Філософські аспекти кохання, часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра

Дипломна робота
«Філософські аспекти кохання, Часу і вічності,смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра»

Вступ
З історичним періодом пізньогосередньовіччя співпадає особливий період в історії європейського духовногожиття та культури, який дістав назву доби Відродження, яку ще називаютьфранцузьким словом Ренесанс. Ця доба належить до тих корінних зламів в історіїлюдства, які обумовлюють рішучі зміни в усіх сферах життя. Доба Відродженнявиробила новий – гуманістичний, тобто людиноподібний світогляд, який вступив уборотьбу з феодалізмом та середньовічним геоцентричним світоглядом, тобтотаким, у якому все було звернено до Бога, щоб зосередити всю насамперед налюдині. Тому його називаємо антропоцентричним світоглядом. В середині ХІХ ст.добу Відродження, визначали як «відкриття світу та людини» [11; 2]. Ренесанс нетільки «відкривав» людину, але й звільнював її від численних пут середньовіччята феодальної моралі. Він не тільки наново «відкрив» природу, але й дав її новетрактування та розкрив її гуманістичний, тобто тісно пов’язаний із людиною характер,він переглянув усю середньовічну систему поглядів на світ, Бога, природу,людину, суспільство, щоб в усьому утвердити гуманістичні ідеї, філософіюгуманізму, сповнену любові до людини та захвату нею.
Ренесанс відроджує розуміння людини, їїпризначення, що закладене у Біблії, повертає до ідеї первісного християнства.
Гуманісти Ренесансу вірили у безмежніздібності людини, плекали ідеали її гармонійного і всебічного розвитку,відкривали її багатства духу, закликали людину до вдосконалення, людяності тадобра, до творчої діяльності, слави, земного щастя. Проголосивши людинувільною, бо вільну волю їй дав сам Господь, гуманісти борються з усім тим, щоцю волю обмежувало, за її політичне і духовне розкріпачення, за рівність людейу суспільстві. Вони проголошують право людини на вільне дослідження природи,щоб краще володіти нею, виконуючи заповіт Бога, право на земне щастя, кохання,на побудову розумного та справедливого суспільства.
Природа, довколишній світ длягуманістів – це не юдоль скорбот і місце страждань та випробувань Богом людини,як твердили середньовічні богослови, а місце, де людина, володіючи по воліГоспода усім на землі, повинна працею створювати собі і ближнім рай на землі,працею заробляти собі на хліб щоденний, будуючи нове суспільство – справедливе,де всі рівні, якими їх створив Бог, де всі працюють на блага всіх, де немагрізної влади
тиранів [11; 4].
Чи не найінтенсивніше Ренесанс проявивсебе у царині художньої літератури – вона стає засобом вироблення та пропагандиренесансних ідеалів, утверджує нову людину, вільну від оков середньовічногоаскетичного світогляду, долаючи тиранію феодальної моралі. Новий літературнийгерой має власні думки, часто дуже сміливі, кидаючи виклик загальноприйнятимнормам і законам моралі, свої почуття і переживання, які характеризують його якпоборника добра. Він є неповторною особистістю з притаманним лише йомухарактером, пристрастями, поведінкою, вільною волею, активним борцем зі злом,йому властивий критичний склад розуму, він здатен вдосконалюватись добезмежності. Підприємлива та енергійна, ця людина може долати труднощі,знаходити вихід із складних ситуацій, добиватися успіху у практичних справах.Література доби Відродження є літературою нового типу: вона рішуче відходитьвід традиційних середньовічних канонів, звертається до народної творчості ітеми народу, щоб стати демократичною, виробляє реалізм як художній метод доби,звільнюється від надміру символів та алегорій, стає ближчою до життя. Вонавідгукується на запити часу, намагається розв’язати і розв’язує гостріактуальні проблеми життя, відображає його суперечності, мріє про перебудовусуспільства і створює його утопічні ідеали. В цілому ця нова література стаєвагомою та активною складовою частиною ренесансної культури і суттєво впливаєна формування людини нового типу.
Актуальність дослідження
Творчість титана світової літературиВільяма Шекспіра є вершинним досягненням не тільки англійської ренесансноїлітератури, а й літератури всього європейського Ренесансу. Більше того, вона єоднією з
найбільших вершин світової літератури. Геній Шекспіра був
настільки могутнім та неповторним, що все, що він створив, за своїм
значенням вийшло далеко за межі доби письменника та його країни й
 упродовж віків є надбанням усіх часів та народів, ніколи не втрачаючи своєїкраси, значення і могутньої сили впливу на людей.
Глибокі почуття і думки героївШекспіра, їхні такі зрозумілі нам пристрасті, їх багате і таке благородневнутрішнє життя будуть близькими людям завжди, бо геній поета, розв’язуючипроблеми його часу, змальовуючи тогочасне життя й людей, зумів сягнути умайбутнє. Глибоко пізнаючи історичну правду, Шекспір поставив у своїх творахтакі масштабні та важливі для суспільства питання, що вони переходять із доби вдобу, від покоління до покоління, зберігаючи свою життєву сулу й безсмертя.
Деякі елементи світогляду, естетична системаШекспіра наближує його до Платона, неоплатоників і яскраво простежується в «Сонетах».По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства –в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя – гармонізаціявласної душі, прагнення до істинно прекрасного. По-друге, Любов – сила, якавпорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Нарешті, Людина – це і Космос вмініатюрі і кінцева мета творіння, ланка, яка пов’язує матеріальні та духовнісили Всесвіту.
Нівелювання філософського аспекту «Сонетів»призводить до перекладів, дуже далеких від оригіналу, хоча з літературної точкизору ці переклади можуть виглядати досконалими.
Численні філософські та естетичніалюзії з творів великого поета у світовій літературі, англійській зокрема,примушують замислитись над причинами невмирущого інтересу до Шекспіра.
В сучасному світі, де ми постійнонаштовхуємося на стіну, поставлену цивілізацією між людиною і Природою, пошуклітературою шляхів повернення до філософсько-естетичної системи епохиВідродження, стародавніх систем Сходу і Греції стає зрозумілим і актуальним.
Підтверджується пророча думка довгогнаного з філософії М. Бердяєва: після того, як ми невдало «провалилися всоціальні та космічні колективності», тепер на шляхах «космічних ієрархій» шукаємонових життєдайних джерел відродження духу людського [8; 122].
Слід відмітити, що проблемафілософської традиції у творчості Шекспіра з того чи іншого боку зачеплена багатьмадослідниками. В першу чергу, це стосується праць Анікста О.А. присвяченихШекспіру. Розглядаючи філософський аспект «Сонетів», автор зауважує «шекспірівськийгерой, проходячи через великі душевні випробування, страждає, і з часом йогодух загартовується: він приходить до розуміння життя і людей у всіх їхніхскладностях та суперечностях. Йому доводиться помилятися, переживати падіння,але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну
висоту [4; 327].
Філософській проблемі Часу в «Сонетах» В.Шекспіра приділяє увагу
Барт М.А. в своєму дослідженні «Шекспир и история» [9].
Питання любові і дружби на сторінкахсонетарію аналізується в праці В.П. Комарова «Метафоры и аллегории в произведенияхШекспира» [36].
М. Габлевич у вступі до коментарівсонетів Шекспіра, перекладених Д. Павличком, докладно зупиняється нарозгляді питання «Шекспірів Ерос життя і творчості».
Радянське літературознавстводотримувалося точки зору про найбільший вплив на Шекспіра Монтеня. Визнаючивплив античної філософії на Шекспіра, ніхто із дослідників глибоко не простеживрозвитку ідеї Платона й неоплатонізму. Лише Арсенюк О. в своїй розвідці «Платонічналюбов та українські перекладачі» [8] торкнулася проблеми впливу естетичнихтрадицій Платона на творчість В. Шекспіра.
На нашу думку, «Сонети» Шекспіра щеповністю не вивчені з філософської точки зору, і це питання потребує подальшогодослідження.
Мета і завдання дослідження
Спираючись на теоретичні здобуттясучасної науки, ми визначаємо метою роботи вивчення і осмислення ідейно-естетичнихфункцій філософських мотивів сонетів В. Шекспіра.
Реалізація поставленої мети зумовиланеобхідність вирішення таких завдань:
– розглянути проблему генезису іособливості жанрової структури Шекспірових сонетів;
– дослідити вплив філософськихтрадицій Платона на світогляд і творчість В. Шекспіра;
– з’ясувати в чому полягаєноваторство Шекспіра як автора сонетів;
– охарактеризувати філософськийсенс і художнє втілення проблеми Часу і Вічності, смерті і безсмертя всонетарії;
Об’єктом дослідження слугують тексти сонетів Вільяма Шекспіра вперекладах Д. Павличка та Д. Паламарчука, а також праці дослідниківтворчості Шекспіра;
Предметом дослідження є філософські аспекти кохання, Часу і вічності,смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра;
Методологічну роботу дипломної роботи складають наукові принциписучасної історії та теорії літератури, комбінація підходів до
вивчення проблемно-стильової своєрідності поетичних творів. В
роботі використані методи мотивного та порівняльного аналізу художніх текстів.
Активно використовувалися науковіздобутки шекспіріани: монографічні дослідження, статті, збірники. Стратегіядослідження розроблена з
урахуванням робіт О.А. Онікста, О. Арсенюк, М.А. Барга, М.І. Борецького,Б. Буяльського, М. Габлевич, Д.В. Затонського, С.Т. Колоріджа, В.П. Комарова,М. Морозова, Л.Пінського, М.В. Урнова та ін.
Наукова новизна
У ході реалізації методологічних засадми зробили спробу сформулювати новий підхід до дослідження проблем вивчення «Сонетів»Шекспіра з філософської точки зору. Розробка цих ідей дозволила нам виявитивплив естетичних і філософських поглядів Платона і неоплатоників на творчістьвеликого, поета, а також визначити основні ідейно-естетичні функціїфілософських мотивів в сонетах Шекспіра.
Структура роботи визначається логікою вирішення проблеми. Дипломнаробота складається із вступу, трьох частин, висновків і списку використаноїлітератури.

