Філософія, її проблематика та функції

ТЕМА: Філософія, її проблеми та функції
/> 

Содержание
1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософськогознання
2. Світогляд, його суть і структура
3. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія
4. Суспільні функції філософії
Тема: Антична філософія
Тема: Філософія Середньовіччя, її особливості
Тема: Філософські ідеї в культуріКиївської Русі
Тема: Західноєвропейська філософія епохи Відродження
Тема: Західноєвропейська філософія Нового часу
Тема: Києво-Могилянська академія і філософія Просвітництва
Тема: Німецька класична філософія
Тема: Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень(ХІХ-ХХ ст)
Тема: Українська філософія XIX — початку XX століть
Тема: Філософське розуміння світу
Тема: Діалектика та її альтернативи. Концепція розвитку
Тема: Проблема людини в філософії
Тема: Практика
Тема: Свідомість
Тема: Філософське розуміння суспільства
Тема: Суспільство як система, що розвивається
Тема: Суспільство і особистість
Тема: Пізнання
Тема: Культура, цінності, творчість
1. Основні проблеми філософії. Специфікафілософського знання
Філософське знання має свою специфіку, якадокорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що колинаукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним ітому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним,,плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різнихфілософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєвоважливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи,, в філософії не існуєоднозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видомзнання; це «софійне» знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить ізначення терміну філософія — від грецьких слів філео — любов і Софія — мудрість(любов до мудрості).
Донайважливіших проблем філософії відносяться такі:
хто така людинаі яке місце займає вона в світі?
яка природасвіту, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагаліякісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і непотребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?
в чому полягаєсенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?
в чому сутьлюдського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?
як слід розумітидобро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот?
людина і доля. Чивільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвийшлях заздалегідь, чи ні?
На ці та цілийряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожненове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цихжиттєвосмислових проблем людського існування.
/>2. Світогляд,його суть і структура
Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень просвіт, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людинавідноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Cвітогляд людини має інтегративний,цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тимсвітогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносносамостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності,почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля.
Знання — це ідеальне відображення дійсності всвідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-якізнання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини., Цінності — позитивнеабо негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребахта інтересах людей, культурі певного соціуму.
Почуття — емоційно-чуттєве переживання людиною явищприроди, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.
Переконання — інтелектуально-емоційнапозитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людинаорієнтується у своєму житті.
Оцінкаминулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в «тепер»,яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле.
Воля — психологічна здатність людинипідпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — цесерцевина особистості, те, що робить людину особистістю.
В структурусвітогляду варто включити і самосвідомість. Це — один із найістотнішихкомпонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб’єктапрактичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів,своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища вприродному і соціальному середовищі.
Ще раз хочемонаголосити на тому, що світогляд, як і свідомість загалом, має ціліснийхарактер і тому всі структурні елементи світогляду взаємопов’язані між собою івзаємовпливають один на одного./>3. Історичні типи світогляду: міфологія,релігія, філософія
Світогляд має історичнийхарактер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життяокремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.
На протязіісторії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія,релігія і філософія.
Міфологія (від грецького «міф» — переказ,оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних ісуспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ,наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими іспотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світоглядупервісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Дляфілософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагуна:
1) тематикуміфів, яка охоплює світоглядні проблеми;
2) наідентичність цієї тематики у різних народів.
Релігія (від. лат. це — набожність, святиня) — такаформа світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через йогоподвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний.Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існуваннянадприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. Прививченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі,що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніхрелігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва).
Основнавідмінність філософськогосвіт огляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лишеядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповіднимсвітоглядом.
Варто такожзазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільствуі будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить доповного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історичнопопередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконуєпідпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникаєз утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи ненайголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світоглядрадянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождівв його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і вменшій мірі, й інших сучасних суспільств.
 4. Суспільні функції філософії
Філософія яксфера духовної культури виконує певні соціальні функції. Найважливішими з них єсвітоглядна і методологічна. Світоглядна функція філософії виявляється втому, що вона осмислює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їхдосягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем,виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різнихсвітоглядів, для обгрунтування переваг одного світогляду над іншим.
Прагненняобгрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різнихфілософських підходів. Припустимо, релігійне і матеріалістичне відношення досвіту виходять з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обгрунтуваннянеоднакових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законівмислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію.
Методологічна функція — виявляється передусім в тому,що філософія виробляє загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Однакметодологічна функція не зводиться до методології пізнання: у ній йдеться простратегічний рівень методології людської діяльності в цілому. Філософія повинназіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності, вказати найбільш оптимальні зних.
 Тема: Антична філософія
 
1. Загальна характеристика античної філософії.
Античнафілософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. дон. е. у Греції і проіснувала до VI н. е. Саме тут виробляється той стильфілософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвитоклюбомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели уфілософію і культуру загалом поняття «логос» як розумногоупорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рисументалітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.
Філософіяантичного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на їїрозвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:
наявність в нійзначної кількості міфологічних та епічних образів;
присутністьелементів антропоморфізму;
наївний пантеїзмтобто ототожнення богів з силами природи;
пов’язуванняприродних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра»,«зла», «справедливості», «блага» і т. п.
в цій філософіїосновна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше вновоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвиткуантичної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етапвизначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н. е.). В центр увагивиноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутністьсвіту, про першооснову всього існуючого.
Другий період (У-ІУ ст. до н. е.) визначається як класичний.Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості,поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвиткугрецької демократії філософії, мистецтва.
Третій період (кін. IV ст. до н. е. — УІ ст. — н. е) називаютьелліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, періодекономічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в — філософіїпроявляється до проблем морально-етичного плану.
2. Досократичнафілософія.
При вивченнідосократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.
Засновникоммілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст.д.од. е), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен,Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієїпершооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим;вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачавтаку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, якевін назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічнийвогонь.
Якщопредставники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду,вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такоїоснови неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».
Найбільш випуклоідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н. е) і Зеконом(V ст. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним єбуття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світконкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогоднівони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтуваннявисновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень вінвідкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі,безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха»,«Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїмиапоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечливість руху і труднощі йогологічного обгрунтування.
Одним з відомихпредставників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н. е.). Вінтакож намагався розв’язати питання про можливість руху. Для цього вінзапровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але йнебуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.
Наш зір заважаєнам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, якіосягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною іпорядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Такимчином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то уатомістів — множинна і рухома.
Немає ніякоїнадприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діютьтільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилосянайпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.
3. Класичний періодрозвитку античної філософії.
Якщо в центріувага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблемуфілософії вбачає в пізнанні людини.1 вся післясократівська філософія спрямованана вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвиткуантичної філософської думки.
Сократ (У-ІУ ст. до н. е.) висуває думку проте, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу. здійснюєтьсяне чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїххарактеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людейі світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, ти пізнаєш увесь світ» — такефілософське кредо Сократа.
Сократ не залишив після себе філософськихтрактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням — навчитилюдей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з працьйого учнів, зокрема Платона.
Сократ доводив,що в людській свідомості є і суб’єктивний, і Об’єктивний зміст, тобто, непросто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов’язкове звання. Але це знанняіндивід може набути лише власними зусиллями, а не одержати зовні. Звідси — прагненняшукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.
У бесідах тадискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала внаступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини безпосередньо.Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, впроцесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вестисуперечку вінназивав діалектикою.
Сократ ніколи невважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом»,тобто таким, ‘що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Язнаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням:«Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював цетаким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Великеколо — це те, що він знає, Маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він,поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для ньогонабагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вонарозуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості,самовдоволеності, зарозумілості.
Сократ вважав,що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей вінпояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщолюдина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джереломморального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бутищасливою.
Крім Сократа,філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представленафілософськими системами Платона і Арістотеля.
Платон (427-347 рр. до н. е) — творець першої вісторії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав уформі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини ісуспільства.
Головне місце вфілософи Платона посідає вчення про ідеї Сприйнявши висновок Парменідапро існування чистого буття субстанційної основи конкретних матеріальнихутворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, алетак і не була розв’язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного інезмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? 1 чому, коли предметиодного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з нимипредмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питанняПлатон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї- це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими,спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожногокласу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея,у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі.В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людськоїдіяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад,«книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цьогопредмету. Ідеї — вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття;саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платонаідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретнийідей, за якими витворюється світ.
На ідеалістичнійонтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Вартопам’ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої (“ідеальної”)держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бутидосконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такомусуспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду,Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули таспілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узамидружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державаминегативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Платонпротиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групілюдей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості,згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливестановище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінностіміж окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цювідмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянамдержави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка бприводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.
В структурілюдської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) ічуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди ісправедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщопереважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутимпочуттям обов’язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди,в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможутьзабезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітковиконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави єне матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, якадосягається розвитком науки і особливо філософи.
Виходячи з того,що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основноюпричиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життялюдей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовленийпозбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватноївласності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження — осьчинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.
За вченнямПлатона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, їїволя та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Метадержави — сприяти розквіту держави, її могутності.
Арістотель (384-322 рр. до н. е) — найвидатнішийфілософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотелянайбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працюпроходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання пропредмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.
На противагурелігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний,світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відмінувід Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. ЗаПлатоном, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотельже вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували «в,. особливомусвіті, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дишематеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, якіможна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речілюди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системиплатонівського ідеалізму.
Але в більшпізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідейяк першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лишеможливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвоюсилою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія самапо собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процесоформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині,яку Арістотель назвав „формою усіх форм“, першопричиною іпершодвигуном всього — • це Світовий Розум.
Найдосконалішоюістотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якомупредметі цього світу, слід бачити поєднання „матері“ та „форми“.»Матерія” людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія»тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так іелемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність,вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.
У «Метафізиці»Арістотель виклав найвагоміші — питання онтологічного характеру, визначаючи цюпроблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, ценаука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причинсущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; началата причини сущого взагалі.
Арістотельпрагнув систематизувати всі накопичені на — той час наукові та філософськізнання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретичнафілософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буттяі початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складаєтьсяз етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнаютьокремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні іосновоположні принципи, причини і начала.
Аристотельвиділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правилаформально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створюєкласифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки».
Проблематикалюдини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля”Про душу”, який присвячено дослідженню душі, з’ясуванню явищсприйняття та пам’яті людини.
Душа — причина та початок людського тіла. Всіскладові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній- частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачитьнайвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».
У трактатіАрістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від йогосприйняття, розглядає діяльність пам’яті як відтворення уявлень, що існувалираніше. Умовою спогадів він вважає зв’язок, за допомогою якого з появоюпредмета виникає уявлення про інший.
Невеликий,стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головнихпсихічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкоюфундаментальних понять гносеології.
Варто такожзвернути увагу на працю Арістотеля “Нікомахова етика”, вцентрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичокдоброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить урозумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лишедотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись украйнощі.
У своєму вченні про,державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів,що існує основна дилема — або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всюнедосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що «владазакону» краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі законуне може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля іпристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеляувійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи’.
4. Філософіяелліністичного періоду.
У ІІІст. дон. е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризирабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими усвітосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичноїфілософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою єморально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер- щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ціпитання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм іскептицизм.
Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н. е. Засновникомцієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н. е.), найбільш відомимипредставниками
Сенека (І ст. н. е) Марк. Аврелій. (ст. н.е). С-кади вважала”, що у світі панує невблаганна необхідність ” немаєможливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється узовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і Ті необхідність. Хочаце і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність,добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу,так і природу самої людини.
Звичайно,твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрогонеобхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до якого повинніпрагнути люди, є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді зприродою, то здобудеш щастя і доброчинність.
Але шлях дощастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрецьповинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності,апатії (від грец. «апатейя» — байдужість, безчуттєвість). Єдинезнаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, якбагатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров’я. Досягнутивнутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись повністю володітисобою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиноюСвітового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навітьсмерть не може знищити її як особистість.
Наприкінці IVст. до н. е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вченняЕпікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеалемоційного стану людини — атараксія (від грец. — незворушність), якапередбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначаввін, — є початком і кінцем щасливого життя». .,.
Філософія, якрозумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя.«Головне — живіть так, щоб уникнути страху», — писав він. Якразосмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Вінвважав, що два джерела страху — релігія і страх смерті — пов’язані одне з одним.Тому він. шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життялюдей і що душа гине разом з тілом.
Епікур бувматеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього,вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можутьвідхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхиленняатомів було пов’язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свободабула можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободиіснували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободуволі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнутисмерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, «Людинаніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вженемає». Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її неварто.
Отже, благом дляепікурейців є все те, що породжує задоволення, злом — все те, що породжуєстраждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя,в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченнямприроди, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.
Засновником скептицизмубув Піррон (IV ст. до н. е.), який оголосив неможливим будь-яке істиннезнання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про нихнічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.
Немає ніякоїрізниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішитиоднозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «Накожне слово є зворотнє слово» — улюблене прислів’я скептиків. Отже, філософськийспосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-якихсуджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність,спокій, що і є вищим благом для філософа.
Епоха еллінізмубула епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнімсвітом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальніблага” — нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні імають цінність для мудреця. Тема: Філософія Середньовіччя, їїособливості
 
1. Релігійний характер філософської думкиСередньовіччя
Філософськадумка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальнихвідносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична(визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мисленняхарактеризується теоцентричністю (від грец. — «теос» — бог).
Утвердженняхристиянства в якості панівної релігії (поч. ІУ ст.). привело до такого баченняреальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті іпочинає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістомякої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки жнайдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів’я) підноситься за цих умовна рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. Вумовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів’я»,і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджуватиосновні положення християнства.
Характернимирисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істиннимбуттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і єджерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра неможе бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вонапотребує власних духовних зусиль.,
По-друге ідея духовності, яка пов’язана нетільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину якособистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.
На перший планрелігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людинасприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним інебесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінецьбожого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, вякому «сидить» диявол.
По-третє, світ сприймається як двоїсте буття,справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цейподіл проходить через всю середньовічну філософію.
2. Християнсько-середньовічнаапологетика і патристика.
Розпочинаєтьсястановлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики”(апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикоюантичної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільшвидним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр), якийпроголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення,розуму, знання і віри.
Тертулліануналежить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне».Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вонанабуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилосярабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античноїсвідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світуза сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося іте, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовнимибратами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомостітого часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Таксамо і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логікахристиянського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньомумісці новий світоглядний базис. «Абсурдність» християнства виявиласьрятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Черездуховну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнствошукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.
Крім того,Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання”надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищоюінтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини,які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобамирозуму.
Найвідомішимсеред «отців» західної церкви був Августин Блаженний, який систематизувавхристиянський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людськоїдуші, зв’язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисллюдської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад — усе. Етичнапроблематика займає у нього головне місце.
Зло у світі, заАвгустином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільнийвибір. людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — відсвавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляєтьсяу повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. Оскільки Бог не творивзла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло- це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.
Він вважає, щорозум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повиннавипереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.
Цікавою булатакож думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях«Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історіюлюдства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христалюдство проходить перші епохи, з народження Христа починається шоста, останняепоха, яка триватиме до кінця існування людства.
3. Середньовічнасхоластика. Реалізм і номіналізм.
Схоластика (відгрецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічноїфілософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше. такстали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована нараціональне обгрунтування основ християнського віровчення,насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже данав Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бутинайважливішим об’єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується напізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальнулогіку Арістотеля.
Однією ізцентральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальніпоняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існуванняуніверсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмомі реалізмом.
Номіналізм (від лат. — ім’я, назва) — напрям, якийвважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття єтільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І. Росцелін, ДунеСкот, У. Оккам.
Представники реалізму,продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є невідображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутностіпоза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Ранішеіснує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничнілюди.
Найбільш випуклореалізм представлений у вченнях І.С. Еріугени (810-877 рр) і АнсельмаКентерберійського (1033-1109 рр).
ФілософіяЕріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, щоуніверсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугеназазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу.Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, щоБог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зорусуперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Проподіл природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.
Зовні диспут міжноміналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодохарактеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існуванняідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям,універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці якістотної реальності.
Номіналісти, стверджуючиреальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнанняреальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.
Догматтриєдності Бога — один ^ із основних у християнському віровченні. Зміст йогополягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:
Отець, Син і ДухСвятий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.
Номіналізм, якийвідкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальністьБожественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнськоїцеркви.
4. Філософія Ф. Аквінського.
Відомим систематизаторомсередньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), якийпристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е „Суматеології“.
Аквінськийнамагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролюватифілософське і наукове пізнання церквою.
Ще у попередністоліття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія „двохістин“. Згідно з даною теорією наука і пов’язана з нею філософіяздобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологіяздобуває істину в божественному одкровенні.
Фома Аквінськийчітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненнізакономірностей світу. Але хоч наукове знання об’єктивне та істинне, воно неможе бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовомупізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є „істини розуму“,предметом теологи — »істини Одкровення”.
Наскількиобмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настількифілософія нижче теології. А тому філософія і є — «служниця теології».Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вонаповинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічнідоведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. ‘
Ф. Аквінськийвважав, що можна довести буття Бога і запропонував п’ять доведень,які стали класичними у західноєвропейській теології:
1. Оскільки всев світі рухається, то має бути «першодвигун», або «першопоштовх»рух — Бог.
2. Всі явища іпредмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього єБог.
3. Все в світііснує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.
4. Всі речімають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірилодосконалості — Бог.
5 — У природівсе має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати«остання» і головна ціль — Бог.
Проте, деякі іншідогми християнства не піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма проТрійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробитине тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові»,їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догмхристиянства є предметом теології, а не філософії.
 Тема: Філософські ідеї в культуріКиївської Русі
 
