МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КУРСОВА РОБОТА
здисципліни «Міжнародне право»
на тему «ФІЗИЧНІ ОСОБИ ЯКСУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА»
Харків 2011
ЗМІСТ
ВСТУП
1. Загальнізасади правового статусу фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватногоправа2.Поняття та колізійні питання громадянства3.Іноземці за законодавством України
3.1 Іммігранти
3.2 Іноземці, які тимчасово перебуваютьна території України
3.3 Біженці
3.4 Особи, яким надано політичнийпритулок
4. Правоздатність іноземців в Україні
5. Дієздатністьіноземців в Україні
6. Правовестановище громадян України за кордоном
Список літератури
ВСТУП
Середсуб’єктів міжнародного приватного права значне місце займають фізичні особи –громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття “іноземець”об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства(апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін.Усучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми міжнародного приватногоправа, з урахуванням особливостей їх правового становища відносяться такожбіженці, особи, яким надано політичний притулок та ін. Нормами міжнародногоприватного права регулюються цивільні, сімейні, трудові, процесуальні правафізичних осіб, тобто дані особи наділяються певним правовим статусом уміжнародних приватноправових відносинах.
У загальному розумінні правовий статус суб’єкта – цесистема визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав таобов’язків даного суб’єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб’єктівміжнародного приватного права — це сукупність усіх належних їм прав, свобод таобов’язків.
1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО СТАТУСУФІЗИЧНИХ ОСІБ ЯК СУБ’ЄКТІВ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
Особливість правового статусу фізичної особи полягає утому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується двомправопорядкам:
–своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae) чи закону постійногомісця проживання (lex domicilii)), оскільки зберігає правовий зв’язок здержавою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статусгромадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам та
–правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізичнаособа перебуває у конкретний момент).
Статус цих осіб визначається також міжнароднимиугодами, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців від 28.07.1951 р.,Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства від 28.09.1954 р., іншимиміжнародними угодами щодо прав та обов’язків фізичних осіб у конкретнихправовідносинах.
Основоположне значення для визначення правовогостановища фізичних осіб мають загальновизнані принципи та норми міжнародногоправа щодо прав та обов’язків людини, що містяться у Загальній декларації правлюдини 1946 р., Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р.,Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та ін.(наприклад, заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статітощо).
Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовийстатус іноземців визнавався не завжди. У римському праві іноземці невизнавались суб’єктами права; іноземець був ворогом (hostis), що перебував позаохороною закону. Лише з 212 р. їм було надано статус jus gentium. За часівфеодалізму правове становище іноземців характеризувалося повноюнезабезпеченістю прав, фактичним безправ’ям. Французька революція XVIII ст.викликала зміни у становищі іноземців, проголосивши принципову рівність всіхперед законом та урівнявши іноземців у правах з власними громадянами. У XIX ст.розвиток міжнародної торгівлі, економічних та культурних зв’язків спонукав досуттєвого укріплення прав іноземців, надання іноземцям цивільної правоздатностібез укладання спеціальних міжнародних угод. Обмеження прав іноземців набулихарактеру спеціальних законів, виключень із загальних засад надання іноземцямнаціонального режиму. Особливого значення у сфері прав іноземців набулиреторсії: у випадку застосування іноземною державою будь-яких обмеженьдискримінаційного характеру до нашої держави, наших громадян чи юридичних осіб,Україною може бути у відповідь застосовано заходи обмежувального характеру дотакої іноземної держави, її громадян та юридичних осіб. Метою таких заходів єскасування дискримінаційних обмежень, що були введені іноземною державою, танормалізація відносин між державами.
2. ПОНЯТТЯТА КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ ГРОМАДЯНСТВАПитаннягромадянства на міждержавному рівні врегульовано за допомогою чисельнихнормативно-правових актів, серед яких: Конвенція, що регулює деякі питання,пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р. (Україна небере участі), Конвенції про громадянство одруженої жінки від 20.02.1957 р.(набула чинності 11.08.1958 р., ратифікована Президією Верховної Ради СРСР28.08.1957 р.), Про скорочення безгромадянства від 30.08.1961 р. (Україна небере участі); Про скорочення випадків багатогромадянства та про військовуповинність у випадках багатогромадянства від 06.05.1963 р. (та протоколи до неївід 24.11.1977 р. і від 02.02.1993 р.), Щодо спрощеного порядку набуттягромадянства громадянами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від19.01.1996 р., Європейська конвенцію про громадянство від 06.11.1997 р.(укладена у м. Страсбург, діє щодо держав-членів Ради Європи) та двохсторонніміжнародні договори за участю України про усунення випадків подвійногогромадянства (наприклад, Договір між Україною та Республікою Узбекистан прозапобігання виникненню випадків подвійного громадянства від 05.12.1996 р.,Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійногогромадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28.10.1997 р.).