1. Генезис і особливості жанрової структури сюжету.новаторство сонетів В. Шекспіра та актуальні проблеми їх вивчення
Шекспір писав сонети з 1592 по 1607рік. Це був час, коли в Англії жанр сонета став дуже популярним, колиз’являлися збірки сонетів різних авторів: Ф.Сідні, С. Даніела, Е. Спенсерата інших. Шекспір не планував видати сонети окремою збіркою, він писав їх длянайближчого кола друзів. Видані були вони лише 1909 року видавцем ТомасомТорпом, ймовірно, без відома автора. В період до 1609 року Шекспір зробивавторську редакцію сонетів й упорядкував їх та поділив на два цикли, якіприйнято називати «юнаковим» (сонети 1–126) та «жіночим» (127–154). Перший циклзавершується підсумковим 126-м сонетом, другий цикл і вся збірка – двомаостанніми сонетами. Перший цикл присвячений другові ліричного героя (поета),другий – чорнявій жінці, яку кохає і ліричний герой, і його друг, що породжуєскладність сюжетних колізій, драматизує стосунки між дійовими особами та їхпочуття.
Сонет – одна з найстаріших ліричнихформ. Її винайшли, мабуть, провансальські поети, свій класичний розвиток вонаодержала в Італії епохи Відродження у Данте і Петрарки [40; 648]. Ще з тихчасів зміст сонета визначає почуття. Факт, що його викликав, якщо і згадується,то натяком; часто ж у сонета відсутній безпосередній привід. У таких випадкахвірш відбиває настрій, що володіє поетом. Головне – у вираженні емоцій, у тому,щоб знайти слова і образи котрі не тільки відіб’ють душевний стан ліричногогероя, але й передадуть цей настрій читачеві. Але важливою була і думка.Сонетна лірика завжди тяжіла до філософії, прагнучи у поетичних образахпередати певний погляд на життя.
Характерною є композиція сонета, яка, зневеликими модифікаціями, зберігалася протягом багатьох віків. У сонеті завждичотирнадцять рядків.
Класичний італійський сонетвідбувається за такою схемою: дві строфи на чотири рядки і дві – по три зсистемою рим авва-авва-ccd-ede або aвaв-aвaв-ccd-eed. Сонет не припускаєповторення повнозначних слів. Перша строфа – це завжди експозиція, виклад теми.Друга – подальший її розвиток, інколи за принципом протиставлення. У наступнихстрофах (по три рядки) дається рішення теми, висновок з міркувань автора.
На англійському ґрунті виробилася своякомпозиція сонета, простіша, ніж італійська. В Англії сонет складається з трьохкатренів і заключного двовірша. Його схема римування виглядає так: aвaв-вгвг-dede-єє.Англійський сонет називають ще шекспірівським, оскільки Шекспір довів його додовершеності і завдяки йому він утвердився в поезії. Перехресне ускладненеримування у шекспірівському сонеті (7 рим замість 4–5 у Петрарки), а такожзаключна строфа, що складається з двох рядків, мовби спеціально створена длятого, щоб зробити висновок з раніше сказаного, стали принципово новою формою,здатною вмістити широку гаму думок і почуттів – від інтимних до узагальненофілософських. Шекспір наслідує, як правило, звичну схему: перша строфа – викладтеми, друга – її розвиток, третя підводить до розв’язки, заключна уафористичній формі подає висновок. У деяких випадках Шекспір порушує цейпринцип композиції, у деяких – ускладнює.
Сюжетною основою Шекспірівських сонетів є оповідьпро палку дружбу і пристрасну любов поета – ліричного героя збірки. Прибічникибіографічного трактування «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же булипрототипи образів друга і коханої. Існують різноманітні припущення. Образ «юногодруга» найчастіше пов’язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона.Існують інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з ХІХ ст., ототожнювализ придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон. У 1975 р. англійськийісторик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні булаЕмілія, дочка придворного музиканта. Розгадання цієї загадки, проте, не таке йсуттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичнимдокументом епохи, а не біографічним.
Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєріднийліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деяківірші написані
«з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чималосонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточуєлюдину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніякне суперечить універсальній природі цієї поетичної структури. Сонетна формапоетичного вираження надзвичайно драматична. Саме композиція сонета (тема –анти тема – розв’язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньомудуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажниймалюнок, філософська композиція.
У циклі три головні дійові особи: сам ліричнийгерой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій,що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітністьзбірки, вимагають створення умовної схеми розміщення сонетів. Дослідники (середних провідний шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщеннятематичних груп, на які розпадаються «Сонети»: [4; 318].
А. Сонети присвячені другові: 1–126
1. Оспівування друга: 1 – 26.
2. Випробування дружби: 27–99
а) гіркота розлуки: 27–32;
б) перше розчарування в другові: 33–42;
в) сум і побоювання: 43–55;
г) зростаюче відчуження і меланхолія: 55–78;
д) суперництво і ревнощі до інших поетів: 77–96;
е) «зима розлуки»: 97–99.
3. Торжество відновленої дружби: 100–126.
Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127–152.
В. Закінчення – радість і краса кохання: 153–154.
«Сонети» стали блискучим відображенням багатого іскладного внутрішнього світу людини епохи Відродження. З особливим ренесанснимсвітовідчуттям, сповненим прагненням гармонії захоплення чуттєвою красоюбезмежно різноманітного світу, ми зустрічаємось уже в початкових віршах збірки.Милування красою друга зливається в них із захопленням перед безмежноюдосконалістю людської природи. Сонетів, присвячених прекрасною своєю молодістюдругові, значно більше, ніж віршів про смугляву кохану.
Надзвичайне емоційне ставлення до дружби –константа ренесансного стилю мислення. І хоч віршових сонетів циклів на цю темув європейській поезії Відродження небагато – саме її трактування аж ніяк невиняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної людини у своїх творах,прагнули втілити свої сподівання в реальній миттєвій практиці. Ренесанснесхилення перед людською природою – в «обожненні» друга. Виникає надзвичайнеактивне прагнення до спілкування. Створюються різноманітні гуртки, академії (напр.,славнозвісна Платонівська академія у Флоренції) [29; 80]. Гуманісти постійнообмінюються один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити «хвилюваннядуші», дати душам бути разом. Насолоді спілкування присвячені цілі сторінкитрактатів цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. Утаких міркуваннях чимало від умовних мислительних формул, але є в них ісправжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.
Близький до стилю епохи й Шекспір у початковихвіршах «Сонетів». Перші 17 віршів є варіацією однієї теми. За своїм настроємвони співзвучні поемі «Венера і Адоніс». Друг, зачарований своєю красою,цурається шлюбних пут. Як досконале творіння природи, він сам порушує одвічнийзакон буття. Адже все в природі прагне любові, продовження себе у нащадках.Провідною в сонетах цієї групи стає альтернатива: згасання життя або йоговідродження. Давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможебезжальний час. Тема розробляється, виникають нові образи.
Нарікання на нерозумність друга, який постаєпроти законів гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі.Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи.Палкі прихильники краси, в якому б вигляді вона не поставала – античніпам’ятки, природа, людське тіло, – вони створюють справжній культ прекрасного,в центрі якого незмінно опиняється людський індивід.
Однак поступово ідилічна умиротвореністьпочаткових сонетів згасає. У тексті виникають сумні ноти. Посилюється тема Часу,що зумовлює зростання філософського потенціалу сонетів. Час – безжальнийсупротивник, та ліричний герой знаходить у собі мужність кинути йому виклик (19).Його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (21).Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (18).
Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука здругом (27–32).
Нарешті піднесена мова перших сонетів помалу починаю поступатися місцем живомупозамовному слову. Чіткіших обрисів набирає образ самого ліричного героя. Доляне завжди була ласкава до нього (20–30). І все ж таки герой вірить, що дружбавинагородить його за всі розчарування, пережиті в минулому, Його почуття додруга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру ідеалу, навіть ілюзії.
Проте утвердження гармонії чинить опір самареальність – з’являється нова – тема: зрада друга і невірність коханої (33).Страждаючи від подвійної зради, герой все ж таки прагне виправдати юнака (41).Добре, світле начало бере гору над дисгармонією буття. Тема безмежноївідданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішогохарактеру (57–58). Саме в ній герой намагається віднайти втрачену цілісністьсвого внутрішнього світу.
Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тієюсамою проблемою, осмислити яку були покликані центральні персонажішекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми героя стають усе більшглобально-філософськими. Уже не тільки перипетії особистого почуття, але ймінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацієюобурення стає славнозвісний 66-ий сонет, надзвичайно співзвучний монологуГамлета
«Бути чи не бути». Думки про несправедливість, яка панує у світі, про торжествозла дублюються в цілій низці сонетів (71, 72, 75). Лихе начало проникає навітьу думку самого героя (62), позбавленим досконалості постає і внутрішній світдруга (69).
Все те в єстві твоїм, що бачить зір,
Не потребує фарби, ані гриму;
Твій недруг сам собі наперекір
Розхвалює твою природу зриму.
Та зовнішності – зовнішня й хвала,
Ціна зворушлива, хоч неглибока;
Та додається до хвали хула,
Як цінять те, що сховане для ока.
Такий знавець, що бачить глибину
І думає, що глиб він зміряв досить,
В наївності своїй дух бур’яну
В твоє цвітіння запашне привносить.
Як вид і дух твій – не одне і те ж,
То лиш тому, що в парку ти ростеш.
Лейтмотивом в сонетарії проходить тема творчості.Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здається нетлінними (65).Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з’являється образпоета-суперника. Його суперник-прихильник «ученої поезії». Його поезія подібнадо великого корабля. Із окремих рядків поступово складається напівіронічний,напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творитьза законами класичної поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавленийсправжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляєкритерії вірності природі.
Чужа поетові й витончено-рафінована манерасалонних творців. Завдання поезії – відбити динаміку життя, побачити світ черезпризму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів».Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію наестетичну тему. І в цьому – сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістомсонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме цеявище. Його сфера – складні порухи людської душі.
Думки про природу поезії невід’ємні в «Сонетах» відпроблеми видимого сущого. Поет прагне закарбувати у вірші те краще, що є вдругові (74). Адже нерідко в прекрасному тілі живе підступне серце (93, 94). Гіркота
розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (89). Більзнехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи їм щирого,напружено-особистого настрою.
На зміну розчаруванню приходить нове знання.Заключні сонети, присвячені другові, говорять про відродження почуття (119). Любовпоета безкорислива, і тому їй дано подолати самий Час (124).
Шлях ліричного героя «Сонетів» схожий з еволюцієюдраматичних головних героїв Шекспіра. Спочатку він ідеалізує навколишній світ,вступаючи, таким чином, у конфлікт з життєвою реальністю. Пізнання дійсностіприводить героя до розчарування, до сумніву у можливості гармонійних стосунків.«Потім він проходить через великі душевні випробовування, страждає, і дух йогозагартовується; він приходить до розуміння життя і людей у всій їхнійскладності й суперечностях. Йому трапляється помилятись, переживати падіння,але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну висоту» – наголошуєО. Анікст [4; 327].
Інша тональність розділу, присвяченого «смуглявійледі сонетів». Контрастність образів, притаманна «Сонетам», доповнюєтьсяконтрастністю двох основних сюжетних циклів збірки. Світле почуття до друга,хоч воно нерідко й прирікає поета на страждання, протиставляється боліснійпристрасті, яка примушує прощати пороки і зради пристрасті (151–152). Проте цене протиставлення за принципом «добро-зло». Ставлення поета до зображуваногонабагато складніше. Поетові почуття складні й суперечливі. Внутрішній ритмдругої частини циклу переривчастий, подібний до коливань почуттів самого героя.Сповнений поезії образ коханої, схиленої над ладами (128), змінюється інвективоюпроти любострастя (129) тощо.
Тема зрадливої коханої не має в «Сонетах» сюжетногорозв’язання. Осмислення свого почуття до друга спонукало ліричного героя доглобальних зіставлень, примушувало його замислитись над проблемами людськогобуття. Циклу «смуглявої» леді філософічність не властива. Втрачає колишнійдраматизм навіть образ Часу. Розвиток іде вглиб, до витоків людського почуття.Не тільки зрадливість примхливої коханої хвилює поета. Драматичніша для нього –неможливість опиратися її чуттєвій чарівності
(149–150).
Любов до друга будила думку, спонукала дотворчості. Пристрасть до коханої примушує поета страждати, вносить розлад уйого душу. Та все ж і вона по-своєму прекрасна, як прекрасна некрасивість «смуглявоїледі сонетів».
Таким чином, проведене дослідження дає можливістьстверджувати, що сонети Шекспіра були його художнім відкриттям в цьому жанрі,творами новаторськими як за змістом, так і за формою. Провідною і центральноютемою в них була тема кохання, яка вирішується у філософському і естетичномуаспекті і поєднується з іншими філософськими мотивами, а саме: час і вічність,смерть і безсмертя, доля і сенс буття людини тощо.
 
2. Філософія кохання
Існують різні думки щодо філософської освіченостіШекспіра. Є дані про те, що поет був знайомий з працями М. Монтеня, Е. Спенсера,Ф. Бекона, М.Фічіно, Платона, які, звичайно, вплинули на його світогляд.Як відомо, з античної філософії було успадковано дві основні ідеї, що маливеличезний вплив на розвиток історії і культури. Це, по-перше, ідея цінностікосмосу як гармонії, що сприймається на інтелектуальному та чуттєвому рівні,по-друге – ідея раціонально-логічної структури та пізнавальності світу. Впливпершої концепції можна простежити у творчості Шекспіра.
За всієї багатоманітності філософських системВідродження (гуманізм, скептицизм, стоїцизм, піфагореїзм, матеріалістичнийарістотелізм, натурфілософія, натуралістичний пантеїзм, платонізм та ін.),виразним є основне спрямування, що ним можна назвати високорозвинену теоріюпрекрасного, зведення в абсолют категорій Любові й Краси. І тут ми неминуче приходимодо Платона. Англійський дослідник Д.Вівіан [8; 117] цілком справедливостверджує, що практично всі теорії Любові та Краси базуються на двох знаменитихпромовах Сократа, відтворених Платоном у «Симпозіумі» та «Федрі». Для епохиВідродження характерним є альянс філософії та естетики, де провідну рольвідіграє розробка естетичних категорій у рамках багатьох філософських систем.
Світ створено Великим Митцем у пориві Любові.Краса світу – втілення абсолютної краси, яку вільний людський розум можеосягнути в акті творчості. Тільки людина в змозі проникнути у вічну таїнугармонії Всесвіту, бо сама Людина – «вінець творіння». Любов – прояв динамікивселенської краси, гармонії. Таким приблизно сприймала світ людина добиВідродження, незалежно від своїх філософських поглядів. У цьому був дух епохи.
В. Арсенюк в своєму дослідженні слушнозауважує:»… існує думка, і небезпідставна, що провідним на той час був впливмонотеїстичного Бога середньовіччя, і протилежним боком титанізму бувіндивідуалізм. Справді багато художників Відродження, розкувши людину,стверджуючи її як індивідуальність, глибоко відчували її самотність, навітьбезпорадність. Розкута людина, яка самотньо стояла перед лицем величезногоВсесвіту, у творчому дерзанні кинула виклик самому Творцю. Абсолютизація,обожнення людської індивідуальності – це водночас і релігія титанівВідродження, і предмет гірких роздумів (Шекспір), навіть скепсису (Монтень) [8;117]. Важко сказати, чого було більше, але загальною закономірністю можнаназвати пантеїзм, що прийшов на зміну середньовічному теїзму в якостінеоплатонізму Відродження. Г. Пліфон, М.Фічіно, Піко делла Мірандола, М. Кузанський,Е. Спенсер (що дотримувався естетичних традицій Платона) – всі вонивважали, що Любов, яка створила світ, піднімається далі до наук, мистецтва,філософії, доки не завершиться це коло в Красі та чеснотах (…справедливоназивати любов одвічним зв’язком і узами світу та його частин…» – М.Фічіно)[29; 101].
В такому тлумаченні основна мета любові –привернути людській душі її божественний зміст. Тому, за Платоном, відмінністьчоловічої і жіночої статі не має значення (бачимо це й у «Сонетах» Шекспіра). «ЧорнийЕрос», кохання – лише одна із стадій платонівської ієрархії любові.
Існує думка, що Шекспір – не філософ, а поет, іне можна ототожнювати думки літературних персонажів з думками автора. З оглядуна це особливо цікавим є аналіз тих «Сонетів», де Шекспір веде монолог виключновід свого імені. Слід зазначити, що проблема філософської традиції у творчостіШекспіра з того чи іншого боку зачеплена багатьма дослідниками. Радянськелітературознавство дотримувалося точки зору про найбільший вплив на ШекспіраМонтеня. Визначити вплив античної філософії на Шекспіра, ніхто із дослідниківглибоко не простежив розвитку ідей Платона і неоплатонізму. Ми не вважаємовплив філософії Платона на Шекспіра домінуючим. Йтиметься про традицію, якастосується естетико-філософських аспектів світогляду Шекспіра, відображених у «Сонетах».
Життя Платона (423 або 427–348 рр. до н.е.)збіглося з добою занепаду грецьких полісів. Майбутній філософ, аристократ запоходженням, не бачив у рідних Афінах сил, здатних оздоровити суспільство. Віншукатиме свої ідеали в утопії. У 407 р. до н.е. Платон зустрівславнозвісного мудреця Сократа. У всіх творах Платона, що збереглися, Сократ –головний герой. У діалогах Платона розмови відбуваються між Сократом і різнимипереважно історичними, особами.
«Бенкет» – найвідоміший з усіх Планових діалогів.До нього звертатимуться філософи і поети. Його проблематика визначатиме напрямбагатьох творів мистецтва. У цьому діалозі Платона йдеться про кохання, Платонрозповідає, як одного разу Сократ потрапив на бенкет. Бенкетуючи, юнакирозмірковують, що таке кохання. Вони хочуть осягнути, яке буває кохання, якезначення його в житті, чому Ероту підлегла всяка істота, хто він – бог чидемон.
Сім дотепних промов проголошують учасникибенкету, намагаючись визначити що є кохання (ерос). З цієї розмови, здається,постає весь спектр поглядів на проблему.
Бесідою не бенкеті керує Сократ, непомітно спрямовуючидумки своїх учнів у філософське річище. Поступово співбесідники погоджуються,що кохання зрештою – це прагнення до безсмертя. За Платоном, Ерос втілюєзв’язок між двома світами – вічним і тлінним. Зачаття і народження – це проявибезсмертного в істоті смертній. Старе тліє і покидає світ, та залишає своюподобу. Навіть тварина, коли годує дитинча, ладна вмерти, захищаючи його.
У «Бенкеті» Платон поступово наводить читача надумку, що існує кохання небесне і земне. Це зіставлення стане звичним у мистецтві.Платон наголошує: люблять не тільки тіло, люблять душу. Тіло стане порохом, адуша – ні. Кохання прагне краси, бо краса – це благо. На його думку, людина,яка причетна до вищої краси й довершеності духовної, причастилася до безсмертябогів.
Деякі дослідники розглядають окремі тези діалогу «Бенкет»як провість вчення про тотожність Бога і Любові. «Любов – це Бог», – скажепотім апостол, наслідуючи Платонову формулу. Філософія Платона взагаліперегукується з християнськими поглядами [47; 185].
Діалоги Платона пасують однаково і філософії, ілітературі. Світ його інтересів – неосяжний.
Найвиразніше можна простежити вплив платонівськихідей в сонетах, присвячених другові й «black lady». В добу Відродження чоловічадружба ставилася вище за кохання до жінки (Данте, Петрарка, Мікеланджело,Шекспір). Це ідея Платона, який вважав, що існує Чорний Ерос – кохання до жінки– та Ерос Афродіти небесної, яка причетна більше до чоловічої основи, тобтолюбов до юнака. Неоплатоніки Відродження вважали любов самодостатньою, якздатність, за Платоном, «бачити і пізнавати». Взявши до уваги ці філософськіаспекти, ми бачимо необґрунтованість тлумачення «Сонетів» і як класичноїлюбовної лірики, і як приписування Шекспіру багатьма західними критикамигомосексуальних нахилів. За Платоном, ідея сходження від нижчого – «гармоніїформи» до осягненої розумом довершеності, досконалості призводить до виправденняпризначення керувати всім, що надала тобі Природа. І в Шекспіра, і в Платона,де природа удосконалює форму шляхом нових народжень, бачимо ту саму ідеющонайвищої форми, як першого, доступного людині, степеня пізнання Космосу [8; 120].
Саме тому, що захоплення зовнішньоїформою, – це шлях наступного пізнання, людина не має права нехтувати своєючуттєвою природою. Тільки після пізнання Чорного Еросу їй відкриваються «очірозуму» (та сама «інтуїція розуму» Платона).

