–PAGE_BREAK–Розрахунок екю будується за принципом «валютного кошика». Питома вага кожної національної грошової одиниці у «валютному коктейлі» залежить від частки ВВП країни в сукупному ВВП у товарообігу ЄС. Таким чином, квота національних валют у структурі екю визначається економічним потенціалом кожної країни.
Структура екю підлягає перегляду один раз на 5 років.
Питома вага кожної валюти може змінюватися залежно від її курсу на світовому валютному ринку. Якщо питома вага якоїсь із валют кошика змінюється більш ніж на 25%, то структура екю може бути переглянута.
Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких установлюються допустимі межі коливання. Країни ЄС зобов’язані підтримувати коливання валютних курсів у межах +2,0…2,25 (за винятком італійської ліри, межі коливання якої можуть сягати +6%). Після кризи 1993 року межі коливання розширилися до 15% для всіх валют окрім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень +2,0…2,25%. Утримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків, тобто шляхом продажу або купівлі іноземної валюти.
Інтервенції повинні проводитись у валютах-учасницях, однак оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках валютної інтеграції погоджувати взаємні найбільш короткотермінові кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проводиться через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки країн-учасниць системи зобов’язані депонувати в цьому фонді 20% своїх золотовалютних запасів, натомість їм надається еквівалентна вартість в екю. Якщо після інтервенції є залишки, про це повідомляється фонду, який проводить кліринг (взаємозалік) цих сальдо.
Важливий елемент ЄВС – система спільного коливання валютних курсів. У зв’язку з цим створена система коротко — та середньострокового кредитування для підтримки курсів національних валют.
Перехід країн ЄС до економічного та валютного союзу (ЕВС) – це один із найскладніших етапів євроінтеграції. Наприкінці 80-х років було завершено підготовку так званого плану Делора. Основні параметри ЕВС були окреслені в Маастрихтському договорі. Рівень розвитку економічної інтеграції та проблеми спільного ринку зумовили необхідність грошового валютного регулювання на наднаціональному рівні, яке б спиралось на єдину грошову одиницю.
Новий етап у розвитку західноєвропейської валютної інтеграції — програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.
План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.
На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.
Серед основних етапів створення економічного та валютного союзу слід виділити наступні [3, с. 21]:
1. Підготовчий етап було завершено 1 січня 1996 року.
2. Організаційний етап закінчився 31 грудня 1998 року. Головною його подією стало введення з 1 січня 1999 року спільної валюти – євро.
3. Заключний етап передбачається завершити до 2002 року. Даний етап розбито на три проміжні фази – «А», «В», «С».
На першому етапі країни-учасники усунули обмеження на взаємне переміщення капіталів. Почалося здійснення програм стабілізації фінансової політики для досягнення належних показників, які є обов’язковими для участі країни в ЕВС. Такими показниками є:
– фактичний дефіцит держбюджету в розмірі близько 3% ВВП;
– державний борг не більше 60% ВВП;
– шокова інфляція не вище 1,5% середнього рівня інфляції в країнах із найнижчими її темпами;
– середня величина довгострокової процентної ставки за рік не більше 2% від середнього рівня цих ставок у третіх країнах із найнижчими темпами інфляції;
– участь у спільному коливанні курсів не менше 2 років (дозволені межі коливання складають +2,25%).
Другий етап вимагав формування правової та інституціональної бази ЕВС.
Третій етап передбачає декілька сценаріїв розвитку подій у процесі переходу до єдиної валютної системи, в тому числі сценарії «вибуховий», або «шоковий», “відстроченого вибуху” та «накопичення критичної маси», а також «хвилі, що здіймається».
Зміст цих сценаріїв такий:
1) «вибуховий» («шоковий») сценарій означає швидке й одночасне (вже у фазі «А») введення єдиної валюти. Основна його мета – запобігання використанню подвійної звітності і спекуляціям;
2) сценарій «відстроченого вибуху» теж передбачає одночасне введення єдиної валюти, але вже у фазі «В». Це має на меті дати господарюючим суб’єктам (особливо у сфері малого бізнесу) можливість провести необхідну підготовку;
3) сценарій «накопичення критичної маси» має втілюватись у життя шляхом поступового нарощування обсягів угод у єдиній валюті при збереженні на певний період паралельного існування національних валют в інших секторах.
