1.Поняття, предмет, завдання криміналістики і значення в системі юридичних знань. С.Белкін дав визначення, яке стало етапним і найпоширенішим у розвитку науки криміналістики – це наука про закономірності виникнення, збирання, дослідження та використання доказів у кримінальних справах і розроблені на ґрунті цих закономірностей спеціальні засоби і методи судочинного дослідження й запобігання злочинів.
Предмет криміналістики утворюють дві групи закономірностей: І група: закономірності виникнення слідів злочину (закономірності між дією та її наслідками; закономірності зв”язку між способом дії та слідами злочину, між способом і особою злочинця; закономірності залежності способу дій від конкретних умов перебігу злочинної діяльності тощо). ІІ група: закономірності роботи з доказами (закономірності щодо: пошуку, фіксації, зберігання,
перевірки і використання джерел інформації про злочин). Головне завдання криміналістики можна сформулювати як – забезпечення боротьби зі злочинністю відповідними для потреб практики засобами, способами та методами отри¬мання й використання доказової інформації. Окрім цього, криміналістика виконує ще й певні спеціальні завдання: • вивчення закономірностей слілоутворсішя, збору та вико рпстання доказової інформації; • вивчення практики розкриття й розслідування
злочинів, зокрема: досвід і новації інших держав; • вироблення теоретичних основ діяльності щодо виявлення, збирання, дослідження й використання доказової інформації; • наираиювання практичних рекомендацій технічного і мето¬дичного характеру; • розроблення заходів і засобів попередження злочинів. Спеціальні завдання криміналістики, своєю чергою, через їхні динамічність, взаємообумовленість із соціальними змінами у суспільстві й потребою слугувати практиці боротьби зі зло¬чинністю, змйшсіиио законності й правопорядку реалізуються і через конкретні завдання, які визначаються конкретними, сьогоденними потребами практики (конкретні завдання – зав¬дання певного періоду, яке вирішує криміналістика). 2.Методи та система науки криміналістики. Метод криміналістики – це спосіб вивчення й дослідження, який використовується у криміналістиці для пізнання
її предмету та об’єктів. Найбільш розповсюдженим серед науковців є поділ (класифікація) методів криміналістики як науки за принципом узагальненості на три великі групи: 1. всезагальний (діалектичний) метод пізнання; 2. загальнонаукові (загальні) методи; 3. спеціальні (окремі) методи. І. Діалектичний метод, що засвідчує принципову можливість відображення й пізнання всіх явищ та фактів навколишнього світу,
їх взаємозв’язок, взаємообумовленість, є основою (базисом) для всіх інших методів пізнання дійсності, виступає методологією криміналістичного дослідження. ІІ. Загальнонаукові (загальні) методи – це ті, що використовуються у всіх (або багатьох) науках чи сферах діяльності людей. Вони, у свою чергу, поділяються ще на декілька різновидів: 1) чуттєво-раціональні; 2) логічні або методи формальної логіки;
3) математичні методи; 4) кібернетичні методи. ІІІ. Спеціальні методи – такі, сфера застосування яких обмежена однією чи декількома науками. Система спеціальних методів складається з двох груп: а) власне криміналістичні методи; б) спеціальні методи інших наук. Система криміналістики – це складові її частини або розділи, які розташовані в певній послідовності, яким притаманна наявність внутрішніх
і зовнішніх взаємних зв’язків. У відповідності з сучасним уявленням більшості вітчизняних вчених-криміналістів система криміналістики об’єднує чотири розділи: 1 – теорія та методологія криміналістики;2 – криміналістична техніка; 3 – криміналістична (слідча) тактика;4 – методика розслідування окремих видів злочину (криміналістична методика). Теорія та методологія криміналістики – це система її світоглядних принципів, теоретичних концепцій, категорій, понять, методів, визначень і термінів, які відображають у сукупності весь предмет криміналістики, його внутрішні та зовнішні зв’язки. У загальну теорію входять певні окремі теорії-вчення, наприклад, криміналістичну ідентифікацію і діагностику, про механізм слідоутворення, спосіб вчинення злочину, криміналістичну характеристику злочину, про версії та планування розслідування. Цей перелік постійно збагачується, що приводить до виникнення нових теорій. Окрім цього цей розділ утворюють також: – мова науки (система
її понять, термінів, знаків, криміналістичних категорій); – системність науки, тобто криміналістичні класифікації; – вчення про методи криміналістики, наукових досліджень. Криміналістична техніка – це розділ про систему наукових положень та рекомендацій щодо застосування технічних засобів, прийомів і методів призначення яких є збір, фіксація та дослідження доказової інформації для розкриття, розслідування, судового розгляду
та попередження злочинів. Структура розділу вміщує:наукові засади криміналістичної техніки;судову фотографію, відеозапис;трасологію (слідознавство);судову балістику (зброєзнавство); документознавство;габітологію;криміналіс тичну фоноскопію;одорологію;криміналістичну реєстрацію. Криміналістична (слідча) тактика – це третій розділ криміналістики, який містить науково вироблену систему прийомів проведення слідчих та судово-слідчих дій, загальні та спеціальні рекомендації про організацію
й планування процесу Криміналістична методика (методика розслідування окремих видів злочинів) – сукупність криміналістичних знань і рекомендацій, що базуються на них щодо розслідування і попередження окремих видів злочинів. Складовими криміналістичної методики виступають: – криміналістична характеристика злочинів; – загальні принципи організації розслідування злочинів; – принципи побудови та шляхів практичного використання методик розслідування й попередження конкретних видів злочинів і т.д. 3.Криміналістична ідентифікація:поняття, наукові основи, об’єкти,види та форми. Ідентифікацію розглядають у двох значеннях (аспектах): – як вид криміналістичної діяльності (тобто як окремий метод криміналістики); – як загальнонауковий метод, що окрім криміналістики використовується і в інших науках (фізика, хімія, біологія, генетика, кібернетика тощо). Криміналістична ідентифікація – процес порівняльного дослідження об”єктів, пов”язаних з подією, що
розслідується, для вирішення питання щодо їх тотожності. І. За сферою застосування (тобто форма) обумовлює поділ криміналістичної ідентифікації на види (класифікація): 1) Процесуальна ідентифікація під час виконання: – пред’явлення для впізнання;ідентифікаційних експертиз;слідчих та судових оглядів, освідувань;обшуків
і виїмок;очних ставок, допитів; 2) Непроцесуальна ідентифікація у ході виконання чи використання: – криміналістичних та оперативних обліків;ідентифікаційних досліджень за оперативними матеріалами;перевірки (встановлення) особи за документами; – різноманітних оперативно-розшукових міроприємств та заходів. ІІ. Залежно від форм відображення матеріальних об”єктів під час їх взаємодії а) матеріально-фіксована – коли ознаки відображеного об’єкта закріплюються у матеріальних
об’єктах (слідах, кресленнях, описаннях тощо); б)психофізіологічна – коли мисленний образ фіксується у пам’яті конкретної людини. У цьому випадку суб’єктом ідентифікації, тобто особою, яка може здійснити ототожнення, може бути тільки ця конкретна особа – свідок, потерпілий, обвинувачений (наприклад, свідок бачив злочинця, запам’ятав його зовнішність і у змозі впізнати його за мисленним образом; на відміну від цього, ідентифікацію за матеріально-фіксованим відображенням може виконати інші особа, наприклад, слідчий, суддя, експерт.) Ккриміналістичну ідентифікацію поділяють як дослідницьку діяльність на: 1) ідентифікація за матерально-фіксованим відображенням; 2) ідентифікація за ідеальними (не матеріальними) слідами відображення (уявленими образами, слідами
пам’яті). ІІІ. За природою ідентифікуючих об’єктів на: а) загальну;б) знакову. ІV. За об”єктом дослідження: 1) ідентифікація людини;2)ідентифікація предметів, речей та речовин; 3)ідентифікація тварин;4)ідентифікація процесів, станів, явищ тощо. В ідентифікації беруть участь 2 групи об’єктів: 1) Ті, що підлягають ідентифікації (шукані, ототожнювані тобто
ідентифікуємі). У цих об”єктах вивчаються властивості притаманні їм самим. 2) Ті, з допомогою яких проводиться ідентифікація (ототожнюючі тобто ідентифікуючі). У цих об”єктах вивчаються властивості інших, відображених в них об”єктів. 4.Поняття, сутність та методика криміналістичної діагностики. Термін “криміналістична діагностика” був запропонований
В.Снетковим. Криміналістична діагностика – це процес дослідження властивостей і стану об”єкта (ситуації) з метою установлення змін, які відбулися в ньому, причини цих змін і їх зв”язок із вчиненим злочином. Іншими словами к/діагностика являє собою уявну реконструкцію вчиненого злочину, у ході якої мають перевагу висновки „т.з. зворотного напряму”: від наслідку – до причини, від явища – до його суті, від відображення – до аналізу властивостей
і стану відображення об”єкта. До криміналістичних діагностичних досліджень відносять: 1.визначення властивостей та стану об’єкта, їх відповідності заданим характеристикам (наприклад, із якого металу виготовлено предмет; чи справний замок тощо); 2.встановлення факту та причин початкового стану об’єкта або його не відповідності заданим характеристика (це стосується дослідження обставин події), наприклад, з якого боку відбувався злам перешкоди; чи піддавались документи частковим змінам тощо; 3.аналіз кримінальної ситуації: обставин місця, часу, механізму взаємодії суб’єктів, предметів, причинно-наслідкових зв’язків, механізму злочинної події (наприклад, встановлення механізму виникнення й розвитку пожежі, причинно-наслідкового зв’язку між коротким замиканням та виникненням пожежі). Об’єктами криміналістичного діагностування є: І. Діагностовані (ті, що підлягають діагностуванню або шукані) – стан, властивість об’єкта, механізм
події, ситуація (наприклад, з якого боку було вибите вікно, ззовні чи зсередини). ІІ. Діагностуючі (ті, з допомогою яких відбувається діагностика) – ознаки, що відображають у матеріальному вигляді та характеризують стан, властивості об’єкта, механізм події (наприклад, наявність під вікном шматків битого скла й відсутніх таких фрагментів всередині кімнати – свідчення того, що вікно було розбите зсередини приміщення). Суб’єктами діагностики – це особи, які вирішують діагностичні завдання під час
розкриття й розслідування злочину, вирішення кримінальної справи у суді, а також у ході проведення профілактичних заходів: експерт, слідчий, суддя, спеціаліст, подеколи інші учасники процесу. 5.Поняття і завдання криміналістичної техніки,класифікація технічних засобів, прийомів і методів У другому значенні криміналістична техніка — це сукупність (система) спеціальних засобів і методів (у тому числі суспільнонауко-вих), які застосовують для виявлення, фіксації, дослідження,
оцінювання та використання доказів під час розслідування злочинів. Отже, криміналістична техніка — це розділ криміналістики, що становить систему теоретичних положень (концепцій, теорій) і створених на їх основі технічних засобів і методів, застосовуваних для збирання, обробки, дослідження, використання і подання криміналістичної інформації для розслідування й попередження злочинів. Завдання криміналістичної техніки: • розробка технічних засобів і методів, що забезпечують залучення до процесу доказування нових джерел криміналістичної інформації;• виявлення та вилучення матеріальних слідів злочину:• з’ясування механізму утворення слідів і причин взаємодії; • виявлення властивостей, станів, групової належності й тотожності об’єктів — джерел інформації; • обробка й використання криміналістичної
інформації для розслідування та попередження злочинів; • розробка прийомів і технічних засобів оцінювання та подання криміналістичної інформації у правоохоронній діяльності. Науково-технічні засоби криміналістики — це прилади, пристосування і матеріали, які використовуються для збирання і дослідження доказів або створення умов, що ускладнюють учинення злочинів. Такі засоби можуть бути розподілені на кілька груп:
1) взяті без змін з різних технічних і природничо-технічних наук; 2) спеціально пристосовані для криміналістичних цілей; 3) спеціально розроблені для цілей криміналістики. Науково-технічні методи й засоби криміналістичної техніки застосовують переважно в експертній практиці. До технічних засобів наукового дослідження належать оптичні, мікроскопічні, джерела ультрафіолетового,
інфрачервоного і рентгенівського випромінювання, засоби спектрального аналізу та фізико-хімічних досліджень. Методи збирання криміналістичної інформації технічними засобами поділяють на такі: • польової криміналістики, які застосовують слідчий і оперативні працівники для виявлення, фіксації та попереднього дослідження матеріальних джерел інформації; • науково-дослідні, які застосовують експерти у судових експертизах та попередніх дослідженнях за завданнями слідчого органу чи органу дізнання. До перших належать судово-фотографічні методи (панорамний, масштабний, сигналетичний, репродукційний, стереоскопічний, великомасштабний, мікроскопічний, вимірювальний), методи копіювання та моделювання слідів та ін. Науково-дослідними називають фізичні, хімічні, біологічні, математичні, кібернетичні та інші методи. Методи експертних досліджень речових доказів розрізняють за видом або засобом енергії, яку використовують: фотографічні, мікро- скопічні, кольороподільні, вимірювальні, люмінесцентні, спектральні,
рентгенографічні, атомно-адсорбційні, електронно-графічні, сканувальні й тунельні. Останні застосовують для дослідження об’єктів на молекулярному та атомному рівнях. 6.Криміналістична фотографія, поняття і види. Судова фотографія — це галузь криміналістичної техніки, яка розробляє фотографічні засоби, прийоми і методи виявлення, фіксації і дослідження доказів. Зміст судової фотографії становлять наукові положення
і практичні рекомендації щодо використання фотографії в розслідуванні злочинів. Використання фотографічної зйомки в розслідуванні злочинів зумовлено такими чинниками: 1) дає змогу якнайточніше зафіксувати об’єкт, його стан, ознаки; 2) забезпечує швидку фіксацію тих чи інших об’єктів; 3) дає адекватне уявлення про зображений на фотознімку об’єкт; фотографічне зображення має властивість
наочності й документальності; 4) існує можливість одержання слабковидимих і невидимих деталей, слідів, ознак. Судова фотографія поділяється на фотографію судово-оперативну (фіксуючу) та судово-дослідницьку (експертну). Судово-оперативна фотографія являє собою сукупність методів, прийомів і засобів, що застосовуються при провадженні слідчих чи оперативно-розшукових дій для фіксації обстановки, слідів та інших об’єктів. Фіксація в судовій фотографії має на меті точно і повно відобразити об’єкти у тому вигляді та стані, у якому вони спостерігаються на момент фотозйомки. Фотозйомка виступає додатковим засобом фіксації у процесі здійснення слідчої дії. Судово-оперативна фотографія як спосіб фіксації під час розслідування застосовується у поєднанні з оформленням протоколу, схем і планів. Об’єктами судово-оперативної фотозйомки є: місцевість і приміщення, а також їх окремі ділянки, предмети, сліди, трупи, живі особи, окремі дії
учасників слідчих дій та їх результати. Судово-оперативну фотозйомку здійснює слідчий, оперативний працівник органу дізнання або спеціаліст за допомогою фотографічної техніки, що входить до фотокомплекту слідчого. Судово-дослідницька фотографія — це система спеціальних методів, прийомів і засобів, що застосовуються для одержання нових фактів при провадженні судових експертиз. Дослідження з використанням засобів і методів судової фотографії передбачає виявлення слабковидимих
або зовсім невидимих за звичайних умов ознак, подібності або різниці між ними. Судово-дослідницьку фотографію іноді називають експертною, через те що її методи і засоби застосовують експерти під час своїх досліджень. Об’єктами судово-дослідницької фотографії є речові докази, які піддаються експертному дослідженню, порівняльні зразки та матеріали, що використовуються під час експертизи.
Така фотографія здійснюється за особливих умов освітлення, проведенням зйомки в невидимих променях, зйомкою люмінесценції, посиленням контрастів, із використанням розрізнення кольорів, методом мікрофотографії тощо. Фотографування місця події. У судово-оперативній фотографії найпоширенішим видом зйомки є фотозйомка місця події. До фотографічної фіксації місця події ставляться такі вимоги: 1) порядок фотозйомки та процедури огляду місця події є взаємопов’язаними; 2) фотозйомка повинна передувати іншим методам фіксації; 3) засоби і методи фотозйомки обираються залежно від ситуації огляду, для забезпечення повноти, всебічності та точності фіксації; 4) сукупність фотознімків повинна давати повне й чітке уявлення про обстановку злочину, його сліди і деталі; 5) до внесення якихось змін в обстановку необхідно сфотографувати загальний вигляд місця події і взаємне розташування об’єктів; окремі сліди
і предмети спочатку фотографуються у тому вигляді, в якому вони були виявлені. Орієнтуюча зйомка своїм завданням має фіксацію певного об’єкта або місця події разом із оточуючими його предметами, будівлями, місцевістю, тобто орієнтуючий знімок повинен містити зображення власне місця події на фоні оточуючих предметів чи місцевості. Оглядова зйомка застосовується для фіксації загального вигляду місця події без оточуючих предметів.
Аби зафіксувати взаємне розташування найважливіших об’єктів, відобразити їх специфіку, зйомку провадять із різних боків. Важливою вимогою щодо оглядових знімків є повнота зображення місця події. Вузлова зйомка — це зйомка частин (вузлів) об’єкта. Вузол — це частина місця події, де виявлені сліди злочину. При такій зйомці великим планом фотографуються певні ділянки місця події, що мають важливе значення,
та об’єкти, з якими були пов’язані дії злочинця. Детальна зйомка — це зйомка окремих слідів, предметів, деталей обстановки місця події. Її завжди провадять масштабним способом: великим планом із масштабною лінійкою. Детальній зйомці піддаються насамперед предмети і сліди, які не можуть бути вилучені з місця події, швидко змінюють свої властивості або мають небезпеку їх ушкодження. Панорамна фотозйомка полягає в суворому послідовному фотографуванні частин місцевості чи приміщення за горизонталлю чи вертикаллю, а також довгих, високих споруд і окремих великих об’єктів, що не вміщаються в один кадр великого плану. Потім з окремих зафіксованих частин складають одне загальне зображення, яке називається фотопанорамою. Розрізняють лінійну, кругову і ярусну панорами. Впізнавальна фотозйомка застосовується для фіксації зовнішності злочинців, з метою використання їх знімків у криміналістичному обліку, під час розшуку та
ідентифікації, а також щодо невпізнаних трупів для обліку їх та встановлення осіб загиблих. 7.Криміналістичні звуко- та відеозапис. Обставини прийняття слідчим рішення про необхідність застосування відео-і звукозапису: – Об’єктивно зафіксувати і зберегти дані, отримані в ході слідчої дії; – Забезпечити наочність ходу і результатів слідчої дії.
Криміналістичне значення застосування відео-і звукозапису полягає в тому, що вона дозволяє: – Передати емоційне забарвлення толосу і жестів людини, його реакцію на ті чи інші питання слідчого, що формує внутрішнє переконання особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду при винесенні рішення у справі; – Об’єктивно фіксувати ті дані, які могли бути не помічені при проведенні слідчої дії та складанні протоколу і не зафіксовані в ньому, що в подальшому дає можливість
добути докази; – Обгрунтовано послатися при складанні обвинувального висновку на відомості, які допитуваний повідомив, прохопившись, і не бажаючи згодом підписуватипротокол, в якому вони викладені; – Дисциплінувати учасників слідчої дії, чинити на них певний психологічний вплив, попереджаючи можливість поставити під сумнів хід і результати слідчої дії; – Суду достовірно з’ясувати дійсні обставини добування доказів, об’єктивно підтвердити сумлінність слідчого. Застосування відео-і звукозапису виправдане при допиті осіб, які не зможуть взяти участь у судовому розгляді або спробують ухилитися від явки до суду. Застосування відеозапису в ході проведення слідчих дій за участю перекладача доцільно при допиті іноземців, а також глухонімих, що дозволяє зафіксувати не тільки правильність зробленого перекладу, але й самі свідчення в оригіналі. Відтворення фонограми та відеозаписи неграмотному або малограмотному
особі переконає його в тому, що свідчення будуть записані правильно, без перекручувань, а згодом допоможе запобігти спробам таких осіб послатися на недостовірність записів. Запис показань неповнолітніх та малолітніх: – Сприяє правильному розумінню їхньої мови, особливості якої найчастіше роблять її важкою для сприйняття; – Допоможе або запобігти зміні їх свідчень в майбутньому або правильно оцінити початкові
і наступні показання з огляду на те, що неповнолітні легко піддаються сторонньому навіюванню. При проведенні слідчих дій за участю осіб, психічний стан яких викликає сумнів, відео-і звукозапис дозволить правильно відобразити і зафіксувати в протоколіїх найчастіше малозрозумілу й важку для нормального сприйняття мова, а потім буде сприяти всебічному і об’єктивному розслідуванню. Специфіка криміналістичної відеозапису, на відміну від звичайної зйомки,
полягає в особливостях її завдань і застосовуваних методів фіксації, а також у неприпустимості виробництва відеозапису за заздалегідь розробленим сценарієм ігровому і шляхом застосування комбінованих та інших методів, що невідповідають принципу об’єктивного відтворення дійсності. Для того щоб відеозапис була цілеспрямованою, композиційно і технічно правильною, доцільно складати план майбутньої відеозапису. У плані бажано вказати об’єкти зазначеної зйомки і цілі їх фіксації, масштаб побудови зображення, точки запису, її технічні прийоми і способи додаткового освітлення. Відеозапис найчастіше застосовується при виробництві слідчих експериментів, обшуків, оглядів місця події, допитів та очних ставок, а також при пред’явленні для впізнання та перевірки показань на місці.
Основною метою використання звукозапису при розслідуванні є забезпечення додаткової наочно-звуковий фіксації ходу окремих слідчих дій. Особливо таких слідчих дій, як допит, очна ставка, перевірка показань на місці, пред’явлення для впізнання. У тактиці проведення зазначених слідчих дій визначені ті ситуації, коли доцільно використання звукозапису як допоміжний засіб їх фіксації. 8.Поняття,система й завдання трасології.
Класифікація слідів у трасології. Трасологія — це галузь криміналістичної техніки, яка вивчає матеріально-фіксовані сліди, закономірності їх утворення і розробляє прийоми, методи та науково-технічні засоби їх виявлення, фіксації, вилучення і дослідження.Основні завдання трасології такі: розробка засобів і прийомів виявлення, фіксації і вилучення слідів;розробка прийомів і засобів попереднього дослідження слідів; розробка засобів
і методів експертного дослідження слідів з метою ідентифікації чи встановлення групової належності об’єктів або вирішення діагностичних чи ситуалогічних завдань; розробка прийомів використання слідів або інформації про сліди для розшуку злочинців.Предметом трасології є сліди-відображення, які виникли у зв’язку із вчиненням злочинів і робота з цими слідами з метою одержання інформації, необхідної для розкриття злочинів.
Система трасології складається з загальних положень методики трасологічної експертизи та методик окремих її видів. Мета трасології полягає у вирішенні ідентифікаційних, діагностичних і ситуалогічних завдань та у подальшому удосконаленні методів їх вирішення шляхом розширення можливостей дослідження традиційних слідів-відображень та залучення нових видів таких слідів. 1)Сліди людини2)Сліди засобів учинення злочину3)Сліди матеріальною середовища > Сліди злочину від людини за посієм відображення інфор¬мації поділяються па дві групи: • нематеріальні (ідеальні) сліди, тобто об’єктивні образи про злочин; • матеріальні сліди злочину. Нематеріальні (ідеальні) сліди злочину можуть поділятися за предметом інформації (про які об’єкти відомо людині): – інформація про людей; образи про речі;образи про події; – інформація про способи дії людини тощо. Нематеріальні сліди за рецепторами сприйняття
ідеальної інформації, згодом відображеної у пам’яті, можна поділяти на сприйняті: – зором;- слухом;- нюхом;- на смак;- на дотик. За характером формування слідів пам’яті нематеріальні слі¬ди можна класифікувати як: інформацію віл осіб, які безпосередньо сприймали подію злочину (очевидці, виконавці, жертви); – інформацію від осіб, які опосередковано сприймають по¬дію злочину (свідки – неочевидні, поняті, фахівці); – інформацію сторонніх осіб, які не мають стосунку до події розслідуваного злочину, але мають
іншу інформацію (знання -професійні, експериментальні: спеціалісти, експерти, ревізори, консультанти тощо). У Сліди у вузькому значенні – трасологічні – можна поділяти іа характером змін в об’єктах слідоутворення на: 1)Сліди-предмети Своєю чергою, сліди-предмети утворюють три великі групи. • Частини, фрагменти цілого,що утво¬рюються внаслідок пошкоджень або руйнувань різних об’єк¬ті; •
Запиральні та фіксуючі пристрої. • Вироби-носії слідів різних об’єктів. 2)Сліди-речовини3)Сліди-відбитки > За об’єктом слілоутворення трасологічні сліди поділяють¬ся на: – гомологічні – сліди людини;- механічні – сліди зламу, транспортну, механізмів; – балістичні – сліди зброї;- сліди тварин. > За зв’язком механічного стану об’єктів з виникаючими слі¬дами сліди-відбитки поділяють на: – статичні сліди, що виникають внаслідок впливу на слідо-сприймальний об’єкт; – динамічні сліди утворюються у випадках, коли слідоутво-рювальний об’єкт рухається паралельно чи під будь-яким ку¬том окрім прямого. > За мірою (величиною) відображеного рельєфу, або по-іншо¬му: за характером (ступенем) змін у слідосприймальному об’єкті: – об’ємні – утворюються внаслідок значної зміни слідоспри¬ймального об’єкта в об’ємні (принцип залишкової деформації). – поверхневі – залишаються тоді, коли обидва об’єкти, що беруть участь у слідоутворенні, за твердістю наближено рівні.
> За характером змін поверхневого шару площини слідо-сприймального об’єкта: – сліди нашарування – утворюються під час відокремлення частинок від поверхні слідоутворювального; – сліди-відшарування – утворюються внаслідок відокрем¬лення частинок від поверхні слідосприймального об’єкта . > За ступенем можливості візуального сприйняття сліду: – видимі – ті, що легко проглядаються простим оком; – невидимі, яких не можна побачити не тільки візуально, а й за допомоги оптичних засобів; – слабовидимі
– спостерігаються за певних умов. > За кольором чи забарвленістю: – кольорові та безкольорові;- забарвлені та безбарвні. > За видом та формою відображення ознак у сліді: – лінійні і вузькоканальні; площинні та заглиблені (надповерхневі); > За розмірами: – мікросліди;- макросліди. > За кількістю: – одинарні;- множинні. > Залежно від характеру слідосприймальної поверхні: – слід на твердій чи м’якій поверхні; – слід на глянцевій
чи шерехатій поверхні; – слід на фарбованій чи безкольоровій поверхні тощо. > За видом енергії, що використовується у слідоутворенні: – сліди механіко-фізичного впливу; – сліди біологічного впливу; – сліди хімічного впливу; – сліди термічного впливу; – сліди радіаційного впливу. 9.Папілярні узори, їх властивості, типи та види. Найпростішим і найменш розповсюдженим серед людей (всього у 5% людей землі) є ДУГОВИЙ папілярний узор, у якого папілярні лінії (один потік всього) плавно підіймаючись на одному боці і досягнувши певної висоти плавно опускаються на протилежному боці. Цей тип узору дельт не має. Види цього типу: прості, шатрові, пірамідальні, з невизначеним центром, обманнопетлеві. У ПЕТЛЕВОМУ узорі, який є дещо складніший за дуговий за будовою, (а серед людей найбільш розповсюдженим до 65%); папілярні лінії, що утворюють центральну частину малюнка, проходять від одного
краю пальця до центру нігтьової фаланги, потім згинаються і повертаються до того ж краю, утворюючи таким чином петлю. Види петель: типові (прості), замкнуті, зігнуті, паралельні, половинчаті, обманнозавиткові, подвійні. У залежності від того, куди обернена ножка петлі – до мізинця чи до великого пальця – їх поділяють, відповідно, на ульнарні (мізинцеві) та радіальні (великопальцеві).
