Міністерство освіти і наукиУкраїниНаціональний університет України“КПІ”Факультет соціології. Кафедраісторії
Курсова робота натему:
Еволюція,закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах їїсуверенітету (кінець ХХ — початок ХХІ ст.)
Київ – 2009
План
Історичні особливості, основнінапрями і процеси будівництва незалежної Української держави
Конституційний процес, реорганізаціявищих органів державного управління та місцевого самоврядування України
Подальший розвиток українськоїдержави на рубежі ХХ-ХХІ ст.
Загальні підсумки
Історичні особливості,основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави
Початок 90-х рр. ХХ ст.у долі України займає особливе місце. Долаючи нескінченну низку кризових явищ,наш народ заявив про бажання будувати свою суверенну державу, самостійношукаючи як шляхів, так і методів її розвитку. 24 серпня 1991р. Верховна Радаприйняла Акт проголошення незалежності України. Цьому передували об’єктивніпричини та суб’єктивні фактори, що підтверджують закономірність здійснюванихперетворень.
До об’єктивних причинналежать:
1. Наявність економічногопотенціалу, здатного при фундаментальній відповідній реформації забезпечитивсім необхідним народ України (за кількісними показниками він випереджавпотенціал Франції, Італії, Іспанії та інших країн).
2. Існування основ длярозбудови нової структури державності України – Ради, виконавчі органи та ін.,які позбувшись опіки колишнього союзного центру, могли б виконувати післяоновлення відповідні функції у перехідний період до побудови демократичноїдержави.
3. Неспроможність керівництваСРСР, що призвело країну на поч. 90-х рр. щодо краху, знайти вихід з кризи,небажання його дати можливість республікам реально вирішувати свої проблеми.
4. Участь України вміжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ та ін.), що забезпечуютьможливість повного визнання світом нової суверенної держави.
5. Загостреннясоціально-економічної кризи в СРСР, розвал його єдиного народногосподарськогокомплексу, зросле економічне протистояння різних республік, їх пошуксамостійних виходів з глухого кута.
6. Наявність кадровогопотенціалу, що міг би практично забезпечити функціонування всіх ланокдержавного організму (при його необхідній переорієнтації і оновленні).
7. Цілісність територіїУкраїни, відсутність особливих суперечностей з цього питання між політичнимисилами і етнічними утвореннями.
Суб’єктивними жфакторами є:
1. Бажання народу Українисамостійно вирішувати свою долю.
2. Швидкий процес відродженнянаціональної самосвідомості (і не лише українців) населення республіки.
3. Демократизаціягромадського життя суспільства, поступове звільнення особи від догм старогомислення.
4. Формуваннябагатопартійності (створюються нові громадські об’єднання і політичні партії) ізростання впливу цього фактора на соціально-політичне життя України.
5. Зародження та утвердженнянових підходів і розумінь до форм власності в Україні.
6. Наявність активноїполітичної підтримки Канади, США, розвинутих європейських країн.
Необхідно такожпідкреслити, що, виходячи суверенно на шляхи розвитку, уторовані сучасноюцивілізацією, народ України спирається на кращі досягнення своєї тисячолітньоїдержавності на основі свого історичного минулого.
Звернемо увагу навизначальні події сучасного державного розвитку України. Чільне місце тутзаймає прийняття в липні 1990р. Декларації про державний суверенітет України, вякій зазначалося, що лише її народ має право повного господаря у вирішенні всіхпитань; всі громадяни, які проживають на території України, складають її народ;територія республіки неподільна і недоторкана; Україна сповідує миролюбнузовнішню політику.
Серпневі дні 1991р.вСРСР, Акт проголошення незалежності України 24 серпня прискорили і різкозмінили політичну ситуацію в Україні. з цього моменту досить швидко і чітковимальовуються практичні кроки реалізації Декларації.
В різних документахВерховної Ради визначаються пріоритети: формування нових державних структур,зокрема президентської, створення незалежної фінансової системи, введення своїхгрошей, реорганізація народногосподарського комплексу України з метою йогонаближення до потреб людини, створення своїх Збройних сил тощо.
Важливим етапом нашляху утвердження державної незалежності України стали Всеукраїнськийреферендум і вибори Президента України 1 грудня 1991р., як і вільнимволевиявленням (90,3% голосів із тих, хто взяв участь у референдумі)українського народу підтвердили “Акт проголошення незалежності України”.Одночасно з референдумом вперше в історії України всенародно обирався наальтернативній основі президент України. Від різних політичних партій,організацій і рухів на цю посаду претендували шість кандидатів: Гриньов,Кравчук, Лук’яненко, Табурянський, Чорновіл та Юхновський. В результаті виборівПрезидентом став Леонід Кравчук, за якого проголосувало 61,6% виборців, щовзяли участь у голосуванні. На урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня1991р. він склав присягу на вірність українському народу.
7-8 грудня 1991р.президенти України та Росії Леонід Кравчук і Борис Єльцин, Голова ВерховноїРади Білорусії Станіслав Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі вБіловезькій пущі прийняли заяву та уклали угоду про те, що СРСР припиняє своєіснування, та створення на його місці “Співдружності незалежних держав” (СНД).21 грудня 1991р. в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республікиколишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). Це означало, що СРСР переставіснувати.
