МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Курсоваробота з цивільного права України
затемою:
Договірпозики
(проблемиправової реалізації)
Київ 2007
Зміст
Вступ
I. Загальнахарактеристика договору позики.
1.1. Поняттядоговору позики
1.2. Правовепоходження договору позики
II. Зміст договору позики:
. Укладання договору позики,його суттєві умови;
2.2. Обов’язкисторін за договором позики;
2.3. Відповідальністьсторін за договором позики
III. Проблеми правової реалізації договорупозики:
. Особливості та проблемипрактичного використання договору позики в Україні;
. Значення договору позики вцивільному праві України
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
В час активногостановлення правової держави та пошуку механізмів належного забезпечення прав ісвобод як громадян і юридичних осіб, так і держави великої актуальності набуваєпроблеми удосконалення регулювання цивільно-правових відносин. З прийняттям у2003 році Цивільного кодексу України, законодавець ґрунтовно підійшов до розв’язаннявищезгаданої проблеми. В сучасних умовах особливо зросла роль договору якосновної форми, в якій реалізуються товарно-грошові відносини в суспільстві, з’явилисянові види договірних відносин та отримали подальший розвиток ті, які перебувалище в зародку (лізинг, факторинг, концесія тощо).
Звернемося доодного з приватноправових інститутів. Договір позики посідає самостійне місце всистемі цивільно-правових договорів. Це зумовлено його правовою природою, йогопризначенням та притаманними лише йому ознаками. Даний договір є загальноюбазовою моделлю, на основі якої будується регулювання всіх кредитних відносин вцивільному праві.
Договір позикиотримав широке розповсюдження як в практичній діяльності підприємств так ісеред фізичних осіб. Він став одним із способів задоволення інтересів і потребсуб’єктів цивільного права. Проте не дивлячись на те, що договір позики видаєтьсядосить простим, у сторін дуже часто виникають питання щодо взаємних прав таобов’язків, порядку оформлення договору позики, нарахування процентів тощо.
Відповісти наподібні питання можливо лише детально розглянувши особливості правовогорегулювання договору позики. Останнє і є метою даної курсової роботи. Такожбуде звернена увага на основні проблемні моменти правової реалізації позики.
Робота базуєтьсяна аналізі законодавства з приводу договірного права, а саме позикових відносині наукової літератури в цій галузі.
I. Загальна характеристика договору позики.
1.1. Загальна характеристикадоговору позики.
Позика – цетипова договірно-правова форма кредиту для усіх форм кредитування. Водночаспозика є самостійним договором, опосередковує кредитні відносини та зумовлюємісце позики в системі цивільно-правових інститутів.
Договір позикиврегульований в главі 71 „Позика. Кредит. Банківський вклад” Цивільного кодексуУкраїни (далі ЦК України)[1]. Не випадково ця глава об’єднуєдекілька відносно самостійних видів договорів. Договір позики як і кредитнийдоговір (та і договір банківського вкладу), оформлює єдині по своїй економічнійприроді відносини. Відмінності між ними головним чином полягають в тому, щокредитором по кредитному договору виступають банки та інші фінансові установи,а в якості наймодавця по договору позики можуть виступати будь-які фізичні таюридичні особи.
Законодавчоговизначення договору позики звучить так: „За договором позики одна сторона(позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошовікошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язуєтьсяповернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку жкількість речей того ж роду та такої ж якості” ч.1 ст.1046 ЦК України.
Позиковівідносини зумовлені характером обов’язку боржника у грошовому зобов’язанні, щоіснує між позикодавцем і позичальником. І договір позики є основною підставоювиникнення позикових відносин.
Підкреслюється,що вексельні зобов’язання, емісія облігацій та державна (комунальна) позика,інші боргові зобов’язання є позиковими лише в певній мірі. На них поширюєтьсязагальні правила позики з урахуванням особливостей таких відносин.
Суб’єктами позикиє будь–які фізичні та юридичні особи. Боржника за договором позики називаютьпозичальником, а кредитора – позикодавцем.
Договір позика єреальним, одностороннім, відплатним або безоплатним договором. Це значить, щовін набуває чинності тільки після передачі майна, всі обов’язки покладені лишена позичальника і в визначених законом випадках договір позики може бути якоплатним так і безоплатним.
Предметомдоговору позики є речі, визначені родовими ознаками та грошові кошти.Законодавець за певних випадків передбачає як просту письмову так і усну формудля цього виду договорів.
Отже, договірпозики – це один з видів зобов’язань, спрямованих на передачу майна.
1.2. Правове походженнядоговору позики.
Римське приватнеправо на сьогодні є одним із найвищих досягнень в історії правової науки світу.Воно стало базисом та основою права країн романо–германської правової сім’ї.Оскільки Україна також відноситься до цієї сім’ї, тому доцільно буде з’ясовуванняправове походження договору позики звернувшись до римського приватного права.
Поняття зобов’язальногоправа вимагає звернення до Інституцій Юстиніана, його легальне визначення зобов’язаннязвучить так: „Зобов’язання – це правові тенета, в силу яких ми зв’язанінеобхідністю що–небудь вчинити, згідно права, яке діє в нашому суспільстві”[2].Звідси можна зробити висновок, що зобов’язання – це таке юридичне відношенняміж двома сторонами, в силу якого одна з них – кредитор – має право вимагативід іншої – виконання чого–небудь на свою користь.
Згідно римськогоприватного права зобов’язання могли виникати з різних джерел: із закону, ізправопорушення та з договору. Зобов’язання з договору, згідно класифікації Гая,поділяються на речові, вербальні, літеральні та консенсуальні зобов’язання.
Римське правоможна умовно поділити на два історичні періоди: старе римське право і пізнєримське право. Чітку межу між ними провести фактично неможливо, оскількиправова наука весь час розвивалася, змінювалася та вдосконалювалася.
Старому римськомуправу був притаманний строгий формалізм, фактично не було різниці міжкримінальним та цивільним правопорушення. Тому наслідком невиконання договорумогла стати помста, звернення направлялося не на майно боржника, а на йогоособу. За деяких умов кредитор мав право на вбивство боржника. Середінститутів забезпечення виконання зобов’язань старе римське право знало клятвута заручництво.
Вже в той часпростежується потреба в використанні договору позики, кредиту. Позиковівідносини, одні з найдавніших у римському праві (після міни). Старе римськеправо ще задовго до законів XII таблиць створило такий договір позики як nexum[3]. Цей договір заключався в присутностіп’яти свідків та особи з вагами. В древню епоху ці формальності мали реальнезначення: коли в якості грошей був метал у зливках, треба було реально зважитидомовлену кількість цього металу. А з введенням монет дана процедура вже сталабільш традицією, ніж необхідністю: кредитор брав маленьку монету і, вдарившинею по вагам, передавав її боржнику замість справжніх грошей, які вручали чираніше чи пізніше. При цьому кредитор вимовляв певну формулу, яка надаваладоговору саме характер позики.