ЗАВИТКОВИЙ (круговий) узор є найбільш складним за будовою (формою). До 30 % людей мають такий тип узора. Піднявшись уверх, папілярна лінія (потік) може утворити коло, овал, спіраль, може повернутися на той самий бік чи закінчитися на протилежному боці. Для цього типу характерні не менше 2-х дельт (зліва і справа від центральної частини), хоча може бути бути, зрідка правда,
і 3-4 дельти; 3 потоки папілярних ліній. ВИДИ: прості, петлі-клубки, петлі-спіралі; петлі-овали (равлики), спіралеподібні, вигнуті петлі. і окремі (індивідуальні) ознаки – деталі будови папілярних узорів: – початок (основа) лінії – той її край, який розташований лівіше і нижче, а кінцем (вершиною) – край, що знаходиться правіше і вище; – вилка (вила) – роздвоєння ліній, коли за ходом годинникової стрілки папілярна лінія розгалужується на дві, або навпаки, злиття, якщо дві лінії з’єднуються в одну; – гачок (відгілкування) – коротке відгалуження роздвоєної лінії утворює з основною лінією (стовбуром) гострий кут.; – мостик – з’єднання двох ліній короткою поперечною (з”єднучою) лінією; – дельта; – фрагмент (відривок), відрізок – коротка ізольована лінія; – точка –папілярна точка; – острівок (очко) – роздвоєння папілярних ліній і наступне її з’єднання; – особливості будови пор (пороскопічний напрям дослідження); – особливості
країв папілярних ліній (еджеоскопічний ). Але тільки папілярні узори найбільш придатні для ідентифікації, оскільки тільки їм притаманні: ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – яка означає, що кожний папілярний узор, маючи багато добре виражених ознак, разом з тим притаманний лише певній людині. Ця властивість обумовлена особливостями анатомічної будови шкіри. Неможливість співпадіння папілярних узорів не тільки у двох людей, але й навіть у однієї людини на
різних руках або пальцях (у сукупності загальних та окремих ознак) вже доведена не тільки багаторічною практикою, але й математичними розрахунками. СТІЙКІСТЬ– характеризується тим, що малюнок папілярних ліній формується ще в період внутрішньоутробного (до 6-ти місяців вагітності) життя зародку людини та майже не змінюється до повного розкладу тканини після її смерті. Папілярний узор зовні змінюється лише у масштабі
і до певних меж і часу. Тобто ці зміни абсолютно не впливають на взаєморозташування ознак. ВІДНОВЛЮВАНІСТЬ – здатність папілярних узорів набувати попереднього вигляду після пошкодження верхнього шару шкіри, тобто після неглибоких ушкодженнях (термічних або хімічних впливах), папілярні лінії відновлюються протягом певного часу після заживлення рани. МОЖЛИВІСТЬ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ – папілярні узори класифікують за десятипальцевою системою; пятипальцевою; однопальцевою. 10. Виявлення й фіксація слідів пальців рук людини. Виявлення слідів починається з візуального огляду (тобто огляду неозброєним оком). Якщо результат негативний, продовжують візуальний огляд, але вже з використанням оптики та спеціальних умов освітлення. Якщо ж сліди невидимі, тоді пошук поєднують із застосуванням певних спеціальних методів виявлення
і фіксації слідів рук. Криміналістикою напрацьовані методи виявлення слідів рку людини. І. У залежності від того, шукають видимі чи невидимі сліди: а) методи виявлення видимих слідів;б) методи виявлення невидимих слідів. ІІ. За сутністю, що складає основу методу або використаного технічного засобу: а) фізичні (механічні) методи;б) хімічні;в) комплексні (фізико-хімічні),г) радіографічні. Суть механічних (фізичних) методів полягає в обробці потожирових слідів речовинами, які з’єднуються
з речовиною сліда механічним шляхом, не вступаючи з нею у хімічну реакцію. Різновидами є: методи адгезії, змочування, конденсації, гальваностегії та люмінісценції. АДГЕЗІЯ (як вже наголошувалось) – це прилипання, зчеплення поверхонь різних тіл. Якщо на невидимий слід потрапляють частинки будь-якої речовини, то вони прилипають і слід стає видимим. Виявлення невидимих слідів за допомогою порошків на основі
їх адгезійних властивостей одержало назву порошкових методів. ЗМОЧУВАННЯ. Змочувальні це також частково адгезійні способи – полягають у тому, що за рахунок цього поверхневого фізичного явища під час стикання рідини з твердим тілом не всі тіла змочуються водою. КОНДЕНСАЦІЯ – ущільнення, згущення, перехід речовини з газоподібного стану в рідкий або твердий, кристалічний. Це фізичне явище становить сутність методів виявлення слідів парами йоду, кіпоттю свічки, що горить, металами, розпиленнями у вакуумі. Сутність даного способу полягає у тому, що частки твердої речовини, які перебувають у газоподібному стані, вибірково конденсуються і таким чином забарвлюють слід або поверхність слідоносія. Внаслідок цього слід стає видимим – забарвленим або незабарвленим. На основі явища конденсації розроблені два методи виявлення потожирових невидимих слідів пальців рук:
а) обробки парами йоду (застосовується у слідчій практиці); б) вакуумне напилювання (застосовується в експертній практиці); Суть безпосереднього нанесення йоду на об’єкт: у склянку досить помістити кілька кристаликів йоду і накрити їх шматком прозорого скла (органічного скла). Через 10-15 хв. скло внаслідок конденсації покриється частинами йоду (набуває коричневого кольору). Потім його належить прикладати до того місця документа (предмета), де ймовірно знаходиться слід,
і він стане видимий, оскільки частки йоду забарвлять потожирову речовину в коричневий колір. Суть виявлення слідів обкурювання парами йоду. Він є найбільш поширеним на практиці і в експертних дослідженнях. Основу його становить природна властивість йоду сублімуватися, тобто переходити з твердого стану в газоподібний (зважений). Прокачуючи повітря за допомогою груші, відводять пари до потрібного місця на
об’єкті і виявляють слід. ГАЛЬВАНОСТЕГІЯ – є лабораторним методом виявлення слідів рук. У гальванічну ванну занурюють досліджуваний об’єкт і подають постійну електричну напругу. Внаслідок електролізу на поверхні об’єкта, де відсутня потожирова речовина, осідає метал, а слід залишається чистим і, таким чином, видимим. ХІМІЧНІ МЕТОДИ . За цих методів хімічна речовина вступає в реакцію з потожировою і утворює забарвлене з’єднання в тих місцях, де розташовується слід. Внаслідок цього він стає видимим. РАДІОГРАФІЧНИЙ – метод – суть в тому, що досліджуваний об’єкт, на якому припускається наявність слідів, опромінюють потоком нейтронів, внаслідок чого деякі елементи, що входять до складу потожирової речовини (натрій, калій, кальцій, фосфор), стають радіоактивними. Виявлені сліди фіксують загальними способами й засобами: протоколюванням (вербально-графічний вид фіксації),
копіюванням, моделюванням, фотографуванням, вилученням слідів безпосередньо з носієм, на якому виявлений слід (наочно-образний) вид фіксації. Спосіб фіксації і технічні засоби, що застосовуються, залежать від багатьох чинників і у виду сліду, характеру об’єкта-носія, речовини сліду тощо. На місці події краще використати перш за все неушкоджувальні методи виявлення слідів, такі, як візуальний
огляд, а також застосовувати оптичні засоби, люмінесцентні, рентгенографічні, фотографічні методи. Порошкові методи рекомендують для виявлення слідів на шорстких об’єктах, папері, фруктах, шкірі, тканинах тощо. Забарвлені та видимі сліди вилучають разом із слідоносіями, з об’ємних слідів виготовляють зліпки. 11. “Доріжка слідів” та її криміналістичне значення. сліди ніг можуть бути одиничними, а можуть бути множинними. Значна кількість слідів ніг, що пов’язані
єдиним механізмом утворення та напрямом, називається доріжкою слідів ніг, тобто коли сліди утворюють систему: 1) доріжка слідів повинна мати не менше 20 слідів і пряму лінію ходу (напрямку руху); 2) вимірювання мають здійснюватись на місці події, а потім на панорамному масштабному знімку; 3) вимірюють усі ознаки в кожному сліду, а потім обчислюють середнє арифметичне значення ознаки, що відображується в протоколі огляду місця події саме з дотримання цих правил можна отримати відносно постійні результати вимірювань ознак локомоційних рухів людини. Елементами доріжки слідів ніг є: – розмах ніг, тобто довжина кроку правої та лівої ніг; – поперечне розміщення ніг, що відображається в ширині кроку; – поворот ступні навколо вертикальної осі ноги, що відображає кут розвороту ступінь; – лінія ходи; – лінія напряму ходи; – кут кроку (лівого, правого). Ці елементи вимірюють і визначають кількістю в сантиметрах
і градусах. За елементами доріжки можна встановити приблизний зріст, стать особи, вік, функціональні особливості, нижні кінцівки, (професію, захворювання, аномалії рухового апарата), визначити як вона йшла (кроком, бігла); з багажем чи без нього тощо. 12.Сліди знарядь зламу, їх класифікація. Від застосування знарядь та інструментів на зламаних перепонах чи запираючих пристроях частіш за все виявляють: сліди-відображення; сліди-речовини (мікроскопічні стружки, ошурки, частинки
розрубленої поверхні тощо), сліди-предмети (відламки, частини перепон, запираючих пристроїв, знарядь та інструментів). За характером впливу знарядь та інструментів на різні перепони утворюються: поверхневі сліди;об’ємні сліди. За характером механічної дії об’єктів слідоутворення: а) статичні;б) динамічні, які за кількістю і локалізацією: одиночні (шило, кінчик ножа, відмички) лінійні (лезом, викруткою, склорізом площинні (площина леза, ножа). Поверхневі сліди під час зламу зустрічаються зрідка
і утворюються за рахунок нашарування на слідоутворюючу поверхню різних речовин, що знаходяться на знарядді зламу. Крім слідів нашарування утворюються сліди відшарування, що виникають від контакту знаряддя зламу з поверхнею об’єкта, на якому знаходиться певна речовина. Типовими слідами – відображеннями знарядь та інструментів є об’ємні сліди, які поділяються на: – сліди віджиму і удару, що утворюються натиском, ударом знаряддя зламу по поверхні перепони . – сліди ковзання (тертя або свердління) – утворюються від ріжучої частини інструмента. За зовнішнім виглядом рельєфу слід розрізу схожий на слід тертя. У залежності від виду ріжучого інструмента сліди різання поділяються на: – сліди звичайного різання , що виникають від інструменту з одним лезом; – сліди зустрічного розрізу, що утворюються
інструментами з двома ріжучими частинами; – сліди розрізу з відокремленням відщепу або стружки так звані сліди стругання або тесання; – сліди розрізу з відокремленням частинок (ошурок), тобто сліди пиляння або свердління. Від дії засобів зламу термічної (хімічної) дії утворюються відповідні сліди термічного і хімічного впливу (наприклад, дверці металевого сховища можуть бути зламані з використанням апарату для газокисневого різання або електрозварки). У залежності від місця виявлення сліди знарядь зламу
і інструментів можуть класифікуватися на: ті, які утворилися на запираючих пристроях; ті, що утворилися на різноманітних перепонах. 13. Поняття судової балістики і основні об”єкти судово – балістичного дослідження. судово – балістична експертиза.сліди пострілу. Судова або криміналістична балістика – розділ (підгалузь) криміналістичного зброєзнавства, що вивчає технічні питання, які виникають у ході провадження в справах, пов’язаних
із застосуванням а також кримінальним носінням, зберіганням, виготовленням, збутом, викраденням тощо вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, вибухових речовин і пристроїв, а також розробляє засоби і прийоми дослідження цих об’єктів та слідів їх використання як доказової інформації під час розкриття, розслідування й попередження злочинів. Об’єкти судової балістики. Якщо більш розширено підходити до питання об’єктів судової балістики, то серед таких можна назвати: – вогнепальна зброя та її частини, тайники її зберігання; – пристрої та предмети, які не є зброєю, але схожі з нею: стартові, будівельно-монтажні, пневматичні та газові пістолети, запальнички, іграшки під зброю тощо; – боєприпаси, гільзи, кулі, шріт, капсулі, пижі, прокладки; – матеріали та інструменти для виготовлення та спорядження бойових припасів; – вибухові речовини (порох та його компоненти), вибухові пристрої (гранати, міни тощо); – сліди – відбитки
на гільзах, кулях, шротах, прокладках і пижах; – кульові, дробові пробоїни та пошкодження – вм’ятини, тріщини, розриви, роздуття зброї, укорочення стволу та інші його зміни. У вузькому розумінні до об’єктів судової балістики можна віднести: 1. вогнепальну зброю; 2. боєприпаси до вогнепальної зброї; 3. сліди від застосування вогнепальної зброї: а) сліди на кулях; б) гільзах; в) на перешкодах.
Механізм утворення слідів на гільзі та кулі під час пострілу Механізм утворення слідів під час заряджанням зброї: під час заряджання неавтоматичної зброї патрон вручну вставляють у патронник, потім замикають ствол. На денці гільзи утворюються сліди ковзання від щитка колодки, інколи сліди від бойка у вигляді трас, але це не закономірні сліди, а тому вони лише подеколи використовуються
для ідентифікації у якості індивідуальних ознак.Під час заряджання автоматичної зброї затвор, рухаючись уперед, натикається на патрон, який знаходиться в магазині, і досилає його в патронник, при цьому на кромці денця гільзи може утворитися слід досилання, Тут гільза ковзає по губках магазину і на її корпусі інколи виникають лінійні сліди ковзання у вигляді паралельних борозенок
Далі затвор продовжує рухатись уперед, досилає патрон у патронник, і коли патрон повністю увійде в патронник, зачіпка викидача заскочить в кільцеву проточку і залишить слід ковзання .Утворення слідів зброї (пострілу) на гільзі під час пострілу.Натиском на спусковий гачок, ударник з бойком зривається з бойового зводу і, рухаючись уперед, натискається на капсуль, утворюючи на ньому об’ємний слід тиснення , статичний, Від удару бойка капсуль загоряється і підпалює пороховий заряд. У патроннику виникає великий тиск порохових газів, під дією яких снаряд отримує кінетичну енергію і виштовхується із ствола, а гільза з такою ж силою притискується до затвору і на її денці утворюються сліди тиску, які називаються слідами попереднього зрізу затвора . Утворення слідів під час екстрагування (викидання) гільзи.
Процедура пострілу триває мить, за цей час затвор набуває моменту руху і, переборюючи стан спокою, починає рухатись назад.Зачіпка викидача, який утримує гільзу в чашечці (вінчику) затвора, витягує гільзу і разом з нею відходить назад. У цей час на стінках гільзи, під час її руху по патроннику можуть утворюватись сліди патронника від нерівностей, які
є на його стінках (але це не закономірні сліди).Сліди патронника мають форму паралельних трас, розміщених на циліндричній частині гільзи, ближче до її денця.Як тільки гільза покине патронник, вона натикається на відбивач, одержує обертовий момент і викидається.Під час цього від удару гільзи об відбивач на її нижній кромці утворюється закономірний статичний слід тиску, який називається слідом відбивача. &
#9658;Сліди на снарядах (кулях, шроті). На снарядах (куля, шріт) залишаються сліди каналу ствола зброї. Для нарізної зброї ці сліди поділяються на первинні та вторинні. Під тиском газів снаряд, що рухається по стволу, ковзає по його стінках і на циліндричній частину кулі утворюються сліди полів нарізів і сліди граней нарізів, а саме: куля, залишаючи патронник, рухається прямолінійно
і при вході в нарізи на ній залишаються первинні сліди нарізів (полів і граней), які є динамічними (тертя) і розміщені вони паралельно осі кулі у вигляді борозенок та валиків; Сліди від нарізів, що знаходяться вже під кутом до повздовжньої осі – називаються вторинними (повторними) слідами каналу ствола нарізів зброї. Питання, які вирішуються судово-балістичною експертизою. Судово-балістична експертиза – різновид криміналістичної експертизи щодо дослідження вогнепальної зброї, боєприпасів та слідів пострілу для встановлення фактів, пов’язаних із застосуванням цієї зброї. Під час дослідження зброї та боєприпасів судово-балістична експертиза вирішує: класифікаційні;діагностичні;ідентифікаці йні завдання. Класифікаційні дослідження сприяють встановленню виду зброї, її системи або моделі за стріляними гільзами та кулями, які виявлені на місці події.
Діагностичні дослідження сприяють з’ясуванню: чи відноситься представлений експерту предмет до вогнепальної зброї; його технічний стан; спосіб виготовленні, зміст знищених маркувальних позначень, які були на ній. Ідентифікаційні дослідження мають завдання: визначення конкретного екземпляру зброї, із якої були вистрілені снаряди і гільзи; встановлення наявності або відсутності зв’язку між боєприпасами і матеріалами, виявленими на місці події, і боєприпасами й матеріалами, виявленими у конкретної особи.
Ось наближені переліки: І. Наближений перелік питань дослідження зброї: чи відноситься даний предмет до категорії вогнепальної зброї?до якого виду і зразка (моделі) відноситься дана вогнепальна зброя?чи справна дана зброя, і чи придатна для пострілів; якщо не справна, то у чому полягає несправність?який калібр представленої на експертизу вогнепальної зброї?частиною вогнепальної зброї якого виду і зразка (моделі) є дана деталь (магазин, затвісь барабана револьвера, щічка рукоятки пістолета тощо)?
заводським чи кустарним способом виготовлено дану зброю ? і т. д. ІІ. Перелік питань щодо дослідження бойових припасів, куль, шротів, картечі, пижів, прокладок, гільз:до якого зразку відноситься даний патрон ?заводським чи кустарним способом виготовлений даний патрон?чи вистрілена куля (гільза) із даного екземпляру зброї?чи є на кулі сліди рикошету ІІІ. Перелік запитань щодо дослідження слідів пострілу:Чи є дане пошкодження вогнепальним?чим утворене дане пошкодження?сліди якої кількості попадань із вогнепальної зброї є на даному?із якої зброї виконано постріл у даний об’єкт? з якої відстані виконано постріл? чи є сліди близького пострілу?з якого місця стріляли? у якій послідовності стріляли?яке кульове пошкодження виконано першим? і т. д. 14.Документи як речові докази. Криміналістична документалістика (документологія, документоскопія) – це система наукових знань про
різновиди документів, що функціонують у кримінальному судочинстві, а також про засоби, прийоми, методи їх дослідження, використання цієї інформації в правових і криміналистичних цілях. Серед загальних завдань криміналістичної документалістики можна виділити три групи таких: 1. Встановлення функції документа у можливій конкретній злочинній діяльності. 2. Встановлення виконавця документу ( суть почеркознавства) 3.
Встановлення автора документа ( суть авторознавства) ДОКУМЕНТ – це носій матеріально- фіксоваої інформації , яка відображає своїм змістом і власивостями юридично значущі відносини та факти, які породжують правові наслідки під час використання її носіїв як джерела доказів. Документи у криміналістиці поділяються на такі види: 1. За способом і засобами фіксації інформації документи можуть поділятись на: а) письмові документи;
б) кінодокументи;в) фотодокументи;г) відеодокументи; д) ізодокументи 2. Письмові документи за формою письма можуть бути поділені на: а) машинописьні документи;б) рукописні документи;в) комп`ютерні. 3. За видом матеріалу, на якому зафіксовані документологічні об`єкти: а) документи виготовлені на стандартному матеріалі з використанням стандартних речовин та приладів, б) документи виконані нестандартним способом на нестандартному матеріалі. 4. За метою виготовлення документа, останні можна поділяти на ті що: а) виготовлені у злочинних цілях;б) виготовлення у правомірних цілях; 5. За співвідношенням часу виготовлення документа і вчинення розслідуваного злочину: а) виготовлення до вчинення злочину;б) під час вчинення злочину;в) після вчинення злочину, але під час провадження у справі тощо 6. За суб`єктом виготовлення документа: а) документи, складені злочинцем;б) документ, складений
іншими учасниками подій; в) документи, складені слідчим;г) документи, складені прокурором. 7. За змісто та характером інформації документи поділяються на такі групи: а) письмові акти;б) історичні достовірні письмена;в) матеріальні об`єкти, в яких міститься певна інформація. 15. Підробки документів: Відомі три види кримінальної підробки документів: 1. Повна підробка, 2. Часткова підробка, 3. Виготовлення документа довільної форми.
Повна підробка документів полягає у цілісному виготовленні в злочинних цілях всіх складових частин документу і реквізитів,по – іншому це виготовлення фальшивого документа, який повністю імітує справжній. Часткова підробка – це внесення у справжній документ певних окремих змін шляхом: 1. підчистки;2.витравлювання;3)змивання;4)д описки, вставки, додруковування;4)заміни частин документу;підробки підписів, відтисків печаток і штампів. Підчистка – це механічне видалення штрихів, літер, знаків,
слів тексту реквізитних позначень тощо шляхом відділення часток матеріального носія відображеної в документі інформації. Витравлення – вплив на графічні реквізити документа хімічними реактивами, внаслідок чого між барвником і окислювачем відбувається хім. реакція, і як результат відбувається або обезбарвлення, або розчинення і змивання барвника. Змивання – видалення тексту розчинниками, а також речовинами комбінованої дії, для прикладу СМЗ /синтетичними миючими засобами/. Додруковування – часткові зміни в документах шляхом долучення нових слів, знаків або частин машинописного тексту, з метою зміни змісту або реквізитів документу. Виправлення тексту – часткові зміни в документах шляхом безпосереднього внесення змін або зміною одних знаків іншими, тобто тут не має місця попередня підготовка у вигляді підчисток, витравлювань чи змивання старого тексту чи знаків. Заміна частин документу /фотографій, листів у багато сторінкових документах/
характерна для підробки документів, що посвідчують особу тощо 16.Поняття,класифікація й ознаки письма та почерку. Почерк – це графічна сторона письма, сутність якої полягає у зображенні думки автора графічними знаками мовного алфавіту (цифровими знаками)ю. Із застосуванням координованої системи специфічних рухів шляхом автоматизованого відображення писемних навиків. Почерк є графічною стороною письма, його динаміч¬ною функцією, а письмова мова відображає його
інтелектуальну функцію. Тобто письмова мова є відображенням інтелектуальних навиків людини, а почерк — динамічних. Основа формування навиків взагалі — фізіологічна теорія І.П. Павлова про динамічний стереотип. Навики письмової мови і почерку у цьому розумінні не є винятком, їм притаманні власти¬вості та ознаки, відомі з психології
та фізіології вищої нервової діяльності, а саме: динамічність, стійкість, автоматичність, варіа¬тивність, відображуваність. Здавна письмо використовували при розслідуванні злочинів для встановлення особи, яка його писала, і пов’язаних з цим об¬ставин. Спочатку досліджувалася лише графічна сторона пись¬ма, тому такий розділ дослідження письма називали каліграфією, графологією, а зараз — почеркознавством. Почерк людини пов’язаний з її умовно-рефлекторни¬ми діями та діяльністю великих півкуль головного мозку. Навчання письму, неодноразові повтори написання одних і тих самих літер, цифр, знаків призводять до вироблення графічних навичок. Властивості почерку (індивідуальність та відносна сталість) пов’язані з динамічним стереотипом (нейрофізіологічною основою навичок). Загальні ознаки – це ті, що характеризують почерк у цілому і вони проявляються в більшості письмових знаків, відносяться до всієї системи руху вцілому,
їх неважко зауважити шляхом огляду рукопису. І. ВИРОБЛЕНІСТЬ почерку – характеризує сформованість письмово-рухових навиків, визначається ступенем володіння технікою письма виконавцем документа, його здатністю користуватися загальноприйнятою системою скоропису. А) темпом письма, б) автоматизмом, в) координацією рухів. Розрізняють: швидкий темп письма, середній, низький повільний темп почерку.
Ступінь координації рухів може бути: високим, середнім, низьким. Координація у сукупності з темпом письма дає змогу поділяти почерк за виробленістю на: 1/ високовироблений,2/ середньовироблений,3/ мало вироблений /низький/. ІІ. Ступінь складності рухів /складність почерку або загальний тип/ будова /почерку/ – характеризує побудову почерку, специфіку сформованості письмово-рухових навиків, пристосованість
їх до темпу письма. За складністю почерки поділяються: 1/ прості,2/ спрощені,3/ ускладнені,4/ стилізовані. ІІІ. Загальна форма рухів в почеркові характеризує структуру рухів відносно їх траєкторії /за Орловою В.Ф./. Ці рухи виконуються особою, яка пише, в площині паперу. До ознак форми руху відносять: переважуючу форму рухів під час виконання окремих літер, знаків.
За формою рухів почерк буває: 1/ прямолінійна /кутова/ форма почерку, 2/ криволінійна /округлена/, 3/ змішана форма. IV. Загальний напрям рухів – у яку сторону відносно годинникової стрілки виконуються рухи. Не характерно тільки для округлої та частково для змішаної форми рухів почерку: 1 – лівоокружні /рухи проти ходу годинникової стрілки/, 2 – право окружні /рухи за годинниковою стрілкою/,3 – змішаний загальний напрям /ліво-право чи право-ліво/. V. Нахил почерку – визначається вертикальністю розміщення елементів письмового знаку, тобто кутом до лінії рядка: 1 – правопохилий 2 – прямий:;3 – лівопохилий;4 – право- чи ліво- косопохилені, 5 – змішаних похил VI. Розмір почерку – характеризує висоту рядкових елементів букв. 1 – дрібний почерк,2 – середній почерк,3 – великий.
