Зміст
1. Походження поняття фольклор та приналежність до духовноїкультури
2. Прояв національного характеру у фольклорі
3. Зв’язок фольклору з іншими формами духовної культури
4. Жанрове багатство фольклорних творів
5. Особливості фольклору різнихрегіонів України
6. Особливості розвитку фольклорної традиції Рівненськогокраю: характерні риси, жанрово-видова проблематика
7. Розвиток та репрезентаця фольклору в умовах сьогодення
Список використаної літератури
1. Походження поняття фольклор таприналежність до духовної культури
Термін „фольклор”походить від англійського folk — рід, народ, lore — знання, що разом означають„народна мудрість, народознавство”. Одним із перших цей термін використаванглієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон, надрукувавши учасописі «Атенеум» (№ 982) статтю «The Folklore». Вукраїнській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почаввикористовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшовзагальноприйнятого визначення.
Поряд ізвищенаведеним терміном співіснують і такі: народна словесність, народнапоетична творчість, уснопоетична творчість. Головна функція фольклору — цезадоволення природної потреби у самовираженні й спілкуванні.
Серед основнихознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобомбезпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам’яті, здопомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи. Текст народноїпоезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма,тобто усне „текст-слово” було варіативним. Кожний твір був колективним — цеозначало, що кожен слухач мав можливість додати до чужого своє, тобто йогоавтором була колективна мовна особистість у певному фольклорному соціумі[10, 21].
Фольклорний текстбув імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й бувспівавтором прочитаного, проспіваного (це характерна ознака казок, легенд,частівок, бувальщин, коломийок). Однією з важливих рис фольклору є зображеннявнутрішнього світу героїв через „прихований психологізм”, тобто через діїі взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо.Саме на основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорнісимволи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні пісні,голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрахнаявне відображення психологічного переживання горя (голосіння), іпсихологічної індивідуалізації героя (думи), і драматизму ситуації (балада). Психологізмжанру допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милийголубе мій”, „серце моє”) тощо.
Фольклор перебуваєу тісному зв’язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні супроводжуютьвесільний обряд, голосіння — поховальний, жнивні — жниварський тощо. Сьогоденнякоригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесуі засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнєфольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежністьіндивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінноюумовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усноїтрадиції.
Фольклор — ціннийматеріал як у моральному, так і в розумовому та естетичному розвитку поколіннянезалежної України. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті дедалі більшефіксується як занепадаючий „фольк-арт” (В. Погребенник) [10, 22].2. Прояв національного характеру уфольклорі
У фольклорівиражені етичний та естетичний ідеали народу, найважливіші принципи народноїпедагогіки. Народна творчість є важливою також для вивчення ментальності їїносіїв. Як складова слов’янської словесності, український фольклор міститьчимало спільного з усною народною творчістю неслов’янських народів — фінів,литовців, румунів.
Однак, засвідченням науковців, найбагатший фольклор — все ж український, сформований натрипільській культурі у 6-4 ст. до н.е.; українці „одарені з природи великимимузикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншимисхіднослов’янськими народами найбагатшу, найбільш розвинену народну поезію” [10, 25].
До позитивнихнаціональних рис українців дослідники відносять працьовитість, гостинність,тяжіння до освіти, статичність у сімейних стосунках, прагнення до духовногожиття, повагу до дорослих, мужність, здоровий оптимізм, прагнення донезалежності.
Серед негативнихрис національного характеру українців відзначають взаємне нерозуміння,схильність до анархізму, невизначеність, імпульсивність, індивідуалізм.
Тому для образуукраїнського народу у фольклорі характерна недостатня соціальна активність,відсутність згуртованості, що інколи приводить до втрати національноїідентичності, розвитку комплексу „малоросійства” [5, 103].3. Зв’язок фольклору з іншими формамидуховної культури
Етнографіявважається джерельною базою вивчення народної творчості. Відчутний зв’язокфольклору із релігієзнавством, філософією, оскільки в народнопоетичнійтворчості зафіксовані давні релігійні вірування, спроби трактуванняфілософських категорій. Фольклор взаємопов’язаний з літературою. Характерлітературно-фольклорних взаємин змінюється залежно від епохи,історико-суспільних факторів, стану розвитку художньої культури народу,літературної мови, творчої індивідуальності письменника, змістового спрямуванняхудожнього твору тощо. Між фольклором і літературою існують певні відмінності,зокрема у змалюванні героїв. Якщо література «намагається» індивідуалізуватиперсонажа, його мову, то фольклор — типізує і героя, і його спілкування знавколишнім світом.
Відомо, що І. Франкоодним із перших через українську пісню звернувся до поєднання літературних інароднопісенних принципів віршування. В. Стефаник побудував соціально-побутовупроблематику новелістики на основі принципів функціонування балади, хроніки,рекрутсько-жовнірських пісень тощо. Саме поетика української пісні „допомогла”йому стати неперевершеним майстром психологічної драми. М. Черемшині знанняфункцій коломийкового фольклору сприяло у створенні тональності оповідності, щопритаманна творам письменника [5, 113].
