–PAGE_BREAK–
Тому слушно стверджують Зінаїда Тулуб і Павло загребельний в своїх цінних романах «Людолови» і «Роксолана».
Роксолана — символ трагічної долі бранки-полонянки; символ розуму, величі духу українки; краси; жіночості. Історичні джерела засвідчують, що Роксолана — це дружина турецького султана Сулеймана ІІ, яка відігравала величезну роль у політичному житті Османської імперії 20-50-х рр. XVI ст. Українка за походженням, справжнє ім’я — Настя Лісовська. Протягом віків символ цієї жінки помітно змінювався. Її зображували то як «леді Макбет з України», то як відьму з «Лисої гори». «Ось уже кілька століть історики, письменники, психологи намагаються зрозуміти і дошукатися причин того, як молода українка стала султаншею, як піднялась так високо, що верховний кадій скріпив цей шлюб державною печаткою. У чому є таїна тої сорокалітньої любові одного з найжорстокіших людей тогочасного світу до цієї жінки, заради якої він забув матір, стратив головного візира війська і ще багато наближених, а потім простив їй навіть державну змову? /21. С.218/. Магічно красива, вольова, Роксолана символізує велич, стійкість духу, розум, вроду українки, яка зуміла піднятися над своїм оточенням, дбала про мирне небо над Україною. Саме такою постає вона у романі П.Загребельного „Роксолана“, баладі О.Пахльовської „Роксолана /балада тернового імені/“: Дитя селянське з царственним чолом, Кохана жінка грізного султана,- Коли тебе забрали у полон; Хто дав тобі імення Роксолана?
Отак живеш, душею прихистивши в Страсний Четвер запалену свічу. Твоє ім’я — як відсвіт пожарища І як відлуння тихого плачу.
Вже тих подій і слід на світі стерся. Той шовк забув тепло твоїх долонь. І лиш ім’я — невидима фортеця Душі, що не здалася у полон.
Гіркого поля сонячна тернинка, Шляхетна віть в селянському гербі. Хто дав тобі імення — Українка?- Щоб сотні років плакало в тобі.
О.Потапенко. [24 с. 62].
Скiльки страждань випало на долю украïнського народу. Столiттями плюндрували украïнськi землi вороги, забирали дiвчат у гареми, розлучали сiм’ï, вбивали старих.Багато горя зазнала i родина рогатинського пана Гаврила Лiсовського, про яку розповiв П. Загребельний у романi „Роксолана“. „Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабивши, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах…“ У один з таких набiгiв забрали татари матiр, яка встигла крикнути: „Дитино моя, рятуйся“, Ї i штовхнула дочку до сажу зi свиньми. Потроху оживала дiвчинка, розпач вiд утрати матерi поступово минав. А тут знову лихо. Уночi налетiли татари на Рогатин.
П’ятнадцятирiчну Настю захопили в полон. „Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим…“Надiï вмерли, жила у напiвмареннi, але у глибинi душi вiдчувала, що треба жити. „Тому смiялась i спiвала на невольничiм ринку у Кафi, i на кадризi Сiнамаги, i навiть у темних нетрях Бедестана“. Потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в дружину. Вона була „звичайна нiбито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся.., але мужня, зухвала, повна незбагненноï чарiвностi й неймовiрного розуму“. Розумiючи неможливiсть повернення до рiдного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.Павло Загребельний у романi „Роксолана“ вiдтворив дивовижну долю окремоï особи i цiлого народу. Вiн показав, як вродлива, мудра, вольова полонянка-украïнка майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю Європу. [20 с.58].
В українській історії та культурі Роксолана є легендарною постаттю. Вона не просто українка, яка потрапила в полон. Доля посміхнулася їй, і Роксолана стала відомою дружиною падишаха Сулеймана Пишного, яка після багатьох сліз та журби знайшла щастя. Через те, напевно, вона символізує долю своєї країни.
Специфічність місця Роксолани в українській та турецькій культурі й історії полягає в тому, що цю постать можна розглядати у двох планах: історичному, підтвердженому документами, та міфічному, бо творча уява митців зберегла для нас чарівний ореол романтики та легендарності цієї героїні.
Анастасія Лісовська, Рушен, Роксоляна або Роксолана, Хасекі, Хуррем Султан — ось той перелік імен, якими називали українку під час її нелегкого життя. У Туреччині вона знана як Хуррем Султан, що означає Радісна султанша. В Україні вона відома під ім’ям Роксолани, що вказувало на етнічну приналежність, це наймення європейські посли в Туреччині вживали у своїх доповідях та мемуарах.
На своїй батьківщині Анастасія Лісовська, попівна з Рогатина, достатньо відома. Про неї пишуть літературні твори, які навіть екранізують. В уяві українців вона залишається символом всіх тих українських дівчат, що потрапили у полон, доля яких так нагадує долю української держави.
