Державні й недержавні організації в системі соціального захисту населення. Закордонний досвід
Державні організації соціального захисту населення
Спонсорами цих організацій виступають федеральний уряд, штат, округ. Вони фінансуються за рахунок державного податку, тобто, фахівець, що працює в них, одержує заробітну плату з державного бюджету.
Державні й місцеві органи влади відповідають за розробку загальнодержавної соціальної політики і її проведення по країні, а також на регіональному й місцевому рівнях.
Вони координують діяльність по здійсненню програм соціального захисту населення з іншими офіційними установами, а також з неприбутковими організаціями й бізнесом. У межах бюджетних можливостей кожної держави ці організації реалізують програми надання різних видів соціальної допомоги й підтримки для жителів країни в цілому.
У Фінляндії, наприклад, Міністерство соціального забезпечення й охорони здоров’я разом з підвідомчим йому Головним соціальним керуванням утворюють центральний орган в області соціального забезпечення. Губернські керування здійснюють регіональне керівництво. На місцевому рівні керування й практична робота з організації соціального обслуговування здійснюють муніципалітети.
У США структура державних органів, що займаються соціальним захистом, не виглядає настільки стрункої й централізованої, як у Фінляндії й в інших європейських країнах. До основних урядових органів, що здійснюють державну політику, можна віднести Керування по соціальному забезпеченню, Міністерство сільського господарства, Міністерство охорони здоров’я й соціальних служб і інші федеральні відомства, у рамках яких здійснюється реалізація тієї або іншої соціальної програми.
Розробка соціальної політики й окремих соціальних програм може здійснюватися як «мозковими центрами» (університетами, урядовими й неурядовими асоціаціями фондами), так і провідними політичними партіями й іншими впливовими організаціями, у тому числі у світі бізнесу. Їхньої рекомендації в цій області бере за основу правляча адміністрація й запроваджує в життя за допомогою федеральних відомств, а також через інші системи надання соціальних послуг Керування по соціальному забезпеченню створене в США для реалізації Акту про соціальне забезпечення має 1200 відділень по всій країні.
Міністерство сільського господарства через державні відділення соціального забезпечення здійснює федеральну Продовольчу програму. У цих цілях серед нужденних поширюються купони, які використовуються замість грошей при покупці продуктів, рослин, насіння, але не тютюну й спиртного.
Дитяче бюро, засноване в 1912 році, є частиною керування Міністерства охорони здоров’я й гуманітарних служб і у свою чергу планує, координує й проводить у життя програми по захисту прав дітей.
Служба захисту дітей робить соціальні, медичні, юридичні й опікунські послуги дітям. Вона вивчає випадки насильства у відношенні дітей, дає рекомендації службам соціального забезпечення і юридичних органів.
Агентства для старих, фінансовані федеральним урядам, призначені для захисту прав і надання послуг літнім.
Місцеві державні організації мають у різних країнах різну структуру, але їхня роль одна — проводити соціальну політику на місцевому рівні. Щоб забезпечити соціальний захист населення, місцеві органи влади зобов’язані: організовувати соціальні послуги в межах свого району; вирішувати питання про надання допомога на своїй території; робити виплату соціальних посібників; консультувати й інформувати населення про існуючим по лінії соціального захисту комунальних послугах; інформувати населення про соціальні послуги й різні види соціальної підтримки; здійснювати професійну підготовку кадрів для соціальних служб; проводити дослідження для вдосконалювання роботи в даній сфері.
Спонсорами державних служб виступає федеральне уряд, штат, округ.
Вони фінансуються за рахунок державного податку, тобто, фахівець, що працює в них, одержує заробітну плату з державного бюджету.
Соціальні працівники, зайняті в державних соціальних службах, виконують різні ролі залежно від масштабу й напрямків діяльності організації. Наприклад, у США в державних службах соціальної роботи в штатах передбачені наступні посади:
• консультант, що вислухує, дає ради, забезпечує ресурсами,
• керуючий, що визначає програму дій і засобу.
• консультант, що оцінює програму,
• консультант, що пропонує клієнтам альтернативні джерела допомоги.
• посередник, між агентством і клієнтом,
• адвокат, що представляє інтереси клієнта,
• фахівець, що робить психотерапевтичну допомогу,
• фахівець, що займається пошуком нужденних у допомозі людей,
• фахівець, що планує програми допомоги,
• активіст, що виступає за соціальні зміни.
