ЗМІСТ
4 Еволюція грошової системи Великобританії
14 Банк Японії: його організація, функції та операції.Грошово-кредитна політика Японії
ЛІТЕРАТУРА
4 Еволюція грошової системи Великобританії
Назва англійської валюти — фунт стерлінгів — історичновиникла ще в XX ст. та відображає її первісний ваговий вміст, тобто фунтсрібла, з якого карбували 240 пенсів-стерлінгів.
Від біметалізму до монометалізму Англія перейшла раніше іншихкраїн — наприкінці XVIII ст. на основі Закону 1797 р. про припинення вільногокарбування срібних монет. Але в тому самому році розмін банкнот на золото булоприпинено у зв’язку з війною з наполеонівською Францією та необхідністюпокриття дефіциту державного бюджету.
У 1816р. було прийнято закон, за яким дозволялося вільнекарбування золотих монет (з розрахунку 3 ф.ст. 17 шил. і 10,5 пенсів затройську унцію), золото офіційно стало основою грошової системи. З цього часупроводилася грошова реформа методом реставрації. Купівельна сила банкнот булапоновлена, проголошувався розмін банкнот на золото за номіналом. Офіційнийзолотий вміст 1 фунта стерлінгів становив 7,32 г.
З 1821 р. до початку Першої світової війни в Англії існувавзолотий монометалізм у його класичній формі — золотомонетного стандарту. Емісіябанкнот Банком Англії в цей час регулювалась актом Р. Піля, котрий вимагав100-відсоткового забезпечення їх золотом за винятком 14 млн ф. ст. Останні являлисобою фідуціарну емісію, що забезпечувалась державними позиками. Дія цьогозакону тимчасово припинялася парламентом і в періоди криз 1847, 1857, 1866 pp.фідуціарна емісія значно перевищувала встановлений обсяг.
Після припинення розміну банкнот на золото в серпні 1914р. уряд розпочаввикористовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військовихвитрат. Маса грошей в обігу 1913-1918 pp. зросла з 35 млн до 399 млн ф. ст. у1920 p., і вона становила 555 млн ф. ст., тобто збільшилась у 16 разівпорівняно з 1913 р. Наслідком цього стала інфляція, темпи якої були невисокими.Товарні ціни зросли лише удвічі. Такий розрив між темпами емісії та темпамизростання цін пояснювався низкою чинників:
— витісненням з обігу металевих грошей та зменшенням обсягівкомерційного кредитування;
— державним нормуванням розподілу товарів та контролем зацінами;
— уповільненням швидкості обігу грошей.
При зростанні товарних цін у 2 рази, курс фунта стерлінгіввідносно долара США протягом усієї війни залишався на довоєнному рівні, бо вцей час зменшувалась купівельна спроможність долара. Крім того, Англія активнопроводила політику валютної інтервенції за рахунок кредитів США, що штучнопідтримувало завищений курс фунта стерлінгів. Коли в 1919 р. Англія припинилапроведення політики валютної інтервенції, курс фунта стерлінгів знизився з4,867 до 3,4 дол.
З метою стабілізації фунта стерлінгів уряд з 1920 р. узявкурс на дефляцію, почав проводити політику «дорогих» грошей. Томупісля Першої світової війни інфляція в Англії продовжувалася відносно недовго — до 1920 р. Уже в 1920/21 фінансовому році Англія з допомогою збільшенняподатків домоглася бездефіцитності державного бюджету. Частина знеціненихфунтів стерлінгів була вилучена з обігу. Одночасно проводилася політика обмеженнябанківського кредиту.
Початком грошової реформи був квітень 1925 p., коли Англіяпоновила розмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, тобто повернулася дозолотого стандарту. На золото обмінювалися лише суми, що перевищували 1700 ф.ст. Реформу проводили методом реставрації, тому що уряд переслідував двіосновні цілі: поновити довіру до фунта стерлінгів, яка була підірванаінфляцією, та збільшити реальну вартість надходжень від іноземних інвестицій тавнутрішніх накопичень.
