Філософські проблеми техніки

–PAGE_BREAK–
Техніко-екологічні та соціальні проблеми сучасності
Початкова ціль інженерної діяльності – служити людині, задоволенню її бажань і потреб. Проте сучасна техніка часто використовується в шкоду людині і навіть людству в цілому. Це стосується не тільки використання техніки для цілеспрямованого знищення людей, але також повсякденної експлуатації інженерно-технічних пристроїв. Якщо інженер і проектувальник не передбачили те, що, разом з точними економічними і чіткими технічними вимогами експлуатації, повинні бути дотримані також і вимоги безпечного, безшумного, зручного, екологічного застосування інженерних пристроїв, то із засобу служіння людям техніка може стати ворожою людині і навіть піддати небезпеці саме існування її на Землі. Ця особливість сучасної ситуації висуває на перший план проблему етики і соціальної відповідальності інженера і проектувальника перед суспільством і окремими людьми [7].

Проблеми негативних соціальних і інших наслідків техніки, проблеми етичного самовизначення інженера виникли з самого моменту появи інженерної професії. Леонардо та Вінчі, наприклад, був стурбований можливим небажаним характером свого винаходу і не схотів розголошувати ідею апарату підводного плавання – „через злу природу людини, яка могла б використати його для здійснення вбивств на дні морському шляхом потоплення судів разом зі всім екіпажем”. Ще раніше – в XV сторіччі – люди вже були стурбовані тим, які соціальні проблеми принесе з собою нова техніка. Наприклад, в акті Кельнського міської ради (1412 р.) було записано наступне: „До нас з’явився Вальтер Кезінгер, що пропонує побудувати колесо для прядіння і кручення шовку. Але порадившись і подумавши рада вирішила, що багато з тих в нашому місті, хто годується цим ремеслом, загинуть тоді. Тому було постановлено, що не треба будувати і ставити колесо ні тепер, ні коли-небудь згодом”. Звичайно, подібні рішення гальмували технічний і економічний прогрес, приходили в суперечність з вимогами ринкової економічної системи, що народжується. Проте сьогодні людство знаходиться в принципово новій ситуації, коли неувага до проблем наслідків упровадження нової техніки і технології може привести до незворотних негативних результатів для всієї цивілізації і земної біосфери. Крім того, ми знаходимося на тій стадії науково-технічного розвитку, коли такі наслідки можливо і необхідно, хоча б частково, передбачити і мінімізувати вже на ранніх стадіях розробки нової техніки. Перед можливістю цілком реальної екологічної катастрофи, що може бути результатом технологічної діяльності людства, необхідне переосмислення самого уявлення про науково-технічний і соціально-економічний прогрес[7].

Оцінка техніки означає планомірний, систематичний, організований захід, який аналізує стан техніки і можливості її розвитку; оцінює безпосередні і опосередковані технічні, господарські, в плані здоров’я, екологічні, гуманні, соціальні і інші наслідки цієї техніки і можливі альтернативи; виказує думку на основі певної мети і цінностей або вимагає подальших задовольняючих цим цінностям розробок; виробляє для цього дієві і творчі можливості для створення умов для ухвалення обґрунтованих рішень і у разі їх ухвалення відповідними інститутами для реалізації [18, 23].

Оцінка техніки мала б враховувати соціально значущі наслідки другого і третього порядку для масштабних тех­нічних проектів. Але традиційні інженерні методи і кри­терії тут непридатні. Техніка сама по собі ціннісно ней­тральна і не може бути ні поганою, ні доброю. Напри­клад, чим є сам по собі автомобіль: предметом гордості й престижу, який забезпечує людині вільне пересування, чи чотириколісним монстром, який вбиває людей та отру­ює атмосферу? Відповідь на це запитання не можна дати на основі жодного з методів, жодної з інженерних дисци­плін, її не можна отримати апріорно й раціонально, бо вона цілком залежить від переліку базових цінностей, на яких ґрунтуватиметься[16].

Якості й характеристики, які людська свідомість пов’язує з технічним об’єктом, більше залежать від свідо­мості, ніж від особливостей об’єкта. А тому вторинні нас­лідки технічної інновації визначаються не так якостями самого проекту, як ціннісними характеристиками. При цьому питання про ціннісну навантаженість запланова­ної інновації стає надзвичайно важливим [2].

Оскільки неможливо передбачити зміни ціннісних орі­єнтацій майбутніх поколінь, то неможливо й гарантува­ти, що навіть найкраще рішення, прийняте сьогодні, буде таким і для нащадків [16].

Іншими словами, постає головне для цієї проблематики питання: що є визначальним для роз­витку у парі „суспільство – техніка” і що є детермінан­тою прогресу? Однозначної відповіді на це питання не іс­нує. Серед різних точок зору в філософії техніки виокре­млюють передусім моделі детермінізму в соціальному й технологічному розвитку людського суспільства, поділя­ють на дві великі групи: моделі „технологічного” і моделі „ціннісного” детермінізму [16].