Американські автори відзначають, що, незважаючи на величезні можливості виконання різноманітних робіт у державних агентствах, професійні соціальні працівники досить рідко працюють у них. Вони пояснюють це давно існуючими традиціями. Державні агентства в основному займалися наданням фінансової допомоги, а соціальні службовці, які хотіли б використовувати навички, отримані при навчанні, ішли в добровольчі організації, де для них було широке поле діяльності. Ця ситуація практично не змінилася й зараз.
Приватні соціальні організації
Ці організації називають ще підприємницькими або комерційними. Вони фінансуються змішаним образом: за рахунок благодійних внесків, дарунків приватних осіб, плати осіб, яким виявляються послуги, урядовими асигнуваннями.
Ці організації можуть різнитися не тільки характером своєї діяльності, специфікою надаваних послуг, але й масштабом діяльності в межах громади, регіону й країни в цілому.
Основною ланкою в цій структурі є соціальне агентство. Це типова форма організації допомоги населенню. Керує цієї організацій Рада директорів. Агентство звичайно укомплектоване професійними соціальними працівниками, представниками інших спеціальностей, технічним персоналом (асистентами). Ці організації мають чіткі статутні правила, які визначають, яких клієнтів обслуговувати, які проблеми вирішувати і які методи використовувати.
До таких організацій, в Америці, наприклад, ставиться Американська служба родини (Family Service America). Це національна організація, що охоплює місцеві агентства служби родини, а також професіоналів у цьому середовищі й окремих громадянах, зацікавлених у її розвитку. Ще раз підкреслимо, що фінансується вона приватно. Національна організація розробляє програми вхідних у неї агентств, забезпечує суспільні зв’язки й освітні програми і є спонсором досліджень і публікацій в області соціальної роботи з родиною. Рада організації допомагає формувати політикові й дає рекомендації законодавчим органам про потреби родини. Місцеві агентства забезпечують сімейну й шлюбну терапію, програми по керівництву й навчанню, соціальні послуги для громади.
Назвемо ще одну американську службу, що існує, в основному, на пожертвування приватних осіб. Це — Організація по наданню послуг родинам (Family Service Organization). Агентства, що входять у неї також роблять різноманітні послуги родині, але особливо молодим і багатодітним.
Лютеранська соціальна служба — являє собою мережа агентств, пов’язаних з лютеранською церквою. Вона має агентства у всіх великих громадах США, у яких виявляються, в основному, послуги по соціальному забезпеченню дітей і старих.
Добровольчі організації
Їх називають у літературі неприбутковими. Однак, як уважають закордонні автори, говорити про їх як про неприбуткові організації не зовсім точно, оскільки багато хто з них мають досить великий дохід. Саме головне те, що весь отриманий прибуток направляється на розширення добродійної діяльності. Типовий приклад такої організації — Американський Червоний Хрест. Річний бюджет її становить кілька сотень мільярдів доларів. Доходи благодійних організацій не обкладаються податком.
На думку американських авторів, термін «добровольча організація» не зовсім відповідає сучасному положенню цих організацій. Багато років тому штат таких організацій дійсно складався з добровольців. У цей час бюрократизація й професіоналізація проникнули в цю сферу. Термін «некомерційна», краще виражає суть цих організацій, чим «добровольча».
Некомерційна організація робить соціальні послуги в обмін на розумну платню або винагороду й не є власністю акціонерів, що використовують її для капіталовкладень. Праця працівників у цій організації оплачується по більше низьких ставках, чим у цілому в суспільстві, тому що дана організація залишається залежної від пожертвувань. Разом з тим, як відзначається в літературі, добровольчі організації зуміли домогтися росту заробітної плати своїм співробітникам. Однак уважається, що турбота про заробіток не головне для штатних працівників цих організацій. Але є й протилежна точка зору, відповідно до якої добровольцями рухають не тільки гуманні, але й кар’єрні мотиви.
І все-таки, при всіх своїх державних і комерційних елементах, які з’явилися останнім часом, добровольчі організації мають орієнтири, відмінні від орієнтирів інших організацій і в цілому утворять третій організаційний сектор у соціальній роботі.
У літературі виділяють наступні типи добровольчих організацій:
1. організації, основна функція яких — допомога своїм власним членам, наприклад, професійні асоціації й суспільні клуби;
2. церкви, синагоги, мечеті й інші релігійні організації;
3. благодійні організації, що включають різні фонди, релігійні федерації й допомагають не тільки своїм членам, але й іншим людям (Загальний шлях, Католицька добродійність, Єврейська федерація соціального забезпечення, Анонімні Алкоголіки й ін.).
