Зміст
Вступ
1. Філософія самореалізації людини
2. Соціально-філософський аналізнапрямків самореалізації
Висновки
Список літератури
ВСТУП
У сучасну намепоху відкритих інформаційних суспільств особливо гостро стоїть необхідність уформуванні самостійного зрілого мислення, виробленні принципів пізнання, щовиконують роль своєріднихінформаційнихфільтрів, оскільки форма особистої, безпосередньої передачі знань грає всеменшу роль. Це — головна мета сучасної освіти і одне з найважливіших завдань,що стоять перед сучасними філософами. Згадуючи слова Б. Спінози: «Релігія —філософія умов, філософія — релігія мислителів», додам, що філософія — церелігія зрілої особи, головною метою і цінністю якої є свобода: свободаусвідомлена, така, що черпає свою силу в знанні і розумінні Вищих принципівБуття, в толерантній позиції по відношенню до всього різноманіття життя, щовиявляється. Філософія працює в першу чергу над формуванням світогляду людиниі, отже, формуванням його як особи — унікальною, неповторною. Заснована напринципах толерантності, вона орієнтує свідомість на плюралістичне, гнучкесприйняття дійсності у всій його багатоваріантності, допомагаючи відновитипорушену людиною гармонію життя. Таким чином, метою філософської освіти євиховання особи, що уміє бути вільною[1].
В центрісамореалізації особи, як її розуміє гуманістична психологія, лежать поняття,так або інакше пов’язані з самосвідомістю. Самосвідомість може визначатисячерез пізнання себе, пізнання свого самозвеличання (Слободчиков В.І., ІсаєвЕ.І., 1995).
Самозвеличення —гіпотетичне поняття, введене в психологію Д. Юнгом, це є “центр тотальної,безмежної і непіддатливої визначенню психічної особи” (Юнг Д.Г, 1991, з 157).Свідоме Ego підпорядковане або включенев самозвеличення, наділене своїм голосом, чутним іноді в моменти інтуїції існовидінь. Самоактуалізація в цій концепції є по суті еволюція самозвеличання,що відбувається в напрямі від несвідомого до етичних ідеалів.
Потреба всамореалізації — вища в ієрархії потреб. В результаті її задоволення особа стаєтією, ким вона може і повинна стати на цьому світі Головне професійнепризначення, справа людини здійснюється разом із створенням його особи. Але яклюдина дізнається про своє призначення”.
Згідно Д.Роджерсу, це відбувається при відвертості людини внутрішньому і зовнішньомудосвіду, при усвідомленні всіх його сторін. З безлічі можливостей, щонапівсформувалися, організм, як могутній комп’ютер, вибирає ту, яка найточнішезадовольняє внутрішню потребу, або ту, яка встановлює ефективніші відносини знавколишнім світом, або ж іншу, яка відкриває більш простій і спосіб сприйняттяжиття, що задовольняє людину. У цьому метафоричному представленні можливості неієрархізовані, акцент робиться на вільному виборі серед потенційно рівноціннихпропозицій, які відсіваються мудрим організмом на основі власних суб’єктивнихкритеріїв.
Поглядам К.Роджерса близька позиція А Маслоу. Проте останній відчуває недостатність понятьпристосовності, адаптації стосовно конструювання особи. Він пише із цьогоприводу про автономність людини, що реалізовує себе: “спостережувані мноюздорові індивіди зовні погоджувалися з прийнятими в суспільстві нормами, але вдуші не надавали їм значення. Практично у всіх з них я відмітив спокійне,добродушне сприйняття недосконалості нашої цивілізації у поєднанні з більш меншактивним, прагненням їх виправити. Зараз я хочу підкреслити усунутість,незалежність, самостійність характеру цих людей, їх схильність жити відповіднодо цінностей і правил, встановлених ними самими”.
1. Філософіясамореалізації людини
З одного боку,людина — істота фізичне, тілесне; він захоплюваний потягами, в нім сильнінесвідомі імпульси. З іншого боку, людська природа виявляє нам свідомість,розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Свідомість, розумі свобода властиві людині. Саме ця подвійність завжди примушувала філософівшукати суть людини.
Під проблемоюлюдини у філософії розуміється: проблема добра і зла, душі і тіла, свободилюдини, пошук місця людини на навколишньому світі і так далі
В різний часувага філософів зверталася до різних аспектів даної проблеми, вони розглядалисяз різних точок зору залежно від переважаючого світогляду даної епохи[2].
У античнійфілософії сформувався особливий підхід в збагненні природи і людини —космоцентризм, суть якого полягає в тому, що початковою відправною точкою врозробці філософських проблем було розуміння космосу як єдиного відповідногоцілого, такого, що володіє деяким духовним початком (душа, світовий розум). Розуміннякосмосу знаходиться в центрі розуміння миру. Відповідно до цього трактується іприрода людини. Людина — мікрокосм, звідси і гармонія людини, миру, розумлюдини, мислення.
