Зміст
Вступ
1 Предмет Віргінської школи – аналіз механізму прийняття політичнихрішень
2 Концепція організації політичногоринку
3 Економіка бюрократії
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Центр суспільного вибору перетворився в дійсне організаційнеядро так називаної віргінської школи політичної економії.
До її найбільш відомих представників, крім, природно,неодноразово вищезгаданих Б’юкенена і Талока, також відносяться такі відоміамериканські економісти, як Д. Мюлер, М. Олсон, Ч. Роулі, Р. Толісон. Усі вониналежать до “імперіалістичного” напрямкові сучасної економічноїдумки, для якого характерне застосування методів економічного аналізу донетрадиційного для економіста сферам дослідження.
Фактично одним з перших “імперіалістів” ставБ’юкенен, що здійснив економічний аналіз політичного життя суспільства.
Б’юкенен писав: «Суспільний вибір – це погляд наполітику, що виникає внаслідок поширення застосування інструментів і методівекономіста на колективні або неринкові рішення». У зв’язку з цим теоріясуспільного вибору має сьогодні й іншу назву – нова політична економія.
1 Предмет Віргінськоїшколи – аналіз механізмуприйняття політичних рішень
Щораз, коли мова заходить про теорії суспільного вибору,першою справою пригадується ім’я нобелівського лауреата з економіки (1986) ДжеймсаМак-Джила Б’юкенена. Цей економіст був у числі перших авторів, що вибралиабсолютно новий напрямок економічного аналізу — неринкові рішення. Перша йогостаття на цю тему «Чиста теорія суспільних фінансів: пропонованийпідхід» була опублікована ще піввіку назад, у 1949 р. (хоча народженнятеорії суспільного вибору зв’язують з публікацією роком раніш Д. Блеком двохстатей про правління більшості). Лише наприкінці 60-х рр. за цим напрямкомзакріпиться власна назва — теорія суспільного вибору. З 1949 р. Б’юкененомопублікована безліч робіт, тільки їхній повний перелік займає більш 20 сторінок [3, с. 30].
Б’юкенен народився 2 жовтня 1919 р. у США (м. Мерфісборо,штат Теннессі). Економічне утворення одержав у знаменитому навчальному закладі,що є безумовним лідером по числу нобелівських лауреатів в області економіки, — Чикагському університеті. До проблеми суспільного вибору Б’юкенен звернувся вжепісля присвоєння йому докторського ступеня по економіці в 1948 р. Як пізнішепомітив він сам, «тільки у відпустці після захисту дисертації початківецьучений може дозволити собі читати усе, що потрапляється під руку, і мій власнийдосвід не є виключенням». Якби Б’юкенену не потрапилася під руку книгашведського економіста К. Вікселя «Дослідження з теорії фінансів»(1896), то, можливо, цей розділ лекції був би присвячений не йому.
Іншим відомим економістом, що зробив вплив на Б’юкенена, бувйого університетський викладач Ф. Найт, один із засновників знаменитоїчикагської школи економіки, що завжди відстоювала достоїнства ринку іконкуренції і, що виступала проти експансії держави. Цей дух чикагської школиявно присутній у всіх роботах Б’юкенена.
Долі було бажано, щоб подальше дослідження суспільного виборузосередилося в американському місті Шарлотсвілі (штат Віргінія). У 1963 р. Б’юкенені Талок організували там першу конференцію економістів, що вибрали політичнірішення і державні інститути об’єктом свого аналізу. Статті і матеріаликонференцій спочатку виходили за назвою «Записки про прийняття неринковихвідносин» («Papers on non-market decision making»). А в 1969 р.Б’юкененом і Талоком був створений Центр вивчення суспільного вибору, що аж до1982 р. знаходився у Віргінському політехнічному інституті. В даний час цеЦентр вивчення суспільного вибору при Університеті Дж. Месона (м. Фейрфакс,штат Віргінія) [6, с. 52].