Ставши президентомУкраїни Леонід Кравчук розпочав формування президентських структур державногоуправління. За короткий час було утворено адміністрацію Президента. В липні1992р. створюється спеціальний дорадчо-консультативний орган – Раданаціональної безпеки і оборони при Президентові України. В регіони булипризначені представники Президента, які функціонували паралельно з системою Радна чолі з їх виконавчими комітетами, що відразу ж привело до конфлікту міжними.
Однак, конституційна неокресленістьповноважень усіх трьох гілок влади призводила до постійного “перетягуванняковдри” у взаємовідносинах, особливо між законодавчою і виконавчою владами.Намагаючись керувати країною за допомогою указів, президент Л.Кравчук заснуваву лютому 1992р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися їїповноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функціїпри Президентові.
Поява Державної думисвідчила, що Л.Кравчук не обмежувався сферою виконавчої влади, а взяв на себечастину повноважень Верховної Ради в сфері законотворення. Певна логіка у цьомубула: законодавча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народнідепутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управліннядержавою. Однак через 9 місяців виявилося, що Державна дума буланеконструктивною ідеєю. Президент змушений був розпустити її, наштовхнувшись нажорстку опозицію парламенту.
Велике навантаження увирішенні проблем соціально-економічного характеру випало на Кабінет МіністрівУкраїни, який очолював В.П.Фокін, а з осені 1992 р. – Л.Д.Кучма; під тискомрізних політичних сил, громадськості було проведено ряд його реформацій. Протей ці кроки не привели до стабілізації в народному господарстві нашої держави,життєвого рівня її громадян.
Серйозною спробоюоптимізувати управління став наказ Президента від 25 лютого 1992 р. “Про зміни всистемі центральних органів державної виконавчої влади України”. Ним значноскорочувались кількість міністерств, відомств, змінювались їх функції яккоординаторів і стратегів галузей. З метою посилення наукового підходу увиробленні внутрішньої і зовнішньої політики президентським указом від 6березня 1992 р. створювались Інститут державного управління і самоврядування таНаціональний інститут стратегічних досліджень.
Ще в кінці 1991 р.Верховною Радою було реорганізовано органи безпеки України. Змінено системуМВС, прокуратури, розформовано КДБ і створено СБУ, де вже не існує політичноговідділу.
Одночасно Л.Кравчукнамагається зміцнити виконавську вертикаль влади. В березні 1992 р. з йогоподання Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представникапрезидента. Ним встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовоюособою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах імістах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що вінзабезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої та виконавчої влади,контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а такожпідприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і формвласності. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язуватипитання, що входили до компетенції місцевих рад.
Інститут представниківПрезидента певною мірою зміцнив державну виконавську вертикаль влади тауправління. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента іголовами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесеннязмін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р.Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаютьсянайвищими посадовими особами своїх регіонів.
Невизначенимизалишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчоїгілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лишепідпорядкованість останнього Президенту. Особливо ускладнились відносини міжПрезидентом і Прем’єр-міністром після того як посаду голови уряду зайнявЛ.Кучма. Весною 1993 р. у зв’язку з погіршенням економічної ситуації в країні,він зробив спроби підпорядкувати собі представників Президента в областяхшляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідногосхвалення з боку Верховної Ради.
В кінцевому підсумкуКучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Верховна Рада Українидозволила голові уряду піти у відставку. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністрабув призначений М.Звягільський.
Майже в той час зновупосилюється протистояння Президента Л.Кравчука та Верховної Ради, яке проходилона фоні всеохоплюючої кризи. Воно закінчилося масовими виступами працівниківпромисловості, рішенням обох сторін припинити свої повноваження і найближчимчасом провести вибори нового складу Верховної Ради та Президента. Уберезні-квітні 1994р. відбулися за мажоритарною схемою вибори до ВерховноїРади. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів – КПУ, СПУ та НРУ– створили в парламенті свої фракції. Завдяки кількісній перевазі у парламентілівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: ГоловоюВерховної Ради був обраний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, йогопершим заступником – Олександр Ткаченко – лідер Селянської партії.Прем’єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став Віталій Масол.
26 червня 1994р.відбулися вибори нового Президента України. За кількістю поданих голосів упершому турі кандидати в президенти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук,Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. другий тур виборів,де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Леонідові Кучмі, якийстав Президентом України.
19 липня 1994р. ЛеонідКучма, Олександр Мороз і Віталій Масол опублікували спільну заяву, в якійпроголосили про готовність дотримуватися діючої Конституції і змінювати їїположення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої івиконавчої гілок зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїхповноважень шляхом консенсусу.
В цей же деньЛ.Д.Кучмою були оприлюднені на засіданні Верховної Ради стратегічні позиціїпрезидентського курсу – заможна, демократична, сильна українська держава длянароду. В ній передбачалось забезпечити громадянам безпеку, мир, соціальнийзахист, стабільність, створити умови для культурного розвитку і достойногожиття на рідній землі. Основою просування вперед повинні стати реформи – єдинийреальний шлях подолання тотальної економічної кризи, в якій опинилась на цейчас економіка України.
У своїй зовнішнійполітиці Україна мала зберігати наступність у тій частині, яка стосується їїміжнародних зобов’язань, але на зміну попередньому політичному романтизму маютьприйти реалізм, конкретність, прагматизм.