З 1925 р. поряд з розмінними банкнотами продовжувалиобертатися казначейські білети, які в 1928 р. були вилучені з обігу. У цьомусамому році реформу було завершено прийняттям закону про надання Банку Англіїправа на фідуціарну емісію банкнот (тобто не забезпечених золотом) у розмірі260 млн ф. ст., а за домовленості з казначейством — понад цю суму.
У цей час курс фунта стерлінгів був завищений порівняно зкупівельною спроможністю цієї валюти, що значною мірою пояснювалося надмірнимпопитом з боку спекулянтів. Поновлення розміну фунтів стерлінгів на золото зазавищеним курсом мало у майбутньому негативний вплив на експортні можливості тавалютне становище Англії.
Світова економічна криза 1929-1933 pp. значно послабилапозиції Англії на зовнішніх ринках та викликала масовий відплив капіталів зкраїни. Активне сальдо платіжного балансу за поточними операціями почалозменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне.
Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Іноземнівкладники, побоюючись припинення розміну фунта стерлінгів на золото, почаливилучати депозити, що прискорило зменшення золотих запасів у країні. Наслідкомтакого стану стало припинення з 21 вересня 1931 р. розміну банкнот на золото.Золотий стандарт в Англії зазнав остаточного краху, країна перейшла допаперової грошової системи з валютним курсом, що коливається. Курс фунтастерлінгів почав знижуватися, і вже на початку 1932 р. він становив 3,2 дол.,тобто знизився на 35%.
Таке зниження валютного курсу, з одного боку, підвищувалоконкурентоспроможність англійського експорту, а з іншого — послаблювало довірудо англійської валюти та до Лондона як міжнародного фінансового центру. З метоюпідтримки валютного курсу в 1932 р. було створено зрівняльний валютний фонд приказначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії, для здійсненнявалютної інтервенції на ринках.
Англія, як і інші країни, до Другої світової війни зберігалавільну конвертованість фунта стерлінгів у валюти інших країн. З початком війнибуло введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту іншихкраїн було припинено за винятком країн стерлінгової зони.
Із введенням валютних обмежень було встановлено офіційнийкурс фунта стерлінгів на рівні 4,03 дол. США. Таке співвідношення залишалося додевальвації англійської валюти 1949 p., при цьому золотий вміст становив 3,6 гзолота.
За роки війни держава для покриття своїх витрат широковикористовувала кредити Банку Англії та інших банків, що спричинило збільшеннягрошової маси у 2,5 рази, але ціни за цей час зросли тільки на 75%, тобто темпизнецінення фунта стерлінгів були меншими порівняно з періодом Першої світовоївійни. Загалом темпи інфляції в Англії були меншими, ніж в інших країнах, якібрали участь у війні (за винятком США).
На цьому відбилися три фактори:
— висока питома вага податків у фінансуванні військовихвитрат (понад 40%);
— значна роль зовнішніх джерел фінансування (поставки товаріву кредит колоніями і домініонами, надання США в оренду озброєння, стратегічноїсировини та продовольчих товарів);
— державний контроль над цінами та нормування продовольчихтоварів, яке зберігалося в Англії протягом тривалого часу і після закінченнявійни.
Лише у грудні 1958 р. фунт стерлінгів почав вільнообмінюватися на долари та інші валюти за поточними операціями для нерезидентів,тобто вводилася часткова конвертованість фунта стерлінгів. За іншими операціямивалютні обмеження зберігалися до 1979р.
У післявоєнний час в Англії темпи інфляції були вищими, ніж вінших промислове розвинутих країнах (за винятком Італії). У 1951-1960 pp.роздрібні ціни зростали в середньому на 4%; у 1971-1980 pp. — на 13,3%; у1981-1986 pp. — на 7,5%. Купівельна спроможність фунта стерлінгів у 1986 р.знизилась порівняно із довоєнним рівнем 1938 р. у 16 разів і порівняно з 1950р. — у 12 разів.
