румунія, Нідерланди та ін.)
Держава вважається унітарною (простою), якщо жодна з частини її території не наділена статусом державного утворен­ня. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна си­стема права і одна система органів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. її складові частини най­частіше мають статус адміністративно-територіальних оди­ниць.
Адміністративно-територіальні одиниці — це частини те­риторії держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Вони є тери­торіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні функції.
Адміністративно-територіальні одиниці не є суто гео­графічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій частині державної те­риторії. Існує кілька систем адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція). Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у феде­рації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб’єктів.
Більш детально питання, що стосуються унітарної форми політико-територіального устрою, розглядатимуться на семінарському занятті.
§3.Федеративнаформа політико-теріторіальногоустрою
Федеративна держава — це союзна держава, яка скла­дається з державоподібних утворень, що мають певну політичну та юридичну самостійність.
Сама федерація як один з видів складної форми державно-територіального устрою, що утворюється на добровільної ос­нові, є наймолодшою. Засади сучасного федералізму закладені у Сполучених Штатах Америки. Конституція США 1787 p. на­давала суб’єктам федерації — штатам — відповідні права пере­дусім у політичній сфері. Вони зберегли права на власний кон­ституційний устрій політичної влади, свої судові та правові системи. Але встановлений конституцією федералізм ще не був досконалим: законодавчі повноваження штатів були суттєво обмежені як сферою загальнофедеральної компе­тенції, так і прямими заборонами в конституції; Конгрес США зберігав так звані «повноваження, які маються на увазі» з ви­дання законів, а виконавча влада — право охороняти штат від «безладу». Це значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов’язані з місцевими справами, і породжувало напругу між владними органами
Згодом, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефек­тивної взаємодії, шляхів легітимного подолання існуючих су­перечностей, американський федералізм перейшов від «цент­ралізованого федералізму» до форми «кооперативного феде­ралізму», котрий, виходячи з прагматичних принципів «корис­ності і вигоди» для країни, максимальною мірою виключив не­примиренне «перетягування канату» в боротьбі за владу. Це говорить про досить вдале розв’язання питання щодо розме-
232
233
С.К.Бостан,    продолжение
–PAGE_BREAK–СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
жування відповідної компетенції органів влади союзу та суб’єктів федерації, котре стало будуватись на основі принци­пу виключної компетенції федерації, коли сфера компетенції суб’єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залиш­кових повноважень — повноважень, які не віднесені консти­туційним законодавством до виключно федеральних. У по­дальшому в такий же спосіб було вирішене це питання в Авст­ралії, Бразилії Мексиці, Швейцарії тощо.
Водночас історія державного будівництва інших за­рубіжних країн дає приклади й інших принципових підходів побудови взаємовідносин між органами влади федеративних держав. Цікаво, що різноманітні приклади цього дали деякі домініони Великобританії, котрі, не прийнявши форми дер­жавно-територіального устрою метрополії, стали феде­раціями. Якщо Австралія за взірець взяла державно-тери­торіальний устрій США, то найближча до останніх — Канада -започаткувала новий принцип побудови федеративних відно­син — принцип двох сфер виключної компетенції: сфера феде­рації і сфера суб’єктів федерації. Для цього було встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту й законодавчих органів провінцій. Основний закон ФРН 1949 р. також встановлює дві сфери компетенції, але ж: виключної компетенції федерації і так зва­ної конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компе­тенції приймати рішення можуть як федеральні органи, так і органи земель. За суб’єктами федерації залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.
Одночасно з Німеччиною, але на базі іншого принципу розмежування владних відносин по вертикалі, федеративний устрій був встановлений в Індії. її конституція закріплює три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію феде­рації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів .
234
Федеративні держави зазвичай кваліфікують як складні. Нині їх налічується більше 20: в Австралії і Океанії нарахо­вується 3, Америці — 7 (Аргентина, Бразилія, Канада, Мекси­ка, США та ін.) Азії — 4, (Індія, Малайзія, Пакистан, ОАЕ), в Африці — 4 та в Європі — 6 (Австрія, Бельгія, Росія, ФРН, Швейцарія, Югославія). Протягом останніх десятиліть від фе­деративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Ка­мерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XXст. самоліквідувалася така феде­рація, як Чехословаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування державного устрою Бельгії.
Існуючі федерації різняться за багатьма характеристика­ми, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми дер­жавного устрою. Як зазначалося, територія федеративної дер­жави розглядається як сукупність територій суб’єктів феде­рації — штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Ма­лайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Кана­да, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік, країв, округів (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія) тощо.
Серед зазначених держав слід виділити так звані симет­ричні та асиметричні федерації. Прикладом першої може бути ФРН, другої — Росія. Зміст політико-правового статусу дер­жавних утворень, якими вважаються суб’єкти федерації, вияв­ляється у тому, що останні, як правило, наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які по­винні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб’єкта федерації власної системи органів влади, зокрема законодавчих, вико­навчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі ор­гани суб’єктів федерації.
Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири основні принципи розмежування відповідної компетенції.
235
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
В/>основних законах Австралії, Бразилії, Мексики,
США, Швейцарії і Югославії визначена сфера виключної ком­
петенції федерації, а сфера компетенції суб’єктів утворюється
шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тоб­
то тих, які не віднесені конституціям до виключно федераль­
них.
Конституція Канади визначає дві сфери виключної ком­
петенції — сферу федерації і сферу суб’єктів федерації. Для
цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно
до повноважень федерального парламенту і законодавчих ор­
ганів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким
усі нові за змістом питання, що виникають у державно-
політичній практиці, і стають предметом законотворчості, ма­
ють бути віднесені до компетенції федерації.
Основний закон ФРН також встановлює дві сфери
компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної ком­
петенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У
сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як
федеральні органи, так і органи земель. За суб’єктами феде­
рації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з
тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.
Дещо інший принцип розмежування відповідної ком­
петенції прийнятий в такій федерації, як Індія. її конституція
встановлює три предметні сфери компетенції: виключну ком­
петенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну
(конкуруючу) компетенцію федерації та штатів.     продолжение
–PAGE_BREAK–
II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Вивчити літературу з теорії держави та пра­ва, політології, конституційного права та проаналізувати, чому для визначення цієї складової форми держави використову­ються різні терміни, наприклад, «державний устрій», «держав­но-територіальний устрій», «політико-територіальний устрій»,
236
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
“/>територіально-політичний устрій” та інші. Який термін, на ваш погляд, є найбільш вдалим, аргументуйте свою точку зору. Завдання 2. Використовуючи літературу та тексти консти­туцій європейських країн, заповніть таблицю за наступною формою:
№ з/п

Країна

Унітарні країни
Федерації

Централізовані
Децентралізовані
1
Бельгія
_
–
+
2

3

4

Завдання 3. Використовуючи тексти (або витяги з) кон­ституцій Латвії, Росії, США, ФРН, визначте форми політико-територіального устрою цих держав.
Завдання 4. Використовуючи відповідні нормативні акти, вирішить наступну ситуаційну задачу. Складіть ще по 3 при­клади аналогічних задач.
«Одна з земель в ФРН своїм законодавчим органом вирішила врегулювати питання які стосуються співробітництва Федерації та землі в галузі кримінальної поліції, змінити склад поліції та її структуру».
Чи має право в даному випадку влада суб’єкта федерації вирішити позитивно це питання?
Завдання 5. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн,
наприклад:
Політико-територіальний устрій держави — це…
Унітарна держава — це…
Федеративна держава — це…
Автономія — це…
237
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВО    продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАРУБІЖНИХКРАЇН
SIII. СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Унітарна форма політико-територіального устрою
ПЛАН
Унітарна держава: поняття, класифікація, загальні ри­
си та особливості.
Автономія в зарубіжних країнах.
Політико-територіальний устрій України та за­
рубіжних країн: порівняльний аналіз.
Методичнірекомендаціїдосемінарського заняття
Семінарське заняття присвячено одній із частин програм­ної теми № 4.3 «Форми політико-територіального устрою зарубіжних країн, а саме, »унітарній формі політико-тери­торіального устрою”, яка на конституційному рівні (ст.2) закріплена і в Україні.
Метою заняття є поглиблення, конкретизація і системати­зація, отриманих з цієї проблеми знань у процесі підготовки до семінару.
Підготовку до семінарського заняття необхідно розпочати із ознайомлення із планом семінару та рекомендованої до ньо­го літератури. З кожного питання плану слід підготувати до­повідь (виступ) на 8-10 хв. і необхідні матеріали для їх обгово­рення.
У першому питанні слід розкрити поняття унітарної дер­жави: дати її класифікацію, схарактеризувати її загальні риси та особливості.
Конституції, що закріплюють унітарний характер держа­ви, або містять цей термін, тобто «унітарна» (наприклад, Банг­ладеш, Румунія), або говорять про “єдину, неподільну держа­ву” (Франція, Таїланд).
238
Поняття унітарної держави. Унітарна держава (від ла­тинського слова «унус» — один) — це єдина держава, що скла­дається не з державних утворень (штатів і т.д.), а з адміністративно-територіальних одиниць — областей, провінцій, губерній, що потім поділяються, наприклад, на райо­ни, повіти, а останні — на громади, комуни і т.д. В окремі адміністративно-територіальні одиниці виділяються великі і середні міста, деякі з них ще від колишніх часів мають свої хартії самоврядування. Такі міста можуть мати статус громад з більш широкими повноваженнями, а можуть бути містами центрального підпорядкування.
Число ланок адміністративно-територіального розподілу може бути різним. В окремих дуже дрібних державах (напри­клад, у Науру і Тувалу в Океанії, населення кожної з яких не досягає 10 тис. чоловік) взагалі немає адміністративно-тери­торіального поділу, в одних країнах воно двох-ланкове (на­приклад, області і громади в Болгарії), в інших — чотирьох -ланкове (регіони, департаменти, кантони, громади у Франції). Найбільш поширений розподіл: область — район — громада. У кожній з адміністративно-територіальних одиниць наявні ор­гани управління: іноді державні (призначені зверху губерна­тори), іноді органи місцевого самоврядування, що обираються. В адміністративно-територіальних одиницях, що розгляда­ються як територіальні колективи, завжди є обрані населен­ням органи (іноді разом із призначеними «зверху» чиновника­ми), у тих же, що такого статусу не мають і не є громадами, діють призначені посадові особи.
Форми унітарних держав. Унітарні держави поділяються на: прості, котрі мають тільки адміністративно-територіальний поділ, і складні, які поряд з адміністративно-територіальними одиницями мають у своєму складі ще і автономні одиниці.
За ступенем централізації прийнято розрізняти цент­ралізовані, децентралізовані і відносно децентралізовані дер-
жави.
239

С. К. Бостан, С.     продолжение
–PAGE_BREAK–М. Тимченко
У централізованій унітарній державі в усі ланки адміністративно-територіального поділу, включаючи общин­ну ланку, іноді навіть села, призначаються «зверху» чиновни­ки для управління ними або такі чиновники затверджуються вищими органами з числа кандидатур, запропонованих місце­вими зборами, місцевими представницькими органами. Ос­таннє має місце, наприклад, в Індонезії, Таїланді. Меншою мірою, але все-таки централізованою, є унітарна держава, в об­ласній ланці якої (наприклад, в областях Болгарії, воєводствах Польщі) немає представницьких органів, цими адміністратив­но-територіальними одиницями одноосібно керують призна­чені представники уряду (начальники областей — управителі в Болгарії, воєводи в Польщі).
Відносно децентралізована унітарна держава характери­зується тим, що у вищих ланках адміністративно-територіаль­ного розподілу (звичайно, крім районної ланки) є два органи: призначений зверху чиновник загальної компетенції (комісар, префект) — представник державної влади й обрана населенням рада — орган місцевого самоврядування. У містах, громадах та­ка рада (муніципалітет) обирає мера. Подібна система існує у Франції, її запозичили також деякі франкомовні країни Афри­ки, але в більш централізованому варіанті. Мер може бути об­раний і безпосередньо населенням.
У децентралізованій унітарній державі немає призначених на місця (в адміністративно-територіальні одиниці) представ­ників уряду, що володіють загальною управлінською компе­тенцією. На місцях, у дрібних адміністративно-територіаль­них одиницях, скликаються сходи громадян, у більш великих обираються ради. Місцеві посадові особи (наприклад, скарб­ник, шериф і т.д.) теж найчастіше обираються безпосередньо населенням.
Досвід більшості країн Європи (і не тільки Європи) пока­зує, що в післявоєнний період посилився процес реформуван­ня централізованої унітарної держави у бік децентралізованої.
240
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Свій новий зміст унітарна децентралізована держава набувала через автономізацію влади відповідних територіальних оди­ниць. Також вдосконалювалися форми автономного устрою.
Друге питання має бути присвячено автономії як формі політичної організації влади на території унітарних держав.
У широкому розумінні автономія у конституційному праві означає надання якій-небудь частині держави, кільком части­нам або всім однопорядковим одиницям внутрішнього само­врядування, самостійності у вирішенні місцевих питань. У більш вузькому сенсі під автономією розуміються особливі політико-територіальні одиниці, які створені з урахуванням політико-територіальної специфіки, національного складу, куль­тури, традицій, побуту населення. Тому при підготовці цього питання слід звернути увагу саме на цей аспект проблеми.
Автономні утворення іноді створюються законом зверху (Ірак), іноді попередньо проводиться референдум у районах передбачуваної автономії, після чого видається відповідний закон (Філіппіни). Часто створення автономії є результатом тривалої і завзятої боротьби населення певної території, особ­ливо якщо це населення характеризується етнічними особли­востями. Компетенція автономних утворень визначається конституцією (Італія) чи спеціальними законами про кон­кретну автономію (Великобританія).
Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні й інші спільноти, а також від інших обставин, у за­рубіжній літературі використовуються три характеристики автономії: персональна, корпоративна і територіальна.
Персональна автономія створюється, коли окремі етнічні групи, національні меншості проживають розрізнено (напри­клад, в Австрії, Угорщині) і створюють свої об’єднання, які в основному займаються питаннями культури, побуту, але мо­жуть брати участь у політичному житті шляхом представ­ництва (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах держави.
241
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Корпоративна автономія пов’язується з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких нерідко резервується визна­чена частка місць у державному апараті, а державні чиновни­ки інших етнічних груп, що працюють у цьому районі, повинні знати мову і побут місцевого населення, яке проживає невели­кими етнічними групами разом з іншими народностями (існує екзамен з мов для державних службовців). Крім того судовий процес, викладання в школі можуть здійснюватися місцевою мовою. Таку форму автономії мають, наприклад, зареєстро­вані касти і племена в Індії.
Територіальна автономія буває національно-територіаль­ною чи етнотериторіальною (перша назва в літературі за­рубіжних країн майже не застосовується), але буває і заснова­ною не на етнічних ознаках, а з урахуванням особливостей культури, традицій, побуту населення певної території. Тери­торіальна (етнотериторіальна) автономія утворюється тільки у випадку компактного розселення етнічних груп чи інших груп, які відрізняються певними особливостями. Створюють­ся автономні області, округи, райони, інші автономії, котрі ча­сто мають офіційно лише географічні назви (наприклад, Азорські острови в Португалії), іноді включають у назву най­менування національності (Іракський Курдистан), а в окре­мих випадках — і визначення автономії.
Іноді та сама етнічна група водночас використовує різні форми автономії (наприклад, саами у Швеції і Норвегії).
У вітчизняній літературі прийнято розрізняти дві головні форми автономії: національно-територіальну (етнотери-торіальну) і культурно-національну. Обидві вони, як видно з їх назв, пов’язані з етнічними характеристиками.
Залежно від обсягу повноважень існують дві форми національно-територіальної (етнотериторіальної) автономії: політична (її часто називають ще державною, законодавчою) й адміністративна.     продолжение
–PAGE_BREAK–1. Політична автономія має деякі ознаки державності. Вона (її органи) має право законодавства з місцевих питань
242
(перелік цих повноважень зазначений у конституції, напри­клад, в Італії). Іноді їй належить також право участі у вирішенні деяких загальнодержавних питань, у тому числі під час переговорів про міжнародні угоди, якщо вони торкаються питань автономних утворень, як це має місце в Португалії (Азорські острови і деякі інші автономні утворення Порту­галії). У політичній автономії створюється місцевий парла­мент, іноді двопалатний. Прийняті ним закони не повинні су­перечити інтересам держави і її складових частин. Такі закони можуть видаватися з питань організації адміністративних ус­танов, підпорядкованих певному автономному утворенню, адміністративно-територіального розподілу автономії, місце­вої поліції, ринків, санітарії, ремісничого навчання, дорожньої мережі, сільського господарства й ін.
Різні форми політичної автономії існують у багатьох країнах. Яскравим прикладом «автономізованого унітаризму» є державно-територіальний устрій Великобританії, який ба­зується на трьох видах територій: а) Об’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії; б) «володіння корони» -острови Протоки (Ла-Манш) та острів Мен; в) залежні тери­торії, що відділені від Великобританії океаном. У свою чергу, саме Об’єднане Королівство має у своєму складі чотири істо­ричні частини: Англію, Уельс, Шотландію і Північну Ірландію, кожна з яких має офіціально обмежену власну тери­торію, національно-культурні особливості, адміністративно-територіальний поділ. До 1972 p., тобто до початку дій північноірландських терористів, політичну автономію, що уо­соблювали такі органи управління як парламент (Стормонт) та уряд, мала тільки Північна Ірландія. Але згідно з прийняти­ми рішеннями на референдумах 1997-1999 pp. такий же політичний статус отримали Англія, Уельс та Шотландія. Політичний характер мають «володіння корони» та залежні те­риторії Великобританії. З перших, наприклад, острів Мен має свій парламент — Тинвальд, котрий є одним з найстаріших у
243

С. К. Бостан, С. М. Тимченко
с/>віті. Він складається з двох палат: верхньої (Законодавча ра­да), до якої входять єпископ, прокурор (генерал-атторней), судді острова і 7 членів, котрі обираються іншою палатою; нижньої (Палата ключів, тобто ключових осіб острову. — С.Б.), яка обирається населенням на 5 років і складається з 24 депу­татів. Свої парламенти, виконавчі та судові органи мають та­кож крихітні острови Протоки. Ще більшу автономію мають т. зв. залежні території — колишні колонії, які, однак, не стали суверенними державами (Фолклендські острови та ще близь­ка десяти островів, Гібралтар). Вони мають свої парламенти, органи управління, деякі з них — навіть свою валюту .
Такою ж широкою політичною автономією володіють Корсика у Франції, Аландські острови у Фінляндії, Фаррескі острови та Гренландія в Данії. Остання країна дала яскравий приклад цивілізованого підходу до вирішення питань авто­номного устрою, надання широкої політичної самостійності її територіальним частинам. Зокрема, при вступі Данії до Євро­пейського союзу, гренландці, відмовившись на референдумі від участі в ньому, створили прецедент, коли Данія стала чле­ном Європейського союзу, а її автономна частина — ні. Заслу­говує на увагу також досвід побудови «автономізованої» унітарної держави в Іспанії, Італії, ЮАР тощо.
Не можна не відзначити наявності такого ж досвіду і в дея­ких постсоціалістичних країнах СНД, де певною конституційно закріпленою автономією володіють в нашій державі — Автоном­на Республіка Крим, в Азербайджані — Республіка Нахічевань, в Узбекистані — Республіка Каракалпакстан. Порівняльний аналіз конституційно-правового статусу цих автономій з ана­логічними конституційними характеристиками вищезгаданих розвинутих держав показує, що у перших — Азербайджані, Уз­бекистані та Україні — є суттєві можливості для удосконалення форм свого державно-територіального устрою.
Найбільш придатний для запозичення, вважаємо, досвід конституционалізації автономії областей в Італії. Автономний
244
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
статус областей цієї країни закріплений у розділі VКонсти­туції Італії «Області, провінції і комуни», який нараховує 20 статей (ст.ст.114-133). Для порівняння аналогічні структурні елементи конституцій Азербайджану містить 8 статей, Узбе­кистану та України по 6 статей. Але положення Конституції Італії щодо автономії областей переважають не тільки в кількісному, а і в змістовному плані. З 20 статей звернемо ува­гу на три, котрі забезпечують політичну та фінансову са­мостійність областей Італії, а також регулюють взаємовідно­сини обласної влади з владою її адміністративно-територіаль­них частин.
Стаття 117 Конституції Італії, закріплюючи перелік 18 пи­тань, з яких область «видає законодавчі норми за умови, що во­ни не суперечать національним інтересам інших областей», вказує на широкі політичні можливості влади областей. Для порівняння Конституція України (ст.137) таких питань нара­ховує 9, Азербайджану (ст.138) — 7, а Узбекистану такої кон­кретизації не містить. Примітним є той факт, що в Україні Верховна Рада Криму лише «здійснює нормативне регулюван­ня» з цих питань (ст.137), а Нахічеванський парламент — Алі Меджліс — приймає, як в Італії, закони.
Важливим юридично і вирішальним для тих чи інших те­риторій на практиці є питання щодо їх фінансової са­мостійності. Згідно статті 119 Конституції Італії «області кори­стуються фінансовою автономією у формах і межах, встановле­них законами Республіки, які приводять її у відповідність з фінансами держави, провінцій і комун. У розпорядження обла­стей надходять місцеві податки і відрахування від державних податків, які визначаються залежно від потреб у витратах, не­обхідних для виконання їх звичайних функцій». Водночас відзначимо, що у жодній з названих вище країн СНД питання фінансової автономії не знайшли свого конституційного закріплення і тому, навіть юридичне визнання, наприклад, Нахічевані «автономною державою (курсив наш. — СБ.) в
245
/>    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
складі Азербайджанської Республіки” (ст. 134), чи права Рес­публіки Каракалпакстан виходити «зі складу Республіки Узбе­кистан на підставі загального референдуму народу Каракал-пакстану» (ст.74), ставить під сумнів питання про реальну політичну незалежність влади цих республік від центру.
Ще більше підкреслює такий їх стан стаття 128 Консти­туції Італії, котра вказує на автономізацію всієї вертикалі вла­ди в державі. «Провінції і комуни, — проголошує вона, — є ав­тономними утвореннями (курсив наш. — СБ.) в межах прин­ципів, встановлених загальними законами Республіки, котрі визначають їх функції» Наявність такої багаторівневої систе­ми автономних утворень дала підстави деяким зарубіжним дослідникам визначити державно-територіальний устрій Італії як федерацію. Досвід Італії, Іспанії, інших унітарних держав ще раз підтверджує загальну тенденцію «феде­ралізації» унітарної держави, яка обумовлена відповідним рівнем розвитку громадянського суспільства.
2. Адміністративна автономія не має права видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи приймають нормативні акти в межах своїх повноважень. Однак у порівнянні зі звичайними адміністративними одиницями, котрі теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія володіє деякими додатковими пра­вами. У Китаї представницькі органи автономних утворень можуть приймати акти (положення) про автономію (такі акти підлягають затвердженню вищих представницьких або ор­ганів Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників), можуть змінювати або скасовувати акти ви­щестоящих органів держави, якщо такі акти не відповідають місцевим умовам (але з дозволу вищих органів), можуть брати участь у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до за­конів держави. У районах адміністративної автономії в судо­чинстві може застосовуватися місцева мова, враховуються звичаї населення, місцевою мовою видаються газети, здійсню-
246
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
ю/>ться радіопередачі, вона використовується для навчання в школах. Крім того, державний апарат комплектується з осіб, які знають місцеву мову, корінним жителям надається перева­га при формуванні місцевого управлінського апарату.
Адміністративна автономія, на відміну від політичної, існує в меншій кількості країн. У Нікарагуа є два округи на Ат­лантичному узбережжі, населені індійськими англомовними племенами, у Молдові — два округи, де проживають гагаузи. Найбільше автономних утворень у Китаї (більше сотні). У цій країні є три ступені автономії: автономні райони, що є найбільш великими автономними утвореннями (у тому числі найбільший з них Тибет), автономні округи (середня ланка) і автономні повіти (низова ланка).
3. Поряд із двома формами територіальної автономії в де­яких країнах використовується культурно-національна ав­тономія. Серед представників інших етнічних груп вона за­стосовується там, де національності, етнічні групи живуть не компактно, а розрізнено. У цьому випадку національності створюють свої організації і виборні органи, які займаються переважно питаннями мови і культури, іноді надсилають представника цієї етнічної групи до парламенту (з правом до­радчого голосу), мають представника (чи обрану етнічною групою раду) при уряді держави. З ними консультуються при вирішенні питань мови, побуту, культури. Культурно-національна автономія використовується в Австрії по відно­шенню до угорців, словенів, хорватів, чехів та інших національностей, що живуть розрізнено, в Угорщині — віднос­но представників більше 10 різних національних груп, у Скан­динавських країнах (Фінляндії, Швеції, Норвегії) — по відно­шенню, насамперед, до саамів. Останні утворюють свої ви­борні ради, що часто називають саамськими парламентами. Існує і міждержавна рада саамів, яка не стільки займається пи­таннями мови і культури, скільки регулює оленярство (визна­чає райони і періодичність випасів тощо).
247
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
/>/>У цілому зростає багатство різних форм автономії, її роз­маїття, збільшується чисельність автономних утворень у світі. Разом з тим існують і конституційні заборони створення авто­номних утворень. Конституція Болгарії 1991 p., наприклад, за­бороняє створювати територіальну автономію в країні виходя­чи з того, що їй достатньо місцевого самоврядування.
З третього питання необхідно, використовуючи нижче рекомендовану літературу та літературу з «Конституційного права України» підготувати цільовий виступ або реферат на тему: «Форма політико-територіального устрою зарубіжних країн та України: порівняльний аналіз».
IV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
і. Бодуэн Ж. Государственное устройство Кана­ды // США. Экономика, политика идеология.-1990.-№ 4.-С.119-121.
Маклаков В.В. Европейские сообщества и государст­
венно-правовые институты их участников // Изв. вузов. Пра­
воведение.-1989.-С.72-78.
Марченко М.В. Сравнительные исследования пробле­
мы федерализма // Вестник МГУ.-Серия II: Пра-
во.-1993.-№1.-С.42-50.
Современный федерализм (сравнительный анализ).-
М.,1995.
Тадевосян ЗВ. О моделировании в теории федерализма
и проблема асимметричных федераций // Государство и пра-
во.-1997.-№ 8.-С 58-68.
248     продолжение
–PAGE_BREAK–ТЕМА4.4. ПОЛІТИЧНІТАДЕРЖАВНІРЕЖИМИ В ЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1. Політичнірежими. 2. Особливостісучасноїдемократії 3. Державнірежими.
§/>1. Політичнірежими
Політичний режим — це форми і методи здійснення політичної влади в тій чи іншій країні. Політичний режим обу­мовлюється порядком політичних відносин, ступенем політичної свободи. Він впливає на правові форми держави та її відносини із суспільством, окремою людиною.
Проте часто саме політичний режим виступає як причина фіктивності певних правових норм, зміст яких нівелюється практикою здійснення державної влади.
Політичні режими бувають трьох видів: демократичний, недемократичний та ліберальний.
1. Демократичний режим — характеризується високим ступенем політичної свободи людини; реальним існуванням політичних і правових інститутів, що дозволяє йому впливати на державне управління суспільством. Демократичний політичний режим зазвичай знаходить відображення в кон­ституціях і законах, що регулюють різні форми участі в політичному житті через:
інститути представницької і безпосередньої демо­
кратії;
гарантовані громадянські (особисті) та політичні пра­
ва і свободи;
незалежні засоби масової інформації;
партійний плюралізм;
розподіл влади;
249
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
широке самоврядування;
гарантії для меншин;
органи публічної влади вдаються до силових методів
лише у виняткових випадках.
2. Недемократичний режим знаходить свій вираз в а) ав­торитарному та б) тоталітарному режимах.
Авторитарний режим характеризується повною або май­же повною відсутністю демократичних політичних відносин:
опозиція або прямо забороняється, або ставиться у
такі умови, котрі не дозволяють їй нормально
функціонувати;
публічна влада широко вдається до засобів придушен­
ня, адміністрування;
самоврядування практично відсутнє;
якщо й існує формальний поділ влади, то реально всі
функції влади зосереджуються в руках однієї особи
або правлячої олігархії.
Різновид авторитарного режиму — це військові диктатури різного роду.
Державне право може маскувати авторитарний режим, а може його достатньо неприкрито оформляти (Марокко, Йор­данія, Індонезія).
Тоталітарний режим є крайньою формою авторитарного. Якщо останній задовольняється контролем за поведінкою гро­мадян, то тоталітарний претендує на контроль над думками, намагається виховувати все населення таким чином, щоб воно було готовим слухняно виконувати будь-які вказівки влади. Для оволодіння суспільством використовується такий політичний інститут, як державна «партія», яка проникає в усі осередки суспільства.
    продолжение
–PAGE_BREAK–3. Ліберальний режим був характерним для розвинутих країн у XIXст., а зараз спостерігається в ряді країн, що розви­ваються та наблизилися до розвинутих (Індія, Філіппини, по-стоталітарні європейські країни).
250
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Ц/>ей режим відрізняється:
♦високим ступенем політичної свободи; проте
внаслідок культурної відсталості більшості
суспільства, відсутності механізмів реалізації цих
прав, реально користуватися демократичними
політичними інститутами можуть лише деякі країни;
♦держава частіше, ніж в умовах демократичного режи­
му, використовує різноманітні форми примусового
впливу.
Це обумовлено тим, що низький життєвий рівень багатьох прошарків суспільства породжує маргінальність і схильність до насильницьких дій для досягнення своїх соціальних цілей. У державному праві це знаходить своє відображення у вигляді значних обмежень демократії, котрі залишають органам і поса­довим особам публічної влади досить широке поле для дій за власним розсудом.
§2. Особливостісучасноїдемократії
Носієм авторитету і єдиним джерелом влади при демокра­тичному режимі є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.
Звідси виходить, що єдиний для суверенного народу засіб зберегти той рівень влади, якої він потребує, та яку сам може здійснювати, полягає в тому, щоб не давати своїм правителям необмежену владу. Це означає, що демократичний характер режиму може зберігатися, якщо принцип «вся влада народові» поступово змінюється так, що перетворюється в гасло «вся
влада нікому».
Демократія може бути життєздатною лише у тому випад­ку, якщо дотримується принцип контролю над владою. Ніхто не повинен володіти всією повнотою влади. В політиці, як і в ринковій економіці, неприпустима монополія в будь-якій формі.
251
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Без сумніву, демократія має політичний характер (визнає народ джерелом і носієм влади, передбачає участь народу в уп­равлінні справами в суспільстві і державі), однак треба зазна­чити, що в основі демократії — політичне рівноправ’я громадян в управлінні справами суспільства й держави і перш за все рівність виборчих прав, що дає можливість вибору між різни­ми політичними альтернативами.
Правова форма демократії з такими елементами є всеза-гальним надбанням більшості громадян держави. Така демо­кратія вигідна більшості верств населення, і вони готові її за­хищати. Однак сучасна демократія (для багатьох зарубіжних країн, в першу чергу посттоталітарних) не відповідає даним вимогам. Саме глибокі протиріччя соціальних інтересів різно­манітних груп, класів, верств, суспільства приводять до того, що демократія замість інструмента оптимальної організації соціальних систем перетворюються на інструмент класового, кланового або мафіозного панування над суспільством. Це і є першопричиною політичної боротьби, яка в умовах демократії в періоди загострень соціальних конфліктів нерідко досягає крайніх форм.
Тут ми підходимо до розуміння однієї з причин глибокої кризи демократії, яка виражається в протиріччі між не­обхідністю для повноцінної демократії широкого переліку де­мократичних прав і свобод, гарантованих конституцією, та можливістю узурпації цих прав і свобод партійною, класовою або клановою олігархією.
Таким чином, демократія здійснює дезорганізацію, роз­гойдування соціальної системи як форми устрою суспільства. Особливо небезпечною для демократії як фактора організації суспільства є її олігархізація.
Олігархія як влада небагатьох, як політичний та еко­номічний режим, коли державно-правові рішення приймають­ся невеликою групою обраних й неконтрольованих виборця­ми політиків, знана ще з давнини. Але в XXстолітті вона отри-
252
мала подальший розвиток, у той час як політичне життя стало соціально-класовим, партійним, за участі мільйонів людей.
Без відбору обдарованих, досвідчених, енергійних, про­фесійних кадрів суспільство належним чином управлятися не може. Елітний відбір — умова існування суспільства. Однак елітарність, що так необхідна суспільству, завжди складає меншість, яка і керує суспільством. Взагалі ж в суспільстві, не­залежно від того, який клас утримує владу в своїх руках, завжди формується пануюча меншість, що керує більшістю, суспільством в цілому.
Отже, демократія як панування більшості — це принцип, а реальна влада належить меншості. У цьому полягає причина глибокої кризи демократії нашої держави (а також країн СНД). У кінцевому результаті одна меншість замінює іншу в своєму пануванні над масами.
Головний недолік демократії: керівництво меншості не ка­рається, тому що деспотизм та узурпацію влади можна ви­правдати необхідністю діяти заради загального інтересу, що і здійснюється. Демократія дає можливість пануючій «буржу­азії» замінювати одну «буржуазну» меншість іншою, забезпе­чуючи життя олігархії, яка змінюється. Внаслідок цього га­рантія відповідальності держави за свою діяльність перед лю­диною перетворюється в звичайну формальність, як і першо­чергове тлумачення слова «демократія».
У своєму трактаті «Політика» Аристотель вказав, що демо­кратією слід вважати такий лад, коли вільно народжені та бідні, складаючи більшість, матимуть верховну владу в своїх руках, а олігархією — такий лад, при якому влада знаходиться в руках меншості — осіб багатих благородного походження. Тому необхідно, щоб у «змішаному» державному ладі були представ­лені і демократичний, і олігархічний елементи, а не один з них. Історично сформована в надрах демократії олігархія зади­хається під тиском демократичних принципів і прагне звільнитись від нього, формуючи тоталітарний режим. Тут ви-
253

/>    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
являється закономірність олігархічної спадкоємності, яка не може ліквідувати плям політичного минулого.
Сьогодні Україна та інші зарубіжні країни колишнього СРСР є зразками збитковості демократії, тому що зруйнувати стару олігархію вони не здатні швидко, породити нову теж. Буржуазія ще слабка, а широкі верстви робітничих мас, забиті бідністю і «шоком» реформ, не в змозі організаційно обдумати те, що відбувається і створити спочатку партійну, а потім і дер­жавну еліту для формування власної олігархії. А без олігархії, без еліти демократія породжує хаос, анархію, свавілля, політичну нестабільність, коли розумне, раціональне в суспільстві руйнується, поступається місцем інстинктові й емоційному безладдю.
Будь-яка форма організації соціальних систем підпадає під відновлену олігархію. Питання тільки в тому, якої вона якості, кому служить, чиї інтереси формує і реалізує в процесі управління суспільством. Сучасне суспільство повинно боро­тися не проти олігархії як політичного або соціального явища, а за олігархію певного рівня культури, професіоналізму, що працює в умовах гласності, змінності, жорстких правових ви­мог, за «мудрих олігархів, олігархів філософів»
§3. Державнийрежим
Державний режим — це реальний порядок функціонуван­ня і взаємодії вищих органів державної влади. Державний ре­жим поняття вужче ніж політичний.
У межах демократичного політичного режиму можуть існувати такі державні режими:
1) Парламентарний, коли жодна партія не має абсолютну більшості у парламенті, тому у системі органів влади домінує парламент.
2) Міністеріальний, коли якась партія має більшість у парламенті, формує уряд, як правило, з лідерів партії, що мо-
254
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
жуть нав’язувати свою думку (рішення) парламенту. У сис­темі органів влади домінує уряд.
3) Дуалістичний, коли між владами існує певний баланс сил (президентська та деякі змішані республіки).
У межах недемократического режиму можуть існувати такі державні режими:
абсолютний;
партократичний.
0 II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Вивчить літературу з цієї проблеми і визнач­тесь з трактуванням понять: «політичний режим» та «держав­ний режим» у різних літературних джерелах. Проаналізуйте погляди різних авторів, сформулюйте своє визначення.
Завдання 2. Використовуючи тексти (витяги з) консти­туцій 5 зарубіжних країн (на вибір), визначити форми політичного та державного режимів.
Завдання 3. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн,
наприклад:
Політичний режим — це…
Державний режим — це
Міністеріальний режим — це…     продолжение
–PAGE_BREAK–Парламентарний режим — це…
Дуалістичний режим — це…
Партократичний режим — це…
ШIII. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Арановский В.Ф. Государственное право зарубежных
стран: Учебник.-М.,1998.- С.234-290.
Конституционное (государственное) право зарубеж­
ных стран: Учебник: В 4-х томах /Отв.ред. проф. Б.А.Стра-
шун.- М.: Изд-во БЕК, 1996.- Т 1-2.-С.212-215, 305.
255
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Распопов Н. Политические режимы современности.—
Нижний Новгород, 1995.
Чиркин В.Е. Конституционное (государственное) право
зарубежных стран: Учебник.-М.,1997.-С179-191.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:
Підручник.- К., 1997.- С.3-18.
IV. МОДУЛЬНИЙКОНТРОЛЬ№2
Другий модульний контроль проводиться після вивчення програмного матеріалу тем №№ 4.1-4.4 у вигляді контрольної роботи, приблизний варіант якої наводиться нижче. Для успішного її виконання слід повторити матеріал модуля та відповісти на наступні контрольні питання:
? КОНТРОЛЬНІПИТАННЯ?
Схарактеризуйте зміст поняття держави як консти­
туційно-правового інституту.
Розкрийте конституційні характеристики держави.
Схарактеризуйте конституційно-правовий статус дер­
жавних органів влади в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте зміст поняття «форма державного
правління».
Схарактеризуйте типологію форм державного
правління.
Дайте загальну характеристику монархічної форми
правління в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте абсолютну монархію в зарубіжних
країнах.
Схарактеризуйте дуалістичну монархію в зарубіжних
країнах.
Дайте загальну характеристику поліархічної форми
державного правління в зарубіжних країнах
Схарактеризуйте поняття президентської поліархії та
основні її різновиди в зарубіжних країнах.
256

Схарактеризуйте поняття парламентарної поліархії та
основні її різновиди в зарубіжних країнах.
Визначте зміст поняття «змішана форма поліархічного
правління».
13.Класифікуйте держави зі змішаною формою
поліархічного правління.
Схарактеризуйте змішані поліархії із домінуванням
президентських елементів.
Схарактеризуйте змішані поліархії із домінуванням
парламентських елементів.
16.Порівняйте форми державного правління України та
інших змішаних поліархій Європи.
17.Розкрийте зміст поняття «політико-територіального
устрою» держав.
Класифікуйте держави за їх політико-територіальним
устроєм.
Схарактеризуйте ознаки унітарної форми політико-те­
риторіального устрою.
Схарактеризуйте ознаки федеративної форми політи­
ко-територіального устрою.
Дайте загальну характеристику автономії як форми те­
риторіальної організації влади.
Схарактеризуйте політичну автономію в зарубіжних
країнах
Схарактеризуйте адміністративну автономію в за­
рубіжних країнах
Схарактеризуйте політичні і державні режими.
Визначте особливості сучасного демократичного режи­
му.     продолжение
–PAGE_BREAK–ВАРІАНТ №
1. Визначте:
1.1) В яких з перелічених держав президент обирається особливою колегією виборців з числа депутатів парламенту та місцевих органів влади?
257
С.К.Бостан, С.М.Тимченко

/>/>/>

а) Ізраїль, Греція

б) США, Аргентина

в) Індія, Італія

2) Який різновид поліархічної форми правління встанов­лений в цих державах: а) президентська; б) парламентарна; в) змішана:

а) ФРН, Греція

б) США, Аргентина

в) Індія, Італія

Поясніть значення терміна «міністеріалізм».
Дайте визначення поняття «державна автономія»
4.Відобразіть у вигляді схеми президентську форму
поліархичного правління.
5.Класифікуйте політичні та державні режими.
6.Порівняйте ознаки федерації та децентралізованої
унітарної держави, зробіть висновки.
7.Використовуючи текст конституції Латвії, про­
аналізуйте конституційно-правовий статус Сейму.
Відповідь обґрунтуйте, посилаючись на відповідні статті кон­
ституції.
258
МОДУЛЬIII
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙСТАТУСОРГАНІВ
ДЕРЖАВНОЇВЛАДИТАПОЛІТИЧНИХПАРТІЙУ
ЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
(програмнівимоги)
Для оволодіння сукупністю теоретичних знань Ш-го мо­дуля (Теми № 5-6) курсанти, студенти, слухачі повинні опра­цювати у процесі навчальної та самостійної роботи питання відповідних тем:
Тема № 5. Вищі органи державної влади в зарубіжних країнах
Тема № 5.1. Вибори як засіб формування органів дер­жавної влади
    продолжение
–PAGE_BREAK–5.1.1.Виборче право в державному (конституційному)
праві. Об’єктивне та суб’єктивне виборче право. Принципи
виборчого права та їх закріплення в конституційному законо­
давстві зарубіжних країн. Цензові та додаткові вимоги.
5.1.2.Вибори в зарубіжних країнах. Соціальні функції ви­
борів. Класифікація виборів. Організація і порядок проведен­
ня виборів у зарубіжних країнах.
5.1.3.Виборчі системи в зарубіжних країнах. Кла­
сифікація виборчих систем: мажоритарна виборча система та
її різновиди (відносної, абсолютної та кваліфікованої
більшості); пропорційна система, її особливості в різних
країнах; змішана виборча система.
Тема № 5.2. Органи законодавчої влади в зарубіжних
країнах
5.2.1. Поняття парламентаризму та парламенту у держав­ному (конституційному) праві. Порядок формування парла­ментів в зарубіжних країнах, їх склад та організація.
259
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Внутрішня структура парламентів. Комісії (комітети ) як еле­мент структури парламентів.
Правовий статус депутата парламенту в зарубіжних
країнах. Юридична природа депутатського мандата. Права та
обов’язки парламентарія. Парламентський імунітет.
Індемнітет. Об’єднання парламентаріїв.
Повноваження парламентів зарубіжних країн. Зако­
нодавчі повноваження парламентів, стадії законодавчого проце­
су. Контрольні повноваження парламентів. Судові, фінансові та
зовнішньополітичні повноваження законодавчих органів.
Тема № 5.3. Органи виконавчої влади в зарубіжних країнах
Глава держави, його місце в системі конституційної
влади. Монарх, особливості його конституційно-правового
статусу. Повноваження монарха. Президент: порядок обрання
і заміщення посади, його повноваження.
Уряд, його місце в системі державної влади. Поря­
док формування урядів у зарубіжних країнах, їх структура та
внутрішня організація. Конституційна відповідальність
урядів. Повноваження урядів, їх правотворчість.
Тема№ 5.4. Судові та правоохоронні органи в зарубіжних країнах
Поняття і соціальні функції судової влади в за­
рубіжних країнах. Структура судової влади. Правовий статус
суддів, прокурорів та слідчих. Конституційно-правові принци­
пи організації і діяльності судових систем. Система судів за­
гальної юрисдикції.
Конституційна юстиція в зарубіжних країнах. Орга­
ни конституційного контролю. Об’єкти та суб’єкти консти­
туційного контролю. Види конституційного контролю. Компе­
тенція органів конституційного контролю і механізм ЇЇ ре­
алізації.
Правоохоронні органи в зарубіжних країнах: проку­
ратура, адвокатура, органи внутрішніх справ.
Тема № 6. Конституційно-правовий статус політичних партій в зарубіжних країнах
Політичні партії, їх місце в політичних системах за­рубіжних країн. Класифікація політичних партій. Інсти-туціоналізація політичних партій. Партійні системи за­рубіжних країн, їх особливості.
* * *
У результаті опанування навчального матеріалу 3-го мо­дуля «Конституційно-правовий статус органів державної влади та політичних партій у зарубіжних країнах» студенти, курсанти та слухачі повинні:
а)знати:
принципи виборчого права зарубіжних країн;
суть різних виборчих систем;
загальні шляхи формування та основні завдання,
функції та повноваження вищих органів державної
влади;
особливості системи судових та правоохоронних ор­
ганів різних держав;
складові частини конституційно-правового статусу
політичних партій.
    продолжение
–PAGE_BREAK–б)вміти:
використовувати методики різних виборчих систем
для визначення результатів виборів, оцінити їх;
порівнювати організаційну структуру та компетенцію
вищих органів державної влади зарубіжних країн та
України, прогнозувати розвиток деяких з них в нашій
країні;
♦оцінювати, базуючись на конституційному законо­
давстві, діяльність політичних партій.
260
261
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>ТЕМА5.1. ВИБОРИЯКЗАСІБФОРМУВАННЯ ОРГАНІВДЕРЖАВНОЇВЛАДИ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>. Конституційніпринципивиборчогоправа. 2. Виборив зарубіжнихкраїнах: поняття, класифікація, стадіївиборчо­гопроцесу. 3. Загальнахарактеристикавиборчихсистем.
§/>1 .Конституційніпринципивиборчогоправа
Виборче право — сукупність норм, які закріплюють та ре­гулюють процес формування ланок державного механізму.
Виділяють обективне та суб’єктивне виборче право. Саме ж виборче право як суб’єктивне право особи (громадянина) поділяється на активне і пасивне виборче право.
Активне виборче право — це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах до органів державної вла­ди насамперед шляхом голосування.
Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість на­дання активного і пасивного виборчого права завжди зумов­лювалась певними вимогами (цензами) до потенційних учас­ників виборів. Ці вимоги визначено в конституціях і виборчо­му законодавстві.
Принципи виборчого права — умови, виконання яких ро­бить вибори дійсним волевиявленням народу. Серед принципів виборчого права виділяють:
1. Загальність виборчого права, яка означає, що виборче право мають всі дорослі та дієздатні громадяни держави. За­гальність може бути обмежена в деяких державах відповідни­ми цензами:
    продолжение
–PAGE_BREAK–а) ценз статі. Еволюція виборчого права призвела до скасування так званого статевого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право було надано
262
жінкам у США: в період з кінця XIXст. і до першої світової війни воно було встановлено законодавством шести штатів. В кінці XIX— на початку XXст. емансипація жінок на виборах мала місце в Новій Зеландії (1893 р.), в Австралії, а на євро­пейському континенті — в Норвегії та Фінляндії, причому в двох останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на виборах.
Після першої світової війни розпочався процес розширен­ня виборчого корпусу і в інших країнах. Він був досить трива­лим і для багатьох розвинутих країн завершився лише після другої світової війни. Наприклад, якщо в США на федераль­ному рівні виборчі права були надані жінкам у 1920 р., то в цілому ряді європейських країн це було зроблено лише після другої світової війни, а у Швейцарії — в 1971 р. В наш час фор­мальних обмежень виборчих прав за ознаками статі в розвину­тих країнах практично не існує, хоча все ж спостерігається в деяких країнах Латинської Америки та Близького Сходу.
б) наявність цензу осілості, тобто постійного проживан­ня на території виборчого округу — одна з характерних рис ви­борчого права ХІХ-ХХ ст. Це відповідає історично обумовле­ним поглядам на виборчий округ як на територіальну корпо­рацію, населення якої є певною єдністю з різноманітними спільними інтересами. Однак на сьогодні виборчі округи дале­ко не завжди співпадають з адміністративно-територіальними одиницями, які б могли претендувати на визнання такими корпораціями. Та все ж ценз осілості запроваджений у багать­ох країнах. У США він дорівнює одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії — трьом, у Бельгії і Франції — шести, у Канаді та Фінляндії — дванадцяти місяцям тощо. Звичайно такий ценз обумовлює необхідність проживання протягом встановленого строку на території відповідного виборчого округу або адміністративно-територіальної одиниці.
В окремих країнах ценз осілості виражений узагальнено. Наприклад, у Конституції Ісландії зазначено, що для участі в голосуванні на парламентських виборах потрібно проживати в
263
С. К. Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>країні не менше п’яти років (ст. 33). Аналогічний термін осілості для надання активного виборчого права визначений у Норвегії, для пасивного права він становить десять років (§§ 50 і 61 Конституції). В Австралії, крім тримісячного цензу осілості у відповідному виборчому окрузі, запроваджена ви­мога проживати в країні протягом не менше півроку до почат­ку складання виборчих списків. Іноді ценз осілості встанов­люється у непрямій формі. Зокрема, у Великобританії до участі в голосуванні не допускаються ті громадяни, які хоч і мають виборчі права, але за місяць до дня виборів не були за­реєстровані.
в)моральний ценз. Іноді встановлюються більш загальні
обмеження щодо соціальної поведінки виборців: у деяких
штатах США передбачено, щоб виборець мав «добрий харак­
тер», в Конституції Італії припускається обмеження виборчих
прав у випадках скоєння «негідних вчинків, вказаних у за­
коні» (ст. 48).
г)майновий ценз. Згідно з концепціями виборчої дієздат­
ності, що були запропоновані теоретиками XVIIIст. і певний
час домінували в Європі та Америці, наявність виборчого пра­
ва обумовлювалася цензами майнового характеру. Однак з се­
редини XIXст. загальна картина поступово почала змінювати­
ся. Обмеження майнового характеру були поступово скасо­
вані або зведені нанівець.
д)віковий ценз. Ще однією рисою розвитку виборчого
права у ХІХ-ХХ ст. було те, що при встановленні вікового
цензу для активного виборчого права виходили з необхідності
зрівняти його з віком повноліття. Проте спочатку у більшості
європейських країн відповідний віковий ценз становив 21-25
років.
Такий підхід об’єктивно обмежував політичну активність молоді. І тільки в другій половині XXст. динаміка суспільно-політичного життя призвела до зниження вікового цензу для активного виборчого права. У 1969 р. у Великобританії він ста­новив 18 років. Наступного року такий самий ценз законодав-
264
чо визначили ФРН і США, а згодом — Франція, Італія, Швеція, Іспанія, Греція та інші країни. Однак у Туреччині, Швейцарії та Японії відповідний ценз і нині дорівнює 20 рокам.
Разом з тим у наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший, за загальним правилом, нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати парламентів Бельгії, Великобри­танії і Росії відповідних прав набувають у віці 18 і 21 року, Франції і Румунії -18 і 23 років, Італії, Канади, США та дея­ких інших країн — 18 і 25 років, Японії — 20 і 25 років. Водно­час у Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права співпадають.
Характерним є і те, що на виборах до верхньої палати пар­ламенту там, де вона існує і обирається, віковий ценз для па­сивного виборчого права зазвичай вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат — з 30-річного. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії — 25 і 40 років, Чехії — 21 і 40 років, Франції — 23 і 25 років, Румунії -23 і 35 років, Японії — 25 і ЗО років.
Сучасне виборче право сприймається як загальне при оп­тимальному обмеженні виборчого віку. Як зазначалося, май­нові цензи в розвинутих країнах практично відсутні. Єдиним реальним цензом у більшості випадків залишається ценз осілості. Це не виключає обмеження громадян у виборчих пра­вах за законом. Звичайно, такі обмеження встановлюються для тих, хто вчинив злочин і відбуває покарання у вигляді поз­бавлення волі. Законодавство ряду країн застерігає, що у ви­борчих правах обмежуються банкрути, ті, хто утримується за рахунок суспільних фондів, та деякі інші особи.
2. Конституції і законодавство закріплюють     продолжение
–PAGE_BREAK–принцип рівного виборчого права. На практиці це означає, що, по-пер­ше, виборці повинні мати однакову кількість голосів (по одно­му в більшості країн, у Болгарії — по 2, в деяких землях ФРН
265

