Господарське процесуальне право України, Чернадчука

*
НаціональнийбанкУкраїни
Українськаакадеміябанківськоїсправи
Юридичнийфакультет
УДК346(477)(075.8) ББК 67.9(4Укр)404я73 4-49
ЗМІСТ
Рекомендовано до друку вченою радою Української академії банків­ської справи НБУ. Протокол № 10 від 30.06.2006 р.
Ф^сТсХ доктор юридичних наук, професор, професор кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського на-
3=rSЈ3ЈSЙи^ихТаук! перШИЙзаступник голови
ЇЇ^,2ГЇЇ^^™”,«У-. —нт, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Української академії банківсько! справи НБУ
Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист № 1.4/18-Г-626 від 01.08.2006
Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельнии В.П. таїн.
4-49Господарське процесуальне право: Підручник/ В.д. чер-
надчук, В.В. Сухонос (ст.), В.П. Нагребельнии, Д.М. Лук я-нець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — 2-ге вид.,. пере-роб. і доп. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2009 -378 с
ISBN978-966-680-425-2
Даний підручник є спробою систематизованого викладення курсу господарського процесуального права України на базі чинного госпо­дарського процесуального законодавства та наукових праць присвя­чених окремим питанням господарського процесуального права
Розглянуто інститути господарського процесуального права Укра­їни, висвітлено проблеми, які існують на сьогодні в процесі розгляду і вирішення господарських спорів, проаналізовано чинне законодав­ство тГсудова практика, викладено процесуальні питання позасудового захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання
Позначений для студентів вищих юридичних навчальних закла­дів, викладачів, юристів, усіх тих, хто цікавиться господарським процесуальним правом.ББК67.9(4Укр)404я73
© В.Д.Чернадчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельнии, Д.М. Лук’янець,
2006
©ТОВ *ВТД «Університетська книга»,
ISBN978-966-680-425-22008

Ііступ 7
Глава 1. Організаційно-правові засади господарського
і’удочинства 9
Принципи господарського судочинства 9
Організаційно-правові засади діяльності місцевих господарських судів 20
Організаційно-правові засади діяльності апеляційних
господарських судів 25
І 4. Організаційно-правові засади діяльності Вищого
господарського суду 28
І 5. Організаційно-правові засади діяльності Верховного суду України у сфері господарського судочинства 32
IIи тання для самоконтролю40
писок рекомендованих джерел 40
І лнва 2. Поняття господарського процесуального права
чи галузі права, юридичної науки і навчальної дисципліни 42
‘. 1. Предмет, метод і функції господарського
процесуального права 42
J.2. Норми господарського процесуального права 49
-»,і. Господарські процесуальні правовідносини 56
•’, 4. Джерела господарського процесуального права 62
‘, б. Господарське процесуальне право”‘
ии наука і навчальна дисципліна 67
11итання для самоконтролю70
1’писокрекомендованих джерел 70
І лнва 3. Підвідомчість та підсудність справ
(игнодарським судам 73
І 1. Підвідомчість господарських справ 73
А 2. Підсудність господарських справ 84
IIитання для самоконтролю, 89
(список рекомендованих джерел 89 –PAGE_BREAK–З
Глава 4. Учасники господарського судового процесу 91
Поняття та склад учасників судового процесу 91
Сторони в судовому процесі, їх права та обов’язки 95
Треті особи в судовому процесі. Правовий статус
інших учасників судового процесу 98
4.4. Участь прокурора в судовому процесі 102
Питання для самоконтролю107
Списокрекомендованих джерел 108
Глава 5. Докази та доказування в господарському
судовому процесі 110
Поняття та види доказів 110
Доказування в судовому процесі 120
Запобіжні заходи 127
Питання для самоконтролю131
Список рекомендованих джерел 131
Глава 6. Судові витрати. Процесуальні строки 134
Поняття та склад судових витрат 134
Державне мито 136
Інші судові витрати 141
Процесуальні строки 144
Питання для самоконтролю149
Список рекомендованих джерел 150
Глава 7. Позов у господарському судовому процесі 151
Поняття й елементи позову. Форма і зміст позовної заяви 151
Порядок подання позовної заяви. Відзив на позовну заяву 156
Відмова в прийнятті і повернення позовної заяви 159
Об’єднання позовних вимог. Відмова від позову.
Зустрічний позов 164
7.5. Забезпечення позову 167
Питання для самоконтролю173
Сігисокрекомендованих джерел 173
Глава 8. Вирішення господарських спорів у першій інстанції 175
8.1- Порядок вирішення господарських спорів у господарському суді… 175
8.2. Відкладення, зупинення, поновлення і припинення
судового розгляду 184
Порядок прийняття, форма і зміст рішення 191
Ухвала суду та її зміст. Додаткове рішення, ухвала 196
Питання для самоконтролю200
Сіїисок рекомендованих джерел 200
Глава 9. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку 203
Право апеляційного оскарження 203
Подання апеляційної скарги 206
Порядок розгляду апеляційної скарги 211
Постанова апеляційної інстанції 215
Питання для самоконтролю217
Список рекомендованих джерел 217
Глава 10. Перегляд судових рішень у касаційному порядку 220
Право касаційного оскарження 220
Подання касаційної скарги 222
Порядок розгляду касаційної скарги 226
Постанова касаційної інстанції 230
Питання для самоконтролю232
Список рекомендованих джерел 232
Глава 11. Перегляд рішення» ухвали, постанови
господарського суду за нововиявленими обставинами 234
Поняття нововиявлених обставин та підстави перегляду судового рішення 234
Порядок і строк подання заяви (внесення подання)
про перегляд судового рішення 237
11.3. Особливості перегляду судових рішень за нововиявленими
обставинами 239
Питання для самоконтролю243
Список рекомендованих джерел -.243
Глава 12. Виконання рішення, ухвали, постанови 245
12.1. Загальна характеристика інституту виконання судових
рішень 245
Наказ господарського суду і порядок його виконання 249
Відстрочка або розстрочка виконання судового рішення. Зупинення виконання судового рішення. Поворот виконання
рішення, постанови 253
Питання для самоконтролю256
Список рекомендованих джерел 257
Глава 13. Особливості провадження у справах про банкрутство 259
Учасники провадженні У справах про банкрутство 259
Строки провадження у управах про банкрутство 268
Порядок порушення провадження у справах
про банкрутство 271
4-
5
13.4. Судові процедури, які застосовуються щодо боржника 276
Питання для самоконтролю285
Список рекомендованих джерел 285
    продолжение
–PAGE_BREAK–ДОДАТКИ287
Додаток 1. Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ
господарським судам 288
Додаток 2. Про деякі питання практики застосування
розділу VI Господарського процесуального кодексу України304
Додаток 3. Про затвердження Порядку оплати витрат
з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів,
пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ,
та їх розмірів (витяг) 316
Додаток 4, Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України321
Додаток 5. Про деякі питання практики застосування заходів
до забезпечення позову342
Додаток 6. Про судове рішення 346
Додаток 7. Про деякі питання практики застосування
розділу XII Господарського процесуального кодексу України355
Додаток 8. Про деякі питання практики застосування
розділу XIIіГосподарського процесуального кодексу України362
Додаток 9. Про деякі питання практики перегляду рішень,
ухвал, постанов за нововиявленими обставинами370
ВСТУП
Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисцип­ліна в діяльності суб’єктів господарювання. У процесі здійснення господарської діяльності між суб’єктами цієї діяльності виника­ють, функціонують і припиняються різноманітні господарські відно­сини. Здійснення господарської діяльності не може проходити без конфліктів, що призводить до суперечностей і, відповідно, до ви­никнення господарських спорів, які є предметом розгляду та вирі­шення господарського суду.
Господарський суд — одна з гілок судової влади, на яку Консти­туцією України і чинним законодавством покладено здійснення правосуддя в господарських відносинах. Утворення системи госпо­дарських судів відображає процес становлення в Україні незалеж­ної судової влади. В Україні сформовано систему господарських су­дів, і що зумовило необхідність теоретичного усвідомлення діяль­ності цих судів та практики реалізації господарського процесуаль­ного законодавства.
Здійснюючи судочинство в господарських відносинах, госпо­дарські суди як спеціалізована ланка судової системи України по­кликані не лише розглядати справи у спорахіз метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських пра­вовідносин, але й сприяти зміцненню законності в господарських правовідносинах. Тому цілком природно, що господарські суди ві­діграють значну роль у системі інститутів судової влади.
Організація і діяльність господарських судів визначається Кон­ституцією України, Законом України «Про судоустрій України», Господарським процесуальним кодексом України, іншими законо­давчими актами, а також міждержавними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Таким чином, навчальна дисципліна «Господарське про­цесуальне право України» набуває важливого значення в підго­товці фахівців за спеціальністю «Правознавство». Сприяти успіш­ному засвоєнню знань із цієї дисципліни покликаний підручник, підготовлений авторським колективом. У ньому зроблено спробу
б
7
проаналізувати чинне господарське процесуальне законодавство, судову практику і розглянути підходи, що склалися в науковій юридичній літературі з тих чи інщих питань господарського судо­чинства.
Автори ставили за мету в невеликому за обсягом підручнику розглянути найбільш важливі питання господарського процесуа­льного права і зробити акцент саме на тих особливостях, які відо­бражають характеристики цієї галузі права. Також здійснено ана­ліз чинного господарського процесуального законодавства, вияв­лено недоліки в правовому регулюванні вирішення господарських спорів, визначено напрямки подальшого розвитку господарського судочинства, розглянуто підходи, що склалися в науковій літера­турі з тих чи інших питань, зокрема в працях сучасних українських учених-правознавців В.Е. Бєляневича, С.В. Васильєва, В.К. Мамутова, Д.М. Притики, М.І. Тітова, B.C. Щербини та ін.
Вивчення господарського процесуального права передбачає за­своєння не лише наукової та навчальної літератури, але й практи­ки господарських судів, узагальненої в рекомендаціях, роз’яснен­нях, листах і оглядах Президії Вищого господарського суду Украї­ни. Тому підручник має додатки, які містять останні й найважли­віші акти Вищого господарського суду.
У підручнику відображені останні зміни в господарському про­цесуальному законодавстві, пов’язані з прийняттям Закону Укра­їни «Про судоустрій України» та Господарського процесуального кодексу України та внесенням змін до них.
Підручник містить матеріал в обсязі, передбаченому програмою навчальної дисципліни на юридичному факультеті Української ака­демії банківської справи Національного банку України, який ви­кладено в стислій, систематизованій і доступній для студентів формі. Однак сподіваємося, що він буде корисним не тільки для . студентів юридичних вищих навчальних закладів, а й для всіх, хто цікавиться юриспруденцією.
Підручник підготовлено авторським колективом у складі: Чер-надчук В.Д., канд. юрид. наук, доцент, професор кафедри цивіль­но-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ «УАБС НБУ » (вступ, глави 2, 6-8,11,13); Сухонос В.В. (ст.), канд. юрид наук, доцент, професор кафедри кримінально-правових дисциплін ДВНЗ «УАБС НБУ» (глави 4, 9-10); Нагребельний В.П., канд. юрид. наук, член-кор. АПрН України, заст. директора Інституту держа­ви і права ім. В.М. Корецького НАН України (глави 1, 3, 12); Лук’янець Д.М., докт. юрид. наук, доцент, професор кафедри кри­мінально-правових дисциплін ДВНЗ «УАБС НБУ» (глава 5).
Глава1
Організаційно-правовізасади господарськогосудочинства
1.1. Принципигосподарськогосудочинства
Господарське судочинство є врегульованим нормами господар­ського процесуального права порядком провадження в господар­ських спорах, який визначається системою взаємопов’язаних господарських процесуальних прав та обов’язків, процесуальних дій, якими вони реалізуються, і суб’єктами — судом і особами, які беруть участь у процесі1. Воно базується на певних принципах.
За загальним уявленням принципи є керівними ідеями, що ві­дображають зміст. Термін «принцип» у перекладі з латинської озна­чає «основа, база, засади». Принципами господарського судочин­ства є основні правові ідеї, на яких побудовано господарське судо­чинство і які визначають таку його організацію, яка забезпечила б винесення законних і обґрунтованих судових рішень.
У юридичній літературі принципи господарського судочинства визначаються також як основні правила діяльності господарсько­го суду, основна база, за допомогою якої будується господарський процес і відносини, що виникають у галузі судочинства.
У принципах господарського судочинства сконцентровані по­гляди законодавця на характер і зміст господарського судочинст­ва, і саме в них виражається сутність судочинства. Зміст цих прин­ципів викладено й закріплено в Законі України «Про судоустрій України» та Господарському процесуальному кодексі України. Ко­жний з цих принципів знаходить своє відображення, як правило, не в одній, а в кількох правових нормах, і найчастіше в процесуальних,
1Штефан М.Й. Теоретичні основи арбітражного процесуального права Укра­їни // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / За ред. А.І. Комарової, Д.М. Притики, В.В. Медведчука, М.О. Потебенька та ін. — К., 2000. — Т. 21 (2). — С 23.
    продолжение
–PAGE_BREAK–8
9
які характеризують зміст даного принципу. Тому для правильного розуміння змісту певного принципу потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких містяться основні положення господарсько­го судочинства1.
У законодавстві принцип виражає в загальній формі об’єктив­но визначену вимогу до учасників суспільних відносин, яка слугує засобом самообмеження державної влади й системи управління з метою досягнення цілей правового регулювання. Отже, виконання завдань господарського судочинства залежить від правильного за­стосування господарським судом норм матеріального й процесу­ального права.
Проблема принципів господарського судочинства є однією з центральних проблем, що досліджувалися наукою господарського (раніше — арбітражного) процесуального права. У юридичній літе­ратурі висловлюються різні думки стосовно поняття, кількості, класифікації, назви та змісту принципів господарського процесу як основних положень, що у своїй сукупності характеризують най­суттєвіші риси процесу, а також зміст і призначення його основних інститутів2.
Досить часто принципи господарського судочинства ототожню­ють з принципами господарського процесу. Під принципами госпо­дарського процесу розуміють основні засади (загальні керівні поло­ження), що визначають характер організації господарського суду та його діяльності щодо здійснення правосуддя в господарських від­носинах3.
Проте існує думка, згідно з якою під принципами господарсько­го процесу розуміють закріплені в законодавстві про господарські суди загальні керівні положення, що відображають найбільш важ­ливі якісні особливості цієї процесуальної системи, визначають сут­ність і призначення всіх її основних інститутів і правил судового розгляду спорів4. За своєю юридичною природою принципи госпо­дарського процесу є нормами права, які відрізняються від звичай­них норм більш загальним характером.
1Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб’єктів господарю­
вання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — С. 33.
2Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное посо­
бие. — X.: Эспада, 2001. — С. 23-40.
3Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: На­
вчальний посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — С. 26.
4Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тара-
нейко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 25.
Принципи знаходять свій прояв і реалізацію у всій діяльності господарських судів, на всіх етапах господарського процесу. Вони регулюють найбільш важливі сторони правозастосовчої діяльності господарських судів. Тому дійсний зміст кожного з цих принципів та їх значення можуть бути розкриті лише в результаті аналізу відповідних норм законодавства про господарські суди та практи­ку їх застосування. Водночас правильне уявлення про сутність і зміст кожного принципу, а також про всю їх систему в цілому до­помагає зрозуміти сутність і значення багатьох правил господар­ського процесу та, відповідно, обґрунтованого застосування їх на практиці.
Знання принципів забезпечує системний аналіз норм чинно­го господарського процесуального законодавства. Вони є відправ­ними пунктами при тлумаченні процесуальних норм із недостат­ньо визначеним змістом, при виправленні недоліків у праві, до­зволяють знайги правильне вирішення того чи іншого процесуа­льного питання, якщо в чинному законодавстві відсутня відпо­відна норма. Принципи також є орієнтиром у нормотворчій діяль­ності: вони визначають основні напрями, перспективи розвитку господарського судочинства, служать критерієм оцінки обґрун­тованості пропозицій щодо змін та доповнень до чинного законо­давства.
Удосконалення принципів господарського судочинства відбу­вається шляхом не тільки збагачення їхнього змісту, а й встанов­лення нових принципів. Останнєзумовлене як необхідністю оптимізації процесуального законодавства, так і загальною потребою зміцнення правового становища сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, а відтак зміцнення і розширення гарантій захисту їх прав. Закріплення в Господарському процесуальному кодексі України нових принципів має на меті піднести авторитет суду, ство­рити йому кращі умови для дослідження й оцінки доказів та вине­сенням обґрунтованих рішень1.
Принципи господарського судочинства тісно пов’язані між со­бою і утворюють одну логічну систему, яка, проте, не заперечує в межах цієї цілісності їх класифікації.
У юридичній літературі існує кілька підходів щодо класифікації принципів. Зокрема, їх поділ на принципи законності, функціональні принципи (диспозитивність, змагальність, процесуальна рівність сторін, безперервність), організаційно-функціональні (незалежність
1Притика Д.М. Організаційно-правові засади становлення і діяльності гос­подарських судів України: Автореф. дис… д-ра юрид. наук / X., 2003. — С 22.
10
11
суддів, підкорення їх Конституції України і законам, одно особовість та колегіальність, рівність перед судом і законом, державна мова судочинства)1.
На нашу думку, заслуговує на увагу класифікація принципів залежно від об’єкта регулювання, згідно з якою розрізняють:
принципи, що визначають організацію та устрій господар­ського суду (організаційні принципи);
принципи, які регулюють діяльність господарського суду (функціональні принципи)2.
До організаційних принципів належать:
Принцип призначення суддів господарських судів вищими органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою України безстроково в порядку, встановленому Законом України «Про статус суддів». Перше призначення на посаду судді здійсню­ється Президентом України строком на п’ять років.
Принцип одноособового і колегіального розгляду справи. Від­повідно до ст. 4-6 ГПК України справи в місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яка справа, що на­лежить до підсудності цих судів залежно від категорії й складності справи може бути розглянута судом у складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здій­снюється апеляційними господарськими судами — колегією в складі трьох суддів. Перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господар­ським судом України — колегією суддів у складі трьох суддів або більшої непарної їх кількості.
Принцип самостійності судів, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Цей принцип закріплений в ст. 129 Консти­туції України та в ст. 14 Закону У країни «Про судоустрій України» і означає, що суд є незалежним у здійсненні правосуддя від органів законодавчої та виконавчої влади і підкоряється тільки закону.
Гарантії незалежності суддів детально закріплені в главі III За­кону України « Про статус суддів». Відповідно до ст. 11 цього Зако­ну незалежність суддів забезпечується перш за все встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень і звіль­нення з посади. Органи та посадові особи державної влади, органи
1Більш докладно питання класифікації принципів див.: Притика Д.М.
Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та
шляхи їх удосконалення. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — С. 261-281.
2Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тара-
ненко. — С. 27.
місцевого самоврядування, їхніх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобовязані поважати незалеж­ність суддів і не посягати на неї.
Незалежність суду забезпечується також і передбаченою зако­нодавством відповідальністю за неповагу до суду чи судді. Стаття 14 Закону України «Про статус суддів» містить норму, згідно з якою прояв неповаги до суду або суддів з боку осіб, які беруть участь у справі або присутні в судовому засіданні, і так само вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду чи судді у зв’язку з їхньою службовою діяльністю, тягнуть за собою відповідальність згідно із законом. Аналогічна норма міс­титься і в ч. 5 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України».
Як неповагу до суду, на думку деяких учених, можна кваліфі­кувати неподання у встановлений строк затребуваних господарсь­ким судом матеріалів, а також ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону1, за що ц. 5ст. 83ГПКУкра-їни передбачено стягнення в дохід Державного бюджету України з ]> винної сторони штрафу в розмірі до ста неоподатковуваних мініму­ми. Мів доходів громадян.
Незалежність суддів забезпечується також правом судді на відставку, недоторканністю суддів, створенням необхідних органіваційно-технічних та інформаційних умов для діяльності суддів, Матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхньо­го статусу, а також особливим порядком фінансування суддів і сис­темою органів суддівського самоврядування. Частиною 7 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» встановлено гарантії самостійності судів і незалежності суддів, до яких віднесено, зокре­ма, незмінюваність суддів та їх недоторканість (ст. 15 Закону Укра­їни «Про судоустрій України»), заборона втручання в здійснення Правосуддя, відповідальність за неповагу до суду чи судді тощо.
4. Принцип мови судочинства. У загальному вигляді цей прин­цип закріплено в Конституції України, ст. 10 Закону України «Про судоустрій України» та в ст. З ГПК України, відповідно до норм яких судочинство здійснюється державною мовою. Учасникам про­цесу, які не володіють державною мовою, надане право ознайом­лення з матеріалами справи, участі в судових діях через перекладача і право на виступ у суді рідною мовою. Судові документи ведуть -‘ Ся мовою судочинства і надаються особам, що беруть участь у справі,, За їх вимогою у перекладі на мову, якою вони користувалися в суді.
і*
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес. — Ч. II. — С ЗО.
12
13
5. Принцип гласності й відкритості господарського процесу. Цей принцип закріплений в п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України, і в подальшому його розвинуто в ст. 9 Закону України «Про судоустрій України». Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його справи.
Розгляд справи відбувається відкрито, крім випадків, передба­чених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право ро­бити письмові нотаткц. Проведення в залі судового засідання фото-і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонар­ної апаратури, а також транслювання судового засідання допуска­ється з дозволу суду, у порядку, установленому процесуальним за­конодавством. Розгляд справи в закритому судовому засіданні до­пускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуа­льним законодавством. Відповідно до ст. 4-4 ГПК України розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам про охорону державної, комерційної чи бан­ківської таємниці або коли одна зі сторін обґрунтовано вимагає кон­фіденційного розгляду справи і подає відповідне клопотання до по­чатку розгляду справи по суті, Наявність хоча б однієї з цих ознак тягне за собою обмеження дії принципу гласності. Про розгляд спра­ви в закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала. Судовий процес фіксується технічни­ми засобами й відображається в протоколі судового засідання.
Проте, на думку B.C. Щербини, якщо стосовно державної, ко­мерційної чи банківської таємниці, дотримання якої забезпечуєть­ся державою шляхом відповідного правового регулювання, такі обмеження є цілком зрЬзумілими й виправданими, то ще одна озна­ка — наявність обґрунтованих заперечень однієї чи обох сторін -суперечить принципу гласності, який за цих умов втрачає своє зна­чення. Суб’єктивний характер, невизначеність цього критерію ‘ ускладнюють його застосування на практиці, тому від нього, на думку автора, варто було б відмовитися1.
До функціональних принципів належать такі:
1.Принцип законності, який є конституційним, оскільки в ч. 2 ст. 19 Конституції України зазначається, що органи державної влади (до яких належить і господарський суд) зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і в спосіб, передбачений
Конституцією та законами України. Принцип законності як ос­новну засаду судочинства встановлено також і в п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України. Законність у судочинстві має свої специфічні риси, обумовлені завданнями й засобами правосуддя. Завдання полягає в гарантуванні незалежності суддів та судів (ст. 126 Кон­ституції України, ст. 14,15 Закону України «Про судоустрій У кра­їни », ст. 11 Закону України « Про статус суддів ») і їх підкоренні тільки закону, а також у забезпеченні умов, виключаючи сторон­ній вплив на суддів. Засобом правосуддя є принцип здійснення правосуддя в точній відповідності із законами. Особливості дії принципу законності в господарському судочинстві полягають, пе­редусім, у зобов’язаннях:
розглядати всі спори, неухильно дотримуючись господар­сько-процесуальних норм;
вирішувати господарські спори та інші віднесені до компе­тенції господарських судів питання в чіткій відповідності до закону та інших нормативних актів, які регулюють спірні відносини. Причому господарський суд має право визнати недійсним повністю або у відповідній частині договір, який суперечить законодавству, а також відмовити в задоволенні вимог сторін, якщо вони ґрунтуються на акті органів дер­жавного управління, який не відповідає чинному законо­давству.
Реалізація принципу законності в господарському судочинстві забезпечується процесуальними гарантіями. До них належать, на­самперед, гарантії, що складають зміст інших принципів, наприк­лад: незалежність суддів господарського суду та підпорядкованість їх лише Конституції і закону, рівність перед законом і судом, зма­гальність процесу і рівноправність сторін, гласність розгляду в господарських судах, безпосередність і безперервність судового розгляду1.
Важливою гарантією забезпечення цього принципу є те, що рі­шення, постанови, ухвали господарського суду можуть бути пере­вірені в апеляційному та касаційному порядку за заявою сторони або за поданням прокурора, як це передбачено ГПК України. Керу­ючись принципом законності, господарські суди вивчають і узагаль­нюють господарську судову практику, вносять пропозиції щодо вдосконалення законодавства. Вищий господарський суд України
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес. — Ч. II. -С. 35.
14
1Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господар­ської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — С. 268-269.
15
з метою забезпечення однакового вирішення спорів і суворого додер­жання законів дає керівні роз’яснення.
Гарантіями реалізації принципу законності є можливість відве­дення судді, участь прокурора у справі, участь у судовому процесі державних органів, органів місцевого самоврядування, а точніше -їх представників, можливість сторони мати свого представника, регламентація форми і змісту позовної заяви.
2.Процесуальна рівність усіх учасників судового процесу. Цей
принцип закріплений у п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 7
Закону України «Про судоустрій України», ст. 4-2 ГПК України,
де зазначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється
на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і
судом, та в розділі IVГПК України (зокрема, ч. 1 ст. 22 встанов­
лює, що сторони користуються рівними процесуальними правами).