Розтавшися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком,
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.
Сонет 113 [64; 673]
Звичайно, що в тих чи інших сонетах нетреба шукати тільки сухого теоретизування навколо філософських категорій, алеїхня цінність саме в унікальній можливості зрозуміти поета, адже кожне ліричневідчуття має філософське узагальнення, кожен складник душі має паралелі вструктурі Всесвіту, бо ж людина – це Космос у мініатюрі.
В сонеті 44 Шекспір пише, що відчуттяйого ще не досягнули високості, розуму і думки, які причетні до стихій Повітряй Вогню. Поет гірко-іронічно говорить, що йому залишається лише проливати сльози,які є втіленням все тої ж нижчої стихії – Води. Зазначимо, що з середньовіччяпоходить символіка сонетної форм: катрени символізували чотири стихії світу, атерцини – святу трійцю.
Та я не мисль і вільно так не лину
В той світ, що заховав твою красу, –
Корюсь я силі простору й часу,
Бо створений, як всі, з води і глини.
Вода – невтішних сліз моїх потік;
Земля – я до землі приріс навік
[64; 642].
В сонеті 45 розвивається думка, що лишелюбов до друга допомагає ліричному герою піднестися на ступінь вище, до Повітряй Вогню.
Проте дві інші всесвіту основи –
Повітря і вогонь – не знають меж:
Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.
Закінчується сонет гірким зізнанням унездатності прилучитись до вищих стихій, бо «Вода» і «Земля» пригнічують йогодух, який наважився на цей порив:
Коли до тебе линуть ці стихії,
Мого кохання віддані посли, –
Вода й земля, що в плоть мою вросли,
Руйнують вщент усі мої надії
[64; 642].
Та вони не тільки – «руйнують надії»;людина просто не може жити, удосконалюватись без причетності до вищих формгармонії.
У цьому Сонеті, як і в багатьох інших,бачимо вже риси новонародженого бароко (безпорадність людини перед «вищимисилами», стихіями, її рокованість, неможливість досягти гармонії).З поглядудеяких особливостей філософії Шекспіра, сонет 45 є показовим, виявляє сутністьсаме шекспірівського неоплатонізму.
У діалозі «Бенкет» Платон пише, що всілюди вагітні як тілесно, так і духовно і, коли доживуть до певного віку,природа вимагає від них «розродитися» [48; 138]. Перестане існувати цей закон –і Любов припинить свій рух до Прекрасного, до постійного відновлення,відтворення; постане, за Платоном, Хаос, бо упорядкованого руху надано булосвітові в акті вселенської любові. Шекспір називає цей закон законом мудрості ікраси. Ці ідеї розвинено у сонетах 1, 5, 11.
Ми прагнемо, щоб краса потомство мала,
Щоб цвіт її цілком не зачах,
Щоб квітнула троянда нетривала,
Все наново постаючи в бруньках
[64; 788].
Тут простежується глибока думкаПлатона, що краса, як абсолютна сутність, переходить від тіла до тіла, від душідо душі, постійно збагачуючись.
Прийшли мені на горе і на страх,
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий – добрий геній,
І жінка – демон з мороком в очах
Сонет 144 [64; 687]
Як бачимо, Шекспірові не був чужимЧорний Ерос. У цьому сонеті, як і в інших, важливим є переклад «fair», яке маєзначення «чистий, прекрасний». Слово «fair», часто вживане Шекспіром якіменник, займає особливе місце в естетиці Платона. «Fair» повне протиставленнякохання до «смаглявої леді», яке Шекспір характеризує так:
О хтивосте, що гониш плоть у сказ,
Страшна нищителько душі слабої,
Джерело лжі, і підступу, й розбою
Тупа, сліпа й жорстока воднораз…
Сонет 129 (64; 680).
Шекспір розвиває думку Платона, щопристрасті, які володіють нашою душею, перешкоджають розумінню істини,удосконаленню душі. «Рух тотожного вони… (пристрасті) скували вкінець,виливаючись йому назустріч і перешкоджаючи як його виявленню, так і продовженню»,– писав Платон («Бенкет») [48; 138]. Саме тому «fair» – любов до юнака, союзрозуму і душі, вища любові до жінки.
Разом з тим, у прославленні земноїкраси коханої жінки Шекспір відходить від деяких крайнощів платонівськоїконцепції. Йдеться про те, що земна любов до жінки може просвітлювати, коливона живе в душі, яка прагне досконалості.
Щоб впевнити себе і очі ті,
Щоб і своїм очам не йняти віри,
Я ладен присягнути на хресті,
Що сніг темніший від твоєї шкіри.
Сонет 131 [64; 681]
Серед всіх сонетів, присвячених «смаглявій леді»,сонет 151 є одним з небагатьох, які розвивають ідеї Платона. Платон вважавлюбов не тільки силою, що керує Всесвітом, але й джерелом людської свідомості[53; 103]. Шекспір розвиває цю ідею. Любов, згідно з Платоном, як найвищаенергія Космосу, породила нашу свідомість, «людське в людині». Відштовхуючисьвід естетичної системи Відродження, Шекспір вважав, що Чорний Ерос є необхідноюскладовою структури людської душі, оскільки він – перша ступінь удосконалення,пізнання прекрасного.
Кохання юне-то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, –
Це твій порок у мене вріс корінням.
Бо зрадиш ти – безчестю віддаю
Я дух шляхетний на догоду плоті.
І душу вмить осквернену мою
Купає плоть в гріховному болоті.
Від імені твого, твоїх приваб
Та плоть тремтить і цілиться на здобич.
Вона за щастя моє, наче раб,
За тебе стати і сконати обіч.
По совісті, повір, моя ти любо,
Любов’ю зву цю боротьбу і згубу
[64; 690].
Як зауважують літературознавці, в перекладах О. Паламарчукаі Д. Павличка цей сонет втрачає центральну ідею, перетворюється зфілософського роздуму на висвітлення проблем зради й вірності у коханні.Читаємо у Д. Павличка:
Любов не знає, що таке сумління,
Хоч, звісно, совість – то її дитя:
Спокуснице, мої гріхопадіння –
Ява твого гріховного життя:
Я, зведений з пуття, солодкій хоті
Даю свого єства шляхетний пай;
Тоді сліпа душа плебейській плоті
Наказує: «Бери й перемагай…
Ні, не сумління бракне для кохання –
Я падаю й встаю від пожадання».
[65; 167]
Хотілося б зауважити, що шекспірівська Любов, навідміну від платонівської, є глибшою, трагічнішою. Любов у «Сонетах» теж єрушійною силою Всесвіту, але живе вона в душі смертної людини, котрій неститакий тягар буває не під силу. Шекспірівська Любов – це не тільки сходження додосконалості, але й тривала та болісна мандрівка, проща.
Прикладів розвитку ідей Платона, неоплатоніків вестетиці Відродження можна було б навести багато, але, ведучи мову прошекспірівські «Сонети», цікаво простежити цей вплив ще й на лексичному рівні, вплані співвідношення значень деяких базових понять.
Йдеться про такі поняття, як «Мистецтво», «Любов»,«Природа», «Краса», котрі щільно пов’язані у Шекспіра з «Fair». Ці поняття таксамо є складниками естетики Платона, значення яких співпадають у філософськомуплані. «Ти є тим, чим ти є завдяки Природі й тому, що ти сам з себе зробив».
Але в трактуванні творчості як такої Шекспірвідходить від Платона, вважаючи любов силою, здатною запліднити мистецтво, хочамистецтво – понад усе. Лише в єдиному сонеті (103) у Шекспіра, як і у Платона,прекрасне винесено за межі мистецтва (мистецтво у Платона – «відображеннявідображеної» абсолютної краси, і, тому існування його не виправдане) [53; 120].
Убогих муз убогий марнотрат;
Не мало фарби, гідної сюжету:
Без всіх прикрас нужденного сонету
Лице твоє прекрасніше стократ.
Тож чи не гріх прекрасне прикрашати,
То ж сонце кутати в запону хмар.
Обкрадуть лиш природи щедрий дар
Моїх рядків занадто вбогі шати
[64; 668].
Особливий інтерес викликає вивчення у Шекспіразначень слова. «Любов», яка є базовим поняттям естетики Платона. В перекладахукраїнських, де є різні варіанти, відсутні в російській мові (любов, кохання,любощі, милість), так само як і звертання до коханого (коханої), маємо більшуможливість побачити Шекспіра його палітрою любові, починаючи від того, щоПлатон називав «усякою жагою цілісності», закінчуючи Чорним Еросом.
Як можеш ти, жорстока, мов тиран,
Сказати, що тебе я не кохаю?
Хіба собі не завдавав я ран,
Не мучивсь ради тебе сам без краю
Сонет 149 [65; 161]
Моя любов – гарячка: день при дні
Вона того жадає, що хворобу
Підживлює і живить зло в мені
Бажаючи звести мене до гробу.
Сонет 147 [65; 163]
Поняття «Краса» у Шекспіра так само має багатоспільного з Красою у Платона. Хоча Шекспір не є настільки категоричним, завждирозуміючи Красу як трансцендентну сутність, він продовжує думку Платона, щоістина, краса пізнаються лише «розумом душі». Земна Краса має кінець лише наземлі, вважав за неоплатоніками Шекспір.
Отже, ми ще раз наголосимо на деяких елементахсвітогляду, естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона,неоплатоніків і яскраво простежуються в «Сонетах». По-перше, це ідея існуваннякосмічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства – в досягненні цієї гармонії,а найвища мета людського життя – гармонізація власної душі, прагнення доістинного прекрасного. По-друге, Любов – сила, яка впорядковує Всесвіт, надаєйому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різнихстепенях еволюції Космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищийступінь пізнання – інтуїцію розуму, осягнення і конструювання думкою. Нарешті,Людина – це і Космос в мініатюрі і кінцева мета творіння, ланка, яка пов’язуєматеріальні та духовні сили Всесвіту.
Краса, і правда, й доброта – вся суть
Мого мистецтва і людини в світі;
В цих трьох словах – всі помисли живуть,
Три теми в них, та воєдино злиті.
Краса, і правда, й доброта колись
Жили окремо, та в тобі зійшлись.
Сонет 105 [65; 121]
Оскільки «нічого ні доброго, ні злогонемає, тільки наше мислення робить його таким», то зрозуміло що і «його жіночезло», і його «юнакове благо» існують не стільки в реальному житті, скільки вйого мисленні, в його поетичній – творчій уяві. Лише твердо запам’ятавши цюаксіому, можна приступати до Трактування поетової творчості. Поетове слово –місток від його уяви до нашої. І якщо картина, що її малює нам наша уява, незбігається з картиною, яку намалювала поетові його уява перед втіленням її услово, то причин цієї розбіжності може бути дві – неточність поетового слова,або ж неточність розуміння читачем того слова. Проти першої причини говорить негаснучай сьогодні слава Шекспіра як майстра слова. Залишається причина друга.
Тема кохання в сонетах Шекспіранерозривно пов’язана з темою краси, з осягненням сутності прекрасного, тобтоестетичного ідеалу. Цей зв’язок Краси і Любові також спостерігаємо у Платона, вйого «Бенкеті». Чуттєве кохання, тобто Чорний Ерос, це перша, нижча ступіньосягнення людиною краси як фізичної довершеності людського тіла. Воно веде до поступовогоусвідомлення краси духовної, і це Платон вважає вже вищим етапом у розвиткупочуття кохання – це ерос Афродіти небесної, який допомагає людині піднятися усвоєму почутті до найвищого естетичного ідеалу.
Гуманісти Ренесансу подивляли людину як«подобу божу», не обожнюючи її. Не менш захоплювався «чудом світу» і Шекспір.
Язичницький погляд на світ, відродженийРенесансом вписував людську (переважно жіночу) красу в красу землі, у величавугармонію світобудови. Звідси образна мова ренесансної поезії, що наділяє жінкувсіма красотами землі і неба, – «фальшивими порівняннями», за оцінкою Шекспіра,бо сучасні йому поети порівнювали тільки видиме з видимим, працюючи радше яксловесні живописці без знання перспективи. А справжня перспектива, як дає дозрозуміння 24 сонет – це погляд ока, скерований не назовні, а всередину.
Мій зір – художник, що працює вміло,
Він образ твій в моїй душі створив,
А рамою моє зробилось тіло:
Хіба це не найкраща з перспектив?
Дивись крізь майстра на його творіння,
Пізнай, де правда, зрима не для всіх:
В моїй робітні з вікон блискотіння –
Ще блиски сонця із очей твоїх.
[65; 39]
Шекспір, як показують сонети, бачив тіж «фігури краси» в живій природі, користувався тими ж поетичними «фігурамикраси» (сонет 104), тільки писав не вроду, а душевну красу людини, йпослуговувався не стільки порівнянням, скільки метафоричним переносом.
Він не тільки переносив властивостілюдської душі на видимий світ, активно користуючись прийомом персоніфікації («живі»квіти у 99), а переніс видимі прояви краси в незриму людську душу і тим унаочнивїї красу (Юнак-квітка). Він персоніфікував (олюднив) не тільки світ видимий, ай мислимий, чуттєвий – ідеї, абстракції, почуття, духовну матерію артефактів(Я, Юнак, Жінка). Так об’єднавши уявою два паралельні світи, мікро- імакрокосмос, в одному зримому космосі, бачачи їх обидва воднораз і в одночассі(16, 104), він збагнув їх єдиносущність і взаємозалежність. І єдиносущомукосмосі внутрішньому окові, яке «блукало між небом і землею», нескладно булодобачити, що життя цього космосу залежить від його гармонійності, а розумові – збагнути,що в гармонійності життя й полягає його смисл і краса, і що джерело цієїгармонії – краси слід шукати не зовні, а всередині людини. А власне коханняпомогло йому збагнути, що квітне й плодоносить краса в тій людській душі, якаодержима правдивою любов’ю.
Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
Вони не бачать скази в красоти,
Дарма; що кожна сказа видна й зрима
Сонет 157 [65; 153]
Час, про який говорить перший рядок цьогосонета, виявився «змарнованим», бо поети минулого так і не зуміли переконливовиразити правдиву людську красу. Наш поет навіть знайшов причину, чому – бо «дивилися(на неї) тільки обожнюючими очима». Справді, античні часи вже мали уточненепоетичним мисленням уявлення про любов як життєве начало (грецький Ерос), пролюбов як вираз краси (Афродіта – Венера), стійкості й чистоти (Артеміда –Діана), любов як творчу (Феб – Аполлон, Музи). Людська любов була обожнена у їїнайпоширенішому вияві – коханні, і зафіксована в різностатевості Ерота іАфродіти, з їхньою конкретною символікою зовнішнім виглядом, атрибутами й «характерами».Платон теж дивився на людську душу тими ж «обожнюючими очима»: змальований нимЕрос душі тягне в небеса, до «істинного царства» богів. Велику красу людськогорозуму й душі захоплені нею поети так чи інакше відтворювали в різних людських «подобахбожих». Звідси – обожнення любові діяльної, саможертовної в образах Отця іСина, Богоматері, святих – великомучеників. Звідси ж – середньовічний ідеалсвітської любові як стимулу до життєвого подвигу. В тому ж дусі продовжував іранній Ренесанс – Данте з його Беатріче, Петрарка з його Лаурою: пані їхніхсердець усе ще ангельські. Такою була історія краси людської, що її прочитавШекспір у «літописі змарнованого часу».
Свій власний «міф» він, вихованець згуманістичної епохи, створив за тим же принципом зображення (формування,ліплення) духовної матерії, – виніс найкращі людські якості з душі назовні, але«зліпив» їх усіх разом в одну і суто людську подобу – дволикого юнака, якого, «роздвоївши»,множив багатократно. Знайшовши цей здвоєний образ краси у власній душі (19–20),він і не міг дивитися на нього як на бога, – але думав про нього як про бога,захоплюючись чудом отого самопізнання й людиноодкровення, яке здійснив завдякизвичайній нібито людській любові і звичайному (нібито) дзеркалу людського слова[15; 315].
Покаже дзеркало, як врода в’яне,
Годинник – як хвилини марно йдуть,
Але з цієї книжки думка встане,
І ти збагнеш непроминання суть.
Сонет 77 [65; 95]
Завдяки своїй добі, що божественнукрасу людини добачила, нарешті, у ній самій, поет-Юнак, став «паном» цієїлюдської краси – у – собі і – відповідно – в поезії. Як опановували цю красуінші поети тієї ж доби, говорять сонети 67–68.