Узазначених нормативних актах визначено поняття громадянства як правовий зв’язокміж особою та державою. У деяких випадках фізична особа може мати подвійне(множинне) громадянство, що означає одночасну належність особи до громадянствадвох або більше держав (таких осіб прийнято називати біпатридами); або ж немати громадянства жодної держави, — і тоді мова йде про особу без громадянства(апатрида). Кожна держава самостійно визначає належність особи до свогогромадянства.
Відповіднодо положень Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001р., громадянством України також визнається правовий зв’язок між фізичною особоюі Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.Громадянином України називається особа, яка набула громадянство України впорядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
За змістом ст. 1 Закону України «Про громадянствоУкраїни» фізичні особи за ознакою громадянства поділяються на громадянУкраїни, іноземних громадян (підданих), осіб з подвійним громадянством(біпатридів) та осіб без громадянства (апатридів).
В Україні визнані й закріплені у тексті вказаногоЗакону принципи, на яких базується законодавство України про громадянство:
1) єдиного громадянства — громадянства державиУкраїна, що виключає можливість існування громадянстваадміністративно-територіальних одиниць України;
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;
3) неможливості позбавлення громадянина Українигромадянства України; 4) визнання права громадянина України на змінугромадянства;
5) неможливості автоматичного набуття громадянстваУкраїни іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу згромадянином України або набуття та припинення громадянства України фізичноюособою внаслідок одруження чи припинення шлюбу або припинення громадянстваУкраїни в зв’язку з такими обставинами другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежновід підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місцяпроживання громадянина України.
Одним із визначальних принципів законодавства Українипро громадянство є принцип єдиного громадянства. Громадянин України, що набувгромадянство (підданство) іншої держави або держав, у правових відносинах зУкраїною визнається лише громадянином України; якщо ж іноземець набувгромадянство України, то у правових відносинах з Україною він також визнаєтьсялише громадянином України. Закон України «Про громадянство України»містить винятки, що допускають виникнення подвійного громадянства, до яких,зокрема, віднесено випадки коли: а) діти при народженні одночасно згромадянством України набувають також громадянство іншої держави; б) діти, якіє громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянствоусиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої державивнаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави їїгромадянство надано громадянину України автоматично без його добровільноговолевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність унього громадянства іншої держави.
Відповідно до положень названих вище міжнароднийконвенцій з питань громадянства, Закону України «Про громадянство України»кожна держава в односторонньому порядку визначає свої громадян. Підставами длянабуття громадянства можуть бути походження, територіальний принцип, прийняттядо громадянства, поновлення у громадянстві, усиновлення, встановлення опіки чипіклування над дитиною тощо. При цьому, як відмічає О.Р. Кибенко, різноманітніколізійні питання (громадянство дітей, громадянство осіб при зміни їх сімейногостатусу, встановлення над ними опіки та піклування тощо) вирішуютьсянаціональними законами, як правило, на користь власного громадянина. Внаслідоктакого підходу у фізичних осіб часто виникає подвійне громадянство, що складаєосновну колізійну проблему у міжнародному приватному праві. Отже, подвійністьгромадянства виникає внаслідок колізій законодавства різних країн щодо набуттяі втрати громадянства, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцямитощо.
Слід зазначити, що біпатриди користуються правами івиконують обов’язки відносно держав, громадянами яких вони є. У пункті 1 ст. 2Закону України «Про громадянство України» закріплений підхід щодобіпатридів відповідно до якого така особа у правових відносинах з Україноювизнається лише громадянином України. Однак складними проблемами, що виникаютьв міжнародному приватному праві та потребують свого вирішення щодо біпатридів,є, наприклад, їх участі у приватизаційних процесах, реалізація ними прававласності на землю, нерухоме майно, реалізація права на житлову площу, освіту, виконаннявійськового обов’язку і т. ін. Особливо відчутно проявляється це у випадку,коли біпатрид перебуває на території третьої країни, громадянином якої він неє. У такому випадку виникає колізія з питання визначення особистого законутакої особи, що має бути застосований до вирішення тих чи інших питань. Норми,що покликані вирішити цю колізію, вміщені у ст. 5 Конвенції, що регулює деякіпитання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р.,відповідно до якої встановлено, що перебуваючи у третій державі особа, що маєгромадянство більше ніж однієї держави розглядається як така, що має лише однегромадянство. Громадянством такої особи визнається або громадянство країни, вякій ця особа звичайно та переважно мешкає, або ж громадянство країни, з якоювона (особа) найбільш тісно пов’язана, з урахуванням фактичних обставин.Названа Конвенція не розкриває поняття «найбільш тісний зв’язок з державою»,а, отже, воно належить до категорії оціночних. У кожному конкретному випадкуправозастосовчий орган має оцінювати усю сукупність обставин, а доказаминайбільш тісного зв’язку біпатрида з державою можуть бути, наприклад, виконанняним обов’язків, покладених нормативними актами, що діють на територіївідповідної держави, виконання трудових функцій або ж перебування сім’ї натериторії держави тощо.
Однак, як вже зазначалося, Україна не єучасницею Конвенції, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів прогромадянство від 12.04.1930 р., а, отже, її норми не мають чинності натериторії України. У випадку виникнення подібної ситуації, положення даноїКонвенції можуть застосовуватися в Україні або за аналогією, або ж у томувипадку, коли колізійна норма, що міститься у законодавстві України відсилає доіноземного права, частиною якого якраз і є названа Конвенція.
