–PAGE_BREAK–Стратегія національної безпеки України
Національний інтерес – визначальне джерело формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єкту спрямувань і напрямків розвитку нації, механізму, методів і форм їх реалізації. За своєю спрямованістю національні інтереси орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивний розвиток і, певною мірою, лідерства особи, суспільства, держави. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення мають життєво важливі національні інтереси. Можна стверджувати, що це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість прогресивного розвитку особи, суспільства, держави.
Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об’єкт – націю, поняття «національна безпека» охоплює різні аспекти безпеки країни (державної, громадської, особистої). Нація знаходиться в небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного та самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей.
Основними (базовими) життєво необхідними національними інтересами є: територіальна цілісність, державний суверенітет, намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві, добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.
Держава Україна як Генеральний суб’єкт діяльності у сфері національної безпеки та оборони має бути носієм конкретних потреб та інтересів населення, яке складається із представників всіх політичних сил народу, нації. Якщо держава є носієм національних потреб та інтересів, а не окремих її політичних сил чи угруповань, то суспільство знаходиться у визначених межах гармонії. Спірні питання чи поточні проблеми, що виникають, вирішуються цивілізованим способом у межах правового поля національного законодавства і міжнародного права, у відповідності до національних та загальнолюдських звичаїв і традицій.
Тобто — національний інтерес – це життєво важлива потреба, котра забезпечує необхідні життєво важливі ресурси і умови життєдіяльності та розвитку нації, народу, суспільства, держави, громадянина та людини; це певний сукупний вираз потреби, котрий найповніше задовольняє кожного із представників нації чи народу, незалежно від його політичних та ідеологічних уподобань, релігійних, етнічних чи расових відмінностей.
Геополітичний аспект національних інтересів, за політологічною теорією, передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом політичної, економічної, військової, інформаційної, мовно-культурологічної та інших видів гуманітарної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, військово-політичні, правові, економічні та гуманітарні інститути. Геополітичний аспект національних інтересів у різних національних держав буває різним. Наприклад, Росія намагається зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливів НАТО і Заходу на Схід, а Україна — відстояти національний суверенітет, навіть через певне його обмеження, інтегруючись в загальноєвропейські чи євроатлантичні структури, в умовах яких, як вважається, Росія (як колишня метрополія) буде обмежена у можливості відновлені свого впливу на Україну.
Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності та утриманні влади правлячих сил або крім зазначених цілей – у підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.
Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів. Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання тощо.
Таким чином, поняття «національна безпека» стало незмінним атрибутом більшості військово-політичних концепцій, аналітичних та прогнозних розробок глобального плану. При цьому найбільшого розповсюдження отримали два підходи. Перший – розглядає національну безпеку через призму «національних інтересів», що, як правило, виявляється у вигляді деякого комплексу цілей, тобто кінцевого результату. Другий пов’язує національну безпеку з системою базисних національних цінностей як структурного, так і функціонального рівнів. У першому випадку конфлікт національних інтересів може розв’язуватися шляхом пошуку взаємоприйнятного балансу інтересів сторін. У випадку ж конфлікту національних цінностей (що ми спостерігаємо, наприклад, у конфлікті ідеологій, цивілізацій, релігійних догм тощо) компромісу досягти практично неможливо. Відбувається руйнація одних цінностей і заміна їх іншими. Це зрозуміло у тому випадку, коли «національні цінності» – це національні інтереси, які знайшли своє духовне або матеріальне закріплення в житті народу. Отже, в умовах становлення України перший підхід прийнятні ший як більш мобільний і гнучкий.
Найважливішим критерієм національної безпеки є дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, групи, суспільства та держави і особливо їх взаємна відповідальність у забезпеченні безпеки. Останнє є наріжним каменем національної безпеки, і тому повинно перебувати в центрі уваги державної політики національної безпеки.
Звідси виходить, що у загальному вигляді національні інтереси – це усвідомлені суспільством та виражені в Декларації про державний суверенітет, Конституції України, Концепції національної безпеки чи якомусь іншому документі конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов життєво важливі потреби існування та розвитку природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави. З цього погляду національні інтереси – це фундаментальні цінності народу. Саме тому Концепція національної безпеки України визначає їх як «фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності». Зазначена Концепція, по-перше, чітко визначає, що вони (національні інтереси) можуть досягатися цивілізованим шляхом, а по-друге, їх пріоритетність визначається конкретною ситуацією, яка складається в державі та за її межами.
Нормативно-правову основу формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України складають:
Конституція України, закони, укази та розпорядження Президента, постанови Кабінету Міністрів України;
різноманітні відомчі нормативні акти, прийняті у межах компетенції тих чи інших органів відповідно до Конституції України;
загальновизнані принципи і норми міжнародного права, а також міжнародні договори і зобов’язання України.
Проте, в Україні поки відсутній фундаментальний закон «Про безпеку», водночас діють чисельні закони, які регламентують діяльність спеціальних служб і правоохоронних органів. До них належать наступні: «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська», «Про прокуратуру», «Про Службу зовнішньої розвідки» тощо.
Фундаментальне і цементуюче значення має Концепція (основи державної політики) національної безпеки, схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 року. У ній викладена система поглядів на забезпечення в Україні безпеки особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз у життєво важливих сферах життєдіяльності.
Водночас, що стосується Доктрин відносно окремих сфер життєдіяльності, то окрім Воєнної доктрини в Україні не існує жодної іншої доктрини.
Можна погодитися з висновком пана Ліпкана В.А., зробленим у навчальному посібнику «Безпекознавство»; «поки в Україні відсутня видимість, а тим більше практичний вихід застосування синергетичного підходу до формування правового поля забезпечення безпеки. І саме у цей, методологічно хаотичний час, вважаємо більш вірним і концептуально виваженим запропонувати наступну ієрархію документів, які б складали систему правового регулювання забезпечення безпеки. Це, передусім:
Стратегія національної безпеки — основоположний документ, в якому викладаються стратегічні цілі України щодо становлення її в якості Європейського лідера, збільшення населення до 2050 року до 100 мільйонів осіб тощо.
Концепція національної безпеки має забезпечувати вирішення тих чи інших проміжних завдань, які є у Стратегії.
Доктрина формується на підставі Стратегії та Концепції і охоплює значно вужче коло суспільних відносин, які обмежуються конкретною сферою життєдіяльності людини. Вона розвиває і уточнює положення Стратегії та Концепції і носить більш предметний зміст, зміщаючи акцент не стільки на декларуванні та викладенні певних положень, скільки на окресленні конкретних механізмів вирішення цих проблем. Тому обов’язково має бути розроблено дерево доктрин національної безпеки, серед них можна назвати наступні: інформаційна, екологічна, фінансова, соціальна, енергетична, воєнна доктрина тощо.
продолжение
–PAGE_BREAK–