Його лице – це показна позлітка,
А мапа давніх літ, коли краса
Цвіла і в’янула, неначе квітка,
Світила, мов незаймана роса.
Тоді не діяла ще гриму школа,
Не знали фальшувань і фарб для лиць,
Тоді не прикрашали блідні чола
Волоссям злотним, краденим з гробниць.
Всім видно в ньому святощі минулі,
Античної доби мистецьку суть,
Як відумерлі і старі кошулі
Ніхто не смів на себе одягнуть.
Проти підробок – правді навдогоди
Являє він чарівливість природи.
Сонет 68 [65; 83]
Загальною темою цілого сонетарію – як цьогой вимагала традиція жанру – є любов. Маємо у нім невелику, але виразну групу «любовноготрикутника», чітко окреслену одним сюжетом, та розкидана вона по різних місцяху різних циклах (41–42, 133–134, 144). Симпатії автора в усіх п’яти віршахцього «трикутника» – на стороні юнака; у парі 41–42 тішиться ними і «жінка»;зате в симетричній парі 133–134 та в 144 сонеті жінка змальована унепривабливій тональності, – вочевидь, саме ця негативна оцінка її образу йвизначила місце останніх трьох сонетів у «жіночому» циклі.
У двоякому поділі сонетарію відбите ідвояке почуття автора, одне – позитивно забарвлене, «світле» («fair») –віднесене ним до особи «юнака», інше, з негативним забарвленням, «темним»(«dark») – до особи «жінки» – дарма, що сама вона не завжди була джерелом лишенегативних емоцій (41–42, 127–128, 130, 138, 145, 151, 153–154). І «жінку», і «юнака»поет однаково називає «my love», – та тільки любов ця різна і описанапо-різному, – як любов «світло-гарна» і любов «темна», «негарна».
Для зведеного образу любові якийзнаходимо в «юнаковому» циклі (Сонет 116), знайдемо відповідну пару в «жіночому»циклі – 129 сонет. Тема цього сонета – хіть. Порівняймо:
Любов-то не часу нікчемний блазень,
Що тне серпом троянди запашні;
Ні, то судьба, що без повчань і казань
Живе віки, а не короткі дні.
Якщо не так – я не створив нічого,
І в світі не любив ніхто нікого.
Сонет 116 [65; 131]
Дух марнотратства в хтивості живе,
Щоб згинути. На те немає ради.
Хіть кривосвідчить, убиває, рве,
На підступи готова і на зради.
Кохаєш – до, а потім – повен мсти,
Клянеш, немов наживку проковтнути
Тобі дали, щоб з розуму звести
На пробу – рай, блаженство, благодать,
По пробі – біль, сновидиво нелюбе…
Сонет 129 [65; 145]
Отже, любов, оспівана в 116 сонеті (азаразом й у всіх інших «юнакових»), – це любов нехтива, не тілесна, себтоплатонічна, духовна. При узагальненому трактуванні понять «любов» та «хіть» доречнорозширити рамки і вести мову про дихотомію душі й тіла, духовного й тілесногоначал у людині.
Поет і Юнак
Принцип протиставлення Хоті й Любові,за яким укладений Шекспірів сонетарій 1609 року, знаходимо вперше в п’єсі «Марнізусилля кохання», що датується весною 1592 року. Принцип цей аж ніяк не бувновацією. Не цілком новим було й те, що речником «небесної любові» – Любові –він зробив земну людину (тут, як ми вже зазначали, Шекспір ішов слідамигуманістів раннього Ренесансу, що ставили людину в центр усесвіту).Шекспіровому Адонісові підвладна уся звірина земна і птаство небесне; правда,панує він над ними в чудесний спосіб – не стільки силою й розумом, скількидобротою й красотою.
Новим у Венері й Адонісі не єпротиставлення Хоті й Любові, а протиставлення їхніх втілень, однаковопрекрасних: «небесну любов» сповідує земний чоловік, а «земну» – обожненажінка; більше того, цей чоловік – зовсім молодий і ще не досвідчений в коханні,тому й краса його непорочно чиста, мов у весняного першоцвіту. Шекспір для тогой дофантазував міфологічний сюжет, щоб змалювати нам ось такого земного юнакаунікальної вроди й чистоти душі.
В античних греків та римлян небесналюбов була прерогативою богів; у середньовічній Європі її носіями булишляхетно-непорочні, чудесно-героїчні лицарі та ще шляхетніші дами чудесноївроди, нерідко ототожнювані з Пречистою Дівою. Поети раннього Ренесансу оспівувализемних жінок з янгольськими обличчями, а небесною їхня любов була насампередтому, що янголи їхні були їм недоступні – як і належить янголам. Оспівуванапоетами ідеальна любов правила за ідеал, але такий, що навіть не передбачавсядля здійснення. Чи не тому улюбленцем поетів пізнього Ренесансу став синнебесної Венери, дещо приземлений – Ерот – Купідон, який зовсім не дбав провисокі ідеали [15; 191].
Шекспір же, вступивши у поетичнулюбовну ріку, відразу пішов проти течії: він не відмовився освячувати природнийідеал краси й любові, але опустив знесену на небеса земну жінку – Венеру – з їїнебес.

Вважали чорне злом старі часи,
Вродливим зватись не могло смагляве,
Сьогодні ж чорне – явина краси,
Хоч, як байстря, ще носить знак неслави
Не має врода вже своїх названь,
Що віддавали шану й честь природі…
Сонет 127 [65; 143]
Він відмовивсь поклонятися жінці якбогині, Але відкинув і напівдитяче – напівчоловіче втілення примхливоголюдського кохання – того володаря людських сердець, що наосліп гасав на своїх крильцяхміж небом і землею, між Любов’ю і Хіттю. Між двома статями – «man» і «woman» –Шекспір вибрав первинну – чоловічу.
М. Грабевич зазначає: «не дивно,що тільки в писанні любовних комедій знаходить поет найбільшу втіху, – тут йогоюнаки живуть не пов’язаними суспільством, природніми почуттями, що властивіпрекрасній порі юності: тут їхні жадання гарні і чисті, тут вони сміютьсякохаючи і кохаючи страждають, щоб врешті з’єднатися з коханими у щасливомушлюбі.» [15; 193]. Про те, що Шекспір найкраще почувався саме в комедійнійстихії, свідчать його сонети: час від комедії до комедії – це час оплакуваної «розлуки»з його Юнаком, – з його власним Юнаком, бо Любов – кохання, яку він утілював насцені у своїх закоханнях – його власна. Так само, зрештою, як любов –милосердя, Любов – патріотизм, Любов – доброта, втілювана ним у персонажахтрагедій та історичних хронік.
Ми підійшли до розуміння того, що Юнакпоета-драматурга – невід’ємна частка його власної психіки, краща частка його я(38), його «шляхетніша половина» (151), його «добрий дух із сяйним чолом» (144),його «син – сонця» (33). Юнак – Любов живе у ньому двояко – у серці(любов-почуття) і в уяві (Любов – персоніфікований образ), звідки він «випорскуєна світ при нагоді», народжуючись у постатях-персонажах Шекспірових п’єс і поем– юнаках і юнках.
Як батька тішать молоді синове,
Коли вже вік його додолу гне,
Так ти наснажуєш мій дух, любове,
Знов повертаєш до життя мене.
Красу, шляхетність, розум і здоров’я,
І все те разом в рисах світляних –
Всі людські цінності в тобі знайшов я,
І лиш любов свою щеплю до них.
Твої багатства і скарби – нетлінні,
Тому і я не вбогий, не клиша,
Бо в образу твого чудовій тіні
Добром просяяла й моя душа.
Ти – благородства втілення для мене
Моєї мрії щастя незбагненне.
Сонет 37 [65; 52]
Отже, можна з долею впевненостіговорити, що образ друга – це облагороджений душею самого поета образ, щоувібрав у себе все найкраще, що було притаманним поетові, його кращу часткудуші. І любов ліричного героя до друга є платонічною любов’ю, духовною, потягомдо споріднення душі, якій ліричний герой бажає щастя і добра.
Тому дружбі ліричного героя, йогопочуттям до друга притаманне все те, що зазвикле поєднується з коханням: захваткрасою друга, радість побачення, гіркота розлуки, муки ревнощів, розчарування,складні пристрасті людського серця. Дружбу ліричний герой ставить над коханням,тому коли його друг закохується у жінку, яку кохає він сам, він прагнезрозуміти друга і виправдати його, щоб зберегти свою вірність і дружбу, своюбезкорисливу духовну любов. Ліричний герой, хоч і тяжко переживає зраду друга ікоханої жінки, яка відвернулась від нього і покохала його друга, та невідмовиться від них, збереже дружбу і не стане заважати єднанню їх сердець:
Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець. То не любов,
Що розквіта залежно від нагоди
І на віддаленні згасає знов.
Любов – над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це – зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.
Любов – не блазень у роках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі –
І щік, і уст незайману красу.
Той серп любові справжньої не ріже.
Як це брехня – я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.
Сонет 116 [64; 674]
Так сонет про намір ліричного героявідмовитись від власного щастя на користь друга й коханої перетворився впрекрасний гімн любові – всесильній, могутній і всепереможній.
Сонети 30 та 31 – спроба підсумкупрожитого життя.
Всю свою любов до інших й інших до себе(тут: відсутніх, чи втрачених, чи померлих друзів), своє і їхні серця Шекспіруклав у «груди» любого йому Юнака – «його любові», «пана його пристрасті».Любов свою він мислить як почуття і позначає любов – почуття малою буквою. Алев «грудях» Юнака ще «царює» Любов, у всіх її якісних іпостасях. Написання цьогослова з великої і з малої букви в сонетарії показує, що «цар» Любов – аж ніякне традиційний «володар людських сердець» – бог Кохання, Купідон.
За аналогією з Шекспіровим розуміннямчасу – як часу природного, який «царює» у видимому світі реалій, та часуісторичного, владного над духовним буттям людства, можна збагнути й тезначення, яке Шекспір вклав у поняття love і Love. Виходить, що його Юнак –його «любов» – є носієм ще вищої сили – трансцендентної Любові, якій самкориться. Так Шекспір вибудовує ієрархію в «царства Любові», відмінну відантичної. Отже, Шекспірів Юнак належить і до реального людського світу (делюбов, як і люди, народжується і вмирає), і до світу трансцендентного (де живеЛюбов і житиме цей Юнак, доки житиме людство). У цей другий світ поет дослівновписує свою смертну любов – почуття і свого смертного Юнака як словесневтілення цього почуття. Другий світ – це світ духовної матерії, що її, середінших, творить і він, поет, своїми книжками.
Майже всі Шекспірові любовні твори –Юнаки були його «залицянням» – відповіддю й викликом на примхливе жіночезалицяння. Так кохають поети; так кохав і Шекспір, у цей спосіб завойовуючисерце реальної жінки, а водночас серця реальних юнаків – молодихчитачів-глядачів. Дилема яка зродила сонети «любовного трикутника і спричинюваланеадекватне сприйняття його творів реальним юнаком – чуттєва залежність поетавід коханої жінки, що, відбиваючись у «любовних книжках» – Юнака, понижувалапропагований ним ідеал Юнака та викликала домисли й плітки щодо амурних справсамого автора [15; 250].
Вона – твоя, та це не весь мій біль,
Хоч я також любив її й люблю ще,
А те, що ти скорився їй всуціль,
Те, що належить їй – болить найдужче.
Все ж прагну виправдання вам знайти:
Мене ти в ній кохаєш, любий друже,
Вона ж до тебе горнеться, бо ти
До мене маєш серце небайдуже.
Втрачати поодинці вас – не жаль,
Але, як ви зійдетеся навмисне,
І втрачу вас я разом-то печаль,
Що до землі мене, мов хрест, притисне.
Стривайте! Я й мій друг – єство одне:
Отож, вона кохає в нім мене!
Сонет 42 [65; 57]
В контексті сонетів 41–42 два кривдники«любляться» – вони природно «знаходять» одне одного: краса і молодість одного(чоловіка) зваблює другого (жінку), і зваблювати починає жінка. Краса імолодість не може не йти в парі з коханням. У життєвому контексті Юнак і коханажінка разом сподіяли поетові «любовну кривду».
Сонет побудований на зіставленій, воцінці поетовим «я», двох дорогих його серцю об’єктів – коханої жінки і друга –Юнака (= любовної творчості = любовної діяльності, кохання «на ділі»). Другийоб’єкт, по природі своїй, є об’єктом ідеальним (уявним), а у відношенні допершого, реального об’єкта – його суб’єктивним образом: лише «тінню» реальної «субстанції»[15; 252].
Філософська основа Сонетів 41–42 –усвідомлення природної залежності образу об’єкта від самого об’єкта, ідеальноговід матеріального, уявного від реального, бажаного від дійсного, любовідуховної, «небесної» – від тілесної, «земної»; «кращої частки душі» – від «гіршої»її «частки»; душі – від тіла; чоловіка – від жінки. Усі ці пари – антиномії,існуючи окремо, складають одне ціле, «шукають» і «знаходять» одне другого. Зцієї своєї залежності від реального об’єкта любові і хоче вирвати Шекспір йогоідеальний образ – «друга», але хоче зберегти ідеал, зберігши і його життєвуправдивість.
Сонети ці можна читати і як звичайнуінтригу «любовного трикутника», і в контексті Шекспірового життя, і в йогофілософському контексті. Так чи інакше, саме життя доказало поетові йогофілософську правоту: проблема відділення в його творчості Хоті від Любові виникласама собою. Так його любов «навчила» його
Любові мрія – чарівна омана,
О лжа солодка порятує нас.
В єдиному єстві ми – два начала…
Сонет 39 [65; 55]
Поет і жінка
«Менш шляхетна половина» утілилася впоетовій уяві у «плоть» «духа гіршого» – «жони з хмурим лицем».
Є дві любові, мов два духи, в мене –
Два янголи, що любляться тихцем;
Дух кращий-то хлоп’я благословенне,
Дух гірший – то жона з хмурним лицем.
Жадаючи заволодіти мною,
Спокушує моє жіноче зло
Мого святця, щоб став він сатаною,
Щоб стьмарилось його сяйне чоло.
Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,
Недостовірне в тім знання моє,
Та, хоч обидва – створіння раю,
Все ж, бачиться, один з них пеклом є!
Я буду мати певність щодо цього,
Лише як добрий дух згорить від злого.
Сонет 144 [65; 159]