VII. Розгін почерку – визначається співвідношенням висоти літери до її ширини. За розгоном почерк буває:1 – великий розгін,2 – середній розгін:3 – малий розгін. VIII. Ступінь зв’язності почерку – характеризується кількістю знаків, виконаних без відриву пера /письмового приладдя/ від паперу. 1 – зв’язаний почерк:;2 – уривчастий;3 – середньозв’язний. IX. Натиск почерку характеризує розміщення точки прикладення найбільшої сили під час виконання знака
або за Образцовим характеризується співвідношенням ширини основних /головних/ та з’єднувальних штрихів з силою вдавлення штрихів. За ступенем вдавленості /тиску/:1 – почерк із сильним натиском,2 – слабкий,3 – середній натиск. Окремі знаки почерку – це сукупність навиків виконання рукописного документа, що відображаються у властивих конкретному виконавцю письма способах написання літер та зв’язкових штрихів між ними, а також у розташуванні
знаків та їх елементів між собою, окрім цього, це також специфічні відхилення у написанні від типових прописів конкретної мови, з яких починається навчання техніці письма в школі. Ця класифікація найбільш повна, деталізована і придатна для роботи. Разом з тим її ще можна доповнити НЕЗВИЧНА АБО ІНДИВІДУАЛЬНО-ОСОБЛИВА ФОРМА РУХУ – різноманітні за формою відхилення рухів, якими виконуються елементи письмових знаків та з’єднання між ними; Розрізняють: а) спрощену форму; б) ускладнену форму руху;в) петляста форма виконання літер та елементів; г) кутаста форма виконання літер та елементів;д)хвиляста форма виконання літер та елементів; ж) прямолінійна форма виконання літер та елементів;з) дугова форма виконання літер та елементів. НАПРЯМОК РУХУ – характеризує рух письмового приладдя: – 1)правоокружний напрямок;2)лівоокружний (проти годинникової стрілки);3)лінійні рухи знизу догору, точка
початку руху – внизу відвідний рух;4)лінійні рухи зверху донизу;5)зліва направо;6)зправа наліво. ДОВЖИНА (відносна протяжність) руху – це характеристика розмірності руху під час виконання надрядкових елементів і підрядкових елементів, а іноді й знака в цілому. письмових знаках спостерігається зменшення або збільшення протяжності окремих рухів. БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ РУХІВ (або ВИД З’ЄДНАНИХ РУХІВ) – визначається вивчення місць з’єднань літер або окремих елементів,
що залежить від способу з’єднання елементів та від частоти відриву письмового приладдя від паперу. Розрізняють: – 1)злитий вид з’єднання;2)інтервальний;3)незв’язний. ПОСЛІДОВНІСТЬ РУХІВ – має місце тоді, коли у рукописі зустрічаються письмові знаки, що виконані специфічними відмінними від природньої послідовності у відтворенні елементів рухами. ВІДНОСНЕ РОЗМІЩЕННЯ РУХІВ (ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ
РУХІВ) – характерна і стійка ознака, що фіксується вивченням окремих елементів письмових знаків і самих знаків з точки зору їх просторової орієнтації. Відносне розміщення точок початку і закінчення руху може бути: – верхнім;середнім;нижнім. СКЛАДНІСТЬ РУХІВ – охоплює всі попередні групи і вказує, наскільки спрощені чи ускладнені рухи у у літерах у порівнянні з типовими прописами. РОЗЛАДИ ПОЧЕРКУ – наслідки хворобливих процесів чи захворювань: – хворобливе ускладення літер та знаків,2)атоксія;3)хвилястість штрихів,4)мікрографія. 17.Поняття та ознаки письмової мови. Письмова мова – це зміст документа, який характеризується специфікою мовно-змістовних засобів. Ознаки письмової мови поділяються на: І. Загальні ознаки письмової мови. ІІ. Окремі /або індивідуальні/ ознаки письмової мови.
До загальних ознак відносять: 1/ загальний зміст документу,2 граматичні ознаки,3/ лексичні ознаки, 4/стилістичні ознаки,5/ топографічні ознаки письмової мови,6/ ознаки загального рівня розвитку автора п/м. 1))Загальний зміст документу – це його суть та сенс. Ознайомлюючись зі змістом аналізують: 1 – тему;2 – відомості фактичного характеру, посилання на джерела та використані матеріали;3 – згадування про самого автора.
2))Граматичні ознаки – відображають ступінь дотримання автором системи граматичних норм мови, які його свого часу навчали у школі чи іншим способом. Граматичні ознаки поділяють на:а – орфографічні, б – синтаксичні,в – пунктуаційні; Загальний рівень грамотності може бути:1)високим;2)середнім;3)низьким. 3/ Лексичні ознаки – є відображенням у змісті документу мовних засобів письма, якими володіє автор, виражаючи свої думки в рукописі чи машинописному тексті.
До лексичних ознак відносять: а – словниковий запас,б фразеологію,в – зображувально-виразові знаки. 4.))Стилістичні ознаки письмової мови – це сукупність прийомів використання лексичних, фразеологічних і зображувальних засобів мови; манера викладення думок, зворотів у реченні, їх до зміні, синтаксичній структурі, структурі фраз і побудові тексту в цілому. 5))Топографічні ознаки (розташування тексту та його частин на папері, тобто ознаки просторової орієнтації засобів письма), а також інші незначні звички письмової мови:поля,абзаци;рядки. 6))Ознаки загального рівня розвитку автора – це те, що за оригінальним текстом можна судити про загальний рівень розвитку автора. II. До окреми (індивідуальних) ознак письмової мови відносять: 1) Усталені лексичні та граматичні помилки: 2) своєрідні конструкції речень;
3) Усталене використання певних слів: професіоналізмів, жаргонних слів… 4) Своєрідна топографія письмової мови; 5) Своєрідні ознаки формально-логічних навиків п/м,; 6) Різноманітні розлади п/м. Ці розлади п/м можуть бути наслідком досить чисельної групи захворювань 18.Криміналістичні засоби й методи фіксації зовнішності людини. Криміналістичне дослідження ознак та їх джерел здійснює¬ться з метою розшуку безвісти пропалих осіб, злочинців, що пе¬реховуються, встановлення
осіб невпізнаних трупів, ідентифікації людини, створення автоматизованих банків даних, організації оперативних і криміналістичшіх обліків. Матеріальні джерела, які цілком відбивають зовнішній ви¬гляд людини або його окремі частини, зустрічаються рідко внас¬лідок низки причин. Сліди зовнішніх ознак нерідко можуть бути невидимими або маловидимими. Це не тільки сліди рук, шкірного покриву обличчя на полірованих предметах, а й сліди загальної будови
тіла. Найчастіше як матеріальні джерела інформації про зовніш¬ність людини використовують фотознімки, кіноплівки, відеогра¬ми, а також кісткові останки. Останки тіла людини як матеріальні сліди несуть інформа¬цію про зовнішній вигляд людини, його біологічну сутність. Для одержання такої інформації призначається судово-медична або портретно-криміналістична експертиза. Найбільш поширеними джерелами інформації щодо зовні¬шності особи є люди,ідеальні відображення яких зафіксовані в процесуальних і непро-цесуальних документах (кримінальних справах, особистих спра¬вах, медичних картках, спортивних і військових документах), картках кримшалістичних обліків, документах різного довідкового обліку. В таких джерелах містяться демографічні дані, а також відображені деякі ознаки зовнішності (зріст, маса, група крові). Якщо в документах є знім¬ки, можна визначити майже усі ознаки будови обличчя.
У криміналістиці відомі такі способи відтворення і закріп¬лення ідеальних слідів пам’яті як в процесуальних, так і непроце-суальних документах: 1) опис; 2) рисування; 3) композиція за до¬помогою фотознімків; 4) композиція за допомогою підсумовування рисунків. Це технічні прийоми матеріалізації слідів пам’яті.
Особливістю вилучення інформації із особистішого джерела є добровільне волевиявлення розкрити суб’єктивний образ зовні. Тут недопустимими є технічні засоби або тактичні прийоми, пов’язані з насильством або мордуванням людини. Ідентифікованою за ознаками зовнішності є особа, яка перевіряється (розшукувана особа). Це може бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений.
Ідентифікуючими об’єктами виступають: мисленнєвий образ зовнішнього вигляду, який зафіксований у пам’яті свідка, потерпілого, іншої особи; при цьому ототожнення здійснюється шляхом пред’явлення для впізнання; матеріальна фіксація зовнішнього вигляду людини на фотознімку або відеоплівці; словесний опис зовнішності людини з використанням спеціальної тератології (наприклад, у криміналістичному обліку розшукуваної особи) чи в довільній формі (під час допиту потерпілого); останки людини (труп, частини розчленованого трупа, череп). 19.Криміналістична (кримінальна) реєстрація.(обліки) Криміналістичний облік – це один із складових елементів криміналістичної реєстрації, що характеризується властивою саме для нього обліковою криміналістично-значущою інформацією і специфічними способами і формами її накопичення й систематизації. Криміналістичні обліки можуть класифікуватись, тобто поділятись на види за різними критеріями.
1. Так за рівнем централізації обліки можуть бути: а) місцеві – у РВ (МВ) внутрішніх справ;б) регіональні – в ЕКВ УВС областей, ІЦ УВС областей тощо;в) центральні – КЦ МВС, ГІБ МВС тощо. 2. За рівнем технічного оснащення: а) ручні;б) механізовані;в) автоматизовані. 3. За видом облікових об’єктів: а) облік людей;б) облік тварин; в) облік предметів, речей, зброї, б/н;
г) облік слідів. 4. За способом фіксації реєстраційної інформації: а) описовий облік;б) графічний;в) наглядно-образний;г) колекційний;д) змішаний облік. 5. За формою або способом накопичення інформації: а) картотечний спосіб обліку;б) колекційний, альбомний;в) набір магнітофонних стрічок, дисків, відеозаписів;г) списки;д) банки даних, автоматизовані банки даних. 6. Залежно від особливостей облікових об’єктів та характеризуючих
їх ознак обліки поділяються на:а)оперативно-довідкові обліки;б) криміналістично-пошукові;в) довідково-допоміжні. Оперативно-довідкові обліки наступні: алфавітний (прізвищний);дактилоскопічний; відеобанки і відеотеки;облік правопорушень і злочинів, вчинених іноземцями та ОБГ; облік антикваріата та культурних цінностей;нарізної вогнепальної зброї;документів загально-державного обороту і номерних речей;розшукуваного
і безгоспного автотранспорту. Криміналістично-пошукові обліки наступні: за способом вчинення злочинів;осіб, що зникли безвісті, невпізнаних трупів, невстановлених хворих та дітей;слідотеки;кулегільзотеки;підроблен их грошових (паперових та металевих) знаків; підробних документів, виготовлених поліграфічним способом. Довідково-допоміжні наближено наступні:колекції вогнепальної та холодної зброї, б/п; колекції слідів знарядь зламу та інструментів;колекції деталей, частин виробів тощо;колекції речовин і матеріалів;атласи спектрів, хроматограм, рентгенограм;каталоги;фонотеки голосу і мови. 20.Криміналістична (слідча) тактик: поняття,система і завдання. Криміналістична тактика – це самостійний розділ криміналістики про систему наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування попереднього ( досудового) та судового слідства, які розробляються з метою визначення оптимальної лінії поведінки осіб, реалізуючих доказування,
і прийомів провадження слідчих та судових дій, спрямований на збирання й дослідження доказів. У структурному відношення в тактиці виділяють два розділи (система криміналістичної тактики) : ∙ Загальні положення (загальна частина), ∙ Тактика провадження окремих слідчих дій(спеціальна частина). Завдання криміналістичної тактики наступні : 1) надання допомоги працівникам слідства, дізнання науково-
обгрунтованими рекомендаціями щодо організації тп планування розслідування, охоплюючи взаємодію всіх учасників розкриття злочинів з тим, щоб раціонально використовувати наявні сили і засоби; 2) розробка комплексу положень і конкретних тактичних прийомів, що підвищують ефективність процесуальних дій слідчого за умов різноманітних ситуацій; 3) розробка рекомендацій для переборення протидії слідству
і суду з боку заїнтересованих осіб, чи тих, хто помиляються; 4) з урахуванням сучасних умов новим завданням є напрацювання комплексу тактичних прийомів і організаційних заходів щодо забезпечення збереження і стійкості вже отриманих доказів та їх джерел(носіїв) у тому числі захист і охорона від різноманітного тиску (загроз життю і здоров’ю) свідків, потерпілих, експертів, часто слідчих
та суддів; збереження матеріальних джерел доказів (речових, документів) тощо .Під тактикою у криміналістиці розуміють винятково “слідчу тактику”, тобто тактику виконання слідчих дій. Однак, це не зовсім виправдано, оскільки реально у криміналістиці напрацьовані і використовуються на практиці наукові положення і рекомендації також щодо:  судової тактики;  кримінальної тактики;  пошуково-розшукової тактики. 21.Тактичний прийом:поняття та види Під тактичним прийомом, як правило, розуміють – найбільш рацінальний, найбільш ефективний засіб дії або найбільш раціональну лінію поведінки особи, яка здійснює процесуальні дії (за Бєлкіним). Але є й інші позиції щодо розуміння т/прийому, зокрема О.М. Васильєв розглядає т/п як своєрідну наукову рекомендацію. Разом з тим, видається, що правильною є перша позиція, оскільки :
1. Визначення поняття т/прийому як наукової рекомендації містить вказівку на джерело його формування, але не відбиває самої сутності прийому; 2. В етимологічному розумінні “прийом” означає “спосіб здійснення чого небудь”, рекомендація ж –це тільки порада, побажання. 3. Спосіб передбачає практичну реалізацію прийому, тоді як рекомендація існує лише абстрактно. Т/п виконуватиме свї функції тільки у тому разі, якщо він відповідатиме низці
вимог (принципів): – законність як принцип застосування т/прийомів полягає в тому, що за своїм характером, змістом і цілеспрямованістю ці прийоми повинні повністю відповідати духу і букві закону. З урахуванням викладеного, тактичний прийом — це спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і найбільш раціональний і ефективний у певних ситуаціях.
Тактичний прийом виконуватиме свої функції тільки в тому разі, якщо він відповідатиме низці вимог, до числа яких належать законність, етичність, науковість, вибірковість, пізнавальна цінність. Недопустимими є тактичні прийоми, засновані на насильстві, погрозах, обмані, використанні аморальних спонукань, культурної відсталості, релігійних упереджень тощо. Джерелами тактичних прийомів виступають: 1. науки : логіка, психологія, лінгвістика, соціологія, наука управління; 2. відповідні теорії : прогнозу, ігор, систем тощо; 3. результати криміналістичних наукових пошуків; 4. слідча чи судова практика, тощо. Тактичні прийоми виконують різноманітні функції : 1. Загальні функції (що виходять за рамки ізольованої дії і характерні для низки процесуальних дій – пізнавальна, прогностична, комунікативна функція, регулятивна
ф-я . 2. Окремі функції (притаманні внутрішньому змістові окремої процесуальної дії – функція викриття, спонукання, корекції, діагностична, пошукова, усунення протидії, стимулювання обшукуваної до співпраці, одержання від особи пошукової інформації тощо ). Видається , що заслуговують на увагу такі підстави класифікації т/п : 1. За видом процесуальної дії : а) т/п огляду місця події б) т/п допиту в) т/п обшуку г) т/п інших процесуальних дій. II. За діапазоном вживання (застосування): а) т/п, які використовуються
під час провадження тільки окремих слідчих (судових)дійб) т/п, які використовуються у декількох (багатьох)процесуальних діях. II. За об”єктом спрямованості (або сфери реалізації): а) т/п, спрямовані на здійснення впливу на людину;б) т/п, спрямовані на дослідження матеріального середовища . IV. За ситуаційною варіантністю (т/п, які диференціюються залежно від ситуації процесуальної дії). V. За характером інформації : а) т/п, які грунтуються на словесній
інформації;б) т/п , які грунтуються на матеріалізованій інформаціїв) т/п, які грунтуються на логіко-розумовій інформації. 22.Тактична операція:поняття та види. Тактична операція – це комплекс слідчих дій, оперативно-розшукових, організаційних та інших заходів, спрямованих на досягнення з урахуванням наявної у к/с ситуації завдань щодо розслідування злочинів і об”єднаних загальним (спільним) задумом та реалізованих під єдиним керівництвом у відповідності з раніше складеним планом. На відміну від тактичної комбінації як комплексу тактичних прийомів у рамках однієї слідчої дії, тактична операція може осягати кілька взаємопов”язаних слідчих дій та інших заходів, наприклад :слідчі дії;оперативно-розшукові заходи Необхідною умовою розгляду т/о як одного цілого, як комплексу
є виявлення внутрішньосистемних зв”язків даного утворення. Системний аналіз т/о дозволяє виділити такі види зв”язків : – за метою т/о (всі заходи в кінцевому результаті повинні бути направлені на її досягнення); – за змістом особистої методики доказування; Зрештою будь-яка тактична операція спрямована на збудування певної системи доказування за : – послідовністю проведення тих чи інших заходів; – часом та місцем
її проведення; – єдиним змістом т/о, якщо навіть окремі елементи її виконуються різними посадовими особами, що узгодили головні параметри спільної діяльності; – відображення змісту окремих дій в одному погодженому плані; – організацією роботи співробітників, залучених до проведення т/о : забезпечення всіх різноманітних видів в середині т/о за умови необхідної організації взаємодії слідчого з працівниками інших служб органів внутрішніх справ.
Зрештою будь-яка тактична операція спрямована на збудування певної системи доказування за : – послідовністю проведення тих чи інших заходів; – часом та місцем її проведення; – єдиним змістом т/о, якщо навіть окремі елементи її виконуються різними посадовими особами, що узгодили головні параметри спільної діяльності; – відображення змісту окремих дій в одному погодженому плані; – організацією роботи співробітників, залучених до проведення
т/о : забезпечення всіх різноманітних видів в середині т/о за умови необхідної організації взаємодії слідчого з працівниками інших служб органів внутрішніх справ. Тактична комбінація – поєднання (сполучення) тактичних прийомів в рамках однієї із слідчих дій з метою вирішення конкретного завдання у відповідній ситуації. 23.Слідча ситуація та тактичне рішення.Тактичний ризик. Слідча ситуація – це сукупність умов, за яких на даний момент здійснюється розслідування, тобто обстановка, в якій проходить процес розслідування. С/с класифікуються за різними критеріями, а саме : 1) за суб’єктом пізнання : а) слідча; б) судова; в) експертна; г) пошукова. 2) за елементним складом : а) прості б) складні 2) за співвідношенням інтересів учасників : а) проблемні (конфліктні); б) безпроблемні (безконфліктні).
4) за розповсюдженістю : а) типові б) нетипові( специфічні). 5) за характером конфлікту :а) суворого суперництва; б) несуворого суперництва. 6) за впливом на розслідування : а) сприятливі;б) не сприятливі. 7) за часом утворення : а) початкові;б) проміжні; в) кінцеві. 8) за легальністю : а) відкриті б) закриті Характер слідчої (криміналістичної) ситуації визначають
дві групи факторів : а) об’єктивні; б) суб’єктивні . Об’єктивні фактори : а) наявність у слідчого доказів та орієнтуючої інформації ; б) наявність і стабільність існування ще не використаних джерел док. (інформації) та інжих надійних каналів поступлення орієнтовної інформації;в) інтенсивність процесів зникнення доказів (інформації)
і сила факторів, що впливають на ці незворотні процеси; г) наявність у даний момент у слідчого, органу дізнання необхідних сил, можливостей, засобів, часу і їх використання найбільш оптимально; Суб’єктивні фактори :а) психологічний стан осіб – учасників б) психологічний стан слідчого, в) протидія встановленню об’єктивної істини з боку злочинця та його зв’язків; г) безконфліктний перебіг розслідування;
Т/р – це визначення мети тактичного впливу на слідчу ситуацію в цілому або на окремі її компоненти, на хід і результати процесу розслідування та його елементи, вибір методів, прийомів та засобів досягнення мети. Тактичне рішення складається з таких частин : 1. інформаційної (полягає в аналізі та оцінці с/с та її компонентів (факторів), процесуальних завдань; у створенні уявної інформативної моделі та ін.); 2. організаційної (містить висновки про розподіл функцій, форми та напрями взаємодії, резервні можливості, виконання необхідних організаційних заходів); 3. операційної (полягає у визначенні мети тактичного впливу, тобто вичленуванні проблеми; конкретизаціїспособів її досягнення (вирішення ) …). Т/р поділяються на а) процесуальні і б) непроцесуальні. Процесуальні т/р – вибір слідчих дій, запобіжних заходів,
інших засобів процесуального впливу. Непроцесуальні т/р – це прийоми і засоби реалізації процесуальних рішень, тому вони повинні відповідати принципам кримінального процесу : законності, етичності, обгрунтованості, своєчасності, реальності виконання. У криміналістиці тактичний ризик може бути визначений – як виконання слідчим або суддею діяльності в умовах можливого виконання негативних наслідків.
За ступенем локалізації ризик повинен поширюватися на : 1. Проведення тактичних операцій;2. Здійснення слідчих (судових дій та о-р-заходів);3. Застосування систем (підсистем )тактичних прийомів окремих процесуальних дій;4. Використання окремих тактичних прийомів. Т/ризик обумовлений об’ктивними та суб’єктивними чинниками : 1)об’єктивні – а)відсутність або недостатність інформації б) наявність суперечливих даних, що знижують
можливість прогнозу ходу розслідування (судового розгляду ) в)мождивих ситуацій процесуальної дії та ін. 2)суб’єктивні- а)досвід слідчого або судді під час оцінки зібраного матеріалу,б)можливостями використання рефлексивного мислення, в)вмінням аналізувати та прогнозувати можливі сутуації. В обранні тактики у ситуації т/ризику необхідно дотримувати таких положень : 1. Прогнозувати можливе настання результату як наслідку реалізації тактичного рішення; 2. Варіювати доказовою інформацією; 1. Визначати допустимість т/ризику у конкретній ситуації. 24.Криміналістичні версії:поняття та види Версія – обгрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події або окремих фактів, що мають значення для цього розслідування й які пояснюють походження, зміст та зв”язки між цими обставинами і фактами. За логічною природою версія або як її ще узагальнено називають криміналістична версія
є різновидом гіпотези, яка у свою чергу буває : а) науковою; б) окремою; в) робочою (тимчасовою).Версія – різновид окремої гіпотези (припущення, що співвідноситься лише з певним одним або декількома фактами, явищами і пояснює тільки їх ). Ознаки, що відрізняють версію від окремих гіпотез (припущено в інших сферах досліджень, пізнання, не пов”язаних із розслідуванням чи судовим розглядом к/с у судах).
1. версія конструюється й використовується в специфічній сфері суспільної практики- кримінальному судочинстві; 2. конструюється й перевіряється спец. уповноваженими на те законом суб”єктами; 3. пояснює факти та обставини, значущі для встановлення істини у кримінальній справі; 4. перевірка її відбувається за умов можливої активної протидії з боку осіб, заінтересованих у прихованні істини. Практичне значення версії полягає у тому, що ними забезпечується
планування розслідування, а перевірка версій забезпечує повноту та всебічність розслідування. структура версії охоплює такі обов”язкові елементи : а) основу, базис, тобто достовірні відомості, якими володіє компетентна особа, що буде констуювати версію; б) логічне опрацювання інформації, обдумування (обміркування) її; в) припущення, т.б. об”єктивне пояснення події, дії, явища, процесу, висунуті внаслідок обмислення інформації- власне конструювання версії; г) мисленне дослідження версій, що полягає в умовному передбаченні всіх можливих наслідків; д) практичну перевірку та оцінку всіх сконструйованих версій. 25.Поняття,принципи і види планування розслідування Під плануванням розслідування розуміють визначення шляхів розкриття злочинів, окреслення обставин, які підлягають з’ясуванню, а також встановлення найдоцільніших строків проведення необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Значення планування розслідування визначається важливістю завдань,
які можуть бути вирішені з його допомогою. До завдань планування досудового слідства належать: 1) визначення правильних шляхів розкриття злочину; 2) забезпечення об’єктивності, повноти та всебічності розслідування; 3) своєчасне застосування науково-технічних і тактичних прийомів криміналістики з урахуванням особливостей кожної справи; 4) забезпечення найбільш ефективного поєднання оперативно-розшукових заходів
і слідчих дій при розслідуванні; 5) сприяння економії сил і засобів слідчого апарату, швидкість розслідування. Існує кілька рівнів планування (тобто видів планів за рівнем планування): а) планування роботи слідчого (календарний план); б) планування розслідування в кримінальній справі; в) планування початкового, наступного, заключного етапів розслідування. г) планування слідчої дії; д) планування тактичної операції; е) планування
тактичного прийома; Кожен рівень (вид планування за рівнем) складається з таких етапів або стадій : – визначення загального напряму дій, формування цілей, побудова версій та виведення із них логічних висновків, завдань, підзавдань; – виділення обставин, які необхідно встановити : предмета і меж доказування, обставин, з”ясування котрих є необхідним для встановлення істини. – визначення засобів, за допомогою яких будуть встановлені обставини вчиненого злочину (визначення кола слідчих та інших дій і міроприємств опер пошукового та орган техн. характеру; визначення тактики намічених дій), та засобів прийняття тактичних рішень. – визначення виконавців і термінів виконання, послідовності проведення намічених дій. – оформлення наміченої програми у вигляді письмових планів розслідування, схем, графіків, карток тощо. За формою плани поділяються на : а) письмові, б) уявні (усні).
До принципів планування належить : 1. Індивідуальність – обумовлюється неповторністю кожного із розслідуваних злочинів і особливостями особистості слідчого, який реалізує планування. План повинен будуватися тільки на даних, отриманих у ході конкретного слідства. 2. Принцип динамічності означає, що ця діяльність не є разовим актом, а відбувається постійно протягом всього процесу розслідування.
3. Конкретність планування полягає у відсутності в розроблюваних планах загальних формулювань. 4. Законність – тобто точне, неухильне дотримання закону у розслідуванні. 5. Обгрунтованість плану розслідування або його ще називають принципом реальності, тобто потрібно намічати тільки реальне, конкретно виконуване тощо. 6. Оптимальність як принцип означає, що планування проводиться з тим, щоб завдання та мета досягалися з якнайменшою затратою сил, засобів за найкоротший строк, досягти
найбільш можливу, переконливу реалізацію запланованого. 7. Принцип врахування взаємозв”язку намічених дій, тобто рішення кожного завдання й запланованих для цього дій завжди зв”язаного з вирішенням інших завдань у справі й проведенням інших слідчих дій, тому під час планування потрібно враховувати ці зв”язки, а отже планувати дії з урахуванням результатів інших дій, їх можливого впливу на наступні дії, отримувані результати. 26.Техніка планування розслідування злочинів Організація розслідування означає : 1. розроблення погодженого плану засобів правоохоронних органів (слідчого апарату, міліції, прокуратури) на випадок небезпечних, надзвичайних подій; У цьому плані передбачається формування слідчих груп, бригад, тех.зас. 2. у справах, порушених за оперативними матеріалами, розроблення спільно зі слідчим план реалізації матеріалів; 3. налагодження належної взаємодії слідчого з оперативними працівниками, громадськістю,
які залучаються до розслідування (розкриття) злочину; 4. забезпечення кваліфікованого керівництва слідчо-оперативною групою (СОГ), бригадою; 5. чітке визначення обов”язків між членами СОГ; 6. організація регулярних оперативних нарад СОГ з метою обговорення результатів і наступних завдань розслідування; 7. налагодження систематичного обміну інформацією;
8. спланування роботи слідчого з урахуванням усіх справ, які є у провадженні; 9. забезпечення технічної оснащеності СОГ; 10. забезпечення чіткого виконання плану розслідування; 11. підбір необхідного нормативного матеріалу для забезпечення нерозголошення даних попереднього слідства; Можна виділити такі етапи організації розслідування :
Вивчення інформаційної моделі криміналістичної структури конкретного виду злочину : кримінальну, криміналістичну характеристики, предмет доказування тощо. 1. Вивчення первинної інформації, що служила підставою для порушення к/справи, приводи та достатні підстави. 2. Визначення сукупності питань, на які треба шукати відповіді у ході розслідування, робить можливим перейти до наступного етапу – етапу формування безпосередніх завдань.
3. Етап побудови прогностичної моделі діяльності. 4. Етап прийняття рішень про напрям діяльності, проведення конкретних дій. Організація будь-якої діяльності, в тому числі і організація діяльності щодо розслідування, відбувається шляхом застосування відповідних засобів, а саме : 1. Процесуальні засоби організації розслідування. Вони визначені КПК, а тому є обов”язковими під час провадження розслідування. 2. Психологічні засоби організації розслідуваня. Під психологічними засобами організації розслідування треба розуміти сукупність прийомів і методів активізації діяльності слідчого (мислительних процесів, вольових зусиль, регуляції емоційних станів) та інших суб”єктів діяльності. 3. Управлінські засоби організації діяльності. 4.