Різноманітні форми технологічного детермінізму на­були значної популярності передусім у марксистській кон­цепції. К. Маркс започаткував таке розуміння історичного процесу, в якому визначальним є рівень розвитку продук­тивних сил, що зумовлює рівень виробничих відносин. Від­так запроваджується поняття „спосіб виробництва”, який визначає „формацію”. Специфічним тут є розуміння технічного процесу як неза­лежного не лише від індивіда, а й від суспільства загалом. Саме перебігом цього процесу визначаються всі соціокультурні зміни, що відбуваються в суспільстві. Дії людей роз­глядаються як цілком вільні, а не спонтанні. Вони обме­жені переліком засобів, який пропонує їм існуюча в певно­му суспільстві технологія. І напевно, в цьому прихильники технологічного детермінізму, до яких Ф. Рапп відносить таких відомих філософів, як Ж. Еллюль, Г. Маклюен, А. Хабермас, Г. Маркузе, Т. Адорно, мають рацію [25].

Прихильники моделі ціннісного детермінізму слушно зазначають, що розвиток техніки не є процесом, який під­порядковується необхідності законів фізичного світу. Тех­ніка розвивається на основі свідомої діяльності людей і завдяки цій діяльності. А діяльність людини детермінуєть­ся аксіологічно. Отже, розвиток техніки визначається ві­льним вибором цінностей стосовно світу технічної дії. Такий вибір можна тлумачити як граничний моральний акт, що не зводиться до зовнішніх обставин [25].

Істотними труднощами в цій моделі технологічного розвитку є те, що магістральні напрями розвитку сучасної техніки не залежать від соціальних, політичних систем, а також від панівних у суспільстві релігій з їх розвинутими ціннісними системами. Таким чином, модель ціннісного детермі­нізму має таке ж обмежене застосування, як і модель тех­нологічного детермінізму.

Існують і інші підходи до оцінки феномену техніки і її наслідків в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XXст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки:

1) Оптимістична оцінка роз­витку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму, що її запо­чаткував американський дослідник Т. Веблен. Вихід­ну тезу можна сформулюва­ти так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи ство­рюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і про­цесів у суспільстві [51];

2) Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофо­бії – жаху перед технікою. Базується на тому, що інженерна діяльність носить руйнівний характер. Головним негативним наслідком панування сциентистско-технократичного світогляду є формування культу людини-споживача, тобто антропоцентризм і, як наслідок – споживацьке відношення до природи, сприйняття її тільки як ресурсу, джерела матеріальних благ. Практична реалізація технократичного мислення веде до екологічної кризи [47], і перетворення самої лю­дини на елемент технічних пристроїв. Прихильники такої оцінки наводять аргументи і роблять висновок про марність оч­ікування добра від розвитку науки і техніки;

3) Нарешті, нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: „Одне, в усякому разі, очевидно: техніка – лише засіб, сама собою вона не є ні доб­рою, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить лю­дина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить”[51].

Також у даному розділі ми хотіли б зупинитися на тих практичних змінах в структурі сучасної інженерної діяльності і соціальних механізмах її функціонування, які, хоча б частково, дозволяють суспільству контролювати наслідки технічних проектів в осяжному майбутньому.

Наслідки розвитку атомної енергетики, як наслідки чорнобильської катастрофи, не завжди можливо передбачити. Але необхідно, хоча б намагатися це зробити по відношенню до нових проектів, проводити відповідні дослідження, вислуховувати думки опозиціонерів ще до ухвалення остаточного рішення, створити правові механізми, регулюючі всі ці питання [47]. Розглянемо як цю проблему вирішують найбільш передові країни США і ФРН.

У 1966 р. підкомісія Конгресу Сполучених Штатів Америки по науці, дослідженню і розвитку, підготувала доповідь про безпосередні і побічні наслідки технологічних інновацій. У 1967 р. голова цієї підкомісії представив проект закону про створення „Ради по оцінці техніки”. Після численних дискусій, консультацій, критики різних варіантів законопроекту 13 вересня 1972 р. президент США підписав закон про оцінку техніки (Technology Assessment Act). Закон, зокрема, передбачав створення Бюро за оцінкою техніки (Office Technology Assessment – OTA) при Конгресі США, заванням якого стало забезпечення сенаторів і конгресменів об’єктивною інформацією в даній області. Одночасно в самому Конгресі була створена Рада по оцінці техніки (Technology Assesstment Board – TAB), до складу якої ввійшли 6 конгресменів і 6 названих президентом сенаторів, причому з явним наміром створити незалежний від виконавчої влади орган. Разом з ним закон передбачав створення Дорадчого органу за оцінкою техніки (Technology Assessment Council), в який ввійшли десять представників громадськості, названих TAB, і який виконує консультаційні функції. Закон 1972 року свідчив: „Головним завданням Бюро повинно стати вироблення на ранніх етапах вказівок на можливі позитивні або негативні наслідки застосування техніки, а також збір і забезпечення подальшої інформації, яка могла б підтримати Конгрес у прийнятті і координації рішень. У якості однієї з основних конструктивних задач OTA формулюється завдання раннього попередження негативних наслідків техніки”.

