МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНБАСЬКАДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ
Кафедра“ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВ”
КОНСПЕКТЛЕКЦІЙ
ЕКОНОМІКАМІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
(дляспеціальності: 8.050107 МАГ Ек) № кода 3078
Склали: доц., к.е.н. Корольов В.Ю.
асистент Овчаренко Ю.М.
Макіївка,2003 р.
Зміст
Тема 1. Міське господарство в структурі суспільного виробництва
1.1 Поняття і склад міського господарства
1.2 Житлово-комунальне господарство України і міста
1.3 Житлово-комунальне господарство і сутність науково-технічногопрогресу
Тема 2. Значення ринкових сил у розвитку міста
2.1 Ринкова сила і цінова політика
2.2 Основи формування ринкових відносин
2.3Соціально-економічна оцінка територій по функціональних зручностяхдля проживання населення і розміщення будівництва
Тема 3. Урбанізація як позитивна тенденція розвитку міста
3.1 Визначення урбанізації
3.2 Ступінь урбанізації і рівень економічного розвитку України
3.3 Історія і перспективи урбанізації
Тема 4. Прогнозування економічного розвитку міста
4.1 Соціально-економічна програма — основа розвитку міста
4.2 Моделі розвитку економіки розвитих країн світу
4.3 Моделі соціально-орієнтованої економіки
Тема 5. Основи ціноутворення
5.1 Комунальні тарифи
5.2 Роль тарифів у формуванні фінансових результатів діяльностікомунальних підприємств
5.3 Прибуток підприємств
Тема 6. Керування екологічною безпекою міста
6.1 Правові основи керування
6.2 Організація системи керування
6.3 Економічний моніторинг природо використання
Тема 7. Місцевий бюджет
7.1 Історія виникнення і визначення місцевого бюджету
7.2 Функції і сутність місцевих бюджетів
7.3 Законодавча база й основні терміни складання бюджету
Тема 8. Аналіз існуючих методів оцінки земельних ділянок
8.1 Вітчизняний і закордонний досвід оцінки міських земель
8.2 Методи оцінки міський території (традиційний підхід)
Література
Тема 1. Міське господарство в структурісуспільного виробництва
1.1 Поняття і склад міського господарства
Міське господарство є складовою частиноюнародного господарства країни. Воно покликано виконувати важливу роль узабезпеченні потреб усього суспільства.
Існує кілька визначень міськогогосподарства і його складових. На думку А. Н. Єгорова (доц., к.е.н. НаціональноїАкадемії наук України Інституту Економіки промисловості): «Місто відіграєважливу роль у контексті швидкого економічного і соціального розвитку країни.Саме місто визначає економічний, соціальний, науковий і культурний динамізмкраїни. В даний час місто розглядається як активне джерело економічного росту іконкурентноздатності на національному та інтернаціональному рівнях».
На думку Т.П. Юр’євої, доц.., к.е.н.:“Міське господарство являє собою комплекс розташованих на території містапідприємств, організацій і установ, які обслуговують матеріально-побутові ікультурні потреби населення, що живе в ньому. Воно включає у свій склад житлово-комунальнегосподарство міста і підприємства побутового обслуговування населення,будівельну промисловість і підприємства виробництва місцевих будівельнихматеріалів, систему установ і підприємств міської торгівлі, суспільногохарчування, охорони здоров’я, утворення та ін.”
Стольберг Ф.В., д.т.н., професорзатверджує, що міське господарство – це склад об’єктів, що входять у нього, атакож підприємства й організації які експлуатують їх та забезпечуютьфункціонування міста як складної соціально-еколого-економічної системи.
Ґрунтуючись на вище перераховані визначенняможна зробити висновок, що економіка міського господарства торкається всіхаспектів існування міста: економічної, соціальної та екологічної теми.
Економіка міського господарства – цекомплекс заходів, які містять у собі усі господарські суб’єкти та об’єктиміста, що безпосередньо формують основну задачу розвитку міста як ціліснуодиницю економічної системи.
Основними складовими економіку міськогогосподарства є:
житлово-комунальне господарство;
підприємства побутового обслуговуваннянаселення;
будівельна промисловість і підприємства звиробництва місцевих будівельних матеріалів;
система установ і підприємств міськоїторгівлі;
суспільне харчування;
охорона здоров’я, утворення та ін.
1.2 Житлово-комунальне господарство Україниі міста
Житлово-комунальне господарство єздебільшого міського господарства. Воно включає: житловий фонд, комунальніпідприємства і спорудження зовнішнього міського благоустрою.
Загальне керівництво житлово-комунальнимгосподарством міста, незалежно від того, у чиїм розпорядженні знаходятьсяжитловий фонд, комунальні підприємства і спорудження благоустрою, виконуєвиконком міських Рад народних депутатів. Виконкоми видають постанови, щовизначають розпорядок роботи й умови санітарного і технічного утриманнякомунальних підприємств, споруджень благоустрою і житлових будинків,розробляють проекти планування і забудови міст, визначають умови користуванняміськими землями.
Більшість комунальних підприємств іжитлових організацій міст і селищ України підлеглі місцевим Радам народнихдепутатів. Податки і доходи (прибуток) комунальних підприємств зараховуються вмісцевий бюджет. У той час з місцевого бюджету здійснюються асигнування напокриття збитків підприємств житлово-комунального господарства і фінансуєтьсябудівництво нових об’єктів.
Житловий фонд України – одна зі складенихнаціонального багатства країни. На сьогодні переважну частину (понад ¾)складає державний житловий фонд. При цьому, спостерігається тенденція зростаннячастки приватного житлового фонду як наслідок приватизації населення житловогофонду місцевих рад і відомств.
За ознаками призначення і функціямкомунальні підприємства поділяються на такі групи:
санітарно-технічні (водопроводи,каналізація, підприємства по санітарному очищенню);
транспорт (трамваї, тролейбуси, автобуси,метрополітен та ін.);
комунальної енергетики (електричні, тепловімережі та ін.);
комунальне обслуговування (готелів та ін.);
підприємства та організації зовнішньогоміського (селищного) благоустрою (підприємства дорожнього господарства,озеленення, вуличного висвітлення та ін.);
Комунальні підприємства, що надають послугиі реалізують продукцію за плату, працюють за схемою самофінансування.Підприємства, що надають безоплатні послуги (міських шляхів, озеленення,вуличного висвітлення та ін.) – фінансуються з бюджету за фактично виконаніроботи.
Діяльність житлово-комунальногогосподарства можна розділяти на діяльність, яку варто відносити до сфериматеріального виробництва і діяльність, що вважається невиробничою сферою.
До першої групи варто відносити областікомунального господарства, у яких робота продуктивна незалежно від форми їївтілення і результатом якої є первісна вартість.
До другої групи відносяться областікомунального господарства, що надають послуги безпосередньо населенню. Вони неє ланкою єдиного загального процесу виробництва і споживаються населенням умомент їхнього надання.
У більшості комунальних підприємств процесвиробництва збігається з процесом реалізації продукції чи послуг. Інакшекажучи, продукція комунальних підприємств у більшості випадків не моженакопичуватися на складі і надається безпосередньо споживачам. Це обумовлюєхарактерні риси в організації, структурі і використанні оборотних коштів.
Необхідність доставки продукціїбезпосередньо споживачам підвищує значення мереж господарства в основних фондахкомунальних підприємств, вимагає значних капітальних вкладень, а також великихвитрат на утримання і капітальний ремонт мереж, споруджень і трубопроводів.
Розвиток і благоустрій кожного містаздійснюється з урахуванням чисельності населення, його побутових потреб,санітарних та інших вимог. Чим більший населений пункт, чим щільніше йогозаселення, тим більш складні задачі водопостачання, очищення, організаціївнутрішнього міського з’єднання, санітарної охорони повітря, води, землі найого території, тим більше потрібно оснащення для його благоустрою і створеннянормальних умов для життя населення і потреби підприємств, установ іорганізацій.
Однієї з визначальних рис забезпеченнядіяльності організацій і установ охорони здоров’я, утворення, фізкультури іспорту є наявність багатоканальної системи надходження фінансових ресурсів.Джерелами фінансування їхньої діяльності можуть бути як бюджетні ресурси, так ізасоби підприємств, організацій, населення. Вибір того чи іншого джерелафінансування із суспільних фондів споживання, а також співвідношення їхніхресурсів, що розподіляються через суспільні фонди споживання, і засобинаселення, що направляються на відшкодування витрат на наданняматеріально-побутових і соціально-культурних послуг, визначаються в залежностівід характеру й особливостей потреб, що задовольняються.
Для забезпечення потреб медичногообслуговування, одержання середнього і вищого утворення, утримання непрацездатнихчленів суспільства і деяких інших потреб використовуються головним чином засобудержавного бюджету. Для відшкодування витрат на надання послуг дитячимдошкільним установам, а також деяких послуг соціально-культурного характеру,крім загальнодержавного характеру, широко використовуються децентралізованіджерела суспільних фондів споживання і засоби населення. Витрати на послуги, щозв’язані із відпочинком і охороною здоров’я трудящих, відшкодовуються зарахунок засобу населення і децентралізованих соціальних фондів.
1.3 Житлово-комунальне господарство ісутність науково-технічного прогресу
Для житлово-комунального господарстватехнічний прогрес має велике значення, тому що задачі області можна успішновирішити тільки на базі технічного прогресу, що дозволяє збільшувати обсяг,підвищувати якість і надійність обслуговування населення при зростанніпродуктивності роботи і зниженні собівартості комунальних послуг.
Науково-технічний прогрес є основнимджерелом підвищення ефективності виробництва і продуктивності суспільноїроботи. Він повинний забезпечувати постійне удосконалення діючих підприємств істворення нових на основі розвитку науки і техніки.
У житлово-комунальному господарствінауково-технічний прогрес являє собою постійне удосконалення виробничої техніки– машин, механізмів, оснащення, а також предметів роботи, матеріалів,конструкцій; крім того це постійне удосконалення технології робіт, упровадженняпрогресивних форм організації роботи.
Рівень науково-технічного прогресу ужитлово-комунальному господарстві оцінюється:
технічною новизною;
економічною ефективністю;
соціальним значенням.
Головними напрямками науково-технічногопрогресу в житлово-комунальному господарстві є:
Розробка і впровадження могутніх машин імеханізації, підвищення комплексної механізації трудомістких процесів.
Підвищення рівня механізації.
Удосконалення автоматизованих системкерування.
Удосконалення рівня технологій.
Удосконалення організаційних форм керуваннявиробничими процесами і матеріально-технічним постачанням.
Створення і впровадження нових матеріалів,полегшених конструкцій для будівництва, дерев’яних конструкцій для маленькихформ, холодних установок для збереження матеріалу та ін.
Механізація виробничого процесу вжитлово-комунальному господарстві – найважливіше джерело підвищенняпродуктивності роботи. Механізація виробництва означає заміну ручної роботимашиною. Це скорочує тривалість виробничого процесу, забезпечує економію роботиробітників і оздоровлює її умови.
Розрізняють три стадії механізаціївиробничого процесу:
часткова механізація;
комплексна механізація;
автоматизація виробництва.
Часткова механізація – це виконання задопомогою машин найбільш трудомістких процесів виробництва.
Комплексна механізація є найбільш зробленоюформою застосування машиною роботи. У цьому випадку усі виробничі і транспортніпроцеси виконуються комплексом машин і механізмів, взаємозалежних ізпродуктивністю й основними параметрами. При комплексній механізації,застосування ручної роботи зводяться до мінімуму.
Економічну ефективність механізації робітоцінюють за допомогою показників: механо-, енерго-, електроозброєності роботи,коефіцієнт механізації роботи, коефіцієнт інтенсивного та екстенсивногонавантаження машин. На підприємствах житлово-комунального господарствавикористовують такі показники: коефіцієнт (рівень) механізації робіт ікоефіцієнт (рівень) механізації праці.
Коефіцієнт механізації робіт характеризуєступінь механізації робіт. Його визначають поділивши обсяг робіт, що виконаніза допомогою машин і механізмів, на загальний обсяг робіт за допомогою формули:
Кмр = Wм х 100 / Wз, (1.1)
де Кмр – коефіцієнт (рівень) механізаціїробіт;
W – обсяг робіт, що виконуютьсямеханізованим способом, у натуральних вимірниках;
Wз – загальний обсяг цих робіт.
Показник Кмр визначається по видах робіт.
Коефіцієнт (рівень) механізації праці –співвідношення чисельності робітників, що занятті на механізованих роботах ізагальній чисельності робітників. Рівень механізації можна вимірюватитрудомісткістю процесу – співвідношенням трудомісткості механізованих операційдо загальної трудомісткості виробничого процесу визначається за допомогоюформули:
Кмп = Тм х 100 / Тз, (1.2)
де Кмп – рівень механізації праці;
Тм – трудомісткість механізованих операцій,чол./дн.;
Тз – загальна трудомісткість процесу,чол./дн.
Показник Кмп визначають по підприємству вцілому.
Тема 2. Значення ринкових сил у розвиткуміста
2.1 Ринкова сила і цінова політика
Поняття “ринкова сила” (market power)виступає як основний елемент виявлення і побудови системи доказів фактумонополізації чи спроби її здійснити. Практика свідчить у необхідності дужечіткого її визначення, тому що від цього залежить оцінка соціальності дій тієїчи іншої фірми. Ринкова сила в практиці розуміється, як здатність фірмизбільшити прибуток шляхом зниження обсягу випуску продукції і збільшення ціниїї одиниці, тобто ринковою силою володіє лише компанія, що здатна підвищитиціни на свою продукцію і користуватися, причому робити це протягом доситьтривалого часу. Засобом одержання ринкової сили є обмеження конкуренції. Однакі одержання ринкової сили не є для компанії самоціллю. Кінцева ж задача полягаєу використанні ринкової сили для одержання монопольного надприбутку. Томуринкову силу називають також монопольною чи силою ступенем монополії.