Хмурним було те лице не тільки тому, щооті чорні очі не хотіли бачити закоханих у них поетових очей, а насампередтому, що мучили його аж до відчаю. Чорним кольором – кольором очей коханоїжінки – він означив і власну плотську Хіть, яка, не знаходячи вдоволення,відбирала йому душевну гармонію. Всі ясні сторони свого кохання, всю душевнуокриленість і втіху, яку воно йому приносило, надихаючи його творчість, Шекспірвід самого початку «віддав» народженому ним Юнакові – ще в сонеті 20, де назвавйого «паном – панею моєї пристрасті» – пристрасті до писання комедій прокохання «панів і пань». 20 сонет з’явився перед «Марними зусиллями кохання». Вйого реальному житті ці зусилля справді були марними:
Чи не з твоєї волі цілу ніч
Твій образ бачу в темноти тремтінні,
Чи сон мені не проганяє з віч
Мара, подібна до твоєї тіні?
Сонет 61 [65; 77]
Але не владні всі уми й чуття
Дурного серця відхилить від тебе,
Бо серце – раб, васал, що без пуття
Втішається із власної ганеби.
Єдина нагорода тут мені
За гріх оцей – боління навісні.
Сонет 141 [65; 151]
Я можу збожеволіти з одчаю,
Переступити гідності межу –
А злоязикий світ – це добре знаю –
Повірить в те, що з розпачу скажу.
То ж не відводь очей від мене, мила,
Щоб лож моя тебе не осквернила.
Сонет 140 [65; 156]
До честі Шекспіра, він ані незбожеволів з одчаю, ані не «переступив гідності межу», – навпаки, «злоязикийсвіт» і досі придумує легенди про «гарну даму сонетів» та про юнака, якого вонав поета відібрала. Від відчаю, від зломовства – навіть-навіть від самої «жони»,думки про яку не давали йому спати, від погорди аристократів, від маснихдомислів читаючої публіки, від заздрощів і насмішок колег по перу – від усьогоцього довго рятував його не хто інший, як той самий Юнак – його власна добравіра у небесне начало в людині, в красу людської душі, у здатність людинилюбити, втілювана ним у його мистецтві. А про душі інших він судив по собі.
Сонетарій Шекспіра – це самоаналіздуші. Голос, який ми чуємо в багатьох «юнакових» і деяких «жіночих» сонетах –голос свідомого Розуму, що розмовляє з несвідомою Душею, то з її «кращою» –духовною, то з «гіршою» – «тілесною» половиною. Як зазначає Габлевич «Сонетний «любовнийтрикутник» є алегорично-фігуральною моделлю, яка в історії людської думки маєдві інші паралелі: Платонову модель душі, теж алегорично-фігуральну, де Розумпредставлений як візничий на колісниці, що править двома кіньми – Білим таЧорним Еросом, та абстрактну Фройдову, з її свідомим Я, несвідомим Над-Я тапідсвідомим Воно. Шекспірова модель суттєво відрізняється і від Платонової, івід Фройдової, бо, як показує Шекспір у сонет арії і п’єсах, Розум (свідоме Я)сам по собі не здатен бути керівною силою душі, тому повинен керуватися юнаком– Любов’ю – Білим Еросом, Над-я. Але й між Шекспіровим юнаком та Над-Я не стількиподібностей, скільки відмінностей, найголовнішою з яких є та, що емотивноюосновою Фройдового, Над-Я є не любов, а самолюбство» [15; 195].
Тож, лише 146 сонет прямо вказує душіна її духовне походження:

Душе, столице грішної землі,
Руйнована бунтарською снагою,
Навіщо плоті послуги малі
Ти сплачуєш ціною дорогою?
Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви
І відкидай на сміття все, що згине.
Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю і вона помре
[65; 161]
146 Сонет, написаний перед «Ромео іДжульєттою», позначив (як і сама ця перша і єдина любовна трагедія) глибокукризу в поетовому космосі, яка збіглася ще й з родинною трагедією: він втративєдиного сина. Вийшов він з цієї кризи одмінений – і насамперед у ставленні досвоєї жінки.
Разом з «Ромео і Джульєттою» у 1595році поет поховав і власне кохання, та не поховав Любові. В наступних кількохп’єсах про кохання всепереможній гумор поступається місцем щемкій ноті суму («Венеціанськийкупець», «Багато галасу знічев’я», «Дванадцята ніч»). Відступає в тіньзакоханий протагоніст-юнак: «шляхетності свічадом і взірцем» стає та, чиї очівчать його любові – його обраниця – юнка. Їй він віддає роль лідера в коханні ів житті, здобувши натомість люблячого (хоча не закоханого) старшого друга –опікуна, що сприяє єднанню «правдивих душ і серць» (116).
Сонети теж відбивають ці зміни. Пишевін їх дуже мало, а «жіночий» цикл взагалі обривається на кілька років, – до1598 року, коли раптом відновлюється любовна «хвороба» («інфекція») і колиз’являється друком не піратський, як інші друковані п’єси, а навпаки,доповнений і підписаний автором текст «Марних зусиль». Наступного року виходитьскандальний «Натхненний прочанин» і додає вогню до дворічної «війни театрів» – словесноївійни, з колегами – драматургами через сцену [15; 195]. І зі скандалу, і з «прикрої»«театральної війни» Шекспір знову виходить з честю, – і знову рятує йогопровідна зоря Любові, гімном якій стає славний 116 сонет. Останнім втіленням юнака-Коханнястає комедія «Дванадцята ніч». Останнім втіленням юнака-Любові – трагедіяпомсти, «Гамлет».
На зламі століття, на вершиніШекспірової слави «його сонце» надовго заходить у хмари. Він ще писатиме пролюбов, але вже без особливої радості: «солодкість» його Юнака згіркла. Чи тоюність минула? Хоча Юнак – той, що «свою красу поставив над владою Часу» – «всеще росте» (126), все ще знаходить натхнення в «коханих палахтливих очах» (153).Бо й не може вогонь Любові вистигнути в тому вічному й цілющому її джерелі, якенагріває сам (154) і в яке Шекспір ступив свого часу, щоб «співати вічностіпісні доби».
Чи є ще в мозку щось напоготові,
Природа для єдиної мети –
В незаяложенім і вдатнім слові
Твою дорогоцінність осягти?
Нова любов старі слова глаголе
Співає вічності пісні доби;
Її обличчя завжди ясночоле,
І стариню вона бере в раби.
Любов являє нам свої начала,
Де всім здається, що вона сконала
Сонет 108 [65; 123]
Він і співав – живлячи з того вічногоджерела і свій власний пломінь Прометеєвого вогню. Він свідомо плекав його увласній душі і в інших – тим, що вділяв свій пломінь іншим, виносячи його («народжуючи»)на світ втіленим у прекрасне образне слово, у гнучкий рядок, у доладноскомпоновані твори, в красивих душею молодих персонажів. І так увічнював – в серцях,в очах і на устах – Дух Любові в момент його найвищого, найсяйнішого злету,яким є правдиве людське кохання.
Мій зір тебе не любить, бо повір,
Він бачить вади – все незграбно суше,
Але моїм очам наперекір
Тебе кохає серце невидюще.
Ні голос твій, що ніжно вухо тне,
Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання–
Самі не здатні звабити мене
На пристрасті й жаги бенкетування…
Сонет 141 [65; 157]
Проблема нашого поета – не стільки втому, що він, як і кожен у свій час, засліплений коханням, а в тому, що, усвідомлюючисліпоту цього кохання, не може позбутися самого цього напасливого почуття.Почуття любові розкривається в сонетах у всьому багатстві відтінків. Кохання,як розуміє його ліричний герой – це невиліковна страшна хвороба, щосупроводжується незліченними муками, воно подібне до ненаситної смерті, відтакого кохання герой не може ніяк звільнитися, йому бракне сил, хоч він бачитьвсі вади коханої, знає про її зраду. Змирившись із цією зрадою, поет все жзберігає своє кохання до смуглявої леді.
Яким правдивим і життєвим є коханняпоета, таким життєвим є і зображення дами в сонетах. Вона не є традиційнимідеалом поетів, вона не красуня, але її земна, не ідеальна краса не поступитьсякрасі тих, кому брехливо співають пісні інші поети.
Моя кохана – не сяйна, як сонце,
Не схожі на корал її уста,
Її коса – не злотне волоконце,
А горнодроту плетінка густа,
У неї теж не білосніжні груди,
І щоки – не троянди запашні,
Моя кохана дихає, як люди,
Але пахтить, мов квітка на весні.
Люблю я голос милої своєї,
Хоч то й не музика, що серце рве,
Живуть на небі божественні феї,
Моя кохана на землі живе.
Та найвродливіша вона між тими,
Кого влещають віршами пустими
Сонет 130 [65; 145]
Цей сонет розкриває нам світоглядШекспіра – людини Відродження, яка радіє з того, що має щастя бачити земнукрасу своєї коханої.
Поетична сповідь Шекспіра про своєкохання до смуглявої леді поступово набуває трагічної тональності. Останнісонети із захоплюючою силою і щирістю розказують про велике духовне потрясіння,яке пережив поет, переконавшись у порочності своєї коханої.
Страждання, які пережив Шекспір,виходячи з тьми своєї сліпої любові, допомогли йому прозріти. Скинувши цю єдинуполуду з очей, він повністю вийшов із тьми на світло, і в цьому світлі побачив(прозрів) далеко більше, ніж бачив досі – не тільки свій мікро, – а ймакрокосм. Він, що досі був поетом – закоханим, розум – візничий якогокерувався двома кіньми, тепер відпряг чорного коня, що тягнув його до землі, істав поетом-філософом. Білий кінь зніс його у висоти, звідки й видно набагатобільше, і видно краще [15; 334].
Нестигнуче, вічне джерело любові – цедуховне джерело поезії, в якому так само, як він, «лікували» свої сердечні раниі душевні метання поети всіх минулих поколінь.
Сонетом 153, хоч і написаним пізніше,Шекспір завершив цикл жіночих сонетів – і завершив тим самим образом, яким йогопочав – образом жіночих очей:
Мене так само зір мого кохання
Опалював і зводив дух на млість.
І, прагнучи цілющого купання,
Я теж бував там як болящий гість
Та й що? Рятунок – не вода в проточчі,
А лиш кохані, палахтливі очі
[65; 169]
Поставивши Сонет 154 після 153-го,Шекспір окреслив жіночі сонети 127–153 як його внутрішній цикл – безперервне,віршоповторюване коло. Зробивши сонети 153–154, з їхніми спільними образамивогню, води, завершальною парою, він формально відбив жіночо-чоловічу сутністьсвого Юнака, окресливши водночас зовнішнє (теж вічне) коло, бо обидва Сонетисвоїми основними образами тісно в’яжуться із Сонетом 1. Обидва центральніобрази цієї завершальної пари сонетів – «палахкотливі очі» та «вогонь любові» –знаходимо в найпершому сонеті. Однак у цих (самотніх) очах полум’я є не стількиджерелом гарячого вогню, скільки тихого світла, і яскріє те світло вясновидячих очах чоловічих.
Оті чоловічі очі охоплюють своїмрозумним і світлим зором увесь сонетарій – обидві його частини (де Юнаків цикл,2–126, уп’ятеро більший за жіночий), – усю поетову душу, живу в любові, щасливуй стражденну, – часточку великого океану, що пробивається з-під теплоїкритської землі вічним джерелом, в якому він, купаючись, лишив для вічностічастку й свого
тепла [15; 338].
Та не журись! Коли вже смерті в руки,
Мов арештанта, віддадуть мене,
У цих рядках моїх, де стільки муки,
Триватиме життя моє трудне.
Це мого духу пам’ятні споруди,
Найкраща почастка мого єства;
Земля візьме своє, твоєю ж буде
Присвячена тобі душа жива…
Сонет 74 [65; 89]
Десять років, що лягли на папірпунктиром Шекспірових Любовних сонетів, промайнули, мов спалах блискавки втемряві Смерті. Супроти вічності, в яку вони сьогодні вписані, ці роки – мить,але мить справжнього – правдивого, прекрасного – Життя. Більше того – це митьжиттєвого одкровення, бо спалах Любові тотожний і світлу знання (78): цеблискавка, яка висвітлила поетовим очам і небо, й землю, показавши, що ікохання, і совість, і творче натхнення – все це один і той же душевний підйом,порив, потяг до осягнення гармонії в собі й поза собою, До Правди і Краси; щоце також і потяг до Добра, до Благодаріння – бажати ділитися з іншими «усійнайкращим, що в мені»; що все це разом – суть саме людської Природи і людськогоМистецтва.
Моя любов-то не байстря-сирітка,
Якій життя обставини дали,
То не бур’ян, не дикоросла квітка,
Яку зірвати можна будь-коли
Вона не випадкова – тож не гине
Від рабських невдоволень і повстань,
Вона долає політичні згини,
Як єретик, що став на смертну грань…
Сонет 124 [65; 139]
Сонетний щоденник мусив колисьобірватися й таки обірвався, – щоб ще через декілька років, у дещо зміненійформі донести до нас Шекспірове відкрите серце, – коли воно було ще молодим.
 