Поява в 1994р. вУкраїні нової Верховної Ради і Президента привели до створення нового КабінетуМіністрів. Його очолив В.А.Масол, людина з великим досвідом керівництвадержавними виконавчими структурами. В той же час в Кабінеті Міністрів з’явиласьціла плеяда нових високопрофесійних спеціалістів, зокрема першимивіце-прем’єрами стали В.М.Пинзеник, Є.К.Марчук, П.Т.Саблук, віце-прем’єромІ.Ф.Курас, міністрами М.О.Шульга, М.З.Згуровський, В.П.Пустовойтенко,Г.Й.Удовенко та ін. Зусилля Кабінету Міністрів спрямувались на пошук шляхівекономічної стабілізації, формування нової структури, промислового секторанародного господарства України, поглиблення ринкових трансформацій, намаганняутримати від подальшого різкого спаду соціальних можливостей населення тощо. Всерпні 1995р. уряд очолив Є.К.Марчук.
Проблемаадміністративно-територіального поділу України загострилася в 1991-1992рр. взв’язку з пошуками статусу для Криму (територія його дорівнювала 27 тис. кмкв., населення – 2,5 млн. чоловік). В лютому 1991р. Верховна Рада Українивідновила Кримську Автономну Республіку, а 29 квітня 1992р. було прийнято закон«Про статус Автономної республіки Крим», де підкреслюваласьнеподільність території України, надавалися широкі законодавчі і виконавчіправа місцевій владі. Та вже 5 травня 1992р. Верховна Рада Криму прийняла Актпро державну самостійність Криму, висловлюючи пропозицію до Верховної РадиУкраїни укласти двосторонній договір.
Складні переговорикерівників Криму і України наприкінці травня 1992р. привели до того, щоВерховна Рада Криму скасувала свій Акт. Верховна Рада України рішуче виступилана захист територіальної цілісності країни, зробила ще один крок упереддемократизації державного життя. Цю ж позицію підтримала більшість громадянУкраїни. В 1993-1994рр. в соціально-політичному і економічному житті Кримувідбувалися в основному ті ж процеси, що й в інших регіонах України.
На початок 1995р.ситуація в Криму була політично стабілізована, що вселило в жителів регіонунадію на здолання не тільки тимчасових труднощів, а визначення основперспективного розвитку.
Загально визнаними усвіті елементами держави є її офіційні відзнаки – герб, прапор, гімн. Дискусіїі пристрасті навколо нас кипіли на мітингах, партійних з’їздах, засіданняхдержавних органів. Перші новації торкнулись Гімну України. 15 січня 1992р. йогозатвердила Президія Верховної Ради України. Це музичний твір “Ще не вмерлаУкраїна”, написаний в 1864р. відомим композитором М.Вербицьким. 28 січняВерховна Рада більшістю голосів затверджує новий Прапор – двокольоровеполотнище, верхня частина якого синя, а нижня – жовта. 20 лютого ПрезидіяВерховної Ради України приймає рішення про малий Герб. Це певної форми щитсинього кольору, на якому розміщено золотавий тризуб. Остаточне рішення на цю темубуде прийнято в новій Конституції України, над якою тривалий час працюєспеціальна комісія. Що стосується Республіки Крим, то вона встановила своїдержавні знаки. Цікаво, що в 1991-1992рр. ряд міст і місцевостей такожпереглянули свою символіку. Здебільшого вона почала повторювати елементидалекого історичного минулого.
З перших днів свогосуверенного існування Українська держава почала виробляти і здійснювати власнунаціональну політику, що гарантує всім національним спільнотам, які проживаютьна її території, рівні права і повагу, вільний розвиток їх національного життяі культури.
Визначаючи пріоритетинаціональної політики, держава виходила з:
по-перше,поліетнічного складу населення України. Крім українців, які становили етнічнубільшість (73,6%), у республіці проживали 26,4% іноетнічного населення. Прицьому було 8 районів, близько 100 сільських Рад, більше 150 сіл, де вонипроживали компактно;
по-друге, наявності уетнічних груп своїх особливих інтересів, які не в усьому збігалися іззагальнонаціональними, загальнодержавними інтересами.
Проведення єдиноїдержавної політики в галузі міжнаціональних відносин Верховною Радою республікибуло покладено на Комітет у справах національностей при Кабінеті МіністрівУкраїни, який було створено 9 липня 1991р. Очолив його тоді Ю.Слесаренко.
Комітет взявбезпосередню участь у розробці політико-правової бази з національного питання,розглянутої і затвердженої Верховною Радою, передусім це Декларація правнаціональностей України, закон України “Про національні меншини в Україні”, вінрозробив концепцію “Основа державної політики України в галузі міжнароднихвідносин”, яка стала підґрунтям подальшої законотворчої роботи, розв’язаннянаціональних проблем.
Основними пріоритетамидержавної національної політики визначалось:
– забезпечення черезвідповідне законодавство державної програми рівних можливостей для громадяннезалежно від їх національності в усіх сферах матеріального і духовного життя,участі у державному управлінні;
– відродження українськоїнації, вільний розвиток духовного життя всіх етнічних спільнот України напринципах національно-культурної автономії;
– піклування пронаціонально-культурні потреби українців, які проживають за межами України,тощо.
Реалізація цієїполітики була розрахована на участь у ній всіх державних, громадських,політичних та інших органів і об’єднань України.
Комітет у справахнаціональностей ініціював підписання Україною з Литвою, Латвією, Німеччиною,Молдовою, Польщею, Румунією та іншими державами договорів, угод і декларацій зпитань співробітництва в галузі забезпечення прав національних меншин.Специфічним для соціально-політичного життя України є комплекс проблемдепортованих народів і національних меншин.