На практиці ж було втілено сценарій «хвилі, що здіймається». Згідно з цим сценарієм у фазі «А» було прийнято рішення про перелік країн, які братимуть участь у ЄВС (кінець 1997 – початок 1998 року) і створено наднаціональний Європейський центральний банк.
У фазі «В» (1 січня 1999 року – 1 січня 2002 року) вступили в силу законодавчі акти, що стосуються євро, було визначено і почала здійснюватися валютна політика в зоні євро. Було також зафіксовано курси валют країн ЄВС і євро. Після фіксації курсів національні грошові одиниці хоч і збереглися в обігу, однак стали лише знаками єдиної валюти, що, по суті, відірвало їх від національного ґрунту. Всі активи, пасиви й угоди в екю перераховувались у євро за курсом 1:1. Отже, «валютний кошик» для євро залишився таким само, як і для екю. Для прискорення процесу накопичення критичної маси євро в грошовому обігу європейська система центральних банків заохочувала переведення на нову валюту безготівкових угод. Було введено подвійне вартісне маркування цін і всіх фінансових документів. Почали випускатися державні цінні папери в євро (які котувалися на ринку). Перехід на євро стимулювали в першу чергу великі компанії, які мали досвід здійснення мультивалютних операцій. Нарешті, почали друкуватися нові євробанкноти і карбуватися відповідні монети.
У фазі «С» (1 січня 2002 року – 1 червня 2002 року) переведення на євро всі види угод і розрахунків у межах ЄС. На розрахунки в євро передбачається перевести зовнішньоторговельні та інші контракти. Також відбуватиметься обмін і вилучення з обігу національних грошових знаків.
Правила «старту євро» були такими. З 1 січня 1999 року в Європі почав функціонувати економічний і валютний союз, що було ознаменовано введенням в безготівковий обіг єдиної для Євросоюзу валюти євро. З цієї дати Міжнародний валютний фонд замінив у своєму кошику резервних валют німецьку марку і французький франк на євро. Остаточний перелік держав, готових до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн-членів на самміті 2 травня 1998 року в Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу в січні 1999 року мали приєднатися 11 з 15 країн-членів ЄС: Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія (вони складають так звану територію Євроленду). Утрималися від вступу в ЄВС Англія, Швеція й Данія. Греція спершу «не пройшла» за макроекономічними показниками [1, с. 14].
У загальному положенні про представлення банкнот та монет євро міністри країн-членів ЄС визначили, що до кінця другого тижня січня 2002 року необхідно добитися здійснення всіх готівкових угод в євро. Країни-члени ЄС вважають, що період паралельного обігу старих національних і нових європейських банкнот та монет становитиме від 4 тижнів до 2 місяців. Як вважається, було б непогано, якби фінансові установи були забезпечені банкнотами і монетами заздалегідь, оскільки це дозволило б започаткувати ефективний та якісний обіг нової готівкової валюти в перші дні січня 2002 року.
Європейська комісія затвердила правила щодо захисту авторських прав на загальний вигляд монет євро і надала рекомендації стосовно використання колекційних монет, медалей та жетонів. Правила вимагають отримання дозволу на репродукування всього чи частини загального вигляду монет євро за умови, що зображення відповідатиме оригіналу й не провокуватиме хибних тлумачень. Здійснюється робота і для захисту використання дизайну монет євро. Серія монет євро буде складатися з 8 видів монет вартістю 1, 2, 5, 10, 20 та 50 центів, а також 1 та 2 євро. Навесні 1996 року країни-члени ЄС вирішили, що зображення на цих монетах повинні містити як спільні символи, так і національні. Європейська комісія провела спеціальний конкурс для художників-розробників дизайну, переможці якого передали свої авторські права комісії ЄС.
