МОУ
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Реферат на тему:
Основні риси Відродження, його гуманістичний зміст
факультет розвитку людини
V спецкурс виконала:
Кульчицька Н.В.
1999 р.
Занепад середньовіччя почався в 15 сторіччі. Не випадково цей період
називають часом великих змін, хоча для багатьох істориків межею, що
відокремлює одну епоху від іншої, є англійська буржуазна революція, під час
якої була зруйнована стара політична система і відкрився вільний шлях для
розвитку капіталізму. Проте, саме з 15 сторіччя кардинальні зміни охопили
всі сфери державного і громадського життя. Тому історичний період, про який
піде мова, правильно називати етапом переходу до Нового часу, або раннім
Новим часом, тому що вже тоді закладалися основи сучасної
західноєвропейської цивілізації, капіталістичного виробництва. Завдяки
технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку. Великі
географічні відкриття розсунули межі західного світу, прискорився процес
формування національних ринків, загальноєвропейського і світового. З’явився
новий соціальний тип – підприємець. У релігії, літературі і мистецтві
відбувалися зміни, що руйнували систему середньовічних цінностей.
Це не означає, що середньовіччя відступило перед новими віяннями: у
масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла новим ідеям
і церква, використовуючи середньовічний засіб – інквізицію. Ідея свободи
людської особистості продовжувала існувати в суспільстві, розділеному на
класи. Не зникала до кінця феодальна форма залежності селян, а в деяких
країнах (Німеччина, Центральна Європа) відбулося повернення до
кріпосництва. Феодальна система виявляла достатньо велику життєстійкість.
Кожна європейська країна переживала її по-своєму й у своїх хронологічних
рамках. Капіталізм довгий час існував як устрій, охоплюючи лише частину
виробництва у місті і в селі. Проте патріархальна середньовічна млявість
стала відступати в минуле.
“… На Заході відбувся той єдиний, значущий, істотний для усього
світу прорив, наслідки якого призвели до ситуації наших днів і його
остаточне значення усе ще не проявилося цілком. ” (К. Ясперс. Початки
історії і її ціль, 1948 р.)
Величезну роль у цьому прориві зіграли Великі географічні відкриття.
Головні з них: У 1456 році португальські кораблі досягли Зеленого мису, а в
1486 р. експедиція Б. Діаша обігнула Африканський континент з півдня,
минувши мис Доброї Надії. Освоюючи узбережжя Африки, португальці одночасно
посилали кораблі у відкритий океан, на захід і південний захід. У
результаті на картах з’явилися невідомі раніше Азорські острови й острови
Мадейра. У 1492 р. здійснилася велика подія – Х. Колумб, італієць, що
переїхав в Іспанію, у пошуках шляху в Індію перетнув Атлантичний океан і
відкрив новий континент – Америку. У 1498 р. іспанський мандрівник Васко і
Гама, обігнув Африку, успішно провів свої кораблі до берегів Індії. З XVI
ст. європейці проникають у Китай і Японію, країни про які раніше в Європі
мали дуже туманне уявлення. З 1510 р. починається завоювання Америки. У
XVII ст. була відкрита Австралія.
Змінилося уявлення про форму землі: кругосвітня подорож португальця Ф.
Магеллана (1519-1522) підтвердила догадку про те, що вона має форму кулі.
Межі світу ніби розсунулися. Торгові шляхи тепер пролягли через
океани, связуючи між собою континенти. Так завдяки Великим географічним
відкриттям почалася перша фаза створення глобальної цивілізації.
Для самої Європи ця експансія, що бурхливо розгорнулася, мала вкрай
важливі наслідки. Змістилися торгові центри: Середземномор’я стало втрачати
своє старе значення, поступаючись місцем Голландії, а пізніше – Англії.
Найважливішим наслідком відкриття і колонізації нових земель стала
“революція цін”, їхнє різке підвищення на товари в зв’язку з ростом
видобутку золота й інших благородних металів і зниження їхньої вартості.
Вона понизила реальну заробітну плату робітників, прискорила первісне
нагромадження капіталу в Європі, примушуючи багатьох, позбавлених засобів
для існування, людей дешево продавати свою робочу силу. Ускладнилися
фінансова система і банківська справа. Нові ринки збуту дали потужний
імпульс розвитку промисловості і торгівлі.
Водночас, важливо зрозуміти, що соціально-економічні наслідки Великих
географічних відкриттів далеко не однозначні. Племена майя, ацтеків і
інків, що жили в Америці, уже мали свою державність, але за рівнем
цивілізованості незмірно відставали від Європи. У процесі колонізації, що
продовжувалася приблизно до середини XVII ст., ці древні цивілізації
загинули.
Через нестачу робочих рук в Америку стали ввозитися негри. Португалія,
а слідом за нею Голландія, Англія і Франція реанімували, здавалося б, вже
давно відмерле явище – работоргівлю. Чисельність населення Африканського
континенту різко скоротилася, особливо в західних його районах; розпадалися
сформовані усередині континенту торгові зв’язки, сповільнювався соціально-
економічний і політичний розвиток.