З’явилася низкадосліджень вчених про зв’язок української літератури з фольклором (М. Грицюта„Михайло Коцюбинський і народна творчість”, О. Дей „Іван Франко і народнатворчість” та багато ін).
Логічним є зв’язокфольклору з музикознавством, етномузикознавством або музичною етнографією. Етномузикознавствовивчає «народну музику» або «народну музичну культуру» (О.І.Іваницький).
Досить тіснопов’язаний фольклор з мовознавством, стилістикою, діалектологією, останнімчасом популярності набувають лінгвофольклористичні дослідження.
Український фольклортісно пов’язаний з українською етнопедагогікою (кожен жанр містить значнийвиховний потенціал), етнопсихологією (у фольклорних творах показано стан героя,його емоції, почуття тощо). Фольклорні пам’ятки опрацьовують у мовознавчихкурсах: при вивченні історії літературної мови, стилістики, лінгвістичноїпоетики, порівняльно-історичному дослідженні мов тощо. Вивчення усної народноїтворчості — це шлях до пізнання минулого, сучасного й майбутнього нашого народу.Опанування фольклорної спадщини українського народу сприятиме вдосконаленнюпроцесу міжкультурного спілкування з іншими народами.4. Жанрове багатство фольклорнихтворів
Фольклор — ціліснай відкрита жанрова система. Пізнати його особливий світ можна, осягнувшиєдність, взаємозв’язок образів, мотивів, сюжетів, тобто всіх частин цієїцілісної системи. Така система дає можливість людині зрозуміти довколишнійсвіт, орієнтуватися в ньому, про що свідчать збережені традиції родинної ікалендарної обрядовості та записи фольклорних творів [18, 263].
Дослідникизазначають, що фольклорний жанр — це сукупність творів, об’єднаних спільністюпоетичної системи, побутового призначення, форм виконання і музичної форми. Існуєі таке визначення: це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної внародному побуті та пов’язаної з повторенням певних змістових елементів.
Проблема жанрупов’язана з проблемою „виконавець — слухацька аудиторія” (улітературознавстві: письменник — читач). Фольклорні жанри живуть не ізольовано,а розвиваються в тісних взаємозв’язках. Найпоширеніші в світі і водночасспільні жанри — це міф, обрядова пісня, казка, прислів’я. Існують різнікласифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих класифікацій покладенорізноманітні критерії і аспекти: вербальний, етнографічний, музикологічний,хореографічний, регіональний тощо.
Найбільшупоширеність здобула жанрова класифікація, тобто поділ фольклорного матеріалу наобрядовий і позаобрядовий. В усній народній творчості повноцінно представленотри роди мистецтва: лірика, епос, драма.
Фольклор поділяєтьсяна поетичний, прозовий, драматизований. Прозовий фольклор представленийказками, небилицями, легендами, переказами, билинами, оповідками, оповіданнями.До поетичної народної творчості належать: пісні, голосіння, думи, билини,приказки, примовки, прислів’я, каламбури, вітання, прокльони, побажання,афоризми, тобто пареміографічні жанри, які в образній формі відображаютьнайсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних і родових відносин. Пісні,наприклад, класифікуються таким чином: трудові, колядки, щедрівки, веснянки,купальські, петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні таін.
До епічного жанруналежать: думи, балади, історичні пісні. Кожному фольклорному жанру властивіпевні ознаки. Зокрема в думах, історичних, соціально-побутових піснях наявнесоціальне, громадське звучання.
Ліричні пісні прокохання і балади характеризуються емоційними особливостями. Герой у ліричнихпіснях, як правило, знаходиться поза планом розповіді, наявний монолог-розповідь.Дія відбувається або в даний момент, або в минулому, або ж іде мова промайбутнє героя. Натомість у думах, історичних піснях, баладах, солдатських,рекрутських, наймитських піснях найчастіше маємо поєднання кількох часовихпланів. Це дозволяє показати еволюцію подій, настроїв і переживань героїв [18, 269].
Длянароднопісенних жанрів характерні силабічні групи (коліна) із 3 — 4 складів зодним наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів ідвома основними наголосами. Наприклад, коломийковий ритм складається із двохчотирискладових і одного шестискладового колін, які повторюються двічі. Дляфольклорних жанрів може бути характерне народнопісенне римування, тобторозташування рим у певному порядку: перехресному — абаб, суміжному — аабб,кільцевому — абба, трапляється внутрішнє римування.5. Особливості фольклору різнихрегіонів України
Кожний регіонУкраїни відзначається своєрідними природно-географічними умовами, неповторниметнічним автопортретом. Фольклор, як правило, виявляється у вигляді“фольклорних діалектів” (Ю. Ледняк), тобто має регіональну специфіку. Регіономназивають соціальний та географічний простір, в якому відбувається соціалізаціялюдини, формування, збереження та трансляція норм життя. На вивчення місцевоїнароднопоетичної традиції спрямована праця Р. Кирчіва, котрий досліджуєвизначальні прикмети загальнонаціональної спільності і цілісності українського фольклорута його регіональні, локальні риси, особливості міжетнічних взаємозв’язків івзаємовпливів, роботи фольклористів Поділля (C. Стельмащук, О. Смоляк, П. Медведик,Р. Крамар), Полісся і Волині (О. Ошуркевич, C. Шевчук, В. Давидюк, Л. Семенюк),Буковини (О. Роменець, Г. Сінченко, А. Яківчук).