Історичні джерела нам скажуть, що вона жила в Україні приблизно 18 років, а в Туреччині — 40. Чи у Туреччині також всі люди знають про неї? Чи те, що вони знають, збігається з тим, що написано в українських літературних творах? У яких архівах або музеях зберігаються документи, що містять відомості про неї?
Мета цієї публікації полягає у висвітленні життя українки Анастасії Лісовської (далі Роксолана, згідно з європейською традицією) так, як воно представлене в документах, мемуарах та літературних творах. [19 с. 95].
Роксолана в турецькій історії має ім’я — Хуррем Султан. Турецькі літописи майже нічого не кажуть про український період життя Роксолани. А сучасні турецькі дослідники користуються хроніками тодішніх європейських послів. Найвідомішою з них вважається збірник Альбері, в якому зібрані хроніки венеціанських послів — Пієтро Браґадіно, Бернардо Наваджеро, Доменіко Тревізано. Містить відомості про Роксолану авторитетна праця „Історія Османської імперії“ австрійського історика Дж. В. Гаммера. Зазначені джерела подають про походження Роксолани подібні, але переважно загальні відомості.
Відомий факт: тодішні європейці називали „роксоланами“ геть усю людність української території. „Русь“, тобто Україна, на латині звалася Rохоlаnіа, кожен русин-українець Rохоlаnіus, кожна русинка-українка — Rохоlаnа.
Семигородець Мартин Броньовський у відомій праці „Таtаrіае dеsсrірtіо“ (1595) наголошує, що Роксоланія — то є Русь, або Рутенія. Тодішній відомий польський поет Себастіян Кльонович описав побут Червоної Русі в латиномовній поемі, яку назвав „Rохоlаnіa“. А в стародавню добу роксоланами (рокс — аланами) звалися азовсько-чорноморські сармати, що заселяли територію між Доном та Дністром.
Браґсідіно, один з венеціанців, що був послом в Османській імперії у 1553 році, писав про дружину Сулеймана Пишного, що вона „altra donna di nation Rossa“, тобто із русинів. Ще один венеціанський посол Даніелло Людовіджі теж підтверджував ту Брагадінову думку. Про те, що Роксолана — попівна з Рогатина, дізнаємося з джерел письменника польського графа Станіслава Ржевутського, якого потім спопуляризував австрійський історик Гаммер, а згодом і українські вчені В. Антонович та М. Драгоманов у праці „Историческия песні малорусскаго народа“, 1874 р., або П. Куліш у праці „История воссоединения Руси“ 1877 рік. Найточніше розповідав про батьківщину Роксолани Гаммер. Він засвідчив, що рідним містом майбутньої султанші був Рогатин в Галичині, на березі річки Ліпи [. Напевно, саме тому українські автори, що писали про Роксолану, твердили, що Рогатин — місто дитинства і юності Роксолани. [10 с. 88].
Встановити точно дату народження Анастасії Лісовської практично неможливо через те, що метричні книги не збереглися. Традиційно вважається, що дівчина походила з родини українського священика. На жаль, українські церкви у XV столітті грабували як татари, так і католики-поляки, [28 с. с. 102]. Зважаючи на датовані згадки вже про дружину падишаха Сулеймана Пишного, можна припустити, що вона народилася у 1500 році. На момент полону їй було 15 — 18 років.
У той період Галичина входила до складу Великого королівства Литовського, але „влада на місцях знаходилася в руках князів з руських околиць“ [ 28, с. 101], таких як Четвертинські, Острозькі, Корецькі та ін. Через міжусобні чвари ослаблені міста ставали привабливою здобиччю для татарських загонів. Нагадаємо, що Запорізьке козацтво як регулярне військо, яке стояло на захисті українських земель, ще не було сформоване. За свідченням Мартина Бєльського, у 1516 році татари напали на Червону Русь і вивели звідти до 5000 полонених. А в 1537 році під час нападу на Волинь були взяті у полон 15000 чоловік. У 1575 році татарські загони спустошили міста Червоної Русі, Волині, Поділля. Вірогідно, що Анастасія Лісовська потрапила у полон саме у 1516 році, тобто їй було приблизно 15 — 18 років.
Як вона потрапила у Стамбул? Ані турецькі, ані українські чи європейські історики не відповідають на це питання. Проте панує думка, що її полонили під час татарського набігу. Потім її продали в Істамбул, через Крим. Цікаво, що про торгівлю людьми турецькі документи того періоду мовчать. Сучасні історики доводять, що ця торгівля відбувалася нелегально. Саме тому документально дослідити час і обставини, за яких українська бранка потрапила до Стамбула, неможливо.