Тактичні засоби організації розслідування : всі форми взаємодії слідчого з оперативно- розшуковими службами, органами дізнання, контрольними інспекціями, закладами тощо. 5. Технічні засоби організації розслідування. 27.Тактика оглу місця події. Слідчий огляд – це передбачена ст. КПК України слідча дія, яка полягає у безпосередньому сприйнятті, дослідженні й фіксації слідчим об’єктів з метою виявлення слідів злочину та
інших речових доказів, з’ясування обставин розслідуваної події. Об’єктами слідчого огляду можуть бути: – 1)будь-які фрагменти матеріального середовища;2)речові об’єкти;3)матеріально фіксовані сліди,4)тіло живої людини. Існує декілька класифікацій видів слідчого огляду. 1. За об’єктом огляду с/огляд поділяється на: а/ огляд місця події;б/ зовнішній огляд трупа поза місцем події; в/ огляд предметів, транспортних засобів;г/ огляд документів та поштово-телеграфної кореспонденції;
д/ огляд тварин та їх трупів;е/ огляд ділянок місцевості і приміщень поза місцем події; є/ огляд тіла живих осіб /освідування/. 2. За часом виконання або за послідовністю виконання с/о поділяється на: а/ першочерговий /первинний/,б/ повторний. 3. За об’ємом виконання: а/ основний;б/ додатковий. За факультативним /необов’язковим/ суб’єктивним складом: а/ огляд
із залученням свідка;б/ із підозрюваним /обвинуваченим/; в/ з потерпілим;г/ із залученням спеціаліста; д/ із прокурором, адвокатом підозрюваного /обвинуваченого/ тощо. У залежності від стадії на якій проводиться слідчий огляд: а/ огляд на стадії порушення к/справи;б/ огляд під час провадження дізнання; в/ власне слідчий огляд;д/ огляд на стадії судового слідства. За способом виконання безпосередньо робочої стадії огляду: а/ ексцентричний або концентричний огляд;б/ суцільний або вибірковий; в/ фронтальний, за ділянками, човником /човниковий спосіб огляду/. Розрізняють три етапи огляду місця події: 1. підготовчий етап; 2. робочий /дослідницький/ етап; 3. заключний /завершальний/ етап. Підготовчий етап охоплює дві стадії: 1. підготовка слідчого до виїзду на місце події; 2. дії слідчого на місці події до початку робочого етапу.
Після закінчення підготовчого етапу розпочинається власне огляд місця події – його робочий (дослідницький) етап, котрий свою чергу складається з двох стадій: а) загальний огляд (статична стадія); б)детальний огляд (динамічна стадія). Статична стадія складається: 1. ознайомчо-орієнтаційна підстадія; 2. статично-оглядова підстадія (статичної стадії робочого етапу). Завдання огляду місця події можуть бути: 1. вивчення й фіксація обстановки місця події з метою з’ясування
характеру і мехаізму події; 2. виявлення та вилучення слідів злочину, які у подальшому можуть слугувати речовими доказами у справі; 3. з’ясування ознак, що характеризують осіб, учасників вчинення злочину /їх кількість, наближений вік, фізичні дані, наявність у них певних звичок, навиків, психічних відхилень, а також обізнаності їх про життєвий устрій, розпорядок роботи потерпілому тощо/; 4. фіксація особливостей, притаманних потерпілому чи
іншим об’єктам посягання; 5. встановлення обставин, що відображають об’єктивну сторону злочину: час і спосіб його вчинення, дії злочинця на місці події, наслідки злочину, наявність зв’язків між діями злочинця та його наслідками; 6. виявлення ознак, що вказують а мотиви та цілі вчиненого злочину; Підготовчий етап охоплює дві стадії: 1)підготовка слідчого до виїзду на місце події; 2)дії слідчого на місці події до початку робочого етапу. — Отримавши повідомлення про злочин чи вказівку виїхати на місце події для його огляду слідчий повинен (перша стадія): 1. уточнити характер події згідно з повідомленням, що надійшло: що мало місце; де; коли; хто і коли виявив подію; хто із працівників правоохоронних органів або інших посадових осіб знаходиться на місці події; 2. вжити заходів /через органи міліції або адміністрацію установи/ щодо охорони місця події і надання допомоги потерпілому, забезпечити порядок та безпеку для
оточуючих; виявити очевидців тощо; 3. перевірити готовність науково-технічних засобів або дати вказівку щодо цього спеціалісту-криміналісту; 4. викликати для участі в огляді співробітника органу дізнання і в необхідних випадках кінолога з собакою; 5. запросити для участі в огляді відповідних спеціалістів /напр у справах про вибухи – спеціаліста у вибухових справах; за наявності потреби оглядати труп – спеціаліста із судової медицини або іншого лікаря/, а також криміналіста
із відповідною технікою; 6. вирішити питання про запрошення понятих, особливо у випадках, коли місцем події є віддалена місцевість або коли огляд відбувається у нічний час тощо/як правило про це дається доручення працівникам міліції/; 7. повідомити начальника слідчого підрозділу або прокурора про виїзд, узгодивши з ним склад слідчо-оперативної групи, забезпечення її транспортними засобами для виїзду на місце події тощо.
Після прибуття слідчого на місце події починається друга стадія підготовчого етапу огляду, під час якого він: вживає заходи для надання допомоги потерпілому; сприяє у запобіганні або ослабленні шкідливих наслідків події: сприяє тушінню пожежі, спасанні цінного майна тощо; перевіряє, як відбувається охорона місця події та захист слідів злочину, а якщо виникає потреба повторно вживає заходів до забезпечення цих міроприємств; видаляє з місця події сторонніх осіб; шляхом опитування працівників міліції та посадових осіб, що перебувають на м.п а також очевидців отримує інформацію про подію, про те, які зміни внесені обстановку з моменту перебігу події; опитує очевидців та потерпілих про обставини події; роз’яснює спеціалістам і понятим їх права і обов’язки, у разі потреби попереджає понятих про нарозголошення ними відомостей, отриманих під час огляду місця події, а спеціаліста – про відповідальність за відмову або ухиляння
від виконання обов’язків спеціаліста; дає додаткові завдання на проведення оперативно-розшукових міроприємств /у разі потреби/; переслідування «по гарячих слідах», встан. очев. вживає заходів для покращення умов огляду /забезпечує освітлення, обладнує місце для складання протоколу огляду тощо/; якщо треба оглянути велику за площею територію, декількох приміщень, тоді до огляду можна залучити ще одного слідчого чи групи їх. визначає функції кожного учасника огляду.
28.Тактика огляду трупа Огляд трупа — це слідча дія, що провадиться слідчим або особою, яка провадить дізнання, на місці знаходження трупа з метою виявлення ознак, що дозволяють встановити особу потерпілого, місце, час, обставини і причини смерті, а. також для знайдення ознак, які вказують на можливого злочинця. Огляд трупа провадиться в присутності двох понятих і за участю судово-медичного експерта (або іншого лікаря).
Порядок огляду трупа регламентований ст. 192 КПК. При огляді трупа встановлюють фактичні дані, доступні безпосередньому спостереженню, фіксуються положення і поза трупа, стать, приблизний вік, особливості одягу і взуття, предмети, сліди, документи, що є на трупі і біля нього, а також тілесні ушкодження та трупні зміни.
Огляд трупа складається з двох етапів — загального і детального. При загальному огляді досліджуються:1) поза трупа і його положення на місці події; зовнішній стан одягу на трупі; 3) знаряддя заподіяння смерті, що знаходяться на трупі. При детальному огляді досліджуються: 1) ложе трупа (ділянка підлоги або ґрунту під трупом); 2) одяг трупа; 3) тіло трупа та ушкодження на ньому. При огляді оголеного трупа фіксуються: 1) угодованість, колір шкіри, статура, вік і стать; 2) трупні явища (охолодження, висихання тіла, трупні плями, ознаки гниття); 3) вид голови та обличчя; 4) вид живота; 5) індивідуальні особливості, які спостерігаються на тілі; 6) ушкодження на трупі. Частини трупа описуються в такій послідовності: голова — обличчя — шия —груди
— живіт — спина — руки — ноги (рис. 24, 25). При огляді одягу і взуття на трупі звертається увага на те, що саме одягнуто та в якій послідовності; стан одягу і взуття; ушкодження (розриви, розрізи, відірвані частини) і забруднення; конфігурація країв ушкодженого одягу (рівні, нерівні та ін.); вміст кишень. Труп фотографують, складають схеми, виготовляють зліпки
і відбитки слідів, беруть зразки волосся, крові, тканин тіла, відбитки пальців. 29. Тактика освідування. Цей різновид слідчого огляду провадиться з метою виявлення на тілі живої людини слідів злочину, особливих прикмет та інших ознак, які можуть свідчити про зв’язок цієї особи із розслідуваною подією. Освідування має дві принципові відмінності від інших видів слідчого огляду. По-перше для його проведення слідчий виносить спеціальну постанову.
Ця постанова обов’язкова для виконання особою, щодо якої вона складена. По-друге, якщо освідування проводиться щодо особи іншої зі слідчим статі й супроводжується оголенням освідуваного, слідчий не буде присутнім в огляді, такий доручається іншому слідчому однаєї з освідуваним статі або лікар, зі слів якого слідчий потім складає протокол. Зрозуміло також, що понятими запрошуються також особи тієї ж статі, що й освідуваний. Слідчий у протоколі вказіє, що він складений зі слів лікаря, який проводив освідування, а поняті засвідчують підписами достовірність протокола. Отже у такому випадку взагалі відсутня основна ознака слідчого огляду – дослідження об’єкта особисто слідчим. Освідуванню можуть бути піддані підозрювані, потерпілі, свідки. Конкретними завданнями освідування є: – чи є на тілі освідуваного особливі прикмети, які саме і де; – чи є на тілі півні пошкодження, які й де; – чи
є на тілі або одязі освідуваної особи частинки тих чи інших речовин, які він міг винести з місця події або привести на нього; – чи є на тілі або одязі ознаки, що свідчать про його професію; – чи відповідають пошкодження на одязі освідуваного пошкодженням на його тілі тощо. Освідування як різновид слідчого огляду треба відмежовувати від судово-медичного освідування як різновиду судово-медичної експертизи.
Слідче освідування не вимагає спеціальних знань. У його ході встановлюються ознаки вчинення злочину /наприклад, травми, отриманої під час боротьби із потерпілим, що захищався й чинив нападнику опір/, які дозволятимуть ідентифікувати особу /шрами, родимі плями, татуювання/, встановити факт перебування особи у певному місці /наявність у волоссі або у вушних раковинах підозрюваного частинок штукатурки або фарби, що потрапили туди, тоді, коли той робив пройом /лаз/ у стіні.
Ці та інші спец питанння вирішуються саме під час судово-медичного освідування – про причини та давність спричинення т/ушкоджень, про їх тяжкість, про вроджені або набуті анатомічні чи фізичні аномалії тощо. Освідування слідчий проводить у певій послідовності: спочатку оглядаються ділянки тіла, не закриті одягом, потім одяг, а після цього решта ділянок тіла. 30.Поняття і загальні правила проведеня розшуку. Умови правомірності: Обшук проводиться за вмотивованою постановою слідчого з санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння особи. Відповідно до КПК обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді. При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства (ст. 177 КПК).
ОБШУК – це обгрунтована матеріалами справи слідча дія, змістом якої є примусове обстеження приміщень, споруд, ділянок місцевості, інших матеріальних об’єктів, окремих фізичних осіб, залучених у сферу судочинства з метою розшукання і вилучення предметів і документів, що мають для нього значення, а також виявлення розшукуваних громадян та їх трупів. Обшуки можуть бути класифіковані на види за різними підставами:
1) У залежності від виду злочину:а) обшук під час розслідування вбивств;б) обшук під час розслідування розкрадань;в) обшук під час розслідування крадіжок;г) обшук під час розслідування контрабанди тощо.2)У залежності від етапу розслідування:а)обшук на початковому етапі розслідування;б) обшук на послідуючих етапах розслідування;3)У залежності від черговості проведення або за принципом повторності (повторюваності);а) перервний (коли проводиться вперше);б) повторний (коли первинний проходив за несприятливих умов:
дощ, вночі; через що він не міг дати позитивні результати; або через певні причини був проведений неякісно4) За об’єктом обслідування об’єктів обшуку:а) основний;б)додатковий (коли щось обшукують, що не було обшукано під час основного).5)У залежності від часу проведення (за одночасністю):а) груповий (одночасний у декількох осіб чи місцях);б) одночасний (різночасовий у декількох осіб); в) самостійний – в одному місці чи в однієї особи.6)У залежності від характеру об’єктів обшуку:а) обшук приміщень: жилих, нежилих, приміщень дипломатичних представництв; б) обшук ділянок місцевості;в) особистий обшук;г) обшук транспортних засобів.7)За характером об’єктів пошуку (за предметом пошуку):а) обшук на виявлення предметів – речових доказів та документів:знарядь і засобів вчинення злочинів;об’єктів, що мають на собі сліди злочину;інших предметів, що перебувають у певному зв’язку із злочинною подією;різноманітних документів;б) обшук на виявлення предметів і документів, заборонених у вільному обігу або що можуть бути доказами в
інших кримінальних справах; в) обшук на виявлення грошей та цінностей, набутих злочинним шляхом; г) обшук на виявлення цінностей та майна обвинувачуваного або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливості конфіскації майна;д) обшук на виявлення осіб, що переховуються від слідства чи суду; е) обшук на виявлення осіб, яких насильно переховують у тих чи інших місцях; є) обшук на виявлення трупів або частин розчленованого трупа.8)За юридичними підставами
проведення: а) санкціонований обшук;б) обшуки, що проводяться у виняткових випадках без санкції прокурора або постанови судді. в) особисті обшуки, що проводяться і без постанови і без санкції. 31.Взаємодія слідчого з іншими органами Взаємодія слідчого з органом дізнання — це основана на вимогах закону, узгоджена за цілями, місцем, часом діяльність незалежних суб’єктів кримінального процесу (слідчого та органу дізнання),
спрямована на вирішення завдань розслідування злочинів. Слідчий і орган дізнання діють у межах своєї компетенції. Єдині цілі досягаються узгодженими діями цих суб’єктів із використанням притаманних для кожного із них методів і засобів. Мета узгодженої діяльності слідчого та органу дізнання як її бажаний результат є спільною для цих органів, бо за наявності різних цілей є неможливим сам факт узгодженості дій. Для досягнення спільної мети існує потреба в узгодженні також місця і часу дій (наприклад одночасне провадження слідчої дії). В окремих випадках місце і час не узгоджують (наприклад, при провадженні дій, що належать до виключної компетенції суб’єкта взаємодії. Зокрема, слідчий не може бути присутнім під час провадження органом
дізнання оперативно-розшукових дій). У цьому разі узгоджують мету провадження дій. Процесуальними формами взаємодії слідчого з органом дізнання є: вжиття органом дізнання оперативно-розшукових заходів ізметою встановлення особи, яка вчинила злочин, та інформуванняслідчого (в письмовій формі) про результати оперативно-розшуковихзаходів, здійснених на
досягнення цієї мети (ч. З ст. 104 КПК); виконання органом дізнання доручень і вказівок слідчого щодопровадження слідчих і розшукових дій (ч. З ст. 114 КПК). Доручення слідчого органові дізнання — це покладання слідчим на орган дізнання обов’язку провести конкретні слідчі або розшукові дії. Вказівка слідчого органові дізнання — це керівна настанова (порада) слідчого, адресована органові дізнання, щодо того, як саме вико- нувати доручені дії, на що
треба звернути увагу при їх провадженні, як зафіксувати одержаний результат, яких дій вжити за неочікува-ного результату тощо; 3) допомога органів дізнання слідчому на його вимогу при провадженні окремих слідчих дій (ч. З ст. 114 КПК). Вимога слідчого, звернена до органу дізнання, — це висловлена в категоричній формі пропозиція надати допомогу при провадженні слідчої дії. Ця форма взаємодії слідчого з органом дізнання реалізується шляхом: безпосередньої участі працівників органів дізнання в провадженні слідчої дії (наприклад спостереження за поведінкоюприсутніх під час обшуку осіб); сприяння слідчому у здійсненні ним заходів процесуальногопримусу (наприклад припинення опору слідчому з боку окремихосіб); виконання органом дізнання постанов слідчого про привідучасників досудового слідства (потерпілого, свідка, підозрюваного,обвинуваченого), які ухиляються від явки за викликом (ч. 2 ст. 70,ч. З ст. 72, статті 135, 136 КПК); виконання органом дізнання постанови слідчого про розшукобвинуваченого
(ст. 139 КПК). Вирішуючи питання про необхідність взаємодії з органом дізнання, слідчий повинен діяти за принципом "не доручай іншим те, що можеш зробити сам". 32.Поняття,підстави та види затримання. Затримання – це невідкладна слідча дія з метою захопити особу, підозрювану в вчиненні злочину, доставити й розмістити в ізоляторі тимчасового утримування. Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину,
за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з таких підстав: – коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; – коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; – коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.У практиці правоохоронних органів існує кілька видів затримання: –
Залежно від кількості осіб, що підлягають затриманню: одиночне та групове; – Залежно від місця проведення: у квартирі, окремій будові, вагоні поїзда, каюті судна, літаку, міському транспорті, громадському місці, на вулиці, на місцевості і т.п.; – Залежно від часу на підготовку проведення: з попередньою підготовкою, без попередньої підготовки; – Залежно від наявності у підозрюваних зброї – озброєних і неозброєних підозрюваних і ін 33.Підготовка та тактичні прийоми затримання. Затримання як специфічне, комплексне слідча дія передбачає виконання ряду організаційних та процесуальних заходів. Підготовка до затримання включає в себе: 1) вивчення особи, що підлягає затриманню і арешту; 2) визначення часу і місця затримання; 3) вирішення питання про кількісний і персональний склад групи затримання; 4) визначення обов’язків учасників затримання, які дії
і в якій послідовності їм слід робити до, в момент і після затримання; 5) інструктаж учасників затримання; 6) оснащення учасників затримання необхідними технічними засобами, засобами індивідуального захисту і т. п 4. У тактичному плані розрізняють одиночні і групові затримання. При груповому затримання під варту беруть декількох співучасників або кількох
осіб, які не проходять по одній справі, але в силу обставин що знаходяться в одному місці (в кублі, на місці злодійської сходки і т. п.). Затримання співучасників, що знаходяться в різних місцях, може бути одночасним (в один день і годину) і різночасних. Учасники затримання приховано, наближаючись до задерживаемому, вступають в безпосередній контакт під виглядом перехожих, які звертаються з будь-яким питанням, пропозицією, проханням
і т. п. Потім слід раптовий і рішучий захоплення, обмежується свобода дій, блокуються спроби чинити опір, бігти, позбутися від будь-яких предметів або документів. Судячи з обставин, можуть бути потрібні заходи, що попереджають замах на самогубство. Забезпечується надійна ізоляція затриманого від оточуючих і негайне запровадження його у спецтранспорт 7. Дії оперативної групи повинні бути так сплановані
і здійснені, щоб не постраждали сторонні особи, щоб затримуваний не зміг захопити заручника. Виставлення прихованих постів спостереження проводиться в тих випадках, коли місце затримання у звичайні дні по ряду різних причин не патрулюється нарядами патрульно-постової служби, позавідомчої охорони, ДАІ, а отримання інформації на місці майбутнього затримання є обов’язковим. У аналізованих ситуаціях спеціально виділяються співробітники органів внутрішніх справ або спеціальних підрозділів. Вони-то й ведуть приховане спостереження за місцем затримання: пересуванням транспорту, переміщенням громадян, що викликають підозру, і, звичайно, за особами, які підлягають затриманню. У тих випадках, коли місце затримання постійно патрулюється, то спостереження здійснюють співробітники органів внутрішніх справ, що несуть службу. Зрозуміло, що для
їх цілеспрямованої діяльності потрібно провести спеціальний інструктаж, видати додаткові засоби зв’язку, спостереження, а також призначити окремих осіб, які будуть акумулювати отриману інформацію для подальшого прийняття рішення про виробництво затримання. Слід спеціально зазначити, що такий інструктаж має бути не тільки цілеспрямованим, але і дозованим. Практика діяльності органів внутрішніх справ знає чимало випадків, коли обставини затримання
передчасно отримували розголосу. Оточення (приховане, завчасне) території, прилеглої до місця затримання, проводиться силами патрульно-постової служби, позавідомчої охорони, загонів міліції особливого призначення (ЗМОП), спеціальних загонів швидкого реагування (СОБР). Група оточення забезпечує «м’яку» Ізоляцію району дій групи затримання, обмежує (у необхідних випадках) доступ громадян, приплив транспортних засобів, ізолює правопорушників, які намагаються проникнути в
район оточення або приховано покинути його, веде спостереження і інформує осіб, керівних затриманням. У тих випадках, коли на місці затримання працюють співробітники міліції, провідні приховане спостереження взаємодіють з ними з метою забезпечення ефективності та безпеки проведення слідчої дії. 34. Тактика допиту підозрюваних та обвинувачених Підготовка до допиту, реалізується шляхом виконання наступних заходів та міроприємств, а саме: б) визначення послідовності їх допиту (за умови що допиту підлягають декілька осіб); в) визначення матеріалів справи з уточненням обставин,Слідчий завчасно, на етапі підготовки:робить закладки у потрібних місцях матеріалів справи, виписує прізвища, адреси, систематизує письмові документи та речові докази. Підготовлені для пред’явлення у відповідній послідовності на допиті докази, покликані, у разі прогнозованої потреби, відіграти роль тактичних (інформаційних у цьому разі) ударів, скерованих на руйнування можливої
протидії слідству.г) визначення предмету допиту з урахуванням можливості його корегування; д) вивчення особи допитуваного;Найбільш ретельно вивчається слідчим обвинувачений, оскільки він є заінтересованою особою у справі, і найменш ніж інші допитквані схильний повідомляти правду. Відомості про особу обвинуваченого дозволяють слідчому спрогнозувати можливу поведінку допитуваного в тій чи іншій ситуації під час допиту і правильно обрати той чи
інший тактичний прийом. е) підбір речових доказів та інших матеріалів для пред’явлення допитуваному; ж) вивчення питань, що відносяться до спеціальних знань, котрі можуть виявитись потрібними під час допиту, скориставшись для цього консультаціями спеціалістів тощо; з) визначення переліку необхідних технічних засобів фіксації допиту та їх підготовка;і) прогнозування можливих ситуацій допиту, визначивши можливість виникнення у допитуваного
реакцій на використання того чи іншого тактичного прийому або небажаного психічного стану, а для цього обрати найдоцільні способи встановлення психологічного контакту тощо; ї) складання плану допиту У ході підготовки до проведення допиту підозрюваного необхідно: а. визначити предмет допиту; тобто коло обставин, до числа яких належать обставини, пов’язані безпосередньо з подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслідками та ін.), які встановлюють або спростовують винність у його вчиненні певних осіб та мотиви їх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини у справі. Предметом допиту підозрюваного є обставини, на підставі яких особа була затримана, або до неї було обрано запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення. – б)сформулювати запитання та визначити порядок їх послідовності; – в) визначити які докази та матеріали можуть бути використані під
час допиту для викриття підозрюваного; г)визначити послідовність проведення допитів за наявності кількох осіб – підозрюваних. Слідчий завчасно, на етапі підготовки: робить закладки у потрібних місцях матеріалів справи,виписує прізвища, адреси, систематизує письмові документи та речові докази. Підготовлені для пред’явлення у відповідній послідовності на допиті докази, покликані, у разі прогнозованої потреби, відіграти роль тактичних (інформаційних у цьому разі) ударів, скерованих на руйнування можливої
протидії слідству. 35. Тактика допиту потерпілих і свідків Процесуальний порядок допиту свідка та потерпілого визначається ст.ст. 166 – 171 КПК України. Перед початком допиту слідчий повинен роз’яснити свідку зміст ст. 69 КПК яка передбачає, що особа може відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
У протоколі повинна міститись відмітка про роз’яснення вимог ст. 69-1, 70 КПК та права і обов’язки засвідчена підписом допитуваного свідка. Якщо зазначена вимога не була виконана, показання свідка вважаються такими, що одержані з порушенням вимог закону, і не матимуть значення. Порядок допиту свідка наступний: встановлення особи свідка, що з’явився за викликом; роз’яснення йому прав і обов’язків свідка; роз’яснення змісту с. 69, 69-1 , 70 КПК; попередження про кримінальну відпоідальність за завідомо неправдиві показання (ст. 384 КК) та відмову від показань (ст. 385 КК); встановлення стосунків свідка з іншими учасниками процесу, якщо такі відомі йому; пропозиція викласти відомі йому факти, що стосуються обставин справи; постановка у необхідних випадках доповнюючих, уточнюючих та контрольних запитань; попередження в кінці допиту (в необхідних випадках) про нерозголошення даних попереднього розслідування (ст.
121 КПК + 387 КК). Допит потерпілого проводиться за правилами допиту свідка. Необхідно врахувати, що давати показання – це право, а не обов’язок потерпілого. Тому потерпілий, який погодився давати показання попереджується тільки про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК. Під час проведення допиту потерпілого слідчий може застосовувати такі ж тактичні прийоми, як
і під час допиту свідка. Тактичні особливості допиту потерпілого обумовлються його процесуальним становищем та психічним станом у момент сприйняття подій, що мали місце. Оскільки потерпілий володіє більшою інформацією про обставини справи, ніж інші учасники (за виключенням обвинуваченого), розслідування справи дуже часто розпочинається саме з допиту потерпілого. Потерпілий може озвучувати свої припущення та версії
і аргументувати їх. Оцінюючи показання потерпілого та обираючи тактичні прийоми його допиту необхідно врахувати його психічний стан у момент сприйняття події. Переляк, хвилювання, страх та фізичні страждання можуть сприяти спотвореному сприйняттю обставин події та перешкоджати правильному викладу фактів на допиті. У таких випадках рекомендується відкласти допит потерпілого з метою його заспокоєння та зняття емоційної напруги. У справах про статеві злочини потерпілі іноді ухиляються від дачі показань, або дають їх у неповному обсязі внаслідок небажання компроментувати себе або з почуття сором’язливості. У цих випадках буде доцільним роз’яснити, що справа буде розглядатись у закритому судовому засіданні, або запропонувати власноручно записати показання в протоколі. 36. Тактика очної ставки Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше
допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання. Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома обвинуваченими чи підозрюваними. Очна ставка може бути проведена також у суді. Головні характеристики очної ставки такі: 1) єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);
2) єдність об’єкта (очна ставка являє собою процес безперервного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб); 3) єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом слідчої дії); 4) єдність місця (особи допитуються в одному місці); 5) допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного; 6) єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі
слідчої дії). Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань: між якими особами вона буде проведена; які запитання слід поставити; які суперечності необхідно усунути та яким шляхом; які взаємовідносини між допитуваними мають місце; яка черговість допиту осіб на очній ставці буде ефективною; які тактичні прийоми доцільно застосувати. Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час очної ставки допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати цей процес. Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності», коли обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом.
Однак такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити не слід. Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з розширеним складом її учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом учасників очної ставки
один на одного; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підвищеним ступенем тактичного ризику. 37. Тактика проведення обшуку і виїмки Обшук у приміщенні передбачає примусове обстеження всіх приміщень, які є у володінні фізичних чи юридичних осіб, якщо там можуть знаходитися об’єкти пошуку. Обшук приміщень полягає у вивченні та аналізі конструктивних вузлів будинку (споруди), житлових і підсобних приміщень, предметів домашньої обстановки.