Починаючи зкласичного періоду (з Сократа), проблема людини висувається на центральне(перше) місце. Для середньовічної філософії характерним було вирішення питаньвідповідно до розуміння Бога, його суть. Аналогічно здійснюється розумінняприроди і людини, їх суті, тлумачення принципів відношення людини і Бога.
ФілософіяВідродження є гуманістичною, і тому антропоцентричної, тобто в центрі філософії— проблема людини, як самоцінного істоти і через призму цього — розуміння миру.Філософи пов’язували свободу людини, сенс її життя з її власною внутрішньоюактивністю, творчою діяльністю, яка виступала як головний чинник самореалізаціїособи, індивідуалізації.
Західноєвропейськафілософія XVII століття розглядала головним чином проблему пізнання, якавиступила на перший план. Розробка проблеми привела до виникнення двохпротилежних пізнавальних концепцій: емпіризму і раціоналізму. Проблема людини,його пізнавальної здатності і свободи в цей період вирішувалася за допомогоюраціоналістичної установки. Французька філософія XVIII в. розглядала її також зпозицій раціоналізму.
Одній з найважливішихфілософських проблем, пов’язаних з людиною, є проблема співвідношенняприродного і соціального в його історичному і індивідуальному розвитку.
Соціоантропогенезпов’язаний з тим, що передлюдина в процесі трудової діяльності змінювала своїруки, пристосовувавши їх до примітивних знарядь праці, формував свою мову імову, призначені перш за все для спілкування з людьми. Важливими етапами нашляху становлення людини з’явилися залучення його до вогню, здобичі вогню, атакож приручення тварин, що збільшило його сили в його відносинах з природою.Людина (людина розумна — Homo sapiens), що остаточно сформувалася, вже володіла всіма біологічнимиі соціальними якостями, необхідними для здійснення свого суспільно-історичногорозвитку.
Склалися двіконцепції про природу людини:
соціологізаторські— розповсюдилися особливо широко серед прихильників марксистської філософії наоснові тези про людину як сукупність суспільних відносин. Вважалося, що ніякихособливих биолого-генетических завдатків індивідуум не має,що соціальна не тільки особа, але і вся биолого-физиологическая структура людини;
біологізаторські— загальною межею, є тлумачення суті людини переважно з позицій біології.
Головним двигуномсуспільного розвитку є боротьба за існування і природний відбір. Виживаютьтільки сильні (іноді при цьому уживається поняття «надлюдина»), гинуть абоповинні гинути всі слабкі і непристосовані до середовища[3].
Проблемасамореалізації існує на всьому протязі історії. Важливе значення вона має якдля великих соціальних груп, так і для конкретної людини. Як правило,самореалізація особи пов’язана з саморозвитком людини як переважно духовноїістоти. В цьому випадку одним з основних для індивіда є питання про те, якзалишитися активним членом суспільства і, в той же час, досягти глибиннихрівнів свого «Я».
Це питаннявирішувалося по-різному в різних культурах і в різні історичні епохи.Дослідженню одного з аспектів даної проблеми і присвячена дана стаття.
Метою дослідженняданої роботи є розгляд проблеми самореалізації особи на прикладі конкретнійфілософській традиції. Це брахманістська традиція, що є одній з найважливіших віндійській культурі.
Із зрозумілихпричин в роботі неможливо розглянути всі пов’язані з брахманізмом філософськінапрями і тексти.
Як останніпублікації в першу чергу необхідно відзначити перевидані наново тексти Упанішаді вперше опубліковані «Ньяя-сутри» і «Ньяя-бхашья», що дозволяють досліджуватипроблему самореалізації брахманістська традиції достатня повно.
З робіт загальногохарактеру слід зазначити монографію В.К. Шохина «Брахманістська філософія.Початковий і ранньокласичний періоди», що є першою російською мовоюузагальнювальною працею, присвяченою брахманістській традиціїісторико-філософського процесу в Індії. А також роботу В.Г. Лисенко, А.А. Терентьеваі В.К. Шохина «Рання буддійська філософія. Філософія джайнізму», яка включаєдві самостійні частини і присвячена неортодоксальним традиціям індійськоїфілософії – буддизму і джайнізму. У ній досліджуються філософські аспектираннього буддизму і зроблена спроба визначити його значення в загальномукомплексі буддійського догматизму і релігійної практики.
Час ставить новізавдання перед сучасним суспільствознавством, постійно перевіряючи на міцністьключові принципи і методології різних його направлений. Не є виключенням інаукова теорія суспільства. У даній статті ми намагаємося експлиціюватиінтерпретативні і прогностичні можливості наукової соціальної філософії у сферіаналізу феноменів і процесів сучасної соціальної реальності. Ми розглядаємопроцес індивідуалізації соціального буття західних суспільств і на основінауково-філософської концепції реалізації сутнісних сил людини пропонуємотипологію самореалізації і встановлюємо характер дії індивідуалізації на самореалізацію.