Михайло Литвин, письменник-самовидець, сучасник Сулеймана Пишного, у своїх записках, скомпонованих між 1548-1551 роками, зазначав, що торгівля бранцями з слов’янських земель була основним заняттям татар-набіжчиків. Територія України, децентралізованої та ослабленої, часто ставала місцем грабунку. Вщент випалювалися села, містечка, а людей пішки „між чорні мажи“ гнали до Криму, до Кафи та Гезлева (сучасні Феодосія та Євпаторія), де були розташовані найбільші невільничі ринки.
Найлагідніша була доля для вродливих бранок з України. Михайло Литвин, описуючи звичаї та норови кримських татар, в своїх записках зазначав: „Жінок, що мають задовольняти чоловічу жагу, продавці тримають інакше. Їх спочатку відгодовують, зодягають в шовк, білять і рум’янять. Гарні дівчата нашої крові купуються інколи на вагу золота“ [9 с.206].
Видатний філолог і сходознавець Агатангел Кримський у праці „Історія Туреччини“, яка донині залишається майже єдиним ґрунтовним дослідженням не тільки турецької історії, але й звичаїв, що видана українською мовою і може послуговувати за джерело при вивченні українцями Туреччини, так описав можливий життєвий шлях української бранки: „Діставшись до гарему значного достойника, українська бранка, через свою українську вдачу, через тую силу волі і характеру, яку взагалі має українське жіноцтво, легко могла не тільки прихилити до себе душу свого пана-чоловіка, але й взяти над ним певну силу. Могла вона таким чином здобути і політичний вплив, а надто коли вона зрікалася православної віри та й, кажучи словами козацької думи, “потурчилася, побусурменилася, для розкоші турецької, для лакомства нещасного». Тип такої українки, що добилася в Туреччині високого становища, увіковічнила поезія українських кобзарів у думі «Про дівку-бранку, Марусю попівну-Богуславку», яка на Великдень звільнила 700 козаків з неволі” [1 с. 4]. Такими були історичні умови, за яких Анастасія Лісовська, попівна з Рогатина, потрапила до гарему Сулеймана Пишного, а потім завдяки своїй вдачі та розумові стала улюбленою дружиною падишаха. Не залишає сумнівів лише той факт, що її вивезли з батьківщини до одруження, бо лише незаймана дівчина мала право народити спадкоємця династії Османів.
Можемо остаточно підсумувати: й історичні джерела, і літературні твори, і прості чутки, — всі мають одну спільну лінію. Ця лінія простежується в тому, що дівчина після рабства, стала найповажнішою жінкою, дружиною падишаха в наймогутнішій імперії. Між відомостями, які подають джерела та між чутками є розбіжності. Навіть про її рідне місто, сім’ю, обставини, за яких її захопили татари чи турки — точно не відомо. Це все документально не досліджено. Але сам цей факт оригінальний вже тим, що є живим прикладом, який дуже нагадує казку із щасливим закінченням.
Образ Роксолани в сучасній Україні — легендарий. В уяві українців сформований тип надзвичайно розумної, хитрої, гарної та сильної жінки, яка завжди відчуває свою правоту. Вона настільки сильна, що може керувати великою державою під час влади наймогутнішого падишаха. Роксолана допомагала своїй країні тим, що змогла припинити напади османської армії на Україну. А що кажуть історики, або тодішні посли, які служили у столиці могутньої імперії?
Турецькі історики про її моральний та фізичний тип детально не розповіли. Браґадіно, описуючи її зовнішність, наголошував, що вона була не красуня, але молода і витончена. Інші джерела свідчать, що краса її була більше душевною, ніж зовнішньою. Напевно, саме ця її особливість зіграла важливу роль у виборі падишаха Сулеймана між першою дружиною і Хуррем. Як нам доповіли турецькі історики, падишах бачив негарну поведінку першої дружини під час сварки і через те примусив її жити окремо від себе, а потім одружився з Хуррем. Після того між ними все життя зберігалося спражнє кохання і щире розуміння. Листи від Хуррем до свого чоловіка, які зараз знаходяться в архіві палацу Топкари [12], свідчать про те, що вона мала тісні, щирі і люб’язні стосунки з падишахом. Вона писала йому про себе, про політичну ситуацію в Стамбулі, про своїх дітей.
Але чи мала вона таку повну владу над своїм чоловіком, що могла активно втручатися в політику, впливати на прийняття рішень і навіть проводити аудієнції з іноземними послами віч-на-віч, як кажуть українські автори? Ані європейські, ані турецькі джерела про це не говорять. А науковці, які досліджують звичаї, що панували при дворі, заперечують це. Наймогутнішою в історії Османської імперії була Кьосем Султан, та й то тільки тому, що правлячому султанові, її синові, у той час було 7 років. Вона могла тільки підслуховувати розмови про зовнішньополітичні справи через дерев’яні жалюзі. Тому Роксолана навряд чи зустрічалася з послами віч-на-віч і спрямовувала турецьку політику.