Діяльність фахівців, що працюють у добровольчих організаціях дуже різноманітна по формах, які можуть бути згруповані в такий спосіб:
• обслуговування (доставка додому продуктів, допомога при покупках, дружні відвідування, обмін досвідом і ін.),
• боротьба за зміни й захист цивільних прав, цивільна діяльність (робота в комітетах і комісіях, оцінка програм),–PAGE_BREAK–
• керівна діяльність добровольців, що є членами Рад директорів і інших органів у добровольчому секторі,
• самодопомога,
• збір засобів і пожертвувань для добродійності.
Необхідно відзначити, що в діяльності добровольців центральна роль приділяється так званим збирачам грошей або, як їх називають у США й ряді інших країн, фанддрайверами. Досвідчений збирач ніколи не працює сам. Разом із групою, одержимої ідеями добродійності, він становить список потенційних донорів, учить своїх колег основним способам добування грошей і координує їхня діяльність. Широко використовуються різні благодійні обіди, на які запрошуються відомі вчені, артисти, письменники, з метою залучення великої кількості людей і засобів.
Що змушує фірми й корпорації вкладати кошти на добродійність? Очевидно, що це дозволяє розширити соціальну інфраструктуру регіону, де перебуває корпорація або фірма, а також сприяє рекламі фірми.
Добровольчі організації можуть здійснювати свою діяльність на місцевому рівні, на рівні штатів і в загальнонаціональному масштабі.
Контрактна система взаємодії соціальних служб
В 60-е роки в США в Закон про соціальний захист населення були внесені істотні виправлення, що зробили вплив на подальший розвиток системи надання державної допомоги. У виправленнях обмовлялися питання поділу функцій державних і недержавних служб допомоги. Державним службам було дозволене одержання послуг від інших агентств і це дало можливість підписувати контракти із приватними й добровольчими організаціями для забезпечення послуг. У багатьох випадках витрати по договорах виявлялися набагато нижче, ніж зміст великого штату працівників у державних службах. Крім того, працівники добровольчого сектора мали досвід, що був відсутній у державних службовців. У цей час покупка послуг на контрактній основі є практикою роботи соціальних служб США.
Надання соціальних послуг з контракту виникло у зв’язку зі швидко зростаючими витратами на соціальні цілі й нездатністю державної служби впоратися з обсягом обов’язків по здійсненню програм допомоги.
На думку американських учених, введенню контрактної системи послуг сприяли такі тенденції останніх десятиліть, як цільове соціальне обслуговування, децентралізація, ринкові механізми й де інституціоналізація
Цільове соціальне обслуговування пов’язане зі створенням програм, спрямованих на окремі групи населення, головним чином, гостро нужденні. Наприклад, прийняття програми «Війна з бідністю» привело до створення додаткових агентств на рівні мікрорайону, які повинні були бути адаптовані до певних расових, етнічних груп людей.
Контрактна система дозволила використовувати плюралістичну структуру служб, що реагує на конкретні запити й потреби.
Децентралізація федеральної допомоги також сприяла контрактному принципу. В 60-е роки були передані багато владних повноважень мікрорайонам, населеним меншостями, і таким структурам на місцях, як церкви, групи самодопомоги й організації підтримки. В 80-е роки «Новий федералізм» президентів Р. Ніксона, Дж. Форда й Р.Рейгана дав додатковий імпульс розвитку контрактної системи. Закон про повну трудову зайнятість і професійну підготовку спонукав спонсорів на місцевому рівні використовувати суспільні структури для створення програм професійного навчання безробітних із числа негритянського населення. Ряд розділів Закону про соціальне страхування (1975) спонукав уряд штатів купувати соціальні послуги, а не надавати їхнім прямим шляхом. Штатам і місцевим органам влади були представлені широкі повноваження у важливих напрямках соціальної політики: у сферах установлення рівня посібників, стандартів у визначенні послуг і форм надання допомоги. Одним з результатів такого гнучкого підходу з’явилося збереження й розширення контрактної системи.
Ринкові варіанти. Розширення приватного ринку стало одним з основних напрямків при висновку контрактів, більше відчутно, що впливає в області охорони здоров’я. Система безкоштовної медичної допомоги й державного медичного обслуговування фінансує приватні структури з метою створення широкої мережі такого роду служб для літніх і нужденних. При наявності гарантованих державних фондів як добровольчі, так і комерційні організації зацікавлені співробітничати в таких областях, як денний відхід, довгостроковий відхід, забезпечення стаціонарним обслуговуванням і дитячими будинками.
