В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ — ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ:
ВСТУП
В умовах переходу до ринкових відносин в економіці важливим фактором її розвитку є активне використання механізму фінансів. Запровадження в дію цього механізму, ефективне застосування, а також забезпечення цілеспрямованого його функціонування відповідно до завдань суспільства та держави здійснюється за допомогою норм фінансового права. По мірі руху нашого суспільства шляхом ринкових реформ і створення економічних основ демократичного суспільства виникає гостра потреба в якомога більшому усвідомленні становлення та розвитку основних фінансово-правових інститутів.
Перехід до ринкової економіки викликає необхідність перегляду всієї системи фінансового права, починаючи від предмету фінансового права і, закінчуючи окремими підгалузями, інститутами і субінститутами. Він одночасно звузив у традиційних та розширив у нових напрямках об’єкт фінансово-правового регулювання. На порядок денний постали завдання уточнення меж та поглиблення змісту традиційних інститутів системи фінансового права, виключення з їх числа тих, потреба у яких у ході трансформації українського суспільства відпала, створення фінансово-правових інститутів, зумовлених новими реаліями у фінансових відносинах, тобто суттєво змінюється вся система фінансового права. Водночас ще не склалася доктрина нового вітчизняного фінансового права та його системи, не завершено формування цільної концепції реформування вітчизняного фінансового права.
Нові явища, що відбуваються у державно-правовому будівництві та місцевому самоврядуванні вплинули на структуру джерел фінансового права. Водночас у фінансовому праві розширилася база законодавчих актів та посилилася їх роль у врегулюванні фінансових відносин, почалася кодифікація фінансового законодавства: прийнято Бюджетний кодекс України, розглядається проект Податкового кодексу України. Фінансове право призване сприяти розвитку економіки держави і, разом з тим, виходячи із завдань держави, сприяти її державному регулюванню.
Суперечливість соціально-економічних та політичних процесів, кризові ситуації та нестабільність не могли не вплинути на формування фінансового права та його дієвість. Для нього властиві нестабільність, в деяких випадках неузгодженість з іншими галузями права, відсутність чіткості деяких положень, наявність вад чинного фінансового законодавства та інші недоліки, що потребує подальшої нормотворчої діяльності.
Разом з тим, можна зазначити, що фінансове право України, критично запозичивши досвід правового регулювання фінансових відносин у країнах із розвинутою ринковою економікою, в цілому відповідає новим умовам, що передбачає його важливу роль в економічних та соціальних перетвореннях, в розвитку виробничого потенціалу та зміцнення державних фінансів.
Поглиблене вивчення фінансового права, усвідомлення механізму дії фінансово-правових норм є важливим і необхідним для юристів, фінансистів, економістів незалежно від сфери їх діяльності. Вивчення фінансового права передбачає всебічне оволодіння як його теоретичними положеннями, так і положеннями фінансового законодавства. Коло питань, яке розглядається у запропонованому навчальному посібнику, охоплює Загальну частину фінансового права, без усвідомлення якої неможливо подальше поглиблене вивчення Особливої частини. В ньому здійснено системний аналіз фінансово-правових понять і категорій, розглянуто систему і джерела фінансового права, висвітлено особливості фінансово-правових норм і фінансових правовідносин, докладно розглянуті питання фінансового контролю. Авторами зроблено спробу узагальнити існуючі теоретичні дослідження, проаналізувати чинне фінансове законодавство України і на підставі цього викрити як його недоліки та суперечності, а також визначити основні напрями його розвитку.
Запропоноване видання являє спробу розглянути концептуальні засади правового забезпечення фінансової діяльності держави й обмежене тільки питаннями Загальної частини фінансового права. Посібник допоможе краще з’орієнтуватися в процесах, що відбуваються у фінансовій сфері держави. Природно, що видання не є вільним від недоліків, у ньому знайшли чітке і всебічне висвітлення не всі проблеми Загальної частини, із деякими позиціями автора можна не погодитися, оскільки вони мають дискусійний характер.
Уявляється, що видання буде корисним, насамперед, для студентів вищих юридичних і фінансово-економічних навчальних закладів, викладачам, науковцям, аспірантам і докторантам, а також усім, хто цікавиться проблемами фінансового права.
В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ — ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ФІНАНСІВ
Визначення поняття та змісту фінансової діяльності держави неможливо без усвідомлення сутності фінансів. В економічній та юридичній літературі термін “фінанси” розглядається у таких аспектах, як:
— сукупність економічних відносин, що виникають в процесі мобілізації, розподілу і використанню фондів грошових коштів, необхідних державі для виконання її завдань;
— сукупність фондів грошових коштів, мобілізованих державою для виконання своїх функцій;
— одна з економічних категорій, розвиток якої пов’язано з товарно-грошовими відносинами й існуванням держави, яка використовує цю категорію для виконання своїх завдань;
— система грошових відносин, яка виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням;
— система економічних відносин, які складаються в суспільстві з приводу створення, формування та виконання доходів грошових коштів на основі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту.
Держава не може реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику, забезпечувати виконання своїх соціально-економічних програм, функцій оборони і безпеки держави, не маючи фінансових ресурсів, не застосовуючи широкі можливості впливу на всі ці явища за допомогою фінансового механізму. Розвиток місцевого самоврядування, призначеного вирішувати завдання місцевого значення, також потребує відповідного фінансового забезпечення та функціонування фінансів місцевих утворень.
В сучасних державах застосовуються й інші економічні категорії – гроші, прибуток, собівартість тощо. Кожна з них виконує свої функції, в яких виражаються сутність і значення цих категорій. Фінанси ж відрізняються від усіх інших економічних категорій своїми специфічними функціями.
Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за функціями. Гроші – це всезагальний еквівалент, за допомогою якого насамперед вимірюються затрати праці асоційованих виробників, а фінанси – економічний інструмент розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу, знаряддя контролю за утворенням і використанням фондів грошових коштів. Це останнє і є матеріальним змістом фінансів.
Головне призначення фінансів полягає у тому, щоб шляхом утворення грошових доходів і фондів забезпечити, не тільки потреби держави і підприємств в грошових коштах, а й здійснювати контроль за витрачанням грошових ресурсів.
Фінанси не охоплюють усієї сфери грошових відносин. Їх змістом є тільки ті, за посередством яких утворюються грошові фонди держави, її місцевих (адміністративно-територіальних) утворень, а також підприємств, установ, організацій. Отже необхідність існування фінансів пов’язана з існуванням держави і її потребами в фінансових ресурсах. Таким чином, за своїм матеріальним змістом фінанси являють собою грошові фонди держави, її адміністративно-територіальних утворень, підприємств, установ та організацій, які використовуються для потреб суспільства і розвитку виробництва. Тобто, це є фінансові ресурси держави, які поділяються на централізовані й децентралізовані фонди грошових коштів.
Централізовані державні фінанси відображають відносини, пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих грошових фондів, які поступають в розпорядження держави як суб’єкта публічної влади. До них відносяться державний та місцеві бюджети, а також цільові фонди (пенсійний, соціального страхування та інші).
Децентралізовані державні фінанси уявляють собою децентралізовані фонди грошових коштів, які утворюються в усіх галузях народного господарства. В сучасних умовах підприємства та організації усіх форм власності утворюють фонди за рахунок власного прибутку.
Центральне місце у фінансовій системі займають публічні фінанси, які поділяються на державні та місцеві фінанси. Зазначені види фінансів можна розглядати у матеріальному та процесуальному значені.
Державні фінанси є підсистемою фінансової системи держави, через яку здійснюється вплив держави на її економічний та соціальний розвиток. У матеріальному значенні державні фінанси являють сукупність фінансових інститутів, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Таким чином їх можна визначити як систему грошових фондів держави, призначених для виконання властивих їй функцій, а також сукупність форм та методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. У процесуальному значенні державні фінанси – це система грошових відносин з приводу акумуляції і використання фондів грошових коштів з метою матеріального забезпечення виконання завдань та функцій держави. Для державних фінансів притаманні риси, які в своїй сукупності характеризують їх сутність:
— завжди існують стосовно грошей чи грошового еквіваленту;
— зумовлені управлінською роллю держави;
— є перерозподільчими відносинами у сфері сукупного суспільного продукту.
За допомогою місцевих фінансів здійснюється вплив органів місцевого самоврядування на економічний та соціальний розвиток відповідних місцевих утворень. У матеріальному значені місцеві фінанси являють собою систему місцевих грошових фондів, призначених для виконання функцій місцевого самоврядування, а також сукупність форм та методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. У процесуальному розумінні місцеві фінанси – це економічні відносини, пов’язані з формуванням, розподілом та використанням централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань та функцій місцевого самоврядування.
Незважаючи на відносну самостійність державних й місцевих фінансів в межах держави публічні фінанси являють собою єдину категорію, що підтверджується унітарним устроєм дерави; єдністю грошової системи, економічної фінансової та митної політики; єдністю державної та місцевої систем управління та регулювання фінансово-кредитної системи.
Виходячи з зазначеного вище у матеріальному значенні фінанси можна визначити як сукупність грошових фондів держави(державні фінанси), її місцевих утворень (місцеві фінанси), які використовуються для задоволення суспільних потреб і розвитку виробництва. Але, уявляється, що такої характеристики недостатньо, оскільки сутність фінансів як економіко-правової категорії більш повно розкривається не з тільки з точки зору їх кількісної сторони, а також змісту тих суспільних відносин, що виникають при функціонуванні цієї категорії. У процесуальному значені фінанси – це економічні грошові відносини щодо формування, розподілу і використання фондів грошових коштів держави, її місцевих (адміністративно-територіальних) утворень, а також підприємств, установ та організацій, необхідних для забезпечення розширеного відтворення та соціальних потреб, в процесі здійснення яких відбувається розподіл і перерозподіл суспільного продукту та контроль за задоволенням суспільних потреб.
Найбільш важливі ознаки, властивосі й риси, які розкривають сутність фінансів знаходять свій прояв у їх функціях. В реалізації притаманних фінансам функцій проявляється також і соціально-економічна роль фінансів у життєдіяльності суспільства і держави. Передусым, фінанси виконують розподільчу функцію, оскільки за ъх допомогою відбувається розподіл сукупного суспільного продукту та національного доходу. Внаслідок існування фінансів створюються, розподіляються та використовуються грошові фонди, забезпечуються різні потреби суспільства і держави. Розподільча функція покликана сприяти організації збалансованого й ефективного виробництва, розвитку усіх галузей економіки відповідно до суспільних потреб з метою найбільш повного задоволення цих потреб. І, таким чином, фінанси є важливим важелем регулювання економіки з широкими можливостями впливу на цю сферу.
Однак розподільча функція повністю не розкриває сутності фінансів як економічної категорії. Публічні фінанси, маючи грошову форму, набувають властивості відображати процес відтворення в цілому та окремі його стадії за посередницством його фінансових ресурсів і фондів, тобто характеризувати його кількісну сторону. Властивість фінансів щодо кількісного відображення процесу відтворення дозволяє систематично здійснювати контроль за утворенням, розподілом та використанням фінансових ресурсів, що проявляється в контрольній функції шляхом здійснення фінансового контролю.
Таким чином, важливою функцією фінансів є контрольна функція, сутність якої в загальному вигляді полягає в здійсненні контролю за виробництвом та розподілом матеріальних і соціальних благ в державі. Одним із основних завдань фінансового контролю є перевірка дотримання вимог фінансового законодавства, своєчасності та повноти виконання фінансових зобов’язань перед бюджетами. Контрольна функція реалізується через діяльність фінансових органів.
Розподільча та контрольна функції фінансів об’єктивно діють у єдності, оскільки являють собою дві сторони одного й того ж економічного процесу.
Фінанси також виконують регулюючу функцію, яка пов’язана з втручанням держави за допомогою фінансів у процес відтворення. З метою регулювання економіки і соціальних відносин застосовується фінансове та бюджетне планування, державне регулювання ринку цінних паперів тощо.
В умовах ринкових відносин особливого значення набуває стабілізуюча функція фінансів, сутність якої полягає у створенні державою стабільних умов для економічних та соціальних відносин. Вагоме значення в забезпеченні стабілізуючої функції має фінансове законодавство
В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ — ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ФІНАНСОВА СИСТЕМА ДЕРЖАВИ
Фінанси як цілісна економічна категорія мають свою структуру, яка складається із взаємопов’язаних інститутів, кожен з яких має власні особливості. Фінансовий інститут – це група однорідних економічних відносин, врегульованих фінансовоправовими нормами, які взаємопов’язані за формами та методами акумуляції або розподілу грошових коштів.
Необхідність їх виділення зумовлена розмаїттям потреб суспільства, які обслуговуються фінансами і охоплюють своїм впливом всю економіку та соціальну сферу. Сукупність фінансових інститутів, що входять до складу фінансів в їх взаємному зв’язку утворюють фінансову систему держави.
Під фінансовою системою держави розуміють:
— сукупність фінансових інститутів, кожен з яких сприяє утворенню та використанню відповідних грошових фондів;
— сукупність державних органів та установ, які здійснюють у межах своєї компетенції фінансову діяльність;
— система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів грошових коштів держави, місцевого самоврядування, підприємств. Установ, організацій, галузей народного господарства.
В юридичній літературі існують різні пдходи стосовно встановлення структурних елементів фінансової системи держави. Так, О.Н Горбунова і Е.Ю. Грачева вважають, що до складу фінансової системи держави входять інститути державних фінансів, фінансів господарюючих суб’єктів, місцевих фінансів, страхування; кредиту.
Інші автори в якості структурних елементів фінансової системи держави виділяють бюджетну систему; позабюджетні державні та муніципальні фонди; кредит; фінанси майнового та особистого страхування; фінанси підприємств різних форм власності, об’єднань, організацій, установ, галузей народного господарства.
На нашу думку, заслуговує на увагу і підтримку підхід М.П. Кучерявенко щодо визначення елементів фінансової системи держави. Автор вважає, що зазначена система включає:
— бюджетну систему України, яка складається з Державного бюджету і місцевих бюджетів;
— кредитну систему, яка включає як державне, так і банківське кредитування. Але якщо державне кредитування є безумовною сферою публічного регулювання, то банківське кредитування досить специфічно входить до фінансової системи. Фінансово-правовий аспект банківського кредитування стосується тільки тих відносин, які охоплюють і регулюють рух державних грошових коштів, не включаючи цивільно-праавові аспекти банківського кредитування;
— обов’язкове державне страхування, яке пов’язане з розподілом і перерозподілом частини сукупного супільного продукту, спрямованого на виплату пенсій та інших обов’язкових виплат. Державне страхування виступає як форма утворення і використання цільових грошових фондів, що призначені для соціальних, відновлювальних, попереджувальних та інших цілей;
— фінанси підприємств як відокремлені грошові фонди, що пов’язані з формуванням, розподілом і використанням грошових фондів підприємств. Ці фінанси складають основу децентралізованих фінансів і як елемент фінансової системи мають певні особливості. Так, безумовно, фінанси державних підприємств є складовою фінансової системи держави і характеризуються публічним змістом і регулюванням, а фінанси недержавних підприємств входять до складу фінансової системи держави в тій частині, в якій вони пов’язані з реалізацією імперативних обов’язків щодо формування державних грошових фондів.
В цілому підтримуючи і поділяючи розглянуту структуру фінансової системи держави, на нашу думку, до останноьго елементу фінансової системи доцільним було б включити також фінанси установ та організацій, які мають тіж особливості, що притаманні фінансам підприємств
Зазначені інститути фінансової системи існують як на державному, так і на місцевому рівнях. Всі вони мають властивості притаманні фінансам як економічній категорії, але в силу своїх особливостей по-різному впливають на соціально-економічні процеси, одночасно взаємодіючи між собою.
Кожний інститут фінансової системи охоплює специфічні фінансові відносини, за посередством яких утворюються й використовуються відповідні види грошових фондів. Ці фонди, як зазначалося вище можуть бути як централізованими, так і децентралізованими, а також загального та цільового призначення. –PAGE_BREAK–В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ — ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ
Використання фінансів (фінансової системи) зумовлює здійснення державою та її місцевими утвореннями (адміністративно-територіальними одиницями) фінансової діяльності, яка є однією з найбільш важливих сфер діяльності держави і проявляється у відносинах, врегульованих відповідними правовими нормами.
Фінансова діяльність держави – це здійснення нею функцій щодо планомірного утворення, розподілу й використання грошових фондів (фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань соціально-економічного розвитку, забезпечення обороноздатності й безпеки держави, а також використання фінансових ресурсів для діяльності державних органів.
На думку ряду інших авторів, фінансова діяльність держави – це організаційна діяльність уповноважених органів щодо утворення, перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують безперервне функціонування держави та її адміністративно-територіальних утворень на кожному етапі суспільного розвитку.
Фінансова діяльність місцевих утворень (адміністративно-територіальних одиниць), що здійснюється органами місцевого самоврядування, спрямована на вирішення завдань місцевого значення, які визначено Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Вона уявляє собою здійснення функцій щодо планомірного утворення, розподілу й використанню місцевих грошових фондів з метою реалізації соціально-економічних завдань місцевого значення і забезпечення фінансовими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування.
На нашу думку, фінансова діяльність держави (місцевих утворень) – це врегульована нормами права організаційна діяльність уповноважених органів держави (органів місцевого самоврядування) щодо утворення, перерозподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів з метою забезпечення безперервного функціонування держави та її складових частин (адміністративно-територіальних утворень).
Значення фінансової діяльності полягає у наступному:
1. Фінансова діяльність є важливою й необхідною складовою частиною механізму соціального управління. Це проявляється у тому, що накопичені фінансові ресурси спрямовуються в економіку, соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, які фінансуються. Здійснення ефективної соціальної діяльності держави є необхідним фактором проведення справедливої соціальної політики.
2. За допомогою фінансової діяльності створюється матеріальна основа, яка необхідна для функціонування органів державної влади й управління, правоохоронних органів, забезпечення обороноздатності та безпеки держави.
3. Вплив на соціально-економічні процеси в державі та її адміністративно-територіальних утвореннях здійснюється не тільки у формі прямої фінансової підтримки, виділення коштів на певні програми, а й непрямими формами – надання податкових пільг, застосування понижених процентних ставок, надання безпроцентних кредитів, відстрочок та розстрочок за податковими платежами з метою стимулювання будь-якої діяльності, що визнана державою пріоритетною.
4. Фінансова діяльність впливає на розвиток відносин між державою та місцевими утвореннями. Важливою її стороною є розподіл фінансових ресурсів між державними та місцевими органами, що має певне значення для регулювання та координації виробництва та розвитку соціально-культурної сфери в межах як держави, так і її адміністративно-територіальних утворень.
5. Як складова частина механізму державного регулювання та управління соціально-економічними процесами фінансова діяльність містить широкі можливості на розвиток ринкових відносин.
Для фінансової діяльності держави властиві такі організаційно-правові особливості:
1. На відміну від інших сфер діяльності держави вона має міжгалузевий характер, оскільки акумуляція, розподіл та використання фінансових ресурсів охоплює усі галузі і сфери державного управління. Також в процесі фінансової діяльності держава контролює роботу державних органів, підприємств, установ та організацій щодо реалізації ними своїх завдань.
2. Здійснення державою фінансових функцій відбувається у вигляді діяльності як представницьких, так і виконавчих органів влади.
3. Сфера фінансової діяльності відноситься як до відання державних органів, так і органів місцевого самоврядування, але також існують питання спільного відання держави та її місцевих утворень.
Фінансова діяльність базується на відповідних принципах, серед яких виділяють загальні, галузеві та міжгалузеві, а також принципи окремих інститутів фінансової діяльності.
Принципи фінансової діяльності держави, як основні засади здійснення фінансової діяльності, є основоположними чинниками наступної нормотворчої та нормозастосовчої діяльності у цій сфері суспільних відносин. Вони гарантують послідовність та безперервність фінансового процесу, забезпечують взаємозв’язок фінансового законодавства та фінансової політики. Важливу роль відіграють принципи права у прийнятті нових правових норм, тлумаченні правових актів, усуненні прогалин в фінансовому законодавстві, а також у формуванні адміністративної та судової практики. В юридичній літературі існують різні підходи до встановлення принципів фінансової діяльності. На нашу думку, до кола цих принципів можна віднести такі:
1. Принцип законності. Сутність цього принципу стосовно фінансової діяльності полягає в тому, що весь процес утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів досить докладно регламентується нормами фінансового права, дотримання яких забезпечується можливістю застосування до правопорушника засобів державного примусу.
2. Принцип публічності фінансової діяльності. Цей принцип зумовлений публічною суттю самих державних фінансів, полягає в публічному характері фінансової діяльності, пронизує її та вибудовує інші принципи.
3. Принцип гласності. В процесі здійснення фінансової діяльності передбачається доведення до суспільства, в тому числі й за допомогою засобів масової інформації, змісту проектів правових актів, звітності, результатів ревізій та перевірок фінансової діяльності окремих суб’єктів тощо.
4. Принцип плановості. Кожна сфера фінансової діяльності базується на основі фінансово-планових актів, вимоги стосовно яких закріплено у нормативних актах. Цей принцип найбільш повно реалізується у прийнятті головного державного фінансового плану – Державного бюджету України, який є підставою для інших планів – місцевих бюджетів, зведеного балансу доходів та видатків (для міністерств) балансу підприємств, кошторису (для установ та організацій).
5. Принцип розподілу функцій представницької та виконавчої влад. Цей розподіл здійснюється на підставі конституційного принципу розподілу влади взагалі (ст. 6 Конституції України).
6. Принцип пріоритетності представницьких органів влади перед виконавчими органами. Він є продовженням попереднього принципу і його зворотною стороною. Зазначені два принципи нерозривні і завжди проявляються одночасно.
7. Принцип пріоритетності публічних видатків по відношенню до доходів бюджету. Здійснення державою її функцій не може ставитись у прямо пропорційну залежність від розміру доходу державного бюджету. І тому визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних видатків, вираховуються розміри державних доходів, необхідних для фінансової рівноваги.
8. Принцип обліку та контролю. Цей принцип передбачає наявність відповідного масиву нормативних актів, що встановлюють єдину методику бухгалтерського обліку, а також здійснення спеціально уповноваженими на це державними органами контролю за утворенням, розподілом та використанням фінансових ресурсів. За загальним правилом фінансовому контролю підлягають процес використання державних коштів, своєчасність та повнота мобілізації державних ресурсів, законність доходів та видатків різних елементів фінансової системи, дотримання правил обліку та звітності.
В системв принципів фінансової діяльності держави можна також виділити принцип єдності фінансової діяльності і грошової системи держави, принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принцип самостійності у встановлених чинним законодавством межах фінансової діяльності органів місцевого самоврядування, принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави, принцип фінансової безпеки держави та інші принципи. Спираючись на зазначені принципи, держава надає фінансовій діяльності відповідних правових форм і за допомогою правових норм наповнює її правовим змістом
МЕТОДИ ТА ПРАВОВІ ФОРМИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ
Фінансова діяльність держави здійснюється за допомогою відповідних їх методів вибір яких залежить від ряду факторів: завдань держави чи місцевих утворень на відповідному етапі фінансової діяльності; мети використання коштів; співвідношення обсягу фінансових ресурсів, що є в розпорядженні і потреб в коштах; стану економіки держави; пріоритетності заходів та інших факторів. Різмаїття методів визначається суб’єктами з якими держава вступає у відносини, а також конкретними умовами утворення й розподілу грошових коштів.
Методи фінансової діяльності – це сукупність прийомів і засобів, за допомогою яких уповноважені державою органи від свого імені формують, розпоряджаються та використовують фонди грошових коштів.
Методи фінансової діяльності прийнято поділяти на групи. Одні автори поділяють їх на дві групи, інші — на три групи: методи формування грошових фондів, методи розподілу грошових фондів і методи використання грошових фондів.
Перша група — методи мобілізації грошових коштів. Ця група методів передбачає встановлення виду платежу, його розміру, строку сплати та санкції за невиконання приписів. Методи мобілізації поділяється на обов’язкові та добровільні. Обов’язковий метод мобілізації полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави. Поряд з обов’язковими методами застосовуються й добровільні методи мобілізації грошових коштів: позики, пожертвування фізичних та юридичних осіб, розміщення державних цінних паперів тощо.
Друга група — методи розподілу грошових коштів. При розподілі державних грошових коштів застосовуються два основних методи: метод фінансування (безповоротний, безвідплатний, цільовий, плановий відпуск грошових коштів з централізованого фонду) і метод кредитування (виділення коштів на засадах відплатності і зворотності). Залежно від суб’єкта, що отримує грошові ресурси та умов отримання виділяються дотації, субсидії та субвенції.
Дотація – це допомога, що надається підприємствам установам та організаціям на покриття збитків, зумовлених незалежними від них причинами. У фінансовій діяльності держави застосовуються різні види дотацій. Бюджетна дотація – це безвідплатна, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та надається у випадку перевищення видатків над доходами. У бюджетній діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.
Субвенція, згідно п. 37 ст. 2 Бюджетного кодексу України (надалі БК України) – це міжбюдетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. В юридичній літературі існують визначення субвенції:
— як бюджетної дотації, що має цільовий характер;
— як бюджетної дотації, що надається з бюджету вищого рівня бюджету нижчого рівня для певного цільового використання.
Субвенція застосовується як метод бюджетного регулювання з метою збалансування бюджетів нижчого рівня і надається з чітко визначеним призначенням як часткова державна фінансова допомога на програми і заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством мінімуму соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум не забезпечується власними бюджетними доходами з незалежних від них причин економічного розвитку. Відповідно до ч. 2 ст. 119 БК України у разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенцій, зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а посадові особи притягаються до відповідальності. Право місцевих бюджетів на субвенції закріплено у Бюджетному кодексі України. Так, згідно до п. 6 ч. 1 ст. 71 надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.
Субсидія – це грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним органам, іншим державам. Це вид цільової допомоги зазначеним особам, що надається за рахунок коштів бюджетів або цільових фондів. Субсидія застосовується з метою збалансування регіональних та місцевих бюджетів, зміцнення їх доходної бази та завжди передається безповоротно і безвідплатно з вищих ланок бюджетної системи нижчим ланкам для фінансування конкретних заходів та установ, тобто мають цільовий характер.
Третя група — методи використання грошових коштів. До цієї групи методів відносяться метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів; метод визначення порядку використання коштів; метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод фінансового контролю.
Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів полягає у тому, що формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає грошові фонди та напрями їх використання. Так, наприклад, створивши Пенсійний фонд України, держава визначила його призначення, закріпивши в нормативних актах завдання та функції цього фонду.
Метод встановлення порядку використання коштів, одержаних з відповідного фонду полягає в тому, що одержані з державного фонду кошти завжди мають своє призначення і можуть витрачатися тільки на ті цілі, на які вони виділені.
За допомогою методу встановлення порядку та нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб’єктів держава визначає характер використання цих прибутків і, відповідно, надає державним коштам цільове призначення.
Застосовуючи метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та витрачання грошових коштів на ту чи іншу операцію чи одиницю виміру.
Фінансова діяльність державою здійснюється в правових формах, які виражаються в фінансово-правових актах. Ними є прийняті в певній формі рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування в межах їх компетенції, що регулюють питання фінансової діяльності.
За юридичними властивостями фінансово-правові акти поділяються на:
— нормативні фінансово-правові акти, тобто акти, що регулюють групи однорідних фінансових відносин і містять загальні правила поведінки, які не вичерпують свою юридичну силу одноразовим їх застосуванням. Ці акти приймаються органами державної влади в межах їх компетенції, мають офіційний характер, є обов’язковими для виконання і спрямовані на регулювання фінансової діяльності. Ця група актів встановлює види фінансових зобов’язань перед державою, порядок їх обчислення, перерахування та використання;
— індивідуальні нормативно-правові акти є актами застосування норм права. В них загальні правила, що містяться в нормативних фінансово-правових актах застосовуються до конкретних обставин. Він стосується точно визначених учасників фінансових відносин і є підставою виникнення, зміни чи припинення конкретних фінансових правовідносин. Прийняття індивідуальних фінансово-правових актів є необхідною передумовою застосування нормативних фінансово-правових актів і виконання завдань щодо створення, розподілу або використанню фінансових ресурсів держави.
Залежно від органу, який приймає фінансово-правовий акт, вони поділяються на:
— законодавчі фінансово-правові акти, до яких відносяться закони з питань фінансової діяльності держави;
— підзаконні фінансово-правові акти являють найбільш чисельну групу фінансових нормативно-правових актів, які видано на підставі й на виконання закону. Серед них виділяються фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування – це публічні, офіційні документи, прийняті органами місцевого самоврядування, що мають юридичну силу й спрямовані на врегулювання владних відносин в сфері фінансової діяльності місцевих утворень. Їх характерними ознаками є: підзаконність; обмеження їх юридичної сили певною територією; обов’язковість виконання усіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами на відповідній території; відсутність необхідного затвердження з боку органів державної влади; можливість їх оскарження в судовому порядку.
Характерною особливістю системи фінансово-правових актів є наявність в ній фінансово-планових актів, які відрізняються від інших актів своїм змістом. Фінансово-планові акти – це акти, що приймаються в процесі фінансової діяльності держави і місцевих утворень відповідними суб’єктами і містять планові показники щодо утворення, розподілу та використанню фінансів на певний період. Існування цієї групи актів зумовлено дією принципу плановості в процесі утворення, розподілу й використанню фінансових ресурсів. До фінансово-планових актів відносяться Державний та місцевий бюджети, фінансові плани та кошториси органів державного управління, підприємств, установ та організацій тощо.
продолжение
–PAGE_BREAK–ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ПОНЯТТЯ ФIНАНСОВОГО ПРАВА
Важливою необхідною складовою механізму соціального управління є фінансова діяльність держави. Це проявляється в тому, що акумульовані в ході цієї діяльності фінансові ресурси спрямовуються в галузі економіки, соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, що фінансуються, на певних етапах розвитку країни, її зовнішніх та внутрішніх умов. При цьому держава та місцеві утворення беруть на себе забезпечення тих необхідних суспільних послуг, які не можуть бути предметом приватного підприємництва.
Здійснення ефективної фінансової діяльності держави є необхідним фактором для проведення справедливої соціальної політики, яка в умовах переходу до ринкової економіки потребує усунення негативних наслідків останньої. За допомогою фінансової діяльності створюється матеріальна основ, необхідна для функціонування органів державної влади й управління, правоохоронних органів, забезпечення обороноздатності й безпеки держави. Фінансова діяльність держави впливає й на розвиток відносин між державою та місцевим самоврядуванням.
Здійснення фінансової діяльності держави потребує правового врегулювання прав, обов’язків та відповідальності суб’єктів, які беруть участь у цій діяльності. В цьому і полягає призначення фінансового права: за допомогою його норм фінансова система приводиться до дії і використовується державою. Галузь фінансів і окремі її сторони зачіплюють норми і інших галузей права. Однак саме у сферу фінансового права ця область підпадає в цілому, хоча на різні елементи фінансової системи його норми розповсюджуються не в однаковій мірі. Це зумовлено тим, що до предмету фінансового права відносяться державні фінанси. З іншими елементами фінансової системи ця галузь права пов’язана остільки, оскільки регулює відносини, пов’язані з акумуляцією коштів до грошових фондів держави й органів місцевого самоврядування, а також використання цих коштів. Слід зазначити, що внаслідок здійснення фінансової діяльності державою, окрім фінансових виникають й інші суспільні відносини, наприклад, трудові, цивільні тощо, які регулюються іншими галузями права. Дія ж фінансового права розповсюджується лише на фінансові правовідносини.
Основним об’єктивним критерiєм подiлу права на окремi галузi, як відомо, є матерiальний змiст тих суспiльних вiдносин, якi регулюються правовими нормами цих галузей, тобто предмет правового регулювання. За прийнятою у вітчизняній юридичній науці концепцією, основним критерієм для розмежування галузей права є предмет правового регулювання, тобто коло суспільних відносин, які регулюються нормами певної галузі права.
Проблема визначення галузей права є досить актуальною і дискусії щодо цього питання тривають давно. Беззаперечно, що у системі права найбільш складним утворенням є галузь права, і, незважаючи на різноманітність думок щодо критеріїв поділу права на галузі, переважна більшість дослідників визнає домінуючу роль серед таких критеріїв предмет і метод правового регулювання. Причому головне місце серед них відводиться предмету, а метод визнається похідним від особливостей предмета правового регулювання. На думку Д.М. Лук’янця, при характеристиці галузей права як відносно цілісних утворень слід враховувати не лише предмет і метод правового регулювання, а й відношення галузі до відповідної функції права, а зв’язок між галузями виводити виходячи із генезису правового регулювання. Враховуючи це, автором виділено три генетичних рівні системи права, а саме: системоутворюючий, методоутворюючий і предметний. Стосовно фінансового права, автора зазначає, що воно є предметною галуззю права. Особливістю предметних галузей є те, що основним критерієм їх виділення є суто предмет правового регулювання і на цьому рівні практично збігатимуться галузь права і галузь законодавства. Причому галузь фінансового законодавства являтиме зовнішню форму предметної галузі фінансового права. Д.М. Лук’янець запропонував здійснювати класифікацію предметних галузей за різними критеріями, зокрема: характеристики суб’єктів правовідносин (банківське право, сімейне право), об’єкт правовідносин (фінансове право, земельне право), зміст правовідносин (господарське право, підприємницьке право).
За загальним уявленням предметом правового регулювання будь-якої галузі права є суспільні відносини, які регулюються цією галуззю. Таким чином, предмет фінансового права — це сукупність суспільних відносин, які складаються у сфері фінансової діяльності держави. Ця дiяльнiсть є об’єктивною за своєю сутнiстю, являє собою процес планомiрного утворення, розподiлу, перерозподiлу i використання централiзованих i децентралiзованих фондiв грошових коштiв, що забезпечують виконання державою своїх завдань i функцiй. В цих вiдносинах завжди виявляється владно-органiзуюча роль держави у розподiлi i перерозподiлi нацiонального доходу, тому вони мають владно-майновий (грошовий) характер. В фiнансових вiдносинах iнтереси держави представляють органи, надiленi нею владними повноваженнями.
Для визначення предмету регулювання і встановлення меж фінансового права слугують певні критерії, головним з яких є те, що ця галузь права регулює організаційні суспільні відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності держави, а норми фінансового права завжди пов’язані з регулюванням відносин з приводу виконуваних в процесі фінансової діяльності держави розподільчої, контрольної і стимулюючої функцій при розподілі суспільного продукту та національного доходу в грошовій формв.
За своїм змістом ці відносини є досить різноманітними, що зумовлено складністю і багатоланковістю фінансової системи, її зв’язком зі всіма структурами суспільного виробництва і розподілу, із різними сторонами життєдіяльності суспільства й держави. Також різноманітним є і коло учасників фінансових відносин: держава в особі уповноважених нею органів, адміністративно-територіальні утворення, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи, юридичні та фізичні особи. Отже, предмет фінансового права пов’язаний не тільки з державними фінансами, а й з місцевими (муніципальними) фінансами і враховує їх поділ на централізовані та децентралізовані.
Виключення відносин, що виникають у процесі фінансової діяльності місцевих утворень (органів місцевого самоврядування) суперечило б принципу єдності фінансової системи й вимозі щодо проведення в державі єдиної фінансової кредитної та грошової політики. Зазначені відносини об’єднує з відносинами, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, їхній публічний характер.
Найбільш повне уявлення щодо структури та предмету фінансового права дає класифікація відносин, що складають його предмет за різними підставами. Серед фінансових відносин, які є предметом фінансового права можна виділити такі групи:
— відносини, що виникають між державою та її адміністративно-територіальними одиницями в особі уповноважених органів представницької та виконавчої влади, які виникають у зв’язку з розподілом фінансових ресурсів держави;
— між фінансовими й податковими органами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями — з іншого, із приводу виконання фінансових зобов’язань перед державою, муніципальними утвореннями, розподілу між ними або витрачанням державних та місцевих грошових коштів;
— між державними (місцевими) фінансово-кредитними органами у зв’язку з утворенням, розподілом та використанням державних (місцевих) грошових фондів і ресурсів (бюджетних, позабюджетних, кредитних, страхових);
— відносини між державними, в тому числі казенними, та комунальними підприємствами, установами, організаціями, з одного боку, та їх, вищестоящими державними (місцевими) органами — з іншого, у зв’язку з розподілом та використанням у відповідних галузях народного господарства та соціальних сферах бюджетних чи кредитних ресурсів, а також власних коштів підприємств, організацій, установ;
— відносини між фінансово-кредитними органами держави, з одного боку, та юридичними й фізичними особами — з іншого, у зв’язку з утворенням і розподілом державних кредитних ресурсів та централізованих страхових фондів;
— відносини між фінансово-кредитними органами держави, з одного боку, та юридичними й фізичними особами — з іншого, у зв’язку із виконанням останніми обов’язків щодо внесення платежів до державних та місцевих грошових фондів.
Наведена класифікація, здійснена за суб’єктивним складом відносин, але можливі класифікації й за іншими ознаками, наприклад, за змістом фінансових відносин, за методами фінансової діяльності тощо. Різномаїття підходів щодо класифікації фінансових відносин поглиблює уявлення щодо предмета фінансового права.
Залежно від функцій фінансової діяльності, предмет фінансового права складають відносини, що виникають в процесі:
— акумуляції грошових коштів до державних та місцевих грошових фондів;
— розподілі державних або місцевих грошових коштів;
— використанні державних чи місцевих ресурсів;
— здійсненні фінансового контролю;
— емісії грошових знаків.
Залежно від інституційної належності виділяються такі відносини:
— бюджетні;
— відносини, що виникають в процесі діяльності державних чи місцевих позабюджетних фондів;
— відносини з приводу утворення державних чи місцевих доходів;
— відносини з приводу здійснення державних чи місцевих утворень;
— відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності підприємств, установ та організацій;
— податкові;
— кредитні;
— страхові;
— відносини з приводу грошового обігу і розрахунків;
— відносини, що виникають в процесі валютного регулювання.
За економічним критерієм, відносини, що складають предмет фінансового права поділяють на фінансові та нефінансові. Фінансовими є відносини, які опосередковують рух грошових коштів і мають характерні ознаки фінансів (наприклад, відносини з бюджетного регулювання, стягненню податків тощо). Нефінансовими є відносини, внаслідок функціонування яких не відбувається руху грошових коштів, однак ці відносини є основою фінансових і спрямовані на виникнення, зміну чи припинення фінансових відносин (наприклад, встановлення податків, затвердження кошторису, прийняття рішення про місцевий бюджет тощо).
Розгляд фінансових відносин за групами свідчить, що при усьому своєму різноманітті вони мають загальний основний зміст, а саме: спрямованість на утворення, розподіл і використання державних та місцевих грошових коштів (фінансових ресурсів). Природно, що ці відносини виникають при участі та безпосередньому впливу держави і в межах чинного законодавства – органів місцевого самоврядування.
Держава забезпечує планомірність акумуляції грошових коштів та їх спрямування згідно планів і програм в економіку, соціальну сферу та інші потреби суспільства. Вона повинна організовувати цю діяльність, дотримуючись правил та вимог правових норм.
З огляду на вищевикладене, можна зазначити, що у фiнансових вiдносинах виступають державні та місцеві органи, господарськi органiзацiї рiзних форм власностi, громадськi органiзацiї, об’єднання громадян, окремi громадяни, на яких покладаються обов’язки щодо внесення платежiв до державних та місцевих грошових фондів або цiльового використання асигнувань, що вiдпускаються з фондiв коштiв. Як правило, держава уповноважує управляти фiнансовою дiяльнiстю утворенi для цього органи (фiнансовi та кредитнi).
Фiнансовим правом регулюються тiльки органiзацiйно-майновi вiдносини, що випливають з владної дiяльностi держави в особi уповноважених її органiв із приводу створення, розподiлу i використання нею фондiв коштiв. У цих вiдносинах завжди проявляється владно-органiзуюча роль держави в розподiлi i перерозподiлi внутрiшнього валового продукту i нацiонального доходу, оскiльки данi вiдносини мають владно-майновий (грошовий) характер.
Таким чином, важливими рисами, що складають предмет фінансового права, є те, що вони:
— існують в сфері фінансової діяльності з метою утворення необхідних суспільству грошових фондів, тобто мають організаційний характер;
— в цих відносинах приймають участь уповноважені державою органи, наділені відповідними владними повноваженнями стосовно інших суб’єктів відносин, тобто вони мають владний характер;
— об’єктом відносин завжди є гроші або грошові зобов’язання, пов’язані з утворенням і використанням грошових фондів, тобто ці відносини мають грошовий характер.
Зазначені особливості дозволяють виділити з великого кола грошових відносин ті, що за своїм змістом є фінансовими. Це зумовлено тим, що не всi грошовi вiдносини, в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є фiнансовими. Частина з цих вiдносин регулюється iншими галузями права. Фінансовае ж право регулює відносини, що виникають у зв’язку з рухом публічних грошових фондів.
Регулювання відносин, пов’язаних з рухом публічних грошових фондів, припускає певний фінансово-правовий аспект даного процесу. Він визначається низкою обставин:
— фінансові правовідносини спрямовані на мобілізацію публічних грошових фондів;
— зібрані кошти спрямовуються на забезпечення функцій і завдань держави і органів місцевого самоврядування;
— визначають умови виникнення, зміни і припинення грошових відносин;
— забезпечують функції державних органів у сфері фінансової діяльності.
Для фiнансового права властивим є рiзноманiтнiсть та складнiсть об’єкту правового регулювання. Це обумовлено багатоланцюговістю i динамiчнiстю самої фiнансової системи, її зв’язку з усiма структурами суспiльного виробництва. У виникненнi i реалiзацiї фiнансових правовiдносин завжди особливу роль вiдiграє держава. Вона забезпечує планомiрнiсть i безперервнiсть акумуляцiї фiнансових ресурсiв, найбiльш доцiльне їх застосування в iнтересах суспiльства, послiдовний контроль за правильним їх використанням.
Нормами фiнансового права закрiплюються:
— загальнi принципи i форми фiнансової дiяльностi держави,
— методи акумуляцiї коштiв до державних грошових фондiв,
— види обов’язкових платежiв, що використовуються для формування цих фондiв,
— порядок отримання i використання державних грошових коштів,
— джерела утворення фiнансових ресурсiв державних пiдприємств, органiзацiй, установ;
— порядок отримання та використання державних та місцевих грошових коштів тощо.
Реалізуючі цю діяльність держава, у свою чергу, також повинна дотримуватися правил і вимог права. Інакше неминучі колізії надбудови й базису, негативні наслідки для суспільства й держави.
Фiнансове право регулює вiдносини, що виникають при:
— встановленi бюджетної системи,
— розподiлу доходiв та видаткiв мiж її ланками,
— складаннi, розглядi, затвердженнi, виконаннi бюджету та звiту про його виконання,
— збираннi податків та обов’язкових платежiв з пiдприємств, органiзацiй рiзних форм власностi, а також населення,
— фiнансуваннi та кредитуваннi,
— державному страхуваннi, державних позиках та органiзацiї ощадної справи,
— регулюваннi грошової системи, розрахунках та валютних операцiях.
Врегульовуючи ці відносини, норми фінансового права закріплюють права та обов’язки державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та громадян.
Чіткість правового регулювання фінансових відносин важлива не тільки для забезпечення належної організованості роботи державних органів та органів місцевого самоврядування, але й для дотримання інтересів держави, адміністративно-територіальних утворень, а також громадян, підприємств, організацій, установ, і в кінцевому рахунку – для виконання державою своїх функцій.
Таким чином, фiнансовим правом регулюються тiльки органiзацiйно-майновi вiдносини, що виникають з владної дiяльностi держави в особi повноважних органiв, щодо утворення i використання нею фондiв коштiв.
Отже, предмет фінансового права складають суспільні відносини, що виникають в процесі діяльності держави та місцевих утворень (адміністративно-територіальних одиниць) щодо планомірного утворення (формування), розподілу й використання грошових фондів (фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань держави.
Однак при виділенні галузі права необхідно брати до уваги не тільки предмет правового регулювання, оскільки це призведе до виділення численної кількості галузей права, а й особливий галузевий режим правового регулювання. Якщо предмет регулювання – матеріальна ознака розмежування правових норм на галузі права, то особливий юридичний режим – це юридична ознака кожної галузі права. І якщо підходити з практичних міркувань до поняття галузі права, то особливий юридичний режим має найсуттєвіше значення. До елементів такого режиму С.С. Алексєєв відносить метод правового регулювання, особливі юридичні засоби правового регулювання, принципи правового регулювання і наявність самостійної галузі законодавства.
Отже, іншою ознакою вiдмежування однiєї галузi вiд iншої, є метод правового регулювання, тобто сукупнiсть засобiв впливу на учасникiв фiнансово-правових вiдносин, якi характеризуються юридичними фактами, із якими пов’язуються виникнення фiнансових правовiдносин, правовим статусом їх суб’єктiв та розподiлом прав i обов’язкiв мiж ними, видами санкцiй за порушення приписiв держави i порядком їх, застосування. Iнакше, кажучи, пiд методом фiнансово-правового регулювання розуміється органiчна система прийомiв i способiв безперервного правового впливу на поведiнку учасникiв фiнансових вiдносин, на характер взаємозв’язкiв мiж ними. Саме поняття предмета й методу правового регулювання дають характеристику будь-якої галузі права, включаючи й фінансове.
Основним методом фiнансово-правового регулювання є метод владних приписiв. За своєю структурою це органiчно цiлiсна система безперервного впливу на учасникiв фiнансових правовiдносин із метою реалiзацiї ними своїх функцiй. Вона уособлює в собі цілісність юридичних фактів, з якими пов’язане виникнення фінансових правовідносин, правовий статус їх суб’єктів, розподіл прав і обов’язків між ними, види санкцій за порушення приписів правової норми й порядок їх застосування. Цей метод притаманний адмiнiстративному праву. Але на вiдмiну вiд адмiнiстративних правовiдносин учасники фiнансово-правових відносин взагалі позбавленi права оперативної самостiйностi. Їх права i обов’язки точно визначенi законодавством, а санкцiї фiнансово-правових норм завжди мають каральний характер. Для фiнансового права властива нерiвнiсть сторiн, але це не виключає можливостi оскаржити дiї органу, надiленого владними повноваженнями, одержати вiдстрочку або розстрочку платежу. Однак подання прохання про вiдстрочку, розстрочку чи подання скарги не призупиняє стягнення аж до самого моменту прийняття уповноваженим на це органом вiдповiдного рiшення відносно прохання, за винятком окремих випадків.
Метод фінансово-правового регулювання, припускаючи нерівність суб’єктів і забезпечуючи надзвичайне становище і роль держави, виявляється у владних розпорядженнях, наказах одним суб’єктам з боку інших, що представляють державу та органи місцевого самоврядування. Владність як зміст методу фінансово-правового регулювання має особливості, які і реалізуються в імперативних розпорядженнях у галузі фінансової діяльності:
— перевага у фінансово-правовому регулюванні позитивних зобов’язань. Держава, видаючи владні розпорядження, зобов’язує суб’єктів до їх виконання, причому нерідко в однозначній формі;
— метод владних розпоряджень виступає як імперативний, коли суб’єкти фінансового права виконують обов’язок відповідно до норм законів і підзаконних актів (права є похідними від обов’язків);
— регулює підстави виникнення правовідносин, виходячи з того, що за наявності певного юридичного факту суб’єкт права зобов’язаний вступити у це відношення і виходити з розпорядження закону, а не власної волі;
— даний метод характеризується юридичною нерівністю суб’єктів, коли одні з них володіють однобічними юридично-владними повноваженнями щодо інших суб’єктів, тоді як останні не мають адекватних повноважень стосовно керуючих суб’єктів. На цьому базується основа правосуб’єктності, коли у керуючих суб’єктів вона складається переважно з прав, а у зобов’язаних – в основному з обов’язків і похідних від них прав.
Специфiка методу владних приписiв проявляється у самому змiстi конкретних правовiдносин, в колi органiв, уповноважених державою на владнi дiї. За своїм змiстом цi приписи стосуються порядку i розмiрiв стягнення податкiв, платежiв i внескiв до бюджету, позабюджетних фондiв; напрямкiв використання державних коштiв; порядку i розмiрiв їх використання i т.д. Вiн сприяє планомiрному наповненню державного бюджету, цiльовому розподiлу i використанню державних фiнансових ресурсiв у вiдповiдностi із визначеними державою пріоритетами, розробленими програмами i планами.
Метод владних приписiв реалiзується i пiд час формування державою своїх ресурсiв за рахунок платежiв добровiльного характеру: державних позик, лотерей тощо. Держава встановлює умови проведення державної внутрiшньої позики, проведення лотерей, якi не можуть бути змiненi за угодою сторiн i є обов’язковими для суб’єктiв, що вступили у цi вiдносини.
Відмінності основного методу регулювання фінансових правовідносин яскраво проявляються і в переліку державних органів, які уповноважені давати владні приписи суб’єктам фінансових відносин. В силу встановленого розподілу компетенції між державними органами основну частину таких приписів видають органи, що спеціально створені для управління державними фінансами. Учасники фінансових відносин, яким ці органи адресують свої розпорядження, в переважній більшості випадків перебувають у взаємозв’язку з цими органами і залежні від них тільки по лінії фінансової діяльності. Проте це не виключає правового регулювання фінансових відносин методом владних приписів і по вертикалі. В цілому для фінансово-правового регулювання найбільш характерним є використання владних приписів саме у функціональних взаємовідносинах з органами спеціального управління фінансами держави.
Крiм методу владних приписiв, у фiнансово-правовому регулюванні застосовуються й iншi методи, а саме: метод субординацiї, метод погодження, метод рекомендацiй. Вони набувають все бiльшого застосування, що обумовлено ускладненням суспiльних взаємозв’язкiв, зростанням рiвня самостiйностi суб’єктiв фiнансових вiдносин. Але найчастiше цi методи застосовуються не самостiйно, а в тому чи iншому поєднанi з основним методом фiнансово-правового регулювання — методом владних приписiв і доповнюють його.
Метод субординації формує централізоване, імперативне регулювання, яке зверху до низу здійснюється на владно-імперативних засадах. Статус суб’єктів, їхнє становище в правовідносинах насамперед характеризується субординацією або підпорядкованістю.
Наступним елементом галузевого режиму регулювання є наявність окремої галузі законодавства, про яку мова буде йти у окремому розділі. До елементів цього режиму відносяться також і принципи фінансового права. У загальній теорії права з незначними відмінностями однозначно трактується поняття принципів права. Ними є керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, принципи права виражають закономірності права, а з іншого – являють собою найбільш загальні норми, що діють в усій сфері правового регулювання і розповсюджуються на усіх суб’єктів. Принципи права визначають напрями вдосконалення правових норм, виступаючи в якості керівних ідей для законодавця. Завдяки принципам, правова система адаптується до найважливіших інтересів і потреб людини і суспільства, стає сумісною з ними. Поділ правових принципів на загальноправові, міжгалузеві та галузеві, їх взаємопроникнення та взаємозв’язок виступає предметом нормативно-правового закріплення.
Наступним елементом юридичного режиму визначають особливі юридичні засоби регулювання, які стосуються способів виникнення прав і обов’язків, засобів юридичного впливу, способів захисту прав, процедурно-процесуальних форм тощо. Фінансове право використовує сукупність таких юридичних засобів.
В юридичній літературі існують різні визначення поняття фінансового права як галузі права.
Фінансове право — це самостiйна галузь публiчного права, що регулює суспiльнi вiдносини у сферi мобiлiзацiї, розподiлу i використання централiзованих i децентралiзованих фiнансових ресурсiв держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань i функцiй.’
В деякій мірі інший підхід до визначення фінансового права як галузі права спостерігається у Н.І. Хімічевої, яка розширює це визначення, включаючи і місцеві фінанси. Фінансове право – це сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають в процесі створення, розподілу і використання грошових фондів (фінансових ресурсів) держави і органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх, завдань.
Можна також визначити фiнансове право як систему або сукупнiсть правових норм, що регулюють фiнансове господарство держави.
Фінансове право України перебуває у стадії формування, на яке впливають різні чинники, зокрема, наявність залишків минулої системи (наприклад, фіскальний ухил), основ теперішнього (внутрішня незбалансованість, суперечливість норм), тенденції розвитку (рівність суб’єктів права усіх форм власності, посилення матеріальної відповідальності за правопорушення в галузі фінансів), нові економічні та політичні умови держави. Останнє поки що проявляється переважно у формі напрямків та тенденцій у розвитку фінансового права України. В його розвитку можна виділити такі найбільш суттєві напрямки:
1. Зміни фінансово-правових норм, що зумовлені переходом економіки до ринкових відносин. Тепер ці норми базуються на принципі рівності прав суб’єктів незалежно від форми власності і відповідно до цього – їх фінансових зобов’язань перед державою і регіональними утвореннями, прав на захист їх законних інтересів, самостійності господарюючих суб’єктів тощо. Слід також відзначити і спрямованість фінансово-правових інститутів на стимулювання виробництва, використання їх для регулювання економіки тощо.
2. Посилення матеріальної (фінансової) відповідальності за правопорушення у фінансовій сфері. Це стосується також і відповідальності державних органів, які здійснюють фінансову діяльність.
3. Спрямованість фінансово-правового регулювання на встановлення більшого розмаїття в методах фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Разом із тим у них ще переважує фіскальна сторона.
4. Фінансове право повинно відображати розвиток в Україні місцевого самоврядування. Зміни, що відбуваються в його нормах, спрямовані на розширення самостійності місцевого самоврядування й сфери їх правового регулювання. Органи місцевого самоврядування мають право приймати нормативні акти, які регулюють фінансові відносини на території їхнього юрисдикції.
5. Фінансово-правові норми, які закріплюють повноваження державних органів у галузі фінансів, повинні відображати конституційний принцип поділу влади в галузі фінансів.
Зазначені тенденції, на наш погляд, набудуть свого подальшого розвитку, незважаючи на те, що вони потребують свого поглиблення та закріплення. При цьому потрібно враховувати й те, що розвиток фінансового права в цілому повинен відповідати нормам міжнародного права та сприяти створенню фінансової основи для їх реалізації, утвердженню прав і свобод людини.
продолжение
–PAGE_BREAK–СИСТЕМА ТА ДЖЕРЕЛА ФIНАНСОВОГО ПРАВА
Під системою, як відомо, розуміється складно організоване ціле, яке включає окремі елементи, що об’єднуються різноманітними зв’язками та взаємовідносинами. Система як філософська категорія – це певне цілісне явище, що складається з частин (елементів), які взаємопов’язанні та взаємодіють. Як цілісне неможливе без його складових, так і окремі складові не можуть виконувати самостійні функції поза системою Будь-яка система передбачає два основних компоненти, по-перше, структуру – відособлення та набір порівняно самостійних елементів у межах певного єдиного загального цілого (процесу, явища), і, по-друге, взаємодію елементів структури. Виходячи із зазначеного, уявляється, що система фінансового права — це його внутрішня структура, яка є об’єктивними відображенням суспільних відносин як реально існуючих, так і тих, що розвиваються.
Система фінансового права є доктринальним відображенням у фінансово-правовій науці та юриспруденції у цілому системи державних та місцевих фінансів, а також науковою основою системи фінансового законодавства. Визнання цього факту відкриває логічні та моральні можливості для вітчизняної юриспруденції розвивати рівень фінансово-правової науки та її висновків до визнання фінансово-правової доктрини в якості одного з особливих джерел фінансового права, яке б санкціонувалося державою й суспільством.