Чи була вона сильною, чи могла керувати державними справами? Чи мала Роксолана силу волі?
По-перше, ті, хто працював у палаці — добровільно або насильно, мусили мати певні риси. Наприклад, розум і т. д. Рабині повинні були бути не тільки красивими (що само собою зрозуміло). Те, що Анастасія змогла вижити під час полону, свідчить про її особливі якості, які привернули увагу татар. Адже зі свідчень сучасників відомо, що відповідно до естетичних вимог тієї епохи вона не була красунею.
До речі, татари чітко категоризували ясир, не тільки за статевими ознаками. Український епос у думі «Три попівни в плену у турок» зафіксував таке поводження із дівчатами-бранками:
“…Єдну взяли по при коні
по при коні на ремені,
другу взяли по при вози,
по при вози на мотузі,
третю взяли в чорні мажі [1с. 86]
Критерієм, який впливав на вибір варіанту транспортування, а також майбутньої ціни полонянки, був вік та зовнішність дівчини. На мажах везли найцінніший товар, який продавали потім на найбільших невільничих ринках. Без сумніву, Анастасія Лісовська була в цій групі полонянок, і, скорше за все, саме незламна воля, яка просвічувала через ніжний образ дівчини, вселила в завойовників повагу до неї і, певною мірою, допомогла їй досягнути високого становища, а потім втримати владу в руках.
По-друге, вона стала дружиною падишаха. Одружитися з падишахом для невільниці з гарему було надзвичайно складно. Місце одної з чотирьох законних дружин падишаха Великої османської імперії було недосяжною мрією багатьох турецьких дівчат з найшановніших родин. Бо навіть правителі з королівських династій пропонували своїх доньок у наречені султанові, щоб заручитися підтримкою, або захистити себе у стосунках з найвпливовішою державою, що мала потужну мобільну армію.
Гарем султана постійно поповнювався новими одалісками зі всіх кутків світу. Найвищою нагородою для них було привернути увагу свого володаря, що рятувало від безвиході довічного ув’язнення в садах палацу Топкапи. В умовах жорсткої конкуренції, постійних інтриг, Роксолана спромоглася не тільки завоювати любов Сулеймана Пишного, але й стати другою законною дружиною. Якщо Сулейман, один з найпринциповіших, самовпевнених падишахів, вибрав її, то це означає, що він побачив у ній якості, храктерні для подруги володаря половини світу.
Отже, одруження з могутнім «Пишним» падишахом. Чи можна казати, що саме після цієї події турецький народ і турецькі історики звернули увагу на неї? Адже на той час в сералі перебувало приблизно 50 наложниць. Це так, але саме розум і добра вдача Роксолани сприяли тому, що вона спромоглася брати участь у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики Великої Османської імперії. Венеціанський посол Бернардо Наваджеро у 1553 році зазначав, що «свою жінку Роксолану кохав Сулейман Пишний якнайщиріш та й охоче радивсь із нею про державні справи і, мабуть, надавав її розумним словам більше віри і уваги, ніж словам досвідчених державних мужів» Між тим, Роксоляна поважала звичаї народу, долю якого приречена була розділити, щиро вшановувала свого чоловіка. Щоб забезпечити своїм дітям право спадку, вона приймає іслам і мусить змиритися із другорядною роллю жінки, навіть венценосної в мусульманському суспільстві. Саме тому вона вдовольняється тим, що стає радником та ідеологічним надхненником свого чоловіка-падишаха .
Анастасія Лісовська (Роксолана) залишила на згадку про себе низку пам’яток на території Османської держави, а також в арабських країнах та Єрусалимі. Вони свідчать про те, що вона була досить активним діячем який реалізовував свій потенціал у благочинних акціях. Дослідження документів «мюгімме» в архівах Істамбулу показало, що вона наказала заснувати систему регулярних надходжень грошей для догляду святинь Єрусалиму. Саме завдяки цьому надійшли гроші на побудову водопроводу, що постачав до Мекки питну воду. Крім того, вона на власні гроші побудувала мечеть. Роксолана сприяла благоустрою Стамбула, будівництву божевільні, лікарні, притулку для бездомних на місці Авретбазару, невільничого ринку, на якому свого часу її було продано. Це не все, з чим Хуррем увійшла в історію.