Потім боржник ввизначений термін повинен був повернути борг. Якщо боржник не платив, тонаступали ті наслідки, які були обумовлені в договорі. Не існувало можливостіпопереднього позову кредитора, nexum наділявся суворою силою виконання. Тому наслідком невиконання даногозобов’язання була особиста відповідальність боржника (боргова кабала, потраплянняв рабство до кредитора тощо).
Для більш точноговизначення умов договору позики формою nexum допускалося визначення строкувиконання зобов’язання, встановлення процентів та інше.
Трохи пізніше nexum був більш врегульований законами XII таблиць, зокрема було обмеженомаксимальний розмір процентів за договором позики, щоб захистити боржників відпотрапляння в боргову кабалу. Також був прийнятий закон lex Poetelia, 326 р[4].(він став наслідком масових заворушень). Крім усього іншого цей законпозбавив nexum його сили: тепер кредиторповинен був попередньо доказати свою вимогу в суді і отримати судове рішення.Значення nexum було підірвано, і така формадоговору позики переставала вживатися і потроху забувалася.
Система пізньогоримського права винайшла нові та більш гнучкі форми, які були в змозі надатиюридичне вираження відносинам, що виникли. Тому що виникаючі економічні умови,створювали такі відносини, які неможливо були втиснути в рамки давніх mancipatio и nexum. Зникає обтяжливий формалізм управовідношеннях, виникає формулярний процес.
З’являється особливийінститут mutuum або позика, який став результатом комерційноїдіяльності в III ст… до н.е. Римське право визначаєпозику як безформальний реальний речовий контракт. Юридична сила mutuum полягала в тому, що однасторона (кредитор) дає іншій стороні (боржнику) визначену кількість грошей чиінших родових речей (масло, пшениця) у власність з тим, щоб у визначений термін(або на вимогу) кредитору було повернуто таку ж саму кількість таких самихречей. Отже, на відміну від nexum, в mutuum було вже визначено об’єктзобов’язання.
Зобов’язання mutuum залишається одностороннім зобов’язанням:яких–небудь зустрічних вимог боржник пред’являти не міг. А кредитор мав правозаявляти цивільний позов з вимогою повернути позичене, але без усякихдодаткових претензій: збитків, процентів. Пізніше було встановлено, щопогодження з приводу процентів, має встановлюватися в окремому договорі.
За можливузагибель речі, яка відбулася вже після її передачі, відповідав боржник.
Протягом наступнихстоліть були урегульовані норми та максимальні розміри процентів. Цим державанамагалася знищити лихварство та присікти можливі хитрощі, з допомогою якихримляни намагалися обійти законодавчо встановлений розмір процентної ставки. Вдовершенні цього Юстиніан заборонив нарахування процентів на проценти (так званийанатоцизм[5]).
Слід згадати іпро „морську позику” як підвид договору позики. Для морської позики булихарактерними надзвичайно великі проценти за позичений капітал. Іноді вонидоходили до 1000 %[6]. Це було пов’язано збагатьма ризиками, які переслідували власника корабля в морі і необхідністюзахистити інтереси кредитора.
Розглянувши,виникнення и розвиток позикових відносин в римському приватному праві,видається, що дійсно українське цивільне право, зокрема в питанні регулюваннядоговору позики багато чого запозичило з античних часів. Розробки римськихцивілістів стали надбанням світової скарбниці юридичної думки, і справили свійвплив в тому числі і на цивільне право України.
Використавшидосвід античного права, український законодавець спромігся на якісне таґрунтовне регулювання договору позики.
II. Зміст договору позики.
2.1. Укладаннядоговору позики, його суттєві умови.
Договір – цевзаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, визначаютьсяправа та обов’язки сторін. Сукупність вищезгаданих, погоджених сторонами умов істановить зміст договору.
Умови договоруможуть буди умовно поділені на такі групи: істотні, звичайні та випадкові.Важко переоцінити практичне значення даної класифікації. Істотними умовами єті, без яких договір не може вважатися укладеним взагалі. Зазвичай такі умовивстановлює закон, проте якщо сторони погодять і встановлять в договорі певніінші умови, то вони автоматично стануть істотними. Звичайні умови, це ті, якітрадиційно включаються в договір, вони можуть бути відсутні безпосередньо вдоговорі, але вважається, що вони обов’язково підлягають виконанню. Випадковіж умови як правило не передбачаються для певного виду договору, проте запогодженням сторін можуть бути встановлені.
Зрозуміло, що дляукладення договору ключове значення мають істотні умови. За загальною нормоюцивільного права, договір вважається укладеним в належній формі тільки якщосторони домовилися з приводу всіх суттєвих умов договору (ч.1 ст. 638).
Закон визначає,що за договором позики істотною є умова щодо предмету договору. Важливо, щоЦивільний кодекс не відносить строк виконання договору позики та ціну доістотних умов договору.
При укладаннідоговору позики сторони керуються загальними положеннями закону про порядокукладення договору. Тобто договір укладається шляхом пропозиції (оферти) однієїсторони укласти договір і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Обов’язковимє додержання вимог, які висуває законодавець до оферти і акцепту.
Пропозиціяукласти договір повинна містити всі істотні умови договору та виражати намірособи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Реклама,або якась інша пропозиція, не є офертою. Це значить, що пропозиція укластидоговір має бути адресована конкретній фізичній чи юридичній особі. А рекламавиступає лише як запрошення робити пропозиції укласти договір (ст… 641 ЦК України).
Прийняттяпропозиції (акцепт) повинен бути повним та безумовним. Сторона має погодитися зусіма запропонованими умовами договору і чітко виразити свою волю укластидоговір. Якщо акцептант згоден укласти договір на інших умовах, це будевважатися відмовою від одержаної пропозиції та водночас новою офертою особі,яка зробила пропозицію.
Важливим зпрактичної точки зору є питання моменту укладення договору позики. Оскільки, якзазначалося вище, договір позики є реальним, то права та обов’язки сторін неможуть виникнути до передачі речі (грошей). Іншими словами, договір позикивважається укладеним в момент здійснення дії по передачі предмета договору наоснові попередньої домовленості. Ця особливість реальних договорів зазначена вч.2 ст. 640 ЦК України: „Якщо відповідно до акта цивільного законодавства дляукладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії,договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певноїдії”.
Чітка фіксаціїмоменту, з якого договір вважається укладеним дуже важлива, оскільки, наприклад,питання щодо визнання договору недійсним вирішується, як правило, в залежностівід того, чи відповідав він вимогам закону на момент укладення чи ні (ст.215 ЦКУкраїни). Проте навіть не це найголовніше, договір вступає в силу, а тому стає обов’язковимдля сторін саме з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК України).
Якщо, наприклад,сторони створять та підпишуть договір, де буде зазначено, що позикодавецьпередає у власність позичальника певні грошові кошти у визначеному розмірі, тотакий документ ніяким чином не зобов’язує позикодавця до фактичної передачігрошей. Відмова позикодавця не буде порушенням закону, оскільки договір не бувналежно укладений. Підписаний сторонами документ з назвою „Договір позики” дофактичної передачі предмета позики в силу не вступає, а отже, посилатися наподібний договір немає сенсу.