Фінансове право складається з великої кількості фінансово-правових норм, сукупність яких виражається у складній цілісній системі. Усередині цієї системи фінансово-правові норми в певній послідовності й взаємозв’язку згруповуються у правові інститути. Групування цих норм залежить від особливостей і взаємозв’язків врегульованих ними правовідносин, тобто мають об’єктивну основу. Однак, право не тільки відображає суспільні відносини, його призначення — регулювати та активно впливати на них. Тому на побудову системи фінансового права, групування його норм, формування інститутів впливають і потреби практики.
Отже, пiд системою фiнансового права розумiють об’єктивно обумовлену внутрiшню його побудову, об’єднання i розмiщення фiнансово-правових норм у певному взаємозв’язку i послiдовностi, що склалася об’єктивно як відображення реальних і потенційних суспільних відносин у фінансовій сфері. Для створення такої системи необхідно знайти і вміло застосувати достатню кількість адекватних об’єктивних критеріїв. При цьому необхідно враховувати економічний зміст у цілому й особливо окремих груп фінансово-правових відносин при побудові системи фінансового права і користуватись при цьому прийнятою систематикою фінансової науки. З цим погоджуються більшість вчених-правників, які займаються дослідженнями в галузі фінансового права.
В юридичній літературі також надано визначення системи фінансового права як об’єктивно зумовленої системою суспільних фінансових відносин внутрішної побудови, об’єднання та розташування фінансово-правових норм в певній послідовності. Існує визначення фiнансового права як сукупностi, взаємозв’язку i взаємодiї усiх фiнансових iнститутiв.
Право не тільки відображає суспільні відносини, його призначення – регулювати й активно впливати на них. Тому на побудову системи фінансового права, групування норм, формування інститутів мають вплив і потреби суспільної практики. Тільки поєднання юридичних і економічних критеріїв, суспільного призначення права створює достатні передумови для встановлення науково обгрунтованої системи фінансового права. Групування фінансово-правових норм має дві сторони – зовнішню й внутрішню. Зовнішня сторона вказує на місце фінансового права в системі права України. Внутрішня сторона систематизації фінансово-правових норм має на увазі їх групування відповідно до внутрішнього змісту й ієрархії – загально галузеві норми, норми підгалузі, норми окремих фінансово-правових інститутів.
Фiнансове право складається з правових норм, якi послiдовно розташованi i взаємопов’язанi, об’єднанi єднiстю завдань i функцiй держави. Групування правових норм залежить вiд особливостей вiдносин, що ними регулюються, тобто має об’єктивнi пiдстави. Групування є зовнiшнiм, тобто фiнансове право входить у єдину систему права України, i внутрiшнiм. Внутрішнє групування або систематизацiя фiнансово-правових норм пов’язана з методологiчним пiдходом до визначення критерiїв, за якими цi норми класифiкуються.
Тому пiд системою фiнансового права слід розумiти подiл його норм за окремими фiнансово-правовими iнститутами вiдповiдно до особливостей фiнансових вiдносин, якi регулюються цими нормами.
Взагалі, правовий інститут – це законодавчо уособлений комплекс юридичних норм, що виступає основою галузі права. Правовому інституту властиві такі ознаки: однорідність фактичного змісту системи права; юридична єдність (комплексність норм, що є головною ознакою інституту, норми, що утворюють інститут виступають системою); законодавча відособленість. Фінансово-правовий інститут відрізняється від галузі фінансового права головним чином обсягом правового регулювання. Він регулює лише об’єктивно діючу відносно відособлену частину взаємопов’язаних фінансових відносин. Звідси і група норм, що створюють фінансово-правовий інститут всередині галузі права, наділена певною специфікою і стійкою єдністю.
Вважається, що фінансово-правовий інститут є базовим елементом системи фінансового права, який відображає закономірності та специфіку його макроструктури, це сукупність структурно відокремлених фінансово-правових норм, що утворюють цілісний комплекс, достатній для повного правового регулювання однорідної, відносно відокремленої групи фінансових відносин. В основу поділу фінансово-правових інститутів на окремі види можуть бути покладені різноманітні критерії: характер та зміст впливу фінансово-правових норм на суспільні відносини; сфера правового регулювання; функціональна роль в регулюванні відповідних правовідносин; структура фінансово-правового інституту тощо. Але основним критерієм класифікації інститутів фінансового права є предмет правового регулювання, за допомогою якого внутрішня структура фінансового права на рівні його інститутів набуває форм, зумовлених об’єктивними реаліями державних та місцевих фінансів.
Для галузі фінансового права характерний набір інститутів, що забезпечує всі сторони і елементи юридичного режиму руху державних коштів. Необхідно, природно, враховувати, що інститути фінансового права припускають цілісне регулювання тільки в межах галузі і мають спеціалізований характер стосовно однорідної групи правових норм. Галузь фінансового права містить комплекс норм, що складають його предмет і забезпечують правове регулювання руху державних коштів… Кожен з інститутів реалізує вужчі цілі.
Для визначення більш об’ємного поняття ніж правовий інститут застосовується термін “розділ галузі фінансового права”, який є більш ширшим за обсягом ніж правовий інститут.
Аналогiчно з iншими галузями права, фiнансове право подiляється на Загальну i Особливу частини. Така побудова системи фінансового права дозволяє науці фінансового права здійснювати дослідження загальних і спеціальних питань теорії цієї галузі права, і розробку питань, пов’язаних із подальшим розвитком і вдосконаленням окремих фінансово-правових інститутів з урахуванням вимог практики, полегшує користування відповідним законодавством, сприяє вирішенню актуальних завдань систематизації фінансового законодавства. Обгрунтування необхідності їх виділення у фінансовому праві визначення змісту кожної з них відноситься до найважливіших досягнень вітчизняної правової науки. Однак робота в цьому напрямі потребує продовження і поглиблення, з урахуванням нових явищ у житті суспільства й держави.
На думку В.М. Вишновецького потреби практики фінансово-правового регулювання та досягнутий рівень науки фінансового права зумовили необхідність і можливість повного відособлення матеріальної і процесуальної частини фінансового права і, виходячи з цього, визріла необхідність і можливість предметно здійснити дослідження загальних питань фінансового процесу і відобразити їх спочатку в Загальній частині фінансового права, а пізніше дослідити особливі питання фінансового процесу в усіх інститутах Особливої частини фінансового права і створити на цій підставі Спеціальну (процесуальну) частину фінансового права, прийнявши Фінансово-процесуальний кодекс України.
Традиційно до Загальної частини фiнансового права, як галузi права, входять фiнансово-правовi норми, що закрiплюють:
— загальнi принципи, правовi форми i методи фiнансової дiяльностi держави і місцевих (адміністративно-територіальних) утворень;
— систему державних органiв; що здiйснюють фiнансову дiяльнiсть, їх iєрархiю, компетенцiю, правовий статус, завдання i функцiї, форми i методи роботи;
— основнi риси фiнансово-правового положення iнших суб’єктiв, із якими цi органи вступають у фiнансово-правовi вiдносини;
— змiст, форми i методи фiнансового контролю.
Норми Загальної частини фiнансового права конкретизуються у фiнансово-правових нормах Особливої частини. Загальна i Особлива частини фiнансового права перебувають у нерозривному зв’язку, оскiльки у своїй основi вони є вiдображенням цiлого i його елементiв. Положення Загальної частини застосовуються до усiх роздiлiв Особливої частини. Особлива частина складається з розділів, підгалузей, які складаються з відповідних фінансово-правових інститутів. Кожний з цих підрозділів (підгалузей) являє собою сукупність фінансово-правових норм, що регулюють групу однорідних фінансових відносин. Фінансово-правовий інститут об’єднує правові норми, що регулюють більш вузьку й близьку за змістом групу фінансових відносин, ніж розділ чи підгалузь., до яких за ознакою однорідності регулюємих відносин входить декілька фінансово-правових інститутів.
До Особливої частини фiнансового права входять роздiли, що об’єднують фiнансово-правовi норми, якi регулюють суспiльнi вiдносини у сферi:
— бюджетної системи;
— позабюджетних державних i місцевих фондiв;
— фiнансiв державних та комунальних пiдприємств;
— державних i мiсцевих податкiв та iнших обов’язкових платежiв;
— державного кредиту;
— державного страхування;
— державних та місцевих видаткiв;
— банкiвського кредитування;
— грошового обiгу i розрахунків;
— валютного регулювання.
На думку інших авторів структурними елементами системи фінансового права є фінансово-правові норми, субінститути фінансового права, фінансово-правові інститути, підгалузі фінансового права, Загальна, Особлива та Спеціальна (процесуальна) частини фінансового права. Між усіма цими елементами системи фінансового права постійно існують взаємозумовлені предметно-функціональні зв’язки, які забезпечують єдність даної системи і дозволяють відмежовувати фінансове право від інших галузей.
В юридичній літературі висловлено думку про те, що в системі фінансового права знайшла своє відображення об’єктивно діюча фінансова система держави. Під фінансовою системою держави розуміють сукупність і взаємозв’язок фінансових інститутів, кожен з яких має особливості щодо акумуляції та використанні грошових фондів, відіграє певну роль у суспільному виробництві. Інститути фінансового права за своїм місцем і функціями є різнорідними. У межах фінансово-правового інституту виділяються субінститути – сукупність правових норм, що регулюють конкретний різновид фінансових відносин у межах одного фінансово-правового інституту. Отже, на думку автора, фінансове право, як галузь права включає в себе такі інститути:
— інститут бюджетного права;
— інститут правового регулювання державних доходів;
— інститут правового регулювання державних видатків і бюджетного фінансування;
— інститут правового регулювання фінансів підприємств, організацій і галузей народного господарства;
— інститут державного майна і особистого страхування;
— інститут державного соціального страхування;
— інститут правових основ грошового обігу, валютного регулювання та валютного контролю.
Розглянувши теоретичні питання системи фінансового права автор визначила цю систему як внутрішню будову фінансового права за інститутами фінансового права, що відповідають відповідним ланкам фінансової системи України, норми яких регулюють певні види фінансових відносин.
Заслуговує на увагу виділення в якості основних фінансово-правових інститутів В.М. Вишновецьким наступних: державного бюджету; позабюджетних фондів державних коштів; фінансів державних підприємств; державних доходів; обов’язкового державного майнового та особистого страхування; державних видатків; державного кредиту; державного боргу; банківського права; валютного регулювання; фінансового контролю; фінансів органів місцевого самоврядування. На думку автора, інститути між бюджетної позики, державної позики, відомчої позики об’єктивно за їх економічним змістом та правовою природою є цивільно-правовими, а тому до системи фінансового права не належать.
Вiд системи фiнансового права як галузi права необхiдно вiдрiзняти систему фiнансового законодавства — систему усiх упорядкованих вiдповiдним чином нормативно-правових актiв, що регулюють фiнансовi вiдносини в державi. Фiнансове законодавство — це зовнiшня форма фiнансового права, що вiдображає його внутрiшню структуру. Норми фiнансового права мiстяться у нормативно-правових актах, або джерелах, як загального характеру так i спецiальних нормативно-правових актах.
Під поняттям фінансового законодавства, на думку В.М. Вишновецького, слід розуміти структуру вираження зовнішньої форми позитивного фінансового права, тобто, нею є вся сукупність нормативних форм фінансового права – нормативних актів, якими встановлюються, змінюються чи відміняються гіпотези, диспозиції чи санкції правових норм або правові норми в цілому. В силу цього первинним елементом системи фінансового законодавства є та конкретна фінансово-правова форма – закон, декрет, указ, постанова, інструкція тощо – в якій виражена відповідна фінансова-правова норма в цілому чи окремі її елементи. Структура системи фінансового законодавства має вертикальний та горизонтальний зрізи.
Вертикальну структуру системи фінансового законодавства України за критеріями суб’єктів правотворчості та юридичної сили фінансово-правових норм складають: Конституція України; органічні фінансово-правові закони; інші закони України, що містять фінансово-правові норми; декрети Кабінету Міністрів України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів; акти органів виконавчої влади, що опосередковано здійснюють фінансову діяльність держави; акти фінансово-кредитних органів держави; фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування.
Горизонтальна структура системи фінансового законодавства в основному співпадає зі структурою системи фінансового права. В ній вичленуються статті нормативно-правових актів, субінститути, інститути, підгалузі. У свою чергу цим визначається предмет законів та підзаконних актів, наявність у них розділів, глав, частин та преамбули. До основних інститутів системи фінансового законодавства України належать:
— бюджетне законодавство;
— податкове законодавство;
— законодавство про позабюджетні фонди державних коштів;
— правові акти по регулюванню фінансів державних підприємств;
— нормативно-правові акти з питань обов’язкового державного майнового й особистого страхування;
— нормативно-правові акти про державні видатки;
— нормативно-правові акти з питань державного боргу;
— нормативно-правові акти з питань державного кредиту;
— банківське законодавство;
— нормативно-правові акти з питань валютного регулювання;
— нормативно-правові акти з питань фінансового контролю;
— фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування.
Найбільш розвинутими сегментами системи фінансового законодавства є бюджетне та податкове законодавство, які потребують першочергової кодифікації.
При встановленні сутності поняття фінансового законодавства слід керуватися тлумаченням терміну “законодавство”, яке надано Конституційним Судом України. Виходячи із зазначеного, під фінансовим законодавством слід розуміти сукупність фінансово-правових актів Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.
Системи фінансового права і фінансового законодавства є однопорядковими, але не тотожними системами. Вони відображають відповідно структуру змісту та структуру форми позитивного фінансового права. На них повною мірою поширюються закономірності та особливості взаємодії змісту та форми. Проте, насамперед, система фінансового права є доктринальним відображенням системи державних та місцевих фінансів і науковою основою системи фінансового законодавства. Визнання цього факту відкриває логічні та моральні можливості для вітчизняної юриспруденції розвивати рівень фінансово-правової науки та її висновків до визнання фінансово-правової доктрини в якості одного з особливих джерел фінансового права. Завдяки цьому стає можливим з’ясувати найбільш абстрактно, узагальнено, не вдаючись до часткових її рис, основні закономірності структури фінансового законодавства. Базовий, вихідний елемент системи фінансового права – фінансово-правова норма – містить у собі всі необхідні для її практичного застосування складові частини: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Ці елементи структури норми права роблять можливим з’ясувати зміст права: встановлені ним права, обов’язки, відповідальність, не відволікати уваги на часткові моменти – формулювання, порядок розташування статей у нормативно-правових актах та інші законодавчо технічні тонкощі. Коли ж іде мова про застосування фінансового законодавства у юридичній практиці, то без звернення до точного змісту формулювань норм фінансового права неможливо застосувати фінансове право по суті. Для цього зміст фінансово-правових норм необхідно з’ясувати не узагальнено, а точно у відповідності з текстом закону. Таким є, на думку ряду вчених-правознавців, співвідношення системи фінансового права як його внутрішньої форми чи структури, що виявляє його закономірності, сутнісні властивості, з одного боку, і системи фінансового законодавства як зовнішньої форми вираження фінансового права – з іншого боку.
Джерела фiнансового права — це правовi акти органiв законодавчої, виконавчої влади i мiсцевого самоврядування, в яких мiстяться норми фiнансового права. Джерелами фінансового права є форми вираження правотворчої діяльності держави з приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють норми фінансового права. Джерело фінансового права повинно встановлювати певні правила поведінки, які виключають його індивідуалізацію стосовно окремого суб’єкта; воно повинно бути видано компетентним органом; мати чітку відповідність матеріальної та процесуальної сторони функціонування фінансового механізму.
Головним джерелом фінансового права є Конституція України, в якій закріплено основи правової організації фінансової діяльності держави, її суб’єктивний склад в цілому і за окремими її напрямками, зокрема,. Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи.
На відміну від інших галузей права, будь-якого моно джерела у вигляді кодексу або іншого акту фінансове право не має. І цей факт, на думку вчених, відображає недостатній рівень розвитку науки фінансового права. Однак існує кодифікований акт з бюджетного права – Бюджетний кодекс України. Відсутні поки ще в Україні і кодифіковані джерела з окремих розділів фінансового права, наприклад, Податковий кодекс, проект якого розглядається Верховною Радою України. В перспективі ймовірним є прийняття Основ фінансового законодавства. Але зараз існують законодавчі акти, в яких у систематизованому вигляді викладені правові норми, що регулюють окремі сторони фінансової діяльності держави (наприклад, Закон України «Про систему оподаткування»).
Враховуючи чисельність джерел фінансового права, виникає потреба в їх класифікації, яка здійснюється за різними підставами. Так, за територіальною ознакою їх можна поділити на загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо) та місцеві нормативні акти (наприклад, фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування).
За характером правових норм джерелами фінансового права є нормативні (акти, що містять правові норми загального характеру, прийняті компетентними органами у встановленому порядку) та ненормативні акти (такі, що не містять норм загального характеру).
За властивостями правового регулювання та характеру встановлення джерела фінансового права виділяються:
а) нормативні правові акти, які є основними, а в більшості випадків і єдиними джерелами фінансового права. В окремих випадках усі інші джерела розглядаються як похідні від нормативного акту;
б) звичай, санкціонований компетентними органами у встановленому порядку. У фінансовому праві найчастіше йдеться про звичай як джерело права, стосовно якого є відсилка у законі;
в) прецедент, специфіка якого полягає в тому, що правозастосовчий орган фактично виступає в якості нормотворчої структури. Широке розповсюдження як джерело фінансового права набув в державах англосаксонської правової системи і, особливо за наявності вад у законодавстві;
г) міжнародні договори, які набувають важливого значення при врегулюванні подвійного оподаткування. Застосування цього джерела фінансового права не завжди однозначне. Міжнародні договори наділені різною юридичною силою. Як правило, вони мають перевагу над національним законодавством, але є винятки, наприклад, у бюджетному праві.
продолжение
–PAGE_BREAK–ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ: МIСЦЕ ФІНАНСОВОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ
Загальновизнаним є те, що право є особливою формою соціального регулювання, що має певне цільове спрямування. Однією з основних цілей права є сприяння досягненню діалектичної взаємодії об’єктивно обумовлених соціальних інтересів (як приватних, так і публічних) у процесі їх реалізації у будь-якій формі соціальної взаємодії. Такою формою соціальної взаємодії може виступати держава, тобто йдеться про існування державно-організованого суспільства. Правові норми в свою чергу, є засобами реалізації соціальних цілей.
Право слід розглядати як систему, тобто як багатогранне правове явище, що складається з неоднакових за своїм змістом та обсягом структурних елементів. Саме такі структурні елементи, починаючи з норм права, які, в свою чергу, утворюють інститути та галузі права, і створюють систему права як цілісне явище. Поділ системи на окремі складові структурні елементи пояснюється значним різномаїттям суспільних відносин, які вона відображає і регулює.
Система українського права складається з галузей, кожна з яких розповсюджується на особливий вид суспільних відносин, які потребують відповідного правового регулювання. Рух грошових коштів регулюється комплексом правових галузей, що входять у систему права. Кожна галузь права визначає свій аспект, відмежовуючи групу однорідних правових відносин, до яких застосовується специфічний галузевий метод регулювання. Як вірно зазначає М.П. Кучерявенко, фінансове право, беручи участь у цьому згідно зв своїм предметом і методом, не виключає формування стійких зв’язків з іншими галузями права, що стосуються у тому чи іншому сенсі публічних грошових фондів. Явище, яке вимагає всебічного правового регулювання, припискає сполучення двох суперечливих процесів. З обного боку, необхідно розкласти його на складові, що повинні бути у сфері уваги окремих галузей права, які регулюють певні відносини своїми специфічними методами. З іншого – важливо спів ставити, з’єднати окремі режими правового регулювання у єдиний процес, визначити і узгодити межі стику окремих галузей права.
В юридичній літературі висловлювалися сумніви щодо самостійності фінансового права як галузі в системі права. Наприклад, стверджувалося, що воно є складовою частиною державного та адміністративного права, або тільки адміністративного. В дискусіях з цього приводу було спростовано зазначені твердження. Головним аргументом, що підтверджує галузеву належність фінансового права, стало обґрунтування наявності у фінансового права специфіки в предметі й методі правового регулювання, що потрібно для виділення сукупності юридичних норм у галузь права. Слід зазначити, що фінансове право як самостійна галузь права існувало ще у дореволюційній Росії, але і тоді це питання також дискутувалося в юридичній літературі.
Питання щодо фінансового права як самостійної галузі права були дискусійними і за радянських часів. Вважається, що це питання було остаточно вирішено наприкінці 60-років – початку 70-років після тривалих дискусій. Так, ще на початку 50-х років Р.О. Халфіна зазначала, що фінансове право виділилося з конституційного та адміністративного права і є самостійною галуззю права. Точку зору щодо самостійності галузі фінансового права поділяють і інші вчені: Л.К. Воронова, М.А. Гуревич, Н.І. Хімічева та інші.
Розмаїття якісно відмінних між собою видів суспільних відносин є об’єктивною основою існування розмаїття видів правовідносин. Правові норми, врегульовуючи ці відносини і доповнювані відповідними методами правового регулювання, створюють систему галузей права. Ці галузі, що є крупними самостійними блоками правової системи в цілому, тісно взаємодіють між собою та взаємодоповнюють одна одну. Останнє зумовлено тим, що якісно відмінні між собою види суспільних відносин перебувають у діалектичній єдності, їх співвідношення між собою і межі з часом змінюються. Звідси і з’являється іноді ілюзія, що предмет тієї чи іншої галузі права немов би розмивається, поглинається предметами інших, перш за все сусідніх галузей права. З огляду на все це, в силу цілої низки обставин найбільш проблемним є фінансове право.
Якiснi вiдмiнностi та специфiка предмету фiнансового права, своєрiднiсть його методiв бiльше i повнiше виявляються при їх спiвставленнi i вiдмежуваннi вiд предметiв i методiв iнших галузей права, тобто при визначеннi мiсця фiнансового права в системi права. При цьому, слiд мати на увазi те, що фiнансово-правовi iнститути безпосередньо пов’язанi із дiяльнiстю держави по створенню, розподiлу i використанню централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв.
Фінансове право має свій предмет правового регулювання, який не властивий іншим галузям права, а саме: суспільні фінансові відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та її адміністративно-територіальних утворень. Ці відносини відрізняються специфікою змісту й цілеспрямованості, формами прояву. Для відносин, які входять до предмета цієї галузі права, властивим є наявність зв’язку з функціями зі створення, розподілу та використанню державних та місцевих грошових фондів, а також контроль за цими процесами. Такий зміст предмету фінансового права зумовлює й особливості його методів регулювання, тобто прийомів, способів, засобів юридичного впливу на поведінку учасників фінансових відносин, на характер взаємозв’язків між ними.
У зв’язку з тим, що фінансове право розповсюджується на одну з областей діяльності держави, воно тісно стикається з конституційним та адміністративним правом, які охоплюють своїм впливом організацію та діяльність держави в цілому. Конституційне право закріплює основи організації й діяльності представницьких та виконавчих органів влади. Адміністративне право регулює суспільні відносини у сфері державного управління, здійснюваного органами виконавчої влади. Норми фінансового права регулюють ці обидва види державної діяльності, оскільки фінансова діяльність здійснюється цими органами.
Конституцiйне право регулює основнi питання соцiально-економiчної системи i полiтичної органiзацiї суспiльства, принципи дiяльностi держави i її органiв у всiх галузях, у тому числі, i у галузi фiнансiв. Форма державного устрою, розподiл у державi влади, участь народу в управлiннi державою, спiввiдношення державної влади i мiсцевого самоврядування — усе це впливає на форми фiнансової дiяльностi. Норми фiнансового права конкретизують положення конституційно-правових норм i забезпечують формування i витрачання державних централiзованих i децентралiзованих фондiв коштiв.
Конституцiйне право мiстить також норми, що мають пряме вiдношення до фiнансового права. До них вiдносяться норми, що закрiплюють основи органiзацiї фiнансової дiяльностi держави (ст.85,92 Конституцiї України).
Вважається, що конституційне право є системоутворюючою галуззю права, правові норми якого визначають коло первинних суб’єктів права та їх правовий статус. Це обумовлено тим, що ще до того, як суспільні відносини отримають здатність відчувати правовий вплив, необхідно взагалі окреслити коло можливих суб’єктів права і визначити їх правове положення. Зазначену функцію і виконують норми конституційного права.
Дiяльнiсть по формуванню, розподiлу i використанню фiнансових ресурсiв держави є за своїм характером управлiнською, а тому фiнансове право пов’язане iз адмiнiстративним. Адмiнiстративне право визначає основнi принципи державного управлiння, повноваження органiв виконавчої влади на видання управлiнських актiв, в тому числi i органiв спецiального управлiння фiнансами держави, закрiплює структуру цих органiв, органiзацiйнi форми їх дiяльностi, порядок призначення i звiльнення посадових осiб, закрiплює їх права i обов’язки. Спираючись на норми i принципи адмiнiстративного права, фiнансове право регулює тi вiдносини, якi безпосередньо пов’язанi із виконанням цими органами функцiй по збиранню, розподiлу i використанню фiнансових ресурсiв держави, контролю за їх цiльовим витрачанням. Тобто фiнансове право регулює вiдносини, що виникають iз фiнансової дiяльностi держави. Для iснування держави, виконання нею своїх завдань i функцiй, в тому числi i адмiнiстративних, їй необхiднi певнi суми грошових коштiв. Фiнансове право регулює їх акумуляцiю i використання, забезпечуючи тим самим виконання державою свого призначення.
Адміністративне право є методоутворюючою галуззю права, метод правового регулювання якої застосовується рядом предметних галузей права, в тому числі й фінансовим правом.
Фiнансове право має зв’язок i із цивiльним правом, оскiльки до предмета цивільного права серед багатьох майнових відносин входять і грошовi вiдносини. Крім того, деякі органи державного управління спеціальної компетенції, водночас є господарськими організаціями, наприклад, Національний банк України, водночас є господарською організацією – юридичною особою, що діє на комерційних засадах. Між цими органами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями й громадянами, із другого, виникають відносини на підставі договорів. Для таких відносин характерною ознакою є добровільність, рівність і відокремленість сторін, відсутність переходу права власності від одного суб’єкта до іншого, і тому до предмета фінансово-правового регулювання вони не входять. Норми фінансового права в даному випадку встановлюють порядок мобілізації грошових коштів в розпорядження держави державними органами, зокрема, фінансово-кредитними, джерела фінансово-кредитних ресурсів, порядок планування процесу утворення й розподілу створюваних ними грошових коштів, способи проведення контролю за фінансовою діяльністю організацій тощо. У всіх цих випадках ці органи наділені владними повноваженнями, які необхідні для виконання їхніх функцій.
Фінансове право пов’язане і з іншими галузями права Однак із розглянутими вище галузями йогозв’язок є найбільш тісним. Воно межує з трудовим правом i правом соцiального забезпечення, в частині що стосується регулювання вiдносин із приводу утворення i витрачання Пенсiйного фонду та соцiальних фондiв. За порушення норм фiнансового законодавства передбачено адмiнiстративну та кримiнальну вiдповiдальнiсть. Порядок провадження у кримiнальних справах регулюється нормами кримiнально-процесуального права.
НАУКА ФIНАНСОВОГО ПРАВА
Наука фiнансового права вивчає фiнансово-правовi категорiї i фiнансово-правовi норми, розвиває їх i сприяє удосконаленню фiнансового законодавства шляхом вироблення рекомендацiй. Якщо фiнансове право як галузь права матерiалiзується у фiнансово-правових принципах, нормах, методах, то наука фiнансового права матерiалiзується в монографiях, статтях, навчальних посiбниках, пiдручниках із фiнансового права. Як i кожна наука, наука фiнансового права має властивi тiльки їй предмет i методи дослiдження, категорiально-понятiйний апарат, свiй змiст i є частиною юридичної науки в цiлому.
Предметом науки фiнансового права є сукупнiсть знань про фiнансове право та фiнансову дiяльнiсть держави. Певну частину цих знань за обсягом складає практичний досвiд правозастосувальній дiяльностi органiв управлiння фiнансовими вiдносинами, що є тiльки першим наближенням до власне наукового знання, потребує відповідного осмислення й узагальнення і є практичною базою для наукових досліджень. Він швидше всього «схоплює» явища в усiх їх складностi, багатоликості i суперечливості, але ще не відображає їх у поняттях i категоріях науки.
Наступним рiвнем знань про фiнансове право є систематизованi i узагальненi у формi наукових дослiджень простих елементарних понять про фiнансово-правовi норми, вiдносини, iнститути.
Наука фінансового права дослiджує знання про фiнансове право i фiнансову дiяльнiсть держави у формi складних, найбiльш узагальнених фiнансово-правових понять i категорiй, в яких вiдбивається головне, суттєве, що характеризує фiнансово-правову дiяльнiсть.
Отже, науку фiнансового права можна визначити, як внутрiшньо цiлiсну систему узагальнених специфiчних знань про фiнансове право i фiнансову дiяльнiсть держави i закономiрностi розвитку цих знань.
Історично існували різні підходи щодо визначення поняття науки фінансового права, її значення та місця. Так, І.І. Янжул визначив науку фінансового права як вчення про суспільне господарство, що має своїм завданням викладення тих правил, яких повинно дотримуватися при добуванні матеріальних коштів, необхідних для виконання суспільних цілей. Наука вивчає вплив законодавства на фінансову діяльність держави з економічної та юридичної точок зору і являє низку узагальнень з фінансового законодавства і створює такі норми, якими б уряд зміг керуватися у майбутньому. Автор вказував на належність науки фінансового права до державних наук, яка будучи частиною науки про народне господарство в той же час примикає до державного права, використовуючи принципи зазначених наук.
На думку І. Тарасова наука фінансового права як теорія повинна являти собою щось постійне, стале, хоча і непозбавлене тих елементів розвитку, які є необхідними будь-який науці. Фінансове ж право, як галузь права, є тільки відображенням дійсності, реального застосування засад науки фінансового права.
Для науки фiнансового права властивi особливостi, що вiдрiзняють її вiд iнших суспiльних наук.
По-перше, вона є суспiльнознавчою наукою, а тому пiддається всiляким деформацiям i полiтичнiй кон’юнктурi, її предмет складають соцiальнi явища фiнансово-правовi вiдносини i норми, що їх регулюють. Жодна наука цi явища не дослiджує.
По-друге, вона вивчає такi фiнансово-правовi явища, якi за своєю юридичною природою вiдносяться до публiчно-правових, що мають мiсце тiльки у сферi державних (публiчних) фiнансiв. У сферi приватних фiнансiв дiють норми цивiльного права.
По-третє, вона є юридичною наукою, що вивчає такi фiнансово-правовi явища i поняття, багато з яких подвійні за своєю природою, зiтканi із правової i економiчної матерiї. Наука фiнансового права не може обходитись без використання понятiйно-категорiального апарату фiнансової науки, який складає обов’язковий фундамент бiльшостi фiнансово-правових понять. На їхній подвійний характер звернув увагу ще в кінці минулого століття видатний російський вчений В.А. Лебедєв, в радянський час цю рису фінансово-правових явищ незмінно підкреслював вчений-правознавець Ю.А. Ровінський.
По-четверте, вона покликана не тiльки пояснювати фiнансово-правовi явища, а й сприяти вирiшенню практичних завдань фiнансовими органами, тобто сприяти виконанню покладених на них функцiй.
Наука фінансового права по відношенню до чинного фiнансового законодавства виконує аналiтичну, критичну, конструктивну i прогностичну функцiї.
Аналiтична функцiя полягає в усвiдомленi «дослiдного знання», класифiкацiї фiнансово-правових норм та їх науковому коментуваннi, зведеннi їх у внутрiшньо цiлiсну органiчну систему.
Критична функцiя полягає у виявленi дефектiв i недолiкiв у чинному фiнансовому законодавствi, в фiксацiї невiдповiдностi правової норми вимогам суспiльної практиці.
Конструктивна функцiя сприяє утворенню нових фiнансово-правових норм, iнститутiв i роздiлiв фiнансового права. Ця функцiя завжди передує виданню нового закону чи iншого нормативно-правового акту i постiйно використовується в процесi нормотворчої дiяльностi держави.
Прогностична функцiя полягає в тому, що наука дає фiнансово-правовiй практицi важливi орiєнтири в розвитку, напрями ймовiрного руху фiнансово-правових вiдносин. І чим вище рівень розвитку фінансово-правової науки, тим точніше ці орієнтири, тим на більшу відстань у часі можуть визначатися такі напрями. Система знань про фінансове право й управління державними фінансами тільки тоді сама по собі починає бути наукою фінансового права, коли вона стає спроможною створити реальну концепцію розвитку фінансово-правових відносин, перетворити цю концепцію через дії публічної влади в ефективні фінансово-правові норми.
У вищевикладених сутностi, особливостях i функцiях науки фiнансового права проявляється її змiст у цiлому.
Система науки фінансового права в певній мірі відповідає системі фінансового права як галузі права, однак повністю не збігається з нею. Так, наука фінансового права розробляє важливі теоретичні положення, які за своїм характером не можуть знайти прямого відображення у фінансовому праві. Наприклад, у фінансовому законодавстві відсутнє визначення державних фінансів, класифікації фінансово-правових актів або фінансово-правових норм, цілісного закріплення будь-якої теоретичної концепції, що пояснює фінансово-правові явища тощо. З другого боку, не всі фінансово-правові норми, що беруться з об’єктивної реальності і закріплюються в нормативно-правових актах, осмислені наукою фінансового права. Багато таких норм конструюються лише на базі дослідницького знання, яке ще не є власне науковим.
В найбільш концентрованому вигляді зміст науки фінансового права проявляється в її термінах, перш за все поняттях та категоріях. В категоріях наука фінансового права досягає своєї довершеності й зрілості. Фінансово-правова наука оперує як просторими поняттями, що відображають однорідні явища фінансово-правової дійсності, так і поняттями складними, що відображають фінансово-правові явища на рівні цілих інститутів, розділів і навіть підгалузей права. Загальні фундаментальні поняття, що відображають сутнісні властивості фінансово-правової дійсності і складають її постійну частину, основу науки фінансового права, називаються фінансово-правовими категоріями.
Характерними рисами категорій науки фінансового права є те, що вони:
— стають такими лише після закріплення їх у законі;
— на відміну від інших понять, утворюють постійну частину науки фінансового права.
Перехід до ринкової економіки поставив проблему перегляду всієї системи науки фінансового права, успадкованої від соціалістичного суспільства, починаючи від її предмету і методу і, закінчуючи окремими поняттями й категоріями. Він одночасно розширив і звузив об’єкт пізнання науки фінансового права, звільнив її методологію від ідеологічних нашарувань, відкрив дорогу до нових пошуків істини. На порядку, денному постають питання уточнення й поглиблення змісту традиційних понять і наукових категорій, вилучення з їх числа застарілих, реабілітація тих категорій і понять, від яких радянська наука фінансового права відмовилася на рубежі 20-30-х років, тобто потребує оновлення і зміни всієї системи науки фінансового права. Але наука фінансового права продовжує свій стрімкий розвиток. Вона містить інформацію щодо еволюції фінансово-правової доктрини, містить цінний матеріал для усвідомлення проблем організаційно-фінансової діяльності держави.
продолжение
–PAGE_BREAK–ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ, ЇХ ВИДИ, ОСОБЛИВОСТІ ТА ЗМІСТ
Відносини, що виникають у процесі мобілізації, розподілу, перерозподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів державою та її органами, регулюються фінансово-правовими нормами. Норми фінансового права, як і будь-якої іншої галузі права, є загальнообов’язковими правилами поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави.
Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку громадян, підприємств, організацій за певних обставин (наприклад, обов’язок сплачувати податок при наявності самостійного джерела доходів) і не ставить цю поведінку в залежності від їх згоди.
Оскільки норми права – це обов’язкові правила поведінки загального характеру, то приписи, що містяться в них і вводяться в дію, повинні виконуватися кожним суб’єктом, якщо він опиняється в умовах, передбачених правилом. Кожна правова норма формулюється державою і містить чітко визначені права й обов’язки. Якщо правило, приписане нормою, не виконується добровільно, держава примушує до виконання, застосовуючи заходи, які передбачені санкцією. Таким чином, норми мають імперативний характер (тобто обов’язковий), забезпечений примусовою силою держави. Всі ці ознаки властиві й фінансово-правовим нормам, які регулюють відносини тільки в галузі фінансової діяльності держави та місцевих утворень і містять приписи і заборони, що встановлюються державою з приводу порядку мобілізації, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів. Вони мають імперативний характер, оскільки вміщують державне веління. Імператив виступає у формі категоричного припису, що виключає зміну умов норм за волевиявленням суб’єктів відносин. Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку осіб за певних обставин і не ставить цю поведінку в залежність від їх згоди.
Таким чином, основоположним елементом системи фінансового права є фінансово-правові норми – встановлені чи санкціоновані державою і забезпечені засобами державного примус, визначені правила поведінки в публічних фінансових відносинах, що виникають в процесі планомірного утворення, розподілу, перерозподілу й використання державних та місцевих грошових фондів і доходів, якими закріплюються юридичні права та обов’язки їх учасників. В нормі фінансового права повністю відображаються загальні риси та специфічні особливості фінансів і фінансових правовідносин, їх статика та динаміка.
Для финансово-правової норми характерна наявність специфічних ознак, які зумовлені тим, що вона, на відміну від норм інших галузей права, регулює відносини, що виникають в процесі утворення, розподілу і використання державою та органами місцевого самоврядування фінансових ресурсів, необхідних для виконання своїх завдань. Це проявляється в особливостях змісту фінансово-правових норм; характері встановлених у них приписів; мір відповідальності за порушення передбачених правил; способів захисту прав учасників фінансових правовідносин.
Зміст фінансово-правових норм складають правила поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Ці правила полягають у наданні учасникам зазначених правовідносин таких юридичних прав і покладанні на них таких юридичних обов’язків, здійснення яких дозволить забезпечити планомірне утворення і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів держави та органів місцевого самоврядування відповідно до покладеним на них завдань у певний проміжок часу, виходячи із політики соціально-економічного розвитку держави. Цей загальний зміст фінансово-правових норм, на думку Н.І. Хімічевої, має різне конкретне вираження, що зумовлено різноманіттям фінансових відносин та багатоланцюговістю фінансової системи. Вони містять правила стягнення податків та інших обов’язкових платежів з фізичних та юридичних осіб, акумуляції та витрачання бюджетних коштів, створення й розподіл кредитних ресурсів і страхових фондів тощо.
Зміст фінансово-правових норм зумовлює в основному їх імперативний характер. Як правило, вони містять вимоги, які виражені в категоричній формі і не припускають їх самовільної зміни, точно визначають обсяг прав і обов’язків учасників фінансових правовідносин. В цілому ж ці права та обов’язки спрямовані на забезпечення державних та місцевих інтересів, а також інтересів кожного з учасників фінансових правовідносин. Фінансово-правовими нормами закріплюється обов’язковий порядок формування бюджетів, використання бюджетних цільових фондів тощо. Але мають місце певні особливості в юридичних властивостях прав і обов’язків, встановлених фінансово-правовими нормами, які пов’язані з участю у фінансових правовідносинах державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, компетенцію яких визначено законами, статутами, положеннями. У більшості випадків їх фінансово-правові обов’язки поєднуються з правами, що знаходить свій прояв у єдиних повноваженнях. Наочно це можна продемонструвати на прикладі норм, що закріплюють права та обов’язки органів державної влади та місцевого самоврядування в галузі фінансів. Так, використання бюджетних коштів на соціально-економічні програми відповідної території є одночасно і правом і обов’язком органів місцевого самоврядування. Однак, це не означає, що норми фінансового права не містять відокремлених прав і обов’язків. Передусім, це стосується, наприклад, громадян та підприємств і базується на конституційному праві власності, праві вільного використання майна для здійснення не забороненої законом економічної діяльності.
Кращому усвідомленню особливостей і ролі фінансово-правових норм сприяє їх класифікація, яку можна здійснити за різними підставами. Залежно від способу впливу на учасників фінансових правовідносин, що визначає характер їх юридичних прав та обов’язків, фінансово-правові норми поділяються на: зобов’язуючі, забороняючі та уповноважуючі.
Зобов’язуючі фінансово-правові норми приписують здійснювати певні дії, спрямовані на мобілізацію або витрачання коштів державою. Вони регулюють відносини в галузі фінансового планування (бюджетного, кредитного, касового та ін.), встановлюють обов’язковий порядок дотримання ставок заробітної плати і т.д. Саме в цих нормах проявляється основний, імперативний метод фінансово-правового регулювання — метод владних приписів. Зобов’язуючі фінансово-правові норми містяться у всіх фінансових законах і нормативних актах. Так згідно ч.1 ст. 61 БК України Кабінет Міністрів України зобов’язаний надати Верховній Раді України звіт про виконання закону про державний бюджет до 1 червня року, наступного за звітним.
Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону здійснювати певні дії і встановлюють обов’язок учасників фінансових правовідносин утримуватися від їх здійснення. Зобов’язуючі і забороняючі норми схожі між собою визначеністю, категоричністю форми, точністю приписів, які містяться в них. Однак численність забороняючих норм є досить незначною. І це зумовлено тим, що при регулюванні фінансових правовідносин переважають зобов’язуючі норми. Приписуючи здійснення певних визначених дій вони, як правило, виключають необхідність спеціального встановлення пов’язаних із цими діями заборон. Але в деяких випадках із метою посилення гарантій прав учасників фінансових правовідносин, визначення особливої важливості дотримання фінансової дисципліни в певній сфері фінансових правовідносин передбачено заборони. В інших випадках забороняючі норми визначають межі дозволеної поведінки. Так, наприклад, згідно ч. 2 ст. 72 БК України забороняється надання позичок з одного бюджету іншому.
Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних дій у передбачених законодавством межах. Вони надають можливість прийняття самостійних рішень у передбачених межах. Але й цим нормам властива імперативність, оскільки вони не припускають можливості вийти за передбачені ними межі. Так, чинне законодавство дозволяє органам місцевого самоврядування надавати пільги окремим платникам податків, але в межах надходжень до місцевих бюджетів. Підприємство може на власний розсуд розпоряджатися прибутком, але тільки після виконання обов’язків із сплати податків та інших обов’язкових платежів до бюджету. Так п. 4 ч. 4 ст. 22 БК України головні розпорядники бюджетних коштів затверджують кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Категоричний вираз фінансово-правових норм стосується в основному відносин, які виникають при обов’язковому методу фінансової діяльності. При добровільному методі імперативність все одно є, але виражається дещо інакше.
В залежності від свого змісту норми фінансового права поділяються на матеріальні й процесуальні. Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють склад фінансової системи, види й обсяг грошових обов’язків юридичних та фізичних осіб перед державою та місцевими утвореннями, джерела формування фінансових ресурсів, види видатків, бюджетні та позабюджетні фонди – тобто, матеріальний (грошовий) зміст юридичних прав і обов’язків учасників фінансових правовідносин. Зокрема, ст. 65 БК України встановлено нормативи відрахувань від прибуткового податку з громадян до бюджетів місцевого самоврядування.
Об’єктивний процес зростання ролі фінансів, фінансової діяльності держави в умовах переходу до ринкової економіки, ускладнення умов реалізації фінансової політики держави поряд з іншими факторами вимагають всебічного з’ясування процесуальних питань фінансового права. Фінансовий процес є правовою формою реалізації матеріальних прав в галузі утворення, розподілу, перерозподілу й використання публічних фінансових ресурсів. Чітка регламентація процесуальної сторони фінансової діяльності держави сприяє дотриманню реалізації цих прав, а також найефективнішому використанню фінансів.
Процесуальні фінансово-правові норми встановлюють порядок діяльності в галузі формування, розподілу та використання державних і місцевих грошових фондів. Вони вимагають дотримання передбачених процедурних правил у цій діяльності: строків, участі певних органів, здійснення певних дій тощо. Серед процесуальних норм можна виділити норми загального характеру та особливі (спеціальні) фінансово-процесуальні норми.
До процесуальних фінансово-правових норм загального характеру належать норми, що забезпечують здійснення фінансових операцій, облік надходжень і видатків державних грошових коштів, порядок оформлення документації по грошових операціях, постановку оперативно-статистичної й бухгалтерської звітності у фінансових органах, ведення грошових документів та деякі інші.
До особливих (спеціальних) фінансово-процесуальних норм належать не всі техніко-юридичні норми, які опосередковують фінансову діяльність держави, а лише ті з них, які мають пряме відношення до виникнення, зміни й припинення фінансових правовідносин. За цією ознакою можна виділити наступні групи фінансово-правових норм:
— норми, що забезпечують єдність бюджетної класифікації доходів і видатків та здійснення касових операцій по бюджету;
— норми, що забезпечують технічну документацію фінансових операцій: форму й реквізити податкового повідомлення, бюджетної асигнації, лімітного розпорядження по кредитах, страхового посвідчення про обов’язкове державне страхування тощо;
— норми, що забезпечують технічний порядок припинення фінансових правовідносин: порядок оформлення податкових платежів, що надійшли; порядок перерахування податків до державного бюджету; порядок оформлення здійсненого державного видатку; звітна документація по авансах, виданих на відрядження; порядок перерахування сум по державних позиках та інші;
— норми, що забезпечують дотримання формального порядку примусового стягнення недоїмок з податкових та інших обов’язкових платежів: порядок письмового попередження недоїмника, порядок подання фінансового органу до суду про надання йому права на вилучення майна недоїмника в рахунок покриття недоїмки, порядок опису майна і т.д.
У фінансовому праві його підгалузі та інститути вміщують у єдності як матеріальні, так і процесуальні норми. І тільки у бюджетному праві, як підгалузі фінансового, матеріальні норми об’єднуються в інститут бюджетного устрою, а процесуальні – в інститут бюджетного процесу, тобто встановлену законодавством процедуру проходження бюджету.
За функціональним призначенням в механізмі правового регулювання фінансово-правові норми поділяються на первинні фінансово-правові норми і норми-правила поведінки.
До первинних фінансово-правових норм відносяться норми, які мають найбільш загальний характер і відрізняються більш високою формою абстрагування, за допомогою яких визначаються мета, завдання, принципи, межі, напрями правового регулювання, а також закріплюються правові поняття та категорії. Первинні фінансово-правові норми неоднорідні за своїм характером, і серед них можна виділити норми-принципи і норми-дефініції. Норми-принципи – це нормативні приписи, які виражають і закріплюють принципи фінансового права або його окремих інститутів. Вони є орієнтиром для встановлення необхідної відповідності фінансово-правових норм законам суспільного розвитку. Норми-принципи містяться у більшості фінансових законів, наприклад, ст. 3 Закону України “Про систему оподаткування”, ст. 7 Бюджетного кодексу України. Норми-дефініції містять визначення правових понять та категорій. І одним із важливих завдань є законодавче закріплення правових дефініцій. В Законі України “Про систему оподаткування” надається визначення понять “податок” (ч. 1 ст. 2), “державні цільові фонди” (ч. 2 ст. 2) та інших.
Оскільки серед норм фінансового права значна кількість є нормами, які визначають правила поведінки суб’єктів фінансової діяльності: визначають права і обов’язки суб’єктів, умови і міру їх реалізації, види санкцій, які застосовуються до порушників фінансового законодавства тощо. І саме в таких випадках вихідні фінансово-правові норми знаходять свій подальший розвиток, деталізацію та конкретизацію. Норми, які визначають правила поведінки, за своєю функціональною спрямованістю поділяються на регулятивні і охоронні. Регулятивні фінансово-правові норми безпосередньо спрямовані на врегулювання фінансових відносин, наданням учасникам цих відносин прав і покладанням на них обов’язків. Охоронні фінансово-правові норми починають діяти у випадках невиконання учасниками фінансових правовідносин вимог регулятивних норм і спрямовані на реалізацію певних заходів впливу на неналежних учасників цих правовідносин, а також на реалізацію санкцій за порушення приписів фінансового законодавства. Так, главою 18 БК України встановлено види відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також заходи, що застосовуються до порушників бюджетного законодавства.
Л. К. Воронова визначила фінансово-правову норму як загальнообов’язковий припис компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, яка виражена в категоричній формі й забезпечена примусовою силою держави. Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі прав і обов’язків суб’єктів цих відносин.
Норма фінансового права за своєю логічною структурою складається з трьох основних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.
Гіпотеза норми визначає умови, за яких можуть виникати у громадян і організацій передбачені нормою юридичні права й обов’язки у сфері фінансової діяльності, тобто вказує на умови дії фінансово-правової норми. Ці умови завжди виражені конкретно. Найчастіше гіпотеза фінансово-правової норми має складну форму і містить чітко сформульовані умови, за наявністю яких потрібно здійснити певні дії у сфері фінансової діяльності держави або місцевих утворень чи надається право на здійснення таких дій.
Диспозиція вказує якою повинна бути поведінка учасників фінансових відносин при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин, тобто встановлює зміст самого правила поведінки. Вона приписує здійснювати певні дії щодо формування, розподілу чи використанню державних та місцевих фінансових ресурсів, встановлює права і обов’язки суб’єктів фінансових відносин і завжди виражена в безумовно визначеній формі. Так, наприклад, гіпотеза норми, що міститься в статті податкового закону, визначає умові, за яких громадяни сплачують прибутковий податок: наявність самостійного джерела доходів, а диспозиція приписує означеним суб’єктам сплачувати податок. Таким чином, диспозиція потребує певної поведінки від учасників фінансових правовідносин і не припускає відхилень від цієї встановленої поведінки.
Санкція фінансово-правової норми передбачає настання негативних наслідків порушення диспозиції фінансово-правової норми, визначає вид та міру фінансово-правової відповідальності порушника фінансово-правової норми, тобто містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. За допомогою санкції здійснюється державний примус щодо виконання приписів фінансово-правових норм. Підставою настання фінансово-правової відповідальності (застосування фінансово-правових санкцій) є фінансове правопорушення. Фінансове правопорушення полягає у недотриманні приписів фінансово-правових норм, наприклад, нецільове використання бюджетних коштів, несплата або неповна сплата податків, надання недостовірної інформації контролюючим фінансовим органам тощо.
За порушення норм фінансового права може застосовуватись дисциплінарна, адміністративна, цивільна та кримінальна відповідальність. Але фінансовим правом передбачено фінансові санкції, які порівняно із санкціями інших галузей права мають ряд особливостей, до яких віднесено наступні:
1. Вони мають грошовий характер і містять заходи примусового впливу на порушника через його грошові фонди та кошти (штрафи, пеня, примусове вилучення бюджетних коштів, призупинення операцій на банківських рахунках тощо). Ці санкції застосовуються до всіх учасників фінансових правовідносин. Але, поряд із ними можуть застосовуватися фінансово-правові санкції і до посадових осіб, а також й інші види юридичної відповідальності.
2. Заходи фінансово-правової відповідальності застосовують державні органи та їх посадові особи, перелік яких визначено чинним фінансовим законодавством. Наприклад, за порушення приписів Бюджетного кодексу України до відповідальності притягають органи, перелік яких надано у главі 18 цього кодексу. Ці органи застосовують санкції в адміністративному порядку без звернення до судових органів. Встановлений порядок є найбільш розповсюдженим, що зумовлено спрямованістю фінансово-правових санкцій на забезпечення загальнодержавних інтересів у галузі фінансів та необхідністю оперативного реагування на фінансове правопорушення. Однак, у деяких випадках, це не виключає необхідності прийняття судового рішення щодо застосування фінансово-правових санкцій (наприклад, при наявності спору, щодо стягнення штрафу чи пені з фізичних осіб).
3. Фінансово-правові санкції поєднують у собі правовідновлювальні та штрафні елементи.
продолжение
–PAGE_BREAK–ФІНАНСОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ, ЗМІСТ ТА ВИДИ
У сфері фінансової діяльності держави та її місцевих утворень виникають та існують різноманітні взаємовідносини. Фінансові відносини мають найбільш загальні ознаки руху (розподілу, перерозподілу) і співвідношення між собою фінансових коштів різних рівнів. Стрімкий розвиток фінансових відносин об’єктивно потребує чіткого їх врегулювання, що здійснюється за допомогою права. Відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності держави та її місцевих утворень, у переважній більшості випадків регулюються правовими нормами і є фінансовими правовідносинами. Але в процесі фінансової діяльності держави та її місцевих утворень існують і такі відносини, що не потребують правового регулювання, але їх коло є дуже обмеженим.
Фінансово-правові відносини є юридичною формою прояву й закріплення фінансових відносин. Фінансові правовідносини в механізмі правового впливу на державні фінанси виконують три основні функції:
— деталізують коло осіб, на яких у конкретний час розповсюджується дія фінансово-правової норми. Таким чином у фінансових правовідносинах приймають участь не абстрактні суб’єкти, а індивідуально визначені особи;
— закріплюють конкретну поведінку юридичних осіб і громадян в галузі мобілізації, розподілу й використання фонду коштів, якої вони повинні додержуватися. Фінансове правовідношення переводить абстрактні права і обов’язки в площину фінансово-правового статусу конкретних суб’єктів. При цьому можлива конкретизація або доповнення складу фінансового правовідношення з урахуванням певних умов його здійснення;
— є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб’єктивних прав і обов’язків учасників фінансових правовідносин. Таким чином, фінансове правовідношення створює конкретну ситуацію щодо реалізації заходів державного примусу і реалізації фінансово-правових санкцій у випадках невиконання чи неналежного виконання суб’єктами своїх обов’язків.
В фінансових правовідносинах реалізуються усі фінансово-правові норми. Приписи держави, що містяться у фінансово-правових актах, є юридичною формою, що наповнюється матеріальними засобами при здійсненні позитивних дій (внесення платежів, витрачання коштів) і цим досягається мета фінансово-правового регулювання. Фактичні (матеріальні) відносини в галузі фінансів можуть відхилятися від приписів держави, але це вже є правопорушенням, а не фінансовими відносинами поза правовідносинами.
Фінансові правовідносини – це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, що мають владно-майновий характер і виражають публічні інтереси. Фінансові правовідносини також визначаються як врегульовані нормами права суспільні відносини з приводу мобілізації (утворення), розподілу та використання грошових коштів держави та її місцевих утворень
Правове регулювання цих відносин є необхідним для досягнення цілей, поставлених державою та органами місцевого самоврядування у сфері фінансової діяльності. Фінансові відносини існують тільки у формі правовідносин і будучи врегульованими нормами фінансового права вони становляться фінансовими правовідносинами: виникають на підставі норм фінансового права, їх учасники знаходяться у взаємному зв’язку через суб’єктивні юридичні права та обов’язки і такий зв’язок (відношення) охороняються примусовою силою держави.
Але, слід мати на увазі, що в процесі фінансової діяльності держави також виникають відносини, які не потребують правової регламентації, зокрема, при здійснені організаційної, підготовчої, інформаційної, аналітичної, роз’яснювальної та іншої діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування. Однак саме фінансові правовідносини виражають основний зміст цієї діяльності та надають їй цілеспрямованість та чітку організованість — поза правовідносинами фінансова діяльність не існує. Тільки при взаємопов’язаних юридичних правах і обов’язках, реалізація яких гарантується засобами державного примусу, може бути забезпечено отримання державою і органами місцевого самоврядування запланованих доходів, їх, розподіл та використання відповідно затверджених планів та програм.
