Міністерство освіти і наукиУкраїни
Міжнароднийекономіко-гуманітарний університет
ім. С. Дем’янчука
Кафедра філософії
Контрольна робота з
філософії на тему:
« Філософська думка ХV – ХVІІІ ст.»
м. Рівне 2007 рік
ЗМІСТ
ВСТУП
1. ГУМАНІСТИЧНІІДЕЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ XV – XVІІІ
2. ОСТРОЗЬКИЙЛІТЕРАТУРНО- ОСВІТНІЙ ЦЕНТР
3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКААКАДЕМІЯ
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Філософія періодуВідродження У XIV-XVI ст. Філософію України оригінально представляли єресі.Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльностіцерковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деякихправославних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі,умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософськимідеям єретиків використовувалась схоластична філософія.
Українськімислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу засвоє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основіпатріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття,національна свідомість, історична традиція.
Важливу роль урозвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія— перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім такзваних вільних наук, викладали старослов’янську, грецьку та латинську мови.Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, алечитався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільнихнаук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика йастрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозькій академії бувсконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприялоінтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їхносіїв (острозьких книжників).
Важливе місце уфілософії XV-XVIІІст посідає створення Києво-Могилянської академії. ПрофесориКиєво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часувід природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювалиоригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну йпрактичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядалапроблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Другавказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя,розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.
1. Гуманістичні ідеї у філософській думці України ХV– ХVІІІ ст.
Після смерті Володимира Мономаха Київська Русь перестає бутицілісним державним утворенням, розпадаючись на окремі князівства. Останні, проте,не були абсолютно самостійними, політичне тяжіли до двох — південно-західного іпівнічно-східного центрів — Галицько-Волинського і Ростово-Суздальського(згодом — Володимиро-Суздальського) князівств. Перше, обіймаючи основні тереникиєворуської митрополії (слов’янської прабатьківщини), стає фактичнимспадкоємцем — політичним і культурним — Київської Русі; друге, обіймаючипівнічно-східні землі, куди ще із сарматських часів активно укорінювалися доугрофінського етнічного масиву слов’яни, стало тереном формування новоїслов’янської людності з істотно відмінною (спонуканою сильними угрофінськимивпливами) ментальністю. Татаро-монгольська навала зруйнувала звичний усталенийлад життя, зробила майже повсякденним явищем руйнацію й насильство. Оскількиподібні утиски мали своїх конкретних носіїв — татаро-монгольських завойовників,а з XV ст. — кримську орду (у 1449 р. виникає Кримське ханство) — народнасвідомість продовжує традиції билинного епосу у народних думках, герої яких, навідміну від билинних богатирів, є звичайними, реальними людьми. Вони здійснюютьподвиги вже без допомоги вищих потойбічних сил: на зміну богатиреві ІлліМуромцю приходить козак Голота.
Ситуація, проте, мала — і більш загальний — морально-етичний,філософський — аспект: перед лицем «несправжності» й тлінностіземного буття виникає проблема «героя духу», що рішуче протистоїтьпримарним принадам «світу сього». Тому у XV ст. надзвичайногопоширення набуває агіографічна література, збірники «житій» тощо.
Центральний герой «житія» — святий, який бореться здияволом, що спокушує його. Ця боротьба і є способом досягнення святості —стану «осяйності», наповненості силами добра і неприступності до силзла. Святий проповідує віру не словом, а самим життям своїм, через що«житіє» святого і стає своєрідним віровченням — «навчаючи, вчинравом, а не словом»,— таким є головне правило святого життя. Основа«подвигу» героя «житія» — вибір добра будь-якою ціною а цеу більшості випадків вимагає зречення всього земного, чужість,”іншість” (несхожість на звичайну людину) у ставленні до світу. Длядосягнення святості необхідно зразу ж обрати беззастережно Бога, а не світ.Святість, що досягається “іншістю”, “іночеством”, єнайвищий рівень одухотвореності і тому має своєю альтернативою бездуховність,моральною ж протилежністю святості є гріх.