1. Витоки і особливості філософії КиївськоїРусі.
ФілософіяКиївської Русі охоплюєчас, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї добислід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває досередини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежностіГалицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивалаздобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує яксукупність філософських істотних ідей, що — структурували світогляд івідображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософіяще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.
Державотворчіпроцеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуютьсяспочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягненьбільш розвинених цивілізацій.
Вагомий вплив нарозвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р). Ця подія привела дотого, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія,християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася здосягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античноїфілософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській«обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частинатеології, причому така частина, яка підпорядкована теології.
Ще однаособливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство,християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства,духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційнихязичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило тойфакт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за всепросвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснитинароду основні положення християнства і християнської філософії. Тому-тодавньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а увигляді послань, проповідей, звертань і т.п.
2. Морально-етичнаспрямованість філософії давніх русичів.
Основноюпроблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людськогощастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.
Морально-етичнийнапрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон,який в Ю51 році написав твір “Слово про закон і благодать”. Вньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер,розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ціпитання він пробує розв’язати на основі християнських догматів. Більш чітко ісистематично філософська проблематика представлена у творчості митрополитакиївського Климента Смрлятича (сер. ХІІ ст). Аналізуючи життєво-смисловіпроблеми людського буття, Смолктич виходить із того, що істина вже викладена вБіблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильнозрозуміти цю божественну істину. В “Посланні пресвітеру Фомі” віндосліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людина доходить висновку:це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. Задумкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади- марнославство і славолюбство.
Однією знайяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирилоєпископ Туровський.
ТворчістьТуровського безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, передусімвізантійською, а через неї і античною спадщиною.
В онтологіїКирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного,видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значнуувагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»:як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське.Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.
Ця особливість врозумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософіїКиївської Русі — проблеми людини.
У співвідношенні«Бог-людина» безперечний пріоритет надається, а людина перебуває устані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задумстворіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істинулюдині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободиволі у виборі між добром і злом.
Кирило Туринськийобґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, щокожна — людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. Кирило спробуєвідійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їхсуперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не можебути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна запоходженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвимначалом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряєтьсятілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.
Найбільшвідомими і значними творами Кирила Туровського є:
“Повістіпро білоризця”, «Притча про сліпця й хромця», «Слово».
Проблема значеннясерця в пізнанні і житті людини. Саме серце є тією ланкою, яка зводитьвоєдино розум, почуття й волю людини.
Видокремленняролі серця було зосередження уваги на розробці «філософії. серця» (особливоу творчості К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Сковороди, П. Юркевича).
 Тема: Західноєвропейська філософіяепохи Відродження
 
1. Гуманістична спрямованість філософіїВідродження.
ЕпохаВідродження (ХУ-ХУІ ст.) приходитьна зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій істановлення буржуазного суспільства.
В сфері культуриепоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину,тобто тип гуманістичної культури.
Характернимиознаками культури цього періоду були такі:
1. Світський,нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризаціїсуспільного життя загалом.
2. Відродженняінтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута усередні віки.
3. Ствердженнялюдської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійнійдомінанті в культурі середніх віків.
4. Повернення увласне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цимантисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
5. Широке використаннятеорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму нанезалежне від релігії і церкви існування.
6. Переміщеннялюдини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.
Вартонасамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціямисередньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «геоцентричний»тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобтосвітогляд, орієнтований на людину”. На цій основі формується новагуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу незаперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога.Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не єносієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людськогоначала, закладено в ній Богом.
В тлумаченнігуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворитисебе, свою долю і життя, свої людські якості. _
В основі такогопідходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливостівдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людинасама визначає свій життєвий шлях.
2. Пантеїстичнанатурфілософія Ренесансу.
Пантеїстичнанатурфілософії.
Спільними рисаминатурфілософських концепцій Відродження були:
В цих системахсвіт розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);
В цих концепціяхсвіт осягається як цілісність, як єдність, співпадання протилежностей.
Людина (мікрокосм)тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.
Одну із першихнатурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464рр.).
В традиційномурелігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і,виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, щоБог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як такеначало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і єсвіт в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завждиіснує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.
Засновникомсистеми натурфілософського пантеїзму був Дж. Бруно (1548-1600рр).
В основу своєїнатурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдністьвсього, співпадіння протилежностей. Єдине — це все.
Позиція Дж. Бруноє типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм єнатурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки,як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Така точка зорупринципово суперечила традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа ітворець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно єретичним, а сам вінзаплатив за свої переконання життям.
Завершує епохуРенесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), якийстворив своєрідну філософську систему.
Бог, за йогодумкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак,після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно,незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміннясвіту. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовуєправильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати наукувід релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у нихрізні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можутьоцінюватися з позицій релігії.
 Тема: Західноєвропейська філософіяНового часу
 
1. Особливості філософії Нового часу.
Визначальноюособливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст) є буржуазія, який висуває і обґрунтовуєнові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрінового світогляду була вже не віра, а розум — Основні парадигми Новогочасу: “Знання — то сила!” (в основі ставлення людини до світулежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищдійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануйприродою в ім’я користі й успіху самого життя (виробляється на основівпровадження науки в виробництво).
Машинне виробництво,яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань прозакономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблемарозробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблемаметоду є однією із центральних в філософії Нового часу.
Приходитьекспериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінкиприродних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання,порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біляджерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.
Прагнення досистематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвитоктеоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнаннясвіту розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання іформують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм тараціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідноанглійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт. Емпіризм.(від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдинимістинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважаєрозум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнаннята діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно можебути виведене тільки із самого розуму.
2. Проблема методу пізнання(Фр. Бекон, Р. Декарт).
Започатковуєвивчення методів осягнення природи англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626рр). Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Беконприділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачавосновний засіб розв’язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йомусуспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідновпливати на соціальний розвиток; Наука необхідна для того, щоб від неї користьі успіх мало саме життя.
Вважаючи, щонауковий прогрес не встигає задовольняти потреби практики (хоч у той час відбувавсяшвидкий розвиток природничо-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідністьвивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійногоапарату, який адекватно відбиває реальність. «Новий Органон». В цьомутворі Бекон подає «нову логіку», розглядаючи її як головний шлях доодержання нових знань і побудови нової науки, як засіб, що забезпечуєістинність пізнання.
Основним робочимметодом логіки він вважає індукцію. Оскільки Бекон орієнтується напізнання дійсного, реально існуючого світу, як основне знаряддя пізнання унього виступають почуття, досвід експеримент і те, що з них випливає. Йогоосновна теза: «Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б черезвідчуття». На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірнезнання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість будезвільнена від помилкових суджень (“ідолів”, «привидів»). Такихідолів Бекон виділяє чотири групи: “ідоли роду”, “ідолипечери”, “ідоли ринку”, “ідоли театру”. “Ідолироду” — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовленіспільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму.”Ідоли печери” — це спотворення, джерелом яких є індивідуальніособливості розуму індивідів. “Ідоли ринку” — це перешкоди,які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процеснав’язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стализвичними, уявлень. “Ідоли театру” — помилки, породжені сліпоювірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Усвідомленняприроди цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.
Р. Декорт (1596-1650рр.) — французькийфілософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представниккласичного раціоналізму.
Основні твориДекарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».
ФілософіяДекарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, щовідповідав актуальному стану природознавства. Першу і вихідну визначеністьбудь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.
Філософствуванняяк мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражаєаксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істинипередбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо невірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істинний і що він тому єпершим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, “мисляче Я” Декартає самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.
Мислення та йогозакономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декартговорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, просамоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, незвертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можутьбути покладені в основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються налогічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окреміодиничні явища і предмети.
Істинногознання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не доситьмати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істиннийспосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію іпропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень припізнанні істини:
1. Включати всвої міркування тільки те, що «розум бачить ясно і чітко і що не викликаєніяких сумнівів щодо істинності.
2. Ділити кожнускладну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.
3. Послідовнопереходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного,невідомого і недослідженого.
4. Не робитиніяких пропусків у логічних ланках досліджень.
1 не требаставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого неможна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було бвідкрити.
Декарт вірив увсемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкритибудь-які таємниці природи, тому що вони грунтуються на інтуїції і дедуктивнихструктурах розуму.
Декарт бувприхильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції(першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальнеі духовне, які існують паралельно і. незалежно одне від одного. Як пов’язаніміж собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповістина ці питання Декарт не зміг.
3. Вчення просубстанцію (Б. Овіноза, Г. Лейбніц).
Основний внесоку вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландськиймислитель Б. Спіноза та німецький філософ Г. Лейбніц.
Б. Спіноза (1632-1677рр.). свої поглядивиклав у таких творах: „Про Бога, людину та її щастя“, „Етика“.Саме в „Етиці“ розвинуті і висвітлені основні його ідеї.
КритикуючиДекарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднуєв собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природоюу її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиноюсамої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії міжконкретними матеріальними утвореннями, так водночас і ідею їх матеріальноїєдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не єневід’ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною,похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософіїСпінози.
Розуміннясубстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. Вцентрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, всубстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному,а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є несвобода, а свавілля.
Бог (субстанція)вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. Вприроді, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобтонеобхідність.
Таким чином,весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людськаволя нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людськоївластивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не єсубстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спінозавважає: „Воля і розум — одне і те ж“. Людина може тільки пізнати хідсвітового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такомувипадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи якпізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінитимайбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надіяі страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щосьневстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхіднозвільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ніпро що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах непро смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла бзробити, не зробить її безсмертною, і тому марко витрачати час на страх передтим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає,що всі неправильні дії пов’язані з пізнавальними помилками: людина, якаправильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, якіживуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.
Г. Лейбніц (1646-1716рр.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик,юрист, мовознавець. Головний філософський твір — »Монадологія”.
Ядрофілософської системи Лейбніца складає вчення про “монади”, безтілесні«прості субстанції», “істинні атоми природи”, «речовіелементи». «Монада» в перекладі з грецької означає “єдине”або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію,яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність.Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.
Монади” незмінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монадавиступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має своювласну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється відінших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діютьодна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. Вцьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози:
вона є те, щоіснує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створиввесь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весьКосмос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади маютьсвітло розуму, щоб усвідомлювати це.
Монади не маютьніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. Їх, таким чином, неможна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Миможемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднаннямонад, відрізняються залежно від монад, з яких вони вкладаються.
З основнимиідеями монадології зв’язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, якідоступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: “істини розуму” та”істини факту”. До перших належать знання, одержані тільки здопомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми. математики, законтотожності і суперечності. Навпаки, “істини факту” ми здобуваємоемпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ.”Істини розуму” завжди мають необхідний і визначальний характер, тодіяк “істини факту” — тільки ймовірний.
Одну з найбільшхарактерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливихсвітів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існуєвелика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створивдійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, авін вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Вінміг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки — хорошим,як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов’язане з деякимзлом. Це можна зрозуміти на звичайному — прикладі: ковток холодної води вспекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке великезадоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона йнестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашомусвіті, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючихсвітів.
4. Проблема людини вфілософії Просвітництва (Ж. Ламетрі, Ж. — Ж. Руссо).
Через всюфілософію XVII ст. однією з центральних її тез проходить думка про “розумність”світу. Ця думка трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва якголовної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людствомрівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму.
Основнезавдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ натаких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують уприроді. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щобповернути людину до природи, треба аби вона усвідомила свої істинні потреби, авони є природними. Це може зробити лише виховання.
Найвідміннішоюрисою Просвітництва є поворот до людини, до проблем суспільства. Основнийакцент робиться на шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність звимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода,братерство.
Ж. Ламетрі — французький філософ-матеріаліст Новогочасу. Найбільш відома його праця «Людина-машина».
Ламетрізастосовує механістичний підхід до людини. Людина, за його думкою, — цесвоєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людськогоорганізму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у-розмірі таструктурі мозку.
Тіло можнапорівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко,не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функційбудь-якого органу приводить до зміни функцій інших.
Ламетрі зробивспробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їхсхожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи (цевиявляється в організації людини, в її вихованні). Природа створила не лишелюдину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природнимзаконом, тобто «почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити,якщо не хочемо, щоб інші нам робили те саме».
Ж. — Ж. Руссо(1712-1778 рр.) — представникфранцузького Просвітництва. Центральна проблема творчості Руссо — нерівністьміж людьми та шляхи/й подолання. Саме цьому питанню присвячено працю “Роздумипро походження та причини нерівності між людьми”.
Руссодосліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайтишляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, в їївиникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людськесуспільство перебувало в природному стані і людина була істотою самодостатньою,матеріально незалежною від інших людей. Головною рисою цього суспільства буламоральна гідність людини. Приватна власність, яка виникає внаслідоксуперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. В основіприватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.
Руссо виділяв триступені соціальної нерівності: перший — майнова нерівність; другий — нерівність,пов’язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні ібагаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бутигарантом справедливості й миру); третій — пов’язаний з перетворенням договірноївлади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає йпевна рівність — усі рівні в своєму безправ’ї відносно деспота). З такогорозуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт протидеспота.
 Тема: Києво-Могилянська академія іфілософія Просвітництва
 
1. Вплив Києво-Могилянської академії нафілософську думку українського та інших слов’янських народів.
ФормуваннюКиєво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникаютьв Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, амагнати і значна частина шляхти — католицизм чи протестантство, саме братствастали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтересиправославних, їх віру і культуру.
Києво-Могилянськаакадемія виникає на базіКиївської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які булиоб’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році.
Завданняакадемії було чіткоокреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями,
Києво-Могилянськаакадемія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише вУкраїні, але й у всьому слов’янському світі. Це виявилося в тому, що професориакадемії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф. Прокопович,С. Яворський та ін.), білоруської (Г. Кониський). Професори академії читаликурси богослов’я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крімтого, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладахінших слов’янських народів, а представники цих народів навчалися в Київськійакадемії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися вакадемії, розповсюджувалися у слов’янському світі, входили в культуру іфілософію інших народів.
2. Проблема відношенняБога і світу, Бога і людини в філософії. представників академії.
Привисвітленні другого питання варто пам’ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенніпроблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академіїзагальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основоюіснування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношенняБога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалисяпантеїстичного розуміння зв’язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі,розчинений у ній — Ф. Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Богстворив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше невтручається в природні процеси — І. Гізель, Г. Кониський). В цьому ж руслірозглядалося і питання зв’язку Бога і людини.
3. Натурфілософськідослідження в Києво-Могилянській академії.
Натурфілософія в академії розвивалося також в рамкахтеології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорамиакадемії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г. Кониський,Г. Щербацький, Ф. Прокопович та інші, були такі:
1) матерія вякийсь певний час була створена Богом;
2) вона є єдинийі універсальний субстрат всіх конкретних тіл;
3) матеріїпритаманна внутрішня активність, саморух;
4) матеріявічна, не народжується і не знищується після акту творіння;
5) земна інебесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї ітієї ж матерії;
7) матеріязавжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикоюматерії.
4. Г.С. Сковорода — видатнийпредставник філософії українського Просвітництва.
Г.С. Сковорода(1722-1794 рр) — видатнийукраїнський філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософськаконцепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожналюдина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.
Головнапроблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою.Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильнійфілософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людейістинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Томуусі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів,байок.
Він усвідомлюєфілософію як практичну систему життєвої орієнтації. На «думку Г. Сковороди,життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цейексперимент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософськітрактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів(1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс». Розмова про те: пізнай себе”.Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе»,діалог «Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко». У цьомуциклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковородастверджує, що людина невід’ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільніз нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає іпринципи людяності, і закони природи.
Людина за своєюприродою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не можебезпосередньо поєднатися з світом вишнім
Основнимиположеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та трисвіти.
Вихідним длянього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пишевін, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називаєтьсятварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает йсодержит; везде й всегда єсть й будет». Однак дві натури мають неодинаковезначення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог.Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі.Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури,Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв’язок. Невидима натуравизначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима ємовби тінню, що нерозривно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є.
Все існуюче, надумку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм),малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Великий світ — цесвіт речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається збезконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує,що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода іземля.
Концепція двохнатур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великомусвіті, а й в малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне,таємне, приховане, — вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині,Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне,що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цьогоневидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Самелюдина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.
Біблія виступаєу Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягненняБога. Через цей світ Бог являється людині.
Другийфілософський цикл (1772-1774рр.) — «Дружня розмова про душевний світ». У цьому циклі Г. Сковородарозробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людськещастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципинаслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці,найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третьогоциклу (1775-1780 рр) належать”Ікона Алківіадська”, «Жінка Лотова». У цих творах Г. Сковородааналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурногобуття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.
У четвертомуциклі (1783-1784 рр) — «Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те,чи легке», — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, щослід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім’я йому- Потоп зміїний» викладається вчення про незнищеність матерії, пронескінчений процес перетворення її форм.
Необхідно такожчітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну працю». При йогорозробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності доякоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконуєнайбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і єосновою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода,влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умовзайматися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам іздібностям, а тією, котра нав’язується їм примусово. Це шкодить і людині, ісуспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному,справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, увідповідності із здібностями і уподобаннями людей.
 Тема: Німецька класична філософія
 