Фінансові правовідносини мають ті ж характерні риси, що властиві усім видам правовідносин, але оскільки вони виникають у специфічній діяльності держави й пов’язані з утворенням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів, то мають свої особливості:
— вони виникають тільки в сфері фінансової діяльності держави, тобто планомірного утворення, розподілу й використання державних та місцевих грошових фондів і доходів (пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів);
— вони є різновидом майнових відносин і мають публічний характер, оскільки виникають із приводу грошових коштів, а саме: державних та місцевих фінансових ресурсів, що використовуються на загально значимі потреби;
— обов’язковим суб’єктом фінансових правовідносин є держава в особі органів законодавчої або виконавчої влади, особливо часто в особі фінансово-кредитних органів, які наділяються владними повноваженнями по відношенню до іншого учасника правовідносин чи місцеве утворення в особі відповідного органу місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що сама держава (чи місцеве утворення) здійснює фінансову діяльність в інтересах суспільства: організує надходження грошових коштів до різних державних (місцевих) грошових фондів, розподіляє й використовує їх на соціально-економічні програми та інші суспільно необхідні потреби. При цьому державні органи наділені владними повноваженнями. У фінансових правовідносинах не буває рівності сторін. Уповноважена державою сторона наділена правом привести в дію юридичні засоби захисту, що забезпечують реалізацію фінансових приписів держави, оскільки вона виступає в інтересах держави в цілому;
— фінансові правовідносини являють собою владні відносини, тобто вони побудовані за схемою ”команда (припис) — підпорядкування”. Команди (приписи), що виходять від держави чи місцевого утворення, виконують різні суб’єкти (фізичні та юридичні особи);
— їх виникнення, зміна й припинення не відбувається за волевиявленням сторін, а пов’язане з фінансово-правовими актами.
Для фінансових правовідносин необхідним є наявність розглянутих властивостей у сукупності, що надає уявлення щодо фінансових правовідносин. Визначальною ознакою фінансових правовідносин від суміжних (наприклад, конституційних, адміністративних, цивільних тощо) є сфера їх виникнення – фінансова діяльність держави та її місцевих утворень.
Фінансове правовідношення, як і будь-яке інше органічно цілісне утворення, має свою визначену структуру (склад), тобто сукупність взаємопов’язаних його елементів: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивне право та юридичний обов’язок. Усі його складові частини спрямовані на досягнення цілей фінансової діяльності держави (місцевих утворень) й зумовлені специфікою цієї діяльності. Однак кожний окремий елемент виконує особливі, тільки йому притаманні функції. За відсутності хоча б одного з перелічених елементів стає неможливим наявність і самого правовідношення. Завдяки такому складу фінансове правовідношення виконує усі свої функції в процесі фінансової діяльності держави та її місцевих утворень.
Суб’єкт фінансових правовідносин – це реальний учасник конкретного фінансового правовідношення, який є носієм фінансових прав та обов’язків. Суб’єктами фінансових правовідносин є держава, уповноважені державою органи, фінансові органи та інші юридичні особи, а також фізичні особи, які на підставі правових норм можуть бути учасниками фінансових правовідносин.
Під об’єктом фінансових правовідносин слід розуміти те, на що спрямована поведінка учасників фінансового право відношення, детерміноване їх інтересами в межах належних ним суб’єктивних прав і обов’язків. Об’єктом є гроші або грошові зобов’язання у зв’язку з утворенням та використанням грошових фондів.
Отже, об’єкт фінансових правовідносин – це фонди коштів, що формуються, розподіляються й використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав фінансово-кредитних органів і юридичних обов’язків іншої сторони фінансових правовідносин. Об’єкт фінансових правовідносин завжди пов’язаний з інтересом держави, яку представляє управомочений державний орган чи місцевого утворення, яке представляє відповідний орган місцевого самоврядування.
Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а юридичним — суб’єктивні юридичні права й обов’язки, що встановлені фінансово-правовими нормами. Суб’єктивні права – це належна фінансовому або кредитному органу для задоволення його (тобто держави, від імені якої він виступає) інтересів міра дозволеної (можливої) поведінки, забезпечена юридичними обов’язками іншої сторони правовідносин. Саме обов’язки іншої сторони, які містяться у нормі, і є гарантією додержання прав уповноваженого державою фінансового органу. Цей обов’язок може полягати в утриманні від дій або у виконання обов’язку.
Юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах – це приписана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинний дотримуватися цей суб’єкт.
Різноманіття видів фінансових правовідносин зумовлює наявність чисельності обставин, що визнаються фінансовим законодавством як юридичні факти Для виникнення фінансового правовідношення недостатньо видання закону або підзаконного акту, оскільки в них встановлюються лише типові ознаки для виникнення фінансових правовідносин. Так, податкове законодавство встановлює типову ознаку податкового суб’єкта – наявність самостійного джерела доходів. Для того щоб громадянин, який займається підприємницькою діяльністю, став суб’єктом податкових правовідносин, необхідний певний юридичний факт, а саме – індивідуальний фінансовий акт – декларація про доходи, які одержав цей громадянин.
Юридичний факт – це життєва обставина, із якою правова норма пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідношення. У фінансових правовідносинах, як і у всіх видах правовідносин, юридичні факти поділяються на дії та події.
Дія — це юридичний факт, який є результатом волевиявлення сторін. Вони можуть бути правомірним, тобто відповідати вимогам закону та неправомірними — тобто не відповідати цим вимогам. Для фінансових правовідносин найбільш характерними є такі юридичні факти, як затвердження фінансово-планових актів. Відповідно до загальних вимог правових норм в них конкретно виражені права і обов’язки учасників правовідносин у сфері фінансової діяльності. Після виконання завдань, що містяться у планах, фінансові правовідносини припиняються, але в наступному виникають знову між тими ж учасниками на підставі нових планів.
До правомірних дій як вольової поведінки, що передбачена фінансово-правовими нормами належать індивідуальні акти; юридичні вчинки; правомірні дії, які скеровані на підтримку фінансових інтересів держави.
Індивідуальний акт – це правомірна дія суб’єкта фінансових правовідносин, із якою пов’язані юридичні наслідки (наприклад, подання в податкову інспекцію декларації про доходи).
Юридичний вчинок – це правомірна дія, з якою фінансово-правова норма пов’язує юридичні наслідки в силу самого факту вольової дії (наприклад, платник податку заявляє про приховування ним доходу, який підлягав оподаткуванню).
Правомірні дії, скеровані на підтримку фінансових інтересів держави можуть бути виражені, наприклад, у спонсорських внесках на фінансування якихось необхідних для держави або органів місцевого самоврядування потреб.
До активних дій як юридичних фактів у фінансовому праві належать і неправомірні дії, тобто поведінка, яка не відповідає приписам фінансово-правових норм. Наприклад, нецільове використання бюджетних коштів – це неправомірні дії, що призводять до правопорушення і є підставою захисту державою своїх фінансових інтересів.
Подія – це обставина, що не залежать від волі учасників правовідносин, але тягне за собою виникнення, зміну або припинення фінансових правовідносин. Так, народження дитини надає одному з батьків право на щомісячне зменшення оподатковуваного доходу на суму, встановлену Декретом Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”.
Зміна фінансових правовідносин здійснюється на підставі нормативного акту, в якому передбачаються різні юридичні факти. Наприклад, факт збільшення чи зменшення розміру бюджетних асигнувань спричиняє зміну даного правовідношення.
Припинення фінансових правовідносин відбувається також у встановлених нормативними актами випадках (наприклад, погашення фінансового обов’язку, вихід на пенсію тощо). Припинення фінансових правовідносин може бути пов’язано, наприклад, з погашенням фінансового зобов’язання внаслідок сплати грошової суми в строк або стягненням недоїмки; виконанням показників державних доходів по бюджету; використанням виділених бюджетних асигнувань тощо.
Фінансові правовідносини можуть носити і переважно організаційний характер, наприклад, складання фінансових планів, їх затвердження, здійснення фінансового контролю. На основі організаційних фінансових правовідносин виникають майнові (грошові). Наприклад, держава встановлює види й порядок внесення обов’язкових платежів, нормує видатки тощо. На цій основі виникають конкретні фінансові правовідносини, які за матеріальним змістом класифікуються на: бюджетні, з приводу обов’язкових сплат підприємств і організацій до бюджету; податкові; з приводу державного майнового і особистого страхування; державного кредиту; банківського кредитування й розрахунків; оперативного регулювання грошового обігу і валютних операцій; видатків державного бюджету.
Кращому уявленню щодо сутності фінансових правовідносин, розумінню їх змісту та особливостей сприяє їх класифікація, яка здійснюється за різними підставами.
Залежно від структури фінансової системи виділяються такі види фінансових правовідносин: бюджетні; податкові; правовідносини з приводу організації фінансів державних підприємств, установ та організацій; правовідносини з організації страхової справи тощо.
Залежно від змісту правовідносини виділяють:
— матеріальні правовідносини, в яких реалізуються права і обов’язки суб’єктів із приводу отримання, розподілу та використанню певних фінансових ресурсів. Ці фінансові ресурси, виражені в конкретному розмірі або певному виді доходів чи видатків. Основний зміст суб’єктивних матеріальних фінансових прав і обов’язків полягає в можливості або необхідності отримання, сплати, розподілу, перерозподілу, витрачання, вилучення тощо цих конкретно визначених обсягів фінансових коштів. Внаслідок реалізації зазначених прав і обов’язків регулярно утворюються та використовуються державні та місцеві фонди;
— процесуальні правовідносини. В них виражається юридична форма, в якій здійснюється отримання державою чи органами місцевого самоврядування в своє розпорядження фінансових ресурсів, їх розподіл та використання. Саме тому процесуальні права та обов’язки спрямовані на використання певної юридичної форми й порядку фінансової діяльності. Процесуальні фінансові правовідносини здійснюються шляхом використання встановлених форм і видів актів державних органів та органів місцевого самоврядування, дотримання певної послідовності та строків тих чи інших дій.
Між матеріальними та процесуальними правовідносинами існує тісний зв’язок. Процесуальні фінансові правовідносини мають значення саме як форма реалізації матеріальних прав і обов’язків у сфері фінансів. Разом із тим, правильно обрана процесуальна форма сприяє найкращому здійсненню матеріальних прав і обов’язків у сфері фінансів, оскільки істотним є не тільки зміст, а й форма. Тому одним із важливих факторів покращення рівня фінансової діяльності держави й органів місцевого самоврядування є вдосконалення процесуальної сторони цієї діяльності.
Залежно від способів реалізації прав фінансові правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні. Регулятивні правовідносини основані на правомірних діях, складають основу дотримання фінансової дисципліни й найбільш часто мають місце в процесі утворення, розподілу й використання державних (місцевих) грошових фондів. В цих правовідносинах забезпечується реалізація регулятивної функції права. Охоронні правовідносини виникають внаслідок здійснення правопорушення і являють правовий зв’язок між державою (місцевим утворенням) в особі уповноваженого органу чи посадової особи та правопорушником й застосування до нього фінансово-правових санкцій. Через охоронні фінансові правовідносини реалізується охоронна функція права.
Окрім розглянутих підходів щодо класифікації фінансових правовідносин існують й інші підходи. Так, за структурою юридичного змісту фінансові правовідносини поділяються на прості й складні, за об’єктом — на майнові й немайнові, за юридичними характером взаємовідносин учасників — на вертикальні й горизонтальні, за формою прояву – на двосторонні й багатосторонні.
продолжение
–PAGE_BREAK–СУБ’ЄКТИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА І ФІНАНСОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
В юридичній літературі неоднозначно вирішено питання щодо кола осіб, яких слід вважати суб’єктами правовідносин. Більшість вчених вважає, що суб’єкт – це поняття, яким повинні охоплюватися реальні учасники конкретних правовідносин. Відповідно розрізняють такі поняття як суб’єкт права і суб’єкт правовідношення. До суб’єктів права ці вчені відносять осіб, які мають правосуб’єктність, тобто потенційно спроможні бути учасниками конкретних правовідносин.
Разом з тим існує й інша точка зору: поняття “суб’єкт права” значно ширше поняття “суб’єкт правовідносин”. Так, Ц.А. Ямпольська зазначала, що суб’єктами права є носії прав і обов’язків, які приймають участь у правовідношенні, так і такі, що спроможні прийняти в ньому участь. Р.О. Халфіна зазначає, що поняття “суб’єкти права” охоплює як потенційні можливості, так і їх реалізацію. Одночасно автор підкреслює доцільність виділення більш вузького поняття – “учасник правовідношення”.
М.В. Карасєва, вважає, що незважаючи на те, що поняття “суб’єкт права” і “суб’єкт правовідносин” є близькими, але все ж таки вони є різними поняттями. Суб’єкт права – це особа, що наділена правосуб’єктністю і може приймати участь у конкретних правовідносинах. Суб’єкт правовідносин – це особа, яка приймає участь у даному правовідношенні. Суб’єкт правовідносин, на думку автора, інтегрує не тільки якості правосуб’єктності, а й ті, які він набуває у конкретному правовідношенні. Свідченням самостійності категорій “суб’єкт права” і “суб’єкт право відношення” є й те, що в деяких випадках вони фактично не співпадають в одній особі, що має місце в усіх галузях права, а не тільки у фінансовому праві.
Врегульовуючи за допомогою правових норм відносини у сфері фінансової діяльності, держава визначає коло суб’єктів фінансового права. Ці суб’єкти фінансового права мають певні права і несуть обов’язки, виконання і дотримання яких гарантує та забезпечує планомірне утворення, розподіл і використання державних (місцевих) грошових коштів для суспільних потреб. Носії цих прав і обов’язків і є суб’єктами фінансового права. Але при цьому слід розрізняти суб’єктів фінансового права та суб’єктів фінансових правовідносин, незважаючи на те, що вони багато в чому співпадають. Хоча суб’єкти фінансового права не в усіх випадках стають суб’єктами фінансових правовідносин.
Суб’єкт фінансового права — це особа, наділена правосуб’єктністю, тобто потенційно спроможна бути учасником фінансових правовідносин, оскільки вона наділена необхідними правами й обов’язками. Суб’єкти фінансового права — це юридичні й фізичні особи, які мають фінансову правосуб’єктність. Таким чином, фінансова правосуб’єктність виступає своєрідним правовим засобом включення суб’єктів фінансового права в сферу конкретних фінансових правовідносин. Правосуб’єктність у фінансовому праві поняття більш ширше, ніж поняття правосуб’єктності суб’єктів фінансових правовідносин.
Суб’єкт фінансових правовідносин — це реальний учасник конкретних фінансових правовідносин. Відповідно до зазначеного суб’єктом фінансових правовідносин є індивідуально визначений реальний учасник конкретного фінансового правовідношення.
Юридичні права й обов’язки у сфері фінансової діяльності належать суб’єктам фінансового права внаслідок дії фінансово-правових норм, незалежно від участі в конкретних правовідносинах. На думку Н.І. Хімічевої, ці поняття не можна протиставити. Суб’єкт фінансового права, вступаючи в конкретні правовідносини внаслідок реалізації своїх прав і обов’язків, набуває нової якості — він стає суб’єктом (учасником) правовідносин. Але при цьому він зберігає свої якості, які мав до вступу у правовідносини, тобто він залишається суб’єктом фінансового права.
Отже, поняття суб’єкта фінансового права є більш ширшим, ніж суб’єкта фінансових правовідносин. Носії фінансових прав і обов’язків можуть ще не вступати в конкретні правовідносини і навіть після вступу у ці відносини певна частина прав і обов’язків може залишатися нереалізованою. Однак її обсяг є меншим, ніж у інших галузей права внаслідок особливостей фінансових правовідносин, зумовлених виникненням цих правовідносин у процесі фінансової діяльності держави та місцевих утворень (адміністративно-територіальних одиниць). Участь у фінансових правовідносинах державних органів чи органів місцевого самоврядування, які наділені певними повноваженнями в принципі передбачає необхідність повного здійснення прав і обов’язків у сфері фінансової діяльності, які складають їх компетенцію. Але і в цій сфері у зв’язку з дією уповноважуючих фінансово-правових норм, а також дією інших факторів суб’єкти можуть і не проявляти волю щодо реалізації деяких своїх прав.
Учасники конкретних фінансових правовідносин діють відповідно до приписів чинного фінансового законодавства, виконуючи його вимоги і в кінцевому рахунку створюючи межі поведінки, які на думку держави, найкращим чином будуть відповідати цілям і завданням фінансової діяльності.
Реалізація норм фінансового права у правомірній поведінці суб’єктів фінансових правовідносин здійснюється у чотирьох формах: дотримання, використання, виконання і застосування.
Дотримання – це форма реалізації правових норм, за якою суб’єкти фінансового права утримуються від здійснення заборонених фінансовим законодавством дій. Наприклад, підконтрольний суб’єкт (суб’єкт, фінансова діяльність якого перевіряється органами фінансового контролю) не перешкоджає працівникам цього контролюючого органу при здійснені ними своїх професійних обов’язків.
Використання – це реалізація суб’єктами фінансового права наданих ним прав в сфері фінансової діяльності. Права суб’єкти реалізують за власним бажанням, на власний розсуд й власними діями. Так, наприклад, Законом України “Про цінні папери та фондову біржу” органам місцевого самоврядування надано право здійснювати емісію місцевих облігацій.
Виконання – це здійснення суб’єктами фінансового права дій на користь уповноваженої особи. Специфіка цієї форми реалізації полягає в тому, що суб’єкт здійснює дії, що безпосередньо передбачені фінансово-правовою нормою чи публічним договором, укладеним цим учасником з іншим. Наприклад, сплата податків у порядку і розмірах, встановлених законом є виконання обов’язку, передбаченого ст. 67 Конституції України.
Застосування – це прийняття компетентними органами держави чи місцевого самоврядування рішення, що встановлює права та (або) обов’язки суб’єктів конкретних правовідносин на підставі фінансово-правових норм. Необхідність цієї форми реалізації зумовлена тим, що державні органи та органи місцевого самоврядування відіграють ведучу роль у визначенні кола та статусу суб’єктів фінансового права й безпосередньо приймають участь у формуванні, розподілу, перерозподілу й використанні власних грошових фондів.
Суб’єктів фінансових правовідносин можна об’єднати у три групи:
— перша група – суспільно-територіальні утворення: держава та її місцеві утворення (адміністративно-територіальні одиниці). Держава, як правило, виступає в особі уповноважених нею державних органів: Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України. Суб’єктами фінансового права також виступають і місцеві утворення (адміністративно-територіальні одиниці): Автономна Республіка Крим, області, міста, райони, селища, села. Держава та її місцеві утворення (адміністративно-територіальні одиниці) — це коло суб’єктів, яке є більш властивим для бюджетних правовідносин. Чинне законодавство закріплює право на державний та місцеві бюджети саме за цими суб’єктами, а не за державними органами чи органами місцевого самоврядування. Але вони (держава та адміністративно-територіальні одиниці) виступають суб’єктами й в інших фінансових правовідносинах, наприклад, у відносинах, пов’язаних із державним або місцевим боргом при випуску облігацій державних чи місцевих позик, при використанні банківського кредиту для покриття нестачі бюджетних коштів тощо. У цих випадках органи державної влади або місцевого самоврядування виступають від імені і в інтересах як у цілому держави, так і її адміністративно-територіальних одиниць, які і є носіями прав і обов’язків. Виконання фінансових обов’язків перед іншими суб’єктами забезпечується при цьому за рахунок коштів держави та її територіальних утворень, тобто відповідного державного чи місцевого бюджету;
— друга група — колективні суб’єкти. Під колективними суб’єктами слід розуміти організовані, відокремлені, самокеровані групи осіб, які наділені правом вступати у відносини з іншими суб’єктами персоніфіковано, як єдине ціле. До колективних суб’єктів фінансового права належать органи законодавчої та виконавчої влади: Верховна Рада України, Рахункова палата України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України тощо. Ці органи не тільки можуть, а й зобов’язані приймати участь у фінансових правовідносинах, оскільки це покладено на них Конституцією та законами України. Підставою для визнання зазначених органів суб’єктами є наявність у них компетенції в сфері фінансової діяльності держави. Під компетенцією цих органів розуміється система їх повноважень щодо здійснення державної влади, до яких входять права по відношенню до керованих об’єктів, що походять з певних функцій та обов’язків перед державою. Також у фінансових правовідносинах приймають участь органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. До колективних суб’єктів також належать підприємства, організації, установи різних форм власності, серед яких виділяють комерційні (господарюючі суб’єкти) та некомерційні організації. Господарюючі суб’єкти — юридичні особи є активними учасниками фінансових правовідносин, оскільки вони є платниками податків, користувачами банківських позичок тощо. Некомерційні установи одержують із бюджету асигнування для своєї діяльності, але вони також вступають і в інші фінансові правовідносини (добувати грошові кошти для свого фінансування);
— третя група — індивідуальні суб’єкти, до яких відносяться фізичні особи. Їх права та обов’язки пов’язані в більшій мірі з податковими та іншими обов’язковими платежами, які надходять до державного чи місцевих бюджетів. Фізичні особи також можуть вступати у фінансові правовідносини у сфері державного та банківського кредиту, державного страхування тощо. Чинне законодавство визначає умови, за яких суб’єктами фінансового права можуть бути не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни та особи без громадянства. Серед фізичних осіб — суб’єктів фінансового права, виділяються громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.
Інші автори виділяють дві групи суб’єктів: колективні суб’єкти, до яких відноситься держава в особі уповноважених органів, місцеві утворення (адміністративно-територіальні одиниці), юридичні особи, некомерційні установи та індивідуальні суб’єкти. Також можна виділити уповноважених суб’єктів фінансових правовідносин та зобов’язаних суб’єктів фінансових правовідносин.
ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ I ПРИЗНАЧЕННЯ ФIНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
Невід’ємною складовою частиною фінансової діяльності держави та адміністративно-територіальних одиниць є фінансовий контроль. Наявність фінансового контролю об’єктивно зумовлено тим, що фінансам як економічній категорії, притаманні не тільки розподільча, а й контрольна функції. Тому використання державою та місцевими (адміністративно-територіальними) утвореннями для вирішення своїх завдань фінансів обов’язково передбачає здійснення контролю за їх виконанням. Фінансовий контроль здійснюється у встановленому законодавством порядку усією системою органів державної влади та місцевого самоврядування, в тому числі, спеціальними контролюючими органами.
Фiнансовий контроль є однiєю iз завершальних стадiй управлiння фінансами і водночас вiн є необхiдною умовою ефективностi управлiння фiнансовими вiдносинами в цiлому. Особливе місце фінансового контролю в загальній системі контролю як елемента в системі управління суспільними процесами зумовлюється його специфікою, що проявляється в контрольній функції самих фінансів. Об’єктивно властива фінансам здатність виражати специфічну сторону виробничо-господарської діяльності в будь-якій сфері робить фінансовий контроль всеохоплюючим і всеосяжним.
Водночас для того, щоб з потенційно можливого фінансовий контроль став реальним і на практиці, необхідно розрізняти базисні і надбудовні елементи фінансового контролю. Якщо контрольна функція фінансів є властивістю самих фінансів і виступає базисом фінансово-контрольних правовідносин, то власне фінансовий контроль є діяльністю відповідних органів і організацій, що його здійснюють.
Значення фінансового контролю полягає в тому, що при його здійсненні перевіряються:
— дотримання встановленого правопорядку в процесі фінансової діяльності органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, громадянами;
— економічна обгрунованність та ефективність здійснення дій, відповідність їх завданням держави та місцевих (адміністративно-територіальних) утворень.
Таким чином, фінансовий контроль слугує важливим способом забезпечення законності та доцільності здійснюваної фінансової діяльності.
Вимога дотримання законності у діяльності щодо утворення, розподілу та використання грошових фондів держави та суб’єктів місцевого самоврядування має конституційну основу, оскільки згідно ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
Визначення поняття фінансового контролю змінювалося з розвитком суспільства. В більшості наукових джерел соціалістичного періоду фінансовий контроль визначався як одна із сфер, ланок, форм, галузей контролю за суспільним виробництвом і розподілом продукції. Е.О. Вознесенський визначав фінансовий контроль як одну із форм контролю рублем за всіма стадіями розширеного соціалістичного відтворення, важливу ланку державного контролю за виробництвом і розподілом суспільного продукту, використанням матеріальних і грошових засобів, що належать суспільству. Фінансовий контроль — діяльність державних і громадських органів, яка полягає у перевірці обгрунтованності процесів формування і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою збереження планових пропорцій у розширеному соціалістичному виробництві. Таким чином, автор визначає фінансовий контроль як різновид державного контролю.
Характерним є також ототожнення фінансового контролю з контрольною функцією фінансів, як у працях, виданих за радянську добу, так і в працях, виданих в Україні. І.А. Бєлобжецький наголошував, що фінансовий контроль виступає як результат практичного використання державою контрольних функцій фінансів, тобто внутрішньо властивої їм риси — можливості служити засобом контролю за виробництвом, розподілом і використанням сукупного суспільного продукту і національного доходу, хоча і зазначав, що однозначно трактувати поняття «контрольна функція фінансів» і «фінансовий контроль» не можна. Але слід зазначити, що ряд авторів визнавали наявність не фінансового, а фінансово-господарського контролю, який на їх думку, досліджує фінансово-господарську діяльність підприємств у сфері виробництва, обміну й споживання суспільно-необхідного продукту.
З урахуванням змін, що відбулися протягом останнього десятиріччя дещо змінилися підходи до визначення поняття фінансового контролю. На думку, М. Вороніна, фінансовий контроль слід розглядати як врегульовану правовими нормами діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування по перевірці формування, розподілу, цільового, ефективного і раціонального використання фінансових ресурсів держави й органів місцевого самоврядування, використання державної і комунальної власності у відповідності з чинним законодавством з метою виявити й попередити недоліки в роботі підконтрольних об’єктів. Але це визначення, на думку І Стефанюк, викликає певні зауваження, зокрема, містить неповний перелік суб’єктів контролю, виключається можливість його здійснення безпосередньо суб’єктами господарювання, аудиторами тощо, тобто суб’єктами, які не відносяться ні до державних органів, ні до органів місцевого самоврядування. Не враховано того, що фінансові ресурси держави включають державні фінансові ресурси (в т.ч. органів місцевого самоврядування), ресурси суб’єктів підприємництва та населення, тому, на думку автора, є зайвим у визначенні зазначати фінансові ресурси органів місцевого самоврядування.
Різні підходи до визначення поняття і сутності фінансового контролю мають місце й станом на сьогодення. Зокрема, В.Г. Мельничук визначає фінансовий контроль як один із видів державного контролю, який здійснюється спеціально створеними для цього державними органами і службами, їх територіальними представництвами, органами виконавчої влади, контрольно-ревізійними службами підприємств, установ, організацій, суб’єктами незалежного фінансового контролю від імені державної влади або самостійно відповідно до їх статусу, функцій та повноважень з метою перевірки законності та ефективності формування, володіння та використання коштів Зведеного бюджету України, інших фінансових ресурсів, державного майна, фінансової діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування. Надаючи визначення, автором до переліку суб’єктів, що здійснюють фінансовий контроль, не включено органи місцевого самоврядування, які не є органами виконавчої влади. Крім того, предметом контролю поряд із фінансовими ресурсами, на думку І. Стефанюка, безпідставно визначено державне майно та фінансову діяльність, а також не враховано, що усі операції з майном, і не тільки державним та фінансова діяльність обслуговуються фінансовими ресурсами.
На думку А.В. Шаповалова, під фінансовим контролем слід розуміти одну із форм управління фінансами, особливу сферу контролю, зумовлену формуванням і використанням фінансових ресурсів в усіх структурних підрозділах економіки держави, що передбачає перевірку господарських і фінансових операцій щодо їх законності, економічної доцільності та досягнення позитивних кінцевих результатів. Але це визначення не містить вказівки на коло осіб, які здійснюють контроль і в чиїх інтересах його здійснюють, а форма контролю зведена лише до перевірки.
На думку І. Стефанюка, фінансовий контроль — це система активних дій, що здійснюються органами державної влади, органами місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання та громадянами України, по стеженню за функціонуванням будь-якого об’єкта управління в частині утворення, розподілу та використання ним фінансових ресурсів з метою оцінки економічної ефективності господарської діяльності, виявлення і блокування в ній відхилень, що перешкоджають законному і ефективному використанню майна та коштів, розширеному відтворенню виробництва, задоволенню державних, колективних та приватних інтересів і потреб, та удосконаленню управління економікою.
Спроби надати визначення поняття фінансового контролю робилися й робляться також і в юридичній літературі. Так, на думку Н.І. Хімічевої, фінансовий контроль — це контроль за законністю та доцільністю дій в галузі утворення, розподілу та використання грошових фондів держави та муніципальних утворень з метою ефективного соціально-економічного розвитку держави та її регіонів.
П.С. Пацюрківський визначає фінансовий контроль як цiлеспрямовану дiяльнiсть законодавчих i виконавчих органiв публiчної влади i недержавних органiзацiй, спрямовану на забезпечення законностi, фiнансової дисциплiни i рацiональностi в ходi мобiлiзацiї, розподiлу i використання коштiв централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв держави з метою найефективнiшого соцiально-економiчного розвитку усiх суб’єктiв фiнансових правовiдносин.
Фінансовий контроль – це регламентована нормами права діяльність державних, муніципальних, громадських органів та організацій, інших господарюючих суб’єктів щодо перевірки своєчасності й точності фінансового планування, обґрунтованості й повноти надходжень доходів у відповідні фонди грошових коштів, правильності та ефективності їх використання.
Фінансовий контроль є одним з видів фінансової діяльності держави щодо перевірки застосування встановлених законодавством методів контрольної діяльності, законності та раціональності дій суб’єктів господарювання в процесі утворення, розподілу й використанню грошових фондів держави.
Фінансовий контроль притаманний усім фінансово-правовим інститутам і тому окрім загальних фінансово-правових норм, що регулюють організацію та порядок проведення фінансового контролю в цілому, є норми, які передбачають його специфіку в окремих фінансово-правових інститутах і закріплені відповідним законодавством (наприклад, бюджетним, податковим, банківським тощо).
Основними напрямами фінансового контролю у відносинах, врегульованих фінансовим правом, є:
— перевірка виконання органами державної влади та місцевого самоврядування функцій щодо утворення, розподілу, перерозподілу та використанню фінансових ресурсів відповідно до їх компетенції;
— перевірка виконання фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування організаціями та громадянами;
— перевірка правильності використання державними, в тому числі казенними та комунальними підприємствами, установами, організаціями, які знаходяться в їхньому господарському віданні або оперативному управлінні, грошових ресурсів (бюджетних і власних коштів, банківських позик, позабюджетних та інших коштів);
— перевірка дотримання правил здійснення фінансових операцій, розрахунків та збереження грошових коштів підприємствами, організаціями, установами;
— виявлення внутрішніх резервів виробництва — можливостей підвищення рентабельності господарства, росту продуктивності праці, більш економного та ефективного використання матеріальних та грошових ресурсів;
— попередження та усунення порушень фінансової дисципліни. У випадку їх виявлення у встановленому порядку застосовуються заходи впливу щодо організацій, посадових осіб та громадян, забезпечується відшкодування матеріальних збитків, заподіяних державі, організаціям, громадянам.
Завдяки здійсненню фінансового контролю укріплюється фінансова дисципліна. Міра і глибина реалізації контрольної функції багато в чому залежить від стану фінансової дисципліни, яка розглядається як одна із сторін законності. Вона виражає обов’язковий для всіх осіб (фізичних та юридичних) порядок ведення фінансового господарства, дотримання встановлених норм і правил, виконання фінансових зобов’язань.
Фінансова дисципліна — це чітке дотримання встановлених приписів і порядку утворення, розподілу та використання грошових фондів держави, суб’єктів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ.
Вимоги фінансової дисципліни визначаються загальними принципами організації фінансів та специфічними умовами функціонування фінансів у структурних підрозділах матеріального виробництва і невиробничої сфери. Ці вимоги розповсюджуються не тільки на підприємства, організації, установи, громадян, а й на органи державної влади та місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Таким чином фінансовий контроль забезпечує інтереси держави, місцевих (адміністративно-територіальних) утворень, а також сприяє дотриманню прав та інтересів конкретних громадян, підприємств і установ.
Фінансовий контроль, як вид контролю взагалі, можна уявити у вигляді системи, стосовно складу якої висловлюються різні точки зору. За загальним уявленням обов’язковим елементом цієї системи є суб’єкт, який його здійснює, оскільки його відсутність унеможливлює контроль взагалі. Другим елементом системи є об’єкт контролю. Можливість контролю обумовлюється певним зв’язком між суб’єктом та об’єктом, оскільки відсутність цього зв’язку також призводить до неможливості контролю. Тому на перший погляд систему фінансового контролю можна уявляти як взаємопов’язану сукупність контролюючого суб’єкта, контрольних дій та контрольованого об’єкта. І. Стефанюк запропонував модель системи фінансового контролю, яка включає такі елементи:
— контролюючий суб’єкт (суб’єкт контролю) — це юридична чи фізична особа, яка спрямовує контрольні дії на власну діяльність або діяльність іншої фізичної чи юридичної особи (осіб), що перебувають в оточуючому господарському середовищі;
— контрольні дії — це операції порівняння (зіставлення) показників діяльності підконтрольного суб’єкта з певною нормою (нормами), здійснювані контролюючими суб’єктами з метою знаходження й блокування відхилень від цих норм;
— підконтрольний об’єкт (об’єкт контролю) — це фізична чи юридична особа (особи), на певний вид діяльності яких спрямовуються контрольні дії;
— предмет контролю — це конкретний вид діяльності (певні фінансово-господарські операції) підконтрольного суб’єкта, на які спрямовуються контрольні дії контролюючого суб’єкта.
На нашу думку, систему фінансового контролю можна уявити у вигляді сукупності таких елементів:
— суб’єкти фінансового контролю, серед яких слід виділити суб’єктів контролю, до яких відносяться контролюючі суб’єкти, тобто уповноважені фінансовим законодавством на здійснення контролю за дотриманням приписів фінансового законодавства органи та підконтрольні суб’єкти, тобто особи, фінансова діяльність яких підлягає контролю;
— об’єкт контролю — це реальна фінансова діяльність учасників щодо здійснення дій, передбачених фінансовим законодавством, тобто це є власне фінансова діяльність;
— предмет контролю — це встановлені фінансовим законодавством фінансові показники діяльності підконтрольних суб’єктів.
Наказом ГоловКРУ від 09.08.2002 № 168 “Про затвердження Стандартів державного фінансового за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна” затверджено Стандарти державного фінансового контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна. Згідно цього Стандарту суб’єкт державного фінансового контролю – міністерства, інші центральні органи виконавчої ілади, які наділені повноваженями на здійснення фінансового контролю, їх самостійні контрольно-ревізійні підрозділи або інші їхні підрозділи (особи), які наділені такими повноваженнями.
Стандартом визначено контрольний захід як сукупність способів і методичних прийомів фінансового контролю, які застосовуються суб’єктами державного фінансового контролю в межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими актами законодавства, що регулюють їх діяльність, і спрямовані на повний комплекс (систему) або окремі процеси (етапи) фінансово-господарської діяльністі суб’єктів господарювання, пов’язаної з використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна.
В науковій літературі існують різні думки щодо встановлення предмету фінансового контролю. Так, зокрема, І.А. Бєлобжецький критично проаналізувавши дослідження ряду вчених, зробив висновок, що предметом фінансового контролю (автор визначає його фінансово-господарським) є господарські і фінансові операції та процеси підприємств, об’єднань, установ та інших підрозділів матеріального виробництва і невиробничої сфери, які розглядаються з позицій їх законності, достовірності, доцільності і економічної ефективності, забезпечення збереження власності, обгрунтованості формування й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів.
Однак І. Стефанюк вважає, що контроль не може обмежуватися тільки реєстрацією окремих недоліків, порушень законності і державної дисципліни. Основне призначення контролю, на думку автора, полягає в тому, щоб забезпечити органічне поєднання попередження, виявлення і ліквідації недоліків та порушень, відшукування та швидке введення в дію невикористаних резервів інтенсифікації виробництва й підвищення його ефективності.
На думку П.С. Пацюрківського, формально об’єктом фiнансового контролю є фiнансовi показники дiяльностi, але оскiльки вони або регламентують процес утворення, розподiлу, перерозподiлу i використання фiнансових ресурсiв або вiдображають результативнiсть їх кругообiгу, фактичним об’єктом фiнансового контролює весь процес виробничо-господарської дiяльностi. Саме цим зумовлена виключно велика роль фiнансового контролю в системi управлiння суспiльними процесами. Необхiдною умовою ефективностi фiнансового контролю є система бухгалтерського облiку, що забезпечує достовiрнiсть i повноту вiдображення руху вартiсних показникiв пiдзвiтної юридичної чи фiзичної особи. Лише за такої умови результати фiнансового контролю дають можливiсть для аналiзу i об’єктивної оцiнки динамiки фiнансових показникiв i корегування процесу реалiзацiї фiнансової полiтики держави.
Державний фiнансовий контроль охоплює не лише процес формування та виконання Державного бюджету, але й мiсцевих бюджетiв, оскiльки державою повинен здiйснюватись контроль при: видачi регiональним i мiсцевим бюджетам дотацiй (субсидiй) i кредитiв з Державного бюджету на фiнансування їх поточних та капiтальних видаткiв; санкцiонуваннi випуску мiсцевих позик; реалiзацiї урядових програм.
Виходить за рамки державного фiнансового контролю фiнансовий контроль, що здiйснюється у сферi дiяльностi монополiй i приватного пiдприємництва самими власниками фiнансового капiталу чи його окремих складових. На цьому рiвнi в структурi органiзацiї фiнансового контролю в ринковiй економiцi має мiсце аналогiя з внутрiвiдомчим фiнансовим контролем, що дiяв у країнах з адмiнiстративно-командною системою управлiння при державнiй формi власностi. Однак, якщо в ефективності внутрішньовідомчого контролю в найбільшій мірі зацікавлена була держава, то в ринковій економіці в ефективності внутрішнього власного фінансового контролю зацікавлені безпосередньо самі власники капіталу.
Самостійною ланкою фінансового контролю є професійний фiнансовий контроль — фiнансовий контроль незалежних аудиторських служб. Вiн здiйснюється у випадку i на умовах, передбачених законом, а також на замовлення власника фiнансових ресурсiв на умовах платностi за надання послуг методом вiльного вибору аудитора. Аудиторська перевiрка спрямована на оцiнку достовiрностi фiнансової звiтностi, глибокий професiйний економiчний аналiз фiнансової дiяльностi, оцiнку фiнансової надiйностi фiрми та пiдготовку вiдповiдного висновку. Аудитори несуть не тiльки моральну, а й юридичну вiдповiдальнiсть за якiсть наданих ними послуг.
В юридичнiй лiтературi фiнансовий контроль також визначається як:
— засiб забезпечення законностi та фiнансової дисциплiни, запобiгання правопорушенням;
— обстеження фактичного стану показникiв фiнансової дiяльностi суб’єктiв фiнансових правовiдносин порiвняно iз заданими показниками;
— дiяльнiсть державних органiв i недержавних органiзацiй щодо забезпечення законностi, фiнансової дисциплiни при мобiлiзацiї, розподiлi та використаннi коштiв i матерiальних цiнностей.
Фiнансовий контроль характерний усiм фiнансово-правовим iнститутам. Тому поряд iз загальними фiнансово-правовими нормами, що регулюють органiзацiю i порядок здiйснення фiнансового контролю в цiлому є норми, що враховують його специфiку в окремих фiнансово-правових iнститутах.
Таким чином, основний змiст фiнансового контролю, у вiдносинах, що регулюються фiнансовим правом, можна звести до наступного:
— перевiрки виконання юридичними i фiзичними особами фiнансових зобов’язань перед державою i органами мiсцевого самоврядування;
— перевiрки правильностi використання державними i комунальними пiдприємствами, установами i органiзацiями грошових ресурсiв, що перебувають у їх господарському вiданнi чи оперативному управлiннi;
— перевiрки дотримання правил здiйснення фiнансових операцiй, розрахункiв i зберiгання грошових коштiв пiдприємствами, установами i органiзацiями на рахунках у фінансово-кредитних установах;
— виявленні внутрiшнiх резервiв виробництва — можливостей пiдвищення продуктивностi працi, рентабельностi, економiї грошових i матерiальних ресурсiв i т.д.
— попередженні та усуненні виявлених порушень фiнансової дисциплiни.
У випадку їх виявлення у встановленому державою порядку притягаються до вiдповiдальностi органiзацiї, посадовi особи i громадяни, забезпечується вiдшкодування матерiальної шкоди державi, органiзацiям, громадянам.
Таким чином, фiнансовий контроль зводиться, у загальному розумінні, до спостереження фактичного стану показникiв фiнансової дiяльностi суб’єктiв фiнансових правовiдносин у порiвняннi iз заданими нормативними актами показниками.
продолжение
–PAGE_BREAK–ВИДИ ФIНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
З метою більш поглибленого усвідомлення змісту та суті фінансового контролю уявляється доцільним здійснити його класифікацію. Але слід зазначити, що не існує єдиного підходу щодо класифікації фінансового контролю, яка проводиться за різними підставами або критеріями.
В залежностi вiд фактору часу проведення контролю видiляється:
— попереднiй контроль, який здiйснюється на етапi розгляду i прийняття рiшень із фiнансових питань. Це стосується насамперед процесу визначення обсягу фiнансових ресурсiв держави на плановий перiод та їх основної частини, що акумулюється в Державному бюджетi, а також їх розподiлу мiж окремими суспiльними потребами та одержувачами державних фiнансових ресурсiв.
Попереднiй фiнансовий контроль здiйснюється на стадiї розробки i прийняття законiв й iнших нормативно-правових актiв з фiнансових питань. З цiєю метою здiйснюється квалiфiкована експертна оцiнка фiнансових результатiв впровадження того чи iншого рішення, що може бути прийнятим. При цьому попереднiй контроль на основi глибокого аналiзу i розрахункiв фiнансових результатiв забезпечує об’єктивнiсть оцiнки доцiльностi прийняття чи неприйняття вiдповiдного рішення і має важливе значення для профiлактики порушень фiнансової дисципліни й iнших фiнансових правопорушень.
Попереднiй фiнансовий контроль передує витрачанню фiнансових ресурсiв та прийняттю будь-яких рiшень з фiнансових та iнших питань. Вiн сприяє вибору найбільш доцiльніших рiшень, що забезпечують найбiльшу ефективнiстю використання фiнансових ресурсiв і оптимальну збалансованiсть вартiсних i натурально-речових пропорцiй, а також показникiв економiчного i соцiального розвитку суспiльства. З цiєю метою перевiряються документи, що повиннi бути пiсля цього затвердженi i стати основою для наступної дiяльностi — проекти бюджетiв, фiнансових планiв i кошторисiв, кредитнi i касовi заявки. Як правило попереднiй контроль здiйснюється вищими органами законодавчої влади, хоча об’єктивно вiн мав би здiйснюватись постiйно всiма суб’єктами фiнансових правовiдносин.
— поточний фiнансовий контроль — це контроль за безпосередньо оперативною фiнансовою дiяльнiстю, тобто за власне фiнансовим процесом. Вiн полягає в систематичнiй перевiрцi дотримання фiнансової дисциплiни, тобто дотримання вимог фінансово-правових норм i фінансових нормативiв, насамперед — неухильного дотримання встановлених показникiв з обов’язкових платежiв до бюджету i державних позабюджетних фондiв. Вiн справляє найбiльший вплив на процес формування i використання фiнансових ресурсiв у всiх структурах суспiльного виробництва. Як правило, цей вид контролю здiйснюється органами безпосереднього управлiння фiнансовою дiяльнiстю, хоча у цьому видi контролю задiянi усi суб’єкти фiнансових правовiдносин.
— наступний фiнансовий контроль — це контроль за фiнансовими результатами дiяльностi. Вiн провадиться пiсля здiйснення фiнансових операцiй (виконання фiнансових зобов’язань перед державою, одержання i використання грошових коштiв вiд держави на певнi потреби) i, як правило, пiсля завершення певних етапiв дiяльностi з метою з’ясування її ефективностi. Це база для аналiзу й оцiнки не лише ефективностi використання фiнансових ресурсiв, а й ефективностi органiзацiї фiнансової роботи, застосування контрольних фiнансових норм i нормативiв у цiлому. Участь в цьому видi контролю приймають усi суб’єкти фiнансових правововiдносин, з тією лише рiзницею, що кожен з них здiйснює наступний фiнансовий контроль на своєму рiвнi та в межах, наданої йому державою компетенцiї.
Усі перераховані види контролю здійснюються безпосередньо фінансовими працівниками структур, що займаються виробничо-господарською та фінансовою діяльністю, а також власниками фінансових ресурсів. Значення й роль усіх видів фінансового контролю при цьому не змінюються, лише обмежується сфера застосування його – підприємством, установою, організацією тощо. Особливістю є й те, що головний акцент при цьому робиться не на перевірку дотримання фінансової дисципліни, хоча це не випускається з поля зору зовсім, а на оборотність фінансових ресурсів, тобто ефективність їх використання та відображення цього в обліку та звітності.
Залежно від підстави проведення контролю видiляється обов’язковий та iнiцiативний фiнансовий контроль. Обов’язковий контроль здiйснюється:
— в силу вимог нормативних актiв (контроль із боку Рахункової палати Верховної Ради України за виконанням бюджету по пiдсумках року, що завершився);
— за рiшенням компетентних органiв держави (рiшення органу державної податкової служби з метою з’ясування повноти виконання платниками податкiв фiнансових обов’язкiв перед державою).
Iнiцiативний фiнансовий контроль здiйснюється на пiдставi власних рiшень господарюючих суб’єктiв.
За суб’єктивним складом органiв, що здiйснюють фiнансовий контроль видiляється:
— фiнансовий контроль органiв представницьких органів (органів законодавчої влади i органів мiсцевого самоврядування;
— фiнансовий контроль Президента України;
— фiнансовий контроль органiв виконавчої влади загальної компетенцiї;
— фiнансовий контроль органiв виконавчої влади спецiальної компетенцiї;
— фiнансовий контроль фiнансово-кредитних органiв;
— внутрішньогосподарський фiнансовий контроль;
— громадський фiнансовий контроль;
— аудиторський фiнансовий контроль.
В юридичній та економічній літературі зустрічаються й інші підходи щодо класифікації фінансового контролю. Так, за організаційною структурою (залежно від суб’єктів здійснення) М.Т. Білуха поділяє фінансовий контроль на державний, муніципальний, незалежний і контроль власника, а залежно від контрольних дій — на види за періодичністю здійснення: попередній, оперативний (поточний) та заключний (ретроспективний) і за інформаційним забезпеченням на: документальний та фактичний.
Але, на думку І Стефанюка, недоліком запропонованої класифікації залежно від суб’єктів здійснення контролю є виділення незалежного контролю. При такому підході на думку автора, логічним було б визначити, від чого контроль має бути незалежним. Якщо від держави, і муніципальний, і в більшості випадків контроль власника (з огляду на форму власності підприємницьких структур) є незалежним контролем. Якщо від підконтрольного суб’єкта, то незалежним також є державний і муніципальний контроль. При такій класифікації виходить, що контроль є незалежним до контролюючого суб’єкта, тобто сам до себе, шо уявляється помилковим. Потрібно враховувати й те, що контроль власника завжди передбачає прямий (безпосередній) або опосередкований (представницький) контроль. Останній може здійснюватися як аудиторськими фірмами (аудиторами), так і державними органами, що передбачено чинними нормативно-правовими актами, зокрема, п. 15 Указу Президента України від 23.07.1990 р. № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності».
Залежно від суб’єктів, що здійснюють контроль, А.М. Ковальова виділяє загальнодержавний, відомчий, внутрішньогосподарський, суспільний і незалежний (аудиторський) фінансовий контроль. Ознакою загальнодержавного контролю є те, що його здійснюють органи державної влади й управління і він охоплює об’єкти господарювання незалежно від відомчої належності.
Залежно від взаємовідносин суб’єкта й об’єкта контролю В.О. Шевчук поділяє фінансовий контроль на зовнішній і внутрішній, а відносно суб’єктів контролю й характеру контрольної діяльності поділяє на державний, муніципальний та незалежний. Автор зазначає, що державний контроль виокремлюється у сфері державної влади, муніципальний — у сфері місцевого самоврядування, незалежний — у сфері громадянського суспільства, тобто можна розуміти так, що результати таких видів контролю призначені для прийняття рішень тільки у цих сферах.
Уявляється, що у всіх наведених класифікаціях поділ контролю залежно від суб’єктів його здійснення, потребує уточнення, оскільки ці класифікації не враховують можливості прямого здійснення контролю контрагентами або споживачами товарів (робіт, послуг) з метою захисту власних економічних інтересів, що зокрема, випливає з поняття фінансового контролю. Тому, І Стефанюк, пропонує доповнити наведені підходи до класифікації контролем споживача (інвестора), який не відноситься до жодного з наведених, бо здійснюється юридичною чи фізичною особою виключно у власних інтересах як споживача чи інвестора в межах, визначених законодавством та (або) укладеною угодою. Підсумовуючи викладене, автор залежно від суб’єктів ініціювання фінансового контролю і його здійснення виділив такі його види:
— державний фінансовий контроль;
— муніципальний фінансовий контроль;
— фінансовий контроль власника;
— фінансовий контроль споживача.
Такий поділ, на думку автора, охоплює усіх суб’єктів його ініціювання та здійснення і визначає, хто організовує контроль і є основним користувачем його даних, що важливо з управлінської точки зору: держава (в особі Верховної Ради України, Президента України, Уряду, інших органів виконавчої влади і державних установ), органи місцевого самоврядування, власник чи споживач.
Державний фінансовий контроль залежно від того, чи формують суб’єкти контролю критерії (норми) контролю і чи є вони ініціаторами поділяється на два різновиди:
— загальний, який здійснюють Верховна Рада України (в цілому як орган чи її комітет або народні депутати), Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство фінансів України, органи прокуратури, внутрішніх справ та служби безпеки, Верховна Рада й Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації. Особливість цих суб’єктів полягає в тому, що вони є як ініціаторами, так і виконавцями контролю і не тільки в галузі фінансів;
— спеціалізований, який у свою чергу, можна поділяється на позавідомчий та відомчий. Позавідомчий спеціалізований державний фінансовий контроль складається з парламентського і урядового контролю й охоплює суб’єкти господарювання незалежно від форми власності. Парламентський контроль здійснює Рахункова палата, а урядовий — Державна контрольно-ревізійна служба України, Державне казначейство України, Державна митна служба України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Фонд державного майна України, державні позабюджетні фонди. Відомчий спеціалізований державний фінансовий контроль проводять контрольно-ревізійні підрозділи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади тільки у підпорядкованих міністерствам і відомствам структурах.
Муніципальний контроль, контроль власника і контроль споживача (кожен із цих видів) також поділяється на два різновиди:
— прямий (безпосередній), який здійснюється керівниками, тимчасовими контрольними групами, ревізійними комісіями, контролерами або бухгалтерами місцевих рад, об’єктів контролю чи споживачами;
— опосередкований (представницький), який здійснюється аудиторськими фірмами, аудиторами та іншими суб’єктами (наприклад, опосередкований муніципальний фінансовий контроль, як правило, проводиться органами державної контрольно-ревізійної й податкової служб).
Згідно Стандарту державного фінансового контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна – 6 “Оцінка стану внутрішнього фінансового контролю” під внутрішнім фінансовим контролем розуміється система організації і здійснення контрольних заходів, спрямованих на власну фінансово-господарську діяльність суб’єкта господарювання, діяльність інших суб’єктів господарювання, що перебувають в його власності або належать до сфери його управління, які б забезпечували цільове та ефективне використання бюджетних коштів, державного і комунального майна.
МЕТОДИ ТА ФОРМИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
З метою реалізації певних функцій фінансового контролю (профілактичної, інформаційної, мобілізуючої) застосовуються специфічні методи фінансового контролю, які є вираженням засад загального підходу до об’єкта контролю. В основі цих засад є поєднання загальнонаукових і методичних прийомів пізнання, що дає можливість комплексно вивчити законність, достовірність, доцільність і економічну ефективність фінансових операцій та процесів на основі використання облікової, звітної, нормативної та іншої інформації у поєднанні з дослідженням фактичного стану об’єкту контролю.
В юридичній літературі не існує єдиної точки зору щодо методів та форм фінансового контролю. Одні вчені вважають, що фінансовий контроль здійснюється в різних формах, під якими розуміються способи вираження його змісту та внутрішня організація, які модифікуються зі змінами змісту. Одночасно форма активно впливає на зміст, прискорюючи чи стримуючи його розвиток залежно від того, наскільки вона відповідає змісту, що змінився. Таким чином, на думку авторів, форма фінансового контролю уявляє собою спосіб конкретного вираження і організації контрольних дій, спрямованих на виконання функцій фінансового контролю. Виходячи з зазначеного виділяються такі форми фінансового контролю: ревізія, спостереження, обслідування, перевірка, аналіз тощо.
Інші автори під формою фінансового контролю розуміють способи конкретного вираження і організації контрольних дій. І залежно від часу здійснення контролю виділяють три його форми – попередній, поточний і наступний.
Найбільш поширеною в фінансово-правовій літературі є думка про те, що фiнансовий контроль здiйснюється рiзними методами. Пiд методом фiнансового контролю розумiють засоби, прийоми i способи його здiйснення. Методи фiнансового контролю обираються в залежностi вiд сукупностi факторiв: суб’єкта контролю, об’єкта контролю, мети i завдань, що стоять перед суб’єктом контролю та вiд пiдстав виникнення контрольних правовiдносин, а також вiд iнших обставин. Найчастіше використовуються такі методи фiнансового контролю:
— ревiзiя;
— перевiрка;
— iнспекцiя;
— обстеження;
— спостереження;
— аналіз;
— заслуховування доповiдей, iнформацiй посадових осiб про фiнансову дiяльнiсть на сесiях органiв мiсцевого самоврядування, засiданнях органiв державної виконавчої влади.
Ревiзiя — це метод документального контролю за фiнансово-господарською дiяльнiстю пiдприємств, органiзацiй, установ, дотриманням законодавства з фiнансових питань, достовiрнiстю облiку i звiтностi, спосіб документального розкриття недолiкiв, розтрат, привласнень i крадiжок коштiв i матерiальних цiнностей, попередження фiнансових зловживань.
Ревізія є всеохоплюючим методом фінансового контролю, що являє собою систему обов’язкових контрольних дій щодо документальної та фактичної перевірки законності й обґрунтованості господарських і фінансових операцій, правильності їх відображення у бухгалтерському обліку та звітності, а також законності дій керівника та головного бухгалтера й інших осіб, на яких відповідно до законодавства та нормативних актів встановлено відповідальність за їх здійснення.
За результатами ревiзiї складається акт, який має важливе юридичне значення. Він підписується керівником ревізійної групи, керівником організації, що перевіряється та її головним бухгалтером. На підставі акту ревізії вживаються заходи щодо усунення виявлених порушень фінансової дисципліни, щодо відшкодування заподіяної матеріальної шкоди, розробляються пропозиції щодо попередження порушень фінансової дисципліни, щодо притягнення винних осіб до відповідальності.
Ревiзiя являє собою метод найглибшого i найбільш всебiчного обстеження фiнансово-господарської дiяльностi пiдприємств з метою з’ясування її доцiльностi та законностi. Ревiзiї здiйснюють практично усi контролюючi суб’єкти. Пiдставою є завчасно складений план заходiв фiнансового контролю суб’єкта, що цей контроль здiйснює. Застосовуються також i позаплановi ревiзiї, що здiйснюються за вимогою компетентних органiв у зв’язку iз обставинами, що ранiше не були передбаченi. Найчастiше вони призначаються за поданням правоохоронних органів.