Процесіндивідуалізації цікавий вже тим, що знаходиться в центрі уваги як зарубіжних(Ж. Ліповецки Е. Гидденс, У. Бек), так і вітчизняних (Г.Г. Ділігенський, В.С. Барулін)дослідників, які, хоча і належать до різних наукових традицій, виходять з різнихтеоретичних посилок і розглядають модифікації соціальної реальності в різнихперспективах, проте, сходяться в своїх виводах по багатьом параметрам, частонавіть не підозрюючи про роботу друг друга.
Центральноюпроблемою сучасної ситуації в західних суспільствах є «дезінтеграціясоціокультурної гомогенності модерна і супутня їй релятивізація цінностей,моральних засад, образа життя». Причини подібної ситуації багато соціальнихфілософів бачать в корінних трансформаціях сучасної західної цивілізації. Точкоювідліку практично для всіх соціальних теоретиків служить проект модерна. Увідмінність ось багатьох філософів постмодерністської орієнтації, що оголосилипро кінець проекту Освіти, німецький соціолог Ульріх Бек і британськийсоціальний філософ Ентоні Гіденс вважають, що некоректно говорить про кінецьмодерна, пориваючи всі зв’язки з той традицією, яка, власне, і привела західнісуспільства до такого стану, який ми всі спостерігаємо. На даний момент можналише говорить про поступову зміну класичного (простого) типу модернізаціїрефлексією: «Точно також, як в 19 столітті процес модернізації розчинивструктуру феодального суспільства і привів до зародження індустріальногосуспільства, модернізація сьогодні розчиняє, розмиває індустріальне суспільствоі веде до появи другого модерна». Рефлексивність же, про яку пишутьвищезазначені теоретики, пронизує всю організацію сучасного соціального миру івиражається в критиці соціальних встановлений і інститутів, що приводить допереоцінки традиційних детерминант суспільства модерного типу, критиці науки якформи суспільної свідомості, яка, на думку як інтелектуала, так і обивателя,багато в чому перевищила виданий їй кредит довіри, а також різних соціальнихінститутів. Рефлексивність характеризує і «индивидный рівень — визначальний, базовий, початковий рівеньсуспільства»[4]. Соціальні формикласичного індустріального суспільства (класи, страти, нуклеарна сім’я)втрачають свій вплив на індивіда, і он відторгається ось групової приналежності,групової субкультури, групової свідомості і навіть ось традиційних тендернихстатусів, що вимушує індивіда самостійно планувати біографію, ухвалюватирішення щодо освіти, працевлаштування, сімейного життя, організовувати своїсоціальні відносини експериментувати зі своєю ідентичністю без опори нагруповий авторитет. Особиста біографія і образ самого себе, таким чином, стаютьпроектом «рефлексії».
Серед причинпроцесу індивідуалізації називають зміни у виробничій сфері суспільства, щоведе до нових вимог на ринку праці і появи феномена «неповної зайнятості»;соціальну мобільність і «Слабкі взаємодії», що формують соціально-дифузнийхарактер сучасного західного суспільства; зростаючу рухливість соціальноїструктури, що дестабілізує психологічні зв’язки індивіда з групами різногорівня, а також «прогресуюче витіснення групових джерел інформації надгруповыми,масовими». Якщо щодо домінуючих причин індивідуалізації в різних дослідників єрізні думки, то практично всі сходяться в одному: ми є свідками «могутніхантропологічних зрушень, що охоплюють всі головні сторони людської природи». Посуті можна говорить про появу «нової фази в історії західного індивідуалізму»,яка характеризується «перманентною революцією в повсякденному житті і в самомуіндивідові: це і повсюдна приватизація, і ерозія соціальної самосвідомості, іідеологічна і політична незадоволеність, і прискорена дестабілізаціяособистості»[5].
