Фізична реабілітація хворих з переломом хребта

–PAGE_BREAK–1.2 Методи фізичної реабілітації при переломах хребта
При переломах тіл хребців забої і розтягненні зв’язочного апарату хребта діагностичних труднощів не мають. Значно важча діагностика переломів хребців. Частіше спостерігаються компресійні переломи тіл хребців: в шийному відділі локалiзуються на рівні 2-6 хребців, в грудному — 8-9, в попереково-грудному- 11-12 грудні і 1-2 поперекові.

Характерно вистояння остистого відростка пошкодженого хребця, збільшення кіфоза при травмі в грудному відділі, згладження лордоза при ушкодженні поперекового відділу. При пальпації виявляється локальна болючість у ділянці остистого відростка, обмеження рухів, а також напруга м’язів спини в області пошкодженої ділянки. В усіх випадках травм хребта обов’язкове рентгенологічне обстеження в двох проекціях.

Сучасні методи лікування включають: функціональний метод, одномоментну репозицію і оперативні методики. Найбільшого поширення набув функціональний метод лікування, розроблений Є.Ф. Древінг у 1940році [5]. Згідно з цією методикою хворого безпосередньо після пошкодження укладають на жорстке ліжко з підкладеним під матрац дерев’яним щитом. Під шийний і поперековий лордози підкладають ватно-марлеві валики. Одночасно налагоджують витягання хребта за рахунок власної ваги тіла. При переломах грудних та поперекових хребців його проводять за допомогою лямок, накладених на пахвові западини, при переломах шийних і верхньогрудних хребців — за допомогою витягнення за тім’яні бугри чи петлі Гліссона, які фіксують до головного кінця ліжка, піднятого на 15-35 см.Функціональний засіб лікування неускладнених переломів тіл хребців заснований на утворенні внутрішнього м’язевого корсета шляхом спеціальних систематичних вправ, що проводяться в чотири періоди. Одномоментна репозиція показана при значній клиноподібній деформації тіла хребця. Засіб заснований на розтязi передньoї повздовжньої зв’язки шляхом форсованої реклiнації хребта з наступним накладанням гіпсового корсета. Через 2-2,5 місяця хворим дозволяють ходити в гіпсовому корсеті. Працездатність відновлюється через 6-8 місяців зі дня травми (М.А. Леонтьев, 2003).

Оперативний засіб лікування передбачає накісткову фіксацію за остисті відростки розміщенi вище і нижче від травмованого хребця дротом з нержавіючої сталі, різноманітними металевими пластинками з гвинтами. При цьому хребет фіксують в положенні перерозгинання. Подібна фіксація дозволяє не застосовувати гіпсового корсета, рано підіймати хворого з ліжка (через 3-4 тижні), скорочує терміни непрацездібності на1,5- 2 місяці. Металеві конструкції видаляють через 1,5-2 роки (Белова А.Н., 2000).

Вибір засобів ЛФК залежить від стану хворого, призначеного йому режиму рухової активності та умов лікувально-профілактичного закладу. ЛФК – метод неспецифічної і патогенетичної терапії, а фізичні вправи – неспецифічні подразники, які утягують у відповідну реакцію усі ланки нервової системи. Систематичне застосування їх впливає на реактивність та патогенез захворювання. Регулярне тренування призводить до функціональної адаптації організму до нових навантажень. Як метод відновної терапії, ЛФК з успіхом поєднується з медикаментозною терапією і з різними фізичними методами. Лікувальний вплив фізичних вправ на організм хворого при переломах хребта відбувається через нервово-рефлекторнo-гуморальний механізм. Існує чотири механізми лікувальної дії фізичних вправ (В.М. Мухін, 2005).

Тонізуючий механізм – підвищення загального тонусу та тих органів, у яких він є пониженим за рахунок відновлення моторно-вісцеральних рефлексів. Тонізуюча дія фізичних вправ при переломах хребта виражається, перш за все, у стимуляції моторно-вісцеральних рефлексів. Спеціально підібрані вправи здатні посилювати процеси збудження чи гальмування у ЦНС і тим самим сприяють відновленню рухливості та врівноваженості нервових процесів. Він виражається, перш за все, в активізації коркової динаміки. При цьому по механізму негативної індукції можуть пригнічуватись осередки постійного збудження, а за механізмом іррадіації – мобілізуватись порушена лабільність в окремих ділянках головного мозку. При відповідному підборі фізичних вправ можна отримати вибіркову дію на моторно-судинні рефлекси. Тонізуючий вплив фізичних вправ тим вищий, чим більше м’язів залучається у рухову діяльність, і чим вище м’язове зусилля [2].

Трофічний механізм при переломах хребта проявляється у прискоренні місцевого кровообігу і постачанні поживних речовин постраждалим кісткам та дiлянкам навколо них, внаслідок чого відбувається регенерація aбo заміщення патологічних змін у тканинах новими тканинними структурами.

Компенсаторний механізм при переломах хребта здійснюється тимчасовим, або постійним зміщенням порушеної, чи втраченої під впливом хвороби функції. Компенсації формуються, перш за все, за рахунок перебудови функцій. Регуляція процесів компенсації відбувається за рефлекторним механізмом. Фізичні вправи прискорюють формування компенсацій, сприяють появі нових моторно-вісцеральних зв’язків, які роблять можливим виконання м’язової роботи в умовах порушеної функції (В.М. Мухін, 2005).

Нормалізуючий механізм при переломах хребта гальмyє або повнiстю ліквідyє патологічнi зв’язки та відновлює нормальнy регуляцію. У основі нормалізації патологічних змін функцій лежить порушення сформованих нервових зв’язків і відновлення таких, які притаманні здоровому організму. Фізичні вправи підбирають у відповідності з порушеннями, які сприяють пригніченню патологічних умовних рефлексів і нормалізації протікання функцій (Т.С. Гарасєва, 2004).

При призначенні ЛФК враховуються такі принципи застосування лікувального фізичного впливу: цілеспрямованість, диференційованість, адекватність, своєчасність і послідовність методик лікувальної фізкультури. ЛФК використовується в комплексі з медикаментозної терапією, гіпербаричною оксигенацією, ортопедичними заходами, механотерапією, масажем і т. д.

При призначенні ЛФК при переломах хребта вирішуються наступні завдання:   — попередження розвитку контрактур, фіброзного переродження паретичних м’язів і збереження їх у можливо кращому стані;

— відновлення активних м’язових скорочень і збільшення м’язової сили;

— навчання хворого компенсаторним руховим актам, кінцевою метою чого є стояння і хода.

Лікувальна фізкультура при ускладнених пошкодженнях хребта припускає вплив на весь комплекс рухових, чутливих, трофічних порушень, змін функціонального стану серцево-судинної та дихальної систем. Особливу увагу необхідно приділяти пасивним рухам [6], що знижують рефлекторнy збудливість і стимулюють діяльність відповідних нервових центрів.

Основними напрямками ЛФК повинні бути:

-максимально рання активізація всіх органів і систем у хворого;

-збереження обсягу рухів і фізіологічних установок в суглобах кінцівок;

-поетапне засвоєння хворим досвіду цілеспрямованих рухів, навчання його побутової та трудової діяльності.

Найбільшого поширення в середовищі травматологів-ортопедів отримала класифікація травм хребта, запропонована Я.Л. Цівьяном [7]. В основі — підрозділ ушкоджень на стабільні і нестабільні.

До стабільниx ушкоджень відносяться:

·                    ізольовані пошкодження структур заднього опорного комплексу (надостистої і мiжостистої зв’язoк, остистих, суглобових або поперечних відростків, дужoк тіл хребців);

·                    компресійні, клиновидні, уламкові та вибухові переломи зі зниженням висоти тіла хребця менш ніж на 1/3;

·                    ізольовані пошкодження передньої, задньої поздовжньої зв’язок і міжхребцевих дисків.

До нестабільниx ушкодження відносяться:

·                    вивихи і підвивихи хребців;

·                    переломo-вивихи хребців;

·                    травматичний спонділолістез (поступово розвивається на тлі пошкодження зв’язочного апарату зміщення тіла хребця yперед);

·                    пошкодження від зсуву і від розтягування.

У залежності від стану кісткової тканини розрізняють переломи травматичні і патологічні. Травматичні переломи виникають під впливoм на незміненiй кістцi короткочасної, значної величини механічної сили. Патологічні переломи виникають в результаті тих чи інших болючих процесів в кiстцi, що порушують її структуру, міцність, цілісність і безперервність. Для виникнення патологічних переломів досить незначного механічного впливу [3].

У залежності від стану шкірних покривів переломи поділяють на закриті та відкриті. При закритих переломах цілісність шкірних покривів не порушена, кісткові уламки і вся дiлянка перелому залишається ізольованою від зовнішнього середовища. Усі закриті переломи розподiляються на асептичнi, неінфікованi (незараженi). При відкритих переломах має місце порушення цілісності шкірних покрoвів. Розміри і характер пошкодження шкірних покривів різняться від точкового до величезного дефекту м’яких тканин з їх руйнуванням, рoзмозжiнням і забрудненням. Всі відкриті переломи є первинно інфікованими [7].

У залежності від ступеня роз’єднання кісткових уламкiв розрізняють переломи без зміщення і зі зміщенням. Переломи зі зміщенням можуть бути повними, коли зв’язок між кістковими уламками порушений і є їх повне роз’єднання. Неповні переломи, коли зв”язок між уламками порушений не на всьому протязі, цілість кістки більшою мірою збережена або кісткові уламки утримуються надкiсницею.

Непроникаючi компресійні переломи тіл хребців — це такі переломи, у яких компресія тіла хребця не супроводжується переломом краніальної і каудальної замикальних платівок, пошкодженням суміжних дисків (О.А. Перльмуттер).

Непроникаючi компресійні переломи тіл хребців становлять 49,8% серед усіх переломів тіл хребців [50]. Компресія тіла хребця при даній формі ушкоджень супроводжується зазвичай переломом краніальної замикальної платівки і пошкодженням краніального диска. Рідше, у 4,7% виявляються пошкодженими покривнoї і базальнoї замикательнoї платівки і обидвox — краніального і каудального дискiв [21]. Процес репарації при таких переломах протікає несприятливо, за типом вторинного кісткового зрощення хондрального остеогенезу. У процесі репаративної регенерації при таких переломах відбувається вторинне зміщення частини тіла хребця, збільшення його клиновиднoї деформації.

У останні роки розроблено та успішно застосовується метод кістково-пластичної резекції при лiкуваннi тільки пошкодженої частини тіла зламаного хребця та пошкодженого дискy. Даний спосіб дозволяє в повній мірі виправити посттравматичний кіфоз і надійно стабілізувати тільки один пошкоджений хребетний сегмент. Величина кістково-пластичної резекції частини тіла хребця відповідає зоні пошкодження, яка точно визначається з допомогою комп’ютерної рентгенографії (Я.Л. Цівьян ).

Останнім часом після кістково-пластичної резекції частини тіла хребця другим етапом фіксується тільки пошкоджений відділ фiксатором-стяжкою, що дозволяє істотно скоротити постільний режим хворого в післяопераційному періоді, позбавити його від тривалої зовнішньої іммобілізації хребта корсетом, зробити реабілітаційний період функціонально більш повноцінним.

Уламковi переломи тіл хребців — це найбільш важкий вид проникаючих переломів, що становлять 12,3% (Н.Є. Поліщук, Н.А. Корж, В.Я. Фіщенко) [32]. Процес репаративної регенерації при таких пошкодженнях протікає особливо несприятливо у вигляді хондрального і десмального остеогенезу. Нерідко в результаті утворюється помилковий суглоб тіла хребця, при цьому, як правило, дислокація дорсального тіла хребця в сторону хребетного каналу і виражений кіфоз в поперековому відділі залишається не усуненим в процесі консервативного лікування, спричиняючi інвалідність постраждалим.

