35
Контрольна робота
з дисципліни: “Економічна історія”
Тема:
Економічне становище України в роки Хмельниччини
Зміст контрольної роботи
1. Соціально-економічні передумови Національно-визвольної війни
2. Економічна політика гетьманського правління
3. Еволюція аграрних відносин
4. Розвиток міст. Торгівля. Фінанси
Список літератури
1.Соціально-економічні передумови Національно-визвольної війни
Протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження
фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько-шляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну
залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна
колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок
землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби
українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.
Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648–1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за обєднання всіх українських земель під
гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.
2.Економічна політика гетьманського правління
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і
змінювалася на різних етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту,
орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали
вільними.
Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта
подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права
шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.
Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А.
Киселя. Феодали-католики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.
Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою “дідичних панів”, не визнавали
розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.
Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були
ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта
володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), ; а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного ; фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини
апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних
монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена
дрібна шляхта, яка і до революції 1648 р. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському
війську в 1649 р. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.
За 1648–1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в “Березневих статтях” і “Жалуваній грамоті шляхті” (1654 р.)
привілейованого становища української шляхти: “… шляхта… чтоб при своих шляхетських вольностях пребывали”. З 1654 по 1657 р. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти —
звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.
Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 р. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями
тим, хто “виконав присягу вірності” Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства,
перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648–1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до
війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654–1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 р. деякі монастирі добилися права на
доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.
У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридично затверджено під час Переяславської ради 1654 p.: “Именний казатцких, чтоб нихто не
отбирал: которые земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольны были”.
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридично вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і
підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського
самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обовязком була військова служба. Проте фактично в козачий “компут” можна було вільно вписатися і
виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.
В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація
козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі,
засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді,
коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська
Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридично не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.
Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського,
Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б.
Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648–1657 pp. відомо лише 20
гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки).
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на “ранг” (посаду) землі, села і
містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.
Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Камянку, Новосільці, землі за Чигирином, від
російського царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське староство.
За Московсько-Переяславським договором 1654 р. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина “для прокормленія” отримувала млини. Поступово право надання земель у
власність поширилося і на неї.
Взагалі в роки Хмельниччини (1648–1657 pp.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не
підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського
царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпосницькі порядки (“Соборне Уложення” 1649 p.), і всі звернення української старшини знаходили підтримку. Першими
отримали царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 р. — переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і генеральний суддя С. Богданович-Зарудний на місто Старий Мліїв з
селами і всіма угіддями”. Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків
випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і
міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на
землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо
військова служба здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення
селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p.. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан
(літо 1650 p.). Проте в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із
спадковими козаками.
Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в “Березневих статтях” так: “Кто пашеной крестьянин, тот будет должность былую его царскому величеству отдавать, как и прежде
всего”.
Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебували “під правлінням сотенним, в ведомстве полковом и в диспозиции гетьманской”. За
переписом 1666 p., який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної
кількості населених пунктів. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями,
річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно користувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що
становила до 1648 р. четвертину лану.
Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обовязки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у
формі “звиклоє послушенство”. Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обовязкових робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян
“роботизну віддавати”. Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначалися характер і
тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають,
що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності.
Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні володіння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася
тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом
Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес
занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і
сплати податків.
Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати.
Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села.
Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого
землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично
стали вільними виробниками.
Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси.
Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
3.Еволюція аграрних відносин
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII–XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня
боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і
зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й
політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у
розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.
Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина
Гетьманщини становила майже 21 тис. осіб.
Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував
порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на
будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній
військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини.
Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За “Коломацькими статтями” (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати
гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662 — 1722 рр.),
Сенату, Малоросійської першої (1722–1727 pp.) і другої (1764–1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.
Старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове (“зупольне”, “вічне”, “спокійне”) володіння не залежало від службового становища, воно було
обєктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах.
Аграрний розвиток Української гетьманської держави протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Російської держави. Було знищено
землеволодіння селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина домоглася нобілітації та спадкової власності на рухоме й нерухоме майно, перетворилася на
привілейований стан.
У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст. західноукраїнські землі не ввійшли до Української козацької держави. Галичина залишилась у Речі Посполитій, Північна Буковина
належала Молдавському князівству, васалу Туреччини, Закарпатська Україна була у складі Угорщини і потрапила в залежність від монархічної Австрії.
У сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули
племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було
підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні
зміцнювали звязки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.