Інша конференція пройшла в Чикаго в 1967 р. На ційконференції було організоване Суспільство суспільного вибору і було прийнятерішення четвертий тім «Записок» опублікувати з новим заголовком — «Суспільний вибір» («Public choice»), а надалі видаватижурнал з такою же назвою. Так з’явився найвідоміший журнал, що у 1993 р. (дойого 25-річчю) виписували близько 1000 бібліотек в усім світі. Помітимо, щосвоєю популярністю журнал багато в чому зобов’язаний регулярним публікаціямстатей Б’юкенена. Починаючи з 1990 р. Центр став видавати другий журнал — «Конституційна політична економія» («Constitutional politicaleconomy»).
Центр суспільного вибору перетворився в дійсне організаційнеядро так називаної віргінської школи політичної економії. До її найбільшвідомих представників, крім, природно, неодноразово вищезгаданих Б’юкенена іТалока, також відносяться такі відомі американські економісти, як Д. Мюлер, М.Олсон, Ч. Роулі, Р. Толісон. Усі вони належать до “імперіалістичного”напрямкові сучасної економічної думки, для якого характерне застосуванняметодів економічного аналізу до нетрадиційного для економіста сферамдослідження. Фактично одним з перших “імперіалістів” став Б’юкенен,що здійснив економічний аналіз політичного життя суспільства. Б’юкенен писав:«Суспільний вибір — це погляд на політику, що виникає внаслідок поширеннязастосування інструментів і методів економіста на колективні або неринковірішення». У зв’язку з цим теорія суспільного вибору має сьогодні й іншуназву — нова політична економія [4, с. 84].
Відповідно до представлень Дж. Б’юкенена, ця нова дисциплінабудується на двох основних методологічних постулатах. Перший полягає в тому, щоіндивід дбає лише про свої власні інтереси (тобто є homo oeconomicus); другий — це трактування політичного процесу, за допомогою якого індивіди реалізують своїінтереси як різновиду обміну.
Однак постулатові індивідуалізму приділяється головне місце.«Першим і найбільш важливим припущенням, що забезпечує підстава длябудь-якої щирої теорії демократії, є те, що поміщає джерела цінності винятковов самих індивідів». Політичні й інші інститути оцінюються відповідно дотого, наскільки добре вони дозволяють індивідам переслідувати власні інтереси.Індивідуалізм, обраний Б’юкененом як передумову аналізу, саме і дозволяєосмислити політичний процес як взаємовигідний обмін. Ідеалом є встановленнятаких суспільних інститутів, що, подібно конкурентному ринкові, дозволятьпренаступні індивідуальні інтереси одночасно забезпечувати і суспільніінтереси.
Помітимо, що саме ці методологічні основи економічногоаналізу політичного процесу й утримувалися в роботі Вікселя. Як писав Б’юкенен,«Віксель заслуговує загального визнання як основоположник сучасної теоріїсуспільного вибору, оскільки в його дисертації 1896 р. були присутні тринайважливіших елементи, на яких базується ця теорія: методологічнийіндивідуалізм, концепція „людини економічного“ (homo oeconomicus) іконцепція політики як обміну».
Що є інтересами індивідів у суспільному виборі? ВідповідьБ’юкенена на це питання багато в чому збігається з традиційним: суспільні благаі приватні блага з зовнішніми ефектами, постачання яких через ринок приводятьдо худшого результату, чим їхнього постачання за допомогою того або іншогополітичного процесу. Однак Б’юкенен схильний розглядати держава в першу чергуяк засіб реалізації суспільної згоди, вироблення правил, що забезпечуютьсоціальна взаємодія з вигодою для кожного, а не як простого постачальникасуспільних благ і коректора провалів ринку. У цьому виявляється той факт, що навідміну від багатьох колег по вивченню суспільного вибору він приділяє більшеувагу нормативному аналізові держави [5, с. 83].
Другий постулат (підхід до політики як взаємовигідномуобмінові) не означає відсутності принципових відмінностей між політичним ринкомі ринком приватних благ. На останньому вигоди від обміну з ростом числаучасників розподіляються усі з меншими витратами на торгівлю з приводупропорцій розподілу цих вигод. Якщо у випадку двосторонньої монополіїдоговірний процес по розділі цих вигод віднімає багато часу і сил, то на зовсімконкурентному ринку індивіди просто приймають ціни ринку як дані. Друга важливавластивість ринку приватних благ полягає в тім, що ринок тим ефективніше, чимвище рівень конкуренції, тобто чим більше число його учасників.