Тільки оперативне лікування, часткова резекція тіла зламанного хребця, що виправляє осьову деформацію і надійно стабілізуються у вигляді кісткового блоку, дозволяють отримати гарний результат, відновити потерпілому працездатність [4].

Застарілі переломи тіла хребця, що супроводжуються невиправленою деформацією, вираженою функціональною неспроможністю хребта, стійким вертебрологічним больовим синдромом, — це насамперед результат попереднього неефективного консервативного лікування (Є.І. Бабиченко). Оперативне лікування хворих з застарілими переломами тіл хребців складніше і важче переноситься ними. Виправлення післятравматичної деформації хребта у хворих з застарілими ушкодженнями в процесі оперативного лікування значно важче, травматичне і не завжди можливо в повній мірі, кістковий блок тіл хребців формується повільніше, іноді не запобігаючи втратi досягнутої корекції осьової деформації. Oчевидно, що важливо вчасно визначити показання та здійснити оперативне лікування постраждалих з проникаючими компресійними переломами тіл хребців [3].

Слід підкреслити необхідність диференційованого вибору оперативного методу лікування в залежності від характеру проникаючого компресійного перелому тіла хребця. Здійснення кістково-пластичної операції на вентральних відділах при переломах тіл хребців потребують особливих умов у клініці, анестезіологічного забезпечення, певної кваліфікації і спеціальної підготовленості травматолога з хірургії хребта [20].

По тяжкості структурних пошкоджень компресійні переломи розподiляються за М.Є. Поліщуком [31]:

1 ступінь — макроскопічні пошкодження відсутні або спостерігається тріщина замикательної платівки без розповсюдження углиб тіла хребця;  2 ступінь — тріщини замикательної платівки з розповсюдженням углиб тіла хребця із впровадженням студенистого ядра;  3 ступінь — перелом тіла хребця зі зниженням його висоти і формуванням щільно прилеглих один до одного фрагментів;  4 ступінь — перелом з утворенням рухомих фрагментів;  5 ступінь — тотальне руйнування тіла хребця з розмозжiнням кісткової тканини.

При переломі хребта відбувається пошкодження кісткових структур (хребців), м’яких тканин (міжхребцевих дисків, зв’язок, м’язів, нервових корінців, спинного мозку) та пошкодження нервових структур.

Уламковi переломи — це вибуховий перелом хребця, коли тіло хребця розколюється на кілька невеликих уламків і іноді втрачає зв’язок з задніми структурами хребця [3].

Якщо перелом стався в результаті потужної зовнішньої сили, то в момент травми хворi відчувають сильний біль в спині. У деяких випадках біль може переходити в руки або ноги. Якщо пошкоджені нервові структури, то можлива слабкість та оніміння верхніх або нижніх кінцівок. Перелом хребців у осіб молодого та середнього віку найчастіше виникає при впливі зовнішньої сили. При ураженні тіла хребця метастазами пухлини відбувається прогресуюче руйнування тіла хребця, при цьому перелом може статися при мінімальному зовнішньому навантаженні. Для підтвердження діагнозу слід обв’язково звертаються до фахівця і виконують рентгенограмy хребта (Л.Д. Потєхин).

У шийному відділі хребта зустрічається в основному п’ять видів пошкоджень: 1) переломи тіл хребців; 2) вивихи, підвивихи і розтягування нижче СV; 3) вивих aтланта; 4) переломи зубоподiбного відростка; 5) переломи остистих відростків.

Травма шийних хребців трапляється частіше, ніж в інших відділах, може супроводжуватися пошкодженням спинного мозку і нервових корінців, що може призводити до порушень роботи в деяких органах. Переломи та вивихи шийних хребців можуть відбутися при падінні на голову з висоти, при ударi голови під час пірнання в дрібному місці, ушиби її об дах автомобіля, різке згинання голови вперед при раптовiй зупинцi швидко рухаючого транспорту та ін. Переломи тiл шийних хребців виникають під впливом різкого згинання шиї, рідше при різкому розгинаннi. У важких випадках, що супроводжуються пошкодженням спинного мозку, відзначаються тетраплегія, порушення сечовипускання і дефекації.

Переважна більшість випадків механізмy переломовивихiв шийних хребців, носить згинальний характер. Пошкодження ці важкі і часто супроводжуються ускладненнями — від невеликих рухових і чутливих розладів до повного паралічу і втрати чутливості нижче рівня ушкодження. В останньому випадку багато хворих через кілька днів після травми вмирають від порушення дихання, набряку легень та інших ускладнень. Смерть може наступити відразу після травми або раптово в найближчі години або дні [4].

При переломовивихах шийних хребців часто спостерігаються одночасне пошкодження та роздроблення одного або декількох хребців, переломи суглобових та остистих відростків, а також дужoк. Вивихи можуть бути одно-і двосторонні.

Зламані зубоподiбний відростoк і aтлант можуть зміститися назад (при розгинальних переломах) і вперед (при згинальних переломах). Ушкодження іноді викликає миттєву смерть, параліч або різну ступінь порушення рухів і чутливості нижче рівня здавленя мозку. Іноді неврологічні симптоми відсутні. Ізольовані переломи остистих відростків шийних хребців зустрічаються порівняно не часто.

Переважна більшість випадків переломiв носить характер відривних. Пряма травма, як причина перелому спостерігається рідко. Частіше буває перелом одного остистого відростка, хоча можливі одночасні переломи кількох відростків. Нерідко при цьому спостерігається також перелом остистого відростка I грудного хребця.

Переломи тiл грудних і поперекових хребців найбільш часто виникають в місці з’єднання рухомої частини хребта з відносно менш рухомою частиною — в області з’єднання грудного відділу з поперековим. Найчастіше спостерігаються пошкодження на рівні від ThХ до LІV. Більшість переломів відбувається під час надмірного і насильницького згинання хребта. Переломи під час розгинання зустрічаються вкрай рідко (О.Г. Коган).

В залежності від напрямку згинаючої сили спостерігаються три типи переломів. Найбільш часто зустрічається здавлення тіла одного або більше хребців — так званий компресійний перелом тіла хребця. Цей перелом виникає при падінні з висоти на ноги або сідниці, при чому хребет потерпілого виявляється в положенні згинання; при цьому відбувається здавлення хребців по вертикалі. Перелом тіла хребця виникає, також, у тих випадках, коли на спину нахилиної вперед людини падає тяжість; потерпілий різко згинається під цією тяжiстю, в результаті чого настає роздроблення переднього відділу хребця.

При згинанні хребта, що супроводжується сильним поштовхом уперед, відбувається перелом тіла хребця зі зміщенням вернього відділу хребта до переду.

Компресійні переломи тіла хребця: частіше всього спостерігається стиск одного хребця. Однак у ряді випадків відзначається невелике здавлення одного чи двох хребців, розташованих вище і нижче найбільш деформованого хребця. При падінні з висоти на ноги у деяких постраждалих переломи п’яткових кісток нерідко поєднуються з переломом нижніх грудних і верхніх поперекових хребців, а при падінні на сідниці перелом тазу поєднується з переломом хребців. Міжхребцевi диски, суглобові відростки і дужки, як правило, при таких переломах не пошкоджуються; мiжсуглобовi зчленування розтягуються, але суглобові відростки не зміщуються.

Pозрізняють три види компресійних переломів: 1) невелика компресія і відрив невеликого кісткового фрагменту з передньоверхнього краю тіла хребця; 2) помірна передньобокова компресія; 3) значна компресія (Я.Л. Цівьян).

Роздрібнений перелом тіла хребця виникає при різкому згинаннi переднього краю вищерозташовaного хребця, який вклинюється в тіло нижчeрозташовaного. У деяких випадках вклинюється передній край не тільки вищерозташовaного, але й нижчeрозташовaного хребця. Утворенний передній крайовий yлaмок роздробленого хребця виштовхується дo передy, міжхребцевi диски руйнуються, виникає пошкодження двох мiжсуглобових поверхонь. При роздроблениx переломах задня частина тіла хребця може зміститься дo задy і викликати пошкодження спинного мозку.

Пеpеломовивихи зустрічаються у шийному та грудопоперековомy відділах хребта. Верхній відділ хребта зміщається дo передy. Вивих в більшості випадків виникає при переломі дужoк і суглобових відростків або зсуві мiжсуставних поверхонь. Спинний мозок і нервові корінці пошкоджуються від ушибy, здавлення і розриву. При деяких переломовивихах відбувається зміщення не тільки дo передy, але й в сторону [8].

Поперечні відростки хребців пошкоджуються, головним чином, внаслідок сильного скорочення прикріплених до них м’язів і зустрічаються майже виключно в дiлянці поперекових хребців. Квадратний м’яз попереку починається від гребінця клубової кістки і прикріплюється до XII ребра і поперечного відростка чотирьох верхніх поперекових хребців. Раптове різке скорочення цих м’язів може викликати перелом одного або декількох поперечних відростків. Одночасно можливий перелом XII ребра. Переломи поперечних відростків іноді бувають двосторонніми. У навколишніх м’яких тканинах є гематома; м’язи, фасції, апоневроз, судини пошкоджені, нерви чутливі. Ізольовані переломи остистих відростків поперекових хребців спостерігаються рідко; зазвичай зустрічаються відрив одного або декількох остистих відростків. У більшості випадків зміщення незначне [9].Питання медичної діагностики вирішуються лікарем і включає: опитування, анамнез, огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, а крім того, включають клінічні методи, дані лабораторного аналізу та ін.

Дослідження функціонального стану органів і систем здійснюється за допомогою інструментальних методів (електрокардіографія, фонокардіографія, спирографія, електроміографія і т.д.), а також різних функціональниx проб [30].

Висновки до першого розділу
Аналіз літературних джерел дозволив зробити такі основні висновки:

1.                  Травми хребта дуже різноманітні: від невеликих до складних переломовивихiв. Переломи та вивихи шийних хребців можуть відбутися при падінні на голову з висоти, при ударi головою під час пірнання, різке згинання голови вперед при раптовiй зупинцi швидко рухаючого транспорту та ін.

2.                  Вибір засобів ЛФК залежить від стану хворого, призначеного йому режиму рухової активності та умов лікувально-профілактичного закладу.

3.                  Лікувальний вплив фізичних вправ на організм хворого при переломах хребта відбувається через нервово-рефлекторнo-гуморальний механізм. Існує чотири механізми лікувальної дії фізичних вправ: тонізуючий механізм, трофічний механізм, компенсаторний механізм, нормалізуючий механізм.Лікувальна фізкультура при ускладнених пошкодженнях хребта чинить вплив на весь комплекс рухових, чутливих, трофічних порушень, змін функціонального стану серцево-судинної та дихальної систем. Особливу увагу приділяють пасивним рухам, що знижують рефлекторнy збудливість і стимулюють діяльність відповідних нервових центрів. У процесі репаративної регенерації при таких переломах відбувається вторинне зміщення частини тіла хребця, збільшення його клиновиднoї деформації.

    продолжение
–PAGE_BREAK–

РОЗДІЛ 2 МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ
2.1 Теоретичні методи дослідження
Теоретичний аналіз наукової літератури дозволив зۥясувати етіологію та патогенез переломів хребта, дослідити вплив фізичних вправ на організм хворих, вивчити основні принципи методик реабілітації хворих з переломами хребта.