Іноді оформлення(підписання) договору позики відбувається після фактичної передачі предметапозики. Факт існування договору свідчить про передачу позики, яка відбуласяраніше. В договорі це може відображатися таким чином: „Сторони підтверджують,що на момент оформлення даного договору позикодавець передав позичальнику, апозичальник отримав від позикодавця гроші в розмірі 1000 грн.”[7].
При укладенні якдоговору позики, так і будь якого іншого договору сторони мають звернути увагуна форму, яка передбачена законодавцем для того чи іншого договору.
Договір позикиукладається як в усній так і в письмовій формі. В Цивільному кодексі Українизазначено, що договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума неменш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованогомінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, –незалежно від суми (ч.1 ст. 1047). Розмір неоподаткованого мінімуму доходівгромадян може встановлюватися законами чи постановами Верховної Ради України,указами Президента України, актами Кабінету міністрів України.
Отже, з положеннязакону видно, що проста письмова форма обов’язкова для договору позики тільки увипадках, коли позикодавець – юридична особа, а також в усіх випадках, якщосума договору позики перевищує встановлений законом розмір.
Проте тепер слідзвернути увагу на ч. 1 ст. 208 ЦК України. В ній зазначено, що в письмовійформі слід укладати правочини між фізичними та юридичними особами, крімправочинів передбачених частиною першою статті 206 Цивільного кодексу України. Авідповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України: „Усно можуть вчинятися правочини, якіповністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів,які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а такожправочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.”.З викладених положень можна зробити висновок, що у письмовій формі необхідноукладати будь–які договори позики за участю юридичної особи, незалежно на якійстороні вона виступає (є позикодавцем чи позичальником), адже договір позики неможе бути повністю виконаний сторонами у момент його виконання, томупідпадатиме під статтю 208 ЦК України.
Законом невимагається нотаріальне посвідчення договору позики, проте за домовленістюсторін чи на вимогу однієї з сторін, договір може бути нотаріально посвідчений,але в цьому разі необхідно виплатити державне мито у розмірі, визначеному законом[8].З практичної точки зору, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідченнядоговору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такийдоговір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (ч. 4 ст. 639 ЦК України).
Недотриманняпростої письмової форми договору позики не призводить до визнання правочинунедійсним (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Інша справа, що недотримання письмовоїформи договору призводить до звуження кола можливих доказів, які можутьпропонувати сторони. Рішення суду в даному випадку не може ґрунтуватися напоказаннях свідків. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину абооспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо–,відеозапису та іншими доказами.
Проте євиключення щодо застосування показання свідків в разі оспорювання договору. Рішеннясуду може ґрунтуватися на показаннях свідків, коли договір був укладений підвпливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника зпозикодавцем або під впливом тяжких обставин (ч. 2 ст. 1051 ЦК України).
Цивільний кодексвизначає, що на підтвердження договору позики може бути надана розпискапозичальника чи інший документ (акт передання і прийняття, рахунок фактура натовари тощо), який засвідчує передачу йому позикодавцем визначеної грошовоїсуми чи визначену кількість речей. Розписка не є письмовою формою договорупозики і не замінює її.
Вищезгаданідокументі (боргові документи) мають підтверджувати такі обставини:
1. Фактотримання боржником речей або грошей, їх кількість, якість, рід;
2. Точновизначений строк повернення грошей або речей; а у разі його відсутності –момент пред’явлення вимоги.
Борговий документмає бути укладений з додержанням необхідних реквізитів. Реквізити борговихдокументів поділяються відповідно до свого значення на обов’язкові тафакультативні. До обов’язкових реквізитів відносять підпис боржника, а дофакультативних – дату, місце видачі, вказівку про свідків тощо[9].З викладеного вище зрозуміло, що лише належно оформлена розписка чи іншийборговий документ може слугувати підтвердженням договору позики.
З’ясувавши процесукладання, форму та момент виникнення договірних зобов’язань, звернемося дотакої суттєвої умови договору позики як предмет.
Предметомдоговору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовимиознаками. З грошовими коштами все зрозуміло, ними можуть виступати як готівкатак і безготівкові кошти. Проте існує певна особливість щодо підприємств, якщовони видаватимуть позику готівкою. А саме, визначено, що гранична сумаготівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством(підприємцем) протягом одного дня за одним або кількома платіжнимидокументами встановлюється відповідною постановою Правління Національного банкуУкраїни. Платежі понад зазначену граничну суму проводяться виключно в безготівковійформі[10].
Теперперейдемо до речей. З законодавчого визначення договору позики, наведеноговище, зрозуміло, що предметом даного договору не можуть бути індивідуальновизначені речі, послуги чи права. Предметом договору позики можуть бути лишеродові речі. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властивіусім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має родовіознаки, є замінною (ч. 2 ст. 184 ЦК України). Речі, обмежені в обороті, можутьвиступати в якості предмета договору позики, якщо сторони договору належать докола учасників обороту, що мають дозвіл на здійснення правочинів з такимиречами.
Важливою рисоюдоговору позики є те, що за цим договором речі, грошові кошти передаються увласність позичальнику. І якщо, наприклад, підприємство позичає іншомупідприємству певну грошову суму, то вона повинна бути списана з балансупозикодавця і має стати часткою активів позичальника.
Звернемо увагу натаку важливу особливість договору позики як новацію. Згідно ст… 1053 ЦК Українизакріплено можливість новації боргу у позикове зобов’язання. Це значить, що задомовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі–продажу, найму майнаабо з іншої підстави, може бути замінено позиковим зобов’язанням. Звернувшисьдо Цивільного кодексу України, можна віднайти загальне визначення новації – цеспосіб припинення зобов’язання за домовленістю сторін про заміну первісногозобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами, при цьому має бутидотримані вимоги ст. 604 ЦК України (зокрема, неможливо замінити на договірпозики зобов’язання про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншимушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та деякі інші,встановлені законом). Загалом створення позикового зобов’язання шляхом новаціїіншого боргу є більш ефективним способом виконання первісного зобов’язання.Наприклад, при купівлі–продажу товару покупець не повністю сплатив ціну і бажаєотримати відстрочення платежу. Різниця між сумою належною до сплати і вжесплаченими коштами і буде предметом договору позики. Новація має здійснюватисяу формі, встановленій для договору позики.
Отже, булорозглянуто особливості укладання, форми та предмету договору позики, це даєзмогу приступити до з’ясування дуже важливих елементів змісту даного правовідношення– основних прав та обов’язків сторін за договором позики.
2.2. Обов’язкисторін за договором позики.
Перед з’ясуваннямконкретних обов’язків та прав сторін за договором позики, розглянемо, хто можевиступати позикодавцем і позичальником. Отже, сторони в договорі позики:
1. дієздатнігромадяни;
2. юридичніособи;
3. держава;
4. іншіпублічні утворення.
Обмеженнявідносно можливості бути позикодавцем встановлено для установ, які не маютьправа розпоряджатися закріпленим за ними майном.