У Німецькому Бундестагу аналогічна комісія (Enquete-Komission „Technikfolgenabschtzung”) для оцінки наслідків техніки і створення рамкових умов технічного розвитку була створена в 1986 р. з акцентом на обговорення проблем охорони навколишнього середовища. Пізніше на основі парламентської Ухвали було створено Бюро за оцінкою наслідків техніки Німецького Бундестага – на базі відділу прикладного системного аналізу Центру ядерних досліджень Карлсруе, в якому працює міждисциплінарна група вчених, – представників природних, суспільних і технічних наук. Задача Бюро, зокрема, полягає в поліпшенні інформаційної підтримки ухвалюваних рішень і інтенсифікації взаємодії між парламентом, наукою і суспільними групами [7].

Технічні результати завжди повинні прив’язуватися до дій і намірів фактичних носіїв цих дій – конкретних людей. У технічному розвитку повинна бути свобода вибору, бо проблема отримує етичний сенс лише там, де є діалектика інтересів де є можливість вибору. Зважування „за і проти” повинно відбуватися при вільному виборі. При цьому суб’єктом вибору повинна бути не організація, проектний інститут чи міністерство, яке оцінюють з точки зору економічної вигоди, а широка громадськість інформована про ті альтернативи, що в даний час піддаються обліку [22].

Як бачимо, з методологічної точки зору, перший підхід до оцінки наслідків техніки через моделі ціннісного і тех­нологічного детермінізму має обмежене застосування. Інша трійка підходів до оцінки техніки, яку запропонував Ясперс, може дати позитивні результати лише при їх діалектичному використанні.

Щодо практичної реалізації процесу оцінки наслідків техніки у нашій країні, необхідним є створення відповідних органів виконавчої влади, підготовка фахівців широкого профілю, що володіють не тільки науково-технічними і природнонауковими, але і соціально-гуманітарними знаннями. Проте це не означає, що відповідальність окремого рядового інженера при цьому зменшується – навпаки, колективна діяльність повинна поєднуватися з індивідуальною відповідальністю. А така відповідальність означає необхідність розвитку самосвідомості всіх інженерів в плані усвідомлення потреби соціальної, екологічної і т.п. оцінки техніки [7].

Проблема комп’ютеризації суспільства
Ключовим моментом появи цієї проблеми стало створення персонального комп’ютера, який стрімко витіснив громіздкі і погано керовані ЕОМ минулого. Сучасні технології підходять все ближче до людини, радикально змінюючи стиль його життя і те, як і що вона бачить в світі і як взаємодіє з світом.

Варто звернути увагу на наступне. Якщо на початку і середині минулого сторіччя технічна потужність людини асоціювалася раніше всього з циклопічними розмірами його творінь, таких, як гідроелектростанція, атомохід, крокуючий екскаватор, гігантські електронно-рахункові машини, то в наші дні найбільш характерні символи технічного прогресу відповідні людині. До їх числа відноситься і різноманіття, що швидко розростається, інформаційних технологій, які реалізуються в масштабах персонального комп’ютера. Нові технології виявляються тепер таким товаром, який орієнтований на масовий попит [50, 45].

На думку Д. Белла, саме комп’ютерна техніка разом з іншими сучасними засобами перероблення інформації здатна призвести до революційних змін у суспільстві й відкрити нову еру в добро­буті і взаєминах між людьми. Але водночас швидкий темп змін у сфері ви­робництва ставить неабиякі вимоги перед духовним розвитком суспільства Д. Белл закликає до „інтелектуальної мобілізації”, щоб не спасувати перед валом технічних досягнень [2].

Дж. Гелбрейті деякі інші філософи та соціологи висунули тезу про те, що кожна історична епоха має свої провідні засоби технічно-виробничої діяльності, опанування якими вирішує долю суспільного поступу. В архаїч­ному суспільстві такий засіб – це земля й людина (звідси – масові пересе­лення народів); в індустріальному суспільстві – засоби енергетики, у постіндустріальному – інформаційні засоби. У цьому суспільстві той, хто володіє інформацією, володіє всім [2].

Комп’ютеризація та інформаційна технологія суттєво змінюють структу­ру та динаміку розвитку суспільства. По-перше, вони, за слушним висновком Ж.-П. Кантена,призводять, з одного боку, до розречевлення діяльності. Якщо досі стосунки між людьми опосередковували речі, то тепер на перший план виходить пряма комунікація. У сфері виробництва дії людини дедалі більше починають пов’язуватись з оперуванням знаково-символічними фор­мами, а не матеріальними масами. Зрозуміло, що при цьому зростає роль інте­лектуальних чинників. З іншого боку, іде ускладнення діяльності у зв’язку із збільшенням у ній питомої ваги інтелекту і, отже, – питомої ваги особи [2].