На відміну від ринків приватних благ політичний ринок, дерішення приймаються колективно, стає усе менш ефективним з ростом числаучасників. Так, політичне рішення може бути ефективним, якщо проти нього ніхтоне стане заперечувати. Адже угоди на ринку приватних благ завжди є сугубодобровільне діяння, здійснюване неодмінно при «одноголосності»сторін. Це означає, що і політичне рішення, якщо воно претендує на ефективнийрезультат, повинне прийматися одноголосно. Якщо ж число учасників угод наполітичному ринку збільшується, то імовірність єдності скорочується практичнодо нуля, так само як і можливість установлення ефективного стану. До цього жведе і підвищення мобільності населення, у той час як на ринках приватних благвоно підсилює конкуренцію і наближає них до ефективного стану.
Б’юкенен підкреслює й інші розходження між політичним ринкомі ринком приватних благ. На першому люди менше уваги приділяють«якості» вибору. Це зв’язано з тим, що при покупці продукту наприватному ринку людина одержує його напевно, а при голосуванні за кандидата,що обіцяє, допустимо, будівництво моста, міст не гарантований навіть у випадкуперемоги цього кандидата на виборах. Ринок приватних благ має значно більшвисоку здатність до «точного настроювання», — людина може вибиратиміж численними різновидами одного блага, купувати різні блага в найрізноманітнішихваріаціях одночасно. Політичний вибір же здійснюється з малого наборувзаємовиключних альтернатив [1, с. 89].
Перераховані переваги ринку приватних благ і недолікиполітичного ринку і визначають схильність Б’юкенена віддавати пальму першостіприватному ринкові перед державою скрізь, де це можливо. Однак як бути там, деприватний ринок не працює або працює вкрай неефективно і потрібні колективнірішення?
Б’юкенен запропонував своє бачення рішення цієї проблеми, щоодержала пізніше назва «конституційної економіки». Для того щобполітичний механізм став по своїй ефективності подобою ринку зробленоїконкуренції, всі індивіди повинні бути, по-перше, учасниками того самогоконтракту, і, по-друге, як уже відзначалося, цей контракт повинний бути укладенийними одноголосно. Цей контракт (суспільний договір) і був визначений якконституція.
Ця ідея одноголосності колективного рішення також булаприсутня у Вікселя. Оскільки Віксель розумів, що існують витрати досягненняодноголосного рішення, він пропонував приймати рішення кваліфікованоюбільшістю, що складає 90 % голосів. Однак, як тільки ми відходимо відодноголосності, відразу ж виникають дві проблеми. По-перше, політичне рішеннясвідомо буде не ефективним, тому що деякі члени співтовариства будуть змушенідіяти усупереч своїм інтересам; по-друге, виникає свого роду «нескінченнарегресія» (нескінченне повернення в колишній стан) при визначенні правилголосування. За якими правилами встановлювати правила голосування? Хто, як ічому визначає, що, наприклад, 90 % голосів досить для твердження рішення?
У чому, по Б’юкенену, переваги одноголосності? По-перше,відразу ж усувається «нескінченна регресія». По-друге, права кожногоокремого індивіда безумовно дотримуються. Якщо згодом індивід не будепогоджуватися з рішеннями співтовариства, прийнятими відповідно до конституції,то він принаймні згодний із правилами, на основі яких приймаються ці рішення.По-третє, на конституційній стадії кожен індивід перебуває в станіневизначеності щодо своєї позиції в майбутньому (тобто спостерігається прямааналогія з роулсіанською «вуаллю неведення») і в силу цього такаконституція не буде виключати перерозподіл доходів, тому що заможний сьогоднііндивід не знає, що чекає його (або його дітей) через багато років. І нарешті,по-четверте, справедливість забезпечує згода всіх індивідів випливати їїположенням і правилам на пост конституційної стадії. Ця згода підкріплюється іїї договірною природою, — кожен індивід, що добровільно уклав конституційнийдоговір, розглядає набір правил, що утримується в ній, як найкращий з можливих.Якщо ж згода в суспільстві щодо конституції валиться, то такому суспільствугрозить анархія. Страх перед нею теж вносить свій внесок у рішення індивідадодержуватися конституційних правил [2, с. 99].