Наданнягрошових коштів у позику юридичними особами є фінансовою послугоювідповідно до ст..4 Закону України «Про фінансові послуги та державнерегулювання ринків фінансових послуг» від 12 червня 2001 р[11].А юридична особа, яка надає фінансові послуги має набути статусу фінансовоїустанови. Згідно закону: „Фінансова установа – юридична особа, яка відповіднодо закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом”[12].
Дофінансових установ згідно закону належать – банки, кредитні спілки, ломбарди, лізинговікомпанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувальногопенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичніособи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Якщоз фінансовими установами все більш–менш зрозуміло, то ситуація, колипозикодавцем виступає нерезидент заслуговує особливої уваги. Звернемося доУказу Президента „Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів,позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій запорушення валютного законодавства”: „Договори, які передбачають виконаннярезидентами боргових зобов’язаньпереднерезидентамиза запозиченими у нихкредитами, позиками в іноземній валюті, підлягають реєстрації Національнимбанком України”[13].
Щоб проаналізувати вищезгадане положення треба з’ясувати поняття резидента і нерезидента. Резиденти це – юридичні особи та суб’єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території. Нерезиденти це – юридичні особи та суб’єкти господарської діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави[14].
Договірпозики в якому позикодавцем є нерезидент підлягає обов’язковій реєстрації вНаціональному банку України (далі – НБУ), більш того вищезгаданим УказомПрезидента встановлена відповідальність у разі одержання резидентами кредитів,позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів. В цьомувипадку до резидентів застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів(розмір штрафу встановлюється законом).
Реєстраціядоговорів по отриманим від нерезидентів кредитам і позикам здійснюється НБУшляхом видачі резиденту реєстраційного свідоцтва. Резидентам–позичальникам, якіне є банками, видають реєстраційні свідоцтва територіальні управлінняНаціонального банку. При цьому позичальник повинен зареєструвати договір дофактичного отримання кредиту чи позики[15].Резиденти–позичальникимають передбачати в договорі, що він набирає чинності з моменту йогореєстрації, крім передбачених законом винятків.
Тепер,якщо звернутися до характеристики прав та обов’язків сторін за договоромпозики, слід зазначити, що всі договори прийнято класифікувати на односторонніта двосторонні. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язокперед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторонанаділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодопершої сторони. І саме таким є договір позики.
Позикодавецьне зв’язує себе ніякими обов’язками, а лише має права – право вимагатиповернення позики, сплати процентів тощо. Позичальник же створює для себе лишеобов’язки, які відповідають правам кредитора. Позикодавець завжди будекредитором, а позичальник – тільки боржником.
Самецим договір позики відрізняється від багатьох інших цивільно–правовихдоговорів. Оскільки, наприклад, за договором купівлі–продажу і покупець іпродавець наділені взаємними правами та обов’язками, кожна із сторін єодночасно і боржником і кредитором.
Відповідальністьза договором позики також носить односторонній характер.
Розглянемообов’язки позичальника за договором позики. Отже, позичальник зобов’язаний:
– повернути позикодавцеві позику (грошовікошти, речі, визначені родовими ознаками) у такій самій кількості, такогосамого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем у строкта в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст… 1049 ЦК України);
– сплатити винагороду (проценти за користуванняпозикою), якщо договір не є безоплатним.
Вдоговорі позики можуть передбачатися місце і час повернення позики, особа, якійнеобхідно повернути позику. На договір позики розповсюджуються положення ЦК Українипро місце виконання грошового зобов’язання, передбачені ст. 532 ЦК уКРАЇНИ,згідно з якою, якщо місце виконання грошового зобов’язання не встановлене вдоговорі, виконання проводиться за місцем проживання кредитора (позикодавця), аякщо позикодавцем виступає юридична особа, – то за її місцезнаходженням намомент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор (позикодавець) на моментвиконання зобов’язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістивпро це боржника (позичальника), зобов’язання виконується за новим місцемпроживання (місцезнаходженням) кредитора (позикодавця) з віднесенням накредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання.
Якщов договорі не встановлений строк повернення позики, то позичальник повиненповернути гроші або речі протягом 30 днів від дня пред’явлення вимогипозикодавцем (ст… 1049 ЦК України). Хоча сторони за погодженням можуть на свійрозсуд встановлювати в договорі інші умови повернення позики. Договір позики,особливо той, що укладений на тривалий строк, може передбачати виконаннядоговору частинами (в розстрочку). Безпроцентна позика може бути поверненадостроково.
Теперщодо сплати процентів за договором позики. Договір позики є оплатним, якщо йогобезоплатний характер прямо не встановлений Цивільним Кодексом України,законодавчими актами чи конкретним договором. Тому відсутність у договорі умовипро винагороду не означає, що договір є безоплатним. Тобто законодавчовстановлена презумпція оплатності договору позики. Винагорода дляпозикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається в позику. Якщож розмір процентів у договорі не визначений, він визначається на рівніоблікової ставки Національного банку України. Облікова ставка НБУ – це один ізмонетарних інструментів, за допомогою якого Нацбанк встановлює для суб’єктівгрошово–кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених і розміщенихкапіталів.
Якщов договорі прямо не зазначено строки виплати процентів, то вони повиннівиплачуватися щомісячно до дня повернення позики (ч.1 ст. 1048 ЦК України).Важливо, що проценти повинні нараховуватися до моменту саме фактичногоповернення позики, тобто і за час прострочення виплати боргу позичальником. Сторониможуть зазначити в договорі позики будь–який інший порядок виплати процентів.В тому числі і передбачити, що проценти будуть сплачені як одноразовий платіж.
Якщопроценти занадто високі, то договір позики може бути визнаний недійсним згідност… 233 ЦК України, як правочин, що вчинений на вкрай невигідних для сторониумовах. В цьому випадку кредитору (позикодавцю) доведеться відшкодувати позичальникузбитки і моральну шкоду, що завдані йому у зв’язку з вчиненням цього правочину.Занадто високі проценти можуть стати підставою і для визнання договору яктакого, що порушує один із основних принципів цивільного права, а саме –принцип справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК України);а також як такий, що виходить за межі здійснення цивільних прав (ч.3 ст. 13 ЦК України).Такі обмеження під загрозою визнання договору недійсним, є доцільними длянедопущення „кабальних” правочинів.
Законодавчозакріплені випадки, що відміняють презумпцію оплатності договору позики, тобтовипадки, коли договір позики є безоплатним. Отже, безпроцентними вважаютьсядоговір позики, укладений на суму, що не перевищує п’ятдесятикратного розмірунеоподаткованих мінімумів доходів громадян між фізичними особами, не у зв’язкуз здійсненням ними підприємницької діяльності, а також договір поз, предметомякого є речі, визначені родовими ознаками. Договір позики є укладеним у зв’язкуз підприємницькою діяльністю, якщо одна чи обидві сторони є підприємцями.
Булирозглянуті основні обов’язки позичальника. При належному їх виконанні зобов’язанняприпиняється, оскільки вважається здійсненим (ст… 599 ЦК України).