1.І. Кант — засновник німецької класичноїфілософії.
І.І. Кант (1724-1804рр.) — родоначальниккласичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецькогоідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.
«Зоряненебо наді мною і моральний закон в мені» — цими словами І. Кант виражаєдва основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Він прагнув датифілософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а зіншого — людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв’язання цихпитань він піддав критиці стару матафізичну філософію.
Творчість Кантеможна умовно поділити на два періоди:
1) докритичний(до 60-х рр. XVIII ст..), коли І. Кант виступає як стихійний матеріаліст, якийобґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людськогопізнання Кант вирішує оптимістично.
2) критичний(з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюютьсяйого погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою системуагностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії,етики, естетики. Свою «критичну філософію» І. Кант виклав у трактатах:
«Критикачистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму»(розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вченняпро доцільність у природі, основи кантівської естетики).
Кант ділитьфілософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню такихпроблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передуватидослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософіїє дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж.
Кант розумів, щопрямолінійно відповісти на питання, зв’язані з проблемою пізнання світу,надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він всеж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того. Кант мав на увазіі принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже частоговорять сьогодні.
Теоретичнафілософія, відповідаючина питання: «що я можу знати?», ділить світ на дві частини:
а)”світявищ”, або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;
б)”світсутностей”, або «світ речей в собі», світ свободи. Мипізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед намиявляється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), асама сутність — непізнавана («річ в собі»). Кант заперечував безмежніможливості людського розуму. Там, в «світі речей в собі», знаходятьсяБог, Душа, Воля. Ї тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття- довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Їй це недоступно. Людськийрозум може пізнати тільки «світ явищ», а «світ речей в собі»,тобто світ сутностей, закритий для людського розуму.
Кант вважає, щонаукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не можебути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом.Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, Б1105’1 — знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді,пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.
Практичнафілософія, вважає Кант,вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що яповинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людинуяк істоту, що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється якемпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі«речей в собі», де людина повинна підкорятись категоричномуімперативу — моральному закону, обов’язку, совісті.
Покора передобов’язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиноюпочуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, якає метою сама по собі.
Уся моральнатеорія І. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.
Таким чином, найвищоюцінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тимгідність, високий моральний обов’язок. Вічні надії на щастя філософ ставить втісний зв’язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зросла себегідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.
2. Діалектичний ідеалізмГегеля.
Г. Гегель (1770-1831рр.) — німецькийфілософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творецьідеалістичної діалектики.
Основні праці Г.Гегеля: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основифілософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософіяісторії». Філософська системи Г. Гегеля уособлює вчення про природу тасуспільство як форми існування «абсолютної ідеї».
В основі світулежить ідеальне начало — «абсолютна ідея», основними рисамиякої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свогостановлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини тасуспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютноїідеї». Мета існування «абсолютного духу» — пізнання самого себе.Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цюціль «абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь напротязі всієї всесвітньої історії.
В роботі “Феноменологіядуху” викладена гегелівська теорія пізнання, тобто вивчається знання,як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб’єктапізнавального процесу. Суб’єкт — це не окремий індивід, і не свідомістьокремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля — свідомістьвідірвана від людства — це і є всезагальний дух.
Філософ пропонуєрозглядати процес освоєння світу ніби «драбину», піднімаючись посхідцях якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченоїлюдством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зоруфілософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себез точки зору світової історії, «світового, духу», для якого більшенема протилежності суб’єкта і об’єкта, «свідомості» і «предмета»,а є тотожність мислення і буття.
Будь-якийрозвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза),заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення,зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собоютеза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан.
Гегелівський діалектичнийметод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, якаобов’язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повиннабути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, щовінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тимсамим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умовисучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства.Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютноістинний стан — якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечитьдіалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності,гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.
Твір Г. Гегеля”Філософія історії” аналізує світову історію як розвиток духув часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета — розвиток свободи, свободигромадянина в громадянському суспільств. Оскільки реалізація свободи знеобхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є такожпрогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головнихетапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лишеодна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей;
сучасні «германські»народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.
Г. Гегельвважає, що розвиток «Світового духу» відбувається не без участілюдини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить «всесвітньодіючим індивідам», історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті якихведуть до подій епохального значення.
3. Антропологічнийматеріалізм Фейєрбаха.
Л. Фейєрбах (1804-.1872рр.) — філософ, якийздійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта іГегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: “Докритики філософії Гегеля”, «Сутність християнства» і «Основніположення філософії майбутнього».
Цікава еволюціяфілософських ідей Л. Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім ставучням Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшовдо матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав:«Моєю найпершою думкою був бог, другою — розум, третьою і останньою — людина».
КритикуючиГегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея — це не що інше, як людськийрозум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мисленняне може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривнозв’язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси,мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.
Нова філософія,яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, цеантропологічна філософія, в ній Бог і теологія ‘ повністю розчиняються у вченніпро людину.
Вважає, щофілософія і релігія — протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра вдогмати, в основі філософії — знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своєзавдання Фейєрбах вбачаєте критиці релігії, пропонує аргументованерозуміння причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволеннялюдини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі,приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу — Неба,де. людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя.
Крім того,говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість,безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їйдуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, щознаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу.
Фейєрбахстверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращіриси Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Релігіяє неістинною формою самосвідомості людини.
Антропологіяліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любовдо Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальнепочуття зв’язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її унову релігію. ‘
Слід звернутиувагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним,як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз черезлюдину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Виходячи з такого розуміннялюдини, Фейєрбах відкидає її ідеалістичне трактування, коли людинарозглядається перш за все як духовна істота з сутністю «Я думаю». ЗгідноФейєрбаху духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух ітіло — це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Якщо дляГегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслюєбіологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами.Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретнуісторичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світлюдини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробничадіяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична іпозасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.
 Тема: Виникнення і розвитокнекласичних філософських вчень (ХІХ-ХХ ст)
 
1. Соціально-практична орієнтаціямарксистської філософії.
К. Маркс (1818-1883рр) є засновник системи,котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початоквиходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляєтьсяце насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається допрактики як найефективнішого і остаточного способу розв’язання соціальнихзавдань.
Найважливішимипрацями Маркса є: «Економічно-філософськірукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передумова»,«Капітал», «Тези про Фейєрбаха» та ін. /
У своїх вихіднихзасадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальнийсвіт є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якійпритаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом,сутність і зміст свідомості визначається суспільним буття людей, тимисоціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка,була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феноменидуховної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічнихфакторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельсанеодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості,все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму,згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.
Одним із надбаньмарксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності(єдності і боротьби протилежностей, • взаємопереходу кількісних і якісних змін,заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, щовони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розумієдіалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю інезалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двохрізних, але взаємопов’язаних форма — об’єктивна та суб’єктивна. Перша з них — цедіалектика розвитку самого об’єкта, тоді як суб’єктивна діалектика — цевідбиток аналогів об’єктивної діалектики у свідомості людини.
Спираючись наздобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазнесуспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому вартопам’ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінюєсвіт в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. Вцьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай нерозумним. Ця йогонерозумність проявляється в тому, що:
1) два основнихкласи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси;
2) інтересиокремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між нимиточиться конкурентна боротьба;
3) цілі таінтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства вцілому;
4) в цьомусуспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, азрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії — ведуть до суперечностей міжлюдьми, які переростають в соціальні катаклізми.
В ході вивченняспецифіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що воснові всіх соціальних суперечностей, а отже, й нерозумності суспільства,лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв’язанняі усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватноївласності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіхсоціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Марксбудує концепцію «розумної» держави й розумного суспільства, в якомувсі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізаціїсвоїх сутнісних сил. Саме в цьому суспільстві, за думкою Маркса, будутьстворені всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку кожної людини.Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення новогосоціального ладу Маркс помилково вважав революцію.
2. «Філософіяжиття».Ф. Ніцше.
“Філософіяжиття” формується всередині XIX ст. і об’єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїхантираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів якА. Шопенгауер (1788-18601), Е. Гартман (1826-1906), Фр. Ніцше (1844-1900),В. Дільтей (1833-1911), А. Бергсон (1859-1941), О. Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщодо цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональнихпроявах:
підсвідомому,надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну «філософіїрозуму» прийшла «філософія життя». Життя розуміється як вічний,безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобомпізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можназрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам.
Засновує «філософіюжиття» Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світів цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процесивідбуваються без участі інтелекту.
Життєвий світлюдини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його — це «світоваволя», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї новоїфілософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості Фрідріха Ніцше.
Ф. Ніцше (1844-1920рр) — німецький поет,філософ, представник ірраціоналізму, антропологічного напряму у філософії. Утворчості Ф. Ніцше доцільно виділити три етапи:
І етап (1872-1976рр.) — Ф. Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику(праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні роздуми»);
II етап (1877-1882рр.) — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму таприродничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори «Людське, надтолюдське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).
III етап (1883-1886рр.) — надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду,осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади»(праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «Потой бік добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).
Головнимпитанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли вінвживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспектлюдського життя, не суспільно-політичну ієрархію. «Надлюдина» — цете, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконало мудрий» — людина,яка. осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройняласьскладною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдиною» — неозначає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючийвласні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелительлюдського стада».
Ніцше вважав, щорозум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основоюжиття взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність.Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, якапрагне до самовдосконалення «Воля до влади» означаєсамоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людськещастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всіперешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому,тому що нічого немає гіршого, ніс співчуття».
У творчостіНіцше дається радикальна критика християнських цінностей: Він відкидаєхристиянство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького,потворного, тому що це — релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості),заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше, «християнськерозуміння бога — він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, дояких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ передбогом, називаючи її кривдою.
Ідеї Ніцше буливикористані німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація поглядів Ніцше спотворювалайого думки, перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким вінніколи не був. Сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької нації надіншими народами.
3. Філософіянеопозитивізму і постпозитивізму.
Позитивізм як форма філософії проходить у своємурозвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основнівихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеїпозитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і«метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вонанацілювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки«перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібниххарактеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;
саме томупопередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому,щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такимипитаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібніідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і ГербертСпенсер (1820-1903 рр.).
В другійполовині XIX ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”,творцями якого стали Е. Мах (1838-1916 рр.) і Р. Авенаріус (1843-1896 рр.).На початку — XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант нозитивістськоїфілософії — “третій позитивізм”, або “неопозитивізм”.Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямуванняперших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті- початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики,за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смислвід безсмислових. Така методика — «верифікація» — була розробленаголовним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікаціїполягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо прицьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження зфактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням»і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявиласяпрактична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначавзасновник Віденського гуртка М. Шлік (1882-1936 рр.), події, про які митвердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вонизалишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє,оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».
З критикоюверифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р),який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації»,тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи іншіположення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теоріявважається достатньою, виправданою. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніхпозитивістських течій, які об’єднуються терміном “постпозитивізм”.Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т. Кун, І. Лакатош,П. Фейєрабенд і ін) висувають тезу про зв’язок наукового знання з історичнимсоціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постпозитивістськіконцепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.
Однією звідмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представникивідмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні абопідтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією іемпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація:«коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретикибудуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалимитеорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отриманіекспериментаторами» (Лакатос И. Методология научных исследовательскихпрограмм. — Вопросы философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будутьспрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного)матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).
4. Онтологія людськогобуття в психоаналізі.
Засновникомпсихоаналізу єавстрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939 рр). В загально-філософськомуплані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне,що існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та історіюсуспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.
Основні праці З.Фрейда “Вступ до психоаналізу”, «Психологія несвідомого»,«Майбутнє однієї ілюзії».
Книга «Вступдо психоаналізу: Лекції» З. Фрейда — теоретичний виклад принципів іметодів психоаналізу. У викладеній концепції З. Фрейд постулює існуваннянесвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом,людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.
У згаданій праціЗ. Фрейд дає нове трактування структури людської особи. Його модель особипередбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, поданняу цих структурах біологічного, індивідуально-особистої? (Его) та соціального (Супер-его)рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне — досексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має безперервноузгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до Супер-его.
З. Фреидзосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки йсвітосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З. Фреидпіддає критиці релігійне світосприймання.
Релігію він вважає особливою формоюколективного неврозу. Всі інші області людської культури — мораль, мистецтво,фольклор — теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набуваютьраціональних форм.
Найбільшвідомими послідовниками З. Фрейда були К.Г. Юнг і Е. Фромм. Вони уточниливихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назвунеофрейдизму.
Е. Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ,психолог, соціолог, представник неофрейдизму.
Праці Фромма «Втеча від свободи»,«Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія» посідаютьзначне місце у філософській антропології.
Праця Е. Фромма”Духовна суть людини” дає розгорнуте тлумачення людськоїприроди з огляду на соціальну психологію. Крім тего, у праці аналізуєтьсятоталітаризм як політична практика? і система мислення.
Е. Фроммдивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне й загадкове.
Викладаючи своюточку зору, Е. Фромм водночас намагається аналізувати філософські підходи доаналізу людини, її специфіки, природи.
На думку Е. Фромма,сутність людини слід шукати в — історично відтвореній суперечності, якавідбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слідуникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку,людина належить до світу тварин, але з іншого — вона відокремлена відтваринного світу. У підсумку Е. Фромм стверджує, що-суть людини — в їїунікальності, одночасній належності до природи і до культури.
Розробляючиконцепцію особистості, Е. Фромм виходить з проблеми гуманізму ізагальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота «Психоаналіз ірелігія», в якій розглядаються «авторитарний» і «гуманістичний»моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е. Фромм намагається знайтиприбічників усюди, у тому числі і в релігії, філософ вважає що християнствопідхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді»,яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші«заповіді», які викликають непорозуміння.
Виділяючигуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е. Фромм намагаєтьсязнайти форму компромісу, яка б дозволила об’єднати людей через загальнолюдськіцінності.
5. Проблема людини векзистенціалізмі.
Провідною формоюсучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним зперших її представників був датський філософ Серен К’єркегор (1813-1855рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істинияк знання незалежного від суб’єкта, К’єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної)істини. Ідеї К’єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-іроки XX ст. німецький філософ М. Хайдеггер сформувалював філософське вчення,центральним поняттям якого постала “екзистенція” — людськеіснування. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К. Ясперс, А. Камю,Ж. — П. Сартр, Г. Марсель, М. Мерло Понті, Х. Ортега-і-Гасет та ін.
М. Хайдеггер(1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить ізположення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відмінувід класичних філософських вчень про буття, які розглядають його якоб’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття якпоєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієїдіяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а несхематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій. буття, як цемало місце у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера,розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часовиххарактеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливістьвідрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі,смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається напередній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім абонесправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над неюпанують речі і знеособлені соціальні структури, — то її буття є несправжнімбуттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тодіїї буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності,самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свійунікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина- це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що«й робить людину індивідуальністю.
В такому підходіі такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованістьфілософії Хайдеггера.
А. Камю ( (1913-1960рр) — французькийфілософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю- тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблемиприсвячені праці „Міф про Сізіфа“, „Калігула“, „Бунтуючалюдина“, „Чума“.
А. Камю прагневідповісти на запитання: „Як жити без найвищого сенсу і благодаті?“,»Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?”.
Вихідний пунктйого філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А. Камювважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він єпозалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашимрозумом.
Для абсурдунеобхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. Зконстатації абсурду А. Камю робить два неправомірних висновки: про самогубствоі «філософське самогубство».
З абсурдувипливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізаціїпринципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищуватисамогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повнопозбутися.
Ще один відомий представникекзистенціалізму Ж. — П. Сартр(1905-1980 рр.) вихіднимпунктом філософії вважає суб’єктивність індивіда. Екзистенціалізм, заСартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об’єкта, а утверджує їїіснування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажаєсвободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бутизасобом, вона завжди є метою.
Сартр вважає, що сутність людського існуваннявиражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це двапротилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром якпостійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолативорожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однаквсі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічністьі перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсумовує Сартр,свобода неможлива.
Свободанеможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальнихфункціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, якінав’язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідністьрозкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах,проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборімайбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливихваріантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиноюсправді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є виявсправжньої сутності людини.
6. Неотомізм — головнийнапрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.
Відродженняфілософії томізму (філософіїФ. Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основніположення томізму розроблялися в XIII ст:, то їх у незмінному вигляді перенестив XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновититомізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом.Один із головних принципів Ф. Аквінського — твердження про «гармонію»віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовниківцілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки ірелігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильнеосягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма».
Серед найбільшвпливових напрямів сучасного неотомізму е тейярдизм, заснований теологом,палеонтологом і антропологом П’єром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр).
Головна працяТейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питанняпро те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісніхарактеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.
На першому планіу Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється з граничного загостреністю.Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини — родоначальницівсього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результатбагатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початоксвіту, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту,що розширюється». У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виниклистійкі одиниці елементарної матерії. «Переджиття», прихована «радикальнаенергія» веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починаєтьсяще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникаєвоно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тваринидо людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка.
Тейяр не маєвеликої потреби у виправданні догмата первородного гріха, який зобов’язанийпояснити існування зла в світі. Зло, за Тейяром, це передусім людськістраждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення,потім, зло — це роз’єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції,впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбуваєтьсячерез страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з’являється ноосфера.На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиноюеволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейярглибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищоїдуховної сутності.
/>Тема: Українськафілософія XIX — початку XX століть
 
