Державний лад України в роки Другої світової війни
Українська самостійна держава
Аналіз державного ладу в розглядуваний період включає в себе характеристику Української самостійної держави, яку було проголошено у червні 1941 року у Львові, характеристику німецького і румунського окупаційних режимів і зміни в органах державної влади і управління СРСР і УРСР.
Ще до початку війни Німеччини з СРСР один із лідерів ОУН — Степан Бандера — став автором ідеї здобуття незалежності України шляхом використання для цього умов війни. Історичний досвід показав, що без власних збройних сил годі було говорити про незалежність. Спираючись на підтримку ідеолога нацистської партії Розенберга, Бандері вдалося отримати згоду гітлерівського командування про створення у складі німецьких військ українського збройного з’єднання "Легіон українських націоналістів", який мав два підрозділи — "Нахтігаль" і "Роланд". Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але Бандера вбачав у них основу майбутньої української армії.
Гітлерівське командування не мало єдиної думки про майбутнє України. Частина нацистських керівників (Розенберг, Канаріс) передбачала створення самостійної Української держави під протекторатом Німеччини з метою використання українців в боротьбі з більшовиками. Друга частина (Борман, Гебельс), яку підтримував і Гітлер, відносила слов’ян до другого сорту і стояла за знищення українців і заселення українських земель німецькими колоністами.
30 червня 1941 року в щойно захопленому Львові без узгодження з німцями ОУН-Б проголосила відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд — Українське державне правління, який очолив Ярослав Стецько. Вищим органом держави стала Українська Національна Рада, на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Левицьким. Цю державу благословив авторитетний митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Бандера і його прибічники розраховували на те, що німецьке командування скоріше визнає Українську державу, ніж піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Але німецьке командування прореагувало на цей факт вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і поставили умову негайно скасувати рішення про утворення Української держави. Після відмови зробити це, С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 їхніх прибічників (членів ОУН-Б) було заарештовано і кинуто до концтабору "Заксенгаузен".
У жовтні 1941 року члени ОУН-М намагались відновити діяльність Української Національної Ради у Києві. Але гітлерівці жорстоко розправилися з ініціаторами і цієї акції. 40 членів ОУН-М було розстріляно.
Ця відчайдушна спроба відродження української державності знову показала пагубність орієнтації на підтримку визвольної боротьби зовнішніми силами.
Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, перейшли до партизанської боротьби з гітлерівцями. Вже наприкінці 1942 року численні партизанські загони, якими керували оунівці, об’єдналися в Українську Повстанську Армію (УПА). Її командиром став офіцер реформованого "Нахтігалю" Роман Шухевич. Він зумів створити професійну партизанську армію, яка фактично контролювала майже всю територію Західної України. В 1943—1944 роках під контролем УПА на Волині була проголошена Колківська Республіка, де функціонувала українська цивільна та військова влада. Німці боялися потикати в цей район навіть носа.
Програма боротьби УПА спрямовувалась як проти фашистів, так і проти більшовицького режиму. Коли розпочався наступ Червоної Армії на захід, УПА вступає в сутички з радянськими військами.
У серпні 1944 року за ініціативою ОУН-Б під Самбором таємно зібралися делегати різних політичних партій (за винятком ОУН-Б) і представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду, головним завданням якої була боротьба за самостійну Україну.
В тилу Червоної Армії розгорнулася справжня партизанська війна. У селах поряд з Радами нелегально діяли національно-державні структури ОУН (кущові, районні, окружні, крайові проводи), які опирались на УПА. За офіційними даними оунівці вчинили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, знищили біля 30 тис. партійних і радянських робітників, а також військовослужбовців. Це, в свою чергу, призвело до масових репресій НКВС проти західноукраїнського населення. Знову ж таки, за офіційними даними, до Сибіру було депортовано 213 тис. чоловік. Траплялося, що цілі села за підтримку оунівців відправляли в концтабори.
Окупаційні режими Німеччини і Румунії
Ще у XVIII столітті король Прусії Фрідріх II у своїй книзі "Історія мого часу" писав, що Україна як найбагатіша частина Російської імперії мусить стати предметом особливого інтересу для німців. З приходом до влади нацистської партії цей інтерес почав втілюватися у життя. Згідно з расовою доктриною усі слов’яни були віднесені до людей другого сорту і їх роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. В планах гітлерівців Україна була першочерговим об’єктом німецької колонізації.
Після окупації України її територія була розбита на декілька адміністративних одиниць. Найбільша з них називалася "Рейхскомісаріат Україна" і охоплювала Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запоріжжя. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь — Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв, які в свою чергу поділялися на округи і райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох. Столицею рейхскомісаріату було м. Рівне. Для охорони громадського порядку була створена поліція, яка складалася з місцевого населення.
В липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19 липня Антонеску видав "Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії". Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі.
Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до Генерального губернаторства Польщі. Частина Південно-Східної України, в тому числі й Одеса, були також передані Румунії. Ця територія називалася Трансністрія.
Північно-східні прифронтові території України (Чернігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавалися в управління військовій адміністрації. Тут були створені оперативні тилові райони, на чолі яких стояли коменданти. На селі німці відновили посаду старости.
Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялася на три адміністративні зони. Перша, евакуаційна зона, відносилася до фронтового району. Населення цієї зони підлягало примусовій евакуації. В другій зоні населення міст і сіл могло вільно пересуватися тільки вдень. У третій зоні існував спеціальний окупаційний режим з комендантською годиною. На всій окупованій території була введена сурова система реєстрації населення. Вводилася обов’язкова примусова праця. За незначні порушення трудової дисципліни могли відправити в концтабір.
Жорстокість політики нацистів в Україні не знала меж. За роки окупації тут було знищено близько 6 млн. цивільного населення та військовополонених, депортовано на примусові роботи до Німеччини 2,5 млн. чоловік. Фактично була знищена економіка України.
Порівняно з німецькою румунська окупація була ліберальнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви українського націоналізму.
Возз’єднання з УРСР Закарпатської України
28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за вихід Закарпатської України з Чехословацької Республіки і приєднання її до УРСР. На місцях створювалися народні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. 26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся І з’їзд народних комітетів Закарпатської України. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2) возз’єднання Закарпатської України з Україною; 3) наділення селян, робітників і службовців землею та лісом; 4) вибори Народної Ради Закарпатської України.
З’їзд прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з таких питань: внутрішніх справ і державної безпеки; комунального господарства; фінансів; землеробства; промисловості та торгівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здоров’я; соціальної опіки.
У лютому 1945 року декретом № 40 створено при Народній Раді Планово-економічне бюро, а декретом № 41 — Рахунковий відділ Народної Ради Закарпатської України. Головою Народної Ради обрали І. Туряницю, заступниками голови — П. Сову і П. Лінтура.
Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні — делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюш, Хуст вважались окремими адміністративними одиницями, і Народні комітети цих міст були підзвітними у діяльності безпосередньо Народній Раді Закарпатської України. Народна Рада і народні комітети обиралися на термін до остаточного розв’язання питання про возз’єднання Закарпаття з Україною. Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас органами місцевого управління.
Компетенції народних комітетів підлягали всі питання господарського, політичного і культурного будівництва, питання щодо загального добробуту населення. Вони розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання, здійснювали керівництво і контроль за діяльністю підприємств та підпорядкованих їм органів управління, забезпечували реалізацію актів Народної Ради, охорону державного ладу і прав громадян. Виконавчим органом місцевого народного комітету була його президія. Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав громадян народні комітети створили народну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України.
Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити возз’єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосувати тюремне ув’язнення до 20 років або розстріл.
На підставі декрету № 33, виданого 12 січня 1945 року, у всіх адміністративних округах і містах Закарпаття були створені народні суди — основна ланка судової системи краю. Вони обиралися відповідними народними комітетами і затверджувалися Народною Радою строком на три роки. Як цивільні, так і кримінальні справи розглядалися колегіальне з участю народних засідателів. Вищу судову інстанцію — Вищий народний суд — обирала Народна Рада. Порядок діяльності народних суддів регулювався Тимчасовою інструкцією у цивільних справах і Тимчасовою інструкцією у кримінальних справах. Обидві інструкції були затверджені Народною Радою 22 січня 1945 року. Одночасно з організацією нових судів, за декретом Народної Ради № 34, в усіх адміністративних округах і містах Ужгороді та Мукачевому для нагляду за дотриманням законності створювались органи прокуратури на чолі з головним прокурором Закарпатської України. Усіх прокурорів призначала Народна Рада. Арешт громадян дозволявся тільки за санкцією прокурора, чим гарантувалося право недоторканості особи.
Для проведення попереднього слідства у важливих і складних кримінальних справах при прокуратурах створювалися слідчі органи. При Головній прокуратурі Закарпатської України працювали старший слідчий і слідчий у важливих справах, а при окружних і міських прокуратурах — слідчі. Вони призначалися головним прокурором. Органи прокуратури будувалися за принципом суворої централізації, були підзвітні тільки Народній Раді й не мали права втручатись у роботу народних комітетів. Декретом № 35 для подання населенню допомоги в судах і з усіх інших правових питань була організована народна адвокатура (інститут адвокатури на західноукраїнських землях, створений вперше австрійським урядом 1781 року). Трохи пізніше були організовані в усіх окружних центрах краю державні нотаріальні контори, а 23 лютого 1945 року Народна Рада затвердила Положення про державний нотаріат Закарпатської України.
Після визволення Чехословаччини від німецьких військ її новий уряд виразив повну готовність підтримати прагнення закарпатських українців до возз’єднання з Україною.