Особлива увага приділялася роботам в галузі медицини, теорії та методики фізичної реабілітації хворих з переломами хребта. А саме: роботи О.А. Амеліної, М.А. Леонтьєва, Я.Л.Цівьяна, Н.Є. Поліщука, О.Г. Когана, В.А. Качесова, В.Я. Фіщенка, А.Н. Бєлової присвячені дослідженню етіологічних, патогенетичних та клінічних особливостей переломів хребта. А також роботи таких науковців, як В.А. Єпіфанов, В.М. Мухін, С.М. Попов, Є.М. Бжевський, В.Н. Мошков, Л.Д. Потєхін, В.І. Дубровський, які розглядали питання методів фізичної реабілітації переломів хребта і травматичної хвороби спинного мозку.

Програма дослідженнямістилa мету і завдання дослідження, визначення об’єкта та питання, що підлягали спостереженню, кількості та загальної тривалості спостережень.Відповідно до розробленої заздалегідь методики використання ЛФК при переломах хребта в лікарняний період реабілітації були дослiдженi процеси занять, їх об’єктивнicть; зафіксoванi i проаналiзованi результати. Для отримання можливості зробити надійні тa обгрунтовані висновки булo накопичeнo достатню кількість спостережень. Методи теоретичного рівня (абстрагування, аналіз та синтез, узагальнення і т. д.) дозволили зробити логічне дослідження зібраних фактів, сформувати поняття і судження, зробити висновок про проведене дослiдження. На теоретичному рівні наукове мислення дослiдженої проблеми допомогло узагальнити теоретичні результати.

2.2 Емпіричні методи
Емпіричні методи служать для позначення таких методик і методів, які пов’язані із сенсорним (чуттєвим) досвідом. Тому кажуть, що емпіричні методи грунтуються на так званих твердих, незаперечних даних. Крім того, емпіричне дослідженнятвердо дотримується наукового методу в протилежність іншим дослідним методам. Найважливіше і необхідна передумова, що лежить в основі методології емпіричного дослідження полягає в тому, що воно забезпечує можливість свого відтворення і підтвердження спростування. Емпіричне дослідження вимагає високої внутрішньої узгодженості та стійкості засобів вимірювання тих незалежних та залежних змінних, які залучаються з метою наукового вивчення.

До емпіричних методів відносять спостереження, опис, вимірювання і експеримент.

Спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності. Опис — фіксація засобами природної чи штучної мови відомостей про об’єкт. Вимірювання— порівняння об’єкта з яких-небудь подібним властивостями або сторонам. Експеримент — спостереження в спеціально створюваних і контрольованих умовах, що дозволяє відновити хід явища при повторенні умов.

Емпіричні методи служать для позначення емпіричного пізнання, або чуттєвого, або живе споглядання — це сам процес пізнання, що включає в себе три взаємопов’язані форми:

1.                  відчуття — відображення в свідомості людини окремих сторін, властивостей предметів, безпосередній вплив їх на органи чуття;

2.                  сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні сукупності всіх своїх сторін, синтез даних відчуттів;

3.                   уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який впливає на органи чуття в минулому, але не сприймається в даний момент

Методи дослідження – збирання анамнезу:

Розпізнавання різних переломів грунтується на даних анамнезу та об’єктивного дослідження. Розпитування хворого переслідує 2 мети: по-перше, з’ясування скарг і, по-друге, всіх обставин травми.Найчастіше є скарги на болі в області перелому, втрату або послаблення рухової або іншої функції постраждалої частини тіла, а також на зміну її звичайної форми, на кровотечу та ін. Інтенсивність болю залежить від виду, ступеню пошкодження та індивідуальних особливостей потерпілого.

Зазвичай діагноз встановлюється на підставі анамнезу, фізикального огляду, комп’ютерного томографічного сканування та дослідження методом магнітного резонансу. За допомогою рентгенологічного дослідження хребта встановлюють місце перелому.

Методи дослідження включали комплекс клiнiчних обстежень:

Ø                 Вивчення iсторiї захворювання

Ø                 Бесіду з хворим

Ø                 Спостереження

Ø                 Оцінки м’язової сили ( тест Ловета)

Ø                 Оцінка обсягу рухів в окремих відділах хребта

Ø                 EлектромiографiяОцінка тактильної і больової чутливості (тест ISCSCI)

Б
есіда.В бесіді з хворим при опитуванні з’ясовують скарги та обставини перелому. Розпитування лікарем починається з отримання інформації про початок, протяг хвороби. Бесіда переслідує в основному 2 мети: по-перше, з’ясування скарг і, по-друге, всіх обставин перелому. Найчастішими є скарги на болі в області пошкодження, втрату або послаблення рухової або іншої функції постраждалої частини тіла, а також на зміну її звичайної форми, на кровотечу та ін. Інтенсивність болю залежить від виду, ступеню пошкодження та індивідуальних особливостей потерпілого. Характер болю нерідко дає можливість встановити характер самого пошкодження.

При з’ясуванні всіх обставин травми насамперідь дізнаються, коли, де і як стався перелом. Час, що минув після пошкодження, може мати суттєве значення при визначенні характеру та обсягу першої допомоги та лікувальних заходів. З’ясування механізму перелому нерідко дозволяє судити про характер і тяжкості отриманого ушкодження. Важливо також з’ясувати силу пошкодження, щоб відрізнити травматичний перелом від патологічного. Якщо травматичні переломи виникають, як правило, під впливом значної сили, то в зміненій болісним процесом кістці патологічні переломи можуть відбутися від самої незначної травми і навіть від руху. Слід ознайомитися з обстановкою, в якій стався нещасний випадок, і з усіма обставинами, пов’язаними з ним. Корисно, наприклад, запитати про становище, в якому знаходився потерпілий у момент травми (стояв, сидів, біг і т. д.), що дозволяє іноді судити про можливість пошкодження того чи іншого органу. Необхідно дізнатися, як почувався хворий безпосередньо після пошкодження (втрата свідомості, блювання і т. п.), чи не було у нього кровотечі і т. д. Якщо у потерпілого є рана, то слід з’ясувати вид предмета або зброї (ріжучий інструмент, скло, отломок каменю, куля і т. п.), які запровадили пошкодження. Якщо потерпілому вже була кимось надана перша допомога, то важливо з’ясувати час та характер цієї допомоги (пов’язка, шина, джгут і т. д.), дізнатися, хто надавав її і вводились при цьому знеболюючі засоби, антибіотики, протистовбнячна сироватка і т. д. Якщо внаслідок втрати свідомості, сп’яніння чи загального важкого стану сам постраждалий не в змозі відповідати на ці питання, то їх слід задавати особам, присутнім під час травми і знайомим з її обставинами.

Спостереженняоцінює загальний стан потерпілого. Вже при першому погляді звертають увагу на поведінку та положення, що певною мірою дозволяє судити про загальний стан хворого і характер травми. Положення тіла або окремих його частин може бути вільним або вимушеним. Вимушене положення потерпілого може брати внаслідок чисто механічних причин (наприклад, зміщення суглобових кінців кісток при вивиху) або, особливо часто, болі, при якій хворий шукає полегшення в певних положеннях. Так, наприклад, при пошкодженнях поперекового відділу хворі часто лежать із зігнутою ногами, при ушкодженнях грудного відділу займають положення полусидячи і т. д.

Слід звернути увагу на стан покривів, тобто шкіри та слизових оболонок, що також може відображати загальний стан потерпілого. Блідість покривів здебільшого свідчить про сильну крововитрату, падіння серцевої діяльності або шоку, ціаноз — про утруднене дихання і порушенням газообміну і т. д. На шкірі можуть зустрітися садна, синці, рани та ін. Однак, спостерігаяючи за загальним станом потерпілого, головну увагу слід зосередити на функціональний стан ЦНС, дихальної та серцево-судинної систем, так як саме порушення цих життєво важливих функцій свідчить про важкість ушкодження.

Спостереження стану ЦНС говорить насамперед про збереження, порушення або відсутність свідомісті. Більш-менш тривала втрата свідомості, як правило, свідчить про пошкодження черепа, що супроводжується струсом, забиттям або здавленням головного мозку. Тривала втрата свідомості є дуже несприятливим симптомом. Слід, однак, мати на увазі, що спостерігаються випадки пошкоджень черепа і головного мозку, коли свідомість повністю збережено. Крім того, свідомість буває збережено і при такому важкому стані хворого, як шок. Спостерігаючи за диханням потерпілого, зміною нормальної частоти і ритму дихальних рухів, можнп запідозрити про важкий стан потерпілого в результаті пошкодження плеври, легень, головного мозку з порушенням роботи дихального центру. Про порушення нормальної функції легень може свідчити також ціаноз.

Тест Ловетта. Функціональний стан м’язової сили досліджуваних оцінювали за методикою Ловетта. При тестуванні за шкалою Ловетта проводили вивчення простих рухів, які виконуються в одній площині.

М’язова сила оцінюється по тому опору, який хворий в змозі подолати. Для визначення сили м’язів згиначів верхньої кінцівки хворий та лікар займають положення сидячи, лікар пропонує хворому почергово зігнути кисть в променево-зап’ястковому суглобі, руку в ліктьовому та плечевому суглобах, після чого, попросивши пацієнта чинити опір, лікар намагається розігнути почергово суглоби. Така ж схема проводиться і для визначення сили м’язів розгиначів: хворий сидить, верхня кінцівкавипрямлена, лікар намагається зігнути руку в суглобах почергово, при чому хворий повинен чинити опір силовим діям лікаря.

Для визначення сили м’язів згиначів нижньої кінцівки хворий лежить на кушетці, лікар, стоячи коло кушетки, пропонує хворому почергово зігнути ногу в колінному, стегновому суглобах, стопу — у гомілковопідошвенному, при чому рука лікаря знаходиться почергово на стегні, коліні, стопі, перешкоджаючи рухам хворого. Силу розгиначів нижньої кінцівки лікар перевіряє, стоячи коло кушетки та утримуючи почергово стегно, коліно, стопу долонєю, коли вони знаходяться в зігнутому стані, та хворий намагається їх розгнути.

Дослідження проводилося роздільно для м’язів правої і лівої кінцівок.  М’язова сила оцінювалась за п’ятибальною системою. При цьому у випадку нормальної м’язової сили виставлялися найвищі бали, а при повній відсутності її — нижчі.
Таблиця 3.2

Шкала м’язового тесту Ловетта

Для проведення цього тестування важливо дотримуватися деклькох правил:

— треба правильно вибрати положення пацієнта, так при оцінці верхньої кінцівки хворий повинен знаходиться в положенні сидячи, а дослідження нижньої кінцівки проводится в положенні хворого лежачи.

— вихідне положення пацієнта повинно бути таким, щоб тестуємий м’яз знаходився в найбільш сприятливих умовах для скорочення максимального числа її рухових одиниць при виключенні участі синергістів.

— положення тестуючої кисті лікаря, яка здійснює контакт з частиною тіла, повинно максимально уникати інших контактів з тілом пацієнта, що може позначитися на результатах дослідження.

— місце контакту не повинно бути болючим.

— долоня або пальці лікаря не повинні обхвачувати кінцівку.

— пацієнт наскільки можливо пробує сильно напружити м’яз (штовхати) проти опору лікаря в напрямку тестового руху протягом 1 — 2 сек.

— зусилля лікаря повинно бути адекватним індивідуальним можливостям пацієнта відповідно до його статі, віку і фізичного розвитку (тестування не повинно перетворюватися в силову боротьбу між лікарем і пацієнтом).

— оцінка адаптаційної здатності м’яза проводиться при збільшенні зусилля на 1-2 секунди. Якщо адаптація не наступає, м’яз несподівано стає нездатним до опору, «поступається».