Сумний відтінок має слава Роксолани як матері спадкоємця османського престолу. В намаганні забезпечити майбутнє свого сина Селіма, який був другим сином Сулеймана і не мав права спадку, вона зав’язує вузол інтриг, в результаті яких гине не тільки син від першої дружини Мустафа, але й діти Роксолани. А Селім, прийшовши до влади, не виправдав сподівань матері. Його поглинули розваги, за що він отримав прізвисько П’яний. Саме від нього деяки історики відраховують початок занепаду Османської імперії.
Отже, по-перше, Анастасія Лісовська є історичною постаттю. По-друге, у Туреччині її діяльність відома загалові. Роксолана мала опосередкований вплив на прийняття важливих політичних рішень, мала владу над падишахом, але ця влада базувалася на душевній шляхетності, щирому коханні та довірі.
Ставлення до Роксолани – неоднозначне. Одні люди вважають її простою українською дівчиною, яка стала однією з найосвіченіших жінок Сходу, покровителькою мистецтв, коханою дружиною Сулеймана І, образ якої оспіваний в літературі та кінематографі. Інші вважають Роксолану жорстокою та хитрою жінкою, яка зрадила віру своїх батьків (що в ті часи вважалося страшним злочином) та в боротьбі за владу позбавила життя не одну людину (дехто каже, що саме вона віддала наказ про вбивство 40 синів Сулеймана I – свого чоловіка, — які були народжені від інших жінок). Та як би не було насправді, Роксолана, безумовно, є яскравою постаттю в історії українського народу.
Я читала в журналі статтю про жінок відомих людей, а саме про таких, які відігравали не останню роль в житті тієї чи іншої держави. Так там було описано Роксолану як справді досить владну і красиву жінку. Але і були наведені факти, що вона зжила зі світу всіх суперників свого сина Селіма на престол, а також і своїх дітей. Але цей син, коли прийшов до влади — то не виправдав сподівань матері. Він був п’яницею та гультяєм, його ще звали П’яним. Припускають, що за його владування і почався занепад Османської імперії. Але сама Роксолана була другою дружиною султана. Кажуть, що вона на тамтешні мірки не була красунею, проте змогла завоювати увагу та любов султана, при тому, що в гаремі було приблизно 50 жінок. На мою думку, ми б мали поважати та віддавати шану цій жінці. В час її перебування в гаремі, як ми всі знаємо, не було забігів та нападів на Україну. Ще є такі припущення, що багато чого напридумано. А саме — те, що ця жінка вела переговори з послами. Певні історики пишуть, що це не може бути можливо. Єдине, що точно правда — вона була радником султана в питаннях, що мали державну вагу.
Роксолана стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своїм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героїнею Турцiї. А ми, її нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героїнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторної з «Україна в огнi» випали такi жорстокi випробування, коли її було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася.
Відокремлення жіноцтва в магометанському суспільстві було наріжним каменем між панівними дворами християн і мусульман. На Заході жінки з’являлись в товаристві двірських мужів не тільки заради забави, але на публічних церемоніях, парадах та урочистостях. Жінки королівської родини передували в колах товариської еліти свого краю. На Сході — навпаки. Ці заскорузлі приписи релігії й двірської етики ломила силою свого небуденного інтелекту українка Роксолана. Як володарка, вона брала участь в нарадах державних мужів, приймала послів чужих володарів, вела політичні переговори. Кухні для вбогих, лікарні, будинки для божевільних, бібліотеки, купальні, готелі для подорожніх і чужинців, шкільні й виховні заклади… — це її реформаторські спонуки.
Смішні і недоречні заборони гарему вона не тільки критикувала, але поборювала власним прикладом. Серпанок на жіночому обличчі вже не викликав у неї сміху, він був наругою. Роксолана не носила чадри. Їй вдалося впровадити на султанський двір звичай прилюдних церемоній. Величаві маніфестації, які відбувалися не в Великому Сераю (Палаці), а на площі Гіпподрому стали на довгі століття подивом для Європи.
Одним із найбільших тріумфів Роксолани, вважають дослідники, переселення її з гарему до головної королівської палати. Це сталося на початку 40-вих років, внаслідок пожежі в старій палаті.
Роксолані завдячує світська архітектура Туреччини за один з найкращих зразків ХVІ століття: престольну залу, пишно декоровану структуру в стилі рококо. Водночас, це перший прояв впливу європейської архітектури в великому сераї. Талановитий архітектор Сінан Ага збудував чудову літню палату («кіюшк») для Роксолани. Це тільки мала частина її участі в архітектурній розбудові Стамбулу, що відноситься до її особистих будівель.
При кожній нагоді Роксолана кидала тюремний гарем, їдучи з Сулейманом на святкові церемонії, ігрища й турніри, або морські й прибережні, степові прогулянки. У воєнні часи вона вирушала в похід із почотом падишаха. На її очах проходила облога Родосу, Білгороду, Могача, Відня… Замість, по жіночому, стримувати чоловіка від воєн, вона його до них заохочувала, навіть на схилі літ, як це було з походом на Мальту. [16 с. 102].