1. Соціально-філософські погляди Т. Шевченка,М. Костомарова, М. Драгоманова.
Т. Шевченко (1814-1861рр.) — український поет, художник, мислитель.
Важливою особливістюсуспільно-політичних поглядів Т.Г. Шевченка є їхня послідовна і безкопроміснаантикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливовважав основною причиною соціальних і економічних негараздів в Російськійімперії.
Надзвичайноважливий бік діяльності Т.Г. Шевченка — його непримиренна боротьба протисамодержавної політики національного гноблення народів. Він рішуче відстоювавдемократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народнихмасах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися зарівність.
В історичномуминулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольноюборотьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціальногорабства і національного гноблення. Поет високо оцінив Запорозьку Січ, якавідіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку, буласуспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Саме козацьке військо буломогутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянськихвійн і повстань.
Хвилювала Т.Г. Шевченкай слов’янська проблема. Розв’язував він її з позицій революційного демократизмуі братерської єдності слов’ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов’янськіта панслов’янські «теорії» пангерманістів і слов’янофілів.
Світосприйняттю Шевченкапритаманний принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняттянавколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань,бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлюєУкраїна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля йдоля його народу стають віддзеркаленням одне одного.
МиколаКостомаров (1817-1885 рр)- історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософськихпоглядів варто насамперед звернути увагу на працю “Книги буттяукраїнського народу”. У зазначеному творі Костомаров висвітлюєтрагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що вінобов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.
В 1861 роціКостомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основніриси української духовності у порівнянні з російською. Головний висновок, щойого доходить Костомаров, такий: український народ має свої власніетнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів,зокрема російського.
Коротко принципивідмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим,до таких моментів:
1) у росіянпанує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніжзагал;
2) росіянинетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам’ятнихчасів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям;
3) росіяни — народи«матеріальний», українці ж прагнуть «одухотворити весь світ»;
4) українці дужелюблять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;
5) у суспільномужитті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінує особисту свободу.
М. Драгоманов (І841-1895 рр.) — український історик,суспільно-політичний діяч.
Основні філософсько-соціологічні погляди М. Драгомановавикладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці».
М. Драгомановбув переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнатинавколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнаннясуті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч подорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємноюнаукою люди доходять до правди».
У своїхдослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнаннясуспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачаваналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв’язкуі взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував йогоісторичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність,літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Алепри цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).
Звертаючись дорозвитку суспільства, М. Драгоманов виходив з того, що економічна діяльністьлюдей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин.
Але, відзначаючивелике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М. Драгоманов неміг погодитися з тим, що людина має пише цю одну вроджену потребу — живлення.
За Драгомановим,не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскількилюдство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і відідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскількикожна них головна.
Характеризуючисоціологічні погляди М.П. Драгоманова, слід зважати на те, що “основноюодиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастябули для нього метою поступу. Тому Драгоманов виходив з того, що головноюформою «скупчення осіб» є громади й товариства.
2. «Філософія серця»П. Юркевича.
Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр.) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей,котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливоблизько вона споріднена з вченням Г.С. Сковороди.
В загальномуплані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму іпанраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейськійфілософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися вседуховне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, затвердженнямипредставників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.
Твердження, щовсі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим.Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світздавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсьматематичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме накритиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та мораліі створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».
За Юркевичем,людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячиіз. наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому,вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело длятаких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодногозагального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі,освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Розглядаючивихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити що вінрозуміє реальність плюралістичне, складеною з трьох сфер:
1) ноуменальногосвіту, ідеального світу ідей;
2) реальногосвіту, що є царством розумних істот;
3) феноменальногосвіту примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світіві становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світідей є визначальним стосовно двох інших. “Бог творить світ з огляду наідеї як на першообрази ідей”, а «предмети досвіду виявляютьсяпозбавленими істинного буття».
Гармонійнавзаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, цестосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розумпізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального (узагальнюючого), вінпринципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти напитання, що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хтовони є.1 вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, втлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступналюдському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стаютьчастково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій»діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннямиістини, які виникають раптово й які мають місце в нашому „серці“. Розум,голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце.
3. Філософськаконцепція І. франка
Філософські ісоціально-політичні погляди І. Франка (1856-1916 рр.) — складалися підвпливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. Урозумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу йвиявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема рольекономічного життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливомтеорій Е. Тайлора, Г. Спенсера він спробує у ряді випадків застосуватиположення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує соціал-дарвіністівза редукцію суспільних процесів до боротьби за існування.
Своєрідним євідношення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими,але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, аслід враховувати і духовні фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеїслід доповнити християнською духовністю.
Основними рисамисвітогляду І.Я. Франка були, по-перше, вірність своєму народові,відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, забезпечення реальногонародовладдя, надання загальнолюдських прав і свобод; по-друге,переконаність у тому, що монопольна „зверхня“ власність на землю й нафабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєюпрацею ця власність була створена; усунення соціальних і економічних причинвідчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідаціясоціально-класових привілеїв і досягнення соціального-політичної та правовоїрівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вониналежать;
по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу,суспільство й людину, переконаність у тому, що „матерія і сила“,»дух і тіло — одно суть”, впевненість у здатності людини донеобмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід дорозвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;
по-четверте, визначення боротьби народних мас якрушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильнезростання значення науки для працюючих класів, з’ясування об’єктивних причинкласового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до якихцей поділ призводить;
по-п’яте, постійна увага до найновіших досягнень угалузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-науковихконцепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч. Дарвіна.
Франко акцентуєувагу на нації. Саме нація, на його думку, становить невід’ємну органічнускладову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду неможливий безцієї складової частини. В цьому полягало розходження Франка з марксизмом, вконцепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й простоігнорувався.
/>Тема: Філософськерозуміння світу
 
1. Філософське розуміння буття.
Проблема буттявідноситься до так званих «вічних питань» філософії, оскільки вонастосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду,людини. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішується вжефілософами стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буттяє незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Гераклітзапочатковує іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного,стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдностібуття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образнійформі виражає буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буттяпроходять через всю історію розвитку філософської думки людства.
Сучаснафілософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: якматеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лишедо матеріальних утворень, а включає у’ себе й світ людського духу, всі духовніявища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, алеідеальною формою. Разом з тим варто пам’ятати, що буття не є чимось аморфним, азавжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можнавиділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи,буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених формбуття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіхформ буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, нісуспільства.
Специфічнаособливість буття природи полягає в тому, що воно існує до появи людини.Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникаєолюднена природа, формується суспільне і Духовне буття. Буття олюдненої природиє єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це тойштучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєїдіяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.
Серед форм буттялюдини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетвореньі процес «самостворення» людини.
Сутьпредметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло дієна інші фізичні об’єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потребв їжі, житлі, одежі.
Людина є суспільноюістотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повнійізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створитиоптимальний для їхнього життя соціальний устрій.
Людина формуєсвій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуючисьпевною системою моральних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагнеотримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людинапостійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) дотого його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний. її. Буття людськоїсвідомості є,” таким чином, функціональним, воно формуєтьсяаксіологічними, когнітивними,. конструктивно-проектуючими чинниками.
Буття суспільства(соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, алезакономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природнихзакономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.
Формування людини,її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідомсуспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобуткисуспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїві як він їх може відтворити.
Буття ідеальногоіснує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремоїлюдини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об’єктивоване)ідеальне — суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільногожиття люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право.Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише вколективі.
2. Матерія.
Поняття “матерія”має конкретніший зміст і охоплює собою вужчий клас об’єктів у порівнянніз-категорією «буття».
Уявлення проматерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепціюматерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багатоїї ідей без суттєвих змін проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцієюматерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природнимипершоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т.д.Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага.
Наприкінці XIXст. природознавство відкриває нові явища, і це завдає відчутного удару потрадиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину),фундаментальні відкриття (відкриття електрона, рентгенівських променів,виникнення теорії відносності) вимагали. відмовитися від традиційних уявленьпро матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів,незмінність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінціпоглядів на природу матеріального.
Сучасний матеріалізмрозглядає матерію як безкінечно різноманітну єдність матеріального світу, щоіснує лише в багатоманітності конкретних об’єктів, через них, а не поруч з ними.Матерія — це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, якавідображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.
Це визначеннявиходить з нескінченного різномаїття структурних особливостей і властивостейматерії. У ньому матерія не ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами- речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою длянового знання про неї. Вона невичерпна у структурному плані, її неможливозводити до одного певного стану, одного структурного рівня чи основнихвластивостей.
Матерії у чистомувигляді, у формі якоїсь «праматерії» не існує. У світі існують лишеконкретні матеріальні утворення. У категорії «матерія» ця безлічутворень об’єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості — існуватинезалежно від людських чуттів і відображатись у людській свідомості. Філософськепоняття матерії відображає не якусь певну частину чи форму об’єктивноїреальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнюватиматерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категоріяматерії має вагоме методологічне і світоглядне значення. Світогляднароль цієї категорії полягає у тому, що вона охоплює не лише ті об’єкти, які вжепізнанні наукою, а й ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча тіпотенційні об’єкти можливо будуть мати принципово нові властивості, все ж вонибудуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людськими відчуттями. Методологічнафункція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуківпершоматерії як останньої і незмінної суті об’єктивного світу. Матерія безкінечнау своїх просторово-часових і якісних вимірах (кожне явище є лише формоюматерії, а не якимсь останнім субстратом світу).
3. Спосіб та формиіснування матерії.
Ми ніколи не спостерігалиматеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, а була б устані абсолютного спокою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, щорух є невід’ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна інеобхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух єспосіб існування матерії. Рух — це зміна загалом.
Оскільки матеріяє абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим” матеріязавжди існує у конкретних формах,” внаслідок “чого рухпроявляється — через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — цеабстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретніформи руху.
В основувиділення форм руху покладені такі основні принципи: а) субстратний, щопов’язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм. Кожна форма рухумає свою матеріальну основу;
2) функціональний,у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності,відмінні від закономірностей інших форм руху.
У сучаснійнауковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішимиє такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний,геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху є відносносамостійною, але всі вони пов’язані між собою, їх взаємозв’язок виявляється втому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, мируху виникають на основі нижчих.
Рух є способоміснування, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простірі час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності. Доповнюючиодин одного, простір і час функціонують як універсальні форми організаціївсього розмаїття нескінченого світу.
Простір — це об’єктивна форма існування матерії,яка характеризує місцезнаходження і співіснування об’єкта з іншимиоб’єктами.
Разом з тим, вдійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певнізміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристикисаме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час — цеоб’єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовністьрозгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість таінтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.
Простір і часмають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору ічасу є об’єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тимпростір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе яктривалість, послідовність існування та зміни стану об’єктів; він є одномірним,асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простірхарактеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю.
Простір і час,як форми існування матерії, взаємопов’язані між собою. В епоху Новогочасу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов’язані міжсобою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота,вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові змінив уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв’язок між собою та матерією. Теоріявідносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкостіруху матеріальних систем, від субстанційно-структурних особливостей об’єктів. Виявилося,що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу взалежності від природи систем:
чим складнішим єтой чи інший об’єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливопринципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.
 Тема: Діалектика та її альтернативи. Концепціярозвитку
 