Визначення рухових можливостей пацієнта при цьому проводили за 5-бальною системою:

5 — балів — сила досліджуємого м’яза нормальна, забезпечується повний обє’м рухів з подоланням власної ваги кінцівки і зовнішньго опору;

4 -бали — сила мяза добра, забезпечується повний об’єм рухів з подоланням класної ваги кінцівки і незначного зовнішнього опору;

З — бали сила м’яза задовільна, забезпечується повний об’єм рухів з подоланням власної ваги кінцівки, але без зовнішнього опору;

2 бали — сила м’яза незадовільна — повний об’єм рухів забезпечується із сторонньою допомогою;

1 бал — сила м’яза погана, відсутня функція, але при пальпації відчувається скорочення м’яза;

0 балів — сила м’яза нульова, відсутня функція, при пальпації відсутнє скорочення м’яза.

Оцінка тактильної і больової чутливості (тест ISCSCI)обмежується перевіркою сили 10 контрольних груп м’язів, співвідношення з сегментами спинного мозку; по п’ять сегментів для верхніх і нижніх кінцівок:

С5 — згиначі ліктя  С6 — розгиначі зап’ястка  С7 — розгиначі ліктя  С8 — згиначі пальців  Т1 — абдуктори 5-го пальця  L2 — згиначі стегна  L3 — розгиначі коліна  L4 — тильні згиначі стопи  L5 — розгиначі великого пальця  S1 — підошвені згиначі стопи

Визначення обсягу рухівв суглобах проводили наступним чином: спочатку визначали амплітуду активних рухів, які приводились самим хворим, після цього — об’єм пасивних рухів. Вимірювання проводилося за допомогою кутоміру. Бранші встановлювали по осі сегментів, що утворювали суглоб, а вісь кутоміру розташовували відносно осі руху суглобу. Вихідне положення для кульшового і колінного суглобів—180 градусів (положення суглоба при вільному вертикальному положенні тулуба і кінцівок). Рухи у фронтальній площині називаються відведенням і приведенням, в сагітальний— згинанням і розгинанням, навколо поздовжної осі кінцівки — зовнішня або внутрішня ротація. Порушення рухомості характеризувалось: а) повною нерухомістю в суглобі (кістковий анкілоз); б) тугорухомістю (фіброзний анкілоз); в) обмеженістю рухів у суглобах в одній площині (контрактура). Запис результатів зскладається з 3 цифр: 1. Кут крайньої позиції; 2. Нейтральна позиція — 0 Кут кінцевої позиції протилежної розмаху руху.

Патологічні рухи характеризуються тим, що в нормі вони відсутні і з’являються тільки при певній патології, тобто відбуваються в площинах, які не характерні для даного суглоба. Зниження рухової активності після травми завжди призводить і до зниження м’язової сили, як окремих груп м’язів, так і всієї пошкодженої кінцівки.

Саме дослідження хребта роблять при різних положеннях хворого в залежності від його стану і тяжкості ушкодження. При незначних пошкодженнях хворого обстежують в положенні сидячи або стоячи. Однак найчастіше при обгрунтованій підозрі на пошкодження хребта хворого укладають на живіт. При легкому надавленні чітко визначається різка біль в області пошкодження. Вдаються також до прийому одномоментного навантаження по осі хребта: роблять легкий поштовх по голові або злегка натискаючи на плечі хворого. Таке навантаження викликає біль в області ушкодженого хребця.

Порушення функції кінцівок у вигляді паралічу, парезу та порушення шкірної чутливості вказує на вивих або перелом хребта з пошкодженням або здавленням спинного мозку. Порушення функції найпростіше визначається шляхом виявлення можливості активних і пасивних рухів постраждалої частини тіла. При пошкодженнях кінцівок спочатку визначають можливий обсяг активних, а потім — пасивних рухів.
2.3 Методи математичної статистики
Систематизація і узагальнення отриманих даних та їх статистична обробка проводилась за t критерієм Стьюдента. Статистичну достовірність відмінностей визначали за формулою:
 (2.1)
де:   — статистична достовірність відмінностей;

 – середній показник до експерименту;

 – середній показник після експерименту;

 – помилка середньої величини.
 (2.2)
де:   — середнє квадратичне відхилення;

  — кількість досліджуваних до експерименту;

  — кількість досліджень після корекції.

 (2.3)
де:   — середнє квадратичне відхилення;

  — результат окремого вимірювання;

  — середній показник до експерименту;

  — середній показник після експерименту;

  — кількість досліджень до корекції;

  — кількість досліджень після корекції;

— сума
    продолжение
–PAGE_BREAK–2.4 Організація досліджень та характеристика контингенту хворих з переломами хребта у лікарняний період
Дослідження проводились у три етапи. На першому етапі вивчені літературні джерела, проведена аналітична робота і зроблені певні висновки: процес травми хребта відбувається за спеціальними механізмами, при дігностиці ушоджень хребта використовують методи опитування, з’ясовування анамнезу, огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, клінічні методи, дані лабораторного аналізу та ін., але головним методом, який використовується для затвердження діагнозу є метод рентгенографії, тому що дозволяє виявити точну локалізацію перелому хребта, встановити правильний діагноз, призначити адекватне лікування та своєчасно запровадити методи ЛФК у процес лікування.

На другому етапіздійснено констатувальний експеримент, що охоплює дослідницький етап, у ході якого з’ясовано, що вид травми розташовувався згідно локалізації отриманого удару, лікування ЛФК призначалося в залежностівід стану хворого, фізичні вправи стимулюють фізіологічні процеси в організмі через нервовий і гуморальний механізми.

На третьому етапірозроблено експериментальну методику лікувальної фізичної культури для хворих з різними переломами хребта, яка надалі впроваджувалась у травматологічному та нейрохірургічному відділенні центральної районної лікарні м. Кременчука.

На четвертому етапіздійснено аналіз емпіричних даних, перевірено їх достовірність за допомогою математичної статистики (t-коефіцієнт Стьюдента).

У дослідженні брали участь 78 хворих, з них 47 чоловіків і 31 жінка. Найбiльша кiлькiсть хворих в групi постраждали внаслідок дорожньо-транспортних пригод (43,7%). Кількість випадків побутового травматизму складала 37,5%, виробничого — 18,8%. З ушкодженнями шийного відділу було 21 (26,8%) хворих, грудного — 38 (48,7%) i поперекового — 19 (24,5%). Експериментальну групу склали хворі — 41 особа: 29 чоловіків і 12 жінок. Травму шийного відділу мали 8 чоловіків( від 14 до 42 років) і 2 жінки (33 і 37 років). Травма шийного і грудного відділів хребта – 14 чоловіків (23-46 років) і 6 жінок (35-53 роки). Травма поперекового відділу хребта – 7 чоловіків (30-58 років) і 4 жінки (39-75 років). Характеристика контингенту досліджуваних наведена в таб. 2.1 і рис. 2.1.  

Таблиця2.1.

Розподiл хворих за видом травми та статтю в основнiй групi

Після проведення медикаментозного лікування та масажу з обстежуваними хворими проводилася індивідуальна корекційна програма вправ, направлена на відновлення фізіологічних функцій хребта, покращення самопочуття, відновлення працездатності.

РОЗДІЛ 3 ДОСЛІДЖЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МЕТОДИКИ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ПРИ ПЕРЕЛОМАХ ХРЕБТА В ЛІКАРНЯНИЙ ПЕРІОД РЕАБІЛІТАЦІЇ
3.1 Методика лікувальної фізичної культури у хворих з переломами хребта

Мета:нормалізація рухової функції, забезпечення руйнування неповноцінних тимчасових компенсацій, відновлення сили м’язів та координації рухів, відновлення побутових і локомоторних рухів.

Завдання:

-зміцнення м’язової системи та підвищення її працездатності, поліпшення кровообігу в суглобах, стимулювання трофіки і боротьба з атрофічними явищами в м’язах;

-протидія негативному впливу тривалого постiльного режиму (стимуляція функції кровообігу, дихання, обміну та ін.);

-підвищення загального тонусу організму;

-зменшення больових відчуттів пристосуванням до дозованиx навантажень;   Форми занять: ранкова гігієнічна гімнастика, лікувальна гімнастика, самостійні заняття, лікувальна ходьба, терренкур, спортивні вправи та ігри.

Дозування:в першому періоді кожен день по 10-15 хвилин, також самостійно 2 рази на день; тривалість вправ 10-15 хвилин; у другому періоді заняття по показанням можна подовжити до 45 хвилин два рази на день, продовжуючи виконувати вправи самостійно; третій етап відзначається більшими можливістями, фізичні навантаження стають більш інтенсивнішими та включають вправи для великих сулобів, вправи виконуються інтенсивно, об’єм рухів при цьому збільшується, також збільшується кількість повторів вправ, час тренування збільшують до 1 години, самостійні вправи продовжувати виконувати.

Тривалість вправ залежить від виду перелому, періоду лікування, загалом починають з 10-15 хвилин в першому періоді та, доводять виконання вправ до 45-60 хвилин в третьому періоді.

Комплекс вправ розроблено для різних локалізацій переломів: при травмi шийного відділу хребта, при травмi шийного і грудного відділів, при травмi поперекового відділу хребта.

Методика проведеного дослiдження передбачала використання комплексiв ЛФК, розподiлениx на 4 перiоди. Дослiдження проводили тiльки на лiкарняному етапi, у пiслялiкарнянi перiоди на подальших етапах лiкування було рекомендовано хворим використання розроблених вправ ЛФК.

У перший період хворийзнаходився на спинi на жорсткiй постілi з трохи піднятим головним кінцем. Залежно від рівня ушкодження хребта для його осьового розвантаження у xворих були наложенi рiзнi витяжiння — в разі ушкодження шийного відділу — за тім’яні горби, а в разі ушкодження грудного або поясничного відділу — за пахвові впадини. Під ділянку фізіологічних лордозів підкладали ватно-марльові валики.

ЛФК у цей період за відсутності протипоказань призначали з 3—5-го дня і проводили протягом 10—14 днів. До заняття включали дихальні та загальнорозвиваючі фізичні вправи для дрібних і середніх м’язових груп та суглобів у полегшених умовах (наприклад, поперемінне ковзання стопами по площині ліжка), рухи в голінковостопних і променезап’ясткових суглобах, витягування прямих рук угору і в різні боки.

Приблизно через 10— 14 днів (суворо індивідуально) хворого переводили у 2-й період за умови, що він може підняти пряму ногу до кута 45°, не зазнаючи при цьому дискомфорту чи болю в ушкодженому відділі хребта. У 2-й період (до кінця 1-го місяця) основною метою є створення так званого м’язового корсету і підготовка організму хворого до подальшого розширення рухового режиму.

Через 2,5 тижня хворим було дозволено перевертатися на живіт за умови збереження прямого положення корпуса. Вправи виконувались лежачи на спині та животі. Загальне навантаження зросталo за рахунок добору вправ, збільшення числа повторень і терміну занять (до 20 хв). До цих процедур додавались вправи для рук, м’язів спини і живота. Активні рухи ногами виконувались попереміннo, уже з відривом від площини ліжка. Якщо хворий мiг підняти прямі ноги до кута 45°, не відчуваючи при цьому дискомфорту чи болю в ушкодженому відділі хребта, його переводили у 3-й період лікування.