У залежності от інтенсивності конкуренціїможна виділити наступні типи ринків (табл.2.1). Звідси видно, що ринкова силазнаходиться у прямої залежності від типу ринку.
Однією з найважливіших причин прийняттяперших антитрестовських законів є постійна цінова політика приватних компаній.Завдяки безпосередньому характеру впливу на економічне становище як споживачів,так і конкурентів, вона і надалі завжди знаходилася у полі найпильнішої увагисистеми антимонопольного захисту суспільства.
Штучне заниження цін компанією нижчеграничного рівня витрат виробництва має економічний сенс лише тоді, коли вононацілене на витиснення конкуруючих фірм із ринку і недопущення появи на ньомунових конкурентів і встановлення в результаті монополії. Занижуючи ціниподібним чином, фірма несе збитки. Однак вона припускає компенсувати їх зарахунок установлення монопольних-високих цін після витиснення конкурентів зринку. При розгляді скарги потерпілої сторони (як правило, конкурента) наштучне заниження ціни компанією-відповідачем суд має справу ще не з фактоммонополізації, що вчинилася на ринку, а зі спробою встановлення монополії.Однак доказ того, що зниження ціни тією чи іншою фірмою є саме подібного родуспробою, являє собою дуже складну проблему.
Сумніву теоретиків і практиків уефективності збивання цін як методу монополізації поставили в порядок деннеуточнення критеріїв, що дозволяють говорити про його наявність в тому чи іншомувипадку. Визначити законність чи незаконність цінової політики можна так. Усіперемінні витрати сумуються, отриманий результат поділяється на число одиницьзробленої продукції. Якщо ціна кожної одиниці більше чи дорівнює витратамоборотних коштів на її виготовлення і реалізацію, діяльність компанії законна.Якщо ж ціна кожної одиниці продукції менше величини оборотних коштів, яківитрачаються на її виготовлення, виходить, мова йде в протиправному товарномудемпінгу, що переслідує ціль установлення монополії.
Таблиця (2.1)Тип ринку (галузі) Характер і інтенсивність конкуренції Приклади 1. Чиста монополія На судьбу єдиної фірми приходить 100% ринку Електро-; водопостачання; телефонний зв’язок; комунальні послуги 2. Домінуюча фірма На частку однієї з фірм приходиться від 50% до 100%, на якому немає конкурента, що наближається до неї по розмірах і по частці ринку.
Суп-концентрат «Магги»;
Леза для гоління «Джилетт»; більшість місцевих газет, лікарень. 3.Міцна олігополія Сукупна частка чотирьох найбільших фірм на ринку складає від 60% до 100%. Виробництво міді; алюмінію; місцеві журнали, банки. 4. Вільна олігополія Сукупна доля чотирьох найбільших фірм складає 40% і менш. Лісова, меблева промисловість; інструменти; журнали. 5.Монополістична конкуренція Доля кожного конкурента на ринку складає 10%. Роздрібна торгівля; одяг. 6. Чиста конкуренція Понад 50 компаній з незначною часткою на ринку. Пшениця, кукурудза.
Ринок, на якому діє компанія, проти якоївисувається позов за обвинуваченням у збиванні цін, повинний володіти низкоюособливостей, що дозволяють говорить, що геть порівняно легко піддано інфляції.
Дана компанія повинна займати вираженілідируючі позиції на ринку, що виражаються, насамперед, у перевазі її доли увиробництві.
Визначене зниження ефективності збиванняцін як методу встановлення монополії (у тому числі зв’язане з протидією органівантимонопольного захисту) призвело до зростання використання другихінструментів стратегічного поводження, спрямованих на завоювання домінуючихпозицій на ринку. Нецінова конкуренція припускає використання фірмами деякихорганізаційних, виробничих та інших, що знаходяться в їхньому розпорядженніфакторів — стратегічних ресурсів — з метою зміни структури ринку у вигідномудля себе напрямку. Причому для того, щоб компанія одержала можливість захопитидомінуючі позиції в галузі, ці фактори повинні бути недоступні її конкурентам,чи останні могли б одержати доступ після закінчення визначеного терміну.
Одержання і підтримка стратегічного ресурсудля кожної конкретної фірми пов’язано з відомими витратами. У випадкудомінуючої фірми чи твердої олігополії ці витрати компенсуються одержаннямринкової сили з метою підтримки рівня цін вище собівартості. Стосовно допроблеми соціальності ринкової сили питання щодо стратегічного ресурсу можнапоставити таким чином: чи дає споживачу якісь додаткові блага створення івикористання тією чи іншою конкретною фірмою даного конкретного стратегічногоресурсу, що компенсують оплату її послуг за цінами вище конкурентних, чи ні. Чиж створення стратегічного ресурсу веде винятково до використання ринкової силиз метою монопольного ціноутворення, а значить позбавленню частини благсуспільства, що воно б мало при конкуренції.
Класичним прикладом стратегічного ресурсу,використання якого незмінно оцінювалося органами антимонопольного захисту якзаконне, соціальне, може служить економія на масштабах виробництва, зниженняйого витрат у розрахунку на одиницю продукції в міру росту розмірівпідприємства чи фірми, що включає кілька підприємств. Технологічно оптимальнийрозмір, може бути досягнутий за умови, що підприємство забезпечує, скажемо 50%ринку, а при 49% витрати, у силу особливості технології виробництва, зростуть,тобто, 50%-ний рубіж є так називаним мінімально ефективним розміромвиробництва. Усі компанії з меншою часткою ринку будуть у даному випадку матибільш високий рівень витрат виробництва в розрахунку на одиницю продукції.Навіть якщо домінуюча фірма, що використовує велике підприємство, будепризначати ціни вище витрат, але нижче, ніж у конкурентів, що не володіютьтаким ресурсом, її діяльність соціальна, незважаючи на використання ринковоїсили з метою завищення цін.
Роль фактора економії на масштабіваріюється по галузях економіки. При розборі антитрестовських справ судиретельно вивчають можливості економії на масштабах на стосовному до справиринку, що впливає на їхнє рішення щодо законності дій фірм, що мають великучастку ринку.
2.2 Основи формування ринкових відносин
Для переходу до ринкових відносин у нашійкраїні необхідно ввести роздержавлення та приватизацію.
Під роздержавленням власності розуміютьперетворення державних підприємств на підприємства, що ґрунтуються на інших(недержавних) формах власності.
Під приватизацією розуміють процеспридбання власності громадян чи їхніх об’єднань усіх чи частини акцій (паїв)акціонерних товариств, інших господарчих товариств, а також підприємств.
В Україні приватизацією займається Фонддержавного майна, міські комітети з керування комунальним (муніципальним)майном.
Використовують наступні форми приватизації:
ліквідація підприємства і реалізація йогоактивів на аукціоні;
викуп майна, що здано в оренду;
купівля-продаж підприємства;
перетворення підприємства в акціонернетовариство з наступним продажем акцій.
На сьогодні в Україні мають місце такіорганізаційно-правові форми підприємств: державні, муніципальні, часткисуспільства, акціонерні товариства, кооперативи.
Для всіх їх законом гарантуються рівніправа і можливості, що створюють нормальне ринкове середовище. Кожнепідприємство може самостійно визначити для свого виробництва видконкурентноздатної продукції, вибирати постачальників і споживачів,установлювати вільні ціни на свою продукцію. Законом передбачено також, щопідприємства можуть займатися зовнішньоекономічною діяльністю, валютнийприбуток від якої, за відрахуванням податків, використовується ними самостійно.
Важливим моментом у діяльності підприємстває виплата податків. Основним об’єктом оподатковування в сучасних умовах єприбуток підприємства. Оподаткований прибуток являє собою суму прибутку відреалізації продукції, основних фондів, іншого майна підприємства і доходів відпозареалізаційних операцій. Порядок обчислення, сплати, терміни, ставки податкуна прибуток визначенні законом України.
У ринкових умовах підприємство може бутиоголошено банкрутом. Законодавством України передбачено, що претензіїкредиторів можуть бути звернені на основні фонди і будь-яке майно підприємства,що збанкрутувало.
В умовах переходу до ринкових відносинрізко підвищується роль розробок стратегії і тактики поводження підприємства наринку. Це вимагає зусиль всіх економічних служб, економічної підготовки кадрів.
Зважаючи на те, що значна частинапідприємств житлово-комунального господарства є природними монополістами,високу соціальну значимість житлово-комунальних послуг, цінову політику, щоскладається в області (за роки платної економіки) та інші фактори, Державнийкомітет України з комунального господарства розробив концепцію переходупідприємств до ринкових відносин. Держкомітетом розроблена галузева Концепціяприватизації майнового комплексу житлово-комунального господарства, основні положенняякої включенні в державну програму приватизації майна державних підприємств, щозатверджено Верховною Радою України.
Держкомітетом сформована прогноз-програмаприватизації майна підприємств, що знаходяться в загальнодержавній власності.Аналогічні програми на рівні комунальної власності є в кожній області.
Основні напрямки галузевої Концепції зпитань цінової політики полягають у наступному. Політика цін і тарифів напослуги житлово-комунального господарства, що передбачає дотації підприємствам,не відповідає ринковим умовам. Необхідно перейти на нові ціни і тарифи, щозабезпечило б їхню економічну відповідність витратам підприємства на наданняпослуг.
При здійснені реформи цін і тарифів виникаєще одна складна комплексна проблема входження житлово-комунального господарстваі населення до ринкових відносин – адресні компенсації на оплатужитлово-комунальних послуг малозабезпеченим громадянам, що повинні пом’якшитинаслідки росту цін.
Основними напрямками проведення реформи ціні тарифів є:
упровадження єдиних для всіх цін і тарифів;
поступовий поетапний перехід від державнихдотацій житлово-комунальним підприємствам до адресних компенсаційних виплатбезпосередньо споживачам послуг – громадянам з мінімальними і середнімидоходами;
поступовий в міру перехід підприємства набездотаційні умови господарювання, передача функцій затвердження тарифівмісцевими органами влади, входячи з витрат на виробництво житлово-комунальнихпослуг у конкретному населеному пункті з урахуванням оптимального рівнярентабельності;
розробка і впровадження механізмустимулювання споживачів до економії при користуванні житлово-комунальнимипослугами;
організація виготовленняконтрольно-вимірювальних приладів, запірної арматури для обліку і регулюванняспоживання холодної і гарячої води, теплової енергії й ін.
На сьогодні окремі елементи Концепції вжереалізовані. Наприклад, з 1993 року розмір квартирної плати розраховується зазагальною, а не житловою площею, як це було раніш. Почав діяти і розроблениймеханізм адресних компенсаційних виплат безпосередньо населенню для розрахунківза житлово-комунальні послуги.
2.3 Соціально-економічна оцінка територійпо функціональних зручностях для проживання населення і розміщення будівництва
Під функціональними зручностями проживаннярозуміється можливість одержання максимального комплексу суспільногообслуговування з мінімальними витратами сил, часу і засобів, а також наявністьтранспортних зв’язків з культурними і суспільними центрами міста. Тому приоцінці територій, забудови міста, враховуються витрати часу на трудові ікультурно-побутові поїздки, наслідки транспортної утоми і витрати часу начекання в сфері обслуговування.
Унаслідок тривалості транспортних поїздокпасажир піддається впливу транспортної «утоми», значення якоївиражається прямими втратами суспільної праці в результаті зниженняпрацездатності людини.
При комплексній оцінці території оцінюєтьсяз урахуванням заробітної плати за одну людино-годину робочого часу трудящих зпонижуючим коефіцієнтом 0,6.
Вартісна оцінка наслідків транспортноїутоми визначається по формулі (2.1):
/> , (2.1)
де: Sтр – вартісна оцінка часу натранспортні поїздки, млн. грн;
R – середня вартісна оцінка робочого часу,тис.грн./чіл.\час.;
а – понижаюшшй коефіцієнт для визначеннявартісної оцінки 1 чіл.-години неробочого часу;
t1 – середні витрати часу на одну трудовупоїздку в двох напрямках, час;
N2 – кількість жителів, що виїжджають домісця додатка праці, чіл.;
t2 – середні витрати часу на одну поїздкукультурно-побутового призначення в двох напрямках, час;
N1 – працююче населення району, чіл.;
j – доля культурно-побутових поїздок щодотрудових (орієнтовно 0,4);
Р – кількість робочих днів у році;
Т – розрахункове число років (відповіднонормативному коефіцієнту ефективності капітальних вкладень при будівництвіоб’єктів невиробничої сфери).
Функціональні зручності територій длярозміщення об’єктів обслуговування в плані міста
Умови розміщення об’єктів торгівлі, суспільногохарчування, видовищних установ і т.п. у різних районах безпосередньо впливаютьна результати діяльності цих об’єктів і характеризують визначені соціальнізручності у районах забудови. Оцінка територій міста в цьому випадкувиражається розміром доходу, одержуваного від об’єктів обслуговування,розташованих у районі, що приходяться на 1 га території, і визначається поформулі (2.2):
/> , (2.2)
де: Z – оцінка територій щодо економічногоефекту від розміщення об’єктів обслуговування в плані міста, млн. грн./га;
Д – величина річного доходу підприємства;
і…n – види об’єктів обслуговування;
Т – розрахункове число років;
F – площа району.