У зв’язку з цимрозроблено проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення правнаціональних меншин, яких було піддано примусовому переселенню з територіїУкраїни”. Оскільки ця проблема має міждержавний характер, за ініціативоюУкраїни в рамках СНД підписано угоду з питань, пов’язаних з відновленням правдепортованих осіб, національних меншин і народів.
Навесні 1993р. на базіКомітету у справах національностей було створено Міністерство України у справахнаціональностей та міграції. Це послідовний крок на шляху створення державноїсистеми, яка діє на принципах міжнародного права у сфері прав людини інаціональних меншин, створює правову основу міжнаціональних відносин. Однак,пізніше відбулось ще ряд трансформацій цієї інституції.
Основні засадидержавної політики з національного питання визначались в умовах, коли суспільствоперебувало в стані глибокої кризи, соціальної напруженості. Правильнерозв’язання національних проблем мало сприяти подоланню кризових явищ,зміцненню в Україні громадянського миру і міжнаціональної злагоди, міжнародногоавторитету.
Важливою, досить новоюстала робота із створення Збройних сил держави. Було кілька варіантів: 1)створювати зовсім нові військові формування, ліквідуючи чи передаючи іншимдержавам з колишнього СРСР військові підрозділи Радянської армії; 2)трансформувати на новій фундаментальній основі протягом певного часу військатрьох округів і Чорноморського флоту в нові Збройні сили України; 3) лишечастково оновити старі військові структури, надати їм нові функції іповноваження. Обрали другий варіант.
Верховна Рада 11листопада 1991р. приймає постанову про концепцію оборони, будівництво Збройнихсил України, в якій визначалось необхідність мати три види військ: наземні,повітряні, та військово-морські. Вбачалось, що кількісний склад слід визначатиза принципом розумної достатності, в мирний час це може бути в рамках 200-450тис. На кінець 1991 р. ця цифра становила понад 800 тис. Була визначенаструктура управління. Головнокомандуючим Збройними силами є Президент України.Він очолює й Раду оборони країни. Всі виконавські функції покладено наМіністерство оборони. Основним органом безпосереднього управління військамистає головний штаб Збройних сил України. Першим кроком у національномувійськовому будівництві стало оголошення восени 1991 р. юрисдикції Українистосовно тих частин і угруповань Радянської армії, які тут базувались, тастворення Міністерства Збройних сил України. Міністром було призначеногенерал-полковника К.П. Морозова.
Великого значеннянадається духовній, громадянській позиції військовослужбовців. Щоб допомогти їмчіткіше визначитися, Президія Верховної Ради України 14 грудня 1991 р.затвердила текст військової присяги. З 2 січня 1992р. почалося її прийняття вусіх частинах армії.
Оскільки створенняЗбройних сил України викликало певний інтерес і занепокоєння в ряді провіднихкраїн світу, керівництво України знову підтвердило оборонний характер своєївоєнної доктрини, курс на здобуття без’ядерного статусу. 22 листопада 1991 р.Президія Верховної Ради України прийняла заяву “Про договір про звичайнізбройні сили в Європі 1990р.”, в якій зазначалось, що наша держава буде йоговиконувати.
У 1992-2002 рр. йшовінтенсивний процес розбудови Збройних сил України. У березні 1992р. Українапідписала угоду про співробітництво в Північноатлантичній раді в усіх заходах,які проводилися цією організацією. Україна налагоджує інтенсивні відносини зблоком НАТО, його невійськовими структурами. Було чітко визначено позиції щодоспівробітництва з країнами блоку, зокрема найближчими сусідами по Європейськомуконтиненту.
Сама воєнна доктрина,також була завершена Верховною Радою в жовтні 1993р. Ця доктрина зайнялаважливе місце в процесі зміцнення обороноздатності держави, її Збройних сил. Вній стратегічним завданням визначено захист державного суверенітету іполітичної незалежності України, збереження її територіальної цілісності танедоторканості кордонів. Україна зобов’язалася сприяти паритетному ізбалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні тасвіті, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави.Україна застосовує свої Збройні сили виключно у випадках агресії проти неї абопри виконанні своїх міжнародних зобов’язань. Доктриною забороняєтьсязастосування власних сил для розв’язання політичних завдань на своїй території.
Воєнна доктринаУкраїни – основа її військового будівництва спирається на аналіз геополітичноїситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку.
З розпадом СРСРУкраїна стала державою, що мала атомну зброю. Проте керівництво держави шукаловихід на шляхах набуття статусу без’ядерної держави.
Конституційний процес, реорганізація вищих органів управління та місцевогосамоврядування України
Важливим етапом уформуванні розвитку гілок державної влади і управління незалежної України сталорозроблення і прийняття нової Конституції. Уже в 1992р. Верховна Рада України,згідно зі схваленою концепцією, розглянула перший, а в 1993р. – другий варіантиКонституції України. У жовтні 1993р. було оприлюднене черговий, четвертийваріант проекту.
В ході дебатіввиявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України ЛеонідаКравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшістьдепутатів-комуністів вимагали зберегти положення чинного Основного Закону1978р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка бпочиналася з президента, відстоювала положення про регіональне і місцевесамоврядування, оскільки вони хотіли зберегти радянську систему влади. Накінець 1993р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишаласяКонституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.
Другий етапконституційного процесу розпочався після виборів нового складу Верховної Радита нового Президента влітку 1994р. У вересні 1994р. почала діяти новаконституційна комісія, утворена за принципом представництва від двох гілоквлади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Леонід Кучма іГолова Верховної Ради Олександр Мороз.