Головною причиною хронічної інфляції та дефіцитностіплатіжного балансу після Другої світової війни були величезні військові витратиАнглії. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 pp. збільшився з 23 до95 млрд ф. ст.
Інфляція та пасивність платіжного балансу стали причиноюдвократної девальвації фунта стерлінгів у післявоєнний період. Першапіслявоєнна девальвація англійської валюти на 30,5% була проведена в 1949 р. їїофіційний курс відносно долара знизився з 4,03 до 2,8 дол. за 1 ф. ст. Середпричин девальвації треба виділити передусім невідповідність офіційного курсуфунта стерлінгів реальному як наслідок значного інфляційного знецінення. Таканевідповідність виявилась уже в перші післявоєнні роки.
Девальвація 1949 р. не вирішила проблем англійської валюти. Прогресуючепогіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 p., призвело до того, щоні зовнішня кредитна допомога, ні підвищення облікової ставки Банком Англії немогли зупинити зниження офіційних золотовалютних резервів. Кожного разу, колипогіршувався стан платіжного балансу країни, відбувалися масові операції,пов’язані з продажем фунтів стерлінгів, що погіршувало валютне становище країнище більше.
У листопаді 1967 р. було проведено другу післявоєннудевальвацію на 14,3%. Курс фунта стерлінгів до долара знизився до 2,4 дол. США.Ця девальвація була доповнена кредитно-фінансовими обмеженнями, вплив якихвідбився на стані платіжного балансу вже через 1,5 роки. У 1969-1971 pp. Англіямала велике позитивне сальдо за поточними операціями. Тому в грудні 1971 р.фунт стерлінгів було ревальвовано відносно долара. Новий курс становив 2,6 дол.Ця стабілізація виявилася нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу в1972 р. змусило англійський уряд установити для своєї валюти режим плаваючогокурсу. З цього періоду розпочалося різке зниження курсу. У 1976 р. він знизивсяна 40% порівняно з 1971 р. Криза довіри до фунта стерлінгів призвела до того,що з 1976 р. уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі якрезервної валюти, що прискорило остаточний розпад стерлінгової зони, яка докінця 70 pp. припинила своє існування.
Із середини 1977 р. позиції фунта стерлінгів відносно доларазміцнилися, що було пов’язано з припливом капіталів у країну у зв’язку зпочатком видобутку нафти у Північному морі під час нафтової кризи.
Завдяки цьому курс фунта стерлінгів у 1977р. підвищився майжедо рівня 1971 р. — з 1,7 до 2,4 дол. У жовтні 1979 р. уперше з 1931 р. булоскасовано всі валютні обмеження. Але внаслідок економічної кризи 1979-1982 pp.розпочався відплив капіталів з країни, знову з’явилася тенденція до знеціненняфунта стерлінгів. В останні роки підвищення курсу цієї валюти стало однією зпричин, через яку Великобританія не приєдналася до країн, які з 1 січня 1999 р.запровадили євро у безготівковий обіг.
Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різніінструменти. До кінця 70-х років переважав неокейнсіанський підхід Догрошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи: зміна процентноїставки Банку Англії, зміна норм резервування та прямі селективні методиконтролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментомселективного регулювання були так звані кредитні межі, тобто встановленнякількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалисявказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати перевагипри кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками тадисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчогокредитування та ін.
Із середини 70-х років посилився вплив неокласичних тамонетаристских концепцій. Банк Англії відмовився від прямих методів контролю забанківськими позиками та розпочав використовувати операції на відкритому ринкуз купівлі-продажу цінних паперів. З метою поширення продажу державнихзобов’язань за межі банківської системи Банк Англії вніс ряд змін до механізмурегулювання державного боргу. Важливішою метою грошово-кредитного регулюваннястало стабільне зниження темпів зростання грошової маси та відношення державнихпозик до валового внутрішнього продукту.