С.К.Бостан, С.М.Тимченко
-/>по 3), по-друге, виборчі округи мають бути за чисельністю виборців приблизно однаковими, по-третє, всі громадяни бе­руть участь у виборах на рівних підставах.
Законодавство передбачає необхідність утворення рівних за кількістю виборців або населення округів, хоча вимога рівності виборчих округів розглядається як загальна і майже повсюдно не виконується. Для нерівності округів є певні об’єктивні підстави. Зокрема, виборчі округи намагаються більш-менш точно узгодити з існуючим у тій чи іншій країні адміністративно-територіальним поділом. Відповідні одиниці за кількістю населення можуть помітно відрізнятися. Нерівна ж кількість виборців, які проживають у різних округах, при­зводить до того, що голос, поданий в одному окрузі, «важить» більше, ніж поданий в іншому. Як результат, порушується принцип рівного виборчого права.
Проте ще більшою мірою таким порушенням сприяють свідомі маніпуляції з виборчими округами, відомі як «виборча географія (геометрія)». Оскільки визначення виборчих округів є прерогативою державних органів, правлячі партії здобувають можливість забезпечити собі завищене представництво в пар­ламенті. Робиться це так: менша частина округів формується таким чином, щоб там проживала переважна більшість прибічників опозиції. Остання буде домінувати в цих округах на виборах, а її представники будуть обрані. В кожному з реш­ти округів більшість серед виборців, хоч і незначну, становити­муть ті, хто підтримує уряд. Звідси при однаковій підтримці конкуруючих партій в цілому по країні в більшому числі ок­ругів переможуть представники правлячої партії, що забезпе­чує їй збереження влади. Подібна практика тією чи іншою мірою застосовується в різних країнах, починаючи з часів про­голошення самого принципу рівного виборчого права.
Принцип прямого виборчого права, який означає, що
всі виборці голосують безпосередньо.
Принцип вільної участі у виборах, але він породжує аб­
сентеїзм — тобто неучасть у виборах. Тому в деяких країнах
266
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
(/>Італія, Туреччина та ін.) участь у виборах юридично є обов’язковою, тобто вводиться т.зв. обов’язковий вотум).
5. Принцип таємного голосування (за допомогою спеціальних кабін).
§2. Загальнахарактеристикавиборіву зарубіжнихкраїнах
Вибори є способом формування такого органу як парла­мент і виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва. Водночас вибори є способом формування інших вищих органів держави, зокре­ма, в «республіках» обирається глава держави — президент.
Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших пред­ставницьких органів. Шляхом прямих виборів обирається гла­ва держави у переважній більшості президентських і змішаних поліархій. На непрямих виборах волевиявлення виборців опо­середковується спеціальною колегією виборців (прези­дентські вибори у США) або самим парламентом чи створено­го на його основі колегії (президентські вибори в «парламен­тарних республіках»).
Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевияв­лення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою влад­ною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на вибо­рах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.
Особливістю прямих виборів є те, що вони пов’язані з не­обхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним поєднанням їх волевияв­лень, що в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси
    продолжение
–PAGE_BREAK–267
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
поява терміну «депутатський мандат». Але, незважаючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових договорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волевиявлення виборці та їх обранці не протистоять один одному, що є характерним для цивільно-правових договірних відносин. Ці волевиявлен­ня спрямовані на досягнення однієї мети — заміщення і ре­алізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб’єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандату практично не впливає на зміст конституційно-правового ста­тусу парламентарів. Статус останніх визначається консти­туцією і законодавством, а не волею виборців.
Вибори до представницьких органів проводяться із засто­суванням різних юридичних процедур та проходять кілька стадій. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів необхідно, щоб відповідні документи були підпи­сані певною кількістю виборців по кожному округу (напри­клад, у ФРН — 200 виборців, в Італії — 350).
Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожен громадянин, кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на ви­борах до нижньої палати парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня го­лосування. В англомовних країнах з парламентарними форма­ми правління також прийнятий порядок самовисунення кан­дидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний
268
характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації канди­дата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої деся­тьма виборцями.
Особливістю виборчого права країн, де встановлений по­рядок самовисунення кандидатів або формального їх висунен­ня за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої за­стави. Виборча застава — це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йо­му лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії вибор­ча застава у розмірі 500 ф.ст. не повертається, якщо кандидат зібрав менше ніж 5% загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких станов­лять менше ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатсь­кого мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країнам Балтії та багатьом іншим.
У реальному державно-політичному житті висунення кан­дидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де у зв’язку з різними обставинами забезпечена підтримка вибор­цями представників певної партії. За таких умов добір канди­датів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу існу­вання надійних виборчих округів зумовлює так зване десанту­вання, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв’язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Зазвичай на виборах у таких округах бало­туються керівники партій.
Суттєвими особливостями характеризується порядок ви­сунення кандидатів у депутати й на виборні посади у США. Тут він практично завжди має суто партійну природу. Майже
269
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
в усіх штатах законодавчо визначена спрощена процедура ви­сунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії США — демократична і рес­публіканська. Інші партії набувають статусу встановлених ли­ше після того, як під петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для визнання партій як встановлених, вони та­кож мають одержати підтримку на самих виборах. Зазвичай, це кілька відсотків від загальної кількості виборців, що брали участь у голосуванні.
Встановлені партії висувають кандидатів шляхом так зва­них первинних виборів — праймеріз. Лише в одному штаті ви­сунення кандидатів відбувається на партійних з’їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз здійснюються паралельно з визначенням кандидатів на з’їздах. З використанням процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти, губер­натори, члени федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Праймеріз — це висунення кандидата із застосуванням го­лосування виборців. Але на відміну від самих виборів на прай­меріз обираються кандидати на виборні посади, які після цьо­го балотуються у звичайному порядку. Як правило, прай-мерізи мають закритий характер, тобто кожна партія прово­дить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх при­хильників. У семи штатах проводяться відкриті праймерізи, коли у відповідних процедурах беруть участь усі виборці неза­лежно від партійного членства. У південних штатах допус­кається проведення додаткових праймерізів: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини поданих голосів, про­водиться другий тур за участю двох кандидатів, які здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку первинні вибори мають суто партійний характер.
Порядок висунення кандидатів, подібний праймерізу, існує і в деяких інших країнах. Зокрема, в Бельгії для визна-
270
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
ч/>ення кандидатів у депутати парламенту проводяться так звані пули. На відміну від американських праймерізів, проце­дури яких визначені законом, пули є суто партійними захода­ми. В пулах мають право брати участь, а іноді й зобов’язані це робити, усі члени партії, яка має намір висунути своїх канди­датів на виборах. Порядок проведення пулів визначений ста­тутами всіх головних політичних партій цієї країни.
Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчого процесу. Вони беруть активну участь у роботі ор­ганів, які створюються для проведення виборів, а в ряді країн — у формуванні таких органів. У деяких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії проводять передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.
Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встанов­лений законодавством окремих країн принцип обов’язкового голосування. Так, у ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов’язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так зва­них моральних санкцій: мер — голова представницького орга­ну місцевого самоврядування — у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини пе­редбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям допус­кається можливість адміністративного арешту.
Обов’язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. Це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб’єктивного права громадян. Ставлення до голосу­вання і до участі у виборах в цілому як до обов’язку має рацію
271
С.К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
лише тоді, коли воно самостійно сформувалося у свідомості виборців.
§3. Загальнахарактеристикавиборчихсистем
Виборча система — це сукупність встановлених законом правил, принципів та критеріїв, за допомогою яких визнача­ються результати голосування.
Виборчі системи, які в основу визначення результатів го­лосування ставлять принцип більшості називаються мажори­тарними. Згідно з правилами мажоритарної виборчої системи обраним за виборчим округом є той кандидат або список кан­дидатів, який набрав встановлену законом більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види:
мажоритарна система відносної більшості (США, Ве­
ликобританія, Індія та ін.);
мажоритарна система абсолютної більшості (50% +
1) (Франція);
мажоритарна система кваліфікованої більшості (2/3
голосів, Чилі)
Однак мажоритарна система має деякі недоліки:
фінансові витрати та нерезультативність виборів (при
абсолютній та кваліфікованій більшості),
нерепрезентативність виборів (при відносній
більшості). Тому найчастіше використовують іншу
виборчу систему — пропорційну.
Пропорційна виборча система — це система, за якою роз­поділ депутатських місць між партіями здійснюється відповідно до кількості зібраних кожною партією голосів. В основі цієї системи лежить принцип     продолжение
–PAGE_BREAK–виборчої квоти або ви­борчого метра {кількість голосів, необхідних для обрання одно­го депутата).
Пропорційна система має свої позитивні сторони: вона ре­зультативна, репрезентативна, тобто в розрахунок беруться майже всі голоси виборців (за винятком держав, де використо-
272
вуються так звані відсоткові 5% /Німеччина/, 10% /Туреччи­на/ бар’єри), в той час як при мажоритарній системі частка го­лосів виборців пропадає.
Для визначення результатів голосування також викорис­товується так звана система дільників. Згідно з нею голоси, по­дані за кожний партійний список, діляться послідовно на певні дільники. Кількість мандатів розподіляється за змен­шенням відповідно до кількості набраних голосів.
Ці та інші питання більш детально розглядатимуться на семінарському занятті.
ОII. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Підготувати за бажанням реферат на одну з запропонованих тем:
Вибори депутатів парламентів (порівняльний аналіз ви­
борчих систем України і зарубіжних країн)
Вибори президентів (порівняльний аналіз виборчих сис­
тем України і зарубіжних країн).
Крім того, кожен студент ( курсант, слухач) може запропо­нувати свою тему реферату, яка, однак, не повинна виходити за межі теми, що вивчається.
Завдання 2. Використовуючи знання принципів виборчо­го права, скласти зразок виборчого бюлетеня.
Завдання 3. Скласти по 2 задачі з використанням методик наступних виборчих систем:
Мажоритарна система відносної більшості;
Мажоритарна система абсолютної більшості;
Пропорційна за допомогою виборчої квоти ТХара;
Пропорційна за допомогою виборчої квоти Гогенбаха-
Бишофа;
Пропорційна за допомогою методу дільників ВД’Ондта;
Пропорційна за допомогою методу дільників Сан-Лагює.
Завдання 4. Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:
273
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Виборче право — це… Активне виборче право — це… Пасивне виборче право — це… Абсентеїзм — це… Виборча застава — це… Праймеріз — це… Виборча система — це… Мажоритарна система — це… Пропорційна система — це… Виборча квота — це…
ИIII. СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Виборчі системи зарубіжних країн
ПЛАН
Мажоритарна виборча система в зарубіжних країнах.
Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах.
Змішана виборча система в зарубіжних країнах.
Методичнірекомендаціїдосемінарського
заняття
Підготовку до семінарського заняття необхідно розпочати з ознайомлення з планом семінару та рекомендованою до ньо­го літературою. Організаційно заняття представляє собою семінар із елементами практичного заняття. Воно поділяється на дві частини, що обумовлюється порядком та методом його проведення.
У     продолжение
–PAGE_BREAK–першій частині (до 50 хв.) передбачається розгляд пи­тань плану семінарського заняття у вигляді доповіді або рефе­рату. Метою цієї частини заняття є поглиблення, конкрети­зація і систематизація отриманих з цієї проблеми знань у про­цесі підготовки до семінару. Реферати рекомендується підго-
274
тувати на основі методу порівняльного аналізу виборчих сис­тем зарубіжних держав та України.
У першому питанні має бути схарактеризована мажори­тарна виборча система.
Мажоритарними виборчими системами вважаються ті виборчі системи, які в основу визначення результатів голосу-* вання ставлять принцип більшості. Згідно з правилами мажо­ритарної виборчої системи обраним по виборчому округу є кандидат або список кандидатів, отримавши встановлену за­коном більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види:
1.Мажоритарна система відносної більшості (США, Великобританія, Індія та ін.).
Згідно з цим видом мажоритарної системи обраним є той кандидат (або список кандидатів), котрий набрав голосів більше, ніж кожен з його противників окремо. Ця система ре­зультативна, вона дає можливість формування стабільного уряду, але мало репрезентативна.
II. Мажоритарна система абсолютної більшості. За мажоритарною системою абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість голосів по округу, тобто 50% + 1. Наприклад, в окрузі балотуються 4 кандидати: А, Б, В, Г. Всього було подано 12000 голосів. Вони розподіли­лись таким чином: А-2000; Б-3000; В-6100; Г-900 голосів, тоб­то обраним вважається кандидат В. Однак при цьому проявля­ються деякі недоліки:
Голоси його опонентів пропадають.
Ця система сприяє великим партіям.
Вона затратна, тому що в тому випадку, коли жоден
кандидат не набрав більше половини, проводиться повторне
голосування з перебалотуванням кандидатів.
///. Мажоритарна система кваліфікованої більшості.
Ця система має ті ж недоліки, тому використовується ду­же рідко, наприклад, при виборах нижньої палати Чилійсько­го парламенту, і то лише на першому етапі, якщо ніхто не на-
275
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
брав кваліфіковану більшість, то при повторному голосуванні використовується мажоритарна система абсолютної більшості.
Друге питання семінару має бути присвячене про­порційній виборчій системі.
Пропорційна виборча система — це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) про­порційно до кількості голосів, відданих за списки.
Ідея пропорційного представництва політичних об’єднань при формуванні органів державної влади була сформульована ще у 1793 р. видатним діячем Великої французької революції Луї Сен-Жюстом. В 40-х pp. XIXст. проекти пропорційних ви­борів пропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Але на практиці пропорційна система була вперше використана у Бельгії в 1889 р. На початку XXст. існу­вало близько 150 її різновидів. Зараз вона використовується у більш ніж 60 країнах, зокрема, в Іспанії, Португалії, Австрії, Швеції, Фінляндії, Норвегії, Бельгії. Ця виборча система за­стосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них не має стабільної більшості в парла­менті.
Форми пропорційного представництва характеризуються різноманітністю. Важко знайти дві країни, де б ці форми збіга­лися в деталях. Однак усі без винятку форми такого представ­ництва мають певні спільні риси і ґрунтуються на двох нача­лах. Це — необхідність визначення так званого виборчого мет­ра (квоти) та існування умовної передачі голосів. Виборча кво­та — (Q) — це необхідна кількість голосів, необхідних для об­рання одного депутата за пропорційними виборчими система­ми. Використовують різні методи визначення квоти, більшість яких пов’язана з досить складними математичними підрахун­ками.
    продолжение
–PAGE_BREAK–О=х дех— кількість голосів виборців по округу;
у у- кількість мандатів на округ.
Є декілька видів квот:
Q_ х — квота Т.Хара
У Q_ х— квота Гогенбаха — Бішофа
у+1
Наприклад, у 8-ми мандатному виборчому окрузі загалом було подано 400 000 голосів. Q=400 000:8=50 000. Роз­поділяємо мандати за партіями.
Квота T.Hara Q=400 000:8=50 000.
Партія
X
Q
У
Залишки голосів
А
126 000
50 000
2
26 000
Б
94 000
50 000
1+1
44 000
В
88 000
50 000
1+1
38 000
Г
65 000
50 000
1
15 000
д
27 000
50 000
0+1
27 000
Квота Гогенбаха — Бішофа. Q=400 000:8+1Ы4 444
Партія
X
Q
У
Залишки голосів
А
126 000
44 444
2+1
37112
Б
94 000
44 444
2
5 112
В
88 000
44 444     продолжение
–PAGE_BREAK–1+1
43 556
Г
65 000
44 444
1
20 556
Д
27 000
44 444
27 000
При використанні цих методик є один недолік: мандати не розподіляються всі одразу. Тому використовується так звана система дільників, яка ще у XIXст. була запропонована бельгійським вченим ВД. ‘Ондтом. Згідно з нею голоси, які по­дані за кожний партійний список, діляться послідовно на 1,2,3,4,5 і т.д. Кількість мандатів розподіляються за зменшен­ням, відповідно до кількості набраних голосів, тобто всі одразу.

276
277
С.К.Бостан, СМ.Тимченко

ДільникиВ.Д
‘Ондта

Діль­ники
А
Б
В
Г
Д
1
126 000
94 000
88 000
65 000
27 000
2
63 000
47 000
44 000
32 00
13 500
3
42 000
31333
29 333
21666
9 000
4
31500
23 500
22 000
16 250
6 750
Ця система використовується в багатьох країнах, з певни­ми модифікаціями, наприклад, метод дільників Сан-Лагює, ко­ли в якості дільників використовуються числа 1,3,5,7, інші йо­го модифікації, наприклад, 1,4; 3; 5 (Болгарія). Слід акценту­вати увагу, на тому, що різні дільники по-різному впливають на результати голосування щодо великих, середніх або малих партій. Тому у виборчому законі закріплюється, як правило, та система, яка більше сприяє партії (партіям), які мають більшість у законодавчому органі.
Вибори за пропорційними системами проводяться у бага­томандатних округах, тому що навіть теоретично неможливо поділити один мандат між кількома кандидатами. Враховуючи те, що парламентські вибори за кордоном практично завжди мають партійний характер, виборці за умови пропорційного представництва голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. Поділом загальної кількості голосів, поданих за список, на виборчий метр визначається число представ­ників, обраних від даного списку, тобто партії.
У більшості випадків застосовується правило вільних списків. Воно дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених до конкретного партійного списку. Для цього в бюлетені вони вказують, кого з кандидатів хотіли б бачити обраним у першу чергу, кого — у другу і т.д. В окремих країнах (Фінляндія, Швейцарія) свобода вибору під час голосування не обмежується кандидатами тільки одного партійного списку.
Значне менше використовується правило звязаних списків, за якими порядок розміщення кандидатів у списку визначає сама партія, а виборець голосує за список у цілому
278
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
(/>Албанія, Естонія, Ізраїль). У деяких країнах вибір голосую­чого обмежується одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). Таке правило гарантує політич­ним партіям обрання будь-якого кандидата, чиє прізвище стоїть в основній частині списку у тому виборчому окрузі, де партії мають достатню і стабільну підтримку.
Якщо в країні діє запобіжний механізм у вигляді певного мінімуму голосів, який має набрати партія, то партія, за яку го­лосувало достатня для подолання бар’єру кількість виборців, одержує мандати пропорційно до набраних голосів.
А якщо ж голосів виявилося менше ніж встановлено бар’єром, то партія залишається без місць у парламенті.
Третє питання має бути присвячено характеристиці змішаної виборчої системи.
Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням ма­жоритарної і пропорційної виборчих систем. У Європі змішана система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі систе­ми застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення ком­промісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.
Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішуван­ня: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є Німеччина, де нижня палата парламенту — Бундестаг — на 50 % обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а на 50%-за партійними списками. За таким же принципом обираються парламенти в Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам, обраним за мажоритарною системою, решту місць — переможцям за партійними списками у межах єдиного загальнонаціонального округу. В Росії трети­на нижньої палати Російського парламенту — Державної думи — обирається за пропорційною виборчою системою, а дві тре­тини — за мажоритарною.
279
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішу­вання: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем використовуються в Австралії, Італії, Польщі.
У другій частині семінару (ЗО хв.) передбачається вико­нання практичних задач методом малих груп — «виборчих комісій», які мають підрахувати голоси по своєму «виборчому округу» з використанням різних методик при мажоритарній, пропорційній та змішаній виборчих системах. Навчально-ви­ховною метою цієї частини заняття є прищеплення практич­них навичок та вмінь обробки та аналізу відповідного ма­теріалу, а також виявлення можливостей колективної роботи студентів і курсантів, рівню їх самооцінки, оцінки своїх колег.
Оцінювання здійснюється наступним чином. Кожна «ви­борча комісія» отримує за кожну правильну розв’язану зада­чу від 2 до 5 балів (залежно від складності задачі). Сумарна кількість балів, а це залежить від того, скільки задач вирішить кожна група за ЗО хв., розподіляється між «членами виборчої комісії» з урахуванням внеску кожного у колективну відповідь. Результати повідомляються викладачеві, який зано­сить їх до журналу.
Для ефективної підготовки до цієї частини семінарського заняття необхідно виконувати завдання, які виносяться на са­мостійну роботу.
ШIV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Ковлер А.И. Избирательные технологии: российский и
зарубежный опыт.- М.: ИГЛ РАН, 1995.
Ламберт Дж.Д., Лейкман Э. Исследование мажоритар­
ной и пропорциональной систем.- М.: ИЛ,1958.
Левин И.Б. О реформе избирательной системы в Ита­
лии //Полис.-1993.-№ 3-4.
Реформы избирательной системы в Италии и России:
Опыт и перспективы. — М.: ИГЛ РАН, 1995.
280
ТЕМА5.2. ОРГАНИЗАКОНОДАВЧОЇВЛАДИВ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ     продолжение
–PAGE_BREAK–І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>. Поняттяпарламентаризмуіпарламенту. 2. Внутрішня структурапарламентів. 3. Повноваженняпарламентів.
§/>1. Поняттяпарламентутапарламентаризму
Історія світової цивілізації є свідком того, як руйнувалися імперії, зазнавали краху диктаторські та авторитарні режими і, водночас, утверджувався фундаментальний принцип законної основи влади усіх часів: «правління народу, що здійснюється народом, і для народу». Цей принцип залишається непоруш­ним, оскільки ще не було знайдено жодної надійної заміни йо­му в ролі підвалини політичної влади. З точки зору осмислен­ня цього основоположного принципу устрою державної влади одним із ключових питань конституційно-правової науки та конституційної політики є інститут парламентаризму.
У вітчизняній і в зарубіжній юридичний літературі понят­тя «парламентаризм» розуміється по-різному. Один з провідних спеціалістів з цієї проблеми в Україні А.З.Георгіца наводить таку дефініцію:
Парламентаризм — це визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну пло­щину організація влади у державі і суспільстві, в якій парла­мент, побудований на демократичних засадах, володіє юридич­ним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюд­жетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю актив­ною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни.
В.М.Шаповал стверджує, що парламентаризм — це сис­тема взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є
281
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу.
За А.А.МІШИНИМ, парламентаризм — це система держав­ного керівництва суспільством, для якого характерне визнання провідної ролі парламенту в здійсненні державно-владних функцій.
Парламентаризм не зводиться лише до наявності вищого представницького органу народу, а обов’язково уособлюється з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня цивілізації.
Парламент — це загальнонаціональний колегіальний пред­ставницький орган державної влади, який повністю або част­ково обирається народом (виборчим корпусом) і на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких ор­ганів — так званих установчих зборів (конституційних кон­вентів, асамблей), — діє на постійній основі (В.М.Шаповал^.
Представницька природа парламентів не пов’язується ли­ше з їх виборністю. У багатьох країнах шляхом загальних ви­борів заміщується пост глави держави — президента. Однак лише парламент претендує на роль своєрідного «дзеркала суспільства». З цим пов’язана така притаманна всім без винят­ку парламентам риса, як колегіальність.
§2. Внутрішняструктурапарламентів
Основними елементами структури парламентів є: парла­ментські фракції; керівні органи і комісії (комітети).
    продолжение
–PAGE_BREAK–2.1. Парламентські фракції
Парламентські фракції утворюються за принципом на­лежності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репре­зентованої у представницькому органі. Угрупування депутатів 282
за іншими принципами, як правило, забороняються, хоч існу­ють країни, де, крім фракцій, у парламентах функціонують об’єднання депутатів на основі спільних професійних інте­ресів, регіональної належності тощо.
Парламентські фракції формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій, котрі проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (Австрія, Італія) створюють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами будь-якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утвори­лися на партійній основі.
Фракції мають свою внутрішню організацію. Зокрема во­ни утворюють керівні органи, для розв’язання питань поточної парламентської роботи фракції у своєму складі формують так звані робочі групи, які вивчають ті питання, що є предметом окремих законопроектів з порядку денного. Робочі групи ма­ють тимчасовий характер і діють до розв’язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до складу яких призначають найбільш компетентних депу­татів.
Партійні фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практично всіх парламентських рішень, вони бе­руть активну участь у формуванні інших парламентських структур — постійних і спеціальних комісій (комітетів), а та­кож керівних органів палат. Від них залежать зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу, ініціативи щодо контролю над урядом тощо. У країнах із змішаними і парламентарними формами правління в тих випадках, коли жодна з партій не завоювала більшості місць у представниць­кому органі фракції відіграють вагому, а нерідко і вирішальну роль у формуванні уряду. Через фракції політичні партії впли­вають на уряд, якщо вважають, що дії останнього суперечать їхнім настановам.
283
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>2.2. Керівні органи парламентів (палат)
Важливим елементом внутрішньої структури палат парла­ментів є їхні керівні органи — одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво па­латами здійснюється одноосібно їх головами. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії.
В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламен­ту або нижньої палати зветься спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті в різних країнах помітно відрізняється. Так, спікер палати громад парламенту Велико­британії має широкі повноваження в питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими дебатами, організовує виконання внутрішньопарламентських рішень тощо. Спікер несе відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб і палати. Важливим є йо­го право самотужки встановлювати правила парламентської процедури. Так звані правила спікера становлять важливу ча­стину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти, доки сама палата спеціальним рішенням їх не скасує.
Спікер вважається політично нейтральною фігурою. Де­путат, обраний спікером, відразу ж припиняє всі формальні зв’язки зі своєю партією. Самі ж вибори спікера проводяться на непартійній основі. Іноді спікер репрезентує опозиційну партію. У виборчому окрузі, де балотується спікер, не прийня­то висувати кандидата-конкурента. Новий склад палати май­же завжди знову обирає на строк своїх повноважень «старого» спікера. Все це має бути запорукою його політичної неуперед­женості. Через це спікер не бере безпосередньої участі в парла­ментських дебатах і голосує тільки тоді, коли під час голосу­вання голоси депутатів розділились порівну.
В парламентах інших англомовних країн спікери наділені дещо вужчими правами. Різниться і їх загальний статус. Так, спікера палати громад парламенту Канади за традицією обира-
284
ють з лав правлячої партії, хоча можливі і винятки. На відміну від нижньої палати британського парламенту, де спікер зазви­чай обіймає посаду на весь час його обрання як депутата, в Ка­наді строк перебування на цій посаді, як правило, обмежений одним скликанням, що пов’язано з прийнятим принципом послідовної ротації на посаді спікера представників англо- і франкомовного населення. До претендента на посаду спікера ставиться вимога знати обидві державні мови — англійську і французьку. Якщо обраний палатою спікер є представником однієї з двох мовно-етнічних груп, то його заступник має обов’язково репрезентувати іншу групу.
Спікер палати представників конгресу США реально є представником своєї партії і діє відповідно. Тому на цю поса­ду завжди обирається конгресмен від тієї політичної партії, яка має більшість у палаті. Він є однією з найважливіших осіб, які забезпечують реалізацію законодавчих програм партії більшості. І хоча офіційно він не очолює цю більшість, його рішення і дії мають великий авторитет і орієнтують поведінку багатьох парламентарів. На відміну від спікера британської палати громад, він голосує і тим самим визначає свою
партійну позицію.
Як і кожний одноосібний голова палати, спікер має широкі повноваження в забезпеченні нормальної діяльності палати представників згідно з встановленою процедурою. Водночас у цій сфері він володіє і значними дискреційними повноважен­нями, тобто практично діє на свій власний розсуд. Це пере­дусім стосується вирішення питань надання слова і парла­ментської дисципліни. В англо-американській юридичній і політологічній літературі існує вираз «спіймати погляд спіке­ра», або «бути визнаним спікером», який означає, по суті, довільну поведінку спікера в ході парламентських дебатів.
У верхніх палатах одноосібний керівник, як правило, та­кож обирається. Проте існує й інша практика. У Канаді відповідна посада заміщується за рішенням генерал-губерна-
285
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>тора з рекомендації прем’єр-міністра. У США офіційним голо­вою верхньої палати є віце-президент. Водночас сенат обирає так званого тимчасового голову, який, за деякими винятками, веде засідання палати. У Великобританії керівництво палатою лордів здійснює лорд-канцлер. Як зазначалося, він займає і ряд судових посад, а також є членом британського уряду (кабінету).
Повноваження голів верхніх палат нерідко більш обме­жені у порівнянні з одноосібними керівниками нижніх палат. У першу чергу це стосується тих парламентів, де палати нерівноправні, і домінує або переважає за своєю загальною компетенцією нижня палата.
У більшості країн керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи (бюро, президія, правління тощо). Голову цього органу, як правило, обирає па­лата і він є водночас її головою. Значну частину функцій керівництва палатою голова здійснює самостійно. Титули він має різні: власне голова (у більшості країн), маршалок (у Польщі), президент (в Австрії, Норвегії, ФРН), тальман (у Швеції) тощо.
Порядок заміщення посади голови у верхніх палатах пар­ламентів таких федеративних держав, як Австрія та ФРН ха­рактеризується, певними особливостями. Так, в Австрії у фе­деральній раді заміна головуючого відбувається через кожні півроку: головують по черзі представники різних земель, роз­ташованих за алфавітом. Такий самий принцип заміщення по­сади голови встановлений і в бундесраті ФРН з тією лише різницею, що строк повноважень кожного з головуючих стано­вить один рік.
Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн він визначений у межах від трьох до п’яти осіб. Частіше ж колегіальні органи являють собою більш чисельні і навіть громіздкі структури. Так, у Швейцарії бюро нижньої палати складається з десяти осіб, а
286
верхньої — з п’яти, у Франції — з двадцяти двох і двадцяти відповідно. В Італії бюро кожної з палат складається з шістнадцяти членів. Президія бундестагу ФРН нараховує дев’ятнадцять чоловік. Такі цифри пояснюються тим, що до складу колегіальних органів палат тут входять не тільки голо­ви та їхні заступники, а й так звані секретарі і квестори.
Секретарі виконують в основному організаційно-технічну роботу в ході парламентських засідань. Квестори займаються питаннями парламентського персоналу та організації офіційних церемоній. Усі ці посадові особи обираються зі складу представницького органу зазвичай з урахуванням про­порцій партійного представництва в ньому.
Роль колегіального органу в керівництві палатою досить обмежена. Головну відповідальність за ведення парламентсь­ких справ несе голова цього органу. Важливо й те, що ко­легіальні керівні органи палат парламентів розглядаються ли­ше як робочі органи палат. Вони не мають повноважень прий­мати будь-які рішення за самі палати ні під час сесій, ні в періоди парламентських канікул. До того ж колегіальні керівні органи в переважній більшості країн не виконують політичні функції загального характеру і обмежуються лише внутрішньопарламентськими справами.
Голови палат (парламентів) здійснюють церемоніальні функції і представляють палату у відносинах з іншими держав­ними органами, а також у сфері міжпарламентських відносин. І хоча вони майже повсюдно не зобов’язані зрікатися своєї партійної належності, від них вимагається керувати парла­ментською роботою без будь-якої політичної упередженості.
Водночас за головами палат закріплені і важливі політичні функції. У більшості «республік» голови парла­ментів (нижніх палат) особисто або спільно з іншими посадо­вими особами заміщують президента в разі його тимчасової відсутності. В Італії, Франції, ФРН та Югославії право такого заміщення належить головам верхніх палат. В Австрії функції
287
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВО    продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>президента переходять спочатку до глави уряду — канцлера. Якщо ж пост президента залишається вакантним більше 20 днів, або якщо главу держави усунуто з поста за результатами спеціально проведеного референдуму, то його функції здійснює керівний орган нижньої палати парламенту. В дея­ких країнах голови палат (парламенту) входять до складу спеціальних колегій, що у відповідних ситуаціях заміщують президента. В Ірландії до складу такої колегії входять голови палат і голова верховного суду, в Ісландії — голова парламен­ту, голова верховного суду і прем’єр-міністр.
Голови палат здійснюють і деякі інші політичні функції. У Казахстані та Франції голови обох палат парламенту разом з президентом призначають відповідно по два і три члени кон­ституційної ради кожний і тим самим формують склад цього органу, що здійснює функції конституційного контролю. Ці повноваження голів палат, безумовно, надають їм значної політичної ваги.
2.3. Парламентські комісії (комітети)
Парламентські комісії палат відіграють важливу роль у діяльності парламенту. За терміном дії вони бувають:
а)тимчасовими, які необхідні для вирішення конкретного
(тимчасового) завдання (наприклад слідчі комісії);
б)постійними, що утворюються на весь термін повнова­
жень парламенту, детально розглядають і розробляють зако­
нопроекти;
За своєю компетенцією комісії поділяються на:
а)спеціалізовані (галузеві);
б)неспеціалізовані.
У різних країнах комісії формуються по-різному:
головою палати (Японія, Голландія);
пленарним засіданням палати (США, Італія);
особливою комісією палати (Англія, Ірландія).
Голови комісії обираються:
головою палати;
самою комісією;
самою палатою.
При голові палати створюються особливі консультативні органи — об’єднані комісії, погоджувальні комісії для розв’язання процедурних питань і порядку денного.
Ще один елемент структури парламентів складає інститут парламентського комісара, який в скандинавських країнах от­римав назву омбудсман. Його основне призначення забезпечу­вати парламентський контроль і розслідувати факти порушен­ня прав людини з боку адміністративних органів, особливо на місцях. Він обирається парламентом або його нижньою пала­тою, щорічно звітує перед ним. Комісар не має права вирішу­вати питання по суті, а тільки за фактом.
§3. Повноваження парламентів 3.1.Законодавчі повноваження парламентів
Законодавчі повноваження парламентів зарубіжних країн у різних формах закріплені в Конституціях цих країн. Велике значення, для характеристики парламенту мають стадії зако­нодавчої діяльності цих парламентів.
Стадії законодавчого процесу такі:
/. Виявлення потреби в прийнятті закону і здійснення законодавчої ініціативи.
Суб’єктами права законодавчої ініціативи у країнах з пар­ламентарною формою правління є:
прем’єр-міністр;
депутати;
уряд — через депутатів або своїх членів.
Деякі пропозиції, що носять характер законодавчої ініціативи містяться у тронних промовах монарха.
288
289
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
У/>президентській поліархії право законодавчої ініціативи, як правило, мають:
окреміпарламентарі;
парламентськікомітети.
Послання ж президентів не носять характеру законодавчої ініціативи і приймаються депутатами лише до відома.
У змішаній поліархії право законодавчої ініціативи мають, як правило, президент, уряд, депутати (Національний банк в Україні).
За суб’єктами законодавчої ініціативи законопроекти діляться на:
депутатські;
урядові.
    продолжение
–PAGE_BREAK–За змістом на:
публічні (загальні норми поведінки);
фінансові (це виняткова компетенція нижньої палати);
♦приватні (для окремих фізичних і юридичних осіб з
характером адміністративного акту).
Як правило, процедура законодавчої ініціативи почи­нається в нижній палаті (якщо палати парламенту нерівно­правні), якщо рівноправні, то в обох палатах.
У Великобританії внесення публічних і фінансових біллів здійснюються:
з попереднього дозволу парламенту;
з попереднього затвердження палат;
внесення білля за допомогою передачі з палати лордів
у палату громад.
//. Прийняття законопроекту до розгляду (внесення до порядку денного, зазвичай цю стадію називають «перше чи­тання»).
///. Обговорення законопроекту і прийняття рішення по ньому (друге читання). Залежно від особливості роботи парламенту загальні дебати проводяться до або після розгляду законопроекту в парламентській комісії або комітеті.
290
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
IV.Розгляд законопроектів у комісіях або комітетах
(в англосаксонських державах це здійснюється після загаль­ного обговорення, керуючись діючими інструкціями).
У США, наприклад, в Сенаті існують 16 комісій, в Палаті представників — 22.
V.Остаточна стадія — промульгація законопроекту,
тобто його підписання главою держави і обнародування
(офіціальна публікація).
Якщо виникають розбіжності між законодавчою і вико­навчою владою, то вони вирішуються встановленими проце­дурами.
1)створення погоджувальних комісій, знаходження ними
компромісу;
2)метод «човнику» — законопроект передається з однієї
палати в іншу, доки одна з них не прийме його.
3.2. Контрольні та інші повноваження парламентів
А) Контрольні повноваження. У президентських поліархіях контроль парламенту над діяльністю уряду менш різноманітний, адже уряд не може розпустити парламент.
У парламентарних, а також змішаних поліархічних країнах контроль парламенту над урядом більш суттєвий. За ініціативою уряду парламент може бути розпущений (правда, у змішаних поліархіях тільки у деяких, вказаних консти­туцією, випадках).
Методи контролю над урядом:
постановка питання про довіру (парламентарні країни,
де уряд відповідальний перед парламентом) — це питання ста­
вить сам уряд;
резолюція «осуду» (вноситься за пропозицією палати
або парламенту);
3)інтерпеляція — звернена до уряду вимога дати пояснен­
ня з приводу внутрішньої або зовнішньої політики, що прово­
диться ним, а також з будь-якого іншого питання;
291
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>/>/>питання усні і письмові;
діяльність слідчих комітетів і комісій (контроль за
діяльністю адміністративного апарату);
інститут омбудсмана.     продолжение
–PAGE_BREAK–Б) Інші повноваження парламентів. Парламент має фінансові повноваження. Головним у цій сфері є прийняття державного бюджету.
Також слід відзначити повноваження у сфері міжнарод­них відносин, наприклад: ратифікувати і денонсувати міжна­родні договори; оголошувати війну і укладати мир; схвалюва­ти міжнародні угоди, прийняті урядом.
II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Підготувати за бажшням реферат на одну з рекомендованих тем:
Парламенти зарубіжних держав та України: загальні ри­
си та особливості.
Правовий статус депутата: порівняльний аналіз право­
вого становища зарубіжних та вітчизняних парламентаріїв.
Крім того, кожен студент (курсант) може запропонувати свою тему реферату, яка, однак, не повинна виходити за межі теми, що вивчається.
Завдання 2. Складіть анотацію на книгу Шаповала В.М. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.
Завдання 3. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, розв’яжіть наступні задачі:
Задача №1: «Громадянин Болгарії Павло Стоянов 1972 року народження був висунутий кандидатом в народні пред­ставники Народних Зборів республіки Болгарія на виборах 1992 року. Він має вищу економічну освіту, очолює провідну фірму, але протягом 1991 року був притягнутий до адміністра­тивної відповідальності (у вигляді штрафу) за незаконну діяльність цієї фірми».
292
Чи має можливість Павло Стоянов бути обраним народ­ним представником?
Задача №2: «Містеру Дж. Сміту, громадянину США, ви­повнилося ЗО років. З них 10 років він проживав на території штату Огайо, але на вибори у верхню палату Конгресу свою кандидатуру він висунув у штаті Масачусетс».
Чи може бути містер Дж. Сміт сенатором від штату Ма­сачусетс?
Задача №3: «Під час сесійного засідання Сенату США бу­ло проведено голосування, в якому взяв участь віце-президент США як головуючий. Голосування по винесеному питанню проводилось вперше, і в результаті нього було з’ясовано, що, окрім голосу віце-президента, голоси сенаторів розділились порівну. Від одного сенатора поступило заперечення щодо процедури».
В чому може полягати це заперечення? Чи була дійсно по­рушена процедура голосування?
Завдання 5. Продовжувати поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:
Парламентаризм — це…
Парламент — це…
Бікамералізм — це…
Індемнітет — це…
Імунітет — це…
Спікер — це…
Квестори- це…
Омбудсмен. — це…
Промульгація- це…
Інтерпеляція- це…
293
С.К.Бостан, СМ.     продолжение
–PAGE_BREAK–Тимченко
Ш”І— СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Бікамеральні (двопалатні) парламенти та консти­туційно-правовий статус депутатів
ПЛАН
Бікамеральні парламенти: обумовленість їх форму­
вання у сучасних умовах, назви палат.
Способи формування верхніх палат.
З Компетенція бікамерального парламенту. 4. Конституційно-правовий статус депутатів.
Методичнірекомендаціїдосемінарського
заняття
Семінарське заняття присвячене двопалатному (бікаме-ральному) парламенту. Нагальна потреба у вивченні цієї теми обумовлена існуванням низки проблем теоретичного і прак­тичного характеру, пов’язаних, зокрема, із необхідністю нетра­диційного для України, але досить популярного в зарубіжних країнах інституту двопалатного парламенту.
Метою заняття є поглиблення, конкретизація і системати­зація отриманих знань з цієї проблеми. Для ефективної підго­товки до семінарського заняття необхідно виконати завдання, які виносяться на самостійну роботу.
При розкритті першого питання слід звернути увагу на те, що двопалатність (бікамералізм) тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, досягнуті між буржу­азією і феодальним класом у їх боротьбі за політичну владу. Верхні палати сприймалися, і певною мірою сприймаються нині, як консервативний за своєю політичною природою еле­мент парламентаризму.
Однопалатні парламенти в Західній Європі (до другої світової війни в умовах демократичного правління) існували
294
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
лише в Люксембурзі й Фінляндії. У повоєнні роки домінувала тенденція формування однопалатних парламентів. Але в наші дні вона почала втрачати свою силу: Польща, Румунія, Сло­венія, Чехія і Хорватія, а з країн СНД — Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія встановили двопалатну форму побудови парламенту. З перерахованих тільки Росія є федеративною державою, де двопалатна побудова парламентів вважається обов’язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб’єктів федерації та
їх населення.
В унітарних державах існування верхніх палат передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської ор­ганізації шляхом забезпечення врівноваженого підходу у пар­ламентській роботі. Це досягається діяльністю верхніх палат, які мають стримувати нижні, забезпечувати зважений законо­давчий процес, унеможливлювати прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігати рівновагу в державному ме­ханізмі.
Палати бікамеральних парламентів, як і самі представ­ницькі органи, мають різні назви. Відносно цих назв існують певні інтернаціональні традиції, які роблять таку різницю відносною. Так, однією з найпоширеніших назв нижньої пала­ти парламенту є «палата представників». Таку назву встано­вили конституції Австралії, Бельгії, Ірландії, Румунії, Уруг­ваю, Філіппін, США, Японії та деяких інших країн. Широко вживаною назвою нижньої палати є «палата депутатів». Вона характерна для парламентів більшості президентських рес­публік Латинської Америки, зокрема Бразилії, Мексики та Чилі. Так називається і нижня палата італійського парламен­ту, а в Іспанії вона дещо трансформована в «конгрес депу­татів». Конституції фіксують й інші назви нижніх палат: «національні збори» (Франція), «палата громад» (Великобри­танія, Канада), «сейм» (Польща) тощо.
«Сенат»є майже універсальною назвою для верхніх палат, її мають верхні палати парламенту США і всіх президентсь-
295
С.К.Бостан, С.    продолжение
–PAGE_BREAK–М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ких республік Латинської Америки. В Європі таку назву одер­жали верхні палати парламентів Білорусі, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Польщі, Румунії, Чехії і Франції. До речі, у пре­зидентському проекті Конституції України від 24 лютого 1996 року теж була запропонована ця назва щодо верхньої палати. Серед інших країн можна назвати Австралію, Казахстан, Кана­ду, Філіппіни та багато інших. Сама ж назва верхньої палати парламенту «сенат» була вперше прийнята конституцією СІЛА 1787 р. і запозичена з політичної історії Стародавнього Риму. Характерно, що після прийняття американської консти­туції місцевість у столиці країни, де розташована будівля кон­гресу, стала називатися «Капітолієм». Таку саму назву мала височина в Римі за часів рабовласницької держави, де знахо­дився римський сенат.
В окремих федеративних державах назви палат не лише відображають таку форму державного устрою, а й несуть на собі відбиток різного характеру представництва в палатах. Так, в Австрії нижня палата називається національною радою, а верхня — федеральною радою. В Швейцарії, відповідно, -союзна рада і рада кантонів, в Індії — народна палата і палата штатів, в Югославії — віче громадян і віче республік. Назва па­лат парламенту ФРН — бундестаг і бундесрат — засвідчує ли­ше федеративний устрій держави.
Є приклади, коли в назвах палат лише умовно позна­чається їх формальне становище в рамках самого представ­ницького органу. Так, у Нідерландах верхня палата парламен­ту називається першою палатою, а нижня — другою.
Стосовно назви можливо майбутнього українського пар­ламенту і його палат, то, на нашу думку, назвою всього парла­менту має залишатись стара назва, тобто Верховна Рада. Це вказує, з одного боку, на те, що даний орган влади є головним — верховним у законотворчому процесі, а з іншого — на істо­ричні коріння терміну «Рада», який використовується в Ук­раїні ще з козацьких часів. Відносно палат, на нашу думку, теж
296
слід дотримуватись історичного принципу і відхилити назву, яка вже була запропонована у президентському проекті від 24 лютого 1996 p., а саме «Сенат», який більш підходить для ро­манської групи країн, ніж для слов’янських. Тому доцільним було б при визначенні назв палат бікамерального українсько­го парламенту спиратися на два критерії: історичний і пред­ставництво інтересів тих чи інших соціальних груп. Тоді, на­приклад, можуть бути використані для нижньої палати назви «Національна Рада», «Рада народних депутатів», для верхньої — «Рада представників».
При підготовці другого питання слід звернути увагу на те, що суттєве значення в характеристиці побудови двопалатних парламентів має порядок їх формування. Нижні палати двопа­латних парламентів, як і однопалатні в цілому, практично скрізь формуються на основі прямих виборів. При цьому в за­конодавстві зазвичай фіксується норма представництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої в палату (парламент) обирається один депутат. Такий порядок форму­вання нижніх палат забезпечує представницький характер парламенту в цілому.
Порядок формування верхніх палат має суттєві відмінності і відрізняється від прийнятого для нижніх. Можна виділити декілька основних способів формування верхніх палат:
/, Формування верхніх палат із застосуванням прямих ви­борів, їх нерідко проводять не тільки на основі виборчого пра­ва з більш високим віковим цензом, а й з використанням інших виборчих систем. Зокрема, так формують іспанський, польський, румунський і чеський сенати, а також палату рад­ників парламенту Японії.
Прямі вибори до верхніх палат парламентів деяких феде­ративних держав мають свої особливості. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб’єктів феде­рації. Від кожного суб’єкта обирається рівна кількість депу­татів. Так, сенат конгресу США обирається безпосередньо ви-
297

С.К.Бостан, С.М.    продолжение
–PAGE_BREAK–Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
борчим корпусом за принципом «по два сенатори від кожного штату». На таких же засадах відбуваються вибори верхніх па­лат парламентів Венесуели, Мексики і Бразилії. У Швейцарії до ради кантонів обирають по два представники від кожного суб’єкта федерації. Для цього у 22 кантонах проводять прямі вибори, в одному відповідна процедура відбувається в рамках кантонального представницького органу кантону.
У верхній палаті парламенту Австралії представництво за­безпечують 12 сенаторів від кожного штату і два сенатори від кожної з так званих територій, що не мають статусу штату. В колишній Югославії до складу верхньої палати входять 40 де­путатів, обраних у рівній кількості від республік — суб’єктів цієї федерації (Сербії і Чорногорії). За аналогічними або близькими до них принципами формується повністю або част­ково склад верхніх палат парламентів таких федеративних держав, як Малайзія та Нігерія.
Розглянута практика формування верхніх палат призво­дить до фактичного порушення принципу рівного представ­ництва у масштабах усієї країни, тому що суб’єкти федерацій мають різну чисельність населення і, отже, різняться кількісним складом виборчого корпусу.
Існують країни, де принцип рівного представництва суб’єктів федерацій у верхніх палатах парламентів трансфор­мувався у рівне представництво від адміністративно-тери­торіальних одиниць. Так, у Хорватії до палати округів обира­ють по три представники від кожної відповідної одиниці.
2. Формування верхніх палат шляхом непрямих, багатос­тупеневих виборів. Прикладом може бути сенат парламенту Франції, який за конституцією забезпечує представництво «територіальних колективів» республіки, а також французів, що проживають за межами країни.
Сенаторів обирають спеціальні колегії, що утворюються в департаментах — одиницях адміністративно-територіального поділу. До складу кожної такої колегії входять депутати
національних зборів (нижньої палати) від департаменту, гене­ральні радники (члени представницького органу самовряду­вання) і делегати від муніципальних органів комун — найниж­чої ланки адміністративно-територіального поділу. Враховую­чи те, що депутати національних зборів і генеральні радники департаментів самі обрані населенням, а делегатів від комун обирають муніципалітети, тобто обрані населенням відповідних територій представницькі органи самоврядуван­ня, вибори до сенату французького парламенту слід визнати дво- і триступеневими.
Верхня (перша) палата у Нідерландах формується на ос­нові двоступеневих виборів. її члени обираються провінційни­ми штатами, які є представницькими органами самоврядуван­ня. З використанням процедури непрямих виборів заміщу­ються всі або частина місць у верхніх палатах парламентів де­яких інших країн.
Непрямі вибори у верхню палату парламенту Австрії ма­ють теж свої особливості. Законодавчі органи (ландтаги) зе­мель обирають своїх представників до федеральної ради. Кількість цих представників залежить від чисельності насе­лення суб’єктів федерації і може бути від трьох до дванадцяти. При цьому члени федеральної ради обираються на терміни власних повноважень ландтагів. Враховуючи, що ці строки різняться, депутати верхньої палати федерального парламенту перебувають не в рівному становищі.
Порядок формування верхньої палати парламенту Сло­венії — національної ради відрізняється своєрідністю. її члени також займають свої місця у представницькому органі за ре­зультатами непрямих виборів. Однак найважливішим є те, що представництво в цій палаті має, по суті, корпоративний ха­рактер: з 40 радників по чотири обираються від підприємців, від осіб, зайнятих за наймом, від фермерів, представників так званого малого бізнесу і «вільних» професій, шість — від різно­го роду громадських об’єднань і установ, що займаються не-

С. К.Бостан,С. М. Тимченко
прибутковою діяльністю, і 22 — від територій. Усі радники обираються на п’ять років, хоча порядок їх виборів не однако­вий. Подібне представництво іноді називають реальним. Воно відомо історії парламентаризму. Проте на сьогодні така прак­тика майже унікальна. Тому не дивно, що конституційні по­вноваження верхньої палати парламенту Словенії мають об­межений характер.
Своєрідним є досвід Норвегії. Представницький орган формується як єдина колегія на основі загальних виборів. Але після його обрання самі депутати вирішують шляхом голосу­вання, хто з них буде засідати у верхній палаті, а хто — в нижній. У норвезькому Стортингу двопалатність утворюється в результаті розподілу обраних депутатів на Лагтинг (1/4 час­тина) і Одельстинг (3/4 від загального складу парламенту).
3.Формування верхньої палати на невиборній основі, шля­
хом призначення. Саме так заміщуються місця в бундесраті
ФРН: його члени призначаються урядами земель зі свого
власного складу. Кількість членів бундесрату від кожної землі
залежить від кількості її населення і встановлена в межах від
трьох до шести. Під час голосування в бундесраті всі голоси
від окремої землі подаються як один голос.
У Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за ре­комендацією прем’єр-міністра. Сенатори можуть займати своє місце до досягнення ними 75-річного віку. В основу фор­мування сенату покладений принцип нерівного представ­ництва від різних провінцій. Зокрема, по 24 місця в палаті ма­ють такі провінції, як Онтаріо і Квебек. Від інших провінцій може бути призначено десять, шість або чотири сенатори. Та­кий розподіл місць у палаті враховує кількість населення різних провінцій, рівень їх економічного розвитку та ряд інших факторів.
4.Формування верхніх палат на змішаній основі. В цьому
випадку в різних співвідношеннях поєднуються вибори, при­
значення, а іноді заміщення депутатських місць за посадою або
300
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
навіть за власним правом. Наприклад, у Росії, використову­ються непрямі вибори і призначення. Згідно зі ст. 95 Консти­туції Росії в Раду Федерації, що виступає як специфічне пред­ставництво членів Федерації, входять по два представники від кожного суб’єкта Федерації: по одному від представницького (законодавчого) і виконавчого органів державної влади.
Посадовий принцип формування Ради Федерації в Росії має свої плюси і мінуси. Головна перевага полягає в тому, що у верхній палаті парламенту присутні посадові особи суб’єкта Федерації, які керують ним і краще інших знають ситуацію в даному суб’єкті, його проблеми. Присутність таких осіб з усіх суб’єктів Федерації дозволяє дати найбільш зважену оцінку кожного законопроекту, співвіднести його з інтересами всіх суб’єктів Федерації і кожного окремо. Засідання ради Феде­рації являють собою чудову школу досвіду для всіх її суб’єктів, особисті контакти дозволяють знаходити ком­проміси, усувати протиріччя, що виникають між суб’єктами
Федерації.
Разом з тим, при такому персональному складі Рада Феде­рації не може працювати в повну силу як постійно діючий ор­ган: його членам необхідна присутність на місцях. Керівники суб’єктів не можуть надовго відриватися від своїх місць і три­валий час проводити на сесіях у Москві. Тому з приходом В.Путіна до влади почались певні зміни у порядку формуван­ня верхньої палати російського парламенту.
Змішаним шляхом формуються верхні палати і в деяких інших країнах. Так, в Ірландії на термін повноважень верхньої палати прем’єр-міністр може призначити одинадцять сена­торів, які мають ті самі права, що і їх обрані колеги. Як прави­ло, у такий спосіб до парламенту проводяться ті керівники правлячої партії, які не були обрані в нижню палату. В Італії крім 315 виборних депутатів сенату є ще дві категорії сена­торів: а) кожний колишній президент республіки, якщо він не подав у відставку, стає довічно сенатором; б) Президент може
301

С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>призначати довічними сенаторами ще 5 громадян, які услави­ли батьківщину видатними заслугами в різних сферах суспільного життя. Майже такий порядок існує і в Хорватії.
У Парламенті Казахстану дві палати: Сенат і Мажиліс. Се­нат утворюють депутати, які обираються у складі двох пред­ставників від кожної області, міст республіканського значення і столиці Республіки Казахстан. Формування Сенату здійснюється на основі непрямого виборчого права. Депутати Сенату обираються на спільному засіданні депутатів усіх представницьких органів державної влади відповідно області, міста республіканського значення і столиці Республіки. Сім депутатів Сенату призначаються Президентом Республіки на термін повноважень Парламенту, тобто на чотири роки. Вво­диться періодична ротація Сенату — половина депутатів Сена­ту переобирається кожні два роки (ст. 51 Конституції). При цьому чергові вибори проводяться не пізніше ніж за два місяці до закінчення терміну повноважень сенаторів.
У Бельгії крім обраних сенаторів депутатами верхньої па­лати стають принци королівської крові.
5. Формування верхньої палати парламенту Великобри­танії — палата лордів формується невиборним способом заміщення депутатських місць. Тут сполучаються практич­но всі невиборні способи заміщення депутатських місць. До того ж при формуванні цієї палати застосовуються принципи суто феодального походження. За своїм складом палата лордів є формально найчисельнішою серед верхніх палат парла­ментів країн світу: право займати її лави має близько 1200 чо­ловік. Певні порівняння тут можливі лише з всекитайськими зборами народних представників, які за Конституцією КНР є вищим органом державної влади. До їх складу входить близь­ко трьох тисяч депутатів.
Переважну більшість членів палати лордів становлять так звані спадкові лорди. Зараз їх приблизно вісімсот, але з 1999 року (коли був прийнятий відповідний закон) вони не переда-
302
ють, як раніше, свої титули герцогів, маркізів, графів і віконтів у спадщину разом з місцем у палаті. Вони по суті поповнили групу довічних лордів, яка поступово утворилася з кінця 50-х років XXст. (нині їх понад 350 чоловік). Такий титул на­дається монархом за поданням прем’єр-міністра відставним політикам, діячам науки, культури тощо. Свій титул і місце в палаті вони зберігають довічно, але не мають права передавати нащадкам. Довічні лорди є найбільш динамічним елементом палати. Фактично саме вони забезпечують її збереження як державного інституту, приймаючи активну участь у парла­ментській роботі.
Членами палати лордів є також так звані судові лорди, або лорди-юристи, яких призначає монарх здебільшого з числа суддів одного з вищих судів — апеляційного суду, та лорди, які є членами палати на підставах успадкування або довічного призначення і які раніше обіймали певні судові посади. Статус судового лорда має і лорд-канцлер, який являє собою унікаль­ну державно-правову фігуру. Він обіймає ряд судових посад, очолює палату лордів в цілому і є членом кабінету міністрів (уряду), якому підпорядковане державне управління у сфері юстиції. В його особі поєднуються функції органів трьох влад — законодавчої, виконавчої, судової.
Лорди-юристи формально наділені тими ж правами, що й інші члени палати. Але фактично вони не беруть участі в за­гальних засіданнях палати, якщо там не розглядаються питан­ня організації судоустрою і судочинства. Засідання самих лордів-юристів визначаються як форма діяльності вищого су­ду Великобританії — суду палати лордів.
Нарешті, до складу палати лордів входять так звані ду­ховні лорди. Це ієрархи церкви, які репрезентують її тут. На­явність такого представництва в палаті відображає особливий характер зв’язків, що існують між церквою і державою.
Палата лордів парламенту Великобританії — унікальне явище в сучасному державно-політичному житті розвинутих
303