За змiстом ревiзiї подiляють на фактичнi та документальнi. Фактична ревізія означає перевірку не тільки документів, а й наявності грошових коштів та матеріальних цінностей. В ходi фактичної ревiзiї перевiряється вся сукупнiсть сторiн фiнансової дiяльностi об’єкта перевiрки. Ревiзори органiзовують iнвентаризацiю матерiальних цiнностей, перевiряють стан матерiальних i речових складiв, пiдраховують, зважують i вимiряють товарно-матерiальнi цiнностi, що перебувають на складах i в процесi виробництва, перевiряють наявнiсть грошей, цiнних паперiв, документи тощо.
Документальна ревiзiя полягає в перевiрці рiзних фiнансових документiв і в першу чергу — первинних грошових документів (рахунки, платіжні відомості, ордера, чеки та інші), а не тільки звітів, кошторисів тощо. В ходi її здiйснення з’ясовується наявнiсть необхiдних фiнансових документiв, якiсть їх оформлення, ступiнь надiйностi їх облiку i зберiгання. На пiдставi аналiзу фiнансових документiв визначається законнiсть i доцiльнiсть витрачання коштiв.
За критерiєм перiоду дiяльностi, який обслiдується, ревiзiї подiляються на вибiрковi i фронтальнi. Вибiркова (часткова) ревiзiя є перевiркою фiнансової дiяльностi за певний короткий промiжок часу. При фронтальнiй (повнiй) ревiзiї перевiряється вся фiнансова дiяльнiсть пiдконтрольного суб’єкта за значний перiод часу. Повна ревiзiя охоплює всi сторони фiнансово-господарської дiяльностi об’єкта перевiрки: стан зберiгання грошових коштiв i матерiальних цiнностей; вiдповiднiсть їх наявностi даним бухгалтерського облiку; вiдповiднiсть фактичних витрат бухгалтерським документам; своєчаснiсть i правильнiсть проведення iнвентаризацiї товарно-матерiальних цiнностей, розрахункiв із пiдприємствами; правильнiсть використання грошових коштiв i матерiальних цiнностей; виконання фiнансових i господарських планiв.
За критерiєм об’єкту дiяльностi, що перевiряється, ревiзiї подiляються на комплекснi, за яких перевiряється фiнансова дiяльнiсть обраного об’єкта в рiзних сферах i, як правило, в них беруть участь ревiзори одночасно декiлькох перевiряючих органiв, а також тематичнi ревiзiї, якi зводяться до обслiдування однiєї сфери фiнансової дiяльностi.
Кожна ревiзiя повинна бути підготовлена належним чином. Для її здiйснення призначається склад ревiзiйної комiсiї, розробляється програма проведення ревiзiї, вивчається необхiдне законодавство та iншi нормативнi акти, члени комiсiї знайомляться з висновками попередньої ревiзiї. Про проведення ревiзiї iнформується керiвник об’єкта перевiрки. Строк ревiзiї, як правило, не повинен перевищувати 30 днiв. Ревiзiї фiнансово-господарської дiяльностi бюджетних установ здiйснюються не рiдше одного разу у два роки, а у сферi матерiального виробництва — не рiдше разу на рiк.
Результати ревiзiї оформлюються актом ревiзiї, в якому вказується мета ревiзiї, пiдстава, склад комiсiї, основнi результати перевiрки, причини, що зумовили данi порушення та особи, якi їх учинили, пропонуються заходи щодо лiквiдацiї виявлених порушень та мiри вiдповiдальностi винних посадових осiб. В актi фiксується лише те, що фактично встановлено, при цьому кожне положення повинно бути достатньо аргументованим. Акт пiдписується керiвником ревiзiйної групи, а також керiвником та головним бухгалтером об’єкту перевiрки. За наявностi заперечень чи зауважень по акту керiвник i головний бухгалтер об’єкта перевiрки додають до акту свої зауваження i заперечення. Акт передається особi, яка призначила ревiзiю, а також у вiдповiднi фiнансовi органи (по лiнiї прямих функцiональних зв’язкiв суб’єкта та об’єкта перевiрки).
При необхiдностi може бути складений промiжний акт ревiзiї. Це здiйснюється при виявленнi зловживань чи iнших порушень, за якi передбачена кримiнальна вiдповiдальнiсть, а також порушень, слiди яких можуть бути лiквiдованi (наприклад, недостача грошей у касi).
Пiд час здiйснення ревiзiї ревiзор має право:
— перевiряти всi необхiднi документи, а при виявленi пiдробок у документах або фiктивних документiв вилучати їх;
— проводити контрольнi замiри виконуваних робот;
— вимагати проведення iнвентаризацiї фондiв товарно-матерiальних цiнностей, грошових коштiв;
— опечатувати каси та iншi примiщення;
— вимагати довiдки i копiї документiв у осiб, пiдприємств, пов’язаних із фiнансово-господарськими операцiями об’єктiв, що перевiряються;
— проводити зустрiчнi перевiрки, тобто встановлювати вiдповiднiсть документiв i даних об’єкта перевiрки з документами i даними, що належать тим пiдприємствам, вiд яких одержанi чи яким виданi грошовi кошти i матерiальнi цiнностi;
— залучати спецiалiстiв для визначення кiлькостi i якостi продукцiї, послуг, виконаних робiт, перевiрки фактичних затрат сировини i матерiалiв.
Висновки ревiзiї пiдлягають розгляду у двотижневий строк керiвником, що призначив ревiзiю. На їх пiдставi визначаються заходи щодо усунення виявлених порушень фiнансової дисциплiни, вiдшкодування заподіяної матерiальної шкоди; розробляються пропозицiї щодо попередження в майбутньому порушень фiнансової дисциплiни; виннi особи притягуються до вiдповiдальностi. Керiвник установи, що призначила ревiзiю, зобов’язаний забезпечити контроль за виконанням рiшень, ухвалених на пiдставi результатiв ревiзiї. Посадовi особи, із вини яких допущенi порушення фiнансової дисциплiни, про що вказується в актi ревiзiї, можуть бути притягнутi до матерiальної, дисциплiнарної чи кримiнальної вiдповiдальностi, а також до декiлькох видiв вiдповiдальностi одночасно.
Перевiрка — це обстеження i вивчення окремих дiлянок фiнансово-господарської дiяльностi пiдприємства, установи, органiзацiї або їхнiх пiдроздiлiв. Здiйснюється з окремих питань на пiдставi звiтних, балансових i видаткових документiв. В ходi її проведення виявляються порушення фiнансової дисциплiни та намiчаються заходи по усуненню їх негативних наслiдкiв, якi оформлюються довiдкою чи доповiдною запискою.
В юридичній літературі перевірка визначається як метод фінансового контролю, що уявляє одиничну контрольну дію або дослідження стану справ на окремому участку діяльності організації, що перевіряється.
Перевірки поділяються на тематичні (вивчення окремих сторон фінансово-господарської діяльності) та документальні (вивчення фінансово-господарської діяльності підконтрольного об’єкту на підставі тільки документів).
Обстеження, як i перевiрка, охоплює окремi сторони дiяльностi пiдприємств, але на вiдмiну вiд перевiрки проводиться по значно ширшому колу показникiв i виявляє фiнансовий стан господарюючих суб’єктiв, перспективи їх розвитку, необхiднiсть реорганiзацiї чи переорiєнтацiї виробництва. В ходi проведення обстеження часто здiйснюються опитування, анкетування. Обстеження може здiйснюватись за приписом законодавчих або виконавчих органiв i переслiдує мету виявлення порушень фiнансової дисциплiни.
Iнспекцiя — це перевiрка стану фiнансiв пiдприємств на мiсцях, що перiодично здiйснюється суб’єктами — представниками держави в цiлому чи її окремих органiв. Проводяться з метою загального ознайомлення зi станом справ на мiсцях та надання оперативної практичної допомоги.
Спостереження — це метод фiнансового контролю, який зводиться переважно до загального ознайомлення зi станом фiнансової дiяльностi бюджетної установи, пiдприємства, вiдомства. Буває загальним i спецiальним. Як правило, спостереженню передує в часi застосування iнших методiв фiнансового контролю.
Аналіз спрямований на виявлення порушень фінансової дисципліни і проводиться на підставі поточної та річної звітності, його характернию рисою є системний і факторний підхід, а також використання таких аналітичних прийомів як середні та відносні величини, групування тощо.
Всі методи фінансового контролю конкретизуються в методиках — тобто в технології (правилах) проведення контролю різними суб’єктами відповідних об’єктів. Методику фінансового контролю можна визначити як сукупність технічних (методичних) прийомів контролю, які дають можливість всестороньо, повно і об’єктивно провести дослідження господарських і фінансових операцій підприємства, установи чи організації незалежно від форми і часу їх здійснення з метою виявлення, усунення й попередження недоліків та порушень у використанні фінансових ресурсів. Методика вказує конкретні прийоми і засоби дій, орієнтує, як саме і в якій послідовності починати, здійснювати й закінчувати перевірку. Для визначених вище методів контролю існують випробувані на практиці методики, які розроблені з врахуванням форм власності, організаційної структури та інших істотних відмінностей підконтрольних суб’єктів.
продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІВ ФIНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
Ефективнiсть фiнансового контролю залежить вiд правильної його органiзацiї та розподiлу ролей, компетенцiї суб’єктiв фiнансового права. Вiн є логiчним продовженням i завершенням державного управлiння фiнансами.
Фінансовий контроль здійснюється уповноваженими на те органами. Органами фінансового контролю є органи, що спеціально створюються для здійснення контрольних функцій, або органи виконавчої влади, на які поряд з їх основними завданнями покладено здійснення контрольних функцій у відповідній галузі фінансової сфери.
Система фiнансового контролю включає загальнодержавний фiнансовий контроль, вiдомчий фiнансовий контроль, позавідомчий фінансовий контроль та аудит. Функцiї державного фiнансового контролю розподiляються мiж вищими органами державної влади одночасно з установами управлiння фiнансовою та кредитно-грошовою системою.
Загальнодержавний фінансовий контроль здійснюють:
— Верховна Рада України та її органи. Відповідно до ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює фінансовий контроль в ході розгляду проектів та затвердження Державного бюджету України і звітів про його виконання, на спеціальних парламентських слуханнях Кабінету Міністрів України, заслуховуванні Програм діяльності Уряду, обговорення й прийняття спеціального фінансового законодавства. Відповідно ч. 1 ст. 109 Бюджетного кодексу України до повноважень Верховної Ради України належить контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу. А ч. 3 цієї статті визначено повноваження по контролю за дотриманням бюджетного законодавства:
1) заслуховування звітів про стан виконання Державного бюджету, в тому числі заслуховування звітів розпорядників бюджетних коштів про використання коштів Державного бюджету України;
2) контроль за використанням коштів резервного фонду державного бюджету.
Парламентський контроль за витрачанням державних фінансових ресурсів органами і установами виконавчої влади здійснюють також усі постійні комітети Верховної Ради України, кожен у своїй сфері. Комітети Верховної Ради беруть участь у підготовці до розгляду Верховною Радою проекту закону про Державний бюджет, готують і попередньо розглядають питання щодо контролю за виконанням та звіту про виконання Державного бюджету України в частині, що віднесена до компетенції комітетів. Крім того, у Верховній Раді України є два спеціалізовані комітети: Комітет з питань бюджету і Комітет із питань фінансів і банківської діяльності. До повноважень Комітету Верховної Ради України з питань бюджету належать:
1) контроль за відповідністю поданого Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Основним напрямкам бюджетної політики на наступний бюджетний період та підготовка відповідного висновку;
2) контроль за відповідністю законопроектів, поданих на розгляд Верховної Ради України, бюджетному законодавству.
— Рахункова палата Верховної Ради України, яка відповідно до ст. 98 Конституції України від імені Верховної Ради України здійснює контроль за використанням Держаного бюджету України. Повноваження Рахункової палати визначено Законом України «Про Рахункову палату» (в ред. 11 липня 1996 р. № 315/96), ст. 110 Бюджетного кодексу України та іншими законодавчими актами.
— Президент України. Контрольні функції Президента України в сфері фінансової діяльності випливають із його статусу як глави держави. Він безпосередньо здійснює свої контрольні функції, наприклад, підписує фінансові закони.
— Кабінет Міністрів України. Згiдно ст. 113 Конституцiї України Кабiнет Мiнiстрiв України є вищим органом у системi органiв виконавчої влади, яку складають центральнi i мiсцевi органи. Як вищий колегiальний орган, вiн здiйснює владу як безпосередньо, так i через центральнi та мiсцевi органи виконавчої влади, спрямовуючи та контролюючи їх дiяльнiсть. Правове положення Кабiнету Мiнiстрiв визначається Конституцiєю України; нормативно-правовими актами Президента України та Кабiнету Мiнiстрiв України.
Як вищий орган виконавчої влади Кабiнет Мiнiстрiв України очолює єдину систему виконавчої влади в Українi, забезпечує у вiдповiдностi із Конституцiєю здiйснення функцiй i повноважень виконавчої влади на територiї України, самостiйно вирiшує питання, якi вiднесенi до його вiдання чинним законодавством. Кабiнет Мiнiстрiв України здiйснює контроль за державними фiнансами в ходi: безпосередньої практичної реалiзацiї фiнансової полiтики України, державної полiтики в галузi цiноутворення i оплати працi, складання i виконання Державного бюджету України i звiту про його виконання, здiйснення загальнодержавних i мiждержавних економiчних програм, створення i керiвництва дiяльнiстю рiзних фондiв i т.д. Дiяльнiсть Кабiнету Мiнiстрiв України нерозривно пов’язана з управлiнням державними фiнансами i контролем за їх найбiльш рацiональним використанням.
— Спеціалізовані органи державної виконавчої влади по управлінню фінансами, для яких сама фінансова діяльність є основною. До цих органів належать: Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна контрольно-ревізійна служба України, Державна пробірна палата України, Національний банк України, Державна податкова адміністрація України.
Вiдомчий фiнансовий контроль — це контроль мiнiстерств та iнших органiв державного управлiння за дiяльнiстю пiдвiдомчих пiдприємств, установ, органiзацiй. Його здiйснюють самостiйнi структурнi контрольно-ревiзiйнi пiдроздiли мiнiстерств i вiдомств, пiдпорядкованi безпосередньо керiвникам цих органiв. Основними завданнями вiдомчого контролю є:
— контроль за виконанням державних завдань;
— контроль за економiчним витрачанням матерiальних i фiнансових ресурсiв;
— контроль за зберiганням державної власностi;
— контроль за правильнiстю ведення бухгалтерського облiку;
— боротьба з приписками, безгосподарнiстю, марнотратством i надмiрностями.
Позавідомчий фінансовий контроль здійснюють окремі міністерства й відомства України. Так, Міністерство зв’язку України контролює дотримання правил поштових переказів і пересилки валютних цінностей через митний кордон України. Державний митний комітет України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Аудиторський фінансовий контроль. Застосування аудиторської форми контролю дозволяє поєднувати iнтереси держави i недержавних господарюючих суб’єктiв без затрат бюджетних коштiв на контрольну дiяльнiсть, що в умовах постiйного дефiциту державних фiнансових ресурсiв надзвичайно важливо.
Вiдповiдно до Закону України «Про аудиторську дiяльнiсть» аудит — це перевiрка публiчної бухгалтерської звiтностi, облiку, первинних документiв та iншої iнформацiї щодо фiнансово-господарської дiяльностi суб’єктiв господарювання з метою визначення достовiрностi їх звiтностi, облiку, його повноти i вiдповiдностi чинному законодавству та встановленим нормативам.
Аудит здiйснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фiрмами, якi уповноваженi суб’єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитися з iнiцiативи господарюючих суб’єктiв, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’язковий аудит). Затрати на проведення аудиту вiдносяться на собiвартiсть товару (продукцiї, послуг).
Аудиторська дiяльнiсть включає в себе органiзацiйне та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевiрок (аудит) i надання iнших аудиторських послуг. Аудиторськi послуги можуть надаватися у формi аудиторських перевiрок (аудиту) i пов’язаних із ним експертиз, консультацiй з питань бухгалтерського обліку, звiтностi, оподаткування, аналiзу фiнансово-господарської дiяльностi та iнших видiв економiко-правового забезпечення пiдприємницької дiяльностi фiзичних i юридичних осiб.
Аудиторський фінансовий контроль здійснюють незалежні аудитори й аудиторські фірми. Аудиторська фiрма — це органiзацiя, яка має лiцензiю на право здiйснення аудиторської дiяльностi на територiї України i займається виключно наданням аудиторських послуг. Аудиторськi фiрми представляють аудиторськi висновки та iншi офiцiйнi документи. Аудиторський висновок — це офiцiйний документ, засвiдчений пiдписом та печаткою аудитора (аудиторської фiрми), який складається у встановленому порядку за наслiдками проведення аудиту i мiстить в собi висновок стосовно достовiрностi звiтностi, повноти i вiдповiдностi чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського облiку фiнансово-господарської дiяльностi. Чинне законодавство визначає випадки коли проведення аудиторського контролю є обов’язковим.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНДАРТІВ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
Державний фінансовий контроль є складовою частиною фінансового контролю в широкому розумінні його значення. Метою його здійснення є забезпечення ефективності фінансової діяльності держави, оскільки за допомогою фінансового контролю держава слідкує за тим щоб усі заплановані кошти своєчасно надходили до державних фондів, а також за цільовим використанням виділених державних коштів.
Змістом державного контролю є різні операції, що здійснюються у формі ревізій та перевірок державними органами і спрямовані на забезпечення ефективної фінансової діяльності держави. Державний фінансовий контроль полягає в:
— перевірках виконання фінансових зобов’язань перед державою з боку фізичних та юридичних осіб;
— перевірках і ревізіях цільового виділення запланованих грошових коштів з державного бюджету;
— перевірках і ревізіях цільового використання виділених бюджетних коштів;
— перевірках правил ведення касових операцій на підприємствах, а також правил роботи з валютною виручкою;
— ревізіях фінансового-господарської діяльності організацій.
Державний фінансовий контроль – це вид фінансової діяльності держави щодо перевірки застосування встановлених законодавством методів контрольної діяльності, законності та раціональності дій суб’єктів господарювання в процесі створення, розподілу та використання грошових фондів держави.
З метою посилення контролю за дотриманням фінансової дисципліни, цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна, активізації роботи щодо усунення виявлених недоліків і порушень було видано Указ Президента України від 27.08.2000 р. № 1031 “Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи”. Указом встановлено, що Головне контрольно-ревізійне управління України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує в установленому порядку реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю за використанням відповідно до законодавства підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форми власності, відомчої належності та підпорядкованості, коштів бюджетів усіх рівнів та позабюджетних фондів, збереженням державного і комунального майна, веденням бухгалтерського обліку і фінансової звітності.
Відповідно до зазначеного Указу Головному контрольно-ревізійному управлінню України було доручено:
1) забезпечити під час виконання покладених на нього завдань взаємодію, в тому числі щодо планування роботи, обміну інформацією, організації спільних перевірок та ревізій фінансово-господарської діяльності, усунення виявлених порушень, з органами державної податкової служби, державного казначейства, іншими контролюючими органами, контрольно-ревізійними підрозділами, що діють у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади;
2) систематично інформувати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування про факти порушень фінансової дисципліни, виявлені під час перевірок та ревізій фінансово-господарської діяльності, вносити пропозиції щодо забезпечення усунення таких порушень та притягнення винних до відповідальності;
3) посилити координацію роботи з правоохоронними органами, забезпечити своєчасну передачу їм матеріалів перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності про нецільове витрачання коштів бюджетів усіх рівнів, позабюджетних фондів, порушення законодавства з питань використання державного, комунального майна.
Генеральній прокуратурі України, іншим правоохоронним органам запропоновано забезпечити належний розгляд матеріалів, переданих державною контрольно-ревізійною службою, про виявлені факти порушень у використанні коштів бюджетів усіх рівнів, позабюджетних фондів, державного, комунального майна, а також надання відповідної інформації органам державної контрольно-ревізійної служби; а також своєчасно, у повній відповідності з законом реагувати на факти порушення встановленого порядку розгляду матеріалів, що надходять від контролюючих органів.
З метою підвищення ефективності використання коштів бюджетів усіх рівнів, створення дійового механізму протидії правопорушенням і зловживанням у бюджетній сфері був прийнятий Указ Президента України від 25.12.2001 р. “Про зміцнення фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням у бюджетній сфері. Пунктом 4 цього Указу Головному контрольно-ревізійному управлінню України було доручено розробити та затвердити за погодженням із Міністерством фінансів України, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України, Рахунковою палатою стандарти контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Відповідно до п. 4 Указу Президента України від 25.12.2001 № 1251 «Про зміцнення фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням у бюджетній сфері», керуючись п. 1 Указу Президента України від 27.08.2000 № 1031 «Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи», та з метою приведення контрольно-ревізійної роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади до єдиних норм і правил для створення дієвого механізму протидії правопорушенням і зловживанням у сфері використання бюджетних коштів, державного і комунального майна наказом Головного контрольно-ревізійного управління від 09.08.2002 р. № 168 “Про затвердження Стандартів державного фінансового за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна” було затверджено такі стандарти:
1 «Терміни, які вживаються в Стандартах державного фінансового контролю».
2 «Планування державного фінансового контролю».
3 «Організація та виконання контрольних заходів».
4 «Документування результатів та формування матеріалів контрольних заходів, порядок їх опрацювання і використання».
5 «Здійснення контрольних заходів в умовах електронного зберігання і обробки інформації, яка підлягає дослідженню».
6 «Оцінка стану внутрішнього фінансового контролю».
7 «Попередження правопорушень з боку суб’єктів державного фінансового контролю та їх посадових осіб».
8 «Оприлюднення результатів державного фінансового контролю».
З метою однакового розуміння та застосування Стандартом державного фінансового контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна –1 надано визначення основних термінів.
Суб’єкти державного фінансового контролю — міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, які наділені повноваженнями на здійснення фінансового контролю, їх самостійні контрольно-ревізійні підрозділи або інші їхні підрозділи (особи), які наділені такими повноваженнями;
Суб’єкти господарювання — юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, їх відокремлені підрозділи, які не мають статусу юридичної особи, фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а також постійні представництва нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, якщо такі суб’єкти беруть участь у формуванні, розподілі, володінні, використанні та відчуженні активів, що належать державі, а також використовують кошти, що залишаються у зв’язку з наданими пільгами за платежами до бюджетів чи державних цільових фондів та кредитів, отриманих під гарантії Кабінету Міністрів України, за винятком розташованих на території України іноземних дипломатичних представництв, консульських установ, представництв міжнародних організацій, а також представництв нерезидентів, які не провадять підприємницької діяльності.
Контрольний захід — це сукупність способів і методичних прийомів фінансового контролю, які застосовуються суб’єктами державного фінансового контролю в межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими актами законодавства, що регулюють їх діяльність, і спрямовані на повний комплекс (систему) або окремі процеси (етапи) фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Ініціатор контрольного заходу:
— Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади щодо контрольного заходу, який здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади;
— керівник міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади щодо контрольного заходу, який здійснюється самостійним контрольно-ревізійним підрозділом або іншим їх підрозділом (особою).
Тема контрольного заходу — це визначений суб’єктом державного фінансового контролю зміст конкретного контрольного заходу.
Спільні контрольні заходи — це контрольні заходи, які здійснюються одночасно декількома суб’єктами державного фінансового контролю і мають спільні або взаємопов’язані теми контрольних заходів.
продолжение
–PAGE_BREAK–ПЛАНУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
Під плануванням слід розуміти послідовний процес, який включає в себе систему дій, спрямованих на якісне формування, розгляд, погодження та затвердження планів контрольних заходів.
Стандарт — 2 визначає мету та основні вимоги до планування суб’єктами державного фінансового контролю заходів з контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Кожен суб’єкт державного фінансового контролю самостійно розробляє і затверджує порядок планування контрольних заходів. Норми Стандарту – 2 “Планування державного фінансового контролю” є обов’язковими для суб’єктів державного фінансового контролю при розробці порядків планування власних контрольних заходів.
До затвердження відповідного порядку планування контрольних заходів суб’єктом державного фінансового контролю плани роботи складаються та затверджуються з урахуванням вимог цього Стандарту.
Стандартом визначено мету планування контрольних заходів суб’єктами державного фінансового контролю:
— забезпечення оптимальної концентрації трудових, фінансових та матеріальних ресурсів суб’єктів державного фінансового контролю при реалізації визначених напрямів контролю;
— усунення паралелізму та дублювання в роботі суб’єктів державного фінансового контролю шляхом забезпечення належного виконання вимог законодавства щодо державної регуляторної політики.
Зазначеним Стандартом встановлено основні вимоги до планів контрольних заходів. План контрольних заходів суб’єктів державного фінансового контролю повинен включати:
— тему контрольного заходу. Включення до плану теми контрольного заходу повинно мати обгрунтування;
— назву суб’єкта господарювання, який підлягає контролю, та місце його розташування;
— термін закінчення контрольного заходу;
— період, який підлягає контролю;
— перелік суб’єктів державного фінансового контролю, які будуть спільно проводити контрольні заходи (за їх погодженням).
Законні звернення органів державної влади (в тому числі правоохоронних органів) та органів місцевого самоврядування, в яких не вказується обгрунтований термін виконання контрольних заходів, включаються до планів контрольних заходів на наступне півріччя.
Суб’єкти державного фінансового контролю формують плани основних напрямів контрольних заходів терміном на рік. На основі цих планів суб’єкти державного фінансового контролю складають піврічні плани контрольних заходів.
Суб’єкти державного фінансового контролю за відповідними запитами надають один одному за погодженням з ініціаторами контрольних заходів власні плани контрольних заходів, пропозиції щодо проведення спільних контрольних заходів, інформацію про терміни проведення останніх контрольних заходів щодо конкретних суб’єктів господарювання та іншу інформацію, що стосується питань формування планів контрольних заходів.
Суб’єктами державного фінансового контролю до планів контрольних заходів не включаються суб’єкти господарювання, щодо яких:
— термін проведення попередніх контрольних заходів цими ж суб’єктами з тих самих питань менший одного року (365 календарних днів);
— вже здійснено контрольні заходи іншими суб’єктами державного фінансового контролю або контрольними органами з тих самих питань та за період, який підлягає контролю.
Затвердження планів контрольних заходів здійснюється керівником міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади у порядку, визначеному законодавством.
Внесення змін до планів контрольних заходів проводиться у порядку їх затвердження. Про зміни, внесені до планів контрольних заходів, повідомляються інші суб’єкти державного фінансового контролю, які проводять спільні контрольні заходи.
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНИХ ЗАХОДІВ
Стандарт – “Організація та виконання контрольних заходів” визначає основні засади організації та виконання суб’єктами державного фінансового контролю контрольних заходів у відповідності до повноважень, установлених законодавством. Норми Стандарту застосовуються суб’єктами державного фінансового контролю на таких етапах організації та виконання контрольних заходів як підготовка до проведення контрольних заходів; оформлення офіційних розпорядчих документів, що надають право службовим особам суб’єктів державного фінансового контролю здійснювати контрольні заходи; ознайомлення з цими документами керівників суб’єктів господарювання; безпосереднє проведення контрольних заходів.
Кожне міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади самостійно розробляє внутрішні нормативно-правові акти з організації та виконання суб’єктами державного фінансового контролю контрольних заходів, які затверджуються керівником відповідного міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади.
Належне виконання контрольних заходів суб’єктами державного фінансового контролю забезпечується завдяки повному дотриманню норм законодавства та відповідної компетенції посадових осіб суб’єктів державного фінансового контролю.
Згідно Стандарту контрольні заходи можуть бути як плановими так і позаплановими. Планові контрольні заходи — це контрольні заходи, що включені до відповідних планів контрольних заходів суб’єктів державного фінансового контролю. Позапланові контрольні заходи — контрольні заходи, що не включені до відповідних планів суб’єктів державного фінансового контролю і здійснюються в межах їх компетенції та повноважень за дорученнями ініціаторів контрольних заходів і зверненнями органів державної влади (в тому числі правоохоронних органів) та органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання і громадян.
Підготовка до контрольних заходів повинна розпочинатися з набуттям службовими особами суб’єктів державного фінансового контролю права на виконання контрольних заходів у суб’єкта господарювання в плановому або позаплановому порядку.
Безпосередньому виконанню контрольних заходів передує документальна підготовка службових осіб суб’єкта державного фінансового контролю, яка включає:
— вивчення нормативно-правової бази, що регламентує діяльність суб’єкта господарювання, збір інформації у відповідних фінансових органах та органах Державного казначейства України про обсяги і напрями бюджетного фінансування тощо;
— складання програми контрольного заходу, яка забезпечує повне розкриття теми контролю, та її затвердження у встановленому суб’єктом державного фінансового контролю порядку;
— у встановлених законодавством випадках та у відповідності до визначеного порядку — інформування керівництва суб’єкта господарювання про намір проведення контрольних заходів.
Керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади шляхом надання службовим особам суб’єктів державного фінансового контролю офіційних розпорядчих документів надають їм право на проведення контрольних заходів безпосередньо у суб’єкта господарювання. Форма офіційних розпорядчих документів на проведення контрольних заходів розробляється і затверджується кожним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади самостійно з дотриманням вимог цього Стандарту.
Офіційні розпорядчі документи на проведення контрольних заходів повинні бути складені на паперових носіях та містити такі обов’язкові реквізити:
— назву міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади;
— назву документа (посвідчення, розпорядження, доручення тощо);
— дату і номер;
— посаду, прізвище, ім’я і по батькові службової особи суб’єкта державного фінансового контролю, уповноваженої на проведення контрольного заходу;
— підставу для проведення контрольного заходу;
— тему контрольного заходу;
— зазначення суб’єкта господарювання, де проводитиметься контрольний захід;
— період діяльності суб’єкта господарювання, який охоплюється контролем;
— термін початку і закінчення контрольного заходу;
— посаду, прізвище, ім’я і по батькові та підпис керівника міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади або уповноваженої особи, що видала офіційний розпорядчий документ.
Службовими особами суб’єкта державного фінансового контролю контрольні заходи мають проводитися з відома керівництва суб’єктів господарювання, вони зобов’язані пред’явити керівництву суб’єкта господарювання свої особові посвідчення та належним чином оформлені на їх ім’я офіційні розпорядчі документи на проведення контрольних заходів. У разі неможливості в день, визначений початком проведення контрольних заходів, ознайомити керівництво суб’єкта господарювання з офіційними розпорядчими документами на проведення контрольних заходів, службові особи невідкладно інформують про це керівника суб’єкта державного фінансового контролю, який приймає відповідне рішення.
Службовими особами суб’єктів державного фінансового контролю контрольні заходи проводяться у встановлені офіційними розпорядчими документами терміни та в сукупності способів і методичних прийомів фінансового контролю, що повністю забезпечують розкриття теми контрольних заходів.
Термін проведення контрольних заходів, як правило, не може перевищувати 30 робочих днів.
В окремих випадках, за рішенням керівника міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади або уповноваженої особи, що видала офіційний розпорядчий документ, установлений офіційним розпорядчим документом термін проведення контрольного заходу може змінюватися.
Службова особа суб’єкта державного фінансового контролю зобов’язана проінформувати про зміну терміну проведення контрольного заходу керівництво суб’єкта господарювання та пред’явити належним чином оформлений розпорядчий документ, що засвідчує цю зміну і має право брати пояснення в посадових осіб суб’єкта господарювання за встановленими контрольними заходами фактами фінансово-господарської діяльності.
За один робочий день до закінчення встановленого терміну проведення контрольних заходів, як правило, службові особи суб’єктів державного фінансового контролю повинні подати керівнику та посадовим особам, відповідальним за фінансову діяльність суб’єкта господарювання, на ознайомлення і підпис результати контрольного заходу, оформлені за встановленою формою та відповідно до вимог Стандарту 4 «Документування результатів та формування матеріалів контрольних заходів, порядок їх опрацювання і використання».
ДОКУМЕНТУВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ КОНТРОЛЬНИХ ЗАХОДІВ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОПРИЛЮДНЕННЯ
Документування результатів контрольного заходу — формування масиву документально зафіксованої інформації констатувального та аналітичного характеру про організаційно-правову та фінансово-господарську діяльність суб’єкта господарювання, де проводились контрольні заходи, який повинен забезпечувати розкриття теми контрольного заходу.
Матеріали контрольного заходу — це сформована група документів, складених за результатами контрольного заходу, та інформація про вжиті за його підсумками заходи суб’єктом господарювання, у якого вони проводилися, та/або відповідним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади.
Стандарт – 4 “Документування результатів та формування матеріалів контрольних заходів, порядок їх опрацювання і використання” визначає загальні обов’язкові норми документування суб’єктами державного фінансового контролю результатів контрольних заходів, формування матеріалів контрольних заходів, їх опрацювання та використання. Документування результатів та оформлення матеріалів контрольних заходів здійснюється з метою надання власникові та іншим визначеним законодавством користувачам, у тому числі ініціаторам контрольних заходів, суттєвої, повної і достовірної інформації про результати контрольних заходів, які проводилися у певного суб’єкта господарювання.
Документування результатів контрольних заходів за змістом і формою складається з робочих, офіційних, додаткових та супровідних документів.
Робоча документація, складена за результатами контрольних заходів, являє собою допоміжні неофіційні записи, в яких службова особа, що здійснює контрольний захід, фіксує отриману в його процесі інформацію. Робоча документація може бути оформлена у вигляді простих записів, таблиць з групуванням цифрових чи інших даних та їх аналізом тощо. Робоча документація складається відповідно до теми контрольного заходу, може містити всі або окремі опрацьовані та задокументовані результати досліджень службової особи, яка здійснює контрольний захід, та повинна сприяти забезпеченню складання офіційної документації. Після завершення контрольного заходу робоча документація знищується особою, що безпосередньо її склала, за винятком передбачених законодавством випадків, що регламентують необхідність її зберігання.
Офіційна документація, складена за результатами контрольних заходів, є основною частиною матеріалів контрольних заходів і являє собою обов’язкові для складання документи. До офіційної документації належать акти, довідки та протоколи.
Суб’єкти державного фінансового контролю самостійно встановлюють критерії формування структури офіційної документації, дотримуючись уніфікованого підходу, суть якого полягає в умовному поділі документа на такі частини:
— вступну, в якій повністю або частково зазначаються такі дані: підстава для здійснення контрольного заходу; тема контрольного заходу; назва суб’єкта господарювання, на якому здійснювався контрольний захід, місце його розташування та загальні відомості про нього; дати початку і закінчення контрольного заходу; період, який підлягав дослідженню в ході контрольного заходу; перелік посадових осіб, що його здійснювали;
— констатувальну, в якій зазначається зміст, характер та результати контрольного заходу. Констатувальна частина може бути розділена на тематичні розділи за окремими напрямами чи процесами контрольного заходу.
Додаткова документація, складена за результатами контрольних заходів, є невід’ємною частиною матеріалів контрольних заходів і являє собою оформлену як додатки (частіше всього у вигляді зведених реєстрів, розрахунків, пояснень тощо) інформацію, що підтверджує підсумки дослідження за окремими напрямами або процесами контрольного заходу, які зафіксовані в офіційній документації. Службова особа, що здійснює контрольний захід, самостійно визначає зміст і форму викладення додаткової документації.
Супровідна документація, складена за результатами контрольних заходів, може мати характер:
— офіційної (листування з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання і громадянами з питань, які стосуються результатів контрольного заходу, інші офіційні документи, оформлені після закінчення контрольного заходу);
— неофіційної (внутрішні документи суб’єктів державного фінансового контролю стосовно розгляду або оцінки результатів контрольних заходів).
Супровідна документація, яка має офіційний характер, є невід’ємною частиною матеріалів контрольних заходів.
При складанні офіційної та супровідної документації слід дотримуватись таких принципів викладення інформації:
— об’єктивність і обгрунтованість;
— лаконічність, чіткість, вичерпність і системність;
— ясність і доступність;
— недопущення викладення інформації, яка не стосується діяльності суб’єкта господарювання, у якого проводиться контрольний захід, або інформації, одержаної не за результатами контрольних заходів, у тому числі з матеріалів правоохоронних органів.
Загальною вимогою щодо оформлення офіційної та супровідної, яка має офіційний характер, документації, складеної за результатами контрольних заходів, є зазначення обов’язкових реквізитів: назви міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади; назви виду документа; дати; номера; місця складання; тексту; позначки про наявність додатків; підпису (підписів) уповноважених осіб.
За загальним правилом матеріали контрольного заходу являють собою повну або часткову сукупність офіційної, додаткової та супровідної, яка має офіційний характер, документації, складеної за результатами контрольного заходу.
За умови проведення контрольного заходу службовими особами конкретного суб’єкта державного фінансового контролю або із залученням спеціалістів підприємств, установ і організацій (учасників контрольного заходу) основними правилами опрацювання матеріалів контрольних заходів є:
1. Службова особа, яка очолює контрольний захід (керівник контрольного заходу), повинна детально ознайомитися з матеріалами контрольних заходів, підготовленими кожним учасником контрольного заходу, та розглянути їх на предмет змісту і форми документування результатів контрольних заходів та дотримання основних принципів викладення інформації.
2. За результатами розгляду керівник контрольного заходу оцінює повноту та якість розкриття теми контрольного заходу та приймає відповідне рішення щодо достатності або необхідності доопрацювання матеріалів контрольних заходів.
3. Про прийняте рішення керівник контрольного заходу обов’язково повідомляє його учасника (учасників) і в разі необхідності ставить вимоги (в усній або письмовій формі) щодо доопрацювання матеріалів контрольного заходу. Учасник контрольного заходу повинен доопрацювати матеріали контрольного заходу та у встановлений керівником термін подати їх для узагальнення.
У разі проведення спільних контрольних заходів службовими особами суб’єктів державного фінансового контролю декількох міністерств, інших центральних органів виконавчої влади або експертами з окремих питань матеріали передаються керівнику контрольного заходу, який відповідає за узагальнення всіх матеріалів контрольних заходів.
В офіційній документації, що складається керівником контрольного заходу, підлягають відображенню матеріали контролю всіх учасників контрольного заходу чи результати спільних контрольних заходів.
За умови, коли на одному суб’єкті господарювання одночасно проводяться контрольні заходи службовими особами різних суб’єктів державного фінансового контролю, матеріали контрольних заходів, складені ними, за рішеннями ініціаторів контрольних заходів можуть надаватися в порядку обміну інформацією. Механізм надання матеріалів визначається керівником органу, що надає матеріали, з урахування положень звернення органу — одержувача матеріалів або відповідно до визначеного порядку взаємодії цих органів.
Якщо отримані в порядку обміну інформацією матеріали контрольних заходів містять дані, які їх доповнюють і сприяють розкриттю теми власного контрольного заходу, допускається їх використання та включення до офіційної документації з обов’язковим посиланням на джерело інформації.
Основним принципом використання матеріалів контрольних заходів, що надаються в порядку обміну інформацією між органами, суб’єкти державного фінансового контролю яких одночасно проводили контрольні заходи в одного суб’єкта господарювання, є дотримання конфіденційності та інші обмеження, визначені законодавством.
У разі одночасного проведення контрольних заходів службовими особами декількох суб’єктів державного фінансового контролю при умові визначення органу, який відповідає за узагальнення всіх матеріалів контрольних заходів, матеріали направляються цьому органу в офіційному порядку із супровідною документацією.
Окремі питання оприлюднення результатів державного фінансового контролю визначено Стандартом – 8 “Оприлюднення результатів державного фінансового контролю”. Під результатами державного фінансового контролю в цьому Стандарті розуміються результати діяльності суб’єктів державного фінансового контролю з виконання ними завдань щодо забезпечення цільового та ефективного використання бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують обов’язкове оприлюднення результатів державного фінансового контролю з урахуванням необхідності дотримання режиму спеціальних обмежень, установлених законодавством. Порядок оприлюднення результатів державного фінансового контролю розробляється кожним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади самостійно з дотриманням норм цього Стандарту та відповідно до законодавства.
Стандартом – 8 визнвчено форми оприлюднення інформації про результати державного фінансового контролю. Суб’єкти державного фінансового контролю при оприлюдненні результатів державного фінансового контролю за погодженням з ініціаторами контрольних заходів можуть використовувати такі форми висвітлення інформації:
— випуск і поширення інформаційних та довідкових збірників, бюлетенів (спеціальних бюлетенів), журналів, оглядів, прес-релізів, експрес-інформації;
— опублікування нормативно-правових актів в офіційних виданнях та базах законодавства;
— проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв’ю з керівниками суб’єктів державного фінансового контролю для вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації;
— публікації виступів керівників або інших відповідальних працівників суб’єктів державного фінансового контролю у засобах масової інформації;
— проведення тематичних теле- і радіопередач з питань діяльності суб’єктів державного фінансового контролю;
— функціонування власних веб-сторінок в Інтернеті;
— інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать законодавству.
Публічність та прозорість діяльності суб’єктів державного фінансового контролю забезпечується через налагодження зв’язків з громадськістю шляхом розгляду та надання на звернення (запити, скарги, заяви) громадян письмової або усної інформації за погодженням з ініціаторами контрольних заходів.
Службові особи суб’єктів державного фінансового контролю зобов’язані дотримуватись установлених вимог законодавства щодо збереження державної таємниці, конфіденційної, таємної, службової інформації та іншої інформації, обмеження щодо розголошення якої установлені суб’єктом господарювання в межах, визначених законодавством, а також установлених термінів її нерозголошення. Обмеження доступу до службової інформації суб’єктів державного фінансового контролю встановлюються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади відповідно до законодавства внутрішніми нормативно-правовими документами.
продолжение
–PAGE_BREAK–ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ЗАВДАННЯ
Постійно діючим вищим органом державного фінансово-економічного контролю, утвореним Верховною Радою України, є Рахункова палата України, яка здійснює свою діяльність незалежно від будь-яких органів держави. Правова основа організації та діяльності Рахункової палати визначається Конституцією України, Законом України “Про Рахункову палату” (в ред. 1996 року), Бюджетним кодексом України та іншими актами законодавства України, які не суперечать нормам цього Закону.
Статтею 98 Конституції України передбачено, що контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата”.
Закон України “Про Рахункову палату” згідно з Конституцією України визначає правові основи діяльності Рахункової палати, її статус, функції, повноваження та порядок їх здійснення. Дія цього Закону поширюється на відносини, які виникають у зв’язку з контрольними функціями Рахункової палати. Рахункова палата здійснює контроль на засадах законності, плановості, об’єктивності, незалежності та гласності.
Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Вона здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. Рахункова палата є юридичною особою, має свою печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. Місцезнаходженням Рахункової палати є місто Київ.
Законом України “Про Рахункову палату” на палату покладено виконання таких авдань:
— організація й здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;
— здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;
— контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
— контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;
— аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому;
— регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій;
— виконання інших завдань, передбачених для Рахункової палати чинним законодавством України.
ФУНКЦІЇ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ
Відповідно до покладених на Рахункову палату, передбачених ст. 2 Закону завдань, вона виконує такі функції:
1) здійснює контроль за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм в частині, що стосується використання коштів Державного бюджету України;
2) здійснює за дорученням Верховної Ради України контроль за виконанням Державного бюджету України за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників цього бюджету, в тому числі видатків по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрачанням коштів цільових фондів;
3) перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів і подає за наслідками перевірки Верховній Раді України висновки щодо можливостей скорочення видатків по кожному фонду окремо та доцільності спрямування вилучених коштів на фінансування інших видатків Державного бюджету України;
4) контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів Державного бюджету України, в тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах України;
5) надає консультації органам і посадовим особам, які обираються, затверджуються або призначаються Верховною Радою України, із питань витрачання коштів Державного бюджету України. В ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляє заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових надходжень до Державного бюджету України і вносить відповідні пропозиції Міністерству фінансів України;
6) здійснює за дорученням Верховної Ради України, комітетів Верховної Ради України контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм, що затверджуються Верховною Радою України;
7) контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, перевіряє законність та ефективність використання фінансових ресурсів, що виділяються з Державного бюджету України на виконання загальнодержавних програм;
8) проводить попередній аналіз до розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, а також звітів Фонду державного майна України та посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України, щодо ефективного управління майном, що є основним національним багатством, власністю українського народу;
9) здійснює контроль за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, за касовим виконанням Державного бюджету України Національним банком України та уповноваженими банками;
10) перевіряє за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого статусу кошторис витрат, пов’язаних із діяльністю Верховної Ради України та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України та апарату Кабінету Міністрів України, а також витрачання коштів державними установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок Державного бюджету України;
11) готує і дає висновки та відповіді на звернення органів виконавчої влади, органів прокуратури і суду з питань, що належать до її відання;
12) здійснює зв’язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво.
Рахункова палата наділена широкими повноваженнями в галузі контролю за фінансовою діяльністю, вона має право:
— здійснювати експертно-аналітичні, інформаційні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм;
— проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності в межах, визначених ст. 16 Закону;
— перевіряти в органах і на об’єктах, зазначених у пункті 2 цієї статті, грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси витрат та іншу документацію щодо фінансово-господарської діяльності, а також здійснювати перевірку касових операцій з готівкою та цінними паперами, матеріальних цінностей, їх обліку, зберігання і витрачання;
— отримувати від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність;
— отримувати від Національного банку України, уповноважених банків та інших кредитних установ необхідні відомості про здійснювані ними операції та стан рахунків установ та організацій, що перевіряються, від інших підприємств і організацій — довідки, копії документів по операціях і рахунках цих підприємств та організацій;
— організовувати й проводити оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету України за звітний період;
— проводити комплексні ревізії і тематичні перевірки по окремих розділах і статтях Державного бюджету України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів;
— проводити експертизу проектів Державного бюджету України, а також проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних програм та інших документів, що стосуються питань державного бюджету й фінансів України;
— здійснювати аналіз і дослідження порушень і відхилень бюджетного процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства в цілому;
— готувати і подавати висновки до Верховної Ради України та її комітетів щодо виконання Державного бюджету України, у тому числі доходів і видатків загальнодержавних цільових фондів, фінансування загальнодержавних програм за звітний рік;
— направляти матеріали перевірок, ревізій та обслідувань Кабінету Міністрів України, відповідним центральним органам виконавчої влади, Національному банку України, Фонду державного майна України, підприємствам, установам і організаціям для розгляду і вжиття необхідних заходів;
— порушувати перед Верховною Радою України, Президентом України, а також органами виконавчої влади клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого завдано матеріальної шкоди державі;
— залучати до проведення перевірок, ревізій та обслідувань на договірних засадах кваліфікованих спеціалістів і фахівців-експертів з інших установ і організацій, а також працівників інших державних контрольних, податкових і правоохоронних органів з оплатою їх праці в необхідних випадках за рахунок власних коштів;
— у разі виявлення під час перевірок, ревізій та обслідувань фактів привласнення грошей і матеріальних цінностей, інших зловживань передавати матеріали перевірок, ревізій та обслідувань до правоохоронних органів з інформуванням про це Верховної Ради України.
СКЛАД І СТРУКТУРА РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ
До складу Рахункової палати входять Голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: перший заступник і заступник Голови, головні контролери та секретар Рахункової палати. Для здійснення своєї діяльності Рахункова палата має апарат. Структуру і штатний розпис апарату Рахункової палати затверджує колегія Рахункової палати за поданням Голови палати в межах бюджетних коштів, передбачених на її утримання.
Для розгляду питань планування і організації роботи Рахункової палати, методології контрольно-ревізійної діяльності, прийняття колегіальних рішень і підготовки висновків із матеріалів перевірок, ревізій, обслідувань та експертиз, а також підготовки звітів та інформаційних повідомлень створюється Колегія Рахункової палати, до складу якої входять її Голова, перший заступник і заступник Голови, а також головні контролери — керівники департаментів Рахункової палати, секретар Рахункової палати.
Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України терміном на 7 років із правом призначення на другий термін. Призначення Голови Рахункової палати проводиться таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Кандидат на посаду Голови Рахункової палати вважається призначеним, якщо за результатами таємного голосування він отримав більшість голосів від конституційного складу Верховної Ради України.
Головою Рахункової палати може бути громадянин України, який має вищу економічну або юридичну освіту, досвід професійної діяльності в галузі державного управління, державного контролю, економіки, фінансів, права, а також підтвердив свої професійні знання під час обговорення його кандидатури за спеціальною процедурою, встановленою відповідним комітетом Верховної Ради України згідно з чинним законодавством України.
Голова Рахункової палати здійснює керівництво її діяльністю та організує її роботу відповідно до Регламенту Рахункової палати; подає Верховній Раді України звіти про роботу Рахункової палати; представляє Рахункову палату у Верховній Раді України та органах виконавчої влади і за кордоном. У своїй діяльності він керується Конституцією України, Законом України “Про Рахункову палату”, іншими законодавчими актами України і в межах своєї компетенції самостійно вирішує всі питання, пов’язані із здійсненням контролю, проведенням перевірок, ревізій та обслідувань, призначенням посадових осіб апарату Рахункової палати, забезпечує комплектування штату Рахункової палати компетентними спеціалістами відповідного профілю. Відповідно до покладених на нього обов’язків Голова Рахункової палати видає накази й розпорядження, має право брати участь у засіданнях Верховної Ради України, її комітетів і тимчасових спеціальних та інших комісій під час розгляду питань, що стосуються діяльності Рахункової палати.
Чинне законодавство передбачає деякі обмеження щодо Голови Рахункової палати. Він не може бути народним депутатом України, членом Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом (крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності, здійснюваної у поза робочий час).
Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Рахункової палати шляхом таємного голосування за списком терміном на 7 років у порядку, встановленому для призначення Голови Рахункової палати. На зазначені посади призначаються громадяни України, які мають вищу освіту та досвід професійної діяльності в галузі державного управління, державного контролю, економіки, фінансів, права. Він виконує посадові обов’язки відповідно до Регламенту Рахункової палати, у разі відсутності Голови Рахункової палати виконує його функції, за дорученням Голови Рахункової палати представляє Рахункову палату у Верховній Раді України, її комітетах, в центральних органах виконавчої влади і за кордоном.
Заступник Голови Рахункової палати, головні контролери — керівники департаментів Рахункової палати виконують посадові обов’язки відповідно до затвердженого Колегією Рахункової палати напряму діяльності департаментів та Регламенту Рахункової палати.
Секретар Рахункової палати виконує посадові обов’язки відповідно до Регламенту Рахункової палати, забезпечує функціонування апарату Рахункової палати, координує його діяльність з апаратом інших контрольних органів, створених згідно з чинним законодавством України.
Перший заступник і заступник Голови Рахункової палати, головні контролери — керівники департаментів Рахункової палати й Секретар Рахункової палати не можуть бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом (крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності, здійснюваної у поза робочий час).
Головні контролери — керівники департаментів Рахункової палати є посадовими особами, які здійснюють керівництво певними напрямами діяльності Рахункової палати відповідно до визначених ст. 6 Закону функцій Рахункової палати. Конкретні напрями діяльності департаментів Рахункової палати встановлюються Колегією Рахункової палати.
Головні контролери — керівники департаментів Рахункової палати в межах своєї компетенції, визначеної Регламентом Рахункової палати, самостійно вирішують всі питання організації діяльності за закріпленими за департаментами напрямами і несуть повну відповідальність за результати своєї роботи. Вони можуть бути достроково звільнені з посади, крім відставки або звільнення за власним бажанням, у разі незадовільного виконання своїх посадових обов’язків, порушення законодавства або зловживання своїм службовим становищем за поданням Колегії Рахункової палати, якщо таке рішення прийнято більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України. Вони мають право бути присутніми на засіданнях комітетів Верховної Ради України, колегій центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, а також органів місцевого самоврядування; не можуть займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом (крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності, здійснюваної у поза робочий час).
Організаційну, інформаційно-довідкову та іншу роботу по обслуговуванню Рахункової палати здійснює апарат Рахункової палати під керівництвом Секретаря Рахункової палати.
Посадові особи, які працюють в апараті Рахункової палати, безпосередньо займаються контрольною діяльністю в межах компетенції Рахункової палати. Посадові особи апарату Рахункової палати при виконанні службових обов’язків мають право:
1) знайомитися з усією документацією, що стосується фінансово-господарської діяльності об’єкта, щодо якого здійснюється перевірка, ревізія або обслідування;
2) вимагати й отримувати від керівників об’єктів, на яких проводиться контроль, необхідні довідки, інформації, статистичні дані, бухгалтерсько-фінансові звіти, усні та письмові пояснення з питань, пов’язаних з проведенням перевірок і ревізій;
3) безперешкодно входити до приміщень державних органів, підприємств, організацій, архівів, сховищ, виробничих і допоміжних приміщень банків, фінансово-кредитних установ та інших об’єктів, якщо інше не передбачено законами України;
4) опечатувати касові і службові приміщення, сховища й архіви.
Вимоги керівників Рахункової палати та посадових осіб її апарату, пов’язані з виконанням ними своїх службових обов’язків, є обов’язковими для всіх державних органів, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності й підпорядкування. Керівники та інші посадові особи об’єктів, що перевіряються, зобов’язані створювати нормальні умови для роботи посадових осіб Рахункової палати, які проводять перевірку або ревізію, забезпечувати їх технічне обслуговування й виконання вимог щодо надання необхідної документації.
Посадові особи апарату Рахункової палати та особи, які залучаються нею до роботи в процесі здійснення своїх функцій і повноважень, за порушення законодавства про державну та іншу таємницю, розголошення державної та іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за недостовірність результатів проведених ними перевірок і ревізій, що подаються до державних органів або оприлюднюються, несуть відповідальність згідно із законодавством України.
продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ
Контроль за виконанням Державного бюджету України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів, здійсненням фінансування загальнодержавних програм, збереженням і використанням майна, що є об’єктами права державної власності, організується й проводиться Рахунковою палатою на основі річних і поточних планів, які формуються з урахуванням усіх видів і напрямів діяльності палати та конкретних доручень Верховної Ради України, її комітетів. До плану роботи Рахункової палати обов’язково включається виконання звернень не менш як однієї третини конституційного складу Верховної Ради України, поданих у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України. При формуванні планів роботи Рахункової палати враховується обов’язковий розгляд звернень та пропозицій Президента України, Кабінету Міністрів України. Позапланові контрольні заходи проводяться за рішеннями колегії Рахункової палати на підставі постанов або протокольних доручень Верховної Ради України, звернень комітетів Верховної Ради України та запитів народних депутатів України, по яких Верховна Рада приймає рішення.
Повноваження Рахункової палати, передбачені ст. 7 Закону України “Про Рахункову палату”, поширюються на Верховну Раду України, органи виконавчої влади, в тому числі їх апарати, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та інші державні органи і установи, створені згідно із законодавством України. Рахункова палата має право контролювати також місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, банки, кредитні установи, господарські товариства, страхові компанії, інші фінансові установи і їх спілки, асоціації та інші об’єднання незалежно від форм власності, об’єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські організації у тій частині їх діяльності, яка стосується використання коштів Державного бюджету України.
Внутрішні питання організації й діяльності Рахункової палати, її апарату, порядок діловодства, вимоги до працівників апарату Рахункової палати та правила внутрішнього трудового розпорядку, інші питання організації роботи апарату Рахункової палати визначаються Регламентом Рахункової палати, який затверджується Головою Рахункової палати.