Відносно високий рівень інфляції у Великобританії впіслявоєнний період зумовив зниження курсу фунта стерлінгів до долара США (з2,02 дол. в 1975 р. до 1,64 дол. у 1998 р.) та інших валют. Головним видомгрошей у Великобританії є депозитні гроші. Готівкові гроші — банкноти тарозмінна монета становлять близько 32% усієї грошової маси в обігу.
В англійській статистиці використовується кілька агрегатівгрошової маси в обігу. Показник грошової маси М0 охоплює готівкові гроші в обігута касові резерви банків. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання вбанках, за якими не сплачуються відсотки. М1 — це показник «вузькихгрошей». М2 включає М1 плюс так звані роздрібні депозити, тобто депозити вбанках та будівельних товариствах до запитання та термінові до 100 000 ф. ст. зповідомленням не більше ніж за місяць, та депозити в ощадних банках. Агрегат МЗвключає, окрім складових М1, термінові депозити в банках та депозитнісертифікати у фунтах стерлінгів, а також депозити в банках та депозитнісертифікати в іноземній валюті. М4 додатково до МЗ включає депозити та акціїбудівельних товариств.
Окрім Казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей уВеликобританії є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольноздійснює випуск банкнот у сумі, що визначається казначейством та затвердженапарламентом.
До 1971 р. фунт стерлінгів дорівнював 12 шилінгам, кожний зяких, у свою чергу, поділявся на 20 пенсів. Нині фунт стерлінгів містить 100пенсів, а в обігу перебувають банкноти 20, 10, 5, 1 фунт стерлінгів та монети 1фунт стерлінгів, 50, 5, 2, пенса та 0,5 пенні.14. Банк Японії: його організація, функції та операції. Грошово-кредитнаполітика Японії
Центральний банк Японії створено 1882 р. строком на 30 років.Згодом цей термін було продовжено ще на 30 років, а 1942 р. банк діставбезстроковий статус. Йому надано монопольне право емісії банкнот.
Функції Банку Японії визначено спеціальним законом від 1942p., який у 1979 р. було модернізовано. Згідно із законом від 1942 р. основнийкапітал банку було встановлено у розмірі 100 млн єн. У новій редакції закону,що нині набрала чинності, він не змінюється. 55% капіталу належить державі,45%- приватним акціонерам (приватним особам, фінансовим інституціям, страховимкомпаніям тощо). Акціонерам було гарантовано дивіденди в розмірі 4%, які заумови надзвичайно високих прибутків банку зростали до 5%. Решта прибуткунадходила до державного бюджету.
Згідно із законом 1979 р. на чолі банку стоїть політична рада(вид банківської ради). До її складу входить сім членів: керуючий БанкомЯпонії, уповноважений урядом міністр фінансів, уповноважений урядом представникпланово-економічного управління та представники найбільших банківських,промислових і торговельних монополій. Останні призначаються урядом Японії натермін до чотирьох років. Голова політичної ради є керуючим банком. Рішенняприймаються простою більшістю голосів.
Слід зауважити, що обидва уповноважених уряду не мають праваголосу, тож основну роль у прийнятті рішень відіграють представники великогокапіталу. Закон зобов’язує політичну раду взаємодіяти з міністерством фінансіву певних напрямах, наприклад при встановленні процентних та резервних ставок.Нова редакція закону про Банк Японії набрала чинності у квітні 1998 р. Відтеперзагальне та оперативне керівництво покладається на правління банку, щоскладається з дев’яти осіб (скасовується рада директорів).
Голова та два його заступники призначатимуться КабінетомМіністрів за згодою обох палат парламенту. Шість членів правління призначатимеКабінет Міністрів із числа осіб, що мають певний досвід і знання у сферіекономіки та фінансів. Термін їхніх повноважень — п’ять років. Посадипредставників уряду скасовуються.
Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністрфінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів — строком на чотири роки, радників — на два роки. Ревізори призначаютьсяКабінетом Міністрів строком на чотири роки.
На засіданнях правління у разі необхідності можуть бути присутніпредставники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління своїпропозиції та давати оцінку грошово-кредитної політики Банку Японії, алеостаточне рішення приймає правління.