1. Суть діалектики і догматизму. Основніпринципи діалектики.
В ході розвиткуфілософської думки людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичнийі догматичний (метафізичний). При метафізичному тлумаченні світу розвитокне заперечується, але він розуміється переважно як кількісні зміни предметів таявищ або ж як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних вякісному плані форм. Однією з ознак догматичного способу мислення є те, що віннедостатньо враховує взаємодію і взаємозв’язок явищ. Цьому стилю мисленнявластиві роз’єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета іпредметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього вдогматизмі відображаються лише безпосередні, зовнішньо-очевидні взаємозв’язки,тоді як глибинні, внутрішні залишаються поза увагою.
Отже, догматизм(метафізика) — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруютьсяабо вкрай спрощено розглядаються взаємозв’язки і взаємодії явищ і предметів, апроцес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об’єктів безїх якісної зміни.
Діалектичнаконцепція світу ідіалектичний спосіб мислення і метафізичному.
Діалектика єтаким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться упостійній зміні, взаємозумовленості. Мислити діалектичне означає:
бачити явище абопредмет в його цілісності, взаємозв’язку з іншими явищами, в єдності протилежнихсторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.
Варто пам’ятати,що діалектика є теорією не будь-яких змін, не всякого руху, а лише однієї формизмін — розвитку.
Рух — це спосіб існування матерії, внайзагальнішому плані будь-яка зміна. Розвиток — це така спрямована ізакономірна зміна матеріальних і духовних об’єктів, внаслідок якої виникаєновий стан об’єкту, що виявляється у трансформації його складу, структури іфункцій. Розвиток є лише там, де відбуваються якісні перетворення, тоді як рухможливий і без них.
У філософськійдумці ХІХ-ХХ ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, тавідношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектикарозглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплюєлише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підходідіалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світулюдського буття, а в якості лише часткового, відокремленого елементусвіторозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузямибуття.
Діалектика єпевною теоретичною системою і в якості такої включає в себе певні принципи,закони і категорії.
Принципи — це загальні та універсальні,основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх іншихелементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиногоцілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.
У сучаснихконцепціях діалектики найбільш вагома роль належить принципу зв’язку і принципурозвитку.
Принципрозвитку в загальномуплані можна сформулювати так: як би не поєднувалися в процесі якісних зміноб’єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об’єкт обов’язково або сампроходить стадію прогресивного розвитку, або ж входить в іншу систему і в їїскладі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється якпринцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основоюдля осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.
Принципвзаємозв’язку і взаємозумовленості. Світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множинувластивостей, які розкриває через зв’язок і відношення до інших предметів. Інакшекажучи, кожне утворення виявляє себе через відношення і зв’язок з іншимиутвореннями. Отже, кожен, об’єкт знаходиться у закономірному зв’язку з іншими ібере участь у взаємодії з іншими об’єктами. Зв’язок — це така формавідношення, коли зміна одного предмета чи явища передбачає зміну іншого. Неіснує об’єктів, які б існували поза будь-якими зв’язками і взаємодією. Саме уврахуванні всебічного взаємозв’язку і взаємодії об’єктів між собою і полягаєодна із найсуттєвіших ознак діалектики та зміст принципу зв’язку.
Діалектика має ісвої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності іборотьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісний і якісних змін ізакон заперечення заперечення.
Закон — це поняття, яке відображає необхідне,істотне, стійке і повторюване відношення між матеріальними і духовними феноменами.
Закон єдностіі боротьби протилежностей — це універсальний закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального ідуховного світу властиві внутрішні. Боротьба цих протилежностей є джереломрозвитку, внаслідок чого суперечності досягають стадії конфлікту ірозв’язуються, завдяки чому старе зникає і виникає нове.
Законвзаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, показуєшляхи утворення нового, способи переходу від старого до нового.
Для розкриттяспецифіки закону необхідно розкрити зміст основних понять, в яких реалізуєтьсязакон: якість, кількість, міра, властивість.
Властивість — це сторона, рисаоб’єкту, предмету або їх відношення до інших об’єктів.
Якість — це органічна єдність істотнихвластивостей об’єктів, інваріантне переплетіння властивостей предмета. Якістьнерозривно пов’язана з існуванням предмета; втрачаючи свою якість предметперестає бути самим собою.
Кількість характеризує ступінь розвиткувластивостей предмета, суму його частин, інтенсивність якості того чи іншогооб’єкту, масштаб його розвитку. ‘
Міра — це єдність кількості і якості, «тамежа кількісних змін, коли вони не приводять до зміни якості. Коли кількіснізміни порушують міру, виходять за неї, то відбуваються якісні зміни предмету.
Кількісні змінивідбуваються в предметах і явищах поступово, безперервно, не змінюючи їхосновних характеристик. Однак на певному етапі кількісні зміни приводять доякісних перетворень. Якісні зміни характеризуються корінним видозміненнямпредмету і приводять до його перетворення у щось нове.
Отже, законвзаємного переходу кількісних і якісних змін свідчить, що зміна якості об’єктучи процесу відбувається тоді, коли нагромадження кількісних змін досягає певноїмежі.
Законзаперечення запереченняхарактеризує напрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності,виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуруцього закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичнезаперечення, заперечення заперечення.
Діалектичне заперечення- це такий перехід відстарої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функціїстарої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичнезаперечення — це не голе, повне знищення речі, а її перетворення у нову іззбереженням і перетворення деяких рис старої якості, він свідчить про те, щоміж новим і старим існує зв’язок. Діалектичне заперечення включає у себе тримоменти:
1) руйнацію,подолання старого;
2) збереженняелементів старого;
3) конструювання,утворення нового.
Метафізичнезаперечення акцентуєосновну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процесизбереження і творення нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходитьз того, що заперечити означає відкинути, знищити.
Запереченнязаперечення фіксує тойпроцес, що процес розвитку розпочинається з першого заперечення старого, яке, всвою чергу, через певний час заперечується іншим новим, що і є запереченнямвихідного заперечення.
При вивченнікатегорій діалектики, слід чітко усвідомити, що категорії філософії є:
1) поняття, вяких і через які здійснюється філософське мислення; і,
2) що ценайбільш фундаментальні, вузлові поняття.
Категорії — це граничне широкі, універсальні поняття,в яких здійснюється ідеальне відображення світу і які служать вихіднимипринципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності.
Категоріїдіалектики прийнято класифікувати на дві основні грури. Категорії, щовідображають усталений аспект буття і свідомості, умовно можна назвати зв’язкамиструктури, а категорії, що відображають мінливий план, — зв’язкамидетермінації.
Прикладомзв’язків детермінації є причинно-наслідкова залежність. Практика показує, щовиникнення будь-якого явища зумовлене чимось іншим, фактором (чи факторами),які породжують його. Явище (чи явища), дія яких приводить до виникнення новогоявища, називається причиною. Те ж явище, що виникає під впливом причини,називається наслідком.
Тісно пов’язаназ поняттями причини і наслідку категорія детермінізму. Детермінізмвиражає причинно-наслідкову залежність у її найзагальнішому вигляді (а-неконкретних випадках), в її універсальній значимості.
Зв’язкидетермінації конкретизуються і доповнюються категоріями необхідності івипадковості. Стосовно будь-якої — речі ми можемо поставити запитання: якщодана річ існує, то це випадково, чи необхідно?
Необхідність- поняття для визначеннявнутрішньо стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім ходом попередньогорозвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те,що за певних обставин обов’язково є або повинно бути.
Випадковість- поняття, яке визначаєпроблематичність або необов’язковість виникнення або існування об’єктів; випадковимє те, що за певних умов може бути, а може і не бути.
Ще з іншого бокувисвітлюють зв’язки детермінації категорії можливості і дійсності. Ці категоріїпідкреслено процесуальні, тобто виражають становлення буття. Можливість — цефілософське поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовленийстан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність єфілософська категорія, яка характеризує реалізоване, завершене, актуалізованебуття: дійсність є здійсненою можливістю. Виділяються реальні і формальніможливості. Реальною є така можливість, для реалізації якої склалися всінеобхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість є можливість знизькою ймовірністю здійснення, але яка допускається законами буття.
Універсальнізв’язки детермінації проявляються також через взаємодію понять сутність іявище. Категорії сутності і явища відображають різні рівні пізнанняоб’єктивної реальності — поверхневий і глибинний.
Під сутністюрозуміють внутрішню, глибинну, істотню, відносно стійку сторону того чи іншогопредмета, явища, процесу. Сутність пізнається на рівні теоретичного мислення.
Явище — категорія,яка відображає зовнішні властивості, як правило більш змінні, рухоміхарактеристики того чи іншого предмета. В процесі пізнання вони проявляються уформі живого споглядання. Явище і сутність — це поняття, які вказують напрямок,шлях вічного, безкінечного поглиблення людських знань.
В історіїпізнання прослідковується також інший категоріальний ряд, який представленийтакими поняттями: „одиничне — загальне“, „форма — зміст“,»частина — ціле”.
Під одиничнимрозуміють ті зв’язки, відношення, властивості, які характерні тільки даномуоб’єкту і відсутні в інших об’єктів. Загальне відображає об’єктивноіснуючі подібні характеристики одиничних предметів, їхню однотипність,належність до єдиної системи зв’язків.
Діалектикаодиничного і загальногопроявляється в їх нерозривному зв’язку. Загальне не існує само по собі, в«чистому» вигляді. Воно нерозривно пов’язане з одиничним, окремим,існує в ‘ ньому” і через нього. Одиничне ж входить до того чи іншого класупредметів, включає в себе ті чи інші загальні риси. Окремий предмет — не просто«згусток» індивідуального, в ньому завжди є і загальні характеристики.
Категоріями, щовідображають структурні зв’язки «дійсності, є поняття частини — цілого».Поступово в історії філософії складалось переконання, що властивості цілого невідповідають сумі властивостей частин, з яких це ціле складається. Ціле ічастина відображають відношення між сукупністю предметів або їхніх сторін,елементів і зв’язок, який їх об’єднує і призводить до появи в ційсукупності нових властивостей, які не були притаманні окремим предметам чисторонам.
Під змістомрозуміють єдність всіх взаємодіючих елементів і сторін даної матеріальноїсистеми. Форма — це принцип впорядкованості, спосіб існування того чиіншого змісту. Визначальною стороною змісту є його змінність, тоді як головноютенденцією форми ^ — постійність. .
Форма можеприскорювати або уповільнювати розвиток змісту. На початковому етапі розвиткупредмета форма в основному відповідає змісту. Зміст змінюється швидше, а формає більш консервативною. В кінці кінців зміст руйнує форму, але руйнування цієїформи разом з тим означає і зміну змісту. А це означає, що відбуваєтьсяруйнування даної системи.
Отже, діалектикаяк система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться увзаємозв’язку.Тема: Проблема людини в філософії
 
1. Людина як предмет філософського аналізу.
Філософське пізнаннямає принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософськихміркувань є людина та її існування у світі.
Людина єскладним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і досуспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межамиконкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу(сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, проможливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблемулюдини в філософії.
Кожнафілософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавняіндійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частинукосмосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням ісимволом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічнафілософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійне-моральніпроблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людськоїприроди, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саметут вперше з’являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людинияк духовної істоти.
Епоха Відродженнязалишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею просамодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчіможливості.
Класичнафілософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття вважалаістинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, томузосереджувала увагу на її. всезагальній природі, соціальній сутності,універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століттяособливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Длянімецької класичної філософії визначальним є уявлення про людинуяк про суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носіємзагального ідеального начала — духу, розуму. На відміну від ідеалістичнихуявлень німецької класики, Л. Фейєрбах, а потім і засновники марксизмуповертають людині її цілісність — розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілеснуістоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування їїяк похідної від суспільства, як продукту та суб’єкту суспільно-практичноїдіяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіхсуспільних відносин.
З кінця XIX — початкуXX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблемалюдини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епохастала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін,здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та йогомасової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістюсправжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місцелюдини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторностіі унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми прозагальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосередньогоіснування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичніконцепції (С. Кєркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд), якідомінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю,підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-науковідосягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традиціюпродовжують такі напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм. Уфілософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральноюпроблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції»)людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики,обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблемивиживання особистості в сучасному суспільстві.
2. Проблемаантропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.
Вихідним пунктомвирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людськимв людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосібжиттєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов’язане звизначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного, соціального ідуховного в людському існуванні.
Історія людськоїдумки налічує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності іпоходження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські)концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважноприродну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості,духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепційвідносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство,фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини,то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходупостають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно зтеорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційноговдосконалення живих істот.
Безперечно,людина як біологічний вид «Хомо сапієнс» належить до природногосвіту, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в їїжиттєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування непояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можнапояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципомбіоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити ідуховність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі проявилюдської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніякне потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. Принатуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.
На відміну відбіологізаторських — теорій, релігійні концепції підкреслюютьнадприродний характер людського буття,” принципову нередукованість людинилише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я»як духовного стрижня особистості.
Сучасна філософськаі наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційнатеорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери ілюдського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І. Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим ілокальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної формиматерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в. сучаснійкосмології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно зяким в підґрунті нашої Металактики закладені тенденції до появи людського буттяу світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідоз необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існуваннялюдини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньобіологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає якприродно-космічна істота.
Марксизмовіналежить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізмтрансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походженнялюдини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутністьантропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який єдіалектичним — запереченням біологічної еволюції. Останнятрансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивногопристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосібжиттєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активнимперетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини єсоціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовногоспілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характерудіяльності).
Таким чином,людина виступає в марксистській теорії як соціальна істота, її сутністьвизначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, втому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизмобгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість»раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесіісторичного і культурного життя.
Отже, крайнощамищодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство:перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидвіпозиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я»,духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природнимиі соціальними чинниками.
Соціальнаобумовленість людини — факт,який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одногобоку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, здругого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієїпопередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна)істота людина отримує вимір духовності.
Таким чином,суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неїсуспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вонаотримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі,спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.
Духовне влюдині не є лише «суспільно-корисними»здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вониє самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме якдуховна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активниміндивідуальним діячем.
3. Проблема життя ісмерті в духовному досвіді людства.
Людина є єдинимстворінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життядля неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає якпотреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення.Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечностііндивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щобтільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Сенс життя євічною проблемою.
Можна досить умовно і схематично окреслитипевні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. Зантичних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (відгрец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можнарозуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щобнасолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і недумати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що воназастерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий плансаме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися звдячністю і любов’ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливістьпереживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень йогопроявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом зтим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавленовідповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життязаради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.
Інший шлях вздобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», колигарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації,суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже,що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїхнащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Алена цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторнежиття перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким “іншим” можевиявитися і певна “ідея”, чи ідеал., реалізації якого людина можеприсвятити своє життя.
Призначення тасенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або — мовоюрелігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою».Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністюуніверсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я»включити весь світ — і природний, і суспільний./>Тема: Практика
 
1. Поняття практики. Практика, діяльність ітрудова діяльність.
В класичнійєвропейській філософії склалися два основних підходи до осмисленнявзаємозв’язку людини і світу. Перший підхід — це натуралістичне іспоглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людинарозглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічновросла в середовище, що її оточує, в природне буття;
вона є елементомприродно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи єпасивне сприйняття людиною впливів зовнішнього світу.
Другий підхід розроблявся в основному представникамиідеалістичної течії у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль). Вони висунули напередній план активну сторону людського відношення до буття, його творчийаспект. Однак в ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключнояк духовно-теоретична діяльність, і, окрім того, не як перетворююча, а якстворююча світ діяльність.
Новий рівеньрозуміння взаємодії людини і світу.
Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини,спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосібвзаємодії людини з оточуючим середовищем.
Близьким зазмістом до практики є поняття «діяльність» і «праця». Діяльністьє поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Справді, людськадіяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльністьохоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як впрактичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об’єкта, на якийспрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:
діяльність поперетворенню природи;
діяльність поперетворенню” суспільства, що постає у революційно-руйнівній і уконструктивно-організаційній формах;
діяльність поформуванню і перетворенню самої людини;
діяльність посамовдосконаленню;
пізнавальнадіяльність, при якій активність суб’єкта спрямована на об’єкт, але при цьомувона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;
цінніснадіяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надаєоб’єктивно-суб’єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми,імперативи;
комунікативнадіяльність або спілкування у різноманітних формах.
Діяльність, отже, постає як процес універсальногоставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини яксуб’єкта історичного розвитку світу.
Поняття«праця» єбільш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною іприродою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній своїцілі і тим самим суб’єктивує (олюднює) світ предметності.
Структурапрактики. Унайзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи:суб’єктивну діяльність людини і об’єктивні (незалежні від людини) властивостібуття. Практика завжди виступає єдністю суб’єктивного і об’єктивного. Діалектикавзаємозв’язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбуваєтьсяопредмечення ідеальних цілей суб’єкта в реальній дійсності, тобто об’єктивністьнабуває статусу суб’єктивності.
З другого жбоку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові йоговластивості і тим самим її суб’єктивність стає у більшій мірі наповненаоб’єктивним змістом.
В залежності відтого, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничуі соціально-історичну:
Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини наПрироду, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого єперетворення природи у відповідності потребами людини. Історична практика — цетакий вид практики, який спрямований передусім на зміну способівжиттєдіяльності людей, тобто — конкретно-історичних форм власності, розподілута привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій,громадських установ, соціальних відносин і т.п.
У виробничійпрактиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини тарізноманітний світ матеріальних штучно створених засобів, а її метою Єстворення певних предметів. У рамках соціально-історичної практики людивикористовують в якості засобів громадські установи, інститути, партії, іншіоб’єднання. Метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства,характеру соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин. .
 Тема: Свідомість
 
