Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту

магістерська робота
Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина
КИЇВ 2003
Зміст
Вступ 3
Розділ 1. Поняття правового статусу особи 6
Природа правового статусу особи 6
Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи 17
Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні Українське законодавство про права, свободи, законні інтереси та обов’язки людини і громадянина 27
Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні 33
Розділ 2. Гарантії реалізації та захист прав людини
Конституційні гарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні 37
Міжнародний захист прав людини 39
Розділ 3. Поняття правової системи
Загальна характеристика правової системи 45
Правова система України 53
Зближення правових систем, як загальноєвропейський процес 59
Причини адаптації правової системи України до Європейської правової системи
Сучасний стан адаптаційного процесу 66
Проблеми адаптації правової системи України до правової системи Європейського Союзу 69
Розділ 4. Органи внутрішніх справ і захист прав людини 77
Юстиція та правоохоронні органи: сфера співробітництва 77
Морально-правова культура працівників правоохоронних органів щодо захисту прав людини
Висновки
Список використаних джерел 91
Издавна признается, что одним из важных
элементов защиты прав человека является расширение
осведомленности населения в отношении
своих прав и способов защиты.
Бутрос-Бутрос Гали,
VI Генеральный секретарь ООН, 1992-1996
Вступ
Тема даної роботи витікає з державної політики, яка спрямована на адаптацію законодавства України до норм Європейського права в сфері захисту прав людини і громадянина.
Україна, ставши на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної та незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державних інституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави об’єктивно виступають верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст. 3 Конституції України підкреслює, що “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Частина ж перша ст. 8 Основного Закону України проголошує: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”.
Проголошення незалежності Української держави абсолютно не означало її відособленості від світової економічної чи правової системи. Навпаки, сьогодні ми можемо констатувати факт становлення особливої національної правової системи, яка заснована на принципах правонаступності та гуманізму і відображає національні традиції та особливості суверенної Української держави.
Правова система кожної країни є відносно стабільною та динамічною залежно від змін, що відбуваються в суспільних відносинах, та появи нових сфер людської діяльності, які вимагають юридичного врегулювання. Більше того, в другій половині XX ст. одночасно із розвитком міжнародних відносин та глобалізацією виробничих і торгівельних процесів дедалі чіткіше помітна тенденція до зближення і навіть «переплетення» правових систем.
Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожного громадянина. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ. Особливо це стосується тих, хто навчається у вищих закладах освіти, прагне стати юристом вищої кваліфікації.
Незважаючи на те, що у сучаснiй вiтчизнянiй юридичнiй науцi сформувалась досить обґрунтована точка зору, згiдно з якою побудову правової держави необхiдно розпочинати з захисту i забезпечення прав людини. Теорiя i практика прав людини має довгу i повчальну iсторiю, визначними вiхами на її iсторичному шляху є, зокрема, Декларацiя прав людини i громадянина 1789 р., Всезагальна Декларацiя прав людини 1948 р., Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р., Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права 1966 р. та iншi мiжнародно-правовi документи щодо прав людини, а отже вимагає постійної і пильної уваги в її вивченні та дослідженні і ніколи не втратить своєї актуальності.
Слід зазначити, що розвиток будь-якої держави визначається не лише досягненнями в економічній, політичній чи соціальній сферах, а й тими зрушеннями, що відбуваються у сфері правового регулювання. Саме воно і характеризує як напрями політики держави, так і реальність тих перспектив, що визначаються державою як програмні. Тому цілком правомірним є дослідження залежності між законодавчо проголошеними завданнями держави та рівнем правового їх забезпечення і реалізації.
В сучасному світі настає час, коли регіональні проблеми стають міжнародними, а вирішення їх виходить за межі систем права окремих національних держав і навіть за межі правових систем.
Цей процес називають глобалізацією відносин, і одним з наслідків його є поглиблення взаємодії між правовими системами. Приклади такої взаємодії вже не мають характеру поодиноких фактів: правова взаємодопомога, обмін правовою інформацією, освітня допомога в правничій сфері, діяльність міжнародних організацій з уніфікації права, прийняття двосторонніх і багатосторонніх конвенцій з правової взаємодопомоги стало взагалі буденним явищем у міжнародному спілкуванні держав.
Ось чому метою моєї праці стало дослідження поняття правової системи, правої системи України та можливості її адаптації до правової системи Європейського Союзу.
Розділ 1. Поняття правового статусу особи
Природа правового статусу особи–PAGE_BREAK–
Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.
Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.
Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н.е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини [37].
Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.
Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.
Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.
Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загально-дозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.
Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузько-національні межі і стало об’єктом регулювання міжнародного права. У 1948 р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу [37].
Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.
Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ.
Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії – присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.
Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX–XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право – Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди” – договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.
Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036–1037 рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. “Руська правда”в багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних європейських “варварських правд”. Кодексом урегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі і гідності особи.
Норми і принципи “Руської правди” зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях могутньоїГалицько-Волинської держави (1199–1340 рр.). Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії ряду сусідніх держав на українських землях настали важкі часи.
Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.
Починаючи з ХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі, як свідчить історія, литовські князі поступово підкорилися слов’янському культурному впливові, засвоїли давньоруську писемність і навіть прийняли “Руську правду” як власне джерело права. Згодом власні акти великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела. У цьому періоді основна частина населення – селянство підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вольності та привілеї. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.
Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі.
Частина українських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. Після Люблінської унії 1569 р. поляки домінували і у новоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхта поставили собі за мету здійснити колонізацію українських земель і покатоличити їх населення, що призвело до низки селянських та народних повстань, спрямованих на захист православної віри і відродження української державності. З часом оплотом визвольного руху стала Запорізька Січ – “козацька християнська республіка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.
У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Зауважимо, що від Польщі на українські землі прийшли і ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетська вольність і рівність.
Наступна козацько-гетьманська доба – одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетський лад на значній частині території України і створено козацьку державу, яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провідні європейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневі статті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс, хоча й передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердження української державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини між козацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадах тогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновлення сплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасовано кріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили у кабалу.
Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657–1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645–1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок – вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади [40].    продолжение
–PAGE_BREAK–
Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М. Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи.
Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування – як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обов’язках.
Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.
Зауважимо, що з середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасування кріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми прав людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, які відбулися в результаті першої російської революції 1905–1907 рр. Аналогічно сприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості по обидва боки кордону.
Період визвольних змагань 1917–1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло за межі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали – з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Своєрідним живим символом української національної і державної ідеї на початку цього періоду був Михайло Грушевський, життя і політична діяльність якого заслуговують особливої уваги. Трагедія цієї історичної постаті, як засвідчують сучасники, в тому, що він був великим вченим, а доля змусила його займатися великою політикою. Під безпосереднім керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р. на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, було прийнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Української держави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, а реалізувати їх, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин, не зміг. Але саме завдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той час національно-державне життя і вийшла на міжнародну арену.
III Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку на правах автономії у складі Російської республіки, а IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію Української Народної Республіки (затверджена сесією Центральної Ради, але не набула чинності).
Проте того ж дня гетьманський переворот Павла Скоропадського змів Центральну Раду. Надалі було прийнято низку конституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України. Здійснювалися і реальні демократичні перетворення, ефективність яких помітно знижувалась внаслідок гострої, нерідко кривавої боротьби за владу.
За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з’їздом рад. Особливо наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Всі Конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і 1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. АКонституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав та свобод [45].
В Україні відбувалися об’єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов’язань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб’єкт міжнародного права і міжнародних відносин.
Говорячи про міжнародну правосуб’єктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948–1949 рр. і у 1984–1985 рр. обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.
Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники – юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947–1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958–1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).
Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.
На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.
Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи
Фактичне положення людини, масштаб її свободи виражаються, перш за все, у матеріальних і духовних можливостях і обов’язках, кількість, якість і межі яких визначають змістовну характеристику стану конкретної особи. Що і складає правовий статус особи.
Правовий статус особи — це система права, свобод і обов’язків, закріплена в нормах права [42]. Вважаю за необхідне відразу зробити застереження щодо поняття “особа”. Поняття “особа” поєднує властивості індивідуума і як людини, і як громадянина. Тому правовий статус особи охоплює систему прав і обов’язків людини і громадянина.
Не всі автори наукових праць з теорії держави і права сходяться в думці, що правовий статус особи – це тільки система прав і обов’язків.
Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Деякі дослідники поряд із системою прав і обов’язків пропонують включати в правовий статус громадянство, загальну правоздатність; гарантії прав [21]; законні інтереси [1, 24]; юридичну відповідальність [28] і ін. Я дотримуюсь точки зору, що всі ці додаткові елементи є або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або вторинними елементами (юридична відповідальність похідна від обов’язків), або категоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій). Слід погодитися з думкою висловленою у більшості робіт з теорії держави і права (М.Н. Марченко, Г.Н. Манов і інші) про те, що навряд чи необхідно виділяти як самостійний елемент правового статусу законні інтереси, т.т. інтереси, що прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов’язках. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення в законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес – категорія поза-правова, чи до-правова, і, зрозуміло, втілюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особи – одна з важливих функцій правової системи в цілому. Поняття ж правового статусу доцільно обмежити категоріями прав і обов’язків, що дозволяють чітко виділити його структуру.
Основою правового статусу особи є її конституційний статус, де права, свободи й обов’язки в сукупності утворюють єдиний, внутрішньо погоджений комплекс.
У науці теорії держави і права виділяють наступну класифікацію правових статусів, що проводиться по сфері їхньої дії і структурі правових систем:
загальний (міжнародний) правовий статус. Містить у собі крім внутрішньодержавних, права, свободи, обов’язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових документах;
конституційний (базовий). Поєднує головні права, свободи, обов’язки і їх гарантії, закріплені в Основному законі країни;
галузевий статус. Складається з правомочних і інших компонентів, опосередкованих окремою галуззю правової системи;
родовий (спеціальний). Відбиває специфіку правового положення окремих категорій людей;
індивідуальний. Характеризує особливості положення конкретної людини.
Усі види статусів означають закріплення в праві міри можливої і належної поведінки особи, межі її свободи.
У залежності від характеру державного режиму, існує два підходи до визначення міри свободи особи в праві.
У суспільствах, де панують тоталітарні принципи, де держава вважає себе, а не людину, вищою цінністю, правовий статус особи, як правило, встановлюється за принципом «заборонено все, крім того, що дозволено». Межі свободи вичерпним чином визначені державою.
У суспільствах, де держава визнає людину як вищу цінність (демократичні державні режими), правовий статус формується виходячи з принципу «дозволено усе, крім того, що заборонено». Тут держава встановлює вичерпний перелік заборонених дій, а межі свободи людини невизначені. Єдиний обмежник — межа заборон.
Правовий статус особи розглядають як родове поняття, що виступає як:    продолжение
–PAGE_BREAK–
1) правовий статус громадянина;
2) правовий статус іноземця;
3) правовий статус особи без громадянства (апатрида).
Правовий статус громадянина є всеосяжним. Це означає, що громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав і свобод, на нього поширюються і всі обов’язки.
Правовий статус інших суб’єктів містить ряд винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії і т.д.
У деяких державах іноземцям дається правовий статус, максимально наближений до правового статусу громадянина. Це називається наданням “національного режиму”.
Правовий статус особи залишиться декларацією, якщо в державі й у суспільстві не буде створений відповідний механізм гарантій його реалізації.
Елементи правового статусу особистості
Як уже відзначалося, правовий статус особи містить у собі кілька елементів – це права, свободи й обов’язки. Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин між особою і державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразків поведінки людей, що заохочуються і, що захищаються від порушення державою і, як правило, схвалюваних суспільством.
Розглянемо перший елемент правового статусу особи – права і свободи.
Права особистості в структурі правового статусу – це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.
Права особи як права громадянина конкретної держави (так само як обов’язки) є частиною об’єктивного права, тобто визначеним різновидом правових норм у рамках системи діючого права, і одночасно – це суб’єктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як суб’єктам права. Суб’єктивні права особи – це ті конкретні повноваження, що виникають у людини як у індивідуально-визначеного суб’єкта права на основі норм об’єктивного права. Іншими словами, це ті юридичні можливості конкретної людини, що безпосередньо випливають із загальних, абстрактних правил поведінки, встановлених законодавцем. Права особи, чи суб’єктивні права, — це не потенційні, а реальні соціальні можливості індивіда, що випливають безпосередньо з закону. Дане положення варто підкреслити, оскільки в юридичній науці утвердилося розуміння суб’єктивного права як елемента конкретного правовідношення, породжуваного визначеними юридичними фактами. У літературі така позиція була піддана критиці. Н.І.Матузов справедливо відзначає, що спосіб виникнення, форма прояву і реалізації тих чи інших прав не мають принципового значення для характеристики як суб’єктивних [31].
Права людини — права, що належать будь-якому індивіду, оскільки він людина. Ідея рівності людей, таким чином, лежить у самих джерелах цього вчення. Передумова виникнення прав людини — об’єктивна потреба в забезпеченні загальних для всіх людей умов існування. При сформованому у Новий час взаємозв’язку і взаємозалежності кожного з кожним цього виявляється досить для закріплення основ існування і самого соціального цілого.
Історично першим невід’ємним правом була оголошена свобода віросповідання. У ході звільнення від середньовічних догматів людині належало насамперед відстояти свою духовну незалежність, довести своє право приймати самостійні рішення, не оглядаючись ні на які авторитети, включаючи авторитет церкви. Але ідея духовної незалежності відразу сполучалася союзом із принципом недоторканності приватної власності. Під прапором боротьби за релігійну свободу йшла боротьба за свободу економічну, котра могла існувати лише на основі ринку. От чому домагання на володіння всіма передумовами, що необхідні для функціонування і розвитку обмінних зв’язків, і стали проголошуватися невід’ємними правами людини. До їх числа, насамперед, відносяться право на життя, недоторканість особи, свободу, власність і т.д.
Права особи надзвичайно різноманітні по змісту, обсягу і способам реалізації. Права особи можуть бути офіційно визнані державою і стати законами, виданими належними органами державної влади. У цьому випадку права особи і права громадянина збігаються. Однак таке їхнє опосередкування державою необов’язкове. Права особи і не будучи опосередковані державою все рівно залишаються правом. Як відзначав Гегель, “людина як така… має право на свободу”. Права людини іноді одержують офіційне закріплення й у документах поза-державного характеру, наприклад, у Загальній декларації прав людини, прийнятій Організацією Об’єднаних Націй у 1948 р. [3].