Багатовітчизняних і зарубіжних дослідників указують на кризовий стан сучасноїцивілізації, але лише деякі розуміють, що «глибокі основи кризи кореняться влюдській суб’єктивності. І саме в цій суб’єктивній сфері сьогодні складаєтьсянадзвичайно складна ситуація, особливості якої повинні були б привернутинайпильнішу увагу наукового людино- і суспільствознавства». Результатам процесуіндивідуалізації нелегко дати однозначну оцінку. Часто наслідки цього процесуоцінюються негативно, і для цього є серйозні підстави. На думку У.Бека,індивідуалізацію не можна ототожнювати з успішною емансипацією. У цьому планінова індивідуалістична революція не означає в буквальному розумінні почало тойепохи, коли «звільнений» і «воскреслий» індивід буде єдиним і вільним творцемнавколишнього світу, оскільки індивідуалізація супроводжується тенденціями інституціоналізаціїі стандартизації індивідуального життя. Відторгнуті ось традиційних зв’язківдетерміацій, індивіди все більше стають залежними ось ринку праці (і якспоживачі, і як трудящі), а значить, і ось інститутів освіти, споживання, осьрегулятивів і форм соціального забезпечення, ось планування дорожнього руху,ось можливостей медичною, педагогічною, психологічною сфер. Все це відкриваєшлях новим, не відомим раніше, формам контролю і організації людського життя.Індивідуалізація, таким чином, приводить до можливості структуруватиіндивідуальні біографії і життєві ситуації політичними засобами, розширюючи ітрансформуючи арсенал дії і маніпуляцій. Крім цього, індивідуалізація приводитьдо нової форми безпосередності взаємозв’язку між індивідом і суспільством, якавиражається в тому, що збій або суперечність соціальної системи, сприймаютьсяяк проблеми особистої сфери (як особова неадекватність і некомпетентність,тривога, відчуття провини, неврози). Майбутні ж конфлікти неминуче виникатимутьна основі суперечностей між потребами особи в самовизначенні і інституційнимибіографічними патернами, а також наказаними квазіприродними характеристиками,які безпосередньо пов’язані з різними формами дискримінації.
Разом з такиминегативними наслідками індивідуалізації, як десоціалізація, відхід в замкнутийсвіт адаптаційних, споживчих і гедонізму орієнтації, самота, що росте,можливість маніпуляції свідомістю і поведінкою індивіда, що розширюється,виникненням апатії і індиферентності, скептичного відношення до соціальної іполітичної активності, можна говорить і про такі наслідки процесуіндивідуалізації, які можна оцінити як позитивні. Мова йде про відвертості,розкутості індивідуальної свідомості, пошуковому стані рухливості, здібності довибору моделей поведінки. Велика еластичність, різносторонність соціальнихзв’язків людини приводить до нових можливостей прояву його індивідуальності, доздатності вносить творчо унікальний внесок до життя суспільства.
Підвищенняінтересу до процесу індивідуалізації і його наслідків дозволяє по-новомуставить питання і про самореалізацію особи. Традиційно в науковій соціальнійфілософії самореалізація розглядається як реалізація сутнісних сил людини,ядром яких є здібності і потреби. Дійсно, «людська суть. існує черезіндивідуальну людську суть, є суттю кожного окремого індивіда як основногоелементу суспільства». Таким чином, сутнісні сили присутні в кожномуіндивідові, але в різному складі і різною мірою вираженості, причому як виділеннятой або іншій потребі або здатності як сутнісна сила, так і визначення їїпріоритетності конкретно-історичний. Неізольований, мінімально соціалізованийіндивід вже актуалізує свої сутнісний сили, чим би он не займався (спілкування,професійною діяльність, навчання, вільне проведення часу), якого б віку іпідлоги он не був, до якої б соціальної групи не належав. Питання в тому, якоюмірою суб’єкт є джерелом самореалізації, хто вирішує, що необхідне або можнареалізовувати, які здібності необхідно розвивати і актуалізувати, які потребизадовольняти, до яких цілей прагнути. На основі ролі індивіда в цьому процесіми виділяємо пасивний і активний типи самореалізації. Пасивна самореалізаціяприпускає орієнтацію на репродукцію, адаптацію, імітацію, на проходженнятрадиції, на відтворення «Соціально успадкованих» способів дії і ментальнихсхем. Останні засвоюються в процесі первинної соціалізації, потім тих або іншихформ навчання, виступають як «Дорефлексивних диспозицій», так і «Мінімальноусвідомлюваних імпульсів», і використовуються «за умовчанням». Пасивна,латентна самореалізація протікає відносно незалежно ось суб’єкта, тобто лишеоскільки індивід включений в ту або іншу діяльність. Тобто сам індивід і йогосутнісні сили не є в даному випадку предметом рефлексії, вибору, оцінки[6].
Активнасамореалізація, відповідно, припускає наявність представлений суб’єкта про своїздібності і потреби, присутність певних ментальних інструментів і практичноїтехніки, що дозволяють формувати і культивувати одні індивідуальні сутніснісили і нехтувати другими. Саме активна самореалізація знаходить аксіологічне і етичне вимірювання. За великимрахунком тільки про неї можна говорить як про творчість і самотворчість. В даному випадку індивід виступає уякості центру, що організуючого себе і своє життя, виробляє власні оцінки іпогляди, робить відносно вільний ідентифікаційний вибір, залучаючись до тихсоціальних груп, які на даний момент найбільшою мірою відображають йогоінтереси, цінності і цілі. На наш погляд, саме активний тип самореалізаціїдозволяє індивідові «перевершувати родове, суспільне. Кожен індивід, створюючинове в матеріальній або духовній сфері, здатний фактично виходити за рамкиколишнього родового. Індивідуальне в цьому випадку виявляється вищим родового,перевершує його наявний рівень і тим самим створює основу для його подальшогорозвитку». Нескрутно відмітити, що модернізація рефлексії і процесіндивідуалізації вимагають саме активного типу самореалізації.