Прагнучи зрушитисправу з місця Леонід Кучма в грудні 1994р. вніс проект “Конституційного законупро державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. У ньому містилисяконкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій іуправлінсько-розпорядчій. Проект не міг не порушувати багатьох статейКонституції 1978р., побудованої, як усі попередні радянські конституції, напринципі нероздільності влади. Згідно з цим документом Верховна Рада повиннабула віддати Президентові істотну частину владних повноважень, тобто наповнитиреальним змістом внесену у Конституцію в 1991р. статтю про запровадження посадиПрезидента як глави держави і глави виконавчої влади.
Проходженнязаконопроекту в структурах Верховної Ради відбувалися болісно і уповільнено. Убагатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціямиопрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча владастає абстрактною, тоді як виконавча має повноваження, пов’язані з безпосереднімвпливом на кар’єри людей і матеріальні цінності.
18 травня 1995р.парламент прийняв закон “Про владу і місцеве самоврядування”. Згідно з нимПрезидент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам,без узгодження і затвердження Верховної Ради. Він мав очолити її системумісцевих органів державної виконавчої влади. Ідея лівої частини парламенту промісцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади відобласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставалидержавні адміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обранихнародом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмеженіповноваження: затвердження місцевого бюджету і програм територіальногорозвитку, заслуховування звітів голів адміністрації.
Закон “Про державнувладу і місцеве самоврядування” було прийнято простою більшістю голосів. Щобввести його в дію необхідно було конституційну більшість, тобто дві третиниголосів (понад 300). Існуючий склад парламенту, в якому переважала лівабільшість, робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися залишався тількиодин варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняттянової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою вособі більшості її членів.
Переговори проконституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася ЛеонідКучма 31 травня 1995р. видав Указ про проведення опитування громадської думки зпитань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно вінзвернувся до українського народу з поясненням цього надзвичайного кроку. Гострукризу влади у червні 1995р. було зупинено шляхом укладення Конституційної угодиміж всіма гілками влади строком на один рік. Під угодою, яка в основномувідтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю президентськогозакону “Про державну владу і місцеве самоврядування”, поставили підписи більшеполовини депутатів. Тимчасово припинилася дія положень Конституції 1978р., якісуперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди вконституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту тамісцевих рад і розширювалися нормативні та адміністративні функції виконавчоївлади.
В лютому 1996р.конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламентуразом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці. Відбулосятри офіційні читання.
“Яблуком розбрату”серед депутатів стали п’ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади,проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статусРеспубліки Крим.
Загалом кропіткаробота над проектом Конституції, який таки дістав перепустку в життя, триваломайже два роки. Для цього були справді титанічні зусилля, безмежне терпіння,здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу,за суспільний спокій.
Знаменита“конституційна ніч” з 27 на 28 червня 1996р., протягом якої було затвердженняОсновний Закон нашої держави, стала науковим прикладом переходу кількості вякість. День прийняття Конституції проголошено державним святом.
Конституція 1996р.закріпила систему органів державної влади та управління, визначила їх статус,повноваження та обов’язки. Згідно нової Конституції державна влада в Україніздійснюється на основі демократичної форми правління, оскільки за формоюправління Україна, по-перше, є республікою, по-друге, закріплюється принципнародовладдя (ст.5) і, по-третє, в ній зафіксовано поділ влади на законодавчу,виконавчу і судову.
Найвищим і єдиниморганом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада (парламент) України, якаскладається з 450 народних депутатів, обраних виборцями у виборчих округах та взагальнонаціональному окрузі на основі пропорційно-можоритарної (змішаної)виборчої системи шляхом таємного голосування.
Організаційнимиформами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради, тимчасовихкомісій, що створюються для розгляду окремих питань.
Стосовно компетенціїВерховної Ради України, то вони закріплені за нею в статтях 85, 92, 111Конституції України. Слід відмітити, що згідно з принципом розподілу владипарламент не є найвищим органом влади, як це було в радянські часи. Конституція1996р. не закріплює також принципу єдності представницьких органів: усі іншіради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органимісцевого самоврядування. Тому вплив парламенту на діяльність державних органівта органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняттязаконів, які є обов’язковими для всіх суб’єктів на території України.
Верховна Рада Українивиконує ряд функцій щодо створення відповідних органів державного управління.Так, вона дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра,призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента Україниголови Національного банку. До її повноважень належить також призначення тазвільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питаньтелебачення і радіомовлення тощо.
Стосовно ПрезидентаУкраїни, то він визначається Конституцією як Глава держави, що виступає від їїімені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісностіУкраїни, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.
Визначення статусуПрезидента України як глави держави підтверджують особливість ібагатофункціональну сутність цієї державної посади. Глава держави уособлюєдержавну владу в цілому, він не є одним із суб’єктів розподілу влад. Навпаки,саме глава держави об’єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованістьїхньої діяльності у спільному напрямку.
Президент Україниобирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямоговиборчого права, шляхом таємного голосування строком 5 років. Правовою формоюкерівництва, що його здійснює Президент України, є укази та розпорядження, яківін видає.
ПовноваженняПрезидента України органічно пов’язані з його державним статусом, тому вони неможуть бути делеговані будь-якому державному органові чи посадовій особі.
Вищим органом усистемі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база йогодіяльності – Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.