Виникає питання, чи забезпечуються права людини державним захистом у тому випадку, якщо держава їх не санкціонувала і не включила в національну систему законодавства. Той, хто зводить право до сукупності вихідних від державної влади юридичних норм, відповідає на нього негативно. “Декларації ООН про права людини мають потребу в тому, щоб кожна держава юридично, законодавчим шляхом, закріпила їх, надала їм значення прав громадянина даної держави і послідовно забезпечувала можливості їхнього використання кожною людиною”, – вказував Л.С. Явич. Однак настільки категоричне судження, хоча воно і розділяється дуже багатьма, не підтверджується фактами. Права людини, що зароджуються в глибинах громадянського суспільства, можуть мати і мають державний захист у тих випадках, коли джерелами права виступали звичаї, усталені правовідносини, договір, судовий прецедент і т.д., якщо в них вони одержали своє відображення. При цих умовах права людини, якщо вони будуть порушені, можуть бути визнані і відновлені органами суду.
Права особи – це не “дарунок” держави, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандарт життя. Законодавець не може штучно “занижувати” чи “завищувати” обсяг прав і свобод, він зв’язаний умовами соціальної взаємодії людей. Перевищення меж реальних можливостей особи, зафіксоване в законодавстві, зробить права людини фікцією, порожнім побажанням; штучне обмеження прав приведе в кінцевому рахунку до дисфункції соціальної системи.
Приймаючи на себе зобов’язання по забезпеченню прав громадян, держава і від них вимагає визначеної поведінки. Свої вимоги до громадян держава формулює в системі обов’язків, встановлює міри юридичної відповідальності за їхнє невиконання.
Юридичні обов’язки особи – це встановлені і гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра належної поведінки. Юридичні обов’язки є необхідним засобом впливу на суспільні відносини.
Отже, обов’язок – об’єктивно необхідна, належна поведінка особи. Необхідно разом з тим підкреслити, що така об’єктивна необхідність визначеної поведінки не завжди суб’єктивно усвідомлюється індивідом, що може привести до відступу від вимог норми. Тому обов’язок — це як необхідна, так і можлива поведінка.
Особа робить свій вибір не тільки виходячи з юридичних вимог і розпоряджень, на неї можуть впливати й інші норми, у тому числі наділені анти-правовою спрямованістю. У цьому випадку обов’язок не буде реалізований. Обов’язок – це можлива поведінка і тому, що навіть при позитивному відношенні особи її реалізація в об’єктивно необхідному поводженні настає лише за певних умов, передбачених правовою нормою.
Правовий статус особи окреслює “простір її свободи”, ставить перешкоди неналежним, суперечним інтересам суспільства, держави й інших осіб використанню прав і свобод, визначає критерії правових заборон. “Він може бути, отже, сполучений з деякими обмеженнями, що однак повинні бути встановлені законом і бути необхідними:
a) для поваги прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров’я чи моральності населення” [32].
Права й обов’язки особи об’єктивно взаємозалежні між собою. У демократичному суспільстві взаємозв’язок і єдність прав і обов’язків виявляються через їхню взаємозумовленість, а також рівність основних прав і обов’язків. Взаємозв’язок і єдність прав і обов’язків є вираження узгодження інтересів особи, держави, суспільства. Необхідне виконання кожною людиною своїх громадських обов’язків є необхідною умовою і гарантією здійснення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави і суспільства. Виконання обов’язків розглядається як юридична і моральна підстава для людини жадати від інших громадян, організацій і держави забезпечення її власних прав і домагань. Зокрема, конституційним обов’язком українських громадян є вимога дотримувати Конституції і законів, поважати права і свободи інших осіб, нести встановлені законом інші обов’язки.
Так само як права і свободи, юридичні обов’язки підрозділяються на конституційні (основні) і на обов’язки, що виникають на основі норм поточного законодавства.
Поняття юридичного обов’язку тісно зв’язано з поняттям юридичної відповідальності особи. Юридична відповідальність особи насамперед полягає в обов’язку особи перетерплювати заходи державного впливу за здійснення протиправних і винних проступків, за невиконання чи неналежне виконання юридичних обов’язків.
Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні
Сучаснi автори, що розглядають проблему спiввiдношення держави i особи, визначають такi головнi принципи їх взаємодiї:
а) взаємну вiдповiдальнiсть держави i особи;
б) гармонiйне поєднання iнтересiв держави i особи;
в) взаємоєднiсть прав i обов’язкiв держави i громадян;
г) рiвнiсть основних прав i обов’язкiв громадян;
д) поширення прав i свобод громадян, пiдвищення їх соцiальної активностi, вiдповiдальностi i самодисциплiни при виконаннi обов’язкiв;
ж) законнiсть цих стосункiв.
Проголошення24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Декларації про державний суверенітет України Ївід 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.
Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію” [24].
Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.
Чинна Конституція України впершезамість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.
Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом.
Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.
Особливістю Конституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій.
Українське законодавство про права, свободи, законні інтереси та обов’язки людини і громадянина
В Конституції України і чинному законодавстві передбачаються наступні групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні. Вони, насамперед, викладаються в розділі ІІ Конституції України.
ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА — можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб’єктивні права:
а) право на життя;
б) право на недоторканість особи, житла, особисту недоторканість, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
в) право на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-який час в Україну;
г) кожному гарантується також право на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань;
д) кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово і в інший спосіб на свій вибір;
є) кожен має право на свободу світогляду і віросповідання та інші.
ПОЛІТИЧНІ ПРАВА — можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо приймати участь в різних об’єднаннях громадян.
До цієї групи прав відносяться:
а) брати участь в управлінні державними і громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування;
б) обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;
в) направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
г) утворювати і брати участь в роботі об’єднань громадян (політичних партіях та громадських організаціях);
д) збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;
д) вибирати і бути обраним в державні органи і в органи місцевого самоврядування;
е) мати громадянство.
ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА — це такі можливості людини і громадянина, які характеризують їх участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять:
а) право на приватну власність (індивідуальну і колективну);
б) право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності;
в) можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням;
г) право на професійну підготовку і перепідготовку;
д) право на справедливу оплату праці;
е) право на страйк;
є) право на відпочинок та інші.
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА —можливість людини і громадянина по забезпеченню належних соціальних умов життя. Це:
а) право на охорону здоров’я;
б) право на житло;
в) право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та інші.
г) право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло).
ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА — можливість людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це:
а) право на безпечне для життя і здоров’я довкілля;
б) відшкодування завданої порушенням цього права шкоди та інші.
КУЛЬТУРНІ ПРАВА — можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності та інші.
СІМЕЙНІ ПРАВА — можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах:
а) не втручання в сімейне життя;
б) добровільне укладення шлюбу, рівні права і обов’язки у шлюбі і сім’ї;
в) право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства;
г) право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та інші [27].
Поряд з закріпленням і утвердженням прав і свобод особи, Конституція України і чинне законодавство закріплює і вимагає від особи дотримання і виконання нею певних обов’язків:
захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65);
щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).
Коротко охарактеризуємо їх:
Обов’язок захищати Вітчизну:
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України (ст. 66 Конституції України).
Військова служба є почесним обов’язком кожного громадянина України, особливим видом державної служби, пов’язаної з виконанням громадянином України загального військового обов’язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до законодавства України.
Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки:
Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, конституція покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані збитки (ст. 66 Конституції).
Цей конституційний обов’язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 року “Про охорону навколишнього природного середовища” зобов’язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан навколишнього природного середовища. Якщо об’єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об’єктів тваринного світу, лісів, за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.
Вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури, які належать громадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам’яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам’ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 року “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”. Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам’яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов’язані відновити у попередньому стані пам’ятку або вказану зону, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушенням порядку використання і охорони, природних ресурсів, пам’яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.
Обов’язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом:
Одним із конституційних обов’язків громадян України є обов’язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).
Одним із конституційних є обов’язок осіб, які отримують доходи від підприємницької, трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, брати участь у формуванні державного та місцевого бюджетів шляхом сплати податків і зборів.
За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров’я в інтересах всього суспільства.
Згідно із законом “Про бюджетну систему України” в редакції 29 червня 1995 р. із наступними змінами та доповненнями загальнодержавний бюджет забезпечує фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями.
Обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей:
Загальний обов’язок додержуватися Конституції та законів — одна з передумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не звільнює від юридичної відповідальності.
Закріплений у ст. 68 Конституції обов’язок неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей тісно пов’язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності — особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.
Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні
У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.
Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.
Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.
Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права1.
Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.
Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.
Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.
Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.
Розділ 2. Гарантії реалізації та захист прав людини
Конституційні гарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні
Практична цiннiсть суб’єктивних прав полягає у їх реальностi, тобто у можливостi здiйснення повноважень, якi випливають iз змiсту того чи iншого конкретного суб’єктивного права. Реальнiсть суб’єктивних прав забезпечується за допомогою гарантiй, тобто засобiв, способiв i умов, спираючись на якi суб’єкт досягає повного i безперешкодного здiйснення своїх прав. Гарантiї суб’єктивних прав подiляються на: економiчнi, полiтичнi, iдеологiчнi та юридичнi.
Економічні гарантії — це сукупнiсть економiчних чинникiв (матерiальнi цiнностi суспiльства, ринкова економiка, досконала система економiчних вiдносин i iн.), якi сприяють повнiй i безперешкоднiй реалiзацiї суб’єктивних прав.
Політичні гарантії — це сукупнiсть полiтичних чинникiв суспiльного i державного життя (полiтична система суспiльства, плюралiзм та гласнiсть у здiйсненнi полiтичного життя тощо), що забезпечують повну i безперешкодну їх реалiзацiю.
Ідеологічні гарантії — це сукупнiсть iдеологiчних i свiтоглядних принципiв, що обумовлюють першочерговi цiнностi i непорушнiсть суб’єктивних прав, їхню повну i безперешкодну реалiзацiю.
Юридичні гарантії — це сукупнiсть тих правових iнститутiв, що забезпечують можливiсть реалiзацiї суб’єктивних прав, а також захищають i охороняють їх вiд будь-яких обмежень i порушень.
Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.
Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права [27].
Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні.У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст. 55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн.
Згідно зі ст. 1, 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” з метою захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорах України, а також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У зв’язку з цим важливого значення в сучасних умовах набуває діяльність Уповноваженого щодо приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних зобов’язань України.Саме виконання цього завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходів щодо дотримання прав і свобод людини в нашій країні.
Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.
Міжнародний захист прав людини
В процесі створення норм міжнародного права частіше усього діють різні погляди, пошуку взаємо-сприятливих рішень та компромісів. Ці норми в остаточному підсумку фіксують загальну позицію держав з обговорюваних питань, які досягаються шляхом компромісів.
У міжнародних відносинах приймають участь держави, що відрізняються соціальним ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади, класовою та національною структурою, історичними традиціями. Всі ці фактори в тому чи іншому ступені мають вплив не тільки на формування внутрішнього права, але й на розвиток міжнародних відносин. При цьому не процес створення принципів та норм міжнародного права безпосередній, а й іноді і рішучий вплив має внутрішнє право держав. Учасники міжнародних відносин не можуть, як правило, піти на узгодження та прийняття таких норм, які б суперечили конституціям та іншим законодавчим актам, що закріплюють принципи їх економічного та політичного ладу, права і свободи людини та громадянина.
Вчені, в залежності від часу проголошення різних прав та свобод людини, поділяють їх на 3 покоління. До першого покоління відносять громадянські та політичні права, що мають назви “негативні”. До другого покоління відносять соціально-економічні права, які називаються “позитивними”, тому що за для їхньої реалізації вимагаються конкретні дії держави.
Такий поділ прав людини на “позитивні” та “негативні” можна прийняти лише умовно. Для реалізації соціально-економічних та культурних, а також громадянських та політичних прав кожна країна повинна не тільки призвести своє законодавство у відповідність з взятими на себе міжнародними обов’язками, але й здійснити конкретні дії, щодо створення реальних умов для їх здійснення.
При розробці в ООН Всезагальної декларації прав людини, Пактів про права людини та інших документів в цій галузі, вченими деяких країн було виявлено своє негативне відношення та неузгодження відносно деяких прав та зобов’язань цих країн, що були закріпленні цими документами. Але після всяких протиріч та неузгоджень у 1986 р. з різних країн світу з’їхались представники держав, щоб розглянути питання про природу та ступінь юридичних обов’язків, які взяли на себе держави-учасники Пакту про економічні, соціальні та культурні права.
Вони прийшли до наступних основних висновків:
1) Усі права та свободи людини, включили до них й соціальні, економічні права, неподільні та взаємозв’язані, що утворюють невід’ємну частину міжнародного права.
2) Пакт наділяє юридичними обов’язками учасників. Держави-учасники повинні негайно приймати усі необхідні заходи, включаючи законодавчі та адміністративні, для здійснення прав, що закріплені в тому Міжнародному договорі. Більш того повинно бути передбачено право кожного на судовий захист соціально-економічних прав.
3) Країна-учасник Пакту, незалежно від рівня економічного розвитку зобов’язана забезпечити соціально-економічні та культурні права для всіх своїх громадян, хоча б в мінімальному ступені [39].
Такий новий підхід знайшов своє відображення у Підсумковому документі Всезагальної конференції з прав людини, що відбулася у Відні 1993 р. Всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємозв’язані, — підкреслюється у цьому документі. Міжнародна спілка повинна відноситись до прав людини глобально, на справедливій та рівній основі, з однаковим підходом та увагою. Хоча значення національної та релігійної специфіки та різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави несуть зобов’язання незалежно від політичних, економічних та культурних систем, повинні заохочувати та захищати всі права людини та основні її свободи [39].
Зараз практично всезагальне визнання з боку держав — членів ООН отримало положення Пакту про економічні, соціальні і культурні права, про те що ідеал вільної людської особистості, вільної від страху може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при яких кожен зможе використовувати свої економічні, соціальні та культурні права, так само як і свої громадські та політичні права.