Окремо слід сказати ще про одну особливукатегорію громадян, до якої належать вимушені переселенці. Вимушенийпереселенець– це громадянин, що має постійне місце проживання на території іноземноїдержави та вимушений її покинути внаслідок обґрунтованих побоювань статижертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності,відношення до релігії, громадянства (підданства), належності до певноїсоціальної групи або політичних переконань, який через це повернувся на територіюдержави свого громадянства та отримав тут притулок. Внутрішнє законодавствоУкраїни, яким було б врегульовано статус вимушених переселенців, фактичновідсутнє; не є Україна і учасницею Угоди про допомогу біженцям та вимушенимпереселенцям від 24.09.1993 р. (прийнята країнами СНД), наслідком чого є те, щодана категорія осіб – громадян України, що вимушені покинути державу свогопостійного місця проживання та повернутися в Україну, перебуває у гіршомуположенні аніж, скажімо, іноземці-біженці.
3. ІНОЗЕМЦІЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовийстатус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994 р., іноземцемвизнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином(підданим) іншої держави або держав. Особою без громадянства є особа, яку жоднадержава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Отже,законодавство України до поняття “іноземець” відносить іноземнихгромадян (підданих), і, навпаки, не відносить осіб без громадянства.
ПостановоюКабінету Міністрів України N 1074 від 29 грудня 1995 р. «Про Правилав’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України ітранзитного проїзду через її територію» затверджено відповідні Правила,якими визначаються порядок: в’їзду в Україну, виїзду з України і транзитногопроїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства; оформленнядокументів іноземцям та особам без громадянства на право перебування в Україні;пересування іноземців та осіб без громадянства по території України і виборуними місця проживання в Україні; відповідальності іноземців та осіб безгромадянства, юридичних і фізичних осіб, які їх приймають чи надають їмпослуги, за порушення законодавства України.
Прийматиіноземців та осіб без громадянства в Україні можуть зареєстровані вустановленому порядку українські, спільні чи іноземні підприємства, установи йорганізації (далі – організації), а також фізичні особи, які постійнопроживають в Україні або тимчасово тут перебувають у зв’язку з навчанням,стажуванням тощо. У разі коли іноземець або ж особа без громадянства прибули назапрошення однієї організації, інша організація за письмовим дозволом органувнутрішніх справ або Міністерства закордонних справ України (у разі реєстраціїцим Міністерством паспортного документу іноземця або ж особи без громадянства)має право приймати іноземця або ж особу без громадянства в Україні по своїйлінії, при цьому вона виконує стосовно до нього обов’язки і несевідповідальність згідно з зазначеними вище Правилами. Продовження термінуперебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, що прибули на тривалеперебування з метою навчання, працевлаштування, у приватних справах тощо,здійснюється органами внутрішніх справ у порядку, встановленому Міністерствомвнутрішніх справ України. Відповідні документи оформляються на підставіписьмових звернень іноземця або ж особи без громадянства та приймаючої сторони,які подаються не пізніше ніж за 3 робочих дні до закінчення дії реєстрації.
ЗазначенимиПравилами встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають вУкраїні, зобов’язані мати паспортнийдокумент, яким є документ,що підтверджує громадянство іноземця або посвідчує особу без громадянства,виданий уповноваженим органом іноземної держави або статутною організацієюОрганізації Об’єднаних Націй, дає право виїзду за кордон і визнаний Україною.Паспортний документ подається іноземцем чи особою без громадянства дляреєстрації у пункті пропуску через державний кордон України. Реєстраціяпроводиться на період короткотермінового перебування – для іноземців та осіббез громадянства з країн з візовим порядком в’їзду на період дії візи, але небільш як 6 місяців, для іноземців та осіб без громадянства з країн з безвізовимпорядком в’їзду — на 90 днів, якщо інший термін не визначено в міжнароднихугодах. Подальша реєстрація іноземців, які на законних підставах тимчасовоперебувають на території України, та їх паспортних документів в органахвнутрішніх справ не провадиться. В окремих випадках іноземці та особи безгромадянства можуть звільнятися від реєстрації паспортного документа напідставі відповідного міжнародного договору України на умовах взаємності. Слідзазначити, що паспортні документи деяких категорій іноземців реєструються уМіністерстві закордонних справ України та його представництвах. Відмітка прореєстрацію іноземця та особи без громадянства в його паспортному документідійсна на всій території України незалежно від місця його проживання.
Залежновід мети та терміну перебування на території України можна виділити наступнікатегорії іноземних громадян та осіб без громадянства.
3.1Іммігранти
Доіммігрантів відносяться іноземці чи особи без громадянства, які отримали дозвілна імміграцію і прибули в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи вУкраїні на законних підставах, отримали дозвіл на імміграцію і залишилися вУкраїні на постійне проживання. Право на імміграцію іноземців в Українувстановлено Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб безгромадянства», а більш детально умови та порядок імміграції в Українувизначено Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 р.