Хоча Кабінет Міністрівй очолює усю гілку системи виконавчої влади в державі, згідно з Конституцієювін відповідальний перед Президентом України та підконтрольний та підзвітнийВерховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що ПрезидентУкраїни призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняє йогоповноваження і приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент Україниза поданням Прем’єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівниківінших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державнихадміністрацій, а також звільняє їх з посад.
Підконтрольність іпідзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відображення утому, що парламент затверджує бюджет, поданий Урядом, приймає рішення про його виконання,схвалює чи відхиляє програму діяльності Уряду, контролює його роботу.
Кабінет Міністрів євищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямовуєтьсяна забезпечення суверенітету та економічної самостійності держави, на активнепроведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики,забезпечення соціального захисту населення, вирішення актуальних питаньрозвитку освіти, науки, культури, охорони природи, забезпеченняобороноздатності держави, екологічної безпеки і природокористування. КабінетМіністрів розробляє загальнодержавні програми.
Правовою основоюдіяльності Кабінету міністрів є постанови – акти колегіального управління, щоприймаються на його засіданнях, і розпорядження. Строк повноважень КабінетуМіністрів пов’язаний зі строком повноважень Президента України. У разідострокового припинення своїх повноважень Президентом України Кабінет Міністрівможе продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.
До центральних органіввлади належать також міністерства, державні комітети та інші відомствазагальнодержавного рівня. Міністерства у своїй більшості є центральнимиорганами галузевого управління, державні комітети та відомства здійснюютькерівництво переважно на міжгалузевій основі.
Органами державноївиконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києвіта Севастополі. Відповідні державні адміністрації. Їх голови призначаютьсяПрезидентом України, а оперативне керівництво місцевими державнимиадміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.
Певне місце в системіуправління державою займає місцеве самоврядування, як будується у відповідностідо територіального устрою України. Територіальний устрій України ґрунтується назасадах цілісності та єдності державної території, збалансованостісоціально-економічного розвитку населених пунктів та регіонів.
Відповідно до статті133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою Українискладають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах,селища і села.
Міста Київ таСевастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законамиУкраїни.
Україна належить дочисла держав з високим рівнем урбанізації, що пов’язане в основному зформування на її території широкої межі міст – 444, де проживає понад 30 млн.чол., а також селищ міського типу (близько 4 млн. жителів). Всього в Українінараховується 30184 населених пунктів.
На територіїадміністративних одиниць та населених пунктів здійснюється місцевесамоврядування. Загальне поняття місцевого самоврядування записано в частиніпершій статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правомтериторіальної громади – жителів села, селища та міста – самостійно вирішуватипитання місцевого значення в межах Конституції та законів України.
Таким чином, первиннимсуб’єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує неадміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певнуспільність громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволеннясвоїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньоїучасті територіальних громад – жителів сіл, селищ, міст – в управліннімісцевими справами.
Важливе місце всистемі державної влади займає судова гілка влади, головним завданням якої єзахист прав громадян України.
Найвищим судовиморганом загальної юрисдикції є Верховний суд України. Крім того діють загальнісуди іншої інстанції – обласні, районні, міські. Вищими судовими органамиспеціалізованих судів є відповідні вищі суди – наприклад, Вищий арбітражний судУкраїни. Подібні суди діють на обласному та міському рівні.
Конституція Українизабороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів.
Подальший розвиток Української держави на рубежі ХХІ ст.
Друга половина 90-хроків ознаменувалася зміцненням України як суверенної держави. Владні структуриу своїй стратегії виходили з необхідності налагодження як внутрішньої, так ізовнішньої політики, що відповідала б інтересам суспільства, агромадсько-політичні суб’єкти держави все більше переймалися необхідністюзаймати своє конструктивне місце в процесі творення нової держави.
Найбільш послідовно ірезультативно реалізовувався зовнішньополітичний курс України, започаткований зпроголошенням її незалежності. Було зроблено нові акценти в зовнішній політиці.Вона стала активнішою, динамічнішою. Зміцненню позицій України на міжнароднійарені в цей період значною мірою сприяло підписання нею свого часу Договору пронерозповсюдження ядерної зброї, послідовне і неухильне дотримання взятих на себеміжнародних зобов’язань, зокрема у галузі ядерного роззброєння. У 1996р. нашадержава завершила виведення зі своєї території ядерної зброї. Українаприєдналася до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань,просувала ініціативу щодо нерозміщення ядерної зброї в тих європейськихкраїнах, де вона відсутня.
Стався прорив увідносинах України із західним світом. Встановлено активні зв’язки знайвпливовішими країнами світу, представниками “великої сімки”, які почалирозглядати нашу державу як важливий чинник політичної стабільності наєвропейському континенті.
Основними засадамисудочинства в Україні є: законність, рівність учасників судового процесу передзаконом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свободав наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливостітощо.
Особливе місце всистемі державних органів займає Конституційний Суд України, який є незалежнимвід судів загальної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань провідповідність законів та інших правових актів Конституції України, а такожофіційному тлумаченні Конституції та законів.
Окремі громадяниможуть звертатися до Конституційного суду не безпосередньо, а черезУповноваженого Верховної ради з прав людини, на якого покладено здійсненняпарламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини ігромадянина.
Отже підсумовуючи,можна зробити висновок, що на основі Конституції України 1996р. в нашій державісформувались досить демократична і в певній мірі ефективна система органівдержавної влади та управління. Завдання полягає в тому, щоб і надаліудосконалювати діяльність цих структур, шукати найбільш оптимальні механізмиуправління.