Існують і суттєві проблеми щодо формування зони євро. Однією з них є опір впровадженню нової валюти євро з боку британських політиків. Основний їх аргумент такий: країни Європи перебувають у різних фазах економічного розвитку, а відтак безглуздо й небезпечно застосовувати однакові процентні та обмінні ставки.
1.3. Роль долара та євро в міжнародній валютній системі За підрахунками Європейської Комісії, частка долара у світовій торгівлі впала з 56% у 1980 р. до 52% у 1995 р. (останній рік, за який можна отримати дані статистики). Частка німецької марки залишалася відносно незмінною між 1980 і 1995 рр. Ієна відставала, але у неї було найвище відносне зростання, її частка у світовій торгівлі зросла більше, ніж удвічі: iз 2% у 1980 р. майже до 5% у 1995 р.
До причин довготривалого панування долара як основної міжнародної валюти належать більш низька вартість операцій на ринках обміну валют, історична роль долара у світовій торгівлі з 1945 р. і величезний розмір американської економіки. Але роль розміру є складнiшою, ніж здається.
На другому місці за розміром економіки у світі стоїть Японія, але частка її торгівлі, позначена в ієнах, залишається низькою навіть у порівнянні з найменшими європейськими країнами. Одним із чинників, що пояснює це, є велика частка американських фірм на ринках, де американці продають свої товари.
Так, розглянемо японську фірму, яка прагне отримати найвищий прибуток в єнах від продажу товарів у Швейцарії. Якщо японська фірма встановить ціну у швейцарських франках, вона ризикуватиме, оскільки ціна в ієнах коливатиметься залежно від курсу обміну єни і швейцарського франка. Тому японські експортери вважають за краще встановлювати ціни в єнах. Але фірми також стежать за тим, що роблять їхні конкуренти.
Якщо японська фірма продає свої товари на певному швейцарському ринку, на якому переважають швейцарські фірми (які складають рахунки-фактури у швейцарських франках), то вона також вважатиме за краще встановити ціни у швейцарських франках. Якщо ціни будуть в ієнах, вона ризикує втратити свою частку на цьому ринку у випадку, якщо ієна виросте. Якщо японські фірми переважають на певному швейцарському ринку, вони вважають за краще встановлювати ціни в ієнах: японській фірмі тоді не доведеться турбуватися про втрату своєї частки на цьому ринку, коли ієна виросте тому, що її конкуренти зіткнуться з тією ж проблемою.
Ці аргументи пояснюють велику роль долара у торгівлі. Завдяки тому факту, що Сполучені Штати розташовані на величезній території, імовірнiшим є те, що американські фірми переважають на певному ринку або як експортер, або конкуренти по імпорту, коли іноземні товари продаються в Америці. Це означає те, що американські фірми встановлюють ціни у доларах незалежно від того, чи продають вони їх удома або за кордоном, й іноземні фірми також будуть встановлювати ціни у доларах внаслідок конкуренції, коли вони експортуватимуть товар до Сполучених Штатів.
Оскільки в Японії друга за розміром економіка у світі, єна повинна бути більш важливою валютою. Конкурентоспроможність є ключовою причиною, що пояснює, чому це не так. По-перше, Сполучені Штати — це найбільший торговий партнер Японії: більше за половину японської торгівлі з розвиненими країнами припадає на Сполучені Штати. Ціни більше ніж на 80% японського експорту, що йде у Сполучені Штати, встановлено в доларах на ринках, на яких переважають американські фірми.
По-друге, навіть продаючи товар іншим країнам, а не Сполученим Штатам, японські експортери часто стикаються з жорсткою американською конкуренцією. Спрямуйте японський експорт до Південно-Східної Азії, де ціни на ринках майже на 50% позначено у доларах завдяки конкуренції американських експортерів. Ці чинники навряд чи скоро зміняться, і, беручи їх до уваги, ми можемо передбачити, що ієна так і займатиме низьку позицію у світовій торгівлі.
Вони також пояснюють, чому згодом євро повинен набрати вагу у міжнародній торгівлі. Країни, які перейшли на євро, можна розглядати як єдину країну, говорячи про валютне позначення торгівлі. Ця «країна» має більшу владу на ринку, ніж окремі країни, які входять у Єврозону. Таким чином, у майбутньому євро повинен грати більш важливу роль у міжнародній торгівлі, ніж окремі валюти, які він замінив.