Ґрунтовнідослідження з уснонароднопоетичної творчості окремих реґіонів України виконаніО. Деєм, Г. Дем’яном, І. Березовським, C. Мишаничем, C. Грицем, Л. Орел, М. Пазяк,Н. Шумадою, І. Мацієвським, М. Дмитренком, В. Погребенником, О. Правдюком та ін.Упродовж ХХ ст. фольклористам-ентузіастам вдалося записати значну кількістьнародних пісень, прозових творів усної народної творчості [1, 55].
Важливе завданнясьогодення — зберегти ці фольклорні надбання. З цією метою „Арт Екзистенція”,Українська експериментальна лабораторія фольклору, Мистецьке агентство „АртВелес” та Українсько-британське спільне підприємство „Комора” започаткувалопроект „Моя Україна. Берви”. На сьогодні в рамках проекту видано 5компакт-дисків з унікальними записами у виконанні автентичних фольклорнихколективів.6. Особливості розвитку фольклорноїтрадиції Рівненського краю: характерні риси, жанрово-видова проблематика
Дослідженняукраїнського фольклору останніх років гостро відчуває нестачу регіональнихстудій. На науковій доцільності таких досліджень ще в кінці ХІХ — на початку ХХст. наголошували М. Драгоманов, І. Франко, В. Гнатюк, аргументуючи тим, щофольклористичне вивчення усіх районів України створює ґрунт для усвідомленнязагальнонаціонального. Не змінилася докорінно ця ситуація й на нинішній час. Розумінняусього комплексу української етнокультурної традиції вимагає ґрунтовногопізнання регіональних і локальних складових національного фольклору. Тим часомнестача регіональних досліджень все ще гальмує цей процес.
Досліджуванийрегіон, у фольклорній традиції якого законсервувалося чимало архаїчних явищ,віддавна привертав увагу дослідників. Утім календарно-обрядовий фольклор, якважлива складова духовної культури, в науковій літератури не отримав належноготеоретичного осмислення. У ХІХ ст. українські, російські та польські дослідникибільше уваги приділяли фіксації непересічних зразків пісенності або жзосереджувались на етнографічному студіюванні Західного Полісся. У цей періодвивчення календарно-обрядового фольклору відбувалося принагідно, а відтакдосить поверхово. І лише в кінці ХІХ — на початок ХХ ст., а особливо в другіййого половині починають з’являтися більш ґрунтовні дослідженнякалендарно-обрядової поезії Західного Полісся. Цей інтерес ще більшепосилюється під кінець ХХ — на початок ХХІ ст. Напрацювання цього періодустворили сприятливі передумови для комплексного вивчення календарної пісенностіЗахідного Полісся [1, 56].
Весняно-літнійцикл народного календаря.
Фольклорвесняно-літнього циклу на Західному Поліссі до цього часу зберігає чималоспецифічних характеристик. З-поміж таких — збереження архаїчного календарногосинкретизму весняних та літніх пісень; чітко виражена міжжанрова дифузіятекстів (веснянки — постові пісні; постові — петрівчані; веснянки — рогульки — купальські — петрівчані; петрівчані — ягідні та под); пантеїстичне обожнюванняявищ природи (для прикладу, збереження у змісті окремих весняних пісеньархаїчного уявлення про Зиму як про хтонічну істоту); відтворення у змістіранньовесняного комплексу (подібно як і в літньому) елементів офірування; присутністьу змісті весняно-літніх обрядодій та фольклорі цього періоду реалій волочебногообряду (хоча назва „волочебні пісні” на Західному Поліссі на даний моментвідсутня, схоже, її витіснила новіша — „постові пісні”, основним змістомяких так само, як і волочебних, є тема сирітства та мандрів через Дунай).
Попри те, щоприхід весни на Західному Поліссі (як і на решті українських земель) супроводжувавсявиконанням цілого ряду весняних пісень, лише досить обмежена кількість із нихохоплює своїм побутуванням усю територію краю (з них найбільш поширена — „ТиВесна наша красна”). Решта ж веснянок або фіксується спорадично, абовиконується в межах певного мікроареалу (чи принаймні домінує у певномутериторіальному осередку), як-то, для прикладу, „Ти Зима наша біла”, „Ойми зиму зимували”, „Бердечко-сонечко”, „Тума танок водила”, „Благослови,мати” „Ой ти, соловейку”, „Ти молодая молодице” та ін.
Вирізняєтьсязахіднополіська весняна пісенність наявністю специфічних рефренів („гей! гей!”,„додолон-додолон”, „далалом-далалом”, „рано-рано”, „рано-нерано”та ін), які позначені ще й своєрідним функціональним наповненням. Присутністьрефренів у поетичних текстах може вважатися однією з характерних особливостейкалендарно-обрядового фольклору Західного Полісся, весняної поезії зосібна[2, 76].