Порядз поверненням позики (виконанням зобов’язання) і сплатою процентів можутьвикористовуватися і інші передбачені договором чи законом способи припиненнязобов’язання. Наприклад, зобов’язання щодо повернення позики може припинятися врезультаті заліку зустрічних однорідних вимог, передачі відступного, прощенняборгу і т. д. А якщо це роботодавець надає позику своєму працівнику, то вдоговорі може бути зазначено, що позика повертається шляхом утримання її ззаробітної плати позичальника[16].
Напозичальника можуть бути покладені і інші обов’язки, але вони пов’язані зневиконанням чи неналежним виконанням зобов’язання (наприклад, прострочення поверненняпозики) і будуть розглянуті в наступному підпункті.
Інтересвикликає питання моменту повернення позики. І ч. 3 ст. 1049 ЦК Українизакріплює імперативну норму, щодо моменту повернення позики, згідно з якоюпозика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей,зарахування грошових коштів, що позичалися, на його банківський рахунок. Цеправило не може бути змінене за волею сторін.
Виконанняза безоплатним договором позики полягає у поверненні позичальником отриманої вборг суми.
Згідност… 545 ЦК України кредитор (в нашому випадку позикодавець) повиненпідтвердити прийняття виконання зобов’язання. Для цього він видає позичальникурозписку про отримання виконання чи повертає отриманий при укладенні договоруборговий документ (розписка позичальника тощо). Якщо ж позикодавець відмовитьсяповернути цей документ чи надати розписку, то позичальник має право затримативиконання зобов’язання. В результаті кредитор буде вважатися таким, щопрострочив.
Правапозикодавця відповідають обов’язкам боржника (позичальника), тобто кредитор маєправо вимагати повернути предмет позики і сплатити проценти. Позикодавець такожмає інші права, в результаті невиконання чи неналежного виконання позичальникомсвоїх обов’язків, зокрема це право відшкодування завданих боржником збитків таправо вимагати від позичальника сплати неустойки, у визначених законом випадках.
Отже,розглянувши особливість договору позики як одностороннього договору, щовиражається в розподілі прав та обов’язків між сторонами, можна зробитивисновок, що при укладені даного договору особливої і пильної уваги потребуєзобов’язаний суб’єкт правочину і законодавче та договірне закріплення його обов’язків.
2.3.Відповідальність сторін за договором позики
Відповідальністьза договором позики носить односторонній характер. Тому мова буде вестися лишепро наслідки порушення договору позичальником.
Розглянемовипадок, коли предметом договору є грошові кошти. Якщо позичальник вчасно неповернув суму позики, то він зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуваннямвстановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три процентирічних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановленийдоговором або законом (ч. 1 ст… 1050, ч.2 ст. 625 ЦК України).
Такезаконодавче визначення відповідальності за прострочення позичальника викликаєбагато питань. Три проценти річних, передбачені ч.1 ст. 1050, за своєю суттю неє мірою відповідальності, а платою за користування чужими коштами і стягуютьсянезалежно від вини боржника. Нарахування двох різних видів процентів (індексуінфляції та трьох процентів річних) здійснюється кумулятивно, шляхом складанняпроцентів за користування сумою позики та процентів від простроченої суми (вонище відомі під назвою „проценти відповідальності”)[17].Три проценти річних нараховуються на суму позики (основного боргу) безурахування вже нарахованих процентів за користування основним боргом, якщо іншене передбачено договором. Три проценти річних нараховуються від дня, коли сумапозики мала бути повернена, до дня її фактичного повернення.
Договоромможе бути встановлений інший розмір процентів за прострочення повернення сумипозики та процентів за користування нею.
Звернемосядо ситуації, коли предметом договору позики є речі, визначені родовимиознаками. Якщо позичальник своєчасно не повернув родові речі він зобов’язанийсплатити неустойку згідно ст..549–552 ЦК України, неустойка нараховується віддня, коли речі повинні були бути повернені, до дня їх фактичного поверненняпозикодавцю, незалежно від сплати процентів (ч.1 ст. 1050 ЦК України). Неустойкав цьому випадку виплачується у вигляді штрафу.
Засвоєю правовою природою штраф є нетривалою неустойкою, що одноразовозастосовується і обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежновиконаного зобов’язання. Пеня як форма неустойки у випадку прострочення„родової” позики не може бути застосована, оскільки вона нараховується увідсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожнійдень прострочення виконання (ч.3 ст. 549 ЦК України).
Вданому випадку штраф нараховується в грошовій чи майновій формах. Якщопредметом неустойки є грошова сума, то її розмір встановлюється договором абоактом цивільного законодавства.
Зпрактичної точки зору важливим є те, що проценти на неустойку не нараховуються,а сама сплата неустойки не звільняє боржника (позичальника) від виконання обов’язкув натурі.
Певніособливості відповідальності існують, якщо договором позики передбаченоповернення боргу (позики) частинами (в розстрочку). В цьому випадку, якщопозичальник порушить строк повернення наступної частини позики, то це дає правопозикодавцю вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася іналежних йому процентів (ч.2 ст. 1050).
Якщопозичальник повертає процентну позику достроково, це буде вважатися порушенняправила належного виконання зобов’язання. Дострокове повернення позики в даномувипадку суперечитиме самій суті зобов’язання та обмежуватиме інтересипозикодавця. За такої ситуації, кредитор може претендувати на стягненнявтраченої вигоди. Хоча, якщо позичальник достроково повертає процентну позикуза згодою позикодавця, то вищезгадані наслідки не матимуть місця[18].
Забезпеченнявиконання зобов’язання при договорі позики має свої особливості, розглянемо їхдетальніше. Зобов’язання, яке виникає з договору позики можна забезпечити якпередбаченими Цивільним кодексом України засобами, так і не передбаченими ним,але такими, що не суперечать його положенням (наприклад, фідуціарний закладтощо). Мається на увазі неустойка, гарантія, порука, застава, притримання.Виключенням є лише завдаток, який навряд чи можна застосувати до договорупозики.
Будь–якізасоби забезпечення зобов’язань направлені на стимулювання боржника до точноговиконання зобов’язання, до запобігання чи зменшення негативних наслідків, якімогуть наступити в разі його порушення.
Законвстановлює наслідки невиконання позичальником обов’язків, встановленихдоговором позики, відносно забезпечення повернення позики, а також у разівтрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин,за які позикодавець не несе відповідальності. В таких випадках позикодавець маєправо вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплатипроцентів, належних йому згідно ст… 1048 ЦК України, якщо інше не встановленодоговором (ст… 1052 ЦК України).
Невиконанняпозичальником обов’язків щодо забезпечення договору пози може бути, наприклад,якщо вказана позичальником особа відмовилася від укладення договору поруки чине надала банківську гарантію. Втрата забезпечення має місце, наприклад, увипадку банкрутства поручителя, гибелі предмета застави тощо. Прикладомпогіршення умов забезпечення внаслідок обставин, за які позикодавець не несевідповідальності може бути випадок знецінення предмета застави при заставіцінних паперів.
Отже,законодавчо передбачена дієва система заходів відповідальності, яказастосовується в разі порушення (прострочення виконання) позичальником своїхобов’язків за договором позики. Передбачена відповідальність покликаназабезпечити та охороняти інтереси кредитора (позикодавця), стимулюючи в той жечас боржника (позичальника) до належного виконання свої обов’язків. Проте придоговірному визначені міри відповідальності в разі порушення умов договору,сторони мають виходити з принципів справедливості і розумності.