Після 1 липня 2002 року єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишається тільки євро.
Емісія і контроль за обертанням наявних євро — відповідальність Європейського центрального банку. Підготування до його введення і деякі функції ЄЦБ виконував Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.
Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світу створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, при тому що ВНП США складає 20 % світового ВНП.
Нестабільність обмінних курсів всередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн-учасниць, що змушені страхуватися від обмінних ризиків. На думку експертів, євро дозволить громадянам і підприємствам щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в Західній Європі.
Найважливіша проблема для більшості західноєвропейських країн лежить в галузі бюджетного дефіциту. Тут положення скоріше погіршується, ніж поліпшується. Таким чином, практичним слідством Маастрихтського договору є запрограмованість розколу країн-членів ЄС. При цьому може виникнути небезпека того, що більш слабкі країни ще сильніше відстають у розвитку від своїх партнерів по ЄС. Крім того, валютні зв’язки в рамках ЄС можуть стати цілком непередбаченими.
Відношення США і Японії до створення Європейської валютної спілки в цілому можна охарактеризувати як скептичне. “Більшість американських бізнесменів нічого не чули про ЕВС, а ті, хто дізнався про нього, не додали значення. Навіть серед інтелектуальної банківської еліти ЕВС (англійською: EMU) частіше асоціювався з тією великою птицею, що водиться в Австралії, ніж із валютною спілкою”. Японія, орієнтуючись насамперед на американські й британські фондові ринки, ще в меншому ступені стурбована створенням ЕВС [4, с. 103].
У цілому, сумніви щодо доцільності валютної спілки великі навіть всередині країн-членів ЄС. У Німеччині оптимізм у цьому плані дуже стриманий. Цілком виправдане побоювання, пов’язане з тим, що заради сумнівної євровалюти довелося відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, якою є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативне відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, яка самою рішучою уявою стояла за створення ЕВС.
Розглядаючи економічні відносини між Україною і Європейським Союзом у контексті введення євро, слід здійснити аналіз можливих вигод та переваг, які Україна може здобути завдяки орієнтації на європейський ринок. Позитивний вплив від поширення євро на країни з перехідною економікою, до яких відноситься й Україна, полягає в тім, що із запровадженням євро в країнах, котрі не входять до Європейського валютного союзу, для них відкриваються нові перспективи. ЄС стане головним партнером держав Східної Європи, в тому числі й України, в сфері укладання комерційних і фінансових угод, а також здійснення безготівкових операцій.
продолжение
–PAGE_BREAK–Отже, використання євро в країнах з перехідною економікою може відбуватися в межах таких функцій грошей, як:
– засіб платежу (укладання комерційних і фінансових угод з країнами-членами ЄС);
– розрахункова одиниця (прив’язка до євро та деномінація фінансових інструментів у євро);
– засіб накопичення (приватні інвестиційні портфелі та валютні резерви центральних банків).
Позитивний вплив євро на країни, що мають тісні економічні і торговельні зв’язки з ЄС, буде ефективним з огляду на дві причини:
– по-перше, завдяки використанню єдиної валюти в розрахунках з ЄС експортери та імпортери лише виграють від зниження ризиків і витрат при здійсненні валютних трансакцій;
– по-друге, країни, які вирішать прив’язати свої національні валюти до євро, зроблять перші кроки до стабільності, використовуючи як орієнтир стабільність ЄВС.
Запровадження євро також справлятиме позитивний вплив на країни з перехідною економікою, які мають зовнішній борг, деномінований у доларах США: підвищення в ціні євро буде вигідним, наприклад, для України, якщо буде вирішено прив’язати гривню до євро. Це пов’язано з тим, що зменшаться витрати в національній валюті на обслуговування зовнішнього державного боргу, деномінованого в доларах США. А оскільки проблема зовнішнього боргу є однією з основних для України, то валютна курсова політика потребує пильної уваги й розгляду можливих позитивних змін для забезпечення стабільного валютного курсу. Отже, зважаючи на перспективи розвитку співробітництва та інтеграції з ЄС, ідею й умови прив’язки національної валюти України до євро доцільно вивчати.