Однією з показовихспецифічних ознак західнополіського весняного фольклору, на якій неодноразовонаголошували дослідники, є поширеність вузьколокальних назв на означенняжанрових різновидів. Серед таких — „городала”, „царівни”, „стастурки”,„поколі”, „рогульки” та ін. Генологічна атрибуція західнополіськихвесняних пісень характерна ще й тим, що, попри переважаючу традицію номінуванняреспондентами весняних пісень „веснянками” (як найбільш відомої тазагальної назви), одні тексти не виходять за межі цієї традиції, інші ж можутьмати паралельні номінації (наприклад, „веснянки-рогульки”). Остання тенденціябільше стосується пісень післявеликоднього періоду, які у плані окресленняжанру номінацією „веснянка” на Західному Поліссі значно поступаютьсяпісням ранньовесняного циклу.
Оригінальною та,вочевидь, доволі архаїчною особливістю весняних пісень на Західному Поліссі єпоодиноко збережені до сьогодні відомості про приурочування виконаннявеснянок-закличок до свята Юрія (це знову ж таки при тому, що власне юр’ївськихпісень на Західному Поліссі, як і на решті етнічної української території,майже не знають).
Особливістювесняної пісенності регіону є виконання текстів глумливого змісту, які, якправило, маркуються як купальські. Через малу популярність (а часто йвідсутність) купальської традиції тут вони значаться в ролі весняних.
Відмінною рисоюзахіднополіського весняного фольклору є спорадичність поширення весняних пісеньаграрного спрямування. Тим часом пріоритетною у змісті весняних пісеньЗахідного Полісся виявляється не аграрна, як у більшості регіонів України, ашлюбна тематика.
Однією з архаїчнихособливостей календарно-обрядової пісенності Західного Полісся є її перегуки ізсучасними зимовими посівальними віршами, вітально-величальною поезією (колядкамита щедрівками), виконання яких давніше припадало не на зимовий період, а навесну.
Часовурегламентацію звучання календарної пісні до певної міри (принаймні нарегіональному тлі) визначає специфіка їх складоритмічної організації.
Весняні пісні („Ойти, Весно красна”, „А вже весна красна” та под) виконуються в першу половинувесни (тобто в довеликодній період). Певною лабільністю виконання позначенівесняні пісні із семи — та восьмискладовим рядком. Вони простежуються як уранньовесняному репертуарі, так і в післявеликодньому. Ті ж тексти, будова якихвизначається дев’яти — та дванадцятискладовим рядком, на теренах ЗахідногоПолісся традиційно виконуються в пізній весняний період. Тим-то на ЗахідномуПоліссі вони найчастіше контамінуються із „купалами” та петрівками.
Літній фольклор наЗахідному Поліссі, крім загальноукраїнських русальних, купальських,петрівчаних, жниварських, представлений ще специфічними „ягідними” піснями- тими, що виконувалися „в єгодах”, тобто під час збирання чорниць. Кожен ізцих жанрів, крім загальнонаціональних, має й ряд своєрідних регіональниххарактеристик. Вони стосуються змісту, форми, особливостей побутування,районування, збереження тощо.
Русальнапісенність на Західному Поліссі, як і по Україні в цілому, представленапоодинокими зразками. У народному календарі автохтонів русальна традиціявідображена головно на рівні міфологічних вірувань.
Свою регіональнуспецифіку має й купальська пісенність. Попри висновки окремих етномузикологівпро те, що Полісся з огляду на збереженість тут старовинних наспівів можевважатися батьківщиною купальських пісень, ні кількість зафіксованих пісеннихтворів, ні їх номінування та відображення у їхньому змісті купальськихобрядодій говорити про закоренілість купальської обрядовості та пісенності назахіднополіських теренах не дає підстав.
У текстахзахіднополіських купальських пісень добре збереженим виявляєтьсяшлюбно-еротичний, сороміцький зміст, який генетично лучиться до звичаю, відомогона Західному Поліссі під назвою „гірок”.
Малопоширеною наЗахідному Поліссі є традиція виконання петрівчаних пісень. Найвідоміша із них — „Маленька нічка Петрівочка”. Проте навіть вона не вирізняєтьсяоднозначністю номінативного означення. Найстійкіше генологічні коливаннявиявляються між петрівчаними — купальськими — ягідними піснями. З огляду намалочисельність петрівчаних пісень на Західному Поліссі, їх функцію тутперебирають на себе напливові пісні, які респонденти відносять також допетрівок.
Оригінальнимявищем фольклору Західного Полісся є побутування пісень, виконуваних під часзбирання ягід, т. зв. „ягідних”. Своєрідність їх полягає в тому, що, зогляду на широкі рамки функціонування (виконувались від Купала до Петра), вонихарактеризуються строкатістю та розмаїттям текстового наповнення. Під часзбирання ягід могли виконуватись власне ягідні пісні (які у своєму змістівідображали процес праці ягідниць), або такі, які ягідними можна вважати лише зфункціонального погляду (в цій ролі виступають як календарні, так і ліричніпісні) [2, 77].