Обшук рекомендується розпочинати з найбільш «важких» ділянок приміщення, проводити пошук спочатку у нежитлових, а потім у житлових приміщеннях, здійснювати обшук у напрямку від входу до приміщення. Під час обшуку приміщень необхідним є обстеження окремих вузлів будівлі або споруди, до яких належать підвальна частина будівлі, горище, сходи, міжповерхові перекриття, стіни і перегородки, санітарно-технічні вузли і комунікації. При обстеженні конструктивних вузлів будівлі слід звертати увагу на елементи, що не передбачені проектом, відсутність окремих деталей, неоднорідність пофарбування, відмінність у штукатурці, пошкодження павутиння. Предмети пошуку можуть бути за карнизами, балками, замурованими у стінах тощо. У процесі обшуку в житлових приміщеннях необхідно ретельно обстежувати предмети обстановки. Перевіряючи меблі, слід спочатку дослідити предмети чи документи, які знаходяться в (на) них, а потім
самі предмети обстановки. Треба оглянути усі пази, щілини, виміряти і порівняти усі внутрішні та зовнішні габарити. Пошукові дії в службових приміщеннях слід розпочинати з робочого місця обшукуваного. Насамперед оглядають робочий стіл, сейфи і шафи. У службових приміщеннях тайників, як правило, не роблять, але предмети маскують, ховають за книжки, папки, папір, що створює певні труднощі у доступі до предмета пошуку.
Особливо важливо дотримуватись наступних рекомендацій: а) по можливості обслідувати об’єкт без порушення його цілісності б) обслідування зі зламом (частковим) об’єкту проводити тільки за наявності для цього достатніх підстав, але і в цьому випадку намагатись діяти раціонально в) під час вилучення предметів забезпечити цілісність ознак г) акцентувати увагу на відсутність предметів, про наявність яких в обшукуваного було відомо слідству або ж котрі повинні б бути на місці обшуку д) виконати повторний обхід
і огляд об’єкту обшуку. Виїмка — це самостійна слідча дія, яка проводиться при необхідності вилучення лише певних предметів і документів, коли точно відомо, де і в кого вони знаходяться. Виїмка проводиться за вмотивованою постановою слідчого. Проведення виїмки не потребує санкції прокурора. Винятком є виїмка документів, що становлять державну таємницю. У цих випадках виїмка проводиться з санкції прокурора або його заступника і в порядку, погодженому з керівником відповідної установи. Примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи проводиться лише за вмотивованою постановою судді (ст. 178 КПК). Виїмка здійснюється щодо предметів і документів, які знаходяться у віданні установ, організацій та підприємств. У деяких випадках виникає необхідність у виїмці й в окремих громадян.
Виїмка, як правило, проводиться у дений час, за винятком випадків, коли ця дія є невідкладною. Невідкладною є виїмка, якщо мають місце підстави вважати, що предмети або документи можуть бути знищені або переховані. При виїмці повинна бути забезпечена присутність особи, у володінні якої знаходяться предмети, що підлягають вилученню, або повнолітніх членів її сім’ї. У разі відсутності цих осіб виїмка може здійснюватись у присутності представника житлово-експлуатаційної
організації чи місцевої Ради народних депутатів. Виїмку в установах і на підприємствах бажано проводити у присутності особи, у веденні якої знаходяться предмети чи документи. У приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їхні сім’ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, виїмка може проводитись тільки за згодою дипломатичного представника.
Виїмка проводиться у присутності двох понятих. Про проведення виїмки складається протокол, копія якого вручається особі, в якої проведено виїмку, чи повнолітнім членам її сім’ї або представникові житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради народних депутатів. Виїмка може бути здійснена у примусовому порядку. Згідно зі ст. 183 КПК у разі відмови виконати вимоги слідчого виїмка проводиться у примусовому порядку. 38. Тактика пред’явлення для впізнання людей До підготовчих заходів (системи процесуальних, тактичних та організаційно-допоміжпих дій) відносять: • попередній допит особи (осіб), яка буде впізнавати; • аналіз наявної слідчої ситуації та внесення тактичного рі¬шення щодо потреби в проведенні пред’явлення для впізнання та визначення його завдань; • підбір і підготування об’єктів для пред’явлення для впізнання; • підбір учасників слідчої дії – понятих, осіб,
разом з якими буде пред’являтися впізнаваний об’єкт (надалі називатимемо їх статистами), а також групи забезпечення: працівників міліції (у разі потреби), спеціалістів тощо; • вибір місця, часу, визначення й забезпечення інших умов проведення пред’явлення для впізнання; • вибір і підготування необхідного комплексу технічних за¬собів (зв’язку, транспорту, фіксації ходу та результатів слідчої дії та ін.); • у разі потреби провести консультації з відповідними спеці¬алістами
без запрошення або із запрошенням їх до участі у слід¬чій дії, обумовивши умови прибуття на місце її проведення; • у разі потреби передбачити забезпечення охорони підозри > ваного (обвинуваченого), який перебуває під вартою, або щодо якого передбачаються її застосування негайно після завершем іія слідчої дії та інші заходи 39. Тактика пред”явлення для впізнання предметів.
Загальний порядок пв предметів визначено ст 175 КПК. У ході допиту впізнаю чого, окрім іншого з"ясуванню підлягає: найменування та призначення предмету, спосіб виготовлення та інші загальні й окремі ознаки, що можуть виникнути у ході виготовлення предмета чи його експлуатації дефекти обробки, сліди ремонту, зношеності тощо.Як вже зазначалось, предмети пред"являються в групі однорідних однорідність – це: загальне призначення, одне найменування, форма, колір, однакова ступінь зношеності. Щоб зручно розрізняти предмети, що пв, до кожного з них прикріплюється бірка з номером, про що робиться відмітка у протоколі зазначається, який саме номер наданий кожному з предметів. Показ одного предмета, в тому числі унікального не може слугувати як пред"явлення для впізнання ні за формою, ні за суттю. Саме тому унікальні речі предмети не пред"являються
Впізнаваний предмет, а також підібрані однорідні предмети без впізнаю чого, але в присутності понятих розставляються в місці проведення сд у довільній формі Документи, так само пв серед схожих. Окрім цього потрібно мати на увазі: 1. документ впізнається за загальним видом, графікою та загальним зоровим видом текстовки, 2. загальні та окремі ознаки письма (почерку і письмової мови) не можуть слугувати підставою для пв
документа (звичайно, мова йде про письмові документи), оскільки їх аналіз провадиться винятково почеркознавчою та авторознавчою експертизою. 40-41.Поняття і види відтворення обстановки і обставин події. Відтворення обстановки і обставин події – це слідча дія, передбачена ст. 194 КПК України, що полягає у здійсненні дослідів з метою перевірки факту можливості
існування і перебігу за певних умов тих чи інших подій, явищ, процесів, а також у зіставленні показань раніше допитаних у кримінальній справі осіб з фактичною обстановкою конкретного місця події, щодо обставин якої ці особи свідчили. Відтворення обстановки і обставин події, що передбачено ст. 194 КПК, охоплює по суті дві самостійні слідчі дії: 1) перевірку на місці показань обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка з метою
їх уточнення і доповнення у присутності понятих; 2) експериментальну перевірку правдивості показань цих осіб, інших обставин і припущень щодо можливості чути або бачити за певних умов що-небудь, що стосується цих обставин, проникнути до даного приміщення названим у свідченнях способом або певною особою, подолати названу в показаннях відстань тощо. У діяльності органів розслідування серед інших слідчих дій, спрямованих на розкриття злочинів, широко застосовується слідчий експеримент. І. За характером встановлюваної інформації на: 1. відтворення обстановки і обставин події, якими встановлюються факти, обставини, причиннові зв”язки щодо загальновідомих відомостей; 2. відтворення обстановки і обставин події, якими встановлюється інформація щодо сфер конкретних наукових знань. ІІ. За періодичністю та обумовленістю проведення на: 1. первінні відтворення обстановки
і обставин події; 2. повторні. ІІІ. За структурою та характером дослідних дій, відтворення обстановки і обставин події поділяють на: 1. якісно-явищні, тобто ті, що мають за мету встановити якісну наявність або відсутність теоретично-можливого явища; 2. вимірювальні – є більш складними, ними ще виявляють кількісну визначеність (величину) відповідної властивості об”єкта; 3. мислительні. ІV. За ступенем активності дій людини, які власне спричинили потребу
їх перевірки на: 1. відтворення обстановки і обставин події для перевірки активних (умисних) дій; 2. для перевірки ненавмисних, випадкових діянь; 3. для перевірки явищ, подій тощо. V. За сферою застосовуваних знань та за характером отриманих результатів на: 1. відтворення обстановки і обставин події з використанням для його проведеня загальновідомих знань та відтворення з використанням спеціальних знань; 2. психологічні відтворення обстановки
і обставин події та тактичні відтворення; 3. відтвореня з позитивними результатами та відтворення обстановки і обставин події з негативними результатами. VІ. Найбільш повним і поширеним у криміналістиці є поділ різновидів цієї слідчої дії за характером її завдань на: 1)відтворення обстановки і обставин події для встановлення можливості відповідним способом конкретною особою взагалі спроиймати 2)відтворення з метою перевірки можливості вчинення взагалі чи конкретною особою певних дій, за певних просторово-часових умов,3)відтворення обстановки та обставин події з метою з”ясування можливості існування конкретного явища, процесів, фактів за відповідних умов.4)відтворення для з”ясування механізму розслідуваної чи пов”язаної з нею події,5)відтворення для перевірки і уточнення на місці показань відповідних суб”єктів кримінального процесу. 42. Тактика призначення судової експертизи. Призначенню й проведенню судових експертиз повинна передувати
їх ретельна ПІДГОТОВКА. Етап підготовки включає: 1. Збирання та підготовка необхідних матеріалів для експертного дослідження. 2. Вибір моменту та визначення черговості призначення експертизи коли є потреба у призначенні декількох се. 3. Визначення мети, конкретних завдань експертного дослідження та вибір експертної установи або експерта. 4. Визначення предмета судової експертизи та формулювання
питань суд експерту. Загальні правила: – обов”язковість проведення підготовчих дій для випадків обов”язкового призначення се, – своєчасність призначення се, – проведення попереднього до експертного дослідження і вивчення деяких об”єктів з метою встановлення потреби їх спеціального дослідження, із залученням експерта, – отримання, у разі потреби зразків для порівняльного дослідження, – обов”язковість процесуальної фіксації та упакування об”єктів, що підлягають експертному
дослідженню, – з”ясування конкретних обставин у справі, необхідних для дачі експертом висновку, – правильне складення постанови про призначення се. Завдання – здійснення усіх дій необхідних для належного приготування до проведення експертизи, з метою отримання чіткої відповіді на поставлені запитання. Питання призначення експертизи поділяються на процесуальні та організаційні. Судові експертизи провадяться за призначенням слідчого, судді суду , тобто тих осіб, у провадженні котрих перебуває кримінальна справа. Рішення про призначення се ці особи приймають за своїм розсудом або у зв”язку з прямою вказівкою на це у законі ст 76 КПК: 1)для встановлення причин смерті, для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень, 2)для визначення психічного стану підозрюваного обвинуваченого 3)за наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності, 4)для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені
КК, 5)для встановлення віку підозрюваного обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів та неможливо їх одержати. Не призначення се у випадках, передбачених законом оцінюється як неповнота дізнання або досудового слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування. ПРЕДМЕТ СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ – специфічні факти обставини справи, що досліджуються
і встановлюються на досудовому та судовому слідстві з допомогою відповідних спеціальних знань наприклад, причина смерті загиблого, характер та тяжкість пошкоджень тіла потерпілого тощо. ОБ”ЄКТ се – це наявні у справі носії інформації про факти і події, котрі підлягають дослідженню з використанням спеціальних знань. Такими можуть виступати матеріальні предмети будь-якої природи у тому числі люди, будь-які явища, процеси
тощо. Судова експертиза призначається і проводиться лише щодо порушеної кс. Кримінально-процесуальне законодавство регламентує правовий статус експерта, встановлює вимоги щодо нього. Се можуть бути особи, які мають необхідні знання для того щоб дати висновок з досліджуваних питань. Судовими експертами не можуть бути: – визнані недієздатними і ті що мають судимість ст 11 Закону, – особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами у справі ст 75 КПК Судові експертизи проводяться здебільшого в спеціальних експертних установах або відомчих службах. Окрім цього за наявності до того причин, про які згодом, проведення се може бути доручено фахівцям і за межами цих установ та служб. Відповідно до ст 7 Закону судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, що
є у складі таких відомств: МЮ, МВС, МОЗ, МО, СБУ. Як вже зазначалось судово-експертна діяльність може також здійснюватись поза спеціалізованими експертними установами, а саме на підприємницьких засадах спеціалістами інших відомств (на підставі спеціального дозволу – ліцензії), а також громадянами за разовими договорами. 43. Фіксація ходу й результатів слідчих дій. Фіксація ходу та результатів слідчої дії. Ця стадія покликана забезпечити максимально повне
і правильне відображення його ходу та досягнутих результатів. Тактичні прийоми фіксації спрямовані на вибір або створення умов, що забезпечують оптимальне застосування відповідних техніко-криміналістичних засобів і прийомів фіксації доказової інформації у встановлених законом формах.Ця стадія відіграє істотну роль, тому що без належного процесуального оформлення отримана
інформація не має необхідної доказової сили, а самі дії слідчого не можуть породити потрібних процесуальних наслідків. Результатом цієї стадії стають відповідні процесуальні документи джерела доказів з відповідними додатками, а також включення в систему останніх належно оформлених матеріальних об’єктів (речових доказів) або отримання порівняльних матеріалів (зразків) для цілей судової експертизи.Оцінка отриманих результатів, визначення їх значимості для розслідування заключна стадія слідчої дії. Аналіз роботи, виконаної при виробництві слідчої дії, та отриманих результатів необхідний як для перевірки достовірності добутої інформації, так і для вирішення питання про її значимість для доведення провини підозрюваного і шляхи подальшого використання. На цій стадії виявляються помилки, допущені при проведенні слідчої дії, оцінюються їх можливі результати, вирішується питання про доцільність повторного проведення даної дії.
Оцінкою має бути підданий і той процесуальний документ, в якому відображені хід і результати проведеного слідчої дії, протокол з точки зору його об’єктивності, повноти, логічності та послідовності викладу, чіткості і ясності формулювань, наявності необхідних процесуальних реквізитів, а також додатки до нього: плани , схеми, замальовки, фотографії, аудіо – та відеозаписи (ст. 166 КПК України). На практиці це робиться, на жаль, далеко не завжди, що призводить до наслідків, негативних
для встановлення об’єктивної істини по кримінальній справі розслідується.Викладені положення грунтуються на системно-структурному підході до визначення змісту і тактики окремої слідчої дії, складових його елементів, розумових процесів і вольових рішень. 44.Поняття і завдання методики розслідування окремих видів злочинів як частини криміналістики. Поняття «криміналістична методика» містить у собі родове поняття «методика».
У семантичному розумінні, методика -це сукупність взаємопов’язаних способів і методів доцільного проведення будь-якої роботи. Методика розслідування як розділ науки криміналістики досліджує загальнотеоретичні положення і принципи, що ма¬ють на меті створити власне криміналістичну теорію розсліду¬вання окремих видів (груп) злочинів методами і засобами кри¬міналістики. Завданнями криміналістичної методики виступають: А. Загальні, що полягають у сприянні правоохоронним орга¬нам у боротьбі зі злочинністю, а прокуратурі, крім того, разом із судом і професійним захистом у досягненні ними основної ме¬ти кримінального судочинства, зокрема такого застосування за¬кону, яке забезпечувало б, з одного боку, притягнення до кримі¬нальної відповідальності кожного, хто вчинив злочин, а з іншо¬го – гарантувало би від безпідставного покарання невинних у його вчиненні. Б. Спеціальні – а) вивчення з позицій криміналістики злочи¬нів
і злочинності; б) вивчення та узагальнення передового досвіду відшукання, виявлення, розкриття, розслідування й по-передження злочинів, а також судового розгляду щодо них кри¬мінальних справ; в) установлення закономірностей організації та здійснення розслідування злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ; г) розроблення науково обґрунтова¬них рекомендацій внщо розслідування та судового дослідження злочинів окремих видів і груп. Здебільшого криміналістична характеристика охоплює такий набір узагальнених даних
про: 1) способи вчинення злочинів. Однак доволі часто цей еле¬мент диференціюють відповідно до етапів злочинної діяльності на: а) способи готування до злочину (пошук відповідних зна¬рядь злочину, заходи щодо створення лишку сировини, готової продукції, резерву коштів тощо); б) способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи з заволодіння майном, його вилу¬чення, збуту, реалізації); в) способи приховування злочину (мас¬кування злочинних дій); 2) обстановку вчинення злочину: місце як частина матері¬ального
середовища, що охоплює, крім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До обстановки нале¬жать також чинники регулятивного характеру, що визначають порядок діяльності людей у побуті і трудовій діяльності; 3) предмет злочинного посягання: кошти, цінні папери, матері¬альні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфабри¬катів, готових виробів з урахуванням їхньої споживчої вартості, які можуть бути віднесені до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені під час їх виробництва за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування); 4) наслідки у вигляді будь-яких матеріальних навколишніх змін (слідова картина), обумовлених злочином, виражені у фізичній матеріальній шкоді або ж відображені в матеріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, викликані злочинними діями, їх локалізація
і взаємозв’язок), і моральній шкоді, заподіяній злочином; 5) мотиви і цілі злочинного діяння; 6) властивості особи злочинця, які характеризуються фізич¬ними, соціально-демографічними даними; категорії службових матеріально-відповідальних та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формуван¬ня та здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками;
7) властивості особи потерпілого (демографічні дані, відо¬ мості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв’язки і сто¬ сунки, ознаки віктимпості тощо). 45.Поняття криміналістичної характеристики злочинів, її співвідношення з кримінально-правовою і кримінологічною характеристиками злочинів. Криміналістична характеристика злочинів – це система узагальнених теоретичних даних (науково узагальненої
інфор¬мації) та розроблених на їх основі наукових висновків і реко¬мендацій щодо найважливіших криміналістично значущих ознак розслідуваних суспільно небезпечних діянь. Знання криміналістичних характеристик є необхідним для організації швидкого, всебічного та об’єктивного провадження в кримінальних справах. Основне їх призначення полягає в то¬му, щоб інформувати слідчого відомостями про типові для пев¬ного виду чи групи злочинів ознаками. Розпочавши розслідування пізнанням усіх необхідних обставин злочину, яких може бути доволі багато і які можуть мати иайрізномаиітні ознаки, слідчий поки що не знає, котрі з них відіграватимуть вирішальне значення для встановлення істини. За цієї ситуації знання всієї сукупності типізованих у системі криміналістичної характеристики певного виду злочи¬нів закономірно взаємозв’язаних елементів дозволить слідчому за окремими з них, уже відомими на початок розслідування, зі значною часткою ймовірності робити висновки й про
інші. Зміст (структура) криміналістичних характеристик видів чи груп злочинів залежить від: 1) сутності характеризованого злочинного діяння; 2) виду і рівня напрацювання окремої методики розсліду¬ вання таких злочинів; 3) завдань і способів наукового дослідження питання 46.Організація розслідування злочинів. Розслідуванню злочинів, як і всьому карному процесу, властиво організаційний, плановий початок.
Планування розслідування не зводиться до складання плану, що є лише зовнішнім вираженням цього процесу, завершенням і в більшості випадків письмовим оформленням певної стадії планування. Зміст планування значно ширше і являє собою організаційну й творчу сторону роботи слідчого, що починається з початку розслідування й триває до його закінчення.
Вона припускає: а) побудову версій: б) визначення всіх версій, що випливають із аналізу, обставин і питань, що підлягають з’ясуванню; в) визначення слідчих дій, оперативно-розшукових і інших перевірочних і профілактичних заходів, необхідних для дослідження висунутих версій, з’ясування питань, що випливають із них, установлення предмета доведення в справі й рішення інших завдань розслідування; г) визначення конкретних виконавців намічених заходів, строків і черговості їхнього виконання. Всі елементи планування знаходять своє конкретне вираження в плані розслідування в справі. Організація розслідування – поняття більше широке, чим планування. Організувати розслідування – це значить:- завчасно розробити погоджений план розслідування;- налагодити належна взаємодія в процесі розслідування між слідчим, оперативними працівниками, фахівцями, співробітниками контролюючих органів і представниками громадськості, притягнутими до участі в розслідуванні;- забезпечити
кваліфіковане керівництво слідчо-оперативною групою, у випадку її створення для роботи із кримінальної справи:- чітко розподілити обов’язку між членами групи:- організувати регулярні оперативні наради слідчо-оперативної групи з обговоренням результатів і чергових завдань розслідування: – налагодити систематичний обмін інформацією між учасниками слідчо-оперативної групи;- спланувати роботу слідчого з обліком всіх кримінальних
справ, що одночасно перебувають у нього у виробництві, скласти календарний план його роботи:- забезпечити технічну оснащеність і необхідні умови роботи слідчого;- підібрати й вивчити необхідний нормативний матеріал (відповідні накази, інструкції, устави, правила й т.д. ), що буде потрібно в процесі розслідування в справі; – ужити заходів, що гарантують неприпустимість розголошення даних попереднього наслідку й методів оперативно-розшукової діяльності: – здійснити
інші організаційні заходи, необхідні для успішної роботи зі справи. Комплекс організаційних заходів щодо кримінальної справи повинен бути строго певним, конкретним, розробленим у всіх деталях 47.Криміналістична характеристика вбивств. Криміналістична характеристика вбивств – це система взаємопов”язаних узагальнених даних про найбільш типові ознаки, які проявляються у способі та механізмі вбивства, обстановці його вчинення, особі вбивці й жертви та в інших аспектах цього злочину, відомості про які є важливими для практичного вирішення завдань кримінального судочинства під час провадження у кримінальних справах про вбивства. Структурними елементами криміналістичної характеристики вбивств є: 1. відомості про найбільш типові способи вчинення вбивств; 2. способи приховання злочину; 3. узагальнені відомості про час, місце, обстановку вчинюваних вбивств;
4. сукупність найбільш характерних слідів цього злочину ( слідова картина); 5. відомості про типові особистісні характеристики вбивці; 6. характеристики жертв; 1)Отже, спосіб вбивства – це сукупність методів і прийомів, знарядь і засобів, а також здійснення з їх використанням діянь щодо підготовки і вчинення вбивства.
Знання способів вчинення вбивства допомагає слідчому або працівнику органу дізнання: А. Встановити вид зброї або знаряддя, що використовувались для злочину; Б. Намітити коло осіб, серед яких потрібно шукати підозрюваного. Адже спосіб вбивства може вказувати на стать злочинця, його фізичну силу, інші фізичні дані; спеціальні навички; рід занять; військовий чи
інший досвід; вміння володіти певними знаряддями тощо; В. Сприяє відшуканню і виявленню слідів та інших доказів на місці події; Г. Викрити інсценування самогубства, нещасного випадку, завчасної (скоронастиглої) смерті або окремих обставин злочину ( місце, час, мотив тощо). 2)Приховання злочину – діяльність (елемент злочинної діяльності), що має за мету перешкодити розслідуванню шляхом заховування, знищення, маскування або фальсифікації
слідів злочину і злочинця та їх носіїв . Якщо говорити про конкретні способи приховання вбивств, то варто назвати наступні: дії, щодо знищення чи приховання трупа або його частин; переміщення трупа з місця вбивства на інше місце; розчленування або спотворення трупа; заховання знарядь вбивства, одягу і взуття вбивці, речей жертви; знищення слідів на місці вбивства; інсценування події під самогубство, нещасний випадок, природню смерть тощо. ►Наступним елементом криміналістичної характеристики вбивств є слідова картина, тобто узагальнені дані про комплекс слідів, що відображають картину події злочину ( труп, сліди його розчленування або знищення, знаряддя вбивства, зброя і таке інше ). ►Наступним елементом криміналістичної характеристики вбивств є слідова картина, тобто узагальнені дані про комплекс слідів, що відображають картину події злочину ( труп, сліди його розчленування або знищення, знаряддя вбивства, зброя
і таке інше ). Слідова картина дозволяє: побудувати модель механізму минулої події; перевірити показання обвинуваченого і свідків щодо події вбивства шляхом співставлення слідів, виявлених на місці його вчинення; відшуковувати додаткові сліди злочину,знаючи якою закономірно повинна б бути слідова картина за тих чи інших ситуацій та діянь тощо. ►Щодо відомостей про типові особистісні характеристики вбивці , варто зазначити, що побутові вбивства частіш за все вчиняються емоційно – нестійкими, зухвалими, цинічними,
жорстокими особами, які зловживають алкоголем, наркотиками тощо. Особливу групу обвинувачених у вбивствах утворюють наймані вбивці.(кілери) Характеристика особи жертви. Потерпілими від вбивств часто стають особи, які: – залюбки розпивають спиртні напої із випадковими знайомими; – демонструють свою перевагу над іншими; – вступають у сварки і бійки із оточуючими; – так чи
інакше зв”язані із злочинним світом та ін. Місце вбивства, зазвичай, зв”язане з житлом злочинця або його жертви; з місцем, на якому переважно перебуває у вільний час потерпілий; шлях руху жертви на роботу, до місця відпочинку, до рідних, знайомих тощо. Час вбивства щодо наперед підготовлених злочинів обирається так, щоб зникнення жертви було виявлено якомога пізніше і заява про факт зникнення особи чи виявлення її трупа потрапила в правоохоронні органи через більш менш тривалий проміжок часу. Останнім в аналізованій системі елементів криміналістичної характеристики виступає обстановка вчинення вбивств. Це своєрідне поле діяльності ( дій ) злочинця, котре той обирає або завчасно, або опиняється в ньому випадково. 48.Розслідування вбивств. Початковий етап розслідування вбивств. Основне завдання початкового етапу розслідування вбивства полягає в збиранні якомога об”ємної інформації щодо всіх елементів складу цього злочину: про особу вбивці, співучасників,
жертву, очевидців; мету , мотиви злочину; механізм злочину та його наслідки тощо .На початковому етапі розслідування будь якого різновиду вбивства обов”язково складається загальний розгорнутий план розслідування, котрий будується з урахуванням загальних версій та початково одержаної інформації. Комплекс слідчих і розшукових дій у ході розслідування вбивств визначається, як вже зазначалось, наявною криміналістичною ( слідчою ) ситуацією, що склалась на конкретному етапі провадження.
