Зміст
Вступ
Розділ 1. Довіреність як спосібздійснення суб’єктивного права і виконання юридичного обов’язку
1.1 Поняття, значення та реквізити довіреності
1.2 Види, форма, строк та припинення довіреності
1.3 Скасування довіреності та відмовапредставника від вчинення дій передбачених довіреністю
Розділ 2. Правова природа довіреностіяк форми уповноваження при договірному представництві
Розділ 3. Дія довіреності в аспектіпредставництва цивільного права України
Висновки
Список використаних джерел
Додаток
Вступ
Актуальність теми. В даний час складається безліч різних договорів,оформляється значне число операцій, які мають свої особливості. Довіреністьпредставляє собою документ, в якому зафіксовані повноваження представника поздійсненню операцій і інших правомірних дій перед третіми особами. Це однобічнаоперація, що фіксує вміст і межі повноважень представника, дії якого створюютьправа і обов’язки безпосередньо для того, що представляється. Письмовеуповноваження на здійснення операції представником може бути представленетаким, що представляється безпосередньо відповідній третій особі.
Зараз і фізичні, і юридичні особи в цивільних правовідносинахвикористовують даний цивільно-правовий інститут.
У випадках, коли, наприклад, фізична особа не може по яких-небудьпричинах отримати заробітну плату, він використовує довіреність, оскільки лишеза наявності довіреності інша особа може зробити ту чи іншу дію, що породжуєюридичні наслідки.
Нерідко зустрічаються ситуації, коли фізичні або юридичні особи єучасниками певного судового розгляду (наприклад, виступають як позивачі абовідповідачі). І для захисту своїх прав і інтересів дані особи вдаються до послугадвоката або інших осіб з метою ведення справ в суді, для чого вони видаютьостаннім довіреність, без якого неможливе представництво перед третіми особами.
Крім того, юридична особа не може в повному об’ємі здійснювати свої праваі обов’язки в особі його представника, якщо він діє без довіреності.
Через що, в різних ситуаціях потрібна видача не будь-якої, а певної довіреності,що відповідає конкретній ситуації.
Тому необхідно знати: що з себе представляє довіреність, яка довіреністьвважається належним чином оформлена, які види довіреності існують івикористовуються в тому або іншому випадку, а також у зв’язку з чим,припиняється дія довіреності.
Мета і задачідослідження. Основна мета дослідження полягає у комплексному науковомуопрацюванні основних закономірностей розвитку механізму довіреності як способуздійснення суб’єктивного права.
Відповідно допоставленої мети дослідженні такі завдання:
— визначитисутність і правову природу довіреності в цивільному праві України;
— специфікукожного з видів довіреності;
— проаналізуватипідстави припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності.
Об’єктомдослідження є комплекс правовідносин, що виникають з приводуреалізації прав та свобод громадян через представника шляхом наданнядовіреностей.
Предметомдослідження є нормативно-правові акти, які регулюють механізм довіреності якспособу здійснення суб’єктивного права України, вітчизняна та зарубіжна науковалітература, а також судова практика з питань здійснення представництва якоднієї з найважливіших гарантій здійснення цивільних прав та обов’язків.
Методидослідження. Підґрунтям методології дослідження роботи є загальнонаукові таспеціальні методи пізнання. Зокрема, системний метод діалектичний,формально-логічний, порівняльно-правовий, метод юридичного аналізу.
Розділ 1. Довіреністьяк спосіб здійснення суб’єктивного права і виконання юридичного обов’язку
1.1 Поняття,значення та реквізити довіреності
Довіреність- це письмовий документ, що видається представнику особою, яку представляють, дляпредставництва перед третіми особами [11, с. 225].
Звизначення довіреності як письмового документа, що видається однією особоюіншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог додовіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге,як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб’єкти,місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначено обсягповноважень, наданих представникові тим, кого представляють. Представництво задовіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Такий акт маєбути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений печаткоююридичної особи тощо).
Довіреністьна вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють(довірителем) безпосередньо третій особі. Таке положення випливає з того, щодовіреність як документ, що підтверджує повноваження представника, адресованатим особам, з ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність.Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право наознайомлення з довіреністю існує передусім у них.
Довіреністьпризначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженняминаділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійнихправ на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує.
Видачадовіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманнямправил ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреностівикладені у Законі про нотаріат.
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу збоку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згодиостаннього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника,бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності накористь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Довіреністьповинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії(прописом), прізвище, ім’я, по батькові довірителя та довіреної особи (повнуназву юридичної особи), місце проживання (місце знаходження юридичної особи)представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках — посаду, якувони займають, коло повноважень.
1.2 Види,форма, строк та припинення довіреності
Зазмістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три видидовіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові[7, с. 204-208].
Генеральнадовіреність видасться на вчинення широкого кола угод та юридичних лій(наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філіїюридичної особи). Генеральна довіреність уповноважує особу на виконання неякоїсь окремої угоди чи якихось певних категорій угод, а на укладання будь-якихугод. Наприклад, особа, яка відбуває в довготривале відрядження за кордон, можевидати генеральну довіреність, на підставі якої уповноважена особа може матиправо: укладати всі дозволені законом угоди щодо управління та розпорядженнямайном; купувати, продавати, дарувати, приймати в дар, обмінювати, заставляти іприймати в заклад житлові будинки, інше майно; проводити розрахунки поукладених угодах, приймати спадщину та відмовлятися від спадщини; отримуватиналежне довірителеві майно (гроші, цінні папери), а також документи від всіхосіб, установ, підприємств та організацій, у тому числі з відділень банків,інших кредитних установ, установ зв’язку, пошти, телеграфу, розпоряджатисярахунками в банках, отримувати поштову, телеграфну та всіляку іншукореспонденцію, в тому числі грошову чи посилочну, вести від імені довірителясправи в усіх судових установах з усіма правами, які закон надає позивачеві,відповідачеві, третій особі та потерпілому, в тому числі з правом повної чичасткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову,укладання мирової угоди, оскарження рішення суду, пред’явлення виконавчоголиста до стягнення, отримання присудженого майна або грошей.