Ряд специфічнихознак має й жниварський фольклор Західного Полісся.
Показова прикметафольклору цього календарного періоду в регіоні — добра збереженість жнивних таобжинкових пісень при майже повній відсутності зажинкових. Ініціальний етаппроцесу жнивування функціонує головно на рівні обрядодій. Причому у дійствах,що відбуваються на полі під час зажинок, яскраво виражених регіональниххарактеристик не проявляється.
Стосовно специфікизмісту жниварських пісень Західного Полісся помічено, що вони особливо невідрізняються від тих, які побутують на решті території їх поширення. Адже уцей період (не залежно від регіону) природним є оспівування процесу збиранняврожаю, висловлення бажань швидшого закінчення роботи та повернення додому,апелювання до господарів мотивами їх вихваляння та спрямування до них проханьпро віддяку за виконану роботу тощо. Проте, особливо не вирізняючись тематично,фольклор досліджуваного регіону має відмінний, власне західнополіський репертуару висловленні загальних українських змістово-тематичних пріоритетів.
Традиційназимова календарна обрядовість
У зимовому циклінаселення цього краю до сьогодні зберігся цілий ряд своєрідних обрядодій. Окреміз них виявляють архаїчний зв’язок із волочебними обрядами, підтверджуючи їхпервісне „незимове” походження. Така ж ґенеза простежується і на рівніфольклорних текстів.
Найпоказовішавідмінна риса зимового календарно-обрядового фольклору Західного Поліссяполягає в тому, що визначальною для цих теренів є традиція виконання щедрівок. Показово,що за частотністю виконання окремих пісенних текстів та територією поширеннящедрівки так само перевершують колядкову традицію. На Різдво на ЗахідномуПоліссі колядок світського змісту майже не виконують. У ці дні, як правило,звучали коляди — пісні релігійного спрямування, які ще прийнято називатикантами або псалмами.
Показовою ознакоюзимових обрядових пісень є відображення у їх змісті господарських уподобаньполіщуків. Найстійкіше відомості щодо регіональної специфіки господарюваннязбережені у текстовій канві щедрівок. Вітальні пісні переконливо засвідчуютьрільницьку специфіку господарства Західного Полісся. Лише деінде трапляютьсямотиви зі скотарським розумінням достатку.
У колядках, якізазвичай адресувалися незаміжній молоді, домінують не господарські мотиви, авихваляння доблестей та чеснот дочок і синів господаря, мотиви вибору пари тапошлюблення. У межах регіону основна тема цих пісень — мандрівки парубків упошуках шлюбної пари, що свідчить про генетичний зв’язок змісту поезії ізволочебною традицією.
Особливістюпобутування календарно-обрядового фольклору на Західному Поліссі можна вважатидоволі помітну невизначеність жанрових меж та варіантність видових номінацій. Особливоюмірою це стосується весняного фольклору.
Проведений аналізстану збереження та характеру побутування календарно-обрядового фольклоруЗахідного Полісся в сучасних умовах показав, що з кожним роком записати повнийтекст календарної пісні стає дедалі важче. Разом зі старшим поколінням західнихполіщуків, яке застало календарну поезію ще в її активному побутуванні (авідтак тексти були відомі респондентам широкого загалу та різного віку),відходить у небуття і значна кількість пісень. Перейшовши до пасивної формифункціонування, чимало автентичних текстів календарно-обрядових пісень вже непередається від покоління до покоління і з часом зникає зовсім. Почастирепертуар західних поліщуків (особливо молодшого покоління) поповнюється зарахунок привнесених, запозичених текстів [1, 68].
Утім, навіть припереході фольклорних текстів у пасивну пам’ять, жанрова структура залишаєтьсянезмінною. Якісь нові тексти можуть запозичуватися завдяки вторинним джерелам,не внаслідок безпосередньої форми передачі, але усвідомлення їх нетрадиційностісеред респондентів зберігається й інформація про це передається від поколіннядо покоління (такі пісні зазвичай маркуються виконавцями як „теперишня”,„школьна”).
7. Розвитокта репрезентаця фольклору в умовах сьогодення
Починаючи з 50-х ХХ ст. років, музична фольклористика переживаєнелегкі часи. Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками зістарих публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождівреволюції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування, звичайно,було відсутнє більше 20-ти років підряд, до того часу, коли Інститутмистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М. Рильським,починає роботу над виданням серії „Українська народна творчість”, першийтом якої під назвою „Історичні пісні” вийшов у 1961 р. (на сьогодні виданопонад 20 томів) виключно у словесному тексті викладу.
Цікавим видається“Нарис історії української музики Андрія Ольховського”, колишнього професораКиївської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського, перше видання якогозагинуло на початку війни у 1941 р. І лише з третьої спроби за новою авторськоюредакцією “Нарис…” публікується у 2003 р. у Києві під науковою редакцієюдоктора мистецтвознавства Л. Корній та доктора філологічних наук Г. Півторака. Впершев українській музичній історіографії автор намагається широко подати розвитокмузики не ізольовано, а в історичному та частково в загальнокультурномуконтексті, а також комплексно охопити різні музичні явища — музичну творчість,музичне життя й освіту [6, 138].