Останнє положення означає, що закон встановлює рівні можли­
вості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Реалізація
зазначеного принципу передбачає, що, по-перше, суд при вирішенні
господарських спорів застосовує норми матеріального права щодо
всіх учасників однаковою мірою безвідносно до того, між якими
сторонами розглядається спір; по-друге, правовий статус учасни­
ків господарського процесу визначається лише процесуальними
положеннями.
Обумовлений демократизмом процесуальної форми, принцип рівності учасників є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що виключає будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дозволяє сторонам вчиняти встановлені законодавством процесуальні дії, реалізову­вати надані їм законом права й виконувати покладені на них обо­в’язки.
3.Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх
доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до
даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечують­
ся широкі можливості у відстоюванні зайнятих ними в спорі пози­
цій. Сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунто­
вують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвер­
дження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і
заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами
справи, висловлювати з їх приводу свої аргументи, брати участь в
обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у зв’яз­
ку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасни­
кам процесу питання.
Цей принцип закріплений у п. 4 ч. Зет. 129 Конституції Укра­їни (змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх дока­зів і в доведенні перед судом їх переконливості) та в ст. 4-3 ГПК України. З метою забезпечення реалізації цього принципу ч. З ст. 4-3 ГПК України передбачено, що господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин і правильного за­стосування законодавства.
Зазначений принцип тісно пов’язаний з процесуальною рівніс­тю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з’ясування обставин справи. Засади змагальності передбачають:
залежність дій суду від вимог позивача й заперечень відповіда­ча, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами;
можливість вільного використання засобів доказування;
право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення;
можливість надання сторонами додаткових доказів на про­позицію господарського суду.
Принцип змагальності діє на всіх стадіях господарського процесу.
Однак, розглядаючи закріплення цього принципу як позитивне й прогресивне явище, слід зазначити непослідовність законодавця у вирішенні цього питання, яку можна пояснити недоліками зако­нодавчої техніки. У класичному розумінні принцип змагальності означає, що суд не повинен зі своєї ініціативи збирати докази на користь однієї чи іншої сторони в разі, коли доказів, наданих сто­ронами, недостатньо для вирішення спору, а має розглядати спра­ву за наявними доказами. Але ст. 38 ГПК України зобов’язує гос­подарський суд витребувати від підприємств та організацій незалеж­но від їх участі у справі документи й матеріали, необхідні для вирі­шення спору. Очевидно, що витребування подібних доказів є мож­ливим лише за клопотанням сторін у випадках, коли сторони з різ­них причин не спроможні подати ті чи інші докази.
Принцип змагальності забезпечує швидке надходження до гос­подарського суду необхідного фактичного матеріалу і всебічне, об’­єктивне його дослідження, створює надійні гарантії для захисту порушених прав та інтересів суб’єктів господарювання, підвищує виховне значення діяльності господарських судів1.
1Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господар­ської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К.: «Видавничий дім «Іа Юре», 2003. — С. 279.
    продолжение
–PAGE_BREAK–16
17
Принцип об’єктивнії істини. Цей принцип означає, що гос­подарський суд має приймати рішення у справі після того, як у судовому засіданні будуть встановлені дійсні взаємини сторін і фак­тичні обставини. Принцип об’єктивної істини нерозривно пов’я­заний із принципом законності, оскільки рішення господарсько­го суду законне лише тоді, коли у справі встановлена об’єктивна істина. Відповідно до цього принципу кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 33 ГГОС України). Спрямованою на запобі­гання можливій упередженості судді чи іншого недобросовісного ставлення до розгляду справи є норма щодо відводу судді, за якою суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судово­му процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості (ч. 1 ст. 20 ГПК України). На реа­лізацію цього принципу спрямовані й інші правові інститути та норми ГПК України: перегляд рішень, ухвал, постанов за новови-явленими обставинами та перегляд їх в апеляційному і касацій­ному порядку; право господарського суду виходити за межі заяв­лених вимог тощо.
Принцип диспозитивності. Сутність принципу диспозитивності полягає в нерозривній єдності двох елементів — свободи вибо­ру варіанту захисту порушеного права і свободи розсуду сторони при обранні варіантів поведінки в процесі захисту права1. Цей прин­цип безпосередньо не закріплений у законодавстві, хоча його дія в господарському судочинстві не викликає сумнівів і заперечень. За­значений принцип певним чином отримав свій розвиток у господар­ському процесуальному законодавстві, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати в гос­подарському суді свої матеріальні і процесуальні права2.
Таким чином, сутність зазначеного принципу полягає у можли­вості учасників господарського процесу, і в першу чергу сторін, роз­поряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, активно впливати на процес із метою захисту своїх прав і інтересів. Так, позивач має право до прийняття рішення у справі змінити під­ставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмо­витися від позову або зменшити розмір позовних вимог. Відповідач
‘ Плешанов А.Г. Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики. — М.: Изд-во «НОРМА», 2002. — С. 37.
2Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господар­ської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — С. 272.
має право визнати позов повністю або частково чи не визнати його взагалі. Особливістю дії цього принципу в господарському процесі є його певна обмеженість, зумовлена тим, що господарські спори, які вирішуються господарським судом, частково зачіпають не лише приватно-правові, а й публічно-правові інтереси. Тому господар­ський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позо­вних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані за­коном інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК України).
Принцип солідарності господарських інтересів сторін. Гос­подарським процесуальним кодексом України передбачено, що окремі категорії спорів, які визначені ч. 1, 2 ст. 5 цього Кодексу, можуть бути передані на розгляд господарського суду за умови до­держання сторонами встановленого для даної категорії спорів по­рядку їх досудового врегулювання.
Принципобов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду. Цей принцип сформульовано в ст. 11 Закону України «Про судоустрій України». Судове рішення, яким закін­чується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконан­ня всіма органами державної влади, органами місцевого самовря­дування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян, іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій тери­торії України. Відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухва­ли, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються в порядку, установленому ГПК України та іншими законодавчими актами. Гарантією забезпечення реалізації цього принципу є встановлення відповідальності за ухилення від виконання рішення, ухвали, по­станови особами, яким пред’явлено для виконання.
8.Принцип оперативності. Цей принцип характеризує діяль­
ність господарського суду як судового органу, спроможного в ко­
роткі, визначені Господарським процесуальним кодексом України
строки відновити порушені контрагентами права суб’єктів госпо­
дарювання. Сутність цього принципу полягає в тому, щоб при ви­
рішенні справи в господарському суді найбільш повно, доцільно та
своєчасно використовувати всі встановлені законом засоби для пра­
вильного й швидкого вирішення спору та усунення недоліків у гос­
подарській діяльності, які виявлені при розгляді справи. Значення
цього принципу полягає в тому, що в поєднанні та взаємодії з інши­
ми принципами він забезпечує правильне й своєчасне вирішення
/*
19
господарським судом своїх завдань у короткі строки при мінімально­му витрачанні коштів як господарського суду, так і учасників спору.
9. Принцип безперервності судового розгляду. Судове засідан­ня з кожної справи має відбуватися безперервно, до закінчення роз­гляду початої справи або до відкладення її розгляду суд не повинен розглядати інші справи. Якщо в ході судового розгляду виникає необхідність відкласти або призупинити розгляд справи, має бути розпочате нове засідання.
Безперервність у розгляді однієї судової справи має певне зна­чення для формування внутрішнього суддівського переконання, забезпечує врахування судом усіх обставин справи та цілісність вра­жень суду від матеріалів справи, зосереджує увагу суддів тільки на одній справі та її обставинах.
1.2. Організаційно-правовізасадидіяльностімісцевих господарськихсудів
Побудова ефективної системи господарських судів залежить від вирішення фундаментальних питань:
удосконалення системи господарських судів як елементу системи судової влади в цілому;
удосконалення всієї системи судової влади, з одного боку, як системоутворюючого елементу для системи господарських судів, з іншого — як системного елементу державної влади1.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судоустрій України» державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також кон­ституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституцій­ним Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Система господарських судів, які здійснюють судову владу шля­хом вирішення господарських та інших справ, віднесених до їх ведення, ґрунтується на загальних принципах і положеннях судо­устрою та судочинства.
Відповідно до Конституції України в системі судів загальної, юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, ад­міністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.
Основними завданнями господарського суду, що визначають зміст його діяльності є:
захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин;
сприяння зміцненню законності у сфері господарських від­носин;
унесення пропозицій, спрямованих на удосконалення пра­вового регулювання господарської діяльності.
Господарські суди мають розглядати весь комплекс питань пра­вового регулювання економічних відносин, що виникають між суб’єктами господарського права. Ураховуючи комплексний ха­рактер таких відносини предметом судового захисту мають бути суб’єктивні права і законні інтереси суб’єктів господарської діяль­ності (суб’єктивна ознака обсягу судового захисту), предметом судової діяльності мають бути економічні спори (об’єктивна озна­ка обсягу судового захисту). Отже, основним у діяльності місце­вих господарських судів є розв’язання господарського (економіч­ного) спору1.
Господарські суди становлять єдину систему спеціалізованих судів, яка складається з місцевих господарських судів, апеляцій­них господарських судів та Вищого господарського суду України.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автоном­ної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Місце­вий господарський суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені Господарським процесуальним кодексом України до його підсудності, а саме: справи, що виникають з господарських право­відносин та інші справи, віднесені процесуальним законом до їх під­судності.
Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції всі справи, підвідомчі господарським судам. Основним у діяльності мі­сцевих господарських судів є розв’язання господарського (еконо­мічного) спору, вирішення справи по суті. У чинному господар­ському процесуальному законодавстві відсутнє визначення економічного спору. Тому, на думку Д.М. Притики, потрібно вести
1Притика Д.М. Організаційно-правові засади становлення і діяльності гос­подарських судів України: Автореф. дис… д-ра юрид. наук / X., 2003. — С. 20.
20
1Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господар­ської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — С. 244.
21
мову про господарські спори, які можна визначити як спори, що виникають між суб’єктами господарювання в процесі і у зв’язку із здійсненням ними їх статутних прав та обов’язків1.
Відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підві­домчі:
1)справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розі­рванні і виконанні господарських договорів та з інших під­став, а також у спорах про визнання недійсними актів з під­став, зазначених у законодавстві, крім:
спорів, що виникають при погодженні стандартів та тех­нічних умов;>
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

справи про банкрутство;
справи за заявами органів Антимонопольного комітету Укра­їни, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчи­ми актами до їх компетенції.
Місцевий господарський суд складається із суддів місцевого господарського суду, голови та заступника голови суду. У місце­вому господарському суді, в якому кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
Голова місцевого господарського суду:
здійснює організаційне керівництво діяльністю господар­ського суду;
визначає обсяг обов’язків заступника (заступників) голови суду;
на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
приймає на роботу і звільняє працівників апарату суду, при­своює їм ранги державного службовця у встановленому за­коном порядку, застосовує щодо них заохочення та накла­дає дисциплінарні стягнення;
1Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господар­ської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — С. 244.

організовує ведення судової статистики;
організовує роботу щодо підвищення кваліфікації праців­ників апарату суду;
представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
8)здійснює інші передбачені законом повноваження.
Голова місцевого господарського суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження.
Правовий статус судді господарського суду закріплено Консти­туцією України, Законами України «Про статус суддів», «Про су­доустрій України», «Про державний захист працівників суду і пра­воохоронних органів», Господарським процесуальним кодексом України та іншими законодавчими актами. Суддею господарсько­го суду є посадова особа, наділена повноваженнями здійснювати правосуддя щодо господарських відносин.
Судді, відповідно до ст. 1 Закону України «Про статус суддів» є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя неза­лежно від законодавчої та виконавчої влади та посадовими особа­ми судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обо­в’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. Судді мають необхідні для здійснення правосуддя повноваження, передбачені законами України.
На посаду судді місцевого господарського суду може бути реко­мендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший за двадцять п’ять років, який має вищу юридичну освіту й стаж роботи в галузі права не менше ніж три роки, а також проживає в Україні не менш ніж десять років і володіє українською мовою. Суддя місцевого господарського суду здійснює:
правосуддя в порядку, встановленому господарським про­цесуальним законодавством;
процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечен­ня розгляду справи;
контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під його голову­ванням;
інші передбачені законодавством повноваження.
Суддя обіймає посаду безстроково, крім суддів, які признача­ються на цю посаду вперше. Уперше призначений суддя в урочис­тій обстановці приймає присягу, зміст якої визначено ч. 2 ст. 10 Закону України «Про статус суддів». Присяга судді складається
22
23
\
перед Президентом України. Судді не можуть належати до полі­тичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім нау­кової, викладацької і творчої.
Суддя господарського суду зобов’язаний:
при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та за­конів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єк­тивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;
додержуватися вимог, передбачених ст. 5 Закону України «Про статус суддів», службової дисципліни та розпорядку роботи суду;
не розголошувати відомості, що становлять державну, вій­ськову, службову, комерційну та банківську таємницю, та­ємницю нарадчої кімнати та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;
не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, не­упередженості та незалежності.
Необхідною умовою для зайняття посади судді є складання ква­ліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб, які ма­ють відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не пе­ревищує 11 років.
Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалеж­ними, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Незалеж­ність суддів забезпечується:
встановленим законом порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;
передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
таємницею прийняття судового рішення й забороною її роз­голошення;
забороною під загрозою відповідальності втручання у здійс­нення правосуддя;
відповідальністю за неповагу до судді;
правом судді на відставку;
недоторканністю суддів;
створенням необхідних організаційно-технічних та інфор­маційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціаль­ним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;
• особливим порядком фінансування судів;
— системою органів судового самоврядування.
Суддя господарського суду звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
закінчення строку, на який його призначено;
досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
неможливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров’я;
порушення суддею вимог щодо несумісності;
порушення суддею присяги;
набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
припинення його громадянства;
визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;
його смерті.
Про наявність підстав для припинення повноважень судді гос- ■ подарського суду та про висунення кандидатур для обрання суддею голова суду, в якому працює суддя, або голова вищого суду пові­домляє орган, який призначив або обрав суддю, у строк не більше одного місяця з дня виникнення підстав, передбачених Законом. До повідомлення додаються документи, які свідчать про наявність підстав для припинення повноважень судді.
Вплив на суддю в будь-якій формі з метою перешкодити всебіч­ному, повному і об’єктивному розгляду конкретної справи тягне за собою відповідальність за законодавством України.
    продолжение
–PAGE_BREAK–1.3. Організаційно-правові засади діяльності апеляційних господарських судів
Мережа апеляційних господарських судів утворена за апеляційними округами відповідно до указу Президента України від 11.07.2001 р. N° 511/2001 і включає: Дніпропетровський апеляційний госпо­дарський суд (Дніпропетровська, Кіровоградська області); Донець­кий апеляційний господарський суд (Донецька область); Жито­мирський апеляційний господарський суд (Вінницька, Житомир­ська, Хмельницька області); Запорізький апеляційний господар­ський суд (Запорізька, Херсонська області); Київський апеляційний господарський суд (Чернігівська область та місто Київ); Київський міжобласний господарський апеляційний суд (Київська, Полтав­ська, Черкаська області); Луганський апеляційний господарський
24
25
суд (Луганська область); Львівський апеляційний господарський суд (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області); Одеський апе­ляційний господарський суд (Миколаївська, Одеська області); Се­вастопольський апеляційний господарський суд (Автономна Рес­публіка Крим, місто Севастополь); Харківський апеляційний гос­подарський суд (Сумська, Харківська області). Апеляційні господарські суди:
розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;
ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагаль­нюють судову практику;
надають методичну допомогу в застосуванні законодавства місцевим судам;
здійснюють інші повноваження, передбачені законом.
До президії апеляційного господарського суду входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких ви­значається рішенням загальних зборів суддів цього суду. Судді оби­раються до складу президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.
Президія апеляційного суду:
розглядає питання організації діяльності апеляційного гос­подарського суду, судових палат та апарату суду;
за поданням голови апеляційного господарського суду за­тверджує персональний склад судових палат, визначає кіль­кість заступників голів судових палат;
заслуховує інформацію голів судових палат щодо діяльності судових палат;
розглядає матеріали узагальнення судової практики та ана­лізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;
розглядає питання організаційного забезпечення діяльності апеляційного господарського суду та виробляє пропозиції щодо його поліпшення;
розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату суду та підвищення їх кваліфікації;
заслуховує інформацію голів місцевих господарських судів щодо організації діяльності цих судів;
надає методичну допомогу місцевим господарським судам з метою забезпечення правильного застосування ними зако­нодавства;
9) забезпечує виконання рішень зборів суддів відповідного суду;
10)здійснює інші передбачені законом повноваження.
■j
26І
Засідання президії апеляційного господарського суду проводять­ся не рідше ніж один раз на місяць. Засідання президії є повноваж­ним, якщо на засіданні присутні не менше від двох третин її складу. Постанови президії апеляційного господарського суду приймають­ся відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її чле­нів, які брали участь у засіданні, і підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні.
Голова апеляційного господарського суду:
здійснює організаційне керівництво діяльністю апеляцій­ного господарського суду;
розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи при­пинення повноважень судді видає відповідний наказ; утво­рює судові палати та вносить на затвердження президії апе­ляційного господарського суду їх персональний склад;
організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд пи­тання і головує на засіданнях президії;
організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
приймає на роботу та звільняє працівників апарату апеляцій­ного господарського суду, присвоює їм ранги державного служ­бовця в порядку, встановленому законом, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;
організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату апеляційного господарського суду;
подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансу­вання витрат на утримання суду та організаційного забез­печення його діяльності;
представляє апеляційний господарський суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого са­моврядування, громадянами та організаціями;
10)вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи го­лові Вищого господарського суду України щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих господарських судів та їх заступників;
11)здійснює інші передбачені законом повноваження.
Голова апеляційного господарського суду з питань, що нале­жать до його повноважень, видає накази і розпорядження.
Голова апеляційного господарського суду має першого заступни­ка та заступників голови суду — голів судових палат. Голова апеля­ційного господарського суду призначається на посаду і звільняється
27
з посади в порядку, встановленому ст. 20 Закону України «Про судоустрій України » і може бути призначений на цю посаду повто­рно. У разі відсутності голови апеляційного господарського суду його обов’язки виконує перший заступник голови, а за його відсут­ності — старший за віком заступник голови апеляційного господар­ського суду — голова судової палати.
Суддею апеляційного господарського суду може бути громадя­нин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юри­дичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш ніж п’ять років, у тому числі не менш ніж три роки на посаді судді. Суддя апеляційно­го господарського суду здійснює:
правосуддя в порядку, встановленому господарським про­цесуальним законодавством;
процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечен­ня розгляду справи;
контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участі судових рішень;
інші передбачені законодавством повноваження.
1.4. Організаційно-правові засади діяльності Вищого господарського суду
Вищий господарський суд України є вищим судовим органом у си­стемі господарських судів, який утворений Президентом України в порядку, встановленому Законом України «Про судоустрій Украї­ни» і складається із суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. У ньому можуть утворюватися судові па­лати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціаліза­цією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Склад цих судових палат формується за поданням голови Вищого господарсь­кого суду в порядку, передбаченому п. 2 ч. 2 ст. 43 Закону України «Про судоустрій України». Для вирішення організаційних питань Вищого господарського суду діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів даного суду, обраних до складу президії. Для вирішення загальних пи­тань діяльності Вищого господарського суду України у ньому діє Пленум вищого господарського суду. Вищий господарський суд України:
1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених Господарським процесуальним кодексом України;

веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює су­дову практику;
надає методичну допомогу апеляційним та місцевим госпо­дарським судам з метою однакового застосування норм Кон­ституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізо­ваним судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;    продолжение
–PAGE_BREAK–
4)здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Розгляд справ у Вищому господарському суді здійснюється ко­легіально.
До президії Вищого господарського суду України входять голо­ва вищого господарського суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається Пленумом вищого господар­ського суду. Судді обираються до складу президії загальними збо­рами суддів цього суду шляхом таємного голосування.
Президія вищого господарського суду:
розглядає питання організації діяльності суду, судових па­лат і апарату вищого господарського суду;
за поданням голови Вищого господарського суду України затверджує склад кожної з судових палат;
заслуховує інформацію голів судових палат про діяльність судових палат;
розглядає матеріали узагальнення судової практики та ана­лізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;
розглядає питання організаційного забезпечення діяльності вищого господарського суду і виробляє пропозиції щодо його поліпшення;
6″) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату вищого господарського суду та підвищення їх ква­ліфікації;
заслуховує інформацію голів апеляційних та місцевих гос­подарських судів щодо організації роботи цих судів;
опрацьовує пропозиції щодо кількості суддів у відповідних місцевих та апеляційних господарських судах;
надає методичну допомогу апеляційним та місцевим госпо­дарським судам для забезпечення правильного застосуван­ня ними законодавства;
10)здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Засідання Президії Вищого господарського суду України прово­дяться не рідше ніж один раз на два місяці. Засідання президії є повно­важним за присутності не менше від двох третин її складу. Постанови
28
29
президії приймаються відкритим або тавмним голосуванням більшіс­тю голосів членів президії, присутніх на засіданні, і підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні. Голова Вищого господарського суду України:
здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
на підставі акта про обрання суддею вищого господарського суду або припинення повноважень судді цього суду видає відповідний наказ; утворює судові палати та вносить на за­твердження президії суду пропозиції щодо їх персонального складу;
організовує роботу президії вищого господарського суду, вносить на її розгляд питання та головує на її засіданнях; скликає Пленум Вищого господарського суду України, вно­сить на його розгляд питання та головує на його засідан­нях; може головувати в судових засіданнях колегій суддів вищого господарського суду при розгляді будь-якої справи, що належить до юрисдикції даного суду;
керує організацією роботи судових палат, здійснює керів­ництво роботою апарату вищого господарського суду;
організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного господарського суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в порядку, вста­новленому законом, застосовує щодо них заохочення та на­кладає дисциплінарні стягнення;
погоджує подання щодо утворення та ліквідації відповід­них Місцевих та апеляційних господарських судів;
вносить подання про призначення та обрання безстроково суддів відповідних місцевих і апеляційних господарських судів, вищого господарського суду, а також про звільнення їх з посад;
10)вносить подання про призначення суддів на адміністративні посади в порядку, встановленому Законом України «Про су­доустрій України»;
11)затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утриман­ня вищого господарського суду;
12)організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату вищого господарського суду;
13)подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансу­вання витрат на утримання суду та організаційного забез­печення його діяльності;
14)інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність вищого господарського суду;
15)представляє вищий господарський суд та систему господар­ських судів у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами й орга­нізаціями, органами влади та організаціями інших держав;
16)здійснює інші передбачені законами повноваження.
Голова вищого господарського суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження. Він признача­ється на посаду з числа суддів Вищого господарського суду і звіль­няється з посади за поданням Голови Верховного Суду України в порядку, встановленому ст. 20 Закону України «Про судоустрій України ». Та сама особа може бути призначена на цю посаду повтор­но. Голова Вищого господарського суду України має першого за­ступника та заступників голови суду. У разі відсутності голови ви­щого спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступ­ник голови суду, а за його відсутності — один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов’язків.
Відповідно до с 43 Закону України «Про судоустрій» Президія Вищого господарського суду України розглядає матеріали узагаль­нення судової практики та аналізу судової статистики, приймає від­повідні рекомендації, а відповідно до ст. 44 цього закону Пленум Вищого господарського суду України дає роз’яснення з питань за­стосування господарськими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції.
Основним завданням Вищого господарського суду України як суду касаційної інстанції є перевірка правильності застосування, на підставі встановлених фактичних обставин справи, судом пер­шої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, тобто здійснення юрисдикційних функцій судового органу. Здійснивши системний аналіз повноважень Вищого господарсько­го суду України, А.Й. Осетинський, зробив висновок про те, що головна роль касаційної інстанції полягає у формуванні єдиної прак­тики здійснення господарського судочинства шляхом забезпечен­ня одноманітного тлумачення норм матеріального та процесуаль­ного права1.
Таким чином, Закон України «Про судоустрій України» визна­чає два види актів: рекомендації Президій Вищого господарського
1Осетинський А.Й. Правові позиції Вищого господарського суду України з питань застосування податкового законодавства: Навч.-практ. посібник. -К.: Концерн Видавничий дім «Ін Юре», 2005. — С. 8.
ЗО
31
суду України та роз’яснення Пленуму Вищого господарського суду України. Крім того, Вищий господарський суд України видає інформаційні листи, хоча закон не визначає окремо такого виду актів, Ъ слід розглядати як такі, що видані на виконання повноваження з надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою одно­значного застосування норм Конституції України та законів1.
Суддею Вищого господарського суду України може бути грома­дянин України, не молодший ЗО років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш ніж сім років, у тому числі не менш ніж п’ять років на посаді судді. Суддя Вищого госпо­дарського суду України:
здійснює правосуддя в порядку, визначеному господарським процесуальним законодавством;
провадить процесуальні дії та здійснює організаційні захо­ди, необхідні для забезпечення своєчасного та якісного роз­гляду справ;
здійснює відповідно до закону контроль за своєчасним звер­ненням до виконання постановлених за його участю судо­вих рішень;    продолжение
–PAGE_BREAK–
здійснює інші передбачені законодавством повноваження.