Б’юкенен проводить принципове розходження між двома стадіямиполітичного процесу: виробленням правил і грою за цими правилами,конституційної і пост конституційної стадіями. Відповідно до двох стадійрозділяються і ролі держави. «Держава захищаюче» забезпечує гру законституційними правилами, але не визначає самі ці правила (діє подібнофутбольному судді), «держава виробляюче» поставляє суспільствунеринкові блага — блага, що приватним ринкам забезпечують погано або незабезпечують зовсім.
Ідеальний суспільний пристрій, по Б’юкенену, будується напринципах контракціонізму. Вони містять у собі наступні.
1. Рівний підхід до всіх індивідів на конституційній стадії,при цьому правило одноголосності служить для захисту індивідуальних прав і тимсамим гарантує, що втілювані в конституції правила й інститути також будутьвідноситися до індивідів неупереджено, як до рівного.
2. Дії на другій стадії політичного процесу ефективнообмежені правилами, виробленими на першій, конституційній стадії, і цесправедливо не тільки для окремих громадян, але і для обраних представників,бюрократії і юристів, що відправляють правосуддя.
3. Принципове розходження між діями, початими в рамкахконституційних правил, і змінами самих цих правил. Останні мають місце тількина конституційній стадії й в ідеалі побудовані на принципі одноголосності.
На думку Б’юкенена, у тім ступені, у який країна відповідаєцим трьом критеріям, вона може вважатися конституційною демократією, чиїінститути мають властивими контракціонізму нормативні властивості.
Як же Б’юкенен співвідносить свою ідеальну модель з існуючоюреальністю? Він думає, що кожна демократична країна має своє якесь«конституційне статус кво» (будь це формальна конституція, як у США,або неформальна, як у Великобританії). Потім кожен індивід порівнює цей статускво з тією ідеальною конституцією, що він може собі уявити як продуктодноголосного рішення всіх громадян у випадку, якби голосування відбулосясьогодні. Якщо розривши між реальною конституцією й ідеальної не настількивеликий, то індивід знайде, що в його інтересах дотримувати діючої конституції.Згідно Б’юкенену, кожен громадянин повинний запитати себе не просто про те,гарна існуюча чи конституція ні, а про те, чи може краща конституція бутиотримана з витратами меншими, чим потенційні вигоди від неї?
Позиція Б’юкенена може бути охарактеризована одночасно і якконсервативна (захищаюча існуючий порядок) і як революційна. «Конституційнареволюція», відповідно до нього, може бути виправдана, якщо існуючіправила настільки віддаляться від тих, котрі могли б бути обрані сьогоднісуспільством, що витрати прийняття нової конституції менше, ніж витрати відтриваючого проходження застарілим правилам.
У своїх роботах Б’юкенен відзначає необхідність такої«конституційної революції» у США. Зрозуміло, що, виходячи з реальнихумов, пропонується не референдум по новій конституції на основі принципуодноголосності, а виправлення до діючої конституції відповідно до існуючогопорядку. Серед ряду пропонованих виправлень особлива увага залучає пропозиціяконституційного закріплення збалансованого (бездефіцитного) державного бюджету.Б’юкенен виходить з передумови, відповідно до якої політик боре за голоси,пропонуючи виборцям пакети мір «витрати-податки». Допускається, щовиборці страждають так називаною фіскальною ілюзією. У результаті політикивиграють голосу шляхом обіцянки збільшити витрати і знизити податки, при цьомунедостача засобів у бюджеті покривається випуском облігацій або грошовоюемісією. Загублене «почуття фіскальної відповідальності» у політиківі пропонується компенсувати відповідним виправленням до конституції. Крім того,пропонується ввести конституційні обмеження і на повноваження влади в областігрошової політики.