Не можна згодитися з тим, що результати досягнуті міжнародною спілкою на шляху здійснення соціально-економічних прав, менш вражаючі, ніж прогрес в галузі демократизації та реалізації громадянських та політичних прав. Такі фактори, як недостатні темпи економічного розвитку, збільшення чисельності населення, важелі заборгованості та інше, заважають повсюдному забезпеченню соціально-економічних прав. Але дослідження, проведені ООН роблять підсумок, що соціально-економічні права юридично обов’язкові та економічно здійснювані їх для їхньої реалізації держава повинна розробити відповідні плани та почати здійснювати конкретні заходи.
До третього покоління багато вчених відносять “колективні”, та “солідарні” права. Висуваючи концепцію трьох поколінь прав людини, К. Васак до третього покоління відносить так звані колективні права, що засновані на колективній діяльності людей, і тому він назвав їх правами “солідарності”. Сюди він відніс права на розвиток, на мир, на здоров’я, навколишнє середовище, на загальну спадщину людства, а також право на комунікацію, яку він зв’язав із концепцією нового міжнародного інформаційного порядку.
В останні роки все більше визнання отримує позиція, відповідно до якої так звані колективні, чи солідарні права належать народам та націям і їх слід класифікувати як права народів.
Розподіл прав людини на три покоління сприймається не всіма. Деякі вчені виступають проти третього покоління прав, заявляючи, що тільки індивід може мати основні права та свободи, а не колектив людей чи народ. “У відношенні прав третього покоління — пише К. Томушет, — індивідуальний елемент стає абсолютно немислимим”. В той час, більшість вчених цілком справедливо відносять права народів до прав людини. Так, американський професор Л.Сон пише: “Міжнародне право визначає не тільки невід’ємне право індивідів, але й визначені колективні права, які реалізуються із індивідами, об’єднаними у великі групи людей, включають народи і нації. Ці права являються правами людини, ефективне здійснення колективних прав стає передумовою до здійснення інших прав — як політичних, так і економічних”.
Різні програми, які були прийняті в ООН з питань освіти, науки та культури /ЮНЕСКО/, що передбачають розробку концепцій прав і народів та дослідження взаємозв’язку прав народу з правами людини .
Права народів не є правами індивіда, а належать колективу людей, що складають народ і націю, і не можуть бути реалізованими окремою особою. В процесі реалізації права народів кожна окрема особа, що входить у склад того чи іншого народу, використовує свої права та свободи (свободу друку, слова, зборів, право на участь у виборах та інше), висловлює своє відношення до того чи іншого питання. Погляд більшості, висловлений таким чином і складає волю усього народу.
Поняття прав різних поколінь використовується у сучасному міжнародному праві тільки в історичному контексті. Що ж торкається сутності тих чи інших прав, то використовується термін “категорія прав людини”.
Основою норм та принципів в галузі прав людини є природне право, яке відносять до ідеї свободи, справедливості, рівності усіх перед законом, визнання народу як єдиного джерела влади. Ідея природного права пронизують увесь зміст Всезагальної декларації прав людини. Пізніше вони були закріплені у Пактах людини та стали позитивним правом у системі норм Міжнародного права. Правова система кожної держави повинна закріплювати ці принципи та норми. До їх числа відносять, по-перше, фундаментальні права та свободи, що зафіксовані у Всезагальній декларації та Пакту про права людини; по-друге, демократичні принципи та норми організації та діяльності будь-якої державної влади — народовладдя, розподіл влади, верховенство права та наявність незалежних від влади органів правосуддя. Усі ці принципи є загальновизнаними всіма державами — учасниками міжнародних відносин.
Міжнародні узгодження, що діють в сучасному світі, утримують систему принципів та норм, що відносяться до прав людини. Ці узгодження слід розділити на 3 групи. В першу входять такі міжнародні документи, як Всезагальна декларація прав людини, Пакти про права людини та інше, які утримують принципи та норми. що торкаються прав людини в основному в умовах миру.
В другу групу входять міжнародні конвенції про захист прав людини в період озброєних конфліктів. Сюди відносяться головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1893 та 1907 рр. про закони та правила ведення війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни доповнюючі протоколи до них, що прийняті в 1977 р. Та на кінець, третю групу складають міжнародні документи, в яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як в мирній час та і в період озброєних конфліктів.
До цієї групи відносяться головним чином Нюрнберзький устав та приговори Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзі та в Токіо, Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства і конвенція про скоєння злочинів апартеїду та покарання за нього, проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Багато випадків, відносно принципу відповідальності за порушення прав людини є своєрідна правова ситуація при яких здійснюються злочини державою проти своїх громадян чи осіб, що проживають на цій території. Тому у цім узгодженні передбачається створення Міжнародного кримінального трибуналу.
Права людини, як галузь Міжнародного права складаються з сукупності принципів та норм, що закріпленні в усіх трьох групах перелічених міжнародних документах, які визначають обов’язки держав по забезпеченню та додержанню основних прав та свобод людини без усякої дискримінації як в мирний час, так і в період озброєних конфліктів, а також встановлюючих відповідальність за злочинне порушення цих прав.
Це галузь займає особливе місце серед інших галузей міжнародного права, що визначається специфікою об’єкта чи характерними рисами метода правового регулювання, тісного зв’язка із внутрішньодержавного правового значення у системі сучасних міжнародних відносин та багатьма іншими особливостями. Характерними рисами цієї галузі є створення та функціонування міжнародного механізму, що здійснює нагляд за втіленням в життя зобов’язань, узятих державами у міжнародному спілкуванні.
Розділ 3. Поняття правової системи
Загальна характеристика правової системи
Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені — філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система — це упорядкована сукупність елементів, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.
Перераховані ознаки притаманні і правовій системі, хоча поняття останньої «означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи» [25; с. 64]. З цієї точки зору під правовою системою пропонується розуміти єдність відповідних компонентів (частин), які обумовленим способом об’єднані між собою (за змістовими і формальними критеріями) та які залежно від їх природи й характеру зв’язку між ними (об’єктивного, природного або суб’єктивного, довільного) складають відносно стабільну організацію [25; c. 74].
Відповідно до позиції більшості вітчизняних правознавців ми підійшли до такого етапу, коли можна аналізувати наявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше, позицій: не з формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призму національно-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правового світу на користь пізнання конкретної цілісності і системності.
Пізнання сутності та ролі права в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, держави та суспільства. Для досягнення цієї мети юридична доктрина виробила поняття «правова система». Однак і сучасні вчені не можуть дійти згоди щодо формального визначення цієї категорії.
Правова система — поняття складне і багатогранне, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об’єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції, що між іншим не свідчить про однорідність і ідентичність останніх.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Для того щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій), який має бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).
Звичайно, ми не можемо забувати того факту, що в сучасній юридичній літературі таке ж розмаїття понять правової системи, яке склалося у визначенні самого поняття права як суспільного явища. Тобто майже кожний теоретик виробляє своє бачення цього феномена, хоча в принципі існуючі теоретичні позиції мають і певні спільні риси.
Так, переважна більшість авторів вказує на те, що поняття правової системи є більш широким, ніж поняття права [29].
Окрім того, більшість дослідників згодні з висновком, що правова система є комплексною, інтегруючою категорією, яка відбиває всю правову (і не лише правову) організацію суспільства [29,216], історію його розвитку, його історичні та національні відмінності, особливості та традиції. Розглядаючи правову систему у такий спосіб, деякі автори навіть запропонували використовувати поняття правової системи для більш адекватного розкриття поняття права. Однак при цьому більшість теоретиків не погоджується з таким підходом, оскільки він звужує поняття правової системи і може призвести до зникнення самостійності такої категорії, як «право». Іншими словами, поняття «правова система суспільства» не охоплюється і не може бути охоплене поняттям «право» навіть у найбільш широкому соціологічному сенсі, подібно до того, як політична система суспільства не може бути охоплена лише поняттям держави, хоча і мусимо зауважити, що характеристика правової системи і засновується на визначенні сутності та змісту такого феномена, як правовому ми цілком погоджуємося з М.І. Матузовим, який саме виникнення категорії «правова система» пов’язує з компромісом між послідовниками широкого і вузького розуміння права як суспільного регулятора, а також одним з найвідоміших теоретиків права С.С.  Алексєєвим, який зазначав, що нерідко в процесі висвітлення правових явищ ми говоримо про право, маючи на увазі правову систему і навпаки [8]. Таким чином, правова система — це більш широке поняття, яке охоплює не лише право як нормативну систему, його джерела, а й правосвідомість, юридичну науку, юридичну практику, що включає правотворчість, систематизацію законодавства, правозастосування, тлумачення, договірну, нотаріальну та слідчу практику. Поняття правової системи надає можливість охопити всі правові явища не лише в їх сукупності, а й у взаємодії та взаємовпливі [8]. Аналіз лише правових норм не надає повної характеристики права, оскільки важливим є і те, як воно формується, систематизується, реалізується та ідеологічно обґрунтовується.
В наш час кількість національних правових систем наближається до 200. Всі вони, з одного боку, мають дещо спільне як правові системи, з другого — відрізняються різноманітними ознаками.
Отже, правомірно зазначити, що правова система — це ніщо інше як історично-визначена система внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних юридичних явищ, за допомогою яких держава (а отже, і «публічна влада») здійснює владно-регулятивний вплив на суспільство. На нашу думку, таке визначення найбільш повно відображає характерні риси такого явища, як правова система, оскільки вона формується впродовж історичного процесу і її розвиток не припиниться доти, доки існує потреба у державному регулюванні суспільних відносин; вона характеризується структурою як система, елементи якої (тобто юридичні явища) є взаємопов’язаними та такими, що співвідносяться як форма і сутність, частина і ціле, причина та наслідок; призначенням цього феномена є регулювання процесу життєдіяльності суспільства, який забезпечується державою. Визначення ж суспільства як певним чином організованої системи потребує розгляду самої правової системи як постійно взаємодіючої сукупності правових явищ та категорій, що найбільш повно та ефективно забезпечує порядок у суспільстві.
Системність правових явищ дає підстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначається як сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями, метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, перебувати в логічному зв’язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Каборньє, являє собою «вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві водночас на одному й тому ж просторі» [26].
Взаємозв’язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні даної категорії доцільно застосовувати системно-структурний підхід до вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об’єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв’язок між якими забезпечує їх цілісність.
Однак неможливо зрозуміти ціле, не вивчаючи індивідуальної особливості його частин. З цього приводу Регель писав, що ціле за своїми характеристиками є те, що містить у собі частини. Але якщо воно буде розділене, то воно перестане бути цілим [26].
Дослідження окремих компонентів правової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних внутрішніх процесів, що дають змогу осягнути цілісність правової системи, виявити її внутрішні й зовнішні зв’язки. Водночас правову систему не можна зводити лише до формальних якостей системного утворення, хоча вона і виступає такою. В неї необхідно вкладати більш глибокий, соціальний, конкретно-історичний та політичний зміст.
Істотність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси отримують відображення в праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливість владного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників юридичних приписів. Правова система є важливим стабілізуючим і організуючим чинником.
Цієї мети вона досягає за допомогою всіх своїх структурних елементів, найбільш суттєві з яких будуть розглянуті далі.
Всі елементи правової системи мають той чи інший ступінь нормативності, оскільки багато з них похідні від права, правових норм, їх складових. Нормативністю володіють і неправові явища, однак найбільш характерна ця ознака все ж таки для права. Тому цілком справедливим вважається, що право — нормативна основа всієї правової системи.
Право є центральною ланкою правової системи. Норми права породжують правовідносини. Правовідносини слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин складає сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про ефективність останньої.
С.С.Алексєєв включає в поняття правової системи саме право, судову, а також іншу юридичну практику, правову ідеологію, правотворчість та правозастосовчу діяльність, індивідуальні державно-владні розпорядження (укази), правовідносини, юридичні санкції, систему законодавства, суб’єктивне право та інше. Останнім часом він запропонував виділити серед елементів правової системи:
— власне об’єктивне (позитивне) право як сукупність загальнообов’язкових норм, виражених у законі, інших формах позитивного права;
— правову Ідеологію   активну складову правосвідомості;
— судову (юридичну) практику (практичну діяльність).Саме через правову систему, її елементи відбувається зв’язок позитивного права з державою, з її органами, зі всією політичною структурою даного суспільства.
В науковій літературі запропоновано визначення правової системи як сукупності внутрішньоузгоджених, взаємопов’язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава справляє необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист). [29]
Як елементи правової системи виділяють: 1) право як сукупність створених і охоронюваних державою норм; 2) законодавство як кризові явища і піднести її на якісно новий рівень. Від якості нормативних актів, що регулюють відносини в сфері економіки, від їх своєчасності та доцільності залежить досягнення поставленої мети, перетворення господарського механізму на ефективну і гнучку систему управління.
Правову систему загалом можна розглядати як певну нормативну основу всіх інших соціальних систем: політичної, економічної, культурної тощо, оскільки багато з її елементів (але, звичайно, не всі) мають нормативний характер і слугують загальними орієнтирами для відповідних видів діяльності. Зрозуміло, ступінь нормативності у різних правових явищ різний.
Крім того, правова система слугує значним стабілізуючим чинником суспільного життя, вона охороняє, закріплює і захищає інтереси держави, суспільства, громадян. Д.А. Керимов зазначає, що правова система може бути визнана замкнутою лише відносно, оскільки визначається соціально-економічною системою в цілому, залежить від неї та розвивається разом з нею. Правова система має внутрішньо системні та між системні зв’язки як прямого, так і зворотного порядку: вона закріплює економічні, політичні і соціальні системи, впливає на них за допомогою своєї загальнообов’язкової нормативно-регулюючої властивості, деякою мірою визначає їх рух, зміни і розвиток. Будучи пов’язаною з іншими частинами суспільної системи багатосторонніми зв’язками, правова система одночасно має спільні риси з політичною, культурною та іншими системами. Всі вони визначаються економічними, культурними та іншими факторами, мають ряд загальних принципів та цілей. Хоча специфічність правової системи виявляється у тому, що саме вона, відображаючи нормативну основу інших підвалин суспільства, впливає на існуючі суспільні відносини, забезпечує їх стійкість та стабільність, гарантує від порушень.