У 1973 р. Банк Японії, штаб-квартира якого розташована вТокіо мав 45 філій та відділень у Японії та представництва у Нью-Йорку,Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні і в Гонконгу.
Банк має необмежену монополію на випуск банкнот. Згідно іззаконом від 1979 р. обсяг банкнотної емісії встановлювався міністерствомфінансів за згодою уряду. Банк Японії мав право, якщо вважав за необхідне,випускати банкнот більше, ніж передбачено лімітом, за що сплачував відсоток урозмірі 3% річних від отриманого прибутку. Емісія банкнот змушувала банктримати резерви, які складалися з основної частини (комерційні векселі йдержавні цінні папери всіх видів) та необов’язкової частини (іноземна валюта,золотий і срібний запас). Головне забезпечення емісії банкнот становив портфельдержавних зобов’язань. Скасування у 1965 р. заборони на використання державнихпозик для покриття дефіциту бюджету призвело до емісії облігацій державноїпозики. В активах Банку Японії державні папери становлять понад 80%
Головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованомурозвитку національної економіки шляхом підтримання цінової стабільності. Цевтілюється в життя завдяки розробленню та проведенню відповідноїгрошово-кредитної політики, випуску готівки. Нове законодавство скасовуємаксимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резерву.
До найважливіших завдань Банку Японії належить такожзабезпечення ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунківміж кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Черезкожні шість місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує передпарламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її якнезалежна інституція, що передбачено законодавством.
У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою міністрафінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводитиоперації від імені закордонних центральних банків та інших іноземнихорганізацій з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від цихорганізацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер виправданих єновихінвестицій.
До функцій банку входять контроль за кредитною сферою тазабезпечення безперебійного функціонування системи платежів і розрахунківшляхом надання кредитів на обмежений строк кредитним організаціям.
Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягомкількох післявоєнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалисяцентральними банками розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, коригуванняоблікової ставки, політика мінімальних резервів та операції на відкритому ринкумали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним інструментомгрошово-кредитної політики Банку Японії було кількісне раціонування кредиту(«кредитне вікно»), яке відігравало роль процентної ставки прирегулюванні потоків капіталів.
Методи і дійовість грошово-кредитної політики визначалися«фінансовим голодом» японських корпорацій нефінансового сектора,слабким ринком позичкового капіталу, домінуванням банків у фінансуванніекономіки. Протягом тривалого часу основні ставки на ринку банківськогокредитування жорстко регулювалися, відкритого ринку цінних паперів практично неіснувало.
Водночас контроль з боку держави за діяльністю приватнихбанків був досить значним і базувався на специфічному явищі японськоїгрошово-кредитної сфери — перекредитуванні. Упродовж 1960-1980-х років апогей перекредитуванняприпав на періоди стабільного економічного розвитку Японії.
Нині основними засобами грошово-кредитної політики БанкуЯпонії є:
— політика коригування облікової ставки;
— політика зміни обсягів купівлі-продажу облігацій тавекселів;
— політика резервної норми.
Національна грошова одиниця Японії — єна. Вона була введенав 1870 р. (одна єна дорівнює 100 сенів).
На сучасному етапі єна використовується як міжнародний резерві платіжний засіб переважно в азіатському регіоні.
В останні роки відбувалася девальвація єни.
У зв’язку з цим, незважаючи на відносно сильні позиції єни,її роль у міжнародній валютній системі залишається незначною. Ділові кола іуряд Японії не бажають висувати єну на роль міжнародної резервної ірозрахункової валюти, оскільки в цій ролі валюта перебуває під негативнимвпливом зовнішніх чинників. В умовах стійкості резервної валюти, і особливо затенденції зростання її курсу, невідворотним є посилений приплив у країнукапіталів.