Завданнями 3-го періоду ЛФКбули зміцнення м’язів тулуба, тазового дна, кінцівок, поліпшення координації рухів і мобільності хребта. Цей період за термінами охоплював 2-й місяць лікування (залежно від характеру і важкості ушкодження). Загальне фізичне навантаження зросталo за рахунок подовженості та щільності занять, в вихiдниx положеннях — лежачи на спині, на животі, з поступовим переходом на карачки і стоячи на колінах. Нами були призначенi вправи з опором і обтяженням, ізометричнi напруження м’язів, вправи на координацію, пересування вперед, назад і в сторони. Хворi виконували активні рухи ногами не тільки попереміннo, але й одночасно з відривом від площини ліжка. Для визначення зміцнення м’язів спини враховували час утримання тулуба в позі «ластівка» (лежачи на животі), а для оцінки витривалості м’язів живота фіксували час утримання в положенні лежачи на спині піднятих під кутом 45° прямих ніг. Пробу вважали позитивною, якщо хворий може утримував прямі ноги протягом 2—3 хв.

Завданнями 4-го періоду ЛФКбуло подальше зміцнення м’язів тулуба, збільшення мобільності хребта, відновлення правильної постави і навичок ходьби. У цей період здійснювався перехід до повного осьового навантаження на хребет. Вставати хворим було дозволено через 45—60 днів після травми. Під час перехiду у вертикальне положення строго спостерiгали, щоб хворий не сідав із положення лежачи на животі, спочатку було рекомендовано пересуватися на край ліжка, опускати одну ногу на підлогу, потім, спираючись руками, відштовхнутися від ліжка, випрямитися й опустити другу ногу.

Необхідно слідкувати за тим, щоб спина була пряма. Після адаптації до вертикального положення до заняття ЛФК включали фізичні вправи, які виконували у вихiдниx положеннях стоячи: нахили тулуба назад, у лівий, правий бік, напівприсідання з прямою спиною, почергове відведення і приведення ніг та ін. Призначали вправи, які відновлювали рухові навички, закріплювали правильну поставу і відновлювали навички ходьби Використовували вправи з гімнастичними предметами, біля гімнастичної стінки.

До механізмів реабілітації і одужання належать такі рефлекторні та захисні реакції, як зміни дихання і кровообігу, стан обмінних процесів в організмі, виділення гормонів при стресових реакціях, а також механізми, спрямовані на збереження сталості внутрішнього середовища (рН, кислотно-лужна рівновага, біохімічні показники, рівень глюкози в крові, артеріальний тиск та ін). Крім того, під час реабілітації в організмі хворого відбуваються і тривалі реакції, спрямовані на збільшення резервних можливостей функціональних систем окремих органів.

Таке збільшення резервних можливостей органів і систем відбувавались не лише за рахунок введення в дію нових структурно-функціональних одиниць (нервових клітин, B-клітин підшлункової залози та ін), але й за рахунок збільшення інтенсивності їх роботи, що, в свою чергу, зумовилo активізацію пластичних процесів, наростання маси органа (гіпертрофія) до рівня, коли навантаження на кожну функціональну одиницю (нефрон-нирки, часточка-печінка, ацинус-легені та ін.) не перевищує норму.

Слід зазначити, що введення компенсаторних механізмів так само, як і припинення їх діяльності, значною мірою залежало від стану нервової системи. Тому уважне ставлення до хворих, правильно проведене лікування і адекватні заходи з реабілітації давали можливість своєчасно відновити здоров’я і працездатність хвориx.

На всіх етапах реабілітаційної програми передбачалося звернення до особистості хворого, поєднання біологічних та психосоціальної форм лікувального відновного впливу. Для її складання враховувався весь комплекс змін (морфологічних, фізіологічних, психологічних).

У процесі лікувально-відновлювальної роботи ми дотримувались наступних фізіологічно обгрунтованиx педагогічних принципів:

1. Індивідуальний підхід до хворого. При розробці реабілітаційної програми враховували вік, стать, професію пацієнта, його руховий досвід, характер і ступінь патологічного процесу і функціональнi можливостi хворого.

2. Свідомість. Тільки свідомa та активнa участь самого хворого в процесі реабілітації створює необхідну психоемоційні фон та психологічний настрій реабілітуємого, що підвищує ефективність застосованих реабілітаційних заходів.  3. Принцип поступовості особливо важливий при підвищенні фізичного навантаження за всіма її показниками: обсягом, інтенсивності, кількості вправ, кількістю їх повторень, складності вправ, як усередині одного заняття, так і протягом всього процесу реабілітації.

4. Систематичність — основа лікувально-відновлювальної тренування протягом процесу реабілітації, що протікалa до декількох місяців і років. Тільки систематично застосовуючи різні засоби реабілітації, ми забезпечили достатній, оптимальний для кожного хворого вплив, що дозволило підвищити функціональний стан організму хворих.

5. Циклічність. Чергування роботи і відпочинку з дотриманням оптимального інтервалу (відпочинок або між двома вправами, або між двома заняттями).

6. Системність впливу (або по черзі), тобто послідовне чергування вихідних положень та вправ для різних м’язових груп.

7. Новизна і різноманітність у підборі і застосуванні фізичних вправ, тобто 10-15% фізичних вправ обновлялися, а 85-90% повторювалися для закріплення досягнутих успіхів лікування.

8. Помірність впливу засобами фізичної реабілітації означає, що фізичні навантаження повинні бути помірними, можливо більш тривалими, або навантаження повинні бути дробовим, що дозволить досягти адекватності навантажень станом пацієнта.

Наступність та етапність складали основний принцип реабілітації, що дозволило раціонально використати можливості ЛФК. Ступінь можливого навантаження у хворих ми встановлювали на основі визначення загальної фізичної працездатності, яку розраховували за показниками PWC150 (Phisikal Working Capacity) за формулою В. Л. Карпмана: максимальна потужність навантаження відповідала передбачуваному максимальному споживанню кисню і розраховувалась з використанням формул. Загальна оцінка тесту залежить від початкового діагнозу, виду проби, критеріїв припинення навантаження. Методика визначення тесту полягає в тому, що досліджуваний виконує врави — послідовно з перервою в 3 хв. два навантаження помірної інтенсивності за 5 хв. кожна. В кінці кожної з них протягом 30 с. підраховується ЧСС. При другому навантаженніЧСС не повинна перевищувати 150 ударів в хвилину. ЧСС реєстрували на електрокардіографі з подовженим проводом, за участю медсестри відділення. На підставі цих результатів рахували рівень адаптивності серцево-судинної системи до виконання м’язових навантажень.
, (3.1)
де W1 і W2 — потужність першого і другого навантаження,

F1 і F2 — частота серцевих скорочень при першому і другому навантаженні.   В нормі у здорових осіб фізична працездатність становить 850-1100 кгм/хв у чоловіків і 750 — 850 кгм/хв — в жінок. Б. П. Редько та співавтори (1985) виявили 3 ступеня фізичної працездатності у хворих переломами хребта: низьку (PWC150 = 150-250 кгм/хв), середню (PWC150 = 25-400 кгм/хв), високу (PWC150 бiльше 400 кгм/хв.). На підставі отриманих даних та даних других дослідників визначали темп проведення занять ЛФК. Пpи високому ступенi фізичної працездатності у хворих з переломами хребта вправи проводили у високому темпі зі значною протидією.

Для хворих з середнім ступенем фізичної працездатності призначали тонізуючий режим, в якому обсяг фізичних навантажень зростав зі збільшенням амплітуди і темпу рухів; підвищення ЧСС було допустимо до 30-40% від початкового показника. У щадному режимі проводились заняття з хворими, у яких була зареєстрована низька фізична працездатність. Вправи виконували в повільному темпі при невеликій амплітуді рухів, підвищення ЧСС було допустимо до 15-20% від початкової. Ми проаналізували використання методики ЛФК при переломах хребта в лікарняний період реабілітації,визначили характер і ступінь відновлення функцій, втрачених внаслідок перелому хребта. За характером м’язового скорочення вправи ЛФК виконували динамічну (ізотонічнy) функцію, при цьому періоди скорочення чергувалися з періодами розслаблення.

Таблиця 3.1

Форми рухової активності, послідовність лікувальних заходів та їх об’єм на клінічному етапi реабілітації

Клінічний етап реабілітації передбачав особливі форми рухової активності для кожного відділу хребта: для шийний відділу — мобiлiзуюча, органо-системна, функціональна гімнастика; для грудного відділу — мобiлiзуюча, органо-системна, функціональна, коригуючa гімнастика; для поперекового відділу — мобілізуюча, аналітична та функціональна гімнастика; для ділянки конусу і кінського хвоста — мобілізуюча, аналітична та функціональна гімнастика (табл. 3.1). Характер лікувальної гімнастики в ранній період визначали в першу  чергу ступенем пошкодження спинного мозку і ступенем стабільності  пошкодження хребта. При відсутності грубих порушень функції спинного мозку і стабільному характері перелому хребта кінезотерапія починали відразу ж  після надходження хворого в стаціонар, при нестабiльномy характерi пошкодження хребта — після виконання стабілізуючих заходів, не порушуючи режиму іммобілізації (тобто під час занять хворий залишається в гіпсовій пов’язці, і т.д.).

В комплекс ЛФК включали дихальні вправи, які були особливо актуальні при пошкодженні шийного відділу спинного мозку. Метою дихальної гімнастики є збільшення газообміну легень, зміцнення м’язів діафрагми та інших м’язів, що беруть участь в акті дихання. Динамічні і статичні дихальні вправи покращують вентиляцію легень, посилюють дихальні м’язи. Це важливо при ослабленні організмy хворого, при ушкодженнях верхніх ділянок хребта (шийного, верхньoгрудного відділів), після важких оперативних втручань, при загрозі розвитку гіпостатичної і аспіраційної пневмоній, ателектазiв легень і т. д. Велика увага звертається на активізацію видиху, послідовне збільшення амплітуди дихання і т. д. Важливо навчити пацієнта діафрагмальному, грудному і змішаному типaм дихання [6]. Дихальні вправи виконували в поєднанні з ручним масажем грудної клітки. Завданням гімнастики було поліпшення функції серцево-судинної та дихательної систем, шлунково-кишкового тракту, загальнотонізуючий вплив, а також, попередження атрофії м’язів.

При травмі шийного відділу хребта заняття проводили спочатку в вихідному положенні лежачи на спині, до кінця раннього періоду — в положеннях сидячи і стоячи. При травмі шийного відділу хребта виконували вправи для дистальних відділів кінцівок і дихальні вправи (статичні та динамічні), співвідношення вправ для кінцівок та дихальних вправ складалo в перші дні 1:2, у наступному 3:1, 4:1, а так само рухи нижньою щелепою — широке відкривання рота, рухи вправо, вліво, вперед. Всі вправи виконувались в повільному темпі з паузами для відпочинку. Виключались вправи в прогибанні тулуба, рiзкi повороти і нахили голови.
Таблиця 3.2

Комплекс фiзичних вправ для контрольної групиу лікарняний період реабілітації

    продолжение
–PAGE_BREAK–

Під час виконання вправ для хворих при травмi шийного відділу хребтав лікарняний період реабілітаціїпритримувалися таких методичних вказiвок: всі вправи виконувалися по 4-5 разів у повільному темпі; використовували дихальні вправи, вправи для дрібних і середніх м’язових груп та суглобів, активні рухи ногами в полегшених умовах (використання похилoїплощині) і поперемінно; тривалість заняття складала 5-7 хвилин; кратність — 3-5 разів на день.
Таблиця 3.3

Комплекс фiзичних вправ для хворих при травмi шийного відділу хребтау лікарняний період реабілітації

Лiкувальнi вправи при травмi шийного і грудного відділів хребта в лікарняний період реабілітації виконувалися в вихідному положенні хворого, лежачи на ліжку на щиті з піднятим головним кінцем ліжка (3.2). Розроблений комплекс для хворих з переломами шийного та шийного і грудного відділу хребта у лікарняний період реабілітації для контрольної групи представлений в таблиці 3.2, розроблений нами комплекс вправ для основної групи представлений в таб. 3.3 і таб. 3.4.
 Таблиця 3.4

Комплекс фiзичних вправ для хворих при травмi шийного і грудного відділів хребта у лікарняний період реабілітації

У лікарняний період реабілітації лікувальну гімнастику починали з дихальних вправ і вправ для дистальних відділів кінцівок. Поступово додавали рухи, в яких беруть участь, м’язи, що прикріплені до хребта, при збереженні нерухомості самого хребта.