Прийнявши віру й турецькі звичаї Анастасія Лісовська не зреклась свого походження. Біографи Сулеймана Пишного відмічають його улюблені й довгочасні екскурсії чорноморськими степами. Тим більше прагнула цих прогулянок у степові привілля й Роксолана. Для Насті Лісовської, першої імператорки Туреччини було ясно, що в Україні однією з основних проблем була татарська загроза, яка вимагала негайної відсічі. Як наслідок — за час свого довгого, майже півстолітнього володіння (1520-1566) Сулейман Величавий ні разу не спрямував своїх завойовників в Україну.
Саме в той час виникла побудова засік, замків, твердинь Запорозької Січі, організаційна і політична діяльність князя Дмитра Вишневецького. В листах Сулеймана до польського короля Жигмонта Августа ІІ є погрози й домагання покарати «Деметраша» (князя Вишневецького), але й вимога спокійного життя для мешканців України.
Тому слушно стверджує Юрій Колесниченко в своїй розповіді «Султанка з Рогатина»: “… хіба це не подвиг переконати султана і його уряд утриматися не лише від походів на Україну, а навіть і від думок про них?”
Спокій в Україні зменшував шанси московського напору на південь, якого боялася Польща. Для політичної далекозорости Сулеймана і його оточення експансія Москви на південь була очевидна. Перший протинаступ Туреччини вийшов від сина Роксолани, Селіма ІІ. Його візир, геніальний Соколлі, спрямував удар від Астрахані й Азовського моря. План сполучити канал Волги й Дону з Каспієм мав замкнути Москві дорогу на південь. Смерть старого візира не дала здійснитися його намірам. Зате спокій в Україні сприяв новій силі, Запорозькій Січі.
Незвичайна, майже казкова доля Анастасії Лісовської творила в Україні легенди, перекази, пісні. Про неї розповідали втікачі з турецького полону, козаки, мандрівні співці, бандуристи. Портрети українки, що володіла турецькою імперією, можна було найти в козацьких оселях, багатих хуторах, шляхетських палатах.
Художники малювали Настю — Роксолану то на подобу святої мучениці, то як грізну месницю з кинжалом у руці. Не з натури творили портретисти, тільки з власної уяви, нерідко в турбані на голові на знак «потурчення», але з виразом скорботної туги за незворотно втраченим рідним краєм… [18 с. 6].
У «Роксолані» Загребельного перед нами – виняткова доля української жінки в мусульманському світі. Головна героїня була продана в турецьку неволю, але завдяки своїй неординарності стала наймогутнішою жінкою свого часу. Автор поставив перед собою неймовірно складне завдання: не тільки очистити біографію Роксолани від міфів, за якими вона неначебто була «кривавою леді Макбет в Україні», а й глибоко зазирнув в надра душі героїнї, в її психологію [26 с. 206] довести людству, що цю жінку не можна осуджувати. За словами самого автора, Роксолана повернена в царину психології, а тому найцікавішими видаються мотивування її вчинків та душевний стан. Уромані основну увагу зосереджено не на приватній долі героїні, а на психології особистості, взятій у широкому історичному контексті. Таким чином, письменник створює узагальнений образ української жінки.
Психологічна майстерність П.Загребельного виявляється перш за все в авторських характеристиках. Наведу приклади такого психологізмую На початку роману зустрічаємось із зухвалим дівчиськом, яке веселиться і співає спеціально, щоб показати нескореність ворогам. Сміх героїні був засобом знущання над поневолювачами, показом духовної вишості і міцності. Є.Янчук зазначає, що сміх може бути захисним, таким, якій знімає психологічну травму, полегшує життя, а також проявом нескореності, прагнення до волі [11 с.73]… Таку ж функцію тут виконують і співаночки.
На початку роману знаходимо суїцідальні мотиви. Для психологічного стану героїні характерне відчуття, безсилля, розуміння неможливості повернення. Періодично через відчуття розпачу і туги в Насті виникає бажання накласти на себе руки. На кораблі вона протистояла величному морю з його скелями, піднебессям, із якого поступово зникало сонце. Але все ж таки воно змусило її підкоритися: героїні захотілося втопитися, хоч цей порив і минув. Коли вже Рушен потрапила до султанського гарему, до неї знову приходить думка про самогубство. Проте Настя зберегла своє життя, що В. Фащенко вважає « не більше, ніж здоровим інстинктом жінки» [26 с.171]. Духовні зміни у світовідчутті героїні П.Загребельний зумів зобразити завдяки яскравому змалюванню мотивів самогубства.