В агіографічній літературі знаходить своє продовження одна зпровідних рис києворуської (тепер — української) світоглядної ментальності —екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людськоїособистості. Ця ж риса виразно виявляється і в поширених на Україні у XV—XVIст. ідеях неоплатонізму, представлених вченням ісихазму (грец. Ьезуспіа — спокій,німотність) і ареопагітиками (вченням християнського мислителя V—VI ст.Псевдо-Діонісія Ареопагіта, твори якого були перекладені слов’янською мовоюафонським ченцем Ісайєю у 1371 р.). Вчення ісихазму бере початок в{двізантійських богословів XIV ст, Григорія Синаїта та Григорія Палами. В йогооснові — ідея безпосереднього єднання людини з Богом, що досягається самозаглибленнямлюдини у внутрішній світ — «просвітленням»; просвітлення цедосягається звільненням («очищенням») інтелігенції від будь-якихпонять, є суто екзистенціальним (а не раціональним, розсудково-дискурсивним)актом.
Ідейна спадщина Псевдо-Діонісія Ареопагіта широковикористовувалася у творчості українських полемістів XVI—XVII ст.
Діяльність полемістів була тісно пов’язана з братствами.Виникнення братств (і братських шкіл при них) сприяло формуванню у Великомукнязівстві Литовському нової культурної ситуації. Якщо спочатку в Литвііснували сприйнятливі умови для розвитку української та білоруської культур, топісля об’єднання Литви з Польщею (Кревська унія 1385 р.) ситуація починаєзмінюватися через культурну, (і політичну, зрозуміло) агресивність Польщі щодоУкраїни та Білорусі. Проте ситуація залишається більш-менш сталою аж до 1569 р.(Люблінська унія), коли не тільки Галичина, де поляки господарювали ще з XIVст., а й Волинь, Брацлавщина, Київщина з задніпрянськими землями, Підляшшя булиприєднані до Польщі, відтоді починається наступ на українську людність з метоюїї полонізації й окатоличення. Однак за час існування у толерантних умовахЛитви (десь понад 200 років) українська культура розвинулася і зміцніланастільки, що могла успішно протистояти агресії — саме з метою протистояннязагрозі полонізації та окатоличення виникають братства. Водночас з братствамивизначну роль у розбудові культури українського народу відігралавійськово-політична організація — українське козацтво. Обидві організації —культурна (братства) і військово-політична (козацтво) активно взаємодіють міжсобою у справі духовного розвитку українства.
Поштовхом до виступу полемістів стала книга польського публіциста-єзуїтаП. Скарги «Про єдність церкви Божої» (Вільно, 1577). У відповідь нацю книгу і почали з’являтися памфлети українських літераторів. Одним з першихполемічних творів був «Ключ царства небесного» (1587) ГерасимаСмотрицького, потім — «Казання св. Кирила» (1596) Стефана Зизанія,«Тренос» (1610) Мелетія Смотрицького, «Книга про віруєдину» (1619—1621), «Книга про правдиву єдність православниххристиян» (1623) Захарії Копистенського, «Катехізис» (1627)Лаврентія Зизанія тощо.
Полемісти захищали позиції українського православ’я, вдаючисьдо ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічногоареопагітизму. В цьому плані найпоказовішою є творчість одного з найвідомішихполемістів Івана Вишенського (середина XVI ст.— між 1621 і 1633). У центріуваги Вишенського — людина, але людина «духовна», оскільки лише в дусіможливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Однак таке спілкуваннянеможливе як раціоналістичне осягнення божественного буття розумом (розумздатний охопити лише негативні визначення Бога — те, чим Бог не є), справжнявизначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осягненням душі.Проте Вишенський не заперечує абсолютно пізнавальної здатності розуму; розум,раціональне виконують у пізнанні функції нижчого ступеня наближення добожественної істини. Якщо розум не виявляє претензії на роль єдиного способупізнання, то може, будучи натхненним “євангельським розумом”, стати«підготовчим щаблем» на шляху до істини.
Серед зачинателів гуманістичного світогляду в Україні XV— XVIст.— Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Лукаш із Нового Міста,Станіслав Орловський (1513-1566) та інші.