Поняття правової системи має суттєве значення для характеристики права тієї чи іншої конкретної країни. Право як частина світової культури є нерівнозначним для держав різних типів, форм, режимів. Для кожної держави сучасного світу характерний той чи інший тип права. Його сутність та зміст мають вирішальне значення для характеристики правової системи, притаманної цій державі. Звичайно, в даному випадку йдеться про національну правову систему.
Структурно правова система може бути розглянута в двох аспектах: статичному та динамічному. В статичному розрізняють, по-перше, нормативну сторону — це сукупність норм, принципів та інститутів права; по-друге, організаційну сторону — сукупність правових установ; по-третє, ідеологічну сторону як сукупність правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному суспільству. Динамічний аспект виявляється у взаємодії процесів, що надають правовій системі рухливості, гнучкості та ефективності. Серед цих елементів називають правотворчість та правореалізацію; виникнення, зміну та припинення правовідносин і всі ті явища, що охоплюються категорією «юридична практика».
Близькою до цієї точки зору, хоча і досить своєрідною, є характеристика елементів правової системи, що визначена американським юристом Л. Фрідменом який виділив три основні елементи правової системи: «принципи, сутність та правову культуру». Принципи, на думку Фрідмена, є константами, що забезпечують цілісність системи і напрями її розвитку. Оскільки правова система не є статичною, тобто постійно змінюється, то принципи і слугують основним засобом утримання від надмірних коливань. Він вважає, що одні й ті ж принципи «були притаманні системі завжди, навіть у минулих сторіччях, і будуть залишатися незмінними ще протягом тривалого часу» [29].
Така тривала історія принципів права є гарантом їх сталості і виразом їх загальновизнаності. Саме на цих якостях принципів правової системи і базуються закономірності її розвитку.
Другим елементом системи є «сутність». Під цим поняттям розуміється сукупність діючих правил, норм і зразків поведінки суб’єктів у самій системі. Це передусім конкретний закон, яким і визначається, на думку Фрідмена, сутність права.
Однак це поняття є надто вузьким і його необхідно розширити, вказавши на те, що конкретний закон є сутністю не лише права, а й системи законодавства, яка співвідноситься з системою права як своєрідний зовнішній вираз категорії загального.
Третім елементом правової системи є «правова культура», яка є «барометром» суспільного ставлення до права як регулятивної системи! Це суспільне ставлення є основною рушійною силою правотворчого процесу Правової системи без правової культури не існує. «У сучасній доктрині існує аналогічний підхід до визначення елементів правової системи. Більшість теоретиків також виділяють трьохчленну систему складових елементів. Одним із найхарактерніших є визначення (дуже близьке, до речі, до ідей Фрідмена) професора М.М. Марченка. Згідно з його доктриною правова система складається з нормативної сторони, тобто юридичних принципів, норм І Інститутів; організаційної сторони, до якої належить сукупність правових установ і правової культури». Виділення такої трьохчленної структури є найбільш адекватним з точки зору вдалості віддзеркалення складності і комплексності поняття правової системи.
Правова система України
Своєрідність правової системи України, на нашу думку, визначається особливостями прояву та взаємодії складових елементів її структури. Вивчення структури системи права передбачає застосування системного підходу, який дає змогу виділити п’ять рівнів правової системи: суб’єктивно-сутнісний; нормативно-регулятивний; інтелектуально-психологічний; організаційно-діяльнісний та соціально-результативний.
Визначимо особливості правової системи України з точки зору її функціональної структури.
Суб’єктивно-сутнісний рівень підкреслює значення суб’єкта права як системостворюючого фактора правової системи. Саме людина, що має права та юридичні обов’язки, є реальним елементом правової системи. Важливе значення при цьому мають суб’єктивні права та правовий статус.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Суб’єктивні права визначають належність встановлених державою можливостей певному суб’єкту. Це право гарантується як обов’язком інших осіб, так і можливістю судового захисту з боку держави. Саме держава нормативно закріплює суб’єктивні права, гарантує їх можливістю звернення за захистом та охороняє шляхом встановлення та призначення юридичної відповідальності.
Реальність належних суб’єктам прав гарантується виконанням юридичного обов’язку, який визначає міру необхідної поведінки та забезпечується мірами примусового впливу з боку держави. Права та обов’язки характеризуються взаємодією і складають основний зміст правового статусу як невід’ємної характеристики суб’єкта права. [8]
Його ефективність залежить від умов, які значною мірою відбиваються і на процесі функціонування правової системи. Це:
— подолання декларованості суб’єктивних прав;
— їх чітка визначеність та зрозумілий зміст;
— в наявність системи організаційних, економічних, правових та судових гарантій прав суб’єктів;
— нормативне закріплення механізмів реалізації прав;
— чіткість та вичерпність юридичних обов’язків;
— виховання у громадян потреби добровільного виконання обов’язку;
– наявність досконалих механізмів забезпечення виконання обов’язку;
— наявність ефективних засобів юридичного впливу на порушників, що забезпечує поновлення суб’єктивних прав та покарання винних суб’єктів.
Реалізація вищезгаданих умов та завдань забезпечить підвищення ефективності та дієвості національної правової системи України.
Іншим структурним рівнем правової системи є нормативино-регулятивний. Він визначає місце і роль правових категорій та явищ у процесі правового впливу держави на суспільство.
Нормативна сторона правової системи України надає можливість визначити правові норми як основний системоутворюючий фактор правового регулювання. Саме норми права об’єктивують Ідеальні уявлення людей про справедливість та несправедливість, а також важливість стимулювання розвитку тих чи інших суспільних відносин. Правові норми входять до системи як елемент, з яким взаємодіють всі інші компоненти системи. Правові норми одночасно є і акумулятором державної волі народу. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи, є одиницею виміру правової матерії.
Поняття права та правової системи співвідносяться як частина та ціле. Якщо під правом традиційно розуміють вихідні від держави загальнообов’язкові норми, то правова система є більш широкою реальністю, що охоплює всю сукупність внутрішньоузгоджених, взаємопов’язаних, соціальне однорідних юридичних засобів, за допомогою яких офіційна влада справляє регулятивний та стабілізуючий вплив як на поведінку людей, так і на суспільство в цілому. Однак право є ядром і нормативною основою правової системи, її цементуючою ланкою. Саме за характером права в даному суспільстві легко можна говорити про сутність всієї правової системи суспільства. Юридичні норми, будучи обов’язковими еталонами суспільне необхідної поведінки, спираючись на можливість державного примусу, виступають інтегруючим засобом. Однак не будемо забувати, що право є теж системним утворенням. Це базова система в системі. Будучи первинними клітинами правової системи, юридичні норми і складають її першооснову. Саме через ці норми досягається основна мета правового регулювання.
Право домінує у правовій системі, всі інші елементи є фактично похідними від права і будь-які зміни в ньому неминуче породжують зміни в усій правовій системі. Однак правова система суспільства не охоплюється поняттям права навіть у найбільш широкому значенні. Безумовно, для характеристики правової системи вирішальне значення мають сутність та зміст права, однак це не означає, що будь-яку правову систему достатньо ототожнити з правом [8; с. 109]. Саме обґрунтування правової системи об’єктивно стало своєрідним компромісом між прибічниками вузького та широкого розуміння права. С.Алексєєв зазначає, що коли при розгляді правових явищ говориться про право, то у багатьох випадках передбачається цілісна правова система.
Соціально-результативний рівень правової системи визначає міру засвоєння правової дійсності людиною. Він виявляється передусім у сфері культури. Результатом їх взаємодії є правова культура, яка являє собою систему встановлених поглядів, уявлень, що визначають поведінку і діяльність людей у правовій сфері.
Сьогодні помітно зростає роль культурного чинника в житті українського суспільства. На цьому тлі чітко виділяється необхідність розширення спектра дії правової культури, підвищення вимог до діяльності законотворчих, правозастосовчих та правоохоронних органів, поліпшення якості законодавчих актів та необхідність постійного інформування населення про новації у праві. Право, як зазначав В.Н. Синюков, є різновидом духовної творчості народу. Його просто «сприймати» не можна. Це призводить до поверхового прикрашання законодавства без належного впливу на правосвідомість населення та посадових осіб. Українська правова система має втілювати вітчизняні культурні цінності.
Правова система взаємопов’язана з системою моралі. Найбільш яскраво це відображається у співвідношенні моральних і правових норм. І ті й інші невід’ємно пов’язані між собою, відображають залежність людини від суспільства. Право має моральне підґрунтя, виходячи із морального досвіду, і знаходить своє відображення у свідомості людини.
Правосвідомість — це ставлення людей до права. Позитивне право як критерій правомірності поведінки діє завжди в певному середовищі – економічному, політичному, моральному. Суттєве значення має тут суб’єктивно-психічне середовище, що відбиває ставлення людей до права. Квінтесенцією правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей права і водночас уявлення про чинне позитивне право, про те, наскільки воно відповідає вимогам розуму і справедливості, правовим цінностям та ідеалам.
Однак правосвідомість є дещо більше, ніж психічно або соціальне орієнтоване відображення юридичних інститутів. Зведення правосвідомості лише до такого відображення означає заміщення цього явища соціальне-економічними і формально-юридичними феноменами. Йдеться не про переформулювання поняття правосвідомості, а про доповнення категоріального апарату таким поняттям, яке дало б змогу виявити і залучити в правове дослідження новий пласт правової духовності, яка не зводиться до процесів психофізичного відбиття тих чи інших позитивних продуктів правопорядку. Вивчення правової свідомості в Україні потребує врахування складної морфології суспільної та індивідуальної свідомості, яка включає все — як позитивні, знакові, так і непозитивні, образні, символічні та Інші феномени правової культури. [7; с. 43] Такою категорією є поняття правового менталітету, української правової ментальності.
Порівняно з поняттям правосвідомості, до того ж у його вище означеному сталому тлумаченні, категорія ментальності відображає більш глибокий пласт суспільної свідомості. Ментальність у загальновживаному значенні — своєрідний розумовий і духовний склад народу, його духовна інваріанта. Будучи категорією новою для нашого суспільствознавства, вона далека, звичайно, від змістовної однозначності і загальновизнаності. Існує багато визначень і великих суперечностей у тому, що розуміється під ментальністю — „Чи то суперечлива цілісність картини світу, чи то дорефлектний пласт свідомості, чи то соціокультурні автоматизми свідомості індивідів та груп, чи то глобальний всеохоплюючий «ефір» культури, яким охоплені всі члени суспільства. За всієї невизначеності цих дефініцій зрозуміло, що вчені звернулись до більш глибоких «пластів залягання» — ментальності, побачивши в ній систему образів і уявлень соціальних груп, всі елементи якої тісно взаємозв’язані і стиковані один з одним і функція якої— бути регулятором їх поведінки і буття в світі. Не викликає сумніву методологічна цінність категорії ментальності для правової науки. Ця цінність пов’язана передусім із виходом дослідження правової свідомості та культури з вузько державно-законодавчого тлумачення в більш широке поле поза позитивних правових елементів. Крім того, категорія ментальності дає змогу залучити до дослідження певні аспекти правосвідомості, які до цього були поза увагою, а саме: етнокультурні та конкретно-історичні особливості правового розвитку України. Тому вивчення явища правової ментальності може розглядатися як додатковий напрям теорії правосвідомості, тісно пов’язаний з типологічною Ідентифікацією вітчизняної правової культури, і передусім такого її феномена, як правова система
[6; с. 48]. Для доктрини правової системи України поняття ментальності виступає дійсно методологічним, бо дає змогу поєднати в єдине духовне ціле досі політичне та ідеологічно роз’єднані етапи правової історії України, окремі її джерела, інститути, механізми, зберігаючи, однак, упродовж тривалих Історичних періодів «наскрізні» правові архетипи. Останні ідентифікують українську правову систему і правову свідомість як цілісні культурно-історичні феномени, які розвиваються поза формаційними політико-режимними поділами. Категорія ж правосвідомості, більш прив’язана до конкретно позитивних продуктів суспільних та індивідуальних відносин людей, скоріше слугує інструментом диференціації людської свідомості «всередині» правової культури, відображаючи її соціально-групові, професійні, класові та інші структури.
Звичайно, все це найперші початкові підходи до проблеми. Розвинутої теорії правової ментальності України поки що не створено. В даному дослідженні йдеться про початкові, вихідні аспекти доктрини вітчизняного правового менталітету, яка потребує систематичного дослідження своїх багатопланових, у тому числі спеціально-юридичних, етнокультурних і конкретно-соціологічних вимірів.
І, нарешті, четвертий рівень правової системи — організаційно-діяльнісний, охоплює всі юридичне оформлені зв’язки та відносини, форми реалізації права, тлумачення та правозастосовчу діяльність держави. Реальність правової системи визначається ступенем регулятивного впливу права на різноманітні сфери життєдіяльності суспільства. Процес регулювання суспільних відносин передбачає поширеність норми права на визначених суб’єктів чи певні життєві обставини, тобто реалізацію права. Як відомо, реалізація правової норми здійснюється в чотирьох формах, які визначаються особливостями суб’єкта правореалізаційної діяльності та способом правового регулювання. Сучасна юридична практика України не свідчить і про повну безпроблемність цього процесу. Його вдосконалення, на нашу думку, залежить від виконання таких умов:
— чітка визначеність різновиду норми, що реалізується; –
— нормативне закріплення випадків, що визначають обов’язкову необхідність застосування права;
— визначеність повноважень суб’єктів прав о застосування як державно-організованої форми реалізації права;
— визначеність принципів та нормативне закріплення процесу правореалізації.
Особливо важливого значення для реалізації права має визначеність змісту правових приписів. Однак не завжди правова норма через свою лаконічність, неперсоніфікованість та формалізм має зрозумілий завершений зміст. Реалізація такої норми потребує тлумачення, що в свою чергу є важливою складовою частиною правової системи України. Це пояснюється недосконалістю законодавства, і. наявністю значної кількості колізій, складністю та численністю нормативного масиву, а також невідповідністю актів вимогам юридичної техніки. [8; с. 132] Однак і сам процес тлумачення потребує значного вдосконалення. Насамперед це стосується таких аспектів тлумачення, як:
— чітке визначення суб’єктів тлумачення;
— в дослідження способів тлумачення та можливостей їх використання;
— розмежування роз’яснення та уяснення як елементів змісту тлумачення;
— визначення випадків, коли тлумачення є обов’язковим;
— нормативне закріплення процесу офіційного тлумачення;
— визначення юридичної природи інтерпретаційних актів;
— встановлення кола випадків, коли застосування інтерпретаційних актів є обов’язковим у процесі правореалізації.