Б’юкенен — принциповий супротивник політики, що допускаєбюджетний дефіцит в ім’я підтримки ділової активності і зайнятості. Він думає,що бюджет держави не повинний нічим відрізнятися від бюджету домогосподарства,тобто завжди залишатися збалансованим. Економічне значення конституційнихвиправлень Б’юкенена читач повною мірою зможе оцінити тільки після вивченнякурсу макроекономіки, що почнеться в наступному випуску «ЕШ» [1, с. 92].
У США пропоновану Б’юкененом конституційне виправлення пробездефіцитний бюджет підтримує республіканська партія. Кілька років назад вонапочинала кампанію по внесенню її в конституцію країни, але в конгресі їй невистачило для цього деяких голосів. Однак ідеї бездефіцитного бюджету настількиміцно заволоділи суспільною думкою в США (не без впливу віргінської школиполітекономії), що демократична адміністрація Клінтона реалізувалабездефіцитний бюджет на практиці. Більш того, на найближчі 10 років очікуєтьсясукупне позитивне сальдо федерального бюджету в 660 млрд дол.
Б’юкенен багато писав про погрозу неконтрольованого ростудержави, експропріації їм прав індивідів, погрозі, що у сучасній економічнійлітературі прийнято називати «погрозою Левіафана». Він показав, що«демократія без оковів» веде до розповзання держави. Держава виробляюченарощує бюджети. Тут виникає свого роду кумулятивний ефект: більше бюджети — більше працівників державних органів — більше виборців, що голосують зарозширення урядових програм. Держава захищаюче, котре, по ідеї, повинне лишезабезпечувати індивідуальні права, зафіксовані в конституційному договорі, берена себе усе більше повноважень, що повинні визначатися винятково на основідоговору між індивідами, змінює самі конституційні норми, тобто змінює базовуструктуру прав без згоди на те громадян. Конституція, по Б’юкенену, повиннаефективно обмежити державу, поставити його у тверді рамки, створити свого роду«клітку для Левіафана» і тим самим гарантувати суверенітет кожногоіндивіда [6, с. 45].
В одній зі своїх робіт Б’юкенен у лаконічній формі виразивсвоє кредо так: «По своїх фундаментальних переконаннях я залишаюсяіндивідуалістом, конституціоналістом, контракціоністом, демократом (усі ціслова, власне кажучи, означають для мене те саме), а професійно я — економіст».2 Концепція організаціїполітичного ринку
Неупереджений аналіз функціонуючих економічних систем дає усіпідстави стверджувати, що існуючі економічні системи за своїми формальнимиознаками є змішаними. Немає чистих економічних форм (ні суто ринкових, ні сутобюджетних (неринкових)). У найрозвиненіших країнах світу приблизно 4/5національного продукту забезпечує ринок, а 1/5 виробляється за допомогоюурядового фінансування.
Окрім фінансування, уряд через перерозподільчі процесиздійснює програми соціального страхування та соціального забезпечення.
Але економічна роль уряду далеко не обмежується зазначенимифункціями. Він багато робить для збереження довкілля, охорони здоров’я тапраці, захисту споживачів від недоброякісних продуктів і т. ін. Не беручи насебе зобов’язання перерахувати, а тим паче ґрунтовно аналізувати всі функції,які має виконувати уряд, звернемо увагу на ті з них, які мають найважливіше значеннядля здійснення власне макроекономічної політики.
Держава має виконувати такі головні економічні функції:
— законодавче забезпечення функціонування ринкової табюджетної систем;
— захист конкурентного середовища;
— перерозподіл національного доходу та багатства;
— вплив на перерозподіл ресурсів із метою зміни структуринаціонального виробництва і продукту;
— контроль рівня зайнятості та інфляції;
— стимулювання економічного зростання.
Економічні функції держави реалізуються через її економічнуполітику.
Економічна політика — це система макроекономічних цілей та засобів і методів їхдосягнення.
До цієї теми ми розглядали моделі, які пояснювали макроекономічнуситуацію в країні. У цьому розділі ми проаналізуємо моделі прийняттяуправлінських рішень.