На запити Рахункової палати в процесі здійснення нею своїх функцій всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та їх посадові особи зобов’язані надавати інформацію, що стосується об’єктів контролю та є необхідною для здійснення перевірки, ревізії та обслідування. На вимогу Рахункової палати Національний банк України, уповноважені банки та кредитні установи, фінансові організації зобов’язані надавати посадовим особам Рахункової палати необхідні документальні підтвердження операцій і стану рахунків об’єктів, що перевіряються. Підприємства, установи та організації зобов’язані надавати на вимогу Рахункової палати довідки і копії документів щодо операцій і розрахунків з об’єктами, що перевіряються. Посадові особи органів і підприємств, що перевіряються, у разі відмови або ухилення від своєчасного надання необхідної інформації або документації на вимогу Рахункової палати, а також за надання недостовірної інформації підлягають притягненню до відповідальності у порядку, встановленому чинним законодавством України.
Матеріали, які надаються для аналізу, перевірки або ревізії органами виконавчої влади, Національним банком України або іншою банківською установою, підприємствами, установами та організаціями, а також відомості та документи про фінансовий, майновий, податковий стан юридичних і фізичних осіб, що надходять до Рахункової палати, становлять професійну таємницю і можуть бути використані лише для здійснення контролю. Розголошення будь-яких відомостей, матеріалів, документів усними чи друкованими засобами масової інформації в першу чергу щодо посадових осіб, які ними користувались або яким вони були відомі, переслідується законом.
Під професійною таємницею розуміється стан збереження матеріалів, документів, інших відомостей, якими користуються посадові особи Рахункової палати та особи, які залучаються до здійснення функцій Рахункової палати під час проведення перевірок, ревізій, обслідувань, і про які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення Рахункової палати.
Статтею 21 Закону визначено засади взаємодії Рахункової палати з іншими державними контрольними органами. За загальним правилом усі контрольні органи, створені відповідно до законів України в системах Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Національного банку України, Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України, та інші державні контрольні органи, а також органи внутрівідомчого контролю та аудиту зобов’язані сприяти діяльності Рахункової палати, надавати за її запитами інформацію про результати перевірок та ревізій, які ними проведено.
Рахункова палата в межах своєї компетенції може залучати до участі у здійсненні контрольно-ревізійної діяльності державні контрольні органи та їх представників, а також має право на договірній основі залучати до ревізій і перевірок недержавні аудиторські служби та окремих висококваліфікованих спеціалістів.
Статтею 110 Бюджетного кодексу України визначено повноваження Рахункової палати по контролю за дотриманням бюджетного законодавства, до яких віднесено:
— здійснення контролю за використанням коштів Державного бюджету України відповідно до закону про Державний бюджет України;
— здійснення контролю за утворенням, обслуговуванням і погашенням державного боргу України;
— здійснення контролю за ефективністю використання та управління коштами Державного бюджету України;
— здійснення контролю за використанням бюджетних коштів у частині фінансування повноважень місцевих державних адміністрацій та делегованих місцевому самоврядуванню повноважень органів виконавчої влади по доходах та видатках.
Правові засади здійснення контролю за виконанням Державного бюджету України визначено ст. 22 Закону, згідно якої Рахункова палата у ході виконання Державного бюджету України контролює повноту і своєчасність грошових надходжень, фактичне витрачання бюджетних асигнувань, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів та видатків по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України, у порівнянні з затвердженими показниками Державного бюджету України, виявляє відхилення та порушення, проводить їх аналіз, вносить пропозиції щодо їх, усунення.
Рахункова палата за встановленими формами щоквартально подає Верховній Раді України оперативний звіт про хід виконання Державного бюджету України, в якому наводяться фактичні відомості про формування доходів і проведені витрати у порівнянні з показниками, затвердженими Законом про Державний бюджет України поточного року, і показниками за відповідний період або квартал попереднього року.
З метою забезпечення своєчасного надходження і обробки інформації, необхідної для складання звіту про виконання Державного бюджету України, Рахунковою палатою за погодженням із Кабінетом Міністрів України вводиться обов’язкова фінансова звітність усіх центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій перед Рахунковою палатою. Рішення про конкретні терміни виконання й форми зазначеної звітності приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Рахункової палати. Аналіз оперативної інформації, одержаної в порядку контролю, проводиться Рахунковою палатою, і узагальнені відомості подаються Верховній Раді України, її комітетам та Кабінету Міністрів України.
Законом визначено порядок проведення контролю за фінансуванням загальнодержавних програм. Рахункова палата перевіряє фінансування затверджених Верховною Радою України загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля і розглядає матеріали з цих питань на засіданнях Колегії Рахункової палати.
У разі виявлення порушень або невиконання встановлених законодавством України вимог щодо збереження, використання об’єктів державного майна чи несвоєчасної сплати до Державного бюджету України коштів, отриманих від розпорядження та управління майном, що є об’єктами права державної власності, Рахункова палата має право ставити перед відповідними державними органами питання про притягнення винних осіб до відповідальності, передбаченої чинним законодавством України, та інформувати про це Верховну Раду України.
Рахункова палата контролює законність договорів, раціональне та ефективне використання кредитів і позик, які отримує Україна від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Рахункова палата перевіряє ефективність розміщення централізованих валютних та фінансово-кредитних ресурсів, які надаються на зворотній основі, аналізує надання державних кредитів, а також виділених на безоплатній основі коштів іноземним державам і міжнародним організаціям з обов’язковим інформуванням Верховної Ради України про результати перевірки.
Законом передбачено здійснення контролю за діяльністю установ банківської системи. Відповідно до ст. 25 Закону Рахункова палата перевіряє діяльність Національного банку України та його установ, уповноважених банків і кредитних установ у частині обслуговування ними Державного бюджету України. За результатами перевірок діяльності установ банківської системи, в першу чергу Національного банку України, Рахункова палата подає висновки і пропозиції щодо його звітів про забезпечення стабільності грошової одиниці до Верховної Ради України, а також щодо діяльності Національного банку України по обслуговуванню державного боргу України. Рахункова палата щорічно здійснює перевірку кошторису витрат Національного банку України і подає відповідну інформацію до Верховної Ради України.
Відповідно до функцій, визначених ст. 6 Закону Рахункова палата здійснює перевірки та ревізії. Терміни, обсяги і засоби їх проведення встановлюються самою палатою. В ході перевірок та ревізій на основі документального підтвердження їх результатів, достовірності бухгалтерського обліку і фінансової звітності визначаються своєчасність і достатність взаємних розрахунків об’єкта, що перевіряється, і Державного бюджету України. Якщо перевірка чи ревізія належить до компетенції як Рахункової палати, так і іншого державного контрольного органу, вона повинна проводитись ними спільно. За підсумками проведених перевірок і ревізій складаються звіти, за достовірність яких відповідні посадові особи Рахункової палати несуть персональну відповідальність.
Про результати проведених перевірок і ревізій Рахункова палата інформує Верховну Раду України, доводить до відома керівників відповідних центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій. Про виявлені факти порушення закону, а також заподіяння державі шкоди Рахункова палата інформує Верховну Раду України, а у разі виявлення порушень закону, що тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність, за рішенням Колегії Рахункової палати передає відповідні матеріали до правоохоронних органів.
Посадовим особам Рахункової палати забороняється втручатися в оперативну діяльність об’єктів, що перевіряються, а також оприлюднювати свої висновки до завершення перевірок чи ревізій та оформлення їх результатів актом, який затверджується Колегією Рахункової палати. Відомості, що надаються посадовим особам Рахункової палати в ході перевірок та ревізій, не можуть бути використані з іншою метою або в іншому випадку, ніж це передбачено цим Законом.
Рахункова палата, здійснюючи свою діяльність, зобов’язана за дорученням Верховної Ради України проводити експертизу і давати висновки щодо:
— проекту Державного бюджету України, обгрунтованості його доходної та видаткової частин щодо обсягів державного внутрішнього і зовнішнього боргу та дефіциту Державного бюджету України, затверджених законом України;
— окремих напрямів бюджетно-фінансової, грошово-кредитної політики, а також окремих питань бюджетного процесу за прямими дорученнями Верховної Ради України;
— проектів законодавчих та інших нормативних актів із питань бюджетно-фінансової та грошово-кредитної систем у разі, якщо вони направлені Верховною Радою України на експертизу у встановленому порядку і повинні бути внесені на її розгляд;
— проектів загальнодержавних цільових програм, які фінансуються з бюджетів або на які передбачено додаткове фінансування з Державного бюджету України;
— проектів програм Кабінету Міністрів України, на фінансування яких використовуються кошти Державного бюджету України;
— проектів міжнародних договорів України, що стосуються витрат із Державного бюджету України.
З усіх інших питань, віднесених до функцій Рахункової палати, визначених ст.ст. 2 та 6 Закону, вона дає висновки або письмові відповіді за рішенням колегії палати про прийняття до виконання запиту і підготовку висновку на підставі доручень комітетів Верховної Ради України, оформлених належним чином; звернень Президента України; депутатських запитів і звернень народних депутатів України та запитів Кабінету Міністрів України, запитів Міністерства фінансів України. У разі неможливості виконання доручень, звернень та запитів Голова Рахункової палати повертає їх з обгрунтованою письмовою відповіддю, в якій з посиланням на чинне законодавство України зазначається причина невиконання доручення, звернення та запиту. Висновки Рахункової палати не можуть містити політичних оцінок рішень, які приймаються Верховною Радою України та органами виконавчої влади в межах їх компетенції.
Однією з форм діяльності Рахункової палати є засідання її Колегії. Колегія Рахункової палати розглядає на своїх засіданнях питання планування і організації роботи Рахункової палати, методології контрольно-ревізійної діяльності, підготовки звітів та інформаційних повідомлень, які направляються до Верховної Ради України та її комітетів, а також матеріали перевірок, ревізій і обслідувань, що вимагають прийняття колегіального рішення. На засіданнях Колегії Рахункової палати може бути розглянуто будь-яке питання, яке відповідно до статей 2 та 6 Закону віднесено до функцій Рахункової палати. Засідання Колегії Рахункової палати проводяться згідно з Регламентом Рахункової палати за наявності не менше двох третин складу її членів. Рішення Колегії приймаються у формі постанов і висновків більшістю голосів від кількості її членів, присутніх на засіданні, і підписуються Головою та Секретарем Рахункової палати. У разі незгоди з рішенням Колегії Рахункової палати член Колегії, присутній на її засіданні, може інформувати про це Верховну Раду України або її комітети у письмовій формі з обгрунтуванням власної позиції.
За результатами проведених контрольних заходів Рахункова палата направляє органам виконавчої влади, керівникам підприємств, установ і організацій, банків і кредитних установ, які перевірялись, постанови та висновки, затверджені Колегією Рахункової палати, для відповідного реагування і вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень, відшкодування збитків, завданих державі, поновлення правового режиму загальнодержавної власності та притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні законодавства України, безгосподарності та марнотратстві.
Постанови та висновки Колегії Рахункової палати повинні бути розглянуті у встановлений нею термін, але не пізніше ніж протягом 15 календарних днів з дня їх отримання.
Про заходи реагування на отримані постанови і висновки Колегії Рахункової палати вона повідомляється негайно. В необхідних випадках Рахункова палата може надавати консультації та роз’яснення з питань застосування норм чинного законодавства України щодо об’єктів, на яких проводився контроль.
У разі виявлення в процесі перевірок і ревізій привласнення грошових або матеріальних ресурсів, а також виявлення фактів корупції та інших зловживань Рахункова палата зобов’язана негайно за рішенням її Колегії передати матеріали перевірок або ревізій до правоохоронних органів та повідомити про це Верховну Раду України.
Законом України “Про Рахункову палату” визначено основні напрями взаємодії Верховної Ради України (в тому числі її комітетів) із Рахунковою палатою. Верховна Рада України спрямовує діяльність Рахункової палати на основі підзвітності й підконтрольності Рахункової палати, її Колегії і посадових осіб щодо дотримання ними законності при здійсненні повноважень, передбачених статтею 7 цього Закону, та завдань, поставлених перед Рахунковою палатою згідно з чинним законодавством України.
Законом встановлено, що Верховна Рада України періодично, але не менш як два рази на рік, доручає відповідному комітету Верховної Ради України здійснювати аналіз підсумків проведених контрольних заходів та виконання доручень, які були дані протягом року Рахунковій палаті, заслуховує у разі необхідності інформацію про проведену роботу, перевірки, ревізії та обслідування, що нею проводяться, і дає оцінку стану її контрольної діяльності у визначених цим Законом сферах.
Комітети Верховної Ради України за згодою Верховної Ради України заслуховують доповіді, інформації (повідомлення) Рахункової палати за підсумками проведених перевірок, ревізій та обслідувань відповідно до термінів, необхідних для виконання цих доручень і узгоджених із відповідними комітетами.
На підставі доповідей та інформацій (повідомлень) Рахункової палати комітети Верховної Ради України можуть розробляти пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства України, розвитку бюджетної та фінансово-кредитної системи України, а також готувати висновки з конкретних питань, що стосуються виявлених відхилень і порушень у визначених цим Законом сферах, які подаються на розгляд Верховної Ради України.
Рахункова палата щорічно не пізніше 1 грудня має подати Верховній Раді України загальний письмовий звіт про результати виконання доручень Верховної Ради України, проведених перевірок, ревізій та обслідувань, а також про витрати на цю діяльність. Звіт Рахункової палати, затверджений Верховною Радою України, публікується у виданнях Верховної Ради України.
Законодавством передбачено ряд гарантій забезпечення діяльності Рахункової палати, до яких віднесено:
1) Незалежність і законність діяльності. Рахункова палата свою діяльність здійснює як незалежний орган контролю Верховної Ради України і керується Конституцією України і законами України, виконуючи свої функції і повноваження згідно із статусом, визначеним цим Законом.
2) Гарантії правового статусу її посадових осіб. За будь-який вплив на посадових осіб Рахункової палати, а також осіб, які виконують її доручення, із метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття рішення, що суперечить чинному законодавству України, насильницькі дії, образу, а також розповсюдження неправдивої інформації щодо них винні особи несуть відповідальність, встановлену законодавством України.
Голові Рахункової палати, його першому заступнику і заступнику, головним контролерам і секретареві Рахункової палати гарантується професійна незалежність. Вони можуть бути достроково звільнені з посади за поданням Голови Верховної Ради України у разі:
— порушень ними законодавства України або допущення зловживань по службі — за рішенням Верховної Ради України;
— особистої заяви про відставку;
— тривалої хвороби, підтвердженої медичною установою, що перешкоджає їх діяльності на займаній посаді;
— досягнення ними 65-річного віку.
Рішення Верховної Ради України про звільнення з посади названих осіб у випадках, зазначених у частині четвертій цієї статті, приймається більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України. Діяльність Рахункової палати може бути зупинена у випадках, визначених чинним законодавством України.
3) Фінансове забезпечення утримання. Кошти на утримання Рахункової палати виділяються безпосередньо з Державного бюджету України. Обсяг цих коштів щорічно встановлюється Верховною Радою України і зазначається у Державному бюджеті України окремим рядком.
4) Матеріальне і соціальне забезпечення посадових осіб. На посадових осіб Рахункової палати поширюється дія Закону України «Про державну службу», вони є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Посадові оклади працівників Рахункової палати встановлюються на 30 відсотків вище відповідних окладів державних службовців. Голові Рахункової палати, першому заступнику і заступнику Голови, головним контролерам та секретареві Рахункової палати встановлюються щомісячні персональні надбавки у розмірі 70 відсотків їх посадового окладу. На працівників Рахункової палати поширюється відповідний порядок медичного, санаторно-курортного, побутового та транспортного обслуговування, встановлений для працівників апарату Верховної Ради України.
продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ
Податковими органами в Україні є Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах (органи державної податкової служби). У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (податкова міліція). Вони діють як система спеціалізованих органів фінансового контролю, діяльність яких спрямована на забезпечення єдиної системи контролю за дотриманням податкового законодавства, правильності обчислення, повноти та своєчасності внесення податків до бюджету, а у встановлених законодавством випадках – до позабюджетних фондів. Статус Державної податкової служби в Україні визначено Законом України “Про державну податкову службу в Україні”. Цей Закон визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності.
На органи державної податкової служби покладено такі завдання:
— здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою й своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі — податки, інші платежі);
— внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;
— прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;
— формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб;
— роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;
запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Органи державної податкової служби України координують свою діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також із податковими службами інших держав.
Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, відповідні бланки, рахунки в установах банків.
Державна податкова адміністрація України здійснює такі функції:
1) виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов’язану з:
— здійсненням контролю за додержанням законодавства про податки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, комп’ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності;
— здійсненням контролю за додержанням виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування цих сум до бюджету;
— обліком платників податків, інших платежів;
— виявленням і веденням обліку надходжень податків, інших платежів;
— проведенням роботи по боротьбі з незаконним обігом алкогольних напоїв та тютюнових виробів, веденням реєстрів імпортерів, експортерів, оптових та роздрібних торговців, місць зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, участю у розробленні пропозицій щодо основних напрямів державної політики і проектів державних програм у сфері боротьби з незаконним обігом алкогольних напоїв та тютюнових виробів, організацією виконання актів законодавства у межах своїх повноважень, здійсненням систематичного контролю за їх реалізацією, узагальненням практики застосування законодавства, застосуванням у випадках, передбачених законодавством, фінансових санкцій до суб’єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про виробництво і обіг спирту етилового, коньячного, плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, здійсненням заходів по вилученню та знищенню або передачі на промислову переробку алкогольних напоїв, знищенню тютюнових виробів, що були незаконно вироблені чи знаходилися у незаконному обігу;
2) видає у випадках, передбачених законом, нормативно-правові акти і методичні рекомендації з питань оподаткування;
3) затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, декларацій про валютні цінності, зразок картки фізичної особи — платника податків та інших обов’язкових платежів, форму повідомлення про відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також форми звітів про роботу, проведену органами державної податкової служби;
4) роз’яснює через засоби масової інформації порядок застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про податки, інші платежі та організовує виконання цієї роботи органами державної податкової служби;
5) здійснює заходи щодо добору, розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів державної податкової служби;
6) подає органам державної податкової служби методичну і практичну допомогу в організації роботи, проводить обстеження та перевірки її стану;
7) організовує роботу по створенню інформаційної системи автоматизованих робочих місць та інших засобів автоматизації та комп’ютеризації робіт органів державної податкової служби;
8) розробляє основні напрями, форми і методи проведення перевірок додержання податкового та валютного законодавства;
9) при виявленні фактів, що свідчать про організовану злочинну діяльність, або дій, що створюють умови для такої діяльності, направляє матеріали з цих питань відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю;
10) передає відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції;
11) подає Міністерству фінансів України та Головному управлінню Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів;
12) вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно оподаткування, виконує в межах, визначених законодавством, міжнародні договори з питань оподаткування;
13) надає фізичним особам — платникам податків та інших обов’язкових платежів ідентифікаційні номери і направляє до державної податкової інспекції за місцем проживання фізичної особи або за місцем отримання нею доходів чи за місцезнаходженням об’єкта оподаткування картку з ідентифікаційним номером та веде Єдиний банк даних про платників податків — юридичних осіб;
14) прогнозує, аналізує надходження податків, інших платежів, джерела податкових надходжень, вивчає вплив макроекономічних показників і податкового законодавства на надходження податків, інших платежів, розробляє пропозиції щодо їх збільшення та зменшення втрат бюджету;
15) забезпечує виготовлення марок акцизного збору, їх зберігання, продаж та організовує роботу, пов’язану із здійсненням контролю за наявністю цих марок на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації;
16) вносить в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства;
17) організовує у межах своїх повноважень роботу щодо забезпечення охорони державної таємниці в органах державної податкової служби.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в містах із районним поділом (крім міст Києва та Севастополя) виконують вищезазначені функції, крім функцій, зазначених у пунктах 2, 3, 8, 11, 12, 13, 16, а також пункті 15 у частині забезпечення виготовлення марок акцизного збору.
У разі коли вищезазначені органи державної податкової служби безпосередньо здійснюють контроль за платниками податків, інших платежів, вони виконують щодо цих платників ті ж функції, що й державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції.
Державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об`єднані державні податкові інспекції виконують такі функції:
1) здійснюють контроль за додержанням законодавства про податки, інші платежі;
2) забезпечують облік платників податків, інших платежів, правильність обчислення і своєчасність надходження цих податків, платежів, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів;
3) контролюють своєчасність подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов’язаних з обчисленням податків, інших платежів, а також перевіряють достовірність цих документів щодо правильності визначення об’єктів оподаткування і обчислення податків, інших платежів;
4) здійснюють у межах своїх повноважень контроль за законністю валютних операцій, додержанням установленого порядку розрахунків із споживачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів, товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи і послуги, а також за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення деяких видів підприємницької діяльності;
5) ведуть облік векселів, що видаються суб’єктами підприємницької діяльності при здійсненні операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах та щомісяця подають інформацію про це місцевим органам державної статистики; здійснюють контроль за погашенням векселів; видають суб’єктам підприємницької діяльності дозволи на відстрочення оплати (погашення) векселів із зазначених операцій;
6) забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України за порушення податкового законодавства, а також стягнення адміністративних штрафів за порушення податкового законодавства, допущені посадовими особами підприємств, установ, організацій та громадянами;
7) аналізують причини і оцінюють дані про факти порушень податкового законодавства;
8) проводять перевірки фактів приховування і заниження сум податків, інших платежів;
9) за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводять перевірки своєчасності подання та достовірності документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів;
10) передають відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції;
11) подають до судів і арбітражних судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна;
12) проводять роботу, пов’язану з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна;
13) контролюють дотримання виконавчими комітетами сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів від платників податків, своєчасність і повноту перерахування цих сум до бюджету;
14) розглядають звернення громадян, підприємств, установ і організацій з питань оподаткування та, в межах своїх повноважень, із питань валютного контролю, а також скарги на дії посадових осіб державних податкових інспекцій;
15) подають відповідним фінансовим органам та органам Державного казначейства України звіт про надходження податків, інших платежів;
16) здійснюють контроль за наявністю марок акцизного збору на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і реалізації;
17) роз’яснюють через засоби масової інформації порядок застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про податки, інші платежі;
18) виконують функції, передбачені пунктом 17 статті 8, а також інші функції, пов’язані із здійсненням відповідними підрозділами податкової міліції повноважень, передбачених ст. 21 Закону.
Органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право:
1) здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та у громадян, в тому числі громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп’ютерних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп’ютерний), пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у посадових осіб, громадян документи, що посвідчують особу, під час проведення перевірок з питань оподаткування; викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів, а також проводити перевірки достовірності інформації, одержаної для внесення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів.
Періодичність таких перевірок та проведення обстежень виробничих, складських, торговельних та інших приміщень встановлюється відповідно до законодавства.
Орган державної податкової служби може запрошувати громадян, в тому числі громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати ними податків, інших платежів. Письмові повідомлення про такі запрошення направляються громадянам рекомендованими листами, в яких зазначаються підстави виклику, дата і година, на яку викликається громадянин;
2) одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи (у порядку, передбаченому законодавством для розкриття банківської таємниці), від громадян — суб’єктів підприємницької діяльності:
— довідки, копії документів про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про поточні та вкладні (депозитні) рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни валютної виручки від суб’єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою податків, інших платежів у порядку, визначеному законодавством, входити в будь-які інформаційні системи, зокрема комп’ютерні, для визначення об’єкта оподаткування;
— необхідні відомості для формування інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів від підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, включаючи Національний банк України та його установи, комерційні банки, та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності — про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих із них податків, інших платежів, від органів, уповноважених проводити державну реєстрацію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) на здійснення деяких видів підприємницької діяльності, — про видачу таких дозволів суб’єктам підприємницької діяльності, від органів внутрішніх справ — про громадян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту чи вибули з нього, від органів реєстрації актів громадянського стану — про громадян, які померли;
— від митних органів щомісяця звітні дані про ввезення на митну територію України імпортних товарів і справляння при цьому податків, інших платежів та інформацію про експортно-імпортні операції, що здійснюють резиденти і нерезиденти, за формою, погодженою з Державною податковою адміністрацією України, та від органів статистики — дані, необхідні для використання їх у проведенні аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій всіх форм власності;
3) обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та житло громадян, якщо вони використовуються як юридична адреса суб’єкта підприємницької діяльності, а також для отримання доходів. У разі відмови керівників підприємств, установ, організацій і громадян допустити посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження зазначених приміщень і обладнання та неподання документів про отримані доходи і проведені витрати органи державної податкової служби мають право визначати оподатковуваний доход (прибуток) таких підприємств, установ, організацій та громадян на підставі документів, що свідчать про одержані ними доходи (прибутки), а стосовно громадян — також з урахуванням оподаткування осіб, які займаються аналогічною діяльністю;
4) вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також від громадян, діяльність яких перевіряється, усунення виявлених порушень податкового законодавства і законодавства про підприємницьку діяльність, контролювати їх виконання, а також припинення дій, які перешкоджають здійсненню повноважень посадовими особами органів державної податкової служби;
5) вилучати (із залишенням копій) у підприємств, установ та організацій документи, що свідчать про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків, інших платежів, та вилучати у громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, які порушують порядок заняття підприємницькою діяльністю, реєстраційні посвідчення або спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) із наступною передачею матеріалів про порушення органам, що видали ці документи;
6) застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції у порядку та розмірах, встановлених законом, а саме: до юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк не повідомили про відкриття або закриття рахунків у банках, а також до установ банків, що не подали відповідним органам державної податкової служби в установлений законом строк повідомлень про закриття рахунків платників податків або розпочали здійснення видаткових операцій за рахунком платника податків до отримання документально підтвердженого повідомлення відповідного органу державної податкової служби про взяття рахунку на облік в органах державної податкової служби, штрафні санкції у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
7) стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми недоїмки, пені та штрафних санкцій у порядку, передбаченому законом;
8) надавати відстрочення та розстрочення податкових зобов’язань, вирішувати питання щодо податкового компромісу, а також приймати рішення про списання безнадійного боргу у порядку, передбаченому законом;
9) за несвоєчасне виконання установами банків та іншими фінансово-кредитними установами розпоряджень органів державної податкової служби про безспірне стягнення податків, інших платежів, а також доручень підприємств, установ, організацій та громадян про сплату податків, інших платежів стягувати з установ банків та інших фінансово-кредитних установ пеню за кожний день прострочення (включаючи день сплати) у розмірах, встановлених законодавством щодо таких видів платежів;
10) накладати адміністративні штрафи:
— на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, винних у відсутності податкового обліку або веденні його з порушенням встановленого порядку, неподанні або несвоєчасному поданні аудиторських висновків, передбачених законом, а також платіжних доручень на перерахування належних до сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), — від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за відповідне правопорушення, — від десяти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, включаючи установи Національного банку України, комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, які не виконують перелічених у пунктах 2 — 5 цієї статті вимог посадових осіб органів державної податкової служби, — від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— на посадових осіб підприємств, установ і організацій, а також на громадян — суб’єктів підприємницької діяльності, які виплачували доходи, винних у неутриманні, неперерахуванні до бюджету сум податку на доходи фізичних осіб, перерахуванні податку за рахунок коштів підприємств, установ і організацій (крім випадків, коли таке перерахування дозволено законодавством), у неповідомленні або несвоєчасному повідомленні державним податковим інспекціям за встановленою формою відомостей про доходи громадян,- у розмірі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне із зазначених правопорушень, — у розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— на громадян, винних у неподанні або несвоєчасному поданні декларацій про доходи чи у включенні до декларацій перекручених даних, у відсутності обліку або неналежному веденні обліку доходів і витрат, для яких встановлено обов’язкову форму обліку, — від одного до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— на громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, винних у протидіях посадовим особам органів державної податкової служби, зокрема, у недопущенні їх до приміщень, які використовуються для здійснення підприємницької діяльності та одержання доходів, — від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— на громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачено законодавством, — від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— на громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання одноразових патентів або з порушенням терміну їх дії, чи здійснюють продаж товарів, не зазначених у деклараціях, — від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені громадянином, якого протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне із зазначених правопорушень, — від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
11) користуватися безперешкодно в службових справах засобами зв’язку, які належать підприємствам, установам і організаціям незалежно від форм власності;
12) у разі виявлення зловживань під час здійснення контролю за надходженням валютної виручки, проведенням розрахунків із споживачами з використанням товарно-касових книг, а також за дотриманням лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи і послуги давати доручення органам державної контрольно-ревізійної служби на проведення ревізій;
13) вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що перевіряються, проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків; при проведенні адміністративного арешту опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви;
14) надавати інформацію з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів іншим державним органам відповідно до чинного законодавства;
15) матеріально і морально заохочувати громадян, які подають допомогу в боротьбі з порушеннями податкового законодавства;
16) звертатися у передбачених законом випадках до суду або господарського суду із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.
Посадові особи органів державної податкової служби зобов’язані дотримуватися Конституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, забезпечувати виконання покладених на органи державної податкової служби функцій та повною мірою використовувати надані їм права. За невиконання або неналежне виконання посадовими особами органів державної податкової служби своїх обов’язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством. Збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету. Посадові особи органів державної податкової служби зобов’язані дотримувати комерційної та службової таємниці.
продолжение
–PAGE_BREAK–НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ
Важливе місце в системі органів державного фінансового контролю займає Національний банк України (НБУ). Він є центральним банком України; особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України» та іншими законами України.
Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції він сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності. Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд; веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж, здійснює ліцензування банківської діяльності та банківських операцій; здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями; а також здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Насамперед, НБУ здійснює нагляд за діяльністю банків та їх філій, відділень, представництв, головною метою якого є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками банківського законодавства, нормативних актів НБУ та економічних нормативів. НБУ здійснює свої наглядові функції шляхом реалізації таких повноважень:
1) здійснює всі види перевірок на місцях банків в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;
2) може вимагати від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;
3) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку з правом дорадчого голосу.
НБУ пред’являє вимоги щодо здійснення обов’язкових аудиторських перевірок банків, отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.
Наглядова діяльність НБУ, згідно ч. 3 ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність», охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих і споріднених осіб на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. При здійсненні банківського нагляду НБУ має право вимагати від банків та їх керівників усунень порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів НБУ для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. При здійсненні банківського нагляду НБУ може користуватися послугами інших установ за окремими угодами.
НБУ здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, НБУ співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях:
— для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності;
— для перевірки права на здійснення банківської діяльності.
Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено питання здійснення інспекційних перевірок банків. Кожен банк є об’єктом перевірки на місці інспекторами НБУ чи аудиторами, призначеними НБУ. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотриманням банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів НБУ.
Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого НБУ. Планова перевірка здійснюється не частіше одного разу на рік. Про проведення планової перевірки НБУ зобов’язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до її початку. Банки зобов’язані забезпечити інспекторам НБУ та іншим уповноваженим ним особам вільний доступ до всіх документів та інформації з дотриманням правил ст. 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а при перевірці на місці – можливість вільного доступу в робочий час у всі приміщення банку.
Керівництво банку призначає компетентного представника для надання необхідних документів та пояснень і забезпечує приміщенням для роботи працівників служби банківського нагляду НБУ.
НБУ може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку при наявності обгрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою НБУ або уповноваженою ним особою.
Для здійснення своїх повноважень щодо нагляду НБУ має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення з окремих питань діяльності банку. Не допускається матеріалів перевірки третім особам у разі, якщо в матеріалах перевірки відсутні дані про факти порушень законодавства.
У ході перевірки НБУ має право перевіряти будь-яку звітність афілійованої особи банку щодо взаємовідносин з банком із метою визначення впливу відносин з афілійованою особою на стан банку. Для цілей перевірки афілійовані особи надають НБУ сприяння відповідно до положень ст. 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у тому ж порядку, що застосовується до банків.
Також Національний банк України з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються його наглядовою діяльністю. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк. До осіб, які можуть бути об’єктами перевірки НБУ відносяться:
— власник істотної участі у банку, якщо НБУ вважає, що він не відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про банки і банківську діяльність» щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку.
— особа, що придбала істотну участь у банку без письмового дозволу НБУ;
— особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення нею банківської діяльності без банківської ліцензії.
У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктами перевірки НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, які встановлені ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначено повноваження НБУ у сфері валютного контролю. Згідно ст. 13 Декрету НБУ є головним органом валютного контролю, що:
— здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів;
— забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим декретом та іншими актами валютного законодавства України.
Основні засади здійснення НБУ функцій головного органу валютного контролю згідно з повноваженнями, наданими йому за ст.ст. 7, 44 Закону України «Про Національний банк України» та ст.ст. 13, 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначено Положенням про валютний контроль, яке затверджено Постановою Правління НБУ від 8 лютого 2000 року № 49 (із наступними змінами). Цим Положенням встановлено відповідальність за порушення валютного законодавства, порядок застосування санкцій та порядок оскарження дій щодо накладення санкцій.
МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
Особлива роль у здійсненні державного фінансового контролю належить спеціалізованим органам державної виконавчої влади по управлінню фінансами, для яких сама фінансова діяльність є основною. Ці органи створені спеціально для здійснення фінансового управління і складають собою єдину підсистему фінансово-кредитних органів. Ця підсистема очолюється Міністерством фінансів України. До неї входять також Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові управління обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, фінансові відділи районних, районних в містах Києві і Севастополі державних адміністрацій. Вони діють на підставі відповідних положень про них.
Міністерство фінансів України діє на підставі Положення про Міністерство фінансів України (затв. Указом Президента України від 26 серпня 1999 року № 1081/ 99).
Міністерство фінансів України (Мінфін України) є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України, який забезпечує проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснює координацію діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади. Мінфін України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України та зазначеним вище Положенням.
Мінфін України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень Мінфін України організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Основними завданнями Мінфіну України є:
— розроблення та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики;
— здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку;
— розроблення стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичань держави і погашення та обслуговування державного боргу;
— розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення в установленому порядку виконання Державного бюджету України, контроль за дотриманням правил складання звіту про виконання Державного бюджету України та зведеного бюджету України;
-забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України;
— забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та здійснення в межах своєї компетенції державного фінансового контролю;
— удосконалення методів фінансового і бюджетного планування, фінансування, а також звітності та системи контролю за витрачанням бюджетних коштів;
— розроблення й проведення державної політики у сфері виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння;
— забезпечення впровадження єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку та звітності (крім бухгалтерського обліку та звітності в банківських і кредитних установах);
— інформування громадськості про економічні та фіскальні цілі держави.
Мінфін України відповідно до покладених на нього завдань:
1) бере участь у розробленні прогнозних показників економічного і соціального розвитку України на поточний період та перспективу;
2) розробляє проект Державного бюджету України, прогнозні показники зведеного бюджету України, визначає порядок і строк подання центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями матеріалів для підготовки проекту Державного бюджету України;
3) подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення взаємовідносин між Державним бюджетом України та республіканським бюджетом Автономної Республіки Крим і місцевими бюджетами;
4) у межах своєї компетенції виконує Державний бюджет України, складає звіт про виконання Державного бюджету України і зведеного бюджету України;
5) удосконалює методи складання бюджету, порядок бюджетного фінансування, здійснює методичне керівництво у цій сфері;
6) бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо фінансового оздоровлення і структурної перебудови економіки;
7) бере участь у підготовці загальнодержавних національних програм, забезпечує в установленому порядку їх цільове фінансування;
8) бере участь у розробленні заходів, спрямованих на формування і реалізацію активної інвестиційної політики, розробленні та фінансуванні державних інвестиційних програм і програм економічного розвитку України;
9) координує в межах своїх повноважень діяльність центральних органів виконавчої влади, пов’язану із забезпеченням своєчасного і повного надходження податків, зборів (інших обов’язкових платежів) до Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
10) погоджує в установленому порядку призначення на посаду та звільнення з посади керівників фінансових управлінь обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій;
11) розробляє пропозиції щодо формування державної податкової політики, визначає порядок подання центральними та місцевими органами виконавчої влади необхідних матеріалів для проведення аналізу ефективності діючої податкової системи та пропозицій щодо її удосконалення;
12) проводить аналітичні дослідження впливу податкової політики на економічне зростання та ефективність дії системи оподаткування;
13) прогнозує і моделює на поточний період і на перспективу податкові надходження до бюджету, готує пропозиції щодо ефективного розподілу фінансових ресурсів для забезпечення державних витрат;
14) бере участь у підготовці пропозицій щодо основних засад грошово-кредитної політики України, поліпшення стану розрахунків і платежів;
15) здійснює за дорученням Кабінету Міністрів України в установленому порядку випуск державних цінних паперів, визначає обсяги емісії облігацій внутрішньої державної позики за строками погашення у межах загального обсягу емісії, виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного погашення облігацій, що випускаються;
16) організовує в межах своїх повноважень виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку, затверджує нормативно-технічну документацію з цих питань;
17) співпрацює відповідно до визначених повноважень з міжнародними фінансовими організаціями та за дорученням Кабінету Міністрів України проводить з ними переговори і консультації з питань фінансової політики та укладення кредитних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;
18) готує пропозиції щодо удосконалення валютних, фінансових, кредитних, податкових і митних відносин з іншими державами, бере участь у підготовці заходів, спрямованих на збільшення валютних ресурсів України, і забезпеченні економного витрачання іноземної валюти, під час укладання міжнародних договорів готує висновки щодо фінансових умов і передбачуваних наслідків їх реалізації, за дорученням Кабінету Міністрів України проводить переговори з іншими державами щодо укладення угод із питань оподаткування;
19) розробляє за дорученням Кабінету Міністрів України програми державних зовнішніх запозичань, бере участь в організації роботи, пов’язаної із залученням в економіку України іноземних кредитів, відповідно до законодавства;
20) бере участь у підготовці пропозицій до засідань Ради глав держав Співдружності Незалежних Держав, Ради голів урядів Співдружності Незалежних Держав, Президії Міждержавного економічного комітету, а також в опрацюванні директив, пропозицій та інших матеріалів, розгляді проектів багатосторонніх угод, протоколів і рішень про взаємовідносини України з країнами Співдружності Незалежних Держав;
21) бере участь у підготовці пропозицій щодо удосконалення системи органів виконавчої влади та їх структури, а також системи оплати праці працівників бюджетних установ і організацій, готує пропозиції про граничну чисельність та розміри асигнувань на утримання апарату зазначених органів;
22) розробляє та реалізує заходи з питань методологічного керівництва роботою з ведення бухгалтерського обліку і складання звітності підприємств, установ і організацій (крім бухгалтерського обліку та звітності в банківських і кредитних установах);
23) затверджує в установленому порядку плани рахунків, типові форми бухгалтерського обліку і звітності, інструкції про їх застосування та порядок складання звітності (крім бухгалтерського обліку та звітності в банківських і кредитних установах);
24) здійснює у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності;
25) здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів державного та місцевих бюджетів, бере участь у здійсненні контролю за дотриманням інтересів держави в управлінні державними корпоративними правами відповідно до законодавства;
26) вживає в установленому порядку заходів щодо обмеження або припинення фінансування з державного бюджету підприємств, установ і організацій за наявності фактів нецільового витрачання ними коштів, а також у разі неподання звітів про витрачання раніше виділених коштів та іншої встановленої звітності й утримує в установленому порядку з підприємств, установ і організацій кошти державного бюджету, використані ними не за цільовим призначенням;
27) надає з Державного бюджету України в установленому порядку позички в разі виникнення тимчасових касових розривів під час виконання бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, які мають бути погашені в установлені строки у межах поточного бюджетного року;
28) надає відповідно до законодавства відстрочку та розстрочку за платежами Державного бюджету України;
29) проводить у міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, в установах банків та інших фінансово-кредитних установах усіх форм власності перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів, планів, кошторисів та інших документів щодо зарахування, перерахування і використання бюджетних коштів, а також одержує пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають під час перевірки;
30) здійснює у межах своїх повноважень контроль за додержанням суб’єктами підприємницької діяльності законодавства, що регулює питання видобутку, виробництва, використання і реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, проводить в установленому порядку перевірку щодо операцій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням;
31) здійснює відповідно до законодавства України управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління;
32) забезпечує реалізацію державної політики з проведення державних грошових лотерей, здійснює фінансовий контроль за діяльністю агентів, що мають свідоцтво на їх проведення;
33) розробляє разом з іншими органами виконавчої влади пропозиції щодо державної політики у сфері видобутку, виробництва, використання і зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння;
34) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;
35) здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.
Мінфін України має право:
1) одержувати в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, необхідні для розроблення проекту Державного бюджету України, прогнозних розрахунків зведеного бюджету України, складання звіту про виконання зведеного бюджету України та аналізу бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України;
2) одержувати в установленому порядку матеріали щодо надходження та використання коштів цільових бюджетних і державних позабюджетних фондів, їх кошториси та звіти про їх виконання;
3) одержувати від центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій усіх форм власності дані, необхідні для здійснення контролю за раціональним і цільовим витрачанням коштів, що виділяються з бюджету;
4) одержувати в установленому порядку від установ банків та інших фінансово-кредитних установ довідки про операції та стан поточних бюджетних рахунків підприємств, установ і організацій усіх форм власності, що використовують кошти державного бюджету і державних позабюджетних фондів;
5) представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням під час розгляду питань про надання кредитів під гарантію Кабінету Міністрів України у межах розміру державного боргу, затвердженого законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Мінфін України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, а також із відповідними органами інших держав. В межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства Мінфін України видає накази, організовує і контролює їх виконання, а в разі потреби видає разом з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Нормативно-правові акти Мінфіну України підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У випадках, передбачених законодавством, рішення Мінфіну України є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності та громадянами.
Мінфін України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України в установленому законодавством порядку.
Міністр фінансів України здійснює керівництво Міністерством, несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Міністерство завдань; визначає право підпису документів від імені Мінфіну України; погоджує призначення на посади та звільнення з посад керівників Головного управління Державного казначейства України, Головного контрольно-ревізійного управління України, Державної пробірної палати, Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, Комітету України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів.
Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Мінфіну України, обговорення напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра за посадою, інших керівних працівників Міністерства. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також представники відповідних громадських організацій (із правом дорадчого голосу). Членів колегії затверджує та увільняє від виконання обов’язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністерства.
Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо головних напрямів розвитку сфери фінансів, обговорення найважливіших програм та інших питань у Мінфіні України можуть утворюватися наукова та методологічна ради з висококваліфікованих фахівців і вчених. Склад наукової та методологічної рад і положення про них затверджує Міністр. У Мінфіні України з урахуванням специфіки його діяльності можуть утворюватися інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.
Через Мінфін України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Державного казначейства України, Головного контрольно-ревізійного управління України, Державної пробірної палати, Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, Комітету України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів. Мінфіну України підпорядковуються Державне казначейство України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державна пробірна палата.
Мінфін України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Повноваження Мінфіну у бюджетному процесі визначено Бюджетним кодексом України. Згідно ст. 111 Кодексу Мінфін України здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як стосовно Державного бюджету, так і місцевих бюджетів.
продолжение
–PAGE_BREAK–ДЕРЖАВНЕ КАЗНАЧЕЙСТВО УКРАЇНИ
Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Воно було створено Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. № 335 і входить в систему органів державної виконавчої влади. Правовий статус Державного казначейства визначено Положенням про Державне казначейство (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. N 590).
Державне казначейство у своїй діяльності керується Конституцією України, Бюджетним кодексом України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Положенням про Державне казначейство, а також наказами Мінфіну України.
Державне казначейство є системою органів державної виконавчої влади, діє при Міністерстві фінансів України і складається з Головного управління та його територіальних органів — управлінь Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з відділеннями у районах, містах і районах у містах.
Державне казначейство:
1) організовує виконання Державного бюджету України і здійснює контроль за цим;
2) здійснює управління наявними коштами державного бюджету, у тому числі в іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів та позабюджетними коштами установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету (далі — позабюджетні кошти);
3) здійснює фінансування видатків державного бюджету;
4) веде облік касового виконання державного бюджету, складає звітність про стан виконання державного та зведеного бюджетів;
5) здійснює управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;
6) розподіляє між державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов`язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
7) здійснює контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних фондів, позабюджетних коштів; ( Підпункт 7 пункту 4 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 180 ( 180-99-п ) від 17.02.99 )
8) розробляє та затверджує нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів.
Головне управління Державного казначейства відповідно до завдань, покладених на Державне казначейство:
1) організовує та здійснює виконання державного бюджету, виходячи з принципу єдиного казначейського рахунку;
2) здійснює керівництво територіальними органами Державного казначейства;
3) веде зведені реєстри розпорядників коштів державного бюджету, України, державних позабюджетних фондів, позабюджетних коштів та рахунків територіальних органів Державного казначейства в установах банків;
4) здійснює управління доходами і видатками державного бюджету, проводить операції з наявними бюджетними коштами, в тому числі в іноземній валюті, в межах розпису доходів і видатків державного бюджету;
5) здійснює за дорученням Кабінету Міністрів України і Мінфіну операції з іншими коштами, що перебувають у розпорядженні Уряду України;
6) організовує та здійснює прогнозування і касове планування коштів державного бюджету, визначає на основі чинного законодавства розміри їх поточного використання у межах затверджених на відповідний період видатків ;
7) доводить до головних розпорядників коштів і територіальних органів Державного казначейства обсяги асигнувань, що виділяються з державного бюджету;
8) організовує розподіл між державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов`язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України, а також перерахування місцевим бюджетам належних їм коштів від зазначених відрахувань;
9) організовує та здійснює взаємні розрахунки між державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;
10) веде зведений бухгалтерський облік руху коштів державного бюджету на рахунках Державного казначейства;
11) організовує та здійснює збирання, зведення та аналіз фінансової звітності про стан виконання державного та зведеного бюджетів, подає зазначену звітність Верховній Раді України, Уряду України та Мінфіну ;
12) здійснює разом із Національним банком і Мінфіном управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом та проводить їх обслуговування відповідно до чинного законодавства;
13) регулює фінансові взаємовідносини між державним бюджетом та державними позабюджетними фондами, організовує та здійснює контроль за надходженням, рухом і використанням коштів цих фондів;
14) подає Мінфіну в разі потреби пропозиції про скорочення видатків державного бюджету;
15) розробляє і затверджує нормативно-методичні та інструктивні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів;
16) розробляє проекти законодавчих та інших нормативних актів із питань, що належать до компетенції Державного казначейства;
17) організовує роботу територіальних органів Державного казначейства, пов’язану з дотриманням чинного законодавства України з питань виконання державного бюджету, надходження та використання коштів державних позабюджетних фондів;
18) організовує підвищення кваліфікації працівників органів Державного казначейства відповідно до чинного законодавства;
19) проводить ревізії діяльності територіальних органів Державного казначейства;
20) установлює зв`язки з міжнародними фінансово-банківськими установами, а також із казначействами інших країн, вивчає досвід організації їх діяльності та готує пропозиції про його використання в Україні.
Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, містах з районним поділом в межах відповідної території здійснюють функції, передбачені для Головного управління, крім пунктів 4, 5, 9, 11, 16, 18 і 20.
У разі коли зазначені територіальні органи Державного казначейства, а також Головне управління Державного казначейства безпосередньо здійснюють операції щодо виконання державного бюджету, вони виконують ті самі функції, що й відділення Державного казначейства у районах, містах, районах у містах .
Відділення Державного казначейства у районах, містах, районах у містах:
1) здійснюють виконання відповідних показників державного бюджету та контроль за надходженням, рухом і використанням державних позабюджетних фондів, позабюджетних коштів у частині, що визначається Головним управлінням Державного казначейства;
2) забезпечують відповідно до встановлених розмірів асигнувань та касового плану цільове фінансування видатків державного бюджету;
3) ведуть облік розпорядників коштів, яким виділяються асигнування з державного бюджету та державних позабюджетних фондів, позабюджетних коштів;
4) здійснюють прогнозування та касове планування коштів державного бюджету;
5) розподіляють між державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов`язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України, а також перераховують місцевим бюджетам належні їм суми коштів від зазначених відрахувань;
6) здійснюють за поданням державних податкових інспекцій повернення за рахунок державного бюджету зайво сплачених або стягнених податків, зборів та обов`язкових платежів;
7) ведуть бухгалтерський облік руху коштів державного бюджету за рахунками відділень Державного казначейства;
8) здійснюють збирання, контроль, зведення та подання вищестоящим органам Державного казначейства фінансової звітності про стан виконання показників державного бюджету відповідним регіоном;
9) проводять роботу, пов’язану із здійсненням контролю за дотриманням чинного законодавства України з питань виконання державного бюджету, надходженням та використанням коштів державних позабюджетних фондів у регіоні;
10) передають відповідним державним податковим інспекціям документи про стягнення у безспірному порядку до державного бюджету штрафів за порушення установами банків та підприємствами зв`язку встановленого порядку проходження і виконання платіжних доручень по доходах і видатках державного бюджету;
11) готують і подають вищестоящим органам Державного казначейства у разі потреби пропозиції про скорочення видатків державного бюджету;
12) забезпечують за дорученнями вищестоящих органів Державного казначейства виконання інших функцій в межах своїх повноважень;
13) здійснюють заходи щодо добору, розстановки, виховання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації кадрів;
14) розглядають заяви, пропозиції, скарги громадян, підприємств, установ та організацій з питань, що належать до їх компетенції.
Для вирішення покладених на органи Державного казначейства завдань та виконання функцій вони мають право:
1) відкривати в установах банків рахунки по доходах і видатках державного бюджету;
2) отримувати в банківській системі України на договірних засадах внутрішньорічний кредит у межах, установлених законодавчим актом про державний бюджет на відповідний рік для покриття тимчасових касових розривів державного бюджету; проводити операції щодо розміщення державних цінних паперів, їх погашення і виплати доходу по них;
3) проводити у міністерствах, інших центральних та місцевих органах державної виконавчої влади, на підприємствах, в установах, організаціях, установах банків незалежно від форм власності перевірки фінансово-бухгалтерських документів про зарахування, перерахування і використання бюджетних коштів, а також одержувати необхідні пояснення, довідки і відомості з питань, що виникають у процесі перевірок;
4) одержувати від установ банків відомості про стан поточних бюджетних рахунків підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, які використовують кошти державного бюджету та державних позабюджетних фондів;
5) вимагати від посадових осіб міністерств, інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій усунення виявлених порушень установленого порядку виконання державного бюджету;
6) припиняти фінансування з державного бюджету підприємств, установ і організацій у разі виявлення фактів порушень установленого порядку виконання державного бюджету з повідомленням про це керівників відповідних міністерств і відомств;
7) безспірно вилучати у міністерств, інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій раніше надані в порядку фінансування кошти державного бюджету, державних позабюджетних фондів у разі встановлення нецільового та неефективного їх використання;
8) призупиняти проведення операцій за реєстраційними рахунками установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, у разі порушення ними встановленого порядку використання бюджетних та позабюджетних коштів, а також неподання кошторисів та звітності про надходження і використання зазначених коштів.
Права, передбачені п. 2 надаються Головному управлінню Державного казначейства, а права, передбачені п. 7,- Головному управлінню Державного казначейства, управлінням Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Головне управління Державного казначейства та його територіальні органи у своїй діяльності взаємодіють із міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади, Національним банком, установами інших банків, державною податковою службою, місцевими фінансовими органами, державною контрольно-ревізійною службою в Україні.
Головне управління Державного казначейства очолює заступник Міністра фінансів — начальник Головного управління Державного казначейства, який призначається відповідно до чинного законодавства.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Державного казначейства, обговорення найважливіших завдань його діяльності у Головному управлінні Державного казначейства утворюється колегія в складі начальника Головного управління ( голова колегії), його заступників за посадою, а також інших керівних працівників Державного казначейства. Члени колегії Державного казначейства затверджуються Міністром фінансів. Рішення колегії проводяться в життя, як правило, наказами начальника Головного управління Державного казначейства.
Головне управління Державного казначейства та його територіальні органи є юридичними особами, мають самостійні кошториси видатків, розрахункові та інші рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.
СИСТЕМА, ЗАВДАННЯ ТА ФУНКЦІЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ
Державна контрольно-ревізійна служба України створена у відповідності із Законом України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні (в ред. 26 січня 1993 року) і є системою органів державної виконавчої влади по управлінню фінансами. Відповідно до зазначеного закону головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.
В більш ширшому розумінні головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення контролю за:
— використанням коштів бюджетів усіх рівнів, які входять до складу бюджетної системи України, та коштів державних цільових фондів;
— виконанням державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів;
— використанням матеріальних цінностей і нематеріальних активів, що перебувають у державній чи комунальній власності, бюджетних позик та кредитів, а також позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів;
— веденням бухгалтерського обліку і фінансової звітності на підприємствах, в установах та організаціях, що отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та/або державних цільових фондів, в тому числі валютних.
Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.
Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується Міністерству фінансів України. Контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. До складу обласних контрольно-ревізійних управлінь входять контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) в районах, містах і районах у містах.
Державна контрольно-ревізійна служба у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», іншими законодавчими актами (наприклад, Законом України «Про державну податкову службу України), актами Президента та Кабінету Міністрів України.
Правовий статус Головного контрольно-ревізійного управління України регулюється Положенням про Головне контрольно-ревізійне управління України (затв. Указом Президента України від 28 листопада 2000 року № 1265/2000, а статус контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі регулюється Положенням про контрольно-ревізійне управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі” (затв. Головку України 9 січня 2001 року № 111, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 18 січня 2001 року за № 37/5228).
Державна контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність із місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.
Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі є юридичними особами, мають самостійні кошториси, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатки із зображенням Державного герба України і зі своїм найменуванням.
Контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) в районах, містах і районах у містах як структурні підрозділи контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі мають печатки і відповідні бланки.
В окремих випадках Головне контрольно-ревізійне управління України має право вирішувати питання про надання права юридичної особи окремим контрольно-ревізійним підрозділам в районах, містах і районах у містах.
Статтею 14 Закону визначено загальні засади взаємовідносин державної контрольно-ревізійної служби з правоохоронними органами. Органи державної контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та перевірки суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності за постановою прокурора або слідчого, винесеною в ході розслідування кримінальної справи. За дорученням Прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, податкових інспекцій у випадках, передбачених Законом, органи державної контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та перевірки на підконтрольних підприємствах, в установах та організаціях всіх форм власності. Ревізії та перевірки на прохання правоохоронних органів можуть проводитись також і в інших випадках, передбачених чинним законодавством. Працівники правоохоронних органів зобов’язані сприяти службовим особам державної контрольно-ревізійної служби у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення працівників державної контрольно-ревізійної служби на територію підприємства, установи, організації, відмови у наданні документів для ревізії або перевірки та будь-якої іншої протиправної дії органи міліції на прохання цих осіб зобов’язані негайно вжити відповідних заходів для припинення такої протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії або перевірки, охорону працівників контрольно-ревізійної служби, документів та матеріалів, що перевіряються, а також вжити заходів для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.
Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі виконують такі функції:
1) організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі по проведенню ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки документальних ревізій і перевірок і у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;
2) проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, в бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів;
3) проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;
4) проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, правильності витрачання і збереження валютних коштів;
5) здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;
6) розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій та перевірок;
7) здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід проведення ревізій та перевірок і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення контролю.
Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань. Звернення, де повідомляється про крадіжки, розтрати, недостачі, інші серйозні правопорушення, негайно пересилаються правоохоронним органам для прийняття рішення згідно з чинним законодавством.
Контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) у районах, містах і районах у містах виконують вищеперераховані функції, за винятком пунктів 1 і 7.
продолжение
–PAGE_BREAK–ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ
Головному контрольно-ревізійному управлінню України, контрольно-ревізійним управлінням в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійним підрозділам (відділам, групам) у районах, містах і районах у містах надається право:
1) ревізувати і перевіряти у міністерствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах, в установах і організаціях грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо);
2) безперешкодного доступу на склади, у сховища, виробничі та інші приміщення для їх обстеження і з’ясування питань, пов’язаних із ревізією або перевіркою. Зупиняти видаткові операції за рахунками у банках та інших фінансових установах у випадках, коли керівництво об’єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку, перешкоджає працівнику державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов’язки;
3) залучати на договірних засадах кваліфікованих фахівців відповідних міністерств, державних комітетів, інших органів державної виконавчої влади, державних фондів, підприємств, установ і організацій для проведення контрольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та інших робіт, контрольних запусків сировини і матеріалів у виробництво, контрольних аналізів сировини, матеріалів і готової продукції, інших перевірок з оплатою за рахунок спеціально передбачених на цю мету коштів;
4) вимагати від керівників об’єктів, що ревізуються або перевіряються, проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків, у необхідних випадках опечатувати каси та касові приміщення, склади, архіви, а при виявленні підробок, інших зловживань вилучати необхідні документи на строк до закінчення ревізії або перевірки, залишаючи у справах акт вилучення та копії або реєстри вилучених документів;
5) одержувати від Національного банку України та його установ, банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються, а від інших підприємств і організацій, в тому числі недержавних форм власності — довідки і копії документів про операції та розрахунки з підприємствами, установами, організаціями, що ревізуються або перевіряються. Одержання від банків інформації, що становить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність»
6) одержувати від службових і матеріально відповідальних осіб об’єктів, що ревізуються або перевіряються, письмові пояснення з питань, які виникають у ході ревізій і перевірок;
7) пред’являти керівникам та іншим службовим особам об’єктів, що ревізуються або перевіряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів, вилучати до бюджету виявлені ревізіями або перевірками приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства;
8) стягувати у доход держави кошти, одержані міністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами і організаціями за незаконними угодами, без встановлених законом підстав та з порушенням чинного законодавства;
9) накладати у випадках, передбачених законодавчими актами, на керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення;
10) застосовувати до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів підприємницької діяльності фінансові санкції, передбачені пунктом 7 статті 11 Закону «Про державну податкову службу в Україні».
Службові особи державних контрольно-ревізійних служб зобов’язані суворо додержувати Конституції України, законів України, прав та інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, що охороняються законом. За невиконання або неналежне виконання службовими особами державних контрольно-ревізійних служб своїх обов’язків вони притягаються до дисциплінарної та кримінальної відповідальності відповідно до чинного законодавства.
Працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов’язані у випадках виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій, а також повідомляти про виявлені зловживання і порушення державним органам і органам, уповноваженим управляти державним майном.
При вилученні документів у зв’язку з їх підробкою або виявленими зловживаннями працівник державної контрольно-ревізійної служби зобов’язаний негайно повідомити про це правоохоронні органи. Вилучені документи зберігаються до закінчення ревізії або перевірки. Після цього вони повертаються відповідному підприємству, установі або організації, якщо правоохоронними органами не прийнято рішення про виїмку цих документів.
Працівники державної контрольно-ревізійної служби повинні забезпечувати дотримання комерційної та службової таємниць
Для більш ґрунтовного з’ясування змісту діяльності Державної контрольно-ревізійної служби важливою є загальна характеристика основних термінів та їх визначень, що застосовуються у цій сфері: ревізія, перевірка, фінансова дисципліна, акт ревізії тощо.
Ревізія – це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального розкриття недоліків, розстрат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.
Перевірка – це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів.
Законодавство з фінансових питань — сукупність чинних на будь-який момент контрольного періоду законів та інших нормативно-правових актів держави, якими регулюються процеси утворення, розподілу та використання фінансових ресурсів держави, а також грошові, кредитні й товарообмінні відносини. Основними видами фінансових ресурсів є: прибуток; амортизаційні відрахування; податки й збори з підприємств, установ і організацій та з населення; відрахування на соціальні потреби; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; виручка від реалізації безхазяйного та наявного в надлишках майна; надходження від продажу державних запасів і резервів; надходження від здавання в оренду об’єктів нерухомості, земельних ділянок, устаткування, транспортних засобів; надходження в погашення кредитів, наданих раніше іншим країнам; одержання кредитів і гуманітарної допомоги з-за кордону; надлишок обігових коштів.
Фінансова дисципліна — стан дотримання органами державної влади й місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання всіх форм власності, об’єднаннями громадян, посадовими особами, громадянами України та іноземними громадянами визначених законодавством та нормативно-правовими актами фінансово-правових норм.
Фінансове правопорушення — дія або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання всіх форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.
Зустрічна перевірка — метод документального підтвердження на підприємстві, в установі чи організації, що мали договірні взаємовідносини з об’єктом контролю, на прохання контрольного чи правоохоронного органу виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювалися між ними, для з’ясування їх реальності (повноти відображення в обліку об’єкта контролю).
Підконтрольні органам ДКРС підприємства, установи, організації — центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Служби безпеки України), інші бюджетні установи й організації, казенні підприємства незалежно від джерел фінансування, а також підприємства та організації, їх об’єднання незалежно від форми власності, організаційно-правових форм, відомчої належності та підпорядкованості, що отримують (отримували в ревізійному періоді) кошти з бюджетів усіх рівнів чи державних цільових фондів, інші державні кошти (в тому числі державних валютних фондів) та/або кошти, що залишаються у розпорядженні суб’єктів господарювання в зв’язку з наданими пільгами за платежами до бюджетів.
Правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, підрозділи податкової міліції.
Компетенція органів ДКРС — постійні й тимчасові повноваження органів ДКРС, делеговані їм державою й закріплені за ними ст. 8 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та іншими законами й нормативно-правовими актами України (передусім законами про державний бюджет, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України), на здійснення в порядку, визначеному ст.ст. 2 і 14 Закону, контролю за дотриманням законодавства з фінансових питань.
Збитки — незаконні грошові або матеріальні витрати, проведені кредитором — об’єктом ревізії (перевірки), втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання були виконані боржником у межах терміну позовної давності.
Акт ревізії — службовий двосторонній документ, який стверджує факт проведення комплексної, фінансової чи тематичної ревізії, що відображає її результати стосовно наслідків окремих фінансово-господарських операцій чи діяльності підприємства в цілому і є носієм доказової інформації про виявлені й систематизовані за економічною однорідністю недоліки в господарюванні та порушення законів і інших нормативно-правових актів.
Комерційна таємниця — склад і обсяг відомостей, що визначені керівником підприємства відповідно до ч.1 ст.30 Закону України «Про підприємства в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України від 09.08.93 № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці».
Не є комерційною таємницею установчі документи, документи, що дозволяють займатися господарською діяльністю, інформація за всіма встановленими формами державної звітності, дані, потрібні для обчислення й сплати податків (інших обов’язкових платежів), та документи про їх сплату й платоспроможність підприємства, установи, організації тощо.
Працівник, що проводить ревізію (перевірку), має право запросити в керівника об’єкта контролю перелік і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, та порядок їх захисту і зобов’язаний дотримуватися його. Зокрема — не запрошувати в посадових осіб документи з відомостями, що містять комерційну таємницю, якщо цього не вимагає перелік питань програми ревізії (перевірки).
Службова таємниця — склад і обсяг відомостей, що є в розпорядженні конкретного органу державної контрольно-ревізійної служби або її посадової особи стосовно об’єктів контролю, контрольних, правоохоронних та інших державних органів, їх працівників, способів досягнення визначених законодавством завдань, що необхідні для якісного проведення контрольно-ревізійних дій, забезпечення відповідної їх раптовості та ефективності і які з цієї причини на певний період не підлягають зовнішньому чи внутрішньому розголошенню.
Службовими таємницями, зокрема, є:
— положення плану контрольно-ревізійної роботи на термін до часу повідомлення об’єкта контролю про початок проведення ревізії (перевірки);
— факти виявлених під час проведення ревізій і перевірок порушень, зловживань до їх повного документального підтвердження й закріплення в актах, а також заплановані з цією метою зустрічні перевірки, раптові інвентаризації готівки й майна, контрольні обміри та інші ревізійні дії;
— надані правоохоронними органами оперативні та інші відомості щодо діяльності підприємств, установ і організацій (вчинених порушень, зловживань посадових осіб, дані посадовими особами письмові пояснення, протоколи допиту з конкретних питань тощо);
— інформація про оперативну й слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, їхніх органів дізнання в тих випадках, коли її розголошення може зашкодити слідству, порушити право людини на справедливий та об’єктивний розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи;
— конкретні пояснення посадових осіб щодо виявлених фактів зловживань, крадіжок тощо;
— відомості, які містяться у зверненнях громадян щодо їхнього (чи інших громадян) особистого життя, та інша інформація, що зачіпає (порушує) їхні права та законні інтереси;
— документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами, матеріали колегій тощо), якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності ДКРС, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
— інформація банківських і фінансових установ, підготовлена на запити органів державної контрольно-ревізійної служби;
— чернетки матеріалів ревізій і перевірок.
ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ РЕВІЗІЙ І ПЕРЕВІРОК ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ
Ревізія або перевірка проводиться на підставі документа, підписаного начальником державної контрольно-ревізійної служби, начальником управління, їх заступниками або керівником підрозділу служби в районі, місті або районі у місті. За ініціативою державної контрольно-ревізійної служби ревізія або перевірка підприємства, установи, організації може проводитись не частіше ніж один раз на рік. Ревізію або перевірку за дорученням правоохоронних органів може бути проведено у будь-який час. Службові особи державної контрольно-ревізійної служби зобов’язані пред’явити документ на право проведення ревізії або перевірки керівним працівникам відповідного підприємства, установи або організації.
На виконання Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.93 № 515 «Питання державної контрольно-ревізійної служби в Україні» Наказом ГоловКРУ від 3 жовтня 1997 року № 121 (із змінами внесеними згідно з Наказами ГоловКРУ від 4 жовтня 1999 року № 88 та від 29 листопада 2000 року № 95) затверджено Інструкцію про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні.
Організація проведення ревізії (перевірки) регламентується виключно Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та зазначеною вище Інструкцією. Працівник, що здійснює ревізію (перевірку), виконує службове доручення й безпосередньо підпорядковується керівнику органу державної контрольно-ревізійної служби. Втручання органів виконавчої влади, включаючи правоохоронні, та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, засобів масової інформації, об’єднань громадян та їхніх представників у діяльність органів Державної контрольно-ревізійної служби, що здійснюється в межах чинного законодавства, забороняється.
Основними завданнями ревізій (перевірок) є:
1. При проведенні ревізій (перевірок) виконання бюджетів, стану роботи фінансових органів і органів Державного казначейства Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст Києва і Севастополя:
— перевірка дотримання чинних нормативних актів щодо виконання бюджетів відповідних рівнів, стану роботи фінансових органів і органів Державного казначейства;
— ревізія поточного рахунка відповідного бюджету, позабюджетних і валютних коштів органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування у випадках, передбачених чинним законодавством.
— ревізія правильності витрачання коштів на утримання фінансових органів і органів Державного казначейства, апарату відповідних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
2. При проведенні ревізій (перевірок) бюджетних установ:
продолжение
–PAGE_BREAK– — перевірка забезпечення керівництвом установи виконання чинних законодавчих актів та інших нормативних актів щодо фінансів і фінансової діяльності, зокрема, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, які стосуються підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів, оплати праці працівників окремих галузей бюджетної сфери, посилення фінансово-бюджетної дисципліни;
— правильність та обгрунтованість розрахунків кошторисних призначень, виконання кошторисів витрат і основних виробничих показників, використання коштів за цільовим призначенням, забезпечення ощадливого витрачання та збереження коштів і матеріальних цінностей, дотримання фінансової дисципліни, правильність і достовірність ведення бухгалтерського обліку та складання звітності.
3. При проведенні ревізій (перевірок) в міністерствах і інших центральних органах виконавчої влади:
— перевірка забезпечення виконання положення про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України, у частині реалізації державної політики у сфері фінансів і контролю;
— законність і правильність утворення в міністерстві централізованих фондів, їх розміри та витрачання за цільовим призначенням, правильність спрямування та використання бюджетного фінансування, кредитних ресурсів та фінансової допомоги, отриманої за рішенням Уряду чи за угодами з Міністерством фінансів України;
— правильність розрахунків витрат на утримання апарату міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, дотримання чинних нормативних актів при витрачанні коштів на їх утримання, забезпечення збереження державного майна.
4. При ревізіях (перевірках) на підприємствах і в організаціях державної і комунальної власності:
— перевірка дотримання чинних нормативних актів щодо цільового і ефективного витрачання коштів і матеріальних цінностей, забезпечення їх збереження, використання фінансових інвестицій і нематеріальних активів, цільового й ефективного використання кредитів, отриманих під гарантію Кабінету Міністрів України, та встановлення фінансових можливостей до їх повернення, достовірності звітності та належного стану бухгалтерського обліку;
— перевірка правильності розрахунків із бюджетом, законності отримання доходів, пільг, дотримання чинного законодавства при зміні форми власності шляхом приватизації, законності проведених операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності, повноти відрахування коштів до галузевих державних фондів.
Завдання (мета) ревізії чи перевірки підприємства, організації недержавного сектора економіки (приватного, колективного, спільного підприємства, кооперативу, комерційного банку, довірчого товариства та іншого фінансового посередника тощо), які не одержували бюджетних коштів, коштів державних цільових або валютних фондів, не використовували державного або комунального майна, визначається органом, який доручив її проведення. Така ревізія (перевірка) проводиться, як правило, за переліком питань (програмою), які забезпечать вирішення головного завдання ревізії (перевірки). Якщо суб’єкт господарювання має частку державного майна, то обов’язково здійснюється аналіз ефективності його використання.
При вирішенні завдань ревізій чи перевірок певного значення набувають планування, організація і проведення ревізій та перевірок.
Ревізії і перевірки проводяться, як правило, на підприємстві, в установі, організації на основі піврічних планів:
— Головного контрольно-ревізійного управління, затверджених його Колегією з урахуванням пропозицій Міністерства фінансів і Кабінету Міністрів України;
— контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі затверджених Головним контрольно-ревізійним управлінням України;
— контрольно-ревізійних відділів у районах, містах і районах у містах, затверджених контрольно-ревізійними управліннями по Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.
Ревізійні дії за вилученими у підприємства, установи чи організації документами проводяться у місці, узгодженому з органом, що вилучив документи.
Об’єкти для ревізій включаються в плани контрольно-ревізійної роботи з урахуванням встановленої періодичності ревізій бюджетних установ, за поданням правоохоронних органів, зверненням органів державної влади і власною ініціативою в межах чинного законодавства.
Непланові ревізії та перевірки проводяться, як правило, за окремими зверненнями органів державної влади та правоохоронних органів у межах повноважень органів державної контрольно-ревізійної служби, визначених ч.ч. 1, 2 ст. 14 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та п. 5 Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності».
Ревізії та перевірки з фінансових питань непідконтрольних органам державної контрольно-ревізійної служби підприємств, установ і організацій проводяться виключно за дорученнями Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України.
Ревізія (перевірка) міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, підприємства, установи, організації у плановому порядку чи за ініціативою органів державної контрольно-ревізійної служби може проводитись не частіше ніж один раз на рік. Дата початку проведення планової ревізії (перевірки) суб’єкта підприємницької діяльності погоджується з податковим органом, суб’єкт господарювання письмово повідомляється про це контрольно-ревізійним підрозділом не пізніше як за 10 днів до початку ревізії (перевірки). Особливості проведення ревізії чи перевірки за зверненнями правоохоронних органів визначаються Інструкцією про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями правоохоронних органів, що затверджується Головним контрольно-ревізійним управлінням України.
При плануванні та проведенні ревізій і перевірок працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов’язані забезпечувати дотримання службової і комерційної таємниць. За розголошення державних, службових та комерційних таємниць працівники органів ДКРС несуть установлену законодавством відповідальність. Розголошення посадовою особою державної, комерційної чи службової таємниці є порушенням трудових обов’язків, за яке передбачено звільнення з роботи, як за одноразове грубе їх порушення згідно з п.1. ст. 41 Кодексу законів про працю України.
Ревізії виконання бюджету та стану роботи фінансових органів і органів Державного казначейства Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя проводяться комплексно Головним контрольно-ревізійним управлінням України разом із Міністерством фінансів України, Головним управлінням Державного казначейства України за узгодженим між ними планом.
Ревізії виконання бюджету та стану роботи фінансових органів і органів Державного казначейства районів, міст обласного підпорядкування, районів у містах проводяться комплексно контрольно-ревізійними управліннями в областях разом з обласними фінансовими управліннями, обласними управліннями Державного казначейства за узгодженим між ними планом.
Ревізії стану виконання бюджету та збереження коштів і матеріальних цінностей в сільських, селищних і міських (містах районного підпорядкування) радах проводяться комплексно працівниками контрольно-ревізійних відділів разом із працівниками фінансових органів та відділів Державного казначейства у районах і містах. Ревізія операцій по справлянню податків та інших платежів від населення проводиться податковими органами, як правило, одночасно з ревізією збереження коштів і матеріальних цінностей.
Ревізії бюджетних установ, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, Київського і Севастопольського міських бюджетів, проводяться Головним контрольно-ревізійним управлінням України, контрольно-ревізійними управліннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Ревізії бюджетних установ, які утримуються за рахунок місцевих бюджетів, проводяться контрольно-ревізійними управліннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійними відділами в районах і містах.
Ревізії з питань витрачання коштів і матеріальних цінностей у міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, радах і державних адміністраціях областей, міст Києва і Севастополя проводяться Головним контрольно-ревізійним управлінням України, а у державних адміністраціях і радах районів, міст обласного підпорядкування та районів у містах, органах управління обласних, районних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій та органах господарського управління середнього рівня — контрольно-ревізійними управліннями відповідно в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та за їх дорученнями — контрольно-ревізійними відділами в районах і містах.
У разі необхідності контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та контрольно-ревізійні відділи в містах і районах, за дорученням Головного контрольно-ревізійного управління України, проводять ревізії в міністерствах та інших центральних і місцевих органах виконавчої влади, в органах господарського управління, установах і організаціях незалежно від того, за рахунок якого бюджету вони утримуються.
Ревізії та перевірки підприємств і організацій, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, а також перевірки правильності використання бюджетних позичок і державних кредитів, своєчасності їх повернення та сплати відсотків за користування ними проводяться органами державної контрольно-ревізійної служби всіх рівнів.
Ревізії та перевірки Національного банку України, його установ і організацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі за дорученнями Президента України чи Верховної Ради України проводяться Головним контрольно-ревізійним управлінням України, відповідними підрозділами контрольно-ревізійної служби на місцях (за дорученням Головного контрольно-ревізійного управління України).
Ревізії та перевірки установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету, проводяться Головним контрольно-ревізійним управлінням України та за його дорученням контрольно-ревізійними управліннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.
ГоловКРУ рекомендує під час проведення ревізій бюджетних установ, підприємств і організацій практикувати проведення зустрічних перевірок.
На проведення кожної ревізії (перевірки) працівнику органу державної контрольно-ревізійної служби видається спеціальна посвідка, підписана керівником відповідного підрозділу служби або його заступником та скріплена печаткою цього підрозділу.
Службові особи державної контрольно-ревізійної служби зобов’язані пред’являти керівнику підприємства (установи, організації), яке буде ревізуватись, посвідчення на право проведення ревізії чи перевірки та на його прохання проставити підписи в журналі відвідування підприємства (установи, організації).
До участі в ревізіях і перевірках, які проводяться працівниками державної контрольно-ревізійної служби, можуть залучатись на договірних засадах спеціалісти відповідних міністерств та інших органів виконавчої влади, органів державного управління, економічних, бухгалтерських та інших структурних підрозділів підприємств, установ і організацій.
Строки проведення ревізій та склад ревізійних груп визначаються з урахуванням того обсягу роботи, якого потребує вирішення конкретних питань кожної ревізії (перевірки).
Термін ревізії (перевірки), як правило — не більше 30 робочих днів. В окремих випадках, у разі особливої складності, цей строк за доповідною запискою керівника ревізійної групи може бути продовжений керівником контрольно-ревізійного органу, з ініціативи якого проводиться ревізія (перевірка).
Проведенню ревізії (перевірки) повинна передувати підготовка, вивчення у відповідних правоохоронних, митних органах, органах Державного казначейства, в установах банків, а також в інших органах матеріалів, які стосуються діяльності та фінансового стану підприємства, установи, організації, яка підлягає ревізії (перевірці). На основі вивчення цих матеріалів розробляється програма ревізії (перевірки), в якій визначаються період ревізії (перевірки), її мета та основні питання, на яких слід зосередити увагу.
Програма ревізії (перевірки) затверджується керівництвом відповідного структурного підрозділу, яке перевіряє підготовленість учасників до проведення ревізії (перевірки) і дає їм необхідні інструктивні вказівки. На основі затвердженої програми ревізії (перевірки) складається план її проведення з визначенням конкретних завдань, виконавців, термінів виконання. В період ревізії при необхідності до програми ревізії (перевірки) і плану її проведення вносяться зміни та доповнення. Керівник ревізійної групи (ревізор) з відома керівництва підприємства, організації, установи знайомиться з умовами роботи та особливостями конкретного об’єкта контролю, станом справ по збереженню готівки і матеріальних цінностей, організовує ревізію каси, інвентаризацію матеріальних цінностей та здійснює інші необхідні дії щодо організації й створення умов для нормального проведення ревізії (перевірки).
Ревізуючі мають право вимагати від керівництва підприємства, установи чи організації, що ревізується, щоб матеріально відповідальні особи в обов’язковому порядку брали участь в проведенні інвентаризацій, перевірці довірених їм цінностей, контрольних обмірах виконаних робіт, контрольних запусках у виробництво сировини та матеріалів, відборі проб та зразків на дослідження, а також при інших аналогічних діях, спрямованих на перевірку стану збереження грошових коштів і матеріальних цінностей та діяльності матеріально відповідальних осіб.
Працівникам державної контрольно-ревізійної служби на об’єкті, що ревізується (перевіряється), надається місце для роботи, можливість користуватися зв’язком, розмножувальною технікою, іншими послугами для забезпечення нормальних умов праці.
Якщо в ході підготовки до ревізії (перевірки) або на початку ревізії (перевірки) буде встановлено, що на підприємстві, в установі чи в організації відсутній належний бухгалтерський облік, що унеможливлює якісне її проведення, то ревізори подають керівництву контрольно-ревізійного підрозділу доповідну записку, на підставі якої контрольно-ревізійний підрозділ пред’являє письмові вимоги керівництву об’єкта контролю щодо приведення обліку у відповідність з чинним законодавством із попереднім визначенням стороною, що ревізується (перевіряється), конкретних строків виконання цієї роботи. У таких випадках ревізію слід розпочати після поновлення обліку. Ревізори не повинні поновлювати облік на підприємстві (в установі, організації), яке підлягає ревізії, та проводити ревізію за поновленим ними ж обліком.
Ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій проводяться шляхом перевірки дотримання чинних законів та інших нормативно-правових актів; уважного і всебічного вивчення наявних бухгалтерських та інших документів, перевірки правильності відображення (проведення) в обліку операцій з готівкою і матеріальними цінностями: проведення зустрічних перевірок в установах банків, постачальників і споживачів; контрольних запусків сировини і матеріалів у виробництво; контрольних аналізів готової продукції; перевірки правильності застосування норм витрат сировини і матеріалів, виходу готової продукції і природних втрат; перевірки зберігання готівки і матеріальних цінностей, організації їх інвентаризації; ретельної перевірки правильності віднесення витрат на виробництво і розрахунків з бюджетом; перевірки дотримання методики оцінки майна при реалізації та приватизації, проведення індексації.
При виявленні фактів порушень законів України, постанов Верховної Ради України, нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, а також нормативних актів міністерств і відомств, зареєстрованих в установленому порядку в Міністерстві юстиції України, фактів незаконного і нецільового витрачання державних коштів, приховування від бюджету належних йому платежів та інших порушень фінансової дисципліни або зловживань, перевіряючі повинні отримати письмові пояснення від посадових та інших причетних до цього осіб, а також встановити розмір шкоди і заподіяних збитків, причини і обставини їх виникнення, осіб, з вини яких вони допущені. Розмір збитків визначається у відповідності з чинним законодавством.
продолжение
–PAGE_BREAK–При виявленні недостач готівки, матеріальних цінностей чи зловживань працівники державної контрольно-ревізійної служби в строк не пізніше 7 робочих днів після підписання акта ревізії (перевірки) посадовими особами об’єкта контролю чи складання акта про відмову в його підписанні при відсутності зауважень керівництва перевіреного підприємства, установи чи організації або не пізніше 20 робочих днів — при наявності таких зауважень передають матеріали ревізії (перевірки) згідно з описом у правоохоронні органи для проведення розслідування, притягнення винних осіб до відповідальності, забезпечення відшкодування збитків, а також повідомляють про виявлені зловживання й порушення в державні органи й органи, уповноважені управляти державним майном.
Вилучення ревізуючими необхідних оригіналів документів у випадках, коли їх збереження в організації, що ревізується, не гарантується, а також у випадках виявлення фіктивних документів, підробок і фальсифікацій проводиться на строк до закінчення ревізії або перевірки. У справах організації, підприємства, установи залишається акт вилучення та копії або реєстр вилучених документів, завірені підписами ревізуючого та головного бухгалтера або іншої відповідальної особи організації, яка ревізується. Про вилучення в період ревізії (перевірки) оригіналів необхідних документів невідкладно письмово повідомляється правоохоронний орган, який вирішує питання щодо забезпечення їх збереження, а після завершення ревізії (перевірки) — щодо потреби в приєднанні їх до справи.
Посадові та інші особи суб’єктів господарювання, що ревізуються (перевіряються), які не виконують законних вимог ревізорів під час проведення ревізій (перевірок) або створюють їм в цьому перепони, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Основні питання, відповідь на які необхідно дати при проведені ревізій та перевірок
При проведенні перевірки виконання бюджету та стану роботи фінансових органів і органів Державного казначейства Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя слід перевірити:
а) виконання чинних нормативних актів щодо бюджету, фінансів і контролю, зокрема, законів України «Про бюджетну систему України», про Державний бюджет України на поточний рік, відповідних указів Президента України і інших чинних нормативних актів в частині, яка стосується цих ділянок роботи фінансових і казначейських органів;
б) наявність і правильність розрахунків та обгрунтувань доходів і видатків бюджету і позабюджетних фондів; чи забезпечено дотримання нормативів відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і інших платежів до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, правильність розподілу джерел доходів і видатків між місцевими бюджетами вказаних адміністративно-територіальних одиниць;
в) стан роботи Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських фінансових управлінь, районних, міських і районних у містах фінансових органів та відповідних органів Державного казначейства щодо забезпечення правильності планування і використання фонду заробітної плати по бюджетних установах і органах виконавчої влади та місцевого самоврядування: внесення конкретних пропозицій і здійснення заходів по скороченню бюджетних витрат за рахунок припинення реалізації окремих регіональних програм, не повністю забезпечених джерелами фінансування; приведення мережі, штатів і контингентів установ у відповідність з бюджетними призначеннями на їх утримання тощо;
г) правильність утворення і використання резервного фонду Уряду Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування;
д) розміри дотацій і субвенцій, які передбачено отримати в бюджеті Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя з Державного бюджету України, правильність їх розрахунків і обгрунтувань, скільки їх фактично отримано за відповідний період, чи не мали місця випадки витрачання дотацій і субвенцій не за цільовим призначенням;
д) за рахунок яких надходжень планувалось і фактично було утворено позабюджетні фонди Уряду Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій чи органів місцевого самоврядування відповідного рівня; чи не передбачалось в бюджеті та чи не мали місця випадки спрямування бюджетних коштів у позабюджетні фонди;
е) стан виконання бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст Києва і Севастополя, а також міських, селищних і сільських бюджетів по доходах і видатках; причини невиконання доходної частини відповідного бюджету по окремих джерелах доходів; що конкретно робив фінансовий орган, щоб домогтися виконання і перевиконання доходної частини бюджету, як в цілому, так і по кожному джерелу надходження доходу;
є) дотримання фінансовими органами і органами Державного казначейства діючого порядку фінансування установ і організацій, зокрема, чи не допускалось перерахування грошових коштів з основного поточного рахунка бюджету на видатки, не передбачені бюджетом, у більших розмірах, ніж передбачено бюджетом, на фінансування позабюджетних фондів та на інші необгрунтовані і не передбачені чинним законодавством заходи;
ж) чи приймали Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади відповідного рівня, органи місцевого самоврядування рішення про спрямування бюджетних коштів на видатки, не передбачені бюджетом. Такі рішення можуть прийматись тільки при наявності в бюджеті вільних бюджетних коштів (вільного залишку коштів на початок бюджетного року, додатково одержаного доходу в процесі виконання бюджету, перевищення доходів над видатками), або якщо у регіоні вишукано додаткові фінансові ресурси, які покривають ці видатки;
з) чи не мали місця випадки спрямування коштів бюджету на депозитні рахунки в банках (як за ініціативою фіноргану, так і відповідно до рішення органу виконавчої влади) із посиланням на те, що нібито в бюджеті є тимчасово вільні кошти, хоч фактично окремі видатки, передбачені бюджетом, своєчасно не фінансувались;
и) чи звертались Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи обласних, Київської і Севастопольської міських рад до Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів України, а виконавчі органи районних рад — до відповідних органів обласного рівня з клопотанням про надання їм позичок. Якщо такі клопотання були і позички отримані, то доцільно перевірити їх використання. У разі використання цих коштів не за призначенням видача позички повинна бути припинена, а кошти (отримана позичка) повернуті до бюджету, із якого вони надійшли. Чи не мали місце випадки, коли Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи рад ставили питання про надання їм позичок і одночасно приймали рішення про видачу позичок суб’єктам господарювання (особливо недержавного сектору економіки) при умові, що водночас не було забезпечене своєчасне і в повних обсягах фінансування видатків на виплату заробітної плати та інші першочергові і невідкладні заходи, що їх передбачено бюджетом по установах освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури, соціального забезпечення і захисту населення. При перевірці цього питання слід мати на увазі, що ті суб’єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності і підпорядкування, які сплачують податки, збори та інші обов’язкові платежі до бюджету, можуть фінансуватися з бюджету та отримувати позички відповідно до програм економічного і соціального розвитку регіону, але ці позички не повинні бути безпроцентними чи такими, проценти за які є нижчими від розрахункового рівня інфляції;
і) як фінансові органи і органи Державного казначейства Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя здійснювали контроль за витрачанням бюджетних коштів установами, підприємствами і організаціями, а також валютних коштів і коштів позабюджетних фондів — органами місцевого самоврядування у випадках, передбачених чинним законодавством. Відповідно до чинного законодавства органи виконавчої влади разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контроль за станом надходження доходів відповідного бюджету, коштів позабюджетних фондів та правильністю використання підприємствами, установами і організаціями виділених їм із відповідного бюджету асигнувань і коштів позабюджетних фондів; органи виконавчої влади вищого рівня здійснюють нагляд за ходом виконання бюджету відповідними виконавчими органами нижчого рівня;
ї) скоординованість роботи фінансових органів і органів Державного казначейства з іншими контролюючими органами, вжиття заходів за результатами перевірок, зокрема, запобігання незаконному витрачанню коштів та відшкодуванню виявлених перевірками незаконних витрат і збитків;
й) як здійснювався контроль за своєчасною оплатою комерційними банками відсотків за користування тимчасово вільними залишками бюджетних коштів і коштів позабюджетних фондів;
к) які заходи щодо забезпечення виконання розпоряджень Президента України, постанов Кабінету Міністрів України по активізації боротьби з корупцією і організованою злочинністю, державних цільових програм з цих питань розробляли фінансові органи і органи Державного казначейства та подавали на розгляд і затвердження місцевим державним адміністраціям;
л) якість контролю фінансових органів за станом фінансової роботи у сільських, селищних і міських радах, якість і дієвість фінансових органів в проведенні ревізій виконання бюджетів сільських, селищних і міських рад, скоординованість цієї роботи з відповідними контрольно-ревізійними підрозділами державної контрольно-ревізійної служби і Державної податкової адміністрації;
м) стан роботи з кадрами, їх плинність, розстановку і виховання, роботу по підвищенню ділової кваліфікації, трудову дисципліну, укомплектованість штатів, виконання рішень вищих органів і власних рішень;
н) правильність витрачання коштів на утримання фінансових, казначейських органів, місцевих державних адміністрацій і апаратів рад відповідного рівня.
При проведенні ревізій установ і організацій, що фінансуються з бюджету, слід перевіряти:
а) наявність єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації, правильність і обгрунтованість його формування. При перевірці цього питання слід користуватися Положенням про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1997 року № 180;
б) правильність списання на витрати коштів і матеріальних цінностей по кожній зі статей кошторису, наявність належно оформлених касових банківських та інших бухгалтерських документів, їх достовірність; схоронність (стан збереження) коштів і матеріальних цінностей та правильність ведення їх обліку;
— при перевірці витрачання коштів на заробітну плату слід, зокрема, перевірити правильність встановлення і застосування посадових окладів (ставок) заробітної плати, доплат, надбавок, виплат за заміщення і сумісництво та премій відповідно до чинних нормативних актів: чи не допускались виплати зарплати за невідпрацьований час (за час перебування працівників у відпустках, на лікуванні тощо), а також чи не допускалось списання на витрати коштів по фіктивних відомостях на виплату зарплати, по відомостях минулих років (за минулі періоди), на підставних і вигаданих осіб: правильність підсумків у відомостях на виплату заробітної плати, чи не допускались у відомостях на виплату заробітної плати підчистки, дописки і виправлення цифр з метою збільшення суми виплаченої заробітної плати. При наявності підчисток, дописок, виправлень необхідно переконатись у тому, чи власноручно зроблені підписи відповідними працівниками і чи не зроблено це з метою привласнення коштів. Чи правильним є утримання податків із заробітної плати працівників установи і чи були своєчасними і повними перерахування їх до бюджету, а також відрахування до державних цільових фондів, правильність відображення цих операцій по бухгалтерському обліку:
— при перевірці витрат на відрядження слід керуватись відповідними постановами Кабінету Міністрів України та інструктивними матеріалами Міністерства фінансів України з цього питання. У разі, якщо мали місце відрядження працівників, які працюють у даній установі за сумісництвом або тих, які постійну роботу в даній установі суміщають із роботою в інших установах, організаціях чи на підприємствах, доцільно провести зустрічні перевірки і переконатись, чи не мала місця подвійна компенсація витрат по відрядженнях;
— ревізія канцелярських і господарських витрат проводиться шляхом перевірки правильності застосування діючих норм, цін і тарифів на опалення, освітлення, водопостачання, каналізацію: чи не завищувались у документах на оплату господарських та інших витрат показники, від яких залежить розмір оплати, чи забезпечувалось відшкодування витрат за користування комунальними послугами орендарями, правильність надання комунальних послуг окремим категоріям працівників; по витратах на утримання автотранспорту перевіряється правильність застосування норм витрат пально-мастильних матеріалів, заповнення маршрутних листів, використання автотранспорту за призначенням; витрати на поточний ремонт перевіряються шляхом вивчення правильності складання кошторисів на такий ремонт, застосування розцінок, відповідності списання матеріалів до обсягу виконаних робіт по поточному ремонту (при необхідності робляться контрольні заміри виконаних і оплачених робіт); канцелярські і поштово-телеграфні витрати перевіряються, виходячи з необхідності максимальної ощадливості в їх використанні, зокрема, недопущення оплати особистих міжміських телефонних розмов за рахунок державних коштів тощо;
— при проведенні ревізій в установах охорони здоров’я, дитячих будинках, садках, яслах, школах-інтернатах, ревізій в установах, будинках інвалідів, в інших установах, яким виділяються кошти на харчування, слід уважно перевірити по документах повноту оприбуткування продуктів харчування та правильність списання їх на витрати, чи не мали місця зловживання шляхом фальсифікації отримувачами документів постачальників продуктів харчування (коли без зміни в документах загальної вартості, суми відпущених установі продуктів, штучно завищуються їх ціни або сорти і занижується кількість деяких видів продукції порівняно з фактично відпущеними), штучного заниження кількості (ваги, ємкості) продуктів, які надійшли до установи по накопичувальних відомостях, неправильного підбиття способом завищення у них витрачених продуктів, завищення деяких показників господарської діяльності установи тощо; як здійснювався контроль за повнотою закладки харчових продуктів в казан при приготуванні їжі. Під час ревізії витрат на харчування доцільно провести зустрічні перевірки у деяких постачальників харчових продуктів, провести раптову перевірку повноти закладки продуктів у казан, звірити (хоча б вибірково) дані меню по приготуванню їжі з даними проведення спробних дегустацій медперсоналом установи і встановити, чи нема між ними розбіжностей;
— ревізія витрат на придбання медикаментів повинна ставити за мету перш за все ретельну перевірку забезпечення збереження державних коштів, їх ощадливого та доцільного витрачання. Ревізія проводиться шляхом ретельного дослідження документів (рахунків, накладних) на придбання медикаментів, їх оприбуткування, вимог на видачу медикаментів, історій захворювань, правильності застосування цін та таксування оплачених рахунків: чи правильно виведені у рахунках, вимогах, накопичувальних відомостях підсумки вартості медикаментів, чи не допущено в них дописок, підчисток, виправлень. Особлива увага приділяється перевірці повноти оприбуткування і правильності списання на витрати наркотичних, дефіцитних і дорогих медпрепаратів. Під час ревізії доцільно провести зустрічні перевірки у постачальників медпрепаратів та у осіб, на лікування яких списувались медикаменти;
— ревізія витрачання коштів на придбання устаткування, обладнання та інвентарю повинна відповісти в першу чергу на питання, чи забезпечено ощадливе їх витрачання та збереження, чи не витрачались вони на придбання зайвого і взагалі непотрібного інвентарю, устаткування і обладнання, які тривалий час знаходяться на складі і не використовуються, чи не видавався інвентар і обладнання у особисте користування окремих працівників установи;
— ревізія витрачання коштів на капітальний ремонт приміщень і споруд, як правило, провадиться з залученням фахівців-будівельників, за допомогою яких перевіряється чи не допущено при оплаті виконаних робіт приписок до фактично виконаних обсягів робіт та неправильного застосування розцінок і зайвого списання матеріалів. Перевірка документів щодо обсягів виконаних робіт та їх оплати, а також контрольний обмір виконаних робіт проводиться з обов’язковою участю в них відповідальних представників замовника і підрядчика. Якщо ремонтно-будівельні роботи проводились господарським способом, то необхідно особливо ретельно перевірити правильність нарахування і виплати заробітної плати та переконатись, чи не нараховувалась і не сплачувалась зарплата на підставних і вигаданих осіб та чи зайво (над міру) не списувались на витрати будівельні матеріали;
в) на початку або в період проведення ревізії проводиться вибіркова інвентаризація (по окремих найменуваннях) продуктів, устаткування, обладнання та інвентарю, визначається правильність його списання (яке стало непридатним) відповідно до чинних нормативних актів, чи не мали місця факти заміни щойно придбаного (нового) інвентарю зношеним (старим), яких було вжито заходів до матеріально відповідальних осіб при виявленні у них недостач матеріальних цінностей, зокрема, в яких розмірах стягувались ці недостачі;
г) під час проведення ревізії необхідно також перевірити, чи не мали місце факти використання бюджетних коштів на приховане кредитування суб’єктів підприємницької діяльності, використання коштів та матеріальних цінностей на госпрозрахункову діяльність в разі, коли органи державної влади у випадках, передбачених чинним законодавством, виступають засновником чи співзасновником суб’єкта підприємницької діяльності, чи не залучаються з цією метою бюджетні кошти на укладання різних угод, в тому числі і про спільну діяльність бюджетних установ з суб’єктами підприємницької діяльності: чи не допускались факти, коли бюджетні кошти, замість витрачання їх на першочергові і невідкладні заходи, спрямовувались на депозитні рахунки; законність формування та правильність використання спеціальних коштів, яким був стан розрахункової дисципліни, зокрема, дебіторської і кредиторської заборгованості; правильність і своєчасність розрахунків з бюджетом; стан бухгалтерського обліку і звітності, їх достовірність;
д) при проведенні ревізії використання бюджетних коштів підлягають перевірці документи, які пов’язані з операціями по касі та по кожному відкритому рахунку в банках за час, який минув після попередньої ревізії, а при виявленні зловживань — і за більш тривалий період. При цьому касові операції повинні відповідати порядку їх ведення у народному господарстві України, встановленому Національним банком України. Ведення бухгалтерського обліку повинно відповідати діючим нормативним актам.
Перед початком ревізії міністерства (іншого центрального органу виконавчої влади) ревізору необхідно уважно ознайомитись з указами Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, в яких міністерствам та іншим державним органам управління дано доручення по здійсненню певних заходів щодо реалізації державної політики у фінансово-економічній сфері. Якщо буде проводитись ревізія в органі управління нижчого рівня (обласного тощо), то перед початком ревізії слід ознайомитись з постановами колегії і наказами відповідного міністерства, рішеннями місцевих державних адміністрацій, інших органів державного управління вищого рівня. Після ознайомлення з такими нормативними актами до попередньо складеної програми ревізії вноситься доповнення щодо перевірки виконання відповідним міністерством, відомством чи іншим органом державного управління конкретних указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів;
При проведенні ревізій фінансово-господарської діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних комітетів, органів місцевого самоврядування слід встановити:
а) чи забезпечується виконання завдань в сфері використання і збереження фінансів, передбачених чинним Положенням про нього, а також окремих законодавчих і нормативних актів, що регулюють їх діяльність, які саме акти не виконуються або виконуються недостатньо:
б) фінансовий стан галузі, кількість збиткових підприємств і організацій (у відсотках від загальної чисельності), які заходи вживались для досягнення рентабельної роботи підприємств галузі; стан розрахункової дисципліни, зокрема, розрахунків з бюджетом, загальний розмір дебіторської й кредиторської заборгованостей по галузі, що робилось для того, щоб домогтись в максимальному обсязі скорочення заборгованостей, повернення підпорядкованими їм підприємствами коштів з-за кордону; розмір валютних коштів, які тривалий час не повернуті з-за кордону;
в) розмір коштів, отриманих з бюджету на фінансування цільових комплексних науково-технічних програм та забезпечення їх, використання за призначенням;
г) економічний ефект від впровадження у виробництво закінчених наукових розробок;
х) чи не мали місця випадки припинення робіт по окремих програмах, причини припинення робіт та розмір витрачених по цих програмах бюджетних коштів;
д) чи отримувались за рішеннями Кабінету Міністрів України кредити, якими є їх розміри, спрямування і використання; чи не допускались у їх використанні порушення;
е) які цільові фонди (інвестиційний тощо) утворювались з віднесенням сум, зарахованих до цих фондів, на собівартість виробництва (продукції, робіт) на підлеглих підприємствах, на підставі яких нормативних актів утворені ці фонди, якими є їх розміри, чи не мали місця випадки витрачання коштів фондів не за призначенням;
є) суми коштів, отриманих ними у зв’язку з видачею суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності та за державну реєстрацію суб’єктів підприємництва, правильність спрямовування цих коштів відповідно до чинних нормативних актів і чи забезпечено спрямування їх за призначенням:
ж) правильність і ефективність використання іноземної валюти, яка знаходиться у їх віданні (розпорядженні), зокрема, витрачання її на відрядження за кордон, чи дотримувалось міністерство у цьому питанні чинних нормативних актів Кабінету Міністрів України;
з) стан контролю за схоронністю, збереженням та ефективним використанням державного і комунального майна, закріпленого за об’єднаннями, підприємствами та організаціями галузі; чи має місце сприяння роздержавленню і демонополізації і чи є це сприяння відповідним до чинного законодавства;
и) участь у зовнішньоекономічній діяльності галузі;
і) як у межах своїх повноважень здійснювався контроль за виконанням указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, власних рішень щодо заходів виконання «Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки», затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 року N 837/96 та «Національної програми боротьби з корупцією», затвердженої Указом Президента України від 10 квітня 1997 року N 319/97, інших нормативних актів із цього питання:
ї) стан відомчого контролю, ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;
й) правильність витрачання коштів на утримання апарату.
При проведенні ревізій в обласних управліннях, об’єднаннях й інших структурах середнього рівня господарського управління необхідно перевіряти ті ж напрямки діяльності, що і в міністерствах, але з урахуванням їх місця в системі управління та покладених на них, відповідно до чинного законодавства, завдань.
При проведенні ревізій підприємств і організацій напрямки, які підлягають перевірці, визначаються, виходячи з того, яка у них форма власності, які взаємовідносини з державою і яка мета ревізії:
а) якщо об’єктом ревізії є підприємство, яке отримує кошти з бюджету, то перевірці (в першу чергу) підлягають питання ощадливого їх витрачання за цільовим призначенням. При цьому особлива увага звертається на те, чи не використовувались ці кошти для перерахування на депозитні рахунки та на необгрунтоване перерахування (приховане кредитування) комерційним та іншим структурам недержавного сектора економіки, чи не допускались факти безгосподарності, марнотратства, непродуктивного витрачання грошових коштів і матеріальних цінностей. У разі виявлення витрачання бюджетних коштів не за цільовим призначенням, ревізуючі повинні поставити питання про припинення фінансування, повернення до бюджету витрачених не за цільовим призначенням коштів та притягнення винних осіб до відповідальності відповідно до чинного законодавства;
б) враховуючи, що одним із головних завдань державної контрольно-ревізійної служби є здійснення контролю за збереженням готівки і матеріальних цінностей, ревізуючим при проведенні ревізії підприємства (чи господарської організації) необхідно з’ясувати:
— скільки і яких рахунків відкрито в установах банків, ретельно перевірити касу, касові і банківські операції, при необхідності звірити в установах банків їх виписки, окремі грошові й інші документи, які знаходяться на підприємстві, з такими ж документами в установах банків і переконатись у їх ідентичності і достовірності:
— стан розрахунків (також і в спосіб зустрічних перевірок) за відпущену продукцію (надані послуги тощо), звернувши особливу увагу на дебіторську заборгованість з тривалим строком її утворення, по якій недостатньо вживалось заходів щодо погашення, а також на товари (продукцію), які тривалий час перебувають у дорозі, товари відвантажені, але не оплачені в строк, товари на відповідальному зберіганні, ретельно вивчити суми дебіторської заборгованості, по якій минули строки позову і суми якої списані на збитки, чи вживались заходи щодо стягнення цієї заборгованості;
— правильність списання сировини на виготовлення продукції, у разі необхідності провести контрольний запуск сировини у виробництво за участю спеціалістів;
— повноту оприбуткування виготовленої продукції, чи не виготовлялась продукція, прихована від обліку;
— наявність договорів про матеріальну відповідальність із матеріально відповідальними особами;
— дотримання діючих положень щодо проведення інвентаризацій готівки і матеріальних цінностей та регулювання інвентаризаційних різниць, якість проведених на підприємстві інвентаризацій, у разі необхідності — організувати проведення інвентаризації (повної чи по окремих найменуваннях) товарів, матеріалів, готової продукції тощо; чи не допускалось перекриття недостач у одних матеріально відповідальних осіб лишками у інших;
— наявність заборгованості внаслідок недостач, розтрат і крадіжок, яка обліковується по бухгалтерському обліку підприємства, причини їх утворення, яких вживалося заходів по відшкодуванню цієї заборгованості;
— дотримання діючого порядку видачі, використання і зберігання бланків довіреностей (доручень);
— зовнішньоекономічну діяльність підприємства, обсяг експортних і імпортних операцій за відповідний період, у тому числі бартерних, правильність застосування цін і тарифів при здійсненні цих операцій, своєчасність розрахунків по них, чи не допустило керівництво підприємства незаконного відкриття валютних рахунків за кордоном, утримання на них валюти, прихованої від обліку, а також — чи не вжито заходів щодо повернення з-за кордону сум валюти, яка тривалий час не повернута в Україну;
— дотримання чинних нормативних актів щодо приватизації, особливу увагу при цьому необхідно звернути на правильність визначення вартості об’єкта приватизації, проведення індексації в процесі приватизації;
— правильність застосування норм витрат сировини і матеріалів, а також норм їх витрат та втрат готової продукції при транспортуванні і зберіганні: правильність утворення і використання фондів; правильність віднесення витрат на виробництво, відображення фінансових результатів по обліку, своєчасність, повнота і правильність перерахування до бюджету належних йому платежів, правильність ведення і достовірність бухгалтерського обліку і фінансової звітності. При цьому стан бухгалтерського обліку слід перевіряти на всіх етапах ревізії, тобто при перевірці кожного без винятку питання ревізії, накопичувати і узагальнювати виявлені недоліки для грунтовного висвітлення їх в акті ревізії;
в) беручи до уваги, що суб’єктами господарювання недержавної форми власності збитки державі найчастіше завдаються шляхом несплати або неповної сплати податків, слід проаналізувати ефективність укладених угод та виявити схеми заниження бази оподаткування, штучного створення недоїмки і нерегламентованого державою виробництва товарів та надання послуг.
В залежності від мети ревізії, перевірці підлягають й інші напрямки фінансово-господарської діяльності підприємства чи організації у частині дотримання чинних нормативних актів.
Інструкцією встановлені правила щодо оформлення результатів ревізій (перевірок). Наслідки ревізії оформляються актом, який підписується керівником ревізійної групи (ревізуючим), керівником та головним (старшим) бухгалтером перевіреного міністерства, відомства, іншого органу державного управління, підприємства, установи, організації, а в разі потреби — колишніми керівником та головним (старшим) бухгалтером, в період роботи яких мали місце виявлені порушення, зловживання. Кінцевою датою написання акта, як правило, є останній день проведення ревізії (перевірки), зазначений у посвідці на її проведення.
Результати перевірки оформляються довідкою, але у всіх випадках виявлення порушень чинних законодавчих і нормативних актів, зловживань, приписок, серйозних недоліків у ведені обліку і звітності, коли державі завдано збитків тощо — за наслідками складається акт, а не довідка.
Акт перевірки стану роботи фінансового органу чи органу Державного казначейства підписується керівником ревізійної групи, а від перевіряємого об’єкта — керівником, начальником бюджетного підрозділу (відділу, інспекції) та головним бухгалтером.
Акт ревізії (перевірки) фінансово-господарської діяльності міністерства, іншого органу управління, підприємства, установи, організації підписується керівником ревізійної групи (ревізуючим), міністром або одним із його заступників, керівником (або заступником) іншого перевіреного органу управління, підприємства, установи, організації та головним бухгалтером, а у разі потреби — й іншими відповідальними працівниками перевіреного об’єкта.
Акт ревізії централізованої бухгалтерії, яка обслуговує ряд бюджетних установ, підписується керівником ревізійної групи, керівником органу, при якому утворена централізована бухгалтерія, та головним бухгалтером. Перед підписанням акта ревізії з його змістом повинні бути ознайомлені керівники установ, у фінансовій діяльності яких виявлено недоліки та порушення фінансової дисципліни, про що вони повинні поставити свої підписи та дати пояснення окремо по кожному з виявлених недоліків і порушень.
Акт (довідка) реєструється в контрольно-ревізійному підрозділі, як правило, відразу після складання, і його другий примірник вручається керівнику (при відсутності останнього — його заступнику або головному бухгалтеру, які мають право підпису фінансових документів) перевіреного об’єкта (для ознайомлення й підписання) під розписку на першому примірнику акта (довідки) із зазначенням дати передачі, але не пізніше наступного робочого дня з дати завершення ревізії (перевірки), що визначена в посвідці. Якщо ревізія (перевірка) проводилась за межами населеного пункту, в якому знаходиться контрольно-ревізійний підрозділ, то реєстрація акта (довідки) здійснюється в день повернення керівника ревізійної групи з відрядження.
При наявності заперечень або зауважень по акту ревізії (перевірки) керівник, головний (старший) бухгалтер чи інші особи, які підписують акт (довідку) в день передачі акта, роблять про це застереження перед своїми підписами і не пізніше ніж через п’ять робочих днів з дня їх підписання, із зауваженнями подають із цього приводу письмові пояснення чи заперечення. Якщо протягом зазначеного 5-денного терміну пояснення чи зауваження стосовно акта не надійдуть, то контрольно-ревізійний підрозділ має право здійснити належні заходи щодо реалізації матеріалів ревізії або перевірки (передати матеріали до правоохоронних органів, інформувати органи влади чи господарського управління, винести рішення про фінансові санкції та адміністративні штрафи тощо). У виняткових випадках за письмовим зверненням керівника об’єкта контролю термін подання пояснення чи зауваження може бути продовжений керівником контрольно-ревізійного органу, за дорученням якого проводиться ревізія (перевірка).
Після підписання акта ревізії (перевірки) із зауваженнями ревізуючі при потребі невідкладно беруть додаткові пояснення від посадових осіб, причетних до виявлених ревізією (перевіркою) порушень чи зловживань.
Правильність обгрунтувань, фактів, викладених у поясненнях посадових осіб, ревізуючі повинні ретельно перевірити і в строк на пізніше 15 робочих днів з дня отримання заперечень дати по них письмовий висновок, який затверджується керівником контрольно-ревізійного підрозділу (відділу в районі, місті, управління в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві й Севастополі, відповідного управління в ГоловКРУ України) або його заступником.
При відмові посадових осіб від ознайомлення і підписання акта (довідки) по наслідках ревізії або перевірки, посадові особи державної контрольно-ревізійної служби засвідчують це відповідним актом та своїми підписами в день передачі акта на ознайомлення й підписання. Водночас акт (довідка) ревізії (перевірки) направляється керівнику об’єкта контролю для ознайомлення за місцезнаходженням (адресою, вказаною в установчих документах) підприємства, установи, організації рекомендованим листом. Одразу ж після направлення акта поштою контрольно-ревізійний відділ має право здійснити належні заходи щодо реалізації матеріалів ревізії (перевірки) з обов’язковим зазначенням у супровідних листах на адресу органів влади, господарського управління чи правоохоронних органів факту відмови від ознайомлення з актом і від його підписання.
При надходженні зауважень за результатами ревізії (перевірки) в термін пізніше 5 робочих днів з часу підписання акта із зауваженнями чи складанні акта про відмову від ознайомлення і підписання, рішення про їх розгляд приймає керівник контрольно-ревізійного органу.
Про результати ревізії або перевірки інформуються вищі органи управління (по підпорядкованості), відповідні органи державної влади, а в необхідних випадках матеріали ревізій чи перевірок невідкладно надсилаються правоохоронним органам.
У тих випадках, коли по виявлених фактах необхідно вжити термінових заходів щодо усунення порушень або притягнення до відповідальності осіб, які винні у зловживаннях, в період ревізії, не чекаючи на її закінчення, складається проміжний акт, від посадових осіб вимагаються необхідні пояснення. Ці матеріали невідкладно надсилаються правоохоронним органам для відповідного реагування.
Проміжні акти складаються також за результатами ревізій кас. Вони підписуються ревізуючим, головним (старшим) бухгалтером і матеріально відповідальними особами. Факти, що викладені в проміжних актах, включаються у загальний акт ревізії.