Підвищення ролі права в процесі соціального регулювання, розширення сфери правового регулювання, поява нових політичних і державних інститутів зумовлюють активне функціонування основних елементів правової системи.
Тільки узгодження дії всіх її елементів, їх результативність дадуть змогу протистояти негативним тенденціям, що створюють реальну загрозу демократії і правопорядку. Це — беззастережна умова вирішення соціальних, економічних, культурних та Інших завдань, які постали перед українським суспільством.
Зближення правових систем, як загальноєвропейський процес
Невід’ємною складовою загального інтеграційного процесу є процес світової та європейської правової інтеграції, що передбачає поступове зближення і гармонізацію національних правових систем.
Європейський Союз існує як співтовариство держав, об’єднаних на основі права. Уперше в історії Європи її намагаються об’єднати не силою, а виключно правовими засобами. Право здобуває перемогу там, де «кров і залізо» зазнавали поразки за поразкою протягом століть. Лише союз, заснований на цілковито вільному волевиявленні його членів, може сподіватися на тривале існування, особливо якщо його головними цінностями є свобода і рівність, які впроваджуються в життя та гарантуються, знову ж таки, виключно правовими засобами. Усе це знайшло відображення в установчих договорах, на основі яких було створено Європейський Союз.
Існування Європейського Союзу, спільне економічно та соціальне життя його держав-членів і громадян, кожний з яких має свої, інколи й протилежні, інтереси, виконання фундаментальних завдань і досягнення фундаментальних цілей стало можливим лише завдяки створенню спільної правової системи, яка дала змогу гармонічно поєднати ці інтереси та забезпечити їх реалізацію.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Сприятливий інвестиційний клімат, нормальні умови для розвитку торгових і підприємницьких відносин між суб’єктами права різних країн можуть бути створені лише за наявності принципової узгодженості національних правових систем партнерів. Для того щоб відносини держав-членів у рамках Європейського Союзу стали максимально корисними, вони мали запровадити широкомасштабні зміни в існуюче комерційне та економічно законодавство і суттєво змінити політику управління.
Отже, правова система Європейського Союзу складається з національних законодавств кожної окремої держави та Із спільного для них усіх законодавства Європейського Союзу, яке забезпечує гармонізацію або зближення окремих законодавств. Головним завданням законодавства ЄС є забезпечення існування спільного ринку, а досягається це шляхом гармонізації або зближення І пристосування національних правових норм держав-членів, приведення їх у відповідність із загальноєвропейськими стандартами. Верховенство права ЄС у відношенні до національних правових норм є найважливішим елементом законодавчої гармонізації. [55]
Укладаючи договір про вступ до європейського співтовариства, держави-члени ЄС добровільно обмежили свої суверенні права щодо правового регулювання не тільки зовнішньоекономічних відносин між собою в рамках ЄС, але й будь-яких «внутрішніх» відносин, що можуть стосуватися існування внутрішнього ринку ЄС, включаючи соціальні, екологічні та інші сфери правового регулювання. Вони взяли на себе зобов’язання не приймати «дискримінаційних» у відношенні одна до одної законів і підзаконних актів, а натомість приймати у деяких сферах правового регулювання тільки таке законодавство, що слугуватиме цілям подальшого зближення та інтеграції в рамках ЄС. Як відомо, розвиток права ЄС вимагає навіть внесення відповідних змін до національних конституцій держав-членів ЄС.
Результатом цього стало те, що законодавство ЄС напряму застосовується при розгляді справ у національних судах держав-членів ЄС, маючи пріоритет відносно до національних норм. Понад те, держави-члени ЄС навіть можуть бути притягнуті до Європейського суду на тій підставі, що вони порушили законодавство ЄС, прийнявши невідповідне європейським правовим стандартам національне законодавство. І в такій справі Європейський суд може прийняти жорстке рішення, відповідно до якого держави-члени ЄС не тільки будуть зобов’язані скасувати таке законодавство, але й відшкодувати громадянам чи підприємствам цієї або будь-якої Іншої країни завдані такими діями збитки. [9]
Процес зближення національних правових систем на основі економічної і правової моделі Європейського Союзу триває в Європі вже майже п’ятдесят років, але протягом останнього десятиріччя він став дійсно загальноєвропейським. Це сталося завдяки суттєвому прискоренню процесу розширення ЄС на схід.
Усе більша кількість європейських країн приймають рішення про намір вступити до Європейського Союзу і беруть на себе зобов’язання здійснювати відповідні кроки для підготовки до інтеграції з іншими державами-членами ЄС. Важливим елементом такої інтеграції та обов’язковою передумовою вступу до ЄС є законодавче наближення до правових стандартів, що відображені в законодавстві ЄС.
На відміну від держав-членів ЄС на території країн-кандидатів на вступ до ЄС законодавство ЄС не має прямої дії, але ці країни добровільно обмежують свої суверенні права щодо внутрішнього правового регулювання заради підготовки до майбутнього членства в ЄЄ. Обсяги і темпи законодавчого зближення в країнах-кандидатах є значно нижчими, ніж у державах-членах, і суттєво різняться між собою залежно від готовності окремих країн до цього. Але в будь-якому разі країни-кандидати можуть розраховувати па вступ до ЄС лише толі, коли повністю, на сто відсотків, пристосують своє законодавство до законодавства ЄС. Це повною мірою стосуватиметься в майбутньому й України.
Причини адаптації правової системи України до Європейської правової системи
Ідея вступу до Європейського Союзу користується незмінною популярністю суспільстві: за даними опитувань громадської думки її в тій чи іншій мірі стабільної не менше 60% громадян. Подібної ж думки дотримується переважна більшість політичної еліти (принаймні такого висновку можна дійти, аналізуючи програми партій). Нарешті, «європейський вибір», що трактується як намір стати в перспективі офіційною державною доктриною, декларованою президентом та урядом, закріпленою інтеграції України до Європейського Союзу» (Указ Президента №615/98 від 11 червня.) Отже, існує формальний консенсус, який в принципі дозволяє формулювати послідовну політику, спираючись на підтримку громадської думки
Тому, важливим елементом правової реформи, що триває в Україні, є процес наближення національної правової системи до законодавства Європейського Союзу. Необхідність такого наближення обумовлена тим, що розвиток і поглиблення торгових та економічних зв’язків із європейськими країнами залежить від соціально-економічних і законодавчих передумов. Проголошений нашою державою стратегічний курс на інтеграцію до Європейського Союзу передбачає всебічне входження в європейський політичний, економічний, а також: правовий простір.
Жодна країна не може розвиватися поза загальносвітовими економічними законами та тенденціями… Україна зробила свій вибір і цей вибір полягає у входженні до європейської спільноти. Тому, ставлячи на меті наближення національної правової системи до правової системи Європейського Союзу, ми насамперед прагнемо спрямувати розвиток правової реформи таким чином, щоб у її основу було покладено найбільш прогресивне й досконале світове законодавство, яке формувалось протягом тривалого часу і відображає досвід багатьох країн.
Гармонізація національного законодавства з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглиблення співробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав (набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що має намір увійти до його складу. Україна, що перебуває на передінтеграційній стадії, вже тепер може й повинна здійснювати певні кроки до зближення свого законодавства з європейським.
Питання про приведеним національної правової системи України у відповідність із правовою системою Європейського Союзу набуває сьогодні неабиякого значення для розвитку української економіки, яка б отримала змогу розвиватись у єдиному європейському правовому полі. Зокрема, як відомо, саме питання невідповідності нашого законодавства європейському є ключовим чинником, який гальмує вступ України до Світової Організації Торгівлі. [56]
Розвиток відносин з Європейським Союзом значною мірою залежить від законодавчого закріплення незворотності ринкових перетворень в Україні та надання надійних гарантій захисту прав людини, що, в свою чергу, свідчитиме про готовність нашої країни виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання і про щирість наших намірів стосовно європейської інтеграції.
Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу визначає, що адаптація законодавства є одним з основних напрямків інтеграційного процесу. Наша держава керується в цьому питанні положеннями ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво (далі УПС) між Україною і ЄС, відповідно до якої вона взяла на себе зобов’язання вжити належні заходи для забезпечення поступового наближення та приведення національного законодавства у відповідність із законодавством ЄС.
В УПС визначені 17 галузей, в яких у першу чергу слід мати адекватні норми: це митне законодавство, закони про компанії, банківську справу, бухгалтерський облік і податки, інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослий, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, закони та інструкції стосовно ядерної енергетики, транспорт.
За цього в УПС основний наголос зроблено на тому, що зближення правової системи є важливою умовою для зміцнення економічних зв’язків між Україною і країнами ЄС. Отже, проблеми гармонізації правової системи виходять за межі питань суто міжнародного права і стають важливим фактором вирішення «внутрішніх» проблем розвитку національної економіки.
Наближення і поступове приведення вітчизняної правової системи у відповідність з вимогами законодавства Європейського Союзу в жодному разі не може розглядатися Україною як самоціль. Це складний і тривалий процес. Передовсім нашою метою є забезпечення відповідності правової системи України зобов’язанням, що випливають з Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 11 червня 1994 року, що с важливою умовою для зміцнення економічних зв’язків між обома сторонами.
По-друге, адаптація правової системи є важливою основою і рушійною силою правової реформи в Україні на шляху до створення ринкової соціально-орієнтованої економіки.
І нарешті, адаптація правової системи, яка має створити причинну базу для майбутнього членства України в ЄС, є основним напрямком поступової інтеграції України до Європейського Союзу.
Отже, адаптація законодавства — це складне і багатовимірні явище, і майбутнє членство України в Європейському Союзі є не єдиною його метою. Розвиток національного законодавства у напрямку його зближення із законодавством Європейського Союзу має забезпечити високий рівень підготовки в нашій країні проектів нормативно-правових актів, що, в свою чергу, допоможе створити ринкове соціально-орієнтоване законодавство, яке забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, піднесенню його до рівня держав-членів ЄС.
Планомірність і поступальність роботи з адаптації правової системи є одним з основоположних принципів Концепції адаптації правової системи України до правової системи ЄС, затвердженої Кабінетом Міністрів України у серпні 1999 року. Цей процес розділено на три окремих етапи, на кожному з яких має досягатися певний ступінь відповідності законодавства України законодавству ЄС у визначених концепцією сферах.
Па першому етапі, що триває в даний період, завданням уряду є:
— забезпечення розвитку правової системи в Україні відповідно до вимог ЄЄ;
— приведення законодавства України у відповідність з вимогами УПС;
— забезпечення розвитку законодавства України у пріоритетних сферах у напрямку його поступового зближення із законодавством Європейського Союзу.
На цьому етапі не може бути повного перегляду чинної правової системи України та забезпечення його повної відповідності. Про це може йтися лише на наступних станах розвитку процесу інтеграції України з ЄС.
Сучасний стан адаптаційного процесу
У березні 1998 року набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами. Саме цю подію можна вважати фактичним початком процесу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Сьогодні вже можна говорити про певні позитивні кроки у цьому напрямку, однак ще є ряд гострих питань, які потребують нагального вирішення.
Для забезпечення загальнодержавної координації роботи з адаптації законодавства був утворений консультативно-дорадчий орган — Національна рада з питань, адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (НРПА). На урядовому рівні також була створена Міжвідомча координаційна рада по адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу для забезпечення координації і взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у процесі адаптації вітчизняного законодавства. Завдяки роботі цієї ради були визначені загальні засади адаптації законодавства, створені галузеві підкомісії та робочі групи відповідно до пріоритетних напрямків роботи, розроблені пропозиції щодо вирішення такої складної проблеми, як переклад законодавства ЄС. Нею також був ініційований процес розробки найважливіших нормативно-правових актів.
У Верховній Раді України створена спеціальна комісія з питань європейської інтеграції, до компетенції якої віднесені питання забезпечення відповідності законів України вимогам законодавства ЄС. Цим самим закладені підвалини організації роботи з адаптації законодавства й у парламенті України.
Єдина система планування роботи з адаптації законодавства запроваджена поки що лише в органах виконавчої влади. Функцію планування роботи з адаптації законодавства за поданням міністерств, Інших центральних органів виконавчої влади, здійснює Міністерство юстиції України.
Важливим кроком у напрямку приведення національного законодавства України у відповідність із законодавством ЄС стало затвердження Програми інтеграції України до Європейського Союзу. В цій програмі встановлено орієнтири для визначення шляхів та темпів реалізації окремих пріоритетів в адаптації законодавства, зумовлених прогресом у здійсненні економічних реформ і спрямованих на досягнення критеріїв, що випливають з цілей валютного, економічного та політичного союзу держав-членів ЄС, сформульованих Радою ЄС у червні 1993 року в Копенгагені. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001  року № 345 був затверджений План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми Інтеграції України до Європейського Союзу на 2001 рік, складовою якого є План роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС на 2001 рік.
У прийнятому 27 грудня 2002 року Законі України № 3120 «Про Державний бюджет України на 2003 рік» передбачено виділення коштів на гармонізацію національних стандартів з міжнародними і європейськими. За рахунок цих коштів за дорученням Кабінету Міністрів має бути профінансовано і здійснення заходів з адаптації законодавства.
Для організації роботи в центральних органах виконавчої влади всі зусилля були скеровані на розробку відповідного механізму, в основу якого було покладено один з основних принципів Концепції адаптації законодавства, відповідно до якого ця робота є інтегральною складовою процесу підготовки проектів нормативних правових актів в Україні.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Органи виконавчої влади відповідають за здійснення заходів з адаптації законодавства в межах своєї компетенції, що визначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 року № 852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». За цього вони керуються методичними рекомендаціями Міністерства юстиції.
Центральні органи виконавчої влади мають своїх повноправних представників у складі Міжвідомчої координаційної ради, через яких вони впливають на планування і здійснення процесу адаптації законодавства в Україні. Також у межах чисельності цих органів були створені структурні підрозділи, котрі відповідають за здійснення адаптації законодавства.