ІІ. Еволюція міжнародної фінансової системи в останні десятиріччя 2.1. Трансформація міжнародного фінансового середовища Світова фінансова система сьогодні є малоконтрольованою і перебуває у стані хаотичної структуризації й оновлення. На часі — перегляд наявної системи контролю, яку має заступити координувальна архітектура. Роль інституцій у цій архітектурі полягає у напрацюванні й проведенні спільної стратегії регулювання та координації світового ринку на міжнародному рівні. Насамперед ідеться про розробку загальних правових норм, що мають регулювати функціонування фінансових структур [9, с. 41].
Найбільших успіхів у справі спільного координування й управління досяг Європейський Союз, у якому не лише створено єдину валютну систему, а й закладено основи гармонізації фінансової і, в ширшому плані, економічної політики країн-членів. Не чекаючи регіонального чи наднаціонального рішення, а виходячи з сучасної ситуації у фінансовій сфері, фондові біржі Європи продемонстрували новітні тенденції закладення основ/бази нової світової фінансової архітектури. В кінці березня 2000 p., намагаючись створити достойну конкуренцію глобальній фондовій біржі, яка успішно функціонує в Інтернеті, три європейські фондові біржі — Паризька, Амстердамська та Брюссельська — оголосили про своє злиття. В результаті досить швидко сформується найбільший у єврозоні торговельний фондовий ринок. На континенті він поступатиметься за розмірами лише Лондонській фондовій біржі, яка не втратила своїх провідних позицій навіть після невходження Англії в єврозону. Рішенню трьох бірж передувала зустріч представників усіх 11 країн — членів єврозони. Очікувалося, що ця зустріч покладе початок створенню базової архітектури панєвропейської фондової біржі. Після завершення зустрічі прес-секретар Паризької фондової біржі заявив, що мова йшла не стільки про злиття, скільки про союз. Це об’єднання (Французької, Голландської та Бельгійської фондових бірж) дістало назву Euro-next і почало операції наприкінці 2000 р.
Не встигли вщухнути пристрасті навколо злиття трьох бірж, як 26 квітня 2000 р. було оприлюднено плани злиття двох найпотужніших фондових бірж Європи — Лондонської й Франкфуртської. В результаті об’єднання мав сформуватися єдиний ринок для німецьких і британських компаній, обсяг якого оцінювався приблизно в 6 трлн. дол. США. Він більше ніж удвоє перевищував би розміри аналогічного утворення Euronext і поступався б лише Нью-Йоркській фондовій біржі (обсяг 12 трлн. дол. США).
Нове утворення мало дістати назву IX («Ай-Ікс») і належати обом партнерам у рівних частках. Однак вже у квітні під питанням опинилася концепція злиття Лондонської та Франкфуртської бірж як «фузії рівних», запропонована Вернером Зайфертом – головою правління Німецької біржі. Акціонери Лондонської фондової біржі (ЛФБ) дали зворотний хід, побоюючись надмірного контролю з боку Німецької біржі. Своєю чергою, у Франкфурті побоювалися втратити свої позиції і перетворитися на філію Лондона, оскільки якщо торгівлю стандартними цінностями «blue chips» буде перенесено в Лондон, то Франкфурт втратить від 80 до 90 % торговельного обсягу. Ще одна прикрість спіткала Лондонську біржу у серпні 2000 p.: шведська технологічна та біржова компанія «ОМ-груп» зробила принизливу для ЛФБ спробу купити її без згоди акціонерів. Після тогорічних потрясінь ЛФБ у будь-якому випадку потребуватиме союзників або злиття з іншими біржами. Однак у січні 2001 р. нова директриса однозначно проголосила: «кооперація, а не злиття».