Суддя Вищого господарського суду України має помічника, яким може бути громадянин України, що має вищу юридичну освіту.
1.5. Організаційно-правові засади діяльності Верховного Суду України у сфері господарського судочинства
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який здійснює правосуддя, забезпечує одна­кове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Відповідно до ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій Укра­їни» Верховний Суд України:
переглядає справи у зв’язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом; перегля­дає справи в касаційному порядку у випадках, встановле­них законом; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами;
дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової
1Беляневич В.Е. Про види актів Вищого господарського суду України //
Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 4. — С. 143.л
32
статистики; у разі необхідності визнає не чинними роз’яснен­ня Пленуму Вищого господарського суду України, зазначені в п. 1 ч. 2 ст. 44 Закону України «Про судоустрій України;
3)дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення в судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачен­ня Конституції України та законів;
5)веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосу­вання законодавства;
6)у межах своїх повноважень вирішує питання, що виплива­ють з міжнародних договорів України; представляє суди за­гальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав.
Голова Верховного Суду України:
1) організовує діяльність Верховного Суду України; 2)розподіляє обов’язки між заступниками Голови Верховно­го Суду України;
організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх~ засіданнях;
може головувати в судових засіданнях колегій суддів Вер­ховного Суду України при розгляді будь-якої справи;
погоджує відповідно до Закону України «Про судоустрій України» подання щодо утворення та ліквідації судів зага­льної юрисдикції;
вносить подання про призначення та обрання, а також звіль­нення з посади суддів відповідно до Закону України «Про судоустрій України»; вносить подання про призначення суд­дів на адміністративні посади у випадках і порядку, перед­бачених законом; вносить подання до відповідної кваліфі­каційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади;
на підставі актів про обрання суддею Верховного Суду України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України про­позиції щодо кількості суддів у складі Президії Верховного Суду України та у складі судових палат Верховного Суду
33
України; вносить пропозиції Президії Верховного Суду Укра­їни щодо персонального складу судових палат; 9) вносить подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів від­повідних судів;
10)вносить Президенту України подання про затвердження пе­реліку штатних посад військових суддів та відповідних цим посадам військових звань, а також про присвоєння відповід­но до закону військових звань військовим суддям;
И) організовує фінансування та здійснює керівництво органі­заційним забезпеченням діяльності Верховного Суду Украї­ни, затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утри­мання Верховного Суду України;
12)затверджує положення про структурні підрозділи Верхов­ного Суду України;
13)керує організацією роботи судових палат; здійснює керів­ництво роботою апарату Верховного Суду України, приймає на роботу та звільняє працівників апарату, присвоює їм ран­ги державного службовця в установленому законом поряд­ку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплі­нарні стягнення відповідно до законодавства;
14) інформує Пленум та Президію Верховного Суду України про діяльність Верховного Суду України;
15)представляє Верховний Суд України та систему судів загаль­ної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, а та­кож із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями;
16)здійснює інші передбачені законом повноваження.
17)видає накази та розпорядження з питань, що належать до його повноважень.
Президія Верховного Суду України діє в складі Голови Верхов­ного Суду України, його заступників, голів судових палат, секре­таря Пленуму Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верхов­ного Суду України.
Президія Верховного Суду України:
розглядає питання організації діяльності Верховного Суду України, судових палат та апарату Верховного Суду України;
затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;
розглядає матеріали узагальнення судової практики та ана­лізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;
34
розглядає питання фінансування та організаційного забез­печення діяльності Верховного Суду України і виробляє про­позиції щодо їх поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;
розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату Верховного Суду України та підвищення їх квалі­фікації;
затверджує положення про преміювання суддів і працівни­ків апарату Верховного Суду України, про надання матеріа­льної допомоги; встановлює надбавки до посадових окладів суддів, які займають адміністративні посади;
заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів, Касаційного суду України та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;
виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних су­дах на основі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;
вирішує питання щодо заснування друкованих видань Вер­ховного Суду України та заслуховує звіти про роботу редак­ційних колегій цих органів; затверджує за поданням Голо­ви Верховного Суду України положення про Науково-кон­сультативну раду при Верховному Суді України та її персо­нальний склад;
10)вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пи­тання відповідно до його Регламенту; 11)здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Засідання Президії Верховного Суду України проводиться не менш ніж один раз на два місяці і є повноважним за умови присут­ності на ньому не менш ніж двох третин її складу. Постанови Пре­зидії приймаються відкритим чи таємним голосуванням більшістю голосів членів Президії, присутніх на засіданні, та підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який го­ловував на засіданні. У засіданнях Президії, на яких розглядають­ся питання діяльності спеціалізованих судів, беруть участь голови вищих спеціалізованих судів.
Для підготовки проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчення окремих питань, пов’язаних із удосконаленням здійснення правосуддя, Президія Верховного Суду України може створювати робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права.
Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією України та цим
55
Законом. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізова­них судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду України. Пленум Верховного Суду України:
1) відповідно до Конституції Україниобирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Голову Верхового Суду України, а також здійснює призначення та звіль­нення суддів з інших адміністративних посад у Верховному Суді України в порядку, установленому Законом України «Про судоустрій України»;
утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний склад, призначає голів судових палат та їх заступників;
визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та обирає їх у порядку, передбаченому Законом України «Про судоустрій України»;
призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України;
заслуховує інформації Голови Верховного Суду України, го­лів судових палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та апеля­ційних судів щодо організації роботи судових палат та дія­льності відповідних судів;
6)дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань за­стосування законодавства, у разі необхідності визнає не чинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів;
приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших право­вих актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;
відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого зло­чину, а також ухвалює подання до Верховної Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
9) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;
10)здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих пи­тань постанови. Постанови Пленуму Верховного Суду України під­писуються головуючим на засіданні Пленуму та секретарем Плену­му і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України.
Склад Верховного Суду України відображає систему судів та їх спеціалізацію. У складі Верховного Суду України діє Судова пала­та в господарських справах, яка складається із голови Судової па­лати, заступників та суддів цієї палати. Судова палата Верховного Суду України:
1) здійснює судочинство в справах, віднесених до їх відання, у
порядку, установленому процесуальним законом;
2) аналізує судову статистику та вивчають судову практику;
З)готує проекти постанов Пленуму Верховного Суду України;
4) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Судова палата Верховного Суду України утворюється за рішен­ням Пленуму Верховного Суду України за поданням Голови Верхо­вного Суду України. Судову палату Верховного Суду України очо­лює голова Судової палати.
Голова Судової палати:
організовує роботу Судової палати в господарських справах;
формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;
організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики в справах юрисдикції Су­дової палати; має право витребувати з відповідних судів спра­ви, судові рішення в яких набрали законної сили;
інформує Президію Верховного Суду України про діяльність Судової палати;
вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України про­позиції щодо необхідності роз’яснення судам окремих пи­тань застосування законодавства в судовій практиці;
забезпечує надання методичної допомоги відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування законо­давства;
7)здійснює інші передбачені законом повноваження.
Голова Судової палати Верховного Суду України призначаєть­ся на посаду за рекомендацією Президії Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду України строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України шля­хом таємного голосування.
36
37
Голова Судової палати має заступника, який забезпечує органі­зацію розгляду справ у судових засіданнях, виконує інші доручен­ня голови палати щодо організації діяльності Судової палати, а також виконує обов’язки голови Судової палати за його відсутності. Заступник голови Судової палати призначається на посаду з числа суддів Верховного Суду України та звільняється з посади в поряд­ку, передбаченому для призначення голови Судової палати. Про­позиція про звільнення судді з посади голови Судової палати чи його заступника може бути внесена Головою Верховного Суду Укра­їни або не менш ніж половиною складу суддів відповідної палати за їх підписами. Голова Судової палати та його заступник можуть бути призначені на адміністративні посади повторно. При Судовій па­латі діє група наукових консультантів Верховного Суду України.
Суддя Верховного Суду України:
здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуаль­ним законом;
здійснює необхідні процесуальні та організаційні заходи з метою забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ;
бере участь у розгляді питань, що вносяться на засідання Судової палати в господарських справах та Пленуму Верхов­ного Суду України;
вивчає в судах нижчого рівня стан організації здійснення судочинства і надає їм методичну допомогу;
аналізує судову практику, вносить у встановленому поряд­ку пропозиції щодо її поліпшення та удосконалення зако­нодавства;
6)здійснює інші передбачені законом повноваження.
Суддя Верховного Суду України має помічника. Помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну осві­ту та стаж роботи в галузі права не менше ніж три роки.
Верховний Суд України переглядає в касаційному порядку по­станови чи ухвали Вищого господарського суду України у випад­ках, коли вони оскаржені:
1) з мотивів застосування Вищим господарським судом Украї­ни закону чи іншого нормативно-правового акта, що супе­речить Конституції України;
2)в разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;
З) внаслідок виявлення різного застосування Вищим господар­ським судом України одного й того самого положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;
4)з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
5) на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною судо­вою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таки­ми, що порушують міжнародні зобов’язання України.
Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скар­ги, касаційного подання Генерального прокурора України на поста­нову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:
залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення;
скасувати постанову та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу та передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України;
скасувати постанову чи ухвалу й припинити провадження в справі.
Підставами для скасування постанов чи ухвал Вищого госпо­дарського суду України є їх невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Вер­ховною Радою України, чи інше неправильне застосування норм матеріального права.
За результатами розгляду касаційної скарги, касаційного по­дання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України більшістю голосів суддів, які брали участь у перегляді постанови чи ухвали Вищого господарсь­кого суду України, ухвалюється постанова Верховного Суду Укра­їни. Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскаржен­ню не підлягає. Вона надсилається сторонам у справі в п’ятиден­ний строк з дня її ухвалення.
Указівки, що містяться в постанові Верховного Суду України, є обов’язковими для суду першої інстанції при новому розгляді спра­ви та для Вищого господарського суду України при розгляді матері­алів касаційної скарги чи касаційного подання.
Постанова Верховного Суду України за результатами перегля­ду в касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого господар­ського суду України не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, переваги одних доказів над іншими, про те, яку норму матеріального чи процесуального права повинно бути застосовано і яке рішення має бути ухвалено в разі нового розгляду справи.
38
39
    продолжение
–PAGE_BREAK–I
Питання для самоконтролю
Які принципи господарського судочинства є організаційними?
Які принципи господарського судочинства віднесено до функціо­нальних?
Які повноваження мають місцеві господарські суди?
4. Які повноваження має голова місцевого господарського суду?
5.Які повноваження має голова апеляційного господарського
суду?
Якими законодавчими актами визначено статус судді господар­ського суду?
Чим забезпечується незалежність судді господарського суду?
8.У яких випадках суддя господарського суду звільняється з посади?
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
Закон України «Про судоустрій України» // Збірник поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної та судової прак­тики. — 2002. — № 7-8. — С 2-25.
Закон України «Про статус суддів» // Збірник поточного зако­нодавства, нормативних актів, арбітражної та судової практи­ки. — 2001. — № 29-30. — С. 14-21.
5.Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К.: Ви­давничий дім «Ін Юре», 2003. — 328 с.
6.Притика Д.М. Сучасний стан та перспективи розвитку госпо­дарського судочинства // Вісник господарського судочинства.
— 2005. — № 2. — С 7-15.
7. Татьков В.І. Актуальні проблеми судової практики та органі­зації судочинства // Вісник господарського судочинства. — 2007.
— № 2. — С 124-128.
в.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
9. Шацький І.Б. Формування системи господарських судів в Укра­їні // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 1. -С 209-215.
Ю.Шацький І.Б. Правосуб’єктність місцевого господарського суду як органу судової влади // Вісник господарського судочинства.
— 2005. — № 2. — С 145-150.
11. Янукович В.Ф. Арбітражне судочинство в умовах економічного зростання й удосконалення господарських відносин // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 1. — С. 132-134.
40
41
/>Глава2
Поняттягосподарського
процесуальногоправаякгалузіправа,
юридичноїнаукиінавчальної
дисципліни
2.1. Предмет, методіфункціїгосподарського процесуальногоправа
Проблема поняття і змісту господарського процесуального права протягом тривалого часу була предметом наукових дискусій. Мате­ріали цих дискусій та обговорень дозволяють дійти попереднього висновку, який надає можливість для змістовного обговорення за­значеної проблеми. Навряд чи без усвідомлення змісту, опису пра­вових конструкцій можна вирішити питання щодо галузевої на­лежності господарського процесуального права. Більш того, пи­тання щодо наявності чи відсутності ознак галузі права видається важливим, але все ж вторинним з погляду соціально-економічного призначення права, його ефективності, оскільки це питання є за своєю правовою природою техніко-юридичним і його вирішення необхідне передусім правознавцям. Тому видається доцільним роз­глянути основні проблеми та підходи до визначення поняття та місця господарського процесуального права в системі права. Але слід зауважити, що проблема галузевої структури права ніколи не може бути вирішена остаточно.
До прийняття Господарського процесуального кодексу Украї­ни діяв Арбітражний процесуальний кодекс України, і, відповідно, йшлося про арбітражний процес чи арбітражне процесуальне пра­во. Але з часу прийняття в червні 2001 року Господарського проце­суального кодексу України мова йде про господарський процес, гос­подарське судочинство або господарське процесуальне право.
Термін «арбітраж» у перекладі з французької означає «третей­ський суд ». У широкому розумінні цей термін застосовується також
і в назвах органів, що не входять до системи господарських (арбітра­жних) судів, але реалізують судову владу в державі, наприклад, Між­народний комерційний арбітраж при Торгово-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій па­латі України. Останні вирішують господарські спори згідно зі своїми правилами та регламентами. Таким чином, їх діяльність не охоплю­ється поняттям господарський (арбітражний) процес. Однак у юри­дичній літературі зустрічаються випадки, коли діяльність цих орга­нів розглядається як арбітражний (господарський) процес.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Господарське процесуальне право як галузь права можна ви­значити насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського про­цесуального права. Як уже зазначалося, тривалий час ця дисцип­ліна визначалася як «арбітражний процес» або «арбітражне про­цесуальне право». Тому видається доцільним проаналізувати існу­ючі в юридичній літературі підходи до предмету, методу та поняття господарського процесуального права (раніше — арбітражного про­цесуального права).
У юридичній літературі тривалий час дискусійними були питання щодо змісту поняття «арбітражний процес», а також щодо правової природи державного арбітражу. Усе це не могло не позначитися на визначенні представниками юридичної науки галузевої належності правових норм, які регулювали організацію та діяльність арбітражу.
За радянської доби не існувало єдиного погляду стосовно галу­зевої належності норм, але твердження щодо існування арбітраж­ного процесуального права, яке охоплює норми процедурного ха­рактеру у сфері управлінської діяльності, з’явилося в наукових працях у 70-ті роки. Але, незважаючи на це, у юридичній літера­турі відсутнє загальноприйняте й чітке визначення поняття «гос­подарський (арбітражний) процес».
Одні автори (В.М. Гапєєв, А.О. Добровольський, І.М. Зайцев, П.В. Логінов) визначали арбітражний процес як діяльність ар­бітражного суду щодо розгляду й вирішення господарських спорів, яка нерозривно пов’язана з арбітражними правовідносинами. Інші автори (наприклад, Т.Є. Абова) визначали арбітражний процес як порядок вирішення арбітражем, третейським судом спорів, що ви­никають між організаціями при укладенні, зміні та розірванні гос­подарських договорів чи з інших підстав, а також порядок безпосе­реднього врегулювання цих розбіжностей учасниками господар­ських відносин1.
1Абова Т.Е. Арбитражный процесе в СССР: понятие, основные принципы. -М.: Юридическая литература, 1985. — С. 59.
42
43
Але з таким підходом не погоджувався М.К. Треушников, який вважав, що діяльність таких органів, як міжнародні комерційні арбітражні суди та морські арбітражні комісії при торгово-промис­лових палатах, біржові арбітражі, що за своєю природою є третей­ськими судами, не входять до поняття арбітражного процесу1.
М.С. Шакарян, виходячи з управлінської природи державного арбітражу, вважає, що правові норми, які регулюють порядок ор­ганізації та діяльності одного з органів управління — арбітражу, не можуть бути визнані не чим іншим, як частиною-адміністративного права2.
А.Т. Боннер, ураховуючи чинне на той час законодавство, та­кож вважав, що арбітражні процесуальні норми є складовою галузі радянського адміністративного права. Деякі вчені розглядали по­рядок вирішення спорів в арбітражі як одну з форм господарського управління або господарського керівництва і тому норми, які регу­лювали процес, представники цієї точки зору відносили до сфери господарського права. І.М. Зайцев, Н.Б. Зейдер, Р.Ф. Каллістратова, В.М. Щеглов намагались ототожнювати арбітражний процес з цивільним процесом, вважаючи, що цивільне процесуальне право містить у собі й норми, які регулюють діяльність арбітражу. Ще одна група вчених-процесуалістів (Д.М. Чечот, В.Д. Сорокін) ви­словлювала думку про те, що арбітражний процес є частиною адмі­ністративного процесу.
А.О. Добровольський, піддаючи критиці погляди вищезазна­чених авторів, послідовно відстоював думку про те, що сукупність процесуальних норм, які регулюють діяльність арбітражу щодо вирішення господарських спорів, слід називати арбітражним про­цесуальним правом, яке є самостійною галуззю права. Свою пози­цію автор пояснював тим, що норми арбітражного процесуально­го права досить повно формулювали принципи арбітражного про­вадження, його цілі та завдання, права й обов’язки арбітрів і осіб, які брали участь у справі, підвідомчість господарських спорів тощо.
У подальшому існування арбітражного процесуального права як самостійної галузі права підтверджувалося всім ходом перетво­рення арбітражу в арбітражні суди, а надалі — у господарські суди й розвитком законодавства про господарське судочинство. І сьогодні існування господарського (раніше — арбітражного) процесуального
1Арбитражный процесе: Учебник для вузов / Под ред. проф. М. Треушнико-
ва. -М., 1993. С. 11.
2Арбитраж в СССР / Под ред. М.С. Шакарян. — М.: Юридическая литерату­
ра, 1981. — С. 23-24.
права як самостійної галузі права об’єктивно підтверджується та­кими чинниками:
чітко визначеною законодавством правовою природою гос­подарського суду як органу правосуддя;
правовими нормами, що регулюють їх діяльність і мають свій суб’єкт, об’єкт регулювання та зміст;
ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони об’єднані в окремі інститути і складають певну систему;
наявністю самостійних джерел права, що містять організа­ційно-правові (Закон України «Про судоустрій України») та процесуально-правові (Господарський процесуальний кодекс України) норми.
Розкриваючи поняття «господарський процес», слід зазначи­ти, що термін «процес» у перекладі з латинської означає хід, рух уперед. Визначаючи поняття господарського процесу, необхідно зауважити, по-перше, що це встановлений нормами господарсько­го процесуального права постійний рух справи, який виник у сфері господарської діяльності між особами, визначеними Господарським процесуальним кодексом, а по-друге, це встановлена нормами гос­подарського процесуального права форма діяльності господарських судів, спрямована на захист оспорюваних чи порушених прав орга­нізацій та громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.
Предметом господарського процесу є господарські та інші спо­ри, які розглядають господарські суди в межах установленої для них підвідомчості та підсудності. Установлені нормами господар­ського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконан­ня рішень, ухвал, постанов господарського суду називається госпо­дарською процесуальною формою. її значення полягає в тому, що вона забезпечує захист прав суб’єктів господарської діяльності та гарантує прийняття законних і мотивованих рішень. Процесуаль­на форма є інструментарієм, за допомогою якого досягається за­конність у діяльності господарських судів1.
Існує думка, що предметом господарського процесуального пра­ва як форми діяльності суду є господарські спори або інші справи, віднесені до компетенції господарських судів. Установлений нор­мами господарського процесуального права порядок порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляду й вирішення
1Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб’єктів господарю­вання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — С. 24-25.
44
45
справ, оскарження і перегляду рішень господарського суду, а та­кож виконанню рішень господарського суду називається господар­ською процесуальною формою1. Господарська процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, якій притаманні такі ознаки:
нормативність, яка полягає в тому, що процесуальна форма встановлюється законодавством, а це забезпечує єдність нор­мативного регулювання господарського процесу і неможли­вість регулювання вказаної сфери підзаконними норматив­но-правовими актами;
безперечність, що означає обов’язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників гос­подарського процесу;
системність, яка відображає необхідність структурувати гос­подарський процесуальний регламент в єдине ціле;
універсальність, що відображає застосування господарської процесуальної правової форми до вирішення різних справ,
підвідомчихгосподарським судам без будь-якої істотної ди­ференціації.
Для забезпечення форми процесуальної діяльності ГПК Украї­ни визначає коло суб’єктів, які мають право звертатися до госпо­дарського суду за захистом (ст. 1 ГПК України), встановлює коло справ, підвідомчих господарським судам (ст. 12 ГПК України), пра­вила підсудності справ у системі господарських судів (ст. 13,15,16 ГПК України), склад учасників господарського процесу (розділ IV ГПК України), розкриває поняття й види доказів, правила їх оцін­ки тощо.    продолжение
–PAGE_BREAK–
В.В. Ярков визначає предмет господарського процесуального права як юридичні процесуальні дії суду і заінтересованих осіб при здійсненні правосуддя у справах, віднесених до відання господар­ських судів. Таким чином, на думку автора, предмет господарсько­го процесуального права більшою мірою являє собою неюридичне, об’єктивне поняття, оскільки знаходиться поза площиною права, таке, як сукупність системи дій та відносин у зв’язку із здійснен­ням цієї діяльності2.
Господарське процесуальне право визначається як сукупність та система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у справах, що виникають
1Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, посібник. — К.:
КНЕУ, 2002. — С 24.
2Арбитражный процесе: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ,
2002. — С. 25.
із спірних господарських правовідносин з підстав, зазначених за­конодавством1.
Розглядаючи дискусії з приводу галузевої належності норм, та­кож слід звернути увагу на висловлену понад двадцять років тому позицію І.Г. Побірченка, який у своїх працях запропонував і обґрун­тував концепцію господарського процесуального права. За цією концепцією, підтриманою деякими вченими, предметом господар­ського процесуального права було визначено суспільні відносини, що складаються в процесі безпосереднього врегулювання господар­ських спорів підприємствами й організаціями, розгляду і вирішен­ня їх органами арбітражу та органами господарського керівницт­ва. Звичайно, на сьогодні таке визначення предмету господарсько­го процесуального права є певною мірою застарілим, оскільки воно не відповідає існуючій системі органів, що вирішують господарські спори в Україні. Тому, ураховуючи реальний стан існування та функціонування органів господарської юрисдикції в Україні, а та­кож зміст законодавства, що регулює порядок створення й діяль­ності цих органів, до предмету господарського процесуального права як самостійної галузі процесуального права доцільно було б віднести, на думку B.C. Щербини, відносини у сфері безпосередньо­го врегулювання розбіжностей і спорів між підприємствами, орга­нізаціями, а також відносини, що складаються при здійсненні правосуддя в господарських спорах між ними, а також розгляді справ про банкрутство господарськими судами2.
У цьому контексті можна вести мову про господарський процес у більш широкому розумінні, на відміну від арбітражного процесу, оскільки господарський процес охоплює не тільки форми вирішен­ня господарських спорів (досудове врегулювання, позовне провад­ження), але й розгляд справ про банкрутство та справ за заявами органів Антимонопольного комітету України й інших органів.
Господарський процес — це порядок, який опосередковує за­хист майнових прав і законних інтересів суб’єктів господарюван­ня, порядок, за допомогою якого реалізуються норми матеріально­го (господарського) права. Тому господарський процес можна ви­значити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники господарського
1Штефан М.Й. Теоретичні основи арбітражного процесуального права Укра­
їни // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин /
За ред. А.І. Комарової, Д.М. Притики, В.В. Медведчука, М.О. Потебенька та
ін. — К., 2000. — Т. 21 (2). — С 15.
2Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч.
посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — С 24.
46
47
судочинства у зв’язку з підготовкою до розгляду, розглядом і вирі­шенням конкретної господарської справи, кінцевою метою якого є відновлення порушеного права суб’єкта господарювання або учас­ника господарських відносин. Господарський процес являє собою послідовний, поступовий рух, який складається зі стадій. Стадія господарського процесу — це сукупність процесуальних дій щодо конкретної справи, об’єднаних однією спільною метою або спрямо­ваних до однієї певної мети. Кожна стадія має свій зміст і мету: вирішення спору по суті, перевірка правильності прийнятого рі­шення, приведення його до виконання тощо.
Наука господарського процесуального права питання методу цієї галузі права відносить до недоел іджених. Але, виходячи з того, що під методом правового регулювання розуміють різноманітні способи правового впливу на певні суспільні відносини, на думку B.C. Щер­бини, можна констатувати, що для господарського (арбітражного) процесуального права основними методами є метод субординації (централізоване, імперативне регулювання, за якого регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативних засадах) та ме­тод координації (децентралізоване, диспозитивне регулювання, при якому регулювання визначається також знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин)1.
Інші автори методом господарського процесуального права визна­ють імперативний метод за наявності диспозитивних елементів. Таке сполучення зумовлено тим, що, з одного боку, господарський процес є владною діяльністю господарського суду щодо застосування норм ма­теріального та процесуального права, яке припускає владні засади в механізмі господарського регулювання, а з іншого — формою примусо­вого здійснення суб’єктивних прав в основному в тих галузях права, які базуються на рівності та диспозитивності їх суб’єктів2.