Для більш глибокого осмислення мотивації вчинків героїні автор звертається і до змалювання дитинства Насті. Адже для того, щоб пізнати людину, дізнатися про те, що спричинило ту чи іншу її поведінку, потрібно перш за все зазирнути у її дитинство, у ті умови, в яких формувався її характер. Оточення у дитинстві передає людині те, що можна назвати психологічною атмосферою, духом суспільства. Отже, у романі «Роксолана» перед читачем постає своєрідний екскурс в минуле Насті, яке вона свідомо пригадує, намагається зрозуміти для чого жила і що взяла в своїх рідних (дістала батькову «несамовитість і материн легкий норов» [7 с. 28]. Ця ретроспекція шукає корені, причини того, що предоставлено в романі як наслідок [14 с. 7]. Далі спогади про домівку виникають у найбільш напружені моменти життя Роксолани.
Створюючи образ вільної української жінки, Павло Загребельний акцентує увагу на її освіченості й розумності. Настуня з перших днів життя в гаремі обирає зброєю проти всіх ворогів свій розум. Хуррем була вражена ставленням до жінки в Туреччині. Але коли одаліски почали співати та танцювати, щоб сподобатись Сулейманові, вільнолюбній українці захотілося перевершити їх. Захоплення султана українською дівчиною почалось з того моменту, коли за ним слідував голос жінки. «Неочікувана незвичайність поведінки Хуррем, яка наче матеріалізувалася в голосі, до якого можна доторкнутися, зруйнувала усталеність реакцій і звичок життя», що В. Фащенко вважає « не більше, ніж здоровим інстинктом жінки» [26 с. 176]. Поступово Настя пізнавала атмосферу гарему, бачила беззастережну відданість одалісок султанові. Потрібно наголосити, що таке служіння своєму чоловікові не було характерним для жінок України. Народні корені, що жили у Насті, заявили про себе. Вона вважала, що має стояти на одному рівні з султаном, і тому не могла дозволити собі бути його тінню. Але не цим пояснюється те, що Хуррем намагалася сподобатись Сулейманові. Своїм чудовим співом та танцями, у яких втілилася талановита вдача, героїня зуміла перевищити всіх інших. Роксолана знала з розповідей старої туркині, що жінки-бранки, навіки відірвані від рідної землі, хоч і багато важили в житті султанів, проте ніколи не ставали рівними їм. Коли героїня жила в рогатині, потяг до знань був зумовлений її вдачею. Так само напривчена сидіти на одному місці, вона обурювалася тим, що в гаремі тільки відпочивала. Навіть вал іде Хафса побачила в українці загрозу через її нестримне бажання знати все більше і більше. Знання для Роксолани було засобом підкорення Сулеймана, збереженням душевної краси та відтворенням потреб душі. В. Фащенко вважає, що героя «полонила самобутня особистість з полохливим тілом, рубіновим усміхом, непокірністю та талановитістю, безстрашшям і дитинною образливістю, силою пристрасті і холоднечі, безпосередністю і розбудованим книгами розумом» [26 с. 178]. Але можна припустити, що серед одалісок Сулеймана були і кращі за Роксолану. Вона ж могла його привабити своїм особливим розумом, що весь час підказував, як себе поводити, рідкісним умінням «мислити серцем» (за філософією П.Юркевича).
Авторська характеристика стає вирішальною і в зображенні ставлення героїні до релігійного питання. Віра в Бога підтримувала Настю. Вона не приховувала цього, спеціально не хотіла знімати свого хрестика, нарочито виставляла його, як символ своєї духовної незнищеності. Але суспільство, у якому вона жила, умовляння зректися своєї релігії підкорили Хасекі, султаншу. Християнського бога героїня залишила в своєму серці.
Сни і марення, як художні прийоми дають змогу зазирнути в підсвідомість героїні, їз чого можемо уявити душевні тривоги і турботи Роксолани. Сон Насті в розділі «Драбина» віщує силу її майбутньої влади і водночас вічну роздвоєність душі. Поява цього сну спричинилася постійними роздумами героїні про те, «хто вона – Хуррем, чи Настя?» [7 с. 27].
К.Юнг вважав, що сни не обманюють людей, а лише представляють те, що є, завжди намагаються виразити дещо вже відоме (тільки на рівні підсвідомості); кожний сон має зміст та символіку, котра допомагає пізнати несвідомі процеси психіки людини і може перетворюватись у реальність [30 с. 474]. Сон складається немовби з двох компонентів: 1)Роксолана йде по спустошеному Стамбулу і зустрічає Сулеймана в золоті, що віщує її могутність; 2) Настя вдома, за наказом матері, лізе у погріб, але дощечки драбини, коли вона хоче вилізти, ламаються. З’являється Ібрагім, який їх збирає, але Настя не дає зайняти йому драбини. У цьому епізоді драбина символізує як владу і могутність, так і рідний краї Насті, з яким її розлучили ворожі обставини.