Одним із найважливіших кроків, зроблених урядом України з метою вдосконалення роботи центральних органів виконавчої влади, було введення обов’язкового порядку розробки проектів нормативно-правових актів України з урахуванням основних положень законодавства ЄС та запровадження ефективної системи контролю за відповідністю цих проектів вимогам УПС та законодавства ЄС.
Порядок роботи центральних органів виконавчої влади з підготовки проектів законів України, актів Президента та уряду України з урахуванням основних положень законодавства ЄС визначає тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений урядовою постановою від 5 червня 2000 року №915.
Відповідно до тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України після розроблення проекту акта законодавства, який підлягає адаптації, головний розробник зобов’язаний перевірити проект на відповідність його основним положенням законодавства ЄС. Результати цієї перевірки він має відобразити в довідці про його відповідність основним положенням законодавства ЄС, яка подається до Мінюсту разом із проектом закону та текстами актів законодавства ЄС, які були враховані при його розробленні.
Проте, основна контрольна функція в процесі адаптації законодавства покладена саме на Міністерство юстиції. Це міністерство здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо відповідності проектів актів законодавства, які подаються на розгляд Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України, Конституції і законам України та вимогам нормо-практичної техніки, а також готує зауваження і пропозиції до прийнятих парламентом законів при підготовці їх на підпис Президентові України.
На відповідність вимогам УПС перевіряються також усі нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади при їх надходженні на реєстрацію до Міністерства юстиції. Слід зазначити також, що в Мінюсті має постійно проводитися експертиза проектів актів законодавства з точки зору їх відповідності Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а відтак підготовлено методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо дотримання вимог цієї конвенції в законопроектній діяльності.
У всіх цих випадках Міністерство юстиції має здійснювати правову експертизу (готувати висновки) щодо відповідності проектів актів законодавства України основним положенням законодавства ЄС. Якщо проект нормативно-правового акта поданий з порушенням порядку, визначеного в тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України, Мінюст зобов’язаний повернути його на доопрацювання.
Проблеми адаптації правової системи України до правової системи Європейського Союзу
Каменем спотикання в цій сфері є відсутність у нашому суспільстві одностайності в сприйнятті підключення України до процесів євроінтеграції, недостатнє усвідомлення необхідності та незворотності цього. Окремі політичні кола нашої країни відкидають саму ідею інтеграції України з ЄЄ лише на тій підставі, що доцільніше розвивати співробітництво в однорідному постсоціалістичному середовищі, тобто в рамках СНД. [26]
З огляду на це варто звернутися до світового досвіду, який переконує, що вибір інтеграційних пріоритетів не носить альтернативного характеру, оскільки участь в одному інтеграційному об’єднанні не виключає можливість участі в іншому. Правомірність останнього положення засвідчує широка практика функціонування існуючих регіональних інтеграційних угруповань, таких, наприклад, як Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (СЕРГА), країни-учасники якої своєю стратегічною метою вважають членство в ЄС, або ж Європейська асоціація вільної торгівлі (ЕРТА), більшість країН-членів якої є водночас членами ЄС, та ін. Тому протиставлення векторів СНД і ЄС як альтернатив передінтеграційного вибору суперечить змісту та завданням процесів регіональної інтеграції.
Ставлення до пріоритетів інтеграційного вибору як до альтернативи призводить до того, що значна кількість депутатів Верховної Ради України не розуміє доконечної важливості адаптації правової системи України до правової системи ЄС. Отже, нині прийняття Верховною Радою законопроектів, підготовлених урядом та адаптованих до правової системи ЄС, проблематичне, оскільки на перший план висуваються не об’єктивні вимоги переходу на детермінанти цивілізаційного розвитку, а фактори суб’єктивного плану, насамперед амбіції політичних угруповань.
Робота з приведення національної правової системи у відповідність із європейськими стандартами має носити загальнодержавний характер. Над цим питанням необхідно працювати всім разом. Необхідно здійснювати скоординовану роботу як законодавчої, так і виконавчої влади із залученням усіх провідних українських науковців.
Разом з тим складається враження, що позитивні результати роботи з приведення національної правової системи України у відповідність із європейськими стандартами не завжди стають відомі в Європейському Союзі та інших європейських структурах. [55] Подібна непоінформованість проявляється постійно і під час розгляду питання про виконання зобов’язані, узятих Україною при вступі до Ради Європи. Недостатнім є також висвітлення тих зусиль, що їх докладає Україна з метою наближення власної правової системи до правової системи ЄС.
Незважаючи на те, що в Україні вже починаючи з 1998 року запроваджений механізм адаптації правової системи, головною проблемою у сфері нормо-проектної роботи на даний момент є те, що центральні органи виконавчої влади її багатьох випадках порушують зазначені вище вимоги тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, тобто:
— проекти нормативно-правових актів України розробляються без урахування основних положень законодавства ЄС, не здійснюється перевірка проектів нормативно-правових актів України на їх відповідність основним положенням законодавства ЄС;
— разом із проектами нормативно-правових актів України не подаються довідки щодо їх відповідності основним положенням законодавства ЄС і тексти актів законодавства ЄС, які були враховані при їх розробленні.
Іноді, зважаючи на стислі терміни, встановлені для підготовки проекту, розробник змушений недбало ставитися до свого завдання з розробки законодавства, тож довідка щодо відповідності проекту нормативно-правового акта України основним положенням законодавства ЄС готується не на підставі ґрунтовного аналізу, а залежно від меж його фантазії. Однак хоча часу для того, щоб зробити щось як треба, завжди бракує, потім знаходиться час для того, щоб виправляти помилки.
З огляду на це найбільшої уваги заслуговують випадки прийняття нормативно-правових актів України, положення яких, спрямовані на захист національного товаровиробника, не відповідають повною мірою вимогам УПС. На даний момент це стає одним з основних негативних чинників, що заважають успішному вирішенню завдань з адаптації законодавства. [26]
Іноді це є засобом крайньої необхідності, а Іноді застосовується з метою захисту корпоративних інтересів підприємств або окремих центральних органів виконавчої влади. Хоча УПС дає Україні достатні можливості для вирішення складних питань захисту внутрішнього ринку та національного товаровиробника в порядку, передбаченому цією угодою, в деяких випадках приймалися рішення, які призводили до виникнення торгових спорів між Україною і Європейським Союзом, але й давали жодного позитивного економічного ефекту.
Як відомо, найбільша кількість претензій Європейської комісії стосувалася порушення Україною вимог статті 15 УПС, де передбачено, що до товарів, які походять з території однієї сторони та імпортуються на територію іншої, застосовуватиметься «національний режим», тобто вони не підлягатимуть ні безпосередньо, ні опосередковано будь-якому внутрішньому оподаткуванню чи іншим внутрішнім зборам, котрі перевищують ті, що застосовуються до подібних вітчизняних виробів.
Прикладом таких порушень можуть слугувати Закон України «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні» від 19 вересня 1997 року, указ Президента України від 4 липня 1998 року № 737 «Про стимулювання виробництва телевізорів кольорового зображення», постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 569 «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації) лікарського засобу і розмірів збору за державну реєстрацію (перереєстрацію) лікарського засобу» і від 13 липня 1999 року № 1250 «Про порядок тимчасового ввезення транспортних засобів на митну територію України» та інші нормативно-правові акти.
Кожен із вищезазначених нормативно-правових актів уже на стадії розробки містив положення, які порушують вимоги цієї статті, проте вони пройшли всі стадії експертизи в процесі погодження та візування і були затверджені відповідними компетентними органами державної влади України.
Аналізуючи цю ситуацію, можна зробити висновок, що причинами її виникнення є передовсім не координованість дій центральних органів виконавчої влади та Верховної Ради України в процесі нормотворення і недосконалість системи контролю за здійсненням цієї діяльності. Серед інших причин слід, безперечно, відмітити вражаюче низький рівень поінформованості представників центральних органів виконавчої влади України, які відповідають за підготовку нормативно-правових актів, як на рівні працівників юридичних служб, що здійснюють перевірку відповідності підготовленого проекту чинному законодавству України (складовою якого є й УПС), так і на рівні керівників цих органів та їх заступників, котрі візують та погоджують ці проекти. [9]
Також необхідно зазначити, що ні Адміністрація Президента України, ні секретаріат Кабінету Міністрів України, ні Верховна Рада України досі не мають відповідних підрозділів з адаптації законодавства. Тому інколи висновки Міністерства юстиції стосовно відповідності тих чи інших проектів нормативно-правових актів України вимогам УПС або законодавству ЄС не йдуть далі секретаріату Кабінету Міністрів України або урядових комітетів і при вирішенні питання про затвердження проектів до уваги не беруться.
Таким чином у Верховнім Раді України продовжують приймати закони України, які суперечать вимогам УПС. Прикладом цього може бути прийнятий Верховною Радою у 2000 році Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні», який був скасований Президентом України як такий, що суперечить нашим міжнародним зобов’язанням.
Причини цього криються в непродуманій кадровій та Інформаційній політиці керівників державних органів, які відповідають за організацію роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Незважаючи на те, що ще в 1998 році кожен центральний орган виконавчої влади мав самостійно розпочати реальну роботу з адаптації законодавства, лише деякі з них усвідомили масштабність і пріоритетність цього завдання та розпочали підготовку й набір кваліфікованих кадрів.
Лише після того як Міністерство юстиції порушило це питання на засіданні Міжвідомчої координаційної ради й української частини Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, у кожному з центральних органів виконавчої влади нарешті був створений структурний підрозділ, який відповідає за цю ділянку роботи. Однак, зважаючи на те, що навантаження юридичних служб нерідко є надмірним, у співробітників цих підрозділів не завжди залишається достатньо часу для роботи саме над адаптацією законодавства. Проте головною проблемою для України залишається брак кваліфікованих кадрів. Нині державний службовець, що відповідає за підготовку проектів нормативно-правових актів, повинен мати не лише юридичну освіту та відповідний досвід роботи з питань, віднесених до його компетенції, але й володіти однією з офіційних мов ЄС, знати основи міжнародного права І порівняльно-правового аналізу, добре розуміти, що таке Європейський Союз та законодавство ЄС загалом, а також вільно орієнтуватись у відповідному галузевому законодавстві ЄС.
Ось чому необхідно приділяти велику увагу в першу чергу підвищенню кваліфікації працівників центральних органів виконавчої влади, що відповідають за роботу з адаптації законодавства. Ще починаючи з 1999 року розглядається питання щодо необхідності створення для державних службовців постійних курсів підготовки і підвищення кваліфікації з питань європейської інтеграції та права. У світлі того, що вже готовий до реалізації в 2001 році проект ТАС18 “Імплементація УПС: навчання державних службовці”, можна сподіватися на те, що такі курси будуть створені.
Не менш болючою проблемою залишається відсутність належного інформаційного забезпечення роботи з адаптації законодавства, що має включати постійне інформування органів державної влади про чинне законодавство ЄС, забезпечення доступу до європейських правових, бібліографічних та інших баз даних, завчасне надання текстів актів законодавства ЄС на вимогу як представників державних органів України, так і громадськості, а також організацію роботи з перекладу актів законодавства ЄС.
Органи державної влади України за винятком поодиноких випадків не тільки не мають у своєму розпорядженні автентичних текстів актів законодавства ЄС на паперових носіях, але й, як це не прикро, вони навіть не мають ефективного доступу до законодавства ЄС на електронних носіях, зокрема в Інтернеті. Це фактично унеможливлює подальший розвиток процесу наближення законодавства України до законодавства ЄС.
Підтримка цього напрямку роботи через програму ТАС 15 у 1999 році та в першій половині наступного року була недостатньою. Українсько-європейський консультаційний центр з питань законодавства та інші проекти виявилися неспроможними забезпечити виконання завдань у цій сфері. [56] Для вирішення цієї проблеми починаючи з 1998 року центральні органи виконавчої влади, використовуючи всі можливі джерела інформації про законодавство ЄС, розпочали створення й постійне оновлення галузевих баз даних та архівів законодавства ЄС. У свою чергу, при Міністерстві юстиції її рамках Центру порівняльного права було створено Бюро європейської інформації і права, покликане вирішити проблеми інформаційної підтримки процесу адаптації національного законодавства до європейського і забезпечити розповсюдження офіційної Інформації з питань європейської інтеграції та права. Нині продовження цієї важливої роботи залежить виключно від наявності достатніх коштів для фінансування діяльності такого центру.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Питання перекладу актів законодавства ЄС, тісно пов’язане із створенням баз даних законодавства ЄС, є надважливим для її проведення успішної адаптації законодавства. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що в багатьох випадках державні службовці, котрі відповідають за адаптацію законодавства, не володіють мовами держав-членів ЄС або володіють ними недостатньо, а відтак можуть працювати лише з актами законодавства ЄС у перекладі українською мовою.
Знання державними службовцями, що відповідають за адаптацію законодавства, мов держав-членів ЄС могло б суттєво знизити актуальність питання перекладу. Щоправда, з метою виконання зазначених вище завдань при Міністерстві юстиції України створено Центр перекладів актів законодавства ЄС, який здійснює офіційний переклад актів законодавства ЄС за кошти та на замовлення розробника.
Розділ 4. Органи внутрішніх справ і захист прав людини
Юстиція та правоохоронні органи: сфера співробітництва
Розвиток Європейського Союзу як зони свободи, безпеки та справедливості є однією з його основних фундаментальних цілей, яка має бути досягнута завдяки посиленню міжнародного виміру співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ. Неухильне утвердження принципу верховенства права на території всієї Європи, контроль за міграційними потоками і боротьба з організованою злочинністю — це основні напрямки такого співробітництва. Ось чому при розгляді питання про розширення Європейського Союзу на схід та інтеграцію країн-кандидатів досягнення відповідних критеріїв ЄС у сфері юстиції і внутрішніх справ вважають основною передумовою їх вступу.
Ключовими регіонами при розгляді питання про поглиблення співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ Європейський Союз вважає Південно-Східну Європу (передовсім Балкани), Середземноморський регіон і, нарешті, Росію й Україну. [55]
Особливого значення набуває співробітництво у цій сфері з Косово у зв’язку з необхідністю посилення невійськових аспектів безпеки шляхом тісної кооперації органів внутрішніх справ у цьому регіоні. Визначення правових, технічних та функціональних умов втручання сил поліції держав-членів ЄС за межами співтовариства все ще залишається викликом номер один для європейського співтовариства.
