РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
Філософія індивідуалізму, песимізмута позитивізму
Поява«філософії життя» зумовлена як внутрішньою логікою розвиткуфілософії, так і суспільними процесами, що відбувалися в Західній Європі кінцяXIX — початку XX ст. Основні проблеми, порушені «філософією життя»,пов’язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення і спробою переосмисленнявихідних постулатів класичної філософії.
Претензії,що пред’являлися «філософією життя» до попередньої філософії,полягали в тому, що класичний раціоналізм розглядав людину як істоту автономнущодо навколишнього світу. Класична філософія «забула» про світ.Намагаючись подолати цей відрив, «філософія життя» в особі такихсвоїх представників, як Ф.Ніцше, Г.Зіммель, А.Шпенглер, А. Бергсон, намагалисязнайти ті поняття, за допомогою яких можна було б «залатати»,«склеїти» тріщини, що утворилися. Таким поняттям стала категорія«життя». Життя є тим первинним феноменом, що даний кожному віднародження.
АртурШопенгауер (1788-1860) — німецький філософ-ідеаліст. Головний твір — «Світяк воля і уявлення» — спирається на кантівські апріорні форми — час,простір; категорії розсудку переглядаються і зводяться Шопенгауером до єдиного«закону достатньої основи». Суб’єкт і об’єкт розглядаються якспіввідносні моменти, з яких складається світ як «уявлення». З іншоїсторони, світ, що береться як «річ-у-собі», подається Шопенгауером яксліпа, «безосновна» воля до життя.
Світоваволя — це могутній творчий принцип, що породжує всі речі і процеси, проте зсамого початку в ній корениться щось негативне. Вона ніби вічно«голодна», незадоволена і ненаситна. Воля спрямовує реалізувати своюміць так, що в своїх проявах сама себе розділяє, руйнує, проте знову і зновупродовжує свої нескінченні пошуки і боротьбу.
Далі,Шопенгауер проводить думку, що Світова Воля, втілюючись у розмаїтті різнихпроцесів і подій як «річ-у-собі» виявляється зовсім не річчю.Відкриваючи себе в собі, вона себе також мимоволі маскує тим, що в її проявахвсе більше виступає риса, яка, здавалося б, зовсім чужа її бажанням,устремлінням і поривам: у своїх проявах вона все більше страждає і відчуваєсебе болісно нещасною.
Чомутак виходить? Тому, що чим більш досконалий і свідомий рівень проявів СвітовоїВолі досягається, тим більш жорсткий для неї самої і притому моральнонегативний характер вони приймають. Чим більш розвинені в інтелектуальному іемоційному відношенні люди, тим сильніші їх моральні колізії і страждання.
Шопенгауервважав, що Світова Воля позбавлена сенсу і поводить себе абсурдним чином. Її нецікавить ні минуле, ні майбутнє. А події, що відбуваються в історії, не маютьзв’язку і значення. Звільнення від зла і пов’язаних з ним страждань повиннобути досягнуто самогубством Світової Волі. Проте здійснити вирок над Волею, атим самим і позбавити себе і людей страждань сама Воля не в змозі, це можутьздійснити лише люди як складові ланки світу явищ.
Досягтицього можна засобами філософського пізнання, що зясовують саму задачу, щостоїть перед людьми. Потім треба піти по двох, слідуючих один за одним щабляхсамознищення Волі: 1) естетичне споглядання і 2) моральне самоудосконалення.Мораль повинна складатися з наступних елементів: покірне прийняття мук,аскетична позиція у відношенні до власної особи, альтруїстична установка увідношенні до всіх інших людей і повне здолання егоїзму в результаті дії першихдвох принципів. На думку філософа світової скорботи, земні радощі і насолодитакож ворожі моралі, як і зависливість, ворожнеча, ненависть і взагалі злоба,чим-небудь мотивована чи безпредметна. Засуджує він і звичайну пересічнуповедінку, хоч це не зашкодило йому в «Афоризмах жштєйської мудрості»примирювати читачів з практичним користолюбством як проявом розважливоїповедінки.