У той час як злиття Лондонської та Франкфуртської бірж відкладене, об’єднання бірж Брюсселя, Парижа та Амстердама було успішно проведено. 22 вересня 2000 р. президенти трьох бірж юридичне оформили нову організацію Euronext. Тому три названі біржі зникнуть і функціонуватимуть лише як філії Euronext. Тим самим буде завершено найзначніше дотепер злиття бірж у Європі, і Euronext посяде друге місце в Європі після Лондона перед Франкфуртом за обсягами торгівлі акціями [7, с. 83].
Як бачимо, континентальна Європа, виходячи з сучасних тенденцій економічної глобалізації, демонструє хороший приклад не стільки безболісних інтеграційних процесів, скільки посилення та укрупнення фінансового капіталу з метою посісти в майбутньому не лише достойне, а й належне їй місце в новітній архітектурі світової валютно-фінансової системи.
Наприкінці травня 2000 p. New York Stock Exchange (NYSE) розпочала переговори з низкою потужних європейських бірж про можливе злиття. Конкуренція, що загострюється, змушує одну з найбільших світових фондових бірж потурбуватися про своє майбутнє. NYSE має намір створити союз з альянсом європейських бірж Euronext. До новоутворення можуть приєднатися декілька провідних світових торговельних площадок, серед яких — фондові біржі майже в усіх світових регіонах. Голова NYSE Piчард Грассо вже заявив, що всередині нового союзу не буде жодних внутрішніх адміністративних бар’єрів і торгуватимуть, найімовірніше, лише первинними фінансовими інструментами. Альянс робить ставку не тільки на стабільні європейські й американські фондові ринки, а й на найбільш перспективні нові ринки в Латинській Америці. Південно-Східній Азії, Східній Європі та Росії (рис. 2.1).
Консолідація ринків капіталів по обидва боки Атлантики є наслідком конкуренції, що дедалі більше посилюється та загострюється. В умовах лібералізації і дерегулювання фінансових ринків конкуренція стимулює об’єднавчі процеси (злиття, укрупнення). Нинішній процес створення потужних біржових структур, укрупнених концернів, суперконцернів, банківських та промислових конгломератів як у Західній Європі, так і в Сполучених Штатах можна вважати передоднем формування інфраструктури глобального ринку та упорядкування світового фінансового середовища з урахуванням новітніх потреб усієї валютно-фінансової архітектури. Контури такого ринку окреслилися — це формування міжатлантичного торговельного простору, де ключовими елементами будуть Німецька, Лондонська фондові біржі, Chicago Board of Trade та NASDAQ, Euronext та NYSE з чітким розподілом спрямованості роботи.
Вагомість таких процесів визначається високим ступенем світової мобільності капіталу в епоху глибоких зрушень в інформаційних, телекомунікаційних, комп’ютерних технологіях. У цих умовах необхідно шукати способи розумного регулювання міжнародних капіталопотоків, щоб звести до мінімуму їхні руйнівні наслідки [2, с. 102].
Дедалі чіткіше проявляється троїстість фінансової впливовості в сучасному економічному середовищі таких силових центрів, як США, Європа, Японія. Подібно до економічних циклів, їхній вплив може бути як синхронним, так і асинхронним. Головна небезпека, яка загрожує сьогодні фінансовим ринкам, за словами французького економіста Паскаля Бланке, полягає саме в синхронності циклів у США, Європі та Японії. Аналіз подій періоду 1970—1999 pp. показує, що рівень синхронізації циклів у цих основних економічних регіонах світу є одним із ключових факторів, які визначають організацію і ступінь нестійкості ринків облігацій. Характерні для 90-х років значне зменшення рівня інфляції, зниження довгострокових процентних ставок, посилення міжрегіональних розбіжностей у процентних ставках, різке зниження гнучкості цих показників можна суттєвою мірою віднести на рахунок відставання в економічному зростанні Європи та Японії порівняно зі США. Зміна довгострокових процентних ставок у 90-ті роки була значно меншою, ніж у 80-ті (середньомісячні коливання знизилися з 25 — 50 до 20 — 30 базових пунктів). Особливо помітним зниження мінливості грошових ринків було в англосаксонських країнах, хоча найнижчою вона залишилась у Німеччині (в інших промислове розвинутих країнах, за винятком Японії, показник змінності фактично не перевищував рівень початку 70-х років). Коли економічне зростання в Європі та Японії прискорилося і відставання цих регіонів від США скоротилося, показники ставок процента та їхня зміна продемонстрували тенденцію до підвищення, оскільки зростаючі потреби у фінансуванні реального сектора забезпечили поглинання надлишкових коштів у формі як заощаджень, так і збільшення грошової маси (1979, 1982. 1985, 1988, 1990, 1994 pp.). І навпаки, за збільшення розбіжностей у темпах зростання між Європою, Японією та США спостерігалося сповільнення зміни як довгострокових ставок процента, так і ножиць між ними (1981, 1984, 1987, 1989, 1992 рр.).