Вказаниминормативним актами встановлено, що імміграція в Україну проводися на підставівідповідного дозволу, що видається на підставі заяви особи, яка бажаєіммігрувати в Україні в межах квоти імміграції. Дозвіл на імміграцію ненадається таким категоріям осіб:
1)засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння,що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість непогашена і не знята у встановленому законом порядку;
2)які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності талюдства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв’язку ізвчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином,або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею незакінчено;
3)хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційнізахворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади зпитань охорони здоров’я;
4)які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдивівідомості чи подали підроблені документи;
5)яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію України;
6)в інших випадках, передбачених законами України.
Особа,яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію,в’їжджає на територію України на підставі імміграційної візи (яка є чинноюпротягом року з дня її оформлення). Така віза оформляється дипломатичним представництвомчи консульською установою України за зверненням такої особи. ЗаконодавствоУкраїни містить припис про те, що після прибуття іммігранта в Україну вінповинен звернутися протягом п’яти робочих днів до спеціально уповноваженогоцентрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживанняіз заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання (до заяви додаютьсякопія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційноювізою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію). Орган міграційноїслужби має протягом тижня з дня прийняття заяви видати іммігранту посвідку напостійне проживання. У випадках, зазначених у Законі України «Проімміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасований, а посвідка напостійне проживання вилучена і у такому разі особа (щодо якої прийняте такерішення) повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копіїрішення про скасування дозволу.
Слідвідмітити, що після постійного проживання на території України протягом не меншеніж п’ятьох років іноземного громадянина чи особу без громадянства може бутиприйнято до громадянства України (натуралізовано).
3.2Іноземці, які тимчасово перебувають на території України
Статусіноземних громадян та осіб без громадянства, що тимчасово перебувають натериторії України, залежить від мети та терміну їх перебування. Як вжезазначалося вище, в’їзд таких осіб на територію України здійснюється напідставі оформлених належним чином в’їздних візових документів. Умови тапорядок видачі візових документів іноземцям встановлено Правилами оформленнявізових документів для в’їзду в Україну (затверджені постановою КабінетуМіністрів України № 227 від 20.02.1999 р. «Про запровадження новогопорядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну») таІнструкцією про порядок оформлення візових документів іноземцям та особам безгромадянства для в’їзду в Україну (затверджено наказом Міністерства закордоннихсправ України № 63 від 07.04.1999 р., зареєстровано в Міністерстві юстиціїУкраїни 09. 04. 1999 р. за № 223/3516). Відповідно до названих нормативнихактів віза визначається як позначка у паспортному документі, що засвідчує правоіноземця або особи без громадянства на в’їзд в Україну і транзитний проїздчерез її територію, що їх оформлюють дипломатичні представництва та консульськіустанови України на підставі візових анкет та доданих до них документів. Візизалежно від мети поїздки поділяються на такі типи (позначаються літерним тацифровим кодом): дипломатична, службова, ділова віза, віза для працівниківрятувальних служб, студентська віза, віза для науковців, віза для працівниківзасобів масової інформації, віза для представників релігійних місій, віза дляпредставників гуманітарних місій, віза для в’їзду з метою культурного таспортивного обміну, віза для в’їзду з метою туризму, приватна, імміграційнавіза, віза для обслуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародногосполучення, транзитна віза. Окремі з названих категорій віз (наприклад, візадля науковців, туристична, студентська, транзитна тощо) не дає іноземцеві абоособі без громадянства права змінювати статус перебування на будь-який інший тазвертатися за дозволом на постійне проживання в Україні. Залежно від періодудії візи, виділяються короткотермінові (до 6 місяців) та довготермінові візи(від 6 місяців та п’яти років); візи можуть оформлюватися як разові, дво- табагаторазові, колективні. У візовій етикетці (засвідчує факт видачі візи)зазначається термін, протягом якого іноземець або особа без громадянства можев’їхати і перебувати в Україні чи здійснити транзитний проїзд через їїтериторію. У строк, зазначений у візі, іноземці зобов’язані залишити територіюУкраїну.
Статтею 25 Закону України «Про правовий статусіноземців та осіб без громадянства» та п. 14 зазначених Правил визначеновипадки, коли у оформленні візи може бути відмовлено, до яких, зокрема,належать: загроза інтересам безпеки держави або охорони громадського порядку,забезпеченню охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадянУкраїни, інших осіб, які проживають в Україні; подання у разі порушенняіноземцем або особою без громадянства клопотання щодо оформлення візовихдокументів свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; несплатаконсульського збору за автоматизоване оброблення візової анкети чи заоформлення візи; відсутність страхового поліса, встановленого законодавствомУкраїни зразка; наявність фактів порушення законодавства України під часпопереднього перебування на її території; невідповідність паспортного документавстановленому зразку; відсутність коштів на перебування в Україні; відсутністьдокументів про обстеження на вірус імунодефіциту людини (у разі оформленняв’їзду в Україну на період понад 3 місяці); некоректна поведінка під часзвернення до дипломатичного представництва чи консульської установи Українищодо оформлення візи, вияв неповаги до України тощо.