В основі зовнішніх аспектів міграційної політики ЄС лежить концепція партнерства з країнами, звідки плинуть міграційні потоки. Прийнята Європейською Радою в Тампере в жовтні 1999 року, яка також робить наголос на важливості запровадження ефективного контролю на зовнішніх кордонах Союзу та укладення угод про реадмісію між співтовариством і вищезазначеними країнами.
При розгляді питання про боротьбу з організованою злочинністю і тероризмом у Європі ЄС прагне надати ключового значення Європолу та його співробітництву з третіми країнами. На постійну окрім вирішення конкретних питанні, боротьби з організованою злочинністю та інших його аспектів, що лежать у площині кримінального права, так співробітництво також націлене на поліпшення умов для розширення взаємних ділових контактів, туризму, культурних зв’язків, сприяння вільному переміщенню осіб та товарів, а також на розвиток транскордонного співробітництва України з країнам членам ЄС.
Важливим напрямком співробітництва також визначено наданим всебічної підтримки і допомоги Україні в наближенні її законодавства до Норм ЄС, удосконаленні системи правоохоронних і судових органів влади з метою їх пристосування до норм відповідних адміністративних структур Європейського Союзу, а також в утвердженні принципу верховенства права, неухильному виконанні законів та судових рішень, боротьбі з корупцією й іншими проявами недосконалості вітчизняної Конституційної та адміністративної систем.
Україна і Європейський Союз мають певний позитивний досвід співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ. У рамках національної і регіональних програм ТЛСІ8, а також програми ТЛСІ8 з прикордонного співробітництва готуються до реалізації проекти у сфері зміцнення державного кордону України, боротьби з наркобізнесом і відмиванням коштів тощо.
Протягом 2000 року в Україні працювали спеціальні місії ЄС, які вивчали питання нелегальної міграції і торгівлі людьми (січень 2000 року), а також ситуацію на українсько-молдовському кордоні (вересень 2000 року). За результатами січневої місії Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС ухвалила Спільну доповідь України і ЄС з питань нелегальної міграції, яка містить 19 рекомендацій внутрішнього (для України) та двостороннього характеру. В результаті було посилено прямі контакти між правоохоронними органами України, ЄС та країн-членів ЄС.
Разом із тим досвід співробітництва правоохоронних органів країн-членів ЄС та України продемонстрував повну вузькість його практичних аспектів і необхідність якнайширшого залучення до цього процесу країн-кандидатів на вступ до ЄС, а також недостатність ресурсів однієї програми ТЛСІ8 для забезпечення ефективного механізму протидії нелегальній міграції та міжнародній організованій злочинності.
Наша країна підготувала і передала на розгляд Європейській комісії свої пропозиції до Спільного плану об’єднаних дій України і СС (основні пропозиції стосуються плану дій у сфері юстиції та внутрішніх справ, див. лист МЗС № 121/4211-352 від 22 березня 2001 року). На даному етапі Міністерство юстиції України та Інші центральні органи виконавчої влади опрацювали позиційний документ «Спільний план дій Україна – ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ», підготовлений Європейською комісією 27 квітня 2001 року.
Підготовлений проект плану має бути обговорено та ухвалено під час третього спільного засідання підкомітету з питань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, відмиванням грошей та наркобізнесом. Інформацію про статус плану, його прийняття та імплементацію було розглянуто на засіданні Комісії стратегічної ради з питань імміграції, кордонів та надання притулку, що відбулося 7 червня 2001 року в Брюсселі.
У рамках програми ТЛСІ8 з лютого 2000 року розробляється окремий проект технічної допомоги для посилення охорони державного кордону України з Республікою Молдова і зменшення потоку нелегальних мігрантів на цій ділянці. За результатами своєї спеціальної місії в Україну наприкінці 2000 року Європейська комісія прийняла рішення виділити під цей проект 3,9 млн. євро.
Морально-правова культура працівників правоохоронних органів щодо захисту прав людини
Розвиток особистості людини –це не лише гуманістичний ідеал правового суспільства, до якого прямує Укра­їна, а й одна із закономірностей його поступу, що має об’єк­тивні передумови в самих матеріальних основах суспільства.
Проблема, що торкається прав людини як найбільшої суспільної цінності, набуває особливої актуальності на сучасному історичному етапі розвитку суспільства. Це твердження та забезпечення прав і свобод людини, що є основою державного та суспільного життяi, –головний обов’язок працівників правоохоронних органів, зокрема міліції.
Пріоритетність правових основ життя людини закріплює не тільки Конституція України, але й інші документи: Загальна дек­ларація прав людини та Європейська конвенція з прав людини. Усі зазначені документи спрямовано на захист права й свобод людини.
На цій підставі обов’язком правоохоронних органів є підтримання громадського порядку, захист особистості і жертв злочинів. Тому перед державою постає питання адаптувати національне законодавство, розробити і реалізувати програми навчання чиновників, суддів, адвокатів, працівників ОВС та ін.
Цікавим прикладом є реалізація у Великобританії програми формування правової культури щодо захисту прав людини. Підписавши у 1951 р. Європейську конвенцію про права людини уряд Великобританії виділив 4,5 млн. фунтів стерлінгів для реалізації проекту і розпочав навчання всіх верств населення та соціальних груп правовій культурі щодо захисту прав людини.
Реалізація проекту включала такі етапи:
– прийняття парламентом пакету документів щодо закріплення в національному праві міжнародних норм щодо захисту прав людини;
– спрямування діяльності громадських об’єднань на підтримку проекту через його пропаганду;
– проведення експертами з прав людини тренінгу з роз’яс­нення завдань прийнятої урядом програми і засвоєння міжнародних документів щодо захисту прав людини з окремими професійними групами: суддями, адвокатами, урядовцями, працівниками поліції, юристами тощо;
– подання в Інтернетінформації, де і коли відбуваються тренінгові заняття, присвячені темі прав людини.
Участь у такому тренінгу урядовцям, юристам та іншим спеціалістам зараховувалася як курс підвищення кваліфікації і допомагала просуватися по службі.
Отже, проголосивши курс на побудову правової, соціальної держави, Україна відчула потребу прийняти програму виховання почуття правосвідомості та правової культури різних соціальних груп: службовців, юристів, усіх працівників правоохоронних органів.
Важливо створити змістовну програму з елементами на­вчаль­ної і виховної роботи з формування правової культури працівників правоохоронних органів. Їх правозахисна діяльність щодо захисту прав людини має відповідати концепціям Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та Загальної декларації прав людини (1948 р.), сприяти подоланню стереотипів патерналізму в правосвідомості людей.
Така програма повинна охопити:
– вивчення міжнародних документів: Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадські та політичні права, Основних принципів щодо ролі юриста, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Конвенції про права дитини, Мінімальних стандартів поводження з в’язнями тощо;
– усвідомлення гуманістичної сутності своєї діяльності із захисту прав людини;
–виховання політичної та правової свідомості, моральних переконань, поваги до права і звички дотримувати правові приписи.
Реалізація зазначеної програми з формування правової культури дасть працівникам правоохоронних органів знання про право і розуміння його сутності та принципів, сприятиме вихованню почуття поваги до закону, переконання в справедливості головних ідей права і гуманності правосуддя, звичку дотримувати правові приписи, потребу реалізації права відповідно до його змісту і цілейii. Іншими словами, правова культура в цьому розумінні передбачає не тільки знання і розуміння права, але переконання щодо нього як значної соціальної цінності суспільства.
Визнаючи необхідність формування правової культури працівників правоохоронних органів через спеціальну програму, ми можемо розглянути деякі аспекти навчально-виховної роботи з працівниками ОВС.
Навчання обов’язково повинно включати пізнавальне структурування для того, щоб формувалась позитивна навчальна установка. Для того, щоб учасники навчального процесу не ігнорували заняття, проводиться ретельна підготовча робота, де визначаються предмет вивчення, мета та форма навчання.
Якщо відомі мета і предмет навчального матеріалу, то формами навчання працівників можуть бути:
а) службова підготовка (класична й обов’язкова форма навчання в правоохоронних органах);
б) дистанційне навчання (ефективне і допустиме за умови, якщо працівник має середню фахову освіту; ця форма дозволяє навчатися без відриву від виробництва);
в) навчання через співпрацю (як співпраця з правоохоронцями регіональних правоохоронних органів, так і інших держав);
г) рольова гра (моделювання певних ситуацій і розв’язання їх через конкретні ролі з відпрацюванням типологій рішень для подолання аналогічних обставин);
д) організаційне навчання (проведення семінарів, диспутів, колоквіумів, конференцій);
ж) самостійне навчання (автономність при засвоєнні програмного національного і міжнародного нормативного матеріалу щодо прав людини; це навчання повинно бути безперервним).    продолжение
–PAGE_BREAK–
У сучасних умовах ефективна правоохоронна діяльність працівників ОВС не можлива без усвідомлення суті поточних реформ. Від глибини внутрішнього усвідомлення змісту реформ і законів, що їх впроваджують, залежить правомірність поведінки працівників міліції щодо реалізації програми –перебудови правової держави. Тому працівники правоохоронних органів повинні усвідомлювати норми права, чому сприятиме навчання, пропаганда та приклади гуманного ставлення до людини, наставницька робота керівників ОВС.
Виховна діяльність –це останній запропонований напрям програми з формування морально-правової культури.
Виховання морально-правової культури у працівників органів внутрішніх справ, як вважає Г. Арсентьєва, не можливе без поєднання власне професійних цілей і завдань, а саме: оволодіння навичками поводження зі зброєю, рукопашного бою, затримання злочинів та ін. з проблемами соціального морально-правового характеруiii.
Стосунки людей з представниками правоохоронних органів мають бути добрими. Громадяни повинні поважати, а не боятися працівників міліції, йти до них зі своїми турботами, страхами та бідами. Ось чому виховна робота з кадрами правоохоронних органів стає елементом професійного виховання поваги до прав людини, а також виховання світогляду працівників органів внутрішніх справ.
На жаль, в основі багатьох протиправних вчинків працівників міліції –не стільки їх низький професійний рівень, скільки низька правова культура і моральна невихованість. Тому для досягнення професійної майстерності працівник міліції має набути естетичних (про добро і зло, справедливість тощо), етичних (про низьке, величне, прекрасне, повторне тощо), психологічних знань (про психологічні якості особи: волю, інтелект тощо), духовних (щодо гуманістичного характеру правоохоронної, правозастосовної і правовиховної діяльності) переконань.
Слід зауважити, що цей перелік знань і навичок професійної культури працівника ОВС існує як єдина взаємопов’язана сукупністьiv. Кожний вид знань доповнює, збагачує і розвиває інші. Їхня єдність особливо виявляється у про­фесійному спілкуванні працівників ОВС з громадянами.
Діяльність міліції підпорядкована загальній меті, яка випливає зі ст. 1 Закону «Про міліцію України» –«Захист життя і здоров’я, прав і свобод громадян…» –курсу держави на входження в Раду Європи. Європейська конвенція з прав людини вимагає від України, як і від інших держав, забезпечення захисту людської гідності. Наприклад, у ст. 1 сказано: «Високі Договірні Сторони у межах своєї юрисдикції гарантують кожній людині права і свободи, визначені в розділі цієї Конвенції»v.
Отже, система виховання, на наш погляд, повинна включати морально-правове виховання, самовиховання і культурно-естетичне виховання. Морально-правове виховання починається з прищеплення елементарних норм. Згодом кількість нормативно-правової інформації поступово збільшується.
Соціально-нормативне виховання здійснюється поетапно. Воно визначає вплив усіх факторів суспільного життя на формування поваги до закону і передбачає організаційно-комплексні, методичні заняття із засвоєння закону (інколи із застосуванням друкованих, телевізійних, художніх засобів правового впливу, які можна назвати каналами передачі працівникові міліції ідейно-правового змісту правовиховної роботи).
При формуванні правової культури не слід забувати про систему самовиховних методів:
– самопізнання –важливий крок на шляху до самовдосконалення (вивчення своїх особистих якостей: характеру, темпе­раменту, пам’яті, для самоаналізу й аналізу результатів своєї діяльності, особистої поведінки);
– самооцінка визначається через світогляд, ідеали, рівень розвитку особистості та є результатом порівняння себе з ідеалами за певними параметрами;
– самопорівняння як різновид самооцінки здійснюється шляхом порівняння себе з іншими з метою запозичити від оточуючих осіб і відомих фахівців (юристів, політичних діячів) позитивний досвід;
– самообов’язковість –це внутрішня вимога до самого себе, до своєї поведінки; потрібне внутрішнє переконання в її необхідності;
– самовправа заснована на формуванні стійких навичок поведінки як в юридичній практиці, так і в побутовій діяльності;
– самопримус –вольове зусилля, спрямоване на подолання труднощів, які не сприяють дотриманню своїх вимог, законів та ін. Але цей примус повинен застосовуватися не так часто і не бути основним засобомvi.
У складі цієї цілісної системи за необхідності можна використовувати й інші методи: самоконтроль, самозвіт, самозаохочення.
Отже, ознайомившися з формами та методами нормативно-правового виховання і самовиховання, ми з’ясували, що обидва напрями допомагають виховувати працівників ОВС не тільки для активної роботи щодо захисту прав людини на підставі застосування національного і міжнародного законодавства, але і в інших галузях суспільного життя. Таким чином, правове виховання становить соціально необхідний ідеологічний процес, що формує разом з іншими напрямами правосвідомість і психологію працівника правоохоронних органів.
Тому у правовиховному процесі можна виділити такі рівні:
по-перше, залучення працівників ОВС до суспільних і служ­­бових справ, що виражаються в праві на макрорівні. Діє тільки законодавець, формуючи норми, що відбивають загальнодержавні і планетарні інтереси (у демократизованому суспільстві в умовах достатнього забезпечення прав людини виховне значення діяльності законодавця зростає);
по-друге, це вплив на сферу зайнятості особи, на яку спрямоване виховання;
по-третє, вплив на особисті інтереси, узгодження їх зі службовим і громадським напрямами, за умови надання переважного значення службовій діяльності. Таке поєднання і є метою діяльності вихователя та засобом досягнення очікуваного стану правової вихованості.
Слід зазначити, що правове виховання –це не тільки виховання правосвідомості, а ще й виховання правозахисника, який готовий до співпраці з громадянами щодо захисту прав і свобод людини.