У XV-XVI ст. філософію України оригінальне представлялиєресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльностіцерковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деякихправославних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі,умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософськимідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластикипротидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст.Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання талюдського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатністьзумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину йісторію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеногоБожого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належитьприродним силам безвідносно до велінь Бога. Філософія українських гуманістів малаяскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну відтомістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, івід неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чиперетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням просенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати,живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людинивін вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовногооновлення, морального вдосконалення. Оригінальною є позиція С.Оріховського впоглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці ставзаперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкореннясвітської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом,виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеїприродного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людськихзаконів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода йспокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичногоминулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радиливчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей,діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобомпробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любовідо Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалисяпатріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVIст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етаппозначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формуванняукраїнської версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Важливуроль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозькаакадемія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчалисім так званих вільних наук, викладали старослов’янську, грецьку та латинськумови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, алечитався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільнихнаук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика йастрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозьскій академіїбув сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприялоінтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їхносіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченнінароджувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтуваннянеобхідності збереження й розвитку старослов’янської мови, вимога абсолютноїточності при перекладах з грецької мови на старослов’янську священних ібогослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силустарослов’янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Нова Княгиницького, ІванаВишенського (бл. 1538 — після 1620) показували, що осягнення Божественноїістини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінківслів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесомстановлення людини як особистості, її самотворенням. Особливого значення впроцесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжникисамопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людинастає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контактіз вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом. людський розумпроникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людинаперетворюється із істоти, яка прив’язана до земних бажань і пристрастей, вдуховну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькікнижники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв’язку між розумом окремоїлюдини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття. Наоснові ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжникиформують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничнеприниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили всилу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливостій волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликаєукраїнський народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основусаморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру йцеркву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значнийвнесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розумінняфілософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичногоєднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов’янськоїписемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. У кінціXVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивалисьрелігійно-національні організації православного населення міст — братства.Братства були виразниками національного протесту українського і білоруськогонародів проти політики національного і релігійного пригноблення українців ібілорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 p. В кінціXVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно,Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах. Найвпливовішими в Українібули Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широкукультурно просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттюспрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна знайхарактерніших рис ранніх періодів братського руху. У межах цієї ідеологіїрозвивалась філософська думка братств. Виступаючи проти наступу католицизму,теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося задопомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах,братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний управославному богослов’ї та в попередній українській культурній традиції. Аледля цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему формусуспільної свідомості. Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братськихшкіл Ісайя Копинський у своєму творі «Алфавіт духовний» досліджує зфілософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позиційпіднесення в ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються впроцесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те,що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема,чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вонапов’язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові,яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що,на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства нелише на небі, а й на землі. Певний інтерес становлять філософські ідеї такогопредставника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький.Лранквіліон, розглядаючи проблему «Бог-світ», створює вчення прочотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать донебесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якомуживе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людейі грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла.Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ —зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла йтілесних почуттів людини. Ставлячи у центр свого вчення проблему людини,Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла нелише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла йвегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти,набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліоннаближається до визнання гармонії душі й тіла. Ідейну атмосферу братствпередають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Цепередусім «Похвала мудрості», де прославляються науки, філософія,мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожноїлюдини й усього суспільства. Помітним представником другого періоду братськогоруху є Мелентій Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну відпопередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблемалюдини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільстванабувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності йзвертаючись до сумління та самопізнання людини, М.Смотрицький надаєсамопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівськихсилогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Вінвперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивного виведення логічнихоперацій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконаленихпізніше розвитком філософії. Шляхом розвитку гуманістичних традицій ізагального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович.Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних нимпосібниках для братських шкіл: «Арістотелівські проблеми, або питання проприроду людини» та «Трактат про душу». Приділяючи велику увагупроблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв’язання не на осягнення Богачерез моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та їїдушу, пов’язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічногоєства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, якезаступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, надумку К.Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власноїприроди, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці «Трактат про душу» душарозглядається в її відношенні до тіла. Сакович більше схиляється доарістотелізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі.Він надає перевагу думці про божественне походження душі. Незважаючи на те, щофілософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала донових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячівКиєво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школиКиївського богоявленського братства.