    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>країн. Вона не має вагомих владних повноважень, а її консти­туційне становище чи не найбільш умовне серед усіх верхніх палат парламентів.
Узагальнення зарубіжного досвіду дає підстави висловити наступне. Спільною рисою наведених способів формування верхньої палати парламенту є те, що кожен з них передбачає формування верхньої палати як стримуючої структури в дво­палатному парламенті. Співставляючи способи формування верхніх палат з їх правовим статусом, можна визначити на­ступну закономірність: чим далі процес формування цих палат знаходиться від виборчого корпусу, тим менший обсяг їх ком­петенції. З цього випливає те, що найсильнішими і найвпли-вовішими є ті верхні палати, які обираються прямими вибора­ми, найслабшими — ті, які формуються без участі виборчого корпусу.
Виходячи з зарубіжного досвіду таких же унітарних дер­жав як і Україна, наприклад Італії або Франції де чисельність верхніх палат складають відповідно 33% і 41% від загальної кількості всього парламенту, доцільним для України була б чисельність верхньої палати 120, а нижньої — 180 депутатів.
Формування нижньої палати українського парламенту можна було б здійснювати за пропорційною виборчою систе­мою. Щодо верхньої палати, то цікавим є спосіб, який викори­стовується зараз у Словенії. Мова йде про формування пала­ти, по суті, на корпоративній основі, де б своє представництво мали представники: а) територій (областей), б) великих і се­редніх підприємців, в) осіб, зайнятих за наймом, і «вільних» професій г) селян, які займаються саме сільськогосподарсь­кою діяльністю, д) так званого малого бізнесу, є) різного роду громадських об’єднань і установ, що займаються неприбутко­вою діяльністю. В цьому випадку мають бути застосовані прямі вибори (для територій), непрямі — для обрання пред­ставників зазначених корпорацій (тобто спочатку обираються так звані «вибірники» від області, які на всеукраїнському з’їзді
304
і обирають своїх представників). У наших умовах такий спосіб певною мірою відображав би інтереси широкого кола регіональних представників і суттєво відрізнявся б від спосо­бу формування нижньої палати.
Третє питання присвячено компетенції палат бікамераль-них парламентів.
У державному праві країн з бікамеральними парламента­ми, як правило, повноваження палат розподіляються неодна­ково. Якщо законом передбачена відставка уряду за рішенням парламенту, коли допускається достроковий розпуск депу­татів, то ці правила звичайно відносяться не до обох, а тільки до нижньої палати.
Взагалі право не робить формальних розходжень у ста­тусі і повноваженнях палат, хоча їх реальне становище, як правило, відрізняється. Основне навантаження в законо­давчій роботі зазвичай несе нижня палата, а за верхньою зали­шається узгодження прийнятих рішень. Однак у більшості бікамеральних парламентів повноваження палат виразно не збігаються. Причому ступінь розбіжності може бути різною. В одних випадках значення верхньої палати невелике. Вона існує або як данина традиції (палата лордів у Великобри­танії), або як установа, наділена переважно контрольними по­вноваженнями. Це так звані слабкі верхні палати. Вони, як правило, можуть лише відкласти ухвалення парламентського рішення, з яким не згодні, але не можуть перешкодити йому. Найчастіше це стосується законодавчого процесу. Так, палата лордів британського Парламенту може затримати прийнятий палатою общин білль (законопроект) не більше ніж на рік, а якщо білль — фінансовий, то не більше ніж на місяць (ч. 1 ст. 1 Акта про Парламент 1911 року, ст. 1 Акта 1949 року про зміну Акта про Парламент 1911 року). Польський Сейм може абсолютною більшістю голосів відхилити заперечення Сена­ту проти прийнятого ним закону (ч. З ст. 121 Конституції Польщі).
305
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
В інших країнах існують так звані сильні верхні палати, які характеризується тим, що без їх згоди рішення парламенту не може бути прийнятим. Так, з частини другої розділу 7 статті І Конституції США недвозначно випливає те, що жоден білль не стане законом, якщо не буде прийнятий кожною з палат Конгресу. Те ж витікає з положення ст. 70 італійської Консти­туції: «Законодавча функція здійснюється спільно обома Па­латами».
Водночас кожна з них має деякі власні прерогативи. На­приклад, палата представників у Конгресі США має виключне право готувати і приймати до розгляду законопроекти з фінан­сових питань, а сенату залишається право схвалити прийня­тий представниками (конгресменами) акт або висловити свої заперечення щодо нього. Зате право затверджувати урядові і судові призначення, ратифікувати міжнародні договори нале­жить тільки сенату. В інших випадках палати Конгресу на рівних підставах беруть участь у прийнятті законів і викону­ють інші функції, властиві парламенту.
Змішані випадки також зустрічаються. Так, згідно з ст.45 і 46 французької Конституції, законопроект може без кінця «хо­дити» між Національними зборами і Сенатом (метод «чов­ника»), якщо не втрутиться Уряд, за вимогою якого остаточне рішення й приймається Національними зборами (це не відно­ситься до проектів органічних законів, що стосуються Сенату, за якими згода Сенату необхідна у всіх випадках). Німецький Бундесрат — типова слабка верхня палата, однак ст.81 Основ­ного Закону передбачає випадок, коли потрібний Федераль­ному уряду закон, з яким не згоден Бундестаг, приймається, власне кажучи, Бундесратом.
Спостерігається тенденція, за якою чим менш демокра­тичний порядок формування верхньої палати, тим вона слабкіше. Досвід США, Великобританії, Італії, Франції це підтверджує. Однак це все-таки не більше, ніж тенденція. То­му що є приклади слабких верхніх палат, які сформовані
306
цілком демократично, скажімо, польський Сенат, члени якого обираються безпосередньо громадянами, як і сенатори США або Італії.
Ще одна тенденція, яка випливає з відзначеного характеру різних верхніх палат — коли верхня палата сильна, компе­тенція обох палат збігається цілком або значною частиною і при цьому спеціальні повноваження верхньої палати часом більш значні, ніж нижньої; і навпаки, при слабкій верхній па­латі повноваження палат бувають розведені за предметами ве­дення, причому нижня палата має переваги. Наприклад, у США — типовій країні із сильною верхньою палатою -спеціальні повноваження палат невеликі і взаємно врівнова­жені. Якщо Сенат має права давати згоду на призначення Пре­зидентом посадових осіб і на ратифікацію ним міжнародних договорів, то палата представників першою розглядає біллі, що відносяться до збору державних прибутків. У процедурі імпічменту палата представників користується виключним правом ініціативи, а сенат — виключним правом прийняття рішення. Можна, звичайно, сказати, що повноваження сенату врівноважені повноваженнями палати представників недо­статньо, і з цим важко сперечатися, але визначений баланс все ж є. Стосовно всіх інших питань повноваження верхньої і нижньої палат однакові. Подібні приклади дають Конституції Колумбії і Югославії.
Повноваження палат, як видно, неоднакові. Вони зале­жать від конкретних умов країни, традицій законодавства, по­рядку формування державного апарату тощо. В деяких країнах, у тому числі і в Росії, законопроекти вносяться тільки в нижню палату і спочатку розглядаються тільки там, а в США вони можуть вноситися в будь-яку палату і розглядатися кож­ною з них. У США посадову особу, що очолює прокуратуру (він же міністр юстиції), призначає президент тільки після згоди сенату, причому необхідно 2/3 голосів, а в іншій прези­дентській республіці (Бразилії) такої згоди не потрібно, у
307
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Росії голову Центрального банку призначає на посаду і звільняє нижня палата (Державна Дума), а в Бразилії — Сенат. Різноманітність у вирішенні таких питань величезна. Але тут простежується певна загальна тенденція, яка має бути вра­хована при формуванні парламенту. Вона полягає в тому, що формування органів, які безпосередньо впливають на гро­мадську думку (наприклад, загальнодержавних рад з радіомовлення і телебачення), здійснюються не одним орга­ном, а за згодою органів, що представляють різні гілки влади. Це часто також відноситься до загальнодержавних централь­них органів контролю, до вищих органів суддівського само­врядування, які здійснюють рішення кадрових і інших ор­ганізаційних питань діяльності суддів і судів (вищим радам магістратури й ін.).
На компетенцію верхніх палат, окрім способу формуван­ня, певним чином впливає і термін повноважень (так званий термін легіслатури) членів верхніх палат. Так, у конгресі США членів нижньої палати обирають на два роки, а верхньої — на шість. У парламенті Австралії — відповідно на три і шість років, у Чехії і Японії — на чотири і шість, у Франції — на п’ять і дев’ять.
Однак головною особливістю парламентів з різними термінами повноважень палат є те, що склад верхніх палат ча­стково оновлюється. У США і Чехії кожні два роки оби­рається третина членів сенату, у Франції це відбувається кожні три роки. В Австралії та Японії кожні три роки онов­люється половина складу верхніх палат. На думку теоретиків зарубіжного парламентаризму, такий порядок має на меті за­безпечити спадковість у роботі представницького органу.
Принцип часткового переобрання членів верхніх палат створює їм певні організаційно-функціональні переваги перед нижніми палатами в процесі парламентської діяльності. Ці пе­реваги можуть мати суттєве значення, наприклад, коли верхня палата відхиляє законопроект, прийнятий нижньою палатою
308
незадовго до закінчення терміну її повноважень. Природно, що немає ніяких гарантій вчасного узгодження цього законо­проекту палатами. Ще більш проблематичним є повторне прийняття законопроекту новим складом нижньої палати. В умовах часткового переобрання верхня палата набуває якості постійного елементу парламентської побудови.
У ряді країн, де верхні палати повністю або частково фор­муються на основі виборчих процедур, встановлені однакові терміни повноважень обох палат. У Бельгії, Іспанії, Нідерлан­дах, Польщі, Румунії, Хорватії, Швейцарії і Югославії — це чо­тири роки, в Італії та Ірландії — п’ять років.
Таким чином, наведене вище свідчить, що палати бікаме-ральних парламентів можуть бути наділені різним обсягом компетенції, але це має на меті посилення ефективності робо­ти парламенту. Кожна з наведених вище моделей виправдовує себе в тій країні, де вона застосовується. Тому абсолютизувати розглянуті риси парламентської побудови не слід. Значення їх треба пов’язувати з більш загальними факторами, що супрово­джують державно-правовий розвиток тієї чи іншої країни. Зрештою, форми парламентської організації та діяльності завжди наповнюються певним суспільно-політичним змістом.
Стосовно компетенції палат, через призму побудови дво­палатного парламенту, можна висунути таку правову новелу. Законодавча ініціатива може бути спрямована до верхньої чи нижньої палати. Щодо прийняття законів палати мають теж рівні права, але прийняте рішення повинно бути ухвалене 1/3 голосів іншої палати. Президент не може призначити Гене­рального прокурора, голову Національного банку, міністра внутрішніх справ та міністра оборони без згоди нижньої пала­ти. Ратифікація міжнародних договорів — виключна компе­тенція нижньої палати. Всупереч існуючій практиці, на нашу думку, пріоритет щодо фінансових питань слід надати верхній палаті, яка виражає інтереси регіонів та певних професійних і бізнесових кіл. Найбільш важливі рішення приймаються 3/4
309
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХ    продолжение
–PAGE_BREAK–КРАЇН
голосів від усього складу Верховної Ради. Такими питаннями є: внесення змін до Конституції України, призначення всеук­раїнського референдуму, оголошення за поданням Президента стану війни і укладання миру, ухвалення застосування Зброй­них Сил, усунення Президента з посади в порядку імпічменту, призначення третини складу Конституційного Суду України. Якщо нижня палата перестає функціонувати, можливе тимча­сове делегування її повноважень верхній палаті, і навпаки.
Розглядаючи четверте питання, особливу увагу слід звер­нути на зміст депутатського мандата, який складається з депу­татського 1) імунітету та 2) індемнітету.
1. Треба зазначити, що депутатський імунітет — це право парламентаря користуватися захистом з боку представниць­кого органу від арешту і деяких інших процесуальних дій, пов’язаних з обмеженням особистих прав і свобод, а також від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи та відповідного звинувачення. Зміст і обсяг депутатсь­кого імунітету в різних країнах неоднаковий, але ніде він не має абсолютного характеру.
В деяких країнах депутати користуються імунітетом лише під час парламентських сесій. У Бельгії і Люксембурзі розгляд кримінальної справи депутата може бути припинений на період сесії за вимогою палати, а сам депутат тимчасово звільнений. В Японії депутат, заарештований у канікулярний період, повинен бути безумовно звільнений за рішенням пала­ти. У Франції депутат, переслідуваний за вчинення злочину у період між сесіями, може бути заарештований лише з санкції бюро палати.
В багатьох країнах депутат позбавляється імунітету у ви­падку затримання його на місці злочину. Арешт депутата в та­кому випадку здійснюється без санкції парламенту. У Фінляндії арешт депутата і порушення проти нього криміна­льної справи без санкції парламенту можливі у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбаче-
310
но позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців. У Швеції дозволу парламенту на арешт і переслідування депута­та не потрібно, якщо відповідна міра покарання визначена у два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії -п’ять років позбавлення волі. Проте і в таких випадках парла­менти можуть до винесення судом вироку вимагати звільнен­ня депутатів, посилаючись на наявність у них імунітету.
Статус депутата в англомовних країнах мало чим відрізняється від юридичного становища звичайних громадян. У Великобританії депутат не може бути позбавлений волі без санкції палати громад у зв’язку з цивільним процесом у суді (відомо, що в деяких країнах закон припускає позбавлення волі банкрутів та боржників) у період сесії і сорока днів до її початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв’язку з порушенням і розсліду­ванням кримінальної справи. Зокрема, для арешту парламен­таря тут достатньо формальної згоди голови палати. Ана­логічні або близькі за змістом положення містяться в праві інших країн, що сприйняли засади британської консти­туційної системи.
У США депутатський імунітет зафіксовано в розділі шос­тому СТ.1 Конституції. Тут, зокрема, записано, що «сенатори і представники… в усіх випадках, крім зради, тяжкого криміна­льного злочину і порушення миру, не можуть бути заарешто­вані під час присутності на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повернення з неї».
2. Щодо індемнітету, то цей термін має два значення.
2.1. Перше значення — ^відповідальність за висловлення й інші дії при реалізації свого мандата: у палаті, у комітеті (комісії), в інших випадках, коли висловлення носить публічний характер, а також за зміст внесених проектів за­конів і інших рішень, за голосування, питання і запити, ви­правлення і т.п. Приведемо кілька прикладів нормативного встановлення індемнітету.
311
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Іспанська конституція в ч. 1 ст. 71 передбачає більш широ­кий обсяг індемнітету: «Депутати і сенатори будуть користува­тися недоторканістю за думки, висловлені при здійсненні своїх функцій» (тобто не тільки в стінах палати), а Регламент Сенату 1982 року йде ще далі: «Сенатори будуть користувати­ся, навіть після припинення свого мандата, недоторканністю за думки, висловлені в парламентських документах, і за голо­сування при здійсненні своєї функції». Тобто захист іспансь­ких сенаторів у цьому плані носить абсолютний і довічний ха­рактер.
Основний закон ФРН формулює принцип індемнітету не настільки беззастережно. Згідно з ч.і його ст.46 «депутат ні в який час не може переслідуватися ні в судовому, ні в дис­циплінарному порядку чи навіть притягатися до відповідаль­ності поза Бундестагом за своє голосування чи за висловлен­ня, зроблене в Бундестазі чи в одному з його комітетів. Це не відноситься до наклепницьких образ».
Варто згадати ще одну гарантію для парламентарів, перед­бачену конституційним правом ряду країн, що близька як до індемнітету, так і до імунітету. Мова йде про право відмовля­тися від надання показань у якості свідка. Наприклад, ст.79 Конституції Словацької Республіки говорить: «Депутат може відмовитися свідчити в справах, про які довідався при здійсненні своєї функції, навіть і тоді, коли вже перестав бути депутатом». Ще більш широко сформульована дана гарантія в Основному законі Німеччини, згідно з ст.47 якого «депутати мають право не давати показань щодо осіб, що довірили їм як депутатам які-небудь факти або яким вони в цій якості довіри­ли факти, а також про самі такі факти. У межах такого права при відмові від дачі показань виїмка документів не допус­кається».
«Соціалістичне» державне право звичайно не передбачає такої гарантії для депутатів, як індемнітет. У Китаї Закон про організацію Всекитайських зборів народних представників пе-
редбачив її тільки для тих депутатів, що входять до складу Постійного комітету ВЗНП.
У палаті громад Великобританії й у деяких інших парла­ментах існує поняття «злочин проти парламенту», що най­частіше виявляється в нешанобливому ставленні, неповажно­му відношенні до колеги по палаті чи до всієї палати. Скарга на таку поведінку розглядається спочатку в комітеті з привілеїв Палати громад, а потім передається на пленарне засідання Палати, котра у випадку доведеності діяння прий­має рішення щодо міри покарання винного. Такою мірою мо­жуть бути попередження, догана, тимчасове відсторонення від участі в роботі Палати, ув’язнення, виключення зі складу Па­лати. У США й Італії палати формулюють тільки звинувачен­ня у злочині проти парламенту; а потім справа передається до звичайного суду.
2.2. Інше значення терміна “індемнітет”, яке можна зустріти в конституціях і інших актах, — це винагорода парла­ментаря. Воно може складатися з різного роду виплат: платні, компенсацій витрат на утримання допоміжного персоналу, проїзду, використання засобів зв’язку тощо. Вже Конституція США встановила в розд.6 ст.І, що «сенатори і представники будуть за свої послуги одержувати компенсацію, обумовлену законом і яка виплачуватиметься Казначейством Сполучених Штатів». У 1848 році депутатська винагорода була встановле­на у Франції, у 1911 році — у Великобританії.
У суспільстві з цього приводу виникали дискусії. «Соціалістична» доктрина народного представництва виходи­ла з того, що депутат, як вказувалося вище, повинен керувати державою, не залишаючи своєї основної роботи: депутатська функція розглядалася як неосновна, здійснювана після вико­нання «уроку» продуктивної роботи (В.І. Ленін), а отже, не підлягала особливій оплаті, не вважаючи відшкодування ви­никлих витрат або втраченого заробітку. Наприклад, у ст. 80 кубинської Конституції сказано: «Положення депутата не пе-

312
313
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
редбачає ні особистих привілеїв, ні матеріальних вигод. Депу­тати Національної Асамблеї Народної Влади будуть сполуча­ти депутатські функції зі своїми звичайними обов’язками і за­дачами. У тій мірі, в якій це необхідно для депутатської діяль­ності, вони будуть користуватися неоплачуваною відпусткою й одержувати винагороду, еквівалентну їх заробітній платі і додатковим витратам, що вони несуть у зв’язку з виконанням депутатських обов’язків”.
У демократичних же країнах, де парламентар реально бере участь в ініціюванні, розробці і прийнятті найважливіших дер­жавних рішень, така діяльність вимагає від нього про­фесіоналізації і значних матеріальних витрат. Парламентар має потребу в консультаціях фахівців, які безкоштовно їх не надають, йому необхідне постійне проживання в столиці, часті поїздки до виборців, систематичне користування зв’язком і т.д. Тому парламентська винагорода, ще й до того ж висока, розглядається нині як нормальне явище.
Винагорода французького парламентаря в три рази більша середнього рівня заробітної плати. Плюс до цього він одержує фіксовані суми, що дорівнюють 1/4 винагороди, на наймання житла і службові витрати. Держава оплачує послу­ги двох помічників і секретаріату депутата. Він може 40 разів на рік безкоштовно злітати у свій виборчий округ і назад і без­коштовно користуватися телефонним та поштовим зв’язком.
У США винагорода членів Конгресу також багаторазово перевищує середній рівень заробітної плати. У 1993 році кон­гресмени і сенатори одержали по 10 750 доларів на місяць при тому, що середня заробітна плата шахтаря складала 2660 до­ларів, а в робітників у промисловому виробництві — менше 2 тис. доларів. Правда, це порівняння, наведене газетою, не зовсім показове. Член Конгресу повинен володіти значно більш високою кваліфікацією, ніж промисловий робітник. Порівнювати, напевно, треба було б із середнім прибутком усіх тих, хто живе на заробітну плату. Американські парламен-
314
тарі також отримують кошти на утримання свого допоміжно­го апарату, причому сенатори розміщують свої канцелярії як у Вашингтоні, так і в столиці того штату, у якому обрані. Пока­зовим є те, що в сенаторів розмір виплат залежить від чисель­ності населення штату, який він представляє. Конгресмени от­римують на це суму, яка більша в 3,7 від їхнього окладу (бри­танські парламентарі — 1,3). Членам Конгресу США надають­ся безкоштовно транспорт, у тому числі при зарубіжних поїздках, і зв’язок, а також медичне обслуговування. Сенатор від великого Штату коштує платникам податків більше 1 млн. доларів на рік.
Якщо порівнювати винагороди парламентарів з утриман­ням членів урядів, то, наприклад, у Великобританії депутати Парламенту одержують 49% від окладу члена Кабінету чи 69% від окладу молодшого міністра.
У ряді країн, включаючи США, парламентарі, які досягли визначеного віку (він коливається від 45 до 65 років) і безу­пинно входили до складу парламенту визначене число років (починаючи звичайно з 8—10 років), одержують право на спеціальну пенсію, виплачувану незалежно від пенсій за інши­ми підставами.
Таким чином, виходячи з зарубіжного досвіду при зміненні депутатського імунітету в Конституції України, мож­на було б узяти за зразок розділ 6, статті 1 Конституції США в якій зазначено, що «сенатори і представники… в усіх випадках, крім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення ми­ру, не можуть бути заарештовані під час присутності на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати і під час повер­нення з неї». Інший можливий варіант — коли право позбавити депутата недоторканності має не взагалі парламент або палата, а керівні органи парламенту (палати), голова парламенту та віце-спікери. Вважаємо, що запропоновані варіанти могли б сприяти більшій відповідальності українських народних об­ранців перед виборцями.
315

С.К.Бостан, С.М.Тимченко
/>/>Щодо індемнітету, то в ч.2, статті 80 Конституції України його поняття вживається у значенні «невідповідальність за ре­зультати голосування або висловлювання в парламенті та йо­го органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». Ми погоджуємося з таким формулюванням, але вважаємо що положення даної норми необхідно дещо конкретизувати, до­давши до 4.2 статті 80 “… словесно, або іншими діями”. Це, на нашу думку, має стримувати депутатів від сварок та інших дій, які порушують нормальну роботу Верховної Ради.
IV.     продолжение
–PAGE_BREAK–ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Амеллер М. Парламенты.-М.,1967.
Білецька І. Канада: Парламент у системі розподілу
функцій влади // Віче.-1997.-№1.-С.142-147.
Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми те­
орії та практики. — Чернівці: Рута, 1998.
Карпикова КС. Итальянский парламент.-М.,1965.
Круглоголов М.А. Парламент Французской республи-
ки.-М.,1988.
Маклаков В.В. Парламенты стран — членов Европей­
ского со юза. -М., 1994.
Марисюк К. Парламент Канади // Право Ук­
раїни.- 1999.-№7.
Чиркин В.Е. Очерки парламентского права.-М.: ИГП
РАН, 1993.
Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм.-К.,1993.
Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави.-К., 1995.
316
ТЕМА5.3. ОРГАНИВИКОНАВЧОЇВЛАДИВ ЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>. Конституційно-правовийстатусглавидержавиіпорядок заміщеннянимпосади. 2. Місцеурядувсистемівладиза­рубіжнихкраїн.
В/>иконавчі органи — це сукупність установ, які здійсню­ють політичну й адміністративну функції.
У цій системі головне місце займає глава держави .
§1. Конституційно-правовийстатусглави-державиіпорядокзаміщеннянимпосади
Глава держави має за конституцією великі повноваження в сфері зовнішньої і внутрішньої політики, є носієм виконав­чої влади і вищим представником держави в міжнародних відносинах. Пост глави держави обіймає одна особа, але існує і т.зв. «колективний глава держави», наприклад, як у Швей­царії, де такі функції виконує союзна рада (7 чоловік). У мо­нархіях може бути так звана регентська рада, яка виконує функції глави держави при неповнолітньому спадкоємцеві престолу. Статус глави держави певною мірою визначається типом глави держави — “монарх” або президент.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Монарх — це особа, влада якого юридично непохідна від якої-небудь іншої влади. Він володарює (обмежено або абсо­лютно) за власним правом і вважається джерелом всієї дер­жавної влади. Влада монарха спадкова (престолонаслідування відбувається в певній послідовності, закріпленій в Консти­туції або інших документах). Існують кілька систем престоло­наслідування:
♦ салічна — владу успадковують тільки чоловіки;
317
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
/>/>/>/>кастильська — перевага віддається чоловікам, але як­
що немає спадкоємців по чоловічій лінії, главами дер­
жави можуть бути і жінки;
австрійська — подібна до кастильської, тільки чоловік
вище за жінку у всіх рівнях спорідненості;
шведська — чоловік і жінка користуються однаковими
правами;
арабська — глава держави може бути обраний з будь-
якого члена королівської сім’ї.
Монарх має права і прерогативи, його особа недоторкана. Грошове утримання монарха: особисті гроші від майна і влас­ності (особистий прибуток) плюс цивільний прибуток (гроші з бюджету за так званим цивільним листом на діяльність мо­нарха), який визначає компетентний орган.
Президент: його головна відмінність від монарха в тому, що цей пост виборний і перебування на ньому обмежене в часі.
Системи обрання президента:
прямі вибори без участі парламенту (Мексика, Бра­
зилія, Перу, Коста-Ріка, Франція, Південна Корея, всі змішані
поліархії);
непрямі вибори:

в президентських поліархіях (США, Аргентина).
багатоступеневі вибори в парламентарних поліархіях
з обраним главою держави.
а)обрання президента парламентом (в голосуванні беруть
участь тільки депутати) — Туреччина, Ліван, Ізраїль;
б)обрання президента виборчою комісією (депутати плюс
представники органів місцевого самоврядування, адміністра­
тивних одиниць) — Італія, Естонія;
в)обрання президента виборчою колегією (депутати пар­
ламенту союзу плюс представники суб’єктів федерації) –
Німеччина.
Терміни повноважень. Аргентина, Бразилія, Фінляндія ат ін. — 6; ФРН, Індія, Камерун, Франція, більшість президентів
318
постсоціалістичних держав — 5; США, Колумбія, Коста-Ріка та ін. — 4, Латвія — 3 роки.
Повноваження глави держави. Серед основних повнова­жень глави держави слід виділити:
1.Представницькі (в міжнародних відносинах, ведення
переговорів);
Повноваження щодо діяльності парламенту (скликан­
ня і закриття сесій, розпуск тощо);
Повноваження у сфері законодавства;
Повноваження військового і надзвичайного характеру;
Повноваження у сфері правосуддя.
§2. Місцеурядувсистемівладизарубіжних
    продолжение
–PAGE_BREAK–країн
Відносини між урядом і парламентом складаються залеж­но від форми правління.
У парламентарних країнах глава держави здійснює свої повноваження через уряд. У президентських республіках він є главою уряду. Відносини уряду і політичних партій тісно взаємопов’язані, особливо в парламентарних країнах, оскільки уряд спирається на партійну більшість у парламенті.
Порядок формування уряду. Основними способами фор­мування уряду є:
позапарламентський — у президентських поліархіях, де
джерелом формування є виборчий корпус, оскільки уряд фор­
мується президентом позапарламентським шляхом (США,
країни Латинської Америки та тропічної Африки);
парламентський — у парламентарних «республіках»,
вищий представницький орган безпосередньо формує уряд і
може примусити його піти у відставку;
змішаний — характерний для змішаних поліархій, де у
формуванні уряду беруть участь і парламент, і президент.
У парламентарних країнах є дві процедури формування уряду:
319
С. К. Бостан, С, М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Італія, Греція — глава держави призначає голову уряду
(прем’єр-міністра) і за пропозицією останнього призначає
інших членів уряду. Після його утворення він повинен зверну­
тися до парламенту з метою отримання вотуму довіри
(т.зв. інвеститура уряду);
Німеччина, Японія — з висунутих кандидатур обира­
ють главу уряду, який формує кабінет уряду і затверджує ці
кандидатури в парламенті.
Глава уряду. В країнах використовуються різні назви:
Великобританія та країни співдружності — прем’єр-
міністр;
ФРН, Австрія — канцлер;
♦Італія — голова ради міністрів тощо.
Повноваження уряду:
і. управління державним апаратом;
виконання законів;
контроль (певною мірою) над законодавчою
діяльністю парламенту через те, що уряд а) є головним джере­
лом законодавчої ініціативи; б) має вирішальний вплив на за­
конодавчий процес;
нормотворча діяльність уряду:
♦видає підзаконні акти;
♦видає нормативні акти по прямому або непрямому
уповноваженню парламенту — інституту делеговано­
го законодавства;
складання і виконання бюджету;
здійснення зовнішньої політики.
ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Підготувати за бажанням реферат на одну з пропонованих тем:
1.Загальне і особливе в конституційно-правовому статусі глав держав із республіканською формою правління.
    продолжение
–PAGE_BREAK–320
2.Загальне і особливе в конституційно-правовому статусі урядів держав із різними формами правління.
Завдання 2. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, вирішить наступні задачі:
Задача №1. Президенту Республіки Угорщина була зроб­лена складна операція на серці. Це призвело до тимчасового невиконання ним своїх обов’язків протягом 75 днів, але після цього терміну він був змушений залишитися у лікарні ще на З тижні.
Як у цьому випадку, згідно з Конституцією Угорщини по­винні розвиватися подальші події?
Задача №2. На загальних державних виборах 1989 року кандидатом на пост президента Італії виступав Луїджи Плачідо 1950 року народження, голова автомобільного кон­церну.
Чи може він бути обраним президентом країни? Дайте конституційно-правову оцінку цієї ситуації.
Задача №3. Віце-президент СІЛА заміняв Президента на його посту один рік і 11 місяців. Після цього він був обраний Президентом США. Після закінчення терміну президентства він знову висунув свою кандидатуру на пост Президента США. Це було оскаржено, тому що він вже третій раз претен­дував на президентство.
Чи може ця особа у конкретному випадку бути обраною Президентом США? Аргументуйте свою відповідь.
Завдання 3. Продовжувати поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:
Виконавчі органи — це…
Монарх — це…
Цивільний лист — це…
Президент — це…
Інвеститура уряду — це…
Інтерпеляція — це…
321
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>/>®III. СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Уряди в зарубіжних країнах
ПЛАН
Структура і організація урядів у зарубіжних країнах.
Юридичний і фактичний статус урядів зарубіжних
країн.
Функції уряду в зарубіжних країнах.
Парламентський контроль за діяльністю урядів.
Методичнірекомендаціїдосемінарського
заняття
Семінарське заняття проводиться у вигляді доповідей згідно плану семінару. Доповідь на 8-10 хв. необхідно готува­ти за допомогою рекомендованої літератури і вказівок викла­дача, які були зроблені на лекції. Метою заняття є поглиблен­ня, конкретизація і систематизація знань отриманих з цієї про­блемі у процесі підготовки до семінару.
При розкритті першого питання слід звернути увагу на те, що за структурою уряду виділяються дві його системи, які ха­рактеризуються наступними рисами:
континентальна система — до складу уряду входять
всі глави центральних відомств із загальнонаціональною цен­
тральною юрисдикцією (континентальні країни, а також
США). За цією системою до складу уряду входить максималь­
на кількість вищих посадових осіб, але при цьому утворюють­
ся відповідні президії, у Італії, наприклад, Рада міністрів;
англосаксонська (Великобританія та частина держав
співдружності):
♦ вищий виконавчий орган державної влади консти­туцією не визнається і юридично вважається незакон­ним. У всіх цих країнах кабінет існує на основі звичаю;
322
♦ до складу кабінету входять не всі глави центральних відомств, а лише найважливіші з них.
Континентальна й англосаксонська системи є найбільш розповсюдженими, але аж ніяк не універсальними урядовими структурами. Існує низка різновидів урядової організації, що поєднують у собі риси названих систем, або мають свою влас­ну специфіку.
У Новій Зеландії юридично вищим виконавчим органом державної влади є виконавча рада, що представляє собою копію британської таємної ради. На практиці ж усі повнова­ження з управління країною зосереджені в руках кабінету, що існує на основі звичаю. Виконавча рада складається з міністрів і очолюється генерал-губернатором, який формально вва­жається главою виконавчої влади. У дійсності виконавча рада лише оформлює рішення кабінету. Конституція ж ігнорує існування повновладного кабінету. Аналогічна система засто­совується в Австралії.
В багатьох сучасних зарубіжних країнах спостерігається тенденція до звуження складу уряду. Сьогодні чисельний склад урядів коливається від 6 до 20 членів. У цьому знаходять своє вираження процеси економічної централізації, що неми­нуче породжують те, що державознавство називає «концент­рацією керівництва».
Важливим доповненням кожного уряду є допоміжний апа­рат.
Первісною формою допоміжного апарату були різного ро­ду комітети і комісії, що створювалися при уряді. В міру ус­кладнення державних функцій і розширення сфери їх дії зро­став і ускладнювався допоміжний апарат.
У Великобританії допоміжний урядовий апарат має яск­раво виражену специфіку. Англійські урядові комітети підрозділяються на дві основні групи:
1. Постійні комітети, що засновуються кабінетом з найбільш важливих питань і очолюються звичайно провідни­ми міністрами.
323
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>2. Тимчасові комітети, що створюються кабінетом у міру потреби з усіляких питань. Очолюються вони також членами кабінету.
Склад постійних і тимчасових комітетів визначається прем’єр-міністром. Особливість їх правового статусу полягає в тому, що вони виступають від імені кабінету, який делегує їм відповідні повноваження. Комітети не тільки готують для кабінету проекти постанов, але і самі приймають важливі рішення.
Американська система організації урядового допоміжного апарату є до деякої міри логічним завершенням англійської системи. Державна практика США прийшла до необхідності стабілізації тимчасових і постійних допоміжних установ, що на підставі Акту про реорганізацію 1939 року були об’єднані у визначену систему органів. Вона отримала назву Виконавчий апарат при президенті (ВАП). Правові основи діяльності ор­ганів ВАПу ті ж самі, що і в Англії — вони наділяються делего­ваними повноваженнями президента.
Глава уряду (прем’єр-міністр, канцлер, голова ради міністрів, а в президентських поліархіях — президент) у сучас­них країнах є центральною політичною фігурою і має вели­чезні повноваження.
Президент володіє в них не меншими, а інколи і більшими повноваженнями, ніж парламентарний прем’єр-міністр.
Прем’єр-міністр поєднує у своїх руках функції лідера партії і глави наймогутнішого органу державної влади. Він призначає і зміщує членів уряду. Міністри, хоча це не записа­но в жодній конституції, зобов’язані беззаперечно підкорятися главі уряду. Якщо який-небудь міністр не згодний з думкою прем’єра, то він повинен або відмовитися від своєї думки, або піти у відставку. Будь-яка заява прем’єр-міністра вважається офіційною і не може критикуватися членами уряду. У той же час жоден міністр не може привселюдно висловлюватися без дозволу глави уряду.
324
При прийнятті рішень думка прем’єра є визначальною. Він відіграє головну роль у розробці політичної лінії уряду, має у своєму розпорядженні право одноосібно приймати рішення з найважливіших державних питань.
Друге питання присвячено юридичному і фактичному статусу урядів у зарубіжних країнах. При ознайомленні з цією проблемою слід пам’ятати, що визначення фактичного обсягу повноважень урядів зарубіжних країн не може бути здійснене за допомогою аналізу лише конституційних текстів. Для цього необхідно досліджувати реальну діяльність уряду. Для всіх країн характерний розрив між юридичним і фактичним стату­сом уряду.
За загальним правилом в унітарних державах предметна компетенція уряду не визначається, тому що законодавець ви­ходить із припущення про те, що межі між виконавчою, законо­давчою і судовою владою очевидні. Більш того, багато за­рубіжних конституцій усі виконавчі повноваження вручають главі держави, хоча фактично вони завжди здійснюються уря­дом. Деякі конституції наділяють уряд виключно дорадчими функціями, конструюючи його як певний консультативний ор­ган при главі держави. У ряді зарубіжних конституцій коротко визначається компетенція уряду. Так, ст.20 Конституції VФранцузької Республіки говорить: «Уряд визначає і здійснює політику Нації. У його розпорядженні знаходяться адміністра­тивні органи і збройні сили». Однак у сучасній Франції майже вся реальна державна влада зосереджена в руках президента. У деяких країнах (наприклад, Панама) конституції містять статті, що встановлюють предметну компетенцію уряду, але пе­реліки наведені ними, носять формальний характер.
У державах з федеративною формою державного устрою повноваження уряду, за винятком, наприклад, Швейцарії та­кож, не визначаються. Конституції цих країн обмежуються розмежуванням компетенції між союзом і суб’єктами феде­рації.
325
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Фактичне становище уряду в зарубіжних країнах не може бути абсолютно точно визначеним оскільки межі здійснення владних функцій органом, що є головним інструментом здійснення влади, дуже рухливі і мінливі.
В унітарних країнах обсяг повноважень уряду встанов­люється в процесі здійснення владних функцій усіма вищими органами державної влади. У федеративних державах при де­мократичному режимі обсяг повноважень уряду залежить не тільки від фактичного розмежування функціональної і пред­метної компетенції вищих органів державної влади, але і від розподілу компетенції між союзом і суб’єктами федерації. Уряд федеративної держави у сфері здійснення зовнішніх функцій має такі ж повноваження, як і уряд унітарної держа­ви. У сфері ж здійснення внутрішніх функцій обсяг повнова­жень федеративного уряду вужчий, ніж унітарного.
У системі вищих органів влади зарубіжних держав уряд є найбільш активним і динамічним елементом, найменшою мірою підданим правовій регламентації. Він фактично стоїть над усіма іншими вищими органами держави. Не будучи підконтрольним, уряд сам має можливість визначати обсяг своїх повноважень.
Третє питання присвячено характеристиці найважливіших функцій урядів зарубіжних країн. Серед них однією з основних є управління державним апаратом. Уряд не тільки відіграє вирішальну роль у справі комплектування всього державного апарату, але і здійснює керівництво його діяльністю. Сучасний державний апарат, пристосований для здійснення різно­манітних державних функцій, не тільки численний, але і дуже складний в організаційному відношенні. Уряд, який є насампе­ред політичною установою, направляє і координує діяльність державного апарату через міністерства, департаменти, штаби й інші відомства. Стосовно державного апарату уряд виступає як центр, який на підставі отриманої ним інформації приймає рішення, що здійснюються різними ланками цього апарату.
326
Виконання законів у відповідності до конституції — одна з найважливіших функцій уряду. Подібне твердження є аксіомою для класичного державознавства, що суворо дотри­мується принципу поділу влади. Відповідно до традиційної те­орії уряду довіряється виконавча влада, тобто йому ставиться в обов’язок піклуватися про належне виконання законів, прийнятих парламентом.
Уряди в зарубіжних країнах все більше займаються нор-мотворчою діяльністю і активно проникають у сферу винятко­вої компетенції парламенту. ‘«Контроль» над законодавчою діяльністю парламенту фактично перетворився в самостійну функцію уряду. Цей контроль здійснюється за двома головни­ми напрямками.
По-перше, уряд є головним джерелом законодавчої ініціативи. У президентських поліархіях ця сторона діяльності уряду носить більш стриманий характер, що пояснюється відсутністю парламентської відповідальності і пов’язаним з нею непарламентським способом формування уряду. У парла­ментарних країнах уряд є фактично єдиним суб’єктом законо­давчої ініціативи.
По-друге, уряд впливає на законодавчий процес. У прези­дентських республіках уряд здійснює цей контроль меншою мірою і в інших формах, ніж у парламентарних країнах, але він усе-таки досить ефективний. За загальним правилом у прези­дентських республіках уряд використовує для цього право ве-та і безпосередні контакти з парламентарями. Партійні фракції відіграють значно меншу роль, у той час як у парла­ментарних країнах саме фракції є головним засобом, за допо­могою якого уряд контролює законодавчий процес.
Нормотворча діяльність уряду є одним з основних на­прямків його роботи. Уряд — автор більшої частини норматив­них актів, що діють у будь-якій зарубіжній державі.
Нормотворча діяльність уряду здійснюється за трьома напрямками:
327
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Уряд видає різного роду нормативні акти на основі й
для виконання парламентських законів. Мова йде про норма­
тивні акти, прийняті з питань, що не входять, як правило, до
сфери виняткової компетенції парламенту. Урядові акти цієї
групи носять підзаконний характер.
Уряд видає нормативні акти за прямим чи непрямим
уповноваженням парламенту. Таке уповноваження на видан­
ня нормативних актів може бути прямо виражене в парла­
ментському законі або опосередковано, коли закон сформуль­
ований нечітко. У Франції такі закони називаються «закона-
ми-рамками», в англосаксонських країнах — «кістяковим зако­
нодавством». Уряд у такий спосіб отримує уповноваження на
видання нормативних актів з предметів правового регулюван­
ня, що відносяться до виняткової компетенції парламенту.
Парламент у цьому випадку делегує уряду свої повноваження
прямо або опосередковано.
3.Уряд видає нормативні акти, що містять у собі загальні
правила поведінки з питань, котрі складають виняткову ком­
петенцію парламенту, без будь-якого уповноваження з боку
останнього. Парламенту надається право мовчазного погод­
ження із вторгненням уряду в сферу його повноважень.
Другий і третій види нормотворчої діяльності уряду — де­леговане законодавство — у сучасну епоху є головними форма­ми його нормотворчої діяльності.
У Великобританії делеговане законодавство отримало ши­роке поширення і здійснюється всіма ланками урядового апара­ту. Суб’єктами цього законодавства є міністри, що мають право передавати своє право на видання нормативних актів главам підлеглих їм установ і відомств, що у свою чергу можуть переда­вати це право відомствам нижчого рівня, у результаті чого ви­никає багатоступенева субделегація. Суб’єктами делегованого законодавства є також органи місцевого управління.
Акти делегованого законодавства у Великобританії за своєю кількістю набагато перевершують парламентські зако-
328
ни. Парламентський і судовий контроль над делегованим за­конодавством, що юридично існує у Великобританії, на прак­тиці застосовується слабко.
У США делеговане законодавство здійснюється як прези­дентом, так і главами виконавчих департаментів і численних федеральних агентств. Укази, накази, прокламації, військові накази, директиви, регламенти, які видаються в такому поряд­ку, володіють такою ж юридичною чинністю, як і акти конгре­су. Межі делегованого законодавства не встановлені.
У VФранцузькій Республіці основними суб’єктами деле­гованого законодавства є президент, прем’єр-міністр і міністри, які видають ордонанси, декрети, рішення, постанови, циркуляри, інструкції, регламенти і т.д. Делеговане законодав­ство у Франції не тільки за своїм обсягом і значимістю переви­щує нормотворчу діяльність парламенту, але і важко контро­люється.
Складання і виконання бюджету є власне урядовим повно­важенням, оскільки роль парламенту в цьому процесі фактич­но номінальна. Складання прибуткової і видаткової частин бюджету здійснюється різними адміністративними відомства­ми, а остаточний проект представляється на затвердження уряду міністерством фінансів. Проходження проекту бюджету через парламент іноді являє собою чисто формальну процеду­ру, тому що прийняття поправок і доповнень до нього — явище досить нечасте. Парламент лише затверджує бюджет, складе­ний урядом. Після затвердження бюджет повністю виходить зі сфери діяльності парламенту, його виконання цілком зосеред­жується в руках уряду і підпорядковано його адміністративно­му апаратові. Формально належне парламенту право контро­лю за виконанням бюджету не завжди ефективне.
Здійснення зовнішньої політики в сучасних зарубіжних країнах насамперед входить до компетенції уряду. Глава дер­жави в парламентарних країнах у сфері міжнародних відносин помітної ролі не відіграє. Відносно парламенту, то йому відво-
329

С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВО    продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>дяться лише деякі контрольні функції, оскільки він не має можливості впливати на зовнішньополітичний апарат, який цілком підконтрольний уряду. Навіть найсильніші зарубіжні парламенти можуть впливати лише на розробку зовнішньо­політичних доктрин, але не на їх практичне застосування.
Уряд контролює і спрямовує діяльність всіх органів та інститутів, за допомогою яких здійснюються зовнішньо­політичні функції держави. Він комплектує дипломатичний і консульський апарат, визначає контингенти збройних сил, ке­рує діяльністю органів закордонної розвідки, веде міжнародні переговори й укладає міжнародні договори й угоди.
Повноваження уряду дуже великі і їх здійснення навіть у звичайних умовах мало піддається законодавчій регламен­тації. В умовах надзвичайного стану, що вводиться прокла­мацією чи наказом глави держави, ці повноваження набувають жорсткого характеру.
Надзвичайний стан має своїм наслідком призупинення дії конституційних прав і свобод, конституційних і процесуаль­них гарантій. Приводом для введення надзвичайного стану є війни, страйки, внутрішні безладдя тощо. Умови застосування урядом надзвичайних повноважень докладно регламентують­ся. Наприклад, за Конституцією Індії Президент Індійської Республіки може ввести надзвичайний стан у наступних ви­падках: якщо безпеці Індії чи частині її території загрожує війна, зовнішня агресія чи внутрішні безпорядки; якщо прези­дент отримав від влади штату повідомлення про те, що уп­равління цим штатом не може здійснюватися відповідно до конституції. Надзвичайними повноваженнями наділяє Прези­дента Франції СТ.16 Конституції 1958 року. У багатьох країнах діє спеціальне законодавство про надзвичайний стан.
При підготовці четвертого питання слід звернути увагу на те, що визначена в конституціях контрольна компетенція ре­алізується самими парламентами і деякими внутрішніми структурами в різноманітних формах. Останні, в свою чергу,
330
залежать від прийнятої в тій чи іншій країні форми державно­го правління.
Головною формою парламентського контролю нерідко на­зивають постановку питання у представницькому органі про довіру уряду. Однак такі дії мають контрольний характер у ви­падку, якщо перед голосуванням у парламенті про довіру уряд звітує. А це буває далеко не завжди. Результатом постановки питання про довіру уряду може бути його відставка. Тому в та­кому випадку слід говорити не про парламентський контроль за урядом, а взагалі про відповідальність уряду та про її ме­ханізм (див. попередній параграф).
. Найпоширенішою формою такого контролю в країнах з парламентарною і змішаною формами правління є запити де­путатів, звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запи­ти можуть бути як усними, так і письмовими.
Проте реальне значення такої форми контролю, як запит не слід переоцінювати. У більшості випадків все зводиться до критики урядової політики в цілому або її окремих напрямів чи певних заходів, і відповідна процедура аж ніяк не впливає на подальшу долю самого уряду. Депутатські запити є засобом отримання необхідної інформації. Вони не тягнуть за собою будь-яких санкцій, які застосовувалися б до уряду та його ок­ремих членів. Але, як свідчить практика, запитання відіграють певну роль у політичному житті. Нерідко від уміння в гострій ситуації правильно і вдало відповісти на запитання залежить подальша кар’єра конкретного міністра.
Більш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є інтерпеляція і наближені до неї процедури. Якщо запити і відповіді на них мають інформативний характер, то інтерпе­ляція фактично спричиняє звіт одного з членів уряду. За своєю суттю інтерпеляція — це сформульована одним або гру­пою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики.
331
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Зміст процедури інтерпеляції в різних країнах має свої відмінності. При цьому звичайно встановлюються різного ро­ду застереження, аби зменшити можливість використання цієї процедури для дестабілізації парламентської та урядової діяльності.
Так, у Франції інтерпеляція має бути підтримана 1/10 складу національних зборів. Глава уряду чи міністр повинні дати відповідь не пізніше п’ятнадцяти днів з моменту її вне­сення. У Швеції парламент своїм рішенням визначає особу, якій передається інтерпеляція для підготовки відповіді у чоти-ритижневий термін. В Італії у нижній палаті парламенту відповідь на інтерпеляцію має бути дана після закінчення дво­тижневого терміну з правом уряду на такий самий додатковий термін. Подібні процедури передбачені основними законами Литви, Словаччини, Словенії та інших держав.
У ряді країн відповідні процедури офіційно визначаються як запит. У Болгарії окремі депутати парламенту можуть звер­татися із запитами до уряду в цілому або до окремих міністрів. На пропозицію 1/5 складу парламенту за змістом запитів про­водяться обговорення і приймаються спеціальні рішення. В Австрії запит вноситься в нижню палату парламенту від імені п’яти депутатів. Уряд повинен дати відповідь на нього в усній або письмовій формі протягом двох місяців.
Парламентська практика Великобританії та інших англо­мовних країн не знає процедури інтерпеляції. Своєрідним ЇЇ замінником тут є так звана пропозиція. За формою пропозиція — це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання. Пропозиція обґрунтовується і ста­виться на голосування в палаті. Вона створює можливості для критики уряду. Саме тому пропозиції, як правило, пропону­ються опозицією.
Ще однією формою контролю з боку представницького органу за діяльністю уряду є робота так званого омбудсмана -спеціальної посадової особи, до компетенції якої входить роз-
332
гляд скарг громадян на діяльність органів влади і посадових осіб, захист прав людини. Водночас омбудсман має право з власної ініціативи здійснювати перевірку законності актів уп­равління, процедур їх прийняття, а також дій відповідних по­садових осіб. У Фінляндії і Швеції омбудсмани навіть наділені правом контролювати виконання законів і підзаконних актів. Крім назви «омбудсман», яка набула характеру родової, для позначення відповідної посади використовуються й інші: парламентський комісар із справ адміністрації (Великобри­танія, Нова Зеландія), посередник або медіатор (Франція), на­родний захисник (Іспанія), проведор юстиції (Португалія), уповноважений з прав людини (Польща, Росія), контролер (Литва) тощо.
Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їх звітів. Прикладом такої практики є робота палат парламенту Швейцарії. Уряд щороку складає звіт про свою діяльність і пе­редає його до парламенту. У парламенті звіт спочатку вивча­ють постійні комісії, а потім обговорюють самі палати.
Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови мо­нархів, які готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після проголошення такої промови у нижніх палатах парламентів відбуваються дебати із загальних питань урядової політики. Характерно, що форма тронної про­мови прийнята не тільки у Великобританії та в деяких інших європейських парламентарних монархіях, а й у колишніх домініонах, зокрема в Канаді. Тут з тронною промовою висту­пає генерал-губернатор.
До традиційних форм парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади відносять роботу постійних, спеціальних і слідчих комісій (комітетів) парламен­ту. При цьому такий контроль тією чи іншою мірою прита­манний практиці всіх розвинутих країн, незалежно від форми державного правління.
333
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
П/>рийняті й інші форми парламентського контролю за діяльністю уряду. Вони нерідко відображають особливості структури й організації того чи іншого представницького орга-
ну-
Окремого розгляду потребують форми парламентського контролю за витратою державних коштів, тобто за реалізацією урядом (виконавчою владою) державного бюджету. В деяких країнах встановлено порядок, за яким уряд щороку або частіше повинен звітувати перед парламентом (нижньою па­латою) про загальний фінансовий стан. Однак більш прийнят­ним є інший порядок, за яким відповідна інформація пере­дається урядом постійній комісії з фінансово-бюджетних пи­тань. Такі комісії (комітети) існують практично в усіх парла­ментах. Крім інформації загального характеру, ці комісії мо­жуть збирати більш конкретні відомості про виконання дер­жавного бюджету.
Водночас майже в усіх країнах перевірку бюджетних ви­датків та ряд інших дій у фінансово-бюджетній сфері здійсню­ють спеціальні органи. їхня діяльність доповнює відповідну роботу самого представницького органу та його структур. Як правило, ці органи називаються рахунковими палатами. В цілому ряді країн вони формуються парламентом або за його участю.
У Бельгії і Люксембурзі членів рахункових палат обирає парламент (нижня палата). В Австрії голову рахункової пала­ти обирає нижня палата парламенту, а в інших державах її членів призначає президент. У Нідерландах і Чехії всі відповідні призначення робить глава держави за рекомен­дацією нижньої палати парламенту. В Росії посада голови ра­хункової палати має заміщуватися за рішенням нижньої пала­ти, а посади її членів — нарівно кожною з палат парламенту. В Естонії і Литві державного контролера обирає парламент за поданням президента. У Польщі голову верховної палати кон­тролю обирає нижня палата парламенту за згодою верхньої. У
334
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Словаччині й Угорщині парламент обирає голову відповідно­го органу, а в Словенії — всіх його членів. У тих країнах, де склад рахункових палат та інших подібних органів формує ви­конавча влада, вони звичайно перебувають у тісному зв’язку з парламентом.
У країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, відповідні органи здійснюють контроль не тільки за виконанням державного бюджету, а й за управлінням об’єктами державної власності. У Польщі до завдань верховної палати контролю віднесено підготовку і подання звіту щодо реалізації національного пла­ну соціально-економічного розвитку.
ШIV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
1.Исполнительная власть: сравнительно-правовое ис-
следование.-М.Ютдел государства и права ИНИОН РАН,
1995.
Коломіець ЮМ. Інститут глави держави в системе ви­
щих органів влади й управління зарубіжних країн.- Харків:
Основа, Ун-т внутр. справ, 1998.
Крутоголов М.А. Президент Французской республи­
ки,- М.,1980.
Правительство, министерства и ведомства в зарубеж­
ных странах.-М., 1994.
Президент-правительство. Исполнительная власть:
российская модель. (Сборник).-М.,1997.
Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. –
К.,1995.
335
ТЕМА5.4. СУДОВІТАПРАВООХОРОННІОРГАНИ ВЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>.Загальнахарактеристикасудовоївлади, їїструктура.
2.Статуссуддів, прокурорів, слідчих. 3. Системасудівза­
гальноїюрисдикції. 4. Конституційно-правовіпринципи
організаціїідіяльностісудовихсистем.
    продолжение
–PAGE_BREAK–§1. Загальнахарактеристикасудовоївлади, її” структура
Якщо законодавча і виконавча влада покладаються кон­ституціями саме на вищі державні органи (парламент, глава держави та уряд), то судова — на всю сукупність судових ор­ганів від низових до верховних. Кожен з судових органів роз­глядає і вирішує конкретні справи абсолютно самостійно, ке­руючись виключно законом. Носієм судової влади є всі судові органи, а не тільки верховний суд.
Сукупність судів (іноді і їх діяльність) називається судо­вою владою.
Соціальна роль судової влади (в демократичному суспільстві) полягає в тому, щоб в юридичних конфліктах за­безпечувати панування права, вираженого в різних норматив­но-правових актах. Здійснюючи правосуддя, судова влада вво­дить державне насильство в цивілізовані рамки, гарантуючи захист законослухняних громадян від свавілля з боку держави та іншіх суб’єктів.
Із усіх влад — судова найслабша. По-перше, вона не спи­рається на волевиявлення виборців, як, наприклад, законодав­ча. По-друге, вона не має в своєму розпорядженні силових структур, як виконавча. Сила судової влади полягає в повазі цивілізованого суспільства до права і до суду як його справед­ливого застосувача.
336
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Структура судової влади охоплює, передусім, суди. У країнах англосаксонської правової системи вони утворюють єдину систему, в якій різні гілки замикаються на єдиному вер­ховному суді.
У країнах континентальної системи права існують декілька незалежних один від одного систем спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами (полісистема).
У країнах з романською правовою системою і деяких інших часто поряд із системою судів загальної юрисдикції (тобто тих, що розглядають цивільні і кримінальні справи) створюється окрема система адміністративної юрисдикції (Франція, Італія — Державна рада; Швеція — Верховний адміністративний суд; Болгарія, Чехія — адміністративні су­ди). Там, де адміністративні суди не утворюють замкнуту сис­тему, вони являють собою особливу гілку судів загальної юри­сдикції.
Подібне становище і з військовими судами. У багатьох дер­жавах військові суди в мирний час не створюються, а там, де існують, вони також утворюють особливу гілку судів загальної юрисдикції.
Особливе місце в країнах континентальної Європи, вклю­чаючи і постсоціалістичні, займають Конституційні суди. У деяких країнах існують суди для розгляду справ про консти­туційну відповідальність вищих посадових осіб (Високий Суд правосуддя у Франції; Державний трибунал у Польщі).
У ряді мусульманських країн нарівні з державними діють шаріатські суди.
Демократичні конституції, зазвичай, містять заборону надзвичайних судів, які можуть діяти поза встановленою зако­ном процедурою.
Структурою судової влади охоплюються, крім судів, деякі інші види державних органів і установ, що обслуговують судо­ву владу. Серед них:
1) органи попереднього розслідування;
337
С.К.Бостан,С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
органи прокуратури (в деяких державах вони являють
собою систему, в інших ні, але вони підтримують
функціональний зв’язок);
адвокатура;
судова поліція тощо.     продолжение
–PAGE_BREAK–Прокуратура. Це орган, функції якого полягають у: 1) кримінальному переслідуванні осіб, які здійснили злочинні діяння; 2) підтримці публічного обвинувачення в суді; 3) на­гляді за законністю попереднього розслідування злочинів і ут­римання осіб у місцях позбавлення свободи; 4) загальному на­гляді за дотриманням законності в державі.
В переважній більшості країн прокуратури до складу кон­ституційних інститутів не входять, однак основні елементи їх статусу як правило закріплюються в конституціях. Більш де­тально їх статус регулюється спеціальними законами і судово-процесуальним законодавством.
Виходячи з місця прокуратури в системі державних ор­ганів, можна виділити чотири групи країн:
країни, де прокуратура знаходиться у складі міністер­
ства юстиції (США, Франція, Польща, Японія), а міністр юс­
тиції — це генеральний прокурор;
країни, де прокуратура включена до складу
суддівського корпусу (магістратури) і знаходиться при судах
(Іспанія, Італія).
країни, де прокуратура виділена в окрему систему і
підзвітна парламенту (це колишні соціалістичні країни) за
схемою: Парламент — генеральний прокурор — прокурори
нижчої ланки.
країни, де прокуратура відсутня взагалі (Великобри­
танія). Генеральний атторней очолює адвокатський корпус,
представники якого в необхідних випадках виступають на су­
дових процесах як обвинувачі. Коли ж розглядаються особли­
во важливі кримінальні справи, обвинувачення підтримує
спеціальна посадова особа — директор публічних слухань.
Адвокатура. Це об’єднання висококваліфікованих юристів, що професіонально надають юридичну допомогу фізичним і юридичним особам.
Конституції дуже рідко згадують про адвокатуру. У пере­важній більшості країн статус адвокатури, як правило, регу­люється законами. Але є і виключення. Прикладом є одна з двох адвокатських корпорацій у Великобританії — корпорація баристерів. Ця привілейована корпорація об’єднує найбільш кваліфікованих адвокатів, які мають справу виключно з вищи­ми судами. В її організацію і діяльність держава традиційно не втручається. Крім неї існує корпорація соліситорів, статус якої регулюється Актом про соліситорів. Вони готують справи для баристерів, ведуть менш важливі справи.
У Великобританії на будь-яку судову посаду можна потра­пити тільки через адвокатуру.
У США найбільш впливовим загальнонаціональним об’єднанням адвокатів є Американська асоціація юристів. Єдиного законодавства щодо адвокатури немає, але є законо­давство штатів, судові правила, а в ряді штатів — статути адво­катських об’єднань.
У Франції, Німеччині та інших європейських країнах ста­тус адвокатури регулюється Законами про адвокатуру.
Послуги адвокатів високооплачувані і законодавство в де­мократичних країнах зазвичай передбачає пільги незаможним аж до надання юридичної допомоги за державний кошт.
Інші допоміжні органи і установи. Вони також рідко знаходять своє регулювання в Конституціях, але окремі при­клади такого регулювання є. Конституція Румунії (ст.129) пе­редбачає судову поліцію, що знаходиться на службі судових інстанцій. Конституція Болгарії встановлює, що слідчі органи знаходяться в системі судової влади і здійснюють попереднє слідство з кримінальних справ.