Спеціальнадовіреність видається представникові на здійснення багатьох одноріднихюридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво усуді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів відзалізниці.
Разовадовіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичноїдії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певногодоговору).
Формадовіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону маєвчинятися правочин. Звідси ніби випливає, що довіреність на укладенняправочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі.Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням ч.3 ст.244 ЦК, якавстановлює, що довіреність — це письмовий документ, що видається однією особоюіншій особі.
Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простоюписьмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреностіпотрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для якихобов’язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків).
Крімтого, згідно з ч.2 ст.245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення,підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержаннязаробітної плати, стипендії, пенси, аліментів, інших платежів та поштовоїкореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бутипосвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається,перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
Частина3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки, колидовіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюєтьсядо нотаріально посвідченої.
Аналогічнийперелік осіб, що мають право посвідчувати довіреність, закріплений у Законі пронотаріат. Порядок посвідчення даного виду документа регулюється Порядкомпосвідчення заповітів і доручень[8].
Зокрема,до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:
1) довіреностівійськовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях,санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їхзаступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів,санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
2) довіреностівійськовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань,установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальнихконтор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюютьнотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей тачленів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цихчастин, з’єднань, установ і закладів;
3) довіреностіосіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, посвідченні начальниками місцьпозбавлення волі, та ін..
Довіреність,укладена у простій письмовій формі, як і та, що посвідчена не тим органом абопосадовою особою, на які покладено здійснення даних функцій, не може вважатисявиданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнананедійсною.
Довіреністьна одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних з трудовимивідносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомоги істипендій, грошей з установ ощадних банків, а також на отриманнякореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідченаорганізацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційноюорганізацією за місцем його проживання, а також адміністрацією-стаціонарноїлікувально-профілактичної установи, у якій він перебуває на лікуванні.
Довіреності,які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядкупередоручення, не потребують нотаріальної форми. Довіреність від іменіюридичної особи видається за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієїорганізації.
Строк дії довіреності, якийвстановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати 3 років. Якщотермін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до їїприпинення[4,с. 112].
Длятого, щоб відлік терміну дії довіреності був можливим, у кожній довіреностіобов’язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги законуспричиняє недійсність довіреності як документа, що підтверджує повноваженняпредставника. Тобто, вона не має правового значення ні для сторін відносиндобровільного представництва, ні для третьої особи.
Частина1 ст.248 ЦК встановлює загальні правила припинення довіреності.
Зокрема,довіреність припиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно разовоїдовіреності — здійсненням дій представником, на які він уповноважений.
Довіреністьможе припинитися також у будь-який момент у зв’язку зі скасуванням її особою,яку представляють, або з відмовою від неї представника. Таке обопільне право наодностороннє припинення довіреності пов’язане з довірчим характером даноїугоди.
Довіреністьприпиняється у зв’язку з припиненням юридичної особи, що є представником абоособою, яку представляють, у зв’язку зі смертю, визнанням недієздатним,обмежено дієздатним або безвісно відсутнім або представника, або особи, якупредставляють. Це положення грунтується на загальному правилі про те, що іпредставником, і особою, яку представляють, можуть бути лише повністю дієздатніособи.
Оскількипередоручення засновується на вперше виданій довіреності, то з припиненням діїостанньої втрачає силу і передоручення.
Припиненнядії довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв’язку зцим у особи, яку представляють, і її правонаступників виникає низка обов’язків.Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов’язана сповістити проскасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, дляпредставництва перед якими була видана довіреність.
Подібнідії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла,і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:
а)припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якоївидана довіреність;
б)смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її недієздатною,обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.
Після припинення довіреності представник зобов’язаний повернути довіреністьособі, яку він представляє. Зробити це слід негайно, тобто у мінімальнокороткий строк, як тільки з’явиться така можливість.
1.3 Скасуваннядовіреності та відмова представника від вчинення дій передбачених довіреністю
Діядовіреності як документа, що підтверджує повноваження, може припинитися також убудь-який момент у зв’язку із скасуванням її особою, яку представляють. Такеправо на одностороннє припинення довіреності пов’язане з довірчим характеромданої угоди. Причому закон особливо підкреслює, що відмова від цього права єнедійсною.
Протеч.4 ст.249 ЦК передбачає, що законом може бути встановлено право особи видаватибезвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загальногоправила, встановленого ч. І цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителявід свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має у томуразі, коли впевненість представника та третьої особи у стабільностіповноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною длявстановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча уч.4 ст.249 ЦК говориться про можливість встановлення у законі «права особивидавати безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, у цьомувипадку йдеться не про «право» особи, а про обмеження права останньоїна скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на їїпопередній згоді на таке обмеження.
Скасуваннядовіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв’язку з циму особи, яку представляють, і в її правонаступників виникає низка обов’язків.Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов’язана сповістити проскасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, дляпредставництва перед якими була видана довіреність. Водночас скасуваннядовіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в томувипадку, якщо вони були сповіщені про це[8, с. 198].
Праваі обов’язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника абойого заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися проприпинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність, і їїправонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявиласянесумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійсненняугоди з представником, що дія довіреності припинилася.
Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв’язкуіз скасуванням довіреності особою, яку представляють, а й внаслідок відмовипредставника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Таке обопільнеправо на одностороннє припинення довіреності пов’язане з довірчим характеромданої угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не можевідмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії булиневідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі,яку він представляє, чи іншим особам.
Відмовавід вчинення дій, які були передбачені у довіреності, має юридичне значення длятого, кого представляють, і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони булисповіщені про це. Тому представник зобов’язаний негайно повідомити особу, якувін представляє, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю.
Частина 4 ст.250 ЦК передбачаєсанкції за порушення вимог про дотримання порядку відмови представника відвчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідаєперед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержанняним вимоги про негайне повідомлення того, кого він представляє, про такувідмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, визначенихдовіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані назапобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до вимог ст.22 ЦК, аморальна шкода може бути відшкодована на засадах, встановлених ст.23 ЦК
Розділ 2. Правоваприрода довіреності як форми уповноваження при договірному представництві
Для вчинення юридично вагомих дій від імені іншої особи представникпотребує відповідних, отриманих від особи, яку представляє, прав (повноважень).Вказаний порядок захищає інтереси і особи, яку представляють: наділяючиповноваженнями представника, особа, яку представляють встановлює межі, в якихвона погоджується визнати власними дії представника. Зазначені обставинивизначили необхідність використання для вказаної мети відповідного документа –довіреності, тобто того, що свідомо передбачає особливу довіру і є підставоюдля того, щоб покластися на іншого.
Правова природа довіреності досліджувалася з боку цивілістів різнихпоколінь: В.К. Андрєєва, А. Гордона, О.Л. Нєвзгодіної, О.Н. Нєрсєсова, В.О.Рясенцева, І. Шерешевського та ін. З українських правників вказане питанняпривертає до себе увагу С. Фурси. У їхніх працях досліджувалася довіреність якособливий правовий «інструмент», з допомогою якого можливо одній особі(представнику) вчиняти від імені іншої особи (яку представляє) певні дії.
В юридичній літературі досить часто зустрічаються поняття «довіреність»та «видача довіреності». Перша група авторів вказує, що одностороннім актом, щомістить повноваження, є власне довіреність, інша – правові наслідки пов’язуєсаме з актом її видачі. Тому перші називають одностороннім правочином власнедовіреність, інші вважають таким правочином саме видачу довіреності[22, с. 187].
Термін «довіреність», як зауважує О.Л. Нєвзгодіна, можна було бвикористовувати поряд з терміном «видача довіреності» для позначення юридичногофакту – одностороннього правочину, в якому особа, яку представляють, наділяєповноваженнями, якби довіреність означала дію, як це, наприклад, має місце устосунку до терміну «договір».
Видача довіреності залежить лише від волі особи, яку представляють, яка іпісля її вчинення може утриматися від передачі її представнику. «Покидовіреність знаходиться в руках довірителя, – писав А.И. Штейнберг, – вона непороджує ніякого юридичного ефекту, тобто вона ще не діє і не дає повіреномуможливості за її допомогою виконати надане йому доручення». Підтримуючи вказанудумку, О.Л. Нєвзгодіна звертала увагу на таке: «Таким чином, для того, щобповноваження виникло у стані, готовому до реалізації, або було переведеним утакий стан, необхідно, щоб довіритель виразив свою волю на представництво двічі:при вчиненні довіреності та при її видачі повіреному. Вирішальне значення маєвидача довіреності» [23, с. 79-81].
Законодавець орієнтує нас, що юридичні дії, які належить вчинити повіреному,мають бути чітко визначені у самому договорі доручення або у виданій на його підставідовіреності.
Однак договір доручення (оскільки законом для нього не встановленаспеціальна форма) може бути вчинений як в усній, так і письмовій формі (простійчи кваліфікованій). Одночасно закон, як правило, вимагає, щоб фактуповноваження та зміст повноваження при добровільному представництві булизафіксовані письмово та в багатьох випадках посвідчені.
Тому в тих випадках, коли в силу закону форма повноваження конституційнопов’язана з самим уповноваженням як правочином, відсутність відповідногодокумента, що фіксує повноваження, свідчило б про відсутність самогоповноваження. Так, якщо договір доручення, що передбачає продаж будинкуповіреним, укладено усно або в простій письмовій формі, очевидно, що повноваженняна продаж будинку до видачі нотаріально посвідченої довіреності, яка в даномувипадку необхідна, не виникає. Обов’язок вчиняти представницькі дії унаведеному прикладі до наділення повноваженням не може бути реалізованим, тобтознаходиться у «пасивному» стані, і видача довіреності виступає як перетворюючийюридичний факт, що призводить вказаний обов’язок у готовий до реалізації стан.
Якщо ж договір доручення про продаж будинку вчинено у нотаріальній формі,він породжує повноваження уже в момент укладання договору, і видача довіреностів такому випадку не вимагається. Не існує ніяких перешкод для того, щобуповноваження та зміст повноваження були доведені до відома третіх осіб шляхомпред’явлення їм належно оформленого екземпляру договору доручення, тоді б третіособи отримали уявлення про зміст повноваження з його першоджерела. Вимога пропред’явлення довіреності таким чином не має змісту.
За загальним правилом довіреність – це окремий вид договору доручення,документ.
Однак необхідно зазначити, що в окремих випадках в законі містятьсявказівки на можливість встановлення відповідних повноважень в самому текстідоговору доручення. Зокрема ст. 243 ЦК, яка регулює комерційне представництвовизначає, що повноваження комерційного представника можуть бути підтвердженіписьмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.