Проте, необхідновіддавати себе звіт в діалектичному характері зв’язку пасивної і активноїсамореалізації. Пасивна самореалізація є необхідною передумовою активної.Ступінь представленості пасивного і активного типів може відрізнятися як нарізних ступенях індивідуального розвитку, так і на різних етапах людськоїісторії. Можна лише говорить про передування пасивного типу самореалізаціїактивному як в історії людства, так і в індивідуальній біографії. Ймовірно,розглядати пасивний і активний типи самореалізації як негативний абопозитивний, відповідно, некоректно. Річ у тому, що то один, то інший більшзатребуваний на певному етапі індивідуального і суспільного розвитку. Умовисучасності дозволяють говорить про те, що «за поверхневою масифікацією істандартизацією ховається те, що різко розширилося політ вільногосамовизначення особистості», виявляє і вимагає самореалізації активного типу.Не слід скидати з рахунків і супутні процеси стандартизації, институционализации, що приводять до нових формконтролю над життям індивіда. Вибір за людиною, тобто за кожним з нас.
2.Соціально-філософський аналіз напрямків самореалізації
Соціально-філософськийаналіз проблеми самореалізації особи має важливе світоглядне, методологічне іпрактичне значення. Поняття «самореалізація» широко уживається в багатьохобластях науки і суспільного життя, але однозначного трактування цього термінунемає, використовуються близькі по сенсу поняття, пов’язані з проблемоюсамореалізації: самоактуалізація, самоствердження, самоорганізація, самодетермінація,всесторонній розвиток особи, самотрансцендування, життєва стратегія і ін. У«Сучасному філософському словнику» дається таке визначення: «Само… — частинаряду складних слів — самобутність, самоорганізація, самодетермінація, самостояння,- що придбали у філософії XX сторіччя помітне значення, виявили і підкреслилиспецифіку її розвитку. Слова цього типу фіксують сили, якості, форми, щозабезпечують особливе буття об’єктів, людей, природних і соціальних систем.Таким чином, їх існування розглядається на їх власній основі, їх внутрішнязв’язність трактується «на рівних правах» з їх зовнішніми зв’язками, а у рядівипадків як форма, що активно перетворює зовнішні воздействия»1. Миспостерігаємо складність і багатозначність трактування поняття «самореалізація»,що обумовлене різноманіттям взаємозв’язків індивіда з соціальним середовищем івиявляється в прагненні активного перетворення цього середовища відповідно досвоїх потреб, інтересів, можливостей[7].
Дослідженняосновних умов і механізмів самореалізації особи йде в рамкахзагальнофілософських концепцій людини, його включеності в життєдіяльністьсуспільства, що дозволяє зрозуміти основні шляхи розвитку особи і чинники, щовпливають на нього. Вивчення проблеми самореалізації особи має давні традиції,як в художній, так і в науковій літературі. Але, в основному, розглядаютьсяокремі сторони проблеми, підкреслюється специфіка її аналізу в різних науках іобластях знань.
Самореалізаціярозуміється як процес якнайповнішого виявлення і здійснення особою своїхможливостей, досягнення намічених цілей у вирішенні особисто значущих проблем,що дозволяє максимально повно реалізувати свій творчий потенціал. Таким чином,поняття «Самореалізація особи» визначається як а) реалізація сутнісних сил аболюдської природи, би) максимальне розкриття її творчого потенціалу, в)якнайповніше використання своїх здібностей, талантів, можливостей в прагненнірозкрити себе з відчуттям повноти життя. Крім того, уживається цілий рядблизьких понять, таких як «саморозвиток» (І. Кант, К.Д. Ушинський, П.Ф.Каптерев, СІ. Гессен), «сенс життя» (С.Л. Франк, В. Франкл, А.Г. Москаленко,В.Ф. Сержантів і ін.), «особовий сенс» (А.Н. Леонтьев), «життєва стратегія»(К.А. Абулханова-Славська), «самоактуализація» (Д. Роджерс, А. Маслоу),«самоствердження», «доля» (Л.Н. Коган), «самодетермінація» (Т.М. Ярошевський),«шлях до себе», які пов’язані з поняттям самореалізації особи. Не дивлячись насмислову близькість цих понять, вони не рівнозначні, тому необхідно провести їханаліз з метою розмежування і визначення зв’язку з процесом самореалізаціїособи.
Розгляд суті,умов і чинників самореалізації особи з позицій різних соціогуманітарних наук, вконтексті соціальної життєдіяльності і життєвого шляху, дозволяє прослідкувативплив ціннісної системи на цей процес[8].
Самореалізаціязв’язується, як правило, з проблемою формування установок і цінніснихорієнтації особи під впливом освіти як основної системоутвррюючої цінності (роботи І.В.Бестужева-Лади, Б.М. Бім-Бада, Е.В. Бондаревської, Б.С. Гершунського і др).