338
339
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>§2. Статуссуддів, прокурорів, слідчих
У країнах з романською правовою системою судді, проку­рори і слідчі об’єднуються загальним поняттям — магістрату­ра. Термін «магістрат» містить багато значень, однак в цьому випадку магістратом вважаються судді, починаючи з основно­го рівня (ланки), прокурори та слідчі.
В інших країнах такої узагальнюючої термінології не існує, але слідчі в німецькомовних країнах називаються слідчими суддями, в дореволюційній Росії — судові слідчі.
Суддівський корпус формується, як правило, шляхом призначення, хоча зустрічаються і випадки виборності (на­приклад, у більшості штатів США судді обираються, причому нерідко балотуються як представники тієї або іншої партії — це данина історичній традиції, коли обрання робить суддю відповідальним перед громадськістю).
При виборах суддів неминуче діє політичний чинник, оскільки виборці керуються швидше політичними переконан­нями, аніж особистими якостями претендента. Це вступає у протиріччя з об’єктивною вимогою максимально можливої де­політизації судової влади. Переважання призначення суддів має серйозний плюс, хоч існують і певні переконання в неде­мократичності цього інституту.
Політичний чинник відіграє певну роль і при призначенні суддів, але він значно послаблюється тим, що ця процедура ви­магає узгодженої волі двох або навіть трьох гілок влади.
Органи конституційної юстиції формуються в особливому порядку, який більш детально розглядатиметься на семінарсь­кому занятті.
Важливим принципом, що гарантує незалежність носіїв су­дової влади, є їх незмінність: вони не можуть бути усунуті або переміщені без своєї згоди інакше, як за рішенням вищої вла­ди, їм гарантуються особливі можливості захисту. Наприклад, у США федерального суддю можна звільнити достроково тільки у порядку імпічменту.
340
У країнах континентальної Європи зазвичай встанов­люється верхня вікова межа (як правило 65 років), після до­сягнення якої суддя або інший чиновник судової влади авто­матично виходить у відставку із збереженням певних пільг і привілеїв.
Законодавство встановлює несумісність функцій судді (взагалі магістрату) з іншими заняттями, а також забороняє їм участь у політичних, а інколи і в профспілкових об’єднаннях
(Іспанія).
Як приклад конституційно-правового регулювання по­рядку формування судової влади в демократичних країнах, можна навести Італію. Згідно з Положенням про судоустрій 1941 р. (з наступними змінами та доповненнями) особа може допускатися до здійснення суддівських функцій при наяв­ності наступних умов:
італійське громадянство;
цивільна правоздатність;
бездоганна цивільна і етична поведінка;
фізична придатність;
відповідність професійним вимогам, встановленим за­
коном.
Магістрат складає присягу, він зобов’язаний жити в ко­муні, де знаходиться судовий орган. Він звільнений від будь-якої посади або публічної повинності, не пов’язаної зі служ­бою.
Магістрати не можуть займати:
державні або приватні посади або пости (крім сена­
торів і депутатів);
займатися підприємництвом, торгівлею або іншою
діяльністю;
не допускається заняття магістратами посад у судових
органах, якщо вони пов’язані відносинами спорідне­
ності (до 4-го рівня, наприклад, не можна разом пра­
цювати з троюрідною сестрою дружини).
341
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Перш ніж стати суддею або прокурором, особа повинна пройти стажування як судовий аудитор, для чого проводиться конкурс за результатами трьох письмових екзаменів (цивільне і римське право; адміністративне право; кримінальне право); восьми усних (римське право, цивільне право, кримінальне право, цивільний процес, кримінальний процес, адміністра­тивне і конституційне право, трудове і соціальне законодавст­во, церковне право, міжнародне право і основи статистики). На кожному письмовому екзамені треба набрати не менше як 12 балів з 20, на усному не менше 6 з 10.
До конкурсу допускаються особи не молодше 21 року і не старші ЗО років, які мають диплом юридичного факультету університету.
Якщо Вища рада магістратури вважає, що особа не відповідає вимогам високої моральності і бездоганної по­ведінки, вона не допускає її до конкурсу і опротестувати це рішення не можна. Конкурс проводиться в Римі один раз на рік.
§3. Системасудівзагальноїюрисдикції
Судові системи переважної більшості зарубіжних держав належать до однієї з двох найбільш поширених моделей: анг­лосаксонської (англо-американська) і романо-германської (континентальна).
Основні ознаки англосаксонської моделі:
історична прихильність до загального права, визнання
правотворчої ролі суду і судового прецеденту як дже­
рела права;
відпрацювання процесуальних форм судового пе­
реслідування, передусім судовою практикою, а не за­
конодавчими встановленнями;
виключно апеляційна форма оскарження вироків
(див.: §4);
гранична змагальність, при якій суд в основному вико-
342
нує пасивну роль і стежить головним чином за дотри­манням сторонами процесуальних норм;
допущення у кримінальному процесі операції про виз­
нання провини;
більш широке використання інститутів присяжних
засідателів і мирових суддів;
більш широка практика обрання суддів.
Ця модель виникла раніше континентальної і традиції, що склалися в її рамках, досить стійкі до законодавчих новацій. Основні ознаки континентальної моделі:
досить розвинена законодавча база, що визначає ор­
ганізацію і діяльність судів;
формальне невизнання судового прецеденту як джере­
ла права;
використання нарівні з апеляційною формою ка­
саційної і ревізійної (наглядової) форм оскарження
вироків (див.: §4);
активна роль судді в процесі;
відносно менше поширення інституту присяжних;
переважне призначення професійних суддів низового
рівню (дільничних суддів, помічників суддів тощо.).
Щодо загальної схеми судів загальної юрисдикції, то пер­винна ланка — мировий суддя, поліцейський суддя, дільнич­ний суддя і т.д.; основна ланка — окружний суд, трибунал і т.д.; апеляційна ланка — апеляційний суд, Верховний Суд; вища ланка — касаційний суд, Верховний суд, Вищий суд. Ця схема в кожній країні знаходить свій конкретний вираз, причому якої-небудь з званих ланок може і не бути.
Потрібно зазначити, що територіальна організація судів, як правило, не співпадає з політико-адміністративним роз­поділом. Судовий округ або дільниця — особлива територіаль­на одиниця, для якої ніяких інших органів, крім суду, не ство­рюється. Це покликано посилити незалежність суду від інших державних органів і органів місцевого самоврядування.
343
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>§4. Конституційно-правовіпринципиорганізації ідіяльностісудовихсистем
I.З організаційних принципів, на які спирається судова
влада, визначальним є принцип незалежності суддів, які
підзвітні тільки закону. їх незалежність гарантується:
незмінюваністю;
імунітетом;
винагородою, яка не зменшується під час перебування
на посаді;
адміністративною і фінансовою автономією судової
влади.

Широко поширений конституційний принцип
здійснення правосуддя тільки законно встановленими су­
дами із забороною надзвичайних судів.
У ряді конституцій передбачена участь народу у
здійсненні правосуддя, передусім через присяжних або народ­
них засідателів.
Чим же відрізняються ці два інститути?
Для інституту народних засідателів (скопійованого з німецького суду шеффенів і який досить широко використо­вувався в соціалістичних країнах) характерна формальна рівноправність народних засідателів (що обираються трудови­ми колективами) з професійними суддями при вирішенні всіх правових питань.
Присяжні ж не обираються, а відбираються за спеціальни­ми методиками зі списків громадян, складених з цією метою місцевою адміністрацією. У списки включаються всі громадя­ни, які відповідають встановленим законом вимогам. Відмови­тися без поважних причин громадянин не має права. Але голо­вна відмінність не в тому, що лава присяжних нараховує не 2-х, а 6, 9 або 12 присяжних, а в тому, що присяжні вирішують пи­тання не права, а факту, для чого їм особливих юридичних знань не потрібно. У кримінальному процесі, де найчастіше за все використовується цей інститут, вони повинні визначити:
344
чи мало місце діяння, що ставиться за провину підсудному, чи здійснив він його, чи винен у здійсненні і чи заслуговує на по­блажливість, якщо винен.
Останні десятиріччя характеризуються відомим послаб­ленням суду присяжних. Нерідко кримінальна справа розгля­дається в суді присяжних тільки на вимогу підсудного. У англійських судах біля 90% кримінальних справ розглядають­ся судами без участі присяжних.
IV. Принцип інстанційності, який часто виражається у ви­гляді права на оскарження вироків, полягає в тому, що рішен­ня суду, яке ще не вступило в силу, може бути переглянуте су­дом вищої інстанції.
Існують дві основні форми оскарження судових рішень:
апеляція і касація.
При апеляції апеляційний суд переглядає рішення, яке ще не набрало законної сили по суті з новою перевіркою раніше розглянутих і знову представлених доказів, ухвалює нове рішення, скасовуючи тим самим рішення суду нижчої інстанції.
При касації переглядається судове рішення, що набрало за­конної сили; вищестоящий суд перевіряє тільки дотримання за­кону нижчестоящим судом і тільки в рамках заявленої скарги.
Нарівні з цими основними формами оскарження вироків, що не набрали чинності, існує і змішана форма — ревізія, що поєднує риси і апеляції і касації. При ревізійній формі вище-стоячий суд може відмінити рішення нижчестоячого суду і по­становити своє, як при апеляції, але може повернути справу на новий розгляд в нижчестоячий суд, як при касації.
У країнах англосаксонської системи права застосовується виключно апеляційне оскарження у другій інстанції, і ка­саційне у третій. Німецька система поєднує апеляційне оскар­ження у другій інстанції з ревізійним — у третій.
VI. Щодо принципів діяльності, то це основоположні принципи судового процесу, тобто встановленого законом по-
345
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
рядку розгляду і вирішення судових справ. Найчастіше серед конституційних принципів судового процесу зустрічається за­конність, гласність, публічність, доступність. Досить пошире­ним є конституційний принцип обмеженості суддів тільки за­коном. Зупинятися на їх характеристиці немає потреби, адже ці питання більш детально розглядаються в курсі «Судові та правоохоронні органи».
II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Підготувати за бажанням реферат на одну з рекомендованих (або власно запропонованих) тем:
Особливості конституційно-правового статусу право­
охоронних органів.
Конституційне регулювання організації та діяльності
поліцейських органів.
Завдання 2. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, вирішить наступні задачі:
Задача №1. Суддя Верховного Суду Словацької Рес­публіки Ярослав Кошица 1934 року народження працював у складі суду до грудня 1997 року. У грудні 1997 року він був звільнений з цієї посади за віком.”
Який орган звільняє суддів у Словацькій Республіці? Чи пра­вомірне рішення в даному випадку?
Задача №2. Місцева преса звинуватила Суддю Верховно­го суду США, котрий був у сварці зі своєю дружиною, у тому, що він був у ганебному зв’язку зі жінкою легкого поводження. На спробу ініціювати питання про звільнення його з посади, він заявив що це є його власне, особисте життя і нікого не по­винно стосуватися.
Як має вирішитися питання у цьому випадку? Аргумен­туйте відповідь, використовуючи конституційне законодавст­во США.
346
Завдання 3. Продовжувати поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:
Юстиція — це…
Конституційна юстиція — це…
Баристер — це…
Соліситор — це…
Магістратура — це…
ЙIII. СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Конституційна юстиція в зарубіжних країнах
ПЛАН
Конституційна юстиція: загальна характеристика.
Порядок формування органів конституційного кон­
тролю в зарубіжних країнах.
Компетенція органів конституційного контролю.
Механізм реалізації конституційного контролю.
Методичнірекомендаціїдосемінарського
    продолжение
–PAGE_BREAK–заняття
Семінарське заняття проводиться у вигляді доповідей згідно плану семінару. Доповідь на 10-12 хв. необхідно готу­вати за допомогою рекомендованої літератури і вказівок ви­кладача, які були зроблені на лекції. Метою заняття є поглиб­лення, конкретизація і систематизація отриманих знань у про­цесі підготовки до семінару.
При підготовці до першого питання слід повторити ма­теріал з історії держави і права зарубіжних країн, що сто­сується виникнення та розвитку конституційної юстиції у за­рубіжних країнах. Згадаємо, що під конституційною юс­тицією розуміють статус відповідних державних органів та їх діяльність по контролю за дотриманням у країні конституції і
347
С.К.Бостан, С.М.Тимченко

ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>/>інших нормативно-правових актів. Іншими словами, це су­купність органів, які здійснюють у державі конституційний контроль.
Поняття конституційного контролю має кілька тлума­чень. Іноді конституційний контроль визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших ор­ганів, пов’язану з вирішенням питань відповідності консти­туції різних нормативно-правових або тільки законодавчих актів.
У деяких випадках йдеться про здійснення консти­туційного контролю самим народом шляхом референдуму.
Найбільш прийнятим є вузьке тлумачення консти­туційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції норма­тивно-правових актів на предмет їх відповідності консти­туції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.
Звернемо Вашу увагу на те, що в юридичній літературі по­ряд із поняттям конституційного контролю використовується поняття конституційного нагляду. Різниця між ними полягає у тому, що при конституційному контролі відповідний орган може відміняти акти підконтрольного органу, а при консти­туційному нагляді може лише звернути увагу відповідного ор­гану на його помилку, припинити, але відміняти або виправи­ти акт повинен сам піднаглядний.
Характер і зміст конституційного контролю багато в чому визначаються природою органів, які його здійснюють. Існує дві основні моделі організації конституційного контролю.
Перша з них має назву американської. За її умов відповідними повноваженнями наділені всі суди загальної юрисдикції. Наприклад, у СІЛА рішення будь-якого загально­го суду з питань конституційності закону або окремих його по­ложень стає обов’язковим у межах його територіальної юрис­дикції. При поданні апеляційної скарги остаточне рішення
348
приймає Верховний Суд. Воно є обов’язковим на всій тери­торії держави.
Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами за­гальної юрисдикції, називається також децентралізованою або «дифузивною» моделлю. її характеризує тлумачення консти­туційного контролю як суто правової функції. В теорії це озна­чає відмову від розгляду судами політичних питань, пов’яза­них із змістом законів та їх застосуванням. Формально все зводиться до юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної судами у зв’язку з розглядом конкретної цивільної або кримінальної справи.
У реальному житті суди, здійснюючи функцію консти­туційного контролю, впливають на існуючий у країні політич­ний «клімат». Особливо це стосується вищого суду. Як свідчить досвід США, рішення Верховного Суду істотно впли­вають на зміст регламентації прав і свобод особи та механізмів їх захисту. Крім США, відповідна модель прийнята в Арген­тині, Бразилії, Мексиці, Японії та деяких інших країнах.
Різновидом американської моделі організації консти­туційного контролю є модель, за якою функція контролю на­лежить не всім загальним судам, а тільки вищому суду. Ця мо­дель реалізована в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та ряді інших країн. Прийнята вона і в деяких країнах, що розвиваються. В усіх цих країнах оцінку консти­туційності законодавчих актів дає Верховний Суд, який може мати й іншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому ви­падку такий суд є органом загальної юстиції, і конституційний контроль становить не єдину його функцію.
Другою поширеною моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізова­ного судового органу, відокремленого від судів загальної юри­сдикції. Головним завданням цього органу — конституційного
349
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>суду — є оцінка конституційності законодавчих актів та тлума­чення Конституції, хоча він наділений і рядом інших повнова­жень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.
Так, у ФРН крім федерального верховного суду і феде­рального конституційного суду існують федеральний адміністративний суд, федеральний фінансовий суд, феде­ральний суд у сфері трудових відносин і федеральний суд із соціальних питань. Згідно зі ст. 92 Основного закону всі вони разом з судами земель здійснюють судову владу. Але найбільш престижним є членство саме в конституційному суді.
Органи конституційної юстиції, як правило, називаються конституційними судами, хоч трапляються й інші назви. У Франції, Казахстані та в ряді країн, що розвиваються, відповідні повноваження належать органам квазісудового ха­рактеру — конституційним радам. Деякі конституціоналісти (наприклад, Якушев А.В.) вважають, що ці органи представля­ють третю модель організації конституційного контролю.
При розкритті другого питання зверніть увагу на те, що порядок утворення органів, які здійснюють конституційний контроль, у різних країнах неоднаковий і залежить від моделі його організації.
За умов американської моделі посади суддів верховних судів заміщуються, як правило, за рішеннями глави держави, санкціонованими парламентами. У США суддів Верховного Суду призначає президент з «поради і згоди» сенату. В такому ж порядку призначаються судді інших федеральних судів.
Федеральна судова система США складається з трьох го­ловних ланок — Верховного Суду, апеляційних судів і окруж­них судів. До складу верховного суду входять голова і вісім суддів. Усі вони, як і судді інших федеральних судів, займають свої посади «доти, доки їхня поведінка є бездоганною» (розділ І, ст.З Конституції). Судові системи штатів характеризуються різноманітністю, хоч у кожному з них вищим судом є верхов-
350
ний суд. В більшості штатів суддів обирає населення, в частиш з них — призначає виконавча влада (губернатори), в деяких -обирає законодавчий орган штату. В цілому ряді штатів суддів верховних судів призначають довічно. Решта суддів займають посади на термін від чотирьох до шести років.
Існують й інші порядки формування судів на зразок аме­риканської моделі організації конституційного контролю. Так, у Японії до судової системи насамперед входить верховний суд, а також високі, районні і сумарні суди. Верховний суд складається з 15 суддів, включаючи головного суддю, якого формально призначає імператор за поданням уряду. Усіх інших суддів Верховного суду призначає уряд. Свої посади во­ни займають до досягнення 70-річного віку.
У Швейцарії суддів союзного суду обирає федеральний парламент. При цьому діє вимога представництва різних мов­них груп населення країни. В Естонії голову державного суду обирає парламент за поданням президента. Інші судові посади також заміщуються за рішенням парламенту, але вже прийня­тим за поданням голови самого державного суду.
Свої особливості має порядок формування органів австрійської моделі. Відмінності є і в принципах їх організації. Так, в Австрії до складу конституційного суду входять голова, його заступник і 12 інших суддів, а також шість так званих за­пасних суддів. Голову конституційного суду, його заступника, шість дійсних суддів і трьох запасних призначає президент за пропозицією уряду. Решту вакансій президент заміщує з чис­ла кандидатур, запропонованих палатами федерального пар­ламенту. Судді конституційного суду йдуть у відставку у 70-річному віці.
В Австрії, як і в інших країнах, де створені органи консти­туційної юстиції, встановлені певні кваліфікаційні вимоги до кандидатів на відповідні посади. Зокрема, судді консти­туційного суду повинні мати вищу освіту за державно-право­вим фахом і протягом десяти років до призначення займати
351

С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВО    продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАРУБІЖНИХКРАЇН
посаду, де необхідна ця освіта. До того ж вони мають призна­чатися з числа інших суддів, урядовців і професорів-юристів університетів.
В Іспанії до складу конституційного суду, який скла­дається з двох палат, входить 12 суддів. Усі вони формально призначаються королем: вісім — за поданням палат парламен­ту, два — за поданням уряду, два — за поданням головної ради судової влади. Судді конституційного суду призначаються терміном на дев’ять років, при цьому його склад оновлюється на третину кожні три роки. Відповідні призначення роблять з числа інших суддів і прокурорів, професорів університетів, державних службовців та адвокатів. Усі кандидати мають бу­ти юристами зі стажем понад 15 років.
В Італії конституційний суд діє в одному складі з 15 членів. По п’ять суддів призначають президент, парламент на спільному засіданні палат і вища судова адміністрація. Судді конституційного суду призначаються на дев’ятирічний термін без права займати посаду повторно. Це можуть бути колишні і дійсні судді вищих судів та професори-юристи, а також адво­кати з 20-річним стажем.
У Франції дев’ять членів конституційної ради признача­ють строком на дев’ять років, і їхні повноваження не можуть бути поновлені. По три члени ради призначають президент і голови палат парламенту. Кожні три роки третина цих членів оновлюється. До складу конституційної ради за власним пра­вом і довічно входять також усі колишні президенти.
В країнах Центральної і Східної Європи, а також в тих, що утворились на терені колишнього СРСР, органи консти­туційної юстиції також формують за різними процедурами. В Киргизстані, Литві, Македонії, Польщі, Словенії, Угорщині і Хорватії членів цих органів обирають парламенти або їх нижні палати. При цьому порядок висунення відповідних кандида­тур є різним. В Киргизстані і Словенії їх пропонує президент, у Хорватії — верхня палата парламенту, в Литві — у рівній
352
кількості президент, голова парламенту і голова верховного суду, в Угорщині — спеціальна відбіркова комісія, до складу якої входять представники усіх парламентських фракцій. В Росії суддів конституційного суду призначає верхня палата парламенту за поданням президента.
Конституції і спеціальні закони встановлюють чисельний склад і строки повноважень конституційних судів. У Молдові до його складу входять 6 суддів, в Югославії — 7, в Киргизстані, Литві, Македонії, Румунії і Словенії — 9, Словаччині — 10, Хор­ватії — 11, Білорусі, Болгарії і Польщі — 12, Чехії і Угорщині -15, Росії — 19. Різними є і термін перебування суддів на посаді: від шести років у Молдові, семи — у Словаччині, восьми — у Польщі і Хорватії, дев’яти — в Болгарії, Литві, Македонії, Ру­мунії, Словенії та Югославії, до одинадцяти — в Білорусі і навіть п’ятнадцяти років у Киргизстані. Як правило, не припу­скається повторне переобрання суддів конституційних судів. У Болгарії, Литві і Румунії кожні три роки за відповідними кво­тами оновлюють третину складу відповідних органів.
Юридично визначені і деякі інші вимоги щодо організації органів конституційної юстиції. Практично в усіх країнах пе­редбачена вимога наявності у кандидатів спеціальної кваліфікації і стажу, встановлені вікові цензи для займання посад членів конституційних судів. Як і в розвинутих країнах, голів судів обирають самі судді. Проте в Литві голову консти­туційного суду з його ж складу призначає парламент за подан­ням президента. В Словаччині відповідне призначення здійснює сам президент.
Третє питання присвячено компетенції органів консти­туційного контролю. Головним повноваженням органів, що здійснюють конституційний контроль, є оцінка консти-туційності законодавчих актів. Порядок здійснення цього по­вноваження залежить від прийнятих у тій чи іншій країні форм конституційного контролю.
Існує дві основні форми контролю — попередній і наступ­ний. Попередній контроль має місце на стадіях парламентсько-
353
/>С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>го розгляду законопроектів до промульгації їх главою держа­ви. У разі визнання їх неконституційними такі законопроекти не можуть стати законами. Попередній контроль існує в Ру­мунії, Польщі, Угорщині і Франції. Він насамперед відносить­ся до законів прийнятих парламентом і переданих президенту на підпис і обнародування. Припускається і здійснення кон­тролю на більш ранніх стадіях законодавчого процесу у парла­менті. При цьому попередньому контролю підлягають проекти як звичайних, так і органічних законів. Попередній контроль допускається в Італії щодо так званих обласних законів -актів, прийнятих представницькими органами автономій.
Своєрідним різновидом попереднього контролю, що здійснюється загальними судами, можна вважати надання ни­ми консультативної оцінки конституційності законопроектів у процесі проходження їх через парламент. Така оцінка може бути дана вищим судом на вимог}’ законодавчої або виконав­чої влади. Подібна практика прийнята в Австралії, Канаді, де­яких штатах США, Норвегії та ряді інших країн.
Наступний контроль здійснюють щодо законів, які прий­няті парламентом, промульговані главою держави і набули чинності. Існує дві процедури такого контролю — шляхом дії і шляхом заперечення. В першому випадку відразу ж після вве­дення закону в дію і незалежно від факту його застосування може бути ініційований розгляд питання про його консти-туційність. У другому випадку розгляд цього питання прямо залежить від конкретного застосування закону. В країнах, де функцію конституційного контролю здійснюють суди загаль­ної юрисдикції, це може мати місце у звичайному судовому процесі. Кожен з учасниівк такого процесу має право запере­чувати можливість застосування закону або його окремих по­ложень, мотивуючи це їхньою неконституційністю.
Конституційний контроль гиляхом дії нерідко називають абстрактним, а контроль шляхом заперечення — конкретним. Абстрактний контроль характерний для країн, де відповідна функція здійснюється органами конституційної юстиції. Кон-
354
кретний контроль притаманний насамперед державно-пра­вовій практиці тих країн, де ця функція належить судам за­гальної юрисдикції.
Однак конкретний контроль здійснюють і конституційні
суди. Звичайним є положення, коли загальний суд, розгляда­ючи цивільну або кримінальну справу, може дійти висновку про неконституційність закону, що ним застосовується, і звер­нутися за відповідним роз’ясненням чи висновком до консти­туційного суду. У зв’язку з цим розгляд справи припиняється. Якщо конституційний суд визнає таке звернення безпідстав­ним, розгляд справи в загальному суді буде продовжений. Існує також конкретний контроль у формі розгляду спеціаль­ної скарги, що подається до конституційного суду.
Характеризуючи попередній і поточний контроль, зазна­чимо, що в деяких країнах застосовуються обидві ці форми. Зокрема, це має місце в ряді країн Латинської Америки. Тут сполучається попередній контроль з наступним контролем шляхом заперечення.
Відомі й інші класифікації форм конституційного контро­лю. Найчастіше виділяють обов’язковий і факультативний контроль. Обов’язковий контроль здійснюється відповідними органами на основі приписів конституції й законодавства не­залежно від волевиявлення будь-якого іншого органу чи поса­дової особи. Така форма конституційного контролю прийнята у Франції: всі органічні закони до їх офіційного опублікуван­ня і регламенти палат парламенту до їх практичного застосу­вання мають бути представлені конституційній раді, яка вис­ловлюється на предмет відповідності їх конституції. Процеду­ра розгляду органічних законів в органі конституційного кон­тролю є, по суті, складовою законотворчості, обов’язковою стадією законодавчого процесу, що передує промульгації.
Факультативний контроль здійснюється тільки з ініціативи тих, хто наділений таким правом. Ця форма контро­лю є домінуючою.
355
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>Сама природа конституційного контролю полягає в тому, що, оцінюючи конституційність законів, суди тлумачать кон­ституцію. Іноді про це прямо йдеться в самих основних зако­нах. Наприклад, у ст.149 Конституції Болгарії записано, що «конституційний суд дає офіційне тлумачення конституції». По суті, аналогічне положення містить ст.135 Конституції Молдови, а в СТ.109 Конституції Узбекистану сказано, що кон­ституційний суд тлумачить норми конституції і законів.
При цьому основні закони нерідко сприймаються не про­сто як юридичне джерело — елемент позитивного права, а й як явище загального характеру, що відображає стан суспільства. Поняття конституції пов’язується з поняттями справедли­вості, моралі тощо. Такий підхід може призвести не тільки до довільного тлумачення змісту основних законів, а й до повної заміни юридичних оцінок дійсності судженнями, що базують­ся на доцільності. За будь-яких умов конституційність має визначатися в межах правових реалій.
У багатьох країнах критерієм оцінки конституційності за­конодавчих актів визнані норми міжнародного права. Це витікає з текстів самих основних законів, де йдеться про пріоритет (примат) міжнародного права перед правом національним. Як зазначалося, положення про такий пріори­тет містять новітні конституції цілого ряду європейських дер­жав. До того ж в конституціях Білорусі, Болгарії, Словенії, Чехії та деяких інших держав належним чином укладені і на­були чинності міжнародні договори, прямо визнані критерієм оцінки конституційності законодавчих та інших нормативно-правових актів.
Крім визначення конституційності законодавчих актів, до повноважень органів, що здійснюють конституційний кон­троль, входить вирішення багатьох інших питань.
У країнах, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, останні мають право давати оцінку кон­ституційності судових рішень і нормативно-правових актів
356
органів виконавчої влади, включаючи акти глав держав. До то­го ж тут суди здійснюють відповідний контроль за діяльністю органів виконавчої влади.
Значно ширші повноваження мають органи консти­туційної юстиції. Зокрема, у Молдові, Румунії, Франції і Угор­щині вони встановлюють конституційність парламентських регламентів. У більшості країн конституційні суди визнача­ють конституційність і законність нормативно-правових актів органів виконавчої влади, а в Киргизстані, Росії, Словаччині, Словенії і Узбекистані — відповідних актів органів місцевого самоврядування чи місцевих органів виконавчої влади. Разом з тим, у Литві і Молдові конституційні суди можуть давати оцінку тільки актам президентів та урядів, а в Болгарії — ви­ключно актам президента.
У цілому ряді країн органи конституційного контролю наділені повноваженнями оцінювати відповідність основному закону укладених державою і від її імені міжнародних дого­ворів.
Важливими повноваженнями органів конституційної юс­тиції ряду країн є повноваження щодо контролю за функціонуванням механізмів прямої і представницької демо­кратії. В Румунії і Франції відповідні органи наглядають за проведенням виборів президента та референдумів. В Казах­стані та Молдові це може бути здійснено і по відношенню до парламентських виборів. У Литві конституційний суд робить висновки про порушення законності на президентських і пар­ламентських виборах. У Греції верховний спеціальний суд пе­ревіряє законність результатів референдумів.
Окремої уваги заслуговують повноваження органів кон­ституційної юстиції у сфері безпосереднього захисту прав осо­би. Відповідну діяльність цих органів нерідко називають кон­тролем за дотриманням основних прав і свобод. Цей контроль здійснюється за спеціальною скаргою. Так, відповідно до ст.93 Основного закону ФРН, конституційний суд розглядає скар-
357
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>ги, внесені будь-якою особою, яка вважає себе обмеженою дер­жавною владою у своїх правах. Близькі за змістом положення можна знайти в конституціях Австрії, Іспанії, Македонії, Сло­ваччини, Угорщини, Чехії.
Основний закон ФРН припускає можливість заборони політичних партій у разі визнання їх антиконституційними. Подібне передбачено і конституціями Болгарії, Македонії, Молдови, Румунії, Словаччини, Словенії, Чехії, Югославії та деяких інших держав. У ФРН відповідний механізм був засто­сований двічі, що призвело до заборони конституційним су­дом праворадикально!’ і комуністичної партій. Характерно, що ці партії поновили свою діяльність після реєстрації під нови­ми або дещо зміненими назвами.
Визначені й деякі інші повноваження органів консти­туційної юстиції. Зокрема, в ряді країн вони розглядають спра­ви у зв’язку із застосуванням процедур, подібних до імпічменту.
При розкритті     продолжение
–PAGE_BREAK–четвертого питання слід звернути увагу і на механізми реалізації повноважень органів, що здійснюють конституційний контроль. їх особливість визначається насам­перед колом суб’єктів, що мають право його ініціювати. Відповідна правосуб’єктність залежить від прийнятої в тій чи іншій країні форми конституційного контролю. При наступ­ному контролі шляхом заперечення питання конституційності ініціюються під час розгляду в звичайному суді конкретної цивільної або кримінальної справи однією з сторін цієї справи. Як правило, такою стороною є фізична або юридична особа. Індивід може бути ініціатором розгляду справи і в органі кон­ституційної юстиції за умов попереднього або наступного кон­тролю шляхом дії у порядку подання спеціальної скарги.
Суб’єктами права ініціювання конституційного контролю при попередньому і наступному контролі шляхом дії є дер­жавні органи і посадові особи. Так, в Австрії, Росії та ФРН та­ким правом наділені федеральний уряд і уряди суб’єктів феде­рації, у Болгарії, Литві, Румунії, Словаччині та Угорщині –
358
уряд, в Італії — також уряд, але щодо так званих обласних за­конів, в Іспанії, Казахстані і Франції — глава уряду.
У Білорусі, Болгарії, Казахстані, Росії, Литві, Румунії, Словаччині, Франції та Угорщині ініціювати розгляд питань в органі конституційного контролю може глава держави — пре­зидент. У Росії це можуть робити кожна з палат федерального парламенту, а також законодавчі органи суб’єктів федерації. В Іспанії, Італії і Португалії відповідне право надано органам ав­тономій. У деяких випадках воно належить органам місцевого самоврядування.
В Австрії, Білорусі, Румунії та Угорщині органи консти­туційного контролю можуть самі ініціювати розгляд справи. В Австрії і Болгарії це мають право зробити вищі суди загальної та адміністративної юрисдикції, а в Білорусі і Росії — верхов­ний і вищий арбітражний (господарський) суди. До того ж, як зазначалося, майже в усіх країнах, де існує конституційна юс­тиція, суд загальної юрисдикції може звернутися до органу конституційного контролю в разі виникнення сумнівів щодо конституційності застосованого ним закону.
Ініціатором розгляду справи в органі конституційного контролю може бути і певна частина депутатського корпусу. В Австрії і ФРН — це третина складу нижньої палати парламен­ту, в Болгарії, Казахстані, Литві, Словаччині і Росії п’ята час­тина відповідно складу всього представницького органу або кожної з палат. В Іспанії право ініціювати справу мають 50 де­путатів у кожній палаті, в Румунії — 50 депутатів у нижній і 25 у верхній палаті, в Польщі і Угорщині — 50 у нижній палаті і в цілому парламенті відповідно. У Франції кількість депутатів у кожній палаті, яким надано таке право, дорівнює 60. Крім то­го, воно також належить головам обох палат. У Білорусі та Угорщині до суб’єктів відповідного права віднесені постійні комісії парламенту.
Іноді правом ініціювати конституційний контроль наділені посадові особи: прокурор (Білорусь, Болгарія, Іспанія і Словаччина) і омбудсман (Іспанія, Польща).
359
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУШШМХКРМНІ
/>/>Участь того чи іншого суб’єкта в процесі здійснення кон­ституційного контролю нерідко залежить від характеру справ, які виносять на розгляд відповідних органів, а також від ме­ханізмів реалізації повноважень цих органів. Одним з таких механізмів є спеціальна, так звана конституційна скарга. Зви­чайно така скарга має субсидіарний характер: вона подається до конституційного суду тільки після того, як була розглянута в інших, загальних або адміністративних судах, і результати цього розгляду не задовольнили заявника. Офіційному роз­гляду конституційної скарги передує її прийняття. У ФРН цим займається спеціальна комісія конституційного суду, до складу якої входять три його члени. В середньому вона прий­має до розгляду близько десяти відсотків скарг від щорічної їх кількості. У тих країнах, де конституційний контроль здійснюється загальними судами, відповідні питання розгля­даються на основі звичайних норм судочинства.
Рішення органів, які здійснюють конституційний кон­троль, мають різний характер і юридичні наслідки. Зокрема, законодавчі акти, визнані органами конституційної юстиції неконституційними, скасовуються. Самі ж рішення цих ор­ганів є остаточними. У Польщі та Румунії рішення органів конституційного контролю щодо конституційності законодав­чих актів можуть бути скасовані за результатами голосування в нижній палаті і в обох палатах парламенту відповідно. Для цього потрібна кваліфікована більшість голосів.
У переважній більшості країн, де прийнята американська модель організації конституційного контролю, відповідні рішення віднесені тільки до конкретних судових справ. Суди тут не анулюють закони, але, визнаючи їх неконституційними, відмовляються ці закони застосовувати. У США, якщо вер­ховний суд визнав той чи інший закон або (що буває набагато частіше) окремі його положення неконституційними, останні не можуть бути застосовані жодним судом. Тим самим поло­ження закону, не будучи скасованими юридично, втрачають силу фактично.
360
У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визнаний як одна з реалій їх державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити виконання приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого зна­чення набувають якості самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.
ШIV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Боботов СВ. Конституционная юстиция (сравнитель­
ный анализ). — М.,1994.
Джинджер Энн Ф. Верховный Суд и права человека в
США. — М.,1981.
Овсепян Ж.И. Судебный конституционный контроль в
зарубежных странах. Правовая защита конституций.-Ростов-
на-Дону,1992.
Руне К. Швейцарский федеральный суд и надзор за
конституционностью законов // Государство и пра-
во.-1995.-№12.
Харрел М.Э. Андерсон Б. Равное правосудие на основе
закона. Верховный суд в жизни Америки.-М.,1995.
Митюкова МЛ. Констиуционные суды на постсовет­
ском пространстве.-М.,1999.
Михеенко М.М., Молдован В.В., Радзієвська JI.K.
Порівняльне судове право.-К.,1993.
361
/>    продолжение
–PAGE_BREAK–ТЕМА6. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙСТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙУЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
П/>оняття, сутьтакласифікаціяполітичнихпартій.
Партіїіконституційниймеханізмдержавноївлади.
Інституціоналізаціяполітичнихпартій
§/>1. Поняття, сутьтакласифікація політичнихпартій
Політична партія — це активна і організована частина суспільства, об’єднана спільними інтересами, цілями або ідеа­лами, котра прагне оволодіти державною владою або вирішаль­ним чином впливати на її здійснення.
Політичні партії відрізняються від інших організацій і рухів тим, що відкрито борються за владу, за місце в представ­ницьких органах. Соціальні прошарки, до яких належить ос­новна маса електорату (виборці, прихильники партій, котрі голосують за висунених нею кандидатів на вибори до держав­них органів), складають соціальну базу партії.
Суть політичних партій виявляється в їх цілях і функціях.
Головна мета політичної партії (демократичної) — забез­печити функціонування всієї політичної системи країни.
Цілі і завдання політичних партій обумовлюють характер і зміст їх функцій.
Основними функціями політичних партій є:
розробка політичного курсу, спрямованого на вирішен­
ня існуючих у суспільстві проблем;
рекрутування (поповнення) нових членів, виховання ак­
тивістів, мобілізація виборців на підтримку партійних канди­
датів, підбір лідерів та їх просування на керівні посади в орга­
нах держави;
362
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
участь партії у формуванні і діяльності всіх ланок дер­
жавного апарату;
політичні партії дозволяють мирно вирішувати
соціальні конфлікти;
здійснюють в умовах становлення національних дер­
жав функції національної інтеграції;
ідеологічна функція, тобто розповсюдження ідейного
впливу на своїх членів і прихильників у пропаганді своїх
цінностей, свого світогляду.
комунікативна функція, тобто встановлення і підтрим­
ка ефективного зворотного зв’язку між правлячими верхами і
суспільством загалом.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Організаційна класифікація політичних партій. Партії за організаційною ознакою поділяються на оформлені (кадрові) і неоформлені. Оформлені партії невеликі, але мають чітку ор­ганізацію і партійну дисципліну. їх ознаки:
♦керівний апарат рекрутується з числа партійних
функціонерів;
існує організаційний зв’язок між партією і її членами; член партії має квиток партії, сплачує членські внески;
♦наявність партійної дисципліни.
До числа оформлених партій відносяться: ХДС (ФРН), ЛДП Японії, Індійський національний конгрес (І), Народна партія Австрії та ін.
У організаційно-неоформлених партіях відсутнє членство і безпосередній зв’язок з масою. Соціальна база, як правило, -виборці.
Ознаки:
члени не мають партійних документів;
не платять партійних внесків;
не зобов’язані підкорятися партійній дисципліні.
їх апарат складається з малої кількості професіоналів, які працюють у період виборчих кампаній. Приклад: дві партії США — республіканська і демократична.
363
С.К.Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Принципи побудови партій:
територіальний;
територіально-виробничий.
§2. Партіїіконституційниймеханізм державноївлади
У політичній системі будь-якої розвинутої країни важли­ве місце займають політичні партії. Як самостійний елемент політичної системи вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Співвідношення між ними в різних країнах виявляється по-різному. Різняться як рівень, так і форми взаємодії. Однак у будь-якому випадку політичні партії не є складовою частиною державного ме­ханізму. У співвідношенні «держава — партії» останні виступа­ють як засіб завоювання й утримання влади, а перша — як засіб її здійснення.
Партії відіграють велику роль у зв’язку між державою і суспільством. Взаємодія політичних партій у механізмі держа­ви проходить:
у сфері організації і проведення виборів;
у діяльності парламентів і його структур;
у формуванні і діяльності урядів.
Партії висувають кандидатів до представницьких органів. У парламенті створюються об’єднання членів законодавчого органу за партійним принципом. Вони відіграють велику роль у роботі парламенту, в прийнятті ним законів, інших норма­тивно-правових актів. Фракції визначають:
порядок денний парламенту;
сприяють певному характеру дебатів в парламенті;
беруть участь у формуванні інших органів парламенту:

постійних і спеціальних парламентських комісій;
керівних органів палат;
4)мають можливість вийти з ініціативами контролю над
урядом;
364
5) беруть участь у формуванні уряду.
Характеризуючи взаємодію і взаємовідносини держави і політичних партій, слід звернути увагу на явище інсти-туціоналізації партій.     продолжение
–PAGE_BREAK–§3. Інституціоналізаціяполітичнихпартій
Це явище є відносно новим для конституційно-правового розвитку зарубіжних країн. Інституціоналізація політичних партій виявляється у створенні розгорнутої правової основи їхньої організації і діяльності. Поняття інституціоналізації охоплює регламентацію порядку утворення партій, фіксацію в законодавстві загальних вимог щодо формування програмних і організаційних документів, внутрішньої структури і членства, фінансування діяльності та регулювання деяких інших питань.
Конституційне право регламентує окремі питання діяль­ності партій, зокрема участь їх у виборчих кампаніях. Саме з участю у виборах конституції ряду держав пов’язують факт і необхідність існування партій, їх функціональне призначення. «Політичні партії та угруповання сприяють вираженню думок і поглядів голосуванням», — записано в ст. 4 Конституції Франції. Інші новітні конституції містять більш загальні виз­начення цілей і завдань політичних партій. Зокрема, в Основ­ному законі ФРН констатується, що «партії сприяють форму­ванню політичної волі народу» (ст. 21). Близькі за змістом фор­мулювання можна знайти в конституціях ряду інших держав.
У новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XXст., положення про політичні партії нерідко доповнюються проголошенням ідей багатовимірності суспільно-політичного життя, що є своєрідною реакцією на відому практику недавнь­ого минулого. «Жодна приватна особа, жодна частина народу, жодна соціальна група, жодна політична партія або інше гро­мадське об’єднання не можуть здійснювати державну владу від свого імені»,- зазначено в Конституції Молдови (ст.2). Подібні положення можна знайти в основних законах Біло-
365
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
русі, Болгарії, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану та дея­ких інших держав. А в Конституції Литви зафіксовано, що «держава, політичні партії і громадські об’єднання, інші інсти­туції або особи не можуть монополізувати засоби масової інформації» (ст.44).
Заслуговують на увагу положення основних законів про те, що організація та діяльність політичних партій мають підпорядковуватися демократичним принципам. Про це йдеть­ся в конституціях Іспанії, Франції та ФРН. Деякі конституції забороняють таємні і воєнізовані об’єднання. За Конституцією Болгарії, не можуть бути утворені політичні партії на етнічній, расовій або релігійній основі. В Конституції Молдови заборо­нена діяльність партій, які складаються з іноземних громадян, а в Киргизстані — політичних партій інших держав.
Свої особливості має юридичне регулювання організації та діяльності політичних партій в англомовних країнах. Кон­ституція США стоїть осторонь цих питань. Організація і діяльність політичних партій регламентуються законодавст­вом штатів, головним чином їх виборчими законами, які виз­начають процедуру створення і реєстрації партій, а також їх структуру на рівні штатів. Одним з головних завдань керівних органів партій визнається висунення кандидатів на виборні посади в державних органах. У законах докладно регламен­тується порядок формування місцевих партійних організацій. За своїм змістом ці положення мало чим відрізняються від спеціального законодавства про політичні партії, що діє в дея­ких європейських країнах.
Специфічним є правове регулювання організації і діяль­ності політичних партій у Великобританії. Законодавство цієї країни не передбачає спеціальної процедури створення і реєстрації саме для партій. Останні розглядаються як звичайні асоціації за інтересами, і в цьому відношенні формально не відрізняються, наприклад, від спортивного клубу. Такий підхід спрощує зміст і обсяг правового статусу політичних партій. З іншого боку, він забезпечує відсутність спеціальних
366
юридичних обмежень їхньої діяльності в політичній сфері. Це є характерним і для інших країн, що наслідували принципи
англійського права.
Своєрідність правового становища політичних партій у
Великобританії полягає також у тому, що про них тривалий час взагалі не згадувалось у законодавчих актах. Уперше термін «політична партія» використано в Законі 1937 р. про міністрів корони. Згадуються партії також у законах, які рег­ламентують окремі аспекти діяльності партій у державно-політичній сфері, зокрема в Законі 1967 р. про компанії, в яко­му встановлено вимогу до керівництва останніх повідомляти про витрати на політичні цілі і про одержувачів відповідних коштів. У Законі 1970 р. про народне представництво зазначе­но, що партії на парламентських виборах можуть виступати під символами, зображуваними на виборчих бюлетенях.
Інституціоналізація політичних партій в окремих країнах здійснюється на основі законів або спеціальних парламентсь­ких постанов про їх державне фінансування. Відповідні акти передбачають матеріальну підтримку партій з боку держави за рахунок спеціального фонду коштів. Такі закони або парла­ментські постанови прийняті в 60—90-і роки XXст. у Велико­британії, Греції, Італії, Норвегії, США, Фінляндії, Швеції та в інших країнах. Аналогічні за змістом положення можна знай­ти і в спеціальних законах про політичні партії.
У законах або постановах про фінансування політичних партій встановлюються умови надання державних дотацій. Дотації одержують партії, які користуються певною підтрим­кою виборців. Так, у ФРН право на одержання державної до­тації мають партії, які зібрали не менше десяти відсотків за­гальної кількості голосів, поданих в одномандатних округах, або не менше половини відсотка — в багатомандатних. Фіксо­ваний відсоток необхідної кількості голосів як умова одержан­ня дотацій встановлений також у Швеції і Фінляндії. В Австрії дотації надаються тим партіям, які мають представ-
367
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ництво в парламенті. У деяких країнах (Італія і Норвегія) умо­вою державного фінансування партій є висунення ними вста­новленої кількості кандидатів у депутати по округах.
Виборче законодавство Франції передбачає надання дер­жавної допомоги не партіям, а окремим кандидатам у депута­ти. Однак практично майже завжди за цими кандидатами стоїть та чи інша політична партія. Держава компенсує певну частину виборчих витрат кандидатів у депутати, але робить це лише в тому випадку, коли за кожного з них проголосує не менше п’яти відсотків від кількості тих, хто брав участь у ви­борах по даному округу.
У випадках прямого державного фінансування партій ко­шти між ними розподіляються по-різному. Найчастіше це ро­биться згідно з пропорцією поданих за партії голосів (Велико­британія, Норвегія, США, ФРН) або завойованих ними пар­ламентських мандатів (Данія, Фінляндія, Швеція).
Законодавство про партії досить детально регламентує і питання внутрішньопартійної організації. Воно встановлює загальні вимоги до форми і змісту партійних статутів, пропо­нує типову організаційну структуру партій. Закони про партії містять норми, що визначають порядок формування органів партій, їх компетенцію, взаємовідносини в ієрархії цих органів тощо. За своїм змістом спеціальне законодавство про партії практично підміняє собою партійні документи статутного ха­рактеру. Введення його призвело до досить жорсткої регла­ментації з боку держави організації і діяльності політичних партій. Таку регламентацію не можна оцінювати однозначно.
Конституції багатьох держав містять положення, які слід віднести до визначення статусу інших, неполітичних за своїм характером громадських об’єднань, зокрема професійних спілок. Найчастіше йдеться про право на об’єднання у профспілки. Проте в деяких країнах в основних законах ви­кладені певні засади організації та діяльності профспілок. Іноді в конституціях коротко згадуються асоціації підприємців та інші об’єднання. У цілому ж обсяг консти-
368
туційної регламентації згаданих елементів політичної системи обмежений. Це об’єктивно відповідає предмету консти­туційно-правового регулювання.
Таким чином, законодавство про партії закріплює:
поняття політичної партії (місце і роль партії в
політичній системі і державному механізмі);
умови і порядок створення і припинення діяльності
партій;
вимоги до ідеології, програмних положень партій;
вимоги до їх організаційної будови і порядку діяль­
ності;
фінансово-економічну базу партії;
регулює взаємовідносини з публічною владою (вибо­
ри) і діяльність з державними органами.
0 II. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Проаналізуйте тексти не менше 5 консти­туцій зарубіжних країн і наведіть (письмово) приклади “інституціоналізації’ політичних партій.
Завдання 2. Продовжувати поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:
Політична партія — це…
Інституціоналізація — це…
    продолжение
–PAGE_BREAK–III. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Юдин Ю.А. Новое законодательство о политических
партиях (Политико-правовой анализ) // Государство и право.
-1992.-№7.
Консерватизм: современные интерпретации.-М.,1990.
Христианские партии и самодеятельные объедине-
ния.-М.,1990.
369
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>IV. МОДУЛЬНИЙКОНТРОЛЬ№3
Третій модульний контроль проводиться після вивчення програмного матеріалу тем №№ 5 (5.1-5.4) і 6 у вигляді пись­мової контрольної роботи, модельний варіант якої наводиться нижче. Для успішного її виконання слід повторити матеріал модуля та відповісти на наступні контрольні питання.
? КОНТРОЛЬНІПИТАННЯ?
Схарактеризуйте конституційні принципи виборчого
права.
Дайте загальну характеристику виборчих систем.
Визначте та схарактеризуйте ознаки мажоритарної ви­
борчої системи.
Визначте та схарактеризуйте ознаки пропорційної ви­
борчої системи.
Визначте та схарактеризуйте ознаки змішаної виборчої
системи.
Визначте місце та схарактеризуйте роль парламентів у
системі влади зарубіжних країн.
Визначте поняття парламенту та парламентаризму.
Схарактеризуйте склад і організацію парламентів в за­
рубіжних країнах.
Схарактеризуйте сучасні бікамеральні парламенти.
Схарактеризуйте способи формування верхніх палат.
Схарактеризуйте компетенцію бікамерального парла­
менту.
Схарактеризуйте конституційно-правовий статус де­
путатів.
Схарактеризуйте повноваження зарубіжних парла­
ментів.
Дайте загальну характеристику органів виконавчої
влади.
Схарактеризуйте конституційний статус глави держа­
ви, визначте його особливості.
370