2. Острозький літературно – освітній центр
Більшість полемістів Гуртувалася навколо Острозькогокультурно-освітнього центру, заснованого в м. Острозі українським магнатомкнязем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в цьому центрі посідалагреко-слов’янська школа, в якій викладалися грецька, латинська та слов’янськамови, а також «вільні науки» (граматика, арифметика, риторика, логіка тощо).Першим ректором школи був Г.Смотрицький. До центру входили гуртокнауковців-гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем ІваномФедоровим (бл. 1525—1583), який перебрався в Україну з Москви, рятуючись відфанатизму церковної та світської влади. Тогочасна духовна ситуація в Москвівзагалі не сприяла інтелектуальним заняттям. Сюди ж, до Острога, втікає А… Курбський(бл. 1528—1587), не витримавши московського інтелектуального й політичногоклімату. Тут він не тільки полемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозновивчав філософію Аристотеля, переклав «Діалектику» Іоанна Дамаскіна, написавкілька праць із логіки, в тому числі «Сказ о логике».
Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьмивисокої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиноюКиївської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Заслуговує наувагу, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистотиправославної віри та самозбереження українського народу перед загрозою йогопокатоличення й полонізації. Традиції Острозького центру продовжив вихованецьЛьвівського братства Л. Зизаній, який одним з перших видав у 1596 р. у Вільні слов’янськуграматику. Через 20 з лишком років М. Смотрицький видає в Єв’ю «Граматікуславенскую» (1618), яка ще майже два століття потому була єдиним підручником зцього предмета у східнослов’янському світі (за нею навчався, до речі, М. В.Ломоносов).
Острозький культурно-освітній центр був першою спробоюстворення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світівзагалі. На жаль, у 1636 р. він припиняє своє існування. Проте за чотири рокидо цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерськогомонастиря виникає Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) —Києво-Могилянська академія, яка й справді стала першим вищим навчальнимзакладом на східнослов’янських землях.
Навчальна програма центру будувалася за класичною схемоюсередньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук»— Trivium (граматика, поетика, риторика) та Guadrivium (арифметика, геометрія,філософія, музика). Це — основа («класика»), фактично ж набір навчальнихдисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітнюпідготовку, потім один рік на риторику та поетику, наступні два роки — нафілософію, останні чотири — на теологію.
Програма з філософії передбачала знайомство з творами східнихотців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики,ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва та ін.
У світлі сказаного про розвиток світоглядної (й духовноїзагалом) культури в Україні у XIV—XVI ст. викликають подив оцінки, які мизнаходимо в російській (дореволюційній) і радянській літературі. Наприклад, укнижці О. О. Галактіонова та П. Ф. Нікандрова «Русская философия» (Л., 1970),яка протягом десятиріччя була фактично єдиним у колишньому СРСР підручникомросійської філософії, читаємо безапеляційну сентенцію: «Нашестя татар особливозгубно позначилося на південних і західних областях, які було підданонайбільшому спустошенню. Тому починаючи з XIV ст. центр суспільного йполітичного життя, а отже, й культури поступово переноситься на північний схід,де помітну роль починають відігравати Москва, Твер, феодальні республікиНовгород і Псков». Справді, в Новгороді та Пскові розвиток культури відбувавсядосить інтенсивно, доки… московське вторгнення 1478 р. не припинило не тількирозвиток культури, а й саме існування самобутньої новгородської людності.
Що ж до «культурної» порожнечі на «південних» і «західних»землях, тобто в Україні та Білорусі, то не зрозуміло, чому представникиінтелектуальної еліти за найменшої змоги тікають із Москви до «некультурної»Литви (України й Білорусі). До Білорусі подається один із найяскравішихпредставників російської реформаційно-гуманістичної думки XVI ст. ФеодосіяКосой, котрий ледве вирвався з московської монастирської тюрми. Від культурногота політичного обскурантизму Москви в Україну тікають першодрукар І. Федоров таодин із найосвіченіших представників найближчого оточення Івана IV («Грозного»)А. Курбський (на цьому наголошувалося в розповіді про Острозькийкультурно-освітній центр). Один із послідовників ідей італійського Відродження,запрошений Василієм II до Москви для перекладу грецьких книг, Максим Грек (бл.1475—1556) провів в ув’язненні в Москві 26 років і практично помер у неволі(звільнений за кілька років до смерті з в’язниці, він так і не отримав дозволуцаря на повернення до Греції). Цей трагічний список можна продовжити.