Філософом,що стояв біля витоків «філософії життя», вважають Фрідріха Ніцше/1844-1900/, представника ірраціоналізму і волюнтаризму.
Утворчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:
Iетап (1872-1876 рр.) — Ф.Ніцше розвиває вчення А.Шопенгауера та розробляєестетичну проблематику (праці: «Походження трагедії з духу музики»,«Невчасні роздуми».)
IIетап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес допозитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори:«Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Веселанаука»).
IIIетап (1883-1886 рр.) — надає своїй філософській концепції відносно закінченоговигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі довлади» (праці: «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра і зла», «Генеалогіяморалі», «Воля до влади»).
ТвориФ.Ніцше репрезентовані в різних жанрах. Тут і форма есе, і праці, якіскладаються з ланцюжка афоризмів і фрагментів. Філософія Ніцше набула вираженняв поетичній творчості, в легенді, міфі.
ЗаНіцше, фундаментальним принципом, онтологічною структурою буття є воля до владияк властиве всьому живому тяжіння до самоствердження, є рушійне начало світовоїеволюції. Всі інші цінності повинні бути інтерпретовані остільки, оскільки вониє виявом сили і слабкості волі до влади.
Всесвітявляє собою вічне становлення, хаотичне, що не має іншої мети, крім боротьби завладу. Наука, філософія не в змозі відобразити становлення, бо категорії розумувзагалі не здатні відбити всю складність існування, а тільки поверховий йогобік. Інтелект, розум призвели до виснаження життєвих сил людини, пригнічують їїінстинкти. Потрібно повернути їм мужність їхніх природних інстинктів, почуттів,які звеличують і утверджують життя. Оскільки наука, на думку Ніцше, являє собою«відсутність» ідеалу, то він ставить завдання створення новогосвітовідчуття. Таким міфом у Ніцше став міф про нову культуру, міф про«надлюдину» і про стадо.
Людина«стада» — це індивід, позбавлений самобутніх характеристик, якийзасуджує будь-які відмінності як щось аморальне; це «пісок» людства,звільнений від відповідальності за своє існування. Тільки «надлюдина»ставить себе поза колом однакових слабких людей стада. Для неї неприйнятнімірки стада, всі моральні норми і заборони, вона перебуває «по тойбік» добра і зла, звільнена від усіх пут і кайданів, тимчасом як дляпідготовки людей стада мораль потрібна, і всі моральні ініціативи повиннівизнаватися священними.
«Антихристиянин»Ф.Ніцше має підзаголовок «Досвід критики християнства». У цій праціфілософ критикує, відкидає християнство, тому що воно завжди було на боціслабкішого, низького, потворного, тому що це релігія співчуття (а співчуттяведе до слабкості). На думку Ніцше, християнський бог — «бог хворих,бог-павук, бог-дух — один із найзіпсованіших, до яких доживали на землі»(див. Ніцше Ф. Антихристиянин.// Сумерки богов. — М.: Политиздат, 1990. — с.35). Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи їїкривдою.
Післязакінчення буржуазної революції в Англії, в ідеології мають місце глибокіякісні зміни: відмовляючись від матеріалізму Гоббса, а потім і Локка, останнязвертається до релігії. Одним із творців теорій, що підтримують релігію, бувДжордж Берклі (1684-1753), який виступив на арену філософської боротьби якпереконаний і відкритий противник матеріалізму. Головне завдання своєїфілософії він вбачав у тому, що буде знищено «жахливість системи»атеїстів і матеріалістів. Йому наслідує Давид Юм (1711-1776). Такі дві суттєвихтези позитивістської доктрини, як ототожнення об’єкта наукового знання зпочуттям і заперечення пізнаваності сутності явищ, мають своїми витоками:перший — філософію Берклі, а другий — агностицизм Юма…філософія життя позитивістський ніцше
Позитивістськийспосіб філософування виростає з абсолютизації певних рис класичної філософії.Притаманне їй тлумачення реальності як природного буття перетворюється впозитивістській філософії в розгляд реальності як «безпосередньо даного»,«фактичного», наявного, а не майбутнього чи минулого буття. Властивийдумці класичного періоду «своєрідний культ науки», передусім механікий математики, у сучасній філософії абсолютизується у формі так званогосцієнтизму. А класична віра в розум набуває у позитивізмі форм жорсткогологіцизму й формалізму.