В оформленні візи може бути також відмовлено, якщо віддати попередньої відмови минуло менше одного року. У разі відмови в оформленнівізи мотиви такого рішення заявникові можуть не пояснюватися, що єзагальновизнаним підходом у міжнародній практиці.
Окремослід звернути увагу на те, що на підставі ст. 25, 31, 32 Закону України «Проправовий статус іноземців та осіб без громадянства» та пунктів 15, 16Правил візу може бути анульовано (при чому анулювання може відбутися як під часпроходження прикордонного контролю іноземцем, так і під час перебуванняіноземця або особи без громадянства на території України).
3.3Біженці
Правовийстатус біженців на території України врегульовано Законом України «Пробіженців» від 21.06.2001 р., Законом України «Про приєднання Українидо Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від10.01.2002 р. та Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 р.
Відповіднодо ст. 1 Закону України «Про біженців» біженцем визнається особа, якане є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань статижертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності,громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичнихпереконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та неможе користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистомвнаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) іперебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не можечи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа,якій надано статус біженця відповідно до законодавства України не може бутивислана або примусово повернута до країн, де її життю або свободі загрожуєнебезпека через її расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство(підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Якщоособи, які мають намір набути статусу біженця, перетнули державний кордонУкраїни у порядку, встановленому законодавством України, то вони повинніпротягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційноїслужби із заявами про надання їм статусу біженця; ті ж особи, які намагалися незаконноперетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні подати такузаяву протягом трьох робочих днів. Після розгляду звернення зазначених осіб таприйняття рішення про надання їм статусу біженця, органами міграційної службивидаються посвідчення біженця встановленого зразка. Зазначені посвідченнявидається строком на один рік, а продовжується їх дія під час перереєстраціїбіженця органом міграційної служби за місцем його проживання.
Статтею15 Закону України «Про біженців» передбачено випадки втрати іпозбавлення статусу біженця. Так, статус біженця втрачається, якщо особа:добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності(підданства); добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набулагромадянство іншої держави і користується її захистом; добровільно повернуласядо країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідокобґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою безгромадянства повернулася в країну свого попереднього постійного проживання,оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не можебільше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянськоїналежності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статусбіженця, більше не існують. Позбавляється ж особа статусу біженця, якщо воназаймається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадськомупорядку, здоров’ю населення України. Рішення про втрату або позбавлення статусубіженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчоївлади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцемпроживання біженця протягом місяця з дня отримання подання.
Особа,яка не скористалася правом на оскарження рішення про втрату або позбавлення їїстатусу біженця, повинна залишити територію України в установлений строк, якщовона не має інших законних підстав для перебування в Україні.
Окремослід підкреслити, що розділом ІУ Закону України «Про біженців»передбачено права та обов’язки біженців на території України (при цьому приписиЗакону різняться щодо осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформленнядокументів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та осіб, яким вженадано статус біженця). Загальним правилом є надання біженцям національногоправового режиму (тобто вони користуються тими ж правами і свободами, а такожнесуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками,встановленими Конституцією та законами України); але у окремих випадкахпередбачено надання біженцям додаткових прав (наприклад, права на одержаннягрошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку,встановленому законодавством України, права на користування житлом, наданим умісці проживання).
3.4Особи, яким надано політичний притулок
Відповіднодо ст. 26 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про правовий статусіноземців та осіб без громадянства», іноземцям та особам без громадянстваможе бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Нажаль, на сьогоднітакого спеціального закону України не прийнято, внутрішнім законодавством цепитання не врегульовано.
Слідзазначити, що право фізичної особи на отримання притулку закріплено також у ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. відповідно до якої кожналюдина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах такористуватися цим притулком. Це право не може бути використано у разіпереслідування, заснованого на вчиненні неполітичного злочину або діяння, щосуперечить цілям та принципам Організації Об’єднаних Націй. Зазвичай рішенняпро надання політичного притулку приймається в індивідуальному порядку головоювідповідної держави або уповноваженим їм органом.
Особа розглядається такою, що отримала політичнийпритулок, якщо вона переслідується за свою громадянсько-політичну діяльність татакі переслідування мають індивідуальний характер.
4.ПРАВОЗДАТНІСТЬ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ
Правоздатність іноземців визначається за правомдержави їх перебування. В Україні іноземцям надано національний правовий режим.Згідно ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, щоперебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами ісвободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — завинятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорамиУкраїни. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок упорядку, встановленому законом.