Тема 3. Урбанізація як позитивна тенденціярозвитку міста
3.1 Визначення урбанізації
Урбанізація представляє складне комплекснеявище, вимірити яке за допомогою одного показника практично неможливо.Урбанізація розглядається вченими і суспільною думкою як, загалом, позитивнатенденція розвитку світу, як деякий об’єктивний процес, зв’язаний іззабезпеченням для все більшого числа жителів планети умов для більш зручного ікомфортабельного життя, для більш повного розвитку здібностей, для більшзахищеного і здорового життя. Звичайно, урбанізацію супроводжують не тількипозитивні зміни в житті людей, але і негативні. Можна довго перелічувати тінегативні фактори, що сьогодні зв’язують з неконтрольованою урбанізацією. Це ізабруднення навколишнього середовища, перенаселеність і виникаючі в зв’язку знею «квартали бідних» у містах-мегаполісах, підвищена злочинність ібагато інших небажаних явищ. Проте, урбанізація — у цілому прогресивне явище,не випадково Всесвітня організація охорони здоров’я, яка організувала 2 роки томув японському місті Кобе Міжнародний науковий центр по розвитку, а до числаосновних наукових напрямків діяльності цього центра віднесла проблемиурбанізації і дослідження сучасної ситуації в найбільших містах.
Урбанізація — один з найважливішихглобальних процесів сучасного світу. Сучасна урбанізація володіє трьома загальнимирисами, характерними для більшості країн світу. Усі країни світу можназгрупувати за рівнем і темпами урбанізації.
Швидкі темпи росту міського населення.
/>Концентрація населення ігосподарства в основному у великих містах.
/>«Розповзання» міст,розширення їхньої території.
Темпи урбанізації — багато у чому залежатьвід її рівня. По рівню урбанізації виділяють країни:
високоурбанізовані;
слабоурбанізовані;
середньоурбанізовані.
У більшості економічно розвитих країн, щодосягли високого рівня урбанізації, частка міського населення останнім часомросте порівняно повільно чи навіть зменшується.
3.2 Ступінь урбанізації і рівеньекономічного розвитку України
Розвиток міст і динамізмсоціально-економічних процесів настільки тісно об’єднані причинно-наслідковимизв’язками, що можуть розглядатися як діалектична єдність різних аспектівзагального цивілізованого процесу. Відслідковуючи динаміку урбанізації наприкладі України, можуть виникнути деякі труднощі, що відбуваються у зв’язку зтрансформацією системи макроекономічних показників. Ця трансформація зв’язана зринковими перетвореннями останнього десятиріччя й утрудняє побудову порівняннихрядів динаміки, що охоплюють період «до» і «опісля» переходу до ринковоїекономіки, тобто «до» і «опісля» лібералізації цін у 1992 році. Однак, оскількив даному випадку становить інтерес не прив’язана до історичної конкретикиситуація, а явище в більш широкому змісті, остільки буде доречною ілюстрація наприкладі періоду, коли показники, що цікавлять нас були досить порівняні. (3.1)
Табл. 3.1. Взаємозв’язок урбанізації ірівня економічного розвитку в Україні у 1960-1990 рр.Показники 1960 1980 1990 Чисельність міського населення, млн. чол. 20,6 31,4 34,8 У % до загальної чисельності 47,8 67,7 67,2 У % до 1960 року 100,0 152,4 168 Національний дохід на душу населення в % до 1960 року 100,0 250,0 326,1
Як узагальнюючий показник рівняекономічного розвитку обраний ріст національного доходу на душу населення.Динамічність цього показника значно перевершує темпи росту чисельності міськогонаселення, однак єдина спрямованість обох показників дозволяє констатувативзаємозв’язок між ними. Дані таблиці – відображення загальної логіки еволюціїролі міст у сучасному світі.
Місто варто розглядати як суспільну системуз усіма наслідками, що звідси випливають, для економічної політики держави ізаконодавчої роботи. У дослідженнях, присвячених місту як економічній системі,увага найчастіше концентрується на міський (комунальної) власності, що значнозвужує рамки проблеми і не відповідає сучасним економічним реаліям.
Базове визначення системи розвитку містУкраїни включає безліч зв’язаних між собою компонентів, ці компоненти маютьвизначені властивості, що можуть існувати окремо, а також взаємозалежно.
1. Компоненти системи – вихідні одиниці, щоутворюють систему міста. У свою чергу вони складаються з елементів, тому кожнупідсистему можна розглядати окремо.
2. Внутрішні і зовнішні зв’язкикомпонентів:
— взаємодія елементів однієї системи;
— взаємодії між елементами різнихкомпонентів;
— взаємодії між компонентами усерединісистеми.
3. Різні стани і фази функціонуваннякомпонентів, що характеризують динаміку розвитку системи. При цьому поводженнясистеми являє собою послідовність станів у часі.
4. Цілісність систем – наявність у нихособливих властивостей, відсутніх у компонентів. Властивості системи недорівнюють арифметичній сумі властивостей усіх компонентів. Це – системнавластивостей емерджентности.
5. Структура (упорядкованість) системи –сполучення компонентів, що стійки до визначених перетворень. Вибір цихперетворень залежить від умов і границь існування системи. Націленість нарезультат – логічний наслідок в упорядкованості компонентів системи, їїграниць, входів і виходів. Це дозволяє осмислено формалізувати діяльністьсистеми, побудувати її образ модель.
3.3 Історія і перспективи урбанізації
Перші роки на нашої з’явилися більш 5000років тому. Процес формування міст можна умовно підрозділити на три стадії. Напершій стадії урбанізації, що тривала до 16-17 сторіччя, городяни в основномувикористовували місцеві джерела харчування і води, енергію водяних і вітрянихмлинів, коней та інших домашніх тварин, у виробництві переважала ручну працю.
Друга стадія урбанізації збіглася з розвиткомсухопутного і водяного транспорту, доріг.
У 16 сторіччі відзначається великий рісткількості міст і чисельності їхнього населення.
Початок третьої стадії урбанізаціївідноситься до 19 сторіччя пов’язаний з промисловою революцією. До 1900 р.першою урбанізованою країною в сучасному розумінні стала Великобританія, а додругої половини 20 сторіччя практично всі індустріальні країни перетворилися вурбанізовані.
Темп урбанізації, що прискорюється, насучасному етапі зв’язаний з подальшим розширенням енергетичних потребсуспільства, появою і розвитком нових типів транспорту, збільшенням системикомунальних послуг, високим рівнем комфорту, збільшенням системи комунальнихпослуг, високим рівнем комфорту життя, інтелектуальним спілкуванням.
На рубежі 20 і 21 століть населення Землі,за даними ООН, досягло 6 млрд. людин. При цьому темпи росту населення різкопідсилилися в другій половині 20 сторіччя. До цього ж періоду присвячене різкезбільшення міського населення, чисельність якого на рубежі століть наблизиласядо 3 млрд. людин. Що складає половину населення Землі.
Частка великих міст із населенням 1 млн.чоловік і більш у загальній чисельності міського населення промисловогорозвитих країн складає близько 30%, а в що розвиваються – менш 10%. За станомна 1.01.1997 у світі нараховувалося 94 міста з населенням понад 2 млн. чоловік.При цьому число великих міст росте в усіх країнах.
Особливістю сучасного етапу урбанізації єукрупнення міст, злиття близько розташованих міст і селищ у єдиний гігантськийміський комплекс – мегаполіс. В Україні подібні міські об’єднання сформувалисяв Донбасі: Горлівка – Донецьк – Макіївка, Краматорськ – Слов’янськ та ін. Ці„надміста” одержали назву конурбацій.
Перспективи і процес урбанізаціїрозвиваються дуже нерівномірно. Інтенсивність урбанізації в країнах істотнозалежить від рівня їхнього промислового розвитку. У найменш індустріальнорозвитих країнах рівень урбанізації ледь досягає 10%, а в найбільш розвитих — складає 60-70%. В міру промислового росту країн, що розвиваються, ступіньїхньої урбанізації буде прагнути до рівня розвитих у промисловому відношеннідержави. Це перший великий резерв росту урбанізації. Другий резерв – цеподальший ріст міст промислово розвитих країн.
У деяких прогнозах, у перспективі практичновсе населення планети буде жити в містах. У тій же час у багатьох країнах середнайбільш заможних шарів населення спостерігається стійка тенденція селитисядалеко за межами міської риси, на сприятливих в екологічному відношеннітериторіях, використовуючи місто, в основному як місце додатка праці ізатрачаючи на щоденні поїздки туди і назад по кілька годин.
Територіальний аспект урбанізації, що яклімітує фактор, дуже важливий. Існує принаймні 7-кратний запас площ, придатнихдо урбанізації. Це створює достатній резерв росту міст при зниженні щільностіїхнього населення.
Площа міст росте істотно швидше чисельностіміського населення, а щільність населення, відбиваючи ці процеси в комплексі,падає. Очевидно, відзначена тенденція розвитку урбанізації буде зберігатися вмайбутньому.
Висока щільність населення і постійнаконкуренція на ринку праці роблять життя городянина більш насиченої стресами.Крім того, вважається, що викликаний розвитком промисловості і транспортувисокий рівень забруднення атмосферного повітря, поверхневі та підземні води,ґрунтів у містах позначається в зміні частоти структури загальних і специфічнихпатологій у міського населення, у порівнянні з сільським. У містах нижченароджуваність, чим у сільських поселеннях, що дає привід розглядати урбанізаціюяк фактор регуляції чисельності населення у глобальному масштабі. У містахЄвропи і Північної Америки вище частка жінок і уродженців інших країн, апоказники життєздатності чоловічої частини популяцій нижче, ніж у сільськіймісцевості того ж регіону. Серед соціальних «хвороб», рівень яких вище вмістах, — невирішене житлове питання, злочинність, наркоманія. З цим, очевидно,зв’язане більше число самогубств у містах. Висока чисельність і щільністьнаселення в місті змінюють і характер соціальних контактів міських жителів.Розуміння сімейних зв’язків, звуження «ближнього кола» спілкування приведуть добільшої замкнутості і відчуження особистості в місті в порівнянні з життям «наочах» у селі, де члени громади зв’язані тісними сусідськими і родинними відносинами.Індивідуалізм, раціоналізм і прагматизм міського життя протиставляютьсятрадиційному общинному укладу селян.
Однак городяни відчувають потребу не тількив території, але й в інших життєво важливих ресурсах і продуктах, таких яквода, енергія і т.д. Нарощування споживання збільшує проблеми урбанізації.
Тема 4. Прогнозування економічного розвиткуміста
4.1 Соціально-економічна програма — основарозвитку міста
Саме держава може здійснювати заходи,підлеглі стратегічним національним інтересам, ціль яких — цілеспрямованестворення економічної системи, підтримка розвитку його складових і компенсаціяструктурних диспропорцій, що неминуче виникають при його формуванні. Такізаходи носять довгостроковий, послідовний і комплексний характер і визначаютьсяяк економічна стратегія.
Для України в її нинішньому станінеприйнятні традиційні західні темпи щорічного росту економіки у 2-3%. Якзатверджують учені економісти, тільки динаміка в 15-20% у рік дасть ефектприскореного випереджального розвитку. Такий темп може бути досягнуть зарахунок найбільш репродуктивних галузей і легкої промисловості, а також шляхомфорсованого становлення малого і середнього бізнесу на новій, високійінформаційно-технологічній основі. А для цього потрібно прийняти стратегічнідержавні рішення стосовно податковій політиці і забезпечити стимулюваннянародного підприємництва.
Наявної досвід підтверджує необхідністьпрограмно-цільового підходу до рішення проблем соціально-економічного розвиткуяк країни в цілому, так і кожного її регіону зокрема. Уроки реформ показують,що не можна домогтися успіху, вийти на рівень країн з розвитою економікою немаючи продуманого стратегічного плану і робочої програми досягнення поставленихцілей.
У 1997р. на основі глибокого аналізусоціально-економічної ситуації в області були виявлені тенденції, основніфактори, що впливають, визначені можливі крапки росту. Щоб переломити ситуацію,необхідні були неординарні підходи. Прораховуючи можливі варіанти,облдержадміністрація обрала інвестиційний шлях розвитку. Це вимагало розробкивідповідної стратегії, коротко- і довгострокових цільових програм.
Перші програми носили антикризовий характері були спрямовані, в основному, на підтримку існуючої структури економіки.Програма негайних заходів містила більш 5 тис. організаційно-технічних заходів,більшість з яких було виконано. Це дозволило зупинити спад виробництва.Найважливішу роль зіграла програма соціально-економічна розвитку Донбасу. Уході її реалізації переборені наслідки азіатських фінансової (осінь 1998 р.) і нафтової(літо 1999 р.) криз, сформувалися і зберігаються позитивні тенденції векономіці. Це дало можливість підвищити рівень і фонд оплати праці, збільшитимасу оподатковуваного прибутку і поліпшити стан розрахунків, що в ціломупозитивно вплинуло на виконання бюджетів усіх рівнів, пенсійного та іншихспеціальних фондів. Вже у 2000 р. заробітна плата, пенсії, посібникивиплачувалися вчасно, це сприяло пожвавленню купівельного попиту і, деякоюмірою, росту обсягів з виробництва товарів народного споживання. Їхнійзагальний приріст склав 26,3%, у тому числі продовольчих – 18%. У результатіпитома вага товарів вітчизняного виробництва в загальному споживанні зросла з20% у 1997 р. до 73%.