Імперативні засади методу господарського процесуального пра­ва проявляються у тому, що:
норми господарського процесуального права забезпечують головуюче положення господарського суду;
основними юридичними фактами є владні процесуальні дії господарського суду;
норми господарського процесуального права забезпечують господарському суду право контролю за діями сторін, а
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч.
посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — С 23-24.
2Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, посібник. — К.:
КНЕУ, 2002. — С 28.
також наділяють господарський суд повноваженнями щодо керівництва процесом;
— господарський процес здійснюється в певній процесуальній
формі правосуддя — господарській процесуальній формі.
Диспозитивні засади методу господарського процесуального права полягають у тому, що:
рівність сторін господарського процесу в межах, наданим їм для захисту своїх прав та інтересів;
свобода користування цими правами, оскільки суб’єкти на власний розсуд користуються чи не користуються надани­ми ним правами;
наявність системи гарантій прав суб’єктів господарського процесуального права.
Таким чином, господарське процесуальне право — це сукуп­ність правових норм, що регулюють діяльність господарського суду та інших заінтересованих суб’єктів, пов’язану із здійсненням пра­восуддя усправах, віднесених до відання господарських судів. Інши­ми словами, господарське процесуальне право є сукупністю право­вих норм, що регулюють порядок здійснення господарського судо­чинства.
2.2. Нормигосподарськогопроцесуальногоправа
Норми господарського процесуального права є різновидом право­вих норм і мають ознаки, властиві будь-яким нормам права: вольо­вий характер, формальну визначеність, загальнообов’язковість, неперсоніфікованість, неодноразовість дії, встановлюються (санк­ціонуються) та забезпечуються примусовою силою держави. Вони є масштабом (мірою) поведінки суб’єктівгосподарських процесуаль­них відносин. Призначення цих норм у правовому регулюванні по­лягає в регламентації поведінки суб’єктів.
Однак поряд з цими ознаками вони мають властиві їм особли­вості, які зумовлені предметом правового регулювання По-перше, категоричний характер їх приписів, які адресуються в основному суб’єктами, наділеним владними повноваженнями у сфері охорон­ної діяльності держави. Однак це не виключає диспозитивних за­сад у судовому процесі у випадках, передбачених господарським про­цесуальним законодавством.
По-друге, основною формою їх реалізації є виконання, тобто здійснення активних дій, спрямованих на реалізацію зобов’язую­чих норм права.
48
49
По-третє, у переважній більшості вони мають процедурний ха­рактер. Норми господарського процесуального права описують не тільки дії учасників судового процесу, а й способи, порядок, послі­довність їх здійснення, а також форму закріплення результатів цих дій. Складна конструкція норм господарського процесуального пра­ва зумовлена чисельністю учасників процесуальної діяльності, між якими одночасно виникає взаємозв’язок, взаємозалежність та взаємо обмеження, що потребує відображення та закріплення послідо­вності дій кожного із учасників стосовно інших. У судовому процесі здійснюється правозастосування, яке передбачає специфічний вид пізнання в процесі доказування. Результати правозастосовчої дія­льності мають бути певним чином ззовні об’єктивованими, що впли­ває на структуру та вид диспозицій норм господарського процесуа­льного права та потребує численних статей, які регламентувати­муть ті чи інші процесуальні дії.
У процесуальній літературі звертається увага на таку особливість, як зв’язок суб’єктивного права з юридичним обов’язком. Однак ця особливість на має абсолютного характеру1. Відповідно до ст. 59 ГПК України відповідач має право після одержання ухвали про порушен­ня справи надіслати господарському суду відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову, та по­зивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі, — копію відзиву. Проте згідно з ч. 2 ст. 11 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнан­ня його банкрутом » до дати проведення підготовчого засідання борж­ник зобов’язаний подати до господарського суду та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство. Отже, за загаль­ним правилом, передбаченим ГПК України надіслати відзив є пра­вом, а при провадженні в справі про банкрутство — обов’язком, але обов’язком лише боржника.
Норми господарського процесуального права — це встановлені чи санкціоновані державою та забезпечені засобами державного примусу визначені правила поведінки у сфері здійснення господар­ського судочинства.
Правова норма є специфічною системою, яка складається з еле­ментів між якими існують зв’язки. Такими елементами є гіпотеза, диспозиція і санкція.
Гіпотеза норми визначає умови, за яких у суб’єктів можуть ви­никати передбачені нормою господарського процесуального права
1Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. — М.: НОРМА, 2003. -С 168-169.
юридичні права й обов’язки, тобто вказує на умови дії диспозиції правової норми. Найчастіше гіпотеза має складну форму і містить чітко сформульовані умови, за наявністю яких потрібно здійснити певні дії чи надається право на здійснення таких дій. Гіпотеза нор­ми господарського процесуального права не тільки містить вказів­ку на конкретні життєві обставини, за наявністю яких діє норма, вона надає цим життєвим обставинам юридичного значення, пере­творюючи їх у юридичні факти.
Гіпотеза норми господарського процесуального права може бути:
простою, коли встановлюється одна умова, за наявності якої суб’єкт може керуватися диспозицією норми господар­ського процесуального права. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 17 ГПК України, якщо після відводу суддів немож­ливо розглянути справу в господарському суді, до підсуд­ності якого належить справа, то Голова Вищого господар­ського суду України або його заступник мають право витре­бувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого гос­подарського суду, та передати її на розгляд до іншого міс­цевого господарського суду;
складною, коли встановлюються декілька життєвих обста­вин (умов), але суб’єкт може (має) застосувати диспозицію лише за наявності всіх обставин (умов), які перераховані в гіпотезі норми господарського процесуального права. На­приклад, відповідно до ч. 1 ст. 43-1 ГПК України особа, яка має підстави побоюватися, що подача потрібних для неї до­казів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загрозаїх порушення, має право звернутися до господар­ського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до по­дання позову;
альтернативною, якщо вона визначає декілька життєвих обставин (умов) і за наявності хоча б однієї із них суб’єкт може (має) керуватися диспозицією норми. Наприклад, ч. 1 ст. 43-5 ГПК України, згідно з якою суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додер­жання вимог, викладених у ст. 43-3 кодексу, або не оплаче­но державним митом, виносить ухвалу про залишення за­яви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків.
За формою вираження гіпотеза норми господарського проце­суального права може бути абстрактною, тобто мати узагаль­нюючий характер сформульованих життєвих обставин (умов) або
50
51
конкретною, тобто містити конкретні, індивідуалізовані життєві обставини (умови), за наявності яких застосовується диспозиція правової норми.
Диспозиція норми господарського процесуального права вка­зує, якою має бути поведінка учасників за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин, тобто встановлює зміст самого пра­вила поведінки. Диспозиція може бути:
простою, тобто у вигляді вказівки на той чи інший одно­значний варіант поведінки учасника. Наприклад, ч. 2 ст. 4-3 ГПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і запере­чення поданими суду доказами;
описовою, коли правило поведінки учасників правовідно­син формулюється системою оціночних понять, різних ха­рактеристик і ознак. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України *Про судоустрій України спеціалізованими суда­ми є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди. Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону Укра­їни «Про судоустрій України» місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
посилочною (відсильною), якщо в самій нормі господар­ського процесуального права не міститься правило поведін­ки, а адресат відсилається до правила поведінки, що міс­титься в іншій нормі. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 38 ГПК України господарський суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку, встановленому статтями 43-1-43-10 цього Кодексу;
невизначеною, якщо формулюється у вигляді, наприклад, «у порядку, встановленому законом», «відповідно до ви­мог закону» тощо. Наприклад, ч. 4 ст. З Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом» встановлено, що досудова сана­ція державних підприємств провадиться відповідно до за­конодавства;
банкетною (відкритою), тобто правилом, яке може бути сприйнятим з інших джерел права. Наприклад, відповідно до ч. 10 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом» порядок виконання в Україні рішень судів іноземних держав у спра­вах про банкрутство визначається відповідними міжнарод­ними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
За формою вираження диспозиція може бути абстрактною, якщо правило має узагальнюючий характер сформульованого пра­вила або конкретною, якщо правило сформульовано за допомогою конкретних, індивідуальних ознак.
За способом викладення диспозиція норми господарського про­цесуального права може бути:
альтернативною, якщо визначає декілька можливих варі­антів поведінки. Наприклад, ч. 10 ст. 11 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом» передбачено, що господарський суд в ухвалі про порушення справи про банкрутство може зобо­в’язати боржника подати аудиторський висновок або про­вести аудит. Якщо в боржника немає для цього коштів, го­сподарський суд може призначити проведення аудиту за ра­хунок кредитора лише за згодою останнього;
безальтернативною, якщо нею передбачається лише один варіант поведінки. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 35 ГПК Укра­їни обставини, визнані господарським судом загальновідо­мими, не потребують доказування;
За ознакою зв’язку з іншими елементами норми господарського процесуального права диспозиція може бути захищеною, тобто по­в’язаною з елементом (або усією нормою), який визначає негативні наслідки для суб’єкта, що порушив диспозицію правової норми, або незахищеною, тобто такою, що не має попередньо визначеної санкції.
Санкція норми господарського процесуального права передба­чає настання негативних наслідків порушення диспозиції норми. Санкція норми господарського процесуального права вказує на не­сприятливі наслідки, що виникають унаслідок порушення диспо­зиції норми, застосування учасниками диспозиції всупереч гіпоте­зи норми господарського процесуального права.
Санкція правової норми має виражати здатність держави при­мушувати учасників дотримуватися приписів норм господарського процесуального права, запобігати їх порушенню, відновлювати порушене право. Якщо гіпотеза окреслює межі (обсяг) дій і застосу­вання правової норми, а диспозиція — спосіб її регулюючого впливу на поведінку учасників правовідносин, то в санкції виражено спо­сіб охорони правової норми від порушень.
Санкція норми господарського процесуального права може бути:
— абсолютно визначеною, тобто такою, в якій конкретно ви­
ражено міру відповідальності. Наприклад, господарський
суд, приймаючи рішення, має право відповідно до п. 5 ч. 1
52
    продолжение
–PAGE_BREAK–S3
ст. 83 ГПК України стягувати в дохід Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчи­нення дій, покладених господарським судом на сторону;
альтернативною, тобто такою, в якій використовуються сполучники «або», «чи» і господарському суду надано пра­во застосування тієї чи іншої міри покарання. Наприклад, господарський суд, приймаючи рішення, має право відповід­но до п. 4 ч. 1 ст. 83 ГПК України стягувати в дохід Держав­ного бюджету України зі сторони, що порушила строки роз­гляду претензії, штраф у розмірі, встановленому ст. 9 цього Кодексу або у відповідності із законами, що регулюють по­рядок досудового врегулювання спорів у конкретних право­відносинах;
відсилочною, тобто такою, що не містить конкретно вира­жену санкцію, а відсилає до санкції іншого закону.
Норми господарського процесуального права є досить різнома­нітними, що обумовлене складним і комплексним характером пра­вового регулювання здійснення господарського судочинства. Кра­щому усвідомленню їх особливостей і ролі сприяє класифікація, яку можна здійснювати за різними підставами.
Залежно від способу впливу на учасників господарських проце­суальних відносин, що визначає характер їх юридичних прав та обов’язків, норми господарського процесуального права поділяють­ся на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі.
‘ Уповноважуючі норми господарського процесуального права встановлюють права учасників господарських процесуальних від­носин на здійснення певних дій у передбачених законодавством межах. Відповідно до ч. 2 ст. 22 ГПК України сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь у господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої до­води та міркування з усіх питань, що виникають під час судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому Кодексом порядку, а також користуватися інши­ми процесуальними правами, наданими їм Господарським процесу­альним кодексом України.
Зобов’язуючі норми господарського процесуального права при­писують учасникам здійснювати певні дії, передбачені господарсь­ким процесуальним законодавством. Відповідно до ч. З ст. 31 ГПК України судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського
суду з’явитися на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань.
Забороняючі норми господарського процесуального права міс­тять заборону здійснювати певні дії та встановлюють обов’язок учасників утримуватися від їх здійснення. Відповідно до ч. 6 ст. 22 ГПК України господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси.
За функціональним призначенням норми господарського про­цесуального права поділяються на первинні, похідні та спеці­альні.
До первинних норм господарського процесуального права на­лежать норми, які мають найбільш загальний характер та відріз­няються більш високим ступенем абстрагування, за допомогою яких визначаються мета, завдання, принципи, межі, напрями пра­вового регулювання, а також закріплюються правові поняття та терміни. Первинні норми господарського процесуального права не­однорідні за своїм характером. Серед них виділяються норми-дефініції, норми-принципи, норми-завдання тощо. Норми-дефініцїїміс­тять визначення термінів та понять господарського процесуально­го законодавства. Наприклад, доказами в справі, відповідно до ст. 32 ГПК України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких гос­подарський суд у визначеному законом порядку встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і запе­речення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Норми-принципи — це нормативні приписи, які виражають і закріплюють принципи господарського судочинства, господарського процесуального пра­ва або окремих його інститутів. Норми-принципи закріплені, зок­рема, ст. 4-2-4-7 ГПК України.
До похідних норм господарського процесуального права нале­жать регулятивні та охоронні норми. Регулятивні норми госпо­дарського процесуального права спрямовані на врегулювання гос­подарських процесуальних правовідносин, надання учасникам цих відносин прав і покладання на них обов’язків. Охоронні норми господарського процесуального права починають діяти у випад­ках невиконання учасниками правовідносин вимог регулятивних норм і спрямовані на реалізацію заходів впливу на неналежних учасників господарських процесуальних правовідносин, а також на реалізацію санкцій за порушення приписів нормативно-право­вих актів.
54
55
До спеціальних норм господарського процесуального права на­лежать норми-презумпції, норми-фікції, оперативні та колізійні норми.
Норма-презумпція — це правова норма, якою встановлюється припущення щодо існування (наявності чи відсутності) будь-яких юридичних фактів, які заздалегідь визнаються достовірними та існу­ючими.
Норма-фікція — це правова норма, яка проголошує неіснуючий (існуючий у дійсності факт чи обставину існуючою (неіснуючою).
Оперативна норма — це правова норма, яка відміняє нормати­вний акт і вводить новий, поширюючи його норми на господарські процесуальні відносини.
Колізійна норма — це правова норма, спрямована на вирішення правових колізій, що виникають унаслідок застосування різних норм нормативно-правового акту чи норм різних нормативно-пра­вових актів.
2.3. Господарські процесуальні правовідносини
Існування господарських процесуальних правовідносин зумовлено потребою упорядкування діяльності господарських судів при роз­гляді та вирішенні господарських спорів. Ці відносини виникають між господарським судом та іншими учасниками судового процесу при розгляді та вирішенні господарських спорів, перегляді рішень господарського суду та їх виконанні.
Господарські процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами господарського процесуального права відносини, що ви­никають між господарським судом та іншими учасниками судового процесу при розгляді і вирішенні господарських спорів, процесі пе­ревірки законності та обґрунтованості прийнятих судових рішень та їх виконанні1. Господарсько-процесуальні правовідносини, на думку Д.М. Притики, визначають процесуальний порядок позов­ного провадження (судочинства) у справах у спорах, що виника­ють при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також процесуальний порядок про­вадження у справах про банкрутство2.
1Васильев СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. –
X.: Эспада, 2002. — С. 16-17.
2Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарсь­
кої юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К.: Видавничий дім «Ін Юре»,
2003. -С. 241.
У юридичній літературі звертається увага на те, що господарські процесуальні правовідносини існують між господарським судом та іншими учасниками процесу за конкретною справою, а між сторо­нами (третіми особами та стороною), тобто між суб’єктами, що зна­ходяться у спірних відносинах, існують регулятивні (матеріальні) відносини, а не процесуальні. Процесуальні відносини безпосеред­ньо між учасниками процесу не виникають1.
Господарські процесуальні правовідносини, як і будь-яке інше органічно цілісне правове утворення, мають свою структуру, тобто сукупність взаємопов’язаних його елементів: суб’єкт, об’єкт та зміст правовідносин.
Суб’єкт господарських процесуальних правовідносин — це реальний учасник цих правовідносин, який є носієм суб’єктив­них прав та обов’язків. Суб’єктами господарських процесуаль­них правовідносин є господарський суд, з одного боку, а з іншого — сторони та інші учасники господарського процесу. Саме госпо­дарський суд є обов’язковим суб’єктом господарських процесу­альних правовідносин. Владні повноваження суду проявляють­ся в його правах та обов’язках, реалізуючі які господарський суд здійснює численні процесуальні дії. Між іншими учасниками гос­подарського спору як суб’єктами виникають матеріальні право­відносини. Саме через порушення матеріальних прав у сторін виникає господарський спір і необхідність його вирішення в гос­подарському суді.
Цілісне уявлення щодо структури правовідносин неможливе без розгляду об’єкта цих відносин. Об’єктом господарських процесу­альних правовідносин є те, з приводу чого виникають відносини, на що спрямовані дії їх учасників.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У широкому розумінні об’єктом господарських процесуальних правовідносин є економічні спори суб’єктів господарювання2, які віднесені ст. 12 Господарського процесуального кодексу України до підвідомчості господарських «удів:
а) спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і ви­конанні господарських договорів, у тому числі щодо прива­тизації майна та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів і тех­нічних умов;
1Арбитражный процесе Украины: Учебник / Под ред. проф. М.К. Треушни-
кова и проф. В.М. Шерстюка — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — С. 39.
2Там само. — С. 40.
56
57
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду Укра­їни і адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
б)справи про банкрутство;
в)справи за заявами органів Антимонопольного комітету Укра­
їни, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчи­
ми актами до їх компетенції;
г)справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах
між господарським товариством та його учасником (заснов­
ником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а
також між учасниками (засновниками, акціонерами) гос­
подарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяль­
ністю, управлінням та припиненням діяльності цього това­
риства, крім трудових спорів.
Ураховуючи те що господарський суд має розглядати госпо­дарські, економічні спори, а чинне законодавство не містить їх ви­значень, Д.М. Притика запропонував такі їх. визначення. Економіч­ний спір є спором у сфері економічних відносин1. Господарський спір — це спір, що виникає між суб’єктами господарювання внаслі­док здійснення ними їх прав і обов’язків у процесі господарської діяльності та має високий рівень конфліктності інтересів і не отри­мав розв’язання в позасудових формах2.
У юридичній літературі також висловлено думку про те, що об’ -єктом господарських процесуальних правовідносин є результати дій учасників судового процесу, які задовольняють процесуальний інтерес осіб, заінтересованих у розгляді справи (осіб, які мають ма­теріальний та процесуальний інтерес у справі)3.
Учасники господарських процесуальних правовідносин діють від­повідно до приписів господарського процесуального законодавства,
1Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарсь­
кої юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К.: «Видавничий дім «Ін Юре»,
2003. — С. 67.
2Притика Д.М. Організаційно-правові засади становлення і діяльності гос­
подарських судів України: Автореф. дис… д-ра юрид. наук / X., 2003. — С 8.
3Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. — М.: Изд-во «НОРМА»,
2003. — С 227.
виконуючи його приписи та, в остаточному підсумку, створюючи межі поведінки, які з позиції держави найкращим чином будуть відповідати цілям і завданням господарського судочинства.
Реалізація норм господарського процесуального права у право­мірній поведінці суб’єктів господарських процесуальних правовід­носин здійснюється в чотирьох формах: дотримання, використан­ня, виконання і застосування.
Дотримання — це форма реалізації норм господарського проце­суального права, за якої суб’єкти господарського процесуального права утримуються від здійснення заборонених господарським про­цесуальним законодавством дій.
Використання — це реалізація суб’єктами господарського про­цесуального права наданих прав у сфері господарського судочинст­ва. Права суб’єктів реалізуються за власним бажанням, на влас­ний розсуд і власними діями.
Виконання — це здійснення суб’єктами господарського проце­суального права наданих ним нрав у сфері господарського судочин­ства. Специфіка цієї форми реалізації полягає в тому, що суб’єкт здійснює дії, безпосередньо передбачені нормами господарського процесуального права.
Застосування — це прийняття господарським судом судового рішення, ухвали, постанови.
Матеріальним (фактичним) змістом господарських процесуаль­них правовідносин є діяльність господарського суду щодо досліджен­ня обставин справи, її юридичної кваліфікації та винесення акту застосування права, а також дії заінтересованих у справі осіб у зв’яз­ку із її розглядом та прийняттям рішення (поведінка суб’єктів цих відносин). Юридичний зміст господарських процесуальних право­відносин складають суб’єктивні юридичні права й обов’язки, що встановлені нормами господарського процесуального права. Суб’єк­тивне право — це міра дозволеної (можливої) поведінки суб’єкта, забезпечена юридичними обов’язками іншого суб’єкта. Саме обо­в’язки іншого суб’єкта, які містяться в правовій нормі, і є гаранті­єю додержання прав володільця суб’єктивного права. Обов’язок іншого суб’єкта полягає у виконанні певних дій, спрямованих на реалізацію суб’єктивного права або утримання від дій, що порушу­ють суб’єктивне право суб’єкта-володільця цього права.
Юридичний обов’язок — це приписана зобов’язаному суб’єкту і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної пове­дінки, якої має дотримуватися цей суб’єкт.
Виникнення та розвиток господарських процесуальних пра­вовідносин пов’язане з юридичними фактами. Під юридичними
58
59
фактами розуміються конкретні соціальні обставини, що спричи­няють відповідно до норм права настання певних правових нас­лідків — виникнення, зміну чи припинення правовідносин. І в цьо­му полягає їх головне завдання в механізмі правового регулюван­ня. Вони забезпечують перехід від загальної моделі прав і обов’яз­ків, що містяться в правовій нормі до конкретної поведінки суб’­єктів правовідносин.
За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії та події. Юридична дія — це вольова поведінка учасників господарських про­цесуальних правовідносин, зовнішній вираз їх волі та свідомості, результат волевиявлення учасників господарського судочинства.
До правомірних дій як вольової поведінки, що передбачена нор­мами господарського процесуального права, належать юридичні (індивідуальні) акти та юридичні вчинки.
Юридичний (індивідуальний) акт — це правомірна дія учас­ника господарських процесуальних правовідносин, із якою пов’я­зані юридичні наслідки, наприклад, подання до господарського суду позовної заяви, прийняття господарським судом рішення щодо су­дової справи.
Юридичний вчинок — це правомірна дія, з якою норма госпо­дарського процесуального права пов’язує юридичні наслідки в силу самого факту вольової дії, наприклад, учасник судового процесу заявляє про відвід судді господарського суду.
Юридична подія — це обставина, що не залежить від волі учас­ників господарських процесуальних правовідносин, але тягне за собою виникнення, зміну або припинення цих правовідносин. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 62 ГПК України про відмову в прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявника­ми, не пізніше п’яти днів із дня надходження заяви.
За наслідками юридичні факти поділяються на:
правостворюючі, тобто такі, що є підставами для виник­нення господарських процесуальних правовідносин;
правозмінюючі, тобто такі, що змінюють господарські про­цесуальні правовідносин;
правоприпиняючі, тобто такі, що припиняють господарські процесуальні правовідносини.
За характером дії юридичні факти поділяються на:
— факти однократної дії, тобто обставини, з якими норма го­
сподарського процесуального права юридичні наслідки тіль­
ки в даному конкретному випадку;
60
— факти безперервної юридичної (фактистани), тобто обставини, які існують тривалий час і безперервно або пері­одично породжують юридичні наслідки.
За походженням юридичні факти поділяються на:
первинні, під якими розуміють факти, на підставі яких ви­никають та існують господарські процесуальні правовідно­сини. До них належать такі факти, які є базою, матеріалом для узагальнень на законодавчому рівні зведених, похідних юридичних фактів;
похідні, під якими розуміють факти, які виникають на під­ставі первинних (походять від них), є їх узагальненням та систематизованим вираженням5.
Юридичний (фактичний) склад є сукупністю (системою) юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків (виникнення, зміни чи припинення господарських процесуальних правовідносин). За критерієм складності структури вони поділяються на:
юридичні (фактичні) склади з незалежним накопиченням усіх елементів, тобто такі, що породжують правові наслід­ки за одночасною наявністю усіх елементів;
юридичні (фактичні) склади з послідовним накопиченням елементів, тобто такі, що породжують правові наслідки за умови послідовної наявності елементів;
юридичні (фактичні) склади з використанням різних струк­турних принципів побудови.
Юридичні факти та юридичні (фактичні) склади в господар­чому процесуальному праві мають відповідати вимогам:
повноти, тобто містити елементи, що фіксують усі ймовірні варіанти розвитку фактичної ситуації;
чіткості нормативного визначення, тобто чіткості визначен­ня в господарському процесуальному законодавстві юридич­ного (фактичного) складу чи окремого юридичного факту для того, щоб не було різного їх розуміння учасниками судового процесу;
урегульованості юридичного (фактичного) складу.
Господарські процесуальні правовідносини мають такі особливості:
— існують тільки в процесуально-правовій формі, не існують у
формі фактичних відносин, поза господарського процесу,
оскільки виникають унаслідок розгляду та вирішення еко­номічних спорів;
1Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. — М., 1984. — С. 42.