У процесі комп’ютеризації суспільства„виникає особливий ефект відео- і аудіоприсутності, створюється абсолютно нова інформаційна культура побуту, дозвілля і спілкування. З’являється до того немислима перспектива освіти, перекваліфікації і персонального засвоєння інформації” [46].

Якщо узагальнити всі вказані процеси, ця загальна проблема є надзвичайно комплексною і включає цілий ряд конкретних проблем, що викликані певними тенденціями у процесі комп’ютеризації суспільства.

Першу тенденцію можна сформулювати так: комп’ютеризація веде не просто до збільшення об’єму інформації, до створення мереж, станції, баз даних і знань, але і до принципово нових технологій, нової культури, нового типу суспільства [2].

Ця тенденція породжує проблему створення баз знань, у більш загальному розумінні – таких машинних систем, які б працювали із знаннями: виділяли їх, класифікували, перетворювали, кодували без істотної втрати сенсу, кодували контексти знань і основні способи їх використання, відновлювали після машинної обробки знання в живій природній формі і т.д. [2].

Адже реальне знання має не тільки значення, але і сенс, не один контекст і область вживання, а множина в розвинутій формі об’єднується в теорії, обґрунтовується у філософії і методології, має особливі форми існування і т.д. „Тут – пише Ю.А. Шрейдер, – мова йде про подолання все того ж бар’єра між особистим знанням та інформацією” [46].

Паралельно виникає проблема комп’ютерної етики, що пов’язана із загрозою таємницям приватних осіб і захистом корпоративних секретів – інституційним автоматизованим управлінням, що гарантує недоторканність приватних таємниць, і незаконним вторгненням сторонніх в автоматизовані бази даних і мережі [18].

Також, використання комп’ютерної техніки в області ухвалення рішень ставить питання про відповідальність. Тут річ полягає у тому, що певні типи інформаційних технологій настільки складні, що їх у принципі не в змозі зрозуміти або навіть піддати перевірці самі їхні проектувальники [18].

Друга тенденція – комп’ютеризація сприяє формуваннюособливого середовища, що отримало сьогодні назву інформаційне. Ю.А. Шрейдер правильно відзначає, що „поки інформаційне середовище розглядається тільки з погляду інформації, що зберігається і циркулює ним, воно виступає як об’єкт техніки, що служить певній людській меті, виступаючій по відношенню до цієї техніки як зовнішні умови функціонування. Як тільки це середовище починає розглядатися як засіб комунікації (ні в якому разі не зводиться до передачі фактичних відомостей, пов’язаних з передачею думок, наказів, обіцянок, гіпотез, питань і т.д.), то воно виступає як невід’ємний фрагмент культури і повинне досліджуватися в цій якості. Комунікаційна концепція розглядає інформаційне середовище і входить в нього в якості компонентів інформаційні системи як засіб передачі знань і, взагалі, обміну повідомленнями різного статусу, тобто як засіб, що дозволяє здійснювати соціокультурні функції, – свого роду технічний протез у сфері культури” [46].

Але інформаційне середовище може бути визначене не тільки як засіб, що дозволяє здійснити соціокультурні функції, а також як система соціокультурних умов (економічних, соціальних, організаційних, ментальних і т.д.), що впливають на створення, розповсюдження і використовування інформації.

Третя тенденція – перехід від можливостей використання контрольованої іншими інформації до самостійного володіння, створення, вільного оперування з інформацією. „Потрібно, – пише Ф. Майор – щоб не нас інформували і направляли, а щоб ми – кожний з нас – самі себе інформували і направляли. Йдеться про володіння інформацією, про наявність правильного виборчого доступу до неї, про розуміння інформації і про відповідне її використання, тому що інакше наступає вельми небезпечний стан „інформаційного неуцтва”. І нарешті, про створення інформації… Яскравою помітною здатністю людини є його уміння створювати інформацію” [28].

Не менше важлива тенденція – зростання всіх форм рефлексії в області комп’ютеризації, розуміння і усвідомлення проблем, що постають в ній. Ось приклад кількох таких важливих проблем.

Перша проблема – поява в результаті комп’ютеризації ряду небажаних наслідків, які необхідно враховувати. „Новітня інформаційна техніка, – пише Н.Р. Мюллерт, – дозволяє не тільки підключитися до кожного, але і вимкнути кожного з процесів життя, діяльності і мислення” [35].

Серед негативних наслідків комп’ютеризації, які перераховує К. Хессинг, варто звернути увагу на „автоматизацію” людини, „стандартизацію”, „лавинність інформації”, „елітність знання”, „посилення владних функції завдяки знанням”, „зникнення багатьох професії”, „посилення взаємозалежності”, „уразливість великих систем” [2]. Ю.А. Шрейдер указує ще один результат – „комп’ютерний синдром”. Штучний комп’ютерний світ, помічає він, здатний задовольнити багато потреб людини в умовах відсутності серйозного конфлікту з реальністю аж до ілюзії особистого безсмертя як збереження власної індивідуальності в результаті взаємодії з комп’ютером. Небезпека тут полягає саме в схожості „комп’ютерного світу” і дійсності, яка створює ризик повної втрати зв’язку людини з дійсністю і забуття критеріїв реальності того, що відбувається [46].