Деінституціоналізація також сприяла розвитку контрактної системи. Деінституціоналізація — це процес, що спрямований на скорочення числа людей, що поміщаються в стаціонари й організацію їхнього відходу, лікування реабілітації по місцю проживання.
Головний принцип подібного підходу полягає в тім, щоб надати людині право перебувати не в настільки обмежених умовах існування якими звичайно є стаціонарні установи, вести нормальний спосіб життя й жити настільки незалежно, наскільки він здатний.
Виділяють п’ять груп населення, залучених у цей процес: психічно хворі, розумово відсталі, правопорушники, діти, старі.
Тенденція пошуку альтернатив довгостроковому утриманню людей у стаціонарних установах різного типу з’явилася в країнах Західної Європи й США ще на початку минулого сторіччя. Але особливо бурхливо цей процес відбувався в післявоєнні роки. І це було зв’язано в першу чергу з відмовою від медичного підходу як єдиного до людей з обмеженими можливостями. Солдати, що одержали важкі поранення й психічні травми, утворили той контингент, до якого вперше були застосовані нові методи реабілітації в «терапевтичному співтоваристві». Стигма, пов’язана з віднесенням людей з патологією до певної групи, не зникла повністю, але саме протиставлення здоров’я й патології втратило колишню ясність і однозначність. Успіхи реабілітації з’явилися потужним стимулом до цього виду діяльності, оскільки показали більші компенсаторні можливості людського організму й можливість успішного пристосування до вимог життя в осіб з різними типами порушень функцій.
Після 1970 року були зроблені спроби ліквідації установ стаціонарного типу в Італії й США. В Італії цей процес торкнувся, в основному психіатричних лікарень, і очолювали його медичні працівники. Закриття лікарень не супроводжувалося звільненням персоналу, він просто переходив у районні центри психіатричної допомоги. У США ця кампанія торкнулася широкого кола установ інтернатного типу й була ініційована політиками правої користі з міркувань скорочення витрат на їхній зміст. Таким чином, на відміну від Італії, у США реформи проводилися головним чином зверху, без участі співробітників родичів і громадськості, мало приділялося уваги питанням інтеграції. Зміни відбувалися й у Західній Європі. Фахівці Данії, Швеції розробляли свої підходи до роботи з дітьми з фізичними й психічними порушеннями.
Думки фахівців на сьогоднішній день із приводу реінтеграції людей з відхиленнями в нормальне життя за місцем проживання неоднозначні. Проте, у багатьох країнах відбулося переміщення соціальних служб із інститутів у суспільні структури. На місцевому рівні здійснюється багато програм «реінтеграції» і серед них програми забезпечення житлом, психічного лікування, допомоги вдома, перевиховання неповнолітніх правопорушників. Здійснення таких програм вимагає погодженої участі фахівців державних, приватних і добровольчих соціальних служб.
Армія Порятунку
Міжнародна релігійно-філантропічна організація Армія Порятунки була роздана в Англії в 1865 році. Через 13 років вона була реорганізована на військовий лад англійським проповідником Вільямом Бутом, що став її першим генералом. Незабаром Армія Порятунку поширила свою діяльність на багато країн. Роблячи матеріальну й моральну допомогу знедоленим людям, солдати Армії Порятунку проповідують християнську віру. Їхня зброя — Слово Боже, милосердя й практична допомога, тим, хто перебуває у важкому стані незалежно від раси, кольору шкіри, віри, підлоги й віку. Сьогодні, почата генералом Бутом і його сподвижниками місія здобуває нового, співзвучну часу, гуманістичний значимість.
Діяльність Армії Порятунку охоплює в цей час 96 країн всіх континентів земної кулі. Причому, необхідно помітити, що робота ведеться на 127 мовах. Фінансову й інтелектуальну підтримку цієї організації роблять президенти республік, урядові чини всіх рівнів. Промислові магнати й безліч простих людей.
Чисельність Армії Порятунку в цей час становить 3 мільйони членів, які здійснюють діяльність по наступних напрямках.
1. Надання житла бездомним. Для цього Армія містить більше 600 гуртожитків.
2. Надання харчування для голодних. Таке харчування надається в їдальнях, яких в Армії відкривається приблизно 2 тисячі в рік.
3. Турбота про літніх людей. Армії Порятунку належить 258 будинків для людей похилого віку, де проживає майже 15 тисяч людей похилого віку.