61
їх суб’єктами є господарський суд та суб’єкти господарю­вання, у тому числі фізичні особи — суб’єкти підприємниць­кої діяльності;
підставою їх виникнення є порушення або оспорювання од­ним суб’єктом прав або інтересів іншого суб’єкта господа­рювання;
виникають переважно на підставі юридичних фактів-дій. Вирішальне значення для виникнення і розвитку господар­ських процесуальних правовідносин мають процесуальні акти уповноважених органів та посадових осіб, які реалізу­ють свої суб’єктивні права та обов’язки, забезпечені держа­вним захистом;
суб’єкти пов’язані нормами господарського процесуально­го права, які створюють формалізований порядок їх відно­син та дій при вирішенні господарських спорів; мають подвійну правову природу, оскільки опосередкову­ють процес реалізації норм матеріального права і є результа­том дій норм процесуального права.
2.4. Джерела господарського процесуального права
Джерелами господарського процесуального права є нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини при здійсненні господарського судочинства. Господар­ське процесуальне право має відокремлені джерела, які містять організаційні норми, що закріплюють систему господарських судів (Закон України «Про судоустрій України»); загальні господарсько-процесуальні норми (Господарський процесуальний кодекс Украї­ни) та спеціальні господарсько-процесуальні норми, які містяться в законах як матеріального-правового, так і процесуально-право­вого характеру (Закон України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом»). До джерел госпо­дарського процесуального права належать і інші нормативно-пра­вові акти, у яких містяться норми, що регулюють окремі питання здійснення правосуддя в господарських відносинах.
Головне місце серед джерел посідає Конституція України, у ст. 6 якої закріплений принцип здійснення державної влади в Укра­їні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Зазна­чено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у вста­новлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при
розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого за­кону чи іншого нормативно-правового акту щодо відповідності Кон­ституції та в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Консти­туції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Го­сподарські суди безпосередньо застосовують Конституцію в таких випадках:
якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;
якщо закон, який був чинним до прийняття чи введення в дію Конституції, після цього суперечить їй;
якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;
якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормати­вно-правового характеру підлягають застосуванню судами під час вирішення конкретних судових справ, суперечать Конституції України.
Постановою пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуд­дя» зазначено: якщо зі змісту конституційної норми випливає не­обхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи має застосовувати тільки той закон, який ґрунту­ється на Конституції та не суперечить їй.
У розділі VIIIКонституції закріплено принципи організації су­дів (територіальність і спеціалізація), незалежність і недоторкан­ність суддів, вимоги щодо суддів і порядок їх призначення та обран­ня, основні засади судочинства, державне забезпечення функціо­нування судів, діяльність судів, засади правового статусу Вищої ради юстиції.
Коло інших законодавчих актів, що належать до джерел гос­подарського процесуального права, є досить широким і має різне юридичне значення й спрямованість. Основними за значенням за­конами, які слід у першу чергу віднести до джерел, є Закон Укра­їни «Про судоустрій України» та Господарський процесуальний кодекс України.
Закон України «Про судоустрій України» визначає правові за­сади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо форму­вання корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний
62
63
порядок забезпечення діяльності судів і регулює інші питання су­доустрою. Цим Законом встановлено систему господарських судів та їх повноваження. Наприклад, ч. 2 ст. 21 Закону визначає міс­цеві господарські суди, ч. З ст. 22 — їх повноваження, ч. З ст. 25 — апеляційні господарські суди, а ст. 26 — їх повноваження, ч. 1 ст. 38 — встановлює, що Вищий господарський суд України є вищим судовим органом спеціалізованих судів, а ст. 39 визначає його пов­новаження.
Основним джерелом господарського процесуального права та­кож є Господарський процесуальний кодекс України, який склада­ється з 18 розділів.»
Норми господарського процесуального права містяться в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом». Норми цього закону передбачають особ­ливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними сто­совно норм ГПК України.
Закон України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом» встановлює умови та поря­док відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької ді­яльності — боржника або визнання його банкрутом та застосуван­ня ліквідаційної процедури, повного чи часткового задоволення вимог кредиторів. Однак відповідно до ч. 2 ст. 5 цього закону за­конодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнан­ня банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в час­тині, що не суперечить нормам Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність».
Відносини, пов’язані зі справлянням державного мита з позов­них заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подають­ся до господарських судів, урегульовані Декретом Кабінету Мініст­рів від 21.01.1993 р. № 7-93 «Про державне мито» з подальшими змінами і доповненнями, а також Інструкцією про порядок обчис­лення і справляння державного мита (затверджена наказом Голов­ної державної податкової інспекції України від 22.04.1993 р. з на­ступними змінами та доповненнями).
Закон України «Про третейські суди» регулює порядок утво­рення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює ви­моги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.
Законом України «Про міжнародне приватне право» визначе­но особливості провадження в справах за участю іноземних осіб,
64
підстави визначення підсудності справ судам України, питання виключної підсудності справ та інші питання.
Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» ви­ходить із визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які ви­никають у сфері міжнародної торгівлі, та необхідності комплексно­го врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законо­давчому порядку, ураховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також у типовому законі, при­йнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі та схваленому Генеральною асамблеєю ООН для можливого викорис­тання державам у своєму законодавстві. Цей закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України, однак окремі положення засто­совуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.
До джерел господарського процесуального права належать та­кож широке коло законів, які вміщують окремі норми, що стосу­ються провадження в господарських судах. Переважно це акти, які визначають підвідомчість спорів господарському суду (Господар­ський кодекс України, Закони України «Про господарські товарист­ва», «Про інвестиційну діяльність», «Про зовнішньоекономічну ді­яльність» тощо).
Відповідно до ч. З ст. 4 ГПК України господарський суд вирішує господарські спори також на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Напри­клад, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійснен­ням господарської діяльності (укладена в м. Києві 20.03.1992 p., ратифікована Верховною Радою України 19.12.1992 р.) регулює питання вирішення справ, що випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин між суб’єктами господарювання, з їхніх відносин із державними та іншими органами, а також виконання рішень за цими справами.
У випадках, передбачених законом або міжнародним догово­ром, господарський суд застосовує норми права інших держав. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за уча­стю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господар­ський суд може застосувати міжнародні торгові звичаї.
Господарському суду згідно з ч. 7 ст. 4 ГПК України заборонено відмовляти в розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, супе­речливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відно­сини, оскільки при розгляді господарських спорів у цьому випадку
65     продолжение
–PAGE_BREAK–
необхідно застосовувати правила про аналогію закону та права. Під аналогією закону розуміється застосування до відносин, які не вре­гульовані нормами права, але мають бути ними врегульовані, зако­ну, що регулює подібні відносини. За відсутності такого закону го­сподарський суд вирішує справу, застосовуючи аналогію права, тоб­то виходить із загальних підстав і змісту законодавства (гуманіз­му, справедливості, рівності тощо). Слід брати до уваги, що анало­гія закону й особливо аналогія права мають обмежену сферу вико­ристання.
Важливе значення для розгляду господарських справ, удоско­налення правозастосовчої практики господарських судів мають керівні роз’яснення Вищого господарського суду України (до лип­ня 2001 року — ВАСУ). Вищий господарський суд України, відповід­но до п. З ч. 1 ст. 39 Закону України «Про судоустрій України » дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства України щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Ці роз’яснення можна відне­сти до нормативного тлумачення норм права. Вони надаються з метою запобігти в процесі розгляду господарських спорів неправи­льному розумінню та неоднаковому застосуванню правових норм щодо практики застосування положень окремих законодавчих ак­тів, предметом регулювання яких є господарська чи підприємниць­ка діяльність, оподаткування, орендні відносини, захист права власності, правовідносини, що виникають унаслідок банкрутства тощо.
Роз’яснення Вищого господарського суду не належать до офі­ційних тлумачень. Офіційне тлумачення — це сформульоване в спе­ціальному акті роз’яснення змісту й мети правових норм, яке здій­снюється уповноваженим органом і має загальнообов’язкове зна­чення. І тому офіційне тлумачення є, так би мовити, загальнообо­в’язковою вказівкою щодо правильного розуміння й застосування певної норми. Відповідно до ст. 147 Конституції України право офі­ційно тлумачити Конституцію та закони України надано лише Кон­ституційному Суду України. Роз’яснення ж Вищого господарсько­го суду України можна віднести до нормативного тлумачення норм права, яке має такі види:
автентичне, за якого зміст норми права роз’яснює той са­мий орган, який її встановив;
легальне, за якого загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповід-
ним чином на це уповноважений чинним законодавством.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 43 Закону України «Про судоустрій України» Президія Вищого господарського суду України розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статис­тики, приймає відповідні рекомендації.
2.5. Господарськепроцесуальнеправоякнаука інавчальнадисципліна
Господарське процесуальне право розглядається не тільки як га­лузь права, але і як наука та навчальна дисципліна.
Господарське процесуальне право як наука є сукупністю право­вих знань, що накопичуються та постійно розширюються внаслі­док спеціальних наукових досліджень та узагальнень судової прак­тики. Наукові знання відображаються у правових доктринах, кон­цепціях, науково-практичних коментарях, рекомендаціях законо­давцю та господарським судам. У матеріалізованій формі вони зна­ходять своє закріплення у формулюваннях норм господарського процесуального права, конструкціях законодавчих актів, у науко­вих працях. Правильність висновків та пропозицій представників науки господарського процесуального права підтверджується або спростовується правозастосовчою практикою. Інколи до правових ідей, що були спростовані під час розроблення та прийняття законів, повертаються знову внаслідок прихильності до цієї правової ідеї1.
Господарське процесуальне право як юридична наука являє со­бою сукупність правових знань щодо організації та діяльності гос­подарських судів та інших органів, що вирішують господарські спо­ри. Тому система науки багато в чому збігається із системою госпо­дарського процесуального права як галуззю права. Проте система науки охоплює також і інші питання, які не становлять предмета галузі чи навчальної дисципліни. Це, зокрема, питання розвитку господарського процесуального законодавства, організації госпо­дарських судів, правового статусу суддів господарських судів, зага­льної характеристики органів господарської юрисдикції в держа­вах — членах СНД та інші питання, що мають загальнотеоретичне значення.
Як юридична наука, господарське процесуальне право має свій предмет і об’єкт дослідження. Предметом науки є система норма­тивно-правових актів, за допомогою яких здійснюється правове
1Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстюка. — М.: ООО «Горо-дец-издат», 2002. — С. 40-41.
66
67
/>регулювання процедур господарського судочинства, тобто право­ве регулювання процесуальної діяльності, механізм якої передба­чає формування та реалізацію господарського процесуального законодавства, а також охоплює питання історичного розвитку законодавства про господарське судочинство, організацію госпо­дарських судів, правового статусу суддів господарських судів, за­гальної характеристики органів господарської юрисдикції та інші питання, що мають загальнотеоретичне значення. Іншими сло­вами, предметом науки господарського процесуального права є господарське процесуальне право в нерозривному зв’язку з інши­ми суспільними явищами в його історичному розвитку і практич­ному застосуванні.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають під час вирішення господарських спорів. Як наука, господарське процесуальна право має мету — теоретичне відображення всіх ос­новних проявів правового регулювання, здійснення господар­ського судочинства, а також досудового врегулювання господар­ських спорів.
Соціальне призначення, місце і роль науки господарського про­цесуального права в суспільстві, гуманітарних та юридичних нау­ках найбільш повно і конкретизовано розкриваються через функції, які виконує галузева наука. Наука господарського процесуального права здійснює як загальнонаукові функції, що властиві будь-якій науці (пізнавальна, інтерпретаційна, прогностична, евристична, комунікативна, прикладна, ідеологічна, виховна), так і спеціальні юридичні функції. Спеціально-юридичні функції розкривають ті особливості призначення науки господарського процесуального права, які зумовлені їх спрямованістю на дослідження держави і права як особливих соціальних явищ, що мають власну природу і тенденції розвитку. До цих функцій належать:
правоорієнтуюча функція, яка відображає роль господар­ського процесуального права як частини юриспруденції у визначенні правових орієнтирів, правових цінностей, пра­вових ідей і принципів, шляхів удосконалення господар­ського процесуального законодавства, правового регулю­вання вирішення господарських спорів, створення надійних правозахисних механізмів тощо;
практикозабезпечуюча (інструментальна) функція, яка визначає значення цієї галузевої науки як інструмента су­спільства і держави щодо наукового забезпечення держав­но-правової практики, наприклад, на державне замовлен­ня вчені досліджують певні правові проблеми практичного
68
характеру, опрацьовують відповідні рекомендації, створю­ють нові технології державно-правової практики, розроб­ляють нові методи та засоби її здійснення; — критично-експертна функція, яка означає, що господар­ським процесуальним правом як галуззю юриспруденції не тільки пізнаються загальні закономірності й тенденції дер­жавно-правового розвитку чи визначаються правові орієн­тири, прогнози, а й критично осмислюється стан господар­ського процесуального законодавства, організації та діяль­ності господарських судів, їх відповідність загальноприйня­тим правовим і демократичним принципам, проводиться наукова експертиза проектів нормативно-правових актів та державної й правової практики.
Створення системи господарських судів як органів, що здійс­нюють правосуддя в господарських відносинах, спрямоване, у пер­шу чергу, на вдосконалення процедури розгляду господарських справ. Це потребує глибоких наукових досліджень ролі і місця гос­подарських судів у судовій системі України; проблем організації господарських судів і вдосконалення їх системи; шляхів створення реальних гарантій забезпечення незалежності суддів; процесу завер­шення перетворення колишніх державних арбітражів у повноцінні органи правосуддя — господарські суди; основних засад здійснення правосуддя в господарських відносинах; актуальних аспектів про­цесуальної та поза процесуальної діяльності господарського суду тощо.
Предметом господарського процесуального права як навчаль­ної дисципліни є система норм, що регулюють організацію і діяль­ність господарського суду та інших органів господарської юрисдик­ції, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах та вирі­шують господарські спори. Об’єктом вивчення є також концепції, правові погляди, історичні факти з проблем господарського (арбіт­ражного) процесу, які накопичені правовою наукою.
Таке визначення, надане в посібнику «Арбітражний процес», є досить загальним і не охоплює всього кола питань, що становлять предмет навчальної дисципліни «Господарське процесуальне пра­во », структура якої в основному відповідає Господарському проце­суальному кодексу України1.
1Більш докладно див.: Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерс-тюка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — С. 40-42; Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. -Ч. II. -С. 45-46.     продолжение
–PAGE_BREAK–Питання для самоконтролю
1.Чим об’єктивно підтверджується існування господарського про­цесуального права?
Що є предметом господарського процесуального права?
Навести існуючі в юридичній літературі підходи до визначення господарського процесуального права як галузі права?
Які існують класифікації норм господарського процесуального права?
Які мають особливості господарські процесуальні відносини?
Яке місце в системі джерел господарського процесуального права посідають роз’яснення Вищого господарського суду України?
Охарактеризуйте сучасний стан науки господарського процесу­ального права.
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001.
— № 36. — Ст. 188.
2.Закон України «Про судоустрій України» // Збірник поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної та судової прак­тики. — 2002. — № 7-8. — С 2-25.
3.Закон України «Про статус суддів» // Збірник поточного зако­нодавства, нормативних актів, арбітражної та судової практи­ки. — 2001. — № 29-30. — С 14-21.
Юридична література
І.Абова Т.Е. Арбитражный процесе в СССР: понятие, основные принципы. — М.: Юридическая литература, 1985.
Арбитражный процесс: Учебник для вузов / Под ред. проф. М. Треушникова. — М., 1993.
Арбитражный процесс: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996.
Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
6.Балобанов А., Бианко Р. Очерки по гражданскому процессу­альному праву и арбитражу. — Одесса, 2001. — С. 52-53.
7.Валкж І.А. Господарське процесуаЛГОВИЦЩЪ1 Навч.-метод, по­сібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с.
8.Боровик С.С, Джунь В.В., Мудрий СМ. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — 228 с.
Э.Васильев СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб­ное пособие. — X.: Эспада, 2001. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Укладач В.Е. Беляневич. — К.: Юстиніан, 2002.
— 544 с
12.Костенко О. Наукове (доктринальне) тлумачення законів та його роль у здійсненні правосуддя // Право України. — 2000. -№ 6. — С. 34-36.
ІЗ.Оніщук М.В. Огляд проекту Господарського процесуального кодексу України // Вісник господарського судочинства. — 2007.
— № 2. — С.121-123.
14.Осетинський А. Додержання законності при вирішенні госпо­дарських спорів // Право України. — 1999. — № 4. — С 11-15.
15.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — 432 с
16.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
17.Притика Д. Зміцнення законності та протидія проявам злочин­ності в економічній сфері // Право України. — 1999. — № 5. -С 14-17.
18.Притика Д. Арбітражні суди України: завдання по удоскона­ленню організаційної роботи // Право України. — 2000. — № 4.
— С 3-7.
19.Притика Д. Судова незалежність: етика і проблеми корупції // Право України. — 2000. — № 6. — С 3-5.
20.Притика Д. Роль арбітражних судів у забезпеченні законності в економічних правовідносинах і протидії економічним правопо­рушенням // Право України. — 2001. — № 1. — С 8-14.
21.Притика Д. Арбітражні суди в Україні, історія сьогодення, пер­спективи розвитку // Право України. — 2001. — № 3. — С 7-14.
22.Притика Д. Арбітражні суди України: 10 років на стороні за­конності в господарських відносинах // Право України. — 2001.
— № 6. — С 13-16.
70
71
23.Руденко М. Арбітражний суд і прокуратура: історія становлен­ня та сучасний стан взаємовідносин // Право України. — 2000. — № 2. — С 58-60.
24.Смітюх А.В. Стратагематика господарського процесу // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 2. — С 133-137.
2 5. Тітов М. До реформи господарського судочинства // Право Укра­їни. — 2001. — № 2. — С 120-125.
26.Фомченков Д. Господарські суди на захисті інтелектуальної власності // Право України. — 2001. — № 10. — С 92-93.
27.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — С. 7-31.
28. Ющик О.І. Господарський кодекс у правовій системі України // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 1. — С 135-140.
ГлаваЗ
Підвідомчість та підсудність справ господарським судам
3.1. Підвідомчість господарських справ
Підвідомчість — певне коло питань, розгляд і вирішення яких віднесене законодавством до компетенції тих чи інших органів дер­жави. Правове значення підвідомчості полягає в тому, що вона дозволяє розмежувати компетенції різних органів і встановити ха­рактер та межі розв’язання відповідних справ (спорів)1.
За загальним уявленням інститут підвідомчості означає розме­жування кола справ між судами (загальної юрисдикції та спеціалі­зованими), а також іншими юрисдикційними органами. Сукупність правових норм, які утворюють інститут підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у силу яких їх вирі­шення віднесено до компетенції того чи іншого органу.
В юридичній літературі існують різні погляди щодо розуміння підвідомчості господарських справ. Одні автори підвідомчість справ господарським судам розуміють як коло справ, віднесених до ведення цих органів у силу прямої вказівки закону2. Інші вва­жають, що юридичні норми, сукупність яких утворює інститут підвідомчості, визначають не компетенцію певних юрисдикційних органів, а властивості (характер спірних правовідносин) справ, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції того чи іншого органу3. Підвідомчість — це визначена законом сукупність повно­важень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до
72
73
їх компетенції1. Таке розуміння підвідомчості дозволяє врахову­вати характер спірних правовідносин і відносити вирішення од-нохарактерних (однотипових) спорів до ведення того чи іншого органу. Це дозволяє не виходити лише з того, що вже встановлено в законодавстві, а вдосконалювати норми інституту підвідомчості. Таким чином, інститут підвідомчості використовується для ви­значення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і дозволяє відмежувати їх від справ, віднесених до ведення інших органів.
На думку Л.А. Грось, критеріями, що визначають підвідом­чість справ господарському суду, є суб’єктивний склад і характер діяльності суб’єкта (підприємницька діяльність)2. Цей підхід по­ширений і в українській юридичній літературі. В основу визначен­ня підвідомчості покладено два критерії — суб’єктивний (суб’єк­тивний склад) і об’єктивний (характер спірних матеріальних пра-вовіднбсин).
Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує всі господарські спори, що виникають між юридичними особами, а та­кож громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності і ним, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішу­вати спори і розглядати справи за участю державних та інших орга­нів, а також громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяль­ності.
Характер спірних правовідносин як критерій підвідомчості окре­слює коло справ, які розглядаються в господарських судах. У юри­дичній літературі звертається увага на складність застосування цього критерію, оскільки характер правовідносин є оціночною ка­тегорією і його з’ясування пов’язане з оцінкою групи фактичних обставин3.
Економічний характер спору відображає зміст спірних право­відносин і характеризує сутність взаємовідносин сторін — спір ви­никає із підприємницької, господарської або іншої економічної діяльності.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Підвідомчість — це визначена законом сукупність повнова­жень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх
1Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р.
№ 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господар­
ським судам».
2Арбитражный процесе: Учебное пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тара-
ненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 50.
3Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ,
2002. — С. 63.
компетенції. За об’єктивним критерієм — це коло справ, визначі ) них ст. 12 ГПК України:
1)справи в спорах, що виникають при укладенні, зміні, розі­рванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів і тех­нічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію, а також та­рифів на послуги, якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду Укра­їни та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законо­давства України, міждержавних договорів України від­несене до відання інших органів;

справи про банкрутство;
справи за заявами органів Антимонопольного комітету Укра­їни, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчи­ми актами до їхньої компетенції;
справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (заснов­ником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) гос­подарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяль­ністю, управлінням та припиненням діяльності цього това­риства, крім трудових спорів.
Суб’єктивний та об’єктивний критерії дозволяють розмежову­вати підвідомчість спорів між судами загальної юрисдикції та спе­ціалізованими судами. Отже, підвідомчість господарських спорів господарським судам і відмежування їх від підвідомчості іншим юрисдикційним органам проводиться на підставі правових ознак, а саме: характеру спірних правовідносин та суб’єктивного складу учасників спору.
Господарські суди розглядають справи в порядку позовного про­вадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини госпо­дарськими, а спір — господарським, слід виходити з визначень, наве­дених у ст. З Господарського процесуального кодексу України.
74
75
Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
а) участь у спорі суб’єкта господарювання;
б)наявність між сторонами, по-перше, господарських відно­
син, урегульованих Цивільним кодексом України, Госпо­
дарським кодексом України, іншими актами господарсько­
го і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право,
що виникає з відповідних відносин;
в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирі­
шення такого спору судом іншої юрисдикції.
Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирі­шують усі спори між суб’єктами господарської діяльності, а також спори, пов’язані з:
утворенням суб’єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, у тому числі спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповід­них спорів за позовами суб’єктів владних повноважень;
приватизацією державного та комунального майна (крім спо­рів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів ор­ганів місцевого самоврядування та органів приватизації;
захистом права власності, у тому числі з визнанням цього права;
з використанням у господарському обороті об’єктів інтелек­туальної власності, зокрема, спори за позовами суб’єктів гос­подарювання до органів державної влади про визнання не­дійсними актів про видачу документів, що посвідчують пра­во інтелектуальної власності.
Господарським судам підвідомчі також справи про визнання фак-‘ів, що мають для суб’єктів господарювання юридичне значення.
У господарських судах мають вирішуватися всі спори, що ви-гикають з господарських договорів між суб’єктами господарюван­ня та органами державної влади і місцевого самоврядування, зок­рема, угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, бір­жових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів належать, зок­рема, угоди: про відчуження об’єктів приватизації (крім привати­зації державного житлового фонду); передачу державного або ко­мунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб.
Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтер-1нативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення
спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити із суб’єктного складу учасників спору та характеру спірних правовід­носин.
Господарським процесуальним кодексом України не передбачена можливість об’єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подан­ня позову, в якому такі вимоги об’єднано, господарський суд при­ймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розгляду госпо­дарськими судами, а в іншій частині з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провад­ження в справі в цій частині згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.
До компетенції господарських судів не належить розгляд справ у спорах:
а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи ак­
тів індивідуальної дії), ухвалених суб’єктом владних пов­
новажень, яким останній зобов’язує суб’єкта господарюван­
ня вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій
або нести відповідальність за умови, коли оскаржуваний акт
згідно з законодавством України є обов’язковим до вико­
нання;
б) про оскарження суб’єктом господарювання дій (бездіяль­
ності) органу державної влади, органу місцевого самовряду­
вання, іншого суб’єкта владних повноважень, їхньої поса­
дової чи службової особи, що випливають з наданих їм влад­
них управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не
пов’язані з відносинами, урегульованими господарським
договором;
в) між суб’єктами владних повноважень з приводу їхньої ком­
петенції у сфері управління;
г) з приводу укладання та виконання адміністративних дого­
ворів;
д) за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,
установлених законом.
Інші справи за участю суб’єктів господарювання та суб’єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрис­дикції і повинен розглядатися господарськими судами на загаль­них підставах. До таких справ належать усі справи в спорах про право, що виникають з відносин, урегульованих Цивільним Кодек­сом України, Господарським кодексом України, іншими актами гос­подарського та цивільного законодавства.