29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, ратифікований згодом Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР. Здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз’єднання в єдиній державі всіх українських земель.
На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 року в складі України була створена Закарпатська область з поділом на 13 округів (округи Закарпатської області були перетворені 1954 року в райони), а 24 січня 1946 року Указом Президії Верховної Ради України на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства України. Відтак, у лютому 1946 року відбулися перші вибори до Верховної Ради СРСР, через рік — до Верховної Ради України, а у грудні 1947 року — до місцевих Рад, і вся державна влада перейшла до них. Народна Рада Закарпатської України припинила діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній раді та її виконавчому комітетові.
Зміни в державному ладі УРСР
Умови війни диктували необхідність перебудови всього державного механізму на воєнний лад.
22 червня 1941 року на переважній більшості території СРСР і на всій території УРСР було запроваджено воєнний стан, а в окремих місцевостях — стан облоги. Це був особливий правовий режим, що характеризувався розширенням повноважень військової влади, застосуванням надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки, обороноздатності. Спільною постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б) від 30 червня 1941 року з метою мобілізації всіх сил держави був створений Державний Комітет Оборони (ДКО). Це був орган з надзвичайними повноваженнями, який зосередив в своїх руках всю повноту воєнної, політичної і господарської влади. Рішення ДКО були обов’язковими для всіх фізичних і юридичних осіб. Очолював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) і головою РНК СРСР.
Органами ДКО на місцях були міські комітети оборони і уповноважені (в союзних і автономних республіках). Міські комітети оборони створювались в деяких обласних центрах і великих містах. До їх складу входили представники радянських, партійних органів, керівники органів НКВС і військового командування. Органи ДКО діяли паралельно, одночасно і через конституційні органи влади і управління.
Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність проведення евакуації промислових підприємств у східні райони СРСР. З цією метою була створена Рада в справах евакуації при ДКО. В УРСР цю роботу проводили уповноваженні Ради та евакуаційні пункти.
На початку війни Президія Верховної Ради СРСР утворила ряд нових наркоматів: у вересні 1941 року — наркомат танкової промисловості, в листопаді 1941 року — наркомат мінометного озброєння. Було проведено перебудову структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв’язку. Для проведення мобілізації працездатного населення в червні 1941 року при РНК СРСР створюється Комітет з обліку і розподілу робочої сили, а при обласних виконкомах — бюро з обліку і розподілу робочої сили. В 1942 році при РНК СРСР створюється Головне управління з постачання вугіллям, а в 1943 — році Головне управління з постачання нафтою, лісом, штучним паливом і газом. Треба підкреслити, що введення надзвичайних органів не скасувало діяльності конституційних органів влади і управління, але завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін у ці органи, перебудову їх діяльності. Була ліквідована сесійна робота Рад всіх рівнів. Фактично, працювали тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Раднаркоми СРСР і УРСР працювали в межах повноважень, наданих їм ДКО, який розробляв найбільш важливі рішення, а Раднаркоми забезпечували їх виконання. Отже, вся діяльність державного апарату була спрямована на забезпечення потреб функції оборони.
У зв’язку з окупацією гітлерівцями України центральні органи влади УРСР вимушені були евакуюватися спочатку в Саратов, а згодом — в Уфу і Москву. В лютому 1943 року, коли почалося звільнення українських земель, уряд УРСР переїхав до Харкова, а потім — до Києва. Вищі органи влади і управління відразу ж очолили роботу по відбудові народного господарства.
З визволенням українських земель від фашистських окупантів почалося відновлення органів радянської влади в Україні.
Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради УРСР. На 1 травня 1945 року з 390 депутатів Верховної Ради УРСР було тільки 289. Вже 1 березня 1944 року Верховна Рада УРСР відновила свою роботу. Вона схвалила діяльність уряду, затвердила державний бюджет, утворення союзно-республіканських наркоматів оборони та закордонних справ УРСР і внесла відповідні зміни до Конституції УРСР. До кінця війни в повному складі відновила роботу Президія Верховної Ради УРСР.
Величезне навантаження з відбудови народного господарства лягало на уряд республіки. РНК УРСР прийняв цілий ряд заходів, спрямованих на відродження енергетичного господарства, залізничного транспорту, зв’язку, сільського господарства.
В надзвичайно важких умовах відбувалося відновлення роботи місцевих органів державної влади. 1 квітня 1944 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про керівні органи місцевих Рад депутатів трудящих", в якій викладався порядок відновлення діяльності Рад і їх виконкомів. На 1 червня 1945 року відновили свою роботу всі місцеві Ради УРСР.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: "Академія", 1999. (Гаудеамус)
2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина,— К., 1996. — Ч. 2.
3. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / Під загал. ред. В.А. Смолія.— К., 1996. — Т. 2.
4. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000.