Програмно-цільовий метод керуваннязабезпечив, насамперед, підвищення фінансової дисципліни за рахунок відновленнядержавного контролю за роботою підприємств і організацій, незалежно від формивласності, а з цього починається порядок і стабільність. Цю задачу виконаласпеціально створена координаційна рада, що здійснювала моніторинг реалізаціїпрограми. Розробка і реалізація програм соціально-економічного розвитку сприялиполіпшенню ситуації в економіці і соціальній сфері. У вкрай складнихекономічних умовах, при обмежених фінансових ресурсів удалося не тільки недопустити обвального падіння виробництва, але й закріпити позитивні тенденціїдо його росту з другої половини 90-х років.
У соціально-економічній програмі розвиткуміста охоплюються всі економічні і соціальні сфери його розвитку. На основізвітного року робиться прогноз економічних і соціальних показників розвиткудіючого року. Наприкінці року обов’язково створюється звіт про виконаннясоціально-економічній програмі міста. Саме звіт дає чітке представлення проекономіку міста.
Соціально-економічна програма відіграєведучу роль у розвитку міста, та є основним джерелом реальних і прогнозованихданих розвитку.
4.2 Моделі розвитку економіки розвитихкраїн світу
У ринковій економіці люди повинні вмітисамі себе захистити, насамперед, шляхом приватного страхування. Однак досвіднавіть розвитих країн свідчить, що більшість людей не можуть здійснити цьогосамостійно, тому існує соціальна захищеність з боку держави. У сучасних умовахдіє ряд варіантів забезпечення такої захищеності.
Ще у 1961 році Радою Європи була прийнятаЄвропейська соціальна хартія. У ній нараховується 19 прав, у тому числі правана захист здоров’я, соціальну допомогу, соціальне страхування, правовий іекономічний захист та ін.
Соціальні права відображені в Конституціяхусіх країн світу. Зокрема в Конституції Франції закріплені права на одержанняроботи, на однаковий доступ до освіти, охорони здоров’я, матеріальногозабезпечення у випадку непрацездатності, відпочинку.
Шведський вчений Эспринг-Андерсен увесьпромисловий розвиток країни розділив на три типи, на підставі яких у цихкраїнах будується система соціального захисту:
1 тип – це ліберальний, котрий діє головнимчином, на підставі принципу «що в тебе є» і намагається надати соціальнийзахист від вільного ринку, відокремлюючи захист тільки тим, у кого немає іншихдоходів. Саме така модель соціального захисту існує у США.
Зважуються відносини між підприємством інайнятими працівниками в комітеті їхніх профспілок щодо цієї проблемисоціального захисту.
2 тип – консервативний. У системісоціального захисту країн, для яких характерний цей тип, домінує класичнасистема соціального страхування, заснована на принципі «що ти заробив».
3 тип – заснований на принципі «хто ти є».В основі соціального захисту переважає тенденція, що вирівнює, тобто незалежновід того, які в тебе доходи, ти одержуєш соціальний захист.
Німецький варіант, що одержав назвусоціальної ринкової економіки, викликає особливий інтерес, оскільки він поєднуєвисоку економічну ефективність з розвитою системою соціального захисту. Варіантзаснований на визначених принципах, основними з який є надання економічноїволі, що служить стимулом високої продуктивності роботи. Сам принципскладається з таких елементів:
воля споживання, щодо якої споживачі можутьвибрати будь-який товар чи послугу на свій вибір;
воля виробництва і торгівлі (підприємстваможуть робити ті товари і послуги, що необхідні споживачам);
воля вибору робочого місця, володіння ірозпорядження приватною власністю.
У Німеччині існують різні елементи ринковоїекономіки, що дозволяють державі коригувати результати дій ринкових механізміві колективних переговорів. Розподіл прибутку здійснюється за допомогою доходів,скажемо, звільняються від сплати прибуткового податку.
Коштовне у німецькій моделі – цепередбачені заходи щодо охорони праці:
— регулювання робочого часу, забороняєтьсяпрацювати у вихідні і святкові дні;
— захист працівників від виробничих іпрофесійних травм;
— захист роботи молоді;
— захист роботи жінок;
— захист від незаконних звільнень з роботи.
Німецька молодь заснована на змішаномудержавно-приватному рішенні соціальних проблем, де відповідальність окремогопідприємця замінена системою «обов’язкової» колективної відповідальності іконтролем держави.
Забезпечення діючої конкуренції стало однимз особливих типів соціального захисту, що передбачає шведська модель. Тут існуєєдина для всіх система охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення. У1995 р., наприклад, з державного бюджету витрати на охорону здоров’я булипрофінансовані на 91%. Такий же принцип фінансування охорони здоров’я уВеликобританії, Італії, Канаді, де частина державних витрат складає приблизно90% та 76%. У цих країнах індивід вибирає медичні послуги в залежності відпотреб, тоді як, у США – щодо своїх доходів.
У США соціальний захист здійснюєтьсяпереважно між підприємствами і найнятими працівниками. Одночасно з цим ідержава значну частину витрат направляє на забезпечення соціального захистунаселення. У соціальній підтримці населення США також велика увага приділяєтьсяпрограмі професійній підготовці, перепідготовці кадрів. Охоплено системоюсоціального забезпечення широкі маси населення: видача допомоги тим, кому вонапотрібна в натуральній формі (талони на безкоштовне придбання продовольчихтоварів, субсидій на будинок, безкоштовну медичну допомогу). У 1988 р. витратина ці мети склали 170 млрд. дол., у т.ч. на медичні послуги 66,5 млрд. дол.,освіту – 10,5 на реалізацію програми щодо підготовці і перепідготовці кадрів –3,8 млрд., на продовольчі талони – 21,5 млрд. дол.
У Швеції соціальний захист забезпечуєтьсяна рівні нормального соціального стандарту. А це означає, що прибудь якихжиттєвих проблемах кожна родина має право розраховувати на життєвий рівень, щобув у цій родині до появи цих проблем.
Однак ця модель передбачає:
-високий відсоток національного прибутку,місцевих органів влади чи спеціальних інститутів, що займаються соціальнимзахистом населення;
— високий рівень ефективності національноїекономіки;
-високий рівень зайнятості та інвестицій,спрямованих на одночасне забезпечення повної зайнятості і стабілізації цін.
Якщо результати дії ринкового механізмузалишаються не прийнятими стосовно соціальної точки зору, то важливозабезпечити контроль з боку держави. Щодо цих умов принцип економічної волідоповнюється іншими принципами, характерними для соціальної держави.
4.3 Моделі соціально-орієнтованої економіки
В Україні збільшується потреба в соціальнійдопомозі. У цих умовах доцільно розрізняти групи, що одержують цю допомогу:групи традиційних одержувачів соціальної допомоги. Це ті групи населення, щочерез ряд об’єктивних причин (хвороба, літній вік) нездатні задовольнити своїпотреби. Інша група складає населення працездатного віку, що у зв’язку звідсутністю роботи не має можливості задовольнити свої потреби.
Разом з тим, практично в більшості країнсоціальна допомога не ставить своєю метою цілком покриття різниці між бідністюі реальним рівнем доходів.
Реалізація моделі соціально орієнтованоїекономіки передбачає підвищення рівня та ефективності соціального захистунаселення, перехід до адекватної соціальної допомоги, що повинна бутидиференційована для різних верств населення.
Аналізуючи досвід розвитку ведучих країнсвіту можна створити модель розвитку, що увібрала у себе все найкраще, щорезультативно діє в країнах з ринковою економікою:
активний попереджуючий характер соціальноїполітики;
створення правових і соціальних умов дляреалізації економічної ініціативи громадян;
оптимальний обсяг перерозподілу ВВП черезбюджет на кожнім етапі розвитку;
активна участь приватних і цивільнихорганізацій у наданні соціальних послуг і благ соціально незахищеним категоріямгромадян;
реалізація ідей соціальної солідарності ісубсолідарності.
Ґрунтуючись на моделісоціально-орієнтованої економіки, можна у виді таблиці привести дані, якіхарактеризують соціальну програму м. Макіївки. Реальність виконання прогнозупрограми соціально-економічного розвитку міста. (4.1)
Дані таблиці показують, що реальністьпрогнозу найбільш близька до результату у виплатах з бюджету по одержаннюдопомоги родинам з дітьми. Далі йдуть виплати пільг ветеранам війни та праці ітільки після них виплати на одержання житлових субсидій. Роблячи оптимістичнийпрогноз, можна сказати, що соціально орієнтована економіка впроваджується вбюджет м. Макіївки, тобто рівень життя людей зростає, соціальна допомога,передбачена соціально-економічною програмою, дуже близька до передбаченого, аце вже один з основних показників, що забезпечує підвищення рівня життянаселення і забезпечує стабільний ріст економіки.
Модель соціально орієнтованої економікипередбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціальних гарантій мінімумузабезпечення потреб, що є вододілом між соціальними та економічними потребами.Інструментом реалізації такої моделі може стати адресна соціальна політика,активна політика зайнятості.
Таблиця (4.1). Вихідні дані для аналізуреальності прогнозних даних програми соціально-економічного розвиткуПОКАЗНИКИ % виконання програми за 2001 р. % виконання програми за 2002 р. Коефіцієнт росту за 2002 р. 1. Виплати з бюджету на одержання допомоги родинам з дітьми 122,7 19,5 0,65 2. Виплати з бюджету на одержання пільг ветеранам війни та ветеранам праці 80,9 67,8 0,94 3. Виплати з бюджету на одержання житлових субсидій 53,2 50,5 2,98
Тема 5. Основи ціноутворення
5.1 Комунальні тарифи
Комунальними тарифами називають системуставок, за допомогою яких підприємства житлово-комунального господарствареалізують свою продукцію (послуги) споживачам. По своєму економічному змістукомунальні тарифи є різновидом роздрібних цін.
В основі комунальних тарифів лежитьсобівартість, тобто витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг).Величина тарифу як і роздрібної ціни повинна бути достатньою для відшкодуваннявитрат на виробництво та реалізацію продукції (послуг) і крім того повинна включативизначену частину прибутку.
Розробка комунальних тарифів базується наіндивідуальної (а не середньо галузевої) нормативної собівартості, щовідображає об’єктивні, природні, демографічні, будівельні, економічні умовикожного населеного пункту.
Затверджуються комунальні тарифивиконкомами місцевих Рад народних депутатів.
Підприємства житлово-комунальногогосподарства використовують єдині і диференційовані тарифи.
Для єдиних тарифів характерним є те, щовеличина ставки не змінюється в залежності від якості продукції, послуги чиінших факторів. Єдиний тариф використовують підприємства пасажирськогоелектротранспорту. Його величина не змінюється в залежності від відстаніперевезення.
Диференційовані тарифи застосовують двохвидів:
Якщо величина ставки залежить від якостінаданої послуги;
Якщо величина ставки залежить від категоріїспоживачів.
У першому випадку диференціація ставокобґрунтована, тому що для надання послуги більш високої якості необхідні йвеликі витрати. В другому випадку диференціація ставок економічно необґрунтована, тому що всім категоріям споживачів продається продукція (послуги)однакової якості, маючи однакову собівартість.
Диференційовані тарифи за ознакою якостіпослуг застосовують у лазнях, пральнях, готелях. У водопровідному, каналізаційному,тепловому господарстві, використовують, тарифи диференційовані по категоріяхспоживачів.
Розрізняють одноставочні і двоставочнікомунальні тарифи. В основному в комунальному господарстві застосовуютьодноставочні тарифи.
Двоставочні тарифи використовуються дляреалізації електроенергії комунальними електромережами і електростанціямипідприємствам і організаціям.
Двоставочний тариф складається з двохчастин:
а) основної плати за сумарну приєднанупотужність енергетичних установок чи за максимальне навантаження незалежно відкількості споживаної електроенергії;
б) додаткової плати за кожну кіловат-годинуелектроенергії.
У період переходу житлово-комунальногогосподарства на ринкові відносини підприємства (низько рентабельні іпланово-збиткові) використовують планово-розрахункові тарифи.Планово-розрахункові тарифи затверджуються виконкомами місцевих Рад народнихдепутатів єдиними для всіх груп споживачів по кожному виду житлово-комунальнихпослуг.
Планово-розрахований тариф (Тп.м.)визначається по формулі (5.1)
Тп.м. = Сн + ( Сн – Вм – Ап ) х Рс, (5.1)
де Сн — нормативна (планова) собівартістьвиробництва і реалізації послуг;
Вн — нормативні витрати на матеріали;
Ап — амортизаційні відрахування на повневідтворення;
Рс — середня галузева рентабельність.
Планові доходи підприємстважитлово-комунального господарства визначаються шляхом множення затвердженогопланово-розрахункового тарифу на плановий обсяг послуг, продукції, робіт.
Перевищення суми доходів по плановорозрахованих тарифах щодо суми доходів по діючих тарифах у частині послуг, щонадаються населенню і бюджетним організаціям, фінансується з місцевого бюджету.
В умовах поетапного здійснення реформи ціні тарифів відповідно концепції переходу від дотаційного фінансуванняпідприємств житлово-комунального господарства до адресних компенсацій населеннювитрат на житлово-комунальні послуги, доходи комунальних підприємств формуютьсяза рахунок:
а) надходження виторгу від споживачівкомунальних послуг (продукції);
б) надходження сум адресних компенсаційнаселенню витрат на житлово-комунальні послуги;
в) асигнування з бюджету на компенсаціюрізниці цін (різниця між планово-розрахунковим тарифом і діючим у частиніпослуг, що надаються населенню і бюджетним організаціям).