Результати ревізії (перевірки) викладаються в акті (довідці) на підставі перевірених даних і фактів, що випливають з наявних оригіналів документів (у тому числі вилучених в установленому порядку іншими органами державного фінансового контролю або правоохоронними органами) організації, яка ревізується; даних про результати проведених зустрічних перевірок; наслідків інвентаризацій, контрольних обмірів, контрольних запусків сировини й матеріалів у виробництво, контрольних аналізів сировини, матеріалів та готової продукції; даних перевірки якості продукції, дотримання технічних умов та технологічних режимів виробництва, відповідності продукції діючим стандартам, цінам і тарифам, а також інших даних.
При складанні акта (довідки) ревізії або перевірки повинна бути додержана об’єктивність, ясність і вичерпаність опису виявлених фактів і даних. Не допускаються включення до акта (довідки) ревізії чи перевірки різного роду висновків, пропозицій та не підтверджених документами даних про фінансово-господарську діяльність об’єкта, що ревізується, а також даних із слідчих матеріалів (протоколів допиту) та посилань на свідчення посадових осіб, які вони дали перед слідчими органами.
В акті ревізії (перевірки) ревізори не повинні давати правову та/або морально-етичну оцінку дій посадових і матеріально-відповідальних осіб об’єкту контролю, кваліфікувати їх наміри або оцінювати дії як «розкрав кошти», «привласнив державне майно», «сфабрикував», «злочинець», «шахрай» та ін.
В акті ревізії слід вказати, які господарські і фінансові операції та документи перевірені, за який період і яким способом (вибірковим, суцільним).
При складанні акта перевірки стану виконання бюджету та роботи фінансового органу до нього включаються дані і факти, які виявлені як в самому фіноргані, так і в установах, на підприємствах та в організаціях, якщо вони свідчать про недоліки в роботі фінансового органу, що перевіряється.
Не допускається внесення до акта перевірки фінансового органу фактів, виявлених на підприємствах, в установах та організаціях, якщо ці факти не пов’язані з його роботою.
В акті ревізії (довідці перевірки) вказуються:
— загальні дані про виконання бюджету, кошторису витрат бюджетної установи, окремих основних виробничих і фінансових показників господарюючого суб’єкта;
— виявлені факти порушень законів України, нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, а також міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих в установленому порядку в Міністерстві юстиції України; факти неправильних розрахунків з бюджетом, незаконного і не за цільовим призначенням витрачання готівки і матеріальних цінностей та інші порушення фінансової дисципліни, порушень ведення бухгалтерського обліку й складання фінансової звітності;
— виявлені факти безгосподарності; недостач, безпідставного списання й привласнень готівки, цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей, інших зловживань, нерегламентованого державою виробництва товарів і надання послуг;
— розміри виявлених шкоди та збитків, причини їх виникнення, посади, прізвища та ініціали осіб, які їх допустили.
У міру виявлення збитків, завданих державі, керівник ревізійної групи (ревізор), не чекаючи закінчення ревізії, має право усно рекомендувати керівництву підприємства, установи, організації, що ревізується чи перевіряється, невідкладно вжити заходів для їх відшкодування та запобігання їм надалі.
Матеріали кожної ревізії (перевірки) не пізніше 3 робочих днів від дати підписання акта ревізії (перевірки) або складання акта про відмову від ознайомлення з актом ревізії (перевірки) розглядаються та приймаються від ревізуючих керівником (чи його заступником) відповідного підрозділу контрольно-ревізійної служби, або за їх дорученням — одним із відповідальних працівників (начальником відділу управління, його заступником тощо) цього підрозділу.
Службові особи при розгляді матеріалів ревізії роблять свої критичні зауваження, дають рекомендації, а в разі необхідності, котра може постати внаслідок неякісного проведення ревізії та інших причин, призначають у відповідності до вимог п. 4 Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» повторну ревізію (перевірку). Про розгляд та прийняття матеріалів ревізій (перевірок) робиться відповідний запис особами, вказаними в пункті 4.23 зазначеної Інструкції, на останній сторінці акта (довідки) або на окремому аркуші із зазначенням дати розгляду та терміну виконання рекомендацій. Після усунення недоліків, виконання рекомендацій, проведення повторної ревізії або перевірки переліченими службовими особами робиться остаточний висновок щодо можливості прийняття матеріалів ревізій (перевірок), про що робиться позначка на останній сторінці акта (довідки) — ” Акт ревізії (довідку перевірки) прийнято”, дата, підпис.
У випадках, коли вжитими в період ревізій заходами не забезпечено повне усунення виявлених ревізією порушень, ревізуючі готують і за підписом керівника (або його заступника) відповідного підрозділу контрольно-ревізійної служби направляють керівництву перевіреного об’єкта вимогу щодо усунення виявлених порушень та вжиття, в установленому чинним законодавством порядку, заходів щодо повного відшкодування збитків та притягнення осіб, винних в допущених порушеннях, до дисциплінарної і матеріальної відповідальності.
Про виявлені порушення законів України, постанов Верховної Ради України, нормативних актів Президента України і Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих в установленому порядку в Міністерстві юстиції України, у випадках, передбачених чинним законодавством, подаються інформація:
— Головним контрольно-ревізійним управлінням України — Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади;
— контрольно-ревізійними управліннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі — Головному контрольно-ревізійному управлінню України, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, обласним, районним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям;
— контрольно-ревізійними відділами у районах, містах і районах у містах — контрольно-ревізійним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відповідним місцевим державним адміністраціям:
— результати ревізій виконання бюджетів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та стану роботи фінансових органів і органів Державного казначейства повідомляються керівником ревізійної групи Раді міністрів Автономної Республіки Крим, керівництву обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій та в разі необхідності розглядаються на засіданнях Ради міністрів Автономної Республіки Крим, колегій обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Для розгляду на місці результатів таких ревізій, доповідання їх на засіданнях колегій державних адміністрацій, вирішення питань щодо вжиття заходів по підвищенню рівня роботи фінансових органів і органів Державного казначейства та забезпеченню належного рівня виконання бюджету, у необхідних випадках в Автономну Республіку Крим, області, міста Київ і Севастополь виїжджають керівні працівники Міністерства фінансів України чи Головного контрольно-ревізійного управління України. Матеріали таких ревізій за рішенням керівництва Міністерства фінансів України розглядаються на засіданні його колегії;
— результати ревізій виконання бюджетів районів, міст, районів у містах та стану роботи фінансових і казначейських органів цих регіонів доповідаються місцевим державним адміністраціям та розглядаються на засіданнях, для участі в роботі яких в райони (міста) виїжджають керівні працівники обласного фінансового управління чи контрольно-ревізійного управління в області (місті). Керівництво обласного фінансового управління і контрольно-ревізійного в області (місті) вирішує також питання про необхідність розгляду наслідків таких ревізій на засіданні обласного (міського) фінансового управління;
— результати ревізій виконання бюджетів сільських і селищних рад та забезпечення збереження у них коштів виносяться на розгляд виконкомів цих рад, а в необхідних випадках — на розгляд відповідних рад вищого рівня.
При виявленні істотних порушень фінансової дисципліни, недостач коштів і матеріальних цінностей, інших зловживань матеріали ревізії (перевірки) передаються слідчим органам і одночасно ставиться перед керівництвом перевіреного підприємства, установи, організації або відповідного органу управління питання про звільнення від займаних посад винних у цьому осіб.
Вилучені перевіряючими документи зберігаються до закінчення ревізії або перевірки; після цього вони в день підписання акта ревізії (перевірки) повертаються посадовим особам відповідного підприємства, установи або організації під розписку згідно з їх письмовим переліком, якщо правоохоронними органами на дату завершення ревізії (перевірки) не прийнято рішення про виїмку цих документів.
Матеріали, які передаються у слідчі органи, згідно з описом, повинні містити: лист (в якому має бути викладено коли, ким і за який період проводилась ревізія (перевірка), в чому полягає суть порушень, зловживань, які закони і їх статті порушені, розмір заподіяних збитків, як відображено в бухгалтерському або складському обліку операції, здійснені з порушеннями прізвища й посади винних осіб); акт ревізії (перший примірник); оригінали документів або їх копії, які підтверджують факти виявлених зловживань, якщо рішення про вилучення оригіналів документів після закінчення ревізії не прийнято правоохоронними органами; пояснення осіб, діяльність яких перевірена, а також інших осіб, які мають значення для перевірки обставин скоєння зловживань; інвентаризаційні описи, якими зафіксовано недостачі коштів і матеріальних цінностей; акти контрольних обмірів виконаних ремонтних і будівельних робіт, якими встановлено відхилення від актів прийому-передачі їх виконання; висновки ревізуючих за поясненнями службових осіб при наявності їх заперечень по акту; опис документів, що додаються до супровідного листа. При цьому в справах контрольно-ревізійного підрозділу повинні бути залишені: другий або третій примірник акта ревізії, копії пояснень посадових осіб перевіреної організації по виявлених порушеннях і зловживаннях, копії основних документів, які це підтверджують.
У випадках, коли діями чи бездіяльністю посадових осіб державі або юридичній особі заподіяні матеріальні збитки, але їх дії в кримінальному порядку не розглядаються, належить поставити вимоги перед керівником перевіреної або вищої (по підпорядкованості) організації щодо пред’явлення цивільних позовів до винних осіб. Безпідставна відмова в порушенні кримінальної справи або постанова слідчих органів про припинення кримінальної справи, порушеної за матеріалами проведених ревізій, можуть бути оскаржені ор
продолжение
–PAGE_BREAK–ОСОБЛИВОСТІ ПОРЯДКУ ПРОВЕДЕННЯ РЕВІЗІЙ І ПЕРЕВІРОК ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ ЗА ПОДАННЯМ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
Ревізії і перевірки органами державної контрольно-ревізійної служби можуть проводитися за поданням правоохоронних органів. Порядок проведення таких ревізій (перевірок) встановлено Інструкцією про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями правоохоронних органів (затв. Наказом ГоловКРУ від 26 листопада 1999 року № 107, зареєстрована в Міністерстві юстиції 23 грудня 1999 року № 906/4199.
Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні (далі — ДКРС) взаємодіють із правоохоронними органами з питань здійснення фінансового контролю на засадах самостійності в ухваленні рішень, незалежності в діях, невтручання у сферу компетенції один одного. Вони проводять ревізії й перевірки за зверненнями правоохоронних органів відповідно до ст. 14 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні». За зверненнями правоохоронних органів посадові особи органів ДКРС відповідно до ст. 14 Закону можуть також брати участь у проведенні ревізій (перевірок) підприємств, установ і організацій, що здійснюються іншими органами державного фінансового контролю.
Під зверненнями правоохоронних органів розуміються постанови слідчих або прокурорів, а також вимоги, доручення чи прохання керівників органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, підрозділів податкової міліції органів державної податкової служби в Україні та Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.
Організація контрольно-ревізійної роботи за зверненнями правоохоронних органів здійснюється на підставі Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» та Інструкції. При проведенні ревізій (перевірок), що здійснюються за зверненнями правоохоронних органів, працівники органів ДКРС керуються Конституцією України, законами України, актами Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Інструкцією про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні.
За зверненнями органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, податкової міліції органів державної податкової служби в Україні, Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України органи ДКРС проводять ревізії (перевірки) на підконтрольних підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, а також у суб’єктів господарювання щодо використання позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, або цільового використання коштів державних позабюджетних фондів.
Підконтрольними для органів ДКРС є центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Служби безпеки України), інші бюджетні установи й організації, казенні підприємства незалежно від джерел фінансування, а також підприємства та організації, їх об’єднання незалежно від форми власності, організаційно-правових форм, відомчої належності та підпорядкованості, які отримують (отримували в ревізійному періоді) кошти з бюджетів усіх рівнів чи державних цільових фондів, інші державні кошти (в тому числі державних валютних фондів) та/або кошти, що залишаються у розпорядженні суб’єктів господарювання у зв’язку з наданими пільгами за платежами до бюджетів.
Ревізії (перевірки) суб’єктів підприємницької діяльності і організацій, що не входять до складу підконтрольних органам ДКРС, щодо дотримання ними законодавства з фінансових питань проводяться органами ДКРС за постановою прокурора, слідчого про проведення ревізії чи перевірки, винесеної в ході розслідування кримінальної справи, а також за зверненням Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.
Ревізія (перевірка) суб’єкта підприємницької діяльності, установи чи організації за зверненням правоохоронного органу і в порядку, визначеному цією Інструкцією, може проводитися в будь-який час незалежно від кількості раніше проведених на цьому суб’єкті ревізій і перевірок, за винятком випадків, коли зазначені у зверненні правоохоронного органу питання за вказаний ревізійний період уже перевірені за зверненням цього чи іншого правоохоронного органу. У виняткових випадках рішення про проведення ревізії (перевірки) із питань, що уже були перевірені за зверненням правоохоронного органу, приймає керівник вищого органу ДКРС.
Працівник органу ДКРС, який здійснює ревізію (перевірку), виконує службове доручення й підпорядковується безпосередньо керівнику органу ДКРС. Ревізор одноосібно оцінює фінансово-господарські операції — предмет наявності в них невиконання фінансово-правових норм і несе визначену законодавством відповідальність за якість і повноту виконання службового доручення. Керівник ревізійної групи в ході ревізії (перевірки), крім того, приймає ревізійні матеріали від ревізорів і несе відповідальність за повноту виконання її програми, правильність посилань ревізорів на нормативно-правові акти і достатність обгрунтування та документування виявлених ними порушень.
Посадовим особам органів ДКРС слід мати на увазі, що ніхто з представників правоохоронних органів не має права втручатися в роботу ревізора (керівника ревізійної групи): зобов’язувати його до здійснення тих чи інших контрольних заходів, впливати на оцінку ним результатів ревізійних дій, вимагати від нього надання інформації про результати ревізії (перевірки) у спосіб, що суперечить вимогам цієї Інструкції.
Інструкцією встановлено порядок призначення ревізії (перевірки). Правовими підставами для звернення правоохоронних органів до органів ДКРС стосовно проведення ревізій та перевірок є:
1. Для органів прокуратури – ч. 3 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», яка дає право прокурорам та їх заступникам «вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз».
2. Для органів Міністерства внутрішніх справ:
— частина 2 п. 24 ст. 11 Закону України «Про міліцію», що дає право керівникам управлінь та рай-, міськвідділів «вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб підприємств, установ і організацій відомості та пояснення по фактах порушення законодавства, проведення документальних і натуральних перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої та фінансово-господарської діяльності»;
— підпункт «в» п. 2 ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», що дає право керівникам спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ «залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів»;
— підпункт 5 п. 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.93 N 510, що дає право керівникам підрозділів Державної служби боротьби з економічною злочинністю «вимагати обов’язкового проведення перевірок, інвентаризацій та ревізій виробничої та фінансової діяльності підприємств, установ і організацій».
3. Для підрозділів податкової міліції органів державної податкової служби в Україні — стаття 22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», що надає керівникам підрозділів податкової міліції права, визначені ч. 2 п. 24 ст. 11 Закону України «Про міліцію».
4. Для органів Служби безпеки — підпункт «в» п. 2 ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», що дає право керівникам спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Служби безпеки України «залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів».
5. Для слідчого і прокурора в кримінальних справах, що перебувають в їх провадженні, — ст. 66 Кримінально-процесуального кодексу України, що дає їм право «викликати в порядку, встановленому цим Кодексом, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій».
6. Для Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України — підпункт «в» п. 1 ст. 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та ч. 3 п. 4 Указу Президента України «Про заходи щодо вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» від 30.12.94 N 829/94 (із змінами і доповненнями), що дають, зокрема, право Координаційному комітетові «доручати відповідним державним органам або створюваним Координаційним комітетом комісіям проведення перевірок додержання органами виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності вимог чинного законодавства, фінансово-кредитної дисципліни, сплати податків та внесення інших платежів до бюджету; в разі виявлення фактів, що свідчать про вчинення правопорушень, передавати матеріали до відповідних органів для вирішення питання щодо відповідальності винних осіб».
7. Для інших спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю — підпункт «в» п. 1 ст. 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», що зобов’язує органи ДКРС «проводити у межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України організаціями і громадянами» за дорученнями цих органів.
Звернення правоохоронного органу як щодо проведення ревізії (перевірки), так і стосовно участі в проведенні ревізії (перевірки) має містити:
— повну назву підприємства (установи, організації), його місцезнаходження (адресу, вказану в установчих документах або фактичну), дані про організаційно-правову форму;
— коротку суть фінансових порушень;
— конкретні питання стосовно дотримання законодавства з фінансових питань, на які необхідно дати відповідь;
— період, за який слід перевірити діяльність підприємства, установи чи організації з визначених питань.
Якщо звернення правоохоронного органу не відповідає зазначеним вимогам, то воно підлягає поверненню йому для уточнення.
Для прийняття керівником органу ДКРС рішення щодо проведення ревізії (перевірки) доцільно також, щоб звернення правоохоронного органу містило такі дані:
— про одержання об’єктом контролю бюджетних коштів, коштів державних валютних фондів, використання державного чи комунального майна або наявність пільг як коштів, що одержані з бюджету;
— у яких матеріально відповідальних осіб обов’язково потрібно провести інвентаризації та на яких підприємствах, в установах і організаціях — зустрічні перевірки і з яких питань (з обов’язковим зазначенням місцезнаходження об’єктів зустрічних перевірок);
— про підрозділ правоохоронного органу, номер телефону і прізвище його працівника, із яким слід підтримувати зв’язок для вирішення питань, що потребують втручання правоохоронного органу.
У випадку перебування матеріально відповідальної чи посадової особи, проти якої порушено кримінальну справу, під арештом, а також при вилученні бухгалтерських документів ініціатором ревізії (перевірки) про це зазначається у зверненні правоохоронного органу.
Звернення правоохоронних органів щодо проведення органами ДКРС ревізій (перевірок) або виділення посадових осіб для участі в проведенні ревізій (перевірок) розглядаються начальниками Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі (або їх заступниками, на яких цей обов’язок покладено відповідними наказами) чи начальниками контрольно-ревізійних відділів у районах і містах. Внаслідок такого розгляду приймається одне з наступних рішень:
— звернення правоохоронного органу прийнято до виконання, згідно з ним організовується і проводиться позапланова ревізія (перевірка);
— звернення правоохоронного органу прийнято до виконання, згідно з ним позапланово виділяються посадові особи для участі в проведенні ревізії (перевірки);
— звернення правоохоронного органу стосовно проведення ревізії (перевірки) прийнято до виконання в плановому порядку;
— у проведенні ревізії (перевірки) чи виділенні посадових осіб для участі в проведенні ревізії (перевірки) відмовлено.
Позапланові ревізії та перевірки за зверненнями правоохоронних органів проводяться при наявності хоча б однієї з таких обставин:
— надання прокурором, слідчим постанови на проведення ревізії (перевірки), винесеної в ході розслідування кримінальної справи;
— надання письмових відомостей (актів відомчих перевірок, протоколів зборів трудового колективу, заяв і скарг посадових осіб чи інших працівників суб’єкта господарювання, первинних бухгалтерських документів тощо) про зловживання чи значні фінансові порушення на підконтрольному органу ДКРС підприємстві, в установі, організації;
— надання письмових відомостей про фінансові порушення на підконтрольному органу ДКРС підприємстві, в установі чи організації, за умов проведення їх реорганізації (ліквідації);
— надання письмових відомостей про порушення чинного законодавства в ході приватизації майна, що на час ревізії (перевірки) перебуває у віданні підконтрольного органу ДКРС підприємства, установи, організації;
— надання письмових відомостей про нецільове використання позик та кредитів, гарантованих бюджетом, термін повернення яких об’єктом контролю порушено.
Звернення правоохоронних органів щодо проведення органом ДКРС ревізій (перевірок) на підприємствах, в установах, організаціях, які не містять визначених п. 2.4 Інструкції підстав, приймаються до виконання у плановому порядку, про що в термін не пізніше 10 робочих днів з дня їх надходження в орган ДКРС письмово інформується їх ініціатор. Ревізії (перевірки) за такими письмовими зверненнями включаються в плани роботи органу ДКРС в порядку черговості їх надходження та в залежності від визначеної правоохоронними органами важливості справи і виконуються у строки, узгоджені з останніми.
Посадові особи органів ДКРС направляються за зверненнями правоохоронних органів для участі в проведенні ревізій (перевірок), що проводяться іншими органами державного фінансового контролю, при наявності хоча б однієї з таких обставин:
— проведення органом державного фінансового контролю, якому за чинним законодавством надано відповідні повноваження, ревізії за постановою прокурора, слідчого на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності;
— наявність вимоги правоохоронного органу про виділення спеціалістів для участі в проведенні ревізії (перевірки) на підконтрольному органу ДКРС підприємстві, в установі, організації, що вже здійснюється іншим державним органом, наділеним відповідними повноваженнями.
Звернення правоохоронних органів, що стосуються проведення ревізій (перевірок) у межах повноважень і компетенції органів ДКРС та оформлені відповідно до вимог зазначеної Інструкції, є обов’язковими для виконання в плановому чи позаплановому порядку.
На звернення правоохоронних органів щодо проведення ревізії (перевірки) на підприємствах, в установах чи організаціях, що не є підконтрольними органам ДКРС, при відсутності постанов про порушення кримінальних справ або за умов неодержання ними в ревізійному періоді позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, державних позабюджетних фондів, а також на звернення з питань, що не належать до компетенції органів ДКРС, ініціатору ревізії (перевірки) в термін не пізніше 10 робочих днів дається обгрунтувана відповідь про неможливість проведення за даних обставин ревізій чи перевірок на зазначених об’єктах органами ДКРС.
При призначенні ревізії (перевірки) керівником контрольно-ревізійного органу визначається персональний склад ревізорів та призначається керівник ревізійної групи, який складає програму ревізії (перевірки) відповідно до компетенції органу ДКРС і питань, поставлених у зверненні, та узгоджує її з правоохоронним органом, за ініціативою якого проводиться ревізія чи перевірка (бажано, щоб керівник правоохоронного підрозділу проставив на програмі напис «Погоджено», дату, підпис, посаду і своє прізвище). При потребі приймається спільне з правоохоронним органом рішення про залучення спеціалістів інших контрольних органів, фахівців відповідних галузей (товарознавців, технологів, будівельників, спеціалістів із питань ціноутворення тощо), про призначення спеціальних лабораторних аналізів. У листі, яким орган ДКРС інформує правоохоронний орган про прийняття його звернення до позапланового виконання, вказується керівник ревізійної групи (ревізор), його телефон та орієнтовний термін виконання.
Органи ДКРС не приймають до виконання звернення правоохоронних органів щодо:
— визначення доцільності нормативно-правових актів органів державної влади та місцевого самоврядування, якщо такі акти прийнято в межах повноважень останніх;
— визначення доцільності складення господарських договорів;
— перевірки стану розрахунків між суб’єктами підприємницької діяльності, спірні питання стосовно яких вирішуються в претензійно-позовному порядку (за винятком випадків, коли такі питання поставлені постановою ініціатора ревізії чи перевірки);
— проведення економічних і інших експертиз;
— інших питань, які не входять до компетенції органів ДКРС.
Якщо суб’єкт підприємницької діяльності, на якому потрібно провести ревізію (перевірку), зареєстрований і розташований на приватній квартирі, то така ревізія (перевірка) може проводитись у приміщенні суб’єкта підприємницької діяльності лише в присутності працівників правоохоронного органу або в приміщенні правоохоронного органу за належно вилученими ініціатором ревізії (перевірки) первинними бухгалтерськими документами і регістрами. У разі проведення ревізії (перевірки) за вилученими правоохоронним органом оригіналами документів, якщо за вказаною ініціатором ревізії (перевірки) адресою об’єкт контролю відсутній, присутність посадових осіб об’єкта контролю для давання пояснень та підписання акта ревізії (перевірки) забезпечує правоохоронний орган.
Ревізійні дії за вилученими у підприємства, установи чи організації оригіналами документів та підписання акта (проміжного акта) ревізії (перевірки) проводяться у місці, узгодженому з правоохоронним органом, що вилучив документи.
Організація і проведення ревізій (перевірок). Ревізії (перевірки) за зверненнями правоохоронних органів, підписаними їх керівниками, заступниками керівників чи начальниками спеціальних підрозділів, проводяться органами ДКРС, як правило, у строк до 30 робочих днів з дати початку ревізії (перевірки). Дата початку ревізії (перевірки) зазначається керівником органу ДКРС у посвідченні щодо її проведення. У виняткових випадках, при особливій складності, а також при великому переліку об’єктів, де необхідно провести зустрічні перевірки, цей строк може бути продовжений керівником органу ДКРС на термін, узгоджений з правоохоронним органом, за ініціативою якого проводиться ревізія (перевірка). При відсутності згоди ініціатора ревізії (перевірки) на її продовження за умов ненадходження матеріалів зустрічних перевірок або виявлення в ході ревізії (перевірки) відсутності частини документів бухгалтерського обліку результати ревізії (перевірки) оформляються проміжним актом і невідкладно передаються до правоохоронного органу.
Внесені правоохоронними органами в ході ревізії (перевірки) додаткові питання приймаються ревізором до виконання лише за рішенням керівника органу ДКРС.
Керівнику ревізійної групи (ревізору) слід мати на увазі, що працівники правоохоронних органів зобов’язані сприяти посадовим особам органів ДКРС у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення працівників органів ДКРС на територію підприємства, установи чи організації, відмови у наданні документів для ревізії (перевірки) та будь-якої іншої протиправної дії органи прокуратури, МВС, СБУ чи податкової міліції на прохання ревізорів зобов’язані негайно вжити відповідних заходів для припинення такої протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії (перевірки), охорону працівників контрольно-ревізійної служби, документів та матеріалів, що перевіряються, а також вжити заходів для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.
Якщо на початку або в ході проведення ревізії (перевірки) буде встановлено, що на підприємстві, в установі, організації відсутній належний бухгалтерський облік (відсутні первинні документи, облікові регістри і звіти), що унеможливлює її проведення, ревізор перевіряє, чи повідомлено про це письмово керівником об’єкта контролю правоохоронний орган, чи створено за наказом керівника об’єкта контролю комісію для складання переліку відсутніх документів та розслідування причин їх зникнення або знищення, чи оформлено актом результати роботи комісії та чи надіслано копію акта у 10-денний термін органу, у сфері управління якого перебуває об’єкт контролю, податковим та фінансовим органам. Зазначені контрольні дії ревізор оформляє проміжним актом, який невідкладно надсилається контрольно-ревізійним підрозділом ініціатору ревізії (перевірки). Водночас контрольно-ревізійним підрозділом письмово повідомляється ініціатор ревізії (перевірки) та керівництво об’єкта контролю про необхідність поновлення бухгалтерського обліку і обсяги цієї роботи. Після зазначеного письмового інформування керівництвом контрольно-ревізійного підрозділу може бути прийнято рішення про призупинення такої ревізії (перевірки). Питання поновлення бухгалтерського обліку на об’єкті, який перевіряється, вирішує відповідний правоохоронний орган. Працівники органів ДКРС не залучаються до поновлення бухгалтерського обліку. Після поновлення бухгалтерського обліку в обсягах, що визначаються чинним законодавством, за повідомленням правоохоронного органу або керівництва об’єкта контролю ревізія (перевірка) продовжується.
Ревізія (перевірка) проводиться за оригіналами або належним чином оформленими копіями первинних бухгалтерських документів, даними обліку і звітності, документами розпорядчого характеру та іншими документами, які відповідають вимогам наказу Міністерства фінансів України від 24.05.95 N 88 «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку і звітності».
При виявленні недостач коштів, матеріальних цінностей та інших порушень з ознаками зловживань за умов, коли збереження підтверджувальних документів на об’єкті, який перевіряється, не гарантується, а також у випадках виявлення фіктивних документів, підробок і фальсифікацій ревізори вилучають оригінали необхідних документів на строк до закінчення ревізії (перевірки). У справах підприємства, установи, організації залишається акт вилучення та копії або реєстр вилучених документів, завірені підписами ревізора і головного бухгалтера чи іншої відповідальної особи об’єкта, що ревізується. Копії зазначених документів робляться за рахунок об’єкта контролю. Про вилучення в період ревізії (перевірки) оригіналів необхідних документів керівником контрольно-ревізійного підрозділу невідкладно письмово повідомляється ініціатор ревізії (перевірки), який вирішує питання щодо забезпечення їх збереження, а після завершення ревізії (перевірки) — потреби в приєднанні їх до справи. Якщо правоохоронним органом до часу завершення ревізії (перевірки) не буде прийнято рішення про виїмку документів у органу ДКРС, то останній не пізніше наступного дня після підписання акта ревізії або перевірки має повернути ці документи керівництву об’єкта контролю під розписку з переліком повернених документів. Виїмка правоохоронним органом в органу ДКРС вилучених останнім в об’єкта контролю документів оформляється протоколом із зазначенням в ньому всіх тих даних, що містяться в акті вилучення.
У ході ревізії (перевірки) працівники органів ДКРС здійснюють контрольні дії, керуючись при цьому Інструкцією про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні.
У разі потреби ревізори інформують правоохоронні органи про доцільність проведення контрольних обмірів, контрольних запусків сировини у виробництво, призначення лабораторних аналізів, що потребують спеціальних знань. Проведення зазначених робіт, при неможливості забезпечити їх оперативне виконання силами органу ДКРС, організовує правоохоронний орган — ініціатор ревізії (перевірки). Матеріали роботи залучених спеціалістів подаються в письмовій формі до органу ДКРС, який проводить ревізію (перевірку).
Результати контрольних обмірів, контрольних запусків сировини у виробництво, лабораторних аналізів за належно оформленими спеціалістами і підписаними керівництвом об’єкта контролю довідками стисло викладаються в основному акті.
При потребі перевірки стану збереження коштів і товарно-матеріальних цінностей та здійснення розрахунків проводяться інвентаризації. Керівник ревізійної групи забезпечує раптовість проведення інвентаризації та присутність при цьому відповідних посадових і матеріально відповідальних осіб. Ініціатор ревізії (перевірки) при потребі забезпечує залучення до інвентаризацій вузько галузевих спеціалістів (експертів, мистецтвознавців тощо). У разі відсутності керівника, матеріально відповідальних осіб, що унеможливлює проведення інвентаризації за наказом керівництва об’єкта контролю, організацію проведення інвентаризації із залученням незалежних спеціалістів забезпечує ініціатор ревізії (перевірки).
За фактами виявлених порушень та недостач готівки і товарно-матеріальних цінностей, а також в інших випадках, коли є потреба, ревізор запрошує письмові пояснення від посадових та матеріально відповідальних осіб об’єкта, який ревізується (перевіряється). Пояснення, конкретні й вичерпні по суті поставлених питань, запрошуються на ім’я керівника органу ДКРС, яким призначена ревізія (перевірка), з обов’язковим позначенням дати. З огляду на ці вимоги рекомендується вручати особам, від яких запрошуються пояснення, питання в письмовій формі. Копії переліків цих питань нарівні з одержаними поясненнями слід долучати до матеріалів ревізійної справи.
Якщо в період проведення ревізії (перевірки) посадова (матеріально відповідальна) особа не з’явилася на запрошення ревізора, відмовилася від надання письмового пояснення або не дала вичерпних відповідей на поставлені питання, ревізор письмово інформує про це відповідний правоохоронний орган для реагування у відповідності з чинним законодавством.
При встановленні фактів недостач, знищення або умисного псування товарно-матеріальних цінностей розмір збитків визначається згідно з чинними законами або іншими нормативно-правовими актами.
При виявленні фактів використання коштів і товарно-матеріальних цінностей не за призначенням їх відшкодування і поновлення, а також усунення інших порушень фінансової дисципліни проводиться згідно з чинним законодавством.
Якщо в ході ревізії (перевірки) встановлені випадки недостач, знищення, псування товарно-матеріальних цінностей, які були виявлені до початку її проведення при інвентаризаціях силами працівників самого підприємства, установи, організації чи іншими контрольними органами, то ревізором обов’язково перевіряється правильність визначення й відображення в бухгалтерському обліку розміру збитків у відповідності до чинного законодавства; у випадках його порушення визначається і відображається в акті ревізії (перевірки) різниця в оцінці майна, що підлягає відшкодуванню.
У період проведення ревізії (перевірки) представники правоохоронного органу — ініціатора ревізії (перевірки), при потребі, сприяють одержанню в установленому порядку ревізором від Національного банку України та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ потрібних відомостей, копій документів, довідок про банківські операції й залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються (перевіряються).
Для встановлення достовірності здійснених фінансово-господарських операцій на об’єкті, який ревізується (перевіряється), правильності їх відображення в його бухгалтерському обліку ревізори при необхідності за сприяння правоохоронного органу отримують документальні підтвердження цим операціям на інших підприємствах, в установах чи організаціях. Для цього на об’єкти, які мали правовідносини з об’єктом контролю, направляються або письмові запити про надання довідок, копій документів про операції та розрахунки з підприємством, установою, організацією, що ревізується або перевіряється, або на такі об’єкти для ознайомлення з відповідними оригіналами документів, одержання їх копій чи пояснень за посвідченнями про проведення зустрічних перевірок направляються ревізори, які оформлюють результати такого контролю актом. При цьому зустрічні перевірки у суб’єктів господарювання, непідконтрольних органам ДКРС, в ході ревізії (перевірки), що проводяться за постановою прокурора, слідчого чи особи, що проводить дізнання, здійснюються органами ДКРС на підставі постанови про призначення таких зустрічних перевірок. Зустрічні перевірки на непідконтрольних підприємствах за межами регіону (Автономної Республіки Крим, відповідної області, міст Києва чи Севастополя), в якому з ініціативи правоохоронного органу проводиться основна ревізія чи перевірка, доцільно щоб організовували правоохоронні органи адміністративних центрів, де вони мають бути проведені.
Органом ДКРС при сприянні правоохоронного органу протягом терміну ревізії (перевірки) вживаються заходи щодо максимального відшкодування завданих державі збитків та усунення інших фінансових порушень.
На вимогу правоохоронних органів для з’ясування додаткових питань щодо фінансово-господарської діяльності об’єкта ревізії (перевірки), які не були поставлені в попередній постанові (іншому зверненні), може проводитися додаткова ревізія (перевірка) на підставі окремо винесеної постанови (поданого іншого звернення) за підписом прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, чи керівника органу МВС або СБУ, в якій визначаються додаткові питання або уточнюються попередні. Проведення додаткової ревізії (перевірки) за зверненням правоохоронного органу здійснюється тим самим або іншим ревізором (ревізорами) виключно за рішенням керівника органу ДКРС.
Залучення посадових осіб органів ДКРС на підставі п. 2.6 Інструкції до участі в ревізіях (перевірках), що проводять інші органи державного фінансового контролю, може здійснюватися на строк до 15 робочих днів. За погодженням із керівництвом контрольно-ревізійного підрозділу цей строк може бути продовжено. При цьому залучені до ревізії (перевірки) ревізори можуть перевіряти: у разі проведення ревізії (перевірки) за постановою прокурора, слідчого або особи, що проводить дізнання, — всі питання, які входять до компетенції органів ДКРС; у разі залучення до проведення ревізії (перевірки) на підконтрольному органу ДКРС підприємстві, в установі, організації — лише питання стосовно використання бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.
Підставою для допущення працівників органу ДКРС на об’єкт контролю для проведення чи участі в проведенні ревізії (перевірки) є посвідчення контрольно-ревізійного підрозділу та письмове звернення правоохоронного органу, які пред’являються керівнику об’єкта контролю.
Документування і оформлення результатів ревізій (перевірок). Результати проведеної органом ДКРС ревізії (перевірки) викладаються в акті (довідці), оформленому на бланку органу ДКРС, на підставі перевірених оригіналів документів (у тому числі вилучених в установленому порядку іншими органами державного фінансового контролю або правоохоронними органами) об’єкта, який ревізується (перевіряється), або належно оформлених їх копій; матеріалів проведених зустрічних перевірок; матеріалів інвентаризацій, контрольних обмірів, контрольних запусків сировини і матеріалів у виробництво, контрольних аналізів сировини, матеріалів та готової продукції; актів перевірки якості продукції, дотримання технічних умов та технологічних режимів виробництва; відповідності продукції чинним стандартам, цінам і тарифам; бухгалтерських регістрів і звітів, а також інших документів.
У випадках, коли виявлені порушення можуть бути приховані й потрібно вжити невідкладних заходів для їх усунення, а також у всіх випадках призупинення ревізії (перевірки) і за результатами ревізій кас складається проміжний акт. Проміжний акт підписується керівником ревізійної групи та посадовими особами підприємства, установи чи організації, що ревізується. При цьому в обов’язковому порядку зазначаються посади, прізвища, ініціали відповідальних за перевірену ділянку роботи осіб. До проміжного акта додаються відповідні пояснення посадових осіб стосовно виявлених порушень. Проміжний акт разом із підтверджувальними документами та поясненнями відповідних осіб контрольно-ревізійний підрозділ негайно, не очікуючи завершення ревізії (перевірки), надсилає до правоохоронного органу — ініціатора ревізії (перевірки). Зафіксовані в проміжному акті порушення стисло викладаються в загальному акті (довідці) ревізії (перевірки), а сам проміжний акт (довідка) розглядається як документ, що їх підтверджує.
Не допускається включення в акт (довідку) ревізії (перевірки) різного роду висновків, що не підтверджені документами про фінансово-господарську діяльність об’єкта, який перевіряється, пропозицій, а також даних слідчих матеріалів (протоколів допиту) та посилань на свідчення посадових осіб, дані правоохоронним органам.
У випадках знищення документів, створення обставин, що виключають можливість розмежування відповідальності за збереження готівки і товарно-матеріальних цінностей, фальсифікації документів посадовими та матеріально відповідальними особами в акт (довідку) ревізії (перевірки) включаються факти недостач готівки і товарно-матеріальних цінностей, порушень з ознаками зловживань без установлення конкретних винуватців з одночасним висвітленням причин такої ситуації.
У вступній частині акта (довідки) ревізії (перевірки) обов’язково зазначаються:
— прізвища, ініціали ревізорів, їх посади;
— номера і дати видачі посвідчень, на підставі яких проводилася ревізія (перевірка), ким їх видано;
— номер, дата звернення і назва правоохоронного органу — ініціатора ревізії (перевірки);
— повна назва об’єкта, що перевіряється, його підпорядкованість, форма власності, ідентифікаційний код, основні банківські реквізити, місцезнаходження, розміри асигнувань та використання коштів бюджетів і державних валютних фондів;
— ревізійний період, дата початку й закінчення ревізії (перевірки);
— ким і за який період була проведена попередня ревізія (перевірка) з питань, поставлених у зверненні правоохоронного органу;
— посадові особи, що відповідали за фінансово-господарську діяльність протягом періоду ревізії.
Якщо на вимогу правоохоронних органів проводиться ревізія (перевірка) із залученням спеціалістів інших контрольних органів та різних галузей народного господарства, то в акті (довідці) зазначаються їх місця роботи, прізвища, посади. Результати ревізії (перевірки) викладаються в акті (довідці), як правило, у відповідності до питань, поставлених правоохоронним органом. При висвітленні в акті (довідці) ревізії (перевірки) кожного поставленого питання має бути зазначено:
— які документи перевірені, за який період, метод перевірки (суцільний, вибірковий), наявність наказу керівника об’єкта контролю або іншого відповідного документа щодо закріплення за посадовими особами відповідальності за здійснення окремих операцій, які включені до переліку питань ревізії (перевірки);
— яке допущено порушення (назва, дата, номер нормативно-правового акта, номер статті чи пункту, що були порушені); розміри виявлених збитків, причини (по можливості) їх виникнення; посади, прізвища та ініціали осіб, на яких покладено відповідальність за здійснення певних господарських та фінансових операцій, і з вини яких допущено порушення;
— як відображено в бухгалтерському або складському обліку операції, здійснені з порушеннями.
Викладаючи в акті (довідці) порушення ведення бухгалтерського обліку, необхідно конкретно вказувати, які положення та інструкції порушувалися, які з пунктів взагалі не виконувалися. В акті (довідці) не слід використовувати зауваження «облік занедбано», «допущено викривлення обліку», «внаслідок відсутності обліку неможливо встановити» та ін. В акті (довідці) ревізії (перевірки) не допускаються як оцінки дій окремих посадових осіб (зокрема,: «розкрав кошти», «привласнив державне майно», «сфабрикував», «злочинець», «шахрай»), так і в цілому висновки звинувачувального характеру.
Виявлені порушення описуються в акті (довідці) доступною мовою, без зайвого застосування спеціальної термінології.
Відображені в акті (довідці) ревізії (перевірки) дані про виявлені факти недостач готівки, цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей, незаконного, нецільового витрачання державних коштів, інших фінансових порушень підтверджуються відповідними документами, інвентаризаційними описами, актами контрольних обмірів та розрахунками, що додаються до акта (довідки) ревізії (перевірки).
Акт (довідка) ревізії (перевірки) підписується керівником ревізійної групи (ревізором), керівником та головним (старшим) бухгалтером, або особою, що найнята для ведення бухгалтерського обліку об’єкта контролю. У разі потреби з актом (довідкою) ознайомлюються й інші відповідальні працівники перевіреного об’єкта, що вони підтверджують своїми підписами.
У разі виявлення значних порушень, недостач, порушень з ознаками зловживань, що тягнуть за собою кримінальну чи адміністративну відповідальність, акт (довідка) підписується також тими колишніми керівниками і матеріально відповідальними особами, до періоду роботи яких на перевіреному підприємстві, в установі, організації вони відносяться (якщо вони продовжують працювати на цьому ж підприємстві, в установі чи організації). У випадках звільнення цих осіб з об’єкта контролю керівник ревізійної групи (ревізор), при потребі, звертається до ініціатора ревізії (перевірки) про забезпечення ознайомлення їх з актом (довідкою) і його (її) підписання.
Узгодження і підписання акта (довідки) ревізії (перевірки) та розгляд поданих заперечень і зауважень проводиться відповідно до вимог п.п. 4.6-4.10 Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні.
Акт (довідка) ревізії (перевірки) складається в трьох примірниках, а на письмову вимогу правоохоронних органів — і в більшій кількості. Примірники акта (довідки) для унеможливлення його (її) підробки візуються ревізором на кожній сторінці та належним чином скріплюються із зазначенням на останній сторінці кількості сторінок у ньому (у ній). Один примірник акта (довідки) під розписку офіційно передається в канцелярію об’єкта контролю з обов’язковою позначкою дати та вхідного номера на другому примірнику або вручається керівнику підприємства, а у разі відмови в одержанні — акт (довідка) надсилається рекомендованим поштовим відправленням за адресою об’єкта контролю, вказаною в установчих документах. При направленні акта (довідки) поштою на тих його (її) примірниках, що направляються до правоохоронного органу і залишаються в контрольно-ревізійному підрозділі, зазначаються реквізити поштового повідомлення, яке долучається до ревізійної справи.
У разі залучення посадових осіб органу ДКРС до участі в ревізії (перевірці) результати таких контрольних дій оформляються довідкою перевірки.
Реалізація матеріалів ревізій (перевірок). Матеріали ревізії (перевірки) передаються в правоохоронні органи в строк не пізніше 7 робочих днів після її завершення на об’єкті контролю (підписання акта (довідки) ревізії (перевірки) посадовими особами об’єкта контролю або складення акта про відмову в його підписанні) при відсутності зауважень керівництва перевіреного підприємства, установи чи організації або не пізніше 20 робочих днів — за наявності таких зауважень. У виняткових випадках термін передачі матеріалів у правоохоронні органи встановлює керівник органу ДКРС, про що письмово повідомляється ініціатор ревізії (перевірки). Основний та проміжні акти (довідки) з усіма додатками передаються в перших примірниках.
Передача матеріалів ревізії (перевірки) до правоохоронного органу проводиться офіційно через його канцелярію з обов’язковим позначенням дати і вхідного номера на другому примірнику супровідного листа органу ДКРС. Допускається передача ревізійних матеріалів у правоохоронні органи рекомендованим поштовим відправленням. Передача ревізійних матеріалів безпосередньо посадовим особам правоохоронних органів забороняється, в тому числі й під розписку.
У супровідному листі на ім’я керівника правоохоронного органу в обов’язковому порядку має бути висвітлено:
— коли, ким і за який період проводилась ревізія (перевірка);
— обставини та суть виявлених порушень законодавства з фінансових питань;
— які вимоги чинного законодавства порушено (назва, дата, номер, стаття чи пункт, ким затверджені) і хто відповідальний за це порушення;
— коли, на що, в якому обсязі й за чиєю вказівкою були неправомірно використані фінансові ресурси, в тому числі бюджетні кошти;
— в якій сумі й кому заподіяно шкоду чи збитки;
— як відображено в бухгалтерському або складському обліку операції, здійснені з порушеннями;
— чи проводились перевірки порядку ведення бухгалтерського обліку на цьому підприємстві, в установі чи організації, ким конкретно та які їх результати;
— які заходи для усунення виявлених порушень вжито в ході ревізії (перевірки) органом ДКРС та керівництвом об’єкта контролю.
Матеріали, що передаються за результатами ревізії (перевірки) в правоохоронні органи, мають містити такі документи:
— оригінал акта (довідки) ревізії (перевірки) із додатками, на які є посилання в ньому, включаючи належно завірені копії розпорядчих чи господарських документів, які містять ознаки здійснених порушень, інвентаризаційні описи, якими зафіксовано недостачі коштів і матеріальних цінностей, акти контрольних обмірів, якими встановлено відхилення від актів приймання виконаних робіт, тощо;
— пояснення або заперечення посадових чи матеріально відповідальних осіб підприємства, установи, організації, які перевірялись, та інших осіб щодо обставин порушення (якщо такі подані) й висновки посадових осіб органів ДКРС стосовно таких пояснень, заперечень;
— копію повідомлення до правоохоронного органу про доцільність вилучення документів (якщо в ході ревізії чи перевірки ревізорами тимчасово вилучалися документи у зв’язку з їх підробленням або виявленими порушеннями з ознаками зловживань);
— опис документів, що додаються до супровідного листа.
Матеріали ревізії (перевірки), які передаються в правоохоронні органи, нумеруються по аркушах. В описі зазначається: порядковий номер, повна назва документа, його дата, номер і кількість аркушів, а також загальна кількість матеріалів і аркушів цифрами і літерами. Опис підписується посадовою особою органу ДКРС, ставиться дата його складення.
Доопрацювання органом ДКРС ревізійних матеріалів у разі порушення вимог п. 5.4 Інструкції, що перешкоджає всебічному та об’єктивному дослідженню обставин виявленого правопорушення, проводиться позапланово. У разі наявності суттєвих протиріч між матеріалами ревізії (перевірки) і висновками правоохоронного органу, висловлених щодо цих матеріалів, керівником органу ДКРС може бути призначена повторна ревізія (перевірка), керівництво проведенням якої доручається іншому працівнику органу ДКРС.
У справах органу ДКРС залишаються другі примірники акта (довідки) та інших матеріалів ревізії (перевірки), які передані до правоохоронного органу, і повідомлення про прийняті за ними рішення. У разі надходження від правоохоронного органу письмової інформації про не установлення за ревізійними матеріалами умисних дій щодо порушення законодавства з фінансових питань, відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття, орган ДКРС у випадках, передбачених ст. 164-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, вживає до посадових осіб об’єкта контролю, винних у допущених порушеннях, заходів адміністративного впливу.
Орган ДКРС після завершення ревізії (перевірки), незалежно від передачі ревізійних матеріалів до правоохоронних органів, у строк не пізніше 10 днів із дня підписання акта чи розгляду заперечень до нього застосовує до підприємства, установи чи організації, що порушило законодавство з фінансових питань, фінансові санкції та вживає інших заходів, передбачених ст. 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні».
Вимоги щодо усунення виявлених фінансових порушень, рішення про застосування фінансових санкцій та протоколи про застосування адмінстягнень за матеріалами перевірки, оформлені працівниками органів ДКРС, залученими до участі в ревізії (перевірці), що проводилась іншим органом державного фінансового контролю, подаються керівництву об’єкта контролю за погодженням з ініціатором її проведення. З цією метою з ініціатором контрольних дій ведеться відповідне листування (матеріали перевірки передаються в порядку, визначеному в п. 5.2 Інструкції).
У звітність про контрольно-ревізійну роботу результати, отримані за ревізіями й перевірками, проведеними органами ДКРС за дорученнями правоохоронних органів самостійно, як і встановлені при залученні їх посадових осіб до ревізій (перевірок), що проводилися іншими державними органами, включаються на загальних підставах.
Органи ДКРС не рідше одного разу на квартал проводять звірки з правоохоронними органами результатів розгляду переданих матеріалів ревізій (перевірок), для чого в них призначаються особи, відповідальні за дану роботу. У разі розгляду матеріалів ревізії (перевірки) за порушеною кримінальною справою в судовому порядку органи ДКРС для відображення в обліку розміру присуджених сум відшкодування завданих збитків звертаються з питань звірки до судових органів.
продолжение
–PAGE_BREAK–ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Розвиток вітчизняного законодавства, зміни, що відбуваються у суспільних відносинах породжують виникнення нових видів юридичної відповідальності, а завданням юридичної науки є їх виявлення, дослвдження, а також розробка рекомендацій щодо вдосконалення законодавчої та правозастосовчої практики. Останнім часом в юридичній літературі з’явилася низка праць, у яких обгрунтовується наявність нових видів юридичної відповідальності і серед них – фінансової, обґрунтовуючи свою точку зору тим, що самостійність виду юридичної відповідальності залежить від самостійності галузі права і виду правопорушення. Крім того, у законодавстві стали використовуватися як самостійні категорії такі поняття як “фінансова санкція”, “податкове правопорушення”, бюджетне правопорушення”, “фінансове правопорушення” тощо, що свідчить про відокремлення і формування нового виду відповідальності.
Фінансово-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності поки ще знаходиться в стадії формування. Це пов’язано з процесом уніфікації фінансового законодавства – розробкою єдиної системи мір фінансово-правової відповідальності та фінансово-процесуального провадження. Станом на сьогодення можна стверджувати, що встановлення цього виду відповідальності є складовою частиною фінансово-правового регулювання. Так основний акт фінансового законодавства – Бюджетний кодекс України – встановлює відповідальність за порушення бюджетного законодавства, тобто за здійсненен бюджетне правопорушення. Процес виділення фінансово-правової відповідальності в самостійний вид юридичної відповідальності супроводжується дискусіями у наукових колах, де існують різні точки зору стосовно цього питання. Висловлюються думки щодо відсутності такого виду відповідальності, про існування тільки адміністративної відповідальності за порушення фінансового законодавства.
Держава завжди була й буде зацікавленою у створенні й дотриманні встановленого порядку фінансових відносин, забезпеченні її майнових інтересів, зокрема, поповненні доходної частини бюджетів усіх рівнів, а також витрачанні коштів цих бюджетів. Порушення встановлених правил поведінки у фінансових відносинах призводить до притягнення до відповідальності. Надаючи суб’єктам фінансових правовідносин певні права і свободи, держава зі свого боку вимагає від цих суб’єктів належної реалізації встановлених приписів. Тим самим пояснюється необхідність і можливість державного примусу, однією з форм якого і є фінансово-правова відповідальність. І, таким чином, відповідальність за порушення фінансового законодавства має соціальні підстави – необхідність охорони суспільних відносин у фінансовій сфері.
Наявність бюджету та податків є однією з ознак держави і складає елемент правового статусу суверенітету держави. Порушення фінансової дисципліни в першу чергу зачіплює публічні інтереси держави. Примусове вилучення частини власності у грошовій формі сприяє виникненню у платників податків на рівні підсвідомості готовність до приховування доходу чи до інших неправомірних діянь, що забезпечують використання та розпорядження отриманим майном у повному обсязі без врахування суверенного права держави на частину цього доходу. Порушенню фіскальних прав держави також сприяють високі податкові ставки та низкий рівень життя громадян. Сукупність перерахованих факторів створює передумови для здійснення чисельності податкових деліктів, і як наслідок, реакцію держави щодо захисту своїх майнових інтересів. Ще мають місце чисельні порушення встановленого порядку використання бюджетних коштів з боку розпорядників та одержувачів, що теж впливає на публічні інтереси держави
Поняття фінансово-правової відповідальності є однією з основних категорій фінансового права, її конструкція багато в чому визначає місце і роль правового регулювання фінансових відносин. Станом на сьогодення існують певні невирішені проблеми у дослідженні відповідальності за порушення фінансово-правових норм, зокрема, відсутність визначення фінансово-правової відповідальності, яке доцільно було б закріпити у загальній частині галузевого законодавчого акту. Але такийо единий кодифікований акт, який би оформлював основи правового регулювання відносин в сфері публічної фінансової діяльності в Україні відсутній. Фінансово-правова відповідальність формується за інституційною ознакою, оскільки більш детальну розробку отримала податкова відповідальність і суттєві перспективи розвитку має бюджетно-правова відповідальність.
Для фінансово-правової відповідальності, як виду юридичної відповідальності притаманні ознаки останньої:
— настає лише за правопорушення;
— встановлюється державою і пов’язана із застосуванням до правопорушника санкцій правових норм уповноваженими на це суб’єктами;
— пов’язана із заподіянням правопорушнику певних негативних наслідків;
— реалізується у процесуальній формі.
Зазначені ознаки юридичної відповідальності, будучи властивими і для фінансово-правової відповідальності, мають специфіку, зумовлену особливостями фінансово-правового регулювання. До цих специфічних ознак належать такі:
1. Фінансово-правова відповідальність настає за фінансове правопорушення. Фінансове правопорушення — дія або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання всіх форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.
2. Фінансово-правова відповідальність виражається у застосуванні до правопорушника санкцій фінансово-правових норм. Фінансово-правові санкції встановлені Законом України “Про Державну податкову службу України”, Бюджетним кодексом України та іншими фінансовими законнами.
3. Фінансово-правова відповідальність тягне для правопорушника певні негативні наслідки майнового характеру. Це зумовлено специфікою фінансово-правових санкцій, що мають майновий характер і, таким чином, впливають на економічні (грошові) інтереси правопорушників. В сфері фінансової діяльності держава намагається в перщу чергу отримати відшкодування збитків, заподіяних їй фінансовим правопорушенням і, крім того, покарати правопорушника, але у формі, що притаманна сфері фінансово-правового регулювання, тобто у грошовій. У зв’язку з цим фінансово-правова відповідальність є різновидом майнової (право відновлювальної) відповідальності.
4. Фінансово-правова відповідальність реалізується у специфічній процесуальній формі. Так, застосування оперативно-бюджетних санкцій, передбачених ст. 117-120 БК України здійснюється в межах бюджетно-процесуального провадження, встановленого ст. БК України.
5. Суб’єктами відповідальності за порушення фінансового законодавства є учасники фінансових правовідносин.
Оскільки фінансово-правові норми є різновидом соціальних норм, то фінасово-правова відповідальність має дві форми реалізації:.
Першою формою реалізації є позитивна (добровільна, активна). Для позитивної фінансово-правової відповідальності достатнім є наявність формальної (нормативної) підстави, оскільки вона виникає не на підставі фінансового правопорушення, а в силу добровільного виконання суб’єктом фінансового права своїх обов’язків. Фінансова діяльність держави базується не тільки на встановлені заборон стосовно здійснення будь-яких дій. Однією із важливих умов її здійснення є добосовісна реалізація зобов’язаними суб’єктами фінансових правовідносин наданих ним прав і реалізація покладених на них обов’язків. Усвідомлення зазначеними суб’єктами суті і значення своїх дій, узгодження їх зі своїми обов’язками надає фінансово-правовій відповідальності позитивний зміст.