У найзагальнішому вигляді модель прийняття управлінськихрішень можна подати у такому вигляді:
Yt = f(h, …, Ij),
де У; — цільова функція;
Ij — інструмент (засоби) досягнення цілей.
У конкретнішому вигляді управлінська модель має ще одинважливий блок — блок ринкових змінних.
Ринкові змінні — цепроміжні процеси і явища між ] цілями та засобами їх реалізації.
Наприклад, впливаючи за допомогою монетарної політики нарівень інфляції, на реалізацію мети вплине не тільки зміна грошової маси (ДМ),а й зміни обсягу виробництва (Дф), інфляційні очікування (ре), швидкість рухугрошей (V) і т. ін.
Як правило, інструменти впливають на мету не безпосередньо, аопосередковано, через ринкові змінні. У зв’язку з цим функція прийняттяуправлінських рішень набуває вигляду:
Yi = f(Ilf …, Ij, ль .-, nk),
де n.ft — ринкові змінні.
В управлінських моделях мета (ціль) завжди наперед заданавеличина. Мета — це певний результат, якого уряд прагне досягти внаслідокекономічної політики. Прикладом цілей макроекономічної політики можуть бутидосягнення певного обсягу національного виробництва, пониження рівня інфляції,забезпечення повної зайнятості, пониження процента дефіциту державного бюджету,темпу економічного зростання тощо [4, с. 66].
Інструментом (засобом) досягнення мети є ті дії, за допомогою яких можна цюмету реалізувати. Найважливішими структурними елементами макроекономічноїполітики є такі складові:
— бюджетно-податкова (фіскальна);
— грошово-кредитна;
— зовнішньоекономічна;
— соціальна (політика доходів).
Кожна із зазначених складових може розглядатись як інструмент(засіб) впливу на економіку з метою досягнення раніше визначених цілей.
Водночас кожна складова макроекономічної політики має своюструктуру щодо інструментів (засобів) впливу.
Наприклад, фіскальна політика використовує такі інструменти:
· податковіставки;
· податковіпільги;
· базаоподаткування;
· режимоподаткування;
· структуравитрат;
· розподілподаткових надходжень за рівнями бюджетів;
· балансуваннябюджетів і т. ін.
· Інструментамигрошово-кредитної політики є:
· нормаобов’язкових банківських резервів;
· нормиміжбанківських кредитів;
· норма процентаза державними облігаціями, терміни їх випуску і погашення;
· нормаоблікової процентної ставки тощо.
Інструментами зовнішньоекономічної політики є:
· зміни увалютному курсі;
· пільги дляпрацюючих на експорт;
· митнаполітика;
· квотування іт. ін.
Інструментами соціальної політики є:
· диференціаціяпри оподаткуванні доходів;
· обов’язковедержавне страхування на випадок безробіття;
· соціальнестрахування втрати працездатності;
· пенсійнестрахування;
· різні видисоціальної допомоги і т. ін.
Зрозуміло, що не будь-який інструмент придатний дляреалізації будь-якої мети. Наприклад, засоби фіскальної політики застосовуютьдля:
· стимулювання(обмеження) обсягів виробництва;
· стимулювання(обмеження) сукупного попиту;
· подоланнядиспропорцій в економіці;
· впливу нарівень зайнятості;
· перерозподілудоходів і т. ін.
За допомогою грошово-кредитної політики впливають:
· на змінусукупного попиту та сукупної пропозиції;
· схильність доінвестиційної діяльності тощо.
Використання інструментів зовнішньоекономічної політикисприяє розширенню (обмеженню) експортних можливостей держави.
Соціальна політика через властиві їй засоби впливу здійснює перерозподіл доходів,обмежує безробіття, забезпечуючи необхідний рівень споживання у суспільстві.
Економічну політику можна здійснювати за допомогою економічних(як зазначено вище) та адміністративних засобів.
До адміністративних інструментів належать:
· законодавча таекономічна діяльність держави;
· прогнозуваннята індикативне планування економічних процесів, обсягів виробництва, цін і т.ін.;
· прямийдержавний контроль над монопольними ринками;
· розробкадержавних норм та стандартів;
· ліцензування;
· квотування;
· консервуваннячастини природних ресурсів тощо.