Один зосновоположників вітчизняної філософії утворення -П.Ф. Каптерев (1849-1922) — цілком обґрунтовано розглядав саморозвиток людини початковою основою для всьогопедагогічного процесу. Розвиваючи услід за К.Д. Ушинським ідею національноговиховання як основу гуманізації особи, він відзначав, що педагогічний процес «євсебічне удосконалення особи на грунті її органічного саморозвитку і в міру їїсил, згідно соціальному ідеалу». Основним завданням розвитку людини видатнийросійський педагог вважав стратегію «виховного ідеалу», що додає педагогічномупроцесу цілеспрямований «ідеалоподібний» характер. При цьому суть соціального ідеалу убачалася їм в єдностізагальнолюдських і національних духовно-етичних цінностей. Вітчизняниймислитель і педагог пропонував будувати на основі цих цінностей системуцілеспрямованого виховання самостійної особи, оскільки був переконаний, що самалюдина володіє здатністю до самовдосконалення. Важливо відзначити і те, щоідеал формованої особи, згідно П.Ф. Каптереву, повинен бути вільний віднаціонально-конфесійної винятковості. У зв’язку з цим він висував на першийплан завдання формування «міцного фундаменту широкого і світлого світогляду», атакож необхідність практичного виховання з урахуванням умов російського життя.
Як видимий,звернення П.Ф. Каптерева до філософської антропології дозволило йому зрозумітицілі освітнього процесу як культурні цінності, виступаючі підставами формуванняі саморозвитку особи.
Ці ідеїрозвивалися в працях С.І. Гессена, В.В. Зеньковського, С.Л. Франка, а також вроботах філософськи орієнтованих сучасних теоретиків педагогічної антропології,схильних розглядати освіту як формування культури саморозвитку особи.
Педагогічнийпідхід акцентує складність і взаємозв’язок цілей особи і суспільства, деголовним питанням ставиться духовний розвиток особи, її активності,самостійності, здібності до критичного мислення, рефлексії, поступовомуз’єднанню особистого і соціального досвіду в спеціально організованомурозвиваючому середовищі. Освіта стає найважливішим засобом повноцінногорозвитку особи, а значить, і суспільства. Так, наприклад, Б.М. Бім-бад цілкомвірно відзначає, що для розвитку суспільства і особи «… необхідні такіособливі властивості, здібності, достоїнства («досконалість») останньою, якісамі по собі і випадково не формуються або формуються в недостатній для благасуспільства і самої особи ступеня. Ці «додаткові» людські властивості,достоїнства і здібності задаються не довільно… в що б те не стало повинні бутиотримані на користь «відтворення» прогресу суспільства… можуть бутисформовані в кожному індивідові. Для формування необхідної і можливої«додаткової» досконалості існує їх системний набір, «програма» (стратегія ітактика, хронологічний план) і способи їх формування». Як видимий, педагогічнаантропологія підкреслює необхідність цілеспрямованої дії на особу з метоюрозвитку соціально значущих якостей, причому наполягає на системності такихдій.
Загальнимположенням сучасних педагогічних теорій стало твердження, що ефективним можнарахувати лише те навчання, яке будить в людині духовність, прагнення досамопізнання і самовизначення. Навчання, з якого виключена духовно-етичнаскладова, яке орієнтоване лише на отримання знань і вузьких технологій,неминуче веде до збіднення і кризи особи. У зв’язку з цим метою освітивизнається максимальний розвиток здібностей особи, активне включення її вжиттєдіяльність суспільства і можливість подальшого саморозвитку і самовдосконалення[9].
Важливовідзначити ту обставину, що в цих роздумах виявляється тісний зв’язок філософіїз педагогікою: філософія розуміється як наука про цінності, а педагогікапредстає, як відзначали П.Ф. Каптерев і С.І. Гессен, «прикладною філософією»,або наукою про те, як ці цінності прищепити особі в процесі її виховання ірозвитку.
Джереломформування повноцінної особи є здібність людини до саморозвитку, а результативністьзалежить від активності і готовності індивіда до самовиховання, а також відправильного визначення цілей, способів, методів і засобів, вживаних в процесівиховання. У роботах по психології аналізуються внутрішні механізми дії потребив самореалізації, що розуміється як процес реалізації власних можливостей, щозабезпечує сенс і цінність існування людини і що виявляється в зв’язкуціннісних орієнтації з психічною структурою. Можна вказати на роботи К.А.Абульханової-славськой, Б.Г. Ананьева, А.Г. Асмолова, А.А. Бодальова, Н.Р.Бітянової, Л.С. Вигодського, Л.А. Коростильовой, А.Н. Леонтьева, В.Н. Мясищева,А.В. Петровського, С.Л. Рубінштейна і ін.