3. Філософські мотиви Шекспірових сонетів
 
З темами Кохання і Дружби пов’язанийодин з найскладніших і багатозначущих образів в Сонетах – образ Часу. Завдякицьому образу особисті почуття поета сприймаються як виявлення загальних законіврозвитку і змін.
В словнику Шекспіра «time» (час) –термін багатозначний: це і абстрактне вираження феномену часу, це і проходженняв часі, і плин його самого. Однак частіше за все «time» – поняття, яке об’єднуєв собі і час, і простір. Час – це і зовнішня подія, і внутрішнє йогопереживання. Час постає як змістовна форма існування: всесвітній порядоквзагалі, або певним чином впорядкований
світ [9; 52].
Складний комплекс переживань, якіпов’язані з усвідомленням індивідуального характеру часу, ніхто в мистецтвіВідродження не передав яскравіше і сильніше, ніж Шекспір в своїх Сонетах. Час –постійна і багатостороння розвинута тема сонетів.
В сонетах час представлений передусімяк факт суб’єктивного людського існування, який потребує не пояснень, априйняття; як сила, яка знаходиться поза людиною, але яка загрожує йомуфізичним знищенням, час строго регламентує її стан, її можливість. Миттєваюність, мить розквіту і пора ув’ядання, смерть. Час – універсальна умовалюдського життя, чисто фізичних його рамок, він ставить перед людиною задачу,вирішувати яку приходиться кожному: якою має бути гідна людини відповідь навиклик часу? Відповідь Шекспіра яку не важко знайти передусім в його сонетах,однозначна: людина не має відвертатися від обличчя часу, звертаючи свої поглядидо неба, вона повинна поринути у нескінченність, яка міститься у самому часі, –доблесті, мистецтві, любові. Мінливість – цей символ часу репрезентується всонетах не у вигляді постійних і відокремлених картин, а як щось невід’ємне, скороминуще[9; 54].
Біг часу для поета безупинен.
Найбільш беззахисним перед обличчямчасу є людина. Її фізичний розквіт миттєвий, але особливо скороминуща красаюності.
Все нищиться під натиском часу –
Метал, земля, моря, гранітні мури,
То ж як убереже свою красу
Тендітний вицвіт людської натури?
Сонет 65 [65; 81].
Трагізм цього сприйняття часу легкопояснити. Людина Відродження сподівається жити на свій страх і ризик, і в ційситуації вона, вочевидь, побачила в часі безпощадного ворога. «Нова людина» нелякалася смерті, вона страхалася того, що може щось пропустити в цьому житті,щось неповторне. Саме цим принципово відрізнялось ренесансне світосприйняттявід середньовічного. Це бажання побільше встигнути, зробити, повністювикористати відпущений людині корисний час. Отже, сама позитивна наявність часувикликала відчуття «скороминущості». Але це відчуття породжувало не апатіюприреченого, а енергію бійця.
Звісно, якщо ця енергія спрямовуваласяна марнотратство, наприклад, на досягнення високого положення і отримання титулів,то час ставав підступним і результат зусиль виявлявся смішним.
Людина має прагнення здобути те, щочасу не підвладне. Перш за все, це її нащадки, діти, які виконують лініюпродовження роду. По суті, гуманісти створили вперше в історії чисто раціоналістичнийкульт сім’ї, культ дітей. Діти в їх очах – не обов’язок, а відповідь на викликчасу. Вже в перших (1–17) сонетах простежується одна думка: поет закликає другаоженитися для того, щоб зберегти свою красу в дітях – тільки так він зможеперемогти Час. Тема ця не нова і походить від Платонового діалогу «Бенкет» (цепитання ми розглядали вище). Подібні поетичні послання писали й інші поети,сучасники Шекспіра, тільки звернені вони були переважно до жінок «Дослідникивбачають у цьому підциклі паралелі з твором Еразма Роттердамського «Послання,що переконує юного дворянина одружитися», перекладеного англійською мовою 1553року, – однак цікавою особливістю Шекспірових «послань» є якраз те, що проодруження там майже не говориться: поета цікавить не вторинний, суспільний, апервинний – природний закон, підкорятися якому він і закликає свого друга –юнака» [15; 207]. До цього ж закликає юнака Адоніса богиня кохання Венера внайпершій любовній поемі Шекспіра.
Як сорок зим торкне твого чола,
Пориє зморшками лице прекрасне,
І молодість, що сяяла й цвіла,
Немов ліврея пишна, зблекне й згасне
Тоді, коли спитаються: «А де ж
Краса твоя?» – який пекучий сором,
Яку хвальбу безславну ти знайдеш
В очах запалих із потахлим зором!
Якби ти міг сказати: «Ось дитя,
Ось відбиток живий моєї вроди,
Ось підсумок всього мого життя
І скарб, де грають всі мої клейноди», –
Знайшов би, поруч з холодом старим,
Гарячу кров і юності нестрим!
Сонет 2 [65; 17]
Природний час у його лінійності Шекспірмислить двояко – як Час-творець і Час-руйнівник. Так само двояко ставиться віні до історичного «суспільного» часу: це і Час-Творець, нагромаджувач духовноїспадщини (сонет 16), і Час-Руйнівник, який більшість людських творінь «викидаєна сміття», «забирає з собою». Однак великою буквою в сонетарії позначений лишечас суспільно-історичний, – саме йому оголосить поет війну в 15 сонеті.
Уява поета переводить речі незнані(нематеріальні, уявні) в речі матеріально відчутні – пізнанні в чуттєвомудосвіді й через те збагненні. Розглянемо на прикладі Сонета 12:
Коли вслухаюся в печальний хід
Годинника хвилиною нічного
Коли дивлюся на прив’ялий світ,
На кучері, що світяться виною,
На голі дерева, що для отар
Давали влітку тінь і прохолоду,
На збляклу зелень врун, що з них жнивар
Уклав снопів копу сивобороду,
Я думаю з тривогою про те,
Що молодість твоя минуща, друже;
Краса, мов квітка, хутко відцвіте,
А там косою час махне байдуже…
Нащадкам дай життя, як хочеш ти
Безстрашно під косу його лягти!
[65; 26].
Можна сказати, що до філософськогоосмислення Часу як Смерті поет приходить через аналогію. Час, який руйнує речіматеріально зримі («прив’ялий цвіт», «посивілі кучері», «оголені дерева», «зеленьврун», що стає «копою сивобородою»), так само руйнує й речі нематеріальні: «молодість,краса твоя – минущі». Звідсіля й узагальнюючий висновок: «Ніщо не встоїть протикоси часу».
Та, почавши від Сонета 15 і до самогокінця «юнакового циклу», ми раз по раз зустрічаємося з думкою, що є, усе жтаки, одна річ, яка може встояти проти цієї коси – його, Шекспірова, поезія.
Сонет 12, з його глибиннимкінематографічним баченням, проникнутий інтимно-мінорним настроєм, що з’явивсяв сонетному циклі вперше.
З образом Часу пов’язані картинив’янучої природи, які мають нагадати другові про те, що старість неминуча. Часвиступає як жива істота, як могутня руйнівна і творча сила. Час не знаєвідпочинку, він слугує втіленням руйнівної діяльності людства: я бачу, кажепоет, як благородні башти зрівнюються з землею, як вічна мідь стає жертвою лютісмертних людей, як держави хиляться до занепаду, голодний океан поглинаєкоролівства. Ці метафоричні картини завершуються гірким висновком: отже, ілюбий друг приречений на смерть, Час висушить його кров, проведе глибокіборозни на його обличчі, спотворить його красу.
В Сонеті 16 Час (як і в інших сонетах)персоніфікований, але позначається цей образ часу то малою, то великою буквами:так Шекспір розрізняє час природний, за яким живе матеріально-зримий світ, іЧас історичний – час людського духовного буття. Обидва часи мають однаковіприродні характеристики – циклічність та лінійність, тому кожен з них тежрозуміється двояко – як Час-творець і Час-руйнівник.

Чому ж ти проти часу в боротьбі
Сам не ступаєш кроками твердими?
Чом не візьмеш на послуги собі
Щось краще, ніж мої безплодні рими?
Городчики дівочі навкруги
Хіба не ждуть щасливої нагоди,
Щоб силою любовної жаги
Зловити пишний цвіт твоєї вроди?
В живих очах живе живе, добро,
А мертве не уникне тління й гробу.
Ні пензель Часу, ні моє перо
Не в змозі зберегти твою подобу.
Дано тобі солодке ремество,
Щоб сам своє ти малював єство
[65; 31]
Приходить пора, коли «невтомний» природнийчас – Творець починає руйнувати те, що створив. Розквітом своєї юності юнакзавдячує природному часові – Творцю, але далі цей час вступає у свою функціюРуйнівника.
Ти в скарбах юності, як в ореолі,
Та не тривкіше це буття від сну:
Час – марнотрат готується поволі
Твій день ясний звернути в ніч хмурну
Сонет 15 [65; 31]
У тому житті, яке юнакові ще може датичас, він уже не житиме в усій повноті своїх найкращих якостей, бо той же час їхі відбирає, – тож «оновити те життя», яким юнак живе зараз, «на злеті щасливихгодин», він повинен сам, і негайно.
Час-Творець – це також і людськийЧас-Торець, нагромаджувач мистецької спадщини, в якого наш поет тільки вчиться.Це життя, що його дають юнакові «олівець-пензлик» історичного Часу-Творця – цемистецькі твори всіх віків, в тім і образотворчі. Жоден мистецьки створенийобраз людини не замінить живої людини, та й образ цей не здатенсамовідтворюватись. Відтворює його Митець, «воюючи» з історичним і природнимЧасом-Руйнівником, – тактикою в цьому поєдинку є «множення» образу; зброєюмистецтва, в якому процвітають правда і краса.
Схоже, що прагнучи надати своємуюнакові більш приземлених рис, аби йому «повірив майбутній вік», Шекспір досягцілком протилежного результату: Час-пожирач ці ж риси й пожер. М. Габлевичзазначає: «через афектованість Сонетів 18–19 багато видавців, від другоговидання 1640 р. і до 1775 р. включно, вилучали їх обидва з видань.Чим мимоволі доводили, що не все у Шекспіровому юнакові вписується в їхній часі що наступні покоління не хочуть приймати його любов» за «зразок краси».Мабуть, поет сам передчував, що таке може статися, тому й так палко прохав, абиЧас дозволив його любові жити такою, якою вона є зараз, на «злеті щасливихгодин» [15; 229].
Затуплюй, часе, пазурі левині,
Вилизуй зуби тигру при жратві,
Дай витвір з глини поглинати глині,
І Фенікса пали в його ж крові.
Сонет 19 [65; 35]
Час руйнує не тільки фортеці іпам’ятники, але й духовні цінності – Сонет 60 містить в собі метафоричнеописання руху Часу. Сонет постав із двох рядків попереднього, 59, ввібравши усебе образ океану з 56 та незнищенності пам’ятників духу, з 55 сонетів.
Образи моря і сонця описані не лишетак, що передають вічний кругобіг-біг часу в житті природи, але й показують, щовічне складається з минущого, нескінченне – із конечного (безперервний руххвиль, щоденний рух сонця). Написані олюднюючи ми їх мазками, ці два образидемонструють водночас і вічність життя людства, яка твориться безліччю окремихжиттів – «час», який складається з «часів».
Біжать одна за одною хвилини,
Немов на морі хвилі – в небуття;
На місці зниклої вже інша лине, –
Так пропадає й постає життя
Народжене жадає світла й росту,
Дозрілому корону час дає
І тут таки розвінчує: попросту
Назад бере даровання своє.
Він риє зморшки на чолі ясному,
Жере все рідкісне, все осяйне:
Все падає у безвість невідому,
Як він косою гострою махне.
Та може вірш мій проти нього стати –
Він має міць тебе спасти від страти
[65; 75]
Кут зору поета дедалі звужується: відмножинною безперервності хвиль у вічному морі (= множинної безперервностіминущих людських життів у житті людства) до унікальності вічного сонця іодного-єдиного дня (= унікальності одного життя однієї і кожної людини) – і доминущості в кожному людському житті його єдиної й унікальної пори – юності.Вірш його, як надіється автор, встоїть у плині-русі життя, як стоїть берегсупроти вічного руху хвиль під вічно рухомим сонцем, як стоїть Час-вічністьпонад змінними часами. І ми розуміємо, чому майже скрізь Шекспір пише «природа»з малої букви – природа, змінна у формах (як час-часи), є у всіх, у всьому ізавжди однакова, одна і таж, незмінна у своїй суті, як незмінною є вічність. Ів цій суті – її незмінна правда.
Про помсту Часу поет говорить і вСонеті 115: мільйонами випадків Час руйнує, міняє, спотворює. Але мипростежуємо в цьому сонеті дуже важливу метафору: Час не тільки руйнує, але йнароджує нове, і будівниками нового, будівниками змін стають сильні духом.
Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:
«Моїй любові нікуди рости».
Я думав – ріст її спинивсь назавше,
Найбільшої сягнувши висоти.
Час нищить честь, вбива красу кохану,
Несучи нам мільйони перемін,
І чисті душі він веде в оману,
І королів веде на плаху він.
[64; 674]
Поет проголошує війну Часу. Знаряддяпоета – його вірші, а силу в цій боротьбі дає йому любов до юнака. Особистатема переплітається з темою безсмертя мистецтва: воно призначене зберегти увіках такі цінності, як любов, краса, думка, істинна. Душа поета живе в йоговіршах, «діти», народжені його творчою уявою, будуть жити на листках паперу.
Сонеті просякнуті поетичним відчуттямчасу. Час – чисто зовнішня і абсолютно ворожа людині сила, яка підпорядковує їїуніверсальному закону земного буття: розквіт, занепад і зникнення. І з цьогошвидкоминучого людського життя Шекспір, як поет і гуманіст, робить єдиний длянього висновок: проти часу у людини є зброя: продовження роду й особистадоблесть, яка проявляється в соціальних або естетично значущих діях.