1. Свідомість як пізнавальне ідуховно-практичне відношення до дійсності.
Свідомість в широкому значенні цього слова є сфероюлюдської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людинає єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерелосвідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.
Пізнавальнадіяльність, і зокремамислення, спрямовані на нейтральне, суто об’єктивне зображення світу і людини (людинатак само може розглядатися по аналогії з об’єктом зовнішньої дійсності). Протелюдська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об’єкт, нареальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, якаспрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практичнадіяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можнаототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністюсвідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його,наповнювати його сенсом і суб’єктивним значенням, співставляти свої знання зцілями власного існування. Оцінювати світ не лише в його об’єктивниххарактеристиках, а як світ Свого життя. Свідомість є усвідомленням своїхвчинків, їх наслідків, Юна нерозривно пов’язана з совістю, з відповідальністюлюдини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.
Отже, свідомість,з одного боку, є формою об’єктивного відображення, формою пізнання дійсності якнезалежної від людських Прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомостіяк пізнавальної діяльності є отримання знань, об’єктивної істини. З другогобоку, Свідомість містить в собі прояв суб’єктивного відношення людини додійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого акання ісебе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу єосягнення сенсу існуючого, міри відповідності Світу та його проявів людськимінтересам та потребам, сенсу власного Життя. Якщо мислення, пізнавальнадіяльність потребує здебільшого Тільки ясного вираження знання, дотриманнялогічних схем Оперування ними, то духовне ставлення до світу і йогоусвідомлення „«Вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживанняістини. а
Духовний світлюдини — »це нелише її розум, мислення, але й і почуття, емоційні стани, віра, воля,світогляд, самосвідомість, що Спирається на сукупність ціннісних орієнтирів ідуховних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасноі Переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовностівідбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми Ідеального відношеннядо світу — і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).
2. Суспільно-практичнийі культурно-історичний характер свідомості.
Якщо розглядатисвідомість з суто психологічної точки зору, то в складі свідомості можнавиділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвогоспоглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сферапідсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованихвід самоспостереження, не представлених в явній, усвідомленій формі. Вонаохоплює широке коло явищ — від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів,типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художнютворчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвогоспоглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складнимелементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вониобумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічноговідображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягненнясутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вищаформа пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльностірозсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні ідедуктивні способи міркування, експериментальна діяльність) до вищих формпонятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб’єктивно-психологічніособливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, яксамосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — самопочуття,самопізнання, самооцінка самоконтроль).
Але свідомістьне є лише суб’єктивно-психологічною здатністю індивіда, не є проявом лишепсихічної сфери життя. З позиції специфіки психічної організації і суб’єктивно-психологічнихособливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблемаполягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді,вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається напевні форми духовності,. які існують незалежно від її індивідуальної свідомості.Філософські системи по-різному визначали факт об’єктивного існування духовнихформоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людинудуховністю. Системи об’єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючиоб’єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури,пояснюють це наявністю поза — і надлюдської духовної субстанції — абсолютногодуху, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, навідміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає самев людському суспільстві, в особливостях Соціально-практичного ікультурно-історичного буття людини у світі. Згідно з матеріалістичноюконцепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, йогоеволюцією. Але людська духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матеріївзагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практичнадіяльність, що відбувається за певних соціальних умов.
Духовний світлюдини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці іспілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, щолюдина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона непристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його впроцесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміназовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностямиприроди. Тому в процесі суспільної практики людина відображає цізакономірності, сутності речей і явищ. На цьому грунтується здатність людськогомислення до об’єктивності відображення. До того ж людська діяльність необмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною,творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі(але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі.Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційнаможливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість,універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображенняпрактичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати івідтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зорувсього людського суспільства.
В процесісуспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільнийдосвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, нелише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступаєзовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження іпередачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всіелементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції,переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривнопов’язана з мовою, опосередкована нею.
Джерело людськоїдуховності міститься ” (всупереч примітивно-матеріалістичної точки зору) нев нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щобзрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови ітіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовоюздатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню всуспільно-практичну діяльність, в певна суспільне середовище, в історіюлюдської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, якимє мислення, полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини водну епоху сприймати так, а в іншу — інакше.
Таким чином,будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічнихзакономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більштого, вищі прояви людської духовності — безкорисливий пошук істини і сенсу,моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживаннякраси, творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю функціональногозабезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобамисуспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність маєнадсоціальну природу.
Саме цяобставина — наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини — є найважливішою в розумінні сутності свідомості Поряд з релігійно-філософськимита ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістичнапозиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні обумовленості людини таїї свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічнимиобставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, щовтілена у світ культури. Людська культура постає як складний і суперечливийпроцес історичного «олюднення» самої людини, як процес самоствореннянею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформованізагальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб’єктом,виходить а межі будь-якої даної соціальності. ЇЇ свідомість виявляється ширшоюі багатшою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме вцьому виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер свідомості. Яккультурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очимасуспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдськезначення і цінність. Безумовно, свідомість визначається конкретно-історичноюформою суспільного буття, вона є відображенням суспільно-практичних умовжиттєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. Навіть — точнішебуде сказати — наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовамисвого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовимиСтереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностямилюдської культури, настільки вона є вільною особистістю, Настільки її життя маєдійсно усвідомлений характер.
Прилученнялюдини до світу людської культури та його сенсів не є автоматичним. Вонообумовлено не лише суспільним середовищем, певною епохою, даним суспільством,етносом, соціальною спільнотою, до якої належить індивід, але й його особистимизусиллям, внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною Позицією. В такійплощині проблема суспільного характеру свідомості постає як проблемаспіввідношення індивідуальної і суспільної свідомості.
3. Індивідуальна ісуспільна свідомість. Закономірності свідомості.
Індивідуальнасвідомість — це духовнийсвіт кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призмупевного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальнійсвідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, щонароджуються та існують в соціальному Середовищі. Свідомості як такої, без інезалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільнасвідомість і є Існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певногосукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобуткусуспільства.
Особливістюсуспільної свідомості є те, що вона втілюється в різноманітні об’єктивніформи духовної культури людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво,в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальнінорми і уявлення соціальних груп, націй людства в цілому. Всі ці елементадуховного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомостіі суспільного буття
Кожний індивідформує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.
Алеіндивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійноюсистемою. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальніриси свідомості індивіда пов’язані з конкретними особливостями йогожиттєдіяльності.
У своємурозвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожнийіндивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутківминулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється черезіндивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.
Закономірностіі особливі риси свідомості:
свідомість євищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; їїособливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним ікультурно-історичним способом людського існування;
свідомість існуєв двох формах ідеальної діяльності — теоретичній (пізнавальній) ідуховно-практичній (ціннісній);
людськійсвідомості притаманна здатність до об’єктивності відображення дійсності; вона є- активною, творчою та універсальною діяльністю;
свідомістьопосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження іпередачі інформації;
свідомість існуєв єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов’язані,взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежніодна від одної.
4. Структурасуспільної свідомості.
Суспільнасвідомість має складну структуру — різноманітні рівні і форми. За пізнавальнимиможливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівнісуспільної свідомості — емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфераціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремихсоціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією іідеологією. Виділяють форми суспільної свідомості, які є формами пізнаннядійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу ілюдини (мораль, Право, релігія, мистецтво, філософія тощо).
Емпіричнийрівень суспільної свідомості є відображенням дійсності межах повсякденного життя. здоровим глуздом. Буденнасвідомість формується стихійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає вСебе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки Поведінки,уявлення, традиції.
Соціальнапсихологія за рівнемвідображення є часткою буденної Свідомості. Але пізнання не є її основноюфункцією. Соціальна психологія здійснює регулятивну функцію безпосередньогожиття людей. В ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани Соціальнихгруп і суспільства взагалі.
Теоретична (раціональна)свідомість виходить замежі повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей,Поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденноїсвідомості, відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичногообгрунтування і доведення, пов’язані з філософсько-світоглядними принципами інастановами.
Ідеологія так само, як і соціальна психологія,спрямована на регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразомсуспільних цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Але на відмінувід Соціальної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично оформленоюсистемою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні Теоретичної свідомості.
Ідеологія жстворюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих в сфері духовноговиробництва. Вона прагне в систематизованій і обгрунтованій формі представитичасткові, приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або соціальнійГрупі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається захистити своївласні інтереси, виправдати їх, протиставити їх інтересам інших соціальнихспільнот.
Ідеологіяслужить не лише приватним інтересам певної соціальної спільноти, але йсуспільству в цілому. Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вонаспрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а на масоведуховне виробництво, на продукування ідей, значень, образів і символів, щонадають життю індивідів певний сенс існування саме у цьому суспільстві. Сучаснаідеологія все більш орієнтується на релігію, мораль, мистецтво, спирається на культурніі загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства.
Проте непотрібно забувати про негативний вплив будь-якої (класової чи масової) ідеологіїна свідомість індивіда. Свідоме ставлення до життя, свобода індивіда потребуютьвласних, особистих зусиль розуміння існуючого, усвідомлення сенсу своїхвчинків, суспільних подій. Ідеологія ж продукує і пропонує готові дляспоживання смисли і значення. Тому ідеологізація сприймається особистістю якнесвобода, як позбавлення права самостійно мислити, як маніпулювання власноюсвідомістю з боку суспільства та його масової культури.
Формисуспільної свідомостівиникають внаслідок розвитку різних форм діяльності (моральних, правових,релігійних тощо) і є їх ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільноїсвідомості Відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєїспецифіки 1 свого призначення.
Першоюнерозчленованою формою свідомості була міфологія. Міфологія є своєріднимначалом людської духовності, в синкретичному, нерозчленованому вигляді вонамістила зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу.
Наука як форма суспільної свідомостіспрямована на відображення об’єктивних закономірностей і зв’язків природного ісоціального світу. Вона систематизує об’єктивні знання про дійсністьінтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Результатом і основноюцінністю її є істина. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні,технічні науки і природознавство.
Естетична (художня)свідомість спрямована напробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. ВонаВідображає дійність у формі художніх образів. Основною цінністю художньоговідношення до дійсності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності.
Політичнасвідомість є сукупністюідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві,центром яких є певне ставлення до влади.
Воля державноївлади трансформується в право і виступає як юридичний закон. Правовасвідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністюпринципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Правова свідомістьзабезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи з сформульованихі утверджених правовими установами і закладами вимог належної з точки зорузакону поведінки.
Право не можерегулювати всі без винятку суспільні відносини, воно регулює лише найважливішіз точки зору держави стосунки. Решта суспільних відносин регулюється мораллю. Моральнасвідомість є сумою правил суспільне схваленої поведінки індивідів. Вона охоплюєдійсність у формі моральних норм — вимог, яких повинна дотримуватися людиназгідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Таким чином, суспільнамораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою суспільноїнеобхідності. Але є й вища форма моральної свідомості, яка виявляє себе наіндивідуальному рівні — моральність особистості.
Є дещо спільнеміж філософією і релігійною свідомістю. І релігія, і філософіяспрямовані на усвідомлення граничних смислів людського буття, на пошукглибинної єдності. і зв’язку людини з світовим універсумом. Але здійснюються ціцілі різними способами, різними шляхами. Так, філософія є теоретичним, поняттєвимміркуванням над проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Алена відміну від науки, філософія слугує не лише цілям теоретичного пізнання, а,насамперед, цілям людського самовизначення в світі, цілям злагоди між людиною ісвітом ЇЇ буття. Тому, вищою цінністю філософського пізнання є мудрість, якпереживання і усвідомлення істини, як особистісне осягнення смислів і значеньіснуючого, шляхів творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не назнання, а на релігійну віру, вказує на духовно-практичні шляхи для осягнення іздобуття сенсу життя. Вона дає духовні орієнтири для подолання людиною своєїскінченності, для досягнення безсмертя, має свої Специфічні форми усвідомленняі переживання єднання людини і світу./>Тема: Філософськерозуміння суспільства
 
1. Поняття «суспільство» в філософії.Особливості соціальної детермінації.
Суспільство єнадскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людейвідокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групифакторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічнолюдська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності іжиття), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людськоїдіяльності).
Суспільство (соціум)можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об’єднання людей.В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цюсистему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиноюреальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодіїлюдей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою ісуспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством іособистістю. Ці зв’язки стали основою для розробки різноманітних соціологічнихконцепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею міжсуспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичнівчення).
В розумінніпоняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальнийі соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всісуспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань,думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один відодного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системоюїх спілкування, взаємозв’язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такоюсистемою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організаціїсуспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідівформи суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, міжсоціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил,прав і обов’язків, заборон і дозволів).
Саме такасуперечлива особливість суспільної реальності — бути продуктом взаємодіїіндивідів, відбитком їх суб’єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тимнезалежним від них надіндивідним, об’єктивним утворенням — обумовлює специфікусоціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісновідрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства,оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, єрезультатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношеннялюдей до природи. Проте саме цей результат стає об’єктивною умовою людськогоіснування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільнежиття, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовленане тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їхсуб’єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об’єктивними умовамиматеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі- рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальноїдетермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їхвласної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються новіоб’єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступнийрозвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії бездіяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об’єктивних умов і обставинжиття, але разом ‘з тим створюють і змінюють ці обставини.
2. Структура і функціїсуспільства.
а) Поняття суб’єктасуспільного розвитку. Соціальна структура суспільства.
б) Основні сферижиттєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства.
людини.
Суспільство яксистема взаємозв’язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структурасуспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальноїструктури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальнихгруп, спільнот, котрі є Суб’єктами суспільного життя. По-друге, це є системаосновних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна,соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільнихВідносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних, тощо).
Суб’єктамисуспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію. Творцями соціальногопроцесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв’язку з ними. Кожна людинавключена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп).Тому суб’єктами Історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальніспільноти, що формуються на засадах єдності історичної” долі, обставинжиття, Інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупністьрізноманітних соціальних спільнот та зв’язків між ними складають соціальнуструктуру суспільства.
Серед факторів,що обумовлюють формування соціальних” спільнот та груп, є і природні (ознакистаті, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші, ознаки). Так, можна” виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканцісела), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери),СОЦіально-етнічні (сім’я, рід, плем’я, народність, нація, етнос). Для К. Марксаосновним критерієм соціального структурування було відношення до засобіввиробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства — нарабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучаснійсоціології поряд я поняттям «клас» вживається термін «страта».Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознакамикультури (стилем життя, родом занять тощо. Так, М. Вебер включає в число такихознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади ісоціальний престиж.
Суспільне життявідбувається в трьох основних сферах, або реальних процесахжиттєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній ідуховно-культурній. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя ведедо створення деформованої моделі суспільства.
В процесібагатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносиш. Вониохоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічнівідносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносинирозподілу, обміну;
соціально-політичні- політичні, правові,моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні,релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб’єктами суспільнихвідносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежатьв основі суспільних відносин.
Суспільство якєдність соціального і індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпеченняумов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умовдля реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїхпотреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функціїсуспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя(зростання добробуту, матеріального достатку);
регулювання іорганізацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживаннялюдства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин);духовно-культурний розвиток людей.
Суспільне життяв своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, яксуспільно-історичним суб’єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесірозвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюютьсяздібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософіїпоняттям “суспільне виробництво”. Суспільне виробництво необмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом зтим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництвоформ спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства,суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сферижиттєдіяльності в їх взаємозв’язку — це і є реальний процес суспільноговиробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб’єкта — суспільноїлюдини.
Матеріально-економічнасфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальнихумов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначаєтьсяспособом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — цеконкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивнісили відображаютьактивне ставлення людей до природи, вони є, системою суб’єктивних і речовихфакторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою.До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, зїх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями,різними формами об’єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних силє засоби виробництва. Засоби виробництва — це сукупність засобівпраці (серед яких основними є ‘ знаряддя праці) і предметів праці (продуктивнихсил самої природи
Виробничівідносини — цесукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва іруху суспільного продукту від виробництва до споживання. Вони єІсторично-конкретним способом поєднання людей і засобів виробництва на основіпевного характеру власності, або способом привласнення людиною умовсвоєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуютьсявідносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничихвідносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічнівідносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовленіне формою власності на засоби виробництва, а потребами технології іорганізації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різнихспеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.
Джерелом розвиткуспособу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійнорозвиваються, і виробничим відносинами, які мають стабільний характер. Зміни впродуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цейзакон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвиткупродуктивних сил — К. Маркс вважав основним загальносоціологічним законом, що лежитьв основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політичнасфера життєдіяльності — цесфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків міжлюдьми. Вона пов’язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичнихсуспільств, держав,. класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) ісоціальних інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві.Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації,упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функціювиконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства,забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальніінститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурнихзразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфержиттєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці,власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія,суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім’ї, церкви, інститутив сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).
(Духовно-культурнасфера є процесом духовного. виробництва, процесом формуванні? іфункціонування об’єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії,науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищкультури, як виховання, освіта В марксистській філософії духовно-культурнасфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, яктака, що виконує роль несамостійного елементу «другого порядку». З цьогоприводу потрібне зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації ісамозбереження суспільства. Кожне суспільство в своєму розвитку грунтується напевній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, йогокультура, форми менталітету, свідомості підпадають підзагрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується самацивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівнівизначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.
 Тема: Суспільство як система, щорозвивається
 