У таких умовах при загальному домінуванні проектно-технічного розуму і штучної реальності, людина прирікається на прагматизм, на надмірну раціоналізацію [20, 49].

Друга проблема – це створення штучного інтелекту аборозробка таких пристроїв, принципів і програм, які б дозволяли працювати з візуальними образами і знаннями. І перше, і друге припускає не просто кодування і декодування інформації, а також алгоритмізацію процесів, але і розробку принципів машинного розуміння, читання, осмислення. Складність же розв’язання цієї проблеми важко переоцінити [16].

Можливості сучасних технічних систем в об­численні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямо­ваній поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським духом і машиною [25].

Реакція філософів на цю проблему складається з кон­статації того, що навіть за найточнішого моделювання сутнісні риси людини зникають при спробах їхнього відтворення в комп’ютерній програмі. Однак традиційним є й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апаратних засобів і програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення можливим.

Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навча­тися та самонавчатись, а й здатні до так званої інтеракти­вної поведінки й корекції помилок, до самостійного по­шуку та отримання інформації. Така поведінка може розглядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі.

До більших проблем може призвести філософ­ська інтерпретація поведінки інших програм – комп’ю­терних вірусів, здатних до свавільного копіювання (розмноження), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини, іноді – й усупереч їй [2].

З іншого боку, машина чи програ­ма створюються людиною і в цьому сенсі є відображен­ням мети, яка попередньо поставлена людиною і для реа­лізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі здатність програми до цілеспрямованої поведінки ви­значається її творцем.

Врешті-решт питання про можливість створення шту­чного інтелекту, який був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до традиційного філософсько­го питання про природу людського розуму взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейф, зазначає: „Те, що ми дізнаємося про межі розуму комп’ютера, засвідчить нам багато й про людський інтелект”. Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичне вирішення цієї дилеми, припустити, що магістральним шляхом розвитку для комп’юте­рів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і тропізмів. На його думку, розвиток штучного інтелекту супере­чить одній із головних домінант усього технічного прогресу принципу доцільності [15]. І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інформаційних систем, можуть бути досягнуті без звернення до принципу штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає другорядним завданням.

Отже, сама постановка проблеми про наслідки ство­рення штучного інтелекту є не досить коректною. Але від­повідь на питання, чи здатні машини до самостійного ми­слення, ще довго бентежитиме думку філософів.

Третя проблема – поширення песимістичного ставлення до процесу комп’ютеризації та його наслідків. Комп’ютерна техніка не зробить люди­ну ні розумнішою, ні щасливішою, а радше ще більше незахищеною і безпорадною, нездатною протистояти життєвим негараздам [16, 19].

У філософії все частіше ставиться питання про зміну характеру пізнавального відношення людини до світу, виражається в абсолютизації структурно-функціональних, формально-логічних і модельних підходів в науковому пізнанні, використовуванні інтелектуально-інформаційних систем в техніці, розробці претендуючої на універсальність філософської структуралістської системно-структурної методології (К. Леві-Стросс) і неораціоналістичної „системної філософії” (Е. Ласло, М. Бунге) в гуманітарному знанні [20, 47].

При цьому виявлена проблема деградації суб’єкта пізнання  умовах, коли інформація знаходить риси особливого роду, невідповідній людині, самодіяльній і самодостатній, знаково-символічній реальності [20, 48].

Бездушний, занурений в себе раціоналізм технічної орієнтації загрожує нам втратою коріння, коли людина вбудовується в чужі йому процеси, які він не в силах зупинити. Формується охоплююча його тотальність буття, сили, які постійно вимагають до себе людину, нав’язують їй безперервним потоком хвилинні необхідності, сковують нашу волю і здатність ухвалювати рішення самостійно [20, 50].

Тим самим, людина може саме мислення обмежити змістом простої життєдіяльності, уподібнюючись тварині, зануреній в текучість даного моменту, здійснюючій технологічність життя в якості інстинктивного досвіду і простого органічного процесу [20, 50].

Четверта проблема – необхідність вирішувати проблеми комп’ютеризації одночасно як на світовому, так і на національному рівнях. Ось, наприклад, як стоїть ця проблема в нашій країні. В даний час проблеми розвитку інформації в нашій країні розуміються переважною більшістю дослідників і розробників як передача нам західних інформаційних технологій, розвиток по західному зразку обчислювальної техніки, засобів зв’язку, станцій,  мереж,  банків даних і знань.