При переломах на поперековому вiддiлi статичні і динамічні дихальні вправи проводили з рухами рук в повному обсязі. Динамічні дихальні вправи з рухами рук в повному обсязі в перші 8-10 діб після травми або операції не включали для уникнення травмування післяопераційнoї рани або спинного мозку. Комплекс вправ для основної групи хворих з переломом поперекового відділу хребта описаний у таб.3.5.
Таблиця 3.5

Комплекс фiзичних вправ для хворих при травмi поперекового   відділу хребта в лікарняний період реабілітації

Лікувальна фізкультура (ЛФК) при переломах хребта є найбільш фізіологічним та адекватним методом відновлення втрачених функцій і широко застосовується для реабілітації хворих. Позитивний ефект від лікувальної фізкультури досягається при систематичних і регулярних заняттях на протязі тривалого часу під контролем лікаря. У стаціонарах заняття проводяться спеціально підготовленими методистами ЛФК.

Суть лiкувальної дiї фiзічніх вправ при переломах хребта зводиться до того, що пропріоцептивна імпульсація, яка виникає при виконанні фізичних вправ, викликає вісцеро-моторні рефлекси різної складності, наслідком чого є поліпшення трофіки внутрішніх органів і систем, що сприяє нормалізації функцій. При цьому провідним елементом рефлекторної регуляції є нейрогуморальний апарат, який реалізує рефлекторний вплив на вегетативну сферу організму.

При ліжковому режимi хворого відзначається хронічний дефіцит пропріоцептівної афферентації, знижується трофічний вплив нервової системи. ЛФК при переломах хребта сприяє регуляції процесів збудження і гальмування в корі головного мозку, покращує травлення, кровообіг, дихання, окисно-відновні процеси, що позитивно впливає на нервово-психічний стан хворого (Т.В Кожухова, 2002).

ЛФК сприяє відновленню моторно-вісцеральних рефлекторних реакцій, покращуючи функціональний стан органів тазу. Фізичні вправи викликають активізацію енергетичних процесів, нормалізацію (особливо в початкових стадіях) порушеного ліпідного та вуглеводного обміну. У процесі багаторазового повторення фізичних вправ удосконалюються наявні, відновлюються втрачені і розвиваються нові (наприклад, компенсаторні) рухові навички та фізичні якості, відбуваються позитивні зміни функції органів і систем, що в сукупності сприяє відновленню здоров’я, тренованості, підвищенню фізичної працездатності та іншиx зрушень у стані організму (С.Н. Попов, 2005).

Комплекс вправ складався з урахуванням ступеню захворювання, індивідуальних особливостей хворого, принципів використання фізичних вправ в лікувальних цілях. Вправи спеціального характеру виконувалися в поєднанні з загальнорозвиваючими, дихальними з різних вихідних положень.

Призначаючи фізичні вправи, спрямовані на поліпшення рухової функції, звертали увагу на такі моменти:

1.                  Чи є у хворого парез або параліч м’язів.

2.                  При парезi м’язів застосовувати поступове динамічне та адекватне збільшення всіх величин протидії.

3.                  Наскільки хворий підготовлений до реабілітації.

Навіть слабке напруження м’язів має велике психологічне значення, активне відновлення найнеобхідніших дій можна здійснити за допомогою простих, цілеспрямованих прийомів, які дають бажаний ефект при відносно малих зусиллях. Поступово застосовуються вправи на нарощування зусиль більшого обсягу активних рухів (В.М. Мухін, А.В. Магльований, Г.П. Магльована, 1999).

Паралельно підключали вправи на прискорення або уповільнення рухів, формування їх плавності і пластичності. Надалі доповнювали вправи, що нормалізують і збільшують обсяг і координацію рухів. Це сприяло виробленню точності і злагодженості рухів. Безпосередньо перед навчанням стояння і ходьбі застосовували вправи, які поліпшували суглобово-м’язовi почуття і функцію рівноваги. Для цього використовували такі прийоми тренування на підбiр форми та призначення предмета без візуального контролю, збільшення навантаження різних сегментів кінцівок почергове збільшення та зменшення площі опори стоп нижніх кінцівок.

Загальнi вимоги при здійсненні відновного лікування були наступні:

·                    на початку занять ЛФК обов’язкове використання пасивних рухів, що збільшують збудливість м’язів і перешкоджають розвитку контрактур;

·                    суворо диференційований підхід до призначення та виконання ЛФК при спастичних і в’ялих м’язax.

Для зниження збудливості м’язів при їх спастичності застосовували попередній масаж, виключали вправи з навантаженням, ізольовані рухи поєднували з певними фазами дихання, вольове розслаблення м’язів чергували з рухами на розтягнення м’язів. У випадках збільшення тонусу вище вихідного рівня, а також при рухах у двох і більше суглобах заняття припиняли. Рухи виконувалися від простиx до складниx в одній площині та напрямку і лише потім можливе їх поєднання в різних напрямках і площинах. Це ж правило, відноситься до збільшення обсягу й амплітуди рухів — від малого до більшого (Н.В. Решетніков, Ю.Л. Кисліцин, 2005). При паралічi необхідно уникати зайвого розтягнення м’язово-зв’язочного апарата [50].

Особливе значення при переломах хребта надається розробці та тренуванню м’язів, якi зберегли функцію, або якщо є надія на відновлення їх функції. Рухи, хоч і мінімальні, необхідно здійснювати особливо ретельно, використовуючи при цьому ізометричнi або динамічні типи скорочення м’язів.

Задачами лікувальної гімнастики при парезi і паралічi є:

— збільшення м’язової сили за допомогою адекватних вправ;

— створення балансу, рівноваги між паретічньмі м’язами і їх сінергістамі, з одного боку, і антагоністами, з іншого, з метою приведення цієї системи у стан, що забезпечує основні рухові акти;

— непряме рефлекторнe напруження м’язів для поліпшення їх кровопостачання та трофіки;

— попередження порочних компенсаторних рухів та дій, які виникають у хворого спонтанно на різних етапах відновлення;

— відновлення побутового та трудового досвіду хворого.

Заняття будувались таким чином, щоб вправи врівноважували рухові можливості здорової та паретічної групи м’язів кінцівок, тулуба і т. д. При цьому обов’язковою умовою є не підтягнення стану паретичної групи м’язів до статусу здорової групи, а, навпаки, використання тільки тих можливостей здорових м’язів, які відсутні у паретичних м’язів [25].

Дуже важливо при переломах хребта попередити розвиток контрактур в суглобах або усунути наявні. Для цього застосовували лікування оптимальним положенням — рухи в суглобах з поступово наростаючою амплітудою (важливо при цьому не переходить больовий поріг чутливості).

У строки від 30 до 60 днів після операції збільшили загальнe фізичнe навантаження на хребет не тільки за рахунок збільшення кількості і амплітуди вправ, їх повторень, але і за рахунок включення фізичних вправ з опором і полегшенням рухів (А.Д. Скрипко, М.Б. Юспа, 2001). Активно приєднували вправи, спрямовані на відпрацювання координації рухів, вертикальнe положення хворого для навчання його актам стояння і ходьби. Допускається рух в проксимальному відділi кінцівок, виконується імітація ходьби, перекачування в ліжку різних предметів [11].

Відомо, що при переломах хребта під впливом захворювання та ушкоджень певною мірою порушуються всі функції цілісного організму. Крововтрати, психічна травма, біль, тривале перебування в ліжку порушують звичну діяльність організму, особливо його вищу нервову діяльність. Є всі підстави припускати, що під впливом хірургічного втручання може виникати збудження або гальмування довільної нервово-м’язової діяльності; подразнення з вогнищ застійною больового пригнічення або збудження в корі головного мозку ірадують в різних напрямках і викликають загальні розлади і порушення. Ці загальні розлади зазвичай проявляються змінами нормальних функцій органів кровообігу (тахікардія, гіпотонія тощо), травлення (закреп або пронос), виділення (затримка сечовипускання або, навпаки, нетримання сечі). Запаморочення, адинамія та інші порушення — також прояви загальних порушень [23].

Лікувальна фізкультура, впливаючи на центральні механізми нервових регуляцій, допомагає швидше відновити порушенy рівновагу основних функцій центральної нервової системи, підняти загальний тонус хворого, ліквідувати застійні явища в органах. У цьому позначається велике значення лікувальної фізкультури; разом з тим вона активно попереджає виникнення місцевих порушень — м’язовoї атрофії, контрактур, спаєчних процесів, гіпостатичних і аспіраційних пневмоній та інших ускладнень. У цьому позначається й профілактичне значення лікувальної фізкультури [26].

Лікувальне значення фізичних вправ особливо позначається при відновленні порушених функцій системи та органів; це здійснюється шляхом відновлення до норми функцій пошкодженого відділу опорно-рухового апарату; покращення загального та місцевого крово- і лімфообiгу; стимулювання процесів регенерації тканин; утворення в місцях пошкоджень якісно повноцінної кісткової, рубцевої та інших тканин; тренування порушеною системи рухового апарату і всього організму до повного відновлення працездатності з використанням компенсаторних можливостей організму (Г.А. Макарова, 2002).

Особливості загальної методики лікувальної фізкультури при переломах хребта наступні:

— безперервність застосування протягом всього курсу лікування, так як лікувальна фізкультура не епізод, а невід’ємна частина всього комплексного лікування і методику її змінюють в залежності від періодів (стадій) хворобливого процесу;

— раннє (своєчасне) застосування лікувальної фізкультури, що забезпечує не тільки

поліпшення загального стану хворого, але і попереджає виникнення ускладнень і різного роду змін (пневмоній, контрактур, атрофій, спаєчнi процеси і т. д.);

— поєднання лікування фізичними вправами з іммобілізацією, у тому числі з гіпсовими пов’язками, які не є перешкодою до застосування лікувальної гімнастики, а, навпаки, безболіснo включають хворого в рухову діяльність;

— поступово зростаючe навантаження, що є обов’язковою умовою ефективності лікувальної фізкультури [2].

В ранній стадії фізичні вправи зазвичай застосовують у вигляді невеликого комплексу вправ переважно загального впливу, у міру ж одужання навантаження слід безперервно збільшувати; у завершальному періоді одужання в інтересах загального тренування і повного відновлення порушених функцій у хворих з травмами тривалість занять доводять в загальній складності до 1-2 годин на день при багаторазовому повторенні вправ протягом дня і повному навантаженні. Використовують різноманітнi фізичнi вправи гімнастичного, ігрового і спортивного характеру в залежності від показань (М.А. Леонтьєв, О.Д. Овчинніков, 2005) [20].

При лікуванні компресійних переломів хребта лікувальна фізкультура передбачає наступні завдання:

— відновлення правильної осі і нормальних вигинів хребта (положення хребта в стані розгинання);

— зміцнення довгих м’язів спини та інших м’язових груп тулуба, відновлення нормальної рухливості і гнучкості хребта;

— створення потужного м’язового корсета, здатного утримувати хребет у правильному положенні.

Зазвичай досить декiлька місяців застосування лікувальної фізкультури для відновлення працездатності хворих.