1. Основні чинники суспільного розвитку та їхвзаємозв’язок.
У сучасномусвіті існують різноманітні форми суспільства, що суттєво відрізняються одне відодного за багатьма параметрами. Так само і в історії людства можна помітити, щосуспільство пройшло в своєму розвитку різні етапи.
В соціальнійфілософії по-різному вирішувалось питання про основні чинникисуспільно-історичного процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначенняпевної єдиної детермінанти, або «мотора» історії, чи то буде техніка,чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвитоксуспільства пояснювався біологічними законами, природними факторами, зокрема географічнимичинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людськогорозуму. Ідея про вирішальне значення людської свідомості є чи не найпоширенішоюв соціальній філософії. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діютьлюди, наділені свідомістю і волею. Звідси — особлива увага до ролі пізнання інауки в історії, до ролі творчої діяльності особистості. Історичний розвитокпояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм,поширенням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням новихкультурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюютьсоціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічнатеорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво матеріальнихблаг забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль вісторичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву,економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин,рівню продуктивності праці.
Всі названіфактори є суттєвим і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюютьпевним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі формижиттєдіяльності — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна таінші — в їх історичній єдності і взаємозв’язку. Не заперечуючи величезнийдетермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, щоне можна вказати єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. Нарізних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названихчинників.
Отже, історіяобумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціяхвиявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант.
2. Історичні типисуспільства. Поняття «суспільно-економічна формація» і «цивілізація».
У сучаснійфілософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частковозаперечують, але й доповнюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основноюпроблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певногопорядку і. спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухомвперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних,замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичнийпроцес, формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія єпрогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалоїформації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід доісторії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає напередзаданого сценарію Майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиноїзакономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.
Формаційнатеорія грунтується нарозумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальнароль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічнаформація» належить К. Марксу. Саме він вперше висунув ідеюМатеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальшийрозвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — цеконкретно-історичні типи. суспільства, послідовні «сходинки» історичноїеволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формоювиробничих відносин, насамперед
формою відносинвласності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усюрізноманітність суспільних відносин і зв’язків. Основними елементамисуспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупністьвиробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називаєтьсябазисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначаєхарактер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин іідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.
Суспільно-економічнаформація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне,рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство
такі ступенірозвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходженнявід однієї формації до іншої.
Формаційнийпідхід, на який спирався К. Маркс в аналізі суспільства, був історичновиправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, самена даному етапі історії об’єктивні соціально-економічні, технологічні ітехніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвитоксуспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для поясненняісторичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а йогоабсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірностверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносинидетермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдинузакономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця длясвободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо,історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можнаабсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав невкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такійспрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури іцивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалогосуспільства.
Отже, теоріяформаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватнаепосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХстоліття) і відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.
Потребам більшдосконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційнийпідхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить фактперетворення історії людства в — глобальну, загальнолюдську історію. Ранішевона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створенняпланетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково,що-все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології іфілософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної),техногенної (індустріальної цивілізації.
Термін“цивілізація” багатогранний і не має чіткого визначення. Іноді “цивілізацію”ототожнюють з поняттям “культура”. Нерідко під поняттям “цивілізації”розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, але у всякому разі цепоняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовноїжиттєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, топід цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуженняісторичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об’єднаних спільнимиознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічнихформацій?
На відміну відформаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічнихструктурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксуєувагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльностісуспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основуцивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупністькультурних зразків ціннісних орієнтирів-цілей, мотивів, ідеалів, щоперетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більшглобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізаціїможливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім,значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, щокожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свійвласний механізм детермінації.
Традиційнацивілізація охоплює періодистародавності і середньовіччя — це Стародавня Індія і Китай, СтародавнійЄгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальноїорганізації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світупритаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізаціїпритаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний іциклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природнихумов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальнихстосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення ізбереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативнеставлення до будь-яких нововведень (інновацій);
пріоритеттрадицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людинивід соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженістьіндивідуальної свободи.
Техногеннацивілізація сформуваласьна руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвиткузмінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільствастають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюєтьсяпоступальним. Розвиток економіки. на основі техніки, технології, наукиперетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає новасистема цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідеястворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурітехнологічної цивілізації. Принципово змінюється становище індивіда: утверджуєтьсяцілісність свободи, принцип виховної рівності людей. Саме тут набуваютьособливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принципнедоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стаєдосягнення успіху зівдяки зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.
Техногеннацивілізація не тількидинамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційнісуспільства та їх культуру.
3. Глобальні проблемилюдства і соціальне прогнозування.
Сучаснацивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становленняглобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішнімисуперечностями техногенної цивілізації, технічного, політичного, культурногорозвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації — неухильнеекономічне зростання, наук. — техн. прогрес — виявили свої негативні наслідки.
Середосновних глобальних проблем є такі:
проблема виживаннялюдства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки інагромадження зброї масового знищення;
глобальнаекологічна криза;
загрозадемографічної проблеми;
проблемазбереження особливості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливутехногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження(мутації стреси, наркоманія тощо).
Вирішенняглобальних проблем людства можливе лише зусиллям світового співтовариства.
Прогнозуванняє процесом отриманнязнань про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соціальнепрогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень,в процесі технічного знання і природознавства. До основних методів соц. прогнозуванняналежать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп’ютерногомоделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. Засвоїми видами соц. прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними ізастерігаючими.
Що до соц. передбачення,створення моделей майбутньої цивілізації, то особливо активно ця проблемапочинає розроблятися в західній футурології починаючи з 60-тих років нашогостоліття. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви — постіндустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотроннеспоживацьке, трасформаційне. Останім часом все частіше використовується термін“ інформаційна цивілізація”. Незважаючи на те, що залишаються щетехнократичні сподівання на вирішальне значення техніки і науки, пріоритетнимистають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства. Які ж основні контуринової цивілізації?
По-перше,очевидним стає принципово інший тип детермінації нової цивілізації. Це будутьвже не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а факторилюдської самодетермінації — свідомості, вільного вибору,соціально-культурних пріоритетів.
По-друге, такацивілізація буде грунтуватися: на іншій, ніж техногенна, системі культурнихцінностей: на етиці ненасильства, на відмові вад культу сили і панування,на толерантному ставленні до різних культурних традицій, на принципово іншихзасадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства будесупроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурногорозвитку.
По-третє, новесуспільство буде засноване на розвитку нового типу соціальних зв’язків людей.Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів зміниться на суспільствовільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв’язки, виходячи зміркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічноюосновою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об’єкти,які набули назви “синергетичних”, тобто таких, що здатні до саморозвитку.
4. Ідея прогресу вісторії. Сенс історії.
Жодне фактичне значення про минуле не можесудити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставитьперед собою таке завдання. Про історію людства не можна сулити по історіїокремих країн, народів, регіонів, епох. Людська історія є принциповонезавершеною. Знаходячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для Порівняння (болюдство — єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якійстадії всесвітньої історії як цілого людство знаходиться. До того ж історичнийпроцес, на відміну від природних явиш, є процесом людської діяльності, ітворчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити.
Таким чином,науково-теоретична, відповідь на запитання про спрямованість історії в їїцілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичногопрогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілкомвигаданим, Воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості ісенсу історії — суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньомужитті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історіюне як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюєтьсялюдиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити безбачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставленнядо історії, визначення свого місця в-ній. Саме в процесі безпосереднього життялюдей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певногосенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історіїзавжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставинжиття люди по-різному віднУвають себе в своєму часі, сприймають його то якпрогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожнаепоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїхуявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиваєв теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід Ь усвідомленніісторії. Зокрема це Стосується досить — складної і неоднозначної проблеми — проблемиісторичного прогресу.
Ідея прогресубула пануючою на протязі ХУІІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людствабеззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічнихдосягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходженнялюдства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя ілюдини.
Формаційнатеорія К. Маркса була спрямована на теоретичне обгрунтування ідеї прогресу зпозиції матеріалістичного розуміння іртори. Історія, за К. Марксом, є єдинимзакономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, аботипу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить законрозвитку, способу виробництва. Марксом був запропонований афективнийкритерій історичного розвитку — рівень розвитку, ступінь продуктивностіпраці. Порад з цим експортним показником, визнавався і інший — гуманістичний,зміст якого полягає у загальному становищі людини, у можливостях, котрівідкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізаціїздібностей.
Деякі напрямкисучасної західної філософа і соціології не заперечують ідею прогресу, важливістькритерію (він доповнюється іншими техніко-економічними показниками, — рівнемзайнятості, тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критеріющодо окремого історичного процесу чи явища наприклад, науки, техніки,технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Аленавряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому.
Насправді жкожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків,рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості,повноцінності або меншовартості щодо періодів історичного розвитку неспрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправногопартнерства», діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що вперіод кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається докультурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, щопотребують освоєння наново і по-новому.
Безперечно,людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва — дозрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, новавідповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйознихпроблем.
 
Тема: Суспільство і особистість
 
1. Співвідношення понять “індивід”,”індивідуальність”, «особистість».
В сучаснійфілософії проблема взаємозв’язку особистості і Суспільства є однією знайгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальноїзміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби інеобхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшоїпроблематичності та ризикованості такого вибору. Через світові війни,революції, тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозувсесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччянауково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивілізація апринципово іншим типом соціальних зв’язків.
Досить,неоднозначною є радь суспільства в цьому процесі. Взаємовідношення суспільстваі і особистості мають конкретний характер. Суспільство може створювати яксприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу,від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиціїзалежить становище суспільства і міра його “людяності”.
Факт залежностілюдини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченими зв’язками з’єднаний зсуспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними ікультурними особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні,соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятисяяк індивід, лише через спілкування, через відносини з людьми вона можеформуватися як особистість. Але саме поняття “особистість” передбачає наявністьсамодетермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибіржиттєво? позиції і своєї долі, а це означає — бути відносно незалежною вадсуспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох вааємообумовленихфакторів: внутрішнього — від ступеню розвитку особистісного начала в людині ізовнішнього — від типу і характеру суспільних відносин.
У філософи дляусвідомлення особистості та її зв’язку з суспільством використовують поняття”індивід”, “індивідуальність”, «особистість».
Поняттям “індивід”позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічноговиду «людина розумна», але й певної соціальної спільноти. Індивід — одиничнебуття соціального, певний «атом.» соціуму, один з множини, подібнихіндивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. У цьомурозумінні людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться взалежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статуслюдини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можливості.
Однак кожнийіндивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним,своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. За своїмпоходженням поняття “індивідуальність” є ренесансним поняттям.Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригінальних,унікальних в своїй неподібності до. інших індивідуальностей. Виключність,обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф. Енгельса,то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки,Пристрасті і характеру, за, багатогранністю вченості. Індивідуальність і є тоюсукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину рід всіх інших. Кожнийіндивідуум — носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може іповинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повиненпрожити лише йому притаманне неповторне життя.
З поняттям “особистість” пов’язанафундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, непросто пасивним продуктом обставин, а виступати суб’єктом, діючою істотою, якійпритаманна свобода волі і вибору, здатність до творчості у всіх й” проявах.Особистість — це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власноїініціативи. Вона — суб’єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїмидосягненнями вона зобов’язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бутиособистістю означає, не бути маріонеткою суспільства, не грати нав’язанусуспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю — означає вибиратисвідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси — і бутивідповідальною за свої вчинки. Бути особистістю — означає не посилатися нарізноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всінаслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійністьособистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішнімипринципами моральності, абсолютними, безумовними цінностями, вічними заповітами.Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини,її самостійність,, моральність, здатність до творчості.
2. Історичний характервзаємозв’язку суспільства і особистості.
Історія знає триосновних тили соціальності, що визначають історичний тип особистості:: відносиниісторичної залежності, відносини речової залежності і вільнаасоціація індивідів.
Відносиниособистої залежностібули притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Дляних характерна повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життявід общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. І реально, і вусвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму.«Я» для. нього — це «ми», певна спільнота, соціальна група.Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життяздебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі.Індивід в традиційних суспільствах — не особистість, не індивідуальність, алише «групова людина».
З розвиткомісторії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім нещезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободоюі несвободою.1 часто вона йде на зречення, на втечу від свободи. Належність допевної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки івпевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості досвого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдаєтьсястати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень,мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуваєпочуття симпатії до знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодніце може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона нездатна на людські стосунки з «незнайомцем» — з іншою культурою, зіншою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами і переконаннями.Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших ібеззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає невибір” між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і не своїми.Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е. Фромма,це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободуі незалежність як свою умову.
Християнство •вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засадилюдської єдності — почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Ворогичоловікові — домашні його» (Мв.10,35) підкреслювали необхідність розірватизв’яжи особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Техногенна цивілізація, що виникає разом зформуванням буржуазних відносин, грунтується на мобілізації творчогопотенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободиіидивідуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецендентнерозширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволилоіндивіду відчути себе володарем світу, творцем власної далі. Але свободаіндивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вонаперетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство,де кожний індивід — сам по собі, соціальне і морально ізольована одиницясуспільства. Він переслідує: сній влитий інтерес, намагаючись використати іншихв своїх цілях. Саме туї нідпосини між людьми набувають характеру речовихвідносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до іншихяк до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси — панування духувідчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз’єднання. Звільнившисьвід цехових, корпоративних та інших традиційних зв’язків, належність до якихнадавала людині почуття впевненості і безпеки, вона опинилась у полонівузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, десама вона виступає лише як товар.
Людина не єсамодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вонаспівпричетна до надособистого (суспільного чи божественного) цілого,Атомізована людина, яка втратила свої групові зв’язки, почуває себе вкрайсамотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами,з тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребуєпевної примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала),збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо«емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільстві. Саме такідуховно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися вспільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризитехногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільнихасоціацій індивідів — творчих об’єднань, малих груп, співтовариств,неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських” дружніх,глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікаціїстворюються на основі «позасоціального», вільного, часу, збільшенняякого є характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатомнауково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з’являється можливість длявільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення індивідамисвого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не запрограмовані,не визначені наперед існуючим суспільством, обумовлені не його масовоюкультурою, а особистісною культурою індивідів.
3. Історичнанеобхідність і свобода особистості.
Однією зфундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації,в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своємужиті. Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвиткусуспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеженнясвободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних ітехнологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того,що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютнусвободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з їїзапереченням влади і авторитету, обов’язково веде до свавілля і анархії. Людиназ народження є членом сім’ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому. їїповедінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами,умовами економічної діяльності. Свобода особистості неможлива без економічної іполітичної свободи, без свободи суспільства. Правове суспільство саме і є такимсуспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, девсі соціальні інститути забезпечують ці права. Проте чим більше у людинисвободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода івідповідальність обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободиінших, а свобода інших — від нашої свободи. Однак, свобода волі — це завждивибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі можливість свавілля. Право ізакон в суспільстві — це механізми приборкання, засіб подолання гріховногоначала в людині.
Розрізняють негативневизначення свободи (як «свободу від») і позитивне («свободудля»). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, щоперешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Потребасвободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всімживим істотам. Однак” люди не вільні у виборі об’єктивних умов свого життя.Історична необхідність — це і є сукупність об’єктивних обставин і умовжиттєдіяльності людини, які створюються всіма попередніми поколінням шляхомпрактичної діяльності. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичноїнеобхідності, вона є вибором з уже існуючих можливостей. Люди не вибираютьоб’єктивні умови свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей тазасобів їх реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пізнати іпотім приймати рішення із знанням справи. Але свобода як пізнана необхідність івідповідна до цієї необхідності діяльність — це ще не справжня свобода. Вона єпідпорядкованою зовнішній необхідності, є проявом історичної необхідності.
Позитивневизначення свободи як«свободи для», як свободи самореалізації особистості, передбачаєнаявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що міститьнеобхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Людина яквільна істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньомусередовищу, певому соціуму, якщо вони заважають її особистісному існуванню, неспівпадають і навіть суперечать її особисті, принципам моральності, ідеалам,вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тієювнутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вони підкоряється, черезяку не може переступити і якою вона не хоче Поступитися. Соціально-економічні,політичні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вониніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра,свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід,який завжди спирається лише на моральні норми псиного суспільства єконформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, якийвиходить з принципів совісті, моральності — завжди нонконформіте, він — «неяк всі», дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні несхвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретноїсоціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства,настільки вона є вільною особистістю.
 Тема: Пізнання
 