Загальні підсумки
Прослухавши курс“Історія державного управління в Україні” можна прийти до висновку, щоукраїнський народ має тисячолітній досвід державотворення. На теренах Українидержавність як така виникає ще на початку першого тисячоліття до н.е.(Кіммерія, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави Північного Причорномор’я). Цебули архаїчні та античні держави, етнічна приналежність яких ще не зовсімз’ясована. Однак всі вони мали усталені зв’язки з населенням лісостепові смугисучасної України.
Стосовно безпосередньослов’янських об’єднань державного типу, то вони з’являються у першомутисячолітті нашої ери. Найвідомішим серед них є Антський союз племен.
Україна займає чітку іпослідовну позицію, відстоюючи свої інтереси в Організації Об’єднаних Націй.Одним з підтверджень цього стала довіра главі нашої держави відкрити загальнополітичнудискусію на ювілейній сесії Генасамблеї ООН (з нагоди 50-річчя ООН) восени1995р. Делегати 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН обрали головою сесіїпредставника нашої країни, міністра закордонних справ України Г.Удовенка(вересень 1997р.). Честь, якої удостоївся український дипломат і дипломатіявзагалі вперше за всю історія членства нашої країни в ООН, свідчить прозростання ролі та авторитету України на світовій арені, високу оцінку з бокуміжнародного співробітництва її внеску в побудову мирного і справедливогосвітового порядку.
Україна виробилавласну політику щодо НАТО. При цьому керівництво держави підтримувало контактиз керівництвом блоку, визначало мету і характер переговорного процесу, доситьскладного щодо підписання угоди про спеціальне партнерство.
Найважливішою подієюцих взаємин стало підписання 9 липня 1997р. в Мадриді “Хартії про особливепартнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору”.
Отже, співробітництвоз НАТО перетворюється на один з суттєвих чинників досягнення стратегічної метиУкраїни – повномасштабного співробітництва з європейськими структурами.
Важливі подіївідбулися у регіональному співробітництві. Україна взяла участь у кількохцентральноєвропейських форумах.
За участю главиукраїнської держави у зустрічі п’яти президентів країн Центрально-СхідноїЄвропи в Таллінні – Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України – 27 травня 1997р.започатковано нову форму регіонального співробітництва. Накреслено основиподальшої інтенсифікації економічного співробітництва Півночі і Півдня Європи,а також між регіональними організаціями. Глави європейських держав дійшливисновку, що ефективніше використання існуючої інфраструктури і вільний транзитдадуть змогу повніше реалізовувати можливості торгівлі та інвестицій.
З середини 90-х роківпосилюються контакти України з КНР, Індією, Республікою Корея. Булозапочатковано ряд взаємовигідних і перспективних проектів співробітництва.
Розвиваючи двостороннєспівробітництво з країнами АТР, Україна водночас не виключала можливістьмайбутньої участі в багатосторонніх проектах у рамках АСЄАН та АТЄС. Формитакої участі визначатимуться залежно від конкретного проекту та механізму йогореалізації.
Україна чіткішевизначила характер своїх інтересів у Латинській Америці. Головна увагаприділяється відносинам з лідерами регіону – Бразилією, Аргентиною, Мексикою.
Україна як незалежнадержава і суб’єкт міжнародного права проголосила, що оборона держави є справоювсього народу, а виходячи з цього будівництво Збройних сил України має бути найважливішоюдержавною справою. Військова політика з середини 90-х років, продовжуючипопередній курс, визначала основні напрямки, цілі з підготовки та застосуванняЗбройних сил України для захисту суверенітету, територіальної цілісностіУкраїни до початку ХХІ ст. Стратегія визначалась Державною програмою розбудовиі розвитку Збройних сил України, підписано Президентом України на початку1997р.
До 1997р. в Українібуло практично завершено радикальне скорочення як Збройних сил загалом, так іїхнього офіцерського складу. В другій половині 90-х років розпочався щевідповідальніший період – структурне реформування армії, створення сучаснихмобільних і добре оснащених, боєздатних Збройних сил оборонної спрямованості,які були б готові, серед іншого, до участі і міжнародних миротворчих операціях.
Відповідальну місіюбуло покладено на український військовий контингент миротворців, якіперебувають у різних куточках планети під прапором ООН.
Система державнихкерівних органів України від центральних до регіональних на рубежі двох столітьфункціонувала згідно конституційних норм. Окремі політичні протиріччя між ВРУкраїни і президентом, що виникали час від часу не спричиняли до серйознихвнутрішньо політичних загальнодержавних проблем.
Більш продуктивно іфункціонально стало діяти Верховна Рада. Для здійснення політичноїструктуризації Верховної Ради України було створено фракції. Потім йшла їхпевна трансформація. Таке явище, на думку прихильників цього процесу, малипідвищити ефективність роботи вищого законодавчого органу України. Однак цінадії не завжди виправдовувались.
Традиційно проводилисьдні Уряду у Верховній Раді, проблеми слухання з різних сфер життя суспільства,наприклад освіти. президент України щороку виступав із зверненням до народу.Верховна Рада України активно співпрацювала з парламентами багатьох країн, прощо свідчить обміни візитами делегацій, відстоювала інтереси держави в різнихміжпарламентських європейських та світових структурах.