III.Проблеми правової реалізації договору позики
3.1.Особливості та проблеми практичноговикористання договору
позикив Україні.
Договірпозики – це досить поширене зобов’язання. Через те, що суб’єктами позики можутьбути як фізичні так і юридичні особи, на практиці виникають певні проблеми, оскількизобов’язальні відносини між юридичними особами регулюються не лише Цивільнимкодексом України, а і Господарським кодексом України. А ці нормативно–правовіакти часто суперечать один одному. Отож розглянемо деякі з таких суперечок ташляхи їх подолання.
Вищевже зазначалося, що істотною умовою, яка обов’язково має бути присутня вдоговорі позики є предмет договору. А ціна (тобто проценти в нашому випадку) істрок виконання договору можна не прописувати. Вони можуть бути визначенізгідно з актом цивільного законодавства. Але це все стосується Цивільногокодексу України.
Ав ч. 3 ст. 180 „Істотні умови договору” Господарського кодексу України (далі –ГК України) прямо сказано, що при укладенні господарського договору сторонизобов’язані у будь–якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору[19].Хоча ГК України досить непослідовний, оскільки далі зазначає: „Договір поставкиможе бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковийдоговір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорістрок його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік” (ч.1 ст.267 ГК України). Як тоді договір поставки може вважатися укладеним на рік, колизгідно з ст..180 ГК України він взагалі не повинен вважатися укладеним?
Незайвим буде визначити, що є господарсько-договірними зобов’язаннями – це майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особамина підставі господарських договорів (ч. 1 ст. 179 ГК України). Особливістю є те,що господарсько-договірні зобов’язання можуть виникати лише між визначенимисторонами – суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами –юридичними особами.
Отже,для уникнення і попередження можливих спорів в договорі позики, який підпадаєпід поняття господарського договору, є сенс все ж таки визначати строк договорупозики.
Договірміж працівником та роботодавцем не є господарським, а тому норми ГК України донього взагалі не застосовуються.
Якзазначалося вище, ГК України визначає ціну як суттєву умову договору. Ціноюпозики є процентна ставка. І знов-таки проблема – ч. 2 ст. 189 ГК Українивстановлює, що ціна в договорі має визначатися в гривнях. А якщо це будебезпроцентна позика, наприклад, одна юридична особа позичила іншій юридичнійособі певну кількість родових речей, як бути тоді? В принципі, можна зробититак, щоб вимога закону була дотримана, зокрема зазначивши в договорі, що„проценти не нараховуються та не сплачуються. Ціна послуги по наданню позики складає0 грн.”
Проте,ще цікавіша ситуація з процентною позикою. Теоретично можна розрахувати тазазначити ціну позики (процентну ставку) в гривнях. Хоча цей складний механізмвидається не дуже доцільним з практичної точки зору. Тому вважається більшрозумним, якщо сторони зазначатимуть процентну ставку все ж таки у відсотках, згіднонорм Цивільного кодексу України.
Єсподівання на те, що згодом законодавець врегулює законодавчі розбіжності між Господарськимта Цивільним кодексами України і буде змога однозначно вирішити, що є істотнимиумовами договору позики і як вони мають зазначатися в тексті договору.
Уваги потребує поняття „поворотної фінансової допомоги”, з яким пов’язано чимало спорів. Хоча це питання стосується більше податкового, ніж цивільного права, все ж вважається необхідним хоча б в загальному вигляді розглянути його в даній роботі.
Оподатковування поворотної фінансової допомоги довгий час було «каменем спотикання» при перевірках підприємств і організацій податковими органами. Законодавець визначає, що поворотна фінансова допомога – це сума коштів, передана платнику податку у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами[20].
Фінансова допомога являє собою ні щоінше, як позику. Юридична сторона позики регулюється Цивільним кодексом України.Статтею 1048 ЦК України за договором позики допускається одержання відсотків.Однак, у цьому випадку позика буде класифікуватися як фінансовий кредит. Відповіднодо закону фінансовий кредит – це кошти, надані банком або небанківською фінансовоюустановою в позику юридичній або фізичній особі на певний термін для цільовоговикористання і під відсоток.
Фінансова допомога на поворотній основіне може вважатися фінансовим кредитом, тому що не передбачає ні цільовоговикористання отриманих коштів, ні одержання їх під відсоток. Законодавецьвизначив особливий порядок оподаткування поворотної фінансової допомоги.
Особливості фінансового кредиту іповоротної фінансової допомоги важливі більше для суб’єктів підприємницькоїдіяльності. Юридичні особи, підприємства мають дотримуватися пов’язаних з цимвимог при веденні фінансових документів.
До тих нюансів позикових відносин, якічасом викликають питання, можна віднести наступне. Поняття „позичка”, „кредит”і „позика” і в законодавстві України, і в юридичній літературі частозмішуються, вживаючись як синоніми[21]. Позичкою називають якпозику або кредит, так і надання права користування. Однак розмежування понятьпозички та позики (кредиту) становить не тільки науково–теоретичний інтерес, ай має принципове значення в правозастосовчій практиці. Вище вже було наданопояснення сутності позики. Але треба тепер уяснити чим же вона відрізняєтьсявід кредиту та позички і як ці понятті співвідносяться в цивільному праві.
Згідно ч. 1 ст… 827 ЦК України задоговором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язуєтьсяпередати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягомвстановленого строку. І вже з цього одного визначення видно принципову різницюміж позичкою і позикою. Тому вважається за потрібне зазначити, що по-перше, річза договором позички передається лише у користування, тобто користувач не маєправа визначати долю речі, розпоряджатися нею; в той час як за договором позикидо позичальника переходить право власності на предмет позики, він вільний управі розпоряджатися предметом позики на свій розсуд. По-друге, предметомдоговору позички можуть бути лише речі, визначені індивідуальними ознаками, щоє неспоживчими та вільно обертаються в цивільному обігу, а предметом договорупозики є родові речі чи грошові кошти. По-третє, за договором позички,користувач зобов’язаний повернути ту саму річ, яку отримав у користування, а задоговором позики повертається річ того ж роду та якості чи така ж сума грошовихкоштів. По-четверте, договір позички може бути реальним або консенсуальним,тоді як договір позики може бути лише реальним. По-п’яте, договір позичкизавжди є безвідплатним, а договір позики може бути як відплатним, так ібезвідплатним. Отже, визначивши всі відмінності між позикою і позичкою, можназробити висновок, що вони лише ззовні здаються схожими, проте за своїмвнутрішнім змістом це принципово різні правочини. Тому змішування чи плутанняцих понять є неприпустимим.
Розглянемо тепер співвідношення кредитута позики. За кредитним договором банк або інша фінансова установа(кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові урозмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язуєтьсяповернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України). Кредитнийдоговір є самостійним різновидом позики і до нього за аналогією можутьзастосовуватися норми щодо позики, якщо інше не передбачено правилами прокредит.