Частковим розв’язком даної проблеми є встановлення балансу трьох рівнів розвитку – світового, національного і регіонального.Йдеться про те, що підключення до світового рівня розвитку (в області засобів комунікації, інформаційної технології, інтелектуального забезпечення і т.д.) не повинне означати згортання національних і регіональних зусиль в цій області. Навпаки, певні самостійні напрями розвитку у сфері інформатизації в країні і віддалених її регіонах повинні бути підтримані всіма доступними силами (фінансами, політикою, матеріальними засобами і т.д.). „Тільки стимулювання національних досліджень, – пише Ф. Майор, – Розумне використання ресурсів і координації зусиль державного і приватного секторів, а також структурні зміни, направлені на підвищення рентабельності залучених засобів можуть протистояти негативному сальдо технологічно!” [28].

Необхідно пройти всі основні етапи розвитку.Як пише А.І. Ракитов,  нам належить стартувати практично з нульового рівня при украй слабій вітчизняній комп’ютерній і телекомунікаційній індустрії, то задачі, що підлягають розв’язанню можуть виявитися посильними для нас тільки за умови ретельного всестороннього осмислення практичних і теоретичних методів їх вирішення. Справа не просто і створенні нової комп’ютерної техніки, а в розвитку певних економічних структур (ринкових відносин, кредитному системи, бірж і т.д.), в зміні ряду соціальних і культурних відносин (перехід до нового типу організації діяльності, нової раціональності, відповідна трансформація інститутів культури), зміні свідомості і здібностей [26, 24].

Потрібно віднайти місце в міжнародному розподілі праці. „Більшості країн, що розвиваються. – рахує Ф. Майор, – в даний момент доцільно орієнтуватися на високий рівень використання робочої сили і низький рівень капіталовкладень і енерговитрат. Важливо в жодному разі забезпечити якість кінцевого продукту, його конкурентоспроможність на світовому рівні” [28]. У зв’язку з цим Ф. Майор говорить про так звані   „проміжні види діяльності” або „скромні” технології. Загальна стратегія тут мислиться таким чином: з одного боку, розвиваються скромні технології, з іншою — створюються зразкові підприємства або змішані фірми, де освоюються високі технології (на основі передачі найсучасніших світових досягнень в області інформаційних технологій, телекомунікацій, організації праці і т.д.), з третьої сторони, йде інтенсивна підготовка у сфері освіти і перепідготовки фахівців, націлених в перспективі на новий, наближається до світового, рівень розвитку інформатизації. Ще одне рішення – розвиток окремих напрямів і спеціалізації. Наприклад, наша країна може спеціалізуватися на певних областях програмування [2].

Як бачимо, комп’ютерна техніка стає невід’ємною частиною нашого життя. Процес комп’ютеризації призводить до революційних змін у нашому суспільстві, збільшення об’єму інформації, створення мереж, станції, баз даних і знань, принципово нових технологій, нової культури і відкриває нову еру в комунікації між людьми. Тому постає потреба не спасувати перед валом технічних досягнень, пройти усі етапи розвитку і зайняти відповідне місце на ринку інформаційних технологій. Це сприятиме зменшенню впливу негативних наслідків комп’ютеризації нашого суспільства, таких як: загроза таємницям приватних осіб і секретній інформації; розвиток інформаційного неуцтва; автоматизація і деградація людини; стандартизація і лавинність інформації; посилення владних функції завдяки знанням; уразливість великих систем; комп’ютерний синдром і т. п. Тому що суспільство, яке продукує нові комп’ютерні технології, може швидше вирішити проблеми, пов’язані з ними, ніж те,  яке лише їх споживає.   
 
Шляхи і перспективи розвитку техніки
Поряд з іншими проблемами техніки ще нагальнішою є необхідність ви­роблення ідеалів її розвитку. Ця проблема – побу­дови адекватних шляхів і перспектив розвитку – є нормативною і під­носить філософію техніки на соціо-прогностичний рівень. І хоча точне планування технічного прогресу рівнозначне спробам моделювання прогресу історичного, однак потре­ба у виробленні нових ідеалів є надзвичайно актуальною. Існує декілька груп різноманітних нормативних моде­лей розвитку техніки.

Традиційна модель НТР, якаґрунту­ється на принципах технологічного детермінізму, популя­рна у світі. Оптимістична за своєю суттю, вона виходить з необмежених сподівань щодо можливостей людського ро­зуму. Технологічний прогрес у межах її сприймається як найвище благо та основа всіх позитивних соціальних змін. Згідно з нею швидкість технічного прогресу останнім ча­сом зростає у зв’язку з розвитком науки (це і є НТР) і такий стан збережеться в майбутньому[31].

Альтернативні думки, пов’язані з обмеженістю приро­дних ресурсів і можливостей адаптації довкілля, в цій моделі відкидаються. Першим аргументом тут є тверджен­ня, що людський розум, безперечно, буде спроможний в історичній перспективі підшукати замінники всіх не відновлюваних ресурсів. Другий аргумент, що відкидає тезу про обмежену здатність природи впоратись із зростаючим техногенним тиском, ґрунтується на вірі в могутність ро­зуму наших нащадків і на висновку, що людство ще з часів виникнення осілого землеробства живе практично не в дикому природному середовищі, а в умовах організо­ваних, технологізованих ландшафтів (найпростіший при­клад – засіяне житом поле). Отже, техніка, спрямована на організацію дикої природи, зможе перетворити її на цілком адекватне середовище для існування людини. Ло­гіка такого підходу очевидна: якщо зникнуть річки – бу­дуть створені штучні озера [31].