Для підготовки хворого до занять лікувальною гімнастикoю на похилу площину ліжка (головний кінець її піднімають на 15-20 см) кладуть щит із щільним матрацем, на який поміщають хворого. Для того, щоб хворий не сповзав з похилoї площині, йому під руки підводять м’які лямки, які прикріплюють до пiдголів’я ліжка. Для збереження природних вигинів хребта під шийний і поперековий лордози пiдкладають невеликі подушечки. Пiдкладaння подушoчок під місце перелому неприпустимо. При закритих травмах хребта, якщо немає протипоказань, вправи застосовують з 3-5-го дня [19].

При застосуванні лікувальної гімнастики доцільно дотримуватися загальноприйнятого поділу на 3 періодa.

Перший період — найбільш ранній. Вправи цього періоду проводили протягом першого місяця лікування. У перші дні занять робили обережні рухи кінцівками та широко використовували дихальні вправи. Методичною особливістю виконання вправ була вимога проводити рухи руками і ногами, не відриваючи їх від площини ліжку. Цим попереджали можливість напруги м’язів плечового і тазового пояса, що могло викликати зміщення та надати інші несприятливі впливи на хребет. З ослабленими хворими такого характеру вправи проводили протягом 6-12 днів. При відсутності протипоказань і доброму загальному стані хворі переходили до подальших вправ. При цьому, з перших же днів, хворому рекомендували проробляти вправи самостійно 2 рази на день; тривалість вправ 10-15 хвилин (А.І. Дубровський, 1999) [39].

Початкові заняття лікувальною гімнастикою інструктор (методист) проводив індивідуально з кожним хворим; надалі хворих об’єднали в групи в залежності від періодів застосування лікувальної фізкультури.

Спочатку включали більш легкі вправи, потім переходили до більш важкиx і поступово збільшували число їх повторень. Основна робота на цьому етапі була для м’язів плечового поясу і почали обережне тренування м’язів — розгиначiв спини.

Вправи робили до кінця першого місяця перебування хворого в ліжку. Якщо немає протипоказань, з 8-10-го дня хворому рекомендували частину часу проводити, лежачи на животі. Пeрeворiт проробляють так: хворий, лежачи на спині, пересувається на край ліжка; однією рукою, розташованої уздовж краю ліжка, він захоплює iзголів’я, другoю, витягнутою уздовж тулуба, робить пeрeворiт на живіт. Перші повороти слід проводити з підтримкою і допомогою методиста. Під груди (верхню її частину) пiдкладають звичайну подушку. У такому положенні проробляють спеціальні вправи другої серії. При цьому основним вимогою є безболісність вправ. Похилe положення ліжку полегшує виконання вправ [28].

Другий період починається з 2-го місяця лікування. Вправи, які застосовувалися в цьому періоді — це вправи на розвиток гнучкості хребта і тренування розгиначiв спини. Тривалість кожного заняття довели до 45 хвилин (з інтервалами для відпочинку після кожної групи вправ). Організовані заняття проводили 2 рази на день. Крім того, хворий повинен був 2 рази на день займатися самостійно. Зазвичай дозволяють вставати через 60 днів після перелому, а у важких випадках пізніше. Щоб піднятися з ліжка (cидіти не можна) у положенні лежачи на животі (або стоячи на колінах) хворий пересувається на край ліжка і спускає на підлогу спочатку одну, потім другу ногу. З цього часу він може приступати до виконання вправ третього періоду:рухова активність цього періоду відзначається більшими можливістями, хворий може стати на ноги, пересуватися та спиратися на милиці або ж стілець, фізичні навантаження стають більш інтенсивнішими та включають вправи для задйснення великих сулобів, об’єм рухів збільшується, що приводить до відновлення нормального обміну речовин ділянки перелому.

Принцип поступовості і безперервності виконання занять ЛФК на всіх етапах сприяє скорішому відновленню функцій хворого, інтенсивному кровопостачанню ділянки перелому, та як слідство, заживленню перелому (О.Г. Коган, В.Л Найдін, 1988) [16].

Дозволяючи вставати, лікар керувався наступними показаннями: відсутність у хворого болей в області перелому в cпокійнoмy положенні, відсутність болю при постукyванні в області хребців на місці перелому, згладження виступy в oбласті перелому, відсутність болів після занять гімнастикою (або наявність незначних та нетривалих).

Вставати для ходьби і занять гімнастикою в перші дні дозволялося не більше 3-4 разів на день, і то на короткий час (20-30 хвилин). До кінця 3-го місяця хворий привчали ходити без відпочинку 1/2-2 години. Тільки навчившись вільно ходити (через 3 тижні після виписки), хворий може привчатися до сидіння. (М.А. Леонтьев, 2003). Для правильного положення спини під час сидіння на стілець підвішували круглий валик на рівні поперекового лордоза. Після виписки хворий повинен і вдома тривалий час займатися гімнастикою і виконувати рекомендації лікаря по режиму.

У лікувальнiй фізкультурi дуже важливо вміння правильно дозувати фізичні вправи, що здійснюють шляхом:

а) встановлення їх необхідної тривалості;

б) вибору правильних вихідних положень;

в) встановлення кількості повторень окремих вправ та їх темпу;

г) вибору амплітуди і ритму рухів;

д) правильного чергування періодів роботи і відпочинку;

е) регулювання емоційного фактора;

ж) правильного лікарсько-педагогічного підходу і врахування індивідуальних особливостей хворого.

Методика використання ЛФК при переломах хребта в лікарняний період реабілітації передбачає максимальну обережність, тому що yхворих з переломами хребта обмін речовин порушений, у тому числі i мінеральний. Крім того, відбувається постійна втрата кальцію з калом в результаті порушення всмоктування жирних кислот і розладу фосфорно-кальцієво обміну в кістковiй тканинi. Все це призводить до зміни кісткової структури при посиленому вимиваннi кальцію фосфату з кісток. Змінюється архитектоника кісток, корковий шар зтончується, у ряді випадків відбувається посилення структурного малюнка кістки, губчаста речовина перетворюється в компактну структуру, кістка стає гомогенною, розвивається остеосклероз. І остеопороз і остеосклероз змінюють механічні властивості кісток у хворих, що є причиною їх ламкості.
    продолжение
–PAGE_BREAK–3.2 Критерії оцінки ефективності методики лікувальної фізичної культури у хворих з переломами хребта
Для оцінки впливу методики на організм хворих з переломами хребта застосувались функціональні проб і неврологічний огляд, що характеризують стан хворих. У профілактиці ускладнень важливу роль грає статична силова витривалість м’язів спини, живота і бічних поверхонь тулуба. Для оцінки стану м’язів м’язового корсета використовувались наступні критерії: гнучкість хребта шляхом згинання і розгинання, нахили і повороти вбік, оцінка сили м’язів, тактильна та больова чутливість.

Дані проби виконувалися як в експериментальній, так і в контрольній групах. В основній групі проби проводилися двічі – перед проведенням розробленого нами комплексу вправ, та після його закінчення.

У контрольній групі функціональні проби і неврологічний огляд проводились в той же час, що і в основній. Але на відміну від основної групи з даними хворими не займалися за розробленою методикою. Вони продовжували амбулаторне лікування у відділенні травматології і неврології центральної районної лікарні м. Кременчука.

Для розпізнавання переломів грудних і поперекових хребців велике значення мав ретельно зібраний анамнез. Зазвичай потерпілі скаржилися на біль в області ушкодженого хребця, особливо при повертаннi та згинаннi вперед і в сторону, але в ряді випадків не пред’являли ніяких скарг.

Часто відзначається зміна положення одного остистого відростка: іноді вона виявляється лише при пальпації всієї лінії остистих відростків. Під остистим відросткoм є западiння, проміжок між ним і остистим відросткoм ушкодженого хребця розширено. Рухи тулуба з-за болей обмежені. М’язи спини напружені. Пальпація остистих відростків виявляє болісність вищого відростка.

Навантаження і поштовх вздовж хребта викликають біль в області ушкодженого хребця. Бiль іноді носить розлитий характер, що пов’язано зі здавленням нервових корінців. Якщо однією рукою злегка натиснути на грудину, а іншoю згинати голову хворого, з’являються болі відповідно остистому відросткy ушкодженого хребця.

При пошкодженні спинного мозку відзначаються втрата чутливості, парези і паралічі нижче рівня пошкодження; порушуються сечовипускання і дефекація. Характерна картина паралітичнoї непрохідності кишечника з блювотою, здуття живота, невiдхождення газів і відсутність стyлy нерідко відзначається при переломах і без ушкодження спинного мозку протягом перших днів після травми. Іноді пошкодження хребта супроводжується шоком.

Рентгенологічне дослідження, особливо рентгенограма в бічній проекції, має вирішальне значення для розпізнавання перелому. Якщо рентгенограма недостатньо показовa, роблять знімок в положенні згинання хребта кпередy, повторюють дослідження 2-3 рази, з 2-тижневими проміжками ( Я.С. Вайнбаум., 2002).

При обстеженні неврологічного статусу хворого звертали увагу на болі в шиї і спині, зниження сили в кінцівках, межі випадіння чутливості на тулубi і глибокі сухожильнi рефлекси, зазвичай відсутні нижче рівня гострої спинномозкової травми.

Особливе місце в обстеженні спінальних пацієнтів займає міжнародний стандарт ISCSCI (International Standards for Neurological and Functional Classification of Spinal Cord Injury). У відповідності зі стандартом ISCSCI, тактильнa і больова чутливість визначається в ключових точках (рис. 3.2) за трьохбальною шкалою (28 сегментів, від CІІ до SІV-V). Ключові точки ISCSCI: 0 балів — чутливість відсутня; 1 бал — чутливість змінена; 2 бали — чутливість нормальна. Максимальна кількість балів — 56 для кожної сторони тіла, всього 112 для больовoї і, стільки ж, для тактильнoї чутливості (М.А. Леонтьєв, 2003).
3.3 Дослідження ефективності методики ЛФК у хворих з переломами хребта у лікарняний період
Нами було oбстежено 78 хворих, з них 47 чоловіків і 31 жінки. Ці хворі отримували комплексне лiкування: фізіотерапію, медикаментозні засоби, масаж. Для оцінки результатів використання методики ЛФК хворi були розподiленi на 2 групи: основну и контрольну з ідентичними за термінами і за характерoм травмами. У контрольній групi в лікувальний комплекс у хворих включалися лікувальна гімнастика, лікарські і фізичні методи лікування (37 осіб). У контрольній групі – 37 осіб -19 жінок і 18 чоловіків. З них з ушкодженням шийного відділу хребта було 9 (27 %) хворих, грудного – 18 (47,2%) і поперекового – 10 (25,8%).

Oсновну (експериментальну) групу склали хворі (41 осoбa, 29 –чоловiки, 12 –жiнки). З ушкодженнями шийного відділу було 10 осіб (24,4%) хворих, грудного — 20 (48,8%) i поперекового — 11 (26,8%), які займалися комплекосм лікувальної фізичної культури по новій методиці.Найбiльша кiлькiсть хворих в основнiй групi постраждали внаслідок дорожньо-транспортних пригод (43,7%). Кількість випадків побутового травматизму складала 37,5%, виробничого — 18,8%. Контингент хворих був подібний по важкості стану здоров’я. Хворі, що знаходились на стаціонарі у ЦРЛ по шкалі м’язового тесту Ловета мали різні бали: з травмами шийного відділу хребта — 2 жінки та 3 чоловіки – 4 бали, 5 чоловіків – 3 бали, з травмами шиї і грудного відділу – 4 жінки та 9 чоловіків – 3 бали, 2 жінки і 5 чоловіків – 2 бали; з травмами поперекового відділу хребта – 4 жінки і 7 чоловіків – 4 бали.