Мотиви смерті і безсмертя вСонетарії
Проблеми життя і смерті людини – цеґрунтовні проблеми філософії часу, що саме через ставлення до цих проблем та їхрозуміння людина й усвідомлює себе як Людину, виявляє своє ставлення доприроди, до людей, до самої себе, до Світу в цілому. Всі ці питання поза часом;вони виникали, виникають і будуть виникати, поки існують Світ і Людина.Світоглядна сутність проблеми стверджується тим, що кожна людина замислюєтьсянад сенсом свого життя.
Епоха Відродження повернула людину доСвіту, людина в філософії цього періоду має право на власний вибір, на вчинок;вона діє в житті, вона є цілісною та цілісно виявляє своє ставлення до Світу.
Проблема життя та смерті хвилювалалюдство на протязі всього його існування. Справа полягає в тому, що ідеї і їхзміст розгортаються в процесі розвитку всього людства і конкретизуються впевній національній культурі та філософії, смисл певних ідей розгортається узв’язку з конкретним життям людей у спільності, а зміст суто філософських ідейзбагачується змістом буття самих людей. Дійсно, проблеми, які існували в той чиінший період розвитку людської культури, філософії, були різні, але їх основоюбули такі проблеми, як співвідношення Бога і Світу, Бога і Людини, проблемижиття та смерті людини. Звичайно, що їх вирішення було різним, воно залежаловід певного періоду в історії розвитку людства, від особливостей розвиткунаціональної культури. Але загальнолюдський зміст цих проблем в йогонаціональному контексті є присутній в кожній національній культурі, йогореалізація, що відбувається вже на рівні конкретного людського життя – це й єтріада, яка зумовлює змістовність, відтворену саме в постановці проблеми.
Аналіз проблеми життя і смерті маєзначення для розуміння того, що є вибір – як індивідуальний, так і вибірнароду. Проблема вибору – це стрижень людського життя, індивідуальний таспільний вибір створюється історією, але залежить також від якіснонеповторного, що створюється на протязі всього розвитку народу.
Отже, проблеми життя та смерті необхіднорозглядати в динаміці розвитку людства, в тому процесі, коли людина осмислюєсебе як людину.
Початок західноєвропейської традиції врозумінні того, хто така людина, відноситься до орфіків, які найголовнішоючастиною в людині вважали її душу. Душа, це безсмертний, вічний, добрий початоку людині – це частина Божества, яка опинилась у людському тілі, неначе ув’язниці [53; 120]. Інтерес до проблеми індивідуальної людської душі, їїпоходження, ми зустрічаємо в концепції Платона. Він уважав душу безсмертною, щоіснує вічно і знаходиться в ланцюгу перетворень. В концепції Платоназ’являється ідеал справжнього людського життя, який виникає на ґрунті розуміннясутності людської душі.
Ось чому в період кризи гуманізмуШекспірові близьким став Платон, і неоплатонізм Шекспіра стає бароковим, тобто неантичним (прозорим, гармонійним), а таким, що прагне гармонії, пізнавшитрагедію дисгармонійного людського духу.
Шекспір – видатна особистість епохиВідродження, його серце сповнене високих почуттів: дружби, любові, віри вторжество добра, милосердя і справедливості. Свою поезію він присвятив служіннюлюдям, і тому так болісно ліричний герой сприймає навколишній світ, де пануютьзла жорстокість, несправедливість.
У ряді сонетів розкривається темасмерті і безсмертя, тема нетлінності творів мистецтва, розуміння того, що поетбуде безсмертним у своїх творіннях:
Державців монументи мармурові
Переживе могутній мій рядок
Сонет 55 [65; 71]
У сонеті 107 ця думка набуваєподальшого розвитку і гнучкості:

В моїх рядках по смерті ми воскреснем,
І смерть не роз’єднає нас. Вона
З косою йде на дикі племена
І їм страшна, німим і безсловесним.
Твій пам’ятник з моїх натхненних слів
Переживе гробниці королів
[64; 670]
Хоч більшість сонетів присвяченорозв’язанню етичних проблем, у них постійно проявляється інтерес поета догромадського життя своєї епохи. Виникають образ держави, яка гине під натискомЧасу, війни, яка борознить сланцями лице землі, скнара, який тремтить надскарбами, або людина, яка вихваляється здатністю свого походження. Саме вонисвідчать про пильну увагу, з якою Шекспір ставиться до різноманітних явищдійсності.
Найвідоміший 66 сонет являє собоюсконцентроване вираження несприйняття поетом життя, яке спотворює взаємини міжлюдьми: не випадково чимало дослідників зіставляють цей сонет із найбільшпохмурими трагедіями Шекспіра.
Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот.
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навздогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
[65; 81]
Загальний висновок: мерзенне все, щооточує поета. Поет глибоко вражений силою святенництва, брехні, лицемірства.Огидна сучасність викликає у поета дві реакції. Однією починається твір: якличу смерть, вже смерті я благаю, друга висловлена в останньому рядку, і та яктебе «лишити в самотині» (та вмерти не дає любов твоя). Тема сонета зумовила іспецифіку її змалювання. Зовні – це звертання до друга, а насправді – зразокпубліцистичної поезії, своєрідна звинувачувальна промова, тільки останньомурядку властива інтимність бесіди з близькою людиною. Водночас твір можнасприймати як напружений філософський роздум, заглиблення у проблеми людства івласної душі, проблеми життя і смерті.
Сонет 66 – один з найдраматичнішихвіршів збірки. Його зміст провіщає славетний монолог Гамлета. Твір побудованоза принципом емоційного нагнітання трагізму, що відповідає зростанню душевноїтривоги героя. Сонет реалізує особливу композиційну форму. Це період. Вінскладається лише з двох речень, перше з яких має 12 рядків, друге – 2. Їх межа– гармонійний центр періоду.
З сонетом 66 тісно пов’язаний 32 сонет.Думки про смерть, зроджують роздуми про долю власних творів. Очевидно, що,пишучи Сонет 32, Шекспір мав на думці графа Саугемптона.
30 травня, за лічені дні до виходупершої Шекспірової «книжки любові» («Венера й Адоніс»), за загадкових обставинубили поета Кристофера Марло, арештованого раніше за його атеїстичні погляди,та звільненого під заставу до 1 червня. Крім того, у Лондоні набирала потугичума. Можна здогадуватися, що смерть, яка досі видавалася нашому поетові чимсьдоволі далеким, стала цілком зримою. Звідси поява сонета – підсумку пережитогожиття (30), Сонета-плачу по втрачених друзях і думок про посмертну долю «первісткайого любові».
Як проживеш мою погожу днину,
Коли затулить очі смерть мені,
І цю мою нехитру писанину
Переглядатимеш в самотині,
Зістав мене з поетами новими, –
Я, мабуть, програватиму, але ж
Ти збережи мій твір не задля рими, –
Мою любов ти в ньому збережи.
Як віднайдеш її в моєму слові,
Тоді скажи: «Якби мій друг не вмер,
Талант його, народжений з любові,
Ще яскравіше сяяв би тепер.
За форму нові твори поважаю,
Його ж творіння – за любов без краю»
[65; 47]
Очевидно, що Шекспір мислив себе поетомнезалежно від того, що саме писав – віршовані п’єси, поеми чи сонети. Він бувпоет за способом «блукання поміж небом і землею»; цей спосіб – бачення «внутрішнімоком» («поетів зір»), бачення образами («уява створює подобу речей незнаних»),а «плоть», і «назву», і «місце» надавало баченому його перо. Це – ще однааксіома, яку повинен пам’ятати читач Шекспірових сонетів [15; 182].
Як ми вже зазначали раніше, дофілософського осмислення Часу як Смерті поет приходить через аналогію. Звідсіляузагальнюючий висновок: «Ніщо не встоїть проти коси часу» (Сонет 12).
Та, почавши від Сонета 15 і до самогокінця «юнакового циклу», ми раз по раз зустрічаємося з думкою, що є, усе жтаки, одна річ, яка може встояти проти цієї коси – його, Шекспірова, поезія:
Але не може смерть, жахний владар,
Те вічне літо обернути в тління,
Якщо заграє твій зрадливий чар
В рядках непроминального творіння.
Допоки в людях житимуть чуття,
Тобі цей вірш даватиме життя
Сонет 18 [65; 33]
Аналізуючи Сонет 73, ми зустрічаємоновий образ – образ творчої смерті.
Ти можеш осінь бачити в мені,
Як на деревах жовте листя плаче,
І там, де птаства линули пісні,
Шурхоче гілля, з холоду тремтяче.
В мені ти бачиш пригасання дня,
Коли зникає сонце із обочин,
І ніч, і смерть надходить, мов двійня,
І все навкруг печатають на спочин.
В мені ти бачиш ледь примітну грань,
В золі моєї юності спочину;
Те, що живило дух моїх бажань,
Вже гасне й обертається в могилу
Це бачачи, міцніш полюбиш ти
Те, що невдовзі має відійти.
[65; 88]

Традиційний погляд на цей сонет як наобраз згасання поетової молодості (поруч із квітучою юністю юнака) не пояснює,чому Юнак, бачачи це згасання, має ще дужче любити те, що невдовзі сам муситьпокинути. Якщо йдеться про смерть не поетової молодості, а самого поета, тодивно, що не він має покинути Юнака, а Юнак – його. Коли ж ідеться про власнуЮнакову молодість, то дивним видається слово «невдовзі» і знову те, хто кого(чи що кого) має покинути.
Не дивною буде остання фраза лиш тоді,коли мислити цей сонет-монолог як розмову поета з самим собою, а загасаючеполум’я мислити, як полум’я душі, любові, яке він досі вкладав у Юнаковутворчість. Саме її, як це бачить він сам, доведеться йому невдовзі покинути:поетові – свого юнака. Ніч, яка закрадається поволі – це друге «я» смерті, щоневдовзі «запечатає на спочин» його друге, солодко-співуче «я». Згідно іззаконом природності мистецтва – із законом Природи – творчині. Тож образ, якийпостає із Сонета 73 – образ творчої смерті.
Людина живе в просторі часів: вминулому, в сьогоднішньому, в майбутньому. Смерть також має свій час, але цейчас особливий: він перестає бути дійовою особою і не є календарним. Смерть, недивлячись на переконання більшої кількості людей, що помирають інші, присутня ів теперішньому часі:
Як я помру, ти туги не заводь,
А плач не довше за скорботні дзвони,
Вістуючи, що віддано цю плоть
Гидкій черві у ще гідкіші схрони
Сонет 71 [65; 87]
Можна говорити, що вічні питання – цетрагічна серцевина вічних тем, а серцевина цієї серцевини – питання про смислсмертного людського життя. Людина перед лицем природи, Долі, смерті – темавічних питань. Вічні питання тому і вічні, що на них немає однієї єдиноївідповіді. Торкаючись філософських проблем буття, ці питання по-різномуставилися і вирішувалися в різні епохи.