5.2 Роль тарифів у формуванні фінансовихрезультатів діяльності комунальних підприємств
Тарифи на житлово-комунальні послугизіграють таку ж роль, як ціни на промислову та іншу продукцію.
У зв’язку з розвитком ринкових відносинвиникли резерви на види цін у залежності від ступеня державного втручання іправ підприємств у їхні ставки. Так, державні фіксовані чи регульовані ціни всучасній Україні застосовуються у вузькому колі продукції і послугвиробничо-технічного призначення, життєво важливих товарів і послуг длянаселення (хліб, дитяче харчування, медичні препарати, комунальні послуги,транспорт і ін.).
Крім того, регулювання цін, недопущенняїхнього необґрунтованого росту також здійснюється не прямо, а за допомогоювстановлення граничних рівнів рентабельності. Ціни, що встановлюютьпідприємства та організації самостійно є вільними ринковими цінами. До нихвідносяться також біржові ціни, що виходять у результаті реалізації продукціїна товарних біржах.
Застосування вільного ціноутворення єосновою так називаної “шокової терапії”, тобто здійснення швидкого радикальногопереходу від адміністративно-розподільної економіки до ринкової, до стартовогозапуску, ринкового механізму. Вільне ціноутворення є необхідним засобомсприйняття ринкової конкуренції та конкурентних ринків, що складає основубудь-якої ринкової економіки. Звільнення цін від адміністративних обмежень напереважну частину виробництва та інших виробничих ресурсів, а також споживаннятоварів і послуг необхідно для взаємного пристосування цін і витрат у різнихобластях виробництва зі співвідношенням попиту та пропозиції, утвореннястимулів розвитку виробництва відповідно ринковим потребам, його структурнійперебудові.
У наших умовах державне регулювання цін,повинне бути, спрямовано як на формування конкурентного середовища, так і назабезпечення ефективного функціонування областей природних монополістів, дояких відносяться більшість підгалузей ЖКХ. Це взаємозалежні процеси. Черезвідсутність конкурентного чи регульованого ціноутворення вобластях-монополістах різко знижується ефективність державного регулювання цінв них.
В умовах інфляції, при постійному росту цінна ресурси, що споживають, виникає необхідність попереджувального росту цін вобластях-монополістах, що у свою чергу прискорює інфляцію.
Комплексне державне регулювання цін є однимз найважливіших факторів, що повинні стабілізувати економіку, стримати інфляціюі створити нормальні умови для функціонування підприємств.
Високі ціни на продукцію у ринковомугосподарстві стимулюють збільшення випуску продукції, отже, розширеннявиробництва, що, у кінцевому рахунку, буде призводити до насичення ринкувідповідними товарами, задоволенню потреби в них. Низькі стабільні ціни,навпаки, не примушують виробників до економії матеріальних витрат, поліпшеннюякості продукції.
З позиції споживачів, високі ціни утворюютьстимули для раціонального споживання, ефективного використання продукту.
Стимулювання – це єдина функція, яку можнавикористовувати в комунальному господарстві. Однак, існують тарифи, що невиконують і цю свою роль. Політика ціноутворення у комунальному господарствізавжди була орієнтована на низькі тарифи. Вважалося, що цим забезпечуєтьсясоціальна справедливість між споживаними комунальних послуг. Порівняно низькийрівень цін в Україні на житлово-комунальні послуги підтримувався штучно зарахунок дотацій.
Концепцією переходу від дотаційногофінансування підприємств житлово-комунального господарства до адреснихкомпенсацій, здійснюють поетапно, також здійснення реформи цін і тарифів на нихв умовах жорстокої економії паливно-енергетичних ресурсів передбачалосяздійснити протягом 3-5 років. Перехід до єдиних цін і тарифів здійснюється зурахуванням росту грошових доходів населення і виходячи з того, що платежіспоживачів за надані послуги повинні забезпечити підприємствам житлово-комунальногогосподарства відшкодування усіх витрат, а також оптимальний рівеньрентабельності.
Вибір рівнів цін на послуги, особливо длянаселення, на кожнім етапі залежить від економічних можливостей розвиткудержави, приросту національного доходу, величини фондів нагромадження іспоживання, тобто визначається розподільними процесами, що у свою чергузалежать від економічної ситуації.
Для різних підгалузей житлово-комунальногокомплексу встановлюється різна залежність між рівнем концентрації населення івеличиною суспільно необхідних витрат. Витрати формуються щодо границь типівпоселень, середньо галузеві витрати в комунальному господарстві існують лише якеталон, з яким можуть збігатися чи не збігатися регіональні витрати. Зростаннярівня комфортабельності житла також веде до росту витрат на експлуатаціюжитлового фонду. Вони визначаються факторами, що тільки збільшують витрати наодиницю наданих послуг, а також і факторами, що сприяють зниженню витрат.
До факторів, що збільшують витрати вартовіднести:
зростання виробничих фондів;
поліпшення якості наданих послуг;
зростання заробітної плати робітників, щозайняті в даних областях, що не компенсується підвищенням продуктивностіроботи;
екстенсивний розвиток комунальногокомплексу, де рівень концентрації населення є чинником, що стримує зростанняконцентрації виробництва, як матеріальної бази зниження витрат.
Інша група факторів, що діє в протилежномунапрямку, призводить до зниження витрат на одиницю послуг. До них відносяться:
зростання продуктивності роботи;
поліпшення організації виробництва;
економія матеріалів і палива.
Протягом багатьох років спостерігаєтьсястійка тенденція росту середньо галузевих витрат у житлово-комунальномугосподарстві.
Економічно обґрунтовані ціни і тарифинеобхідно формувати відповідно до доз такими основними принципами:
створення передумов для переходупідприємств житлово-комунального господарства до режиму беззбитковогофункціонування;
послідовного наближення цін і тарифів досуспільно необхідних витрат на виробництво і реалізацію послуг;
облік у цінах і тарифах споживчихвластивостей, якості житла та обслуговування;
запобігання встановленню монопольно високихцін і тарифів переважно економічними методами;
здійснення соціального захистумалозабезпечених громадян при наданні та оплаті послуг.
5.3 Прибуток підприємств
При встановленні ціни на комунальні послугиповинні розглядатися два питання. Першим розглядається питання, яким повиннийбути загальний доход підприємства для надання послуг населенню, з огляду нанормальний прибуток. Другим питанням є обґрунтування населення, і забезпеченняможливості одержання прибутку, необхідного для розвитку підприємства.
Ця можливість може бути зведена до такоїформули (5.2):
НД = Е + П, (5.2)
Де НД – необхідний доход;
Е — експлуатаційні витрати;
П — прибуток.
Сума виторгу від реалізації продукції(послуг) є доходом комунального підприємства.
На сучасних підприємствах застосовуютьодно- чи многоставочні тарифи.
Для обрахування суми доходу на плановийперіод:
При одноставочних тарифах – обсяг продукції(послуг), що намічені реалізувати, множать на тарифну ставку за одиницюпродукції послуг;
При многоставочних тарифах – спочатку весьобсяг продукції (послуг), що намічені реалізувати, розподіляють по групахспоживачів, для яких установлені різні тарифні ставки, потім обраховують доходипо кожній групі – помноживши обсяг реалізації по групі на відповідну тарифнуставку. І, зрештою, доходи всіх груп споживачів складають. Отримана сума і єдоходом підприємства.
У комунальному господарстві, як і в іншихобластях народного господарства, уживають такі терміни, як прибуток відреалізації продукції (послуг), загальний чи балансовий прибуток, чистийприбуток.
Прибуток від реалізації продукції (робіт,послуг) основної діяльності комунального підприємства – це сума виторгу відреалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого податку надодану вартість і іншого обов’язкового збору і платежу, визначених чиннимзаконодавством, а також на суму витрат, що включаються в собівартість реалізованоїпродукції (робіт, послуг).
Балансовий прибуток підприємства являєсобою загальну суму прибутків підприємства від усіх видів діяльності завизначений період, відображений у його балансі, і включає прибуток відреалізації продукції (робіт, послуг) основного виробництва; прибуток (збитки)від реалізації продукції допоміжного й обслуговуючого виробництва, що не ведеокремого балансу; прибуток (збиток) від реалізації основних фондів,нематеріальних активів, цінних паперів, валютних і інших видів фінансовихресурсів, матеріальних цінностей; прибуток від орендних (лізингових) операцій,роялті, а також прибуток (збитки) від позареалізаційних операцій.
Позареалізаційна операція – це діяльністьпідприємства, що безпосередньо не пов’язана з реалізацією продукції (робіт,послуг) і іншого майна, включаючи основні фонди, нематеріальні активи,продукцію допоміжного та обслуговуючого виробництва.
До прибутку від позареалізаційних операційвідноситься прибуток: отриманий від ліквідації основних засобів; від надання матеріальнихцінностей в оренду (лізинг); від продажу іноземної валюти; від здійсненняфорвардних, ф’ючерсних операцій, а також операцій з опціонами; від операцій зборговими вимогами і зобов’язаннями і т.п.
Чистий прибуток, тобто прибуток, щозалишається на суму платежів у бюджет (податок на прибуток).
Тема 6. Керування екологічною безпекоюміста
6.1 Правові основи керування
Екологічна безпека міста поряд з ефективнимфункціонуванням засобів захисту навколишньої природного середовища,забезпечується правовими, організаційними, економічними і соціальнимифакторами.
Основними законодавчими актами,спрямованими на забезпечення екологічної безпеки, є:
«Закон України про охорону атмосферногоповітря»; прийнятий 16.10.1992 р., зі змінами від 28.02.1995р.,
«Закон України про охорону навколишньоїприродного середовища»; прийнятий 25.06.1991р., зі змінами і доповненнями від5.051993р., 6.03 1996р., 19.11.1997 р., 5.03.1998 р.;
«Водяний кодекс України»; прийнятий6.06.1995 р.;
«Земельний кодекс України»; прийнятий 18.12.1990р., зі змінами і доповненнями від 13.03. і 26.12.1992 р., 5.05.1993 р.,
«Кодекс України про надра»; прийнятий27.07.1994 р.,
«Лісовий кодекс України»; прийнятий21.01.1994 р.
«Закон України про охорону навколишньоїприродного середовища» Є основним законодавчим актом, що регулюють відносинам вобласті охорони, використання і відтворення поновлюваних природних ресурсів,забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації наслідків впливугосподарської й іншої діяльності на природне середовище.
Закон регламентує найбільш загальні правовіпитання природокористування. Більш конкретно питання охорони і використанняземельних, водяних, лісових ресурсів, надр, атмосферного повітря, включаючипитання, властивим екологічним проблемам міста, регламентовані іншими,розглянутими далі, законодавчими актами.
Закон визначає дії (чи бездіяльності), щовідносяться до правопорушень в області природо використання. Кваліфікаціяскладу екологічних правопорушень і злочинів, порядок залучення винних доадміністративної і кримінальної відповідальності за їхнє здійсненнярегламентовані «Кодексом України про адміністративні правопорушення» і«Кримінальним кодексом України». Нагляд за дотриманням природоохоронногозаконодавства здійснює міська екологічна прокуратура.
«Закон України про охорону атмосферногоповітря» із усіх природоохоронних законодавчих актів у найбільшій меріторкається правове регулювання сугубо міських проблем, тому що джерела впливуна повітряний простір розташовані переважно в межах границь міста.
Законом установлені єдині для Українинормативи екологічної безпеки атмосферного повітря, до яких відносятьсягранично припустимі концентрації (ПДК) забруднюючих речовин в атмосферномуповітрі і гранично припустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючихі інших видів шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря.Передбачається можливість установлення більш твердих екологічних нормативів дляатмосферного повітря курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних і іншихрайонів, де пред’являються підвищені вимоги до якості повітряного середовища.
Відповідно до класу екологічної небезпекипідприємства довкола нього встановлюється санітарно-захисна зона. З межсанітарно-захисної зони повинні бути відселені жителі і виведені об’єкти соціальногопризначення. Питання фінансування цих заходів і терміни їхньої реалізаціїзважуються підприємствами і місцевими органами влади.
До правопорушень в області охорониатмосферного повітря в міському середовищі відносять:
порушення прав громадян на екологічнобезпечний стан атмосферного повітря;
перевищення лімітів викидів забруднюючихречовин і нормативів ПДВ;
перевищення нормативів гранично припустимихрівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів;
здійснення незаконної діяльності, щонегативно впливає на погоду і клімат;
експлуатація транспортних засобів,технологічного устаткування й інших об’єктів, що не відповідають установленимвимогам по охороні атмосферного повітря;
відмовлення від видачі своєчасної, повної ідостовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерел забруднення, атакож чи приховання перекручування зведень про екологічну обстановку, щосклалася в результаті забруднення атмосферного повітря.
«Водяний кодекс України», регулює вправовому відношенні питання водокористування, зокрема міськими водянимиоб’єктами, установлює наступні нормативи в області використання й охорони вод.
«Земельний кодекс України» передбачає триформи власності на землю в Україні – державну, колективну і приватну.
Кодексом передбачається передача частиниземель з державної власності в колективну і приватну. За законом не всі земліможуть передаватися в колективну і приватну власність.