Крім того, стаття 1135 ЦК, закріплюючи можливість ведення спільних справпростого товариства від імені усіх товаришів одним з них, передбачає, щовідповідне повноваження «посвідчується довіреністю, виданою йому іншимиучасниками, або договором простого товариства» [8, с. 193].
Оскільки довіреність є цивільно-правовим правочином, вона повиннавідповідати усім вимогам, які пред’являються законом до правочинів. Зокрема,довіреність може бути видана лише на вчинення правомірних юридичних дій; воляособи, яку представляють, повинна вільно формуватися і бути адекватно викладенау довіреності; довіреність, яка видається юридичній особі, може стосуватисялише вчинення правочинів, що не суперечать її спеціальній правосуб’єктності.Крім того, до довіреності висувається і ряд спеціальних вимог, недотриманняяких може потягнути за собою недійсність довіреності.
По-перше, довіреність має бути належним чином оформлена. Закон визначає довіреністьяк письмовий документ. У літературі існували позиції, згідно з якими допускаласяусна форма довіреності. Якщо розглянути довіреність як документ, в якомузафіксовані можливість особи бути представником та визначене коло їїповноважень, то для довіреності стає єдино можливою письмова форма. Якщо піддовіреністю розуміти сам факт уповноваження, то необхідно погодитися з думкою,яка допускає усну форму довіреності.
Український законодавець визначив довіреність саме як письмовий документ,тим самим встановивши імперативне правило щодо її форми у ч.3 ст. 244 ЦК. Алеч.1 ст. 245 містить і інше правило, відповідно до якого форма довіреностіповинна відповідати формі, в якій згідно з законом має вчинятися правочин. Якщозвернутися до ст. 205 ЦК, то правочин може вчинятися усно або в письмовійформі. А це означає, що для довіреності в окремих випадках є прийнятною уснаформа її вчинення. Таким чином, маємо певну неузгодженість у правових нормах,які регулюють однакові питання. Тому доцільніше було б викласти норму ч.1 ст.245 у такій редакції: «Довіреність має вчинятися у письмовій формі. У тихвипадках, коли довіреність видається для вчинення юридичних дій, що потребуютьнотаріального посвідчення, довіреність повинна вчинятися письмово з обов’язковимнотаріальним посвідченням».
Враховуючи, що метою представництва є головним чином вчиненняпредставником правочинів, ЦК передбачив певну залежність між вимогами до форми,які встановлені для правочину, вчинюваного представником на підставідовіреності, та для самої довіреності.
Йдеться про форму довіреності на вчинення правочинів, що потребуютьнотаріального посвідчення. В такому випадку відповідно до ст.209 ЦК довіреністьтакож повинна бути нотаріально посвідчена. Нотаріальної форми потребуютьдовіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК),також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановленихч. 4 ст. 245 ЦК.
Довіреності, для яких не передбачена обов’язкова нотаріальна абоприрівняна до неї форма, можуть вчинятися у простій письмовій формі. Зокрема,це довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів,інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо).Такі довіреності можуть посвідчуватися посадовою особою організації, в якійдовіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або замісцем їх проживання. Якщо вказані довіреності видаються в порядку передоручення,вони не потребують нотаріального посвідчення.
Довіреності, які видаються юридичними особами, не потребуютьнотаріального посвідчення, а можуть вчинятися у простій письмовій формі (ст.246 ЦК). Але такі довіреності видаються за підписом керівника юридичної особита скріплюються печаткою цієї юридичної особи. Довіреність на отримання або видачугрошей або інших матеріальних цінностей, крім керівника, має бути підписанатакож головним бухгалтером підприємства.
Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальнихзборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерноготовариства (емітента акцій). М.В. Венецька пропонує імплементувати цю норму вЦК шляхом включення до переліку довіреностей, що не потребують нотаріальногопосвідчення.
По-друге, довіреність – це іменний документ, в якому вказується особа,якій вона видана, а також особа, яка склала довіреність. При цьому довіреністьможе бути видана як на ім’я однієї особи, так і на декількох осіб, які можутьвиступати спільно або кожний окремо. Видавати довіреності може не тільки однаособа, але і декілька, наприклад, особи, що виступають стороною у договорі. «Посадовіособи посвідчують доручення, складені від імені однієї або кількох осіб на ім’яоднієї або кількох осіб. Доручення від імені кількох осіб може бути посвідченетільки в тому випадку, якщо дії, передбачені дорученням, стосуються однорідних інтересівусіх осіб, які видають доручення, а не кожного з них окремо».
Зазначене є досить важливим, оскільки врегульовує відносини міждекількома повіреними або довірителями.
Якщо довіритель видав довіреність різним особам з однаковимиповноваженнями, він йде на ризик одночасного вчинення правочину різнимипредставниками, аж до визнання його дій недобросовісними і протиправними. Якщож у довіреності вказані одночасно декілька представників, то третя особа, укладаючидоговір з одним із них, тим самим бере на себе ризик вчинення правочину з тимсамим предметом і з іншими особами і не має права посилатися нанедобросовісність іншої сторони і на свою непоінформованість, оскільки прийнятанею довіреність містить явну умову про декількох представників.
Проблема виникає саме у оцінці представництва за участю декількох осіб,насамперед представників.
Правомірність видачі довіреності декільком представникам базується наположеннях ст.58 Закону України «Про нотаріат» та п. 26 «Порядку посвідченнязаповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених». Одночасно всилу ст.237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона(представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другоїсторони, яку вона представляє. Таким чином, має місце неузгодженість у правовихнормах, серед яких перевага, звичайно, має бути надана Цивільному кодексу якзакону більшої ваги. Хоча можна зауважити наступне: оскільки не існує у ЦКпрямої заборони множинності представників, то практично вона можлива.