1. Природа та структура пізнавальноїдіяльності.
а) Соціально-практична обумовленістьпізнавальної діяльності.
2. Суб’єкт і об’єктпізнання.
б) Структура пізнання.
в) Проблема істини в теорії пізнання.
Філософськатеорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльностіта її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірностіта істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.
Пізнання — це процес взаємодії об’єкта і суб’єкта,сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отриманнязнань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання вцілому, яке служить людству в його практичній діяльності.
Умовою іоб’єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальнафункція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріалпізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображеннядійсності, обумовлює формування об’єкта і суб’єкта), його метою, а такожкритерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібностілюдей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їхнакопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практикирозвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потребивиникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже,практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільногохарактеру.
Процес пізнанняє відображенням об’єктивної дійсності в людській свідомості. Але об’єктивнареальність, природа, матерія, не тотожні об’єкту, предмету пізнання.0б’єкт — це лише частина об’єктивної реальності, лише тоц фрагмент, який включений влюдську діяльність і пізнання. Об’єктивна реальність існує незалежно відлюдини, суб’єкту. Проте у якості об’єкта вона знаходиться в єдності, увзаємозв’язку з суб’єктом. Таким чином, об’єкт — це те, що виділено суб’єктом зоб’єктивного взаємозв’язку природи і суспільства, це те, на що спрямованалюдська діяльність.
“Суб’єкт”у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об’єкт. Людина не єсуб’єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб’єктом тільки в процесі,предметної діяльності і спілкування. Під суб’єктом потрібно розуміти людину якісторичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбитоксуспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять ікатегорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всерединісуспільства, має суспільно-практичний характер.
Процес пізнанняяк взаємозв’язок і взаємодія суб’єкту і об’єкту має опосередкований характер. Уякості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддяпраці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії,художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Пізнання є складним процесом, що має певнуструктуру. Виділяють основні форми пізнання — чуттєву та раціональну, атакож рівні пізнання — емпіричний і теоретичний.
Чуттєвасторона пізнання єєдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення задопомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття- це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливістьстворення єдиного образу предмета, отримання інформації про об’єкт в ‘ йогоцілісності. Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на основіминулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворюєреальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявногочуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об’єктом відображення, але йособливостями суб’єкта, а також формами раціонального пізнання.
Раціональне (астрактно-логічне)пізнання здійснюється уформах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвоїі раціональної його форми. Чуттєве пізнай — здійснює безпосередній зв’язок зоб’єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів іявищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого іраціонального знання є інтуїція.
Але яким жечином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливимзавдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом івідображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об’єктіввиявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх,створюючи нові об’єкти, які не дані природою, людина осягає їх, суттєві ознаки,сталі зв’язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним,стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття — формимислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносносталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі нелише знання про об’єкти пізнання, але і знання про суб’єкт, його активність,про рівень розвитку практичної діяльності — В образах дійсності, що виникаютьна основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси,реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.
Розвитокпізнання відбувається на двох рівнях — емпіричному і теоретичному, щовідповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища — це окремівідношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв’язківпредмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, Окремихвідношень, безпосередніх зв’язків предмету. Одиниця емпіричного знання — факт.Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюютьсярізноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія якформа логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.
Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) планіє відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об’єктивноїреальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливостіотримання об’єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який незалежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи маютьнаші знання об’єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності яктаких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на цепитання.
Проте потрібнозазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавальногообразу об’єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самогооб’єкту пізнання, по-друге — навністю в об’єктивному змісті істини суб’єктивноїсторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб’єкта — індивіда,соціальної групи, людства в цілому. Суб’єкт пізнання, його пізнавальніможливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики,обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, щолюдина неспроможна отримати об’єктивну істину як такий зміст наших знань, що незалежить від суб’єкту. Потрібно лише пам’ятати, що істина є процесом, її неможна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, зависловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому виглядій її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченнимпроцесом наближення до об’єкту^ який сам знаходиться в розвитку. Об’єктрозкриває все нові грані завдяки людській суб’єктивності, людській практиці. Томусуб’єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнаннюоб’єктивного змісту. Насправді ж суб’єктивна діяльність є формою виявлення іформою розвитку самого об’єктивного змісту. Істина як процес є елективною зазмістом, але суб’єктивною за своєю формою.
Об’єктивнаістина є єдністю абсолютногоі відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися якабсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає їїстійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, якепретендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що єбезумовним і безперечним надбанням людства.
Разом з тим,світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є ійого пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися,поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті,неостаточності.
Таким чином,істина є суб’єктивним образом об’єктивного світу, вона є єдністю абсолютного івідносного, об’єктивного і суб’єктивного. По своїй природі, характеру і ціляхпізнання є необмеженим і може давати об’єктивне і точне відображення світу. Алеістина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межізастосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнямивона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба заподолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.
2. Методи науковогопізнання.
Під методому найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішенняякоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання — це не проста сукупністьправил і прийомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові методимають об’єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв’язки івідношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання,називають методологією.
Сучасна системаметодів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існує безлічкласифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту,. методиобробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки,методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють методи емпіричногопізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоретичного (формалізації,аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).
З позиції сферизастосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові,спеціально-наукова використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці — метод математичної індукції, у космології — метод радіоактивного розпаду, векономіці — метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонауковіметоди використовують всі, або майже всі науки. До таких методів відносятьсяаналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування, метод експериментуі аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.
Метод абстрагування- виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв’язків івідношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.
Узагальнення- логічне завершенняабстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмета даної множини.Внаслідок узагальнення відбувається мислене об’єднання окремих предметів узагальне поняття, наукову абстракцію.
Аналіз ісинтез — взаємообумовленіметоди пізнання. Аналіз — мислине розчленування цілісного предмета на йогочастини, виділення окремих ознак, властивостей предмету і вивчення їх як певнихелементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніхтенденцій і можливостей предмету. Синтез — зворотній процес — мислене поєднанняв єдине ціле розчленованих частий предмету. Синтетичний підхід в процесіпізнання передбачає, вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваногопредмета.
Метод сходженнявід абстрактивного до конкретного — метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чогодавність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод єєдністю аналітичного і синтетичного методів.
Індуктивний ідедуктивний методи пізнання — загальні види розумових міркувань, взаємопов’язані методи пізнання. Дедукція- достовірний впродовж в процесі переходу від більш загального знання доменш загального. Індукція — загальний висновок, що робиться, виходячи зізнання про загальне чи часткове.
Науковеспостереження — методвивчення ознак і відношення окремих предметів, які розглядаються в їхніхприродних умовах.
Експеримент — метод вивчення предметіві явищ, у якому людина активно віручається в їх природний стан і розвиток,створює для них штучні умови.
Методианалогії і моделювання — методи,що грунтуються на знаннях, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), наінший об’єкт,, менш вивчений.
Методпобудови гіпотез полягаєу формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обгрунтованогопередбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт абоявище.
Методекстраполяції — методдослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одніпредмети на інші.
Динамічні істатистичні методи — двівеликі групи методів, що досліджують об’єкти в різних аспектах. Динамічніметоди спрямовані на взаємозв’язок яких має однозначний причинно-наслідковийхарактер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищмає необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних. Статистичніметоди використовуються для дослідження — не окремих явищ, а їх множини. Порядз необхідністю велике значення тут має випадковість.
Системно-структурнийметод заснований надослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певнукількість елементів.
Математичніметоди (аксіоматичний,математичне моделювання, математична статистика тощо) засновані на формалізаціїпізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об’єкта, нааналізі кількісних і структурних сторін предметів.
 Тема: Культура, цінності, творчість
 
1. Філософське розуміння культури.
Поняття «культура»виникає одночасно з формуванням науки Нового часу і зародженням буржуазнихвідносин. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі,щось/таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у XVIстолітті, коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному ” становищілюдини, в її взаємозв’язках з природою, з’являється ідея людини-творця якволодаря природи. Саме тоді виникає уявлення про культуру як про штучний,надприродний світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постаєяк світ людини, її творчої діяльності.
У буденномурозумінні культура — це сукупність цінностей, духовного і матеріальногобагатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети матеріального і духовноговиробництва є сферою культури, предметним втіленням здібностей «людини, їїсутнісних сил та відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну. сукупністьрезультатів людської діяльності, це — лише її зовнішня, предметна сторона. Уфілософії проблема культури розкривається як проблема зміни, розвитку самоїлюдини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесісамостворення людини. Культура є способом і засобом саморозвитку здібностейіндивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою „олюднення“самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до іншихлюдей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає,саме за розвиток людини як Людини. Усе, що створене, будь-який предметцивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, має людську форму,відображує історичний. досвід, знання, смисли, значення, потреби, цінності. Самев процесі предметної діяльності в історичному процесі соціального життястворюється тіло цивілізації і культури — світ людини, світ її сил,можливостей, здібностей. Світ людської культури — це і природа, і суспільство,уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і значення людськогоіснування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культуране» починається там, де закінчується природа, вона не є певною надбудовоюнад природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, щопередбачає відношення до природного середовища як до суверенної цінності. Культурає, разом з тим, способом і формою «олюднення» суспільства і індивіда.Саме в ній складається надбіологічна програма поведінки, спілкування,діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички,соціальні цілі і ідеали, цінності і норми). Культура зберігає, транслює і продукуєці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемосудити про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашогоіснування, що взагалі означає — бути людиною. Культурою є весь світ як полелюдських смислів і значень. У дзеркалі культури людина знаходить саму себе,саме в культурі містяться передумови і необхідні засоби по-справжньомулюдського існування і самотворчості.
2. Цінності і ціннісніорієнтації.
Світ предметів,в якому живе людина, створений нею і тому їй небайдужий. Людина вкладає в речісвою працю і свою душу, надає їм значення і сенсу. Цінність — целюдський вимір речей, це ставлення до них людини з позиції своїх потреб таінтересів. Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил наосвоєння того чи іншого предмету, тим більш небайдужим, небезстороннім є їїставлення до нього. Цінність існує об’єктивно як властивість предмету. Але ценеприродна властивість, а суспільна. Самі по собі предмети — ні позитивні, нінегативні. Вони отримують ціннісну характеристику лише по відношенню до потреблюдини, оцінюється не фізичний, природний зміст предметів, а їх суспільнафункція. Тому цінність — поняття, яке визначає позитивне чи негативне значенняоб’єкта саме для людини. Цінності об’єктивні за своїм змістом, але вони завждипереживаються і сприймаються суб’єктивно.
Цінності можутьбути предметними і суб’єктними. Предметні цінності — це ті сторони будь-яких об’єктів людськоїдіяльності, які викликають суб’єктивне відношення до них людини. Предметніцінності — це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці (корисність),культурна спадщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичніхарактеристики природних і суспільних об’єктів, предмети релігійного поклоніннятощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю об’єктів пізнання абоперетворення. Він набуває суб’єктивного значення, переживається людиною якчастина її самої, на нього розповсюджуються людські якості і властивості. Предметніцінності і є відображенням значення предметів-в людському житті, вониоцінюються людиною в поняттях «позитивного» і «негативного»:добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого інесправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганоготощо. Способом і критерієм оцінки виступають суб’єктивні цінності. Вони є сукупністю настанов і оцінок, імперативіві заборон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм,усталених орієнтирів поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цінностейбути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідівобумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом колективноїдіяльності людей — соціальних груп, націй, класів, суспільства. Тому будь-якацінність формується як суспільна цінність.
Цінностірізноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх членів суспільства. Можнавиділити такі рівні цінностей:
загальнолюдські,загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати ззагальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи,творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствахвищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а віншому — індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінностімають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя,наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-груповіцінності — це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжніцінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівняматеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.
Сукупністьцінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у її власнійжиттєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, спрямовує їїпотреби і інтереси у певному напрямку. Ціннісна орієнтація — цеспрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей,що надає життю сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтаційособистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні переконання,глибинні і усталені симпатії і прихильності, моральні принципи поведінки. Усвоєму житті особистість завжди здійснює вибір духовних цінностей, що само пособі є проявом людської свободи.
3. Культурно-історичнаобумовленість творчості.
Творчість у загальному розумінні — це діяльність,яка породжує щось нове, такі матеріальні і духовні цінності, які ніколи ранішене існували. Традиційно по-справжньому творчими процесами вважали наукову іхудожню творчість. Певні підстави для цього є, тому що в цих сферах творчий актмає найбільш явний і яскравий вираз. Але за своєю сутністю вся людськадіяльність як така, у всіх її проявах має творчий характер. Творчість бере своївитоки у соціально-практичному способі буття, у цілепокладаючій діяльності. Творчістьвиявляється в праці, соціальній, моральній, правовій діяльності, у філософії, усфері релігії тощо. Іншими словами, вся людська культура як відбиток сутніснихсил людини є проявом творчості.
Творчість єнайскладнішим явищем, яке містить у собі психологічні, соціальні, моральні,педагогічні, філософські аспекти тощо. Але два аспекти творчості можна вважатиголовними — це психологічний і філософський аспекти. Психологія аналізує процестворчості з боку його психологічного механізму, філософія ставить питання просутність і сенс творчості.
Психологічні дослідженнядають змогу окреслити основні особливості, характерні риси творчо-обдарованоїособистості. Серед них можна назвати такі: величезна продуктивність праці,вміння зосередити увагу і довго утримувати її на одній проблемі; гнучкістьрозуму, широта і оригінальність мислення; незалежність думок і оцінок, вміннякритично ставитись до своїх і чужих ідей; готовність до ризику, мужність ісміливість духу і розуму; підвищене прагнення до самоутвердження; схильність догри, наявність естетичного почуття і почуття гумору.
Творчий акт якпсихічна діяльність складається з усвідомлених і неусвідомлених (підсвідомих) процесів.Так, наприклад, свідомі етапи наукової творчості включають в себе накопиченнязнань і навичок, освоєння логічних правил і алгоритмів вирішення задачі, самеформулювання проблеми, а також перевірку і логіко-теоретичне нової ідеї. Проте творчість не можна розумітилише як результат свідомого задуму, як тільки раціональну діяльність. Психікасуб’єкта творчості включає в себе численні компонети несвідомого, серед якихголовне місце належить інтуїції, раптовому осягненню сутності проблеми.
Підсвідомі процеси мають настільки вагомезначення в творчості, що психологи шукають спеціальні засоби розгальмування істимулювання несвідомої психічної діяльності.
Так, дослідникивиділяють дві наістотніші характеристики творчою процесу: величезну значущістьв ньому сфери несвідомого і кінетичний характер будь-якого творчого таку. Обидвіці особливості можуть бути зрозумілі лише у контексті культурно-історичногобуття людини. По-перше, підсвідоме (інтуїція, зокрема) не є якоюсь«таємницею» ізольованої індивідуальної психіки людини. Джерелонесвідомих потенцій психіки знаходиться у загальному досвіді людства. Усінакопичення і здобутки соціальної життєдіяльності, людського досвіду маютьбезпосереднє відношення до сфери підсвідомого. Саме вони є підґрунтям психіки іформують сферу несвідомого.
По-друге, будь-яка творчість в своїй глибині маєестетичний характер, вона є діяльністю за законами краси. Творити — означаєздійснювати вільний вибір серед безлічі можливостей і відкидати неприйнятніваріанти. Логічно-раціональним шляхам це зробити практично неможливо, як інеможливо «перерахувати» весь нескінченний числовий ряд. Тому впроцесі творчості здійснюється підсвідомий вибір, яким керує почуття краси. Унауці, наприклад, одним з критеріїв істинності є естетичний критерій — красаідеї, гіпотези, теорії Сіх гармонії, симетричності, ритму, пропорційності,досконалості, співмірності, доцільності). Краса ж не є відображенням лишеприродно існуючих форм і властивостей предмету, вона пов’язана з культурноютворчістю, з перетворенням оточуючого світу у світ людини. Явищам і предметамоб’єктивної реальності притаманна властивість краси тою мірою, якою вени єсуспільно-історичними, культурними цінностями. Краса є назвою для найбільшоптимального і розумного розвитку людини та її світу, є проявом культури, міри«олюдненості» людини і світу, міри співпричетності предметів і явищоб’єктивного світу життєвому і духовному світу людства.
Культура надаєсвоєрідну програму творчості. Завдяки культурі творчість індивідівспрямовується на отримання загальнозначущих результатів. Культура викликаєпроблемну ситуацію, що стимулює творчість, створює «попит» навирішення певної проблеми, необхідні для цього умови і засоби. Саме у точціперетину індивідуального світу і світу культури виникають всі основні типи істилі мислення, ціннісні орієнтації творчої діяльності, засоби та критеріїтворчості. Продукти творчості з самого початку створюються як культурніцінності, співмірні існуючим у культурному середовищі зразкам і нормам.
Отже, можнаговорити про загальнолюдську здатність до творчості, що знаходить своєвідображення в історії культури. Культура постає як скарбниця результатівлюдської творчості і, разом з тим, як спосіб пробудження індивіда до творчості.