В цілому позитивна відповідальність має добровільний характер, але разом з тим, можливим є і наявність певного ступеню державного примусу. Одні субЄєєкти виконують покладені на них обов’язки в силу усвідомлення свого суспільного боргу, а інші – внаслідок небажання бути притягнутими до відповідальності за неправомірну поведінку. Стосовно позитивної фінансово-правової відповідальності примус у вигляді загрози настання негативних наслідків є тільки засобом попередження фінансових правопорушень. Добровільна форма реалізації фінансово-правової відповідальності має такі ознаки:
а) нерозривно пов’язана з нормою фінансово-правової відповідальності;
б) є юридичним обов’язком, зумовленим правовим статусом зобов’язаного суб’єкта фінансових правовідносин;
в) гарантована державним примусом;
г) добровільна реалізація у вигляді правомірної поведінки;
д) схвалюється з боку держави;
є) здійснюється в межах фінансових правовідносин.
Порушення фінансово-правових норм зумовлює існування негативної фінансово-правової відповідальності, яку можна розглядати у декількох аспектах. По-перше, як реакцію держави на порушення фінансово-правових норм, що проявляється в обов’язку винної особи притерпівати каральні заходи державно-примусового впливу за здійснене діяння у формі грошових чи інших майнових позбавлень.
По-друге, фінансово-правову відповідальність можна визначити як виконання юридичного обов’язку на підставі державного примусу. Наявність або відсутність державного примусу визначає факт існування фінансово-правової відповідальності. Фінансово-правова відповідальність не пов’язується тільки з несприятливими наслідками до правопорушника, які настають для нього внаслідок порушення ним фінансового законодавства. Каральні механізми фінансово-правової відповідальності існують паралельно з право відновлювальними, оскільки для держави важливим є не тільки покарати поршника фінансового законодавства, а й відновити публічні майнові інтереси, компенсувати збитки, що виникли внаслідок правопорушення. Отже, негативна фінансово-правова відповідальність може існувати у двох формах: каральній (штрафній) та правовідновлювальній (компенсаційній).
Фінансово-правова відповідальність є розвитком, продовженням матеріального фінансового право відношення, яке реалізується за посередництвом процесуальної форми. Відповідальність за порушення фінансового законодавства складає частину механізму правового регулювання фінансових відносин і проявляється у вигляді накладення заборон. Забороняючи порушувати фінансове законодавство, держава покладає на суб’єктів фінансового права обов’язок утримуватися від здійснення певних дій або навпаки, не бездіяльничати, а активно реалізовувати покладені на них обов’язки.
Таким чином, фінансово-правова відповідальність існує в межах охоронного правового інституту, який регулює суспільні відносини у сфері публічних фінансів за допомогою встановлення заборон. Однак, фінансово-правова відповідальність не повністю співпадає з охоронним правовідношенням, яке за своїм складом і обсягом є ширшим ніж фінансово-правова відповідальність. Вона характеризує зміст правоохоронних відносин передусім з позицій правового статусу правопорушника, його обов’язків, що виникають внаслідок здійсненого фінансового правопорушення. Разом з тим фінансово-правова відповідальність існує тільки в межах охоронних правовідносин.
Юридичним фактом, який породжує охоронне фінансове право відношення є факт порушення фінансового законодавства. Негативна фінансово-правова відповідальність має три підстави:
— формальну )нормативну), яка проявляється в наявності системи норм фінансового законодавства, що встановлюють склади фінансових правопорушень, прав і обов’язків учасників охоронного фінансового правовідношення і яка регулює відповідальність за порушення норм фінансового права, принципи, порядок і процесуальну форму притягнення до фінансово-правової відповідальності;
— фактичну, яка являє собою здійснення суб’єктом фінансового право відношення протиправного діяння, що порушує норми фінансового законодавства;
— процесуальну, яка полягає у винесенні уповноваженим органом рішення щодо застосування санкції за здійснене фінансове порушення .
Настання негативної фінансово-правової відповідальності є можливим лише при наявності усіх перерахованих підмтав і в суворо визначеній послідовності: норма права – фінансове правопорушення – застосування санкції.
Отже, до охоронних відносяться усі фінансові правовідносини, які виникають у зв’язку з порушенням фінансового законодавства, а також із притягненням винного до відповідальності. В межах охоронних правовідносин реалізуються санкції, встановлені фінансово-правовими нормами.
Склад правовідносин фінансово-правової відповідальності являє досить складне соціально-правове явище, яке складається з сукупності таких елементів: суб’єкти (учасники), права і обов’язки суб’єктів (учасників), їх дії (поведінка) та об’єкт правовідносини. У правовідносинах з фінансово-правової відповідальності приймають участь як мінімум дві сторони: держава в особі уповноваженого органу, вказаного у фінансовому законодавстві та правопорушник. Між сторонами виникають правовідносини, в яких держава виступає управленою стороною, а правопорушник зобов’язаною стороною. Але слід мати на увазі, що в зазначених правовідносинах суб’єктом матеріального право відношення фінансово-праваової відповідальності виступає держава в цілому, а не уповноважені державні фінансові органи. При цьому права й обов’язки держави і правопорушника є взаємопов’язаними і складають зміст право відношення фінансово-правової відповідальності.
Праву держави застосовувати до правопорушника міри державно-примусового впливу передбачають виникнення у правопорушника обов’язку притерпів ати ці міри. Застосування фінансово-правової відповідальності є одночасно і правом і обов’язком держави, оскільки навіть у випадках добровільного припинення фінансового правопорушення порушником фінансового законодавства, держава не втрачає права застосування до нього відповідних фінансово-правових санкцій. Однак, надане державі право примусу стосовно правопорушника до притепівання ним фінансово-правової відповідальності не означає вседозволеності. Обидві сторони охоронного право відношення моуть і повинні діяти тільки в межах фінансового законодавства.
Фінансово-правова відповідальність виконує мету, яка складаєсть із основної мети та похідних від неї. Загальною метою фінансово-правової відповідальності є забезпечення (гарантування) реалізації фінансово-правових норм. Виходячи із зазначеного, можна виділити і похідні цілі фінансово-правової відповідальності, які безпосередньо не вказані у законодавстві про фінансову відповідальність, але його аналіз дозволяє їх виділити. По-перше, це охоронна, за допомогою якої суспільство охороняється від небажаних ситуацій, пов’язаних з порушенням майнових прав держави. І це зумовлено тим, що реалізація зазначених прав дає можливість забезпечити найбільш важливі суспільні соціальні потреби. По-друге, це стимулююча, реалізація якої заохочує та стимулює правомірну поведінку суб’єктів фінансових правовідносин.
Уявляється, що для фінансово-правової відповідальності властивим є наявність таких ознак:
— матеріальних, які характеризують фінансово-правову відповідальність як охоронне фінансове право відношення. Матеріальні ознаки включають два аспекти, а саме: 1) встановлення складу фінансових правопорушень і санкцій за їх здійснення, 2) визначення виду і міри державно-владного примусу через охоронне фінансове право відношення;
— процесуальних, які характеризують механізм реалізації охоронного фінансового право відношення шляхом провадження у справі про фінансове правопорушення.
Таким чином, фінансово-правова відповідальність являє собою обов’язок винної у здійсненні фінансового правопорушення особи притерпівати міри державно-вдадного примусу, які передбачені санкціями фінансово-правових актів, що полягають у покладанні додаткових юридичних обов’язків майнового характеру і застосвуються уповноваженими державними органами (управленою особою фінансових правовідносин) у встановленому законом процесуальному порядку.
В юридичній літературі фінансово-правову відповідальність визначають як застосування у встановленому законом порядку до порушника фінансово-правових норм особливих мір державного примусу – фінансових санкцій, пов’язаних з додатковими обтяженнями майнового характеру.
ФУНКЦІЇ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Мета фінансово-правової відповідальності реалізується в функціях. Функції відображають призначення фінансово-правової відповідальності і тоиу вони є тісно пов’язаними із застосуванням фінансово-правових санкцій та соціальними наслідками їх застосування. Питання щодо виділення функцій юридичної відповідальності, взагалі, і фінансово-правової, зокрема є дискусійними в юридичній літературі. Так, на думку одних вчених, фінансово-правова відповідальність виконує превентивну, правовідновлювальну, каральну та виховну фінкції. На думку інших – юридичну та соціальну функції. Також існує думка про те, що фінансово-правова відповідальність виконує регулятивну, превентивну, каральну, відновлювальну та виховну функції. Зазначаючи, що функції фінансових санкцій відповідають функціям права А.С. Ємельянов до функцій фінансово-правової відповідальності відносить охоронну, регулятивну, виховну, соціально-превентивну, цінностно-орієнтаційну, системно-правову, функцію підтримання державної влади і місцевого самоврядування, а також фіскальну.
Регулятивна функція проявляється в закріпленні й оформленні динаміки фінансових правовідносин, тобто оформленні статики і динаміки правовідносин, що складають предмет фінансового права.
Превентивна функція. Фінансов-правова відповідальність спрямована на попередження порушень відносин, що існують в процесі діяльності держави та муніципальних утворень щодо планомірного утворення, розподілу і використання грошових фондів (фінансових ресурсів). Превентивне (попереджувальне) спрямування правового впливу фінансової відповідальності на ці відносини складається із загально превентивного і приватно превентивного (індивідуально-превентивного) напрямів. Загальні превенції проявляються в самому факті існування фінансово-правової відповідальності. Превентивний вплив здійснює в цілому вся правовоа норма, а не її окремий структурний елемент (санкція). В іншому випадку виникатиме питання – за недотримання чого саме настає фінансово-правова відповідальність.Завданнями превентивної функції є укріплення фінансової дисципліни, що передбачає добросовісне здійснення наданих прав і виконання, передбачених фінансово-правовими нормами обов’язків.
Каральна функція. Каральна фанкція впливає на майнові (грошові) відносини, звужує майнову сферу фінансового правопорушення, але неможливо назвати в якості об’єкту впливу тільки публічно-правові майнові відносини. Об’єктами впливу каральної функції може бути право на заняття певним видом діяльності, психіка порушника фінансового законодавства. Так, наприклад, відкликання НБУ банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквіації банку є заходом (мірою) організаційно-правового характеру. А письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат залученими коштами, зменшення чи вилучення неефективних інвестицій є мірою психологічного впливу. Способи здійснення карального впливу фінансово-правової відповідальності є досить різноманітними. До правопорушників можуть застосовуватися санкції передбачені Бюджетним кодексом України.
Відновлювальна функція. У широкому розумінні об’єктом відновлювального впливу є відносини, що існують в процесі фінансової діяльності держави і муніципальних утворень. Саме цим відносинам заподіюється шкода внаслідок здійснення фінансового правопорушення. Відновлювальна функція призначена нормалізувати відносини щодо цільового використання бюджетних коштів, своєчасного і повного перерахування цих коштів, підтвердження бюджетних зобов’язань розпису закону про Державний бюджет тощо.
Відновлювальний характер мають фінансово-правові санкції, реалізація яких унеможливлює здійснення фінансового правопорушення, відновлює правопорядок. Однак відновлювальний вплив здійснює не тільки санкція фінансово-правової норми, а вся фінансово-правова відповідальність, оскільки вона спонукає правопорушника до правомірної поведінки. Санкції застосовуються з метою спонукання правопорушника припинити здійснення правопорушення, хоча їх застосування інколи може й не спричинити автоматичного його припинення. До цієї групи відносяться санкції, пов’язані зі втратою майна для порушника (стягнення штрафу, пені, санкції, пов’язані з обмеженням прав порушника бюджетного законодавства, призупинення, обмеження фінансування, призупинення операцій на рахунках та ін.).
продолжение
–PAGE_BREAK–ПРИНЦИПИ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Принципи фінансово-правової відповідальності відображають її зміст, сутність та форми реалізації. Основні засади фінансово-правової відповідальності є орієнтиром для усіх суб’єктів фінансового права, які беруть участь в охоронних фінансових право відношеннях. Принципи вказують на мету та правовий стан, в напрямку яких повинні рухатися законодавчий та правозастосовчі органи.При цьому необхідно враховувати, що принципи фінансово-правової відповідальності не обов’язково можуть бути нормативно закріпленими – їх реальне застосування залежить від волі законодавця. Це зумовлено тим, що основні засади фінансово-правової відповідальності виводяться із загального змісту фінансового законодавства і зазначені принципи є досягненням науки фінансового права, тобто частиною фінансово-правової доктрини, яка тією чи іншою мірою відтворюється у фінансовому законодавстві.
Принципи фінансово-правової відповідальності – це основоположні засади, вихідні ідеї, що відображають її сутність, природу і призначення, відповідно яких здійснюється діяльність законодавця і правозастосовуючих органів щодо реалізації охоронних фінансових правовідносин.
В юридичній літературі принципи фінансово-правової відповідальності) розглядають у широкому (як сукупність усіх правових принципів) і вузькому (як сукупність принципів, безпосередньо закріплених у фінансовому законодавстві) аспектах. Фінансово-правова відповідальність базується на цілісній системі, що включає загально соціальні принципи, які притаманні усім видам відповідальності, загально правові принципи, принципи фінансового права, а також принципи фінансово-правової відповідальності. Слід зазначити, що єдиної точки зору стосовно переліку принципів в юридичній літературі не сформовано. Так, наприклад, вважається, що до принципів фінансово-правової відповідальності потрібно віднести принципи законності, співрозмірності, однократності, індивідуалізації покарання, принцип повного відшкодування заподіяної шкоди.
Існує думка, що безпосередньо впливають на вихідні начала фінансово-правової відповідальності загально правові принципи, до яких відносяться справедливість, законність, невідворотність, індивідуалізація покарання, відповідальність за вину.
Норми-принципи фінансово-правової відповідальності або закріплені у фінансовому законодавстві або їх можна вивести аналізуючи законодавство про фінансово-правову відповідальність. До таких принципів можна віднести наступні:
1. Принцип законності означає неприпустимість притягнення за фінансове правопорушення інакше, як на підставах і в порядку, передбаченому фінансовим законодавством. Принцип законності в фінансовому праві являє приломлення і деталізацію його загально правового значення, яке базується на положеннях Конституції України. Основним елементом зазначеного принципу є положення, згідно якого діяння визнається фінансовим правопорушенням (податковим, бюджетним тощо) тільки у випадку визнання його таким фінансовим законодавством до моменту здійснення.
2. Принцип одноразовості притягнення до фінансово-правової відповідальності. Цей принцип означає, що одна й та ж особа не може бути притягнення повторно до фінансово-правової відповідальності за одне й те ж фінансове правопорушення. Міра відповідальності, встановлена законодавством, є вичерпною і в достатній мірі відображає функції фінансово-правової відповідальності. Притягнення до відповідальності одного й того ж суб’єкта за одне й те ж діяння означає перевищення міри фінансово-правової відповідальності встановленої фінансовим законодавством.
3. Принцип співвідношення фінансово-правової відповідальності з іншими видами відповідальності. Відповідальність за порушення фінансового законодавства не існує ізольовано тільки в межах фінансового права. Залежно від тяжкісті здійсненого діяння або суб’єктивного складу можливим є застосування норм інших галузей права. Так, наприклад, глава 18 БК України визначає співвідношення бюджетно-правової відповідальності (як різновиду фінансово-правової) з адміністративною, дисциплінарною, цивільною та кримінальною відповідальністю. Притягнення суб’єкта бюджетних правовідносин до бюджетно-правової відповідальності за бюджетне правопорушення не звільняє посадових осіб цього суб’єкта, за наявністю достатніх підстав, від дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.
4. Принцип відмежування фінансової санкції від фінансового обов’язку. Сплата фінансової санкції не звільняє особу від виконання фінансового обов’язку, оскільки вони є самостійними елементами правового статусу суб’єкта фінансових правовідносин. Наприклад, сплата фінансової санкції за порушення податкового законодавства не поглинає сплату податку й пені. Стягнення з платника податків фінансової санкції (як міри фінансової відповідальності) не припиняє обов’язків платника податку щодо перерахування до бюджету належних сум податку та пені за прострочення сплати.
5. Принцип презумпції невинуватості. Зазначений конституційний принцип означає, що особа вважається невинною у здійсненні фінансового правопорушення до тих пір, доки її вина не буде доказана в передбаченому законом порядкуі встановлена рішенням суду, що набуло законної сили. Для фінансового права (а особливо для податкового це є новим принципом, незважаючи на давнину його застосування іншими галузями права. Факт здійсненного особою фінансового правопорушення може бути констатованим лише судом. Винесене комтетентим фінансовим органом рішення (наприклад, органом Державної податкової служби про притягнення до відповідальності за податкове правопорушення) не є неспростованим доказом, однак не обмежує особу, що притягається до відповідальності у праві добровільно сплатити штрафні (фінансові) санкції. Але разом з тим, добровільне виконання особою рішення фінансового органу щодо застосування санкцій не означає, що особа визнана винною, оскільки вина цієї особи не була предметом судового розгляду. Принцип презумпції не винуватості вважається первинним і визначаючим для процесуальних відносин з притягнення до фінансово-правової відповідальності. Поза межами фінансового процесу зазначена презумпція існувати не може, оскільки вони є взаємопов’язаними і механізм їх взаємодії являє собою співвідношення матеріальних і процесуальних норм.
Встановлений внаслідок процесуальної діяльності факт визнання суб’єкта винним є однією з обов’язкових умов для державного примусу правопорушника. Суб’єкт визнається правопорушником тільки судом внаслідок здійснення ним фінансового правопорушення і стає винним з моменту здійснення фінансового правопорушення, а не з моменту винесення судового рішення. В фінансових охоронних правовідносинах питання щодо вини вирішується вже на стадії розгляду справи компетентним фінансовим органом, оскільки саме на цій стадії встановлюються елементи і ознаки конкретного фінансового правопорушення, в тому числі й вина. Разом з тим, як вже зазначалося, добровільна сплата фінансової санкції за рішенням компетентного фінансового органу, не породжує правових наслідків, що настають тільки при державному осудженні у формі рішення суду.
Гарантією застосування мір державного примусу є положення Конституції України та фінансового законодавства, згідно яких особа, яка притягається до відповідальності не зобов’язана доказувати свою невинність. Обов’язок доказування обставин, що свідчать про факт фінансового правопорушення і вину особи у його здійсненні, покладається на фінансові органи. Відсутність у особи, що притягається до фінансової відповідальностіобов’язку доказування не винуватості, не означає позбавлення її права на захист. Зазначена презумпція виступає однією з гарантій захисту порушених прав і в цьому аспекті означає неможливість з боку будь-яких владних органів примушувати особу давати пояснення. Наявність в фінансовому праві презумпції не винуватості зобов’язує фінансові органи в процесі судового розгляду доказувати не тільки достовірність власних висновків, а й необґрунтованість заперечень особи, яка притягається до відповідальності. Також необхідно враховувати, що презумпція не винуватості розповсюджується тільки на притягнення особи до відповідальності за фінансове правопорушення. Стосовно донарахування, наприклад, податку чи збору, зазначений принцип не застосовується.
Отже, встановлення принципів фінансово-правової відповідальності забезпечує правильне застосування фінансового законодавства, сприяє стабільності фінансової політики держави, дотриманню прав та законних інтересів усіх суб’єктів фінансових правовідносин. Норми принципи суттєво впливають і на нормотворчий процес, оскільки при реформуванні фінансових відносин законодавець повинен керуватися не тільки майновими інтересами держави, а й інтересами інших учасників фінансових правовідносин, а також іншими соціально-правовими ідеями, відтвореними в принципах фінансово-правової відповідальності.
Усі принципи фінансово-правової відповідальності взаємопов’язані і взаємозалежні один від другого. Недотримання одного принципи невідворотно тягне за собою порушення іншого і, як наслідок, викривляє сутність фінансово-правової відповідальності.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІНАНСОВОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ
Підставою настання фінансово-правової відповідальності, а також юридичним фактом виникнення фінансово-деліктних правовідносин є фінансове правопорушення.
Існують нормативне та наукові визначення поняття фінансове правопорушення. Так, Інструкцією про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні фінансове правопорушення визначається як дія або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання всіх форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.
Нормативне визначення фінансового правопорушення є узагальнюючою категорією, що відображає об’єктивну реальність негативних процесів у фінансовій сфері. Уявляється, що зазначене визначення містить мінімальну, але достатню кількість істотних ознак фінансового правопорушення. Природно, що вводячи категорію “фінансове правопорушення” нормотворча структура не змогла включити у визначення вичерпний перелік ознак, особливостей усіх видів фінансових правопорушень, які здійснюються у фінансовій сфері, оскільки визначення повинно застосовуватися у практичній діяльності. Реалізація поставленої мети є можливою у випадку, якщо визначення буде досить ємним і уніфікованим за змістом, розумілим не тільки професійним юристам, а й усім учасникам фінансових правовідносин.
В юридичній літературі фінансове правопорушення визначається як винне, здійснене діяння, що порушує норми фінансового права, за яке законодавством встановлено фінансово-правовоу відповідальність.
Фінансове правопорушення, як і будь-яке інше, характеризується сукупністю ознак, до яких належать протиправність, винність, антисуспільність та карність.
Протиправність як ознака фінансового правопорушення означає недотримання виог фінансово-правової норми. Це є діяння, що порушує норми фінансового законодавства. Протиправність є юридичною формою (проявом) матеріальної характеристики суспільної властивості фінансового правопорушення. Не можна вважати фінансовим правопорушенням випадки, коли держави заподіяно шкоду діями, які формально не порушують фінансово-правові норми, зокрема, шляхом використання різних форм мінімізації оподаткування, що кваліфікується як правомірний обхід податку.
Протиправне діяння може здійснюватися у формі дій (перешкоджання доступу посадових осіб компетентного фінансового органу на територію платника податку, нецільове використання бюджетних коштів тощо), а також без діяння (неподання фінансової звітності, несплата податків тощо).
Винність як ознака фінансового правопорушення означає, що діяння здійснено навмисно або необережно. Взагалі ж винність означає передбачене фінансовим законодавством психічне відношення особи в формі наміру або необережності до здійсненого діяння та його наслідкам. Вина є обов’язковою умовою фінансового правопорушення, оскільки той чи інший її вид завжди міститься в нормах фінансового законодавства, що встановлює склад правопорушення. Більшість складів фінансових правопорушень, встановлених фінансовим законодавством передбачає наявність необережної форми вини. Стосовно фінансових правопорушень вольові ознаки винного психічного ставлення проявляються в бажанні, в свідомому допущені наслідків, розраховуючи на їх відвернення. За наявності у правопорушника волевиявлення здійснити фінансове правопорушення, він несе відповідальність за невикористання своїх можливостей для відвернення шкідливих наслідків.
Антисуспільність як ознака фінансового правопорушення полягає в тому, що діяння заподіює шкоду суспільству, а в кінцевому рахунку – кожному конкретному громадянину.
Карність як ознака фінансового правопорушення означає, що діяння є правопорушенням тільки у випадку, якщо за нього законодавством передбачено фінансово-правову відповідальність. Сутність карності як формальної ознаки фінансового правопорушення полягає в загрозі застосування покарання стосовно винних осіб при порушенні ними заборони на будь-які діяння, юридичні наслідки яких закріплено нормами фінансового законодавства (наприклад, глава 18 БК України). За інші порушення фінансового законодавства моуть застосовуватися інші види юридичної відповідальності.
Фінансове правопорушення є фактичною підставою для притягнення до фінансово-правової відповідальності і внаслідок цього характеризується сукупністю об’єктивних і суб’єктивних ознак, які у сукупності утворюють склад фінансового правопорушення. Склад фінансового правопорушення це встановлені нормами фінансового права ознаки (елементи), сукупність яких дозволяє вважати протиправне діяння фінансовим правопорушенням. До зазначених ознак (елементів) належать об’єкт фінансового правопорушення, суб’єкт правопорушення, об’єктивна сторона правопорушення, суб’єктивна сторона правопорушення.
Об’єктом фінансового правопорушення є фінансові відносини, на які спрямована протиправна і суспільно шкідлива поведінка суб’єкта правопорушення. М.В. Карасєва виділяє загальний, родовий, видовий і безпосередній об’єкт фінансового правопорушення.
Загальним об’єктом фінансового правопорушення є встановлений державою та місцевими утвореннями порядок формування, розподілу і використання державних і місцевих фондів грошових коштів що охороняється мірами фінансово-правової відповідальності. Такий висновок зроблено автором, виходячи з того, що фінансове правопорушення є порушенням норм фінансового права, які реулюють відносини з приводу утворення, розподілу і використання державних та місцевих фондів грошових коштів. В межах загального об’єкту фінансовго правопорушення можна виділити родовий та видовий об’єкт правопорушення.
Родовим об’єктом фінансового правопорушення слід вважати однорідні, відносно відокремлені групи відносин: бюджетні, податкові тощо, тобто відповідні сфери фінансово-правового регулювання.
Видовим об’єктом фінансового правопорушення слід вважати відносно відокремлену групу правил (норм) в тій чи іншій сфері фінансової діяльності держави чи місцевих утворень, за порушення яких передбачено відносно специфічну систему мір фінансово-правової відповідальності.Розрізняються такі видові об’єкти як податково-контрольні відносини, відносини з обчислення і сплати податків, бюджетно-контрольні відносини, відносини з приводу звітності про виконання бюджетів тощо.
Безпосереднім об’єктом фінансового правопорушення є ті конкретні правовідносини, які охороняються нормами фінансового права і забезпечуються фінансово-правовою відповідальністю.
Слід мати на увазі, що об’єкт правопорушення не може слугувати критерієм відмежування фінансового правопорушення від адміністративного. Незважаючи на наявність у фінансового правопорушення власного об’єкту, окресленого рамками фінансового права, в деяких випадках це й же об’єкт є одночасно і об’єктом адміністративного правопорушення.
Суб’єктом фінансового правопорушення є особа (фізична чи юридична), яка здійснила порушення фінансового законодавства і яка відповідно до чинного законодавства може бути притягнутою до фінансово-правової відповідальності. Серед суб’єктів фінансових правопорушень можна виділити загальних суб’єктів (які визначаються нормами фінансового права) і спеціальних суб’єктів (це особа, яка безпосередньо вказана у фінансовому законі). Взагалі ж коло суб’єктів відрізняється залежно від виду фінансових правовідносин.
Об’єктивна сторона фінансового правопорушення полягає в діях чи бездіяльності, заборонених фінансовим законодавством і являє собою сукупність ознак протиправних діянь, передбачених нормами фінансового права і характеризуючи зовнішнє відображення (прояв) фінансових правопорушень в дійсності. Зазначені ознаки можна поділити на обов’язкові (саме протиправне діяння та його наслідок; наявність причинного зв’язку між цим діянням та наслідками) та факультативні (місто, спосіб, час, систематичність та повторюваність здійснення правопорушення).
Суб’єктивна сторона фінансового правопорушення полягає у психічному відношенні суб’єкта до протиправних дій чи бездіяльності та їх наслідків, що проявляється у формі наміру чи необережності. Суб’єктивна сторона являє сукупність ознак, що відображають внутрішню сторону протиправного діяння і характеризують внутрішні психічні процеси, що відбуваються в свідомості правопорушника стосовно заподіяного та його наслідків.
Таким чином, склад фінансового правопорушення являє законодавчо побудовану юридичну модель типових ознак винного, протиправного діяння, яке порушує фінансове законодавство і за яке передбачено фінансово-правову відповідальність.
продолжение
–PAGE_BREAK–ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ФІНАНСОВИХ САНКЦІЙ
Дотримання норм фінансового права забезпечується можливістю держави застосовувати заходи примусу за порушення обов’язків, передбачених фінансовим законодавством. За фінансове правопорушення до правопорушника застосовуються фінансові санкції. За загальним уявленням фінансова санкція є формою реагування державви на порушення фінансового законодавства і є зовнішнім матеріальним вираженням державно-владного примусу за здійснення фінансового правопорушення.
Фінансові санкції – це засоби державного примусу, передбачені фінансово-правововими нормами, що покладають на правопорушників додаткові обтягнення у вигляді впливу на їх фінансовий стан.
Фінансово-правові санкції, залежно від способу охорони бюджетних правовідносин, поділяються на:
— правовідновлювальні, реалізація яких спрямована на усунення шкоди, заподіяної протиправними діяннями фінансовим інтересам держави, примусове виконання невиконаних фінансових обов’язків, а також на відновлення порушених фіскальних (бюджетних) прав держави. Правовідновлювальною фінансовою санкцією є пеня, функція якої полягає у компенсування державі чи місцевому утворенню ту шкоду, а точніше збитки, які вони несуть у зв’язку з несвоєчасною сплатою до відповідних бюджетів податків та інших обов’язкових платежів, несвоєчасним поверненням бюджетних коштів тощо. Пеня як фінансово-правова санкція є додатковим фінансовим обтяженням для правопорушника і відрізняється від пені як цивільно-правової санкції. Пеня як фінансова санція не може встановлюватися угодою сторін, перераховується виключно у доход держави чи місцевого утворення, її стягнення здійснюється у безспірному порядку уповноваженими державними ораганами;
— каральні (штрафні), реалізація яких спрямована на попередження фінансового правопорушення, а також на виправлення і перевиховання порушників фінансового законодавства. Вони встановлюються за фінансові правопорушення з метою покарання правопорушника, а також попередження нових правопорушень. Штраф як фінансово-правова санкція відрізняється від адміністративного штрафу і цивільно-правового штрафу. Штраф як фінансово-правова санкція на відміну від адміністративного не може бути замінений іншим стягненням, уповноважений орган на власний розсуд не може звільнити від накладення фінансового штрафу, виключається можливість стягнення і оскарження штрафу в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення і, досить часто, накладається разом зі стягненням недоїмки по податках та пені. На відміну від цивільно-правового штрафу він накладається за фінансові правопорушення, сплачується платником податків, отримувачем бюджетних кредитів за рахунок прибутку і не може встановлюватися угодою сторін.
До порушників фінансового законодавства застосовуються й інші заходи державного примусу, що застосовуються компетентними органами у сфері фінансової діяльності держави та місцевих утворень і які визначаються як попереджувальні заходи (мета — попередження можливих неправомірних дій суб’єктів фінансових правовідносин) та притинаючі заходи (мета – припинення протиправних дій та створення умов для притягнення правопорушника до фінансової чи іншої відповідальності).
Останнім часом в юридичній літературі виділяють такі різновиди фінансово-правових санкцій як податкові санкції та бюджетно-правові санкції.
Так, главою 18 БК України передбачені заходи, що застосовуються до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів:
— призупинення бюджетних асигнувань (ст. 117 БК України);
— зупинення операцій з бюджетними коштами (п. 2 ч. 1 ст. 118 БК України);
— зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням (ч. 1 ст. 119 БК України);
— обов’язкове повернення коштів, отриманих у вигляді субвенції до відповідного бюджету (ч. 2 ст. 119 БК України);
— призупинення дії рішення про місцевий бюджет протягом місяця з дня його прийняття з одночасним зверненням до суду (ст. 122 БК України).
Визначені кодексом заходи, на нашу думку, слід розуміти як види фінансово-правових санкцій, оскільки вони містять вказівки на невигідні для порушників Бюджетного кодексу України наслідки. Ці заходи (санкції) є різновидами фінансово-правової відповідальності, оскільки вони мають риси і ознаки, що притаманні цьому виду відповідальності.
По-перше, зазначені санкції застосовуються тільки за здійснене бюджетне правопорушення.
По-друге, вони встановлюються державою у фінансово-правових нормах, які є охоронними і містять фінансово-правові санкції.
По-третє, вони застосовуються до правопорушника суб’єктами, яким надане це право. Коло таких суб’єктів визначено Бюджетним кодексом України, це: Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, органи Державної контрольно-ревізійної служби, місцеві фінансові органи, голови виконавчих органів міських міст районного значення, селищних та сільських рад, головні розпорядники бюджетних коштів.
По-четверте, вони мають взаємозв’язок із заподіянням правопорушнику визначених негативних наслідків, тобто тягнуть для порушника приписів БК України визначені негативні наслідки: позбавлення матеріального (у нашому випадку грошового) характеру.
По-п’яте, вони реалізуються в процесуальній формі, що передбачена ст. 124 БК України.
Правова природа зазначених санкцій (заходів) потребує додаткового дослідження в контексті виділення специфічних властивостей, що відрізняють або виокремлюють передбачені Бюджетним кодексом України санкції (заходи), як спеціальні, в межах фінансово-правових. Уявляється можливим виділити наступні їх особливості:
1) Їх завданням є охорона прав та інтересів держави і тому вони можуть бути визначені як правоохоронні санкції. Правоохоронний характер цих санкцій знаходить свій прояв в тому, що вони застосовуються уповноваженими особами, перелік яких надано в главі 18 БК України, тільки у випадках, якщо зобов’язана особа (розпорядник бюджетних коштів або їх одержувач) припустила ті чи інші порушення щодо порядку використання бюджетних коштів, наприклад, здійснила нецільове використання виділених бюджетних коштів.
2) Вони мають односторонній характер. Ці заходи застосовуються уповноваженою особою безпосередньо в позасудовому порядку і тому, на нашу думку вони мають оперативний характер.
3) Односторонній характер застосування уповноваженою особою цих санкцій (заходів) визначає і специфічний характер гарантій їх правильного застосування. У зв’язку з цим важливого значення набувають наступні два моменти. По-перше, різноманітний та багато в чому індивідуальний їхній характер, який породжений специфікою врегульованих бюджетних відносин, що передбачає необхідність чіткого і імперативного визначення в кодексі специфічних та багато в чому індивідуальних умов та меж їх застосування. По-друге, з метою забезпечення їх правомірного застосування уповноваженою особою ст. 125 Бюджетного кодексу України надане право особі, що притягується до відповідальності у випадку необгрунтованого застосування до неї санкцій (заходи) оскаржити це застосування або в органі, що виніс рішення, або в судовому порядку.
4) Застосування уповноваженою особою санкцій (заходів) спричиняє невигідні наслідки для розпорядника або одержувача коштів. На перший погляд це зближує їх з цивільно-правовими санкціями, але між ними існує суттєва відмінність. Якщо застосування цивільно-правових санкцій тягне за собою безпосередні та невідворотні наслідки для зобов’язаної особи, то застосування санкцій (заходів), передбачених главою 18 БК України при необхідній позитивній реакції на них з боку розпорядника або одержувача може і не потягти за собою невигідних наслідків або суттєво зменшити їхній розмір. Так, ст. 117 БК України передбачено, що у разі несвоєчасного або неповного подання звітності про виконання бюджету уповноважений орган призупиняє бюджетне асигнування, а після усунення порушень його відновлює.
5) Особливе призначення санкцій (заходів) в бюджетному процесі. Хоча вони і пов’язані з невигідними майновими (грошовими) наслідками для порушника приписів бюджетного законодавства, але їх призначенням є спонукання розпорядника або одержувача бюджетних коштів до належного виконання покладених на нього обов’язків. А тому уявляється, що їх основною функцією є забезпечення належного виконання приписів бюджетного законодавства.
6) Санкції (заходи) можуть застосовуватися по відношенню до установ та організацій, які підпорядковані відповідним органам державної виконавчої влади і фінансуються за рахунок державного або місцевих бюджетів шляхом перерахування передбачених відповідними актами грошових сум цим ж уповноваженими органами.
Внаслідок встановлення Бюджетним кодексом України певної чисельності санкцій (заходів) за порушення бюджетного законодавства їх можна об’єднати у дві групи.
Перша група – санкції (заходи), які пов’язані з виконанням уповноваженою особою певних дій, наслідком яких не є прямий (безпосередній) вплив на фінансовий стан розпорядника або одержувача бюджетних коштів. Так, ст. 117 БК України передбачено призупинення бюджетних асигнувань у випадках: несвоєчасного і неповного подання звітності про виконання бюджету; невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недотримання встановленого порядку перерахування цих коштів; подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету; порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийняття ними бюджетних зобов’язань; нецільового використання бюджетних коштів. У разі виявлення бюджетного правопорушення органи, уповноважені ст. 118 БК України, у межах своєї компетенції можуть зупинити операції з бюджетними коштами, щодо тих розпорядників бюджетних коштів та одержувачів, яким вони довели відповідні бюджетні асигнування.
Друга група – це санкції, які пов’язані із прямим (безпосереднім) впливом на фінансовий стан розпорядника або одержувача бюджетних коштів. Серед них виділяються санкції, що пов’язані із частковим впливом на фінансовий стан розпорядника бюджетних коштів, а саме у випадку нецільового використання бюджетних коштів, тобто витрачання їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим Законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису. В цьому випадку уповноважений орган має право зменшення асигнувань розпорядникам на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням. Якщо ж має місце нецільове використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенції, то зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до відповідного бюджету, тобто застосовуються санкції, що мають на меті повний вплив на фінансовий стан розпорядника бюджетних коштів.
Отже, на нашу думку, можна вести мову про оперативний характер цих санкцій (заходів) і відповідно визначити їх як оперативно-бюджетні санкції, оскільки вони є заходами оперативного впливу на розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, які порушують приписи чинного бюджетного законодавства. Таким чином, під оперативно-бюджетними санкціями слід розуміти передбачені Бюджетним кодексом України такі юридичні засоби правоохоронного (попереджувального, припиняючого і відновлювального) характеру, які застосовуються до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів безпосередньо уповноваженою особою (Міністерством фінансів України, Державним казначейством України, органами Державної контрольно-ревізійної служби, місцевими фінансовими органами, головами виконавчих органів міських міст районного значення, селищних та сільських рад, головними розпорядники бюджетних коштів), як стороною в бюджетних правовідносинах з метою встановлення режиму законності в бюджетному процесі.
КОРОТКИЙ СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
Акт ревізії — службовий двосторонній документ, який стверджує факт проведення комплексної, фінансової чи тематичної ревізії, що відображає її результати стосовно наслідків окремих фінансово-господарських операцій чи діяльності підприємства в цілому і є носієм доказової інформації про виявлені й систематизовані за економічною однорідністю недоліки в господарюванні та порушення законів і інших нормативно-правових актів.
Аудит — перевiрка публiчної бухгалтерської звiтностi, облiку, первинних документiв та iншої iнформацiї щодо фiнансово-господарської дiяльностi суб’єктiв господарювання з метою визначення достовiрностi їх звiтностi, облiку, його повноти i вiдповiдностi чинному законодавству та встановленим нормативам.
Аудитор — працівник аудиторської фірми чи незалежна особо (аудитор), який здійснює незалежну експертизу чи контроль за дотриманням встановленого порядку проведення фінансово-господарських операцій, бухгалтерського обліку та звітності, надає з цих питань консультаційні послуги.
Аудиторський висновок — офiцiйний документ, засвiдчений пiдписом та печаткою аудитора (аудиторської фiрми), який складається у встановленому порядку за наслiдками проведення аудиту i мiстить у собi висновок стосовно достовiрностi звiтностi, повноти i вiдповiдностi чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського облiку фiнансово-господарської дiяльностi.
Аудиторська фiрма — органiзацiя, яка має лiцензiю на право здiйснення аудиторської дiяльностi на територiї України i займається виключно наданням аудиторських послуг.
Баланс бухгалтерський — форма бухгалтерської звітності, яка відображає в грошовому виразі стан господарських засобів за їх складом та використанням, джерелами надходження та призначенням на певну дату. Має форму таблиці і складається з двох частин: активну й пасивну. Оскільки актив і пасив балансу відбивають ті ж самі кошти, їх підсумки мають дорівнювати один одному.
Баланс держави платіжний — співвідношення між сумою фактичних грошових надходжень із-зі кордону та сумою платежів іншим державам за певний період або на певну дату.
Баланс держави фінансовий зведений — система показників, що характеризують джерела створення та напрямки використання фінансових ресурсів і їх величину за відповідний період. Включає в себе фінансові ресурси, що створюються й використовуються в усіх секторах економіки незалежно від форм власності, а також обов’язкові та добровільні платежі, сплачувані населенням, довготермінові кредити банків, доходи від зовнішньоекономічної діяльності. У видатковій частині балансу наводять загальну суму витрат, здійснюваних суб’єктами господарювання та по лінії бюджетної системи.
Безготівковий грошовий обіг — частина грошового обігу, в якій рух грошей відбувається як перерахування сум по розрахунках у банках чи зарахування взаємних вимог, тобто безготівкових грошових знаків.
Бюджет — план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань та функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади автономної республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Бюджетний період — час дії бюджету. Згідно ч. 1 ст. 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему становить один календарний рік, який починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року.
Валюта України — грошові знаки у вигляді банкнот, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу.
Валюта іноземна — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, монет, казначейських білетів, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу.
Внутрішній фінансовий контроль – система організації і здійснення контрольних заходів, спрямованих на власну фінансово-господарську діяльність суб’єкта господарювання, діяльність інших суб’єктів господарювання, що перебувають в його власності або належать до сфери його управління, які б забезпечували цільове та ефективне використання бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Видатки поточні — фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку.
продолжение
–PAGE_BREAK–Видатки розвитку — витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.
Гарант — державний орган, установа, підприємство чи особа, які у певний спосіб гарантують своєчасну сплату суми, що її має повернути боржник, і несуть за неї економічну, фінансову, матеріальну чи моральну відповідальність, компенсують збитки, що виникають.
Гарантований кредит — кредит, який надається під гарантію банків, фірм або урядових органів.
Грошова одиниця — встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, один з елементів національної грошової системи.
Грошова система — форма організації грошового обігу в державі, що склалася історично і закріплена національним законодавством.
Грошовий обіг — рух грошей у готівковій та безготівковій формах, що обслуговує обіг товарів та послуг у процесі розширеного відтворення.
Державне казначейство — спеціальний орган у складі Кабінету Міністрів України, який відає збором державних доходів та їх витрачанням відповідно до Державного бюджету, а також управлінням державним боргом, емісією казначейських білетів (зобов’язань) і цінних паперів, згідно чинного законодавства.
Державні цільові фонди — фонди, які створені відповідно до законодавства України і формуються за рахунок визначених ним внесків юридичних осіб незалежно від форм власності та внесків фізичних осіб.
Державний борг — загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави, включаючи боргові зобов’язання держави, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, що виникають на підставі законодавства або договору.
Дефіцит бюджету — перевищення видатків бюджету над його доходами.
Державний фінансовий контроль – вид фінансової діяльності держави щодо перевірки застосування встановлених законодавством методів контрольної діяльності, законності та раціональності дій суб’єктів господарювання в процесі створення, розподілу та використання грошових фондів держави.
Джерела фінансового права — правові акти органів законодавчої й виконавчої влади і місцевого самоврядування, в яких містяться норми фінансового права.
Добровільні пожертвування — внески підприємств або фізичних осіб на загальносуспільні потреби, а також у неприбуткові організації, створені згідно із законодавством про об’єднання громадян.
Документування результатів контрольного заходу – формування масиву документально зафіксованої інформації констатувального та аналітичного характеру про організаційно-правову та фінансово-господарську діяльність суб’єкта господарювання, де проводились контрольні заходи, який повинен забезпечувати розкриття теми контрольного заходу.
Дотація бюджетна — безвідплатна, безповоротна допомога вищестоящого бюджету нижчестоящому, яка не має цільового характеру та видається у випадку перевищення видатків над доходами.
Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який її отримує.
Доходи бюджету — усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).
Емісія — випуск в обіг грошей та цінних паперів.
Емітент — держава, підприємство, установа, організація, які випускають в обіг грошові знаки, цінні папери, платіжно-розрахункові документи.
Ініціатор контрольного заходу – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади щодо контрольного заходу, який здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади; керівник міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади щодо контрольного заходу, який здійснюється самостійним контрольно-ревізійним підрозділом або іншим їх підрозділом (особою).
Інспекція — це перевірка стану фінансів підприємств на місцях, що періодично здійснюється суб’єктами — представниками держави в цілому чи її окремих органів.
Закон про Державний бюджет — закон, який затверджує повноваження органам державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.
Законодавство з фінансових питань — сукупність чинних на будь-який момент контрольного періоду законів та інших нормативно-правових актів держави, якими регулюються процеси утворення, розподілу та використання фінансових ресурсів держави, а також грошові, кредитні й товарообмінні відносини. Основними видами фінансових ресурсів є: прибуток; амортизаційні відрахування; податки й збори з підприємств, установ і організацій та з населення; відрахування на соціальні потреби; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; виручка від реалізації безхазяйного та наявного в надлишках майна; надходження від продажу державних запасів і резервів; надходження від здавання в оренду об’єктів нерухомості, земельних ділянок, устаткування, транспортних засобів; надходження в погашення кредитів, наданих раніше іншим країнам; одержання кредитів і гуманітарної допомоги з-за кордону; надлишок обігових коштів.
Збитки — незаконні грошові або матеріальні витрати, проведені кредитором — об’єктом ревізії (перевірки), втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання були виконані боржником у межах терміну позовної давності.
Зустрічна перевірка — метод документального підтвердження на підприємстві, в установі чи організації, що мали договірні взаємовідносини з об’єктом контролю, на прохання контрольного чи правоохоронного органу виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювалися між ними, для з’ясування їх реальності (повноти відображення в обліку об’єкта контролю).
Компетенція органів Державної контрольно-ревізійної служби — постійні й тимчасові повноваження органів ДКРС, делеговані їм державою й закріплені за ними ст. 8 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та іншими законами й нормативно-правовими актами України (передусім законами про державний бюджет, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України), на здійснення в порядку, визначеному ст.ст. 2 і 14 Закону, контролю за дотриманням законодавства з фінансових питань.
Комерційна таємниця — склад і обсяг відомостей, що визначені керівником підприємства відповідно до ч.1 ст.30 Закону України «Про підприємства в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України від 09.08.93 N 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці». Не є комерційною таємницею установчі документи, документи, що дозволяють займатися господарською діяльністю, інформація за всіма встановленими формами державної звітності, дані, потрібні для обчислення й сплати податків (інших обов’язкових платежів), та документи про їх сплату й платоспроможність підприємства, установи, організації тощо.
Контрольний захід – сукупність способів і методичних прийомів фінансового контролю, які застосовуються суб’єктами державного фінансового контролю в межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими актами законодавства, що регулюють їх діяльність, і спрямовані на повний комплекс (систему) або окремі процеси (етапи) фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Матеріали контрольного заходу – сформована група документів, складених за результатами контрольного заходу та інформація про вжиті за його підсумками заходи суб’єктом господарювання, у якого вони проводилися, та (або) відповідним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади.
Метод фінансово-правового регулювання — це органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників фінансових відносин, на характер взаємозв’язків між ними.
Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.
Місцеві бюджети — бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.
Місцевий фінансовий орган — установа, що відповідно законодавства України організує та здійснює функції по складанню, виконанню місцевих бюджетів, контролю за витрачанням коштів розпорядниками бюджетних коштів, а також інші функції, пов’язані з управлінням коштами місцевого бюджету.
Надходження до бюджету — доход бюджету та кошти, залучені в результаті взяття боргових зобов’язань органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування.
Наука фінансового права — внутрішньо цілісна система узагальнених специфічних знань про фінансове право і фінансову діяльність держави й закономірності розвитку цих знань.
Об’єкт фінансових правовідносин — фонди коштів, які формуються, розподіляються й використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав фінансово-кредитних органів і юридичних обов’язків іншої сторони фінансових правовідносин.
Обслуговування боргу — погашення основної суми кредиту та виплата відсотків за нього відповідно до графіка, узгодженого кредитором і позичальником.
Обстеження — метод фінансового контролю, який охоплює окремі сторони діяльності підприємств, установ, організацій, але на відміну від перевірки проводиться по значно ширшому колу показників і виявляє фінансовий стан господарюючих суб’єктів, перспективи їх розвитку, необхідність реорганізації чи переорієнтації виробництва.
Органи стягнення — податкові, митні та інші державні органи, яким відповідно до закону надано право стягнення до бюджету податків, зборів (обов’язкових платежів) та інших надходжень.
Перевірка – обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів.
Підконтрольні органам ДКРС підприємства, установи, організації — центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім Адміністрації Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Служби безпеки України), інші бюджетні установи й організації, казенні підприємства незалежно від джерел фінансування, а також підприємства та організації, їх об’єднання незалежно від форми власності, організаційно-правових форм, відомчої належності та підпорядкованості, що отримують (отримували в ревізійному періоді) кошти з бюджетів усіх рівнів чи державних цільових фондів, інші державні кошти (в тому числі державних валютних фондів) та/або кошти, що залишаються у розпорядженні суб’єктів господарювання в зв’язку з наданими пільгами за платежами до бюджетів.
Планові контрольні заходи – контрольні заходи, що включені до відповідних планів контрольних заходів суб’єктів державного фінансового контролю.
Планування – послідовний процес, який включає в себе систему дій, спрямованих на якісне формування, розгляд, погодження та затвердження планів контрольних заходів.
Планування державного фінансового контролю – послідовний процес, який включає в себе систему дій, спрямованих на якісне формування, розгляд, погодження та затвердження планів контрольних заходів.
Платіж — погашення зобов’язання, що виникло в поточному або попередніх бюджетних періодах.
Позапланові контрольні заходи – контрольні заходи, що не включені до відповідних планів суб’єктів державного фінансового контролю і здійснюються в межах їх компетенції та повноважень за дорученням ініціаторів контрольних заходів і зверненням органів державної влади (в тому числі правоохоронних органів) та органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання і громадян.
Правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, підрозділи податкової міліції.
Проект бюджету — проект плану формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, що здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду, який є невід’ємною частиною проекту закону про Державний бюджет або проекту рішення відповідної ради про місцевий бюджет.
Профіцит бюджету — перевищення доходів бюджету над його видатками.
Рахункова палата України — постійно діючий вищий орган державного фінансово-економічного контролю, створений Верховною Радою України.
Ревізія – метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.
Результати державного фінансового контролю – результати діяльності суб’єктів державного фінансового контролю з виконання ними завдань щодо забезпечення цільового та ефективного використання бюджетних коштів, державного і комунального майна.
Службова таємниця — склад і обсяг відомостей, що є в розпорядженні конкретного органу державної контрольно-ревізійної служби або її посадової особи стосовно об’єктів контролю, контрольних, правоохоронних та інших державних органів, їх працівників, способів досягнення визначених законодавством завдань, що необхідні для якісного проведення контрольно-ревізійних дій, забезпечення відповідної їх раптовості та ефективності і які з цієї причини на певний період не підлягають зовнішньому чи внутрішньому розголошенню. Службовими таємницями, зокрема, є: положення плану контрольно-ревізійної роботи на термін до часу повідомлення об’єкта контролю про початок проведення ревізії (перевірки); факти виявлених під час проведення ревізій і перевірок порушень, зловживань до їх повного документального підтвердження й закріплення в актах, а також заплановані з цією метою зустрічні перевірки, раптові інвентаризації готівки й майна, контрольні обміри та інші ревізійні дії; надані правоохоронними органами оперативні та інші відомості щодо діяльності підприємств, установ і організацій (вчинених порушень, зловживань посадових осіб, дані посадовими особами письмові пояснення, протоколи допиту з конкретних питань тощо); інформація про оперативну й слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, їхніх органів дізнання в тих випадках, коли її розголошення може зашкодити слідству, порушити право людини на справедливий та об’єктивний розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи; конкретні пояснення посадових осіб щодо виявлених фактів зловживань, крадіжок тощо; відомості, які містяться у зверненнях громадян щодо їхнього (чи інших громадян) особистого життя, та інша інформація, що зачіпає (порушує) їхні права та законні інтереси; документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами, матеріали колегій тощо), якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності ДКРС, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформація банківських і фінансових установ, підготовлена на запити органів державної контрольно-ревізійної служби; чернетки матеріалів ревізій і перевірок.
Спільні контрольні заходи — контрольні заходи, які здійснюються одночасно декількома суб’єктами державного фінансового контролю і мають спільні або взаємопов’язані теми контрольних заходів.
Спостереження — метод фінансового контролю, який зводиться переважно до загального ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства, відомства.
Субвенції — міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції.
Суб’єкт господарювання – юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, їх відокремлені підрозділи, які не мають статусу юридичної особи, фізичні особи – громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а також постійні представництва нерезидентів, через які повністю чи частково здійснюється підприємницька діяльність, якщо такі суб’єкти беруть участь у формуванні, розподілі, володінні, використанні та відчуженні активів, що належать державі, а також використовують кошти, що залишилися у зв’язку з наданими пільгами за платежами до бюджетів чи державних цільових фондів та кредитів, отриманих під гарантії Кабінету Міністрів України, за винятком розташованих на території України іноземних дипломатичних представництв, консульських установ, представництв міжнародних організацій, а також представництв нерезидентів, які не провадять підприємницької діяльності.
Суб’єкт державного фінансового контролю – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, які наділені повноваженнями на здійснення фінансового контролю, їх самостійні контрольно-ревізійні підрозділи, які наділені такими повноваженнями.
Суб’єкт фінансового права — особа, учасник фінансових відносин, яка за своїми особливостями може бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків.
Суб’єкт фінансових правовідносин — юридична чи фізична особа, яка на підставі правових норм може бути учасником фінансових правовідносин.
Субсидія — грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним органам, іншим державам.
Система фінансового права — об’єктивно обумовлена внутрішня його побудова, об’єднання і розміщення фінансово-правових норм в певному взаємозв’язку й послідовності.
Тема контрольного заходу – визначений суб’єктом державного фінансового контролю зміст конкретного контрольного заходу.
Трансферти — кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Фінанси державні — система грошових відносин, яка виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням.
Фінансова дисципліна — стан дотримання органами державної влади й місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання всіх форм власності, об’єднаннями громадян, посадовими особами, громадянами України та іноземними громадянами визначених законодавством та нормативно-правовими актами фінансово-правових норм.
Фінансове законодавство — система усіх упорядкованих відповідним чином фінансово-правових актів, що регулюють фінансові відносини в державі.
Фінансова політика — система державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання державою для реалізації її функцій.
Фінансове право — самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій.
Фінансове правопорушення — дія або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання всіх форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.
Фінансові ресурси — сукупність усіх цільових фондів грошових коштів держави, необхідних для її функціонування.
Фінансово-правова норма — загальнообов’язкові приписи компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі й забезпечені примусовою силою держави.
Фінансово-правові акти — це належним чином прийняті органами державної влади та місцевого самоврядування відповідні рішення з питань фінансової діяльності, що віднесені до їх компетенції та мають юридичні наслідки.
Фінансовий контроль — 1) цілеспрямована діяльність законодавчих і виконавчих органів публічної влади і недержавних організацій, спрямована на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в ході мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів держави з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку усіх суб’єктів фінансових правовідносин; 2) спостереження фактичного стану показників фінансової діяльності суб’єктів фінансових правовідносин у порівнянні із заданими показниками.
Фінансовий контроль відомчий — контроль міністерств, інших органів державного управління за діяльністю підвідомчих підприємств, установ, організацій.
Фінансовий контроль внутрішньогосподарський — фінансовий контроль, що здійснюється на конкретних підприємствах, в установах і організаціях їх керівниками та функціональними структурними підрозділами.
Юридичний вчинок — правомірна дія, з якою фінансово-правова норма пов’язує юридичні наслідки в силу самого факту вольової дії.
Юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах — приписана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинен дотримуватися цей суб’єкт.