Не менш сумнівною є видача довіреності одразу декількома довірителями,але вона можлива хоча б через те, що передбачає їхню спільну дію. Однак убудь-якому випадку очевидна громіздкість та ненадійність множинності осіб упредставництві. У договорі доручення або виданій на підставі договорудовіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинитиповіреному. При цьому слід враховувати, що не всі юридичні дії можуть бутипредметом договору доручення – згідно із ст.1003 ЦК дії, які належить виконатиповіреному, повинні бути правомірними, конкретними та здійсненими.
Згідно із вказаною нормою встановлено вимоги щодо предмету договорудоручення чи виданій на підставі нього довіреності. Це мають бути дії повіреного,спрямовані на здійснення чи здобуття їхніх суб’єктивних прав та обов’язків.Також необхідно звернути увагу на те, що через повіреного не можна вчиняти діївинятково особистісного характеру скажімо, укладання чи розірвання шлюбу,трудового договору, складання заповіту. Законодавець звертає нашу увагу, щопредметом договору доручення мають бути виключно «юридичні дії», а не «фактичні».Хоча вміщена у визначенні договору доручення вказівка на юридичній характердій, зовсім не виключає того, що повірений не може прийняти на себе обов’язок одночасновчиняти і фактичні дії. Однак дії, що мають такий характер, повинні виконувати рольпевного доповнення до юридичних дій, тобто мати залежний від них (субсидіарний)характер. Саме на це звертав увагу О.С. Іоффе: «Ті випадки виконання повіренимдеяких фактичних дій, що інколи зустрічаються, не змінюють суті правовідносин,оскільки природа договору визначається його основною метою, а не супутнімимоментами. З погляду чинного законодавства не існує договору доручення, якщоодна особа виконує для іншої лише фактичні дії. Обов’язковим елементомдоручення є здійснення або набуття однією особою суб’єктивних прав таобов’язків для іншої» [22, с. 187].
Хоча в окремих випадках все-таки можливий варіант, коли у договорі дорученняможуть бути закріплені одночасно обов’язки щодо здійснення як юридичних, так іфактичних дій, з тією метою, щоб ні перші, ні другі не могли вважатися за своїмхарактером субсидіарними. Наприклад, доручення виконати роботи за завданнямзамовника і здати результат від його імені третій особі, або повірений можеприйняти обов’язок не лише отримати від імені довірителя товари, але йдоставити їх на склад довірителя власним транспортом. Однак у цьому випадку миможемо говорити про договір, який в силу ч. 2 ст. 628 ЦК повинен визнаватисязмішаним, тобто таким, в якому містяться елементи різних договорів.
Довіреність як документ, в якому визначено коло юридичних дій,спрямованих на набуття та здійснення суб’єктивних прав і обов’язків, сама пособі не породжує для повіреного ніяких майнових прав на майно, отримане абоналежне до передачі за представницьким правочином[23, с. 14]. Досить цікавепитання піднімає С. Фурса з приводу надання довірителем повіреному удовіреності право розпоряджатися будь-яким майном довірителя. На думку автора,фактично має місце передача повіреному майна у власність, що суперечить положеннямст. 41 Конституції України, оскільки розпорядження майном – це невідчужуване правовласника, складовою якого є всі передбачені законом види угод. Інакше зміст правовідносиннабуває невизначеного характеру. З цього моменту є можливість вимагати віддовіреної особи сплати всіх належних податків, а сам факт посвідчення такоїдовіреності має супроводжуватись сплатою державного мита за відчуження майна,як зазначено у довіреності. По-третє, оскільки видача довіреності є правочином,до особи, яка її вчиняє, пред’являються усі вимоги, що існують у законодавствістосовно до осіб, що взагалі беруть участь у правочинах. Так, особа, яка видаєдовіреність (тобто вчиняє правочин), повинна бути суб’єктом цивільного права,тобто фізичною або юридичною особою, що володіє цивільною право- ідієздатністю. Про необхідність повіреного володіти достатнім обсягом право- ідієздатності іде мова у підп. 6 ч.1 ст. 248 і підп. 2 ч.1 ст. 1008 ЦК, девідсутність цих факторів розглядається як підстава для припинення повноваженьпредставника та самого договору. Громадянин, визнаний судом недієздатним, неможе видавати довіреності[24, с. 96].
Це вправі робити від його імені опікун як і вчинення будь-яких інших дій.
Особа, визнана обмежено дієздатною, має право видавати довіреності тількиза згодою піклувальника. Від імені малолітніх дітей (вік яких не досягнув 14років) довіреність може бути видана лише батьками, усиновителями або опікунами.Неповнолітні (особи у віці від 14 до 18 років) мають право видавати довіреностіяк за попередньою згодою батьків, усиновителів, піклувальників, так інаступною, за винятком тих довіреностей на вчинення правочинів, які вони правівчиняти самостійно.
Неповнолітні, якщо їм надано у встановленому законом порядку повнуцивільну дієздатність, мають право самостійно вчиняти будь-які правочини, втому числі самостійно видавати довіреності.
Дія довіреності, як правило, обмежена конкретним строком, вказаним усамій довіреності. За загальним правилом, строк дії довіреності може бутивизначений конкретною датою («діє до певної дати») або проміжком часу, який маєпройти з моменту видачі довіреності («діє протягом певної кількостімісяців/днів/років»).