Розглядаючи взаємозв’язок економічних та адміністративнихзасобів впливу на економіку слід зазначити, що практично жоден економічнийінструмент не може працювати без адміністрування. І цим визначається значущістьадміністративних інструментів. Але вказаного не досить, щоб зрозумітиважливість адміністрування для здійснення економічної політики. Там, де факторчасу є визначальним, дієвіших засобів, ніж адміністративні, немає. Важливим є іте, що адміністративні неефективні рішення можна швидше скасувати і припинитиїх дію. Припинення дії економічних засобів вимагає більше часу і включає в себеефект мультиплікації негативних ефектів. Важливо зазначити також, що дляздійснення макроекономічної політики потрібно врахувати мультиплікативні ефектиу найрізноманітніших виявах. Конкретне їх застосування розглянуто в темах«Фіскальна політика», «Грошово-кредитна політика» та«Зовнішньоекономічна політика держави».3 Економіка бюрократії
Роберт Манделл стверджував, що в реальній діяльності різніінструменти економічної політики знаходяться, як правило, під контролем різнихурядових органів. Наприклад, фіскальна політика може знаходитись у компетенціїуряду, а грошова — центрального банку.
Р. Манделл довів, що ефективність економічної політикизначною мірою визначається тим, наскільки правильно підібрано інструменти длядослідження цілей.
У наведеному прикладі «випуск — інфляція» грошоваполітика впливає на інфляцію сильніше ніж фіскальна.
У такій ситуації органи, що здійснюють фіскальну політику,повинні регулювати обсяг випуску, а центральний банк, який здійснює грошовуполітику, повинен відповідати за рівень інфляції. За правилом Р. Манделла,орган, що регулює рівень інфляції, має зменшувати грошову масу (М), якщо рівеньінфляції перевищує цільовий показник, і збільшувати, якщо рівень інфляції нижчецільового показника [5, с. 85].
Органи, що відповідають за здійснення фіскальної політики,повинні збільшувати державні витрати (G),якщо обсяг випуску (Q) менший за цільовий показник, і,навпаки, зменшувати G, якщо обсяг випуску перевищує цільовийпоказник. Такі правила поведінки органів державного управління забезпечатьнаближення змінних М та G до оптимального рівня.
Якби органи, що здійснюють фіскальну політику, намагалисьподолати інфляцію, а органи, що здійснюють грошову політику, намагалисьстабілізувати обсяг випуску, ні обсяг грошової маси, ні державні витрати недосягли б оптимального рівня.
Ми розглянули ситуації, за яких кількість інструментівекономічної політики дорівнює кількості цілей. Але в економіці може мати місцеі ситуація, за якої засобів реалізації цілей буде менше, ніж зазначенихполітикою цілей.
До того ж уряд повинен здійснити визначення функціїсоціальних втрат.
Функція соціальних втрат визначається на макрорівні якфункція, що мінімізує втрати. Розглянемо її стосовно нашого прикладу. Нехай втрати суспільствапрямо пропорційні квадрату відхилення цільового показника від його оптимальногорівня. Це означає, що якщо відхилення зросте вдвічі, то втрати суспільствазростуть в чотири рази. Отже, якщо AQвідхилиться від AQ*, то втрати дорівнюють (AQ — AQ*)2. Якщо ж АР відхиляється від АР*, товтрати дорівнюють (АР — АР*)2. Загальні ж втрати (ЗВ) будуть дорівнювати суміквадратів відхилень від бажаних значень цільових показників, тобто
/>
У найзагальнішому вигляді втрати, пов’язані з неможливістюводночас реалізувати дві цілі, мають різну питому вагу. Наприклад:
/>
Якщо ао > 1, то досягнення бажаного рівня інфляції єважливішим, ніж досягнення бажаного рівня виробництва. Якщо ао
/>
Функція втрат є протилежною до функції корисності. Вона тежможе бути зображена кривими байдужості (рис. 2).