Аналогічні норми закріплено у ст. 2 ЗаконуУкраїни «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ч.1 ст. 423 та ст. 424 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 24-26Цивільного кодексу України, ст. 275 Сімейного кодексу України. Закріплений узаконодавстві національний режим щодо правоздатності іноземців має безумовнийхарактер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без вимогивзаємності, незалежно від того, чи надаються такі ж права громадянам України уйого державі. У той же час надання іноземцям національного режиму не означає,що вони можуть претендувати в Україні на будь-які інші права, ніж ті, щозаконом надані громадянам України; іноземець не може вимагати надання йомупривілей чи встановлення виключень із законів України. Законодавством Україниможуть встановлюватися загальні виключення щодо правоздатності іноземців:
а) відповідно до п. 4 ст. 22 Земельногокодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватисьу власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичнимособам та іноземним державам. Прийняті ж іноземними громадянами чи особами безгромадянства землі сільськогосподарського призначення у спадщину відповідно доп. 4 ст. 81 ЗК України протягом року підлягають відчуженню;
б)іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади тамісцевого самоврядування, а також брати участь у референдумі (ст. 23 ЗаконуУкраїни «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»);
в)іноземці не можуть бути членами політичних партій України (ст. 16 вказаногоЗакону);
г) іноземці не можуть призначатися на окремі посадиабо займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавстваУкраїни призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з належністюдо громадянства України (ч. 4 ст. 8 вказаного Закону). Так, наприклад,іноземець не може бути засновником фермерського господарства, оскільки згідност. 5 Закону України «Про фермерське господарство» таким правомнаділені лише громадяни України; також тільки громадянина України може бутипризначено на посаду судді (ст. 7 Закону України «Про статус суддів»)тощо.
д) на іноземців не поширюється загальний військовийобов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та іншихвійськових формуваннях, створених відповідно до законодавства України (ст. 24Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).
Існують відмінності у правовому статусі іноземців, якіпостійно проживають в Україні (іммігрантів), та іноземців, що перебувають вУкраїні тимчасово. Так, згідно Закону України «Про правовий статусіноземців та осіб без громадянства» тільки іммігранти прирівнюються догромадян України у праві на трудову діяльність (ст. 8), на охорону здоров’я(ст. 10), на житло (ст. 12), на освіту (ст. 14). На відміну від цьогоіноземцям, які тимчасово перебувають на території України, медична допомоганадається у порядку, постановою Кабінету Міністрів України «Про наданнямедичної допомоги іноземним громадянам» № 1146 від 17.09.1996 р. девстановлено, що надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, якіпрацюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату,якщо інше не передбачено законодавством.
Питання освіти вказаних осіб вирішуються постановоюКабінету Міністрів України «Про навчання іноземних громадян в Україні»№ 136 від 26.02.1993 р. Навчання іноземців, які не мають постійного місцяпроживання на території України, є платним, якщо інше не встановленоміжнародними угодами України. По-різному вирішуються й питання щодо здійсненняпідприємницької та інвестиційної діяльності іммігрантами та особами, якітимчасово перебувають в Україні. Окрім того, як вже зазначалося, правоздатністьіноземців, які тимчасово перебувають на території України, обумовлюється цілямиїх в’їзду, тобто обмежується категорією візи.
В окремих сферах діяльності (інвестиційній,зовнішньоторговельній, торговому мореплавстві) на основі міжнародних угод доправ та обов’язків іноземців застосовується переважно не національний режим, арежим найбільшого сприяння. Слід зазначити, що у проекті Закону України «Проміжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. передбачено нову длянашого законодавства колізійну норму, згідно з якою виникнення та припиненняправоздатності фізичної особи визначається за її особистим законом (ч. 1 ст.15).
Особистим законом іноземця вважається:
– щодоіноземного громадянина – право країни, громадянство якої він має;
– щодоособи без громадянства – право країни, в якій ця особа має постійне місцепроживання, а за його відсутності – звичайне місце перебування;
– щодоособи, яка має два та більше громадянств (біпатрида) – право країни, з якоюособа має найбільш тісний зв’язок;
– щодобіженця – право країни, в якій він має звичайне місце перебування.
5. ДІЄЗДАТНІСТЬ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ
Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають узв’язку з тим, що законодавства окремих держав по-різному вирішують питання їїнастання та обмеження, а саме встановлюють різний вік, з якого настає повнадієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повнацивільна дієздатність фізичної особи за законодавством ФРН та Великобританіїнастає з 18 років, Швейцарії та Японії – з 20 років, Аргентини – з 22 років.Водночас законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вікповної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Стосовнообмеження дієздатності повнолітніх також можуть мати місце відмінності (не всідержави визнають обмеження дієздатності через марнотратство чи через фізичнівади (сліпоту, глухоту) та ін.).
В основному колізійні питання дієздатності вирішуютьсяза особистим законом фізичної особи (lex personalis). При цьому у більшостідержав «сім’ї континентального права» дієздатність іноземних громадянвизначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – зазаконом їх місця проживання. У державах «сім’ї загального права»застосовується закон доміцилію (постійного місця проживання). Ці держави невизнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правовоїсистеми.
Застосування особистого закону для визначеннядієздатності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особистим законом,повинна вважатися такою і в інших державах. Це положення є загальновизнаним уміжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздатною заособистим законом, не завжди вважається такою в інших державах.