4. Турбота про жінок. Армія Порятунку розташовує 50 родильними будинками, клініками й будинками для жінок, де вони знаходять затишок і безпеку.
5. Робота з дітьми. Сьогодні в Армії Порятунку є 224 дитячих удома, 334 дошкільні установи, 27 будинків відпочинку, 113 таборів для дітей 531 клуб для підлітків.
6. Освіта. Більше тисячі початкових і середніх шкіл Армії Порятунку дають можливість одержати утворення багатьом дітям.
7. Допомога родинам. Щорічно Армія Порятунку допомагає більш ніж 2 мільйонам родин.
8. Лікарні й клініки. В 237 лікарнях і клініках більше 200 тисяч чоловік одержують щорічно стаціонарне лікування.
9. Реабілітаційні центри. Після лікування в лікарні або клініці хворі відновлюють здоров’я в 20 реабілітаційних центрах Армії Порятунку.
10. Алкоголізм і наркоманія. Наявність більше 100 притулків і центрів для хворих алкоголізмом і наркоманією дають Армії Порятунку можливість допомогти щорічно більш ніж 15 тисячам чоловік.
11. Допомога інвалідам. В Армії Порятунку є десятки установ, які забезпечують житлом і навчають сліпих і глухонімих людей.
12. Боротьба з проказою. 3 лепрозорії забезпечують проживання хворих.
13. Допомога військовослужбовцем. Більше 200 їдалень, пересувних підрозділів і гуртожитків задовольняють потреби людей, що служать у збройних силах.
14. Служби для надання допомоги в розшуку зниклих родичів.
15. Допомога злочинцям. Ця допомога виявляється в суді, у місцях висновку, а також після звільнення. Крім того, більше 120 виправних установ, керованих Армією Порятунку, розміщають більше 2 тисяч юних правопорушників.
Ще на початку 20 століття були сформульовані основні принципи, які лягли в основу соціальної роботи Армії Порятунку. Немає безнадійно полеглих і безповоротно загиблих людей, як би низько не впала людина, вона має право на допомогу, при цьому, просте поліпшення обставин мало дієво, якщо в моральному вигляді людини не відбувається очищення за допомогою релігійно-морального виховання.
Вільям Бут виділив сім ведучих правил соціальної роботи, якими дотепер керується Армія Порятунку при складанні соціальних програм і планів індивідуальної роботи.
1. План повинен передбачати корекцію особистості, якщо саме характер або поводження людини становлять основу його невдач.
2. План повинен передбачати заходи щодо зміни обставин життя людини, якщо вони є причиною його важкого положення й перебувають поза його контролем.
3. План повинен відповідати ситуації, у якій має бути діяти.
4. План повинен відображати постійну «перманентну» протягом певного часу роботу, а не одиничне зусилля впоратися з нещастями сьогоднішнього дня.
5. План повинен бути виконаємо практично.
6. Дії, передбачені планом, не повинні заподіювати шкода людині.
7. Допомога одному класу або групі не повинна наражати на небезпеку благополуччя інших.
Діячі Армії Порятунку розуміють під соціальною роботою унікальне сполучення певних знань, умінь, з одного боку, і внутрішніх цінностей соціального працівника, реалізованих у процесі діяльності, з іншої. При цьому ціннісні орієнтації розглядаються як підстава, на якому знання й уміння інтегруються в практику.
Будь-яка благодійна організація не може обійтися без професійних соціальних працівників. Тільки вони можуть професійно виявити проблему вжити заходів, які допоможуть людині з нею впоратися. Адже робота такої великої організації, який є Армія Порятунку, не ґрунтується тільки на одній любові до Бога або добром відношенні до людини, ця організація робить велику справу й для надання допомоги людині вона, часом готова зробити, що завгодно. Але для того щоб не нашкодити тому, кому хочеш допомогти, Армія Порятунку й вдається до допомоги професіоналів. Саме тому соціальна робота для цієї організації грає таку більшу роль.
Література
1. Козлов А.А. Соціальна робота за рубежем: стан, тенденції, перспективи. — К.: Флінта, 1998.
2. Соціальний захист родини й дітей: закордонний досвід. — К.: Інститут соціальної роботи, 2002.
3. Социальная работа за рубежом: материалы для практических занятий. – Ростов-на-Дону,1999.
4. Чорбинський С.А. Соціальна робота й соціальні програми в США. — К.: Центр загальнолюдських цінностей, 2004.