Практика довела, що строковість не є обов’язковою ознакою довіреності іЦК України змінив підхід до встановлення строку у довіреності, оскільки навідміну від ст. 67 ЦК УРСР не обмежив максимальним строком її дію. Ми можемоговорити про довіреність як строковий правочин тільки у тому випадку, якщо удовіреності встановлений строк її дії. Тоді виникає питання, з якого моментувін починає спливати: з моменту видачі чи з моменту складання довіреності. Напрактиці найкращим вирішенням вказаного моменту має бути те, щоб день складаннята підписання або посвідчення довіреності збігався з днем її видачідовірителеві.
Таких спірних моментів не існує в тому випадку, «якщо строк у довіреностіне встановлений». Така довіреність зберігає свою силу аж до припинення її діїза підставами, передбаченими ст. 248 ЦК. Необхідно відзначити таку нормупозитивною для нашого законодавства, оскільки нею, по-перше, ще разпідкреслюється довірчий характер відносин, які виникають в силу представництва,по-друге, законодавець визнав за необхідне економити час та кошти довірителя таповіреного при продовженні строку дії довіреності на новий термін.
Відсутність строку у довіреності не робить її недійсною. Для визнання їїнікчемною на підставі ч. 3 ст. 247 ЦК необхідно встановити відсутність у ній вказівкина дату її вчинення.
Новелою у ЦК є право особи видавати безвідкличні довіреності на певнийчас. Законодавець не визначив особливих ознак такої довіреності чи інших умов,за наявності яких вона може бути видана, тим паче не вказав, який саме законодавчийакт може це регулювати, оскільки ЦК акцентує увагу, що таке правило може бутинадано особі законом. А цим законом є Цивільний кодекс чи інший законодавчийакт, не зазначено.
Розділ 3. Діядовіреності в аспекті представництва цивільного права України
Правона вчинення дій від імені іншої особи може грунтуватися на різних юридичнихфактах, з якими закон пов’язує виникнення повноваження. Такими юридичнимифактами можуть бути: договір (договір доручення), закон (батьки єпредставниками своїх малолітніх дітей за законом), акт органу юридичної особи(призначення на певну посаду, пов’язану із здійсненнямпредставницькихдій), інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (фактспільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним зподружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа,що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього наздійснення такого правочину припускається — за винятком тих, що виходять замежі дрібних побутових).
Залежновід значення волевиявлення для встановлення і правовідносин представництва івиникнення повноваження розрізняють представництво добровільне (договірне),представництво на підставі безпосереднього припису закону (обов’язкове) тапредставництво добровільно-обов’язкове (на підставі акту управління, наприкладоргану юридичної особи тощо).
Волевиявлення наданнядовіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону маєвчинятися правочин. Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки, колидовіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюєтьсядо нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають правозасвідчувати довіреність, закріплений у ст. 40 Закону України »Про нотаріат».Порядок посвідчення цього виду документа регулюється Порядком посвідченнязаповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально засвідчених,затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:
— довіреності військовослужбовців та інших осіб, щоперебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та іншихвійськово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступниками помедичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв таінших військово-лікувальних установ;
— довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокаціївійськових частин, з’єднань, установ і військово-учбових закладів, де немаєдержавних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів,що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців,членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами(начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів;
— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі,посвідчені начальниками місць позбавлення волі[2].
Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, щозасвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійсненнятаких функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого закономпорядку, а отже, має бути визнана недійсною.
Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів,пов’язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів івинахідників, пенсій, всіх видів допомоги і стипендій, грошей (Додаток) зустанов ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числігрошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довірительпрацює або вчиться, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання,а також адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якійвін знаходиться на лікуванні.
Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, щовидаються в порядку передоручення, не потребують нотаріальної форми. Довіреністьвід імені юридичної особи видається за підписом її керівника і завіряєтьсяпечаткою цієї організації.
Довіреність наотримання або видачу грошей або інших майнових цінностей крім керівників маєбути підписана також головним бухгалтером підприємства.
У кожній довіреності обов’язково має бути вказана дата їївидачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсністьдовіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто вонане має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва,ні для третьої особи.
Загальними підставами припинення довіреності є:
— закінчення її терміну, а стосовно до разової довіреності — здійсненням дій представником, на які він уповноважений;
— скасуванням її особою, яку представляють, або відмови віднеї представника. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреностіпов’язане з довірчим характером такої угоди;
— припинення юридичної особи, що є представником або особою,яку представляють;
— смерть фізичної особи, що є представником або особою, якупредставляють;
— визнання фізичної особи, що є представником або особою, якупредставляють, недієздатною;
— визнання фізичної особи, що є представником або особою, якупредставляють, обмежено дієздатною;
— визнання фізичної особи, що є представником або особою, якупредставляють, безвісно відсутнім тощо.
— передоручення (оскільки передоручення засновується нараніше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу іпередоручення) [8, с. 193].
Припинення довіреності є припиненням повноваженьпредставника. У зв’язку з цим у особи, яку представляють, і йогоправонаступників виникає низка обов’язків. Особа, що видала довіреність ізгодом скасувала її, зобов’язана сповістити про скасування особу, якійдовіреність видано, а також відомих йому третіх осіб, для представництва передякими була видана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники(спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої юридичноїособи) у випадку:
1) припиненнядовіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої виданадовіреність;
2) смертігромадянина, що видав довіреність, визнання його недієздатним, обмеженодієздатним або безвісно відсутнім.
Після припинення довіреності особа, якій вона була видана,зобов’язана повернути довіреність особі, яку представляє. Вона має це зробити«негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неї з’явитьсяможливість.