Як приклад, перспективи вирішення екологічних проблем пов’язані з майбутнім роз­витком хімічної біоніки, що вивчає принципи здійснення хімічних процесів у живих організмах. Не копіюючи природу, але використо­вуючи деякі її принципи, ми можемо з часом у більш простому вигляді здійснити будь-який хімічний процес, який іде в організмі, для отримання ресурсів [16].

Однією з домінуючих і найвпливовіших на Заході є за­гальна модель, що ґрунтується на тезі про розумність, ко­рисність, безпечність можливих технічних проектів, і пов’язана з нейтральним поглядом на перспективи розвитку техніки. Ця мо­дель зумовлена нагальною проблемою сучасної техніки, по­в’язаною з активністю людства щодо реалізації масштабних і довгострокових технічних проектів і водночас – незнан­ням наслідків, до яких призведе така реалізація. Техніка поширює свій вплив далеко за межі промисловості, і дія її позначається ледь не на всіх сторонах сучасного життя [49]. Людина вже не може звільнитися від дії створеної нею техніки. І абсолютно очевидно, що в техніці приховані не тільки безмежні можливості, але і безмежні небезпеки [51]. У межахцієї моделі головну увагу зосереджено на розробці методів оцінки техніки. На думку її прихильників, технічний про­грес є неминучим, проте менеджер, який приймає рішення про технічну інновацію, має бути компетентним [31].

Наприклад, екологізація виробництва, не зможе повністю „зняти” екологічну проблему. Вона не в силах забезпечити всебічну і повну оптимізацію біосфери. Біосфера змінювалась і буде змінюватись (не­відомо ще – чи в сприятливому для людської діяльності напрямі) на­віть за умови повної відсутності техногенного навантаження. Тому для суспільства стає актуальним завдання налагодження відтворення природного середовища штучним шляхом, пристосування його до масштабів та темпів технічного прогресу [16].

Вихід виробничої діяльності в космос – закономір­ний етап розвитку суспільного виробництва. Вже зараз цілком реаль­ним уявляється створення матеріально-виробничих комплексів і енер­гетичних систем на Місяці і навколоземній орбіті. Розгортання кос­мічного виробництва стане якісно новим етапом в оптимізації взає­модії суспільства та природи. Освоєння космічного простору має і важливі екологічні наслідки. Воно дає можливість поставити на службу людині нові природні космічні джерела речовини та енер­гії, які в обмеженій кількості знаходяться на Землі і в необмеже­ній в космосі. Збільшення енергетичної потужності людини за ра­хунок винесення енергоємних виробництв у космос має велике значення. Це дасть змогу в принципі вирішити проблему росту тепло­вого нагріву планети, бо, як відомо, виробництво енергії на Землі жорстко обмежене.

В космос, крім енергетичних виробництв, можуть бути винесені найбільш „брудні”, в екологічному відношенні види виробництва, а також ті, функціонування яких у земних умовах невигідне економічно або неможливе за принциповими екологічними міркуваннями. Таким чи­ном, відходи космічного виробництва не забруднять навколоземного простору, наскільки природно впишуться в радіаційні, магнітні та інші фізичні процеси, що відбувається в космосі [16].

Модель обмеження узагальнює підходи, засновані на необхідності обмеження людських потреб або масштабів технічних проектів. Вона досліджує критичні межі, за яки­ми вдосконалення техніки заподіює більш шкоди, ніж при­носить користі. Моделі обмеження людських потреб про­понуються країнам, що розвиваються, з огляду на обме­женість їхнього достатку та високі темпи зростання населення.

Сучасні „зелені” максимізували цю модель розвитку техніки. Взявши за основу економічні міркування, вони стверджують, що людство має відмовитися від своїх пере­ваг у взаємодії з природою і жити простим життям пра­щурів. Ця модель є не досить привабливою і для самих захисників довкілля [31].

Модель обмеження пов’язана з песимістичним поглядом на перспективи розвитку техніки. Найбільш песимістичний погляд переростає в апокаліптичний: він пророкує поступову загибель людства у другій половині XXIст., частково від негативних екологічних наслідків техніч­ного поступу, частково – від неспроможності опанувати сили, пробуджені ним. Полегшені варіанти песимізму передбачають поступове втягування людства в безвихідь і суттєве обмеження технічного розвитку. Хворе людство на хворій планеті почина­тиме своє пристосування до життя спочатку [47]. Далі більш докладно розглянемо песимістичні перспективи розвитку техніки.