Трохи інакше склалися в ту епоху відносини Заходу з древніми
високорозвиненими цивілізаціями Китаю, Японії й Індії. Китай і особливо
Японія “закрили” свої країни, заборонивши в’їзд іноземцям. Протягом деякого
часу, поки зберігався певний баланс сил між цими країнами і Заходом,
європейцям доводилося миритися з такою ситуацією. Набагато більшого успіху
португальські, а потім англійські, голландські і французькі купці домоглися
в політично роздробленій Індії, де занепадала колись сильна держава
Моголів. Європейські компанії затвердилися там до середини XVII ст.,
поступово домігшись і політичного впливу, що багато в чому визначило
подальшу долю древньої цивілізації.
У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку
наукової думки Європи, досягненням у техніці і природничих науках. Серед
численних відкриттів, якими була так багата та епоха, одне займає особливе
місце по своєму впливові на розуми людей. Це геліоцентрична теорія
польського вченого Н. Коперника (1473-1543), що дала нове бачення Всесвіту
і нове розуміння місця в ній Землі і людини. Раніш центром світу рахувалася
нерухома Земля зі світилами, що обертаються навколо неї. Тепер точка
відліку змістилася; Земля перетворилася в незначну порошину в космосі.
Картина світу стала набагато складнішою. Ідею Коперника підтвердили його
послідовники – італійський мислитель Дж. Бруно (1548-1600) і астроном,
фізик Г. Галілей (1564-1642).
Яке ж враження зробили ці відкриття на сучасників? Сміливі теорії
народжувалися в рамках середньовічного суспільства, яке тяжіло до
традиційних, стійких схем. Прорив, зроблений наукою, поглибив її розрив з
церквою. Конфлікти з нею часто закінчувалися для вчених трагічно:
пригадаємо долю Дж. Бруно, що спалили як єретика, Г. Галілея, якого змусили
зректися своїх поглядів. Твори, у яких висловлювалися нові ідеї, вносили в
списки заборонених книг.
Величезний вплив природознавство зробило на філософію: нова картина
світу потребувала філософського осмислення. Для багатьох вчених успіхи
науки були підтвердженням безмежних можливостей людини. Французький
математик і фізик Рене Декарт (1596-1650) створив нову картину світобудови
і вивів закони, що ним керують. При цьому він грунтувався на даних
природничих наук, вводячи їх у філософію. Світ представлявся йому
величезним механізмом, рух якого визначений Богом – “великим геометром”, як
називав його Декарт.
Англійський учений і політик Ф. Бэкон (1561-1626) у своїй знаменитій
праці “Новий Органон” доказував, що навколишній світ, природу варто
вивчати, довіряючи тільки досвіду, науковому експерименту. Йому ж належить
ідея, якій призначено було зіграти ключову роль в інтелектуальному житті
XVIII ст., про те, що наука дасть людині владу над світом, змінить життя і
навіть суспільні відносини.
Вступ у нову епоху супроводжувався свого роду революцією в духовному
житті Західної Європи. Це два явища в культурі XIV-XVI ст. – Ренесанс і
Реформація. Здавалося б, між ними мало спільного. Ренесанс – це відродження
античної спадщини, мирського начала. Реформація являлась оновленням церкви
і супроводжувалась сплеском глибоких релігійних почуттів. Проте об’єднує їх
те, що вони зруйнували стару середньовічну систему цінностей і формували
новий погляд на людську особистість.
Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І
продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи усі
країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено
загальноєвропейськими і локальними історичними умовами.
У XIV – XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно – грошові
відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому
ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту,
широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не
тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок.
Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю,
змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії.
Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово – промислового і
фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою
практикою цих соціальних прошарків із їхнім прагненням до мирських благ,
накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки
чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових
починаннях, усвідомлення особистих спроможностей і широких можливостей.
Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського
життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім’ї, повага співгромадян,
слава в пам’яті нащадків.
Цей процес мав поряд із власне історичними і историко – культурні
передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення
спадкоємного зв’язку з високорозвиненою культурою античності. У культури
Відродження були і середньовічні корені- світські традиції міської,
народної, лицарської культури.
Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько –
раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд . Він лише
частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту
світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість
людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв
активному життю.
Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж.
Боккаччо (1313(1375) ( хотіли створити прекрасну людську особистість,
вільну від забобонів середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити
систему освіти: ввести в неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні
античної літератури і філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не
заперечували релігії, хоча сама по собі церква і її служителі були
об’єктами глузувань. Скоріше, вони прагнули сполучити дві шкали цінностей.