Інколи виникає запитання: що дозволяє одному працівникові органів внутрішніх справ вистояти в найскрутніших, екстремальних умовах і здолати обставини і що заважає іншому, навіть у більш сприятливих умовах, дотримувати чинних норм або правил? Можна відповісти так: духовний стан.
Річ у тому, що моральні і суспільні цінності, які покладено в основу правових норм, стають недоступні працівникам міліції, якщо їм протидіє потік негативних емоцій, інтересів та відсутність культурно-естетичного виховання.
Правоохоронець, який на підставі наукового пізнання суспільних законів застосовує відповідні етичні й естетичні категорії, може вважатися культурною, освіченою особистістю. Формувати таку особистість правоохоронця і є завдання культурно-есте­тичного та морально-правового виховання.
Наприклад, добре відомо, що егоїзм і бездушність правоохоронця пов’язані з емоційною нерозвинутістю і заважають захисту прав людини. Тому мистецтво, сприйняття естетичного й етичного ідеалів розвивають глибокі моральні переконання у працівників правоохоронних органів, уявлення про добро та зло, справедливість тощо, поняття про належну поведінку, формують уміння передбачати наслідки своїх вчинків і усвідомлювати відповідальність за них. У суспільстві немає іншої такої організованої діяльності із розвитку почуттів, як мистецтвоvii. У зв’язку з цим при розгляді проблем правового виховання увага, як правило, зосереджується на художніх творах так званої морально-правової тематики.
Слід зазначити, що мистецтво і знання про етичні й естетичні категорії –це не тільки засіб прямого виховання, але й накопичення духовності, що готує підгрунтя для бажаних морально-правових установок під час захисту прав людини працівником правоохоронних органів. Кожен твір мистецтва адресується гуманістичному началу і, безумовно, є джерелом естетичного та морального зростання, правового виховання.
У цілому в процесі виховання правової і моральної культури, формування поваги до прав людини найважливішим, на наш погляд, є подолання стереотипів тоталітарного мислення працівника правоохоронних органів, розвиток правосвідомості, зокрема щодо захисту прав людини за умови того, що працівники будуть суворо спиратися на:
– законність (складне соціальне явище, що значно впливає на право);
– певний рівень професійних знань і вмінь (вико­рис­то­вую­чи при цьому всі форми підвищення кваліфікації за профілем);
– ознайомлення працівника правоохоронних органів з діяльністю аналогічних служб за кордоном і з історичним аспектом їх утворення;
– повагу до права, яка приводить до особистої переконаності у правильності та доцільності дотримання юридичних норм і законів;
– усвідомлення значущості моральної цінності норм суспільства і засвоєння найбільш важливих прав, свобод і обов’язків, які, крім конституційного, отримали і міжнародне закріплення.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що формування і вдосконалення морально-правової культури сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості працівника правоохоронних органів, виробленню у нього необхідних морально-правових якостей, потрібних для захисту прав людини.
Формування морально-правової культури правоохоронця є безперервним процесом. Динаміка накопичення досвіду в цій галузі на сучасному етапі має свої особливості, які обов’язково потрібно враховувати при вихованні особистості в правоохоронних органах, щоб цивілізовано захищати права людини згідно з чинними міжнародно-пра­вовими нормами.
Висновки
Гармонізація національної правової системи з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглиблення співробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав (набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що має намір увійти до його складу.
Питання про приведення національної правової системи України у відповідність із правовою системою Європейського Союзу набуває сьогодні неабиякого значення для розвитку української економіки, яка б отримала змогу розвиватись у єдиному європейському правовому полі. Зокрема, як відомо, саме питання невідповідності нашої правової системи європейському є ключовим чинником, який гальмує вступ України до Світової Організації Торгівлі.
І нарешті, адаптація правової системи, яка має створити причинну базу для майбутнього членства України в ЄС, є основним напрямком поступової інтеграції України до Європейського Союзу.
На сьогоднішній день робота по адаптації правової системи України до Європейської правової системи ведеться занадто в’яло. Держава робить лише вигляд роботи в цьому напрямку. Так, робота з адаптації правової системи України до правової системи ЄС має будуватися на основі єдиної системи її координації, планування та контролю. Виконання завдань з адаптації правової системи також неможливе без належної організації цієї роботи в усіх органах державної влади та без належного інформаційного, кадрового, наукового і фінансового її забезпечення.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Отже, в кінці даної роботи необхідно зазначити, що адаптація правової системи — це складне і багатовимірні явище, і майбутнє членство України в Європейському Союзі є не єдиною його метою. Розвиток національної правової системи у напрямку її зближення із правовою системою Європейського Союзу має забезпечити високий рівень підготовки в нашій країні проектів нормативно-правових актів, що, в свою чергу, допоможе створити ринкове соціально-орієнтоване законодавство, яке забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, піднесенню його до рівня держав-членів ЄС.
Процеси політичного, економічного та соціального оновлення суспільства, побудова демократичної правової держави потребують приведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування державних інститутів України у відповідності з новими умовами їх діяльності та розвитку. Органи державної влади повинні забезпечити виконання вимог чинного законодавства щодо розподілу повноважень органів державної влади та здійснювати їх, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.
Нестабільна ситуація щодо здійснення режиму законності та правопорядку потребує перегляд стратегічних напрямів та їх діяльності, пошуку нових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю.
Проведений аналіз, викладені в ході його факти дозволяють глянути на проблему прав людини в широкому контексті, з огляду на її сильні і слабкі сторони. Реальне положення справ тут багато в чому відрізняється від квітчастих декларацій. Звичайно, не слід впадати й в іншу крайність.
У зв’язку зі сказаним очевидна необхідність нового погляду на проблему прав людини, перекладу її в русло ділового обговорення в умовах доброї волі і міжнародного співробітництва, що сприяло б усілякому розвитку і розширенню розглянутого інституту.
Конкретним змістом подібного діалогу міг би стати цілий ряд перспективних питань, що вимагають першорядного рішення. У числі таких слід зазначити необхідність розробки глобальної концепції прав людини, що мала б усеосяжний характер і будувалася з урахуванням досвіду усього світу. Така концепція повинна охоплювати поряд з особистими, політичними і соціально-економічними права також колективні права чи права народів, повинна була передбачати необхідність захисту прав людини в періоди військових конфліктів, включати положення, спрямовані на боротьбу зі злочинністю і т.д.
Спеціальної уваги заслуговує питання про гарантії прав людини. Без розробки розгорнутої системи гарантій домогтися реального забезпечення прав людини, ліквідувати розрив між словом і справою, між юридичною нормою і життям неможливо.
У 1849 році Віктор Гюго в промові на відкритті Конгресу світу в Парижі вимовив натхненні слова: “Настане день, коли ти, Франція, ти, Росія, ти, Італія, ти, Англія, ти, Німеччина – усі ви, усі нації і континенти, не втрачаючи ваших відмітних рис і вашої чудової розмаїтості, усі нерозривно зіллєтеся в деякій вищій єдності й утворите європейське братерство… Настане день, коли єдиним бойовищем будуть ринки, відкриті для торгівлі, і розуми, відкриті для ідей… Настане день, коли гармати будуть виставляти в музеях, як зараз виставляють знаряддя катування, і люди будуть дивуватися, що таке варварство було можливе”.
Ідеї великого гуманіста переступили рамки двох століть, але і сьогодні світ усе ще не в змозі здійснити його мрію. Правда, прагнення перебороти бар’єри, що зберігаються, відчутне наростає, стає усе більш настійним. І одна з найважливіших умов реалізації великої мрії – розвиток міжнародного співробітництва в сфері забезпечення прав людини.
Список використаних джерел
Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. — М., 1979. – 53 с.
Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан — М.,1972 – 76 с.
Всеобщая декларация прав человека (принята на третьей сессии Генеральной Ассамблеи ООН 10 декабря 1948 г.). // «Российская газета». — 1998… -10 декабря.
Гроций Гуго О праве войны и мира. — М., 1956. – 172 c.
Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1990. — № 3. — ст. 429.
Держава і право. Збірник наукових праць. № 10 за 2001 р.
Держава і право. Збірник наукових праць. № 11 за 2001 р.
Державотворення і правотворення в Україні. Київ: Інститут Держави і права при ПАН України, 2001 р.
Європейська інтеграція: крок за кроком. Київ «Європа XXI» — 2001 р.
Закон України «Про Державний бюджет України на 2003 рік» від 27.12.02 р.
Закон України “Про загальний військовий обов’язок та військову службу” від 25 березня 1992 року // Голос України. – 1992. — 16 липня.
Закон України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993 року // Закони України. — Том 6. — К., 1996. — c. 387.
Закон України “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” Закон УРСР від 13 липня 1978 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1978. — № 30.
Закон України “Про охорону навколишнього середовища” від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. — № 41. – Ст. 42.
Коваль М.Г, Євченко В.О. Конституцiя України: вивчаємо Основний Закон. — Миколаїв, 1997. – 86 с.
Кодекс поведінки посадових осіб з підтриманням правопорядку / резолюція Генеральної Асамблеї 34/169
від 17.12.1979 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. Українсько-американське бюро прав захисту людини. — Амстердам-Київ, 1996. — c. 176-179.
Коментар до Конституції України: наук.-популярне видання. — К., 1996. -187 с.
Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання / Резолюція Генеральної Асамблеї 39/46 від 10.12.1984. Додаток // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. Українсько-американське бюро прав захисту людини. Амстердам-Київ, 1996. — c. 37-43.
Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. В 4-х т. отв. ред. Б.А. Страшун. – Т.1. — М.: БЕК. — 1995. — 324 с.
Конституционное /государственное/ право зарубежних стран. Общая часть. — М.: БЕК, 1996. – 735 с.
Конституционный статус личности. — М., 1980. – 99 с.
Конституції нових держав Європи та Азії. Українська правнича фундація. — К., 1996. — 101 с.
Конституція України — основа подальшого розвитку законодавства: зб. наук. праць. — Вип. 2. — К., 1997. — c. 35-38.
Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України. — 1996. — 13 липня.
Копейчіков В.В. Загальна теорія держави і права. Київ: Юрінком – 1997 р.
Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Країні XX ст. Київ: Правник, — 2000 р. 1
Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000. — 91 с.
Кучинский В.А. Личность, свобода, право. — М., 1978. – 216 с.
Лазарев. В.В. Общая теория государства й права. Москва – 1998 р.
Масленников В.А. Конституционные обязанности советских граждан. — М.,1972 – 82 с.
Матузов Н.И. Субъективные права граждан СССР. — Саратов, 1966. – 145 с.
Международный Пакт о гражданских и политических правах (Нью-Йорк, 19 декабря 1966 г.). Пакт открыт для подписания, ратификации и присоединения 19 декабря 1966 г. резолюцией 2200А (XXI) Генеральной Ассамблеи ООН. Вступил в силу 23 марта 1976 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1976 №17(1831). — Ст. 291.
Мелащенко В.Ф., Молдован В.В. Основи конституційного права України. — К.,1996. — 341 с.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 12.12.1966 року// Права людини і професійні стандарти для юристів. В документах міжнародних організацій. Українсько-американське бюро захисту прав людини. Амстердам-Київ, 1996.-С. 9-18.
Мінімальні стандартні 7правила поводження з ув’язненими (резолюція Економічної та Соціальної Ради 663 С (ХХ1V ) від 31.07. 1957 і 2076 (ХП) від 13.05.1977 // Права людини і професійні стандарти для юристів, в документах міжнародних організацій. Українсько-американське бюро прав захисту людини. Амстердам-Київ, 1996.- С.174-187.
Моделі демократії в Європі: парламентська і президентська демократія: Демократія та розподіл влади // Демокр. зошити. — К., 1995. — Вип.1: Азбука демократії. — c. 10-35.
Нерсесянц В.С. Права людини в історії політичної і правової думки // Права людини в історії людства й у сучасному світі. — М., 1989. – c. 372.
Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. — М.: Юрист, 1994. – c. 372.
Общая теория прав человека. / Руков. автор. кол-ва и ответ. редактор докт. юр. наук Е.А. Лукашова. — М.: Изд-во Норма, 1996. – 520 с.
Основи конституційного права України / Під ред. В.В. Копейчикова. — К.: Юринком Інтер, — 1998. – 214 с.
Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї службовими особами з приводу підтримання правопорядку / 8-й Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками від 1990 р. // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упор. Ю.К. Качуренко. — К.: Наукова думка. 1992.- 27-29 с.
Пиголкин А.С. Общая теория права. — М., 1996. – 462 с.
Постанова КМУ від 12 червня 1998 року № 852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».
Правові джерела України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1994. — № 1.
Правознавство / За ред. М.Настюка. Друге видання. — Л.: Світ, 1995. – 621 с.
Свод принципов защиты всех лиц подвергаемых задержанию и заключению в какой бы то ни было форме. Утв. На 76-м пленарном заседании Генеральной Ассамблеи ООН 9 декабря 1987 / Советская юстиция. — 1992.- №6.- c. 20-22.
Сравнительное конституционное право. — М.: Манускрипт, 1996. – 341 с.
Стахов Н.Н. Права человека и гражданина: история и современность // Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку. — К ., 1997 – 135 с.
Сумський Д.О. Основи держави та права: Навч. посібник. — К., 1999. – 189 с.
Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. — М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. – 298 c.
Теория права и государства: Учебник для ВУЗов. Под ред. Г.Н.Манова. М.: БЕК, — 1996. — 223 с.
Трошкин Ю.В. Права человека. Нарушения и защита прав человека и прессы. — М., 1997.- 230 с.
Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-члєнами від 11 червня 1994 року // Голос України № 23 від 15.06.94 р.
Указ Президента № 615/98 від 11 червня 1998 р. // Урядовий вісник №28 від 17.06.98р.
Український моніторинг // Міжнародна інтеграція України. № 2 2002 р.
Український моніторинг // Україна та ЄС. № 3 2001 р.
Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для ВУЗов. — М.: “Дабахов, Ткачев, Димов”, 1995. – 411 с.
Чероні У. Права людини. Демократія. Світська етика // Права людини в історії людства й у сучасному світі. — М., 1989. – 367 с.
Чиркин В.К. Сравнительное конституционное право. – М.: Манускрипт, 1996. – 462 c.