Основніідеї позитивізму були викладені французьким філософом О.Контом /1798-1857/ упрацях «Курс позитивної філософії», «Дух позитивноїфілософії» та ін. Ідеї О.Конта виявилися співзвучними з ідеями англійськихфілософів Дж. С. Мілля і Г.Спенсера. Погляди цих філософів склали ту формупозитивізму, яка одержала назву «першого позитивізму». На думкуО.Конта, першим в історії, справді зрілим, досконалим філософським знанням єпозитивізм, для якого реальність — це лише «факту альність»відчуттєвого існування. І тільки таке існування відповідає ознакам«позитивного» /від цього терміну і походить назва течії/, тобтореального. Реальний світ є предметом науки, а завдання філософії полягає вупорядкуванні у систему наукових даних, у класифікації наук.
Напочатку XX ст. розпочинається етап «другого позитивізму», абоемпіріокритицизму. Його творцями були швейцарський філософ Р.Авенаріус/1838-1916/ та австрійський фізик і філософ І.Е.Мах. Виникненню його сприялатак звана криза природознавства на початку XX ст. Фізики, що стояли на позиціяхметафізичного матеріалізму, виходячи з нових даних про будову атома, намагалисяшляхом математичного опису якісно однорідних часток отримати знання про матеріюяк про беспосередньо дану, «спостережувану» реальність. Їхні спробизавершились крахом через примітивне тлумачення матерії лише як «відчутногосубстрату».
Основноюхарактеристикою пізнання Е.Мах вважав принцип «економії мислення», щовипливає з одвічної фізіологічної потреби організму в самозбереженні, яказумовлює необхідність «пристосування» організму до навколишньогосередовища. Аналогічний зміст Авенаріус вкладає в принцип «найменшої тратисил». З принципу «економії мислення» виводиться положення про«опис» як ідеал науки. В розвинутій науці, згідно з Махом,пояснювальна частина є зайвою, метафізичною і з метою «економіїмислення» повинна бути усунена. До таких елементів наукового знання Махвідносив, наприклад, причинність. Разом з механістичним тлумаченням причинностіМах пропонує відкинути саме поняття причинності, замінивши його поняттямфункціональної залежності ознак явищ.
У20-ті рр. XX ст. виникає «третій позитивізм», або неопозитивізм.Неопозитивізм — це філософський напрям, що включає, різні логіко-філософськішколи, підходи, позиції. Його репрезентують такі відомі філософи і школи:М.Шлік /1882-1936/, засновник «Віденського гуртка», його послідовникР.Карнап /1891-1970/, О.Нейрат /1882-1945/, Г.Рейхенбах /1891-1951/;представники Львівсько-варшавської школи А.Тарський /1902-1984/, Я.Лукасевич/1878-1956/, К.Айдукевич /1890-1963/; логік, математик, філософ Б.Рассел/1872-1970/; засновник філософії лінгвістичного аналізу австрійський філософЛ.Вітгенштейн /1889-1951/; течія «загальної семантики» — А.Кожибський,С.Чейз, С.Хайакава та ін. Їх відносна єдність полягає в особливому тлумаченніпредмета і завдання філософії: вони рішуче критикують розуміння філософії якметафізики і обстоюють ідею «справжньої» наукової філософії, щоорієнтується на зразки природничо-наукового, математичного знання. У межахзапропонованого розуміння предмету філософії логічний позитивізм висуває дваметодологічні принципи: верифікації та конвенціалізму.