Серйозну небезпеку для біосфери становитимуть відходи промислового виробництва. Промисловість використовує лише близько 2% ви­хідної природної сировини, решта 98%перетворившись у відходи, повертаються у природу. Більшу частину відходів становлять викиди виробництва, що не вписуються в природній кругообіг речовин. Розповсюджуючись в оточуючому середовищі, вони серйозно порушують нормаль­не функціонування біосфери [16].

Неминучі прогресуючі антропогенні зміни природного середовища під дією господарської діяльності людини, яку за потужністю можна порівняти з природними силами геологічного масштабу, що в ряді випадків зумовлює виникнення незворотних еко­логічних процесів в оточуючому середовищі, біосфері.

Слід підкреслити, що розвивається не тільки суспільство, але й середовище його перебування. Тому досягнення „взаємовигідного” оптимуму у взаємовідносинах суспільства та природи передбачає ста­новлення такого типу їх співіснування, при якому розвиток сус­пільства пов’язується з еволюцією біосфери. При подібній узгодже­ній взаємодії досягається динамічна рівновага між двома елементами однієї системи – ноосфери, відбувається становлення балансу біос­фери на рівні, то сприяє прогресу людства [16].

У ХХ столітті техніка, як процес, заволоділа власною логікою і може захоплювати людину, підпорядковувати її. Відчужені процеси здатні диктувати її свою „волю” [47]. Вплив техніки розширюватиметься в самих різних областях соціального життя. Техніка починає все активніше застосовуватися в різних сферах управління. Вона реально починає впливати на вибір тих або інших шляхів соціального розвитку. Цю нову функцію техніки іноді характеризують як перетворення її в соціальну силу [47].

Тенденція автоматизації технічної реальності проективної діяльності людини, ескалація техногенного поля у все нові сфери буття, глобалізація негативних наслідків технічній діяльності, конфлікти у виборі цілей і засобів розвитку соціуму гостро ставлять питання про гуманітарну корекцію інженерної діяльності.

Ми  живемо в технічному і раціоналістичному світі. Ми все краще розпізнаємо небезпеки цього світу. Те, що несвідомо пропонують нам футурологи – це радикально технізований світ, з якого прибрали тільки явні волаючі незручності техніки; це абсолютний тріумф технічного раціоналізму під прикриттям мрії [48].

Розглядаючи історію, як безперервний хвильовий рух, Тоффлер аналізує особливості прийдешнього світу, економічною післядією якого стане, на його думку, електроніка і ЕОМ, космічне виробництво, використання глибин океану і біоіндустрія. Це і є „третя хвиля”, яка завершить аграрну („перша хвиля”) і промислову революцію („друга хвиля”).

Тоффлер правильно указує на ознаки сучасного виробництва, яке зживає себе. Йдеться про те, що стандартизація охопила не тільки виробництво, але також ринок праці і інші сфери життя. Справедливо наголошується, що у всіх індустріальних суспільствах розвивається щось ніби „технічної хвороби”. Багато в чому вірні міркування про недоліки концентрації і централізації.

У даний час стає все більш і більш ясним, що еволюція техніки тісно зв’язана не тільки із зростанням фундаментальних досліджень в області       природознавства, що виключає безпосередню орієнтацію інженерного       мислення на практичний ефект, його техноцентризм, утилітаризм       інструменталізм, але і повинна явно ураховувати культурні цінності, в яких створюється і функціонує техніка. Таким чином, дистанція від ідеї до її       практичного втілення зростає не тільки за рахунок її теоретичної, але і завдяки ціннісній завантаженості, критичне відношення до технічного прогресу в контексті культури стає умовою виживання і розвитку людства.

У сучасному суспільстві зріє розуміння необхідності переходу від техногенної цивілізації до антропогенної, без чого неможливе виживання і розвиток людства. Майбутнє завжди проблематичне, але ясне одне – технічна і інженерна діяльність не може більше розвиватися в руслі  технократичних установок [48].

Проаналізувавши вище наведені моделі розвитку техніки, легко намітити оптимальні шляхи технологічного прогресу:

– створення організацій, які б займалися вирішення проблем техніки на загальносвітовому рівні;

–  розробка екологічної техніки та техноло­гії, створення принципово нового, екологічно чистого за своїм ха­рактером виробництва [16];

– створення замкнутих виробничих циклів, які дають змогу відходи одного вироб­ництва прямо або після деякої обробки застосовувати як сировину для інших виробництв або інших компонентів первинного технологіч­ного процесу [16];

– пе­ренесення акценту з продукування техніки на розроблення технологій і техно­логічних процесів, відмінність яких останніх полягає у всебічному врахуванні соціальних, ант­ропологічних, психологічних, екологічних, етичних та інших чинників функціонування техніки й технічних комплексів[47];

– використання діалектичного підходу підчас оцінки техніки, її можливих наслідків – прагнення не тільки користі, але і добра;

– зменшення зростаючої залежності суспільства від техніки, яка, полегшуючи життя, водночас викликає фізичну і духовну деградацію людини;

– здійснення гуманітарної корекції інженерної діяльності і відхід від технократичних установок.

    продолжение
–PAGE_BREAK–