Так, згідно до ст. 7 Ввідного закону до німецькогоЦивільного зводу іноземець, який уклав у Німеччині правочин, щодо якого він заособистим законом є недієздатним, вважається стосовно даного правочинудієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо цього правочину. Данийпринцип з деякими застереженнями закріплено й у Цивільному кодексі Італії тазаконодавстві інших країн.
Колізійне право держав «сім’ї загального права»ще більше обмежує дію особистого закону: не відомі праву суду іноземніобмеження дієздатності взагалі не беруться до уваги (внаслідок цього,наприклад, не може бути визнано недійсним правочин, укладений обмеженою удієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатностіневідоме «загальному праву»); здатність укладати угоди з нерухомістювизначається за законом місцезнаходження речі (lex rei sitae) тощо.
Відповідно до проекту Закону України «Проміжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. дієздатність фізичноїособи визначається за її особистим законом. Проте, якщо інше не передбаченозаконом, дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, щовиникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також за правом країнимісця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданнямшкоди (п.1 ст. 16). У міжнародних угодах України вказані питання можутьвирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу таправові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (укладена у1993 році у Мінську) взагалі не містить виключень з особистого закону, оскількиправо держав-учасниць СНД однаково вирішує питання щодо віку настання цивільноїдієздатності та деліктоздатності.
Визнання іноземця недієздатним чиобмежено дієздатним
Загальноприйнятим у більшості країн є положення, заяким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішуютьсяза законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання.Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними. УЦивільному кодексі Української РСР 1963 року було закріплено саме такуколізійну норму – визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалосяза законом держави його постійного місця проживання (ч. 3 ст. 566-1). Проект ЗаконуУкраїни «Про міжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р.містить дещо іншу норму. Згідно проекту підстави та правові наслідки визнанняфізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою,регулюються особистим законом цієї особи (п. 2 ст. 16).
Угодами України про правову допомогу дане питаннявирішується наступним чином. У справах про визнання особи недієздатною або прообмеження в дієздатності компетентним є суд тієї держави, громадянином якої єособа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною. При цьомусуд застосовує своє національне законодавство, тобто діє закон суду – закондержави громадянства.
Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання, встановить,що є підстави для обмеження в дієздатності або визнання недієздатною особи, якає громадянином іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд держави громадянства.Якщо суд держави громадянства протягом трьох місяців не почне справи або неповідомить своєї думки, суд за місцем проживання цієї особи може
провести справу про обмеження в дієздатності абовизнанні недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підставиобмеження в дієздатності або визнанні недієздатною передбачені такожзаконодавствомдержави громадянства іноземця. Рішення про обмеження вдієздатності або про визнання недієздатною пересилається відповідному судудержави, громадянином якої є іноземець.
Визнання іноземця безвісно відсутнім чиоголошення померлим
Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійнихнорм щодо визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення померлим. Виходячизі змісту ст. ст. 43, 46 Цивільного кодексу України та принципу наданняіноземцям національного режиму, тільки іноземці, які постійно проживають натериторії України (іммігранти) можуть бути визнані в Україні безвісновідсутніми чи оголошені померлими.
Угодами України про правову допомогу,насамперед двосторонніми, більш детально регламентується порядок та наслідкивизнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошення померлими. У справах провизнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою компетентним є суддержави, громадянином якої була особа. Дана справа може бути розглянута й судамитієї держави, де особа мала місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, щопроживають на території цієї держави та права яких основані на їїзаконодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку застосовуватиме своєнаціональне законодавство.
Згідно ст. 18 проекту Закону України «Проміжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. підстави та наслідкивизнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, щопомерла, регулюються останнім з відомих особистих законів особи, яка зникла.
Спеціальні закони, що регулюють порядок та наслідкивизнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, прийнятіу ФРН, Австрії, Італії та деяких інших державах. Разом з тим праву окремихдержав (наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньоїособи померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісновідсутньою у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки(тимчасове введення у володіння «спадковим майном»), але нерозірвання шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США взагаліневідомий інститут безвісної відсутності: можливим є лише встановлення дляданої конкретної справи презумпції факту смерті особи, щодо якої не буловідомостей протягом семи років. Вказані суттєві
відмінності в матеріальному праві окремих державможуть стати підґрунтям для виникнення такого небажаного у правовомурегулюванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде визнанапомерлою за правом однієї держави, а за правом іншої вона буде вважатисяживою).
6. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ГРОМАДЯН УКРАЇНИЗА КОРДОНОМ
Коженгромадянин України має право вільного виїзду за межі України, крім випадків,передбачених законодавством, і в’їзду на її територію. Громадянин України ні заяких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.
Порядок виїзду громадян України за кордон і поверненняв Україну врегульовано Конституцією України, а більш детально — Законом України«Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України»від 21.01.1994 р.
Документами, що дають право на виїзд з України і в’їздв Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за їїмежами, є:
а)паспорт громадянина України для виїзду за кордон (громадяни України мають правоотримати даний документ по досягненні 18 років; а громадяни України, якіпостійно проживають за кордоном, — 16 років);
б) проїзний документ дитини (у разі потребисамостійного виїзду неповнолітнього за кордон);
в)дипломатичний паспорт;
г)службовий паспорт;
д)посвідчення особи моряка.