Риса міста – зовнішня границя земель міста,що відокремлює їх від земель іншого призначення й обумовлена проектом плануванняі забудови чи міста техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста.Використання міських земель здійснюється відповідно до проекту планування ізабудови міста і планами земельно-господарського пристрою.
6.2 Організація системи керування
Відповідно до законодавства Україникерування екологічною безпекою міст здійснюють обласні, міські і районні радинародних депутатів, їхній виконавчий і розпорядницький органи (місцеві органивлади) і спеціально уповноважені державні органи.
До спеціальних державних органів відносять:
органи по охороні навколишньої природногосередовища і використанню природних ресурсів, що входять у систему міністерстваохорони навколишньою природним середовищем і ядерної безпеки України;
міські і районні санітарно-епідеміологічністанції Міністерства охорони здоров’я України;
Органи по використанню й охороні водянихресурсів Державного комітету України по водяних ресурсах;
Органи по використанню й охороні земельнихресурсів державного комітету України по земельних ресурсах;
Органи геологічного контролю Державногокомітету України по геології і використанню надр;
Лісову охорону Міністерства лісовогогосподарства України.
Місцеві органи влади в межах своєїкомпетенції:
дають згоду на розміщення на підвідомчійтериторії підприємств і організацій;
затверджують проекти планування і забудовинаселених пунктів, їхні генеральні плани і схеми промислових вузлів;
видають і скасовують дозволу на спеціальневикористання місцевих природних ресурсів;
організують розробку і затверджують місцевіекологічні програми;
затверджують ліміти викидів в атмосферу,скидань стічних вод і розміщення відходів;
організують збір, переробку, утилізацію іпоховання промислових і побутових відходів;
погоджує плани роботи підприємств іорганізацій по охороні навколишньою природним середовищем і використаннюприродних ресурсів;
організують навчання навколишньою природнимсередовищем;
надають підприємствам, організаціям ігромадянам інформацію про стан навколишньої природного середовища ізахворюваності населення;
здійснюють контроль за дотриманнямприродоохоронного законодавства;
обмежують, чи припиняють припиняютьгосподарську діяльність підприємств і організацій у випадках порушення нимиприродоохоронного законодавства;
організують роботу з ліквідації екологічнихнаслідків аварій і стихійних лих.
Організаційні функції керуванняприродовикористаннєм міському середовищі здійснюють відділи екології приміськвиконкомах. Звичайно вони входять до складу керування по капітальномубудівництву і житлово-комунальному господарству.
Спеціально уповноважені державні органи вмежах своєї компетенції:
здійснюють керування і контроль завикористанням і охороною й атмосферним повітрям, поверхневих і підземних вод,земель, надр, лісів;
видають дозволу на спеціальне використанняприродних ресурсів;
установлюють ліміти і видають дозволу навикиди в атмосферу, скидання стічних вод і поховання відходів;
обмежують ліміти і видають дозвіл на викидив атмосферу, скидання стічних вод і поховання відходів;
чи обмежують припиняють діяльність підприємстві організацій, їли їхня експлуатація ведеться з порушенням природоохоронногозаконодавства;
застосовують адміністративні санкції увідношенні облич, винних у порушенні природоохоронного законодавства.
У містах функціонують керування і відділи(інспекції) спеціально уповноважених державних органів в області природовикористання, підлеглих відповідним міністерством і відомством України.Координація діяльності всіх органів в області природо використання здійснюєтьсяорганами екологічної безпеки Міністерства охорони навколишньої природної іядерної безпеки України.
6.3 Економічний моніторинг природовикористання.
Економічні заходи, спрямовані на охоронунавколишньої природного середовища і раціональне використання природнихресурсів, включає:
визначення джерел фінансування заходів щодоохорони навколишньої природного середовища;
установлення лімітів використання природнихресурсів, викидів в атмосферне повітря, скидань стічних вод у водяні об’єкти ірозміщення відходів;
установлення нормативів і розмірів скиданьза використання природних ресурсів, викиди забруднюючих речовин у навколишнюприродне середовище, розміщення відходів і інші види шкідливого впливу;
збори за погіршення якості природнихресурсів;
надання суб’єктам підприємницькоїдіяльності податкових кредитних і інших пільг при впровадженні ними енерго- іресурсосберегаючих процесів, маловідходних і безвідхідних технологій, розвиткунетрадиційних джерел енергії, здійсненні інших ефективних заходів по охоронінавколишній природному середовищу і заощадженню природних і енергетичнихресурсів;
відшкодування збитків, заподіянихпорушенням природоохоронного законодавства;
стимулювання діяльності по охоронінавколишній природному середовищу й економії природних і енергетичних ресурсів.
Фінансування природоохоронних заходівздійснюється за рахунок державного і місцевого бюджетів, засобів підприємств іорганізацій, фондів охорони навколишньої природного середовища, добровільнихвнесків і інших засобів.
На підставі встановлених лімітів інормативів зборів визначаються розміри платежів (зборів) за спеціальнеприродокористування. При дотриманні лімітів ці платежі (збори) відносять навитрати виробництва, а при порушенні встановлених лімітів збори за погіршенняякості природних ресурсів стягують за рахунок прибутку підприємств іорганізацій.
Засобу від зборів за використання природнихресурсів надходять у державний і місцеві бюджети і направляються на виконанняробіт з відтворення і підтримки цих ресурсів у належному стані. Засобу відзборів за забруднення навколишньої природного середовища направляються вмісцеві обласні і державний фонд охорони праці. Розподіл засобів між місцевими,обласними і державними природоохоронними фондами виробляються в співвідношенні:20, 50 і 30% відповідно, а між Київським і Севастопольської міськими ідержавним природоохоронними фондами відповідно 70 і 30%. Крім зборів зазабруднення навколишньої природного середовища, до складу природоохороннихфондів включається частина коштів, стягуваних за порушення норм і правилприродокористування, збиток, заподіяний порушенням природоохоронногозаконодавства в результаті господарської й іншої діяльності, а такождобровільні внески і пожертвування.
Засобу місцевих, обласних і державнихфондів охорони навколишньої природного середовища можуть витрачатися тільки націльове фінансування природоохоронного і ресурсосберегаючих заходів, включаючинаукові дослідження, заходи для зниження впливу забруднення навколишньоїприродного середовища на здоров’я населення, а також на стимулюванняпрацівників органів по охороні природи і суспільних інспекторів охорониприроди. Розподіл засобів фондів на здійснення тих чи інших природоохороннихзаходів і стимулювання співробітників виробляється по представленню місцевихорганів охорони природи.
Кошти, стягувані з підприємств іорганізацій, посадових осіб і окремих громадян, у тому числі іноземних, запорушення природоохоронного законодавства, зараховуються на окремий рахунокмісцевих органів по охороні природи і можуть витрачатися на заохочення особливовідрізнилися співробітників цих органів і суспільних інспекторів по охороніприроди (табл.6.1). Ці ж засоби можуть витрачатися на різні і зміцненняматеріально-технічної бази органів по охороні природи.
Таблиця(6.1). Засоби, що надходять нарахунок місцевих органів по охороні природи в результаті виконання ними функційпо контролі за дотриманням природоохоронного законодавства.Джерела надходження засобів Відрахування на поточний рахунок органів по охороні природи, %
1. Штрафи, стягувані з громадян за порушення природоохоронного законодавства.
2. Те ж з посадових осіб
3. Засобу, стягувані з громадян у відшкодування збитку, нанесеного природними ресурсами
4. Те ж із суб’єктів підприємницької діяльності
5. Засобу від реалізації незаконно добутих природних чи ресурсів продукції виготовленої з них
6. Засобу від реалізації конфіскованих знарядь незаконного видобутку природних ресурсів.
100
50
50
50
50
20
Тема 7. Місцевий бюджет
7.1 Історія виникнення і визначеннямісцевого бюджету
Місцеві бюджети є органічною складовоючастиною єдиної бюджетної системи країни. Зміст і внутрішня структура цихбюджетів цілком відбивають основні сторони бюджету держави. Їхнє формуваннявідбувається в тісному зв’язку з розвитком державного бюджету України в цілому.Разом з тим, виникнення і розвиток місцевих бюджетів тісно зв’язано із системоюмісцевих рад, з розширенням і поглибленням їхніх функцій у керівництвігосподарським і соціально-культурним будівництвом..
В історії розвитку і становлення місцевихбюджетів виділяють 5 основних етапів:
1-й етап охоплює відрізок часу відприйняття першої Конституції РСФСР (1918 р.) до прийняття Конституції СРСР –1936 р. Державний устрій СРСР і відповідне йому бюджетний пристрій бувзакріплений Конституцією СРСР, затвердженої другим З’їздом рад у січні 1924 р.Було визначено, що бюджет СРСР складається з загальносоюзного державногобюджету, державних бюджетів автономних республік і бюджетів місцевих органіввлади. Перший бюджет був складений на 1924 – 1925 року, а в його основі лежалинеподаткові джерела. Основна сума витрат місцевих бюджетів покриваласямісцевими джерелами. Реформа 1930 – 1931 років установила платежі з прибутку іподаток з обороту, що стали основними дохідними джерелами.
2-й етап – з 1937 р. по 1965 р. У цейперіод відзначається стабільний ріст економіки, концентрація засобів під часвійни, мобілізація засобів на післявоєнне відновлення народного господарства.Важливим законодавчим актом, що регламентує бюджетне право є Закон «Пробюджетні права СРСР і союзних республік», прийнятий у 1960 році, а вреспубліках – у 1961 році. Ці Закони встановлювали доходи і витрати місцевихбюджетів і бюджетний процес.
3-й етап проходив з 1965 року по 1980-іроки. У цей період приймається багато законодавчих актів по місцевих радах,спрямованих на зміцнення їхньої фінансової бази і розширення їхньої функції.
4-й етап охоплює вісімдесяті-дев’яностіроки двадцятого сторіччя. У 1981 році була прийнята Постанова «Про розширеннядохідної бази місцевих бюджетів», а в 1984 р. – Постанова «Про залежність дохідноїбази місцевих бюджетів від підприємств і організацій, розташованих на їхнєтериторії». Ці постанови були спрямовані на зміцнення дохідної бази місцевихбюджетів.
5-й етап: дванадцята п’ятирічка дев’яностихроків. У СРСР прийнятий Закон «Про загальні початки місцевого самоврядування імісцевого господарства в СРСР». Усі ради підрозділені на два рівні:
первинний: селищні, сільські, районні вмістах, міські;
вторинний: місцеві ради району, міста,обласні.
У 1992 році в Україні виданий Закон України«Про місцеве і регіональне самоврядування», що був перевиданий у 1997 році.Статті 60 і 61 нового закону сформували визначення місцевих бюджетів, їхнідоходи і витрати. Стаття 65 визначає використання вільних бюджетних засобів.
Поняття «місцеві бюджети» уперше пролуналов 1926 році в Положенні про місцеві фінанси. У ньому місцеві фінансипредставлені як складова частина єдиної системи фінансів СРСР і складаються вбезпосереднім веденні місцевих рад і їхніх виконавчих комітетів. Пізнішемісцеві бюджети розглядаються як спосіб задоволення потреб відповіднихтериторій за рахунок дохідних джерел наданих відповідним місцевим радам.
Деякі вчені за основу визначення місцевихбюджетів приймають територіальні принципи, розглядаючи їхній як бюджети окремихадміністративно-територіальних одиниць.
Існує думка, що місцеві бюджети – цесукупність економічних відносин, що забезпечують у плановому порядку фінансовубазу місцевих рад .
Зокрема Ширкевич Н. А. вважає, що «Місцевібюджети – це реальні ресурси, що знаходяться в безпосереднім розпорядженнімісцевих рад для здійснення ними господарської і соціально-культурної функції.У них органічно сполучаються дві категорії. З одного боку, місцеві бюджети – цеосновні фінансові плани місцевих рад, з іншого боку – відчутні ресурси, реальнаекономічна категорія, що сприяє всебічному розвитку даноїадміністративно-територіальної одиниці».
Останнім часом місцеві бюджети розвиваютьсяшвидкими темпами в зв’язку з підвищенням ролі і впливу місцевих органів влади:ростуть масштаби місцевого господарства, розширюються й ускладнюються функціїмісцевих органів влади. Місцеві бюджети усе більше використовуються длярегулювання економічних процесів, впливають на розміщення продуктивних сил,сприяють підвищенню конкурентноздатності продукції, що випускається місцевимипідприємствами, створенню територіальної інфраструктури, фінансуванню витрат повідтворенню трудових ресурсів. Важливу роль грають місцеві бюджети в реалізаціїсоціальних програм, фінансування зростаючого обсягу соціальних витрат, обумовленихпідвищенням вимог до росту якості життя.
7.2 Функції і сутність місцевих бюджетів
Місцеві бюджети категорія дуже динамічна,тому їхнє дослідження необхідно здійснювати з урахуванням великого числафакторів, що впливають на економічне життя держави. Цьому насамперед сприяєрозвиток демократичних принципів у керуванні державою, зміни в структуріекономіки, рівень соціальних гарантій населення, зміни вікової і професійноїструктури населення. Великий вплив на формування і використання засобівмісцевих бюджетів роблять розходження в економічному розвитку окремих регіонів.
Місцеві бюджети мають свою внутрішнюструктуру і характерні відмінності. Так, незважаючи на те, що на сьогоднішнійдень нараховується місцевих бюджетів усього більш 14 тисяч, а саму численнугрупу складають сільські і селищні бюджети – більш 10 тисяч, понад 72 відсотківусіх витрат місцевих бюджетів здійснюються через обласні бюджети (їхній 24) ібюджети міст загальнодержавного й обласного підпорядкування (їхній 223).