/>
Рис. 2. Функція соціальних втрат
На рис. 2 показано, що в точці С, де AQ = O, а АР = -4, втрати суспільствадорівнюють нулю. Точка нульових втрат найбажаніша для суспільства. Точка С єцентром для концентричних кіл, що показують різну величину суспільних втрат,пов’язаних з різним радіусом віддалення від цієї точки. Чим більші втрати, тимбільшим буде радіус концентричного кола, описаного з найпривабливішої точки Сяк центра.
Отже, карта кривих байдужості представлена на рис. 2 ємножиною концентричних кіл. Центр цих кіл — точка досягнення цілей, визначенихекономічною політикою. Чим далі віддалене коло від центра, тим більша різницяміж фактичними цільовими показниками і їх бажаним значення, тим більші втратисуспільства, пов’язані з цими відхиленнями.
Так, Ro
Оптимальне політичне рішення зобразимо на рис. 3, ввівши докарти кривих байдужості бюджетне обмеження, яке позначимо прямою ВВ. Ця прямапоказує межу багатьох допустимих значень інфляції і випуску.
Із рівняння (9а) випливає обмеження, згідно з яким зміниінфляції та випуску мають знаходитись вище прямої ВВ. Рівновага матиме місце вточці дотику прямої ВВ до кривої байдужості, розташованої найближче до центра (С)рис. 3.
/>
Рис. 3. Рівновага в точці дотику кривоїбайдужості та прямої обмеження
На рис. 3 точка Е — точка рівноваги. Тут функція втратдосягає свого мінімального значення серед множини допустимих значень.
Як показує рис. 3, в точці Е випуск скорочується (AQ
Якби політики вирішили повністю реалізувати ціль, пов’язану зподоланням інфляції, то, як зрозуміло із рис. 3, економіка понесла б значнобільші втрати обсягу випуску, які досягли б рівня AQ, що значно б збільшило загальні соціальні втрати.
Цей приклад показує важливість компромісів у економічнійполітиці.
Висновок
На основі сказаного можна зробити такі висновки:
по-перше, суспільство може мати досить багато цілей, але вони не маютьвисуватись водночас як цілі економічної політики;
по-друге, між цілями існує певна субординація, адже є цілі, які суперечатьодна одній, або мають один інструмент реалізації і тому не можуть досягти свогооптимуму за одночасної реалізації;
по-третє, чітке розмежування функцій між ринком і державою зменшує кількістьцілей державної політики, що, навіть за незмінної кількості інструментів,полегшує їх реалізацію;
по-четверте, при здійсненні економічної політики суперечливо впливають на цілій самі інструменти.
Наприклад, держава має за мету досягти збільшення обсягувиробництва на AQ. Для цього з урахуванняммультиплікатора держава збільшує державні витрати (AG), завдяки чому зростає сукупний попит (AD), а також обсяг виробництва (Q) і доходу (У). Але разом з тим, збільшуючи державні витрати(G), держава мусить збільшитиподатки (Г), що зменшить споживчий попит домогосподарств (С) та інвестиційнийпопит підприємницького сектору (J),а отже, зменшить і сукупний попит (AD),обсяг виробництва (Q) і доходу (Y). Отже, теорія і практика здійснення економічної політикискладні, суперечливі і потребують глибоких знань, виваженості та постійноїготовності до змін.
Список використанихджерел
1. БазилевичВ.Д., Попов В.М., Базилевич К.С., Гражевська Н.І. Економічна теорія:політекономія. — К.: Знання-Прес, 2008. — 719 с.
2. Білик В.О.,Саблук П.Т. Економічна теорія. — К.: ННЦ ІАЕ, 2004. — 560 с.
3. Галушка З. .,Комарницький І.Ф., Нікіфоров П.О. Економічна теорія. — Чернівці: Рута, 2007. —300с.
4. ГальчинськийА.С., Єщенко П.С.Економічна теорія. — К.: Вища школа, 2007. — 503c.
5. Мочерний С.В.Економічна теорія. —К.: Видавничий центр «Академія», 2008. — 640 с.
6. ЧистяковаВ.М., Литвинова О.Н., Коломийчук В.С. Економічна теорія: 100 основних питань:експрес-довідник. — Т.: ТДМУ «Укрмедкнига», 2008. — 128c.