Можна виділити наступні відмінності міжпозикою та кредитом. По-перше, кредитодавцем за договором кредиту повинензавжди виступати банк або інша фінансова установа (перелік фінансових установ,згідно закону був наведений в попередньому розділі); а за договором позикипозикодавцем може бути будь-яка фізична чи юридична особа. По-друге, кредитнийдоговір є консенсуальним, двостороннім (кредитор як і боржник мають і права іобов’язки) та обов’язково відплатним, в той час, як договір позики є реальним,одностороннім та диспозитивно-відплатним. По-третє, для кредитного договорупередбачено більш широке коло істотних умов договору, це зокрема: предметкредиту, строк повернення кредиту, проценти за кредит, майнова відповідальністьсторін за порушення договору, порядок його розірвання тощо, а для позики обов’язковимє лише визначення предмету договору. По-четверте, предметом кредиту можуть бутитільки грошові кошти, договір же позики передбачає що і речі, визначеніродовими ознаками можуть бути предметом цього договору. По-п’яте, длякредитного договору письмова форма є імперативно обов’язковою, без їїдодержання кредит є нікчемним (ч. 2 ст. 1056 ЦК України), що ж до договорупозики, то він, як вже зазначалося, може бути укладений як письмово так і усно,в залежності від суб’єктів договору та суми позики, і навіть більше того,недодержання письмової форми за договором позики не матиме наслідком визнанняправочину недійсним, а може лише ускладнити підтвердження здійсненої позики.
Отож, незважаючи на те, що договорипозики та кредиту мають спільну економічну природу і регулюють близькі зазмістом правовідносини, вони мають досить суттєві відмінності, звідсинеможливим видається вживання понять позика і кредит як синонімів. Приоритетнимдля суб’єктів цивільних правовідносин є чітке розмежування цих понять напрактиці.
Висвітливши деякі проблемні моментистосовно договору позики, можна зробити висновок, що для його належної правовоїреалізації потрібне уважне вивчення не лише правил щодо позики в цивільномузаконодавстві, а і положень господарського та податкового права, крім цього уваганеобхідна і до регулювання близьких та схожих з договором позики зобов’язань,задля уникнення можливої плутанини.
3.2. Значення договору позики вцивільному праві України
Для пересічнихгромадян та юридичних осіб позика є засобом задоволення їхніх інтересів. Позикає правовим засобом регулювання позикових та грошових відносин. В правовому сенсі має значення те, що правила про позикуможуть за певних обставин застосовуватися для регулювання інших, одноріднихвідносин.
Правила пропозику субсидіарно застосовуються до положень про кредитний договір такомерційний кредит, якщо інше не випливає або не суперечить суті такихзобов’язань, або якщо інше не передбачено правилами про кредитний договір такомерційний кредит.[22]
Цивільний кодексне має норми про субсидіарне застосування правил про позику до положень пробанківський вклад. Але законодавець визначає договір банківського вкладу формоюнадання кредиту і дає підстави для застосування за аналогією норм щодо позики.
Позика на внутрішньодержавномуфінансовому ринку є одним із інструментів бюджетної політики. Розглянемо цепитання докладніше. Як відомо, дефіцит державного бюджету є досить поширенимявищем і в Україні і в інших країнах світу[23]. Причини йоговиникнення різні, проте одним із шляхів фінансування дефіциту держбюджету порядзі збільшенням бюджетних надходжень, грошово-кредитною емісією є зовнішня тавнутрішня позика.
Серед переваг внутрішньодержавної позикиможна назвати такі: запозичення можна зробити таким чином, щоб обсяг грошовоїмаси не змінився і отже, мінімізувати імпульс до зростання цін; залученняурядом накопичень громадян фактично означає, що ці кошти не потраплять навалютний ринок, адже заощадження у більшості своїй робляться в іноземнійвалюті, тому це сприятиме деякому зменшенню попиту на іноземну валюту тапосиленню гривні відносно твердих валют; дохід, який отримують позичальники привнутрішніх позиках, залишається у країні, і таким чином підвищується добробутгромадян.
Головним недоліком запозичень навнутрішньому фінансовому ринку є те, що уряд стає конкурентом приватногосектору у процесі залучення вільних кредитних ресурсів, що спричиняє зростанняставки відсотка за кредит. Головними ризиками, з якими зустрінеться покупецьдержавних цінних паперів, будуть: ризик від знецінення національної грошовоїодиниці відносно твердих валют, ризик збільшення темпів інфляції відносноочікуваних показників та типовий ризик для позичальника – ризик неповерненнякредиту державою.
За певних умов, можна залучити на ринокдержавних боргових зобов’язань заощадження українських громадян тоді, коли урядзабезпечить відповідні гарантії позичальникам, та якщо зменшаться темпиінфляції та девальвації національної грошової одиниці. Але необхідновраховувати той факт, що у країнах, які розвиваються накопичення внутрішньогодержавного боргу може стати додатковим фактором, що дестабілізує економіку.Політична нестабільність, неефективне використання залучених коштів урядом таінші чинники можуть призвести до фінансової кризи.
Загалом на сьогодні можна сказати, щоправове регулювання позики є досить системним і якісним. А наприклад звернемосядо цивільного кодексу Російської федерації[24] і порівняємойого з Цивільним кодексом України. Виявляється просто таки вражаюча подібністьнорм щодо регулювання позики в цих двох актах. Так, згідно, Цивільного кодексуРосійської федерації: „По договору позики одна сторона (позикодавець передає увласність іншій стороні (позичальнику) гроші чи інші речі, визначені родовимиознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцю таку ж суму грошей(суму позики) або рівну кількість інших отриманих ним речей такого ж роду таякості.” (ст… 807 ЦК РФ)[25]. Проте розділ ЦК РФ„Позика” місить декілька цікавих статей, які відсутні в ЦК України, це зокремарегулювання державної позики, можливість укладення договору позики шляхомвипуску та продажу облігацій та застосування векселя в позикових відносинах.Тобто ЦК РФ стосовно позики передбачає більш широке коло відносин длярегулювання.
Що ж до Цивільного кодексу УРСР, якийдіяв до прийняття Цивільного кодексу України, то загалом в ньому позиціприсвячено всього 6 статей. Мова не йде про ґрунтовне та детальне правоверегулювання даного виду договору. Відсутня норма яка б передбачала платність чибезоплатність позики, тобто не вказано нічого щодо процентів. Та важливішим єте, що не передбачалося, яка може настати відповідальність, через невиконання чиненалежне виконання даного договору. На відміну від нині діючого в попередньомуцивільному кодексі в розділі „Позика” існували статті про ломбардні операції,позикові операції банків і державних трудових ощадних касс тощо[26];тобто насьогодні подібні приписи вже б не могли відповідати реальному стану речей,виявились би фіктивними.
Тому є сенс вважати, що регулюванняпозики в ЦК України дійсно належним чином захищає інтереси сторін та вкомплексі з іншими нормами кодексу дає змогу учасникам цивільно-правовихвідносин законно і вільно реалізовувати свої права, задовольняти інтереси. Отже,слід підкреслити незаперечну важливість та вагомість договору позики вцивільно-правових відносинах і в цивільному праві загалом.