Особа при такомупідході розглядається як єдність психічних процесів окремої людини. Увагаакцентується на суб’єктивності (самозвеличанню), «саморозвитку якфундаментальній здатності людини ставати і бути справжнім суб’єктом своговласного життя;
Здатностіперетворювати власну життєдіяльність на предмет практичного перетворення».Саморозвиток виступає тут як основний внутрішній механізм розвитку особи, щовиявляється в системі відносин в соціумі, установках і мотивах діяльності і,відповідно до цього, «основним психологічним принципом саморозвитку служитьтрансформація і розвиток смислових утворень особи унаслідок динамічних відносиннадситуативної активності і установки… Саме уявлення суб’єкта про способи ізасоби діяльності відкривають йому власну ідентичність». При цьомунаголошується, що основними характеристиками саморозвитку є ціннісніорієнтації, особові сенси, самооцінка, мотиваційно-вольові компоненти.
Саме вонивизначають спрямованість і динаміку саморозвитку, зрілість і гармонійнепоєднання особових компонентів, дають можливість самовдосконалення, особовогозростання[10].
Завдякидіяльності і власним зусиллям людини створюється середовище, сприятливе длясаморозвитку і самореалізації особи, а через розширення соціальних зв’язків,включення особи в новий вигляд діяльності створюються принципово нові внутрішніможливості для розвитку. Так Л.С. Виготський показав в своїх дослідженнях, щоособа є наслідком соціального способу життя, вона не врожденна, а виникає в процесі оволодіннякультурою, регуляції своєї поведінки. А.Г. Асмолов в контексті історико-еволюційногопідходу в психології вважає, що «освіта виступає як механізм соціогенеза, щопідтримує або елімінуючий прояви індивідуальності особи в природно-історичномупроцесі, а варіативність виступає як спосіб розширення можливостей особи на їїжиттєвому шляху».
ВИСНОВКИ
Отже, особистість — це людськийіндивід в аспекті його соціальних і духовних якостей, що формуються в процесіісторично конкретних видів діяльності і суспільних відносин. У особі цінується автономність,здатність індивіда бути паном самому собі, готовність до самопізнання ісамореалізації. Автономність особистості, пов’язана з орієнтацією на цінністьсвободи (що припускає розвиток інтелекту і волі), виявляє себе і як незалежністьдо чого-небудь, і як ініціативність, і як відповідальність. Здатність індивідабути паном самому собі припускає орієнтацію на причетність і виявляє себе яксамодисципліна, як готовність підпорядковувати свою поведінку єдиної життєвоїстратегії завдяки добровільно вибраним принципам. Готовність індивіда досамопізнання, саморозвитку і самореалізації пов’язана з його здатністю виступатине тільки як об’єкт, але і суб’єкта суспільних відносин і культури, але бутитворцем по відношенню до самого собі. Ефективне вирішення проблем особовогосаморозвитку неможливе без і поза оволодінням філософською культурою. «Сократ — явно особа і – філософствує; а, може бути, той факт, що він філософствує, — запитує Мамардашвілі, — пов’язаний з тим, що він конституює себе як особу?»[11].
Аналізуючи проблемуособового розвитку в соціально-психологічному аспекті, А. Маслоу розробивієрархічну теорію потреб, розташувавши їх у висхідному порядку — біологічні,екзистенціальні, соціальні, престижні і духовні. Він вважає, що потреба всамореалізації – це по суті потреба стати особою, бо тільки там, депочинаються вищі духовні потреби, починається особа. Ж.Ж. Руссо свого часувисунув ідею про «подвійне» народження особи. На рівні першого народження-особа кожен індивід. На цьому етапі особа, актуалізуючись в рамках структурисамосвідомості, що задається суспільством, виявляє велику залежність від оцінокінших людей. Друге народження особи пов’язане з формуванням світогляду наоснові самопізнання, з орієнтацією на пошук і реалізацію смысложизненных орієнтирів,з наявністю активної волі, що забезпечує індивідові готовність здійснювативчинки.
У розвиток ідеї проподвійне народження особи С.А. Рубінштейн виділяє у людини як суб’єкта життя дваосновних його способу існування і два відношення до життя. Першийспосібіснування являє собою життя в умовах, що склалися, повсякденного побуту, що невиходить за межі безпосередніх життєвих зв’язків. У цих умовах соціальнарегуляція у вигляді норм моральності визначає саморегуляцію поведінки індивіда.Другий спосіб існування пов’язаний з появою рефлексії, коли людина стає здатноюзаймати позицію як би поза процесом життя, дивитися на неї як би з боку.Свідомість виступає тут як прорив, як вихід з повного поглинання безпосереднімпроцесом життя для вироблення відповідного відношення до неї, заняття позиціїнад нею, поза нею для думки про неї з метою побудови етичного людського життяна свідомій основі. З появою рефлексії починається філософське осмисленняжиття, бо з цієї миті виникає проблема “ближнього” і “дального”, проблемаспіввідношення, взаємозв’язки, безпосереднього, неусвідомленого відношеннялюдини до життя і опосередкованого через “дальнє”, усвідомленого відношення.Філософська рефлексія припускає усвідомлене зіставлення стихійного потокубуденного життя з тим або іншим ідеалом, що приймається за дороговказну зірку,“життєвий маяк”, проходження якому і робить життя індивіда духовно осмисленим
Для розгляду умов,при яких філософія виявляється здатна виступати як інструмент самореалізації ісаморозвитку рядової особи, ми спиратимемося на той аспект філософії М.Мамардашвілі, коли він розглядає саму філософію як вчення про філософію. Вцьому випадку в самій філософії він виділяє рівень «реальної філософії» ірівень «філософії теорій і систем».