Враховують особливості злочину, рід і вид смерті, спосіб її спричинення, застосовані знаряддя вбивства, способи маскування, дані про особу загиблого та осіб, імовірно причетних до вчинення злочину, мотиви вбивства. У плані важливо також реально визначити строки, най оптимальну послідовність виконання слідчих та оперативно – розшукових дій. Так чи інакше, як вже зазначалось, у типовий слідчих дій на початковому етапі розслідування
входять: – огляд місця події і трупа; допити очевидців, інших свідків ( із числа родичів, знайомих, сусідів, співробітників тощо );призначення й проведення судово – медичної експертизи трупа; різновидів криміналістичних експертиз речових доказів тощо;підготовка до пред”явлення трупа для впізнання і його пред”явлення;переслідування і розшук вбивці; затримання, особистий обшук, освідування й допит підозрюваного;підготовка і пред”явлення підозрюваного для впізнання;обшук за місцем проживання й праці підозрюваного та ін. 49. Особливості розслідування вбивств при відсутності трупа. Якщо даних, що дозволяють припустити вбивство людини, який зник безвісти, недостатньо, то слідчий за допомогою працівників міліції перевіряє повідомлення про безвісно відсутності громадянина.Його місцезнаходження з’ясовується:а) за місцем роботи не чи став він жертвою виробничого травматизму,
не спрямований чи у термінове відрядження;б) у відділеннях міліції чи не був він затриманий, заарештований за скоєне правопорушення;в) в ізоляторах тимчасового тримання затриманих і заарештованих;р) в медичних витверезниках;д) в лікарнях чи не поміщений на стаціонарне лікування;е) в установах щодо організованого набору робочої сили не отримував він направлення на роботу в іншу місцевість;ж) в військовому комісаріаті не покликаний чи зниклий до лав збройних сил, не повідомивши
про це близьких родичів;з) у родичів і друзів не проживає він тимчасово у них, не сповістивши про це заявників;и) в морзі чи немає там непізнаного трупа. При зникненні дитину перевірки проводяться в дитячих будинках, приймальниках-розподільниках, а щодо фізично неповноцінних і старих людей відповідно в будинках для інвалідів та людей похилого віку.Перевірка має бути досить ретельною, щоб дати достовірні факти про
наявність або відсутність підстав для порушення кримінальної справи. Так, факт смерті внаслідок хвороби необхідно однозначно встановити опитуваннями близьких покійного, довідкою лікаря та іншими документами лікувального закладу. З одержанням повідомлення, що виявлено людину, значився зниклим без вісті, в цьому найкраще переконатися на власні очі. На початковому етапі розслідування виключно важливі допити свідків перш за все для з’ясування, кому була вигідна смерть потерпілого. Почати треба з громадянина, який заявив про безвісно відсутність людини, його родичів, друзів, приятелів, з якими той найбільш часто спілкувався. На допитах всіх цих людей головне виявити осіб, з якими потерпілий перебував у неприязних або ворожих відносинах. Потім повинні слідувати питання про характер конфлікту, що коли і в зв’язку з чим він виник, як розвивався, що про нього говорив потерпілий, не погрожував йому недруг,
коли вони останній раз зустрічалися, де, за яких обставин, у чиїй присутності, як себе тоді вели, якими загрозами обмінювалися. 50.Типові версії розслідування вбивств за ситуації, коли виявлено труп із ознаками насильницької смерті. Завдання цієї ситуації та шляхи їх вирішення. ВЕРСІЇ – версій про те, що вбивство вчинено іншим або за умов необхідної оборони. Перевіряються версії про самообмову. це версії про особу вбивці,
версії, як вже було сказано, про мотиви вбивства; розшукові версії щодо місцезнаходження злочинця, який переховується.версії про механізм вбивства і особу жертви. Коли встановлюють особу жертви, вивчаються версії щодо осіб, у кого була потреба не тільки вчинити вбивство, але і приховати його, передбачаючи своє не уникне викриття. двох протилежних версій : а) вбивство – самогубство; б) вбивство – нещасний випадок; в) вбивство – природна смерть.
ЗАВДАННЯ Встановити місце вчинення вбивства;Встановити, які зміни відбулися на місці події; Встановити причину смерті; Встановити час настання смерті; З”ясувати механізм злочину, тобто встановити як і чим було спричинено смерть, а також спосіб підготовки вбивства і спосіб приховання його Встановити особу жертви;Встановити, хо знаходився ( міг знаходитись ) на місці вбивства або поблизу нього; З”ясувати суб”єктивний бік злочину; Встановити, хто вбивця. Потрібно виконати цілеспрямований пошук інших частин трупа; Виявити осіб, які зникли без вісти, але ще не взятих на відповідний облік; Встановити спосіб вбивства і побудувати версії щодо часу та можливих місць розчленування; Сконструювати та перевірити версії про особу вбивці.
ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ – затримання, допит і особистий обшук підозрюваного;освідування підозрюваного чи призначення щодо нього судово – медичної експертизи;огляд місця події, обшук помешкання чи за місцем роботи підозрюваного з вилученням чи окремою виїмкою його одягу, взуття, окремих предметів тощо;допити свідків – очевидців, інших свідків;призначення судових експертиз.допити заявників про злочини;виконуються оперативно – розшукові міроприємства для встановлення особи загиблого;проводять перевірку за обліком безвісно відсутніх
і облік засуджених;органам дізнання доручається проведення оперативних розшукових міроприємств з метою встановлення особи загиблого, мотиву вбивства і особи, яка вчинила злочин 51-61. Криміналістична характеристика заподіяння тілесних ушкоджень Ознаки способу вчинення злочину, відображення їх в матеріальній обстановці місця скоєння та інших джерелах використовуються для визначення шляхів встановлення злочинця, його співучасників, з’ясування
обставин злочину та ін Одним з основних елементів криміналістичної характеристики заподіяння тілесних ушкоджень є дані про спосіб їх вчинення. Це цілий комплекс дій злочинця, спрямований на підготовку,здійснення злочинного задуму і приховування слідів. Однак часто заподіяння тілесних ушкоджень відбувається способом, що включає не всі перераховані види навмисних дій. Взаємозв’язок дій, що утворюють спосіб вчинення заподіяння тілесних ушкоджень, обумовлюється об’єктивними і суб’єктивними чинниками. На спосіб вчинення можуть вказувати кількість учасників, фізична сила злочинця і потерпілого, використання знаряддя, тривалість злочину, кошти заподіяння тілесних ушкоджень. З метою приховування заподіяння тілесних ушкоджень та їх слідів злочинці вдаються до різних дій в залежності від умов місця вчинення злочинів (наприклад, позбавляються від знарядь вчинення злочину, слідів – перуть або спалюють, викидають одяг, знищують сліди
боротьби, придумують алібі). Вчиняючи дії з приховування злочину, винний переслідує, головним чином, такі цілі: а) знищити сліди своєї причетності до злочину; б) створити помилкову обстановку (нібито злочин скоєно іншою особою); в) приховати або знищити знаряддя, якими були заподіяні тілесні ушкодження, або сховатися самому до тих пір, поки на його тілі не зникнуть сліди опору (синці, синці, садна, подряпини і г) інсценувати винна поведінка потерпілого. [11]
Обстановку вчинення злочину можна визначити як систему різного роду взаємодіючих між собою об’єктів, явищ і процесів, що характеризують умови місця і часу, речові, природно-кліматичні, виробничо-побутові та інші умови навколишнього середовища, особливості поведінки непрямих учасників протиправного події, психологічні зв’язки між ними та інші обставини об’єктивної реальності, що склалися (незалежно чи з волі учасників) у момент злочину, що впливають на спосіб його вчинення та механізм, які проявляються
в різного роду слідах, що дозволяють судити про особливості цієї системи та зміст злочину. Виявлення та аналіз елементів зазначеної обстановки дають дуже цінну криміналістичну інформацію для вибору найбільш правильних шляхів і методів розслідування. [13] Узагальнення слідчої практики показує наявність зв’язків ознак місця злочину зі способом скоєння, даними, які належать до особистості злочинця, до місця його перебування і ін Час скоєння злочину має кримінально-правове, процесуальне і криміналістичне значення. Остання визначається тим, що в скоєнні багатьох злочинів спостерігається певна вибірковість в часі дії злочинця (регулярність перебування потерпілого в обраному злочинцем місці, малоймовірність бути поміченим та ін.) Місце вчинення злочину дозволяє дослідити обстановку, виявити і зафіксувати сліди, що вказують на механізм його здійснення, що застосовувалися знаряддя
іособистість злочинця, або негативні обставини, що відображають побічні процеси взаємодії його учасників, предметів або явищ (наприклад, відсутність крові на місці злочину при тому, що у потерпілого є проникаюче ножове поранення). 52. Розслідування заподіяння тілесних ушкоджень. На початку розслідування справ цієї категорії проводяться такі слідчі дії, спрямовані на встановлення події злочину і виявлення винного: а) допит потерпілого; б) огляд місця події; в) допит очевидців події
та інших свідків; г) огляд одягу потерпілого; ґ) призначення судово-медичної експертизи потерпілого. Під час допиту потерпілого слід спробувати одержати відповіді на зазначені нижче основні питання. А. Де і коли було заподіяно тілесне ушкодження. Б. Хто заподіяв потерпіломутілесне ушкодження. В. Про можливі мотиви і цілі злочину, а якщо злочинець відомий, то які взаємовідносини з ним.
Г. За яких обставин заподіяно тілесне ушкодження. Допитуючи потерпілого про обставини заподіяння тілесного ушкодження, необхідно з’ясувати: 1. Звідки прийшов і куди пішов злочинець, які були умови освітленості, стан погоди (якщо подія відбувалася поза помешканням). . Яка послідовність дій винного, хто був присутній при заподіянні тілесного ушкодження. 3. Яким знаряддямзаподіяне тілесне ушкодження. Огляд місця події. Під час огляду місця події у справах про навмисні тілесні ушкодження слідчий може виявити сліди і предмети, що мають значення речових доказів. Допит очевидців злочину та інших свідків. Встановлення очевидців злочину може бути зроблено як безпосередньо слідчим, так і за допомогою оперативних працівників міліції, належний контакт із якими є однією з умов успішного розслідування справ прозаподіяння тілесних ушкоджень.
Розслідування навмисного заподіяння тілесних ушкоджень необхідно здійснювати в тісній взаємодії з органом дізнання, працівникам якого можуть бути дані такі завдання: а) встановити на підставі наявних даних особу злочинця; б) встановити можливих очевидців злочину; в) виявити свідків, які можуть дати свідчення, що характеризують особу підозрюваного або потерпілого; г) встановити місцезнаходження особи в певний час; ґ) ужити заходів до розшуку знаряддя злочину та
ін. Огляд одягу потерпілого. Оглядаючи ушкодження на одязі потерпілого, можна дійти висновку про те, в якому положенні знаходився потерпілий у момент удару або пострілу, яким знаряддям заподіяні ушкодження тощо. Огляд одягу потерпілого іноді дає підстави для висування версії про обставини вчинення злочину і його винуватця. Судово-медична експертиза потерпілого повинна призначатися без зволікання. Мета цієї експертизи — не тільки визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, а й встановлення часу
і механізму їх заподіяння,виявлення даних про можливу родову належність використаної зброї або знаряддя (вогнепального, тупого, гострого, колючо-ріжучого тощо). 53. Криміналістична характеристика зґвалтування. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 152 КК, є найбільш тяжким злочином проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Під терміном «потерпіла особа» у чинному законодавстві є жінка, чоловік, неповнолітня або неповнолітній, малолітня або малолітній.Специфіка розслідування цих злочинів обумовлюється їх характером, необхідністю детального вивчення не тільки обставин самої події та потерпілої особи,
підозрюваних (обвинувачених), а й різноманітних сторін їх особистого життя, у тому числі інтимного. Складність розслідування злочинів, передбачених ст. 152 КК, полягає передусім у тому, що потерпіла особа, як правило, заперечує проти розголошення факту зґвалтування, і в зв’язку з цим нерідко висуває клопотання про зберігання таємниці самої події від близьких та інших осіб (подруг, товаришів по роботі, членів родини).
Таке клопотання, іноді досить обґрунтоване, в цілому ускладнює процес розслідування. Складність розслідування цих злочинів зумовлена також тим, що потерпіла особа, як правило, психологічно не підготовлена до викладення подробиць зґвалтування, на її поведінку часто впливають такі чинники, як сором, страх, матеріальна або службова залежність, що, у свою чергу, потребує особливого підходу до встановлення психологічного контакту між нею та слідчим.
Розслідування ускладнюється також тим, що потерпіла особа іноді тривалий час після зґвалтування не звертається із заявою до слідчих органів. Несвоєчасність подання заяви утруднює розшук злочинця і встановлення самого факту злочину. Однак і відразу після зґвалтування (внаслідок психічного чи фізичного стану) потерпіла особа, як правило, не може брати участь у деяких слідчих діях (пред’явленні для впізнання,
очній ставці та ін.), що дуже важливі для з’ясування обставин вчиненого злочину і провини злочинця.Нерідко потерпілими від зґвалтування є неповнолітні, а насильниками — особи, які проживають з ними в одній родині, де стосунки між дорослими бувають надзвичайно складними.Особливо важко з’ясувати поведінку потерпілої особи, яка передувала зґвалтуванню. Іноді вона у випадках, коли існує реальна загроза сексуального нападу, поводиться необережно, розв’язно. Така поведінка потерпілої може бути активною (вживання спиртного, відокремлення з насильником, прояви ласки) або пасивною (недостатньо активна протидія), що вводить насильника в оману.Необхідно також враховувати, що після порушення кримінальної справи на потерпілу особу, як правило, здійснює вплив винний або його родичі (умовляння, обіцянка одружитися, пропонування грошей, подарунків тощо).На практиці трапляються випадки, коли потерпілі на стадії розслідування викривають винуватця,
дають свідчення про факт зґвалтування, але в судовому засіданні, під впливом родичів чи інших заінтересованих осіб, відмовляються від даних раніше показань.Криміналістична характеристика складається з таких елементів:а) спосіб вчинення та приховання злочину;б) найбільш характерні сліди, пов’язані з насильством;в) особа злочинця;г) особа потерпілої (чи потерпілого);ґ) місце і час вчинення злочину;д) обстановка злочину.
Спосіб вчинення зґвалтування визначений у диспозиції ст. 152 КК (із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи), а найбільш поширеним способом приховування цього злочину є маскування насильника, замовчування про себе чи повідомлення неправдивих відомостей, вбивство потерпілої особи, а іноді навпаки, прагнення надати потерпілій особі першу допомогу.
Найбільш характерними слідами зґвалтування є розірваний одяг потерпілої, сліди боротьби на тілі як потерпілої, так і підозрюваного (подряпини, укуси, гематоми на шиї, обличчі, стегнах). Як правило, на одязі потерпілої особи та підозрюваного залишаються сліди виділень людського організму, а на місці вчинення злочину — окремі елементи одягу (ґудзики, банти, нижня білизна, а інколи — документи (перепустки, залізничні квитки).Особа злочинця у цих справах різниться за віком, освітою, соціальним станом. Серед злочинців значна кількість неповнолітніх. Поведінка ґвалтівника є неоднозначною: іноді він агресивний, спричиняє тілесні ушкодження, цинічні образи, знущається, принижує честь і гідність особи тощо. Зустрічаються також випадки, коли злочинець після вчинення зґвалтування допомагає привести в порядок одяг потерпілої, зовнішній вигляд, проводжає
її, вживає заходів щодо встановлення місця проживання, навчання або роботи, складу родини, намагається призначити зустріч тощо.Місцем вчинення зґвалтувань найчастіше бувають підсобні приміщення, покинуті будинки, підвали багатоповерхових будинків, а іноді й квартири, куди потерпіла потрапила внаслідок обману з боку насильника, готелі, пустирі та інші місця, де немає сторонніх.Щодо джерел відомостей про обстановку злочину та особу злочинця, то заяви можуть надходити не тільки
від потерпілої, а й від батьків, друзів, людей, які надали потерпілій особі першу допомогу, медичних працівників тощо. Однак відомості з цих джерел часто бувають неповними, містять суб’єктивні оцінки події, їх завжди необхідно перевіряти і критично оцінювати. Рідше джерелом відомостей вчинення зґвалтування бувають факти, встановлені оперативно-розшуковими органами або безпосередньо під час допиту осіб, затриманих чи вже притягнутих до кримінальної відповідальності.
Це трапляється, коли злочинна група вчиняла злочини протягом деякого часу, а потерпілі з тих чи інших причин не заявили або заявили, але заява перебувала без розгляду чи справа була припинена у зв’язку з тим, що злочинці не були встановлені.Велике значення для розслідування має своєчасність одержання свідчень про вчинений злочин. Чим раніше вони надійдуть, тим більше можливостей виявити сліди злочину і злочинця.Усі елементи криміналістичної характеристики зґвалтувань взаємопов’язані. Поєднання цих елементів у конкретних ситуаціях неоднакове, а тому і значення їх для розслідування є неоднозначним у кожному окремому випадку. 54. Розслідування зґвалтувань Порушення кримінальних справ про зґвалтування мають свої особливості. Справи про зґвалтування без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 152 КК України) порушуються тільки за скаргою потерплої особи (ч.
2 ст. 27 КПК України). У виняткових випадках, якщо потерпіла особа в силу безпорадного стану, залежності від підозрюваного або інших причин не може самостійно захистити свої права й законні інтереси, кримінальна справа може бути порушена прокурором і за відсутності скарги потерпілої особи. Така справа у разі примирення потерпілої особи з обвинуваченим відповідно до ч. З ст. 27 КПК України закриттю не підлягає.
Перед порушенням кримінальної справи необхідно ретельно вивчити заяву потерпілої особи. За наявності у слідчого сумнівів необхідно провести дослідну перевірку відповідно до ст. 97 КПК України. Під час розслідування зґвалтувань підлягають встановленню такі обставини: 1) чи мав місце факт зґвалтування або в наявності інсценування злочину чи обмова; 2) де, коли (місце
і час вчинення злочину), яким способом і за яких обставин вчинено зґвалтування, у яких конкретно злочинних діях спосіб виражається, чи мало місце психічне, фізичне насильство або застосовувався безпорадний стан потерпілої особи; що робив злочинець для приведення жертви в безпорадний стан — поїв спиртним, застосовував наркотики тощо, чи мали місце погрози й наскільки вони були реальними; чи був ґвалтівник озброєним (холодна зброя, вогнепальна зброя) або мав при собі
інші предмети (залізний прут, ціпок, камінь) та ін. чи мав місце опір ґвалтівникові, якщо так, то в чому він виражався; якщо опір не чинився, то чому; 3)хто потерпілий (потерпіла), її вік (чи повнолітня вона), стан здоров’я (чи не страждає психічним або соматичним захворюванням), розумовий розвиток, досягнення статевої зрілості; спосіб життя й поведінки; як опинилася потерпіла особа на місці події й чи відомий їй ґвалтівник, якщо відомий, то в яких стосунках вони перебували до злочину; які сліди могли залишитися на тілі й одязі ґвалтівника; кому відомо про те, що трапилося; поведінка до, під час і після зґвалтування; 4) хто конкретно вчинив цей злочин (особа злочинця), вік, ставлення до жертви, стан здоров’я, психіки, спосіб життя, наявність судимостей; якими особливостями поведінки злочинця й жертви супроводжувався акт насильства; яким чином
ґвалтівник реагував на опір потерпілої особи; неповнолітній, група неповнолітніх, група ґвалтівників; чи притягувалася раніше ця особа до кримінальної (адміністративної) відповідальності за аналогічні діяння, коли; наявність обставин, що обтяжують провину; 5) за яких обставин і коли виник намір винного на статеві зносини або дію сексуального характеру проти волі потерпілої (потерпілого); чи усвідомлював він, що вчинив протиправне діяння, застосував насильство
або погрози (слова, дія), які зломили опір жінки (потерпілого) та ін. ) злочин вчинений однією особою чи групою осіб, який склад групи, які дії вчинив кожний із співучасників і яка роль кожного, обставина виникнення наміру, підготовки й приховання слідів злочину, мети й мотиви зґвалтування (задоволення сексуальних потреб, хуліганство, помста та ін.); хто організатор злочину; як поводилася потерпіла до злочину, що пропонували
їй ґвалтівники; чи зробили вони раніше аналогічні або інші злочини; 7) хто є свідком або пособником зґвалтування, їх характеристики; 8) наслідкизґвалтування: заподіяння тілесних ушкоджень, вагітність, зараження венеричною хворобою, розлад психіки, самогубство потерпілої особи; 9) який матеріальний (моральний збиток заподіяно потерпілій особі; якими цінностями заволодів злочинець, які відмітні ознаки вони мають; 10) чи не супроводжувалися зґвалтування вчиненням інших злочинів, якщо так, то якими саме; 11) причини та умови, що сприяли зґвалтуванню. Наведений перелік має орієнтовний, приблизний характер і конкретизується залежно від типових слідчих ситуацій, обставин злочину і його учасників. 55. Криміналістична характеристика шахрайства.
Криміналістична характеристика шахрайства містить відомості про своєрідні ознаки (елементи), такі як: 1. Спосіб шахрайства. 2. Місце і обстановка. 3. Час вчинення злочину. 4. Предмет злочинного посягання. 5. Слідові картина. 6. Особа злочинця. 7. Особа потерпілого. 1. Способи вчинення шахрайства. Існують різноманітні способи шахрайства, які можуть бути класифіковані за різними критеріями.
Так, залежно від спрямованості шахрайського посягання розрізняють такі основні способи шахрайства: А. Способи шахрайства з метою заволодіння державним або колективним майном. Б. Способи заволодіння індивідуальним майном громадян. 2. Місце і обстановка. Місце вчинення шахрайства обирається з урахуванням можливості реалізації обраного способу злочину, предмета посягання й особи жертви.
Деякі спроби шахрайства можуть реалізуватися у кількох місцях, не пов”язаних між собою. Мова може йти про територіальне поширення будь-якого виду шахрайства. Шахраї можуть створювати “спеціальні фірми”, в яких здійснюється збирання грошей від громадян (оформлення віз чи паспортів для виїзду за кордон, різні туристичні афери, довічне страхування, підтримка клубів, побудова класичних фінансових пірамід, благодійні заходи та
ін.). 3. Час вчинення злочину. Час є не тільки елементом криміналістичної характеристики злочину, а й дозволяє встановлювати черговість, розвиток різних явищ і процесів у часі. Важливо з”ясувати початок і закінчення шахрайського діяння, його протяжність у часі. Шахрайство може мати тривалий часовий період, складатися з кількох часових відрізків.У більшості випадків шахрайство вчиняється у денний час. 4. Предмет злочинного посягання. Предметом посягання шахрайства можуть бути матеріальні цінності у всій їх різноманітності:гроші;промислові товари, сировина;продукти харчування, спиртні напої, напівфабрикати; 1. 5. Особа злочинця. Суб”єктом шахрайства може бути відповідно до чинного законодавства України тільки приватна особа, яка досягла на момент вчинення злочину 16 років. Шахраї можуть бути поділені на певні групи: 1. “нові” шахраї, що використовують механізми ринкових
відносин,;2)шахраї-гастролери, які постійно роз”їжджають і негайно зникають з місць вчинення злочинних діянь;3)шахраї-гравці, які використовують азартні ігри; і т.д. • 6. Особа потерпілого. Дані про жертву злочину мають важливе значення в системі криміналістичної характеристики шахрайства. Спостерігається певний зв”язок між особливостями особи потерпілого і особи злочинця, простежується відома вибірковість з боку шахрая.
Система ознак, що належить до особи потерпілого містить:демографічні відомості (стать, вік, місце проживання, роботи та ін.);дані про спосіб життя, риси характеру. 7. Слідова картина (сліди шахрайства). Для злочинної діяльності у формі шахрайства взагалі не характерні сліди, залишені на місці події У більшості випадків сліди злочинної діяльності зберігаються в документах та їх реквізитах, вони часто містять відомості, важливі для розслідування.
Сліди можуть бути виявлені на предметах, залишених шахраєм. Характерними слідами для шахрайства є ідеальні сліди . 56-61-62.Розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами. На думку дисертанта, усі слідчі ситуації у справах про шахрайство з фінансовими ресурсами доцільно розділити на дві основні групи від обсягу та змісту даних, що слугують основою для порушення кримінальної справи та інформації про злочинця: 1) слідча ситуація, що характеризується наявністю даних про вчинення шахрайство з фінансовими ресурсами та особу, що вчинила злочин; 2) слідча ситуація, що характеризується наявністю даних про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами та недостатньою кількістю інформації про можливого злочинця. У свою чергу перша слідча ситуація залежно від обсягу
і змісту даних, що вказують на чисельність злочинців, може бути розподілена на декілька інших: 1) у вчиненні злочину брало участь декілька осіб з боку позичальника; 2) у вчиненні злочину брали участь позичальник та представник кредитора; 3) злочин вчинено організованою злочинною групою. Дисертантом на основі узагальнення кримінальних справ та анкетування слідчих працівників
МВС України виділені слідчі дії, які необхідно проводити на початковому етапі розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами та визначена їх ефективність. Це такі дії як: виїмка, обшук, допит, слідчий огляд документів, очна ставка. Важливим засобом одержання фактичних даних для успішного розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами є виїмка. Виїмка документів є важливою невідкладною слідчою дією, яка дозволяє запобігти знищенню джерел
доказової інформації. В дослідженні наведено перелік документів, які повинні вилучатися в першу чергу. Значна увага приділяється висвітленню тактичних особливостей проведення обшуку в житлових та службових приміщень, обшуку в кредитно-фінансовій установі, та як складової частини цього обшуку – обстеженню комп’ютерної техніки, визначаються найбільш типові місця приховування предметів пошуку з урахуванням специфіки даного злочину. У роботі розглядається тактика допиту певних осіб: директора і бухгалтера підприємства-позичальника, представників кредитно-фінансової установи, інших осіб (колег по роботі, секретарів, родичів, друзів). Особливості має також допит членів організованого злочинного угруповання, які вчинили шахрайство з фінансовими ресурсами. Наводяться деякі тактичні рекомендації стосовно їх допиту. У дисертації запропоновано типовий перелік питань, що підлягають з’ясуванню під часу допиту.
При розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами може мати місце ситуація, коли допитувані дають неправдиві показання. У деяких випадках доцільно проводити очну ставку. Тактично виправдано проводити очну ставку між особами, котрі знаходились при вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами в злочинній змові і тому володіють інформацією про злочинні дії один одного, а також особами, котрі добре поінформовані про дії злочинців
в силу виконання службових обов’язків. Важливу роль в розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами відіграє слідчий огляд документів. З урахуванням цього виділені певні труднощі, які виникають у слідчих при роботі з документами та наведені деякі рекомендації для їх подолання. 57. Криміналістична характеристика розкрадань, вчинюваних привласненням, розтратою майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
Розкрадання, що вчиняються привласненням, розтратою майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст 191 КК України) – це активні дії особи, якій чуже майно, гроші, цінні папери тощо ввірені на зберігання для визначеного законом чи угодою розпорядження, управління, експлуатації, яка однак відособлює і викрадає їх з метою розпорядитись як своїм власним (привласнення) або, не відособлюючи, розходує, продає, споживає (розтрата). Криміналістична характеристика привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем охоплює наступні елементи: 1. Обстановка розкрадання. 2. Способи вчинення розкрадань 3. Узагальнені дані про предмет посягання 4. Слідові картина 5. Дані про особливості особи злочинця (злочинців) 6. Дані про особистість потерпілих Обстановка розкрадання : а) місце (галузь виробництва, сфера обслуговування,
виробнича дільниця, структурний підрозділ організації, підприємства та ін.); б) умови, що визначаються : – технологічним процесом або операцією, – системою обліку та звітності, – зберіганням та рухом коштів, матеріальних цінностей, – документообігом ( оформлення та рух управлінських, проектних, облікових, бухгалтерських, лабораторних, технічних, технологічних та інших документів); – видом продукції, що використовується; в) час (астрономічний)
і сезонність робіт; г) канали збуту та реалізації здобутого злочинним шляхом. Узагальнені дані про предмет посягання. Це – грошові кошти, у тому числі валюта; матеріальні цінності у вигляді сировини, матеріалів, пального, продукції, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої вартості, котрі можуть бути віднесені до різних джерел розкрадання (підзвітні цінності; невраховані цінності; такі, що створені на підприємстві в організації, установі за рахунок лишків,
які надійшли зі сторони, від співвласників та ін.). Дані про особливості суб”єктів розкрадання ( тобто категорії службових, матеріально-відповідальних осіб, технічний персонал та інші особи, які можуть бути причетними до злочину; чинники що вплинули на формування та здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками та ін.). Узагальнені типовім дані про потерпілих від розкрадань. Потерпілими у справах про розкрадання, зазвичай, виступають фізичні особи – громадяни (а юридичні особи – цивільними позивачами), які ввірили своє майно, гроші, цінні папери іншій особі або організації. Слідова картина – наслідки розкрадання, відображені у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди, їх локалізація та взаємозв’язок), викликані службовими та позаслужбовими діями та зв’язками розкрадачів, способом життя, поведінкою у побуті, особистими зв’язками; спосіб вчинення
розкрадання – це комплекс умисних дій щодо підготовки, вчинення та приховування (латентування) злочину, котрі вчиняються розкрадачами залежно від ряду об”єктивних і суб”єктивних факторів специфічними прийомами у певній послідовності та для досягення злочинної мети. 58. Розслідування розкрадань, вчинюваних привласненням, розтратою майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. При розслідуванні цих злочинів насамперед з’ясовуються:
1) мета і форма зловживання владою або службовим становищем; 2) у чиїх інтересах здійснено це зловживання; 3) чи усвідомлювала службова особа, що перевищує межі своїх повноважень; 4) чи не пов’язане зловживання з порушенням службової, фінансової, технологічної дисципліни; 5) як реагували вищестоящі структури на факти зловживань, чи були сигнали про ці факти. Найбільш типовими першочерговими слідчими діями є виїмка й огляд документів, зразків продукції, допит
свідків, обшук і допит підозрюваних. Огляд документів і допит свідків розраховані на одержання первинних даних про зловживання службовим становищем. Первинні документи співставляються з даними статистичної звітності, наказами про штатні перестановки, заохочення, офіційні обов’язки посадових осіб і фактично виконувану ними роботу, використання майна, транспортних засобів. При розслідуванні зловживань, пов’язаних із порушенням технологічного процесу, випуском на товарний ринок або реалізацією недоброякісної продукції, необхідно провести огляд виробничого обороту, вилучити проби і зразки. Розслідування злочинів про перевищення влади або службових повноважень, передбачених ч. 1 ст. 365 КК, необхідно починати з виїмки та огляду документів, допиту свідків, а злочинів, передбачених ч. 2 ст. 365 КК, — з допиту, судово-медичної експертизи потерпілого, у разі застосування зброї — судово-
балістичної експертизи, допиту підозрюваного та ін. Подальше розслідування зловживань владою або службовим становищем (ст. 364 КК) полягає в уточненні мотивів зловживання, фіксації його обставин, визначенні розміру заподіяної шкоди. Найчастіше мотивами зловживання владою або службовим становищем бувають корислива або інша особиста заінтересованість, кар’єризм, помилково витлумачені професійні або службові
інтереси тощо. У зв’язку з цим допит свідків може бути спрямований на встановлення та уточнення мотивів зловживань. З цією метою допитуються колеги по службі, працівники бухгалтерії, виробничих підрозділів, ревізори та інші працівники, у тому числі суміжних організацій, особи, які звернулися зі скаргою, відвідувачі установи та ін. При допиті обвинуваченого необхідно одержати відомості про умови його роботи; мотиви, якими він керувався, здійснюючи певні дії; обставини, що викликали шкідливі наслідки; хто, на думку
обвинуваченого, винний у настанні цих наслідків; службову кваліфікацію обвинуваченого і досвід роботи у даній галузі і на цій посаді; характер його стосунків із керівними особами, обґрунтованість і законність їх розпоряджень. При розслідуванні службових зловживань можуть призначатися судові експертизи: судово-економічна — для перевірки фінансових і господарських операцій підприємства, організації або окремих посадових осіб; для перевірки промислового, товарного, фінансового планування, відповідності звіту установи дійсності; судово-товарознавча — встановлення якості готових промислових і продовольчих товарів, їхня сортність, вартість; судово-технічна — для з’ясування причин аварій, порушень технологічних процесів, термінів будівництва тощо; криміналістична — щодо дослідження документів (почеркознавчі, авторознавчі, технічні експертизи документів). 59.
Криміналістична характеристика крадіжок. Криміналістична характе¬ристика крадіжок містить узагальнюючі відомості про своєрід¬ні ознаки (елементи), такі, як: – обстановку, в якій готуються і вчиняються крадіжки; – предмет злочинного посягання; – способи вчинення крадіжок; – типові сліди (слідова картина); – особу злочинця (типи і характер злодійських груп, мотиви поведінки тощо); – особу потерпілого від злочину. > Обстановка, в якій готуються і вчиняються крадіжки.
Обстановка крадіжки – це, переважно, просторово-часові обс¬тавини, що характеризують подію злочину. > Важливе місце серед елементів криміналістичної характе¬ристики крадіжок посідають відомості про предмет злочинно¬го посягання. Предметом крадіжок можуть бути автомобілі, мотоцикли, мопеди як засіб пересування або як комплекти різних агрегатів і деталей, які можна розібрати (двигун, шасі, колеса, магніто¬фон та ін.). У сфері комунального господарства предметами крадіжок
є електролічильники, колективні телевізійні антени, агрегати ліфтів тощо. > Найінформативнішим джерелом у криміналістичній ха¬рактеристиці крадіжок виступають відомості щодо способів вчинення злочинів цього виду. За останні роки крадіжки чужого майна набули рис організованої та професійної спрямованос¬ті, вирізняються кваліфікованими способами їх учинення, що охоплюють, аналогічно способам розкрадань, різноманітні дії з підготування до крадіжки, безпосереднього заволодіння матері¬альними цінностями (майном), а також приховуванню слідів злочинного посягання. > Одним із наступних елементів криміналістичної характе¬ристики крадіжок є відомості про типові сліди (слідова картина). Механізм утворення слідів під час учинення крадіжок обумов¬люється характером взаємодії злочинця з навколишньою матері¬альною обстановкою. На місці події сліди залишають: а) злочи¬нець (сліди рук, ніг, зубів, губ, крові, слини,
інших виділень і рідин людського організму, губної помади, мікрочастинок одягу І взуття, запахові сліди та ін.); б) знаряддя злочину Сліди свідчать про певні навички, звички та інші якості особи злочинця. > У криміналістичній характеристиці крадіжок особливе місце посідають відомості про особу злочинця. Злочинців, які вчиняють крадіжки, можна умовно поділити на: – професіональних злодіїв, для яких крадіжки
є основним джерелом існування. – не професіональних злодіїв, тобто осіб, які вчинили кра¬діжку через якісь конкретні обставини. > У криміналістичній характеристиці крадіжок особистого майна громадян варто вирізнити такий елемент, як особа потерпілого. 60.Ррозслідування квартирних крадіжок. Вихідними даними для порушення кримінальної справи про вчинення крадіжок є такі: а) заяви громадян чи посадових осіб; б) заяви очевидців чи
інших осіб, які дізналися про крадіжку; в) заяви громадян про злочинну діяльність конкретних осіб; г) затримання з краденим; ґ) інші джерела. Кожне повідомлення про факт крадіжки вимагає негайного реагування. Насамперед необхідно встановити, на якому об’єкті чи в кого, де, коли вчинена крадіжка, що саме при цьому викрадено. Визначення спрямування розслідування, технічних завдань і засобів їх вирішення багато в чому зумовлене слідчими ситуаціями, що склалися залежно від часу, що минув з моменту крадіжки, чи виявлення її слідів, предмета крадіжки, поведінки винних, потерпілих, свідків та ін. Найбільш типовими слідчими ситуаціями початкового етапу розслідування крадіжок є такі: 1. Факт крадіжки виявлено і підозрюваного затримано з речовими доказами або по «гарячих слідах». Як правило, це ті випадки, коли інформування про проникнення злодія у приміщення здійснюється за допомогою заздалегідь установлених у ньому засобів охоронної сигналізації чи
інформація надійшла від конкретних очевидців злочину, які часто самостійно або з участю працівників міліції затримують злочинців з краденим. Основне тактичне завдання в даній ситуації — закріпити сліди злочину. Типові версії у вказаній ситуації: факт крадіжки мав місце і вчинена вона затриманим; затриманий придбав крадене майно або взяв його для схову та ін. 2. Факт крадіжки встановлено, є відомості про гаданого злочинця (групу осіб), проте нікого не затримано.
У розслідуваній ситуації визначальним чинником є час. Дії слідчого і працівника кримінального розшуку мають відзначатися максимальною оперативністю і спрямованістю на збирання пошукової експрес-інформації шляхом короткого опитування обізнаних осіб про кількість, індивідуальні прикмети зовнішності злочинців (стать, вік, особливі прикмети, одяг та ін.), в якому напрямі вони зникли, можливі місця їх знаходження, а також характер чи специфічні ознаки
викраденого ними майна. Після чого негайно здійснюється переслідування злодія (злодійської групи) по «гарячих слідах», а також використання оперативних можливостей органів дізнання. Зокрема, організовуються тактичні операції: «Розшук злочинця», «Затримання по «гарячих слідах», «Розшук викраденого майна», «Встановлення свідків», що містять різноманітні слідчі дії та оперативно-розшукові заходи. Так, коло свідків у справі про крадіжку визначається залежно від особливостей розслідуваної події. Наприклад, у справі про квартирну крадіжку слід виявляти свідків насамперед серед мешканців будинку, де вчинена крадіжка (з числа пенсіонерів, домашніх господарок, учнів), а також серед працівників житлово-експлуатаційних контор (двірників, слюсарів, електриків та ін.). При розслідуванні крадіжок, учинених з приміщення державних чи колективних організацій, свідки виявляються з числа клієнтів, працівників та осіб, які охороняли даний об’єкт.
Особливу групу свідків становлять працівники комісійних крамниць, ломбардів, а також водії таксі. 3. Факт крадіжки встановлено (зламані вхідні двері, своєрідний безлад у приміщенні, відсутнє певне майно), але дані про суб’єкта злочину відсутні. Така слідча ситуація в інформаційному плані є найменш сприятливою, а в організаційному — найскладнішою. Основні завдання — встановлення особи, яка вчинила крадіжку,
і виявлення викраденого. Для цього можуть провадитися тактичні операції «Збирання відомостей про злочинця» і «Розшук викраденого майна». Реалізація цих тактичних операцій може здійснюватися таким чином: попереднє опитування потерпілого (матеріально відповідальної особи) щодо змін в обстановці місця події (поява невідомих, незвичне розташування або зникнення певних предметів тощо); огляд місця події, що включає дослідження матеріальної обстановки (не тільки приміщення, з якого вчинена крадіжка, а й оточуючої місцевості
— сходових площадок, горищ і підвалів житлових будинків, дворів, підсобних приміщень та ін.); допит потерпілого та свідків (черговість допиту цих осіб визначається залежно від того, хто з них першим виявив крадіжку і повідомив про неї в міліцію); призначення і проведення судових експертиз; перевірка за криміналістичними обліками (дактилоскопічним, за способом учиненого злочину); постановка на облік викрадених номерних предметів; вивчення матеріалів раніше не розкритих крадіжок, учинених аналогічним способом. Для початкового етапу розслідування крадіжок характерні також певні типові слідчі версії. Так, при розслідуванні крадіжок чужого майна, вчинених шляхом проникнення у приміщення, висуваються такі версії: 1) крадіжку вчинила стороння особа; 2) крадіжку вчинила стороння особа за участю або при сприянні працівника об’єкта, який не є (у цьому випадку) матеріально відповідальною особою;
3) крадіжку вчинив працівник даного об’єкта, який не є (у цьому випадку) матеріально відповідальною особою, або особа, яка охороняла даний об’єкт; 4) крадіжку вчинила стороння особа, але факт крадіжки використано матеріально відповідальною особою для приховання недостачі або присвоєння інших цінностей, що є у її розпорядженні; 5) крадіжку вчинила стороння особа при сприянні матеріально відповідальної особи,
яка намагається приховати недостачу; 6) крадіжку зі зломом інсценувала матеріально відповідальна особа метою приховання недостачі або ухилення від сплати податків (нібито викрадене майно списується на збитки і тим самим знижується реальний прибуток, що підлягає оподаткуванню). Для розслідування крадіжок особистого майна громадян, які вчинено з квартир, будинків, дач, характерні такі типові версії: а) щодо події злочину: — крадіжка дійсно мала місце; — крадіжки фактично не було,
а заявник помиляється щодо події злочину, або крадіжка інсценована ним самим з метою приховання факту загублення чи розтрати довірених власнику приміщення документів, коштовностей, зброї тощо; б) щодо осіб, причетних до вчинення крадіжки, то вона вчинена: — однією особою чи злодійською групою; — особою з числа родичів потерпілого; — особою, обізнаною про місця знаходження викраденого; — особою, яка має певні навички; — особою, яка раніше проводила якісь роботи у потерпілого або побувала в його квартирі з іншого приводу; в) щодо місць можливого перебування злочинця: квартири; заміські дачі родичів, знайомих; готелі, вокзали та ін.; г) щодо місць знаходження викраденого майна: — сховано за місцем мешкання, роботи злодія, його знайомих, родичів; — здано до комісійних крамниць, ломбардів; — реалізовано; — вивезено за межі даного населеного пункту; — відправлено поштовою посилкою та
ін. Висунення робочих версій у конкретному випадку розслідування залежить від обсягу зібраної первісної інформації та слідчої ситуації, що склалася. Так, при висуненні версій про осіб, причетних до вчинення крадіжки, беруться до уваги спосіб учинення злочину, вид і кількість викрадених цінностей, а також відомості, отримані в результаті дослідження слідів та інших речових доказів, виявлених на місці злочину. 64.
Криміналістична характеристика грабежів. Типові елементи криміналістичної характеристики грабежів і розбійних нападів є такими: 1. Узагальнена інформація про можливі безпосередні пред¬мети злочинного посягання. 2. Відомості про обстановку вчинення злочину (місце, час, умови зберігання й охорони майна). 3. Відомості про своєрідні ознаки способів учинення злочи¬нів, тобто послідовне здійснення комплексу дій, котрі скерова¬ні на досягнення бажаного результату (підготовка, відкрите викрадення майна чи напад,
приховування слідів злочину). 4. Відомості щодо особистості суб’єкта злочину. 5. Особа потерпілого. Особам, які вчиняють грабежі й розбої, притаманні цинізм, зухвалий і нахабний характер злочинних дій. Такі злочини за¬звичай вчиняються в присутності очевидців у парках, на вокза¬лах, у громадському транспорті, кафе та інших громадських місцях. Злочинці розраховують, що очевидці не перешкоджати¬муть злочинові, боячись наразитися на напад. Вчиняючи грабіж чи розбійний напад, злочинці враховують певні обставини (міс¬це події, риси, властиві особі потерпілого, характер майна, яким передбачається заволодіти) і визначають спосіб, час, знаряддя. Найбільш типовими підготовчими для вчинення грабежу чи розбою діями є: – попередня розвідка щодо об’єкта посягання; – розроблення плану вчинення злочину; – підбір учасників і розподіл функцій між ними (за умов учинення групового злочину); – вибір (визначення) найбільш вдалих
місця і часу; – підготування засобів маскування зовнішності, зброї, зна¬рядь зламу, транспортних засобів тощо. Типовими способами вчинення грабежів і розбоїв є такі: – силове й миттєве знімання головних уборів і шарфів; – виривання сумок, портфелів та інших носильних предме¬тів із рук потерпілого (ривок); – заволодіння майном у спосіб фізичного або психологічно¬го тиску або ж
із застосуванням зброї; – заволодіння майном введенням в організм потерпілих от¬рути, сильнодіючих наркотичних речовин тощо. 65.Розслідування грабежі та розбоїв. Вихідними даними для порушення кримінальної справи про грабіж або розбій є такі джерела: а) заява потерпілого; б) повідомлення службових осіб про вчинення злочину; в) заява очевидців про розбійницький напад; г) затримання з речовим доказом у момент вчинення злочину;
ґ) інші джерела. Для порушення кримінальної справи про грабіж або розбій необхідна наявність у первісних матеріалах даних про характер та обставини події. Зміст початкового етапу розслідування грабежів або розбоїв у кожному конкретному випадку визначається слідчою ситуацією, яка так чи інакше пов’язана з обставинами, що характеризують злочин, тобто з часом, що минув з моменту грабежу чи розбою, споживчою вартістю викрадених предметів, поведінкою потерпілого, свідків і злочинців. Після отримання інформації про вчинений злочин слідчий оцінює її практичну значущість, правдивість. З урахуванням зібраних і задокументованих відомостей слідчий визначає їх вірогідність, достатність для початку розслiдування і вирішує, чи забезпечать вони судову перспективу кримінальної справи. Якщо наявних відомостей недостатньо або вони викликають сумнів, то згідно зі ст.
97 КПК проводиться попередня перевірка. Така перевірка передбачає встановлення додаткових обставин або їх вірогідності шляхом отримання пояснень від потерпілого, очевидців, уточнення окремих елементів на місці злочину. Разом з тим необхідно в процесі перевірки звертати увагу на конкретні ознаки, притаманні даному виду злочину. До них можна віднести: а) наявність ознак старанної підготовки, зухвальства, проявленого нападаючими; б) ретельне спостереження за жертвою, про що свідчать сліди, залишені на місці спостереження;
в) характер спрямованості діянь: напад на людину, квартиру, дачу, вчинений з метою заволодіння грошима, цінним майном, документами або утаєння більш тяжкого злочину; г) спосіб зникнення з місця події; ґ) способи приховання і реалізації злочинно придбаного майна і цінностей; д) дані про осіб, які раніше вчиняли подібні злочини, їхні зв’язки. Встановлення названих ознак здійснюється як на стадії дослідчої перевірки, так
і на початковому етапі розслідування. Виявлення вказаних ознак проводиться поетапно, оскільки вони тісно пов’язані між собою. Отже, грабіж чи розбійницький напад характеризується певною слідчою ситуацією, а також особливостями, що дозволяє сформулювати типові основні напрями розслідування, тобто визначити комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Прийнявши рішення про порушення кримінальної справи за ознаками ст. 186 або ст. 187 КК, слідчий дає ретельну процесуально-криміналістичну оцінку наявної початкової інформації. Наявність необхідних відомостей про злочин, осіб, які вчинили напад, місце їх знаходження, товарну цінність і значущість викраденого, місця приховання і збування забезпечує не тільки слідчу і судову перспективу, а й дозволяє визначити комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. У справах про грабежі чи розбійницькі напади слідчий вже на початковому
етапі розслідування, як правило, має певну інформацію про обставини виявленого злочину, а часто й про осіб, які його вчинили. Ця інформація надходить слідчому з заяв потерпілих та інших джерел. Оцінюючи цю інформацію і результати первинної перевірки, слідчий має можливість вже на початковому етапі розпочати перевірку висунутих версій і планування розслiдування. Планування розслідування грабежів та розбійницьких нападів здійснюється
з урахуванням даних, одержаних внаслідок проведення перевірочних заходів. Особливістю планування є врахування слідчої ситуації, що склалася на початковому етапі розслідування. Існують дві головні слідчі ситуації: перша з них, коли особа, яка вчинила злочин, відома, друга — коли злочинець невідомий. Як правило, на початковому етапі розслідування у справах про грабіж чи розбійницький напад можна висунути такі типові версії: 1) мав місце грабіж чи розбійницький напад;
2) злочин вчинено підозрюваною чи іншою особою; 3) злочину не було, повідомлення неправдиве. 66. Криміналістична характеристика вимагання. У криміналістичній характеристиці вимагань, насамперед, варто вирізнити узагальнену інформацію про: – суб’єкт злочину; – жертву злочину; – способи вчинення вимагання; – обставини та слідову картину; – предмет злочинного посягання. Вимагачів, за соціальним статусом, можна поділити на такі категорії: – кримінальні елементи,; зовні законослухняні громадяни. Вимагання часто: – вчиняється організованою злочинною групою, – може супроводжуватися захопленням заручників. Жертви вимагання також можуть бути роздічепі па декіль¬ка груп: – законослухняні громадяни, частіше ті, які зайняті комер¬ційною діяльністю, інколи державні службовці, чиї функції пов’язані з управлінням майном, розподілом квот на експорт¬но-імпортні операції, виділенням земель, орендою приміщень
і под.; – особи, діяльність яких має протиправний характер: хабар¬ники, учасники незаконних і сумнівних угод, організатори фі¬нансових «пірамід», посередники в обготівкуванні і «відмиван¬ні» грошей та ін. Предметом вимагання можуть бути: – майно гроші цінності право на майно вимога вчинити інші дії майнового характеру Засоби вимагання: – погроза фізичним насильством чи знищенням майна; – погроза розповсюдити ганебні відомості чи
іншу небажану інформацію щодо потерпілого чи його близьких родичів або людей, яка може заподіяти істотну шкоду їхнім правам і закон¬ним інтересам. Найбільш поширеними способами вчинення вимагання (за¬лежно від способу впливу злочинців па потерпілого) є: – погрози психологічного характеру (демонстрація морду¬вань, знарядь і результатів насильства – від побоїв до вбивства; – пряме передання коштів, цінних паперів на пред’явника або майна потерпілого; – переведення коштів на визначений вимагачами рахунок у банку;
– переоформлення на ім’я зазначених вимагачами осіб і пе¬редання їм документів, що дають право на майно: доручень на керування автомобілем із правом його продажу, заповітів, дар¬чих, договорів купівлі-продажу, генеральних доручень на право вчинення угод із нерухомістю тощо; – оформлення на користь вимагачів строкових розписок або анулювання боргових розписок, отриманих потерпілим від тре¬тіх осіб; – переадресування на ім’я зазначених вимагачами осіб цін¬них паперів, наприклад, векселів (індосамент); – оплата нав’язаних послуг, виконуваних організаціями, що їх контролюють вимагачі, у сумі, що явно перевищує обсяг ви¬конаних робіт; вимога на постачання сировини, матеріалів або встанов¬лення каналів збуту готової продукції, виробленої потерпіли¬ми, на умовах вимагачів; – прийняття на роботу зазначених вимагачами осіб за умови одержання ними зарплати без виконання роботи; – здача в оренду приміщення за невисоку плату; злочинці
можуть втягнути майбутню жертву в азартну гру, фінансувати її ризиковану угоду, а потім, висунув пі и завід омо неможливі для виконання умови повернення боргу, зажадати від жертви перелаиия майна, прав на майно, поєднуючи це з погрозами фізичної розправи чи розголошенням ганебних відо¬мостей. 67. Розслідування вимагання. Приводи для порушення кримінальної справи: – заява особи, що піддається вимаганню, його близьких чи
знайомих; – повідомлення службових осіб державних органів або гро¬мадо ьких органі за цій; – повідомлення в засобах масової інформації; – явка з повинною; – безпосередня ініціатива правоохоронних органів. Типові версії: – вимагання справді мало місце; – мало місце інсценування вимагання. Отримана інформація підлягає ретельній перевірці, оскільки не виключено, що: – заявник намагався за допомогою такої інформації усунути конкурента, який реально до вимагання не
вдавався; – погроза є удаваною і не переслідувала мети майнової виго¬ди, а слугувала лише засобом застерегти, злякати. Якщо в повідомленні міститься інформація про захоплення заручника і вона підтверджена перевіркою, всі подальші дії спрямовуються на пошук місцеперебування заручника, його звільнення і лише супутньо вживаються заходи для збирання доказів вимагання і под. Вихідними для планування можуть бути такі ситуації: 1) отримана інформація свідчить про злочинні дії вимагачів, які ще не доведено до кінця: сформульовано певні вимоги, ви¬словлено погрози або вже почато дії насильницького характеру; 2) вимагання закінчено, але жертва не звертається до право¬охоронних органів; 3) вимагання має тривкий характер, що спонукає потерпілих заявити про цс до правоохоронних органів; 4) про факт вимагання стало відомо з оперативних джерел, про що жертва підтвердила згодом в неофіційному
порядку. Перша і третя ситуації вимагають оперативного реагування: – вжиття невідкладних заходів до припинення злочинних дій; – вжиття невідкладних дій для звільнення заручників, якщо мало місце їх захоплення; – невідкладної організації затримання вимагачів на місці злочину. Друга і четверта ситуації дозволяють ретельніше підготува¬тися до розслідування: всебічно вивчити особу злочинців і жер¬тви; з’ясувати і проаналізувати мотиви
і мету вимагачів, У слідчого є можливість скласти деталізований план первин¬них слідчих дій та визначити коло і завдання оперятивно-роз-шукових заходів. Слід мати на увазі можливість відмови з боку потерпілого підтвердити факт вимагання зі страху перед злочинцями через можливість розголошення власних минулих протиправних або аморальних дій чи поведінки (ситуація 2). У ситуації 4 варто передбачити такі дії та оперативні заходи, які спонукали б потерпілого дати офіційну
інформацію про вчинений щодо нього злочин. У плані варто передбачити заходи для виявлення предмета вимагання, знарядь і засобів злочину: – вогнепальної та холодної зброї; – вибухових пристроїв, вибухових речовин; -засобів фізичного впливу па потерпілого (предметів, шо використовувалися під час катувань, нападу і побиття жертви та іи.); – документів загрозливого чи іншого доказового змісту; – грошей, цінностей чи іншого майна, що були предметом вимагання; – частини упакованіія предметів вимагання; – фонозаписів переговорів жертви зі здирниками, зроблених з ініціативи потерпілого, або злочинцями для спонукання жерт¬ви виконати їхні вимоги; – медичних документів, що підтверджують побої, катування чи іншу фізичну шкоду здоров’ю потерпілого. 68. Криміналістична характеристика злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту.
Типовими елементами криміналістичної характеристи ДТП є узагальнені відомості про: 1) обстановку ДТП; 2) механізм ДТП; 3) причини дорожньо-транспортних подій; 4) слідову картину; 5) особу злочинця; 6) особу потерпілого. Обстановка ДТП .Дорожня обстановка становить складну сукупність умов за яких відбувається рух на певній
ділянці дороги чи вулиці і характеризується комплексом елементів або чинників, що і має враховувати водій під час керування транспортним засобом / група (статичні елементи): особливості планування доріг і вулиць, їхні технічні хараї терпстикп (профіль, ширина проїжджої частини, тип і стан до¬рожнього покриття); наявність засобів автоматичного та іншого регулюнліт і дорожнього руху (огорожі, розмітки, дорожні знаки, зупинки міського транспорту);
освітлення проїжджої частини в темний час доби; будови, споруди і зелені насадження, розміщені поруч 11 дорогою тощо. II група (динамічні елементи дорожньої обстановки): інтенсивність і швидкість руху машин і пішоходів, пері м шення інших об’єктів по дорожньому полотну; поведінка пішоходів
і водіїв транспорту; зміна сигналів регулювання руху; маневри руху автомашини; оглядовість, видимість тощо. Механізм ДТП. Механізм ДТП – складна система взаємодії чотирьох елементів: водій (його кваліфікація, досвід роботи, стан здоров’я, тривалість перебування за кермом тощо; автомобіль (його технічний стан); дорога (стан дорожнього покриття, рельєф – ухил, під¬няття, наявність чи відсутність дорожніх знаків тощо); навколишнє середовище (перешкоди, зокрема інші транс¬портні засоби, люди, погодні умови, видимість тощо). У ДТП вирізняють три фази: початкова. її характеризують передаварійні умови руху транспортного засобу і пішоходів, що передують виникненню небезпечної ситуації, за якої учасники руху ще можуть і повин¬ні негайно вжити всіх можливих заходів для попередження ДТП; кульмінаційна. Виникає за умови, що під час початкової фа¬зи не було вжито названих вище заходів. Під час цієї фази від¬бувається зближення транспортного засобу
і пішохода (або ж транспортних засобів між собою) тощо. Ситуація з небезпечної трансформується в аварійну. За цієї фази учасники дорожньо¬го руху вже не в змозі уникнути ДТП. Кульмінаційна фаза характеризується подіями, які породжують найбільш тяжкі наслідки ДТП (травми (смерть) пішоходів, пасажирів, водіїв).