Важливою перевагою національної валюти, використовуваної якміжнародний резервний і платіжний засіб, є те, що вона виключає можливістьвалютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японськихзовнішньоекономічних угод. Це означає перекладання їх на іноземнихконтрагентів, які також для запобігання валютних ризиків заінтересованіпроводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широковикористовуваній валюті третьої країни, наприклад такої; як долар. Цюзаінтересованість японські ділові кола використовують як важливий інструмент уконкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютніризики. Ось чому Японія так само віддає перевагу розрахункам за міжнароднимиугодами у національних валютах іноземних покупців і продавців, а також вамериканських доларах.
Кредитна система Японії утворилась після незакінченоїбуржуазної революції 1868 р. Упродовж 30-ти років після прийняття в 1872 р.Закону про національні банки була створена переважна частина японськихдержавних (спеціальних) та приватних банків.
У цей період виник також центральний емісійний банк Японії. У1897 р. закон про комерційні банки легалізував організацію банківської системиза єврозразками.
У 1927 р. в Японії виникла банківська криза. Вона обумовилаподальшу концентрацію банківського капіталу і посилила позиції монополістичнихбанків. У 1928 р. загальна кількість банків скоротилась удвічі порівняно з1918р.
Японські банки брали активну участь в економічній підготовцідо Другої світової війни. Вони проводили політику японських монополій уколоніях, фінансували державні військові витрати і розвиток військовоїекономіки.
У цьому ж напрямку японські банки діяли і в роки війни уКитаї (розпочалася в 1937 p.), і в період Другої світової війни. У 1942 р.посилився державний монополістичний контроль над господарством Японії. З цієюметою створюється Національна фінансова контрольна асоціація, їйпідпорядковується уся діяльність кредитної системи. Банки зобов’язуютьсявкладати в облігації державних військових позик не менш як 75% приростудепозитів. У роки війни створюються спеціальні кредитні установи для здійсненняекспансії в країнах Східної і Південно-Східної Азії, котрі були тимчасовоокуповані Японією. Після Другої світової війни розвиток кредитної системиЯпонії характеризується рядом особливостей.
Для японської банківської системи у післявоєнний періодхарактерним було розмежування функцій різних банків за американським прикладом,що пояснюється значним впливом на післявоєнний устрій кредитної системи Японіїамериканських окупаційних властей. Банківською реформою 1998 р. передбаченопевну лібералізацію банківської діяльності. Так, звичайні міські банки можутьвідкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії, банки довгостроковогокредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними,траст-банки дістали право відкривати філії для проведення операцій з ціннимипаперами, брокерсько-дилерські фірми за операціями з цінними паперами можутьперетворюватися на філії комерційних банків.
Накопичення позичкового капіталу випереджувало накопиченняреального капіталу. Наприклад, позичковий капітал у 1986 р. збільшивсяпорівняно з 1970 р. у 3,2 рази (у порівнянних цінах), а реальний — у 2 рази.Але за цей самий період оптові ціни зросли у 2,2 раза, тобто інфляціязнецінювала реальну величину позичкового капіталу. Цьому сприяли особливостіекономічного розвитку Японії. Вони виявлялись передусім у тому, що погіршилисьзагальні умови відтворення: темпи економічного зростання в Японії набагатоскоротились (10,2% у середньому за рік у 60-ті роки, 5,2% — у 70-ті та 3,7% — у80-х роках).
Через уповільнення приросту інвестицій попит на основний іоборотний капітал відносно знизився, зросла частина останнього, яка набралагрошової форми, виступаючи у ролі позичкового капіталу. Перенакопиченнюпозичкового капіталу сприяли також зміни в структурі кредитної системи:з’являються і швидко розвиваються пенсійно-страхові й ощадні заклади.
Сучасна кредитна система Японії складається з Центральногобанку (Ніппон Гінка). Він є верхнім рівнем кредитної системи, її головою. БанкЯпонії здійснює емісію грошей, грошово-кредитну політику,державно-монополістичне регулювання економіки та касове обслуговування Казни.Далі розташовується нижчий рівень кредитної системи
Це передусім приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), котріділяться на звичайні (комерційні) банки; спеціалізовані та інші КФУ, а такожурядові КФУ.