4.Розвиток міст. Торгівля. Фінанси
Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV – у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст — зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок.
За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і
ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі у залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. До другої категорії міського населення
входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри — хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи – плебеї:
дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.
Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі
політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею, їм був заборонений
доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.
Ремісники у містах обєднувалися у професійні корпорації – цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмайстер – старшина цеху,
якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Повноправними членами цехових обєднань виступали тільки майстри – власники
майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, але й гроші для заснування майстерні і внесення повної
суми до цехової каси.
Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб
у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збуту ремісницької продукції належало тільки його членам.
Окрім цехових ремісників, в українських містах була чимала група позацехових ремісників. Цей соціальний прошарок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху через
національно-релігійну приналежність чи внаслідок відсутності коштів, та сільські ремісники, які працювали у місті, тощо.
Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичеві, Берестечку, Дрогобичі і Львові
ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.
Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина.
У найбільш тяжкому становищі знаходилися мешканці приватновласницьких міст. Міщани міст, які були власністю світських і духовних феодалів, були зобовязані виконувати на користь власника чисельні і
важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати різного роду податки – вїзні, весільну куницю і т.п. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської
адміністрації залишати місто, чи переходити в інший стан.
Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримували у
належному стані замкові споруди, забезпечували замкову і польову варту.
Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською владою.
Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав
кілька універсалів про охорону Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаранням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі,
забороняв місцевим селянам користуватися землями і сіножатями, що належали місту. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керували ними ратуші, що підлягали
компетенції загальної козацької влади в краї.
Деякі міщани покозачилися (близько 60–80 %), деякі селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Канів, Переяслав) більшу частину населення становили козаки. Зросла міська верхівка з
бюргерства, козацької старшини, шляхти. Більшість населення була українцями.
У Східній Галичині 90–94 % міст належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили б–10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були
міста Правобережжя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юри-дики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (30–40 %). Міщани були складовою частиною
доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.
ХУІ-ХУІІІ ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали
феодально-аграрний характер, були невеликими.
Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних звязків між різними населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим
був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали
переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними
привілеями. Кількість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000, на території Лівобережної України — 8680,
Слобожанщини — близько 2 тис. Виділялися своїми базарами міста Південної України: Одеса, Єлизаветград, Катеринослав та ін.
Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 р. був установлений вільний торг на мясо, який
відбувався в понеділок, від свята Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 р. було надано право ще на Два торги протягом тижня. На Лівобережжі
вони проходили найчастіше в понеділок і пятницю. Продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію
районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім “красного товару” і харчових продуктів продавали деревяний, глиняний і скляний посуд. У Глухові, Конотопі, Борзні — хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині –
тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували шкіряними виробами, у Бережанах — вовною і полотном, на торгах і базарах Заліщиків і Збаража — зерном, у Львові худобою і хлібом.
Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селяни продавали товари з підвод, а міські ремісники — в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях.
Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників.
За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. В 1563 р. на торзі в Самборі від воза з горшками брали по 4 гроша, від
вола та ялівки — по одному грошу, від теляти, барана — 6 динарів. Доход йшов на користь замку.
Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу була неоднакова. У багатьох містах України існували власні міри на зерно
(колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно були передані в
оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав.
Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні, вересні, листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це пояснювалося станом доріг
і погодними умовами, наявністю товарних лишків, потребою в грошах і товарах селян, нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Неодночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати по
кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок (у листопаді — грудні), у Харкові — Хрещенський (в січні), Троїцький (у травні —
червні), Іллінський у Ромнах (у липні серпні), Воздвиженський у Кролевці біля Сум (у серпні вересні), Успенський і Покровський у Харкові (в серпні жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в
Березові з 10 грудня, Мукачеві — з 7 січня, відповідно весняні — б квітня і 7 травня, 19 березня і 24 квітня; літні — 24 і 29 серпня; осінні — 2 і 12 листопада.
Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки (початок січня — лютого) перетворилися на біржі, де купували, продавали, закладали,
здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 р. було укладено 1205 угод на суму 39,3 млн. польських золотих, кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещенський
контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5 тис. чоловік.
У лівобережних містах у другій половині XVII–XVIII ст. за дотриманням правил торгівлі слідкували ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори, зокрема мито від місця,
кількості й різноманітності товарів, за його ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські та російські — по 10, торгові люди — по 4–6 кіп грошей від одного воза товарів. У багатьох містах
і селах ярмаркові збори здавалися на відкуп.
Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових звязків між містами і селами, окремими господарськими районами. На цій основі відбувалися злиття місцевих ринків і подальша
економічна консолідація лівобережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, прикарпатських, закарпатських і північноукраїнських земель. Торгові звязки між українськими землями значно зміцніли,
що зумовило встановлення тісних економічних звязків між ними. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру.
В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм універсалом 1657 р. наказав, щоб козацькі старшини “з людьми Львова ЯК з власними нашими
поводилися і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди”. Міста Полтавського полку встановили регулярні звязки з містами Харківського, Гадяцького і Ніжинського полку — з містами Сумського
полку. Слобідські купці продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, вялену рибу, клей, шкіри, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. Привозили тонкі сукна, срібний,
оловяний і мідний посуд, залізо. Масовий характер мала торгівля сіллю на Торських озерах. На слобідський ринок із Лівобережжя надходили хліб, товари, що привозилися з правобережних і західних
українських земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн.
Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами (кожухами,
свитами, полотном), дьогтем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на доставці солі з Коломиї. За переписом 1666 р. у Нових Млинах було 6, в Ніжині — 11 дворів коломийців.
Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була основним постачальником зерна на правобережний ринок, Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття, звідти вивозилися коні, воли, корови,
вівці. Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні.
Активною була торгівля Правобережної України з Запорожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошового отамана на шляхту, що
пограбувала 724 козаків забрала 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386 пар чобіт, 204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів.
Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у Кременці (середина XVI ст.)
налічувалося 70 крамниць, Овручі (1629 р.) — 30, Камянці-Подільському (1570 р.) — 40, Володимирі-Волинському (середина XVI ст.) — 30. У 1566 р. тернопільські купці отримали привілей на володіння
оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювало 15 крамниць,
відкривалися нові. У тих крамницях (“крамах”) вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря
Введення Богородиці продавали нитки.
У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки (крамниці), Чернігові — 68, Миргороді — 52, Золотоноші — 36, Сумах — 40. Усього в містах і містечках Полтавщини і Чернігівщини було 2120
крамниць. У Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць.
Поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом. У середині XVI ст. у Києві діяло 58, у Вінниці — 42, Славуті — 10, Шепетівці — 7, в Луцьку — 68 шинків. У
Галичині корчмарювання було на відкупі у корчмарів, в основному польських євреїв. Наприкінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в Буковині торгувало близько 400, у
Закарпатті лише Ужгородська казенна домінія здавала в оренду майже 80 корчм. У Лівобережній Україні дрібним виробникам забороняли продавати горілчані напої вроздріб, тому козаки і міщани орендували
корчми.
Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право на продаж горілки.
З кінця XVIII ст. у західноукраїнських землях зявилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста.
Протягом XVII–XVIII ст. визначились основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька. Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород,
Сорочинці, Прилуки, Зіньків, друга — через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До десяти доріг проходили через Чернігів — до Києва, Глухова, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця,
Кременчука, Херсона, до польського кордону. З Харкова шляхи вели до Катеринослава та Херсона; до Києва — через Охтирку, Гадяч, Прилуки; до Сум і Новгород-Сіверського; на Дон. Західноукраїнські
землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом: Львів-Глиняни- Золочів-Вишневець-Ямпіль- Ляхівці-Заслав-Полонне-Житомир-Коростишів-Білогородка-Київ.Зі Львова йшли шляхи на
Станіслав-Коломию-Чернівці, на Самбір-Турку-Ужоцький перевал-Ужгород, на Стрий-Сколе-Верецький перевал-Мукачеве.
Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по 1790 р. було побудовано 750 км доріг,
що зєднали Львів з більш-менш значними містами Прикарпаття і Буковини, через перевали — із Закарпаттям, Віднем.
Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру — із Тверю і Смоленськом, по Десні–з Москвою, по Дніпру, Припяті та
Березині — з білоруськими та литовськими містами. Уже в 1571 р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 комяг — невеликих річкових кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й більше комяг.
Крім того, було 10 великих човнів. У 1657 р. в Києві почав працювати річковий порт.
Отже, внутрішня торгівля в XVI–XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, обєднувала в економічне ціле села і міста
України. Процес формування національного ринку продовжувався.
Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у
країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів
мануфактурної промисловості західних країн.
У XVI — першій половині XVII ст. на захід вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль, деревяні вироби. Торгові звязки здійснювали переважно
магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для
доставки товарів до річкових пристаней, на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі
флотилії. У період сприятливої конюнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVII ст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.