Вона минає швидко і відбувається на ділянці дороги незначної протяжності; завершальна. Вона часто збігається в часі з припиненням ру¬ху транспортного засобу. Узагальнені дані про особу злочинця. Важливою особливістю цього елемента криміналістичної характеристики злочинних порушень правил дорожнього руху є те,що ці злочинні порушення можуть бути вчинені лише з необережності. Суб’єктами ДТП виступають: – водії, особа, що керує
ТЗ, а також інструктор під час навчальної їзди в автомобілях із подвійним керуванням(мінімальний вік щодо категорії водіїв – 16 років). – посадові особи підприємств, організацій, які відповідають за технічніш стан та експлуатації! транспортних засобів. – особа, яка досягла 16-річпого віку, відповідальна за будіп ництво, реконструкцію, ремонт, експлуатацію автомобілі.нн шляхів, вулиць, залізничних переїздів. а також особа, яка виконує
ці роботи, – пасажири, пішоходи, велосипедні тн погоничі та пастухи худоби, особи, що керують гужі ч транспортом, які досяглії 1б-річпого віку. Особу водія конкретизує: його вік, фахова підготовка, наявність чи відсутність практичних павичок, стаж роботи, стан роботи, стан здоровя, наявність вад або захворювань. Дії потерпілого в ДТП також виступають важливим її елементом, тим паче, що деякі з них самі порушують правила дорожнього руху. Частка ДТП з вини пішоходів – 20%. З огляду на це стан здоров’я потерпілого, його вік, фізичні та психічні характеристики, наявність захворювань зору, слуху, а також з’ясування, чи не перебував він у стані сп’яніння важливі аспекти, які впливають на механізм виникнення й перебігу автоподії. 69.Розслідування злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту. При розслідуванні злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху повинні бути з’ясовані обставини,
що мають значення для правильного вирішення справи: 1) чи є подія дорожньо-транспортною, її вид; 2) дорожня обстановка в момент події (місце, час та ін.); 3) які транспортні засоби брали участь у події, їх технічний стан (як до події, так і після неї); 4) наслідки, що сталися в результаті злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху (смерть, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, характер
і розміри матеріального збитку), що дуже важливо для кваліфікації злочину; 5) спосіб вчинення дорожньо-транспортної події; 6) хто постраждав, поведінка учасників події; 7) яка безпосередня причина дорожньо-транспортної події; 8) ступінь вини кожного учасника події (водія, працівника автопідприємства, пасажира, пішохода та ін.); 9) які положення правил дорожнього руху чи експлуатації транспортних засобів були порушені винним;
10) чи є причинний зв’язок між допущеними порушеннями правил дорожнього руху або експлуатації транспортних засобів і наслідками, що сталися; 11) обставини, що сприяли злочину (недоліки в організації руху транспорту і пішоходів, неналежний контроль за випуском транспорту і водія на лінію, недоліки в контролі за технічним станом доріг і вулиць, у підготовці водіїв транспортних засобів, пропаганді дотримання правил дорожнього руху серед його учасників та ін.). Тактика проведення окремих слідчих дій: 1. Огляд місця події – дозволяє встановити такі дані: а) умови і точне місце злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху; б) час його вчинення; в) вид дорожньо-транспортної події; г) механізм події, що включає в себе послідовність і направленість дій його учасників; ґ) предмети і сліди, що залишилися на місці події; д) орієнтовну
швидкість руху транспорту і пішохода; е) учасників події; є) заходи, вжиті водієм транспорту і пішоходом для запобігання події; ж) технічний стан транспортних засобів; з) причини дорожньо-транспортної події; й) ознаки, що вказують на напрямок руху транспорту, що зник; і) відомості про очевидців і свідків. 2. Якщо виявлено труп, то його огляд є найважливішою складовою огляду місця події.
Зовнішній огляд трупа проводиться обов’язково за участю судового медика або лікаря іншої спеціальності. 3. Огляд транспорту проводиться з метою виявлення слідів, речових доказів, пошкоджень, що виникли внаслідок дорожньої події, та встановлення його технічного стану. Для досягнення поставленої мети огляд необхідно проводити з участю фахівця-авто-техніка, яким може бути і працівник ДАІ, та криміналіста. Відповідно до статей 85, 195
КПК України ці дані фіксуються у протоколі огляду, до якого додаються план (схема) місця дорожньо-транспортної події, що викреслюється в ході слідчої дії на міліметровому папері в масштабі 1: 200 (в 1 см — 2 м), і фототаблиця. 4. Призначення судово-медичної експертизи: а) час і причини настання смерті; б) характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, їх локалізація; в) давність нанесення тілесних ушкоджень; г) наявність на тілі потерпілого ушкодженнь, характерних длятранспортного травматизму; ґ) яким видом транспорту і якими його частинами завдані ці ушкодження; д) в якому положенні перебував потерпілий у момент наїзду; е) мав місце наїзд чи повний переїзд тіла колесами; є) чи є на трупі або одязі сліди волочіння тіла; ж) яка послідовність заподіяння ушкоджень; з) чи не перебував потерпілий у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння; наявність у нього фізичних вад,
що вплинули на виникнення події. 5. Допит водія. Залежно від наявних у розпорядженні слідчого матеріалів водія транспортного засобу, який брав участь у дорожній події, допитують як свідка або підозрюваного. Перед допитом треба перевірити всі документи водія (паспорт, посвідчення водія, маршрутний лист, технічний паспорт). 6. Допит потерпілого. Потерпілого бажано допитувати невідкладно, оскільки розрив у часі між подією і допитом сприяє забуванню окремих деталей події.
У процесі допиту потерпілого з’ясовують, чи не страждає він захворюваннями органів зору, слуху, в якому місці перебував до події; куди і в якому темпі рухався; 7. Допит свідків. При розслідуванні злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху як свідки допитуються пішоходи, пасажири, водії транспортних засобів, які не брали участі в події, працівники міліції, медичних закладів,транспортних організацій та ін. 8. Розшук водія
і транспортного засобу. У тих випадках, коли водій зник з місця події на транспортному засобі, для розшуку використовуються відомості, одержані під час огляду місця події та допитів очевидців і потерпілих. 9. Відтворення обстановки і обставин події (слідчий експеримент). Ця слідча дія є досить поширеною при розслідуванні злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху і найчастіше проводиться з метою встановлення: 1) можливості сприйняття людиною будь-якого факту або явища (наприклад, чи міг водій у конкретних умовах місця і часу бачити перешкоду; чи могли учасники ДТП чути звукові сигнали, шум транспорту; яка видимість і оглядовість з місця водія; чи міг свідок з певної відстані впізнати особу, яка перебувала за кермом); 2) можливості здійснення певної дії в даних обставинах (розвороту, повороту транспорту на конкретній ділянці дороги; гальмування автомобіля; наявності чи відсутності у водія професійних навичок, необхідних
для керування і обслуговування транспорту); 3) можливості існування якого-небудь явища (наприклад, раптового виникнення несправності певної системи чи деталі транспортного засобу в даних умовах; заносу транспорту; самовільного скочування транспортного засобу зі схилу; осліплення водія світлом фар); 4) окремих елементів механізму злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху (наприклад, можливості утворення слідів надорожньому полотні за певного розташування
учасників події). 70.Криміналістична характеристика злочинних порушень правил охорони водних ресурсів. Розробка криміналістичної характеристики екологічних злочинів (злочинів проти довкілля) тісно пов’язана з їх класифікацією та базується на широкій системі екологічного законодавства. Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 70) встановлено, що визначення складу екологічних правопорушень та злочинів, порядок притягнення винних
до адміністративної та кримінальної відповідальності за їх вчинення встановлюється відповідно до КпАП та КК. Для розробки та використання окремих методик розслідування екологічних злочинів необхідно враховувати класифікацію та систему адміністративних екологічних деліктів, що передбачені відповідними нормами КпАП. Щодо цього важливого значення набуває той факт, що ряд екологічних норм кримінального закону містить адміністративну преюдицію (наприклад, ст. 85 КпАП «Порушення правил використання об’єктів тваринного світу» та ст. 248 КК «Незаконне полювання»). Криміналістична характеристика будується з урахуванням особливостей екологічних злочинів, які виявляються у тому, що: 1) злочинні дії (бездіяльність) службових осіб (керівників підприємств, установ, організацій), а також інших осіб, які безпосередньо відповідають за встановлення та експлуатацію очисних споруд або виконують
іншу роботу, пов’язану з транспортуванням відходів, викидів та їх знешкодженням, мають наслідком утворення певних комплексів — слідів у широкому та вузькому значенні; 2) факти про вчинення вказаних злочинів відображаються у розпорядженнях (письмових та усних) про зміну роботи очисних установок, про доручення обслуговування механізмів некомпетентним працівникам тощо, виявлення і аналіз яких дають змогу встановити безпосередні причини порушення екологічних правил;
3) процес забруднення та його наслідки, що містяться у зміні фізичних, хімічних, біологічних властивостей вод, атмосферного повітря, забруднення їх шкідливими для здоров’я людей відходами промислового виробництва, призводить до утворення слідів — наслідків забруднення, пов’язаних з порушенням екологічного балансу, захворюваннями тощо; 4) своєрідність сфери створення і знаходження слідів (водної, повітряної) відображається на
їх стійкості, сприяє їх пересуванню, значному поширенню тощо. Серед екологічних злочинів вирізняються ті, безпосереднім об’єктом яких є відносини у сфері охорони водних ресурсів, атмосферного повітря, землі, що передбачені ст. 241 КК («Забруднення атмосферного повітря»), ст. 242 КК («Порушення правил охорони вод»), ст. 243 («Забруднення моря») та ін. Вказані злочини відрізняються специфікою, яку необхідно враховувати під час їх розслідування. 71.Розслідування злочинних порушень правил охорони водних ресурсів. Вирішуючи питання про порушення кримінальної справи, необхідно враховувати, що ці злочини вважаються закінченими з моменту забруднення водойм, водних джерел та підземних вод неочищеними та незнешкодженими стічними водами, викидами та відходами промислових, сільськогосподарських, комунальних та
інших підприємств, установ, організацій за умови, що це забруднення створювало реальну можливість заподіяння шкоди здоров’ю людей або сільськогосподарському виробництву чи рибним запасам. Аналогічно вирішується питання щодо випадків забруднення атмосферного повітря шкідливими для здоров’я людей відходами промислового виробництва. При вирішенні питання про достатність підстав для порушення кримінальної справи та під час розслідування необхідним
є знання стандартів якості навколишнього природного середовища. Екологічні стандарти встановлюють гранично допустимі нормативи шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище, перевищення яких створює загрозу збереженню оптимальних умов існування людини та її зовнішнього оточення. Встановлено нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин в атмосфері, водоймах, ґрунті; ступені шкідливих фізичних впливів на атмосферне
повітря, шуму, вібрації, інших хімічних, фізичних, біологічних чинників; нормативи гранично допустимого навантаження (ГДН) на природне середовище, що використовується в сільськогосподарських, рекреаційних цілях, та нормативи санітарно-захисного характеру. Виробничо-господарські стандарти покликані лімітувати параметри виробничо-господарської діяльності певного об’єкта з метою екологічного захисту зовнішнього середовища. До них належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) шкідливих речовин і шкідливих фізичних, хімічних, біологічних впливів, а також технологічні, містобудівельні, рекреаційні та інші нормативи господарської діяльності. Слід враховувати, що ГДВ визначаються на рівні, при якому викиди забруднюючих речовин від конкретного джерела не призведуть до перевищення ГДК, встановлених у цьому районі. У разі потреби слідчий проводить перевірочні дії шляхом
відібрання пояснень від окремих громадян або посадових осіб, витребування документів (ст. 97 КПК) з метою визначення підстав для порушення кримінальної справи за ознаками відповідних статей КК. За відсутності ознак складу екологічних злочинів вирішується питання про притягнення винних осіб до адміністративної або іншої відповідальності. У процесі планування слідства необхідно з’ясувати обставини, загальна система яких визначена у ст. 64 КПК і конкретизується ознаками злочину, описаними в диспозиції
відповідних статей КК, а також криміналістичною характеристикою даних злочинів. Щодо розслідування екологічних злочинів, такими обставинами є: 1) який об’єкт зазнав забруднення (ділянка землі, водоймище тощо); 2) у чому саме виявилось забруднення; 3) які наслідки сталися внаслідок порушення правил скидання неочищених і незнешкоджених стічних вод, викидів чи відходів у водоймище або шкідливих відходів виробництва в атмосферу,
забруднення моря шкідливими речовинами; 4) які матеріальні збитки заподіяні внаслідок цього; 5) чи містить дане порушення ознаки складу злочину або правопорушення, що спричиняє відповідальність за статтями КпАП; 6) місцезнаходження безпосереднього джерела забруднення, характер його діяльності та технології виробництва; 7) час викиду відходів і виявлення його наслідків; 8) які екологічні правила порушені; 9) хто винний у їх порушенні; 10) мотиви порушень, якими керувались винні особи; 11) які умови сприяли порушенню екологічних правил. У процесі висунення слідчих версій і планування розслідування у цій категорії справ необхідно враховувати типові вихідні дані та слідчі ситуації. Типовими є ситуації, коли до правоохоронних органів надходять факти про порушення правил охорони навколишнього середовища:
1) від відповідних служб екологічного контролю або 2) обґрунтовані заяви від громадян, організацій, установ тощо. У першому випадку органи екологічного контролю нерідко мають дані про факти порушень та їх наслідки, що зафіксовані за допомогою приладів, а також документально, під час відомчого розслідування. У подібних випадках слідчий висуває версії щодо конкретного об’єкта — джерела забруднення і особи, відповідальної за дотримання відповідних правил; причин порушень, що були припущені; механізму
події, його наслідків. Для даної ситуації характерний такий комплекс слідчих дій: огляд місця події, огляд очисних споруд, огляд документів, допит свідків, призначення судових експертиз, допит потерпілих, допит обвинувачених, відтворення обстановки і обставин події (слідчий експеримент і перевірка показань на місці). 72.Криміналістична характеристика злочинних порушень встановлених законодавством вимог пожежної безпеки. Підпали та інші злочини, пов’язані з виникненням пожеж, спричиняють збитки господарству,
майну, життю та здоров’ю громадян. Основним завданням при розслідуванні цих злочинів є дослідження всіх обставин, пов’язаних із пожежею, встановленням причин, виявленням винних у її виникненні. Кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК), знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245 КК), терористичний акт (ст. 258 КК), порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами (ст. 267 КК), незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин (ст. 269 КК), порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270 КК), порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273 КК), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст.
274 КК) та ін. Криміналістична характеристика цього виду злочинів включає: а) способи вчинення злочину; б) способи приховування; в) сукупність найбільш типових слідів; г) дані про особу злочинця; ґ) дані про особу потерпілого. Можна виділити пожежі та підпали: а) від легкозаймистих речовин; б) з використанням спеціальних пристроїв; в) при створенні умов, що сприяють самозайманню; г) при порушенні правил пожежної безпеки. Порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки трапляються у
разі: а) експлуатації опалювальних, освітлювальних, інших приладів; б) використання приладів, установок, устаткування, не обладнаного протипожежним захистом; в) ведення робіт з відкритим вогнем; г) порушення правил зберігання, перевезення, виготовлення різних легкозаймистих речовин та матеріалів. 73. Розслідування підпалів та інших злочинів, пов"язаних з виникненням пожеж.
Підставою для порушення кримінальної справи є матеріали, які свідчать про те, що пожежа сталася внаслідок підпалу або порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, а також заяви громадян. Типові слідчі ситуації на початковому етапі розслідування підпалів і порушень встановлених законодавством вимог пожежної безпеки: а) є дані про подію злочину та спосіб його вчинення, особа злочинця невідома; б) є дані про подію злочину, проте спосіб його вчинення і особа злочинця невідомі. Залежно від ситуації слідчий обирає оптимальні слідчі дії, оперативно-розшукові заходи, а в окремих випадках — тактичні операції, спрямовані на затримання злочинця, виявлення речових доказів, встановлення документів, що належать до забезпечення пожежної безпеки, з’ясування причин та умов, що сприяли виникненню пожежі. Першочергові слідчі дії при розслідуванні пожеж: а) огляд місця
події; б) призначення пожежно-технічної, судово-медичної, криміналістичної експертиз; в) обшуки у підозрюваних осіб; г) освідування; ґ) допити свідків. 74-75. Криміналістична характеристика незаконного обігу наркотичних засобів або психотропних речовин Кримінальна справа за фактом незаконного обігу наркотичних засобів або психотропних речовин може бути порушена тільки у випадку виявлення і вилучення в конкретної особи речовини, що після проведення кількісного
і якісного дослідження буде в попередньому порядку визнана наркотиком. Тому відповідно до адміністративного законодавства України працівники органів внутрішніх справ проводять огляд транспортних засобів, особистий огляд водіїв і пасажирів, їх речей і вантажів, а також пішоходів, вилучаючи виявлені наркотичні засоби, пристрої для їх вживання і сировину, що містить наркотики. Слідчі дії:
1. Огляд місця події. Прирозслідуванні справ аналізованої категорії місцем події може бути: 1) у справах про розкрадання наркотичних засобів шляхом крадіжки або розбійницького нападу: квартира або будинок приватної особи, а також установи й організації (аптеки, лікарні, фармацевтичні підприємства, склади та ін.); 2) у справах про незаконневиготовлення, переробку, придбання, зберігання, збут наркотичних засобів, організацію та утримання кубла, схиляння до вживання наркотичних засобів: різні приміщення (квартира, кімната в комунальній квартирі, літня кухня, сарай, гараж, лазня, погріб, горище, підвали, кинуті будинки, помешкання підпільної лабораторії та ін.); 3) у справах про незаконне перевезення і пересилку наркотичних засобів: транспортні засоби, установи транспорту і зв’язку (автомобілі, купе залізничних вагонів, багажні відділення, відділення зв’язку та ін.); 4) у справах про посів або вирощування заборонених до обробітку культур: ділянки місцевості та
місця зростання рослин, що містять наркотики, або плантації цих культур (поля, присадибні ділянки, лісові галявини, пустирі, береги рік і каналів та ін.). У будь-якому випадку огляду підлягає також територія, що примикає до місця події (під’їзні дороги, стежини, ділянки місцевості, сходові клітини та ін.). Об’єктами пошуку й огляду у справах про незаконне виготовлення, переробку, придбання, зберігання, збут наркотиків, організацію й утримання кубла, схилянню до вживання наркотичних засобів
є: а) наркотичні засоби — фармацевтичні препарати в ампулах, у вигляді таблеток, порошку, настойок, позначених фабричним маркуванням або без такого; б)наркотичні засоби кустарного виготовлення — в основному марихуана, гашиш, гашишна олія, настойка макової соломки; в) наркотичні засоби, виготовлені в обладнаних належним чином підпільних лабораторіях, наприклад, кокаїн, героїн, ЛСД та ін.; г) використана для виготовлення наркотичних засобів сировина.
Все фіксується у протоколі Оглад наркотичних засобів, одягу і взуття, вилучених у підозрюваного. Оглядаючи наркотики, слідчий повинен у першу чергу вжити заходів до відшукання, фіксації і вилучення за допомогою спеціаліста слідів пальців рук на пакувальному матеріалі, а у разі вилучення наркотиків синтетичного походження — на ампулах або пляшечках. Якщо необхідно негайно визначити вид вилученої речовини, частина її під час огляду може бути піддана експрес-аналізу за допомогою спеціальних пол ітестів. У цьому випадку в протоколі огляду підлягає відображенню точна кількість використаної речовини, хід і результати аналізу. 3. Обшук. Підчас обшуку виявленню і вилученню підлягають: 1) наркотичні речовини, психотропні засоби, рослини, що містять наркотики (їх сліди і частки); 2) різні предмети (посуд, м’ясорубки), пакувальний матеріал (клейонка, целофанова або
поліетиленова плівка, фармупаковки, мішки, торби) із залишеними частками наркотичних засобів; 3) одяг, на якому могли залишитися частки наркотику; ваги і гирки, що могли бути використані для зважування наркотику, що збувається, або скупленого; 4) ватні та марлеві тампони зі слідами соку і специфічним запахом маку; 5) пристрої для виготовлення гашишу й анаші (сітка, мішечки, прес, капронові панчохи); речовини,використовувані
для виготовлення наркотиків (ацетон, бензин, застосовувані для одержання гашишу); 6) марганцівка, оцет, використовувані для одержання ефедрона; 7) пристрої для вживання наркотиків (шприци, голки, спеціальні трубки, піпетки); 8) інші предмети або сліди, що свідчать про споживання наркотику (залишки у трубках для паління, недопалки, порожні пляшечки, упакування від лікарських препаратів, що містять наркотичні речовини);
9) різні документи та записи, з яких можна одержати інформацію про коло винних осіб, злочинні операції, про взаєморозрахунки між учасниками злочинів, їх зв’язки (листи, щоденники, «чорна бухгалтерія», фотографії тощо); 10) записиз формулами хімічних сполук для одержання наркотичних або психотропних засобів документи, за якими можуть бути встановлені зв’язки злочинців; 11) проїзні документи, квитанції телефонних переговорів, географічні карти регіонів зростання рослин, що містять наркотики, схеми автомобільних шляхів і залізниць із позначками; 12) речі, що могли служити платою за наркотик або психотропну речовину, за відвідування кубла; 13) спеціальна література, рецепти, записи інструктивного характеру та інші документи; 14) спеціальні контейнери та інші пристосування для транспортування названих об’єктів
— носимі й возимі; 15) майно, гроші та цінності, нажиті злочинним шляхом, на які може бути накладений арешт; предмети, що зберігаються без належного дозволу або вилучили з цивільного обігу. Допит підозрюваного. Предмет і тактика допиту підозрюваного залежить від його ролі в незаконному обігу наркотичних засобів і характеру інших пов’язаних із ним злочинів. 5. Допит свідків. При розслідуванні злочинів, пов’язаних
із незаконним обігом наркотиків, як свідки виступають: 1) очевидці затримання «на гарячому»; 2) особи, які повідомили про підпільну лабораторію; 3) технічний персонал установи, підприємства, що звернув увагу на специфічний запах у приміщенні, наявність незвичного сміття у виробничому приміщенні, коморах, складських приміщеннях; 4) особи, які виявили розкрадання названих об’єктів;
5) свідки вимагання, яким стало про нього відомо від потерпілого або винного; 6) працівники комунальних служб, які звернули увагу на підвищену витрату електроенергії, газу, специфічний характер вивезеного сміття і тари; 7) споживачі наркотиків і психотропних речовин, відвідувачі кубел та їх обслуговуючий персонал; 8) родичі, знайомі підозрюваних; 9) свідки, які є наркоманами;
10) співробітники прикордонної служби, митниці, оперативні працівники. 6. Освідування. При проведенні освідування встановлюється: 1) чи є на затриманому, його одязі сліди злочину: частки наркотичних засобів, лікарських препаратів, що містять наркотики, речі й предмети, що зберегли їх залишки, шприци, викривальні записи тощо; 2) чи є в цієї особи ознаки вживання наркотиків, психотропних речовин: сліди ін’єкцій у вигляді дрібних крапок, а також виразки або нариви на кінцівках, передпліччях, плечах, між пальцями рук (наркомани рідко дотримуються правил асептики, як правило, не кип’ятять шприци), а також ознакинаркотичного сп’яніння. Крім того, за необхідності в протоколі відображається наявність на оглядуваному ушкоджень і його особливі прикмети. 7. Призначення судових експертиз.
При розслідуванні злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, за результатами огляду місця події можуть бути призначені експертизанаркотичних засобів, судово-фармакологічна, агротехнічна, судово-ботанічна, хіміко-технологічна, медико-наркологічна, судово-психіатрична та ін. 76-77. Розслідування комп’ютерних злочинів Особливість початкового етапу огляду полягає в тому, що на цьому етапі проводиться: – перевірка ефективності блокування й охорони приміщень, виведення сторонніх
осіб; – з’ясування кількості приміщень з комп’ютерною технікою, розташування і розподіл її в різних приміщеннях; – опитування очевидців, осіб, які виявили наслідки комп’ютерного злочину, або співробітників служби комп’ютерної безпеки (якщо такі є); – планування огляду (визначення послідовності і порядку власних дій і дій учасників огляду). Робочий етап характеризується такими особливостями:
1. Усі дії з комп’ютерною технікою проводяться в присутності спеціаліста. 2. У першу чергу оглядові підлягає комп’ютерна техніка, яка знаходиться в робочому (увімкненому) стані. 3. Необхідно встановити наявність у комп’ютера зовнішніх пристроїв віддаленого доступу до системи (підключення до локальної мережі, наявність модему). 4. По можливості необхідно зробити точну інформаційну копію машинного носія. Європейські фахівці в галузі комп"ютерно-технічних технологій не рекомендують при проведенні слідчих дій безпосередньо перевіряти зміст інформації на комп"ютерному носієві, тому що завжди існує ризик пошкодження та зміни інформації [6]. Цілком вірно зазначено, що інформація, яка міститься в комп"ютерних засобах та на носіях, повинна залишатися незмінною. Тому й рекомендується зняти точну копію і всі дослідницькі процедури проводити з цією копією.
5. Використання в протоколі cлідчої дії огляду комп’ютерної термінології. 6. Усі дії з комп’ютерною технікою фіксуються за допомогою фото- та/або відеотехніки. До особливостей огляду та попереднього дослідження носіїв комп’ютерної інформації слід віднести: 1. Усі виявлені носії машинної інформації (особливо змінні) вилучаються, упаковуються
і направляються на експертизу. 2. Фіксацію в протоколі серії та номерів пристроїв, що вилучаються, наявні на них сліди впливу, дефекти, інші індивідуальні ознаки. 3. В разі необхідності безупинного функціонування комп"ютерної системи (наприклад, для керування виробництвом, здійснення банківських операцій), і (чи) якщо її зупинка на час проведення розслідування може спричинити значні збитки,
інформація, яка піддалась впливу, копіюється на резервний носій (носії).Обшук. Особливостями проведення обшуку, пов’язаного з комп’ютерною технікою є: 1. Використання принципу раптовості при прибутті та входженні до приміщення, в якому буде проводитись обшук або в якому знаходиться комп’ютерна техніка, що підлягає обшукові. 2. Неможливість використання у процесі пошуку тайників з магнітними носіями металопошукувачів або рентгенівської
установки, оскільки їх застосування може призвести до знищення інформації на цих носіях. 3. Необхідність швидко проаналізувати великий обсяг інформації, яку було виявлено при проведенні обшуку з метою встановлення її цінності для досудового слідства. 4. Проведення обшуку лише на одному або декількох комп’ютерах, які входять до складу локальної комп’ютерної мережі.