Особливимвипадком припинення довіреності є її скасування особою, яку представляють. Такеобопільне право на одностороннє припинення довіреності пов’язане з довірчимхарактером такої угоди. Тому довіреність може бути в будь-який час скасованаособою, що видала її, а особа, якій була видана довіреність, може в будь-якийчас відмовитися від неї. Відмова від цього права є нікчемною, за виняткомвипадків, коли довіреність видана як безвідклична на певний час[7, с. 204-208].
Скасування довіреності має юридичне значення для представникаі третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Скасуваннядовіреності тягне припинення повноважень представника. У зв’язку з цим у особи,яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов’язків. Особа, щовидала довіреність і згодом скасувала її, зобов’язана сповістити про скасуванняособу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, дляпредставництва перед якими була видана довіреність.
Права і обов’язкистосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або йогозаступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припиненнядовіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність і йогоправонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявиласянесумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійсненняугоди з представником, що дія довіреності припинилася.
Частина 4 ст. 249ЦК передбачає, законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличнідовіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила,встановленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свогоправа на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коливпевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень,передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення таіснування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча у ч. 4 ст. 249говориться про можливість встановлення у законі «права особи видаватибезвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, в цьому випадку,швидше, має йтися не про «право» особи, а про обмеження права останньої наскасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його попереднійзгоді на таке обмеження [8, с. 190].
Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки дляособи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідніповноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник можевчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження — немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивнідії. Проте, як і кожне суб’єктивне право, повноваження включає не лише право навласні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Уданому випадку — це право вимагати від особи, яку представляють, взяття на себеюридичних наслідків дій,що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захистповноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що йогопорушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і невимагає спеціального додаткового повноваження.
Представництвоє поширеним засобом реалізації цивільних прав, що належать особі, і виконаннянею її цивільних обов’язків. Однак коло дій, які можуть бути здійснені задопомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. І ст.238 ЦК вказує, щопредставник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право навчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун,призначений малолітньому, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпаки,він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчиняти заостаннього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.
Крімтого, не допускається укладення через представника правочину, який за своїмхарактером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних узаконі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір,реєстрація шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які маютьздійснюватися лише особисто.
Усіюридичні дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах того, когопредставляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, когопредставляють, законом встановлена заборона укладення правочину представникомстосовно себе особисто або стосовно іншої особи, представником якої вінодночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, атакож представляти його при укладенні угод або веденні судової справи міжпідопічним і своїми близькими родичами.
Логічно, що зі згоди особи, яку представник одночасно представляє, такідії можуть бути допущені.
Представникомі особою, яку представляють, можуть бути і фізичні, і юридичні особи.
Особою,яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: фізична — знародження, юридична — з моментувиникнення.
Увипадках законного представництва особою, яку представляють, може бути лишедієздатна або частково дієздатна фізична особа.
Придобровільному представництві, яке грунтується на волевиявленні того, когопредставляють, для вираження волі на встановлення відносин представництванеобхідна дієздатність цієї особи. Отже, особою, яку представляють, тут можебути лише повністю дієздатна особа абоособа з неповною цивільною дієздатністю.
Представникамиможуть бути громадяни, котрі мають достатній обсяг дієздатності. За загальнимправилом це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-літнього віку. Крім того, якпредставники можуть виступати також особи, яким відповідно до закону наданаповна цивільна дієздатність.
Не єпредставником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власногоімені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих умайбутньому правочинів. Таке правило логічно пов’язане з положеннями ч. Іст.238, згідно з якою представник має діяти від імені того, кого представляє, іст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює,змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.
Вказанівимоги до представника дозволяють відрізняти його від посильного, посередника,комісіонера тощо. На відміну від представника, посильний лише передаєконтрагенту уже виражене волевиявлення тієї особи, яка його послала; посередниксам не укладає правочин, а лише веде переговори, сприяє укладенню правочинусторонами; комісіонер виступає як самостійний учасник цивільного обігу, самнабуваючи прав і обов’язків за договором[8, с. 194].
Згідно ст. 250 ЦКпредставник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначенідовіреністю.
Представникзобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову відвчинення дій, які були визначені довіреністю.
Представник неможе відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці діїбули невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитківособі, яку він представляє, чи іншим особам.
Представниквідповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разінедодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою статті 250 ЦК.
Представникзобов’язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Алевін може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передорученняпередбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (улисті, у телеграмі тощо).Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільногозаконодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільногозаконодавства є передбачене ч. І ст.240 ЦК правило, згідно з яким представникмає право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересівособи, яку він представляє.
Стаття240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє можемати місце лише при добровільному представництві, котре, у свою чергу,ґрунтується на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється шляхомвидачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе ішляхом внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставоюпредставництва.
Довіреність,що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крімвипадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії,аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів,посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якійдовіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або замісцем його проживання. Строк, на який видається така довіреність, не можеперевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Представник,який передав свої повноваження іншій особі, має повідомити про це особу, якувін представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій переданівідповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов’язку покладає наособу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за своївласні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки уразі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який моментскасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє,про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передавповноваження, як за свої власні.
Оскількипри передорученні має місце передача представником його повноважень третійособі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинахпредставництва зі збереженням останніх, то це не впливає на існування самихвідносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником«первісного» (головного) представника, так само створює, змінює,припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, як це було бпри діях первісного представника.
Висновки
Отже, довіреність це письмове уповноваження, що видається однією особою(що представляється) іншій особі (представникові) для представництва передтретіми особами.
При складанні довіреності обов’язковою умовою є дотримання вимог, бездотримання яких вона не буде юридичних наслідків.