Основною ланкою в системі місцевих бюджетівє бюджети міст, через які мобілізується і використовується майже половина всіхресурсів місцевих бюджетів. Однак сьогодні саме в цій ланці місцевих бюджетівіснує безліч питань, що вимагають свого якнайшвидшого рішення. Насамперед, цепитання закріплення за ними постійних джерел доходів. Вважається, що вперспективі бюджети повинні регулюватися окремо, тобто мати прямі зв’язки зДержавним бюджетом.
Місцеві бюджети мають триєдину сутність. Це– частина централізованого фонду коштів держави. Це – економічна категорія. І,нарешті, це – фінансовий план місцевих рад.
По економічній сутності місцеві бюджети –це грошові відносини, що виникають у місцевих рад з фізичними і юридичнимиособами, що функціонують на території цієї ради. З приводу розподілу іперерозподілу частини національного доходу в зв’язку з утворенням івикористанням бюджетного фонду, призначеного на фінансування народногогосподарства, соціально-культурних заходів, керування та інші витрати.
Завдяки бюджету місцеві ради маютьможливість зосереджувати фінансові ресурси. Це – перший аспект сутностімісцевих бюджетів.
По-друге, місцеві бюджети – це економічнакатегорія, оскільки в ході формування доходів місцевих бюджетів і фінансуваннівитрат виникають економічні відносини.
Ця категорія є частиною місцевих фінансів.Характеризується тими ж рисами, що належать місцевим фінансам, але мають іспецифічні особливості. До них відносяться:
Місцеві бюджети є особливою економічноюформою перерозподільних відносин, зв’язаних з відокремленням частининаціонального доходу в руках місцевих рад, її використання з метою задоволенняпотреб окремих територіальних формувань.
За допомогою місцевих бюджетів відбуваєтьсяперерозподіл національного доходу і національного багатства між сферамисуспільної діяльності, галузями народного господарства окремих територіальнихформувань держави.
Пропорції бюджетного перерозподілу вартостів більшій мері, чим в інших ланок місцевих фінансів визначаються потребамирозширеного виробництва в цілому і задачами, що коштують перед суспільством накожнім історичному етапі його розвитку.
Область бюджетного розподілу займаєцентральне місце в складі місцевих фінансів, що обумовлено ключовим положенняммісцевого бюджету в порівнянні з іншими ланками місцевих фінансів.
Сутність місцевих бюджетів виявляєтьсячерез функції місцевих бюджетів: розподільну і контрольну.
Завдяки розподільній функції відбуваєтьсяконцентрація коштів у руках відповідного ради і їхнє використання длязадоволення суспільних потреб окремих територіальних формувань. Функціяхарактеризується втручанням місцевої ради в процес розширеного відтвореннячерез використання фінансових інструментів (наприклад, місцеві податки ізбори), а також через здійснення місцевими радами на підвідомчій територіїпроведеній державою соціальної політики.
Контрольна функція дозволяє довідатися наскількох вчасно і повно фінансових ресурсів надходять у розпорядження місцевоїради, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних засобів, чиефективно вони використовуються. Ця функція реалізується завдяки тому, щоформування і використання грошового фонду представляє свого роду механізм, щосигналізує, що показує як надходять фінансові ресурси і як вонивикористовуються. На основі цієї інформації фінансові органи регулюютьвідносини між господарськими органами, фізичними особами, державою – суб’єктомекономічних відносин, і дають рекомендації з удосконалюванню цих відносин.
Зміст функцій місцевих бюджетівхарактеризується визначеною специфікою. Так, зміст розподільної функціїмісцевих бюджетів визначається процесом перерозподілу фінансових ресурсів міжрізними підрозділами суспільного виробництва. Сфера діяльності розподільноїфункції визначається тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всіучасники суспільного виробництва, що знаходяться на підвідомчій територіїмісцевої ради.
Основним об’єктом бюджетного перерозподілує чистий доход, а іноді і частина вартості необхідного продукту і національногобагатства.
Контрольна функція полягає в тім, щомісцеві бюджети об’єктивно, через формування і використання фонду коштівмісцевої ради відбивають економічні процеси, що протікають у структурних ланкахекономіки і сигналізують як надходять фінансові ресурси в розпорядженнявідповідного місцевої ради від різних суб’єктів, і як ефективно вонивикористовуються.
Основу контрольної функції складає рухбюджетних ресурсів, відбиваний у відповідних показниках бюджетних надходжень івидаткових призначень.
Місцеві бюджети як основні фінансові планивідповідних місцевих рад тісно зв’язані з фінансовими планами підприємств, щознаходяться на території ради, і організацій, з кошторисами бюджетних установ упроцесі формування доходів і витрат місцевих бюджетів.
7.3 Законодавча база й основні термінискладання бюджету
В даний час процес формування і виконаннябюджетів усіх рівнів регулюється наступними законодавчими і нормативнимиактами.
Бюджетний Кодекс – визначає основибюджетної системи України, її структуру, принципи, правові початкифункціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин івідповідальність за порушення бюджетного законодавства. Бюджетним КодексомУкраїни регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду,твердження, виконання бюджетів і розгляду звітів про їхнє виконання, а такожконтролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів.
Закон про бюджет – визначає параметрибюджету планованого міста, розміри міжбюджетних трансфертів, норматививідрахувань і інші показники на конкретний період.
Бюджетна резолюція – передує Закону пробюджет, ставить задачі і визначає основні параметри на майбутній рік.
Постанова КМУ від 29.12.2000 № 1932 “Протвердження порядку розрахунку міжбюджетних трансфертів і нормативів відрахуваньвід загальнодержавних податків і зборів”. Постанова КМУ від 05.09.2001 № 1195“Про твердження формули розподілу величини міжбюджетних трансфертів”.
Для детального розгляду механізмуформування місцевих бюджетів необхідним є знання термінів, що стосуютьсяпроцесу складання, розгляди і твердження бюджетів, основними з який є наступні.
Бюджетний процес – регламентована нормамиправа діяльність, зв’язана зі складанням, розглядом, твердженням бюджетів,їхнім виконанням і контролем за їхнім виконанням, розглядом звітів провиконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.
Бюджетний запит – документ, підготовленийрозпорядником бюджетних засобів, що містить пропозиція з відповіднимиобґрунтуваннями щодо обсягу бюджетних засобів, необхідних для його діяльностіна наступний бюджетний період.
Головні розпорядники бюджетних засобів –бюджетні установи в особі їхніх керівників, що у відповідності зі ст. 22Бюджетного Кодексу України одержують повноваження шляхом установлення бюджетнихпризначень.
Розпорядники бюджетних засобів – бюджетніустанови в особі їхніх керівників, уповноважені на одержання бюджетнихасигнувань, прийняття бюджетних зобов’язань і здійснення витрат з бюджету.
Бюджетне асигнування – повноваження, данерозпоряднику бюджетних засобів відповідно до бюджетного призначення наприйняття бюджетного зобов’язання і здійснення платежів з конкретною метою впроцесі виконання бюджету.
Бюджетне призначення – повноваження, данеголовному розпоряднику бюджетних засобів Бюджетним Кодексом України, закономпро Державний бюджет чи України рішенням про місцевий бюджет, що має кількіснеі тимчасове обмеження і дозволяє надавати бюджетні асигнування.
Формування місцевих бюджетів – це процес,що включає складання, розгляд і твердження місцевих бюджетів. Кожний з цихетапів має визначену послідовність дій, завдань і процедуру:
Прогноз доходів і витрат.
Визначення границь обсягів витрат.
Розробка і доведення до головнихрозпорядників бюджетних засобів інструкції з підготовки бюджетних запитів.
Розробка бюджетних запитів для наданнямісцевим фінансовим органам.
Аналіз показників бюджетного запиту.
Включення бюджетного запиту взапропонований проект місцевого бюджету.
Надання на розгляд відповідно Радіміністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям івиконавчим органам відповідних рад.
Схвалення проекту рішення про місцевийбюджет Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державноюадміністрацією і виконавчим органом відповідного ради.
Розгляд і твердження місцевих бюджетівпредставницьким органом.
Тема 8. Аналіз існуючих методів оцінкиземельних ділянок
8.1 Вітчизняний і закордонний досвід оцінкиміських земель
Встановлення плати за землю дозволяєвиявити фактори, що визначають розмір плати; вивчити динаміку росту цін наземлю, установити питома вага плати за землю і загальну структуру витрат на міськебудівництво; вплив плати за землю на політику і характер землекористування вмістах. Виявлення й оцінка факторів, що впливають на ціну землі, має важливезначення для прогнозування її зміни і встановлення більш гнучкої політикиоподатковування.
Найбільш відома теорія цін на землюУ.Алонсо стосується співвідношення попиту та пропозиції на міські земельніділянки. В основі цієї теорії лежить економічна концепція витягу чи населеннямпідприємством максимальної вигоди в рамках розташовуваних ними доходів.У.Алонсо графічним способом розрахував криві платоспроможності родин, щохарактеризують у залежності від відстані до центра міста ті ціни на землю, щота чи інша родина в стані сплатити, зберігаючи колишній життєвий рівень.Аналогічно він розглянув розміщення підприємств щодо відстані від центравідповідно до цін на землю за умови збереження ними максимального прибутку. Цейприбуток являє собою різницю між сумарною вартістю реалізованої продукції, зодного боку, і витратами на виробництво і ціною землі, з іншої. Земля, щопримикає до сформованого міській території, може бути придбана під забудову заціною, що лише небагато перевершує ціну тієї ж землі у випадку використання їїпід сільськогосподарські нестатки. У дійсності ціни в зазначених районах перевищуютьсільськогосподарські земельні розцінки в кілька разів. Алонсо вважає, щокритерієм оцінки ділянки є максимальний прибуток, що він може дати. При цьомуорендна плата за землю розраховується як капіталізований доход (прибуток)шляхом множення прибутку, одержуваної за визначений ряд років, на процентнунорму.
Французький дослідник Дютайн, вивчаючимеханізм формування цін у Паризькій агломерації, прийшов до наступноговисновку: ціна ділянки коливається між двома межами – мінімальною ціною,обумовленої фактичним доходом ділянки, і максимальною ціною, що потенційнийкористувач готовий заплатити виходячи з умов забудови, передбачуваних доходіввід нових споруджень, мінус витрати на їхнє будівництво і різні додатковівитрати.
Викладені вище основні моделі механізмівутворення цін на міські землі в капіталістичних країнах дозволяють зробитинаступні основні висновки:
основним фактором, найбільшою міроювизначальним ціну землі, є приступність ділянок території до загальноміськогоцентра, вторинним центрам культури, побутового тяжіння, місцям додатка праці;ця приступність багато в чому залежить від рівня розвитку і якості транспортноїмережі;
у практиці землекористування вкапіталістичних країнах ринкова ціна на землю в значній мірі формується підвпливом попиту та пропозиції;
ціни на землю часто ростуть швидше, ніжзагальний рівень цін на інші товари. У середньому ціна на землю складає 20—30%від вартості возводимого на ній будинку; однак мається ряд прикладів, колиплата за ділянку дорожче возводимого на ній об’єкта;
загальною тенденцією є зниження ціни наземлю від центра до периферії міста, причому в центральних районах міст вона всередньому в 4—5 разів вище, ніж на периферії. У передмістях міст ціна земліскладає 10% від вартості будівлі, але поблизу станції швидкісного транспортувона може збільшуватися в 2 рази і більш;
ціни на землю ростуть у міру збільшеннячисельності населення міст.
У містах Нової Зеландії при збільшеннічисельності населення в 20 разів ціни на землю зросли в 10 разів. Особливошвидко збільшуються ціни на землю у великих і малих і середніх містах,розташованих у районах перспективного промислового освоєння, досягаючи росту100% у рік.
На думку фахівців США, частка землі воцінній вартості нерухомості складає 30—40%, тобто сумарна оцінна вартістьміської землі в США на 1981 р. досягала приблизно 520 млрд. дол. При площіміських земель 20 млн. га і кількості окремих ділянок 98,4 млн. шт. середнявартість 1 га склала 26 тис. дол., а вартість окремої ділянки — 5,2 тис. дол. Вданий час середня норма числення оцінної вартості складає 30—40% від ринковоївартості. Можна припустити, що в цьому випадку повна ринкова вартість 1 гаміської землі досягає 50—55 тис. дол.
Розходження в оцінній вартості й у ціні наземлю існують як між окремими регіонами країни, між містами і їх пригородами,так і усередині самих міст і відбивають їхню різну суспільну чи корисністьспоживчу вартість. Якщо середню вартість 1 га міських територій у США прийнятиза 1, то в північно-східному районі країни (Нова Англія) вона дорівнює 2,04, у штатах(Нью-Йорк, Нью-Джерсі і Пенсільванія) – 2,47, у штатах північно-східного центра– 1,87, у штатах північно-західного центра – 0,94, у штатах тихоокеанськогоузбережжя (Каліфорнія, Флорида) – 1,32.
Ціна на землю впливає на вид її використання.Як правило, значні території в центрах американських міст зайняті торговимиустановами, будинками контор, фірм. Висока ціна землі веде до інтенсифікації їївикористання, сприяє перенаселеності найбільш коштовних територій, їхтранспортному перевантаженню. Це у свою чергу приводить до зниження цінностітериторії окремих районів для визначених функцій. До основних категорійземлекористувачів, з якими зв’язують найбільш інтенсивне використання міськихтериторій, відносять, зокрема, урядові заклади, приватні контори, видовищніоб’єкти, спеціалізовані магазини, університети, науково-дослідні інститути,культурно-побутові центри, готелі і мотелі.