76
77
Угоди, укладені суб’єктами владних повноважень, їх посадо­вими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, належать до адміністративних договорів. Згідно зі ст. З Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) адмініст­ративний договір — це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є од­нією зі сторін угоди. Тобто зі змісту адміністративного договору випливає наявність відносин влади і підпорядкування, що відріз­няє його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між суб’єктом владних повноважень і суб’єктом господарської діяльності договірні відносини між сторонами ґрунтуються на юри­дичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних договорів не належать угоди, укладені заправилами Цивільного кодексу України, інших актів цивільно­го або господарського законодавства.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Частиною другою ст. 4 КАС України встановлено, що юрисдик­ція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Закони України можуть передбачати вирішен­ня певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства, у тому числі господарського. Такий інший порядок передбачено, зокрема, ч. 1 ст. 60 Закону України «Про захист еко­номічної конкуренції», відповідно до припису якої заявник, відпо­відач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Анти­монопольного комітету України повністю або частково до госпо­дарського суду. З огляду на зміст наведених норм, а також ст. 32 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» спра­ви зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Анти­монопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК України. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб’єктів господарювання сум штрафів та пені через порушення конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних орга­нів, прийнятими на підставі приписів названих Законів України. Водночас і п. З ч. 1 ст. 12 ГПК України встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, від­несених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі госпо­дарським судам.
Якщо позов, який підлягає розгляду за правилами ГПК України, помилково поданий на підставі норм КАС України,
господарським судам слід перевіряти позовні матеріали на предмет їх узгодженості з приписами статей 54 і 57 ГПК України та в разі невідповідності цих матеріалів зазначеним приписам керуватися вимогами ст. 63 ГПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 та ст. 12 ГПК України, справи у спорах, пов’язаних з приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду) та справи, що вини­кають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Справи, що виникають з корпоративних відносин, — це спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між уча­сниками (засновниками, акціонерами), що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього това­риства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського то­вариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадо­вих чи службових осіб, визнання недійсними установчих докумен­тів товариства або угод про відчуження майна, корпоративних прав тощо. Виняток становлять лише трудові спори за участю господар­ського товариства.
За змістом і направленістю Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсуд­ності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів » його прийняття не виключає (до початку діяльності окружних та апе­ляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і апеляцій­ними господарськими судами у встановленому законом порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законо­давству і порушують права, охоронювані законом інтереси підпри­ємств та організацій.
Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсни­ми лише таких актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству, порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тяг­нуть для позивачів певні правові наслідки.
Господарські суди розглядають справи в спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, оскільки земля є об’єктом цивільних прав і обов’язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані із
78
79
захистом права власності або користування землею, в яких, захи­щаючи свої цивільні права і охоронювані законом інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності.
Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборго­ваності з орендної плати за договором на користування земельною ділянкою, укладеним суб’єктом господарювання та органом місце­вого самоврядування.
Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, у тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів пре­тендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка нада­на у власність або в користування, має вирішуватися в порядку господарського судочинства.
До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство, у тому числі порушених стосовно банківських установ. Зазначені справи відповідно до ч. 2 ст. 4-1 ГПК України розглядаються в порядку провадження, передбаченому Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його бан­крутом» та «Про банки і банківську діяльність».
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фермерське госпо­дарство» останнє є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи. Згідно з ч. 4 ст. 7 цього Закону в разі відмови органів державної влади та органів місцевого самовря­дування в наданні земельної ділянки для ведення фермерського го­сподарства питання вирішується судом. Рішення суду про задово­лення позову є підставою для відведення земельної ділянки в на­турі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право влас­ності або укладання договору оренди.
Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» пе­редбачено, що після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної діля­нки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господар­ства проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п’яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’я­зані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства.
Унаслідок цього спори, пов’язані з відмовою в наданні громадя­нину земельної ділянки для ведення фермерського господарства,
80
та спори щодо розподілу майна фермерського господарства, яке при­пинило свою діяльність, не підвідомчі господарським судам. Що ж до спорів, пов’ язаних з наданням додаткової земельної ділянки фе­рмерському господарству після його створення, а також спорів про припинення діяльності фермерського господарства та спорів про викуп земельних ділянок для суспільних потреб у фермерського господарства, то вони відповідно до статей 1 та 12 ГПК України підвідомчі господарським судам.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію дер­жавного майна» для спільної участі в приватизації громадяни мо­жуть створювати господарські товариства, у тому числі з членів трудового колективу, у порядку, встановленому законодавством України. Справи в спорах за участю цих товариств за умови, що їх державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі господарським судам на загальних підставах.
За правилами господарського судочинства мають розглядатися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної навколиш­ньому природному середовищу, у тому числі за позовами спеціаль­но уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. На підставі ст. 67 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охо­рони навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна зі сторін знаходиться за межами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про режим іноземно­го інвестування» спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в су­дах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. За змістом статей 1 та 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у відповідних спорах, якщо інше не визна­чено міжнародними договорами України. Справи в усіх інших спо­рах, не зазначених у ч. 1 цієї статті, підлягають розгляду в судах та ■ (або) у господарських судах України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі за кордоном (ч. 2 ст. 26 названого Закону України «Про режим іноземного інвестування».
Відповідно до ч. 7 ст. 50 Закону України «Про нотаріат» спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом у позовному порядку. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід, крім суб’єктного складу спору, виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу (статті 87-89 Закону України «Про нотаріат»).
81
Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису та­ким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про по­вернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса вирішуєть­ся господарським судом за позовом боржника до стягувача, якщо суб’єктний склад сторін спору відповідає приписам ст. 1ГПК Укра­їни. Справи, пов’язані з оскарженням виконавчого напису нотарі­уса, не підвідомчі господарським судам.
Згідно зі ст. 17 Закону України « Про свободу совісті та релігійні організації» рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння й користування культовими будівлями та майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивіль­ним процесуальним кодексом України. Отже, установивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недій­сним, господарський суд має відмовити в її прийнятті з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України. Такий самий порядок застосовуєть­ся і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релі­гійної організації (ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Не підлягають розгляду господарським су­дом також позови релігійних організацій про витребування куль­тової будівлі та майна з чужого незаконного володіння (віндика-ційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (не-гаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у во­лодіння або користування, оскільки згідно з п. 7 ч. 2 ст. З Закону України «Про виконавче провадження» таке рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою.
Розгляд господарськими судами скарг у порядку ст. 121-2 ГПК України є однією з форм судового контролю щодо виконання рі­шень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу. Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу в першій інстанції, тобто тим господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими суда­ми за правилами ГПК України, хоча б скарги й було мотивовано посиланням на приписи КАС України.
Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов’язані з визнанням права на майно, на яке накла­дено арешт, і про звільнення майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов’язана проводити стягнення
коштів з боржника в разі невиконання рішення з вини цієї юридич­ної особи (ст. 59 і 86 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» — за умови, коли сторонами в судовому процесі є підприємства чи організації в розумінні ст. 1 ГПК України. Щодо скарг, які пода­ються до суду на підставі ст. 85 Закону та ст. 121-2 ГПК України, то за змістом останньої з названих норм їх розглядає виключно мі­сцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто в першій інстанції.
Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, за­твердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх вико­нання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів (ст. 1 Бюджетного кодексу Украї­ни), не є господарськими; до відповідних відносин не застосовуєть­ся також і Цивільний кодекс України. Отже, заяви в спорах, пов’я­заних із зазначеними відносинами, не підлягають розгляду в госпо­дарських судах України.
Відповідно до ст. 116 ГПК України виконання рішення госпо­дарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надси­лається йому після набрання судовим рішенням законної сили. У наказі господарського суду згідно зч. 1 ст. 117 ГПК України і ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» зазначається, зок­рема, резолютивна частина рішення. Оскільки наказ господарсь­кого суду відтворює резолютивну частину рішення цього суду, оскар­ження наказу поза межами апеляційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого такий наказ виданий, неможливе. Тому заінтересована сторона у справі може в установленому ГПК України порядку оскаржити лише рішення господарського суду, на підставі якого відповідний наказ виданий. Господарський суд має відмовляти в прийнятті позовної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним або таким, що не підлягає виконан­ню, на підставі п 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України з огляду на те, що така позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах. Заяви стягувачів або боржників про визнання наказу таким, що не підля­гає виконанню, повністю або частково розглядаються господар­ськими судами в порядку, визначеному ст. 117 ГПК України.
Відповідно до ст. 124 ГПК України господарські суди розгляда­ють справи за участю іноземних підприємств і організацій. Підвідо­мчість справ за участю іноземних підприємств і організацій визна­чається за правилами, встановленими ст. 12 ГПК України. Госпо­дарські суди мають право також розглядати справи за участю інозем­них підприємств і організацій, якщо:
82
83
місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособ­леного підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;
іноземне підприємство чи організація має на території Укра­їни нерухоме майно, щодо якого виник спір.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Прорежим іноземного інвестування» спори між іноземними інвесторами j. державою з пи­тань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності під­приємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах Укра­їни, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. За змістом ст. 1 та 12 ГПК України господарським судам підвідомчі спра­ви у відповідних спорах, якщо інше не визначено міжнародними дого­ворами України. Справи в усіх інших спорах, не зазначених у ч. 1 ст. 26 Закону України «Про режим іноземного інвестування», підля­гають розгляду в судах та (або) господарських судах, або за домовле­ністю сторін у третейських судах, у тому числі за кордоном.
3.2. Підсудністьгосподарськихсправ
На відміну від підвідомчості, яка визначає розмежування повнова­жень господарських судів та інших органів, у тому числі загальних судів, щодо розгляду господарських справ підсудність означає роз­межування компетенції між різними ланками господарських судів та між окремими судами однієї ланки. Підсудністю називається роз­межування компетенції стосовно розгляду справ між окремими гос­подарськими судами1. Таке розмежування здійснюється за двома ознаками:
родовою ознакою, тобто родом справи, її предметом. За до­помогою родової підсудності можна встановити, якій судо­вій ланці підсудна конкретна справа. Загальні положення родової підсудності визначено в ст. 13 ГПК України;
територіальною ознакою, тобто за місцезнаходженням сто­рін. Територіальна підсудність дозволяє розмежовувати ком­петенцію господарських судів одного рівня. Територіальна підсудність справ господарському суду визначена ст. 15 ГПК України. При встановленні територіальної підсудності не­обхідно керуватися рекомендаціями Вищого господарсько­го суду України.
1Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. М° 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господар­ським судам».
Відповідно до ст. 13,15 ГПК України підсудність справ визна­чається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ, що передба­чена ст. 16 ГПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ГПК України справи в спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються госпо­дарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо.
Справи в спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійс­ними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходжен­ням відповідача.
Спори, пов’язані з укладанням, зміною умов, розірванням чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню го­сподарським судом за місцем знаходження однієї зі сторін, до якого звернувся заявник.
У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсуд­ності прав зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами в цих договорах (прокурорів, органів дер­жавної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з того, що територіальна підсудність має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК України, а тому розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.
Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом за­доволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа не є сторонрю. Захист прав такої особи можливий шляхом подання віндикаційного позову.
У вирішенні питання щодо визначення територіальної підсуд­ності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами в цих договорах (прокурорів, органів держав­ної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з такого. У відповід­них випадках територіальна підсудність має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК України. Згідно з цією статтею справи в спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Справи в спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню,
84
«5
або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відпо­відача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.
Якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відосо­блений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуваннямч. 1-Зст. 15 ГК України залежно від місцезнаходжен­ня відособленого підрозділу. Територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається від­повідно до вимог ст. 15 ГПК України за місцем знаходження відо­собленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноважен­ня сторони від імені юридичної особи. Оскільки відособлений під­розділ юридичної особи діє в межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомір­не лише тоді, коли спір випливає саме з його діяльності. У разі від­сутності у відособленого підрозділу відповідних повноважень та/ або коли спір не пов’язаний з діяльністю цього підрозділу, позовні матеріали або справа надсилаються за підсудністю до господар­ського суду за місцем знаходження юридичної особи. У вирішенні питань, пов’язаних з участю в судовому процесі відособлених під­розділів юридичних осіб, необхідно також ураховувати викладене в роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 28.07.1994 р. № 02-5/492 «Про участь у судовому процесі відособ­лених підрозділів юридичних осіб » (з подальшими змінами і допов­неннями).
Місце розгляду справи з господарського спору, у якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Авто­номної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд.
Справи про банкрутство розглядаються за місцезнаходженням боржника.
При вирішенні питання про підсудність зустрічних позовних заяв у справах, що віднесені до виключної підсудності господарсь­ких судів відповідно до ч. 4 ст. 16 ГПК України, слід виходити з того, що за змістом ч. 1 ст. 60 ГПК України зустрічний позов зав­жди розглядається спільно з первісним позовом у тому самому суді, у провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, у тому числі випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організа­цією, зазначеною в ч. 4 ст. 60 ГПК України.
Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, має бути ним розглянута по суті. Коли через певні обставини справа не може бути розглянута господарським судом, ст. 17 ГПК України
встановлює правила передачі матеріалів справи з одного господарсь­кого суду до іншого.
Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в гос­подарському суді, до підсудності якого належить справа, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є в провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.
Підсудність справи про стягнення іноземної валюти визнача­ється розділом III ГПК України, виходячи з ціни позову у націона­льній валюті України — еквіваленті іноземної валюти згідно з офі­ційним курсом, встановленим Національним банком України на день подання позову.
З територіальної підсудності зроблено три винятки, які охоп­люються поняттям виключної підсудності. Виключна підсудність має місце тоді, коли категорія справ законом віднесена до підсуд­ності конкретного суду, що виключає можливість розгляду цих справ у будь-якому іншому суді. Так, справи в спорах, що виника­ють з договору перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнахо­дженням цього органу.
Статтею 16 ГПК України встановлено виключну підсудність справ господарському суду в спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи роз­глядаються за місцезнаходженням майна. Місцезнаходження май­на має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження під­судність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. 15 ГПК України. Якщо відповідачем у справі зі спору про пра­во власності на майно або про витребування майна з чужого неза­конного володіння чи про усунення перешкод у користуванні май­ном є органи, зазначені у ч. 4 ст. 16 ГПК України, то такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.
Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуаль­ної власності розглядаються господарським судом за місцем вчи­нення порушення.
Частина четверта ст. 16 ГПК України відносить справи зі спо­рів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконав­чої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності
86
87
господарського суду міста К^єва. З огляду на це у вирішенні пи­тання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або держав­ну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав,, необхідно враховувати такі обставини. Якщо позивач з певних причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або держав­на адміністрація і унаслідок цього позовна заява подається до гос­подарського суду міста Києва, або в разі передачі відповідної спра­ви іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду За згодою позивача вправі виріши­ти питання про залучення до участі в справі іншого відповідача або йро заміну неналежного відповідача. Якщо в такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч. з ст. 17 ГПК України має бути розглянута господарським су­домні eraКиєва, Справи, матеріали яких містять державнутаєм-ницю, розглядаються господарським судом міста Києва.
Справи в спорах між господарським товариством та його учас­ником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) гос­подарського товариства, що Пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розгля­даються господарським судом за місцезнаходженням господарсь­кого товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріа­ли, справи надсилаються господарським судом за встановленою під­судністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи, яка може бути оскар­жена.
Якщо господарський суд, чКий прийняв справу до свого прова­дження з додержанням правид підсудності, залучив іншого відпо­відача чи замінив неналежного відповідача і внаслідок цього спра­ва стала підсудною іншому господарському суду, питання про під­судність визначається за правилом ч. З ст. 17 ГПК України, за ви­нятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Питаннядлясамоконтролю
1. Чим відрізняється підвідомчість від підсудності в госполаосько-
Му Процесі?* yvoivu
2.Які критерії визначцЮТь підвідомчість справ господарському
Які спори підвідомчі господарському суду?
Що означає підсудність господарських справ?
За якими ознаками здійснюється розмежування компетенції між різними ланками господарських судів?
У чому полягає сутність виключної підсудності?
Списокрекомендованихджерел
Нормативні акти
. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001.
2. Про деякі питання підвідомчості і підсудності Спорів господар­ським судам. Рекомендації Президії Вищого господарського^ України від 27.06.2007 р. № 04-5/120.
Юридична література
Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, І996. — С. 50-86
Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф в М Шрпгтю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 сшерстю
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. B.B Япкпвя — м • Юристъ, 2002. — 480 с.”‘ иРкова — м-
4.Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Цавч -метпл по­
сібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с.Д”
б.Бевзенко В.М., Мінько СМ. Особливості визначення підвідом­
чості публічно-правоиих спорів // Вісник господарського ” –
чинства. — 2007. — № з. — С 122-126.юрського судо
6.Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист Прав суб’єктів
господарювання в арбітражних судах України — к • Оыяни
2001. — 228 с.•” иР1яни>
Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины- Учеб пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В Л Чеп надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За
88
89
заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
9. Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
Кравчук В.М. Підвідомчість корпоративних спорів // Вісник господарського судочинства. — 2007. — № 4. — С. 69-76.
Кузнецова Н.С. Господарська і адміністративна юрисдикція: проблеми розмежування // Вісник господарського судочинст­ва. — 2008. — № 2. — С 77-79.
Лукач І.М. Деякі проблеми розмежування підвідомчості справ, що виникають з господарських та трудових відносин // Вісник господарського судочинства. — 2008. — № 2. — С. 68-72.
13.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с
Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ.’коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
16.Щербина B.C. Господарське право України: Навч. посібник. -К.: Юрінком Інтер, 2001. — С. 367-370.
Глава4
Учасникигосподарськогосудового процесу
4.1. Поняттятаскладучасниківсудовогопроцесу
Учасники господарського процесу — це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії1. До складу учасників судового процесу належать сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, зокрема судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.
Учасники господарського процесу — це суб’єкти, дії яких мо­жуть сприяти правильному й швидкому розгляду спору, захисту прав і інтересів, що охороняються законом, суб’єктів господарю­вання. За змістом господарського процесуального права особами, які беруть участь у справі, вважаються ті учасники процесу, що безпосередньо зацікавлені в результаті розгляду справи, беруть участь у процесі від свого імені, здатні впливати на його перебіг, оскільки наділені комплексом прав, які надають їм таку можли­вість2. Інші автори визначають учасників як таких осіб, що мають у справі юридичну зацікавленість і внаслідок зазначеного наділені правом впливати на рух господарського процесу3. їхній інтерес у про­цесі може бути спрямований на захист своїх прав чи охоронюваних
90
91
законом інтересів або на захист прав і охоронюваних законом інте­ресів інших осіб у передбачених законом випадках. За цим критері­єм виділяють матеріально-правовий інтерес та суспільний інтерес (державний, службовий, функціональний).
Інтерес кожного учасника в справі є юридичним, тобто таким, що є підставою для участі в справі, і в той самий час відрізняється від інтересу інших учасників, що передбачає наділення особи специфічним комплексом процесуальних прав і обов’язків. І цю обставину необхідно враховувати при вирішенні питання про місце в процесі тієї чи іншої особи.
Матеріально-правовий інтерес до процесу існує об’єктивно й означає можливість впливу судового рішення на права, обов’язки учасників. Відсутність можливості такого впливу свідчить про те, що особа не має юридичного інтересу до процесу і, відповідно, не може в ньому брати участь.
З усіх учасників судового процесу лише сторони, треті особи і прокурор, який бере участь у процесі, наділені правом заявити відвід судді за наявності підстав та в порядку, зазначених у ст. 20 ГПК України, у тому числі у випадках, коли суддя бере участь у перегляді в апеляційному чи в касаційному порядку рішення, ухвали, прийнятих ним або за його участю, а також у новому роз­гляді справи в разі скасування рішення, ухвали, прийнятих ним чи за його участю.
Склад учасників судового процесу визначено розділом IV ГПК України. Залежно від виконуваних у судовому процесі функцій і мети вступу або залучення до процесу учасників можна поділити на три групи:
особи, які вступають у процес із метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи);
особи, які вступають у процес із метою захисту держав­них і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші ор­гани);
особи, які залучаються до процесу для надання пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, екс­перт)1.
У юридичній літературі залежно від правового стану учасни­ків господарського процесу поділяють також на три групи. Перша група — господарські суди (судді), які безпосередньо вирішують
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — С 63.
господарську справу. Друга — учасники господарського процесу, яких закон визнає особами, що беруть участь у справі: сторони (позивач і відповідач), треті особи, які заявляють самостійні ви­моги до предмета спору, треті особи, які не заявляють самостій­них вимог до предмета спору, прокурор, державні та інші органи, які виступають на захист чужих інтересів у силу покладених на них законом функцій. Третя група — особи, які сприяють здій­сненню правосуддя, вони не є учасниками господарського проце­су, і закон визначає їх як інших осіб, які беруть участь у справі. Це посадові особи та інші працівники підприємств, установ, орга­нізацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, представники та інші особи1.
В. В. Ярков поділяє учасників на чотири групи: господарський суд як орган, що вирішує господарський спір; особи, які беруть участь у справі, захищаючи свої або інших осіб права та законні інтереси, і мають юридичну заінтересованість у судовому процесі; представники, які забезпечують особам, що беруть участь у справі, можливість їх участі у справі, представляючи їх інтереси; особи, які сприяють діяльності господарського суду внаслідок обов’язків щодо надання доказової інформації та в інших випадках (судові експерти, перекладачі тощо)2.
Існують і інші підходи до класифікації учасників судового про­цесу, наприклад: сторони, треті особи, прокурор, державні та інші органи, які беруть участь у справі в силу покладених на них обов’яз­ків, заявники та інші заінтересовані особи, що беруть участь у спра­вах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, а та­кож у справах про банкрутство3.
Наведені підходи щодо класифікації учасників судового процесу не суперечать один одному, вони відображають одне й те саме право­ве явище, але відрізняються внаслідок різних підходів авторів.
Кожен учасник господарського процесу наділений правами і обов’язками відповідно до мети його участі в процесі. Серед учас­ників виокремлюються особи, без яких процес у конкретній гос­подарській справі неможливий. Обов’язковими учасниками гос­подарського процесу є господарський суд (суддя), який здійснює
1Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, посібник. — К.:
КНЕУ, 2002. — С 44.
2Арбитражный процесе: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ,
2002. — С. 86.
3Арбитражный процесс: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тара-
ненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 67.
92
93
судову владу, і сторони. Саме наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, є характер­ною і визначальною ознакою судового провадження. Сторонами є особи, між якими виник спір з матеріальних господарських пра­вовідносин. Як зазначалося вище, важливою ознакою сторін є юридична заінтересованість. Так, відповідно до ст. 2 ГПК Украї­ни господарський суд порушує справи за позовними заявами під­приємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Але законодавець не визначає, у чому може полягати цей інтерес. До­сліджуючи категорію інтересу в праві, багато авторів доходять висновку про існування матеріально-правового інтересу і зумов­леного ним процесуального інтересу1, які у своїй єдності визнача­ють юридичну заінтересованість особи в процесі2.
Юридичну заінтересованість у процесі має не лише позивач, для якого вона полягає в отриманні того блага, яке принесе йому рі­шення господарського суду про задоволення позову (матеріально-правовий інтерес) і у винесенні господарським судом відповідного рішення про задоволення позову (процесуальний інтерес). Так само юридичну заінтересованість, але протилежну за змістом, має відпо­відач, для якого матеріально-правовий інтерес полягає у встанов­ленні рішенням господарського суду відсутності будь-яких право­вих обов’язків перед позивачем, а процесуальний — у винесенні го­сподарським судом рішення про відмову в позові. Стосовно право­суддя в господарських відносинах юридичну заінтересованість під­приємств та організацій необхідно розглядати як об’єктивно існу­юче явище, за яким права й обов’язки сторін залежать від рішення господарського суду. Саме в поширенні дії рішення господарського суду на права й обов’язки сторін і полягає сутність юридичної заін­тересованості.
Для ефективної реалізації своїх функцій особи, які беруть участь у справі, наділені процесуальними правами, якими вони зобов’я­зані користуватися належним чином. Крім того, Господарським процесуальним кодексом України на них покладаються процесу­альні обов’язки.
Див.: Абова Т.Е., Тадевосян B.C. Разрешение хозяйственных споров. — М., 1968. — С. 17; Зайцев И.М. Арбитражное рассмотрение преддоговорных спо­ров. — Саратов, 1973. — С. 62.
2Викут М.А. Стороны — основные лица искового производства. — Саратов. 1968. — С. 6; Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. — М., 1960. — С. 30.
4.2. Сторонивсудовомупроцесі, їхправатаобов’язки
Господарське процесуальне законодавство не містить загального визначення поняття сторін судового процесу, але визначає коло осіб, які можуть ними бути. Сторонами в судовому процесі — пози-, вачами і відповідачами — можуть бути підприємства та організації, зазначені в ст. 1 ГПК України: підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійсню­ють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. У випадках, передбачених законодавчими актами Ук­раїни, до господарського суду мають право також звертатися дер­жавні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємниць­кої діяльності.
Сторонами судового процесу є учасники спірного матеріального правовідношення, тобто особа, яка має право вимоги (кредитор) та особа, на яку покладається обов’язок виконати зобов’язання (боржник). У судовому процесі кредитор стає позивачем, а борж­ник — відповідачем1.
Позивачами в господарському процесі є підприємства та органі­зації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушуваного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Позивач — це особа, яка передбачувано є володільцем спір­ного права або інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського суду за захистом, оскільки вважає, що її право порушено або необґрунтовано оспорюється відповідачем. Таким чи­ном, виходячи з аналізу ст. 1, 2 ГПК України, розрізняють:
заінтересовані підприємства та організації, що звертаються до господарського суду за захистом своїх порушених або оспо­рюваних прав та охоронюваних законом інтересів (цим по­няттям охоплюються також і громадяни-підприємці);
державні та інші органи, які звертаються до господарсько­го суду у випадках, передбачених законодавчими актами України.