Звичайні (комерційні) банки складаються з міських,регіональних; банків-членів Другої асоціації регіональних банків; іноземнихбанків.
Спеціалізовані КФУ поділяються на: КФУ довгостроковогокредитування і траст-банки; КФУ для малого і середнього бізнесу, що охоплюютьбанк «Дзенсінрен», банки «Сінкін» (кредитні асоціації;кредитні кооперативи); банк «Чю-кін» (центральний кооперативний банкторгівлі і промисловості, трудові банки); КФУ для сільського, лісового тарибного господарства.
До них відносять: банк Норін Чюкін (центральний кооперативнийбанк сільського та лісового господарства); кредитні федераціїсільськогосподарських кооперативів; регіональні кооперативи; інші КФУ; страховікомпанії (компанії страхування життя, ті, що не страхують життя).
Урядові КФУ: банки та фінансові корпорації. До складуостанніх входять: Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку,Міжнародна фінансова корпорація, Фінансова корпорація малого бізнесу, Фінансовакорпорація санітарної екології, Фінансова корпорація сільського, лісового,рибного господарства; Корпорація житлових позик, Фінансова корпорація державнихпідприємств; Корпорація розвитку Хокайдо і Тохоку; фінансова корпораціярозвитку острова Окінава. Зокрема, до урядових КФУ входять Корпораціястрахування кредитів малого бізнесу, поштові ощадні каси та ін.
У кредитній системі Японії переважають приватні інституції,їх частка в депозитах у 1986 р. становила 51,6%, в обліково-позичковихопераціях — 49,5%, а в портфелі цінних паперів — 55,9%. Близько 15% сукупногобалансу приватних кредитних інституцій припадало на 29 компаній зі страхуванняжиття і на 58 — зі страхування майна. 211 компаній, які здійснюють операції з ціннимипаперами, посідають незначне місце в кредитній системі. Державні банки іфінансові корпорації функціонують у тих галузях, кредитуванням яких приватнібанки не заінтересовані, але розвиток яких необхідний для процесу відтворення вцілому, а також з соціально-політичної точки зору.Останнім часом процесконцентрації і централізації у сфері кредиту відбувався не у формі злиття іскорочення кількості банків, а через використання монополістичним капіталомкредитних ресурсів держави, з одного боку, і страхової, ощадної системи ікредитної кооперації — з іншого. Одночасно вживалися заходи для залученняіноземних капіталів у Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР.Іноземні інвестиції здебільшого спрямовуються в облігації, які не дають права участів управлінні відповідними японськими фірмами.
Японські фірми також розміщують на іноземних ринках своїоблігації. Крім того, укладаються багатотисячні контракти про технічну допомогупершого класу, з допомогою яких Японія придбаває закордонні ліцензії і технічнудокументацію. З перетворенням Японії в найбільшу державу змінилося її становищеу сфері міжнародного кредиту: з нетто-імпортера вона перетворилась напровідного нетто-експортера капіталу. Головними регіонами вивозу японськихкапіталів є країни американського континенту, Південної і Південно-СхідноїАзії. Зростає активність японських фірм і на Ближньому та Середньому Сході, вАфриці.
З розвитком випереджаючого накопичення позичкового капіталувиникають умови для послаблення залежності монополістичних банків від БанкуЯпонії. Відбувається зростання прибутків монополістичних компаній ірозширюються масштабі їх самофінансування, але в загальній сумі функціонуючихкапіталів продовжують переважати позичкові кошти. В умовах перенакопиченняпозичкового капіталу в структурі його використання зросла частка фіктивногокапіталу.
Великі японські монополії перетворились уфінансово-монополістичні групи, а банки — в їхні центри. Підвищилась рольміжкорпоративного володіння акціями і посилилась концентрація володінняостанніми.
ЛІТЕРАТУРА
1. Брагинский С. Кредитно-денежная политика в Японии. — М.: Наука,1989.
2. Гальчинський А.С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ«Либра», 1993.
3. Трегуб Д.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Конспектлекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х.: ХДЕУ, 2001. — 78с.