За періоднезалежності України помітно пожвавилася робота з виданням різних наукових іпопулярних збірок, пісенників, посібників. З’явилися приватні зібраннялюбителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору у різних освітніх закладах.На Кубані, колишніх українських землях, на початку 90-х з’являється серіязбірників „Песни кубанских казаков” за редакцією головного диригентаКубанського козачого хору В.Г. Захарченка. Київські, львівські, харківські,рівненські, волинські вищі школи через роботу фольклорних експедицій планомірнообстежують відповідно західноукраїнські землі, області Центральної та СхідноїУкраїни.
У бібліотекахтільки за 1995 р. є немало збірників пісень з різних регіонів, серед яких„Наспівала мати. Пісенний світ О. Довженка” (К.: „Музична Україна”). У цьомувиданні вперше публікуються всі пісні з рукописного зошита письменника, якіформували своєрідне світобачення великого майстра. У примітках додаютьсявідповідні пояснення: місце та час запису пісень, спогади земляків та друзів О.Довженка, цитати з його творів, у яких використано ту чи іншу пісню.
Ще два збірники„Співає веснянка” (70 зразків народно-пісенної творчості з репертуаруфольклорного гурту „Веснянка” (м. Рівне), які упорядкував невтомний збирачпісенного фольклору В. Ковальчук) та фольклорний зошит „Пісні — оберегиПрибужжя”, м. Миколаїв. Цей зошит відкриває нову серію педагогічноїбібліотеки „Українська національна школа-родина” Миколаївського обласногоінституту удосконалення вчителів, — центру українознавства у м. Миколаєві. Трапляютьсяі видання з голосу однієї людини, як-от „Люлі, люлі, люлі-са. Народні колисанкиі забавлянки з голосу Антоніни Голентюк” (Луцьк, 1998) [6, 139]. Однією знайкращих робіт останніх років є видання колективу харківськихмистецько-освітніх та наукових закладів разом з Інститутом мистецтвознавства,фольклористики і етнології ім. М. Рильського НАН України під назвою „Дзига. Українськідитячі й молодечі народні ігри та розваги” (Харків: Друк, 1999). Засловами Миколи Жулинського — це перша спроба узагальненої подачі джерельногоетнографічно-літературного матеріалу…, своєрідна енциклопедія автентичнихукраїнських ігор і водночас як цікавий варіант нестереотипного захопливогопрактичного посібника, позбавленого нудного менторства й уже звичногопедагогічного штампу. Справді захоплюєшся авторською розробкою, спектромнародних ігор через обрядове коло разом з піснею і танком чи хороводом (які тежпотребують пильної уваги), грою словом (лічилки, веселики, скоромовки, небилиці)та унікальною класифікацією народних ігор за віковою категорією школярів, захарактером організації фізичної діяльності, за предметно-жанровими ознакамитощо”.
І, нарешті, щеодин живий струмінь у фольклорно-історичному процесі нашого народу, якийвисвітлює мистецьке життя одного села Сахнівки (тепер Ленінівка), що наЧернігівщині. Книжка називається „Перетик”, видана товариством„Чернігівське земляцтво” (К., 2000). Автори — Надія Данилевська,учитель-методист з українознавства школи № 186 м. Києва та Микола Ткач, доцентКиївського національного університету культури і мистецтва. Книжка охоплюєпласти культури села в широкому розрізі: історичне минуле його назви,географічне положення, пісенний фольклор (родинно-побутові, колядки, щедрівки,самобутні веснянки тощо), узори вишивок, сповнені розмаїттям символів таміфопоетичних образів, що поєднують у собі християнські та дохристиянськімотиви, сімейні і родинні світлини жителів, їхні оповідки про своє життя-буттямісцевою говіркою, казки та легенди, перекази, прикмети, сахнівські звичаї таобряди і навіть короткий словник.
У європейськихнародів етнічна музика збереглася лише в письмових джерелах, тому вони зглибоким інтересом вивчають фольклор інших народів, зокрема, українського. Українціще мають унікальну можливість спостерігати свою автентичну музичну культуру вживому звучанні сільських хорів та інструментальних капел, але, на жаль,автентичне виконання етнічної музики селянами — природними носіями звичаїв ітрадицій — на наших очах завершує тисячолітню епоху свого існування і нащадкицих носіїв перестали наслідувати їх. З другого боку, народилася ціла низкагуртів і солістів, які ставлять собі за мету максимально точно відтворюватиобрану манеру співу. Гурти „Древо” (Київ), „Муравський шлях” (Харків), гурт „Володар”,„Надобридень”, колективи «Горина» (Рівне), «Веснянка»(Рівне) у своєму репертуарі виконують те, що почули у власних етнографічнихекспедиціях.