2.2. Кризи новітньої міжнародної фінансової системи. Проблеми реформування МВФ та СБ Першою фінансовою кризою, що була продуктом новітньої світової фінансової системи, стала криза в Мексиці 1995 p. Вона виявилась тут не просто хворобою, а справжньою катастрофою, поставивши країну перед загрозою краху всієї економіки. Це мало б руйнівний вплив на весь Американський континент.
Президент Клінтон спочатку звернувся по допомогу до конгресу. Проте для ухвали ним рішення потрібен був час. З огляду на надзвичайну небезпеку зволікання Клінтон прийняв рішення на власний розсуд у межах своїх повноважень. Для подолання кризи 20 млрд. дол. було надано з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд. — із спеціального пулу для підтримки американських інвесторів. І це тільки у сфері акційного капіталу. Збитки власників облігацій і нерухомості значно збільшують цю суму.
Під час розгортання фінансової кризи в Японії у світі переважала думка, що вона матиме найвагоміші негативні наслідки тільки у країнах Південно-Східної Азії і дуже незначною мірою відіб’ється на США, Латинській Америці, Західній Європі, перехідних економіках. І справді, після Японії криза дуже відчутно вразила Корею, Таїланд, Малайзію, Індонезію.
Проте, як констатує директор федеральної резервної системи США А. Грінспен, «ми ще недостатньо обізнані з комплексною динамікою нашої високотехнологічної фінансової системи з огляду на її безперервний розвиток». Уже влітку – восени 1998 p. дедалі частіше стало чути авторитетні думки, що «азійська» хвороба може поширитися на весь світ. Вибух фінансової кризи в Росії в серпні–вересні 1998 p. прискорив події. Інфекційний процес уже досяг Латинської Америки. Бразилія підвищила норму відсотка до 50 %, щоб ослабити негативні тенденції в економіці. Колумбія здійснила девальвацію своєї валюти. Кризові явища загрожують стабільності ЄВС (євро, запроваджена з 1 січня 1999 p., задумана як сильна, стабільна світова валюта).
Таким чином, фінансова криза поширюється на всю глобалізовану фінансову систему. Дедалі частіше висловлюються побоювання, що можуть повторитися події 20—30-х років XX ст., коли фінансово-грошова криза стала каталізатором, а то й причиною катастрофічного ходу історії. Втім, більшість дослідників сходяться в тому, що азійська криза позначила завершення певного етапу розвитку світової економіки і відмову від стереотипів економічної й політичної думки.
Звернімося до проблем подолання сучасних фінансових криз. Процес розгортання фінансової кризи стосується насамперед комплексу «позикодавець – позичальник». На думку більшості аналітиків, за умов розгортання фінансової кризи як позикодавці, так і боржники в країнах, що змушені звертатися за підтримкою до Міжнародного валютного фонду (МВФ), мають уміло й дипломатичне пом’якшувати славнозвісні «кондиціоналітіс» (обов’язкові умови, які має виконувати країна —реципієнт допомоги від МВФ), що передбачають жорстку макроекономічну політику. Нині стає панівною думка, що лібералізація руху капіталів не повинна бути самометою. Перш ніж перейти до неї, в умовах розгортання кризи необхідно здійснити інституційні реформи з перебудови економіки і рекапіталізації банківської системи. Саме це має бути пріоритетним напрямом подолання фінансової кризи. Загалом політики багатьох країн вважають, що кредити, надані на здійснення програм МВФ, спроможні завдати більше шкоди, аніж принести користі [6, с. 48].