Високі ціни на землю приводять донепропорційних потреб розподілу міських територій між окремими функціональним ізонами, утрудняють проведення реконструктивних робіт. Закордонний досвідсвідчить: у центральних районах найбільших міст розмір компенсації за землю ібудинку, намічені до зносу, складає до 80—100% затративши нове будівництво.
Переваги і доходи населення. Опитуваннявиявляють стійку орієнтацію значної частини населення на проживання:
1) у власному будинку;
2) на відособленій ділянці;
3) поза містом.
У США у великих містах хочуть жити лише 13%населення, у пригородах – 31, у малих містах – 32, у сільської – місцевості 23%.
Узагальнені дані по європейських країнахпоказують, що близько 80% жителів нових кварталів зволіли б жити віндивідуальному будинку на своїй ділянці, якби він був доступний за ту жвартість, що і квартира в багатоповерховому будинку. На кінець 60-х рр.населення, що проживає в приватних односімейних будинках, складало в США – 50%,у Канаді – 60, у Швейцарії – 44, у Фінляндії – 68, у Великобританії – 63, уШвеції – 43, в Ісландії – 79, у Бельгії – 56, в Австрії – 69%.
Підвищення житлових стандартів. Зпідвищенням житлових стандартів збільшується «землеемкость» міськогобудівництва. До складу житлових стандартів звичайно включаються структурадомоволодінь і квартир, співвідношення забудовників, житлова забезпеченість,склад елементів житлового комплексу (площадки ігрові і спортивні, суспільніоб’єкти й ін.), поляризація структури родин (збільшення частки родин, щоскладаються з 1—2 чіл.), демографічні зрушення.
Вартість земельних ділянок. Вартістьземельних ділянок у містах стабільно росте. Ріст вартості землі в більшостікраїн вище темпів росту інфляції. За останні 25 років вартість міських земель уСША зросла в 10 разів. Оцінна вартість усієї нерухомості (включаючи землю) США,що підлягає оподатковуванню, склала в 1981 р. 2,5 трлн. дол. Велика частинацієї суми (1,52 трлн. дол.) приходилася на райони, забудовані односімейнимижитловими будинками, у тому числі на райони, забудовані односімейнимикотеджами, – 1,33 трлн. дол. У Японії також спостерігається зростання вартостіземлі. У житлових зонах пригорода Токіо вартість землі збільшилася з I960 по1980 р. у 20 разів, у той час як національний доход збільшився приблизно в 4рази, а ціни на споживчі товари в 3 рази. У цілому по Токійському регіонівартість земельних ділянок на видаленні 10 — 20 км від центра міста зросла в2-3 рази, а на видаленні 30-40 км 6-7 разів, тобто спостерігалося визначеневирівнювання рельєфу вартості. У той же час завдяки методам контролю у Швеціїріст вартості земельних ділянок за десятиліття 1970-1980 р. склав лише 9%.
У росту вартості землі звичайновідзначаються дві обставини. По-перше, циклічний характер росту вартості;по-друге, взаємозалежність впливу росту вартості землі на містобудівні процесиі ріст цін і доходів населення.
В даний час повсюдно вирішені питання провведення плати за міські землі. Перший досвід розгляду на засіданнях виконкомівміських Рад народних депутатів питань оцінки міських земель як елементівтериторіального госпрозрахунку відноситься до м. Києва. Виконком ухвалив, щооформлення ділянок при їхньому відводі під нове чи будівництво реконструкціювиробляється тільки після виплати засобів у порядку відшкодування витрат містана розвиток соціальної інфраструктури, інженерно-транспортної облаштованостітериторії.
Явне неблагополуччя склалося з використаннямземель при забудові житлових районів і мікрорайонів, де щільність виходужитлового фонду в мікрорайоні складає в середньому 5,1 тис. кв. м загальноїплощі, проти 6,7 тис. по нормативах генерального плану.
У період 1960-1990 р. це привело до втратземлі, на якій при нормальній щільності могло б бути побудовано 10-12 млн. кв.м загальної площі житлових будинків.
Кілька тисяч гектар у Києві зайнятокоридорами високовольтних ліній електропередач, смугами відводу залізниць,газопроводів високого тиску, ярами й іншими «незручними» землями.
Унаслідок неефективного використанняміських земель промисловістю, об’єктами транспорту й інженерних комунікацій, атакож завзятого небажання міністерств, відомств і міських органів керуванняширокої комплексно використовувати підземний простір, місто випробує постійну івсі зростаючу нестаток у територіях, необхідних для подальшої забудови іреконструкції Києва.
Закордонні дослідження в області економікирозвитку міст показали, що причина всіх лих у складності рішення проблемивикористання міських земель.
У дослідженнях С. И. Кабаковой і А.А.Сегединова розглянуті принципи і критерії економічної оцінки землі якприродного ресурсу і просторової бази для розміщення будівництва. Земля, якнайважливіший природний ресурс служить, на думку цих авторів, не тількиосновним засобом виробництва в сільському господарстві, вона «являє собоюпростір, який необхідно як умова усякого виробництва і всякої людськоїдіяльності». В умовах соціалістичної власності земля, не будучи результатомпраці людини, не мала вартості, але землі, що піддавалися впливу людини, у томучислі в містобудуванні, здобували вартість у міру витраченої праці на їхнєосвоєння. Однак при оцінці земель, що відводяться під міську забудову, не можнавиходити тільки з трудової вартості, тому що в цьому випадку найбільшсприятливі ділянки будуть оцінюватися менше, ніж ті, для яких необхідноздійснювати великий комплекс інженерних заходів щодо підготовки території длябудівництва. Представляється, що вартість, що відбиває витрати праці поосвоєнню ділянки під забудову, і народногосподарська цінність земельної ділянкивідбивають різні поняття. Мова йде про порівняльну економічну оцінку території,що відбиває величину суспільно необхідних витрат як у період будівництва, так ів період експлуатації, а також враховуючу величину ефекту, що досягається задопомогою цих витрат при різних способах використання міських земель. Такаоцінка є економічним важелем для раціонального використання земель в умовах ужедіючих підприємств і інших госпрозрахункових об’єктів. Більш того, вонадозволяє створити умови для найбільш ефективної забудови з погляду характеруоб’єктів будівництва, економії засобів на будівництво інженерних комунікацій,доріг, транспорту, а також поліпшення умов проживання. Беручи участь нарівні зосновними фондами в створенні національного доходу, земля повинна підлягативсебічній оцінці з обліком усіх властивих їй особливостей. Оскільки факторцінності землі не враховувався до останнього часу в оцінці господарської діяльностіземлекористувачів і в розрахунках економічної ефективності капітальних вкладеньу народне господарство, далеко не повною мірою приймалися в увагу такі важливіекономічні: наслідку, як вилучення природоценных земель під міське і промисловебудівництво, забруднення водяного і повітряного басейнів промисловими ікомунальними об’єктами і т.п. Не враховувалися також рентні фактори, щовпливають на результати господарської діяльності, розташованих на тих чи іншихділянках підприємств і організацій.
Особливо підкреслимо, ч/по ні в закордоннійлітературі, ні у вітчизняній практиці спеціально не розглядалися шляхипідвищення ефективності використання міських земель. Всі автори у своїх роботахбачать можливість вирішити цю складну задачу тільки шляхом вибору поверховостізабудови, вважаючи, що з підвищенням поверховості зростає ефективністьзабудови.
8.2 Методи оцінки міський території(традиційний підхід)
В умовах розвитку сформованих великих містосновними критеріями цінності урбанізованих земель виступають:інженерно-будівельна характеристика територій, що визначає придатність їхній дозабудови, розташування в плані міста щодо сформованих і проектованихтранспортних вузлів, суспільних, торгових і культурних центрів, промислових зоні ін. На оцінку земель впливають близькість до основних інженерних споруджень ікомунікацій, природне і сформоване оточення, характер попереднього використаннятериторій. При освоєнні нових територій з розширенням границь міста врозрахунках враховується різна природна цінність земель.
Економічна оцінка враховує якіснерозходження окремих територій міських земель у різних величинах одноразовихкапітальних вкладень і наступних експлуатаційних витрат на всі елементиміського господарства. Комплексний характер оцінки забезпечується за рахуноквключення в неї соціально-економічних складових, що відбиваєінженерно-технічні, архітектурно-планувальні і соціальні особливості конкретноїтериторії.
Традиційна процедура оцінки території містаскладається у визначенні порівняльної цінності окремих чи ділянок районівзабудови з обліком двох аспектів:
в що фактично обходиться місту повнеосвоєння окремих районів забудови, включаючи витрати на компенсаціюземлекористувачем змін характеру використання землі;
який економічний ефект і соціальний ефектдосягається в результаті забудови й експлуатації територій.
У кінцевому рахунку традиційна оцінкаміських територій виражає багатобічну цінність територій як по сумарнихсуспільних витратах, зв’язаним з виникненням і наступним функціонуваннямміських об’єктів, так і по величині ефекту, заради якого здійснюєтьсябудівництво і функціонування цих об’єктів.
Досвід зміни економічної оцінки міськихтериторій і впровадження механізму стягування плати за їхнє використанняпоказує можливість одержання значних результатів як з погляду скороченнядодаткової потреби в територіальних ресурсах, так і з погляду формуваннядодаткових джерел міського бюджету в умовах регіонального самофінансування.
Економічна оцінка наслідків від змінихарактеру використання територій
При розміщенні нового житлового,культурно-побутового чи промислового будівництва в сформованих районах міста іпри здійсненні їхньої реконструкції, як правило, що застарів фонд заміняютьновим шляхом зносу старих і малоцінних житлових і суспільних будинків, об’єктівінженерної інфраструктури, комунального і культурно-побутового чи призначенняпо планувальних причинах – перенос окремих капітальних споруджень на іншіділянки території міста.
Вартісна оцінка відшкодована я зносуоб’єктів міського господарства – промисловості, енергетики і т.п. — визначається сумою витрат на відновлення кожного виду споруджень, що зносяться,будинків, ліній. При цьому виходять з повної відбудовної вартості об’єктів, щозносяться, і враховують залишкову вартість елементів, що зберігаються, у томучислі устаткування, придатного для подальшої експлуатації.
Витрати по реконструкції сформованоїзабудови
При оцінці територій враховуються витрати,викликані передчасним зносом при реконструкції несамортизированих основнихфондів(40-60%).
Старі будинки зі зносом понад 60% повиннізноситися як непридатні для подальшого проживання і функціонування і невраховуватися у витратах.
Витрати по відшкодуванню зносу житловогофонду визначаються по формулі (8.1):
/> , (8.1)
де: Сж – оцінка відшкодування зносужитлового фонду, млн. грн.;
Кн – відбудовна вартість житлового фонду,тис. грн./кв. м загальної площі;
Амал – кількість малоцінного житловогофонду, що зноситься, кв. м;
Кост — залишкова вартість будівельнихелементів, що зберігаються після зносу, тис. грн./кв. м;
Клік — витрати по ліквідації зносу –розробка будинків і вивіз будівельного сміття, тис. грн./кв. М
Література
1. Закон України «Про місцеве самоврядування вУкраїні» від 21 травня 1997 р. №280/97-Х11 // Відомості Верховної Ради.- 1997.- №24.
2. Послання Президента України до Верховної РадиУкраїни «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного тасоціального розвитку України на 2002-2011 роки» // Урядовий курьер. – 2002 – 4червня.
3. Абрамович Б.М., Маруни В.С., Вакарчук І.М.,Смоловик О.М., Ворон А.І. Транспортне обслуговування населення як факторсталого розвитку міста. «Автошлях України» №3, 2002. С.11-13.
4. Дробенко Г.О., Брусак Р.Л., Свірський Ю.І.Стратегічне планування розвитку територіальних громад 6 Методичний посібник. –Львів: СПОЛОМ, 2001. – С.18.
5. Крат В.І. Проблема всіх: і транспортників, і влади.«Міське господарство України» №4, 1997. С.37-38.
6. Крозбі Б.Л. Стратегічне планування та стратегічниийменеджмент: чим вони відрізняються? // Проект USAID «Впровадження змін вполітиці», 1997
7. Маяк М.М., Крейсман Е.А. «Автошлях України» №4,1999. С.7.
8. Иванов В.В., Коробова А.Н. Муниципальныйменеджмент: Справочное пособие. – М.: ИНФРА, 2002. – 718 с.
9. 7. Овечников Е.В., Фишельсон М.С. Городскойтранспорт. Учебник для вузов. — М., «Высш.школа», 1976. – 352с.
10. Редзюк А.М., Штанов В.Ф. Концепція державноїполітики в сфері автомобільних пасажирських перевезень. «Автошлях України» №4,2000. С.2-7.
11. Транспорт и городская среда. – М.: Стройиздат,1978. – С.59-71.
12. Христюк М.М. Стабілізація та розвиток міськогоелектротранспорту. «Міське господарство України» №2, 1996. С.35-37.
13. Шештокас В.В. Город и транспорт. – М.: Стройиздат,1984. – 176с.
14. Серпилин Д. Принципы построения оптимальнойинвестиционно-заемной системы городов и регионов // Рынок ценных бумаг. – 2001.- №24. – С.71.