У передбачених міжнародними договорами Українивипадках для виїзду за кордон можуть використовуватися й інші документи(наприклад, національний паспорт громадянина України). У разі втратигромадянином України зазначених документів йому дипломатичними представництвамичи консульськими установами України за кордоном видається посвідчення особи наповернення в Україну.
У Законі України «Про порядок виїзду зУкраїни і в’їзду в Україну громадян України» закріплено перелік підставдля тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон. Згідно дост. 6 Закону громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачіпаспорта у випадках, якщо:
1) він обізнаний з відомостями, які становлятьдержавну таємницю, — до закінчення терміну, встановленого законодавством;
2) діють неврегульовані аліментні, договірнічи інші невиконані зобов’язання — до виконання зобов’язань, або розв’язанняспору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпеченнязобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;
3) проти нього порушено кримінальну справу — до закінчення провадження у справі;
4) він засуджений за вчинення злочину — довідбуття покарання або звільнення від покарання;
5) він ухиляється від виконання зобов’язань, покладенихна нього судовим рішенням, — до виконання зобов’язань;
6) він свідомо сповістив про себе неправдивівідомості — до з’ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;
7) він підлягає призову на строкову військовуслужбу — до вирішення питання про відстрочку від призову;
8) щодо нього подано цивільний позов до суду — до закінчення провадження у справі;
9) він за вироком суду визнаний особливонебезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.
Однак, як свідчить практика, перевірки незавжди дозволяють виявити наявність вказаних обставин.
Занаявності зазначених вище обставин громадянин України, який має паспорт длявиїзду за кордон, зобов’язаний його здати на зберігання до органу внутрішніхсправ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин.
Правовий статус громадян України за кордономвизначається насамперед законодавством держави їх перебування, а також нормамиміжнародних угод, міжнародними звичаями та загальними принципами міжнародногоправа. Разом з тим, громадяни України за кордоном користуються захистом з бокуУкраїни у різних сферах діяльності. Згідно ч. 3 ст. 25 Конституції України нашадержава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за їїмежами. Даний принцип відображено і в Консульському статуті України,затвердженому Указом Президента України «Про Консульський статут України»від 02.04.1994 р., згідно з яким захист громадян України, що перебувають закордоном, здійснюється через консульські установи.
Територія зарубіжної держави поділяється наконсульські округи, в кожному з яких діє відповідна консульська установа.Консульський статут України закріплює обов’язок консула вживати заходів длятого, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами,наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами,учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями.
У виконання цього обов’язку консул веде облік громадянУкраїни, які постійно проживають або тимчасово перебувають у його консульськомуокрузі (ст. 22 Консульського статуту України); інформує громадян України, якітимчасово перебувають у його окрузі, про законодавство держави перебування, атакож про місцеві звичаї (ст. 25); має право без окремого дорученняпредставляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони євідсутніми і не доручили ведення справ якійсь особі або не можуть захищати своїінтереси з інших причин, доки особи, яких представляють, не призначать своїхуповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26).
Консул виконує й інші функції: провадить реєстраціюшлюбу, розірвання шлюбу, приймає рішення про встановлення батьківства,усиновлення дитини – громадянина України, реєструє акти громадянського стану,вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянинаУкраїни, вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством України, видаєпаспорти громадян України для виїзду за кордон, продовжує строк їх дії, видаєта погашає візи на в’їзд в Україну, виїзд з України, легалізує документи іакти, складені за участю владних органів консульського округу тощо.
Громадяни України можуть звертатися за захистом порушенихправ до компетентних органів держави перебування. Будь-яке обмеження цивільнихправ громадян України за кордоном вважається дискримінаційним і є недопустимим.Проте залишається можливим застосування до громадян України реторсії з бокудержави перебування.
ЛІТЕРАТУРА
1. Фединяк Г.С. Фединяк Л.С. Міжнароднеприватне право. Підручник.3-тє вид.- (доп. і перероб.). – К.: Атіка, 2008. – С.325-393.
2. Попов А.А. Международное частноеправо: Учеб. пособие. – 2-е изд., доп. и перераб. – Х.: Каравелла, 2007. – С.121-137.
3. Богуславский М.М. Международноечастное право. – М., 2008
4. Лунц Л.А. Курс международногочастного права: т В 3-х т.: «Спарк», 2008. – С. 536-616.
5. Международное частное право: Учебник/ Под ред. Г.К. Дмитриевой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-ваПроспект, 2008. – С. 439-470.
6. Джуринський О.Уніфікація правового режиму міжнародних залізничних перевезень вантажів міжкраїнами колишнього СРСР //Право України. 2007. №10.
7. Прус В.,Боєвич Б. Співвідношення національного і міжнародного морського права //ПравоУкраїни. 2009. №8.
8. Діковська І.А.Договір повітряного чартеру у міжнародному приватному праві: Автореф.к.ю.н.-К.,2009.
9. Філіпенко О.В.Правовий механізм регулювання транспортної політики Євросоюзу: Автореф.-К.,2008.