На зламітисячоліть з’явилася можливість збереження унікальних архівів шляхомпереведення їх у цифрові технології, видання серій аудіо та мультимедійнихкомпакт-дисків, створення постійно діючої інтернет-сторінки українськоготрадиційного фольклору з відповідною паспортизацією матеріалу. Громадськаорганізація „Арт Екзистенція” у співпраці з Мистецькою агенцією „Арт Велес”(художній керівник Василь Вовкун), українсько-британським підприємством „Комора”та каналом „1+1” започаткували проект „Моя Україна”, головним завданням якого єзаписи українського автентичного фольклору — основи сучасної культури великоїєвропейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті. Компакт-диск„Берви” (2001) є першим із цієї серії, адресований учням, студентам, викладачамта всім шанувальникам справжнього мистецтва. Далі були чудові компакт-диски„Зелений шум Полісся” (2002), декілька видань „Київська Русь. Українськийавтентичний фольклор”, («Арт Велес», 2002), „Над річкою Карайцем”,пісенна традиція села Рівне Мурованокуриловецького району Вінницької області,„Кобзарсько-лірницька традиція. Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра” (2002).
Об’єднання „ОберігХХI” разом зі студією звукозапису „Аркадія” при Національній спілцікомпозиторів теж докладають немало зусиль для пропаганди української народноїпісні. Компакт-диски „Народна музика України”, „Пити чи не пити”, „ТріоМаренич”, „Ніна Матвієнко”,”Марія Миколайчук”, два виданнякомпакт-диску з піснями українського народу у виконанні тріо „Золоті ключі”мають неабияку популярність в Україні та за її межами.
Чи багато це, чимало? Звичайно, мало. Компакт-диски слухають не так багато людей з різнихпричин, більше слухають радіо, а ще більше — дивляться телевізор і саме тамукраїнську народну пісню почуєш рідко, хіба що на свята. Про засиллямаскультурою телепростору і негативний вплив її особливо на підростаючепокоління говорилось немало, хочу тільки додати, що ми можемо втратити пластнаціональної духовності, набутий тисячоліттями нашої історії, який дає намможливість пізнати самих себе, пізнати Україну.
Отже, історичнанауково-фольклористична думка минулого тисячоліття і початку нового, свідкамиякого ми є, проявляла глибокий інтерес до фольклорно-етнографічного просторуукраїнського народу, залишивши нам у спадок наказ — зберегти те, що маємо,навчити своїх дітей поваги і любові до своєї землі, мови, культури, звичаю, щобзалишитися народом, а не „населением”. Адже фольклор — глибокодемократичне мистецтво, вияв колективної думки і колективних емоцій, носійчеснот, морально-етичних і естетичних ідеалів.
Людське життяцікаве і неймовірно різноманітне, кожен народ і кожна нація на нашій прекраснійпланеті живе за своїми законами, але об’єднує нас єдине — Закон Природи, ЗаконВсесвіту, якому ми маємо підкорятися. Протягом багатьох років нас послідовновідучували докопуватися до сутності речей і явищ, тих джерел, які ми називаємоджерелами життя, до енергетичних, просторових і часових чинників, до принципуциклічного існування Всесвіту, та завжди знаходилися люди, які всупереч усімзаборонам наполегливо і глибоко вивчали ці явища, наближаючись до розуміннясмислу життя. Серед таких людей психоетнолог Володимир Куєвда, професор-етнологВалентина Борисенко, академік Ганна Скрипник, професор Роман Кирчів (Львів),Георгій Кожолянко (Чернівці).
У наш непростийчас нових звершень та глобальної політики коли, здавалося б, технічні таінформативні відкриття заступили людині світ, в українському суспільствіспостерігається великий інтерес до міфологічного спадку, що наші далекі предкизалишили у закодованому вигляді, особливо у казках та календарно-обрядовихпіснях-молитвах, вишивці, малярстві, різьбі, предметах побуту, що рясніютьрізноманітною символікою та символічними знаками. Ось чому за висловом М. Ткача,„всю народнопоетичну спадщину слід розглядати лише під кутом давньогосвітогляду наших предків”. У своєму навчальному посібнику “Українська музичнафольклористика” А. Іваницький пише: “На початку третього тисячоліття головнимпредметом інтересу стане людська психіка. І тоді фольклор з його глибиноюпам’яті у десятки тисячоліть стане одним із найбагатших джерел для пізнанняІсторичною Людиною найцікавішої із світових таємниць — таємниці самої себе”. Алеж все менше на естрадних сценах та в телерадіоефірі звучать перлини українськоїнародної творчості, її пісні. Ніби чується вислів однієї сучасної визначноїестрадної співачки: “фольклор себе віджив”, а співакам, виконавцямнародного жанру кажуть: “Дякуємо, ви вільні, прийшла нова генерація, перед намимайбутнє — світ можливостей, у вас минуле — світ реалізованого, а, можевтрачених можливостей”. Але ж нові можливості, згідно з концепцієюрозвитку, з’являються в діалозі з попереднім вираженням культури, збагачуючисьі оновлюючись. Згадаймо японське “вакон есай” (японський дух плюс західнітехнології). Вони (японці) дуже тонко відчувають зв’язок епох, традиційної ісучасної форм культури, не зневажають своїх національних костюмів, звичаїв,обрядів, а при вступі у вищі навчальні заклади молоді японці поряд з іншиминауками повинні знати декілька сотень пісень свого народу.