У торгівлі України з Заходом значну роль відігравав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ, через який вивозили багато лісових матеріалів: бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, поташ.
Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю,
тонке полотно, сукно, прикраси, книги тощо.
XVI — перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових звязків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії — Персією, Індією та Аравією.
Українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні
убори, скло; з Молдавії та Волощини — вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи.
Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 р. у Львові “таксу” східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк,
атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і
свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна митна “комора” для турецьких і молдавських товарів.
В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті — сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора
— головного центру торгівлі поблизу кордону.
Розвивались українсько-російські торгові звязки. Українські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер,
Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Російські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Камянці-Подільському, Барі, Миргороді,
Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та деревяні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск,
хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з України книги, продавали їх у Москві та найвіддаленіших районах держави. Так, у бібліотеці
солепромисловиків Строганових у Сольвичегодську налічувалося сотні українських книг переважно “киевской печати”. З Києва в Москву та Підмосковя привозили для палацових садів різне насіння, саджанці
угорських групі та слив, виноградні черенки. До двору московського царя Олексія Михайловича з України поставляли волоські горіхи.
Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька колонія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі Росії з країнами Сходу. Через
Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.
Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельницький ввів у 1654 р. нову систему оподаткування. Мито збирали у розмірі двох золотих з кожних
250. Це було в 2,5 раза менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, коней,
селітри. Водночас було заборонено продавати хліб у Польщу,
Під час Визвольної війни розрив з Польщею послабив торгові звязки з західними країнами. Активно велася торгівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Так, Б. Хмельницький продав у Молдавію
поташ на 200 тис. талярів. У 1652 р. в Молдавію було привезено 400 возів із сіллю. Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо торгівлі на Чорному морі. Українські купці отримали право вільно
плавати і торгувати в Чорному і Середземному морях, звільнялися від мит і податків.
Систематичними були звязки з Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у 1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських
містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В прикордонних російських і українських містах влаштовували
гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.
Важливе місце серед товарів з України посідала горілка. В “Глухівських статтях” і “Коломацьких статтях” були спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії, дозволяли здавати
її лише на кухлеві двори, що були збудовані в Лівобережних містах царським урядом і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці таємно торгували нею в російських містах. Старшина, багаті
купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі. Для потреб армії велику її кількість закуповувала держава. В XVIII ст. торгівля
горілкою була монополізована підрядниками державної скарбниці та скупниками.
Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава — право на її купівлю. Так, в 1700 р. вона закупила 30 тис, в 1790 р. — майже 53 тис. пудів селітри.
Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, піщалі, латинські книги.
В кінці XVIII ст. посилилися торгові звязки Росії з південними українськими землями. Російські купці продавали там будівельні матеріали, продовольство, купували у місцевих жителів велику рогату
худобу, коней.
Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купці-іноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям торгувати безмитно на всій
території України, їх подвіря звільнялися від підводної повинності та постоїв військ.
Зовнішні торгові звязки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої
власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст.
скоротився в 6 разів, а вивезення товарів — в 29 разів.
Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання Бродам прав “вільного” міста ( 1799 р.) через нього проходила торгівля Австрійської
імперії з Росією, країнами Причорноморя та Азії.
Головними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.
У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи
монопольне право на купівлю-продаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.
На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були повязані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер.
Торговою грамотою 1649 р. і Новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський
торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих
товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.
Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.
Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввезення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. Цей податок йшов до
української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила
8–10 % вартості товару.
Царський уряд в 1754 р. скасував мито на товари, які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні пільги, їхні двори
звільнялися від військових постоїв, їм дозволялося влаш товувати окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та
іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.
Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У
1701 р. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало,
віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів
(1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).
Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в 1722 р. дозвіл видавав російський
комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.
Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було
зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські
компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.
Розвиток торгівлі в XVI–XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм — використання як золотих, так і
срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.
У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи
1526–1528 pp. в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 р.
(“півкопка”). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578–1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування півгроша і денаріїв,
основними монетами стали шеляги (со-ліди), гроши, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 р. — польський золотий, або таляр (30 грошів, або 60 півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г
чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 р. польський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише таляри (90
грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У звязку з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла —
тимфи. Всі ці монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими знаками
залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна
система.
З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після
реформи 1534 р. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко
знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система:
рубль, гривеник, копійка.
Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI–XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців
вільних коштів.
Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися
в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди —
50–100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики
надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі,
Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю,
виснажувало її.