В довіреності розкривається її предмет, тобто зміст повноважень. Узв’язку з чим, виділяють разові, спеціальні і генеральні доручення, які маютьсвої особливості і застосовуються не у всіх ситуаціях.
В певних випадках можлива передача представником повноважень іншій особі,що є передорученням. Воно можливе лише, якщо представник прямо уповноважений наце дорученням, або він вимушений до цього силоміць обставин для охорониінтересів того, що представляється.
Дія довіреностіприпиняється унаслідок: виконань передбаченої в дії (наприклад, разоведоручення), закінчень терміну, відміни довіреності що представляється або відмовивід довіреності особи, якій вона видана, припинення юридичної особи, від іменіякої і на ім’я якого вона видана, а також в разі смерті громадянина, що видавабо отримав довіреність (або визнання його недієздатним, обмежено дієздатним,безвісно відсутнім).
Списоквикористаних джерел
1. Конституція України. — ВідомостіВерховної Ради (ВВР), 1996, N 30.
2. Про нотаріат. — ВідомостіВерховної Ради (ВВР), 2009, NN 40-44.
3. Цивільний кодекс Української РСРвід 18.07.1963, № 1540-VI.
4. Цивільний кодекс України /Коментар. — Одеса: Юридична література, 2004. — 112 с.
6. Бек Ю.Б., Богдан Й.Г.Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака.- К.: Істина, 2004. — 975 с.
7. Боброва Д.В., Дзера О.В. Цивільнеправо України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової; Київ.нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — 2-е вид., перероб. і допов… — К.: Юрінком Інтер,2004. – с. 204 – 208.
8. Довгерт А.С. та ін. Цивільнийкодекс України: Науково-практичний коментар. — К.: істина, 2004., — 190-203 с.
9. Науково-практичний коментарЦивільного кодексу України: У 2 т. / За ред. О.В. Дзери та ін… — К.: ЮрінкомІнтер, 2005- 545 с.
10. Сучасний словникцивільно-правових термінів /Упоряд. Венедіктова І.В. — Х.: Страйд, 2005. — 215с.
11. Тлумачний словник з цивільногоправа / Акад. прав. наук України. Ін-т приват. права і підприємництва; Під заг.ред. Селіванова В.М.; Уклад.: Боброва Д.В. та ін… — К., 1998. — 225 с.
12. Цивільний кодекс України:Наук.-практ. комент.: У 2 ч. — ч.1 / За заг. ред. Я.М. Шевченко; Ін-т держави іправа ім. В.М.Корецького НАН України, Київ. ун-т права. — К.: Вид. дім «ІнЮре», 2004- 722 с.
13. Цивільний кодекс України:Наук.-практ. комент: У 2 ч. — ч.2. / Ін-т держави і права ім. В.М. КорецькогоНАН України, Київ. ун-т права; За заг. ред. Я.М. Шевченко. — К.: Ін Юре, 2004 — 604 с.
14. Цивільний кодекс України: Пост.наук.-практ. комент.: У 2 ч. / Верхов. Суд України; Відп. ред. А.С. Довгерт,Н.С. Кузнєцова. — К.: Юстініан, 2005 — 722 с.
15. Цивільне право України: Підручник:У 2 кн./ О.В. Дзера та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — Кн. 1. — 736 с.
16. Цивільне право України. Кн. 2 /За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. -К., 2002. — 453 с.
17. Ярема А.Г., Карабань В.Я.Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. / Т.1. — К.:А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. — 941 с.
18. Андреев В.К. Представительство вгражданском праве. – К.: КГУ, 1978.
19. Басистов А. Доверенность:субъектный состав, полномочия, оформление, некоторые особенности. – М.: Белыеальвы, 1996.
20. Образцы документов: договоры,контракты, доверенности: Практическое пособие для предпринимателей и деловыхлюдей. – Симферополь, 1996.
21. Цивільне право України.Академічний курс. Т.1. / За загальною ред. Я.М. Шевченко. — К.: Ін Юре, 2003. –С. 252.
22. Иоффе О.С. Советское гражданскоеправо. Ч.1. – Л., 1971. – С.202; Рясенцев В.А. Вопросы представительства вгражданском праве // Советская юстиция. – 1976. – № 6. – С. 14.
23. НевзгодинаЕ.Л. Основания представительства в советском гражданском праве // Вопросыправового регулирования социалистическом обществе. – Свердловск, 1974. — С. 14-81.
24. Фурса С.Довіреність та інститут представництва у цивільному законодавстві,нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. – 1999. — № 4. –С. 96.
Додаток
Зразокдовіреності (разової) на одержання грошей
Довіреність
Місто Київ,
12.05.2010 р.
Я, КостіковСтаніслав Ігоревич, мешкаю за адресою: м. Київ, вул. Метрологічна, 91, кв. 215,довіряю громадянинові Артюху Якову Романовичу, який мешкає в м. Києві, вул.Метрологічна, 91, кв. 216, одержати у касі комісійного магазину № 48 М.Києвагроші в сумі 2.000. (дві тисячі) грн., що належать мені за реалізовані речізгідно з квитанцією № 4173212, і виконати всі дії, пов’язані з цим дорученням.
Строк діїдовіреності — два місяці.
Підпис (КостіковC.І.)
12.05.2010р. данадовіреність завірена мною, Авраменком В.І., державним нотаріусом 5-ї Державноїнотаріальної контори м. Києва.
Довіреністьпідписана Костіковим Станіславом Ігоровичем у моїй присутності. Особистістьдовірителя встановлена, дієздатність його перевірена.
Зареєстровано уреєстрі за №
Стягнутодержавного мита в сумі (грн.)
Державнийнотаріус Підпис (Авраменко В.І.)