У своєї “Сповіді” Петрарка писав, що аскетична мораль християнства
очищає душу, але не менше важливе й усвідомлення цінності земного буття,
успадковане від греків і римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне
протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху
насамперед в апології красоти світу і людського тіла, плотської любові.
Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні
зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному,
рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо да
Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю
творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна красота
зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.
Людина з її земними пристрастями і бажаннями з’явилася й у літературі.
Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали
право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Як і філософи,
письменники намагалися створити гармонію двох начал, або, принаймні, їх
зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели
про сластолюбців чергуються з трагічними розповідями про самовіддану любов.
У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані
земні риси, але і земні почуття підняті до небесної гармонії.
Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її
доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе
новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла
(1407-1457) і Л. Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що
допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про
людину було нерозривно пов’язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама
обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини
стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві :
“Шляхетність ( немов якесь сяйво, що виходить від чесноти й опроміняє її
володарів, якого б походження вони не були. ( З “Книги про шляхетність”
Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)
Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської
особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі,
що підкоряє індивідума цілому. Це був час титанізму, що проявився й у
мистецтві, і в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені
Мікеланджело, і самого їхнього творця ( поета, художника, скульптора. Люди,
подібні до Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки
безмежних можливостей людини.
Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного
російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької
одноплановості, абсолютизації точки зору на суть мистецтва і літератури
Ренесансу.
“Естетика Ренесансу,( пише А. Ф. Лосєв,( базувалася на людській
особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона
буйно і бурхливо заявляла про права людського суб’єкта і потребувала його
звільнення ( і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі
матеріального. Але естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю,
чого не було в наступній естетиці буржуазно – капіталістичного світу: вона
знала і відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб’єкту. І це
назавжди наклало печатку трагізму на всю нескінченно революційну стихію
індивідуалізму Відродження”.
На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму дав у XVIст.
Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи.
Герої Шекспира (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою
власну недостатність і свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко
пронизує всю суть творчості Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється
лише в цілу гору трупів, тому що така страшна, нічим нескорима й убивча
самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, ( підтверджує Лосєв, (
колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного
індивідуалізму дав нещадну критику цього абсолютного індивідуалізму, хоча
тільки в XIX і XX ст. стали розуміти вся його обмеженість і неможливість.
Лосєв приводить і інші приклади, з іншої області людських знань епохи
Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно ( пише
він, ( засновані зовсім не на висуненні вперед суцільної людської
особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та й усієї тієї планети, на
якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові.
Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді
нерухомої Землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до
утрати свого земного тяжіння і маси. Хіба це стихійне самоствердження
людської особистості(
А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується
самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом
буржуазно-капіталістичної формації. Він тільки її підготовляв, і притім
несвідомо, незалежно від себе. Культура приватної власності і культура
виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса
починалася, але вона тут була ще занадто молодою і наївною, і вона усе ще
ставила над усе красоту людської особистості, красоту людського тіла і
піднесену картину космічних просторів. Надалі, після Ренесансу, цей юний і
гарний індивідуалізм, прекрасно і чесно відчуваючий свою обмеженість, буде
прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього
зовнішнього і від усього живого, у своїй жорсткості і жорстокості, у своїй
нелюдськості до усьому навколишньому.
Ідеї гуманізму – духовна основа розквіту мистецтва епохи
Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно
створило образ прекрасної, гармонійно розвинутої людини. Італійські
гуманісти вимагали свободи для людини. “Але свобода в розумінні Ренесансу,
– писав його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість.
Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх
віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що
мішає її відчувати і думати як хочеться”. У сучасній науці немає
однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок
ренесанського гуманізму. Але безумовно, гуманізм варто розглядати як
головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу
історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних і зародження
капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що
сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну
спадщину. Гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV сторіччі,
яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову і поступовий
занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження була тісно пов’язана з
розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної
свідомості і, у свою чергу, зробила потужний вплив на художню культуру
Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали
етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні
і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її
місце і роль в природі і суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший
план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними
зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, У
рішенні яких вони спиралися на уявлення про великий потенціал творчих
здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі.
Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і
суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно
пов’язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних
порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням гуманістів яскраво
виражений характер.
Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять
новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули
людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.
Гуманістичний світогляд став одним із найбільш прогресивних
завоювань епохи Відродження, що спричинив сильний вплив на весь наступний
розвиток європейської культури.
Список літератури.
Всемирная история: (навчальний посібник ). – М: Мысль, Т.2. 1985р.
Из истории культуры Средних веков и Возрождения. “Наука”, 1976р.
История философии. /Пер. з чешського під ред. І.І. Богута – Мысль. 1995р.
Мир Философии.-Москва .,1991р.
Социально – этические взгляды итальянских гуманистов (II половина XV
века), Л.М.Брагіна, МГУ, 1983 р.
Учебный курс по культурологии. – Ростов-на-Дону: Фенікс. 1996р.