Звичайно, ми неяпонці, ми — діти української землі, продукт своєї історії, суперечливої,важкої, такої давньої, глибинної власної культури, що у взаємозв’язкутисячоліттями формувала світогляд народу, базуючись на ґрунті духовнихфеноменів. Ми — представники глибоко віруючого народу, життя якого побудованена колективному уявленні людей (родинність), у важкій і величній хліборобськійпраці, яка ідеально вплинула на ментальність народу, поєднавши свідомість,розум та інтелект. Ми — народ-талант, народ-музикант, ми співаємо у всіхвипадках життя, коли радіємо і плачемо, на будь-яке питання ми можемовідповісти піснею — народною, авторською чи сучасною, хоч стали висміюватисумні та тривожні пісні, соромитись чистої сльози, що лікує душу, але такі мивже є, що мажорні пісні співаємо у світлому мінорі.
Правильне йусебічне уявлення про традиційну народну культуру можна набути, глибокоознайомившись з широким колом фольклорних явищ, які протягом століть становилисаму суть і єство культурного буття українського народу. Навіть з появою ірозвитком в Україні професійних мистецьких форм фольклор залишився важливимзасобом задоволення культурних потреб. Звуження сфери функціонування фольклору — історично закономірний процес, однак у різних культурних традиціях йогоінтенсивність і динаміка неоднакові. Переважна більшість сучасних цивілізованихнацій майже втратила живу традиційну народну культуру, в Україні ж цей процесне набув ще катастрофічних форм, хоча й зазнав через відомі історичні обставининевідшкодованих втрат. Проте якщо ознайомлення з фольклором у традиційномусередовищі навіть ще півстоліття тому відбувалося природним шляхомбезпосереднього спілкування поколінь, від батька-матері до дітей, то нині вонодедалі частіше здійснюється через посередництво друкованого слова чи засобівмасової інформації.
Можна сказати, щокоріння народних традицій, обрядів і звичаїв — неглибинне, бо несе в собіспоконвічні знання про природу людського буття. Справді, наші предки вірили, щосаме від обрядового дійства залежить життя їх та їхніх нащадків. Проте тепер мине переобтяжуємо себе культурною цінністю і силою наших обрядових свят уКосмічному циклі життя, їх енергетичним потенціалом символів, які відображаютьнайглибинніші знання наших пращурів і є таємничим кодом, який ми зобов’язанічитати, щоб відчути себе спадкоємцями свого народу. Такі чинники, якодухотвореність, величність, важливість викликають високі людські почуття, абез них душа спить, не відчуваючи метафізичного зв’язку видимого і невидимого,чуттєвого і надчуттєвого. Ще Григорій Сковорода казав, що все, що ми не бачимо — Дух, а все, що бачимо — “Тварь”. Прийшов час, коли наука осягає глибиннийзміст і виняткове значення для генетичного здоров’я нації набутки старовиннихнародних обрядів, вбачаючи у цьому можливість привести людський організм угармонію та ладування з навколишнім світом, зберігаючи в народній пам’яті черезнорми неписаного права почуття правди й свідомості, обов’язку чинити так, яквказують звичаї. Адже фольклор — це сам народ, тому є найяскравішим виразомйого культури, найбільшим національним скарбом, український фольклор означаєдля нас ще більше, він не тільки зберігся, а й завоював своєю самобутністю такрасою увесь світ. Тому слід поспішати записувати наші скарби, бо немало вженавіки втрачено. І ми ще не знаємо, якими наслідками може обернутися нехтуванняцими знаннями.
Список використаної літератури
1. Білик О. Щедрівки Західного Полісся: господарський аспект // Фольклористичнізошити. — 2003. — Вип.6 — С.55-69.
2. Білик О. Ягідні пісні — оригінальне явище фольклору Західного Полісся /Минуле і сучасне Волині й Полісся: народне мистецтво і духовність. Збірникнаукових праць. — Вип.15. — Луцьк, 2005. — С.76 — 79.
3. Грица C. Фольклор у просторі і часі.- Тернопіль, 2000. — 224 c.
4. Дей О.І. Сторінки з історіїукраїнської фольклористики. — К.: Наук.думка, 1975. — 271 c.
5. Дмитренко М. Українськафольклористика: історія, теорія, практика. — К.: Ред. часопису„Народознавство”, 2001. — 576 c.
6. Кирчів Р. Із фольклорних регіонівУкраїни. Нариси й статті. — Львів,2002. — 350 c.
7. Кононенко П.П. Українознавство. Навчальний посібник. — К.: Заповіт,1994. — 320 с.
8. Мишанич C.В. Система жанрів вукраїнському фольклорі // Українознавство: Посібник. — К.: Зодіак-ЕКО,1994. — C.263-276.
9. Поліщук Ф.М. Український фольклор.Давня українська література. — К.: Вища шк., 1991. — 190 c.
10. Русин М.Ю. Фольклор: традиції і сучасність. — К., 1991. — 103 c.
11. Таланчук О.М. Українознавство.Усна народна творчість: Навчально-методичнийпосібник. — К.: Либідь, 1998.- 248 c.