У творі є картини марення героїні, які майже завжди стосуються спогадів про українську землю. Так Настя марить рідною домівкою після пологів через надмірну психічну напругу та розпач від того, як вона має ставитися до дитини, народженої від ворожого її народові чоловіка Спостерігаємо марення і у сцені смерті султанші. Коли Настю везуть на кораблі, вона тужить за покинутим рідним краєм.
Персоніфіковані образи сер ця і душі дають змогу краще зрозуміти її внутрішній стан: “душа вся плавала в сльозах”, “серце рвалося од розпачу”[ 7 С.27].
Водночас проявляється і її зухвалість через репліки у внутрішньому монолозі: «Не хочу, не хочу» [7 с. 11]. Для повноцінного і всебічного створення образ у жінки автор надає великого значення у романі діалогам та монологам, які представлені дуже яскраво. Діалогів, власне, більше, ніж монологів. Характерною ознакою є наявність внутрішнього мовлення, в якому найповніше передаються процеси думання та переживання. Внутрішнє мовлення героїні — найцікавіша прикмета роману. Тут Роксолана залишається тією дівчиною, що росла в Рогатині і зберегла його у серці. Цікавим є те, що авторська характеристика може плавно переливатися у мовлення героїні без певного авторського попередження, а це неначебто привід до ототожнення авторських думок з переживаннями жінки. Діалоги та монологи роману П.Загребельного дозво ляють нам судити про поступовий “перехід” Настуні в Роксолану, а в інших творах (О.Назарука, М.Лазорського, С.Плачинди) мова героїні майже не змінюється (за структурою, емоційністю), є застиглою. Для точнішої передачі психічного стану героїні П. Загребельний часто використо вує пейзажі, хоч вони все ж не становлять значну частину художнього полотна і не є домінантними в розкритті психології героїнь. Закономірно, що при змалюванні природи П. Загребельний вільно використовує широку палітр у барв, що теж інколи можна зіставити з настроєм героїні: чорний колір домінує, коли Ро ксолана у скруті (“чорне море” “чорний дим хмар”, “чорні ліси” зелений колір знаменує щастя, душевний спокій (“зелене золото”, “зеленість рівнин”, “зелені обійми зеленого вітра” [7 с. 11,17].
При зображенні спогадів про рідну землю в романі використовується золотий (“золотаве сонце”, “золоті листя у золотавій тузі”; більш яскраві барви вказують на з будженість героїні, напруженість почуттів (“яскраво-рожеві квіти”, “фіолетові грона квітів”). [7 с. 240, 404].“Художній характер, – як сл ушно зазначає В.Фащенко, – не може бути безликим [27 с. 206]., а тому портретні характериcтики у романі П.Загребельного постійно супроводжують образи та допомагають зрозуміти внутрішню суть героїв, яка завжди певною мірою відбивається в зовнішніх проявах. Змальо вуючи зовнішність Ро ксолани, автор використовує динамічний портрет (психологічний), а інколи абстрактний чи живописний.
П. Загребельний дуже широко застосовує абстрактний портрет. Про деталі зовнішності Роксолани ми дізнаємося протягом всього роману: “золоті коси”, “невисока, зграбна, “червонясті коси”, “біле лице”, “сині очі, затінені довгими віями”, “маленька голівка”, “ніжна постать”, “рожеві губи. [7 с. 8,26,45,73,77,120, 238]. Застосовується живописний по ртрет, що часто вико ристовувася в періо д сентименталізму в літературних творах. Краса підкреслювалась природною аналогією, що давало змогу зрозуміти внутрішню природу людини. [7 с. 34]. Ось приклади живописно го портрета в романі: “з очей било зеленістю рівнин”, “вона про ростала, мов молода безжур на трава”, “ніжна, як со нячний промінь”, “вразлива, як закоханий соловейко. [7 с. 120,137,345] Відіграючи вагому роль у романі, як засіб психологізму, по ртретні характеристики мають особливість: серед розмаїття портретних деталей домінує образ золотих кіс. Часом письменник збивається на повто рення однієї і тієї ж частини портрету, що оживляє та підсилює відтворювану ко нцепцію особистості.
Отже, основними засобами створення образу жінки в романі П.Загребельного «Роксолана» є авторська характеристика; сни і марення, що дають уявлення про підсвідомі пер еживання Роксолани; діалоги та монологи, внутрішнє мовлення; портретні характеристики; вико ристання психологізо ваних пейзажів, колористики.
продолжение
–PAGE_BREAK–