У світових наукових колах та серед політиків давно поширилася думка, що із запровадженням у світову фінансову систему дериватів, які дають змогу відкладати виконання нинішніх угод на будь-який невизначений час у прийдешньому, в неї було закладено елементи невизначеності й великого ризику. Ірраціональний «дух звіра» (Дж. Кейнс) дістав можливість реалізовувати себе в живильному середовищі нинішньої фінансової спекулятивної системи, що є своєрідним тоталізатором для небагатьох спритних гравців фінансового ринку. Однак про цю можливість у впливових колах воліють мовчати: надто могутні сили живляться соками фінансової системи-тоталізатора. Принагідне зауважимо, що більшість хедж-фондів — головних спекулянтів сучасної фінансової системи.—є американськими.
Нині вже стало очевидним, що рецепти МВФ, його «кондиціоналітіс» є недоречними не тільки в країнах Східної Азії. Вимоги підвищення процентної ставки і здійснення жорсткої монетарної політики, фіскальна строгість, лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки за пасивності держави, закриття неприбуткових підприємств, банків, фінансових установ за умов фінансової кризи — цей стандартний набір «кондиціоналітіс» нині ніде не може бути впроваджений без значних застережень.
Замість цих стандартних порад нині висуваються рекомендації, які, однак, ні самі собою зокрема, ні разом узяті не можуть гарантувати країні імунітету від фінансової кризи. Чимало аналітиків і політиків вважають, що дедалі повніша інформація про фінансову систему, її прозорість є переконливою гарантією проти кризових явищ. Тим часом відомо, що Швеція, Фінляндія, Норвегія є «найпрозорішими» країнами щодо діяльності банків, фінансових інституцій. А проте за останнє десятиріччя у цих країнах сталися найглибші кризи їх фінансових систем. І навпаки, відомо, що система інформації, контролю у німецькій фінансовій системі дає вкрай обмежену інформацію про її інститути та діяльність. За обсягом її не порівняти з інформацією про американські та британські фірми. Однак Німеччина – одна з країн, де в останні часи не було великих банківських та фінансових криз. Німеччина нині найменше піддається епідемії настроїв, що випливають з поведінки отари, інстинкту, «духу звіра». До речі, портфель німецьких банків є таким же диверсифікованим, як і англосаксонських фінансових установ. Відомо й інше: фондова біржа не відіграє тут тієї ролі, що в країнах, які прийняли англосаксонську фінансову систему.
Загалом слід визнати, що на нинішньому етапі імунітету щодо фінансової кризи не має ні світова фінансова система, ні фінансова система будь-якої країни. Це, однак, не означає, що слід відмовитись від економічного регулювання у сфері міжнародних і національних фінансів. Відомий західний економіст Й. Стігліц вважає, що, навпаки, це диктує «необхідність досліджувати шляхи, які дають змогу зменшити вразливість країни до кризових явищ, мінімізувати розмах кризи, якщо вона все ж прийде».
І хоча чимало економістів-лібералів роблять ставку на вільний ринок, гору бере переконання, що в наш час необхідне саме державне і міжнародне регулювання. Певна річ, ідеться про регулювання ринку там, де це потрібно, а не про неефективний всеосяжний жорсткий урядовий контроль. Тут дуже важливо знайти міру регулювання обсягів виробництва, процентної ставки, валютного курсу, торговельного і платіжного балансів (макроекономіки) і поведінки підприємств у середовищі поточної фінансової системи (мікроекономіки). Неприпустимі спрощені рішення. Візьмімо зв’язок валютного курсу й експорту. За нормальних умов девальвація сприяє збільшенню експорту. За умов кризи, коли ланцюг банкрутств фірм, фінансових установ стає звичним явищем, нема підстав вважати, що зміни валютного курсу достатні для стимулювання експорту. За таких умов необхідні реструктуризація фінансового сектора, відновлення його кредитоспроможності.
продолжение
–PAGE_BREAK–