Висновки
 
Підводячи підсумок нашого дослідження ми дійшли висновку,що творчість титана світової літератури Вільяма Шекспіра є вершиннимдосягненням не тільки англійської ренесансної літератури, але й літературивсього європейського Ренесансу. Більше того, вона є однією з найбільших вершинсвітової літератури. Геній Шекспіра був настільки могутнім, що все, що вінстворив, за своїм значенням вийшло далеко за межі доби письменника та йогокраїни й упродовж віків є надбанням усіх часів народів, ніколи не втрачаючисвоєї краси, значення і могутньої сили впливу на людей.
В своєму дослідженні ми розглянули провідні філософськімотиви сонетів В. Шекспіра. Адже численні філософські та естетичні алюзії зтворів великого поета у світовій літературі примушують замислитись надпричинами невмирущого інтересу до Шекспіра.
Сонет – одна з найстаріших ліричних форм. Сюжетною основоюшекспірівських сонетів є оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета –ліричного героя збірки. Цикл сонетів являє собою своєрідний ліричний щоденник,який створювався без заздалегідь придуманого плану. Деякі вірші написані «знагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетівпороджено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточуєлюдину. Проблеми, поставлені в сонетах, глибоко філософічні, що аж ніяк несуперечать універсальній природі цієї поетичної структури.
«Сонети» стали блискучим відображенням багатого і складноговнутрішнього світу людини епохи Відродження. Вперше у світовій літературі булазмальована неповторна індивідуальність, живе багатство і складність людськоїдуші.
Досліджуючи сонети Шекспіра з філософської точки зору, нашуувагу привернула проблема філософії кохання. За всієї багатоманітностіфілософських систем Відродження виразним є основне спрямування, що ним можнаназвати високорозвинену теорію прекрасного, звернення в абсолют категорійЛюбові й Краси. І тут ми неминуче приходимо до Платона.
Найвиразніше можна простежити вплив платонівських ідей всонетах, присвячених «смуглявій леді». В добу Відродження чоловіча дружбаставилася вище за кохання до жінки. Це ідея Платона, який вважав, що існуєЧорний Ерос – кохання до жінки – та Ерос Афродіти небесної, яка причетна більшедо чоловічої основи, тобто любов до юнака.
Неоплатоніки Відродження вважали любов самодостатньою, якздатність, за Платоном, «бачити і пізнавати». За Платоном, ідея сходження віднижчого – «гармонії форми» до осягненої розумом довершеності, досконалостіпризводить до виправдання призначення керувати всім, що надала тобі Природа. Ів Шекспіра, і в Платона, де природа удосконалює форму шляхом нових народжень,бачимо ту саму ідею щонайвищої форми, як першого, доступного людині, ступеняпізнання Космосу. Саме тому, що захоплення зовнішньою формою, – це шляхнаступного пізнання, людина не має права нехтувати своєю чуттєвою природою.Тільки після пізнання Чорного Еросу їй відкриваються «очі розуму».
На думку Платона, краса, як абсолютна сутність, переходитьвід тіла до тіла, від душі до душі, постійно збагачуючись.
Шекспір розвиває думку Платона, що пристрасті, які володіютьнашою душею, перешкоджають розумінню істини, удосконаленню душі. Саме тому,любов до юнака, союз розуму і душі, вища любові до жінки.
Разом тим у прославленні земної краси коханої жінки Шекспірвідходить від деяких крайнощів платонівської концепції. Йдеться про те, щоземна любов до жінки може просвітлювати, коли вона живе в душі, яка прагнедосконалості.
Платон вважав любов не тільки силою, що керує Всесвітом,але й джерелом людської свідомості. Шекспір розвиває цю ідею. Любов, згідно зПлатоном, як найвища енергія Космосу, породила нашу свідомість, «людське влюдині». Відштовхуючись від естетичної системи Відродження, Шекспір вважає, щоЧорний Ерос є необхідною складовою людської душі, оскільки він – перша ступіньудосконалення, пізнання прекрасного.
Хотілося б зауважити, що шекспірівська Любов, на відмінувід платонівської, є глибокою, трагічнішою. Любов у «Сонетах» теж є рушійноюсилою Всесвіту, але живе вона в душі смертної людини, котрій нести такий тягарбуває не під силу. Шекспірівська Любов – це не тільки сходження додосконалості, але й тривала та болісна мандрівка.
Поняття «Мистецтво», «Любов», «Природа», «Краса» єскладниками естетики Платона, значення яких співпадають у філософському плані зпоняттями, які вкладали в ці слова неоплатоніки. Але в трактуванні творчості яктакої Шекспір відходить від Платона, вважаючи любов силою, здатною запліднитимистецтво, хоча мистецтво – понад усе.
Особливий інтерес викликає вивчення у Шекспіра значеньслова «Любов», яке є базовим поняттям естетики Платона. В перекладахукраїнських, де є різні варіанти (любов, кохання, любощі, милість), маємобільшу можливість побачити Шекспіра з палітрою любові, починаючи від того, щоПлатон називав «усякою жагою цілісності», закінчуючи Чорним Еросом.
Отже, ми ще раз наголосимо на деяких елементах світоглядута естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатоніків іяскраво простежуються в «Сонетах». По-перше, це ідея існування комічноїгармонії. Кінцева мета розвитку людства – в досягненні цієї гармонії, а найвищамета людського життя – гармонізація власної душі, прагнення до істиннопрекрасного. По-друге, Любов – сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йомудинаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різнихступенях еволюції Космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищийступінь пізнання. Нарешті, Людина – це і Космос в мініатюрі і мікрокосмос, ікінцева мета творіння, ланка, яка пов’язує матеріальний та духовні силиВсесвіту.
Гуманісти Ренесансу розглядали людинуяк «подобу божу», не обожнюючи її. Не менш захоплювався «чудом світу» іШекспір.
Загальною темою цілого сонетарію, якцього й вимагала Трагедія жанру – є любов. Маємо у нім невелику, але виразнугрупу «любовного трикутника». У двоякому поділі сонетарію (Юнаковий та Жіночийцикли) відбите і двояке почуття автора, одне – позитивно забарвлене, «світле» –віднесене ним до особи «юнака», інше, з негативним забарвленням, «темним» – доособи «жінки», – дарма, що сама вона не завжди була джерелом лише негативнихемоцій. І «жінку», і «юнака» поет однаково називає «моя Любов», – та тількиЛюбов ця різна і описана по-різному, – як любов «світло-гарна» і любов «темна»,«негарна» (за Платонівською концепцією).
Можна з долею впевненості говорити, щообраз юнака – це облагороджений душею самого поета образ, що увібрав у себе всенайкраще, що було притаманним поетові, його кращу частку душі. І любовліричного героя до друга є платонічною любов’ю, духовною, потягом доспорідненої душі, якій ліричний герой бажає щастя і добра. Тому дружбіліричного героя, його почуттям до друга притаманне все те, що зазвиклепоєднується у коханні: захват красою друга, радість побачення, гіркота розлуки,муки ревнощів, розчарування, складні пристрасті людського серця. Дружбуліричний герой ставить над коханням.
Сонетарій Шекспіра – це самоаналіз йогодуші. Чорним кольором – кольором очей коханої жінки – поет означив і власнуплотську Хіть, яка, не знаходячи вдоволення, відбирала йому душевну гармонію.Проблема нашого поета – не стільки в тому, що він, як і кожен у свій час,засліплений коханням, а в тому, що, усвідомлюючи сліпоту цього кохання, не можепозбутися самого цього напасливого почуття. Почуття любові розкривається всонетах у всьому багатстві відтінків. Кохання, як розуміє його ліричний герой –невиліковна страшна хвороба, що супроводжується незліченними муками, воноподібне до ненаситної смерті, від такого кохання герой не може ніякзвільнитися, йому бракне сил, хоч він бачить всі вади коханої. Яким правдивим іжиттєвим є кохання поета, таким життєвим є і зображення дами в сонетах.
Страждання, яке пережив Шекспір,виходячи з тьми своєї сліпої любові, допомогли йому прозріти. Скинувши цю єдинуполуду з очей, він повністю вийшов із тьми на світло, і в цьому світлі побачивдалеко більше, ніж бачив досі – не тільки свій мікро, – а й макрокосм.
З темами Кохання і Дружби пов’язанийодин з найскладніших і багатозначущих образів в Сонетах – образ Часу. Завдякицьому філософському образу особисті почуття поета сприймаються як виявленнязагальних законів розвитку і змін.
Складний комплекс переживань, якіпов’язані з усвідомленням індивідуального характеру часу, ніхто в мистецтвіВідродження не передав яскравіше і сильніше, ніж Шекспір в своїх сонетах. Час –постійна і багатостороння розвинута тема сонетів. В сонетах час представленийпередусім як факт суб’єктивного людського існування, якій потребує не пояснень,а сприйняття. Час – універсальна умова людського життя, чисто фізичних йогорамок. Він ставить перед Людиною задачу, вирішувати яку приходиться кожному:якою має бути достойна людини відповідь на виклик часу? Відповідь Шекспіра, якуневажко знайти передусім в його сонетах, однозначна: Людина не можевідвертатися від обличчя часу, – звертаючи свої погляди до неба, вона повиннапоринути у нескінченність, яка міститься в самому часі.
Природний час, у його лінійності,Шекспір мислить двояко – як Час–творець і Час-руйнівник. Так само двоякоставиться він і до історичного, «суспільного» часу: це і Час – Творець,нагромаджувач духовної спадщини, і Час-Руйнівник, який більшість людськихтворінь викидає на сміття. Однак великою буквою в сонетарії позначений лише чассуспільно-історичний, – саме йому оголошує війну поет.
Отже, поет проголошує війну Часу.Знаряддя поета – його вірші, а силу в цій боротьбі йому дає Любов до Юнака.Особиста тема переплітається з темою безсмертя мистецтва: воно призначенезберегти в віках такі цінності, як любов, красу, істину.
Сонети просякнуті поетичним відчуттямчасу. Час – чисто зовнішня і абсолютно ворожа людині сила, яка підпорядковує їїуніверсальному закону земного буття: розквіт, занепад і зникнення. Із цьогошвидкоминучого людського життя Шекспір, як поет і гуманіст, робить єдиний длянього висновок: проти часу у людини є зброя: продовження роду і особистадоблесть, яка проявляється в соціальних або естетично значущих діях.
В своїх «Сонетах» Шекспір піднімаєпроблему смерті та безсмертя. Це – ґрунтовні проблеми філософії тому, що самечерез ставлення до цих проблем та їх розуміння людина й усвідомлює себе якЛюдину, виявляє своє ставлення до природи, до людей, до самої себе, до Світу вцілому. Світоглядна сутність проблеми стверджується тим, що кожна людиназамислюється над сенсом свого життя.
Думки про Смерть зроджують у Шекспірароздуми про долю власних творів. Почавши від Сонета 15 і до самого кінця «юнаковогоциклу», ми раз по раз зустрічаємося з думкою, що є одна річ, яка може встоятипроти смерті – його, Шекспірова, поезія.
Можна говорити, що вічні питання – цетрагічна серцевина вічних тем, а серцевина цієї серцевини – питання про смислсмертного людського життя. Людина перед лицем природи, Долі, смерті – темавічних питань. Вічні питання тому і вічні, що на них немає однієї єдиноївідповіді. Торкаючись філософських проблем буття, ці питання по-різномуставилися і вирішувалися в різні епохи.
Глибоко пізнаючи історичну правду,Шекспір поставив у своїх творах такі масштабні та важливі для суспільствапитання, що вони переходять із доби в добу, від покоління до покоління,зберігаючи свою життєву силу й безсмертя.

Список використаної літератури
 
1. Автономова Н., Каспаров М.Сонеты Шекспира – переводы Маршака // Вопросы литературы. – 1969. – №2. – С. 100–112.
2. Алексеев М.П. Общаяхарактеристика английского Возрождения // История зарубежной литературы: Раннеесредневековье и Возрождение. – М.: Учпедгиз, 1959
3. Аникин Г.В., Михальская Н.П. Историяанглийской литературы. – М.: Высшая школа, 1975. – С. 46–90.
4. Аникст А.А. ТворчествоШекспира. – М.: Искусство, 1965.
5. Аникст А.А. Первыеиздания Шекспира. – М.: Книга, 1974.
6. Аникст А.А. Ремеслодраматурга. – М.: Сов. Списатель, 1974.
7. Аникст А.А. Картинымира у Шекспира // Художественное творчество: Вопросы комплексногоизучения. 1984. – Л.: Наука, 1986. – С. 143–150.
8. Арсенюк О. Платонічналюбов та українські перекладачі // Всесвіт. – 1996. – №8–9. – С. 117–130.
9. Барг М.А. Шекспир иистория. – М.: Наука, 1979.
10. Безобразова Л., Луньова Т.«Та вмерти не дає любов твоя…». Грані 66 сонета В. Шекспіра // Всесвітнялітература та культура в навчальних закладах України. – 2000. – №3. – С. 48–52.
11. Борецький М.І. ВільямШекспір // Тема. – 2002. – №3. – С. 72–100.
12. Буяльський Б. ТаємницяШекспірових сонетів // Шекспір В. Сонети. – К.: Дніпро, 1966. – С. 5–29.
13. Вітренко А.О. Виразникренесансних ідеалів // Всесвітня література в середніх навчальних закладахУкраїни. – 2003. – №10. – С. 22–24.
14. Габлевич М. Точка зору «For myis will…» // Всесвіт. – 1996. – №8–9. – С. 104–126.
15. Габлевич М. Шекспірі Еросжиття і творчості. Вступ до коментарів // Шекспір В. Сонети. – Л.:Літопис, 1998. – С. 171–206.
16. Геннушас А. АмбивалентностьШекспировских образов // Шекспировские чтения. 1984. – М.: Наука, 1986. – С. 82–105.
17. Горбунов А.И. Шекспири литературные стили его эпохи // Вестник Московского университета.Филология. – 1984. – №2. – С. 43–52.
18. Градовський А.В. «Своїх яуст брехню не поганив…» // Зарубіжна література в навчальних закладах. –1998. – №10. – С. 20–23.
19. Гражданская З.Т. ОтШекспира до Шоу: Английские писатели XVI–XX вв. – М.: Просвещение, 1992.
20. Дашевський С. У сузір’їГолуба та Фенікса // Всесвіт. – 1996. – №8–9. – С. 93–104.
21. Донская Е. Некоторыеособенности языка и стиля сонетов Шекспира // Шекспировские чтения. 1984. – Л.:Наука, 1986. – С. 240–252.
22. Дубашинский И.А. ВильямШекспир: Очерк творчества. – М.: Просвещение, 1965.
23. Залите Т. Функции слова впоэзии Шекспира // Шекспировские чтения. 1984. – Л.: Наука, 1986. – С. 67–74.
24. Зарубіжна література в ранніхепохах. – К.: Вища школа, 1994. – С. 333–363.
25. Затонський Д.В. Безсмертназагадка Шекспіра // Вітчизна. – 1988. – №6. – С. 167–171.
26. Затонський Д. ВільямШекспір // Шекспір В. Твори в 6-ти томах. – К.: Дніпро, 1984. – Т.1.– С. 5–43.
27. Злобинская Р.К. Сонеткак «форма времени» // Литературный процес и творческая индивидуальность.– К.: Штинница, 1990. – С. 106–115.
28. Ивановский И. Совсем другойШекспир // Нева. – 1985. – №7. – С. 190–197.
29. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І.Філософія. – К.: Альтепрес, 2002. – Ч. 1. – С. 67–108, 149–169.
30. История английской литературы.– М.-Л.: Академия Наук, 1943. – Т.1.
31. Кагарлицкий Ю.И. Шекспири Вольтер. – М.: Наука, 1980.
32. Кадоб’янська Н. Геній ійого доба // Зарубіжна література. – 2001. – №9. – С. 3–15.
33. Казаров В. «Сонеты» Шекспира:проблемы перевода или переводчика? // Поэзия: Альманах. – М.: Молодаягвардия, 1988. – Вып.50. – С. 209–219.
34. Козлик І.В. Вступ доісторії західноєвропейської літератури середньовічної цивілізації. – І.-Ф.:Поліскан, 2003
35. Кольридж С.Т. ПоэзияШекспира // Кольридж С.Т. Избранные труды. – М.: Искусство,1987. – С. 285–288.
36. Комарова В.П. Метафорыи алегории в произведениях Шекспира. – Л.: Гос. Университет, 1989. – С. 15–23.
37. Комарова В.П. Художественныеобразы в сонетах Шекспира // Нева. – 1964. – №4. – С. 87–91.
38. Конрад Н.И. Шекспир иего эпоха // Конрад Н.И. Литература и театр. – М.: Наука, 1978.– С. 387–403.
39. Куцевол О.М. СвітШекспіра. – Х.: Ранок, 2003.
40. Літературознавчийсловник-довідник. – К.: Академія, 1997. – С. 648–650.
41. Лосев А.Ф. ЭстетикаВозрождения. – М.: Наука, 1989.
42. Морозов М. О Шекспире.Сонеты // Морозов М. Избранное. – М.: Искусство, 1979. – С. 37–40.
43. Павличко Д. Сонети Шекспіра //Шекспір В. Сонети. – Л.: Літопис, 1998. – С. 7–13.
44. Павличко Д.В. СонетиШекспіра // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. –1999. – №4. – С. 21–24.
45. Пинский Л.Е. Шекспир.Основные начала драматургии. – М.: Худ. литература, 1977.
46. Пинский Л. Реализм епохиВозрождения. – М.: Голитиздат, 1961.
47. Підлісна Г.І. Античналітература: Для всіх і кожного. – К.: Техніка, 2003. – С. 182–186.
48. Платон. Избранные диалоги. –М.: Худ. Литература, 1965.
49. Самарин Р.М. РеализмШекспира. – М.: Наука, 1964. – С. 72–112.
50. Скугаревська О. «Її очейдо сонця не рівняли…» // Всесвітня література та культура в навчальнихзакладах України. – 2000. – №10. – С. 47–49.
51. Смирнов А.А. Шекспир.– Л.-М.: Искусство, 1963.
52. Соколянский М. Тінізабутих версій (шекспірознавство, переклади)
 // Всесвіт. – 2000. – №1–2. – С. 153–163.
53. Татаркевич В. Історіяфілософії. – Л.: Свічадо, 1997. – Ч. 1. – С. 95–122.
54. Ткаченко С. Шекспірісонет: труднощі інтерпретації // «Хай слово мовлено інакше…» – К.: Дніпро,1982. – С. 255–266.
55. Торкут Н. Специфікастановлення й розвитку літературно-критичної традиції на теренах англійськогоРенесансу // Ренесансні студії. – 2000. – Вип.4. – С. 38–58.
56. Тронський І.М. Історія античноїлітератури. – К.: Наукова думка, 1959.
57. Урнов М.В. ВильямШекспир // Урнов М.В. Вехи традиции в английской литературе. –М.: Худ. література, 1986. – С. 7–72.
58. Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир.Движение во времени. – М.: Наука, 1968.
59. Холлидей Ф.Е. Шекспири его мир. – М.: Радуга, 1986.
60. Чекалов И. Проблема словесныхлейтмотивов у Шекспира // Шекспировские чтения. 1984. – М.: Наука, 1986. – С. 74–82.
61. Шалагинов Б.Б. Відродженняв Англії. Шекспір // Всесвітня література та культура в навчальнихзакладах України. – 2003. – №9. – С. 48–56.
62. Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л.,Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. – Л.: Світ, 1993. – С. 240–271.
63. Шведов Ю.Ф. ВильямШекспир: Исследования. – М.: МГУ, 1977.
64. Шекспір В. Сонети //Шекспір В. Твори в 6-ти томах. – К.: Дніпро, 1986. – Т.6. – С. 776–783.
65. Шекспір В. Сонети. – Л.:Літопис, 1998.
66. Шекспір В. Сонети. – К.:Дніпро, 1966.
67. Шекспир в мировойй литературе.– М.-Л.: Худ. Литература, 1964.
68. Шкловский В. Загадки Шекспира //Шкловский В. Художественная проза. Размышления и разборы. – М.: Сов писатель,1959. – С. 119–123.
69. Штенбаум С. Шекспир. Краткаядокументальная биография. – М.: Прогресс, 1985.
70. Юсипович І.В., То калова Л.А.Шекспірівський сонет в розмаїтті перекладів // Всесвітня література всередніх навчальних закладах України. – 2004. – №10. – С. 44–46.