У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно
передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1754 р. створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та
Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р. Після цього його капітал було
передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту
призвели до його закриття в 1782 р. і передачі вкладів до Дворянського банку.
Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, камяні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років з
уплатою 5 % річних, містам — на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.
Комерційні операції здійснювали з 1772 р. облікові та страхові контори в провінціях при Державному асигнаційному банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 р. було
створено вексельний статут, а в 1740 р. — банкрутський статут. Зберігав своє значення лихварський кредит, в основному в розмірі 12–20 % річних.
Протягом XVI–XVIII ст. на українських землях відбулися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому обігу. У Великому князівстві Литовському питаннями фінансів займалися підскарбії. Литовський
статут 1529 р. звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і повинностей на користь князя й адміністрації. “Устава на волоки” (1557 р.) на землях великого князя ввела оподаткування замість
дворища від диму відповідно до родючості грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські землі були приєднані до земель корони, на них поширилася польська фінансова система.
У 1629 р. в Речі Посполитій була проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса було введено подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих. Ремісники з 1632
р. платили окремий податок. Зберігалася стація на утримання війська. Були встановлені державні торгові мита: в 1629 р. за вивіз товарів — евекта в розмірі 2–4 % їх вартості, в 1643 р. — за ввіз
товарів — індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На початку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис, а в середині XVII ст. — 466 тис. дукатів.
В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства. Доходи створеного державного скарбу за Б. Хмельницького становили сотні
тисяч золотих. Частину доходів він діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брацлавському та
Чернігівському) королівни-нам належало близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400, католицькій церкві — понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами й козаками, частково
перейшли у відання військового скарбу. Більшу частину цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі військовий
скарб продав.
Значні доходи козацька держава одержувала із сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали
королівщинам або шляхті. В умовах становлення та зміцнення Української держави великого поширення набула оренда. Орендували винокурні, шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були
магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міщани брали оренду на власні імена. Вони здебільшого орендували млини, винокурні, шинки.
Важливою статтею поповнення державного скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від возів, помірне — від мір
збіжжя, повідерщина — від продажу відрами спиртних напоїв, а на дорогах — мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні потреби, а містечка — передавали їх до скарбу.
Повністю належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезення товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям, було скасовано, “аби і найменший ущербок скарбові нашому войсковому не
бил”, проте гетьман іноді звільняв купців від мит та інших торгових зборів.
Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витрачали в основному “на утримання послів і на всякі військові потреби”. Рядових козаків за свою службу забезпечували земельними ділянками. Проте вища
військова старшина й адміністрація одержували платню грішми: генеральний писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді — по 300, судовий писар — 100, гетьманський бунчужний,
гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така платня була затверджена “Березневими статтями” 1654 р. Делегати Війська Запорозького пропонували видавати платню також полковникам і
полковим осавулам по 200 золотих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядовим козакам — по 30 золотих, але це прохання не було задоволене.
Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі, виконував покладені на нього
важливі функції.
Список літератури
1. Cубтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.
2. Барг М. Некоторые теоретико-методологические вопросы истории формирования мирового рынка в XVI – XVIII вв. // Экономическая история: Исследования, историография, полемика. – М., 1992.
3. Бойко І. Селянство України в другій половині XV – першій половині XVIII ст. – К., 1990.
4. Борисенко В. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.–К., 1996.
5. Васильева Р., Смолка А. Соціально-економічна політика Б.Хмельницького // Економіка України. – 1995. -№11. – С. 73-80.
6. Грицак Я. Нарис історії України. – К., 1996.
7. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.
8. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990.
9. Історія економічної думки України: Навчальний посіб./ Р.Васильєва, Л.Горкіна, Н. Петровська та ін. – К., 1993.
10. Крипякевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.
11. Крипякевич І. Історія України. – Львів, 1990.
12. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія світу і України: Підручник. – Тернопіль, 1997.
13. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. – К, 1999.
14. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. – К., 1995.
15. Михайлина П. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.). – К., 1975.
16. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К., 1992. – Т.1. – С.225-232.
17. Сидоренко О. Українські землі у міжнародній торгівлі (IX – сер.XVII cт.). – К., 1992.
18. Смолка А. Аграрна політика та земельні відносини в Україні у період Хмельниччини // Історія народного господарства та економічної думки України. – 1997. – Вип. 29. – С. 136-146.
19. Стельмах С., Пивовар С. Всесвітня історія (запитання і відповіді). – К., 1996.
20. Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави. – Львів, 1991.
21. Чайковський В. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. – Тернопіль, 1997.