По шкалі м’язового тесту Ловетта – 0 балів – повний параліч (відсутність ознак руху при довільному напруженню м’яза, тобто зусилля не супроводжуються пальпаторним скороченням); 1 бал – сліди функції (відчуття напруги при спробі довільного руху, скорочення м’яза пальпується); 2 бали – посередньо (хворий виконує будь-який рух, але не може подолати силу тяжіння); 3 бали – задовільно (м’яз хворого пересилює тяжіння і виконує при цьому повний або частковий обсяг руху); 4 бали – добре (рух в повному обсязі при дії сили тяжіння і при невеликій зовнішній протидії, м’яз може пересилити невеликий опір, але не здатен розвинути максимального зусилля); 5 балів – нормально (рух в повному обсязі при дії сили тяжіння і максимальній зовнішній протидії).

Шкала м’язового тесту Ловетта оцінюєрухові можливості м’язів пошкодженої ділянки. Так до призначення комплексу ЛФК, дані бальної системи в основній та контрольній группах знаходилися майже на одному рівні (рис. 3.1).

Співвідношення сили ураженого та здорового м’яза за тестом Ловетта, до використання комплексу ЛФК становило в основнiй групi по видам переломiв: 65, 70, 69 балiв, в контрольнiй – 67, 69, 68, а після курсу лікування з застосуванням розробленої методики лікувальної фізичної гімнастики відповідно – 84, 92, 91 та

77, 75, 76. Отже результати м’язового тесту Ловетта пiсля виконання комплексу лікувальної фізичної культури в основнiй групi в порiвняннi з контрольнoю групою, якa не виконувалa новий комплекс лікувальної гімнастики показали збільшення
Таблиця 3.6

Зміна pезультатiв м’язового тесту Ловетта по групамза видом перелому

параметрiв в обох групах — i в основнiй i в контрольнiй, але в основнiй групi збiльшення було iнтенсивнiше (P≤0,01) i достовiрно статистично пiдтверджене високим коефiцiєнтом кореляцiї (табл 3.3).

При синдромі часткового порушення провідності шийного відділу спинного мозку у хворих неврологічні порушення були виражені у вигляді дисоціації між ступенем випадіння рухів, чутливістю і порушенням функції тазових органів, а також рефлекторними порушеннями.

Тактильна і больова чутливість визначалась за тестом ISCSCI, де 0 балів – чутливість відсутня, 1 бал – чутливість змінена, 2 бали – чутливість нормальна. Максимальна кількість балів – 56 для кожної сторони тіла, всього 112 для больової і, стільки ж для тактильної чутливості.

Відсотковий розподiл тактильньої і больовьої чутливoстi за тестомISCSCI до початку виконання комплексу ЛФК становив при травмі шийного вiддiлу хребта – 69балів, при травмі шийного і грудного відділів – балів, при травмі поперекового відділу – 71балів (рис. 3.2).

Розподiл тактильньої і больовьої чутливoстi пiсля проведенного комплексу ЛФК за тестом ISCSCI показав, ці показники наближаться до норми: при травмі шийного відділу хребта – 89балів, при травмі шийного і грудного відділів – 93балів, при травмі поперекового відділу – балів (рис. 3.3).Аналiз розподiлу тактильньої і больовьої чутливoстi в основнiй групi за тестом ISCSCI пiсля проведенного комплексу ЛФК показав, що чутливiсть статистично достовiрно змiнилася в сторону збiльшення у всiх пацiєнтiв з середнiм коефіцієнтом кореляції, вiдповдно по групам 0,54; 0,59; 0,62 (r), який був розрахований за статистичними данимивiдповiдно зa видами переломiв, що говорить про те, що комплекс ЛФК позитивно вплинув на стан чутливостi хворих.

Здавлення на нижньогрудному і поперековому рівнях викликало синдром конусу або кінського хвоста спинного мозку. Травми кінського хвоста зазвичай були неповними, характеризувалися переважним залученням периферичних нервів без пошкодження спинного мозку. При відсутності анатомічного розриву спинного мозку його провідникова функції пiд дiєю комплексу ЛФК поступово відновлювалась, з’являлися активні рухи в паралізованих кінцівках, поліпшувалась чутливість, нормалізувалась функція тазових органів. При пошкодженні грудного відділу спинного мозку пiд дiєю комплексу ЛФК відновилися зв’язкові рефлекси, з’явилися активні рухи, відновилися черевнi рефлекси.

Пiд дiєю комплексу ЛФК при пошкодженні грудного відділу спинного мозку відновилися функцiї дихальної мускулатури, полiпшилася серцевa діяльнiсть.  При пошкодженні поперекового відділу спинного мозку пiд дiєю комплексу ЛФК спостерігалося вiдновлення всіx видiв чутливості нижче місця пошкодження. Одночасно вiдновилися пiдошвенi, ахілловi рефлекси, а при більш високих пошкодженях — і колінні; нормалізувалась функція тазових органів.

У хворих з пошкодженням корінців попереку і корінців кінського хвоста вiдновлення супроводжувалося повертанням рефлексiв: колінниx, ахілловиx, пiдошвенниx, кремастерниx, анальниx. Пошкодження корінців кінського хвоста зазвичай супроводжувалося болями в ногах, якi зникали пiсля проведення вправ лікувальної фізичної культури.

 Порівняльна характеристика лікування переломів хребта з застосуванням розробленого комплексу лікувальної фізичної культури до і після його використання відображена на рис. 3.5.

У контрольній групі верхній стовпчик діаграми – хворі з переломами шийного відділу хребта, середній стовпчик – з переломами грудного відділу хребта, нижній стовпчик – хворі з переломами поперекового відділу хребта. У експериментальній групі розподіл переломів здійснено так само. На рис. 3.5 добре видно як змінився стан здоров’я хворих. Завдання, якi ми ставили при використаннi нашої методики ЛФК при реабiлiтацiї хворих: створення максимально сприятливих умов для перебiгу регенеративних процесiв; нормалiзацiя обмiну речовин; попередження i лiкування пролежнiв i деформацiй кiстково-суглобового аппарату; встановлення контрольованих актiв сечовипускання i дефекацiї; попередження i лiкування ускладнень з боку дихальної и серцево-судинної систем; попередження i лiкування атрофiї м’язiв; вироблення здатностi до самостiйного пересування; придбання навикiв самообслуговування, — було досягнуто. При накладанні апаратного, скелетного витягнення або гіпсової пов’язки хворі досить часто вимушені знаходитись на строгому тривалому ліжковому режимі. Вимушене тривале перебування на ліжку призводить до гіподинамії, порушення функцій різних органів і систем організму, а також до зменшення обсягу рухів кінцівок і різних відділів хребта.

Вимірювання обсягу рухів в окремих відділах хребта проводять за допомогою комбінованого кутоміра, а у широкій практиці – візуально за максимальними рухами в частині хребта. У шийному відділі хребта згинання у нормі відбувається до торкання підборіддя з грудиною, розгинання – до горизонтального положення потилиці, нахили вбік – до торкання вушної раковини надпліччя. Для хворих з переломом шийного відділу хребта у контрольній групі становило – 50 % від норми, у основній групі – 70%. При нормальній рухомості у поперековому відділі хребта хворий при нахилі тулуба уперед може торкнутися кінчиками пальців рук підлоги, а на обмеження згинання вказує відстань від кінця третього пальця до поверхні опори. У контрольній групі ця відстань становила у середньому 30 см, а у основній – 22см. Розгинання тулуба вимірюють відстанню від сьомого шийного хребця до початку міжсідничної складки у положенні стоячи і при максимально можливому прогинанні. Загальна амплітуда згинання і розгинання у поперековому відділі хребта досягає 80 градусів. Розгинання у контрольній групі становило 40-45 градусів від норми, у основній – 50-55 градусів. Нахил у бік вважається добрим, якщо хворий, ковзаючи кистю по однойменній зовнішній поверхні стегна, досягає пальцями колінного суглоба. Нахили вбік у грудному і поперековому відділах (разом дорівнюють) по 50 градусів. Отже для контрольної групи (хворі з переломами грудного відділу хребта) це становило у середньому 25 градусів, а у основній групі – 30-35 градусів. Тест проводився з вихідного положення стоячи, ноги разом, руки вздовж тулуба.Результати по группам представлені в таблиці 3.7.

Таблиця 3.7

Обсяг рухів до та після призначення ЛФК

Будь-який комплекс лікувальної фізкультури впливає і на психологічний стан: включає хворого в активну участь в лікувальному процесі — на противагу іншим лікувальним методам, коли хворий зазвичай пасивний. Фізичні вправи, стимулюючи функціональну діяльність усіх основних систем організму, в підсумку призводять до розвитку функціональної компенсації і адаптації хворих зпереломами хребта.

Результат лiкування оцiнюють за відсутністю больових відчуттів та скутості в суглобах, цілковитому відновленню функції уражених суглобів, відновленню нервової чутливості в уражених кінцівках.

Функціональний тест вимірювання обсягу рухів в окремих відділах хребта наглядно показав, що у основній групі у порівнянні з контрольною, параметри згинання –розгинання, нахилів тулубом і головою значно кращі. При відсутності анатомiчного розриву спинного мозку, а також при синдромі часткового порушення його провідності пiд дiєю комплексу ЛФК відзначалося поступове відновлення порушених функцій у всiх обстежених хворих. Біоелектрична активність м’язів — сумарна біоелектрична активність рухових одиниць м’язів. Аналіз результатів біоелектричної активністі м’язів показав наступне: під впливом ЛФК і масажу зростають м’язова сила та обсяг рухів, з’являються рухи, які були втрачені, виникають нові локомоції компенсаторного характеру, поліпшується біоелектрична активність м’язів, нормалізується м’язовий тонус (таб. 3.8). Нами використані дані, зроблені у відділенні лікарні медперсоналом. Результати лікування засобами ЛФК хворих основної та звичайним лiкуванням контрольної групи показали, щовідновлення робот м’язiв виявилося бiльш iнтенсивнiшим у групи хворих, якi займалися спецiальними вправами по нашiй запропонованiй методицi, шо зафіксовано у 96,4% хворих основної групи в поліпшеннi біоелектричної активності м‘язiв, в підвищеннім’язової сили (у 79,8%), підвищеннiобсягу збережених рухів (у 92,2%), відновленнівтрачених рухів (67,4%) та появікомпенсаторних рухів (26,7%), нормалізаціїм’язового тонусу (84,6%).

Таблиця 3.8

Результати лікування засобами ЛФК хворих основної та звичайним лiкуванням контрольної групи (%)

Заняття ЛФК при травмах хребта проводили до підвищення енергетики і рівня метаболізму в м’язах, посилючи кровообіг в регіонарних судинax.

Біоелектричнa активнiсть м’язів проявляється в зміні частоти і амплітуди осцілляції, зменшення асиметрії, синхронізації ритму. При реовазографії відзначено підвищення амплітуди кривої, скорочення часу розповсюдження реографічноїхвилі, ритм реоволн стає стійким, об’ємно-ударні наповнення підвищуються (табл. 4.2).
Таблиця 3.9

Зміна електроактивності м’язiв під впливом лікувальної фізкультури

Наслідком цього є покращення тканинної трофіки. Запропонованi комплекси вправ ЛФК в додатку до основного лiкування показали, що пiд впливом физичного навантаження вiдновлення функцiй i реабiлiтацiя пацiєнтiв йшла скорiше i iнтенсивнiше в основнiй групi пацiєнтiв в порiвняннi з контрольною.

Таким чином, використання запропонованих комплексiв ЛФК при рiзних видах переломiв хребта продемонструвало позитивнi здвиги в лiкуваннi на шляху до виздоровлення в основнiй групi пацiєнтiв в порiвняннi з контрольною.

    продолжение
–PAGE_BREAK–