Досить своєрідноскладалася діяльність вищого виконавчого органу – Кабінету Міністрів України.Утвердилася “традиція” частенько змінювати його. З середини 90-х років УрядУкраїни очолювали В.Масол, Є.Марчук, П.Лазаренко, В.Пустовойтенко, пізнішеВ.Ющенко і В.Янукович. кожного разу приймались відповідні програми, що малирухати реформи, відпрацьовувалися нові методи їх реалізації, бралися відповіднізобов’язання. Однак соціально-економічна ситуація змінювалася мало. Безумовно,кожен уряд досягав певних локальний успіхів, але загальна неефективність їхньоїдіяльності в суспільстві прораховувались наперед. Першою причиною буланесамостійність Кабінету Міністрів при вирішенні не тільки стратегічних, а йтактичних питань; другою – недостатність високопрофесійних спеціалістів;третьою – заполітизованість і участь в міжвладному протистоянні. З метоюпідвищення дієздатності Кабінету Міністрів України періодично проводилася йогоструктурна перебудова. Наприклад, в серпні 1996р. вона здійснювалась на основіУказу Президента України про деякі питання формування Кабінету Міністрів Українив грудні цього ж року – згідно з указом “Про склад Кабінету Міністрів України”,в липні 1997р. – на основі низки указів про створення міністерств ідержкомітетів. Одним з суттєвих позитивних моментів у діяльності всіх урядівпід кінець їхньої діяльності була конструктивна співпраця з Верховною РадоюУкраїни в питаннях, що вимагали взаємодії.
Початок тисячоліттяознаменувався поступовою стабілізацією економіки, певним зростанням темпів їїрозвитку, активізацією вирішення соціальних проблем, що можна записати в активКМ України.
Відповідно доКонституції України главою держави, гарантом її суверенітету, територіальноїцілісності тощо, є Президент України. Він виконує важливу роль у функціонуваннікожної з трьох гілок влади. Зокрема, у законодавчому процесі він неоднозначновиступав як суб’єкт законодавчої ініціативи, наприклад при підготовціКонституції України, у виконавчій – брав участь у визначенні її структури, метидіяльності, у судовій – здійснював призначення третини суддів Конституційногосуду тощо.
Проголосивши відомийуже курс реформ, Президент України Л.Кучма намагався дотримуватися його,прийманні в стратегії. Найбільш вдалими кроками у політиці Президента Українистали запровадження гривні, підписання договору з Росією, хартіїспівробітництва з НАТО тощо. Серйозними невдачами слід вважати продовження докінця ХХ ст. економічної кризи в країні, слабку соціальну політику, надмірнупоступливість у ряді проблем західним партнерам. Президент України приділявзначну увагу питанням консолідації українського суспільства, ліквідаціїміжусобних чвар, стабілізації духовного життя. Значних зусиль для організаціїконституційної діяльності Л.Кучми як глави держави докладала адміністраціяпрезидента. Нове положення про цей орган державної влади було затвердженоУказом Президента України в лютому 1997р.
Президент України,законодавча, виконавча гілки влади докладали колективних зусиль для розвиткудержави. Посиленням президентських позицій в Україні сталося після виборів1999р., коли на другий термін обрали Л.Д.Кучму. намагання опозицій позбавитийого цією посади залишилися марними, певної шкоди українській державі в її ііміджі було можна відзначити, що й боротьба за місця у ВР України 1998 та2000рр. була політично гострою. Протистояння опозиції більшості не сприялополіпшенню її роботи. Очолювані ВРУ спочатку О.Ткаченко, потім І.Плющ іВ.Литвин.
Складовою державноївлади в Україні на рубежі ХХ-ХХІ століть поступово ставала судова система.Основними її завданнями були здійснення правосуддя, захист свобод і прав громадян,розв’язання конфліктів та спорів, що виникають у суспільному та державномужитті, встановлені та покаранні винних у порушенні законів та правопорядку.Судова влада в Україні діє самостійно, незалежно, судді наділені особливимправовим статусом. На вершині цієї піраміди – Конституційний суд України.Прийняття Верховною Радою України на основі Конституції України закон про цейорган визначив функції, повноваження і процедуру вирішення і реалізації нимсвоїх повноважень. Один з напрямків роботи Конституційного суду України –аналіз актів суб’єктів права і прийняття рішень їх відповідності чиннійКонституції.
З середини 90-х роківреально зростають вплив і роль регіональних управлінських структур, зокремачерез можливість та необхідність вирішувати всі найголовніші місцеві проблеми.Крім закономірної координації своїх дій з центром для досягнення кращихрезультатів у економічній, комунальній, соціальній, культурологічній сферахвони періодично створювали різні міжрегіональні організації. Наприклад, у жовтні1997р. було засновано Асоціацію обласних рад України, основною метою якої буливзаємодія і співробітництво в інтересах територій. Діяли Рада регіонів приПрезиденті України, Асоціація історичних міст України та інші об’єднання.Водночас нерідко виникали суперечки, а то й протистояння між представницькою тавиконавчою інституціями регіонів.
Громадсько-політичнежиття України 90-х років набувало певних логічних форм. На кінець 2002р. вУкраїні нараховувалося понад 100 партій та сотні громадських організацій. Вполітичному середовищі України практично існували три загальні ідеологічнітечії – комуністична, націоналістична, демократична, які й сповідували тією чиіншою мірою наявні партії.
Згідно зсоціологічними дослідженнями, близько 40% громадян України пов’язували своємайбутнє з тими чи іншими партіями і понад 60% — ні. В цьому і полягає логікаеволюції політичного життя в Україні.