Схарактеризуйте загальну компетенцію глав держав.
Схарактеризуйте порядок формування урядів у за­
рубіжних країнах.
Схарактеризуйте компетенцію урядів у зарубіжних
країнах.
Схарактеризуйте конституційні принципи судоустрою
та судочинства.
Схарактеризуйте органи конституційної юстиції.
Схарактеризуйте компетенцію органів конституційно­
го контролю і механізм її реалізації.
Схарактеризуйте політичні партії за організаційною
ознакою.
Схарактеризуйте основні види партійних систем у за­
рубіжних країнах.
Розкрийте суть інституціоналізації політичних партій.
ВАРІАНТ №_
Роз’ясніть значення терміну «бікамералізм»”.     продолжение
–PAGE_BREAK–Розкрийте зміст поняття “інституціоналізація” полі­
тичних партій. Використовуючи Конституцію ФРН, наведіть
конкретний приклад інституціоналізації політичних партій у
Німеччині.
3.Порівняйте поняття «парламент»і «парламентаризм».
4.Схарактеризуйте конституційний статус глави держа­ви, визначте його особливості.
5. Вирішіть наступні ситуаційні задачі:
Задача №1. Використовуючи метод дільників В.Д’Ондта, визначте кількість мандатів, які отримає кожна з п’яти партій (А, Б, В, Г, Д), якщо для розподілу між собою 8 мандатів вони набрали по виборчому округу відповідну кількість голосів:

Партії
А
Б
В
Г
Д
Голоси
126000
94000
88000
65000
43000
371
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
/>Задача №2: Імператор Японії отримав від свого гостя -короля Швеції — автомобіль «Вольво» як подарунок. Парла­мент Японії наклав вето на дії імператора.
Чи має право парламент втручатись дії імператора? Відповідь обґрунтуйте використовуючи конституційне зако­нодавство Японії.
Задача №3: Віце-президент США заміняв Президента на його посту один рік і 11 місяців. Після цього він був обраний Президентом США. Після закінчення терміну президентства він знову висунув свою кандидатуру на пост Президента США. Це було оскаржено, тому що він вже третій раз претен­дував на президентство.
Оцінить дану ситуацію, використовуючи конституційне законодавство США.
МОДУЛЬIV
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙСТАТУСЛЮДИНИІ
ГРОМАДЯНИНАУЗАРУБІЖНИХКРАЇНАХ
(програмнівимоги)
Для оволодіння сукупністю теоретичних знань IV-го мо­дуля (Теми № 7-8) курсанти, студенти, слухачі повинні опра­цювати у процесі навчальної та самостійної роботи питання відповідних тем:
Тема № 7. Інститут громадянства в конституційному праві зарубіжних країн
Поняття громадянства в конституційному праві за­рубіжних країн. Набуття громадянства. Безгромадянство та багатогромадянство. Режим іноземців. Припинення громадян­ства. Інститут політичного притулку. Екстрадиція. Екс­патріація.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Тема № 8. Права, свободи і обов’язки людини і громадяни­на в зарубіжних країнах
Класифікація прав і свобод людини і громадянина в кон­ституційному праві зарубіжних країн. Особисті права і свобо­ди: право на життя, свободу, особисту недоторканність. Таємниця приватного життя і комунікацій. Недоторканість житла. Кримінально-правові і процесуальні гарантії особис­тих прав і свобод. Особисті обов’язки людини і громадянина в зарубіжних країнах. Політичні права людини і громадянина. Соціально-економічні та культурні права і свободи.
372
Після вивчення МОДУЛЯ №4 «Конституційно-право­вий статус людини і громадянина в зарубіжних країнах»
курсанти, студенти та слухачі повинні: а) знати: ♦ способи набуття громадянства в конституційному
373
С.К.Бостан, С.М.Тимченко

/>374
праві зарубіжних країн;
♦основні права, свободи та обов’язки людини і громадя­
нина в зарубіжних країнах;
гарантії прав і свобод;
б) вміти:
класифікувати права і свободи людини і громадянина;
♦використовувати знання конституційних прав, свобод
гарантій громадян у професійній діяльності.
ТЕМА7. ІНСТИТУТГРОМАДЯНСТВАВ КОНСТИТУЦІЙНОМУПРАВІЗАРУБІЖНИХКРАЇН
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>. Поняттягромадянствавконституційномуправіза­рубіжнихкраїн. 2. Порядокнабуттяіприпиненнягрома­дянстваузарубіжнихкраїнах. 3. Інститутиполітичного притулкутаекстрадиції(видачі) уконституційномуправі зарубіжнихкраїн.
§/>1. Поняттягромадянствауконституційному правізарубіжнихкраїн
Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріпле­не в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті грома­дянства, принципах і конституційних правах і свободах.
Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадя­нин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зо­крема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.
Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення     продолжение
–PAGE_BREAK–громадянства як особливого правового зв’язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов’язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сто­рони громадянства — державно-правову і міжнародно-право-
375
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>ву. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Поняття дер­жавної належності є ширшим за громадянство, хоча у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов’яза­ний з юридично встановленими правами й обов’язками, з пев­ним співвідношенням між особою і державою, яке у конкрет­них випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки поєднання прав і обов’язків особи і держави, а й на­явність в особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє тривалий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наяв­ності стану громадянства.
Характеризуючи поняття громадянства, слід вказати на сталість відповідного правового зв’язку, що виникає між осо­бою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У про­сторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадян­ства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі, зумовлені цим станом, права і обов’язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж пра­ва та обов’язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.
Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Вона є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв’язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.
Рисою громадянства вважається також те, що воно ґрун­тується на фактичному зв’язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність в особи фактичного зв’язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має гро-
376
мадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв’язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.
§2. Порядокнабуттяіприпиненнягромадянства узарубіжнихкраїнах
Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок на­буття і припинення громадянства.
І. Головним і об’єктивно найбільш реальним способом на­буття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами:
«права крові»;
«права ґрунту».
Але у ряді країн Латинської Америки набуття громадянст­ва у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов’язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З момен­ту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.
Першим історично був прийнятий принцип «права крові», який бере початок ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв’язку підданства. Звідси і виник принцип «права ґрунту», що домінував у Європі до кінця XVIIIст. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).
Законодавство про громадянство переважної більшості сучасних країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається грома-
377
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
дянство дітей, батьки яких невідомі. «Право ґрунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамери­канських країнах, а також у країнах, право яких історично по­ходить від англійської правової системи.
Використання у законодавстві різних підходів до визна­чення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевияв­ленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «пра­вом ґрунту».
У законодавстві більшості країн не визначаються юри­дичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбача­ються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для за­побігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іно­земцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оп­тації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встанов­люється в законодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв’язку з територіальними змінами та ук­ладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.
Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямо зазначається в кон­ституціях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв’язки історичного характеру. Але біпатризм зви­чайно розглядається як аномалія не тільки в національному, але й у міжнародному праві.
Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв’язанні питань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто коли
їхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство ціло­го ряду розвинутих країн для таких випадків передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадя­нином держави громадянства батька. У більшості країн у цьо­му відношенні визнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між батьками.
II. Іншим способом набуття громадянства є нату­ралізація, або набуття громадянства за волевиявленням осо­би. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в на­данні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.
Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматич­ну втрату попереднього громадянства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянст­ва зазвичай здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються випадки колективної натуралізації. Останні на­самперед пов’язані з оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різновид натуралізації.
Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (у формі відповідної заяви) воле­виявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обста­вин таке волевиявлення практично відсутнє і лише домис­люється згода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками (довільна натуралізація).
Індивідуальна натуралізація практично завжди пов’язана з певними умовами або вимогами:
378
379
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕ    продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>а)головною умовою натуралізації є так зване укорінення.
Згідно цієї умови, особа, яка претендує на здобуття громадян­
ства конкретної держави, повинна до подання відповідної за­
яви протягом певного часу проживати на її території. Встанов­
лення відповідного терміну має на меті надання іноземцеві
можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середо­
вище і належним чином проявити себе. Конституції і законо­
давство про громадянство встановлюють різні терміни
укорінення. Звичайним є п’ятирічний термін, хоча в деяких
країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У сканди­
навських країнах термін укорінення визначений у сім років. З
іншого боку, в латиноамериканських країнах він дорівнює
двом рокам. З юридичної точки зору, умова укорінення
пов’язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку
означає факт постійного проживання особи у відповідній
країні, а також намір обрати її місцем свого постійного прожи­
вання, одруження і, як наслідок, натуралізації.
Серед інших умов слід назвати:
б)певний рівень матеріального добробуту;
в)кваліфікацію та професійну підготовку;
г)повагу до закону;
д) відсутність заборгованості щодо сплати податків;
є) знання державної мови.
З іншого боку, порядок натуралізації може бути спроще­ний. Спрощеним є порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедура нату­ралізації, встановлена для осіб корінної національності (Бол­гарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.
Але навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавст­во зарубіжних країн не визнає за особою права на нату­ралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов’язаною з принципом державного сувереніте-
380
ту. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Зазвичай відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави.
Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.
Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадян­ства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.
1.Вихід із громадянства здійснюється у вільному або
дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна
процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розгляда­
ють компетентні органи. Вони враховують юридичні й фак­
тичні обставини, що склалися у зв’язку з цією заявою, і за пев­
них умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих
країн можливість виходу з громадянства не заперечується.
У США, Великобританії та в деяких інших країнах визна­ний принцип вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з гро­мадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державних служ­бовців та інших. Практично завжди не припускається або су­воро обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.
2.Законодавством окремих країн передбачено втрату
громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за пев­
них умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є на­
туралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановле­
ний дозвільний порядок виходу з громадянства, не припус­
кається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний
принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата
його є звичайною процедурою.
381
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>3. Однією з форм припинення громадянства є його позбав­лення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення нату­ралізованого громадянства — денатуралізацією.
Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді призводить до виникнення такого явища як відсутність громадянства (апатризм). Як і подвійне грома­дянство, апатризм з позицій національного і міжнародного права сприймається негативно.
§3. Інститутиполітичногопритулкута
екстрадиції(видачі) уконституційномуправі
зарубіжнихкраїн
З інститутом громадянства пов’язані інститути політич­ного притулку, екстрадиції (видачі) та експатріації (висил­ки). Вони також співвіднесені як з національним, так і з міжна­родним правом.
Конституції багатьох держав встановлюють основи право­вої регламентації притулку. “Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки”, — записано в ст. 10 Конституції Італії. У ст. 27 Конституції Болгарії зазначено, що «Республіка Болгарія надає притулок іноземцям, переслідува­ним за їх переконання або діяльність на захист визнаних міжнародною спільнотою прав і свобод».
Водночас у деяких конституціях прямо забороняється ви­дача іноземців, які переслідуються за політичну діяльність. Нерідко в основних законах також забороняється видача іно­земним державам своїх громадян. Окремі конституції встанов­люють загальні засади правового режиму іноземних громадян.
DII. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Підготувати реферат на тему «З консти-туційно-правового досвіду вирішення питань набуття грома­дянства у зарубіжних країнах».
Завдання 2. Продовжити поповнення словника новими поняттями та термінами державного права зарубіжних країн, наприклад:
Громадянство — це…
Філіація — це…
Біпатризм — це…
Оптація — це…
Натуралізація — це…
Денаціоналізація — це…
Денатуралізація — це…
Апатризм — це…
Екстрадиція — це…
Експатріація — це
III. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Арановский К.В. Государственное право зарубежных
стран.- М.Д998.-С.343-354.
Конституционное (государственное) право зарубеж­
ных стран: Учебник в 4-х т. /Отв. ред. Б.А.Страшун.-М.,1995;
2-е изд.- М.,1996.- Т.1-2.-С.125-131.
Мишин АЛ. Конституционное (государственное) пра­
во зарубежных стран: Учебник.- М.Д996.-С.56-65.
Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных
стран: Учебник.-М.,1997.- С.53-62.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:
Підручник. -К.Д997.-С.102-109.
    продолжение
–PAGE_BREAK–382
383
ТЕМА8. ПРАВА, СВОБОДИІОБОВ’ЯЗКИ
ЛЮДИНИІГРОМАДЯНИНАУЗАРУБІЖНИХ
КРАЇНАХ
І. ТЕЗИЛЕКЦІЇ
1/>. Конституційнийстатусособитайогоосновніпринципи взарубіжнихкраїнах. 2. Особливостіконституційного закріпленняправісвободлюдиниігромадянинавза­рубіжнихкраїнах.
§/>1. Конституційнийстатусособитайогоосновні принципивзарубіжнихкраїнах
Обґрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою пов’язане зі змістом практично всіх політико-правових ідей загального характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав і свобод.
До цих ідей насамперед належить теорія природного пра­ва, а точніше — концепція прав людини і громадянина, що є однією з складових цієї теорії. Теорія природного права актив­но використовувалася новими соціальними силами у період революцій XVII-XVIIIст. у їх боротьбі за політичну владу. За цією теорією люди природно є носіями незалежних від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна дотримуватися і захищати їх. Для цього природні права і сво­боди закріплюються в законодавстві.
Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних законів. «Повага й охорона людської особистості є першорядним обов’язком держави», — записано в ст.2 Консти­туції Греції. «Людська гідність недоторкана. Поважати і захи-
384
____    продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
щати її — обов’язок державної влади”, — проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН. «Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод люди­ни і громадянина — обов’язок держави», — зафіксовано в ст.2 Конституції Росії.
Іноді про обов’язки держави щодо особи йдеться у більш загальному плані, і вони пов’язуються із здійсненням держав­них функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов’язки декларовані у розділі 3 Консти­туції Іспанії під назвою «Про основні принципи соціальної та економічної політики».
Разом з тим у конституціях іноді вказується і на обов’язки особи щодо держави. У ст.2 Конституції Італії зафіксовано, «що Республіка визнає і гарантує невід’ємні права людини… і вимагає виконання непорушних обов’язків політичної, еко­номічної і соціальної солідарності». Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції. Подібні надмірно узагальнені визначення обов’язків особи перед дер­жавою певною мірою деформують природу її прав і свобод і об’єктивно створюють ґрунт для довільного тлумачення їх у конкретних ситуаціях взаємовідносин держави і особи.
До сказаного слід додати, що деякими теоретиками вста­новлення конституційних обов’язків особи перед державою розцінюється як намір позначити межу відповідних вимог державної влади, тобто, знову ж таки, як самообмеження дер­жави щодо особи та її прав і свобод. З цією думкою навряд чи можна погодитись, адже існують зафіксовані в конституціях і деталізовані в законодавстві обов’язки особи захищати батьківщину, сплачувати податки тощо. Такі обов’язки не зу­мовлені самообмеженням державної влади і мають, по суті, об’єктивний характер.
385
/>С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>§2. Особливостіконституційногозакріплення
правісвободлюдиниігромадянинав
зарубіжнихкраїнах
Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними тра­диціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Пере­важна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи та які зазвичай передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяль­ності державного механізму.
У преамбулі до Конституції Франції записано: «Фран­цузький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтверд­женій преамбулою до Конституції 1946 року». Отже, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.
Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий підхід можна було б вважа­ти надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом. Слід також за­уважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60-80-і роки XXст. май­же в усіх штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розширили обсяг консти­туційного регулювання прав і свобод особи.
Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії. Тут немає акту конституційного значення, у якому б закріплювались основи правового статусу особи. Ок­ремі законодавчі акти відповідного змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Ве-
386
ликобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обме­жують дії особи. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.
Наведена схема формально відповідає відомому принципу «все, що не заборонено, — дозволено». Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг прав і свобод. Однак подібний вис­новок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи мо­жуть бути реально встановлені та ефективно забезпечені в та­кий спосіб.
Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьо­му випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а шляхом заборон визначають сфе­ру їх існування.     продолжение
–PAGE_BREAK–DII. ЗАВДАННЯДЛЯСАМОСТІЙНОЇРОБОТИ
Завдання 1. Використовуючи тексти конституцій за­рубіжних країн, визначте способи закріплення прав та сво­бод громадян. Наведіть приклади.
Завдання 2. Використовуючи відповідне конституційне законодавство, вирішить наступні задачі:
Задача №1. Громадянин Литви за скоєний злочин був за­суджений до виправних робіт. Він вирішив оскаржити дії су­ду, посилаючись на те, що Конституцією Литви заборонена примусова праця.
Які рішення мають приймати компетентні органи?
Задача №2. Сім’я Сіверсів прийшла до виборчої дільниці, щоб проголосувати за кандидата у президенти Дж. Буша, але їм не дозволили голосувати, мотивуючи це тим, що вони не­гри, нащадки колишніх рабів.
387
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>Чи мали право відмовити у голосуванні сім’ї Сіверсів на цих підставах?
Задача №3. Клаус Шульц стверджує, що діями підприємства «Мерседес» було порушено його права. Адміністрація підприємства не прийняла його на роботу і ар­гументувала це тим, що його віросповідання та світогляд не відповідають встановленим на підприємстві вимогам.
Оцініть дії адміністрації, спираючись на конституційне законодавство Німеччини.
1^1 МІ. СЕМІНАРСЬКЕЗАНЯТТЯ
Тема: Конституційні права людини і громадянина, гарантії їх дотримання
ПЛАН
Класифікація прав і свобод особи. Особисті права і
свободи.
Політичні права і свободи.
Економічні, соціальні і культурні права та обов’язки.
Обов’язки громадян, юридичні гарантій їх консти­
туційних прав і свобод.
Методичнірекомендаціїдосемінарського заняття
Семінарське заняття проводиться у вигляді доповідей згідно плану семінару. Доповідь на 10-12 хв. необхідно готува­ти за допомогою рекомендованої літератури і вказівок викла­дача, які були зроблені на лекції. Метою заняття є поглиблен­ня, конкретизація і систематизація отриманих знань з цієї про­блеми у процесі підготовки до семінару.
Перше питання присвячено класифікації прав і свобод громадян. Конституції й інші норми конституційного (дер­жавного) права зарубіжних країн проголошують права і свобо-
388
ди різного характеру і змісту, тому велике значення має їх кла­сифікація і систематизація.
Залежно від характеру відображених в них суспільних відносин у зарубіжній науці конституційного права виділяють особисті, політичні, соціально-економічні і культурні права. Цей розподіл відображає характер відносин, що виникають між особистістю і державою, а також між самими особистостя­ми. По-перше, як фізична особа особистість наділяється пев­ними особистими правами і свободами; по-друге, особистість як член політичної спільноти, наділяється певними політич­ними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особистість як член громадянського суспільства наділяється певними соціально-економічними правами і свободами. Хоча цей роз­поділ і не можна визнати вичерпним, він, проте, полегшує аналіз конкретних прав і свобод.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Особисті права і свободи — категорія прав і свобод, що прямо не стосуються стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права визначаються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозуміння, коли йдеть­ся про конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави.
Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природну, даровану людині не державою, а природою чи бо­гом. На практиці ці права і свободи також носять позитивний характер, тому що вони мають юридичну чинність тільки тоді, коли порядок їх застосування встановлюється законом. До­сить чисельні особисті права і свободи можна умовно роз­поділити на дві основні групи:
а)права і свободи, що захищають людину від сваволі з
боку інших осіб;
б)права і свободи, що захищають людину від сваволі з
боку держави.
Перша група особистих прав і свобод нечисленна, причо­му деякі з них містять у собі юридичні гарантії від сваволі як з
389
С.К.Бостаи, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>боку окремих осіб, так і держави одночасно. До цієї категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста недо­торканість (особиста свобода — право на життя і недотор­каність особи, право на опір насильству).
Відповідно до ідей правової держави і верховенства права держава не тільки зобов’язана дотримуватися своїх власних законів, але і не може допускати будь-яких актів сваволі по відношенню до своїх громадян. Ці погляди знайшли свій вираз у тому, що конституційне (державне) право встановлює чис­ленні юридичні гарантії, котрі захищають особистість від сва­волі з боку держави і її органів.
Виражені в певних правах зазначені гарантії складають другу групу прав і свобод. Серед них перш за все слід відзначи­ти недоторканність особи та житла, головний зміст якої — за­хист від необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох кон­ституціях англійська процесуальна процедура “habeascorpus”, встановлена законом ще в XVIIст., передбачає перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і прак­тиці Франції та деяких інших країн прийняті більш широкі по­няття безпеки особи, які містять не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Недоторканність житла передбачає захист не тільки від свавільних обшуків і виїмок, постою солдатів, поліцейських вторгнень, але і захист від свавільних дій з боку окремих осіб.
Свобода приватного життя є об’єктом постійних пося­гань з боку карних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практи­кою, її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежуван­ня легальної та нелегальної практики поліції, інших карних
органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя. Нерідко розв’язанню цієї проблеми перешкоджають самі зако­нодавчі акти, невизначеність окремих положень яких дозво­ляє припускатися до різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.
Таємниця кореспонденції значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою по відношенню до правоохо­ронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для пер­люстрації листів і прослуховування телефонних розмов. Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо статичні за формулюваннями права і сво­боди, що становлять зміст цього поняття (таємниця листуван­ня, телефонного зв’язку тощо), а й загальна свобода, визначе­на як свобода від посягань на інформацію приватного характе­ру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всюди посяганням визнають не лише перехоп­лення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інфор­мації у так званих банках даних та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.
Одним з найважливіших особистих прав людини є свобо­да пересування і вибору місця проживання. Серед інших особи­стих прав і свобод, наданих законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлю­бу, заборона катувань і незвичайних покарань та ін.
Характеризуючи особисті права, необхідно також визна­читися щодо права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і сво­бод. У старих конституціях право на приватну власність про­голошувалось як одне з природних прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід сприйма­ти не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст ос­танніх.
390
391
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>У другому питанні необхідно дати характеристику політичних прав і свобод, якими громадянин держави наділяється як член політичної спільноти. Вони визначають його правове становище в системі суспільних відносин, що ви­никають у процесі здійснення державної влади. Сучасні кон­ституції визнають за всіма громадянами рівний політичний статус, що знайшло своє вираження в принципі «рівність усіх перед законом». Громадяни наділяються широким колом політичних прав і свобод. У поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах вони проголошуються прак­тично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення має ви­борча правосуб’єктність громадянина, яка полягає у тому, що він володіє активним та пасивним виборчим правом. Це відкриває для громадян не тільки можливість брати участь у формуванні представницьких установ, але і проводити до них своїх представників.
Особливе значення має група прав, що забезпечують сво­боду висловлення думок. У цю групу входить свобода слова, друку, право на отримання інформації, а також свобода поши­рення інформації. Багато теоретиків зазначають, що кожна лю­дина має право висловлювати будь-які думки і судження з будь-якого питання і що в дійсно демократичній країні пови­нен існувати «вільний ринок ідей». Але загальним правилом є те, що свобода висловлення думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США ще в 1931 році ухва­лив: «Свобода слова і свобода преси… не є абсолютними права­ми, і держава може карати за зловживання ними». Законодав­ство США передбачає покарання за наступні види зловживань свободою висловлення думок: за наклеп і образу, за непри­стойність, за підбурювання до здійснення злочину чи правопо­рушення, за образу суду, за заколотні заклики.
У число духовних свобод, проголошуваних консти­туціями, входить свобода совісті, що історично виникла як
392
віротерпимість, тобто визнане державою за кожним громадя­нином право сповідати будь-яку релігію. Свобода совісті при­пускає відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
У деяких старих конституціях встановлювалось проголо­шення державної церкви (Англія, Норвегія, Колумбія). Багато повоєнних конституцій, особливо мусульманського світу, теж проголошують державну релігію. Наприклад у ст.З Консти­туції Ісламської республіки Пакистан 1973 року записано: “Іслам є державною релігією Пакистану”.
Однією з найважливіших свобод є свобода союзів і свобода асоціацій, що у сучасну епоху проголошується конституціями всіх демократичних держав.
Свобода союзів означає законодавче визнання за всіма гро­мадянами права на створення професійних спілок для захисту своїх інтересів. Професійні спілки створюються явочним по­рядком. Вони наділяються правами юридичної особи, а їхні ста­тути підлягають реєстрації в компетентних державних органах.
Проголошувана конституціями зарубіжних країн свобода асоціацій означає надання громадянам права на створення політичних партій та інших громадських організацій.
До числа інших прав і свобод політичного характеру відносяться свобода мітингів і свобода зборів.
Третє питання присвячено характеристиці соціально-еко­номічних та культурних прав і свобод, що визначають правове становище особистості як члена громадянського суспільства.
Найважливішим з цих прав є право на володіння ірозпоря-дження приватною власністю. Це фундаментальне право за­безпечено всіма засобами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. У ранніх кон­ституціях принцип святості і недоторканності приватної влас­ності був доведений до логічного завершення. Це знайшло свій вираз в забороні яких-небудь конфіскацій чи реквізицій не інакше як у суворо встановлених законом випадках (як пра­вило, за вироком суду чи у військових цілях). У нових консти-
393     продолжение
–PAGE_BREAK–
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
туціях закріплена можливість відчуження приватної власності в інтересах суспільства (Іспанія, Італія, ФРН та ін.).
Після другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії, Гватемали, Коста-Ріки, Габону, Бангладеш, Ма­рокко, ряду інших держав було проголошено право на працю.
Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю і право на відпочинок, що іноді розглядають як органічне продовження права на працю (ст.36 Конституції Італії). Дуже докладно соціально-економічні пра­ва трудящих регламентуються в Главі IIКонституції Федера­тивної Республіки Бразилії 1988 року. Іноді основний закон містить лише згадку про ці права, як, наприклад, у ст.54 Кон­ституції Уругваю.
Найважливішим правом трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається державним правом усіх демо­кратичних країн. У той же час закордонне трудове законодав­ство передбачає різні способи і методи обмеження цього пра­ва. Особливо поширеним є заборона загальних та політичних страйків, страйків солідарності, пікетувань.
У четвертому питанні необхідно схарактеризувати закріплені в конституційному законодавстві а) обов’язки гро­мадян та б) юридичні гарантій їх прав і свобод.
А) Інститут обов’язків громадян почав юридично форму­ватися лише після другої світової війни. Традиційними обов’язками, які держава покладала на своїх громадян, були: підпорядкування законам і іншим нормативним актам, сплата податків і військова повинність. У новітніх конституціях з’яв­ляється не тільки сам термін «обов’язки громадян», але навіть відповідні глави і розділи (в італійській конституції ч.І «Права й обов’язки громадян», у конституції Венесуели ч.ІП «Осо­бисті і громадянські права й обов’язки», у конституції Іспанії секція 2 Глави І «Про права й обов’язки громадян»).
Поряд із проголошенням свободи праці і навіть права на працю в деяких конституціях декларується обов’язок працюва-
394
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
т/>и. Так, конституція Гватемали встановлює: «Праця є правом. Всяка особа зобов’язана своєю працею сприяти соціальному прогресу і добробуту. Жебрацтво карається» (ст.112); у кон­ституції Іспанії зазначається: «Всі іспанці мають право на пра­цю і зобов’язані працювати…» (ст. 35).
Аналогічні норми містяться в конституціях Панами, Уруг­ваю, Японії, Габонської Республіки і деяких інших. Незважаю­чи на усю свою декларативність, цей обов’язок демократичний за своїм характером, тому що він зміцнює легальні позиції тру­дящих у їх боротьбі проти безробіття.
Досить широке поширення отримало проголошення тако­го обов’язку, як турбота про дітей. Так, у ст. ЗО конституції Італійської Республіки проголошується: «Батьки мають право і зобов’язані утримувати, навчати і виховувати дітей, навіть якщо вони народжені поза шлюбом».
Б) Права і свободи забезпечуються конституційними і су­довими гарантіями.
Конституційні гарантії забезпечені авторитетом самого основного закону. Але конституційна гарантія може стати ре­альною лише в тому випадку, якщо положення, що містяться в ній, будуть конкретизовані і деталізовані у відповідному за­коні, що встановлює механізм застосування цієї гарантії.
Судові гарантії прав і свобод, які спочатку виникли в анг­лосаксонських країнах, сьогодні отримали значне поширення. Зміст судових гарантій зводиться до двох основних положень.
По-перше, громадянину надається право вдаватися до су­дового захисту, коли його права і свободи порушуються як державними органами, так і окремими особами.
По-друге, громадянин наділяється правом звертання до суду з вимогою примусового забезпечення встановлених зако­ном прав і свобод, тобто в цьому випадку мова йде про здійснення суб’єктивного права.
Для здійснення подібних повноважень суду надається право видання актів, що примушують здійснювати відповідні
395
С. К. Бостан,     продолжение
–PAGE_BREAK–С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
норми права чи забезпечувати їх захист від зазіхання. Так, як­що особі відмовлено міністерством закордонних справ чи іншим компетентним органом у видачі закордонного паспор­та, то вона може звернутися до відповідного суду з вимогою видати наказ, що зобов’язує зазначений орган видати йому за­кордонний паспорт.
У цьому ж порядку можна опротестувати заборону на про­ведення мітингу, арешт газети, незаконне звільнення з роботи тощо.
Судові гарантії, якщо вони належним чином застосову­ються, є дієвим засобом захисту і забезпечення прав і свобод.
В ряді зарубіжних країн зроблено великий позитивний внесок у розвиток політичної демократії і досягнення правової і соціальної захищеності людини. Судові гарантії і послідовне дотримання принципу презумпції невинності слід згадати тут у першу чергу.
У рамках існуючого в багатьох країнах конституційного принципу поділу влади забезпечується незалежність судової влади. Це, у свою чергу, стає фундаментом юридичних га­рантій прав людини. Суди навіть за формальними ознаками не пропускають справи, якщо наявні тільки процедурні пору­шення. Так, у США з ініціативи судової влади введено так зва­не «правило Міранди», відповідно до якого поліцейський у мо­мент затримки (а не пізніше!) зобов’язаний повідомити затри­маній особі перелік її прав:
«1. Ви маєте право не давати свідчень.
Усе, що Ви скажете, може бути і буде використано про­
ти Вас у суді.
Ви маєте право консультуватися з адвокатом, і він може
бути присутнім на Ваших допитах.
Якщо у Вас немає коштів на оплату адвоката, він, якщо
Ви побажаєте, буде призначений до початку допитів.
Ви можете скористатися цими правами в будь-який час
і не відповідати ні на які запитання і не робити ніяких заяв».
396
У випадку, якщо поліцейський не повідомить хоча б одне з цих прав, це буде вважатися найгрубішим процесуальним порушенням, що само по собі може призвести до виправдання в суді. Потрібно підкреслити реальність цих прав в частині, на­приклад, надання безкоштовної адвокатської допомоги.
Процедурна деталізація забезпечення прав людини є ха­рактерною рисою найбільш розвинених правових систем, а та­кож показником реальності наданих прав. Відзначимо праг­нення до цього в СТ.17 Конституції Іспанії, де сказано: «Кожен затриманий повинен негайно і у зрозумілій йому формі бути проінформованим про його права і підстави його затримання».
Велика кількість, особливо недавно прийнятих, консти­туцій містять прямо виражену заборону катувань і інших при­нижуючих людську гідність дій. Тому, хто, можливо, вважає катуванням яке-небудь колесування чи прикладання гарячих прасок до тіла, буде цікаво довідатися про міжнародне визна­не визначення, дане в «Конвенції проти катувань і інших жор­стоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів повод­ження і покарання», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 року: «Катування означає будь-яку дію, якою якій-небудь особі навмисно заподіюється сильний біль чи страждання, фізичне чи моральне, щоб одержати від нього чи від третьої особи свідчення або визнання.»
IV. ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
Боботов СВ., Колесов Н.С. Современная концепция прав
и свобод гражданина во Франции // Государство и право.-
1992.-Nb6.-C.134-1.41.
Визер Б. Право человека на информацию в Австрии //
Государство и право.-1992.-№ 4.-С.110-115.
Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод лич-
ности.-М.,1993.
Цоллер Э. Защита прав человека во Франции // Госу­
дарство и право.- 1992.- № 12.-С.108-117.
397
С.К.Бостан, С.М.    продолжение
–PAGE_BREAK–Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
V. МОДУЛЬНИЙКОНТРОЛЬ№4
Четвертий модульний контроль проводиться після вив­чення програмного матеріалу тем №№ 7 і 8 у вигляді письмо­вої контрольної роботи, примірний варіант якої наводиться нижче. Для успішного її виконання слід повторити матеріал модуля та відповісти на наступні контрольні питання.
? КОНТРОЛЬНІПИТАННЯ?
Розкрийте суть поняття громадянства в консти­
туційному праві зарубіжних країн.
Схарактеризуйте порядок набуття і припинення грома­
дянства у зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте інститути політичного притулку та ек­
страдиції (видачі) у конституційному праві зарубіжних країн.
Зробіть класифікацію прав, свобод і обов’язків людини
і громадянина в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте особисті права і свободи.
Схарактеризуйте політичні права і свободи.
Схарактеризуйте соціально-економічні та культурні
права і свободи.
Схарактеризуйте обов’язки громадянина в зарубіжних
країнах.
Схарактеризуйте гарантії прав і свобод у зарубіжних
країнах.
ВАРІАНТ №_
Роз’ясніть значення терміну «філіація».
Розкрийте зміст поняття «громадянство», як воно спів­
відноситься з «підданством».

Класифікуйте права людини і громадянина, відоб­
разіть це у вигляді схеми.
Схарактеризуйте способи набуття громадянства.

Використовуючи текст Конституції Японії, визначте,
як закріплені права, свободи і обов’язки людини і громадяни­
на в Основному законі цієї країни.
Вирішіть наступну ситуаційну задачу:
Клаус Шульц стверджує, що діями підприємства «Мерсе­дес» були порушені його права. Адміністрація підприємства не прийняла його на роботу і аргументувала це тим, що його віросповідання та світогляд не відповідають встановленим на підприємстві вимогам.
Оцініть дії адміністрації, спираючись на конституційне законодавство Німеччини.
ПІДСУМКОВИЙКОНТРОЛЬ
Для підготовки до успішної здачі підсумкового контролю необхідно повторити весь матеріал навчального курсу. В цьо­му вам допоможуть тези лекцій, методичні рекомендації до семінарських занять, завдання для самостійної роботи, слов­ник термінів і понять, контрольні питання, рекомендована до кожної теми додаткова література.
Підсумковий контроль проводиться у формі індивідуаль­ної співбесіди шляхом постановки викладачем питань, розв’язування студентом (курсантом ) задач, вправ тощо. Щоб успішно скласти його, студенти, курсанти, слухачі повинні:
а) знати:
Термінологію державного права зарубіжних країн,
тобто тлумачення різних термінів. У цьому допоможе слов­
ник термінів і понять, складений протягом всього періоду вив­
чення навчальної дисципліни.
Наступні питання курсу:

Схарактеризуйте зміст поняття державне (консти­
туційне) право.
Розкрийте історичні засади державного (консти­
туційного) права.
    продолжение
–PAGE_BREAK–398
399
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>/>Дайте характеристику державного права зарубіжних
країн (ДПЗК) як науки.
Схарактеризуйте ДПЗК як навчальну дисципліну.
Дайте загальну характеристику джерел ДПЗК.
Розкрийте соціальну та юридичну суть конституції –
головного джерела державного (конституційного) права.
Класифікуйте конституції зарубіжних країн.
Схарактеризуйте способи прийняття конституцій у за­
рубіжних країнах.
Схарактеризуйте способи зміни конституцій в за­
рубіжних країнах.
Дайте дефініцію суспільного ладу, як його засади
закріплюються та охороняються державою?
Як здійснюється конституційна регламентація еко­
номічної організації суспільного життя?
Розкрийте основні риси конституційного регулювання
соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя.
Схарактеризуйте зміст поняття держави як консти­
туційно-правового інституту.
Розкрийте конституційні характеристики держави.
Схарактеризуйте конституційно-правовий статус дер­
жавних органів влади в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте зміст поняття «форма державного
правління».
Схарактеризуйте типологію форм державного
правління.
Дайте загальну характеристику монархічної форми
правління в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте абсолютну монархію в зарубіжних
країнах.
Схарактеризуйте дуалістичну монархію в зарубіжних
країнах.
Дайте загальну характеристику поліархічної форми
державного правління в зарубіжних країнах
400

Схарактеризуйте поняття президентської поліархії та
основні її різновиди в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте поняття парламентарної поліархії та
основні її різновиди в зарубіжних країнах.
Визначте зміст поняття «змішана форма поліархічного
правління».
Класифікуйте держави зі змішаною формою
поліархічного правління.
Схарактеризуйте змішані поліархії із домінуванням
президентських елементів.
Схарактеризуйте змішані поліархії із домінуванням
парламентських елементів.
Порівняйте форми державного правління України та
інших змішаних поліархій Європи.
Розкрийте зміст поняття «політико-територіального
устрою» держав.
Класифікуйте держави за їх політико-територіальним
устроєм.
Схарактеризуйте ознаки унітарної форми політико-те­
риторіального устрою.
Схарактеризуйте ознаки федеративної форми політи­
ко-територіального устрою.
Дайте загальну характеристику автономії як форми те­
риторіальної організації влади.
Схарактеризуйте політичну автономію в зарубіжних
країнах
Схарактеризуйте адміністративну автономію в за­
рубіжних країнах
Схарактеризуйте політичні і державні режими.
Визначте особливості сучасного демократичного режи­
му.
Схарактеризуйте конституційні принципи виборчого
права.
Дайте загальну характеристику виборчих систем.
401
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Визначте та характеризуйте ознаки мажоритарної ви­
борчої системи.
Визначте та схарактеризуйте ознаки пропорційної ви­
борчої системи.
Визначте та схарактеризуйте ознаки змішаної виборчої
системи.
Визначте місце та схарактеризуйте роль парламентів у
системі влади зарубіжних країн.
Визначте поняття парламенту та парламентаризму.
Схарактеризуйте склад і організацію парламентів у за­
рубіжних країнах.
Схарактеризуйте сучасні бікамеральні парламенти.
Схарактеризуйте способи формування верхніх палат.
Схарактеризуйте компетенцію бікамерального парла­
менту.
Схарактеризуйте конституційно-правовий статус де­
путатів.
Схарактеризуйте повноваження зарубіжних парла­
ментів.
Дайте загальну характеристику органів виконавчої
влади.
Схарактеризуйте конституційний статус глави держа­
ви, визначте його особливості.
Схарактеризуйте загальну компетенцію глав держав.
Схарактеризуйте порядок формування урядів у за­
рубіжних країнах.
Схарактеризуйте компетенцію урядів у зарубіжних
країнах.
Схарактеризуйте конституційні принципи судоустрою
та судочинства.
Схарактеризуйте органи конституційної юстиції.
Схарактеризуйте компетенцію органів конституційно­
го контролю і механізм її реалізації.
Схарактеризуйте політичні партії за організаційною
ознакою.
402

Схарактеризуйте основні види партійних систем у за­
рубіжних, країнах.
Розкрийте суть інституціоналізації політичних партій.
Розкрийте суть поняття громадянства в консти­
туційному праві зарубіжних країн.
Схарактеризуйте порядок набуття і припинення грома­
дянства у зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте інститути політичного притулку та
екстрадиції (видачі) у конституційному праві зарубіжних
країн.
Здійсніть класифікацію прав, свобод і обов’язків люди­
ни і громадянина в зарубіжних країнах.
Схарактеризуйте особисті права і свободи.
Схарактеризуйте політичні права і свободи.
Схарактеризуйте соціально-економічні та культурні
права і свободи.
Схарактеризуйте обов’язки громадянина в зарубіжних
країнах.
Схарактеризуйте гарантії прав і свобод в зарубіжних
країнах.
б) вміти:
I.Порівнювати різні точки зору, робити власні висновки.
II.Класифікувати юридичні факти; проаналізувати кон­
ституційне законодавство, дати оцінку.
Диференціювати або інтегрувати знання за окреми­
ми проблемами;
Застосовувати правила, методи, принципи, норма­
тивно-правові акти для вирішення конкретної ситуації.
V.Будувати схеми, графіки, діаграми, інтерпретувати їх.
403
ДОДАТКИ КОНСТИТУЦІЇЗАРУБІЖНИХКРАЇН
КОНСТИТУЦІЯ РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЯ
(витяги)
(Прийнята Великими Народними Зборами 12 липня 1991 року)
Глава друга ОСНОВНІ ПРАВА ТА ОБОВЯЗКИ ГРОМАДЯН
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 58
Громадяни зобов’язані додержувати Конституції та законів і
виконувати їх. Вони зобов’язані поважати права і законні інтереси
інших.
Релігійні та інші переконання не є підставою для відмови ви­
конувати обов’язки, встановлені Конституцією і законами.
Стаття 59
і. Захист Вітчизни є обов’язком і честю кожного болгарського громадянина. Зрада та зрадництво Вітчизни є найтяжчим злочином і караються з усією суворістю закону.
2. Виконання військових обов’язків, умови та порядок звільнен­ня від них або заміна їх альтернативною службою встановлюються законом.
Стаття 60
Громадяни зобов’язані платити податки та збори, встановлені
законом, відповідно до своїх доходів та майна.
Податкові пільги та надбавки можуть встановлюватися тільки
законом.
Стаття 61
Громадяни зобов’язані сприяти державі та суспільству у випад­ку, коли трапляється стихійне чи інше лихо, на умовах і в порядку, визначених законом.
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Глава третя НАРОДНІ ЗБОРИ
Стаття 62
Народні Збори здійснюють законодавчу владу і застосовують парламентський контроль. Стаття 63
Народні Збори складаються з 240 народних представників. Стаття 64
Народні Збори обираються строком на чотири роки.
На випадок війни, воєнного чи іншого надзвичайного стану,
що виник під час або після закінчення мандата Народних Зборів,
строк їхніх повноважень продовжується до припинення цих обста­
вин.
Вибори до нових Народних Зборів проводяться не пізніше
ніж через два місяці після припинення повноважень попередніх.
Стаття 65
Народним представником може бути обраний болгарський
громадянин, який не має іншого громадянства, досяг 21 року, не пе­
ребуває під опікою та не відбуває такого покарання, як позбавлення
волі.
Кандидати в народні представники, зайняті на державній
службі, припиняють її виконання після своєї реєстрації.
Стаття 66
Законність виборів може бути заперечена в Конституційному Суді в порядку, визначеному законом. Стаття 67
Народні обранці представляють не тільки своїх виборців, а й
увесь народ. Покладення обов’язкового мандата недійсне.
Народні представники діють на основі Конституції та законів
згідно зі своїми совістю та переконаннями.
Стаття 68
Народні представники не можуть виконувати іншу державну
службу або займатися діяльністю, яка згідно з законом є несумісною
зі статусом народного представника.
Народний представник, обраний міністром, припиняє повно­
важення на час, протягом якого є міністром. У такому разі він
заміщається у визначеному законом порядку.
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
С/>таття 69
Народні представники не несуть кримінальної відповідальності за висловлення своєї думки і за своє голосування в Народних Збо­рах.
Стаття 70
Народні представники не можуть бути затримані і проти них не може бути порушене кримінальне переслідування, за винятком тяж­ких злочинів, до того ж з дозволу Народних Зборів, а коли вони не засідають — Голови Народних Зборів. Запит про дозвіл на затриман­ня не робиться при затриманні в момент вчинення тяжкого злочину, але в такому разі негайно сповіщаються Народні Збори, а коли вони не засідають — Голова Народних Зборів.
Стаття 71
Народні представники одержують винагороду, розмір якої виз­начається Народними Зборами.
Стаття 72
1.Повноваження народного представника припиняються дост­
роково:
якщо робиться заява про відставку перед Народними Збора­
ми;
якщо набуває чинності вирок, що встановлює покарання у ви­
гляді позбавлення волі за умисний злочин або коли виконання пока­
рання у вигляді позбавлення волі не відкладено;
якщо встановлюється невиборність або несумісність;
у разі смерті.
2.У випадках, зазначених у пп. 1 і 2, рішення приймається На­
родними Зборами, а у випадку, зазначеному в п. З, — Консти­
туційним Судом.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 73
Організація та діяльність Народних Зборів провадяться на ос­нові Конституції та ухваленого ними регламенту.
Стаття 74
Народні Збори є постійно діючим органом. Вони самі визнача­ють час, протягом якого не засідають.
Стаття 75
Новообрані Народні Збори скликаються на перше засідання Президентом Республіки не пізніше ніж через один місяць після об-
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
р/>ання Народних Зборів. Якщо у визначений строк Президент не скликає Народних Зборів, вони скликаються однією п’ятою народ­них представників. Стаття 76
Перше засідання Народних Зборів відкривається найстаршим
з-поміж присутніх народним представником.
На першому засіданні народні представники складають таку
присягу: «Присягаю іменем Республіки Болгарія додержувати Кон­
ституції та законів країни і в усіх своїх діях керуватися інтересами
народу. Присягу склав».
На тому самому засіданні Народних Зборів обираються Голо­
ва і заступник Голови.
Стаття 77
1.Голова Народних Зборів:
представляє Народні Збори;
пропонує проект порядку денного засідань;
відкриває, керує і закриває засідання Народних Зборів і за­
безпечує порядок при їх проведенні;
засвідчує своїм підписом прийняті Народними Зборами акти;
опубліковує рішення, декларації та звернення, прийняті На­
родними Зборами;
організовує міжнародні зв’язки Народних Зборів.
2.Заступник Голови Народних Зборів допомагає Голові і
здійснює покладені на нього обов’язки.
Стаття 78
Народні Збори скликаються на засідання Головою Народних Зборів:
з його ініціативи;
за ініціативою однієї п’ятої народних представників;
за ініціативою Президента;
за ініціативою Ради Міністрів.
Стаття 79
1.Народні Збори обирають зі свого складу постійні та тимчасові
комісії.
2.Постійні комісії сприяють діяльності Народних Зборів і
здійснюють від їхнього імені парламентський контроль.
406
407
С. К.Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>КОНСТИТУЦІЯ ІТАЛІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(від 22 грудня 1947 p.) (витяги)
Тимчасовий Глава держави відповідно до рішення Установчих зборів, що схвалили у засіданні 22 грудня 1947 р. Конституцію Італійської Республіки, і згідно з XVIIIзаключною постановою Кон­ституції промульгує Конституцію Італійської Республіки, текст якої містить:
Основні принципи
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 1. Італія — демократична Республіка, що ґрунтується на праці.
Суверенітет належить народу, що здійснює його у формах і в ме­жах, установлених Конституцією.
Стаття 2. Республіка визнає і гарантує невід’ємні права людини — як окремої особистості, так і в соціальних утвореннях, у яких вияв­ляється ця особистість, і вимагає виконання невід’ємних обов’язків, що випливають з політичної, економічної і соціальної солідарності.
Розділ II. Президент Республіки
Стаття 83. Президент Республіки обирається Парламентом на спільному засіданні його членів. У виборах беруть участь по три де­легати від кожної області, що обираються обласною радою з забезпе­ченням представництва меншості. Область Валле-д’Аоста має одно­го делегата.
Обрання Президента Республіки провадиться таємним голосу­ванням більшістю двох третин зборів. Після третього голосування досить абсолютної більшості.
Стаття 84. Президентом Республіки може бути обраний будь-який громадянин, якому виповнилося п’ятдесят років і який корис­тується цивільними і політичними правами.
Посада Президента Республіки несумісна з якою-небудь іншою посадою.
408
Платня й інші асигнування Президенту встановлюються зако-
ном.
Стаття 85. Президент Республіки обирається на сім років. За тридцять днів до закінчення цього терміну голова Палати депутатів скликає Парламент і делегатів від областей на спільне засідання для обрання нового Президента Республіки.
Якщо палати розпущені чи коли до закінчення їх повноважень залишається менше трьох місяців, вибори проводяться протягом п’ятнадцяти днів після скликання нових палат. На цей час продов­жуються повноваження Президента, що знаходиться на посаді.
Стаття 86. Функції Президента Республіки у всіх випадках, ко­ли він не в змозі їх виконувати, здійснюються головою Сенату.
При наявності триваючої перешкоди й у випадку смерті чи відставки Президента Республіки голова Палати депутатів призна­чає вибори нового Президента Республіки протягом п’ятнадцяти днів. Більш тривалий термін може бути передбачений, якщо палати розпущені чи залишається менше трьох місяців до закінчення терміну їх повноважень.
Стаття 87. Президент Республіки є Главою держави і представ­ляє національну єдність.
Він може направляти палатам послання;
призначає вибори нових палат і визначає день першого засідання;
санкціонує представлення палатам урядових законопроектів;
промульгує закони, видає декрети, що мають силу закону, і по­станови;
призначає народний референдум у випадках, передбачених Кон­ституцією;
призначає у випадках, зазначених законом, посадових осіб дер­жави;
акредитує і приймає дипломатичних представників, ратифікує міжнародні договори, у відповідних випадках — з попереднього доз­волу палат;
є командуючим збройними силами, головує в створеному відповідно до закону Верховній раді оборони, оголошує, за рішенням палат, стан війни;
головує у Вищій раді магістратури;
може дарувати помилування і пом’якшувати покарання;
жалує відзнаки Республіки.
409
С.К.Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Стаття 88. Президент Республіки може, заслухавши голів палат, розпустити обидві палати чи одну з них.
Він не може використовувати це право в останні шість місяців своїх повноважень, за винятком випадку їх повного чи часткового збігу з останніми шістьма місяцями терміну повноважень Парламен­ту.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 89. Ніякий акт Президента Республіки не дійсний, якщо він не контрасигнований міністрами, що його запропонували, та за цей акт відповідальні.
Акти, що мають силу закону, і інші зазначені в законі акти кон­трасигнуються також головою Ради міністрів.
Стаття 90. Президент Республіки не відповідальний за дії, зроб­лені під час виконання своїх функцій, крім державної зради чи зазіхання на Конституцію.
У таких випадках він віддається суду Парламентом на спільно­му засіданні палат абсолютною більшістю голосів його членів.
Стаття 91. Президент республіки до прийняття на себе своїх функцій складає перед Парламентом на спільному засіданні палат присягу на вірність Республіці і дотримання Конституції.
410
КОНСТИТУЦІЯ ЛАТВІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
15 лютого 1922 року
(із поправками від 21 березня 1993 року та 27 січня
1994 року)
Латвійський народ через своїх представників у вільно обраних Установчих Зборах встановив для себе таку Конституцію:
Частина І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Латвія — незалежна демократична республіка.
Суверенна влада Латвії належить латвійському народові.

Територію держави Латвія складають у межах, визначених
міжнародними договорами, Ліфляндія, Латгалія, Курляндія та Зем-
галія.
Державний прапор Латвії — червоний з білою смугою.
Частина II. СЕЙМ
Сейм складається із ста народних представників.
Сейм обирається загальним, рівним, прямим, таємним і про­
порційним голосуванням.
Латвія поділяється на окремі виборчі округи; кількість депу­
татів до Сейму, яку належить обирати у кожному виборчому окрузі,
має бути пропорційною до кількості виборців даного округу
Право голосу належить повноправним латвійським громадя­
нам, яким на перший день виборів виповнилося вісімнадцять років.

До Сейму може бути обраний кожний повноправний
латвійський громадянин, якому на перший день виборів виповнився
двадцять один рік.
Сейм обирається на три роки.
Вибори до Сейму проводяться у першу неділю жовтня та в
суботу напередодні.
Новообраний Сейм збирається на перше засідання у перший
вівторок листопада; цього самого дня закінчуються повноваження
Сейму попереднього скликання.
Якщо у разі розпуску Сейму вибори до Сейму відбуваються
в інший період року, то такий Сейм збирається на перше засідання
411
С.К.Бостан, СМ.Тимченко
‘
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>не пізніше ніж через один місяць після його обрання, і повноважен­ня його закінчуються через два роки у перший вівторок листопада, коли збирається наступний новообраний Сейм.
Виборці не можуть відкликати окремих членів Сейму
Засідання Сейму відбуваються у Ризі, і лише з огляду на
надзвичайні обставини Сейм може бути скликаний в іншому місці.
Сейм обирає свою Президію, яка складається з Голови, двох
його заступників та секретарів. Президія Сейму діє також у періоди
між сесіями.
Перше засідання новообраного Сейму відкриває Голова по­
переднього Сейму або інший член Президії, який його заміщає.
Сейм сам перевіряє повноваження своїх членів.
Президія Сейму скликає сесії та призначає чергові і надзви­
чайні засідання Сейму
Президія Сейму зобов’язана призначити засідання Сейму,
якщо цього вимагає Президент Республіки, Міністр-президент або
одна третина членів Сейму
Сейм встановлює порядок своєї роботи та внутрішнього роз­
порядку.
Засідання Сейму публічні. За вимогою десяти членів Сейму,
Президента Республіки, Міністра-президента або одного з міністрів
Сейм більшістю у дві третини присутніх депутатів може постанови­
ти вести закрите засідання.
Засідання Сейму чинні, якщо у них бере участь принаймні
половина членів Сейму.
Сейм приймає постанови, за винятком особливих, передба­
чених Конституцією випадків, абсолютною більшістю голосів при­
сутніх депутатів.
Сейм обирає комісії, встановлює кількість їх членів та за­
вдання. Комісії мають право вимагати необхідні для своєї діяльності
відомості та пояснення від відповідних міністрів та органів місцево­
го самоврядування, а також вимагати присутності на своїх засідан­
нях для дачі пояснень відповідальних представників міністерств та
органів самоврядування.
Комісії можуть діяти і в періоди між сесіями.
26.Сейм зобов’язаний призначати (для певних випадків) парла­
ментські слідчі комісії, якщо цього вимагає не менш ніж одна трети­
на членів Сейму.