«Реальна філософія»припускає як би єдність, відому нерозчленовану думки і дії (вчинку). У нійможна виділити три етапи. Перший етап – це етап становлення і думки і дії, коливони ще нероздільні і до певної міри невиразні в їх самостійності (як бибезперервно переходять один в одного). Йде процес зародження самої ідеї, самогосенсу, з одного боку, а з іншою, становлення найосновнішого вчинку в низці тих,що змінюють один одного і здійснюваних ще як би на дотик окремих надходжень. Цеті моменти, коли ми намагаємося вирватися з нескінченної і одноманітної низкивчинків, що повторюються, коли ми вступаємо на шлях «усвідомлення своєї вдачі»,на шлях виходу за його обмежені межі. Підсумком цих пошуків виступає другий етап,коли у нас складається цілісне і усвідомлене розуміння тієї проблемноїситуації, в якій ми опинилися, а також можливих шляхів виходу з неї. Цеособливий період в наший життя, коли ми відчуваємо потребу зробити особовийвчинок Відомий монолог Гамлета «Бути або не бути!» — яскравий зразок «реальноїфілософії» другого її етапу. Третій етап припускає вибір певного варіантувирішення проблеми і послідовну реалізацію його в життя, твердження себе вжитті на основі виходу за межі колишнього рівня буття. Готовність до рефлексіїна рівні «реальної філософії» визначається виходом індивіда на екзистенціальнийрівень буття, а тим більше на рівень «роботи душі», в тих ситуаціях, коли вінреалізує себе як людина, творить «живу думку». Реальна філософія виявляється вцентрі нашої уваги, коли ми ставимо завдання або усвідомити «хто я», абоусвідомити «де ми і куди йдемо разом зі своїми співгромадянами», абонамагаємося зрозуміти, яка реальна філософія лежить в основі наших,умонастроїв, відчуття і настроїв. «Реальна філософія, — помічає М. Мамардашвілі,- завжди присутній в основі будь-яких проявів людського духу, що творить, бопевні внутрішні установки, внутрішні форми свідомості існують у всякої людини,що займається думкою, проводить думку»[12].
У сфері професійноїфілософської діяльності «реальна філософія», явивши собою як би базис самоїфілософської рефлексії, як би доповнюється філософією теорій і систем, щовключає систему понять, принципів, а також певну техніку, за допомогою якоївдається говорити про людський в людині (підсилювати і підтверджувати його) іодночасно дізнаватися щось про світ, в якому ми живемо. Володіння філософськимипоняттями і філософською технікою дозволяє більш поглиблено і ґрунтовновирішувати для себе задачу затвердження достовірно людського початку в кожномуз нас, бо в цьому випадку філософія виконує «людиноутворюючу функцію».
Філософія може бутиспівучасна індивідові в тих випадках, коли життєва необхідність звернення допроблем “реальної філософії” дає свою підтримку у конкретних мислителів, щовирішували до цього подібні проблеми “для себе”, і що зуміли поставити “гостросформульовані питання”, що дозволяють виявляти незнання опонентів, що допомагаєзанурювати їх свідомість «в семантичне поле, збуджене граничними питаннямибуття».
СПИСОК ЛітературИ
1. Большаков А.В. Основи філософіїзнань. М., Знання 2004.
2. Брихадараньяка упанишада. Пер.,предисл. и коммент. А.Я. Сыркина. – М.: Наука, 1964. – 237 с.
3. Бубер М. Два образа веры. М.,1995.
4. Гримак П.П. Общение с собой:начала психологии активности. М., 1991.
5. Енциклопедія з філософії. — М., 1994.
6. Ильенков Э.В. Философия икультура. М., 1991.
7. Історія світової культури. — К.,1993.
8. Костюченко B.C. Классическая ведантаи неоведантизм. М.: Мысль, 1983. – 272 с.
9. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. М., 1990.
10. Надольний Я.І. Філософія. Підручник.- К., 2000.
11. «Основы философии» В.Ф. Шаповалов,Москва «Гранд» 2000.
12. Толстой Л.Н. Исповедь. — Собрание сочинений, т.16., М.,1964.
13. Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича,Г.И. Медведєва, Ростов-на-Дону «Фенікс» 1998.
14. «Философия» В.А. Канке, Москва«Логос» 1998.