Висновки
Договір позики є самостійним видом цивільно правових договорів. Він характеризується односторонністю обов’язків сторін, реальністю та диспозитивною оплатністю. Своїм корінням позика сягає часів раннього римського права, в процесі еволюції її регулювання змінювалося, вдосконалювалося, щоб відповідати потребам часу і суспільства. Закон не передбачає для цього виду договору нотаріального посвідчення. І загалом, позика є простим та доступним способом врегулювання та оформлення відносин суб’єктів цивільного права.
Позика зокрема також є дуже вигідною, оскільки законодавець залишає сторонам великий обсяг питань, які вони можуть погодити самостійно в договорі. Наприклад, це стосується процентів за договором позики, способу виконання, способів забезпечення виконання даного зобов’язання. Це дає змогу „пристосувати” норми закону до конкретної життєвої ситуації. В цьому дуже яскраво проявляється диспозитивний метод регулювання цивільних відносин і стверджується важливий принцип свободи договору.
Оскільки за договором позики, суб’єктами можуть бути не лише фізичні, а і юридичні особи, то виникають спірні моменти через те, що договірні відносини між юридичними особами врегульовані ще й Господарським кодексом. Це стосується питання, що є істотними умовами, які сторони обов’язково мають погодити в договорі. Також свої особливості присутні у випадку, коли позикодавцем є нерезидент.
Законодавець передбачає для договору позики як усну так і письмову форму, проте видається, що сторонам вигідніше заключати договір у все ж письмовій формі, оскільки це полегшить процес доказування у випадку оспорюваності.
На відміну від ЦК УРСР, нині діючий Цивільний кодекс передбачив нову можливість для суб’єктів цивільних відносин. Мова йде про новацію боргу. Тобто борг, що виник на підставі договору купівлі-продажу, міни чи з інших підстав може бути замінений позиковим зобов’язанням. З практичної точки зору новація може слугувати більш ефективним способом виконання первісного зобов’язання. Також договір позики в силу одностороннього характеру є порівняно простим, на відміну від інших двосторонніх договорів, які „обтяжені” великою кількість взаємних прав та обов’язків сторін.
Питанням, яке може викликати непорозуміння є відображення позики у фінансовій звітності підприємства, зокрема, якщо це має значення для оподаткування. В цьому випадку потребують з’ясування поняття поворотної фінансової допомоги та фінансового кредиту.
На державному рівні позика виступає як ефективний спосіб фінансування дефіциту державного бюджету, Цивільний кодекс Російської Федерації навіть містить статтю стосовно державної позики. Видається доцільним при реальному застосуванні внутрішньодержавної позики, включення подібної статті і до ЦК України. Проте все ж в контексті еволюції українського законодавств з радянських часів в ЦК України договір позики знайшов більш своє вдале закріплення.
Отже, договір позики є ефективним способом регулювання цивільно-правових відносин суб’єктів зобов’язального права, покликаний задовольняти їх інтереси в грошово-майновій сфері.
Списоквикористаних джерел:
1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України –1996 р., № 30. – ст. 141.
2. Цивільнийкодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003р. – № 40. – ст. 356.
3. Господарськийкодекс України вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003 р. – № 18. – ст. 144.
4. Цивільнийкодекс Української РСР вiд 18.07.1963 // ВідомостіВерховної Ради УРСР. – 1963. – № 30. – ст. 463. (Втратив чинність).
5. Закон України від 12.07.2001 „Про фінансові послуги та державне регулювання ринківфінансових послуг” // Відомості Верховної Ради України. – 2002 р. – № 1. – ст.1.
6. Закон Українивiд 28.12.1994 „Про оподаткування прибуткупідприємств” // Відомості Верховної Ради України. – 1995 р. – № 4. – ст. 28.
7. Проврегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валютівід нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютногозаконодавства. Указ Президента України від 27.06.1999 // Офіційний вісник України. – 1999 р. – № 27. – ст. 79.
8. Продержавне мито. Декрет Кабінету міністрів України вiд 21.01.1993 // Відомості Верховної Ради України. – 1993 р. – № 13. – ст.113.
9. Прозатвердження положення проведення касових операцій у національній валюті в Україні. Постанова Правління Національногобанку від 15.12.2004 // Офіційний вісник України. – 2005 р. – № 3. – ст. 155.
10. Про затвердженняПоложення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам. Постанова Правління Національногобанку України від 17.06.2004 // Офіційний вісник України. – 2004 р. – № 29. – ст. 1963.
11. Гражданскийкодекс Российской Федерации от 21 октября 1994 года. Текст документа споследним дополнением, внесенным Федеральным законом от 12.08.1996 //Российская газета. — 14.08.1996. — №153. — Ст. 12 .
12. Науково–практичнийкоментар Цивільного кодексу України у 2 томах. За ред. О.В. Дзери, Н. С.Кузнецової, В. В. Луця. том 2. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 1008 с.
13. Комментарий кГражданскому кодексу Российской Федерации. Часть 2 (постатейный). Под ред. Сергеева А.П., Толстого. – М.: Проспект, 2005. –1093 с.
14. Цивільнеправо України. Договірні та не договірні зобов’язання: Підручник / С. С. Бичкова, І. А. Бірюков, В. І.Бобрик та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: КНТ, 2006. – 498 с.
15. Цивільнеправо України. Загальна частина: Підручник / За ред. І.А Бірюкова, Ю. О. Заїки. – К.: КНТ, 2006. – 480 с.
16. Гражданскоеправо: В 2 т. Том II, полутом 2: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. М.:Изд. БЕК, 2000. – 465 с.
17. Зобов’язальнеправо: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун–тів/ За ред. O.B. Дзери. – К., 1998. – 637 с.
18. ДженнароФранчози. Институционныйкурс римского права: перевод с итальянского д.юр. наук Л.Л. Кофанов. – М.:Статут, 2004. –428 с.
19. Покровский И.А. История римского права. – М.: Статут, 2004. – 540 с.
20. Савиньи Ф. К. Обязательное право.Перевод с нем. В. Фука и Н. Мандро. – СПб.: Юр.центр Пресс, 2004. – 574 с.
21. Федоренко Ф. Договор займа. – Х.:Фактор, 2004. –96 с.
22. АсаулюкА. В. Договір позики в нотаріальній практиці // Мала енциклопедія нотаріуса. – К., 2007. – № 2.
23. БезклубийІ. А. Договір позики та його співвідношення з кредитним договором // Мала енциклопедіянотаріуса. – К., 2007. – №4.
24. КривендаО. В. Цивільно–правове регулювання позикових відносин в Україні: Автореф. дис.… канд… юрид. наук / Київ. нац. ун–т ім… Т. Г.Шевченка. – К., 2003. – 15 с.
25. Рябко Л.О. Розмежування понятьпозички і кредиту // Право України. – К., 2001. – №1. – С. 46–47.
26. Яроцька Т. Г. Позики навнутрішньому фінансовому ринку як необхідний інструмент бюджетної політики держави // Труды Одесского политехническогоуниверситета. – 2000, Вып. 3.