Сейм має право звертатися до Міністра-президента або окре­
мого міністра із запитами та запитаннями, на які ті зобов’язані дава­
ти відповідь особисто або через уповноважену ними на те
відповідальну посадову особу. Міністр-президент або міністр за ви­
могою Сейму або його комісії зобов’язані надавати відповідні доку­
менти та справи.
Члени Сейму не можуть бути притягнені до відповідальності
ні в судовому, ні в адміністративному, ні в дисциплінарному поряд­
ку за голосування або за погляди, висловлені ними при виконанні
обов’язків. Член Сейму може бути притягнений до судової
відповідальності, якщо він, хоча б і при виконанні обов’язків, поши­
рює:

завідомо неправдиві відомості, що ганьблять честь;
відомості, що ганьблять честь і стосуються приватного або
сімейного життя.

Член Сейму не може бути заарештований, підданий обшуку
або іншому обмеженню особистої свободи без згоди Сейму. Член
Сейму може бути заарештований, якщо його затримано при вчи­
ненні злочину. Про всякий арешт членів Сейму протягом двадцяти
чотирьох годин має бути сповіщена Президія Сейму, яка на найб­
лижчому засіданні Сейму доповідає про це останньому для ухвален­
ня рішення про те, чи й далі залишати під арештом (затриманого)
члена Сейму, чи звільнити його. У період між сесіями, аж до віднов­
лення засідань, питання про подальше затримання або звільнення
члена Сейму вирішує Президія Сейму.
Проти члена Сейму не може бути без згоди Сейму розпоча­
те судове або адміністративне переслідування за вчинення злочину.
Член Сейму має право відмовитися дати свідчення:

про осіб, які повідомили йому як народному представникові
будь-які факти чи відомості;
про осіб, яким він, виконуючи свої обов’язки народного пред­
ставника, довірив будь-які факти чи відомості;
про самі ці факти та відомості.
32.Член Сейму не може ні сам, ані від імені іншої особи бути по­
стачальником Державної скарбниці та отримувати концесії від дер­
жави. Заборона за змістом цієї статті стосується міністрів, навіть як­
що вони і не є членами Сейму.
412
413
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>33.Члени Сейму отримують винагороду з державних коштів.
34.Ніхто не може бути притягнений до відповідальності за відо­
мості про засідання Сейму та комісій, якщо ці відомості відповіда­
ють дійсності. Лише Президія Сейму або бюро комісії може дозволи­
ти давати відомості про закриті засідання Сейму та комісій.
Частина III. ПРЕЗИДЕНТ РЕСПУБЛІКИ
Президент Республіки обирається Сеймом натри роки.
Президент Республіки обирається закритим голосуванням
більшістю голосів не менш ніж п’ятдесяти одного члена Сейму
Президентом Республіки не може бути обрана особа, яка не
досягла сорокарічного віку.
Посада Президента Республіки несумісна з іншими про­
фесійними заняттями. Якщо особа, обрана Президентом, є членом
Сейму, то вона зобов’язана скласти повноваження члена Сейму.
Одна й та сама особа не може бути Президентом Республіки
більше шести років підряд.
У першому засіданні Сейму після обрання Президента Рес­
публіки, останній, беручи на себе посадові обов’язки, дає таку урочи­
сту присягу: «Присягаю, що вся моя діяльність буде спрямована на
благо латвійського народу. Я докладу усіх зусиль заради благополуч­
чя Латвійської держави та її населення. Я шануватиму як священні
Конституцію Латвії та її закони і дотримуватимусь їх. У ставленні до
всіх я буду справедливим і обов’язки свої виконуватиму сумлінно».
Президент Республіки представляє державу у міжнародних
відносинах, призначає латвійських та приймає іноземних диплома­
тичних представників. Він виконує рішення Сейму про ратифікацію
міжнародних договорів.
Президентові Республіки підпорядковані Збройні сили дер­
жави. На випадок війні він призначає Головнокомандувача.
Президент Республіки на підставі рішення Сейму оголошує
війну.
Президент Республіки має право вжити необхідних заходів
військової оборони якщо будь-яка інша держава оголосить війну
Латвії або якщо ворог нападе на латвійські кордони. Водночас Пре­
зидент Республіки негайно скликає Сейм, який приймає рішення
про оголошення та початок війни.
414

Президентові Республіки належить право помилування зло­
чинців, стосовно до яких судовий вирок набув чинності. Це право
помилування не поширюється на випадки в яких закон передбачає
інший порядок помилування. Амністію дарує Сейм.
Президент Республіки має право скликати та вести як голо­
ва надзвичайні засідання Кабінету Міністрів, встановлюючи поря­
док денний цих засідань.

Президентові Республіки належить право законодавчої
ініціативи.
Президент Республіки має право запропонувати розпуск
Сейму. Пропозиція про розпуск має бути винесена на народне голо­
сування. Якщо більше половини учасників народного голосування
висловиться за розпуск Сейму, розпуск вважається здійсненим і ма­
ють бути призначені нові вибори, які повинні відбутися не пізніше
ніж через два місяці з дня розпуску Сейму.
Якщо Сейм розпущено, то повноваження членів Сейму
зберігають чинність до відкриття Сейму нового складу, але попе­
редній Сейм може зібратися на засідання лише за скликанням Пре­
зидента Республіки. Порядок денний таких засідань Сейму визна­
чається Президентом Республіки.
Якщо під час народного голосування розпуск Сейму відхи­
лено більш ніж половиною поданих голосів, то Президент Рес­
публіки вважається усунутим з посади і Сейм обирає нового Прези­
дента на той строк повноважень усунутого з посади Президента що
залишився.
За пропозицією не менш ніж половини всіх членів Сейму,
Сейм на закритому засіданні більшістю не менш як у дві третини го­
лосів усіх членів Сейму може постановити про усунення з посади
Президента Республіки. Слідом за такою постановою Сейм негайно
обирає нового Президента.
Якщо Президент Республіки відмовляється від посади або
помирає до закінчення строку своїх повноважень, або ж якщо до
Сейму внесено пропозицію про усунення Президента з посади,
обов’язки Президента Республіки до обрання Сеймом нового Прези­
дента виконує Голова Сейму. Так само Голова Сейму заміщає Пре­
зидента Республіки якщо Президент перебуває за межами держави
або натрапляє на будь-які інші перепони для виконання своїх
обов’язків.
415
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Президент Республіки за свою діяльність не несе політичної
відповідальності. Усі акти Президента Республіки мають бути кон­
трасигновані Міністром-президентом або відповідним міністром, які
тим беруть на себе всю відповідальність за ці акти, крім випадків, пе­
редбачених у статтях сорок восьмій та п’ятдесят шостій.
Президент Республіки може бути притягнений до криміна­
льної відповідальності, якщо Сейм дасть на те згоду більшістю не
менш як двох третин голосів.
Частина IV. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ
Кабінет Міністрів складається з Міністра-президента та
призначених ним міністрів.
Кабінет Міністрів формується особою, призначеною для
цього Президентом Республіки.
Кількість міністрів, коло їхніх повноважень, як і відносини з
державними установами, встановлюються законом.
Кабінетові Міністрів підпорядковуються адміністративні ус­
танови держави.
Для виконання своїх обов’язків Міністрові-президенту та
міністрам необхідна довіра Сейму, і за свою діяльність вони
відповідальні перед Сеймом. Якщо Сейм висловлює недовіру
Міністрові-президенту, то у відставку йде увесь Кабінет. Якщо не­
довіру виражено окремому міністрові, то він іде у відставку, а замість
нього Міністр-президент призначає іншу особу.
На засіданнях Кабінету Міністрів головує Міністр-президент,
а за його відсутності — той із міністрів, якого він на те уповноважив.
Кабінет Міністрів обговорює всі проекти законів, розроблені
окремими міністерствами, питання, що стосуються діяльності
кількох міністерств, а також порушені окремими членами Кабінету
питання політичного характеру.
Якщо державі загрожує зовнішній ворог або ж у державі чи
якій-небудь її частині сталися чи можуть статися внутрішні завору­
шення, що є небезпечними для існуючого державного ладу, то
Кабінет Міністрів має право оголосити надзвичайний стан, довівши
про це протягом двадцяти чотирьох годин до відома Президії Сейму.
Президія Сейму негайно доповідає Сеймові про прийняту постано­
ву Кабінету Міністрів.
416
63.Міністри, навіть якщо вони не є членами Сейму, а також
уповноважені міністрами відповідальні посадові особи мають право
брати участь у засіданнях Сейму та його комісій і вносити доповнен­
ня та поправки у законопроекти.
Частина V. ЗАКОНОДАВСТВО
Законодавча влада належить Сеймові, а отже, народові, в по­
рядку та у межах, передбачених цією Конституцією.
Законопроекти можуть вносити у Сейм: Президент Рес­
публіки, Кабінет Міністрів, різні комісії Сейму, групи депутатів у
кількості, не меншій п’яти осіб, а також у випадках та в порядку, пе­
редбачених цією Конституцією, одна десята частина виборців.
Сейм щорічно до початку фінансового року вотує держав­
ний бюджет, проект якого подає Кабінет Міністрів.
Якщо Сейм приймає постанову, що пов’язана з непередбачени­ми у бюджеті видатками, то в цій самій постанові він має передбачи­ти також кошти, які дозволять покрити такі видатки.
Після виконання бюджету Кабінет Міністрів зобов’язаний вне­сти на затвердження Сейму звіт про виконання.
67.Сейм встановлює чисельність Збройних сил держави у мир­
ний час.
68.Усі міжнародні договори, які регулюють питання, що
вирішуються законодавчим шляхом, обов’язково мають бути ра­
тифіковані Сеймом.
Президент Республіки публікує прийняті Сеймом закони не
раніше як на сьомий і не пізніше ніж на двадцять перший день після
їх прийняття. Закон набуває чинності, якщо в ньому не визначений
інший строк, через чотирнадцять днів після опублікування.
Президент Республіки публікує прийняті закони таким чи­
ном: «Сейм (чи народ) прийняв і Президент Республіки публікує на­
ведений нижче закон: (текст закону)».
Протягом семи днів, рахуючи з дня прийняття закону Сей­
мом, Президент Республіки має право вмотивованим зверненням на
ім’я Голови Сейму вимагати повторного розгляду закону. Якщо
Сейм закону не змінить, то Президент удруге заперечувати не може.
Президент Республіки має право затримати опублікування за­
кону на два місяці. Він зобов’язаний затримати опублікування закону,
417
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>/>якщо цього вимагає третина членів Сейму. Цим правом Президент Ре­спубліки або одна третина членів Сейму можуть скористатися протя­гом семи днів, рахуючи з дня прийняття проекту закону в Сеймі. За­триманий таким чином закон має бути винесений на народне голосу­вання, якщо цього вимагатиме не менш як одна десята частина ви­борців. Якщо протягом зазначених вище двох місяців таку вимогу не буде висунуто, то після спливу зазначеного строку закон піддягає опублікуванню. Народне голосування, однак, не відбувається, якщо Сейм удруге висловиться за цей закон і якщо прихильниками його прийняття виявляться не менш як три четвертини всіх депутатів.
На народне голосування не можуть бути винесені бюджет та
закони про позики, податки, митні збори, залізничні тарифи,
військову повинність, оголошення та початок війни, укладення ми­
ру, оголошення та припинення надзвичайного стану, мобілізацію і
демобілізацію, а також договори з іншими державами.
Закон, прийнятий у Сеймі та затриманий згідно із сімдесят
другою статтею, може бути скасований народним голосуванням, як­
що у ньому взяла участь принаймні половина тих, хто брав участь у
попередніх виборах до Сейму, і більшість проголосувала проти
відповідного закону.
Якщо Сейм більшістю у дві третини голосів приймає рішен­
ня про терміновість схвалення закону, то Президент Республіки не
має права вимагати повторного розгляду такого закону; такий закон
не може бути винесений на народне голосування і має бути
опублікований не пізніше ніж на третій день з дня отримання вото-
ваного закону Президентом.
Сейм може змінити Конституцію на засіданнях, в яких бе­
руть участь не менше двох третин членів Сейму. Зміни приймають­
ся у трьох читаннях більшістю не менш як у дві третини голосів при­
сутніх депутатів.
Якщо Сейм змінить статті першу, другу, третю чи шосту
Конституції, то такі зміни для набуття чинності мають бути винесені
на народне голосування.
Не менш як одна десята частина виборців має право подати
Президентові Республіки розроблений проект зміни Конституції
або законопроект, який Президент передає Сеймові. Якщо Сейм не
прийме проект без суттєвих змін, то він виноситься на народне голо­
сування.
418

79.Винесені на народне голосування зміни Конституції вважа­
ються прийнятими, якщо їх підтримала не менш як половина всіх,
хто має право голосу.
Винесені на народне голосування законопроекти вважаються прийнятими, якщо їх підтримала не менш як половина тих, хто брав участь у попередніх виборах до Сейму.
У народному голосуванні можуть брати участь усі латвійські
громадяни, що мають право голосу на виборах представників до Сейму.
У періоди між сесіями Сейму Кабінет Міністрів має право,
якщо в тому є нагальна потреба, приймати постанови, які мають си­
лу закону. Такі постанови не можуть змінювати закон про вибори до
Сейму, закони про судоустрій та судочинство, бюджет і бюджетне
право, а також закони, прийняті під час діяльності існуючого Сейму;
так само вони не можуть стосуватися амністії, випуску бон Держав­
ної скарбниці, державних податків, митних зборів, залізничних та­
рифів, позик; вони втрачають чинність, якщо не будуть внесені у
Сейм до спливу трьох днів після відкриття найближчої сесії Сейму.
Частина VI. СУД
Усі громадяни рівні перед законом та судом.
Судді незалежні і підкоряються лише законові.
Судді затверджуються Сеймом і є незмінюваними. Судді,
усупереч своїй волі, можуть бути усунені з посади виключно на
підставі судового рішення. Граничний вік, з досягненням якого судді
залишають посади, встановлюється для суддів законом.
У Латвії існують суди присяжних на підставі спеціального
закону.
Здійснювати правосуддя можуть лише ті органи, яким це
право надано законом, і лише в порядку, передбаченому законом.
Військові суди діють на підставі спеціального закону.
Частина VII. ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ
Державний контроль — незалежна колегіальна установа.
Державні контролери призначаються та затверджуються на
посаду у тому самому порядку, що й судді, але тільки на певний
строк, у межах якого вони можуть бути усунені з посади лише на
підставі судового рішення. Організацію та компетенцію Державного
контролю визначає спеціальний закон.
419
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
К/>ОНСТИТУЦІЯЛИТОВСЬКОЇРЕСПУБЛІКИ
(витяги)
(Прийнята громадянами Литовської республіки на референдумі 25 жовтня 1992 року)
Глава III. СУПІЛЬСТВОІ ДЕРЖАВА
Стаття 41
Навчання осіб віком до 16 років є обов’язковим.
Навчання у державних (самоврядних) загальноосвітніх, про­фесійних школах та навчальних закладах вищого рівня є безоплат­ним.
Вища освіта доступна всім відповідно до здібностей кожної лю­дини. Громадянам, які успішно навчаються у державних вищих на­вчальних закладах, гарантується безоплатне навчання.
Стаття 42
Культура, наука та дослідження, а також викладання є вільни­ми.
Держава надає підтримку культурі та науці, приділяє увагу охо­роні пам’яток та цінностей історії, мистецтва та інших пам’яток і цінностей культури Литви.
Духовні та матеріальні інтереси автора, пов’язані з науково-технічною, культурно-художньою творчістю, захищаються й охоро­няються законом.
Стаття 43
Держава визнає традиційні у Литві церкви та релігійні ор­ганізації, а інші церкви та релігійні організації — в тому разі, якщо во­ни мають підтримку в суспільстві та їх вчення і обряди не суперечать законові й моралі.
Визнані державою церкви та інші релігійні організації мають права юридичної особи. Церкви та релігійні організації вільно про­повідують своє вчення, відправляють свої обряди, мають молитовні будинки, благодійні заклади та школи для підготовки служителів культу.
Церкви та релігійні організації вільно діють згідно зі своїми ка­нонами і статутами.
420
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
С/>тановище церкви та інших релігійних організацій у державі встановлюється угодою або законом.
Проповідування церквами та релігійними організаціями вчення, інша релігійна діяльність, а також молитовні будинки не можуть ви­користовуватися з метою, що суперечить Конституції та законам.
У Литві немає державної релігії.
Стаття 44
Цензура засобів масової інформації забороняється.
Держава, політичні партії, політичні та громадські організації, інші інституції або особи не можуть монополізувати засоби масової інформації.
Стаття 45
Національні спільноти громадян самостійно займаються спра­вами своєї національної культури, освітою, благодійністю, взаємодо­помогою.
Держава надає підтримку національним спільнотам.
Глава IV. НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ПРАЦЯ
Стаття 46
Господарство Литви ґрунтується на праві приватної власності, на особистій свободі господарської діяльності та особистій ініціативі.
Держава надає підтримку суспільне корисним господарським зусиллям та ініціативі.
Державою регулюється господарська діяльність таким чином, щоб вона слугувала для загального блага народу.
Законом забороняється монополізувати виробництво та ринок, охороняється свобода чесної конкуренції.
Держава захищає інтереси споживача.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 47
Земля, внутрішні води, ліси, парки на правах власності можуть належати лише громадянам Литовської Республіки та державі.
Земельні ділянки на правах власності відповідно до встановле­них законами порядку та умов можуть належати іноземній державі для заснування її дипломатичних та консульських установ.
421
С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
На правах виключної власності Литовській Республіці нале-

ОСНОВНИЙ ЗАКОН ФЕДЕРАТИВНОЇ
жать: надра землі, а також внутрішні води, ліси, парки, дороги,

РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ
об’єкти історії, археології і культури державного значення.

(витяги)

Литовській Республіці належать виключні права на повітряний

простір над її територією, її континентальний шельф та економічну

(23 травня 1949 р.)
зону в Балтійському морі.

Стаття 48

Кожна людина може вільно обирати роботу та займатися

ПРЕАМБУЛА
підприємництвом і має право на належні, безпечні і здорові умови

праці, на справедливу оплату праці та на соціальний захист на випа-

Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми,
док безробіття.

натхненний бажанням охороняти свою національну і державну
Праця іноземців у Литовській Республіці регулюється законом.

єдність і служити справі миру в усьому світі як рівноправний член в
Примусова праця заборонена. Примусовою працею не вважається

об’єднаній Європі, німецький народ… прийняв у силу своєї установ-
проходження служби у війську або альтернативна служба, що її

чої влади дійсний Основний закон Федеративної Республіки Німеч-
заміняє, а також праця громадян під час війни, стихійного лиха,

чини.
епідемії або в інших надзвичайних випадках.

Примусовою працею не вважається і регульована законом пра-

Відділ І.
ця засуджених судом.

ОСНОВНІ ПРАВА

Стаття 1.

1. Людська гідність непорушна. Поважати і захищати її –

обов’язок будь-якої державної влади.

2. Виходячи з цього німецький народ у силу цього визнає недо-

торканні і невідчужувані права людини як основу будь-якого людсь-

кого суспільства, світу і справедливості у світі.

3. Нижченаведені основні права зобов’язують законодавство,

виконавчу владу і правосуддя як безпосередньо діюче право.

Стаття 2.

1. Кожен має право на вільний розвиток своєї особистості,

оскільки він не порушує прав інших і не йде проти конституційного

порядку чи морального закону.

2. Кожний має право на життя і на особисту недоторканність.

Свобода особи непорушна. Втручання в ці права допускаються

тільки на підставі закону.

Стаття 3.

1. Усі люди рівні перед законом.

2. Чоловіки і жінки рівноправні.

3. Нікому не може бути заподіяний збиток чи надана перевага че-
422

423 –PAGE_BREAK–>
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
рез ознаки його статі, походження, раси, мови, батьківщини і місця народження, віросповідання, релігійних чи політичних переконань. Стаття 4.
Свобода віросповідання, совісті і свобода проголошення
релігійних і суспільних поглядів непорушні.
Гарантується безперешкодне відправлення релігійних об­
рядів.
Ніхто не може бути примушений проти своєї совісті до
військової служби на стройових посадах. Подробиці установлює фе­
деральний закон.
Стаття 5.
Кожний має право вільно висловлювати і поширювати свої
думки усно, письмово, за допомогою зображень і безперешкодно чер­
пати знання з загальнодоступних джерел. Свобода друку і свобода
інформації за допомогою радіо і кіно гарантується. Цензури не існує.
Межі цих прав указуються приписами загальних законів, зако­
нодавчих постанов про охорону молоді і правом на честь особистості.
Мистецтво і науки, дослідження і викладання вільні. Свобода
викладання не звільняє від вірності Конституції.
Стаття 14.
Власність і право спадкування гарантуються. Зміст і межі їх
установлюються законами.
Власність зобов’язує. Користування нею повинно одночасно
служити загальному благу.
Примусове відчуження допускається тільки для загального
блага. Відчуження може провадитися тільки відповідно до закону чи
на підставі закону, що регулює порядок і розміри відшкодування.
Відшкодування визначається зі справедливим обліком загального
блага й інтересів сторін. У випадку суперечок про розміри відшкоду­
вання воно може встановлюватися в загальному судовому порядку.
Стаття 15. Земля, природні ресурси і засоби виробництва мо­жуть бути з метою усуспільнення передані в суспільну власність чи іншим видам суспільного господарства відповідно до закону, що ре­гулює порядок і розміри відшкодування. У відношенні відшкодуван­ня діють відповідно пропозиції 3 і 4 пункти 3 статті 14.
Стаття 16.
1. Німецьке громадянство не може бути віднятим. Втрата грома­дянства може наступити тільки на підставі закону, а проти волі
424
зацікавленої особи — лише в тому випадку, якщо вона не стає осо­бою, що не має громадянства.
2. Жоден німець не може бути виданий іноземній державі. Осо­би, які переслідуються за політичні переконання, користуються пра­вом притулку.
Стаття 17. Кожний має право як окремо, так і спільно з іншими особами звертатися письмово з проханнями чи скаргами в компе­тентні установи чи до народного представництва.
Відділ II. ФЕДЕРАЦІЯ І ЗЕМЛІ
Стаття 20.
Федеративна Республіка Німеччини є демократичною і
соціальною федеративною державою.
Уся державна влада похідна від народу. Вона здійснюється
народом шляхом виборів і голосувань і через посередництво
спеціальних органів законодавства, виконавчої влади і правосуддя.
Законодавство зв’язане конституційним ладом, виконавча
влада і правосуддя — законом і правом.
Стаття 21.
Партії сприяють формуванню політичної волі народу. Вони
можуть вільно утворюватися. Внутрішня їхня організація повинна
відповідати демократичним принципам. Вони повинні представляти
публічний звіт про джерела своїх коштів.
Партії, що за своїми цілями чи поведінкою своїх прихиль­
ників прагнуть завдати шкоди основам вільного демократичного по­
рядку, або усунути його, або поставити під загрозу існування Феде­
ративної Республіки, протиконституційні. Питання щодо протикон-
ституційності вирішує Федеральний конституційний суд.
Подробиці регулюються федеральним законодавством.
Відділ VII. ЗАКОНОДАВСТВО ФЕДЕРАЦІЇ
Стаття 70.
1. Землі мають право законодавства в тій мірі, у якій дійсним Основним законом права законодавчої влади не надані Федерації.
425
С.К.Бостан,     продолжение
–PAGE_BREAK–С.М.Тимченко
2. Розмежування компетенції Федерації і земель установ­люється відповідно до розпоряджень дійсного Основного закону про виняткову і конкуруючу законодавчу компетенцію.
Стаття 71. У сфері виняткової законодавчої компетенції Феде­рації землі мають право законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки вони спеціально уповноважені на це федеральним законом.
Стаття 72.
і. У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі мають право законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки Феде­рація не використовує своїх прав законодавства.
2. У цій сфері Федерація має право законодавства, якщо існує необхідність у федеральному законодавчому регулюванні, тому що:
1)яке-небудь питання не може бути ефективно врегульовано за­
конодавством окремих земель;
врегулювання якого-небудь питання законодавством однієї
землі може порушити інтереси іншої чи землі всієї країни в цілому;
цього вимагає дотримання правової чи економічної єдності,
зокрема однаковості життєвих умов на території не лише однієї
землі.
Стаття 73. Федерація володіє винятковою законодавчою компе­тенцією у наступних питаннях:
зовнішні відносини, а також оборона, включаючи військову
службу чоловіків, що досягли вісімнадцяти років, і захист цивільно­
го населення;
громадянство Федерації;
свобода пересування, паспорта, еміграції й імміграція, видача;
валюта, грошовий обіг, карбування монети, режим міри і ва­
ги, установлення точного часу;
митна і торгова єдність території, договори про торгівлю і суд­
ноплавство, свобода товарного обігу, товарних обігів і платіжних роз­
рахунків із закордоном, включаючи митну і прикордонну охорону;
залізниці Федерації і повітряне сполучення;
пошта, телеграф, телефон, радіо;
правове становище осіб, що знаходяться на службі Федерації
і безпосередньо залежних від її корпорацій публічного права;
правова охорона промислової власності, авторське, патентне і
видавниче право;
10)співробітництво Федерації і земель у галузі кримінальної
426
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
п/>оліції й охорони Конституції, установа федерального відомства кримінальної поліції і міжнародна боротьба зі злочинами;
11) статистика для цілей Федерації.
Стаття 74. Конкуруюча законодавча компетенція поширюється на наступні сфери:
цивільне право, кримінальне право і виконання вироків, судо­
устрій, судочинство, адвокатура, нотаріат і юридична консультація;
акти цивільного стану;
право союзів і зборів;
перебування і постійне проживання іноземців;
охорона пам’ятників німецької культури від вивозу за кордон;
справи про біженців і вигнанців;
державне соціальне забезпечення;
громадянство земель;
військові збитки і їхнє відшкодування;
10)піклування про інвалідів війни, жертви війни, що залишили­
ся в живих, про колишніх військовополонених і захоронения полег­
лих воїнів;
11)господарське право (гірська справа, промисловість, енерге­
тичне господарство, ремесла, кустарна промисловість, торгівля,
банківська і біржова справа, приватне страхування);
робоче право, включаючи організацію виробництва, охорону
праці і посередництво у наймі, соціальне страхування, включаючи
страхування від безробіття;
сприяння науково-дослідній роботі;
право примусового відчуження, оскільки воно стосується
справ, згаданих у статтях 73 і 74;
перехід землі і земельної власності, природних ресурсів і за­
собів виробництва у суспільну власність чи у суспільне господарст­
во інших форм;
запобігання зловживань економічною могутністю;
сприяння виробництву в сільському і лісовому господарст­
вах, забезпечення постачання продовольством, ввіз і вивіз продукції
сільського і лісового господарства, рибальство у відкритому морі і в
прибережних водах, охорона узбережжя;
перехід власності на землю, земельне право і сільськогоспо­
дарську оренду, житлова справа, поселення, хутори;
427

    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С. М. Тимченко
1/>9)заходи проти загальнебезпечних і заразних захворювань лю­
дей і тварин, допуск до лікарських і інших медичних професій і до
виробництва лікарських засобів, торгівля ліками, лікарськими засо­
бами, наркотиками й отрутою;
охорона торгівлі продовольством, предметами широкого
вжитку, предметами першої необхідності, фуражем, насінним і по­
садковим матеріалом для сільського і лісового господарства і захист
дерев і рослин від хвороб і шкідників;
судноплавство у відкритому морі й у прибережних водах,
водні пізнавальні знаки, внутрішнє судноплавство, метеорологічна
служба, морські канали і внутрішні водні шляхи загального значення;
рух по дорогах, автомобільна справа, спорудження і нагляд
за справністю доріг далекого сполучення;
рейкові шляхи, крім федеральних залізниць і за винятком
гірських залізниць.
Стаття 75. Федерація має право з дотриманням умов, передба­чених статтею 72, видавати загальні розпорядження з наступних пи-таннь:
правове становище осіб, що знаходяться на державній службі
земель, громад і інших корпорацій публічного права;
загальне правове становище засобів масової інформації і кіно;
мисливська справа, охорона природи і мальовничих місць;
розподіл землі й упорядкування території і водний режим;
5)прописка і виписка.
Стаття 76.
Законопроекти вносяться в Бундестаг Федеральним урядом,
членами Бундестагу або Бундесратом.
Законопроекти Федерального уряду насамперед подаються в
Бундесрат. Бундесрату належить право висловитися про них протя­
гом трьох тижнів.
Законопроекти Бундесрату представляються Бундестагу че­
рез Федеральний уряд, що зобов’язаний висловити щодо них свою
точку зору.
Стаття 77.
1. Федеральні закони приймаються Бундестагом. Після прийнят­тя вони негайно передаються Бундесрату через Голову Бундестагу.
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
К/>/>ОНСТИТУЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
(витяги)
(Прийнята всенародним голосуванням 12 грудня 1993 року)
Глава 2 Права та свободи людини і громадянина
Стаття 57
Кожен зобов’язаний платити законно встановлені податки та збори. Закони, що встановлюють нові податки чи погіршують стано­вище платників податків, зворотної сили не мають.
Стаття 58
Кожен зобов’язаний оберігати природу і навколишнє середови­ще, дбайливо ставитися до природних багатств.
Стаття 59
Захист Вітчизни є обов’язком громадянина Російської Феде­
рації.
Громадянин Російської Федерації проходить військову служ­
бу відповідно до федерального закону.
Громадянин Російської Федерації у випадку, якщо його пере­
конанням і віросповіданню суперечить проходження військової
служби, а також в інших встановлених федеральним законом випад­
ках має право на заміну її альтернативною цивільною службою.
Стаття 60
Громадянин Російської Федерації може самостійно здійснювати у повному обсязі свої права та обов’язки з 18 років. Стаття 61
Громадянина Російської Федерації не може бути вислано за
межі Російської Федерації чи видано іншій державі.
Російська Федерація гарантує своїм громадянам захист і охо­
рону за її межами.
Стаття 62
і. Громадянин Російської Федерації може маті громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федераль­ного закону чи міжнародного договору Російської Федерації.
428
429
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕ    продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Наявність у громадянина Російської Федерації громадянства
іноземної держави не применшує його прав та свобод і не звільняє
від обов’язків, що випливають із російського громадянства, якщо
інше не передбачено федеральним законом чи міжнародним догово­
ром Російської Федерації.
Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються
у Російській Федерації правами й виконують обов’язки нарівні з гро­
мадянами Російської Федерації, крім випадків, встановлених феде­
ральним законом чи міжнародним договором Російської Федерації.
Стаття 63
Російська Федерація надає політичний притулок іноземним
громадянам і особам без громадянства відповідно до загальновизна­
них норм міжнародного права.
У Російській Федерації не допускається видача іншим держа­
вам осіб, переслідуваних за політичні погляди, а також за дії (або
бездіяльність), що не визнаються в Російській Федерації злочином.
Видача осіб, обвинувачуваних у вчиненні злочину, а також передан-
ня обвинувачених для відбуття покарання в інших державах
здійснюються на основі федерального закону або міжнародного до­
говору Російської Федерації.
Стаття 64
Положення цієї глави становлять основи правового статусу осо­би в Російській Федерації і не можуть бути змінені інакше як у по­рядку, встановленому цією Конституцією.
Глава З Федеральний устрій
Стаття 65
І. У складі Російської Федерації перебувають суб’єкти Російської Федерації:
Республіка Адигея (Адигея), Республіка Алтай, Республіка Башкортостан, Республіка Бурятія, Республіка Дагестан, Інгуська Республіка, Кабардино-Балкарська Республіка, Республіка Кал­микія — Хальг Тангч, Карачаєво-Черкеська Республіка, Республіка Карелія, Республіка Комі, Республіка Марій Ел, Республіка Мор­довія, Республіка Саха (Якутія), Республіка Північна Осетія, Рес-
430
публіка Татарстан (Татарстан), Республіка Тува, Удмуртська Рес­публіка, Республіка Хакасія, Чеченська Республіка, Чуваська Рес­публіка — Чаваш Республіки;
Алтайський край, Краснодарський край, Красноярський край. Приморський край, Ставропольський край, Хабаровський край;
Амурська область, Архангельська область, Астраханська об­ласть, Білгородська область, Брянська область, Володимирська об­ласть, Волгоградська область, Вологодська область, Воронезька об­ласть, Івановська область, Іркутська область, Калінінградська об­ласть, Калузька область, Камчатська область, Кемеровська область, Кіровська область, Костромська область, Курганська область, Курська область, Ленінградська область, Липецька область, Мага­данська область, Московська область, Мурманська область, Нижнь­огородська область, Новгородська область, Новосибірська область, Омська область, Оренбурзька область, Орловська область, Пен­зенська обдасть. Пермськаобласть, Псковська область, Ростовська область, Рязанська область, Самарська область, Саратовська об­ласть, Сахалінська область, Свердловська область, Смоленська об­ласть, Тамбовська область, Тверська область, Томська область, Тульська область, Тюменська область, Ульяновська область, Че­лябінська область, Читинська область, Ярославська область;
Москва, Санкт-Петербург — міста федерального значення;
Єврейська автономна область;
Агінський Бурятський автономний округ, Комі-Перм’яцький автономний округ, Коряцький автономний округ, Ненецький авто­номний округ, Таймирський (Долгано-Ненецький) автономний ок­руг, Усть-Ординський Бурятський автономний округ, Ханти-Мансійський автономний округ, Чукотський автономний округ, Евенкійський автономний округ, Ямало-Ненецький автономний ок-РУГ-
2. Прийняття до Російської Федерації та утворення в її складі нового суб’єкта здійснюється у порядку, встановленому федераль­ним конституційним законом.
Стаття 66
1.Статус республіки визначається Конституцією Російської
Федерації та Конституцією республіки.
2.Статус краю, області, міста федерального значення, автоном­
ної області, автономного округу визначається Конституцією
431
С.К.    продолжение
–PAGE_BREAK–Бостан, С.М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Російської Федерації і статутом краю, області, міста федерального значення, автономної області, автономного округу, що приймається законодавчим (представницьким) органом відповідного суб’єкта Російської Федерації.
За поданням законодавчих та виконавчих органів автономної
області, автономного округу може бути прийнятий федеральний за­
кон про автономну область, автономний округ.
Відносини автономних округів, що входять до складу краю чи
області, можуть регулюватися федеральним законом та договором
між органами державної влади автономного округу та, відповідно,
органами державної влади краю чи області.
Статус суб’єкта Російської Федерації може бути змінений за
взаємною згодою Російської Федерації та суб’єкта Російської Феде­
рації відповідно до федерального конституційного закону
Стаття 67
Територія Російської Федерації включає території її суб’єктів,
внутрішні води й територіальне море, повітряний простір над ними.
Російська Федерація має суверенні права і здійснює юрис­
дикцію на континентальному шельфі та у виключній економічній
зоні Російської Федерації у порядку, що визначається федеральним
законом і нормами міжнародного права.
Кордони між суб’єктами Російської Федерації можуть бути
змінені за їхньою взаємною згодою.
Стаття 68
Державною мовою Російської Федерації на всій території є
російська мова.
Республіки мають право встановлювати свої державні мови. В
органах державної влади, органах місцевого самоврядування, дер­
жавних установах республік вони вживаються поряд з державною
мовою Російської Федерації.
Російська Федерація гарантує всім її народам право на збере­
ження рідної мови, створення умов для її вивчення і розвитку.
Стаття 69
Російська Федерація Гарантує права корінних малочисельних народів відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжна­родного права і міжнародних договорів Російської Федерації.
Стаття 70
Державний прапор, герб і гімн Російської Федерації, їх опис
та порядок офіційного використання встановлюється федеральним
конституційним законом.
Столицею Російської Федерації є місто Москва. Статус сто­
лиці встановлюється федеральним законом.
Стаття 71
До відання Російської Федерації належать:
а)прийняття та зміна Конституції Російської Федерації і феде­
ральних законів, контроль за їх виконанням;
б)федеративний устрій і територія Російської Федерації;
в)регулювання і захист прав та свобод людини й громадянина;
громадянство в Російській Федерації; регулювання і захист прав
національних меншин;
г)встановлення системи федеральних органів законодавчої, ви­
конавчої та судової влади, порядку їх організації і діяльності; форму­
вання федеральних органів державної
влади;
д)федеральна державна власність та управління нею;
є) встановлення основ федеральної політики і федеральні про­грами в галузі державного, економічного, екологічного, соціального, культурного та національного розвитку Російської Федерації;
ж)встановлення правових основ єдиного ринку; фінансове, ва­
лютне, кредитне, митне регулювання, грошова емісія; основи цінової
політики; федеральні економічні служби, включаючи федеральні
банки;
з)федеральний бюджет, федеральні податки та збори; феде­
ральні фонди регіонального розвитку;
і) федеральні енергетичні системи, ядерна енергетика, матеріали розщеплення; федеральний транспорт, шляхи сполучення, інфор­мація та зв’язок; діяльність у космосі;
к) зовнішня політика та міжнародні відносини Російської Феде­рації, міжнародні договори Російської Федерації, питання війни і миру;
л) зовнішньоекономічні відносини Російської Федерації;
м) оборона і безпека; оборонне виробництво; визначення поряд­ку продажу і купівлі зброї, боєприпасів, військової техніки та іншого
432
433
С.К.Бостан, С.М.    продолжение
–PAGE_BREAK–Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
військового майна; виробництво отруйних речовин, наркотичних за­собів і порядок їх використання;
н) визначення статусу та захист державного кордону, тери­торіального моря, повітряного простору, виключної економічної зо­ни і континентального шельфу Російської Федерації;
о) судоустрій; прокуратура; кримінальне, кримінально-процесу­альне та кримінально-виконавче законодавство; амністія і помилу­вання; цивільне, цивільно-процесуальне та арбітражно-процесуаль­не законодавство; правне регулювання інтелектуальної власності;
п) федеральне колізійне право;
р) метеорологічна служба, стандарти, еталони, метрична систе­ма і обчислення часу; геодезія та картографія; найменування гео­графічних об’єктів; офіційний статистичний і бухгалтерський облік;
с) державні нагороди та почесні звання Російської Федерації;
т) федеральна державна служба.
Стаття 72
1. До спільного відання Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації належать:
а)забезпечення відповідності конституцій і законів республік,
статутів, законів та інших нормативних правних актів країв, облас­
тей, міст федерального значення, автономної області, автономних
округів Конституції Російської Федерації та федеральним законам;
б)захист прав і свобод людини та громадянина; захист прав
національних меншин; забезпечення законності, правопорядку, гро­
мадської безпеки; режим прикордонних зон;
в)питання володіння, користування і розпоряджання землею,
надрами, водними та іншими природними ресурсами;
г)розмежування державної власності;
д)природокористування, охорона навколишнього середовища
та забезпечення екологічної безпеки; природні території, що охоро­
няються особливо; охорона пам’яток історії та культури;
є) загальні питання виховання, освіти, науки, культури, фізич­ної культури та спорту;
ж)координація питань охорони здоров’я; захисту сім’ї, материн­
ства, батьківства і дитинства; соціальний захист, включаючи
соціальне забезпечення;
з)здійснення заходів боротьби з катастрофами, стихійним ли­
хом, епідеміями, ліквідація їх наслідків;
434
и) встановлення загальних принципів оподаткування і зборів Російської Федерації;
к) адміністративне, адміністративно-процесуальне, трудове, сімейне, житлове, земельне, водне, лісове законодавство, законодав­ство про надра, про охорону навколишнього середовища;
л) кадри судових і правоохоронних органів; адвокатура, но­таріат;
м) захист одвічного середовища проживання і традиційного спо­собу життя малочисельних етнічних спільнот;
н) встановлення загальних принципів організації системи ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування;
о) координація міжнародних і зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів Російської Федерації, виконання міжнародних договорів Російської Федерації.
2. Положення цієї етапі рівною мірою поширюються на рес­публіки, краї, області, міста федерального значення, автономну об­ласть, автономні округи.
Стаття 73
Поза межами відання Російської Федерації і повноважень Російської Федерації за предметами спільного відання Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації суб’єкти Російської Фе­дерації мають усю повноту державної влади.
Стаття 74
На території Російської Федерації не допускається встанов­
лення митних кордонів, мита, зборів та будь-яких інших перешкод
для вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів.
Обмеження переміщення товарів та послуг можуть вводитися
відповідно до федерального закону, якщо це необхідно для убезпе­
чення, захисту життя і здоров’я людей, охорони природи і культур­
них цінностей.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 75
Грошовою одиницею в Російській Федерації є рубль. Грошо­
ва емісія здійснюється виключно Центральним банком Російської
Федерації. Введення та емісія інших грошей в Російській Федерації
не допускаються.
Захист і забезпечення стабільності рубля — основна функція
Центрального банку Російської Федерації, яку він здійснює неза­
лежно від інших органів державної влади.
435
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Система податків, що стягуються у федеральний бюджет, і за­
гальні принципи оподаткування та зборів у Російській Федерації
встановлюються федеральним законом.
Державні позики випускаються в порядку, визначеному феде­
ральним законом, і розміщуються на добровільній основі.
Стаття 76
і. За предметами відання Російської Федерації приймаються федеральні конституційні закони і федеральні закони, що мають пряму дію на всій території Російської Федерації.
2.За предметами спільного відання Російської Федерації та
суб’єктів Російської Федерації видаються федеральні закони і
відповідні їм закони та інші нормативно-правові акти суб’єктів
Російської Федерації.
Федеральні закони не можуть суперечити федеральним кон­
ституційним законам.
Поза межами відання Російської Федерації, спільного відан­
ня Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації рес­
публіки, краї, області, міста федерального значення, автономна об­
ласть і автономні округи здійснюють власне правне регулювання,
включаючи прийняття законів та інших нормативно-правових актів.
5.Закони та інші нормативно-правових акти суб’єктів
Російської Федерації не можуть суперечити федеральним законам,
прийнятим відповідно до частин першої та другої цієї статті. У разі
суперечності між федеральним законом та іншим актом, виданим у
Російській Федерації, діє федеральний закон.
6.У разі суперечності між федеральним законом та нормативно-
правовим актом суб’єкта Російської Федерації, виданим відповідно
до частини четвертої цієї статті, діє нормативно-правовий акт
суб’єкта Російської Федерації.
Стаття 77
Система органів державної влади республік, країв, областей,
міст федерального значення, автономної області, автономних ок­
ругів встановлюється суб’єктами Російської Федерації самостійно
відповідно до основ конституційного ладу Російської Федерації і за­
гальних принципів організації представницьких і виконавчих ор­
ганів державної влади, встановлених федеральним законом.
У межах відання Російської Федерації і повноважень
Російської Федерації за предметами спільного відання Російської
436
Федерації та суб’єктів Російської Федерації федеральні органи вико­навчої влади й органи виконавчої влади суб’єктів Російської Феде­рації утворюють єдину систему виконавчої влади у Російській Феде­рації.
Стаття 78
Федеральні органи виконавчої влади для здійснення своїх по­
вноважень можуть створювати свої територіальні органи і признача­
ти відповідних посадових осіб.
Федеральні органи виконавчої влади за домовленістю з вико­
навчими органами влади суб’єктів Російської Федерації можуть пе­
редавати їм здійснення частини своїх повноважень, якщо це не супе­
речить Конституції Російської Федерації та федеральним законам.

Органи виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації за
домовленістю з федеральними органами виконавчої влади можуть
передавати їм здійснення частини своїх повноважень.
Президент Російської Федерації та Уряд Російської Феде­
рації забезпечують відповідно до Конституції Російської Федерації
здійснення повноважень федеральної державної влади на всій тери­
торії Російської Федерації.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 79
Російська Федерація може брати участь у міждержавних об’єднаннях і передавати їм частину своїх повноважень відповідно до міжнародних договорів, якщо це не спричиняє обмеження прав і свобод людини та громадянина і не суперечить основам консти­туційного ладу Російської Федерації.
437
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>КОНСТИТУЦІЯ СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(витяги) (від 1 вересня 1992 року)
Частина сьома Глава друга. СУДИ СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
Стаття 141
і. Судочинство у Словацькій Республіці здійснюється незалеж­ними і безсторонніми судами.
2. Судочинство незалежне від інших органів влади на всіх рівнях.
Стаття 142
Суди ведуть цивільні та кримінальні справи і переглядають
рішення, прийняті органами державного управління.
Суд складається із суддівської колегії, якщо законом не пе­
редбачено одного судді. Закон визначає судові справи, які розгляда­
ються колегією у складі засідателів та професійних суддів.
Судові рішення оголошуються публічно від імені Словацької
Республіки.
Стаття 143
Судова система складається із Верховного Суду Словацької
Республіки та інших судів.
Система судів, їх юрисдикція та порядок судочинства де­
тальніше встановлюються законом.
Стаття 144
Судді незалежні і підкоряються лише законові.
Положення міжнародних договорів також є обов’язковими
для суддів, якщо це передбачено Конституцією або законом.
Якщо суд встановлює, що нормативний акт суперечить зако­
нові, то розгляд справи відкладається і подається петиція до Консти­
туційного Суду. Рішення Конституційного Суду Словацької Рес­
публіки є обов’язковим для всіх інших судів.
Стаття 145
1. Національна Рада Словацької Республіки за пропозицією Уряду Словацької Республіки на чотирирічний строк. Після спливу цього строку Національна Рада за пропозицією Уряду Словацької Республіки обирає суддів безстроково.
438
2. Голову і заступника Голови Верховного Суду Словацької Ре­спубліки обирає Національна Рада Словацької Республіки з-поміж суддів Верховного Суду. Вони обираються на п’ять років, але не більш ніж на два строки підряд.
Стаття 146
Суддя може скласти свої повноваження
Стаття 147
1.Суддя звільняється з посади рішенням Національної Ради
Словацької Республіки на підставі:
законного судового вироку за умисний злочин
дисциплінарного заходу, вжитого за неналежне виконання
професійних функцій.
2.Національна Рада Словацької Республіки може звільнити
суддю:
a)який не менш ніж протягом одного року не може виконувати
обов’язки за станом здоров’я;
b)який досяг шістдесятип’ятирічного віку.
3.Перед звільненням судді із посади Національна Рада Сло­
вацької Республіки ознайомлюється з думкою відповідного дис­
циплінарного суду
Частина восьма ПРОКУРА ТУРА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 149
Прокуратура захищає законні права та інтереси фізичних і юри­дичних осіб, а також інтереси держави.
Стаття 150
Прокуратуру очолює Генеральний прокурор, якого призначає та звільняє з посади Президент Словацької Республіки за пропозицією Національної Ради Словацької Республіки.
Стаття 151
Детальні умови призначення на посаду та звільнення з посади прокурора, повноваження та обов’язки прокурорів, а також структу­ра Прокуратури визначаються законом.
439
С.К.Бостан,С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
КОНСТИТУЦІЯ США
(витяги) (17 вересня 1787 р.)
Ми, народ Сполучених Штатів, заради створення досконалішої Спілки, утвердження правосуддя, збереження спокою в краї, налаго­дження спільної оборони, сприяння загальному добробуту й забезпе­чення нам та нашим нащадкам благ свободи, установлюємо й запро­ваджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки.
СТАТТЯ І
Розділ 1. Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади на­даються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників.
Розділ 2. Палата представників складається з членів, обираних що два роки народом усіх штатів, причому виборці кожного із штатів повинні відповідати тим самим вимогам, що визначені для виборців найчисленнішої палати законодавчих зборів штату.
Не може бути представником той, хто не досяг двадця­тип’ятилітнього віку, не був протягом останніх семи років громадя­нином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його обирають.
Представники й прямі податки розподіляються поміж окреми­ми штатами, що можуть вступити до цієї Спілки, пропорційно до чи­сельності їх населення, для визначення якої до числа всіх вільних людей, включаючи осіб, зобов’язаних кому-небудь службою на кілька років, і виключаючи індіанців, котрі не платять податків, до­даються три п’ятих від усіх інших осіб. Такий облік провадитиметь­ся протягом трьох років після першої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім через кожні десять років таким способом, який буде визначено спеціальним законом. Від кожних тридцяти тисяч жи­телів не може бути обрано більш як одного представника, але кожен штат повинен мати хоча б одного представника; а до вчинення тако­го обліку штат Нью-Гемпшир має обирати трьох, Массачусетс -вісьмох, Род-Айленд і колонія Провиденс — одного, Коннектикут -п’ятьох, Нью-Йорк — шістьох, Нью-Джерсі — чотирьох, Пенсиль-
440
ванія — вісьмох, Делавер — одного, Меріленд — шістьох, Віргінія — де­сятьох, Північна Кароліна — п’ятьох, Південна Кароліна — п’ятьох і Джорджія — трьох.
Коли відкриваються вакансії у представництві од якого-небудь штату, тоді його виконавча влада повинна призначити вибори для заповнення цих вакансій.
Палата представників обирає свого Спікера та інших посадових осіб, і тільки їй одній належить право виголошувати й провадити імпічмент.
Розділ 3. Сенат Сполучених Штатів складається з двох сена­торів од кожного штату, обираних на шість років законодавчими збо­рами штатів, і кожний сенатор має один голос.
Негайно після того, як сенатори зберуться внаслідок свого пер­шого обрання, вони повинні розділитися на три по змозі однакові групи. Місця сенаторів першої групи стають вакантні по закінченні другого року, другої групи — по закінченні четвертого року й третьої групи — по закінченні шостого року, так щоб третина
Сенату переобиралася кожні два роки; а коли через відставку чи з якої іншої причини вакансії відкриються в перерві між сесіями за­конодавчих зборів того чи іншого штату, тоді його виконавча влада може зробити тимчасові призначення, аж поки наступна сесія зако­нодавчих зборів заповнить ці вакансії.
Не може бути сенатором той, хто не досяг тридцятилітнього віку, хто не був протягом останніх дев’яти років громадянином Спо­лучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де йо­го обирають.
Віце-президент Сполучених Штатів є голова Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси розділяться порівну.
Сенат обирає інших своїх посадових осіб, а також Голову protemporeдля заміщення Віце-президента на час його відсутності або коли він виконує обов’язки Президента Сполучених Штатів.
Сенатові належить виняткове право здійснювати судочинство у справах імпічменту. Засідаючи з цією метою, сенатори складають присягу або дають урочисту обіцянку. Якщо судять Президента Спо­лучених Штатів, головує Головний суддя. Жодна особа не може бу­ти засуджена без згоди двох третин присутніх сенаторів.
Присуд у випадках імпічменту обмежується лише усуненням із посади й позбавленням права обіймати й використовувати будь-яку
    продолжение
–PAGE_BREAK–441
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
почесну, відповідальну чи прибуткову посаду на службі Сполучених Штатів; але опісля особа, визнана винною, все ж улягає звинувачен­ню, розслідуванню, суду й покаранню у відповідності із законом.
Розділ 4. Час, місце й спосіб обрання сенаторів та представників визначаються в кожному штаті його законодавчими зборами; але Конгрес може в будь-який час своїм законом запровадити чи зміни­ти такі правила, за винятком положення про місце обирання сена­торів.
Конгрес збирається не рідше одного разу на рік, і його сесії по­чинаються в перший понеділок грудня, якщо законом не буде визна­чено іншого дня.
Розділ 5. Кожна палата вирішує питання, пов’язані з результата­ми виборів, повноваженнями й правомірністю обрання її членів, і більшість кожної з палат складає кворум, необхідний для ведення справ; але присутня меншість може переносити засідання з одного дня на другий і має право вживати до відсутніх членів такі стягнен­ня й примусові заходи, до яких та чи інша палата вважатиме за не­обхідне вдатися.
Кожна палата може установляти собі регламент засідань, карати своїх членів за порушення порядку й двома третинами голосів ви­ключати таких із свого складу.
Кожна палата веде протокол своїх засідань і періодично публікує його, за винятком тих розділів, які, на думку членів палати, мають таємний характер; а відомості про голоси «за» і «проти», подані членами тієї чи тієї палати з якого-небудь питання, за бажанням однієї п’ятої присутніх записують до протоколу.
Жодна з палат під час сесії Конгресу не може без згоди другої палати відкласти свої засідання більш ніж на три дні або ж призна­чити їх не в тому місці, де повинні засідати обидві палати.
Розділ 6. Сенатори й представники дістають за свою службу ви­нагороду, визначену законом і виплачувану із скарбниці Сполуче­них Штатів. У всіх випадках, окрім державної зради, тяжкого карно­го злочину й порушення громадського порядку, вони захищені від арешту під час їхньої присутності на сесії відповідної палати, а також по дорозі туди чи назад; за слова ж і суперечки в тій чи тій палаті во­ни не можуть бути притягнені до відповідальності в будь-якому іншому місці.

ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Жоден сенатор чи представник не може бути призначений про­тягом часу, на який його обрано, на будь-яку цивільну посаду на службі Сполучених Штатів, якщо цю посаду створено або пов’язану з нею платню збільшено в означений період, і жодна особа, що обіймає будь-яку посаду на службі Сполучених Штатів, не може бу­ти членом тієї чи тієї палати, поки перебуває на тій посаді.
Розділ 7. Всі біллі про збір державних доходів складаються в Палаті представників, але Сенат може пропонувати поправки до них і брати участь у їх обговоренні, як і з приводу інших законопроектів.
Кожен білль, ухвалений Палатою представників та Сенатом, перш ніж стати законом, подається на розгляд Президентові Сполу­чених Штатів. Якщо Президент схвалює білль, то підписує його, а в супротивному разі повертає із своїми запереченнями до тієї палати, звідки він вийшов, і палата, внісши ті заперечення повністю до свого протоколу засідання, переглядає білль. Якщо по такому перегляді білль буде схвалено двома третинами голосів палати, він разом із за­переченнями Президента передається до другої палати, де його та­кож переглядають, і, коли схвалять двома третинами голосів цієї па­лати, білль стає законом. Але в усіх таких випадках обидві палати вдаються до поіменного голосування, й імена осіб, що голосували «за» чи «проти» білля, вносяться відповідно в протоколи засідань кожної з палат. Якщо Президент не поверне білля протягом десяти днів (не рахуючи неділь), білль стає законом, так само як коли б Пре­зидент підписав його; білль не стає законом лише в тому разі, коли його неможливо було повернути до Конгресу через те, що Конгрес переніс свої засідання.
Всяка ухвала, резолюція чи постанова, для яких необхідна згода Сенату й Палати представників (за винятком рішень про перенесен­ня засідань), подаються Президентові Сполучених Штатів і тільки після його схвалення набувають чинності; у разі ж несхвалення вони повинні бути знов затверджені двома третинами голосів Сенату й Палати представників у відповідності з тими правилами й умовами, які визначені щодо біллів.
Розділ 8. Конгрес має право:
запроваджувати й стягувати податки, мита, данини й акцизні збори для того, щоб сплачувати борги й забезпечувати спільну обо­рону та загальний добробут Сполучених Штатів; причому всі мита,
442
443
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
податки й акцизні збори мають бути однакові на всій території Спо­лучених Штатів;
робити позики від імені Сполучених Штатів;
регулювати торгівлю з чужоземними державами, між окремими штатами й з індіанськими племенами;
установляти однакові правила про натуралізацію та однакові за­кони про банкрутства на всій території Сполучених Штатів;
карбувати гроші, регулювати їхню вартість та вартість чужозем­ної монети, визначати одиниці мір і ваги;
визначати покарання за підробку державних цінних паперів та обігових грошей Сполучених Штатів;
засновувати поштові служби та поштові шляхи;
заохочувати розвиток наук і ремесел, забезпечуючи на певний термін авторам та винахідникам виняткове право на їхні відповідні твори й відкриття;
засновувати підлеглі Верховному суду судові органи;
визначати й карати морський розбій, тяжкі злочинства у відкри­тому морі та інші порушення міжнародного права;
оголошувати війну, видавати каперські свідоцтва та дозволи на репресалії й установляти правила стосовно арештів на суходолі й на морі;
набирати й утримувати війська; проте ніякі грошові асигнуван­ня на ці потреби не повинні робитися більш ніж на дворічний термін;
створювати й утримувати флот;
видавати правила для керування й організації суходільних та морських сил;
забезпечувати скликання міліції для виконання законів Спілки, придушення повстань і відбиття нападів;
вживати заходів щодо організації, озброєння й дисциплінування міліції та щодо керування тією її частиною, яка може бути викорис­товувана на службі Сполучених Штатів, зберігаючи за відповідними штатами право призначати офіцерів і навчати міліцію згідно із ста­тутними правилами, визначеними Конгресом;
користуватися в усіх випадках винятковою законодавчою вла­дою в наданому котримсь із штатів окрузі (що не перевищуватиме десяти квадратних миль), який, за згодою Конгресу, стане місцем пе­ребування Уряду Сполучених Штатів, а також здійснювати подібну владу на всіх місцях, придбаних за згодою законодавчих зборів шта-
444
ту, що стане місцем перебування Уряду для побудови фортів, дер­жавних складів, арсеналів, доків та інших необхідних споруд; а та­кож створювати всі потрібні й належні закони для здійснення як зга­даних вище прав, так і всіх інших прав, якими ця Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів або ж його органи чи урядовців.
Розділ 9. До тисяча вісімсот восьмого року Конгрес не може за­бороняти переміщення чи ввезення тих осіб, кого будь-який із існу­ючих нині штатів матиме за потрібне допустити, але таке ввезення може обкладатися податком чи митом, не більшим ніж десять до­ларів за кожну особу.
Не повинна припинятися дія привілею habeascorpns, якщо тільки цього не вимагатиме громадська безпека у випадку заколоту чи вторгнення.
Не можуть ухвалюватися біллі про позбавлення громадянських та майнових прав чи будь-які закони expostfacto.
Не дозволяється обкладання подушним чи іншими прямими по­датками інакше як у відповідності з переписом чи згаданим вище обліком населення.
Не можуть накладатися податки чи мита на предмети, що виво­зяться з будь-якого штату.
Не повинна віддаватися перевага портам одного штату перед портами іншого через будь-які торгівельні чи фінансові розпоряд­ження, а судна, що пливуть до чи із котрогось штату, не повинні за­знавати примусу, щоб заходити до порту іншого штату й там розван­тажуватися чи платити мита.
Ніякі грошові виплати із скарбниці не повинні робитися інакше як у відповідності з передбаченим законом призначенням, і час від часу мають публікуватись докладні звіти про державні прибутки й
видатки.
Сполучені Штати не дарують ніяких дворянських титулів, і жодна особа, що обіймає яку-небудь оплачувану чи почесну посаду на службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийня­ти той чи інший дарунок, винагороду, посаду чи титул від будь-яко­го короля, принца або чужоземної держави.
Розділ 10. Жоден штат не може входити в будь-які договори, спілки чи конфедерації; видавати каперські посвідчення та дозволи на репресалії; карбувати гроші; випускати кредитні білети; дозволя­ти виплату боргів будь-чим, окрім золотих та срібних монет; ухвалю-
445
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>вати біллі про позбавлення громадянських та майнових прав, закони або закони expostfacto, що порушують договірні зобов’язання, а та­кож дарувати дворянські титули.
Жоден штат не може без згоди Конгресу обкладати митом чи зборами імпорт і експорт товарів, за винятком випадків, коли це не­обхідно для здійснення законів штату про нагляд, причому чистий прибуток із усіх зборів і мита, накладених штатом на імпорт і екс­порт, надходить у користування скарбниці Сполучених Штатів, і всі подібні закони підлягають перегляду й контролю Конгресу.
Жоден штат не може без згоди Конгресу ухвалювати будь-які тоннажні збори, утримувати в мирний час війська чи військові ко­раблі, укладати будь-які угоди чи заставні договори з іншим штатом чи з чужоземною державою, а також вступати у війну, якщо тільки він не зазнав нападу або ж не перебуває в такій безпосередній небез­пеці, коли зволікання неприпустиме.
СТАТТЯ II
Розділ 1. Виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки. Він перебуває на своїй посаді протягом чоти­рирічного терміну, і вибори його та обираного на той самий термін Віце-президента здійснюються таким чином.
Кожен штат призначає в ухваленому його законодавчими збора­ми порядку вибірників у кількості, що дорівнює загальному числу сенаторів і представників, яких штат має право посилати до Конгре­су, але не можуть бути призначені вибірниками сенатори, представ­ники й особи, що обіймають відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів.
Вибірники сходяться по своїх відповідних штатах і голосують бюлетенями за обох осіб, із котрих хоча б одна не повинна бути жи­телем одного з ними штату. Потім вони складають список усіх осіб, за яких подавались голоси, із зазначенням числа голосів, поданих за кожного з них. Вибірники підписують і засвідчують список, а тоді пересилають, у запечатаному вигляді, в місце перебування Уряду Сполучених Штатів на ім’я Голови Сенату. Голова Сенату в присут­ності Сенату й Палати представників розпечатує всі засвідчені спис­ки, після чого підраховуються голоси.
446
Особа, що дістала найбільше число голосів, стає Президентом, якщо тільки це число перевищить половину всього числа вибірників. Коли ж цю більшість голосів дістали кілька осіб чи за них подано однакове число голосів, то Палата представників безпо­середньо обирає бюлетенями одного з них Президентом; а коли жод­на особа не збере більшості голосів, то Палата представників таким самим способом обирає Президента з числа п’ятьох осіб, котрі діста­ли найбільше число голосів. Але при такому обиранні Президента голоси подаються по штатах і представництво кожного штату має один голос, виборчий кворум для цієї мети складає дві третини штатів, а для обрання необхідна більшість усіх голосів. Особа, що дістала після обрання Президента найбільше число голосів, у будь-якому випадку вважається Віце-президентом. Але якщо з’ясується, що двоє осіб чи більше мають однакову кількість голосів, то Сенат обирає з-поміж них Віце-президента шляхом подання бюлетенів.
Конгрес може визначати час обирання вибірників і день, коли вони подають свої голоси; цей день повинен бути єдиний для всієї території Сполучених Штатів.
Не може бути обраний на посаду Президента той, хто не є гро­мадянином Сполучених Штатів за народженням чи не мав грома­дянства Сполучених Штатів під час прийняття цієї Конституції; так само не може бути обраний на цю посаду той, хто не досяг тридця-тип’ятилітнього віку й не проживав протягом останніх чотирнадця­ти років у Сполучених Штатах.
У разі усунення Президента з посади чи його смерті, відставки або неспроможності здійснювати пов’язані з посадою права та обов’язки, ці останні переходять до Віце-президента; на випадок усу­нення, смерті чи неспроможності Президента й Віце-президента Конгрес може визначити законом, котра посадова особа повинна діяти як Президент, і така особа діятиме надалі відповідно, аж поки будуть усунені причини, що перешкоджають Президентові здійсню­вати свої обов’язки, чи буде обрано нового Президента.
Президент у визначені строки дістає за свою службу винагоро­ду, що не може збільшуватися чи зменшуватися протягом періоду, на який його обрано, і протягом цього періоду він не може діставати ніякої іншої грошової винагороди від Сполучених Штатів чи від ко­трогось із штатів.
447
    продолжение
–PAGE_BREAK–С.К.Бостан, С.М.Тимченко
П/>еред заступанням на посаду Президент складає таку присягу або дає урочисту обіцянку: «Я урочисто клянусь (або обіцяю), що я чесно виконуватиму обов’язки Президента Сполучених Штатів і в міру сил своїх охоронятиму, захищатиму й підтримуватиму Консти­туцію Сполучених Штатів».
Розділ 2. Президент є головнокомандувачем армії та військово-морського флоту Сполучених Штатів і міліції окремих штатів, коли вона призивається на дійсну службу Сполучених Штатів; він може вимагати від керівника кожного виконавчого департаменту письмо­вої думки з будь-якого питання, що стосується його компетенції; він має право відстрочувати виконання вироків, а також надавати поми­лування за злочини, скоєні проти Сполучених Штатів, за винятком засудження шляхом імпічменту.
Він має право, за порадою і згодою Сенату, укладати міжнародні угоди за умови, що їх схвалять дві третини присутніх сенаторів;
за порадою і згодою Сенату призначати послів та інших повно­важних представників і консулів, суддів Верховного суду, а також усіх інших урядовців Сполучених Штатів, про призначення яких у цій Конституції немає інших настанов і посади яких засновані зако­ном; одначе Конгрес може законом надати право призначати нижчих урядовців, яких вважатиме за потрібне, самому лише Президентові, судам або головам департаментів.
Президент має право заповнювати всі вакансії, що відкриються в період між сесіями Сенату, надаючи посадові повноваження на термін до закінчення найближчої сесії Сенату.
Розділ 3. Президент періодично подає Конгресові інформацію про стан Союзу й пропонує на його розсуд такі заходи, які вважати­ме за необхідні й корисні; в надзвичайних випадках він може склика­ти обидві палати або одну з них, а в випадку незгоди між палатами щодо часу відкладення сесій може сам переносити їх на такий час, який вважатиме за потрібний; він приймає послів та інших повно­важних представників, забезпечує точне виконання законів і визна­чає повноваження всіх посадових осіб Сполучених Штатів.
Розділ 4. Президент, Віце-президент і всі цивільні урядовці Сполучених Штатів усуваються з посади, якщо при обговоренні шляхом імпічменту вони будуть визнані винними в державній зраді, хабарництві чи в інших тяжких злочинах та проступках.
448
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
СТАТТЯ III
Розділ 1. Судова влада Сполучених Штатів надається єдиному Верховному судові й тим нижчим судам, що їх час від часу може при­значати й засновувати Конгрес. Судді як Верховного, так і нижчих судів зберігають свої посади, поки до них немає претензій, і в визна­чені строки дістають за свою службу винагороду, яка не може бути зменшена, поки вони перебувають на посаді.
Розділ 2. Судова влада поширюється на всі справи, що розв’язу­ються за законом і правом справедливості, виникають на основі цієї Конституції, законів Сполучених Штатів, міжнародних угод, що ук­ладені чи будуть укладені Сполученими Штатами; на всі справи, що стосуються послів, інших повноважних представників та консулів; на всі справи адміралтейства та інші морські справи, в яких Сполу­чені Штати є стороною; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даро­вані різними штатами, а також між штатом чи його громадянами та чужоземними державами, громадянами чи підданцями.
Усі справи, що стосуються послів, інших повноважних пред­ставників та консулів, а також справи, де однією із сторін є котрийсь штат, підсудні Верховному судові як першій інстанції. У всіх інших згаданих вище випадках Верховний суд є апеляційною інстанцією, що розв’язує як питання права, так і факту з тими обмеженнями і відповідно до тих правил, що їх запровадить Конгрес.
Усі справи про злочини, за винятком випадків імпічменту, підсудні судові присяжних, і судовий розгляд відбувається в тому штаті, де скоєно злочин, а якщо його скоєно за межами штату, то суд відбувається в тому місці чи місцях, які визначить Конгрес.
Розділ 3. За зраду Сполучених Штатів уважається тільки розв’язання війни проти них, приєднання до їхніх ворогів, надання ворогам допомоги та послуг. Ніхто не може бути визнаний винним у державній зраді, якщо це не буде підтверджено свідченнями двох свідків інкримінованого акту чи власним зізнанням у відкритому су­довому засіданні.
Конгрес має право визначати покарання за зраду, але засуджен­ня за зраду не повинне тягти за собою позбавлення громадянських прав чи конфіскацію майна інакше, як за життя засудженого.
449     продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>СТАТТЯ IV
Розділ 1. Цілковитою повагою і довірою повинні користуватися в кожному штаті офіційні акти, документи й судові рішення будь-ко­трого штату. Конгрес може через загальні закони запроваджувати способи визначення справжності таких актів, документів і судових рішень, а також їхньої сили.
Розділ 2. Громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та зольності громадян усіх штатів.
Особа, звинувачена в будь-якому штаті у державній зраді, тяж­кому карному чи іншому злочині, яка ховатиметься від правосуддя і буде виявлена в іншому штаті, повинна на вимогу виконавчої влади штату, з якого вона втекла, бути видана для доставления в штат, юрисдикції якого улягає цей злочин.
Жодна особа, що, бувши зобов’язана до служби чи роботи в яко-му-небудь із штатів, відповідно до його законів, утече до іншого шта­ту, не може на підставі тамтешніх законів чи постанов звільнятися від цієї служби чи роботи й повинна бути видана на вимогу сторони, яка має право на таку службу чи роботу.
Розділ 3. Конгрес може приймати до цієї Спілки нові штати, але не може утворювати чи засновувати нових штатів у межах юрис­дикції іншого штату; так само не можуть без згоди законодавчих зборів зацікавлених штатів і Конгресу утворюватися нові штати шляхом злиття двох чи більше штатів або їх частин.
Конгрес має право розпоряджатися територією чи іншою власністю, що належить Сполученим Штатам, і видавати у зв’язку з цим усі необхідні правила й постанови, але ніщо в цій Конституції не може тлумачитися на шкоду законним домаганням Сполучених Штатів чи будь-якого окремого штату.
Розділ 4. Сполучені Штати гарантують кожному штатові у цій Спілці республіканську форму правління й охорону кожного з них від нападу ззовні, а на прохання законодавчих зборів чи виконавчої влади (коли законодавчі збори не можуть бути зібрані) — і від внутрішніх виявів насильства.
СТАТТЯ V
Коли дві третини членів обох палат визнають за необхідне, Кон­грес вносить поправки до цієї Конституції або ж на вимогу законо-
450
давчих зборів двох третин штатів скликає Конвент для внесення по­правок, які в обох випадках набувають обов’язкової сили й значення як частина Конституції, якщо будуть ратифіковані законодавчими зборами трьох чвертей або ж конвентами в трьох чвертях штатів, за­лежно від того, який із цих двох способів ратифікації запропонує Конгрес. Але жодна поправка, прийнята до 1808 року, не може хоч як-небудь зачіпати першого й четвертого положень дев’ятого розділу першої статті, й жоден штат без його згоди не може бути позбавле­ний однакового з іншими голосу в Сенаті.
СТАТТЯ VI
Усі борги й зобов’язання, що існували до прийняття цієї Кон­ституції, зберігають для Сполучених Штатів таку саму юридичну си­лу, яку вони мали за Конфедерації.
Ця Конституція і закони Сполучених Штатів, видані на її вико­нання, так само як і всі угоди, що укладені чи будуть укладені Спо­лученими Штатами, є найвищим законом країни, й судді кожного штату зобов’язані їх виконувати, хоч би в конституціях чи законах окремих штатів траплялися суперечні ухвали.
Згадані вище сенатори й представники, так само як і члени зако­нодавчих зборів окремих штатів, а також усі посадові особи виконав­чої та судової влад Сполучених Штатів та окремих штатів зобов’язу­ються присягою чи урочистою обіцянкою дотримуватися цієї Кон­ституції. Але при цьому ніколи не може вимагатися належність до котроїсь релігії як умова, щоб обіймати ту чи іншу посаду або вико­нувати певні громадські обов’язки в Сполучених Штатах.
СТАТТЯ VII
Достатньо ратифікації конвентами дев’яти штатів для прийнят­тя цієї Конституції штатами, що стверджують її вказаним чином.
451
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>ПОПРАВКИ ДО КОНСТИТУЦІЇ США
(витяги)
ПОПРАВКА 1(1791)
Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних об­рядів, обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків.
ПОПРАВКА II(1791)
Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організо­вана міліція, право народу зберігати й носити зброю не підлягає об­меженню.
ПОПРАВКА III(1791)
У мирний час жоден солдат не повинен бути прикомандирова­нии на постій до будь-якого будинку без згоди його власника; а під час війни це дозволяється лише в передбачених законом випадках. ПОПРАВКА IV(1791)
Право народу на охорону особи, житла, паперів та власності від необгрунтованих обшуків чи затримань не повинне порушуватися, і ордери на обшук чи затримання не можуть видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою. Такі ор­дери повинні містити докладний опис місця обшуку, а також осіб чи майна, що улягають арештові.
ПОПРАВКА V( 1791)
Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних, за винятком випадків порушення справ, які стосуються суходільних і морських сил або міліції, в період, коли вона у зв’язку з війною чи небезпекою, що за­грожує суспільству, перебуває на дійсній службі; ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин; нікого не повинні примушувати свідчити проти само­го себе в карній справі; ніхто не повинен бути позбавлений життя, свободи чи власності без належного судового розгляду; ніякої при­ватної власності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування.
452
ПОПРАВКА VI(1791)
У всіх випадках карного переслідування звинувачуваний має право на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних того шта­ту й округу, де скоєно злочин, причому цей округ повинен бути за­здалегідь визначений законом; звинувачуваний має право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й дали оч­ну ставку із свідками, які свідчать проти нього; звинувачуваний мо­же вимагати примусового виклику своїх свідків і користуватися до­помогою адвоката для захисту.
ПОПРАВКА VII(1791)
Для судових справ, заснованих на загальному праві з ціною по­зову, яка перевищує двадцять доларів, зберігається право на суд при­сяжних, і жоден факт, що його розглядають присяжні, не повинен пе­реглядатися будь-яким судом Сполучених Штатів інакше, як на ос­нові положень загального права.
ПОПРАВКА VIII(1791)
Не повинні вимагатися надмірно великі застави, стягуватися за­великі штрафи, накладатися жорстокі й незвичайні покарання. ПОПРАВКА IX(1791)
Перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за наро­дом.
ПОПРАВКАХ (1791)
Повноваження, не надані цією Конституцією Сполученим Шта­там і не заборонені нею ж окремим штатам, залишаються відповідно за штатами або за народом.
ПОПРАВКА XI(1798)
Судова влада Сполучених Штатів не повинна тлумачитись як така, що поширюється на будь-яку судову справу, розв’язувану за за­коном чи правом справедливості, якщо ця справа порушена або про­вадиться проти одного із штатів громадянами іншого штату або ж громадянами чи підданцями котроїсь чужоземної держави.     продолжение
–PAGE_BREAK–ПОПРАВКА XII(1804)
Вибірники збираються по своїх штатах і голосують бюлетенями за Президента й Віце-президента, з яких хоча б один не повинен бу­ти жителем одного з ними штату; в бюлетенях вони називають осо­бу, пропоновану на посаду Президента, і в окремих бюлетенях — осо-
453
/>С.К.Бостан, С.М.Тимченко
б/>у, пропоновану на посаду Віце-президента; потім вони складають окремі списки всіх осіб, запропонованих на Президента, і всіх осіб, запропонованих на Віце-президента, з кількістю голосів, поданих за кожного з них; підписавши й засвідчивши ці списки, вони пересила­ють їх у запечатаному вигляді на ім’я Голови Сенату в місце перебу­вання Уряду Сполучених Штатів. Голова Сенату в присутності Се­нату й Палати представників розпечатує всі засвідчені списки, й тоді роблять підрахунок голосів. Особа, що дістала при виборах Прези­дента найбільше число голосів, стає Президентом, якщо тільки це число перевищує половину всіх вибірників; коли ж ніхто не дістане такої більшості, то Палата представників безпосередньо обирає бю­летенями Президента з числа трьох осіб, котрі балотувалися на поса­ду Президента й дістали найбільше число голосів. Але при виборах Президента голоси подаються по штатах і представництво кожного штату має один голос; кворум для цієї мети складає дві третини штатів, кожний з яких представлений одним або кількома депутата­ми, і для обрання необхідна більшість усіх штатів. Якщо ж Палата представників, коли право обрання перейде до неї, не обере Прези­дента до четвертого числа наступного березня, то, так само як і у ви­падку смерті чи якої іншої конституційної неспроможності Прези­дента, його обов’язки повинен виконувати Віце-президент.
Особа, що дістала найбільшу кількість голосів при виборах Віце-президента, стає Віце-президентом, якщо ця кількість переви­щує половину всіх вибірників; якщо ж ніхто не дістане такої більшості, Сенат обирає Віце-президента з двох кандидатів, котрі дістали найбільше число голосів; кворум для цієї мети складають дві третини всіх сенаторів, і для обрання необхідна їх більшість. Але жодна особа, котра згідно з Конституцією не може бути обрана на по­саду Президента, не улягає обранню й Віце-президентом Сполуче­них Штатів.
ПОПРАВКА XIII(1865)
Розділ 1. Ні в Сполучених Штатах, ні в будь-якому іншому місці, на яке поширюється їх юрисдикція, не повинні існувати ні раб­ство, ні примусові роботи, окрім випадків покарання за злочин, за скоєння якого винного належним чином засуджено.
Розділ 2. Конгресові надається право упроваджувати в життя цю статтю через відповідне законодавство.
454
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
П/>ОПРАВКА XIV(1868)
Розділ і. Усі особи, народжені чи натуралізовані в Сполучених Штатах і підлеглі їх владі, є громадянами Сполучених Штатів і того штату, в якому вони проживають. Жоден штат не повинен видавати чи впроваджувати закони, що обмежують привілеї та свободи грома­дян Сполучених Штатів; ані не повинен жоден штат позбавляти будь-яку особу життя, свободи чи власності без належного судового процесу й не повинен відмовляти будь-якій особі, підлеглій його владі, в однаковому для всіх захисті законами.
Розділ 2. Кількість представників визначається для штатів про­порційно їх населенню, враховуючи всіх жителів кожного штату, за винятком неоподатковуваних індіанців. Але якщо при обранні вибірників Президента й Віце-президента Сполучених Штатів, на виборах представників до Конгресу, адміністративних і судових уря­довців штату або членів його законодавчих зборів буде відмовлено в праві голосу жителеві штату чоловічої статі, котрий досяг віку двад­цяти одного року і є громадянином Сполучених Штатів, або якщо це право буде якимось чином обмежене, окрім як за участь у заколоті чи за інший злочин, то число представників цього штату мусить бути зменшене в пропорції, наявній між числом таких громадян чоловічої статі й кількістю всіх громадян чоловічої статі, які досягли двадцять одного року.
Розділ 3. Ніхто не може бути сенатором чи представником у Конгресі, вибірником Президента й Віце-президента, а також обіймати цивільну чи військову посаду на службі Сполучених Штатів або котрогось із штатів, якщо він, прийнявши спочатку при­сягу як член Конгресу або як посадова особа Сполучених Штатів, або як член законодавчих зборів котрогось штату, або як урядовець виконавчої чи судової влади штату в тому, що він дотримуватиметь­ся Конституції Сполучених Штатів, згодом візьме участь у по­встанні чи заколоті проти них або надасть допомогу чи послугу їхнім ворогам. Одначе Конгрес двома третинами голосів кожної палати може скасувати таке обмеження прав.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ 4. Має незаперечну чинність зроблений з дозволу закону державний борг Сполучених Штатів, враховуючи також борги на ви­плату пенсій та винагород за службу при придушенні повстання чи заколоту. Але ні Сполучені Штати, ні будь-який штат не повинні
455
/>С.К.Бостан, С.М.Тимченко
брати на себе зобов’язання й виплачувати борги, зроблені на підтримку повстання чи заколоту проти Сполучених Штатів, і не прийматимуть претензій, пов’язаних із втратою чи звільненням яко-го-небудь раба, оскільки всі вказані борги, зобов’язання й грошові претензії визнаються незаконними й недійсними.
Розділ 5. Конгресові надається право упроваджувати цю статтю в життя відповідним законодавством.
ПОПРАВКА XV(1870)
Розділ 1. Громадяни Сполучених Штатів не повинні позбавля­тися виборчих прав чи обмежуватися в них Сполученими Штатами або окремими штатами з огляду на расу, колір шкіри чи колишнє пе­ребування в рабстві.
Розділ 2. Конгресові надасться право упроваджувати цю статтю в життя відповідним законодавством.
ПОПРАВКА XVI(1913)
Конгрес має право накладати й збирати податки з прибутків з будь-якого джерела, не розподіляючи їх між окремими штатами, і не­залежно від перепису чи підрахунку населення. ПОПРАВКА XVII (1913)
Сенат Сполучених Штатів має складатися з двох Сенаторів з
кожного штату, які обираються населенням останнього на шість
років. Кожний Сенатор має один голос. Виборці в кожному штаті по­
винні відповідати вимогам, установленим для виборів у найчис-
леннішу палату штатних законодавчих органів.
Коли відкриється вакансія в представництві окремого штату в
Сенаті, виконавча влада цього штату має видати розпорядження про
вибори, щоб заповнити цю вакансію. При цьому законодавчі органи
окремого штату можуть уповноважити орган його виконавчої влади
зробити тимчасове призначення, поки вакансія не буде заповнена на­
родними виборами, відповідно до вказівок законодавчих органів.
Ця Поправка не повинна тлумачитись так, щоб вплинути на
обрання чи термін повноважень Сенаторів, обраних перед тим, як ця
Поправка набрала сили як частина Конституції.
ПОПРАВКА XIX(1920)
1. Виборче право громадян Сполучених Штатів не повинне відбиратися чи обмежуватися Сполученими Штатами чи будь-яким окремим штатом з причин приналежності до певної статі.
456
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
2. Конгрес має право забезпечити виконання цієї Поправки відповідним законодавством.
ПОПРАВКА XX (1933)
Термін служби Президента й Віце-Президента закінчується
опівдні 20-го січня, а термін служби Сенаторів і Представників –
опівдні 3-го січня в ті роки, коли їх терміни закінчилися б, коли ця
Поправка не була ратифікована. В цей же час починаються терміни
урядування їх наступників.
Конгрес має збиратися принаймні раз на рік, і перша сесія має
починатися опівдні 3-го січня, якщо Конгрес не встановить законом
іншого дня.
3.Якщо до часу, призначеного для початку урядування Прези­
дента, новообраний Президент помре, Президентом стає новообраний
Віце-Президент. Якщо до часу, призначеного для початку терміну йо­
го урядування, Президент ще не буде обраний, або якщо новообраний
Президент не відповідатиме вимогам закону, обов’язки Президента
має виконувати Віце-президент, поки Президент не відповідатиме ви­
могам закону. Конгрес може законом передбачити випадок, коди ні
новообраний Президент, ні Віце-президент не відповідатимуть вимо­
гам закону, вказуючи, хто в такому випадку має виконувати обов’язки
Президента, чи спосіб, яким має бути обрана особа, щоб виконувати ці
обов’язки. Така особа має відповідно діяти, поки Президент або Віце-
президент не будуть відповідати вимогам закону.
Конгрес може передбачити законом випадок смерті осіб з-
поміж тих, з кого Палата Представників може вибирати Президента,
коли до неї переходить це право, а також випадок смерті когось з тих
осіб, що з них Сенат може вибрати Віце-президента, коли до нього
переходить це право.
Пункти 1 і 2 наберуть сили найближчого 15-го жовтня після
ратифікації Поправки.
Цей параграф не буде мати сили, якщо він не буде ратифіко­
ваний як Поправка до Конституції законодавчими органами трьох
четвертих від загальної кількості штатів протягом семи років з дня
внесення його Конгресом.
    продолжение
–PAGE_BREAK–ПОПРАВКА XXII(1951)
1. Ніхто не може бути обраний на Президента Сполучених Штатів більше, ніж двічі. Той, хто був Президентом чи виконував обов’язки Президента довше, ніж два роки, протягом терміну, на
457
/>С.К.Бостан, СМ. Тимченко
який інша особа була обрана Президентом, не може бути обраний на Президента більше ніж один раз. Але ця стаття не поширюється на особу, що була Президентом в той час, коли Конгрес запропонував цю статтю, і не перешкоджає особі, що буде Президентом чи викону­ватиме обов’язки Президента протягом того терміну, під час якого стаття набере сили, бути Президентом чи виконувати обов’язки Пре­зидента протягом решти цього терміну.
2. Це доповнення не набере сили, якщо воно не буде ратифіко­вано як Поправка до Конституції законодавчими органами трьох четвертих від усіх штатів, протягом семи років з дня внесення його Конгресом.
ПОПРАВКА XXIII (1961)
Округа, що є місцем перебування уряду Сполучених Штатів,
призначає способом, встановленим Конгресом, виборців Президента
і Віце-Президента у кількості, що дорівнює загальній кількості Сена­
торів та Представників, на котру мала б право округа, якби вона бу­
ла штатом, але в ніякому разі не більшій від кількості, котра припа­
дає штатові з найменшим населенням. Вони доповнюють виборців,
призначених штатами, але при виборах Президента і Віце-Президен­
та діють так, якби були призначені штатом, збираються в окрузі та
виконують обов’язки, котрі вказані дванадцятою Поправкою.
Конгрес має право забезпечити виконання цієї статті відпо­
відним законодавством.
ПОПРАВКА XXIV (1964)
Право громадян Сполучених Штатів голосувати при будь-
яких первісних чи інших виборах Президента або Віце-Президента,
виборців Президента або Віце-президента, чи Сенаторів або Пред­
ставників в Конгресі не може бути відбиране чи обмежуване Сполу­
ченими Штатами чи будь-яким окремим штатом у зв’язку з неспла­
тою будь-якого виборчого чи іншого податку.
Конгрес має право забезпечити виконання цієї статті
відповідним законодавством.
ПОПРАВКА XXV (1967)
У випадку звільнення Президента з його посади або його
смерті чи зречення Віце-Президент переймає посаду Президента.
Коли посада Віце-Президента стає вакантною, Президент
призначує Віце-Президента, котрий вступає на цю посаду після за­
твердження більшістю голосів обидвох палат Конгресу.
458
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Коли Президент передає тимчасовому голові Сенату і спіке­
рові Палати Представників свою письмову заяву, вказуючи, що він
неспроможний користуватися владою чи виконувати обов’язків
своєї посади, і поки він не передасть їм письмової заяви протилежно­
го змісту, владу та обов’язки Президента перебирає Віце-президент
як виконуючий обов’язки Президента.
Коли Віце-президент і більшість головних посадових осіб ви­
конавчих департаментів чи іншого органу, що Конгрес може законом
встановити, передають тимчасовому голові Сенату і спікерові Пала­
ти Представників свою письмову заяву, вказуючи, що Президент не­
спроможний користуватися владою чи виконувати обов’язки своєї
посади, Віце-президент як виконуючий обов’язки Президента негай­
но перебирає владу та обов’язки Президента.
З цього часу, як Президент передасть тимчасовому голові Сена­ту і спікерові Палати Представників свою письмову заяву, вказуючи, що неспроможність усунена, він знову одержує владу та обов’язки своєї посади, хіба що Віце-президент і більшість головних посадових осіб виконавчих департаментів чи іншого органу, що Конгрес може законом встановити, передадуть до чотирьох днів тимчасовому голові Сенату і спікерові Палати Представників свою письмову заяву, вка­зуючи, що Президент неспроможний користуватися владою чи вико­нувати обов’язки своєї посади. У такому випадку дане питання вирішує Конгрес, зібравшися для цієї мети протягом сорока восьми годин, якщо в той час не проходить його сесія. Якщо Конгрес протя­гом двадцяти одного дня після отримання останньої письмової заяви або — якщо в той час не проходить сесія Конгресу — протягом двадця­ти одного дня після того, як Конгрес зійдеться, вирішить двома тре­тинами голосів обидвох палат, що Президент неспроможний корис­туватися владою чи виконувати обов’язки своєї посади, Віце-прези­дент продовжує виконувати вищезгадані обов’язки своєї посади.     продолжение
–PAGE_BREAK–ПОПРАВКА XXVI (1971)
Виборче право громадян Сполучених Штатів, яким є
вісімнадцять або більше років життя, не може бути відбиране чи об­
межуване Сполученими Штатами чи будь-яким іншим штатом з
причин віку.
Конгрес має право забезпечити виконання цієї статті
відповідним
459
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>КОНСТИТУЦІЯ РЕСПУБЛІКИ УГОРЩИНА
(витяги) (18 серпня 1949 p.)
ГЛАВА II. Президент республіки
Стаття 29/В
Виборам Президента Республіки має передувати висунення
кандидатів. Для того, щоб висунення кандидатів було правомірним,
необхідна письмова рекомендація принаймні 50 представників
Національної Асамблеї. Висунуті кандидатури мають бути подані на
розгляд Голові Національної Асамблеї до призначення дати виборів.
Кожний член Національної Асамблеї може підтримати лише одного
кандидата. Усі рекомендації представників, які підтримують більше
одного кандидата, вважаються недійсними.
Національна Асамблея обирає Президента Республіки шля­
хом таємного голосування. За необхідності має бути проведене по­
вторне голосування. Президентом Республіки, обраним при першо­
му голосуванні, вважається особа, яка отримала голоси двох третин
представників.
Якщо жоден із кандидатів не отримав належної більшості го­
лосів, має бути проведений другий тур голосування стосовно нових
кандидатур, висунутих відповідно до пункту 1. Вибори у другому турі
голосування також потребують двох третин голосів представників.
Якщо жоден із кандидатів не отримав необхідної кількості го­
лосів у другому турі, має відбутися третій тур голосування. У цьому
випадку можна голосувати лише за двох кандидатів з найбільшою
кількістю голосів, набраних у другому турі. Президентом Рес­
публіки, який обирається у третьому турі голосування, вважається
кандидат, який отримав більшість голосів, незалежно від кількості
представників, які взяли участь у голосуванні.
Процедура голосування має бути завершена не пізніше ніж
протягом трьох послідовних днів.
Стаття 29/С
1. Президент Республіки має бути обраний принаймні за трид­цять днів до спливу строку повноважень Президента, який складає
460
повноваження, або — якщо цей строк закінчився раніше — протягом тридцяти днів з моменту його закінчення.
2. Вибори Президента мають бути оголошені Головою Національної Асамблеї.
Стаття 29/D
Обраний Президент Республіки обіймає посаду з моменту спли­ву строку повноважень свого попередника або, якщо цей строк закінчився раніше, — на восьмий день після оголошення результатів виборів; перед тим, як стати на посаду, Президент присягає перед Національною Асамблеєю.
Стаття 29/Е
і. У випадку, якщо Президент Республіки тимчасово нездатний виконувати свої функції або якщо його перебування на посаді закінчується з будь-якої причини до спливу строку його повнова­жень, функції Президента Республіки здійснюються Головою Національної Асамблеї, поки новий Президент Республіки не стане на посаду, проте із застереженням, що Голова не має повноважень направляти будь-які закони до Національної Асамблеї для перегля­ду чи в Конституційний Суд для перевірки, розпускати Національну Асамблею і може оголосити помилування лише тим особам, які засу­джені за остаточним вироком.
2. Під час виконання обов’язків Президента Республіки Голова Національної Асамблеї не може здійснювати свої права як її пред­ставник, а функції Голови Національної Асамблеї переходять до од­ного із його заступників, призначеного Національною Асамблеєю.
Стаття ЗО
Посада Президента Республіки несумісна з усіма іншими дер­
жавними, громадськими або політичними посадами чи повноважен­
нями. Президент не займається ніякими справами, що дають прибу­
ток, не отримує винагороду за іншу діяльність, крім тієї, яка підпадає
під захист авторських прав.
Для прийняття закону про винагороду, допомогу та розмір
відшкодувань Президентові Республіки вимагаються дві третини го­
лосів присутніх представників Національної Асамблеї.     продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття ЗО/А
1. Президент Республіки:
а) представляє Угорську державу;
461
СЖ.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>укладає міжнародні договори від імені Республіки Угорщина;
якщо предмет договору належить до сфери компетенції законодавст­
ва, вимагається попередня згода Національної Асамблеї для укла­
дення договору;
акредитує і приймає послів і посланників;
призначає дату загальних виборів до Національної Асамблеї
та до місцевих органів влади;
є) може бути присутнім на засіданнях і звертатися до Національної Асамблеї та до її комітетів;
може подавати на розгляд до Національної Асамблеї пропо­
зиції стосовно окремих заходів;
може бути ініціатором референдумів;
h) призначає і звільняє заступників міністрів та уповноважених республіки відповідно до правил, визначених окремим законом; Стаття 31 1. Президентство припиняється у випадках:
спливу строку повноважень;
смерті президента;
c)неможливості виконувати обов’язки протягом більше
дев’яноста днів;
d)оголошення несумісності посад;
є) відставки;
f) усунення з посади Президента.
Глава VII. Уряд
Стаття 38
(Скасовано актом XXXI1989 р.) Стаття 39
1.Уряд відповідає за свою діяльність перед Національною
Асамблеєю. Він регулярно подає Національній Асамблеї звіти про
свою роботу.
2.Члени Уряду відповідають за свою діяльність та інформують
про неї Уряд і Національну Асамблею. Правовий статус, винагорода
членів Уряду і заступників міністрів та способи їх звітності регулю­
ються законом.
3. Члени Уряду можуть бути присутніми на засіданнях Національної Асамблеї і виступати із зверненнями до неї. Стаття 39/А
Пропозиція про недовіру Прем’єр-міністрові може бути пода­
на у письмовому вигляді із зазначенням особи, висунутої на посаду
Прем’єр-міністра. Це має бути погоджено принаймні з однією п’ятою
частиною представників. Пропозиція про недовіру Прем’єр-
міністрові розглядається як пропозиція про недовіру Урядові. Якщо
більшість представників Національної Асамблеї виражає свою не­
довіру Прем’єр-міністрові, то особа, висунута на його посаду, вва­
жається обраною.
Обговорення і голосування стосовно пропозиції про недовіру
відбуваються не раніше ніж через три дні і не пізніше ніж через вісім
днів після висунення пропозиції.
Уряд через Прем’єр-міністра може запропонувати провести
голосування стосовно довіри відповідно до строку, визначеного в
пункті 2.
Уряд може також запропонувати через Прем’єр-міністра, щоб
голосування з будь-якої пропозиції, поданої ним, розглядалося як
голосування стосовно довіри.
Якщо у випадках, визначених у пунктах 3 і 4, Національна
Асамблея не голосує за довіру Урядові, Уряд подає у відставку.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 39/В
Якщо мандат Уряду припиняється, Уряд продовжує діяти, поки не буде сформовано новий склад Кабінету, і виконує всі повнова­ження, якими наділений Уряд; проте він не може укладати міжна­родні договори і видає постанови тільки для вжиття заходів, перед­бачених законом для випадків неминучої потреби.
Стаття 40
Для виконання спеціальних завдань Уряд може створювати
урядові комітети.
При вирішенні будь-якої справи, що належить до сфери дер­
жавного управління, Уряд може діяти або безпосередньо, або через
будь-яких своїх членів.
3.Уряд має право здійснювати безпосередній контроль над
будь-якою галуззю державного управління та створювати з цією ме­
тою спеціальні органи.
462
463
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
Г/>лава VIIIЗбройні сили і поліція
Стаття 40/А
Основним обов’язком Збройних сил (Угорських сил оборони,
Прикордонної охорони) є збройний захист країни. Для прийняття
закону про обов’язки Збройних сил, а також про детальні правила,
що їх стосуються, вимагається голосування двох третин присутніх
представників Національної Асамблеї.
Основним обов’язком поліції є захист державної безпеки та
внутрішнього порядку. Для прийняття закону про поліцію та поло­
жень, що стосуються діяльності органів Національної безпеки, вима­
гаються дві третини голосів присутніх представників Національної
Асамблеї.
Стаття 40/В
Крім здійснення воєнних операцій, передбачених міжнарод­
ними договорами і спрямованих на збереження миру за вимогою Ор­
ганізації Об’єднаних Націй, Збройні сили можуть перетинати кор­
дон лише за попередньою згодою Національної Асамблеї. Крім
здійснення воєнних операцій, що проводяться згідно з чинними
міжнародними договорами, та миротворчих заходів, що вживаються
на вимогу Організації Об’єднаних Націй, Збройні сили не можуть
перетинати кордонів без попередньої згоди Національної Асамблеї.
Збройні сили можуть бути застосовані у випадку таких зброй­
них акцій, спрямованих на повалення конституційного ладу або за­
хоплення влади, та у випадку таких тяжких актів насильства, вчине­
них або підготовлених з допомогою зброї, що становлять загрозу для
життя і майна громадян у масовому масштабі, а також під час над­
звичайного стану, оголошеного відповідно до положень Конституції,
якщо застосування сил поліції є недостатнім.
В інших випадках, обумовлених чинними міжнародними до­
говорами, тільки Національна Асамблея, Президент Республіки,
Комітет національної оборони, Уряд і уповноважені міністри мають
право в межах, визначених Конституцією та спеціальним законодав­
ством, віддавати накази Збройним силам.
Стосовно діяльності особового складу Збройних сил, що пе­
ребуває на дійсній службі, та поліцейських загонів законом можуть
бути встановлені обмеження, для прийняття яких вимагаються дві
третини голосів присутніх представників Національної Асамблеї.
464
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
КОНСТИТУЦІЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(витяги) (4 жовтня 1958 р.)
Уряд Республіки відповідно до Конституційного закону від З червня 1958 року запропонував, Французький народ схвалив, Пре­зидент Республіки обнародує Конституційний закон, зміст якого нижче:
ПРЕАМБУЛА
Французький народ урочисто проголошує свою прихильність правам людини і принципам національного суверенітету, як вони бу­ли визначені Декларацією 1789 року, підтвердженої і доповненої в преамбулі до Конституції 1946 року.
Виходячи з цих принципів, а також із принципу вільного само­визначення народів, Республіка пропонує народам заморських тери­торій, що виражають бажання приєднатися до неї, нові установи (institutions), засновані на спільному ідеалі волі, рівності і братерст­ва, що мають за мету їх демократичний розвиток.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 1. Республіка і народи заморських територій, що актом вільного самовизначення приймають цю Конституцію, створюють Співтовариство.
Співтовариство засноване на рівності і солідарності народів, що входять у його склад.
Розділ І. ПРО СУВЕРЕНІТЕТ
Стаття 2. Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною Республікою. Вона забезпечує рівність перед законом усім громадянам, незалежно від походження, раси чи релігії. Вона поважає усі вірування.
Національною емблемою є триколірний прапор — синій, білий, червоний.
Національним гімном є «Марсельєза».
Девізом Республіки є: «Воля, Рівність, Братерство».
її принципом є: уряд народу, з волі народу і для народу.
465
С.К.Бостан,С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Стаття 3. Національний суверенітет належить народу, що здійснює його через своїх представників і за допомогою референдуму.
Ніяка частина народу, ніяка окрема особистість не можуть при­власнити собі його здійснення.
Стаття 4. Політичні партії й угруповання сприяють вираженню думок голосуванням. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно.
Вони повинні поважати принципи національного суверенітету і демократії.
Розділ II. ПРЕЗИДЕНТ РЕСПУБЛІКИ
Стаття 5. Президент Республіки стежить за дотриманням Кон­ституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонуван­ня державних органів, а також наступність держави.
Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання угод Співтовариства і договорів.
Стаття 6. Президент Республіки обирається на 5 років шляхом загального і прямого голосування.
Умови застосування дійсної статті встановлюються органічним законом.
Стаття 7. Президент Республіки обирається абсолютною більшістю поданих голосів. Якщо більшості не отримано в першому турі голосування, то на наступну за ним другу неділю призначається другий тур. У ньому можуть брати участь тільки два кандидати, що зберуть найбільше число голосів у першому турі чи які випливають після кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів і зняли свої кандидатури (якщо це буде мати місце).
Час голосування призначається Урядом.
Обрання нового Президента відбувається не менш ніж за двад­цять і не більш ніж за тридцять п’ять днів до закінчення терміну по­вноважень Президента, що знаходиться на посаді.
Стаття 8. Президент Республіки призначає Прем’єр-міністра. Він припиняє виконання службових обов’язків Прем’єр-міністра після вручення йому заяви про відставку Уряду.
За пропозицією Прем’єр-міністра він призначає інших членів Уряду і припиняє виконання ними їхніх службових обов’язків.
Стаття 9. Президент Республіки головує в Раді міністрів.
Стаття 10. Президент Республіки обнародує закони протягом п’ятнадцяти днів, що йдуть після передачі Уряду остаточно прийня­того закону.
Він може до закінчення цього терміну вимагати від Парламенту нового обговорення закону чи деяких його статей. У цьому новому обговоренні не може бути відмовлено.
Стаття 11. За пропозицією Уряду під час сесії Парламенту чи за спільною пропозицією обох палат Парламенту, що публікуються в «Журналь Офисьель», Президент Республіки може передати на ре­ферендум будь-який законопроект, що стосується організації дер­жавної влади, містить схвалення якої-небудь угоди про Співтовари­ство чи має на меті дозволити ратифікацію якого-небудь договору, що, не заперечить Конституції, відбився б на функціонуванні дер­жавних інститутів.
Коли референдумом проект схвалений, Президент Республіки обнародує його в терміни, передбачені попередньої статтею.     продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 12. Президент Республіки може після консультацій із Прем’єр-міністром і головами палат Парламенту розпустити
Національні збори
Національні збори не можуть бути знову розпущеними протя­гом року після таких виборів.
Стаття 13. Президент Республіки підписує укази і декрети, об­говорені в Раді міністрів.
Він робить призначення на цивільні і військові державні посади
Він визначає інші посади, призначення на які провадяться в Раді міністрів, а також умови, при яких Президент Республіки може уповноважити кого-небудь здійснювати право призначення на по­саді від його імені.
Стаття 14. Президент Республіки акредитує послів і надзвичай­них посланців при іноземних державах; іноземні посли і надзвичайні посланці акредитуються при ньому.
Стаття 15. Президент Республіки є главою збройних сил. Він го­ловує в радах і вищих комітетах Національної оборони.
Стаття 16. Коли інститути Республіки, незалежність Нації, цілісність її території чи виконання її міжнародних зобов’язань ви-
466
467
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>являються під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції, порушено, Президент Республіки вживає заходів, що продиктовані обставинами, після офіційної консультації з Прем’єр-міністром, головами палат Парламенту, а також з Конституційною радою.
Він інформує про це Націю посланням.
В основі цих заходів повинно лежати прагнення забезпечити в найкоротший термін створеним відповідно до Конституції органом державної влади засоби виконання їхніх завдань. Конституційна ра­да консультується з приводу цих засобів.
Парламент збирається на основі закону.
Національні збори не можуть бути розпущені в період здійснен­ня надзвичайних повноважень.
Стаття 17. Президент Республіки здійснює право помилування.
Стаття 18. Президент Республіки спілкується з обома палатами Парламенту за допомогою послань, що зачитуються в палатах але не підлягають ніякому обговоренню.
У перервах між сесіями Парламент спеціально збирається з цією метою.
Стаття 19. Акти Президента Республіки, за винятком зазначе­них у статтях 8 (перший абзац), 11,12,16,18, 54,56 і 61, скріплюють­ся підписом Прем’єр-міністра й у разі потреби — відповідальними міністрами.
Розділ III. УРЯД
Стаття 20. Уряд визначає і здійснює політику Нації.
У його розпорядженні знаходяться адміністративні органи і збройні сили.
Він відповідальний перед Парламентом в умовах, передбачених статтями 49 і 50, і відповідно до процедур, установлених цими стат­тями.
Стаття 21. Прем’єр-міністр керує діяльністю Уряду. Він несе відповідальність за національну оборону. Він забезпечує виконання законів, … він здійснює регламентні повноваження і призначає на військові і цивільні посади.
Він може передати деякі зі своїх повноважень міністрам.
468
У разі потреби він головує замість Президента Республіки на засіданнях рад і комітетів, згаданих у статті 15.
У виняткових випадках він може головувати замість Президен­та на засіданні Ради міністрів за визначеним дорученням Президен­та і з визначеним порядком денним.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 22. Акти Прем’єр-міністра в разі потреби скріплюються підписом міністрів, на яких покладено їхнє виконання.
Стаття 23. Функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь-якою посадою професійного представництва за­гальнонаціонального характеру, з усякою державною службою чи професійною діяльністю.
Органічний закон визначає порядок заміщення осіб, що во­лодіють вищевказаним мандатом чи займають вищевказані посади.
Заміщення членів Парламенту відбувається відповідно до поло­жень статті 25.
Розділ IV. ПАРЛАМЕНТ
Стаття 24. Парламент складається з Національних зборів і Се-
нату.
Депутати Національних зборів обираються прямим голосуван­ням.
Сенат обирається шляхом непрямого голосування. Він забезпе­чує представництво територіальних одиниць Республіки. У Сенаті представлені французи, що проживають за межами Франції.
Стаття 25. Органічний закон визначає тривалість повноважень кожної палати, число її членів, їх винагорода, умови їх обрання, ре­жим необрання і несумісності посад.
Він визначає також умови заміщення вакантних місць депутатів чи сенаторів аж до повного чи часткового відновлення відповідної палати.
Стаття 26. Жоден член Парламенту не може піддаватися пе­реслідуванню, розшукам, арешту, ув’язненню чи суду за висловлені думки чи за участь у голосуванні при виконанні ним своїх обов’язків.
Жоден член Парламенту під час сесії не може піддаватися пе­реслідуванню чи арешту за злочини чи правопорушення без дозволу палати, до складу якої він входить, за винятком випадків, коли він затриманий на місці злочину.
469
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Жоден член Парламенту під час парламентських канікул не мо­же бути арештований без дозволу бюро палати, до складу якої він входить, за винятком випадків, коли він затриманий на місці злочи­ну, коли його переслідування дозволено чи коли він остаточно засу­джений.
Затримання чи переслідування члена Парламенту припи­няється, якщо палата, до складу якої він входить, зажадає цього.
Стаття 27. Будь-який імперативний мандат є недійсним.
Право голосування членів Парламенту здійснюється особисто.
Як виключення органічний закон може допустити передачу го­лосів. У цьому випадку нікому не може бути передане більш одного мандата.
Стаття 28. Парламент збирається по праву на дві чергові сесії в рік.
Стаття 31. Члени Уряду мають доступ до обох палат. Вони по­винні бути заслухані за їхньою вимогою. їм можуть допомагати комісари Уряду.
Стаття 32. Голова Національних зборів обираються на термін легіслатури. Голова Сенату обирається після кожного часткового відновлення Сенату.
Стаття 33. Засідання обох палат є відкритими. Повний звіт про суперечки публікується в «Журналь Офисьель».
Кожна палата може засідати як секретний комітет на прохання чи Прем’єр-міністра однієї десятої частини її членів;
Розділ V. ПРО ВІДНОСИНИ МІЖ ПАРЛАМЕНТОМ І
УРЯДОМ
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 35. Оголошення війни дозволяється Парламентом.
Стаття 36. Стан облоги декретується в Раді міністрів.
Продовження його на термін більше дванадцяти днів може бути дозволено тільки Парламентом.
Стаття 37. Питання, що не входять в область законодавства, вирішуються в адміністративному порядку
Стаття 38. Уряд може для виконання своєї програми звернути­ся до Парламенту з проханням дати дозвіл здійснити шляхом указів протягом обмеженого терміну заходи, що звичайно відносяться до галузі законодавства.
470
Укази приймаються в Раді міністрів після надання висновку Державною радою. Вони набирають чинності після їх опублікуван­ня, але втрачають силу, якщо законопроект про їх затвердження не внесений у Парламент до закінчення терміну, зазначеного законом, що дозволив їх видання.
Після закінчення терміну, про який говорилося в першому аб­заці даної статті, укази з питань, що входять у сферу законодавства, можуть бути змінені лише законом.
Стаття 39. Ініціатива внесення законопроектів належить одно­часно Прем’єр-міністру і членам Парламенту.
Законопроекти обговорюються в Раді міністрів після одержан­ня висновку Державної ради і потім вносяться в бюро однієї з двох палат. Фінансові законопроекти вносяться спочатку на обговорення Національних зборів.
Розділ VII. КОНСТИТУЦІЙНА РАДА
Стаття 56. Конституційна рада складається з дев’яти членів, по­вноваження яких тривають дев’ять років і не підлягають поновлен­ню. Конституційна рада обновляється на одну третину кожні три ро­ки. Три члени Конституційної ради призначаються Президентом Ре­спубліки, три — головою Національних зборів, три — головою Сена­ту.
Крім дев’яти членів, зазначених вище, у Конституційну раду довічно входять по праву колишні Президенти Республіки.
Голова призначається Президентом Республіки. Його голос є вирішальним у випадку поділу голосів порівно.
Стаття 57. Функції члена Конституційної ради несумісні з функціями міністра чи члена Парламенту.
Інші випадки несумісності визначаються органічним законом.
Стаття 58. Конституційна рада стежить за правильністю обран­ня Президента Республіки.
Він розглядає протести і повідомляє про результати голосуван­ня.
Стаття 59. Конституційна рада вирішує питання про пра­вильність обрання депутатів і сенаторів, якщо воно опротесто­вується.
471
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Стаття 60. Конституційна рада стежить за правильністю прове­дення референдуму і повідомляє його результати.
Стаття 61. Органічні закони до їх обнародування і правила про­цедури палат Парламенту до їх застосування повинні бути представ­лені Конституційній раді, що висловлюється про їх відповідність Конституції.
З тією ж метою закони до їх обнародування можуть бути пере­дані Конституційній раді Президентом Республіки, Прем’єр-міністром чи головою однієї з палат.
У випадках, передбачених у двох попередніх абзацах, Консти­туційна рада повинна висловитися в місячний термін. Однак при на­явності нагальності за вимогою Уряду цей термін скорочується до восьми днів.
У цих випадках передача закону на розгляд Конституційної ра­ди припиняє термін його обнародування.
Стаття 62. Закон, оголошений неконституційним, не може бути ні обнародуваний, ні введений у дію.
Рішення Конституційної ради ніякому оскарженню не підляга­ють. Вони обов’язкові для всієї державної влади, для всіх адміністра­тивних і судових органів.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 63. Органічний закон визначає порядок організації і функціонування Конституційної ради, процедуру, що дотримується в ній, зокрема терміни подачі до неї протестів.
472
КОНСТИТУЦІЯ РЕСПУБЛІКИ ХОРВАТІЯ
(витяги) (від 22 грудня 1990 р.)
IV. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
1. Сабор Республіки Хорватія
Стаття 71
До Палати представників входять не менше 100 і не більше 160 представників, обраних на основі прямого, загального і рівного ви­борчого права шляхом таємного голосування.
Громадяни у кожній провінції на основі загального виборчого права шляхом прямого таємного голосування обирають трьох пред­ставників до Палати провінцій.
Президент Республіки після спливу строку своїх повноважень стає довічним членом Палати провінцій, якщо він прямо не заявив про відмову від цього обов’язку
Президент Республіки може призначити до п’яти представників у Палату провінцій з-поміж громадян, які мають особливі заслуги перед Республікою.
Стаття 73
Вибори представників до палат Сабору Республіки Хорватія проводяться не пізніше ніж через 60 днів після спливу строку повно­важень або розпуску палат Сабору. Перша сесія палат Сабору Рес­публіки Хорватія проводиться не пізніше ніж через 20 днів після закінчення виборів.
Стаття 76
Строк повноважень представників Сабору Республіки Хорватія може бути продовжений законом лише у випадку війни.
Стаття 77
Палата представників та Палата провінцій можуть бути розпу­щені, якщо таке рішення ухвалює більшість усіх їх представників.
Згідно з Конституцією Президент Республіки може розпустити Палату представників.
Стаття 78
Чергові сесії палат Сабору Республіки Хорватія проводяться двічі на рік — з 15 грудня по ЗО червня та з 15 вересня по 15 грудня.
473
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>Позачергова сесія палат Сабору проводиться на вимогу Прези­дента Республіки, Уряду або більшості представників палат.
Стаття 79
Внутрішня структура та порядок роботи Палати представників та Палати провінцій встановлюється відповідним регламентом.
Регламент приймається більшістю голосів усіх представників у палаті.
Палата представників та Палата провінцій мають свого Голову та одного або більше заступників Голови. Права та обов’язки Голови та його заступників визначаються регламентом палат. Голова Пала­ти представників є Головою Сабору Республіки Хорватія.
Стаття 80
Палата представників ухвалює рішення щодо:
прийняття та внесення змін і доповнень до Конституції;
прийняття законів;
прийняття державного бюджету;
оголошення війни та підписання миру;
зміни кордонів Республіки;
оголошення референдумів;
проведення виборів, призначення на посади та усунення з по­
сад відповідно до Конституції та законів;
—нагляду за роботою Уряду Республіки Хорватія та інших
носіїв державної влади, що є підзвітними Сабору, відповідно до Кон­
ституції та законів;
оголошення амністії за учинення правопорушень;
інших справ, що визначаються Конституцією.
Стаття 82
Палата представників та Палата провінцій приймають рішення більшістю голосів присутніх членів, якщо Конституція не передба­чає іншого.
Представники голосують особисто.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 85
Члени Палати представників, керівний орган Палати представ­ників. Палата провінцій та Уряд Республіки мають право законодав­чої ініціативи.
Стаття 86
Представники у палатах Сабору відповідно до регламенту ма­ють право робити запит до уряду Республіки Хорватія та окремо кожного з міністрів
474
Стаття 89
Президент Республіки промульгує закони протягом восьми днів після того, як їх, відповідно до Конституції, було прийнято Палатою представників.
2. Президент Республіки Хорватія
Стаття 94
Президент Республіки Хорватія є главою держави.
Президент Республіки представляє державу як у її межах, так і поза ними. Він є гарантом додержання Конституції, забезпечення те­риторіальної цілісності та єдності Республіки і належного функціонування державної влади.
Стаття 95
Президент Республіки обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
Одна і та сама особа не може бути обрана Президентом більш ніж на два строки.
Президент Республіки обирається більшістю голосів виборців, які беруть участь у виборах. Якщо під час виборів жоден із канди­датів не набирає більшості голосів, вибори проводяться повторно че­рез 14 днів.
Два кандидати, які за результатами першого голосування набрали більшість голосів, мають право висувати свою кандидатуру на повтор­них виборах. Якщо один із кандидатів, який набрав найбільшу кількість голосів, знімає свою кандидатуру, то право балотуватися здобуває кандидат, який за кількістю набраних голосів іде наступним.
Вибори нового Президента Республіки мають бути проведені не пізніше як за ЗО і не раніше як за 60 днів до спливу строку повнова­жень попереднього Президента.
Перед початком виконання своїх обов’язків Президент Рес­публіки урочисто складає присягу на вірність Конституції.
Порядок проведення виборів Президента Республіки визна­чається законом.
Стаття 96
Президент Республіки не може виконувати ніяких інших гро­мадських або професійних обов’язків, крім партійних.
475
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Стаття 98
Президент Республіки:
призначає вибори палат Сабору Республіки Хорватія та скли­
кає їх першу сесію;
оголошує референдум відповідно до Конституції;
призначає на посаду та звільняє з посади Прем’єр-міністра
Республіки Хорватія;
призначає на посади та звільняє з посад заступників Прем’єр-
міністра та членів Уряду за поданням Прем’єр-міністра Республіки
Хорватія;
здійснює помилування;
присвоює відзнаки та нагороди, встановлені законом;
—здійснює інші повноваження, визначені Конституцією.
Стаття 99
Президент Республіки приймає рішення за пропозицією Уряду про утворення дипломатичних та інших представництв Республіки Хорватія за кордоном.
Президент Республіки призначає та відкликає дипломатичних представників Республіки Хорватія, приймає вірчі та відкличні гра­моти від дипломатичних представників іноземних держав.
Стаття 100
Президент Республіки є Головнокомандувачем Збройних сил Республіки Хорватія.
Президент Республіки призначає членів Національної ради обо­рони Республіки Хорватія та очолює її, призначає на посади та звільняє з посад військове командування відповідно до закону.
За рішенням Сабору Республіки Хорватія Президент Рес­публіки може оголошувати стан війни та укладати мир.
Стаття 101
Президент Республіки видає укази, які мають силу закону, та вжи­ває надзвичайних заходів у випадку стану війни, або за наявності безпо­середньої загрози незалежності в єдності Республіки, або коли інші ор­гани державної влади позбавлені стійкої здатної виконувати свої кон­ституційні обов’язки. Під час здійснення Президентом Республіки та­ких повноважень Палату представників не може бути розпущено. Ука­зи, що мають силу закону, Президент Республіки подає на затверджен­ня до Пал, представників одразу, як тільки Сабор має змогу зібратися.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 102
Президент Республіки може скликати засідання Уряду Рес-
476
публіки Хорватія та внести до його порядку денного питання, які, на його думку, мають бути розглянуті.
Президент Республіки головує на засіданні Уряду, у якому він бере участь.
Стаття 103
Президент Республіки може надсилати до Сабору послання про стан справ у Республіці та раз на рік виступати у Саборі з цього пи­тання.
Стаття 104
За пропозицією Уряду та за наявності контрасигнації Прем’єр-міністра Президент Республіки, попередньо проконсультувавшись із Головою Палати, може розпустити Палату представників, якщо ця Па­лата виразила недовіру Урядові або якщо вона не затвердила держав­ного бюджету протягом місяця після того, як його було запропоновано.
Президент Республіки не може знову розпустити Палату пред­ставників до спливу одного року від дня її розпуску.
Стаття 105
Президент Республіки несе відповідальність за порушення Кон­ституції, вчинене ним під час виконання своїх обов’язків.
Процедура відповідальності Президента Республіки може бути розпочата за рішенням Палати представників, прийнятим двома тре­тинами голосів усього складу представників.
Рішення щодо відповідальності Президента Республіки прий­мається Конституційним Судом Хорватії двома третинами голосів його складу.
Якщо Конституційний Суд Хорватії підтвердив рішення Пала­ти представників, повноваження Президента Республіки припиня­ються силою Конституції.
Стаття 106
При здійсненні повноважень Президентові Республіки допома­гають члени Президентської ради та інших дорадчих і допоміжних органів, яких призначає та звільняє Президент Республіки.
3. Уряд Республіки Хорватія
Стаття 108
Уряд Республіки Хорватія складається з Прем’єр-міністра, за­ступників Прем’єр-міністра та інших членів. Стаття 109 Організація і порядок діяльності Уряду, а також порядок прий-
477
С. К.Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН

няття ним рішень регулюються законом та процедурними нормами.
Внутрішня структура міністерств регулюється постановами Уряду, який створює відповідні служби для ведення справ.
Стаття 110
Уряд видає постанови згідно з Конституцією та законами, вино­сить на розгляд законопроекти, вносить пропозиції щодо державно­го бюджету, виконує закони та інші нормативні акти, прийняті Сабо-ром Республіки Хорватія.
Стаття 111
Уряд є підзвітним Президентові Республіки та Палаті представ­ників Сабору Республіки Хорватія.
Прем’єр-міністр, заступники Прем’єр-міністра та члени Уряду несуть колективну відповідальність за рішення, прийняті Урядом, та несуть індивідуальну відповідальність! дії в межах своєї компетенції.
Стаття 112
Прем’єр-міністр не пізніше ніж через 15 днів після призначення пропонує Палаті представників склад Уряду і просить виразити довіру Урядові. Призначення Прем’єр-міністра та членів Уряду вва­жається прийнятим, якщо довіру було виражено більшістю членів Палати представників.
Стаття 113
За пропозицією щонайменше однієї десятої складу Палати представників може бути і висунуто вимогу проголосувати за довіру Прем’єр-міністрові, окремим членам Уряду і Урядові загалом.
Голосування за довіру Урядові може бути запропоноване Прем’єр-міністром. Голосування за довіру не може проводитися раніше ніж че­рез три дні після подання і пропозиції до Палати представників.
Рішення про недовіру Урядові вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від загальної кількості представників. Якщо Палата представників відхилить пропозицію щодо вираження недовіри Урядові представники, які звернулися з цією пропозицією, не можуть знову подати її на розгляд протягом трьох місяців.
Якщо недовіру було виражено Прем’єр-міністрові чи Урядові загалом, Прем’єр-міністр подає заяву про свою відставку Президен­тові Республіки, який розпускає Уряд. Якщо вотум недовіри вира­жено одному з членів Уряду, Прем’єр-міністр може піти відставку чи запропонувати Президентові Республіки звільнити з посади члена Уряда якому було виражено недовіру.
478
ПОСТАНОВА ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ ХОРВАТСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО САБОРУ
«ПРО ПРОГОЛОШЕННЯ ЗМІН КОНСТИТУЦІЇ РЕСПУБЛІКИ ХОРВАТІЯ»
(витяги)
(від 9 листопада 2000 р.) Стаття 17
Частина 2 статті 71 змінюється і викладається в наступній ре­дакції:
«Палата жупаній складається не більш ніж із шістдесяти п’яти депутатів, що відповідно до закону обираються безпосередньо таємним голосуванням у жупаніях і містах зі статусом жупаній». Ча­стини 3 і 4 виключаються.
Стаття 18
У статті 73 слова «Хорватський державний сабор» заміняється словами «Хорватський сабор» у відповідному падежі, а за частиною 2 іде частина 3 у наступній редакції:
«Кожна палата Сабора конституюється обранням голови палати на першому її засіданні, на якому є присутнім більшість депутатів».
Стаття 19
У статті 76 слова «Хорватському державний сабору» заміняють­ся словами «Хорватському сабору», а наприкінці речення виклю­чається крапка і потім ідуть слова «або у випадках, зазначених у стат­тях 17 і 101 Конституції».
Стаття 20
Стаття 77 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Палата представників і Палата жупаній можуть саморозпусти-тися для проведення дострокових виборів, якщо за таке рішення проголосує більшість від загального числа депутатів кожної палати.
Відповідно до положень статті 104 Конституції Президент Рес­публіки може розпустити Палату представників».
Стаття 21
У пункті 1 статті 78 слова «ЗО червня» заміняються словами «15 липня», а слова «Хорватського державного сабора» у частинах 1 і 2 заміняються словами «Хорватського сабора».
За частиною 2 іде нова частина 3 у наступній редакції:
«Голова палати може скликати її позачергове засідання після консультацій з парламентськими групами».
479
    продолжение
–PAGE_BREAK–С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Стаття 22
Стаття 79 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Палата представників і Палата жупаній мають голови й одного або кількох заступників голови.
Голова Палати представників є одночасно і головою Хорватсь­кого сабора.
Організація і порядок діяльності кожної палати Сабора регулю­ються її регламентом відповідно до Конституції.
Регламент приймається більшістю голосів від загального числа депутатів кожної палати».
Стаття 23
У статті 80 частини 1 за пунктом 4 ідуть нові пункти 5, 6 і 7 у на­ступній редакції:
«приймає акти, що виражають політику Сабора;
приймає стратегію національної безпеки і стратегію оборони Ре­спубліки Хорватія;
здійснює цивільний нагляд над Збройними Силами і службами безпеки Республіки Хорватія».
Діючі пункти 5, 6, 7, 8, 9 і 10 стають відповідно пунктами 8, 9, 10, 11,12 і 13.
Стаття 26
Стаття 85 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Право законодавчої ініціативи належить кожному депутату Па­лати представників, парламентським групам у Палаті представників, робочим органам Палати представників, Палати жупаній і Уряду Ре­спубліки Хорватія».
Стаття 27
Стаття 86 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Депутати Хорватського сабора мають право звертатися з пи­таннями до Уряду Республіки Хорватія.
Не менш однієї десятої депутатів Палати представників може внести інтерпеляцію про роботу Уряду Республіки Хорватія чи ок­ремих його членів.
Звертання з питаннями і внесення інтерпеляції докладно регу­люється регламентом палат».
Стаття 29
Стаття 89 змінюється і викладається в наступної редакції:
480
«Президент Республіки обнародує закони протягом восьми днів із дня їхнього прийняття Хорватським сабором.
Якщо Президент Республіки вважає, що проголошений закон суперечить Конституції, він може порушити процедуру оцінки його конституційності в Конституційному суді Республіки Хорватія».
Стаття 33
Стаття 94 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президент Республіки Хорватія представляє Республіку Хор­ватія усередині країни і за рубежем.
Президент Республіки піклується про регулярну і погоджену діяльність державної влади, а також її стабільності.
Президент Республіки несе відповідальність за захист незалеж­ності і територіальної цілісності Республіки Хорватія».
Стаття 34
У статті 95 частина 2 змінюється і викладається в наступний ре­дакції:
«Ніхто не може обиратися президентом більш двох разів». Час­тина 5 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Перед вступом на посаду Президент Республіки приносить урочисту присяіу перед головою Конституційного суду Республіки Хорватія, у якій клянеться на вірність Конституції».
У частині 6 після слова «Республіка» ставиться кома і додають­ся слова «присяга і її складання».
Стаття 35
Стаття 96 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президент Республіки не може займати ніяку іншу публічну чи професійну посаду.
Після обрання Президент подає заяву про вихід зі складу партії і повідомляє про це Палату представників Хорватського сабора».
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 37
У пункті 1 частини 1 статті 98 слова «Хорватського державного сабора» заміняються словами «Хорватського сабора».
Пункти 3 і 4 заміняються новим пунктом 3 у наступній редакції:
«вручає мандат на сформування Уряду особі, що на підставі роз­поділу депутатських місць у Палаті представників і після проведе­них консультацій користається довірою більшості всіх депутатів Па­лати представників».
Діючі пункти 5, 6, 7 стають пунктами 4, 5, 6.
481
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
С/>таття 38
Стаття 99 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президент Республіки й Уряд Республіки Хорватія співробітничають у формуванні і проведенні зовнішньої політики.
Президент Республіки за пропозицією Уряду і при наявності контрасигнатури голови Уряду приймає рішення про встановлення дипломатичних представництв і консульських відділень Республіки Хорватія за кордоном.
Президент Республіки за пропозицією Уряду і при ознайом­ленні компетентного комітету Палати представників Хорватського сабора призначає і відзиває дипломатичних представників за кордо­ном при наявності контрасигнатури голови Уряду Республіки Хор­ватія.
Президент Республіки приймає вірчі і відкличні грамоти іно­земних дипломатичних представників».
Стаття 39
У частині 2 статті 100 слова «посадовий склад Збройних Сил» змінюється на «командний склад Збройних Сил».
Частина 3 виключається.
У діючій частині 4, що стає частиною 3, слова «Хорватського державного сабора» заміняються словами «Хорватського сабора».
За частиною 3 іде нова частина 4 у наступній редакції:
«У випадку безпосередньої погрози незалежності, єдності й існуванню держави Президент Республіки може при наявності кон­трасигнатури голови Уряду віддати наказ про застосування Зброй­них Сил без оголошення воєнного стану».
Стаття 40
Стаття 101 змінюється і викладається в наступній редакції:
«У період воєнного стану Президент Республіки може видавати укази, що мають силу закону, на підставі й у рамках повноважень, от­риманих від Палати представників Хорватського сабора. Якщо Па­лата представників не проводить сесію, Президент Республіки має повноваження регулювати указами, що мають законну силу, усі пи­тання, що ставить воєнний стан.
У випадку безпосередньої погрози незалежності, єдності й існу­ванню держави або коли органи державної влади не в змозі постійно виконувати свої конституційні обов’язки, Президент Республіки мо-
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
же за пропозицією голови Уряду і при наявності його контрасигна­тури видавати укази, що мають законну силу.
Президент Республіки направляє укази, що мають законну си­лу, на затвердження Палати представників, як тільки Палата зможе зібратися на засідання.
Якщо Президент Республіки не представить указ Палаті пред­ставників на затвердження відповідно до частини 3 цієї статті або як­що Палата представників його не затвердить, указ, що має законну силу, утрачає силу.
У випадку, зазначеному в частинах 1 і 2 цієї статті, Президент Республіки має право скликати засідання Уряду і головувати на засіданні Уряду».
Стаття 41
Стаття 102 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президент Республіки може запропонувати Уряду скликати засідання Уряду і розглянути певні питання.
Президент Республіки може бути присутнім на засіданні Уряду і брати участь у розгляді питань».
Стаття 42
Стаття 103 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президент Республіки й Уряд Республіки Хорватія, відповідно до Конституції і закону, беруть участь у регулюванні діяльності служб безпеки.
Акти про призначення керівників служб безпеки, після ознайом­лення з думкою компетентного комітету Палати представників, підпи­сують Президент Республіки і голова Уряду Республіки Хорватія».
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 43
Стаття 104 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президент Республіки за пропозицією Уряду і при наявності контрасигнатури голови Уряду, а також після консультацій із пред­ставниками парламентських груп може розпустити Палату пред­ставників Хорватського сабора, якщо зазначена Палата виразила не­довіру Уряду чи якщо вона не прийняла державний бюджет протя­гом ста двадцяти днів із дня його представлення.
Президент Республіки Хорватія не може за пропозицією Уряду розпустити Палату представників протягом усього періоду встанов­лення його відповідальності за порушення Конституції».
482
483
С.К. Бостан, С. М. Тимченко
С/>таття 44
У статті 105 за частиною З іде нова частина 4 у наступній редакції:
«Конституційний суд може прийняти рішення про відповідальність Президента Республіки Хорватія за порушення Конституції протягом тридцяти днів із дня прийняття до розгляду пропозиції про установлення відповідальності Президента Рес­публіки Хорватія за порушення Конституції».
Діюча частина 4 стає частиною 5.
Стаття 45
За статтею 105 іде стаття 105(a) у наступній редакції:
«Стаття 105(a)
Президент Республіки користається імунітетом.
Президент Республіки може бути затриманий під варту без зго­ди Конституційного суду тільки в тому випадку, якщо він був захоп­лений у момент скоєння злочину, за яке передбачене покарання не менш п’яти років позбавлення волі. Про такий випадок державний орган, що заарештував Президента Республіки, повинен негайно до­вести до відома голови Конституційного суду».
Стаття 46
Стаття 106 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Президенту в здійснення його функції надають допомогу до­радчі органи. Члени цих органів призначаються і звільняються від займаної посади Президентом Республіки. Не допускається призна­чення посадових осіб у порушення принципу поділу влади.
Дорадчі, спеціальні й інші функції виконуються в Адміністрації Президента Республіки. Організація і коло повноважень Адміністрації Президента регулюються законом і її регламентом».
Стаття 47
Стаття 108 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Уряд Республіки Хорватія складається з голови, одного чи кількох заступників і міністрів.
Без дозволу Уряду його голова і члени Уряду не можуть займа­тися якою-небудь іншою публічною чи професійною діяльністю».
Стаття 48
Стаття 109 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Членів Уряду пропонує особа, якому Президент Республіки довірив мандат на сформування Уряду.
Кандидат на посаду голови Уряду повинен негайно після фор­мування Уряду і не пізніше чим через тридцять днів з моменту прий-
484
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
няття мандата запропонувати Палаті представників Хорватського сабора програму і склад Уряду і просити її про вираження довіри.
Уряд стає на посаду після одержання вотуму довіри всіх депу­татів Палати представників.
Голова і члени Уряду приносять присягу перед Палатою пред­ставників. Текст присяги затверджується законом.
Голова Уряду призначається Президентом Республіки на підставі вотуму довіри Хорватського сабора при наявності контрасигнатури голови Хорватського сабора, а члени Уряду призначаються головою Уряду при наявності контрасигнатури голови Хорватського сабора».
Стаття 49
За статтею 109 ідут статті 109(a) і 109(b) у наступній редакції:
«Стаття 109(a)
Якщо кандидат на посаду голови Уряду не сформує його склад протягом тридцяти днів із дня призначення, Президент Республіки може продовжити мандат на визначення складу Уряду не більше ніж на тридцять днів.
Якщо в зазначений термін кандидат на посаду голови Уряду не встигне сформувати Уряд або воно не одержить вотуму довіри, Пре­зидент Республіки довіряє мандат на сформування Уряду іншій особі.
Стаття 109(b)
Якщо Уряд не буде сформовано у відповідності зі статтями 109 і 109(a) Конституції, Президент Республіки призначає тимчасовий службовий Уряд і одночасно призначає дострокові вибори в Палату представників».
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 50
Стаття 110 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Уряд Республіки Хорватія:
пропонує проекти законів і інші акти Хорватському сабору;
пропонує проект державного бюджету і звіт про його виконання;
виконує закони й інші акти Сабора;
приймає розпорядження і накази у виконання законів:
здійснює зовнішню і внутрішню політику,
направляє і здійснює нагляд над діяльністю органів державного управління;
піклується про господарський розвиток країни;
направляє діяльність і розвиток публічних служб;
здійснює інші функції, передбачені Конституцією і законом.
485
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
С/>таття 51
Стаття 111 змінюється і викладається в наступній редакції:
»Організація, порядок діяльності, прийняття рішень і види актів, прийнятих Урядом, визначаються законом і регламентом”.
Стаття 52
Стаття 112 змінюється і викладається в наступній редакції:
«Уряд підзвітний Палаті представників Хорватського сабора.
Голова і члени Уряду несуть солідарну відповідальність за рішення Уряду, а також персональну відповідальність за доручену їм область діяльності».
Стаття 53
Стаття 113 змінюється і викладається в наступній редакції:
«За пропозицією не менш однієї п’ятої депутатів Палати пред­ставників Хорватського сабора може бути поставлене питання про довіру голові Уряду, окремому члену Уряду чи Уряду в цілому.
Питання про довіру Уряду може бути поставлене і його головою.
Голосування про довіру Уряду не може здійснюватися протягом семи днів із дня внесення пропозиції в Палату представників.
Постанова про вираження недовіри Уряду вважається прийня­тим, якщо за нього проголосувало більшість від загального числа де­путатів Палати представників.
Якщо Палата представників виразить вотум недовіри голові Уряду чи Уряду в цілому, голова Уряду й Уряд у цілому подають у відставку. Якщо протягом тридцяти днів не буде виражена довіра новому кандидату на посаду голови Уряду і членам Уряду, голова Палати представників Хорватського сабора повідомляє про це Пре­зидента Республіки Хорватія. Після одержання повідомлення голо­ви Палати представників Хорватського сабора Президент Рес­публіки негайно приймає рішення про розпуск Палати представ­ників і одночасно призначає вибори депутатів зазначеної палати.
Якщо виражена недовіра окремому члену Уряду, голова Уряду може замість нього запропонувати іншого кандидата Палаті представ­ників із пропозицією про вираження довіри чи подати у відставку.
В усіх випадках, коли голова Уряду чи Уряд у цілому подають у відставку, застосовується процедура відповідно до частини 7 цієї статті».
486
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
К/>ОНСТИТУЦІЯ ЯПОНІЇ
(витяги)
(Промульгована 3 листопада 1946 року. Набрала чинності 3 травня 1947 року)
Ми, японський народ, діючи за посередництвом наших належ­ним чином обраних представників у Парламенті і сповнені рішучості забезпечити для себе і для своїх нащадків мирну співпрацю з усіма націями, свободи для всієї нашої країни, сповнені рішучості не допу­стити жахів нової війни в результаті дій урядів, проголошуємо, що народ наділений суверенною владою, і встановлюємо дану Консти­туцію…
Глава І. Імператор
Стаття і. Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 2. Імператорський трон є династичним та успадко­вується відповідно до Закону про імператорську родину, прийнято­го Парламентом.
Стаття 3. Усі дії Імператора, що відносяться до справ держави, можуть бути вчинені не інакше як з ініціативи і схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність.
Стаття 4. Імператор здійснює тільки такі дії, що відносяться до справ держави, передбачених даною Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов’язаними із здійсненням державної влади.
Імператор, відповідно до закону, може доручати кому-небудь здійснення своїх дій, що відносяться до справ держави.
Стаття 5. Якщо відповідно до Закону про імператорську фамілію встановлюється регентство, Регент здійснює дії, що відно­сяться до справ держави, від імені Імператора. У цьому випадку за­стосовується абзац перший попередньої статті.
Стаття 6. Імператор призначає Прем’єр-міністра за поданням Парламенту. Імператор призначає головного суддю Верховного суду за поданням Кабінету.
Стаття 7. Імператор за порадою і зі схвалення Кабінету здійснює від імені народу наступні дії, що відносяться до справ держави: про-
487
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
мульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і дого­ворів; скликання Парламенту; розпуск Палати представників; оголо­шення загальних парламентських виборів; підтвердження призна­чень і відставок державних міністрів і інших посадових осіб відповідно до закону, а також повноважень і вірчих грамот послів і посланців; підтвердження загальних і часткових амністій, пом’як­шень і відстрочок покарань і відновлення у правах; дарування наго­род; підтвердження ратифікаційних грамот і інших дипломатичних документів відповідно до закону; прийом іноземних послів і по­сланців; здійснення церемоніалу.
Стаття 8. Ніяке майно не може бути передане імператорській родині чи отримане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прийняті нею інакше як відповідно до резолюції Парламенту.
Глава II. Відмова від війни
Стаття 9. Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості і порядку, японський народ на вічні часи відмов­ляється від війни як суверенного права нації, а також від погрози чи застосування збройної сили як засобу розв’язання міжнародних су­перечок.
Для досягнення мети, зазначеної в попередньому абзаці, ніколи надалі не будуть створюватися сухопутні, морські і військово-повітряні сили, так само як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається.
Глава III. Права й обов ‘язки народу
Стаття 10. Необхідні умови японського громадянства визнача­ються законом.
Стаття і і. Народ безперешкодно користасться всіма основними правами людини. Ці основні права людини, що гарантуються народу даною Конституцією, надаються нинішньому і майбутньому по­колінням як нерушимих вічних прав.
Стаття 12. Свободи і права, що гарантуються народу даною Кон­ституцією, повинні підтримуватися постійними зусиллями народу. Народ повинен утримуватися від будь-яких зловживань цими воля­ми і правами і несе постійну відповідальність за використання їх в інтересах суспільного добробуту.
488
Стаття 13. Усі люди повинні поважатися як особистості. їхнє право на життя, волю і на прагнення до щастя є, оскільки це не пору­шує суспільного добробуту, вищим предметом турботи у сфері зако­нодавства й інших державних справ.     продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 14. Усі люди рівні перед законом і не можуть піддавати­ся дискримінації в політичному, економічному і соціальному відно­шеннях за мотивами раси, релігії, статі, соціального стану, а також походження.
Перство та інші аристократичні інститути не визнаються.
Ніякі привілеї не надаються при присвоєнні почесних звань, на­город чи знаків відмінності, і будь-яка така нагорода дійсна тільки за життя особи, що має її в даний час чи може одержати в майбутньому.
Стаття 15. Народ має невід’ємне право обирати публічних поса­дових осіб і відстороняти їх від посади.
Усі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не якої-небудь однієї його частини.
При виборах публічних посадових осіб гарантується загальне виборче право для повнолітніх.
При проведенні будь-яких виборів таємниця голосування не по­винна порушуватися. Виборець не несе відповідальності ні в публічному, ні в приватному порядку за зроблений ним вибір.
Стаття 16. Кожний має право звертатися з мирною петицією про відшкодування збитку, заміщення публічних посадових осіб, про введення, скасування чи зміну законів чи указів розпоряджень, а також з інших питань; ніхто не може бути підданий будь-якій дис­кримінації за подання таких петицій.
Стаття 17. Кожний може відповідно до закону вимагати у дер­жави чи місцевих органів публічної влади відшкодування збитків у випадку, якщо збиток заподіяний йому незаконними діями будь-якої публічної посадової особи.
Стаття 18. Ніхто не може перебувати в рабстві в будь-якій формі. Примусова праця інакше як у порядку покарання за злочин забороняється.
Стаття 19. Свобода думки і совісті не повинна порушуватися.
Стаття 20. Свобода релігії гарантується для усіх. Жодна з релігійних організацій не повинна отримувати від держави ніяких привілеїв і не може користуватися політичною владою.
489
С.К.Бостан, С.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
Ніхто не може бути примушений брати участь у будь-яких релігійних актах, святах, церемоніях чи обрядах.
Держава і її органи повинні утримуватися від проведення релігійного навчання і якої-небудь релігійної діяльності.
Стаття 21. Гарантується свобода зборів і об’єднань, а також сво­бода слова, друку і всіх інших форм вираження думок.
Ніяка цензура не допускається, таємниця кореспонденції не по­винна порушуватися.
Стаття 22. Кожен користується свободою вибору і зміни місця проживання, а також вибору професії, коли це не порушує суспільного добробуту.
Свобода виїзду для усіх за кордон і свобода відмови від свого громадянства не повинні порушуватися.
Стаття 23. Гарантується свобода наукової діяльності.
Стаття 24. Шлюб укладається тільки при взаємній згоді обох сторін і існує за умови взаємного співробітництва, в основу якого по­кладена рівність прав чоловіка і дружини.
Закони у відношенні вибору чоловіка або жінки, їх майнових прав, спадщини, вибору місця проживання, розлучення й інших пи­тань, пов’язаних зі шлюбом і родиною, повинні складатися, виходя­чи з принципу особистого достоїнства і рівності статей.
Стаття 25. Усі мають право на підтримку мінімального рівня здорового і культурного життя.
В усіх сферах життя держава повинна докладати зусиль для підйому і подальшого розвитку суспільного добробуту, соціального забезпечення, а також народного здоров’я.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 26. Усі мають рівне право на освіту відповідно до своїх здібностей в порядку, передбаченому законом.
Усі повинні відповідно до закону, забезпечити проходження обов’язкового навчання дітям, що перебувають на їхньому піклу­ванні. Обов’язкове навчання здійснюється безкоштовно.
Стаття 27. Усі мають право на працю і зобов’язані працювати.
Заробітна плата, робочий час, відпочинок і інші умови праці визначаються законом.
Експлуатація дітей забороняється.
Стаття 28. Гарантується право трудящих на створення ор­ганізацій, а також право на колективні переговори і інші колективні дії.
490
Стаття 29. Право власності не повинно порушуватися.
Право власності визначається законом, для того щоб воно не су­перечило суспільному добробуту.
Приватне майно може бути використано в публічних інтересах за справедливу компенсацію.
Стаття ЗО. Населення підлягає оподаткуванню відповідно до за­кону.
Стаття 31. Ніхто не може бути позбавлений життя чи свободи, бути підданий якому-небудь покаранню інакше як у відповідності до процедури, встановленої законом.
Стаття 32. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді.
Стаття 33. Ніхто не може бути арештований, за винятком тих випадків, коли арешт відбувається на місці злочину, інакше як на підставі виданого компетентним працівником органів юстиції нака­зу, у якому зазначений злочин, що є причиною арешту.
Стаття 34. Ніхто не може бути затриманий чи позбавлений волі, якщо йому не буде негайно пред’явлені обвинувачення і надане пра­во звернутися до адвоката. Так само ніхто не може бути затриманий без належних підстав, що при наявності відповідної вимоги негайно повідомляються на відкритому засіданні суду в присутності затри­маного і його адвоката.
Стаття 35. За винятком випадків, передбачених статтею 33, не повинно порушуватися право кожного на недоторканність свого житла, документів і майна від вторгнень, обшуків і виїмок, зробле­них інакше, ніж у відповідності до наказу, виданого при наявності ґрунтовних причин, що містить указівку місця, що підлягає обшуку, і предметів, що підлягають вилученню.
Кожен обшук і вилучення провадяться за окремим наказом, ви­даним компетентним працівником органів юстиції.
Стаття 36. Категорично забороняється застосування публічни­ми посадовими особами катувань і жорстоких покарань.
Стаття 37. За всіма кримінальними справами обвинувачуваний має право на швидкий і відкритий розгляд своєї справи неупередже-ним судом.
Обвинувачуваному за кримінальною справою надається повна можливість опитування усіх свідків; він має право на виклик свідків у примусовому порядку за державний рахунок.
491
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>При будь-яких обставинах обвинувачуваний по кримінальній справі може звернутися за допомогою до кваліфікованого адвоката; у випадку, коли обвинувачуваний не в змозі зробити це сам, адвокат призначається державою.
Стаття 38. Ніхто не може бути примушений давати показання проти самого себе.
Визнання, зроблене через примус, чи катуванням під погрозою або після невиправдано тривалого утримання під вартою, не може розглядатися як доказ.
Ніхто не може бути засуджений чи покараний у випадках, коли єдиним доказом проти нього є його власне визнання .
Стаття 39. Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дію, що була законною у момент її здійснення та у відношенні якого він був виправданий. Так само ніхто не може бу­ти двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за той самий злочин.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 40. У випадку виправдання судом після арешту чи затри­мання кожен може, відповідно до закону, пред’явити державі позов про відшкодування збитку.
Глава IV. Парламент
Стаття 41. Парламент є вищим органом державної влади і єди­ним законодавчим органом держави.
Стаття 42. Парламент складається з двох палат: Палати пред­ставників і Палати радників.
Стаття 43. Обидві палати складаються з виборних членів, що представляють весь народ.
Число членів кожної палати встановлюється законом.
Стаття 44. Кваліфікація членів обох палат, а також кваліфікація їхніх виборців визначаються законом. Однак при цьому не повинна проводитися дискримінація за мотивами раси, релігії, статі, соціаль­ного стану, походження, утворення, майнового чи стану доходів.
Стаття 45. Термін повноважень членів Палати представників чотири роки. Однак їх повноваження припиняються до витікання повного терміну у випадку розпуску Палати представників.
Стаття 46. Термін повноважень членів Палати радників шість років, причому кожні три роки переобирається половина членів па­лати.
492
Стаття 47. Виборчі округи, спосіб голосування й інші питання, що відносяться до виборів членів обох палат, визначаються законом.
Стаття 48. Ніхто не може бути одночасно членом обох палат.
Стаття 49. Члени обох палат щорічно одержують відповідно до закону визначену винагороду з державної скарбниці.
Стаття 50. Члени обох палат, за винятком випадків, передбаче­них законом, не можуть бути арештовані в період сесії Парламенту; члени Парламенту, арештовані до відкриття сесії, за вимогою відповідної палати повинні звільнятися з-під варти на період сесії.
Стаття 51. Члени обох палат не несуть відповідальності за стіна­ми палати у зв’язку зі своїми промовами, висловленнями і голосу­ванням у палаті.
Стаття 52. Чергові сесії Парламенту скликаються один раз на рік.
Стаття 53. Кабінет може приймати рішення про скликання над­звичайних сесій Парламенту. Кабінет повинен приймати рішення про скликання надзвичайних сесій Парламенту, якщо цього зажада­ли більш однієї четвертої частини загального числа членів однієї з палат.
Стаття 54. Якщо Палата представників розпущена, то протягом сорока днів з дня її розпуску повинні бути проведені загальні вибо­ри в Палату представників, а протягом тридцяти днів з дня виборів повинен бути скликаний Парламент.
У разі розпуску Палати представників одночасно припиняє засідання Палата радників. Однак Кабінет може скликати надзви­чайну сесію Палати радників, якщо це вкрай необхідно в інтересах країни.
Заходи, прийняті на надзвичайній сесії, згаданій в умові попе­реднього абзацу, є тимчасовими і втрачають силу, якщо вони не бу­дуть схвалені Палатою представників протягом десяти днів з момен­ту відкриття наступної сесії Парламенту.
Стаття 55. Кожна палата дозволяє суперечки, пов’язані з кваліфікацією її членів. Однак для того щоб позбавити кого-небудь депутатських повноважень, необхідне прийняття резолюції про це більшістю не менше двох третин голосів присутніх членів.
Стаття 56. Кожна палата може проводити роботу тільки при на­явності на засіданні не менш однієї третини загального числа її членів.
493
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
З/>а винятком випадків, особливо передбачених даною Консти­туцією, у кожній з палат усі питання вирішуються більшістю голосів присутніх членів; при рівності голосів голос головуючого є вирішальним.
Стаття 57. Засідання кожної палати є відкритими. Однак мо­жуть проводитися закриті засідання у випадку, якщо резолюція про це прийнята більшістю не менш двох третин голосів присутніх членів.
Кожна палата веде протоколи своїх засідань. Ці протоколи по­винні публікуватися і поширюватися для загального ознайомлення, за винятком тих протоколів закритих засідань, що визнаються сек­ретними.
За вимогою не менш однієї п’ятої присутніх членів голосування кожного члена з будь-якого питання повинно відзначатися в прото­колі.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 58. Кожна палата обирає голову й інших посадових осіб.
Кожна палата встановлює свої правила ведення засідань, проце­дури, внутрішньої дисципліни і може застосовувати покарання по відношенню до своїх членів за поведінку, що порушує дисципліну. Однак для виключення члена палати з її складу необхідне прийнят­тя резолюції про це більшістю не менш двох третин голосів при­сутніх членів.
Стаття 59. Законопроект, за винятком випадків, особливо пе­редбачених Конституцією, стає законом після прийняття його обома палатами.
Прийнятий Палатою представників законопроект, за яким Па­лата радників винесла рішення, відмінне від рішення Палати пред­ставників, стає законом після його вторинного схвалення більшістю не менш двох третин голосів присутніх членів Палати представ­ників.
Положення попереднього абзацу не забороняє Палаті представ­ників вимагати, відповідно до закону, скликання спільного засідання обох палат.
Якщо Палата радників не схвалить остаточного рішення по за­конопроекту, прийнятому Палатою представників, протягом шести­десяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після його одержання, то Палата представників може розглядати це як відхилення даного законопроекту Палатою радників.
494
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
С/>/>таття 60. Бюджет спочатку представляється на розгляд Пала­ти представників.
Якщо Палата радників прийняла по бюджету рішення, відмінне від рішення Палати представників, і якщо угода не досягнута навіть за допомогою передбаченого законом об’єднаного засідання обох па­лат чи якщо Палата радників не прийняла остаточного рішення про­тягом тридцяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після отримання бюджету, прийнятого Палатою представників, рішення Палати представників стає рішенням Парламенту.
Стаття 61. Другий абзац попередньої статті застосовується у відношенні схвалення Парламенту, необхідного для висновку дого­ворів.
Стаття 62. Кожна палата може робити розслідування з питань державного керування і має право при цьому вимагати явки і пока­зань свідків, а також надання протоколів.
Стаття 63. Прем’єр-міністр і інші державні міністри, незалежно від того, є вони чи не є членами однієї з палат, можуть у будь-який час бути присутніми на засіданнях кожної з палат для виступу по за­конопроектах. Вони також повинні бути присутнім на засіданнях, якщо це необхідно для дачі відповідей і роз’яснень.
Стаття 64. Парламент утворює з числа членів обох палат суд для розгляду в порядку імпічменту порушень тих суддів, проти яких по­рушена справа про звільнення з посади.
Питання, що відносяться до розгляду справ у порядку імпічмен­ту, регулюються законом.
Глава V. Кабінет
Стаття 65. Виконавча влада здійснюється Кабінетом.
Стаття 66. Кабінет, відповідно до закону, складається з Прем’єр-міністра, що очолює його, і інших державних міністрів.
Прем’єр-міністр і інші державні міністри повинні бути цивільними особами.
Кабінет при здійсненні виконавчої влади несе колективну відповідальність перед Парламентом.
Стаття 67. Прем’єр-міністр висувається резолюцією Парламен­ту з числа своїх членів. Це висування повинно передувати всім іншим справам Парламенту.
495
С.К.Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>Якщо Палата представників і Палата радників прийняли різні резолюції про висування і якщо угода не була досягнута і за допомо­гою передбаченого законом об’єднаного засідання обох палат або як­що Палата радників не прийняла рішення про висування протягом десяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після то­го як Палата представників зробила таке висування, то рішення Па­лати представників стає рішенням Парламенту.     продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 68. Прем’єр-міністр призначає державних міністрів, при цьому більшість міністрів повинна бути обрана з числа членів Пар­ламенту.
Прем’єр-міністр може за своїм розсудом звільняти державних міністрів з посади.
Стаття 69. Якщо Палата представників приймає проект резо­люції про недовіру чи відхиляє проект резолюції про довіру, Кабінет повинен піти у відставку в повному складі, якщо протягом десяти днів Палата представників не буде розпущена.
Стаття 70. Якщо посада Прем’єр-міністра стає вакантною чи як­що скликається перша сесія Парламенту після загальних виборів членів Палати представників, Кабінет повинен вийти у відставку в повному складі.
Стаття 71. У випадках, згаданих у двох попередніх статтях, Кабінет продовжує виконувати свої функції доти, поки не буде при­значений новий Прем’єр-міністр.
Стаття 72. Прем’єр-міністр як представник Кабінету вносить на розгляд Парламенту законопроекти, доповідає Парламенту про за­гальний стан державних справ і зовнішніх зносин, а також здійснює контроль і спостереження за різними галузями керування.
Стаття 73. Кабінет виконує поряд з іншими загальними функціями управління наступні обов’язки:
сумлінне проведення в життя законів, ведення державних справ;
керівництво зовнішньою політикою;
укладання договорів; при цьому потрібно попереднє або залеж­но від обставин наступне схвалення Парламенту;
організацію і керівництво цивільною службою відповідно до норм, установлених законом;
складання бюджету і внесення його на розгляд Парламенту;
видання урядових указів з метою проведення в життя положень даної Конституції і законів; при цьому в урядових указах не можуть
496
міститися статті, що передбачають кримінальне покарання інакше як з дозволу відповідного закону;
прийняття рішень про загальну і часткову амністії, пом’якшення і відстрочку покарань і поновлення в правах.
Стаття 74. Усі закони й урядові укази підписуються компетент­ними державними міністрами і контрасигнуються Прем’єр-міністром.
Стаття 75. Державні міністри в період заняття ними своїх посад не можуть залучатися до судової відповідальності без згоди на те Прем’єр-міністра. Однак це не стосується права притягнення до су­дової відповідальності.
Глава VI. Судова влада
Стаття 76. Уся повнота судової влади належить Верховному су­ду і таким судам нижчих інстанцій, що будуть засновані законом.
Не можуть засновуватися ніякі особливі суди. Адміністративні органи не можуть здійснювати судову владу з правом винесення ос­таточного рішення.
Усі судді незалежні і діють, прислуховуючись до голосу своєї совісті; вони зв’язані тільки даною Конституцією і законами.
Стаття 81. Верховний суд є судом вищої інстанції, повноважним вирішувати питання про конституційність будь-якого закону, нака­зу чи розпорядження іншого офіційного акта.
Стаття 82. Розгляд справ у судах і оголошення рішень прова­диться у відкритих засіданнях.
Якщо суд одноголосно вирішує, що гласність становить небез­пеку для публічного порядку чи моралі, розгляд може вестися при зачинених дверях. При цьому справи про політичні злочини, про злочини, пов’язані з друком, чи справи, у яких зачіпаються права громадян, гарантовані главою НІ даної Конституції, завжди повинні розглядатися у відкритих засіданнях.
Глава VII. Фінанси
Стаття 83. Право розпоряджатися державними фінансами здійснюється на основі рішення Парламенту.
Стаття 84. Введення нових і зміна існуючих податків може про-
497
С.К.Бостан, С    продолжение
–PAGE_BREAK–.М.Тимченко
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
/>/>вадитися тільки на підставі закону чи при дотриманні умов, передба­чених законом.
Стаття 85. Ніякі державні кошти не можуть бути витрачені, і ніякі державні грошові зобов’язання не можуть бути прийняті інак­ше як за рішенням Парламенту.
Стаття 86. Кабінет складає і представляє Парламенту на обгово­рення і затвердження бюджет на кожний фінансовий рік.
Стаття 87. Для покриття непередбаченого бюджетного дефіциту рішенням Парламенту може бути утворений резервний фонд, відповідальність за витрату якого покладається на Кабінет.
Кабінет повинен отримати наступне схвалення Парламенту у відношенні всіх асигнувань з коштів резервного фонду.
Стаття 88. Усе майно імператорської родини є власністю держа­ви. Усі витрати імператорської родини повинні затверджуватися Парламентом як частина бюджету.
Стаття 89. Ніякі державні кошти чи інше майно не можуть асиг­нуватися чи призначатися для використання, вигоди чи утримання якої-небудь релігійної установи чи асоціації для яких-небудь бла­годійних, просвітніх чи філантропічних установ, що не знаходяться під контролем публічної влади.
Стаття 90. Заключний звіт про державні витрати і доходи щорічно піддається ревізії в Ревізійній раді і представляється Кабінетом Парламенту разом з доповіддю про ревізію протягом фінансового року, що безпосередньо йде за звітним періодом.
Стаття 91. Кабінет міністрів через регулярні проміжки часу, але не менш чим один раз у рік, повинен доповідати Парламенту і наро­ду про стан державних фінансів.
Глава VIII. Місцеве самоврядування
Стаття 92. Положення у відношенні організації і роботи місце­вих органів публічної влади встановлюються законом відповідно до принципу місцевої автономії.
Стаття 93. При місцевих органах публічної влади відповідно до закону засновуються збори як дорадчий орган.
Головні посадові особи органів публічної влади, члени їхніх зборів і інші місцеві посадові особи, що визначені законом, обира-
498
ються населенням, яке проживає на території відповідних місцевих органів публічної влади, шляхом прямих виборів.
Стаття 94. Місцеві органи публічної влади мають право керува­ти своїм майном, вести справи і здійснювати адміністративне керу­вання; вони можуть видавати свої постанови в межах закону.
Стаття 95. Спеціальний закон, що застосовується у відношенні тільки місцевого органа публічної влади, відповідно до закону може бути виданий Парламентом не інакше як за згодою більшості ви­борців, що проживають на території даного місцевого органу публічної влади.
Глава IX. Поправки
Стаття 96. Поправки до чинної Конституції вносяться з ініціативи Парламенту зі згоди не менше як дві третини від загальної кількості членів обох палат і подаються потім на ухвалення народу; поправка вважається ухваленою якщо за неї висловилась більшість голосуючих або в порядку особливого референдуму, або шляхом ви­борів — відповідно до рішень Парламенту.
Затвердженні у вказаний спосіб поправки невідкладно мають бути промульговані Імператором від імені народу як невід’ємна час­тина чинної Конституції.
Глава X. Верховний закон
Стаття 98. Чинна Конституція є Верховним законом країни, і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, які супере­чать в цілому або частково її положенням, не мають законної си­ли^…>.     продолжение
–PAGE_BREAK–
0-1492
/>ЗМІСТ
ПередмоваЗ
МОДУЛЬ І. ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (програмні
вимоги)8
ТЕМА 1. ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА,
НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА… 10
I.Тези лекції10
II.Завдання для самостійної роботи 27
III.Додаткова література 27
ТЕМА 2. ДЖЕРЕЛА ДЕРЖАВНОГО
(КОНСТИТУЦІЙНОГО) ПРАВА
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН29
I.Тези лекції29
II.Завдання для самостійної роботи 40
НІ. Семінарське заняття41
IV.Додаткова література 47
ТЕМА 3. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО
ЛАДУ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 49
I.Тези лекції49
II.Завдання для самостійної роботи 55
НІ. Додаткова література 55
IV.Модульний контроль 56
V.Контрольні питання 56
МОДУЛЬ II. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ДЕРЖАВИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
(програмні вимоги)58
ТЕМА 4.1. ДЕРЖАВА ЯК КОНСТИТУЦІЙНО-
ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ 60
I.Тези лекції60
II.Завдання для самостійної роботи 62
III.Додаткова література 62
ТЕМА 4.2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 63
500
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
I.Тексти лекцій 63
II.Завдання для самостійної роботи 160
Семінарське заняття 162
Додаткова література 228
ТЕМА 4.3. ФОРМИ ПОЛІТИКО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО
УСТРОЮ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ ….230
I.Тези лекції230
II.Завдання для самостійної роботи 236
НІ. Семінарське заняття238
IV. Додаткова література 248
ТЕМА 4.4. ПОЛІТИЧНІ ТА ДЕРЖАВНІ РЕЖИМИ В
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 249
I.Тези лекції249
II.Завдання для самостійної роботи 255
Додаткова література 255
Модульний контроль №2256
V.Контрольні питання 256
    продолжение
–PAGE_BREAK–МОДУЛЬ III. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА
ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇНАХ (програмні вимоги)259
ТЕМА 5.1. ВИБОРИ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ
ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ262
I.Тези лекції262
II.Завдання для самостійної роботи 273
НІ. Семінарське заняття 274
IV. Додаткова література 280
ТЕМА 5.2. ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ В
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 281
I.Тези лекції281
II.Завдання для самостійної роботи 292
Семінарське заняття 294
Додаткова література 316
501
С. К. Бостан, С. М. Тимченко
ТЕМА 5.3. ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 317
I.Тези лекції317
II.Завдання для самостійної роботи 320
Семінарське заняття 322
Додаткова література335
ТЕМА 5.4. СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИВ
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 336
I.Тези лекції336
II.Завдання для самостійної роботи 346
Семінарське заняття 347
Додаткова література 361
ТЕМА 6. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇНАХ362
I.Тези лекції362
II.Завдання для самостійної роботи 369
Додаткова література 369
Модульний контроль № 3 370
V.Контрольні питання 370
МОДУЛЬ IV. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ (програмні
    продолжение
–PAGE_BREAK–вимоги) 373
ТЕМА 7. ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСТВА В
КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇН 375
I.Тези лекції375
II.Завдання для самостійної роботи 383
III.Додаткова література 383
ТЕМА 8. ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИІ
ГРОМАДЯНИНА У ЗАРУБІЖНИХ
КРАЇНАХ384
ДЕРЖАВНЕПРАВОЗАРУБІЖНИХКРАЇН
I.Тези лекції384
II.Завдання для самостійної роботи 387
Семінарське заняття 388
Додаткова література 397
V.Модульний контроль №4398
VI.Контрольні питання 398
ПІДСУМКОВИЙ КОНТРОЛЬ 399
ДОДАТКИ 404
КОНСТИТУЦІЯ РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЯ
(витяги)404
КОНСТИТУЦІЯ ІТАЛІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(витяги) 408
КОНСТИТУЦІЯ ЛАТВІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ411
КОНСТИТУЦІЯ ЛИТОВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(витяги)420
ОСНОВНИЙ ЗАКОН ФЕДЕРАТИВНОЇ
РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ(витяги)423
КОНСТИТУЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ (витяги) 429 КОНСТИТУЦІЯ СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(витяги) 438
КОНСТИТУЦІЯ США (витяги) 440
КОНСТИТУЦІЯ РЕСПУБЛІКИ УГОРЩИНА
(витяги) 460
КОНСТИТУЦІЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
(витяги) 465
КОНСТИТУЦІЯ РЕСПУБЛІКИ ХОРВАТІЯ (витяги) 473 ПОСТАНОВА ПАЛАТИ ПРЕДСТАВИНКІВ ХОРВАТСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО САБОРУ «ПРО ПРОГОЛОШЕННЯ ЗМІН КОНСТИТУЦІЇ РЕСПУБЛІКИ
ХОРВАТІЯ» (витяги) 479
КОНСТИТУЦІЯ ЯПОНІЇ (витяги)487
503
/>НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ
С.К. Бостан, СМ. Тимченко
ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Навчальний посібник
Керівник видавничих проектів Б. А. Сладкевич
Редактор Л.І. Єросова Верстка О.А. Клевцова, СМ. Прокопчук, А.Ю. Храмов
Підп. до друку 11.03.2005. Формат 60×84/16.
Папір офсетний. Друк офсетний.
Ум.друк.арк. 31,5.
Видавництво «Центр навчальної літератури» вул. Електриків, 23
м.Київ, 04176 тел./факс 425-01-34, тел. 451-65-95, 425-04-47, 425-20-63
e-mail: [email protected]сайт: WWW.CUL.COM.UA
Свідоцтво ДК №1014 від 16.08.2002
Надруковано у ППВФ.
Свідоцтво ДК №271 від 07.12.2000 р.
Зам. 25-090.