У60-ті рр. виникає і в 70-80-ті рр. набуває значного поширення низкаметодологічних концепцій, що об’єднуються загальною назвою«постпозитивізм». Це не окремішний філософський напрям, а етап урозвитку філософської науки. Його початок знаменується виданням у 1959 р.англійського варіанту основної методологічної праці К.Поппера «Логіка науковоговідкриття», а також появою 1963 р. книги Т.Куна «Структура науковихреволюцій».
Характерноюрисою постпозитивістського етапу є значна різноманітність методологічнихконцепцій. Це і «критичний раціоналізм», фальсифікаціонізм К.Поппера/нар. 1902 р./, і концепція наукових революцій Т.Куна /нар. 1922 р./, іметодологія науково-дослідних програм І.Лакатоса /1922-1974/, і«теоретичний реалізм» та «методологічний анархізм»П.Фейєрабенда /нар. 1924 р./, і концепція «неявного знання» М.Полані/1891-1976/, концепції С.Е.Тулміна /нар. 1922 р./, Д.Агасі /нар. 1927 р./,У.Селларса /нар. 1912 р./ та ін.
Дляпостпозитивізму характерним є критичне ставлення до позитивістської спадщини,реабілітації «метафізики». Але, критикуючи неопозитивізм,представники постпозитивізму зберігають вірність основним позиціямпозитивістського способу мислення, зокрема настанові: реальність у науцірепрезентується тільки фактуальним рівнем знання, незважаючи на визнанняавтономного характеру функціонування наукових теорій.
Водночаспостпозитивізму притаманні риси, які відрізняють його від логічногопозитивізму:
1.Постпозитивізм відходить від орієнтації на символічну логіку і звертається доісторії науки.
2. Упостпозитивізмі відбувається істотна зміна проблематики методологічних досліджень:якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури науковогознання, то постпозитивізм основною проблемою філософії науки вважає розуміннярозвитку наукового знання.
3.Постпозитивізму притаманна відмова від жорстких розмежувальних ліній.Пом’якшується протиставлення емпіричного теоретичному, зникає протиставленняфактів і теорій, контексту відкриття і контексту обгрунтування.
4.Поетпозитивізм поступово відходить від позиції демаркаціонізму. На відміну відлогічного позитивізму постпозитивізм відмовляється бачити жорсткі кордони міжнаукою і філософією.
5.Постпозитивізм прагне спиратися на історію науки, на відміну від логічногопозитивізму, який вважав, що все наукове знання в кінцевому підсумку повинненабути форми аксіоматичних або гіпотетико-дедуктивних теорій.
6.Особливістю більшості постпозитивістських концепцій є відмова від кумулятивізмув розумінні розвитку знання.
Кумулятивізм- це методологічний принцип, згідно з яким розвиток знання відбуваєтьсяпоступовим додаванням нових положень до нагромадженої суми істинних знань.Постпозитивізм вважає, що навряд чи можна говорити про поступальний розвитокнауки; в історії науки неминучі революційні перетворення, коли відбуваєтьсяперегляд значної частини визнаного і обгрунтованого знання. Багатопредставників постпозитивізму ведуть мову не про розвиток, а про змінунаукового знання і ставлять питання про те, чи існує в цій зміні яке-небудьнагромадження знання.
Постпозитивізмдав багато таких концепцій, але тривалий час зберігав віру в те, що тільки одназ них може бути адекватною, що в філософії науки треба прагнути дозагальновизнаної теорії. Але дискусії показали, що в філософії науки не можебути загальновизнаних рішень, що вона несе на собі відбиток плюралізму,характерного для філософії в цілому. Так закінчився етап постпозитивізму.