Облудно-фальсифікаторський сенс тези про «перенесеннякультурного центру Русі до Москви в XIV ст.» стає особливо наочним, якщозвернутися до реальних історичних фактів, котрі дають змогу порівнятикультурний рівень «південних і західних земель» з Москвою не тільки в XIV, а йнавіть у XVI—XVII ст. Якщо в Україні вже в XV ст. існувала розвинута мережанавчальних закладів, то перша офіційна школа в Москві була створена аж., у 1649р. й притому українцями. Ось саме в цьому році, як пише про це російськийісторик філософії М. М. Громов, «було запрошено близько ЗО українських ученихченців на чолі з Єпіфанієм Славінецьким (бл. 1600—1675), які вдалися не тількидо викладання, а й до перекладу книжок». Вища ж освіта була запроваджена вМоскві тільки в 1664 р. випускником Кисво-Могилянського колегіуму білорусомСімеоном Полоцьким (1629—1680), який заснував тут греко-латинську школу. В 1685р. професор Києво-Могилянського колегіуму українець Стефан Яворськийреорганізував її в Слов’яно-греко-латинську академію.
Думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізувалишкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь, здійснюєтьсяв останній чверті XVI ст. як поодинокими особами, так і цілими організаціямиправославними, відомими від назвою братств. З поодиноких осіб у справіутворення шия уславився князь Костянтин Костянтинович Острозький, що заснувавкілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія.Багатий та впливовий наш магнат, князь Острозький, в 1580 р. в своєму містіОстрозі заснував школу по типу високих шкіл, що проіснувала до смерті свогофундатора, скупчила коло себе визначні наукові сили, дала освіту значнійкількості православної молоді і підготувала чимало визначних діячів наших.Виклади відбувалися, як і книш писалися, в церковнослов’янській мові, до якоїдодавалося багато суто українських слів, а також нерідко польські, грецькі йлатинські. З мов тут викладалися особливо церковнослов’янська та грецька, бо натих мовах були Св. Письмо та православна богословськії література. На польськута, латинську мову звертали менше уваги. Викладалися тут і філософія, ібогослов’я, потрібні для виховання молоді в православному напрямі Крім тога,викладалися тут математика з астрономією. Князь Острозький давав у своїйакадемії пристановище не тільки православним професорам, але й там іновірцям,що їх за протестанські огляди звільняли з латинських шкіл. Захарія Копистенськийу своїй «Палінодії» каже, що в Острозькій академії «знаходилися й славнідоктори, добре вивчені » мовах грецькі та латинській знаходилися й математики йастролога (астрономи) превиборні, а між ними і славний математик, філософ іастролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив іписьменне друком довів, що він не вільний від помилок». Взагалі Острозька академіязалишила по собі значний слід в історії української науки та українськогокультурного життя, осередком якого вона була в кінці XVI й на початку XVII ст.Найголовнішим пам’ятником наукової праці Острозької академії (чи інакше —«грецької школи», чи ще інакше — «училища греко-словенського») було виданняповної слов’янської Біблії в 1581 р., текст якої, з невеликими змінами в XVIIIст., і досі вживається у православних слов’янських церквах. Саме ж видання цієїБіблії, зроблене надзвичайно художньо, ще й зараз є предметом дослідження збоку богословського, історично-філологічного, художнього та ін. Найбільше надїї виданням попрацював Герасим Смотрицький, визначний богослов і філолог свогочасу; він же був і ректором Академії. Крім нього, можна ще згадати ВасиляОстрозького, якогось анонімного Клірика Острозького, Христофора Філалета (Бронського),Мелетія Смотрицького (сина Герасимового), що залишили по собі глибокий слід вукраїнській богословській та полемічній літературі і твори яких мають великеісторичне значення. В Острозькій школі були вчителями й греки, як, наприклад, КирилоЛ у к а р і с (пізніше — патріарх царгородський, повішений турками в 1438 р,)та архімандрит Н й к я ф о р, що самі вчилися на Заході в різних університетах.Даючи освіту нашій молоді, Острозька академія разом із тим була зразком дляінших шкіл. Так, в 1588 р. єпископ Феодосія Лозовськнй зі своїм клірисом(капітулою) заснував у Володимирі греко-слов’янську школу і для викладів у ній грецькоїмови взяв з Острога двох бакалярів. Острозька школа зникла тому, що спадкоємціК. Острозького були вже католиками і не могли підтримати тої школи, що сталиласвоїм завданням боротися з латинством і унією.
3. Києво-Могилянськаакадемія
У Києво-Могилянській академії,заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладалиокремо від теології. Однак філософські «курси, які тут читалися, булизначною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, ашвидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні ізсучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професориКиєво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіхнаук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також якдослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям,тобто з Богом якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональностісвіту, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божоїдіяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683),зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теоріїобразів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на йогодумку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття,відбиваються на ньому і стають „закарбованими образами“. Закарбованийобраз, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цейзакарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, щомістить певну інформацію про якусь річ, стає об’єктом діяльності внутрішньогочуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов’язує наступний етаппізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що єформальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбованіобрази цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теоріюобразів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуттявнаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результатібезпосередньої дії об’єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Цяконцепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об’єктом і суб’єктомсприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянськоїакадемії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях— чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну відсвоїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю іГ.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736).Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншогозначення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважавдвома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаногошкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля,вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокоповичвважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється впоняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайденняневідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу абометоду пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризуєяк певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького(1725-?) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини.Г.Щербацький визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючина неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований напізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людськийрозум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратисяна самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанськоюформулою: „Мислю, отже, існую“. Спираючись на вчення Декарта,Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподілпізнання на чуттєве та розумове. Оригінальне у філософії Києво-Могилянськоїакадемії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, воснові всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесеннюформи перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, щорозглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увагаприділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану:природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — доцільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодіяпротилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останнійуявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, уфілософських курсах академії з’являється механістичне розуміння руху яквзаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається завстановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і рухупоступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсахпрофесорів академії простір мислився невід’ємним від речей і середовища, а часяк послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттювнутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. ПрофесориКиєво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часувід природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювалиоригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну йпрактичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблемисенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Другавказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя,розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенсжиття, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне йна громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває устані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі,тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастяє здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки ізщастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов’язує з сумлінною працею, якувважає обов’язком щодо себе, сім’ї, суспільства й держави. В основі праці, надумку вченого, лежить вигода, користь. Значну увагу приділяли вченіКиєво-Могилянської академії проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Визнаючисвободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній,на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти виборуміж добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізаціїраціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такогожиттєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. ВченіКиєво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
ВИСНОВОК
Отже, філософіяперіоду відродження в Україні – це унікальний етап розвитку українськогосвітогляду, ментальності. За таких історичних обставин і відбувалося формуванняосновних рис і тенденцій, які створили основне підґрунтя українськогонаціонального характеру, національного духу «української душі», шанобливеставлення до своєї землі, переосмислення своїх цінностей. Почав складатисясхіднослов’янський етнос, книгодрукування, розвивалася з неймовірною швидкістюнаука, культура, освіта і зокрема сама філософія, що дало неймовірний поштовхдля розвитку у наступних поколіннях.
Література
1. А.К.Бичко, І.В. Бичко, В.Г. Табачковський – історія філософії – Київ 2001
2. Н.Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова – історія філософії – Київ 2000
3. Ред. Д.С.Карпін – українська культура – Львів 1994
4. Д.Антонович – українська культура – Київ 1993
5. М.Попович – нарис історії культури України – Київ 2001
6. В.С.Горський– Історія української філософії – Київ 1996
7. Д.Чижевський – Нариси з історії філософії на Україні – Київ 1992
8.Бичко А. К. Українськігуманісти епохи Відродження: антологія: К., 1995.
9. ВільчинськийЮ. М., Вільчинська С. В., Скрипник М. А. — Розвиток філософської думки вУкраїні. Текст лекцій. Львів, 1991.
10. Ріднашкола — №4- квітень 2006
11. Ріднашкола — №7- липень 2006
12. Ріднашкола — №11- листопад 2006