Відповідачами в господарському процесі є підприємства та орга­нізації, фізичні особи — підприємці, яким пред’явлено позовну ви­могу. Відповідач — це особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано оспорює його права,
1Арбитражный процесе: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — С. 93.
94
95
    продолжение
–PAGE_BREAK–вона внаслідок цього притягується до відповідальності за позо­вом і проти неї порушено справу. Чинне законодавство також передбачає, що відповідачами в господарському суді можуть бути, зокрема, державні та інші органи в разі подання заяви про ви­знання недійсними виданих ними актів.
Позивач і відповідач виступають як суб’єкти спірних матеріа­льних господарських правовідносин, але поки не прийнято рішен­ня з приводу їх прав і обов’язків, господарський суд виходить з наявності спірного права в однієї сторони та обов’язків у іншої сто­рони. Тому сторони є тільки передбачуваними суб’єктами спірних матеріальних господарських правовідносин, які будуть предметом розгляду в господарському суді.
З метою захисту своїх матеріальних прав та законних інтере­сів сторони наділяються рівними процесуальними правами, які поділяються на дві групи. По-перше, це загальні процесуальні права, які, крім сторін, мають і інші учасники судового процесу. По-друге, це процесуальні права, які мають лише сторони судово­го процесу.
Рівність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості щодо використання процесуальних засобів свого захисту. Так, позивач має право пред’явити позов (ст. 1,54 ГПК України), а відповідач — звернутися до господарсько­го суду із зустрічним позовом (ст. 60 ГПК України) або надати від­зив на позовну заяву (ст. 59 ГПК України). Позивач має право по­дати клопотання про вжиття заходів забезпечення позову (ст. 66 ГПК України), а відповідач, у свою чергу, має право оскаржити ухвалу про„вжиття заходів забезпечення позову (ст. 67 ГПК Укра­їни). Такий порядок є логічним, оскільки відповідно до принципу змагальності кожна зі сторін повинна мати рівні юридичні та фак­тичні можливості щодо захисту своїх прав та законних інтересів.
Права та обов’язки сторін у господарському процесі визначає ст. 22 ГПК України, згідно з якою сторони користуються рівними процесуальними правами, мають право знайомитися з матеріала­ми справи, робити з них витяги, знімати копії, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої до­води й міркування з усіх питань, що виникають під час судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. Рів­ність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони мають
однакові можливості використання процесуальних засобів свого захисту.
Сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоро-нюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебіч­ного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.
Крім загальних прав, якими наділені сторони, слід зауважити, позивач має право до прийняття рішення у справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи зменшити розмір позовних вимог. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Але господарський суд не при­ймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнан­ня позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. У та­ких випадках господарський суд розглядає спір по суті.
Господарське процесуальне законодавство припускає можли­вість участі у справі кількох позивачів і відповідачів (ст. 23 ГПК України), що визначається в юридичній літературі як процесуаль­на співучасть. Кожен із позивачів чи відповідачів щодо іншої сто­рони виступає в судовому процесі самостійно.
Господарський суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучати за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.
Однак ст. 24 ГПК України не зобов’язує господарський суд за­довольняти клопотання сторони про залучення до участі у справі іншого відповідача. Відхилення такого клопотання та задоволен­ня позову за рахунок неналежного відповідача можуть бути підста­вою для скасування рішення згідно з ч. З ст. 104 ГПК України.
Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. При залученні іншого відповідача чи заміні неналежного відповіда-чазиноситься ухвала та розгляд справи починається заново.
Від залучення іншого відповідача та заміни неналежного відпо­відача слід відрізняти процесуальне правонаступництво, тобто заміну сторони, якавибула, її правонаступником (ст. 25 ГПК Укра­їни). У разі вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорга­нізації підприємства чи організації господарський суд здійснює за­міну цієї сторони її правонаступником, указуючи про це в рішенні або ухвалі. Усі дії, які вчинені в процесі до вступу правонаступника,
96
97
є обов’язковими для нього так само, як вони були обов’язковими для особи, яку він замінив. Правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу. Процесуальне правонаступництво є завжди загальним: універсальний правонаступник продовжує бра­ти участь у процесі правопопередника за повним обсягом його про­цесуальних прав та обов’язків незалежно від того, правонаступ­ництво в матеріальному праві є універсальним чи сингулярним. Види правонаступництва в матеріальному праві мають значення лише як його підстава, тоді як заміна неналежного відповідача не перед­бачає будь-якого матеріально-правового зв’язку між особами, які змінюють один одного.
У справах про визнання боржника банкрутом процесуальне пра­вонаступництво його неможливе. У разі ліквідації або реорганізації до порушення справи про банкрутство кредиторові слід відмовити в прийнятті заяви про визнання такого боржника банкрутом (п. З ст. 62 ГПК України), а якщо ліквідація або реорганізація підприєм­ства боржника відбувалося після порушення провадження в справі, то треба його припинити на підставі п. 6 ст. 80 ГПК України.
4.3. Третіособивсудовомупроцесі. Правовийстатус іншихучасниківсудовогопроцесу
У судовому процесі участь третіх осіб зумовлена багатосуб’єктні-стю матеріальних правовідносин та необхідністю участі у справі різних суб’єктів із метою захисту їх прав та законних інтересів. Процесуальною формою такої участі буде вступ у процес третьої осо­би. Господарський процесуальний кодекс України передбачає участь у процесі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК України) і які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК України).
Предметом спору є матеріальний об’єкт, з приводу якого існує спір. Критерієм допуску третіх осіб, які заявляють самостійні ви­моги, є правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношен-ням, з предметом спору. Третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, характеризує більш опосередкований зв’язок з позивачем або відповідачем1.
У процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа може вважати, що саме їй належить
1Арбитражный процесе: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — С. 100.
право на предмет спору. 3 метою захисту свого права така юридич­на особа може звернутися до господарського суду, який розглядає справу, із заявою про вступ у справу як третя особа із самостійною вимогою. Вступ цієї особи у справу можливий на будь-якій стадії провадження справи в господарському суді, але до прийняття ним рішення. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи в справу виноситься ухвала. Вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду (ст. 26 ГПК України).
Господарський процесуальний кодекс України передбачає можли­вість участі в судовому процесі третьої особи, яка не заявляє самостій­них вимог на предмет спору, але рішення господарського суду зі спору може вплинути на права та обов’язки цієї особи щодо однієї зі сторін (ст. 2 7 ГПК України). Така третя особа виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Відповідно до ст. 2 7 ГПК України така третя особа може бути притягнута до участі у справі за її заявою, а також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду. Допущення або притягнення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішу­ється ухвалою до прийняття господарським судом рішення з ураху­ванням того, чи є в цієї особи юридичний інтерес до даної справи.
Якщо треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору користуються всіма правами і несуть обов’язки позивача, то треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи змен-” шення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Такий процесуальний порядок вважається ви­правданим, оскільки третя особа, яка не заявляє самостійних ви­мог не є позивачем і не може розпоряджатися предметом спору, здій­снюючи відповідні повноваження позивача.    продолжение
–PAGE_BREAK–
На підставі ст. 106 і 111 -13 ГПК України ухвали про залучення до участі в справі третіх осіб або їх вступ у справу перегляду в апе­ляційному та в касаційному порядку не підлягають.
Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть органи, що діють у межах своїх повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Процесуа­льним представництвом є виконання процесуальних дій однією осо­бою від імені та в інтересах іншої. Метою представництва є необхід­ність забезпечення захисту прав і законних інтересів організацій та громадян як учасників судового процесу.
98
99
Питання представництва сторін і третіх осіб вирішено ст. 28 ГПК України. Керівники підприємств і організацій, інші особи, пов­новаження яких визначені законодавством або установчими доку­ментами, подають господарському суду документи, що посвідчу­ють їхнє посадове становище. Представниками сторін можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджується довіреніс­тю від імені підприємства, організації, яка видається за підписом керівника та посвідчується печаткою цього підприємства, органі­зації.
У випадках, коли відособленим підрозділам створеними юри­дичними особами, статутом, положенням або довіреністю надане право здійснювати в господарському суді Повноваження сторони в справі, такі відособлені підрозділи мають право від імені юридичної особи здійснювати всі процесуальні дії. Але стороною в справі є юри­дична особа, від імені якої діє підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом із юридичної особи або на її користь.
Громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без ство­
рення юридичної особи і в установленому порядку, набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності, а також громадяни-кредито-
ри у справах про банкрутство можуть вести свої справи в господар­
ському суді особисто або через представників, повноваження яких
підтверджується довіреністю.ч
У судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виника­ють під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів. Зазначені особи зобов ‘язані з’явитися до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини в справі, подати на вимогу госпо­дарського суду пояснення в письмовій формі.
Стаття 31 ГПК України визначає правовий статус експерта як учасника судового процесу. Але при встановленні його статусу слід також керуватись і Законом України «Про судову експертизу». Від­повідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» су­довими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути особи, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфіка­ційний рівень не нижче ніж спеціаліст, пройшли відповідну підго­товку та отримали кваліфікацію судового експерта. Частина 3 цієї статті передбачає можливість залучення на визначених цією нор–мою умовах до проведення судових експертиз також судових експер­тів, які не є працівниками державних спеціалізованих установ.
За загальним правилом доручати проведення судової експерти­зи можливо лише тим особам, яких атестовано відповідно до Зако­ну і включено до державного Реєстру атестованих судових експер­тів, ведення якого покладено на Міністерство юстиції України.
Водночас за приписами ч. 2ст. 9іч. 4ст. 7 Закону для проведен­ня деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно держав­ними спеціалізованими установами, суд може доручити проведення судової експертизи іншим, крім атестованих судових експертів, фа­хівцям з відповідних галузей знань, але з обов’язковим дотриман­ням вимог законодавства щодо призначення судової експертизи.
Суд зобов’язаний перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати експертну діяльність та свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за від­повідною спеціалізацією в безпосереднього виконавця експертизи.
Судовий експерт має право:
ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються пред­мета судової експертизи, і подавати клопотання про надан­ня додаткових матеріалів;
вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведен­ня судової експертизи факти, які мають значення для спра­ви і з приводу яких йому не були поставлені питання;
3)з дозволу особи або органу, які призначили судову експер­тизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи;
подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;
одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням;
проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом.
Судовий експерт зобов’язаний:
провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єк­тивний письмовий висновок;
на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду дати роз’яснення щодо даного ним висновку;
заявляти самовідвід за наявності передбачених законодав­ством підстав, які виключають його участь у справі.
Особа набуває права та несе обов’язки експерта після оголо­шення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та по­передження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок
100
101
експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу в справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта і бути під­ставою для відмови у призначенні експертизи акти ревізії, каль­куляції, інші висновки спеціалістів, навіть якщо вони надані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з’ясування за­значених у таких документах обставин судом може бути призна­чена експертиза, яка буде вважатися первинною.
4.4. Участьпрокурораусудовомупроцесі
Прокурорський нагляд в Україні є особливим видом державної діяльності, а в господарському судочинстві він здійснюється у формі участі прокурора в судовому процесі шляхом порушення по­зовного, апеляційного та іншого проваджень. Конституція Ук­раїни уст. 121іі Закон України «Про прокуратуру» у ст. 52виз­начили цю функцію як представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, встановлених законом. При цьому слід підкреслити, що ця функція є конституційною3. Відомо, що замість арбітражних судів в Україні запроваджено господарські суди, які є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрис­дикції. Отже, на відміну від арбітражних судів господарські суди становлять тепер триланкову систему, яка складається з місце­вих господарських судів, апеляційних господарських судів і Ви­щого господарського суду України. Проте слід мати на увазі, що Верховний Суд України є касаційною інстанцією і для Вищого гос­подарського суду України.
Усі господарські суди незалежно від рівня здійснюють правосуд­дя шляхом розв’язання господарських (економічних) спорів, роз­гляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством України. Основним завданням зазначених судів під час розгляду підвідомчих спорів є захист порушених або таких, що оспорюють­ся, прав і законних інтересів у сфері підприємницької чи іншої еко­номічної діяльності, сприяння зміцненню законності та попереджен­ня правопорушень у сфері економіки.
Отже, звернення прокурора із заявою до господарського суду — це правовий засіб його реагування на встановлені порушення закону в
процесі здійснення наглядових заходів. Не маючи права безпосере­дньо усувати порушення, прокурор звертається для цього до госпо­дарського суду та бере безпосередню участь у процесі, домагаючись як поновлення порушених інтересів держави або громадянина, так і притягнення в установленому законом порядку до відповідаль­ності осіб, які припустили ці порушення.
Разом з тим слід визначити, що ж нового несе в собі функція представництва — новий правовий інститут або різновид представ­ництва в праві1, під яким розуміють правовідносини, за якими одна особа (представник) на підставі повноважень, які вона має, висту­пає від імені іншої (яку представляє), безпосередньо створюючи (змі­нюючи, припиняючи) для неї права та обов’язки2.1 все ж, не зва­жаючи на очевидність підпадання під зазначені ознаки, прокурор­ське представництво має свої специфічні риси, що й відрізняють його від представництв інших видів.
Перша особливість полягає в тому, що правове становище про­курора, яким він наділений у цивільному і господарському судо­чинстві, безпосередньо ґрунтується на Конституції як суб’єкта, що представляє інтереси громадян або держави в суді, тоді як представ­ництва інших видів мають інші підстави, а саме: доручення, адмі­ністративний акт, закон. Автору можуть заперечити, підкреслюю­чи, що прокурорське представництво подібне до представництва за законом, але ця ознака не є вирішальною, оскільки Конституцію, що має найвищу юридичну силу і є джерелом майже всіх законів, не можна ставити в один рівень із звичайним законом. Крім того, про­курорське представництво відрізняється й за іншими ознаками, у тому числі: складом представників, колом тих, чиї інтереси вони представляють, обсягом повноважень та формами їх реалізації. Наведене дає можливість зробити висновок, що Конституція по­клала початок не представництву як новій функції прокуратури, а правовому представництву нового типу, тобто прокурорському пред­ставництву, що визначається в його конституційному статусі. У ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що пред­ставництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом3.    продолжение
–PAGE_BREAK–
1Конституція України. — К.: Велес, 2007. — С 35.
2Закон України «Про прокуратуру». — К., 2006. — С. 4.
3Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві: Навч. посібник. –
,.: Ін Юре, 2003. — С. 10.
1Суботш С, Чернова О., Марочкін І. Представницька функція прокурора //
Право України. — 1997. — N° 11. — С 63-65.
2Юридический энциклопедический словарь. — М., 1987. — С. 365.
3Закон України «Про прокуратуру». — К., 2006. — С. 19.
102
103
Разом з тим слід пам’ятати, що в науці цивільного процесу пи­тання про завдання прокурора в господарському судочинстві вирі­шується по-різному1. Проте ми вважаємо, що мета і завдання проку­рора в цивільному процесі та його процесуальні повноваження, що визначені в різних нормах права, виступають правовими підставами для вирішення зазначеного питання, а саме: п. 2 ст. 121 Конституції України, Закон України «Про прокуратуру» (п. 1 ч. 2 ст. 19, ст.ст. 20, 35,36-1,37, 40) та декілька статей Господарського процесуального кодексу (ГПК), утому числі 2,29,91-106,107-111,112-114,115-121 та інші, ст. 37 Закону України від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», ст.ст. 30-32 Закону Укра­їни від 16.06.1992 р. «Про об’єднання громадян», ст. 13 Закону України від 05.10.1995 р. «Про боротьбу з корупцією» тощо2.
Насамперед, прокурор, який бере участь у розгляді господар­ських справ у судах, відповідно до ст. 34 Закону України «Про про­куратуру» повинен сприяти дотриманню принципу незалежності суддів і виконання ними вимог закону про всебічний, повний і об’­єктивний розгляд справ та постановления мотивованих судових рішень, що ґрунтуються на законі3.
Таким чином, ст. 35 Закону України «Про прокуратуру» тач. 1 ст. 29 ГПК надають прокуророві право вступати в справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави і суспільства, та зобов’язують його своєчасно вживати передбачених законом заходів щодо усу­нення порушень закону, від кого б вони не виходили. Він повинен також негайно реагувати на випадки необґрунтованої відмови в забезпеченні позову чи заяви. Однак, на жаль, суди інколи займа­ють, на наш погляд, неправильну позицію щодо цього питання, вирішуючи за прокурора питання про достатність підстав для його представництва4. Тому з метою усунення суперечок доцільно було б передбачити в ГПК конкретну статтю, яка б надавала прокурору право самому судити про наявність відповідних підстав.
1Штефан. М.Й. Цивільний процес. — К., 2001. — С 115-116.
2Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві: Навч. посібник. –
К.: Ін Юре, 2003. — С. 230-231; Прокуратура України: Академічний курс:
Підручник / В.В. Сухонос, В.П. Лакизюк, Л.Р. Грицаєнко, В.М. Руденко; За
заг. ред. к.ю.н., доцента В.В. Сухоноса. — Суми: ВТД «Університетська кни­
га», 2005. — 566 с.
3Закон України «Про прокуратуру». — К., 2006. — С. 18.
4Роз’яснення Вищого господарського суду України від 22.05.2002 № 04-5/570
«Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господар­
ським судам».
Отже, завданням прокурорського представництва є захист інте­ресів громадян і держави. Проте складовою частиною цього завдан­ня слід вважати і захист законних інтересів суспільства, оскільки порушення останніх неминуче позначиться на інтересах громадян, що, усвою чергу, не може не зачепити інтересів держави, оскільки * права і свободи людини та їх гарантії визначають захист і спрямо­ваність діяльності держави» (ст. З Конституції). Таким чином, мож­на дійти висновку, що участь прокурора в господарському процесі спрямована на:
захист прав і законних інтересів громадян та інтересів дер­жави;
сприяння суду у виконанні вимог закону про всебічний, пов­ний і об’єктивний розгляд справ та постановления судових рішень, що ґрунтуються на законі;
своєчасне вживання заходів щодо усунення порушень зако­ну, від кого б вони не виходили, за умови дотримання при цьому принципів законності, незалежності суддів, рівності всіх перед законом і судом.
Згідну з Наказом Генерального прокурора України від 07.05.2004 р. № 6/3-гн «Про організацію роботи по представницт­ву прокурором інтересів громадянина або держави в суді» основним завданням представництва слід вважати:
захист прав і законних інтересів неповнолітніх, інвалідів, інших осіб, які неспроможні з будь-яких причин самостій­но захистити свої права або реалізувати процесуальні пов­новаження невизначеного кола осіб, права яких одночас­но порушуються, а також захист майнових та інших інтере­сів держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних діянь фізичних або юридичних осіб;
притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, які винні в порушенні прав і законних інтересів людини, громадянина або держави;
поновлення порушених прав та законних інтересів людини, громадянина й держави, усунення причин та умов, що спри­яли їх порушенню (п.п. 1.1, 1.2, 1.3 Наказу).
Першочергову увагу в роботі з представництва інтересів гро­мадян або держави в суді запропоновано вважати пріоритетним напрямком наглядової діяльності, визначеної Наказом Гене­рального прокурора від 15.04.2004 № 6-гн «Про організацію наглядової діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і
104
105
свобод громадянина та інтересів держави »’, насамперед, щодо реалі­зації прав на працю, її оплату та охорону; охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування, соціальне і пенсійне забезпечення; щодо соціального захисту пільгових категорій громадян; захисту прав споживачів; міграції населення та біженців; міжнаціональних та міжконфесійних відносин; захисту суспільної моралі; захисту прав неповнолітніх; прав громадян при притягненні їх до адміністратив­ної відповідальності; запобігання наркоманії; інформаційної діяль­ності; запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом; викриття корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією; охорони власності, земель­них ресурсів; природного середовища; щодо здійснення приватизації державного майна; банківської, митної та зовнішньоекономічної діяльності; бюджетної діяльності, оподаткування та енергозбережен­ня. Виходячи зі змісту п.п. 2.3 і 2.4 Наказу Генерального прокурора № 6-гн, першочергове значення слід надавати захисту прав учасни­ків війни, інвалідів, осіб похилого віку та інших осіб, які потребу­ють соціального захисту та державної підтримки.
У зазначеному Наказі Генеральний прокурор України прямо вка­зав, що представництво прокурорами інтересів громадян або держа­ви в суді є однією з важливих гарантій забезпечення захисту їх прав та інтересів. Приводом для такого представництва, як правило, є:
звернення до прокуратури громадянина;
звернення до прокуратури приватних і посадових осіб, інте­реси яких були порушені;
повідомлення в засобах масової інформації;
безпосереднє виявлення прокурором фактів порушення прав громадянина або держави.
Відповідно до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» під­ставами представництва в суді інтересів громадянина для проку­рорів є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої пору­шені чи оспорювані права або реалізовувати процесуальні повно­важення, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридич­них осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою2.    продолжение
–PAGE_BREAK–
1Наказ Генерального прокурора від 29.11.2006 № 6-гн «Про організацію пред­
ставництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захи­
сту при виконанні судових рішень».
2Закон України «Про прокуратуру». — К., 2006. — С. 19
Визначаючи особливу процесуальну роль прокурора в суді, яка обумовлюється здійсненням представницької функції щодо забез­печення інтересів людини і громадянина, слід звернути увагу на те, що в таких випадках його дії носять правозахисний характер. Тоб­то прокурор, як уже зазначалося, представляє інтереси не всіх гро­мадян, а лише тих, які неспроможні через свійфізичний чи матері­альний стан або з інших поважних причин самостійно захищати свої порушені чи оспорюванні права або реалізовувати процесуальні повноваження, а також державні інтереси, коли є порушення або загроза порушення економічних, політичних чи інших державних інтересів внаслідок протиправних дій або бездіяльності фізичних чи юридичних осіб. Проте слід зазначити, що представництво про­курором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва і колом суб’єктів, інтереси яких вони представля­ють, і формами їх реалізації.
Таким чином, представництво прокурором інтересів громадя­нина і держави в суді можна визначити як «правовідносини, де про­курор, реалізуючі повноваження, що стосуються захисту громадя­нина або держави, проводить у судах певні процесуальні дії». Ці дії відповідно до ст. 2 ГПК України містять у собі звернення гірокурора до суду з позовною заявою, участь при розгляді справи, порушеної за його заявою у випадках, прямо передбачених законом або визна­них необхідних судом, або за ініціативою прокурора, якщо цього вимагає захист інтересів як громадянина, так і держави.
На сучасному етапі прокуратура України становить собою єдину централізовану систему органів та установ, які не належать до жод­ної з гілок влади, займають в її структурі самостійне місце, активно взаємодіючи з усіма органами влади. Діючи в межах своєї компе­тенції тільки їй притаманними методами і засобами (не підміняючи інші органи), вона посідає важливе місце в системі державних орга­нів щодо зміцнення законності, захисту прав громадян та інтересів держави й суспільства в цілому в межах усієї України. Отже, мож­на стверджувати, що інститут прокурорського представництва став важливою гарантією як прав громадян на судовий захист своїх прав, так і законних інтересів держави.
Питання для самоконтролю
І.Як співвідносяться поняття «учасник господарського судового процесу», «сторона господарського судового процесу» та «інші учасники господарського судового процесу»?
2. У чому полягає інтерес учасника господарського судового процесу?
106
107
Які особи можуть бути позивачами в господарському судовому процесі?
Які особи можуть бути відповідачами в господарському судово­му процесі?
5.Які права та обов’язки мають позивачі?
Які права та обов’язки мають відповідачі?
Які права та обов’язки має судовий експерт?
Які особливості участі прокурора в господарському судовому процесі?
Списокрекомендованихджерел
Нормативні акти
Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуаль­ної власності. Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 р. № 04-576 // Вісник господар­ського судочинства. — 2005. — № 3. — С. 19-23.
Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідом­чих господарським судам. Роз’яснення Президії Вищого госпо­дарського суду України від 22.05.2002 р. № 04-5/570 // Віс­ник господарського судочинства. — 2002. — № 3. — С. 95-98.
Про практику Верховного Суду України щодо застосування норм законодавства про підвідомчість справ господарським су­дам. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 26.03.2004 р. № 01-8/534 // Вісник господарського судо­чинства. — 2004. — № 3. — С 100-110.
Юридична література
1 .Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 50-86.
Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
4.Балк>к І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, по­сібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с.
5.Боровик С.С, Дж’унь В.В., Мудрий СМ. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни,
2001. — 228 с.
6.Васильєв Г. Представництво прокурором інтересів держави і господарюючих суб’єктів в арбітражі // Право України. — 1997. — № 9. — С 43-46.
Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейни­ми матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан,
2002. — 544 с
Ю.Дегтярев С.Л. Возмещение убытков в гражданском и арбитраж­ном процессе: Учеб.-практ. пособие. — М.: Изд-во «БЕК», 2001. -С. 72-161.
ІІ.Іоннікова І.А. Участь прокурора в господарському процесі: про­блемні питання та судова практика // Вісник господарського судочинства. — 2007. — № 1. — С. 12-17.
12.Ковальова В. Про процесуальні форми проведення судових екс­пертиз // Право України. — 2000. — № 8. — С 73-75.
13. Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. — X.: Эспада, 2001. -С. 153-217.
14.Погорецький В.М. Треті особи в арбітражному процесі // Віс­ник господарського судочинства. — 2008. — № 2. — С. 163-167.
15.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с
16.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
17.Пушай В.І. Треті особи в арбітражному процесі // Вісник госпо­дарського судочинства. — 2001. — № 3. — С. 90-95.
18.Руденко М. Арбітражний суд і прокуратура: історія становлен­ня та сучасний стан взаємовідносин // Право України. — 2000. 7№ 2. — С 58-60.
19.Руденко М. Представництво прокуратурою України інтересів держави у господарському суді: проблеми теорії та практики // Право України. — 2001. — № 11. — С. 49-52.    продолжение
–PAGE_BREAK–
20.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
108
109
Глава5
Доказитадоказування в господарськомусудовомупроцесі
5.1. Поняттятавилидоказів
Повнота судового пізнання фактичних обставин справи означає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, з іншого — виклю­чення зайвих, що загромаджують цей процес. Загальновизнаним є положення про те, що прийняття доказів, які не мають значення для справи, містять загрозу судової помилки. Отже, для правиль­ного вирішення господарського спору, прийняття законного і об­ґрунтованого рішення господарський суд повинен встановити дійсні взаємовідносини сторін із цього спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з’ясувати, чи було насправді порушення прав і інтересів позивача і чи існує дійсно обов’язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що стосуються даного спору, можуть бути з’ясовані гос­подарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформа­цію щодо відповідних фактів.
Серед учених-правознавців триває дискусія щодо визначення поняття «докази». Початок наукової дискусії знаходимо в росій­ській дореволюційній літературі. Так, А.Х. Гольмстен визначив до­кази як дані, які сторона надає суду з метою переконати його в істин­ності факту. Окремі автори розглядають докази в широкому і вузь­кому розумінні. У широкому розумінні доказом є встановлення істи­ни, тобто відповідності між твердженням і дійсністю. У вузькому -тільки те, що впливає на переконання судді в істинності тверджен­ня сторін в суді. Такий вплив на свідомість судді складається з трьох елементів:
— засобів, що використовують сторони для переконання суду в істинності своїх тверджень;

підстав визнання судом тих чи інших тверджень, що знахо­дяться поза межами спору;
процесу доказування, що сприяє досягненню вказаної мети1.
На думку С.В. Курильова, сутність доказу полягає у зв’язку відомого нам факту-доказу з невідомим позовним фактом. При цьо­му, зазначає автор, відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтую­чись на знанні об’єктивних зв’язків, явищ, пізнає невідоме, висту­пають засобом встановлення об’єктивної істинності наявності чи відсутності певних фактів, тобто доказами2.
Однак, цей підхід не набув широкої підтримки, оскільки С.В. Ку-рильовим не було враховано тієї обставини, що факти без процесу­альних засобів доказування не можуть бути втягнуті (залучені) до процесу. А.Ф. Клейман, оцінюючи тривалу наукову дискусію, зауважив, що вдалим підсумком цієї дискусії щодо поняття та сут­ності судових доказів став перебіг наукової думки, яка вбачала в судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту. І саме тому, на думку вченого, ці два елементи характеризують судовий доказ: якщо засіб доказування не містить відомостей про факти (фактич­них даних), то він нічого не доказує; якщо відомості про факти не мають встановленої процесуальним законом форми, тобто не отри­мані з передбачених законом засобів доказування, то вони не мо­жуть бути використані як судові докази3.
Звідси об’єктивно можна дійти висновку, що ні відомості про факти окремо від засобів доказування, ні засоби доказування окре­мо від фактів не можуть бути доказами. Окремідіроцесуалісти від­стоювали подвійне розуміння судових доказів і вважали доказами, по-перше, фактичні дані, по-друге, засоби доказування. Так, на думку Д.М. Чечота, судовими доказами є всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбаче­них процесуальним законом формах використовуються в суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законно­го й справедливого рішення4. Але, на думку С.В. Васильєва, з та­ким визначенням досить важко погодитися. Автор вважає, що су­дові докази є єдиним поняттям, у якому взаємопов’язані фактичні дані й засоби доказування як зміст і процесуальна форма.
1Гамбаров Ю.С. Гражданский процесе. — Ч. 2. — М., 1894-1895. — С 1.
2Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск,
1969.-С. 139.
3Клейман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процесу­
ального права. — М.: Изд-во МГУ, 1967. — С. 56.
4Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной,
Д.М. Чечота. — М., 1996. — С. 187.
ПО
111
Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші об­ставини, що мають значення для правильного вирішення цього спору. У юридичній літературі термін «фактичні дані» тлумачить­ся по-різному. За загальним уявленням фактичні дані — це інфор­мація про факти, а не власне самі факти. Очевидно, застосовуючи цей термін, законодавець мав на увазі не факти і не будь-яку інфор­мацію, а інформацію, що відповідає об’єктивній дійсності, фактич­ним обставинам справи, тобто об’єктивну, достовірну інформацію відповідно до фактів. Тому можна припустити, що фактичні дані є не що інше, як об’єктивна, достовірна інформація у філософському розумінні, вона й створює зміст доказів.
На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказа­ми, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказу­вання з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів1.
Співвідношення понять «фактичні дані», «джерела фактичних даних» та носії фактичних даних» потребують з’ясування. Визна­чаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва зазначає, що вони є тісно пов’язаними, але не створюють єдності2.
На думку В.Я. Дорохова, фактичні дані та їхні джерела, взяті самі по собі відірваними одне від одного, не створюють судових дока­зів; перетворення інформації в самостійну субстанцію є не що інше, як ідеалізм, а зведення її до матеріальної форми (тобто визначення доказів як самих джерел відомостей про факти) є наївний матеріа­лізм; фактичні дані та їхні джерела об’єднані в єдиному понятті до­казу як двох його необхідних елементів: докази є нерозірваною єдніс­тю фактичних даних (зміст) та їх процесуальних джерел (форми)а. Безумовно, інформація не може існувати ні без джерел, ні без її носія. Але в цьому разі виникає питання: з джерелом чи з носієм інформації створюють єдність «фактичні дані» у визначенні поняття «доказ»?
К.І. Коміссаров визначає судові докази як отримані в процесуаль­ному порядку та за допомогою передбачених законом засобів про
факти або власне самі факти, на підставі яких суд встановлює обста­вини, що необхідні для правильного вирішення справи1. Уявляєть­ся, що автор аргументує свою точку зору, виходячи з того, що пізнан­ня фактів відбувається через їх відображення у свідомості людей. Відповідно, фактичні дані включають відомості про факти, але, крім цих відомостей, у поняття доказів мають входити й самі факти.
Так само, як між доказом та фактом реальної дійсності не мож­на поставити знак рівності, не можна прирівнювати відомості про доказові факти до самих фактів. І доказ, і відомості про доказові факти — це суть відображення об’єктивної реальності. Підставою для такого висновку є теорія відображення, згідно з якою факт об’­єктивної реальності є об’єктом відображення, відомості про факти — образи (або подібності) цих фактів, що виникають унаслідок їх сприйняття. Об’єкт відображення та його образ не завжди є іденти­чними, оскільки на процес відображення впливає низка обставин, у тому числі особливості джерела інформації2.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Отже, на думку С.В. Васильєва, співвідношення факту і відомо­стей про факт розкривається таким чином. Факти — це явища об’­єктивної соціальної дійсності, які існують незалежно від того, зна­ють чи не знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд справи. Відомості про факти — це інформація, за допомогою якої ми можемо пізнати факт. За допомогою істинної інформації можли­вість пізнання факту стає дійсністю, недостовірна ж інформація перешкоджає цьому.
Для визначення поняття судових доказів необхідним є виявлен­ня й урахування ознак, притаманних їм. Але з цього питання в юри­дичній літературі висловлені різні точки зору. На думку М.К. Тре-ушникова, судові докази мають такі ознаки:
І)зміст, тобто інформацію про певні факти (юридичні, доказу­ванні тощо), яким притаманна властивість відносності;
процесуальну форму, що визначається законами як засоби доказування;
визначений процесуальний порядок отримання і досліджен­ня доказової інформації самих засобів доказування3.
Іншої думки дотримується П.П. Гуреєв, який виділяє чотири ознаки судових доказів;
1Осипов Ю.К. Судебные доказательства // Советское гражданское процессу­
альное право. — М.: Юридическая литература, 1965. — С. 145.
2Карнєєва Л.М. Источники доказательств. — М.: Юридическая литература,
1985.-С. 7.
3Дорохов В.Я. Понятие доказательств в современном уголовном процессе //
Сов. гос-во и право. — 1964. — № 9. — С. 110-113.
1Комиссаров К.И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского судопрои­
зводства. — Свердловск, 1971. — С. 56.
2Решетникова И.В. Доказательственное право в гражданском судопроиз­
водстве. — Екатеринбург, 1997. — С. 163.
Твеушников М.К. Судебные доказательства. — М., 1997. — С. 82.
112
113
1)вони являють собою будь-які фактичні дані, тобто досто­вірні, істинні дані (відомості), зміст яких правильно відо­бражає обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;
вони є не просто фактичними даними, а такими, що стосу­ються справи;
вони являють собою фактичні дані, отримані судом з до­триманням встановленого законом процесуального по­рядку;
вони є фактичними даними, які отримані судом з передбаче­них законом засобів доказування, тобто пояснень сторін і третіх осіб, письмових та речових доказів, а також виснов­ків експертів1.
Ю.К. Осипов як ознаки доказів називає їх достовірність та до­статність. На його думку, достовірність доказів — це відповідність їх дійсності. Переконатися в достовірності означає з’ясувати прав­дивість свідчень свідків, відповідність дійсності відомостей, що мі­стяться в документах тощо. Для цього важливо в процесі дослід­ження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого отри­мані докази, обставини, за яких відбувалося їх формування; обста­вини, що могли вплинути на достовірність і повноту доказів. До­статність доказів або їх сукупність означає, що вони дозволяють дійти достовірного висновку щодо існування факту, на підтверджен­ня якого їх зібрано. Якщо такого висновку неможливо дійти, то це вказує на недостатність доказів або їх сукупності. Недостатніми також будуть докази, що суперечать один одному, а також ті, до­стовірність яких є сумнівною2.
Слід зазначити, що достовірність і достатність доказів за всієї їх важливості для справи стає такою тільки після їх оцінки і може бути встановленою тільки внаслідок їх дослідження в суді. І тому С.В. Васильєв вважає неможливим повною мірою погодитися з про­позицією Ю.К. Осипова та визнати достовірність і достатність обо­в’язковими ознаками доказів. На думку С.В. Васильєва, судовим доказам властиві такі ознаки:
судові докази — це відомості про факти;
судові докази — це відомості про факти, що належать вста­новленню при вирішенні конкретної цивільної справи;
1Гуреев П.П. Теория судебных доказательств в советском гражданском про­
цессуальном праве IIКурс советского гражданского процессуального права. –
Т. 1. — М., 1981. — С. 374-382.
2Осипов Ю.К. Судебное доказывание и доказательства // Гражданский про­
цесс: Учебник для вузов. — М.: БЕК, 1995. — С. 178-179.

судові докази — це відомості про факти, отримані за допомо­гою передбачених законом засобів доказування;
судові докази — це відомості про факти, що отримані у вста­новленому законом порядку1.
На підставі викладеного судові докази можна визначити як ві­домості про факти, які належить встановити для вирішення конкрет­ної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному гос­подарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази — це поняття, яке охоплює два взаємопов’язаних еле­менти: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як про­цесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.
Важливого теоретичного та практичного значення набуває кла­сифікація судових доказів. Практичне значення класифікації, за­значає Л.М. Ніколенко, полягає в тому, щоб виробити спільні для певних груп судових доказів правила їх отримання й оцінки. У науці господарського процесуального права існує три основних види кла­сифікацій доказів. За джерелом отримання докази поділяються на особисті й речові (предметні). За процесом формування виділяють­ся докази первинні й похідні. За характером зв’язків з шуканим фактом докази поділяються на прямі й непрямі. Крім того, звертає увагу науковець, існують також класифікації доказів, які не мо­жуть належати до загальноприйнятих2.
За способом (процесом) формування докази поділяються на:
первісні докази, тобто докази-першоджерела;
похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу3.
В одних випадках фактична обставина впливає на джерело до­казу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що інтересує суд, а його відображення, інформація про факт, яку несе в собі інше джерело4. Тому первісним доказом буде свідчення    продолжение
–PAGE_BREAK–
1Васильев СВ. Доказывание и доказательства по делам о возмещении вреда,
причиненного личности. — X.: Факт, 2000. — С. 12-13.
2Більш докладно див.: Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судо­
чинстві: Навчальний посібник. — Одеса: Фенікс; Суми ВТД «Університетська
книга», 2007. — С 136-146.
3Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск,
1969.-С. 180.
4Иванов И.В. Судебные доказательства в гражданском процессе. — Иркутск,
1973.-С. 40.
114
115
свідка-очевидця, а свідчення свідка, який дізнався про факт від іншої особи, буде вважатися похідним доказом. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування:
значення процесу формування тих чи інших доказів дозво­ляє правильно вести процес дослідження доказів в ході су­дового розгляду, правильно формулювати питання сторо­нам, свідкам, експерту та з’ясовувати відомості, які необ­хідні у справі;
закон зобов’язує намагатися отримати первісні докази у ви­падку сумніву в достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідне проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їх достовір­ність;^
суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з при­чин, пов’язаних з їх першоджерелами. Достовірність як пе­рвісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших з усіма матеріалами справи1.
За характером зв’язку змісту доказів з тими фактами, які необ­хідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі та непрямі. У процесуальній літературі містяться різні визначення понять прямих та непрямих доказів, а також різні критерії їх роз­межування. На думку одних, прямим доказом вважається доказ, який, взятий окремо, надає можливість дійти лише одного певного висновку щодо істинного факту. Непрямим доказом вважається окремо взятий доказ, який надає підстави не для одного певного, а для кількох передбачуваних висновків, кількох версій відносно пе­вного факту2. На думку інших авторів, якщо доказ являє собою дані щодо юридичного факту, який входить у предмет доказуван­ня, то він є прямим. Доказ, який підтверджує чи не підтверджує обставини, що не належать до предмета доказування, але все-таки мають значення для правильного вирішення справи, є непрями­ми3. Автори єдині в думці стосовно того, що розмежування прямих і непрямих доказів здійснюється на підставі відмінності між од­нозначними та багатозначними зв’язками між фактом-доказом та обставинами, що підлягають доказуванню. Відповідно, на під­ставі прямого доказу можна дійти тільки одного висновку: щодо
1Треушников М.А. Судебные доказательства. — М., 1997. — С. 113.
2Сергун А.К. Судебные доказательства // Гражданское процесуальное право
России. — М.: Былина, 1996. — С. 161.
3Иванов И.О. Судебные доказательства в гражданском процессе. — Иркутск,
1973. — С. 40-41.; Тертишник В.М., Слинько СВ. Теория доказательств. — X.:
РИФ «АРСИС» ЛТД, 1998. — С. 13.
наявності чи відсутності доказуваного факту, оскільки зв’язок між доказом і фактом однозначний. Наприклад, прямими доказами в господарській справі можуть бути кредитний договір, акт при­йняття продукції тощо.
Як зазначалося, непрямий доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв’язок, що надає можливість суду дійти не одно­го, а кількох ймовірних висновків щодо факту. На підставі одного непрямого доказу не можна отримати достовірний висновок щодо певного факту, і тому на практиці вироблено такі правила їх за­стосування:
1)для того, щоб на підставі непрямого доказу дійти достовір­ного висновку, потрібно кілька непрямих доказів;
достовірність кожного із зазначених доказів не має викли­кати сумніву;
сукупність зазначених доказів має складати певну систему, яка надавала б підстави дійти єдиного можливого висновку щодо доказуваного факту1.
Непрямі докази набули широкого застосування в судовій прак­тиці як у випадках відсутності прямих доказів, так і у випадках, якщо прямих доказів недостатньо. За своєю переконливістю не­прямі докази не поступаються прямим доказам, але застосовувати їх значно складніше.
Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі поля­гає в такому:
відмінність між цими доказами враховується судом при зборі доказів. Непрямі докази мають бути зібрані в такому обсязі, щоб була можливість виключити всі передбачення, які мож­на зробити, за винятком одного;
наявність прямих доказів не виключає можливості спросту­вання їх змісту, і тому вимоги всебічного дослідження усіх обставин справи мають виконуватися судом і за наявності прямих доказів;
природа прямих та непрямих доказів впливає на зміст судо­вого доказування: використання непрямих доказів подов­жує доказування, вводить для суду додаткові проміжні сту­пені на шляху вирішення основних питань справи;
відмінності між прямими та непрямими доказами потребу­ють відповідного урахування їх характеристик при оцінці доказів. Прямі докази, як і непрямі, не мають заздалегідь
1Осипов Ю.К. Судебное доказывание и доказательства // Гражданский про­цесс. — М.: БЕК, 1995. — С. 171.
116
117
передбаченої сили для суду і повинні оцінюватися в сукуп­ності з іншими доказами1.
За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті т&речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказів -людина чи матеріальний об’єкт. Якщо має місце предмет матері­ального світу, впливаючи на який отримують відображення яви­ща дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображається у свідомості людини, впливаючи на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені2. До особистих доказів належать пояснення сторін, свідчення’свідків, висновки експертів, до речових (предметних) — письмові та речові докази.    продолжение
–PAGE_BREAK–
При класифікації доказів за їх джерелом окремі вчені, крім осо­бистих та майнових, виділяють ще й змішані докази. Підставою для виділення цієї групи доказів є те, що процес формування змі­шаних доказів складається з двох частин і інформація щодо фактів вилучається з двох джерел — особистого та речового. Так, на думку С.В. Курильова, експерт спочатку досліджує речові докази, які йому надані, перетворює отримані з цього джерела докази й сам стає дже­релом нового доказу — висновку експерта3.
До фактичних даних висуваються такі вимоги: вони мають бути здатними підтверджувати або спростовувати ті обставини справи, які цікавлять суд (причинно пов’язані з ними), а також знімати інформаційну невизначеність фактів, що підлягають встановлен­ню, тобто стосуватися справи4. Зазначені дані встановлюються та­кими засобами:
письмовими й речовими доказами, висновками судових екс­пертів;
поясненнями представників сторін та інших осіб, які бе­руть участь у судовому процесі. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викла­дені письмово.
1Треушников М.К. Судебные доказательства. — М., 1997. — С. 111.
2Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. — М.:
Юридическая литература, 1978. — С. 9.
3Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск,
1969. -С. 179.
4Никишин С.В. Процессуальная форма судебных доказательств: Актуаль­
ные проблемы теории юридических доказательств. — Иркутск, 1984. — С. 90.
Господарський суд, вирішуючи справу, повинен встановити об’­єктивну істину. Обґрунтованість позову, а також винесеного щодо нього судового рішення визначається наявністю чи відсутністю до­казів. Тому в рішенні господарського суду наводяться докази, на підставі яких його прийнято, доводи, за якими господарський суд прийняв чи відхилив подані сторонами докази.
Факти, які має встановити господарський суд, є юридичними фактами, з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припи­нення господарських правовідносин. Такі юридичні факти з’ясо­вуються та перевіряються господарським судом і встановлюються за допомогою доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України дока­зами у справі є будь-які фактичні данні, на підставі яких госпо­дарський суд у визначеному законом порядку встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги та за­перечення сторін, а також інші обставини, які мають значення длясправи.
Частиною 2 ст. 32 ГПК України визначено засоби доказування, до яких належать письмові і речові докази, висновки судових екс­пертів, пояснення учасників судового процесу. Письмовими дока­зами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Частина 1 ст. 36 ГПК України не розкриває змісту поняття «документи» та «матеріали» і не надає хоча б приблизного переліку документів, оскільки він мав би досить значний обсяг. У судовій практиці це можуть бути установчі документи, договори, акти, довідки, розра­хунки, накази, листи, платіжні документи, накладні тощо. Вони подаються до суду в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення господарського спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг із нього. Копії за­свідчуються нотаріусом, але в судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються уповнова­женими посадовими особами чи громадянами-підприємцями, під­писи яких скріплюються печаткою.
Якщо документи, підготовлені за допомогою електронно-обчи­слювальної техніки, мають значення для правильного вирішення спору й підписи на них, виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то вони повинні прийматися господарським судом як письмові докази, досліджуватися й оцінюватися за загаль­ними правилами, передбаченими ГПК України.
Оригінали документів подаються, коли обставини справи від­повідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими до­кументами, а також в інших випадках на вимогу господарського
118
119
суду, наприклад, якщо подані копії документів викликають сумні­ви в суду.
Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення пред­ставників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому про­цесі. Під іншими особами маються на увазі прокурор, представни­ки третіх осіб, а також посадові особи та інші працівники підпри­ємств, установ і організацій, коли їх викликано для давання пояс­нень, потреба в яких виникає під час розгляду справи. Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи.
Відповідно до ст. 37 ГПК України речовими доказами є предме­ти, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Такими властивостя­ми можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місце знахо­дження та інші ознаки предмету. У судовій практиці господарсь­ких судів речові докази використовуються досить рідко.
У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, а це, як правило, стосується речових доказів, господарський суд може про­вести огляд і дослідження доказів у місці їх знаходження. За ре­зультатами огляду і дослідження складається протокол, який під­писується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.
Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій, неза­лежно від їх участі в справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.
Порядок повернення письмових і речових доказів визначено ст. 40 ГПК України. Оригінали письмових доказів, що є в справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, піс­ля вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких вони були одержані, або передаються стороні, за якою го­сподарський суд визнав право на речі.
5.2. Доказування в судовому процесі
Основним способом пізнання фактичних обставин справи, які підтверджують вимоги та заперечення сторін та інших обставин справи, що мають значення для правильного вирішення госпо­дарської справи, є їх встановлення за допомогою судових доказів,
тобто судове доказування. У теорії процесуального права відсутній єдиний підхід до питання сутності, мети, змісту діяльності щодо доказування, суб’єктів доказування, етапів доказування та еле­ментів доказування.
Зміст судового доказування тісно пов’язаний з метою доказу­вання, під якою розуміється досягнення істини. Однак питання щодо обсягу судової істини, того, які явища об’єктивної дійс­ності мають бути пізнані судом у процесі доказування, у теорії процесуального права вирішуються неоднозначно. У теорії цивільного процесуального права найбільшу підтримку одержа­ло положення, згідно з яким вимога щодо досягнення істини сто­сується тільки обставин справи, які встановлюються доказуван­ням1. Але існує й інша точка зору, згідно з якою до змісту істини включається й висновок щодо спірного правовідношення, прав та обов’язків сторін2.
Розуміючи істину як мету судового доказування, деякі автори протиставляють поняття доказування і судового пізнання чи пра-возастосування3. При цьому доказування визначається як спосіб пізнання істини тільки стосовно фактичних обставин справи. Що ж стосується правової кваліфікації фактів і відносин, то як спосіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове пізнання. Але в той самий час судове доказування не може бути ні протистав­лене судовому пізнанню, ні ототожнене з ним, оскільки воно є спо­собом судового пізнання.
За загальним уявленням судове доказування охоплює процесу­альну діяльність усіх суб’єктів процесу, незважаючи на те, що їх функції в доказуванні різні. Крім того, правова оцінка фактів і рі­шення у справі є результатом процесуальної діяльності не тільки суду, а й інших осіб, що беруть участь у справі. Інший же підхід призведе до недооцінювання ролі інших осіб у процесі формування в господарського суду правильних висновків щодо правової квалі­фікації фактів, а також і по суті справи. Обов’язком суду є встанов­лення дійсних фактичних обставин справи, виконанню цього обо­в’язку сприятиме активна діяльність усіх інших суб’єктів доказу­вання. І тому судове доказування є різновидом пізнання, що перед­бачає діяльність суду та осіб, що беруть участь у справі.
1Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск,
    продолжение
–PAGE_BREAK–1969. — С. 35
2Гурвич М.А. Судебное решение (теоретические проблемы). — М., 1976. –
С. 49-54.
3Наприклад: Ванеева Л.А. Судебное познание в советском гражданском про­
цессе. — Владивосток, 1972. — С. 38.
120
121
Загальновідомо, що в судовому доказуванні органічно поєдну­ються дві рівноцінні сторони — логічна і практична. Логічна сторо­на доказування підпорядковується законам логічного мислення, а практична (процесуальна діяльність) — приписам правових норм (заснована на них). Норми права приписують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення став істинним. А законодавство, у свою чергу, не може суперечити законам, правилам пізнання та логіки.
Зважаючи на зазначене, можна визначити доказування як ло­гічну й процесуальну діяльність господарського суду та інших учас­ників господарського процесу, спрямовану на встановлення істини в конкретній справі й вирішення спору між сторонами.
Судове доказування як спосіб пізнання реалізується в практич­ній діяльності господарського суду й осіб, що беруть участь у справі щодо встановлення фактів, за наявністю чи відсутністю яких за­кон пов’язує виникнення, зміну чи припинення господарських ма­теріальних та процесуальних правовідносин. Розглядаючи судове доказування як пізнавальну діяльність, слід вивчити його зміст, структуру, тобто встановити елементи, з яких складається діяль­ність щодо доказування.
Доказування — це пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється у врегульованому процесуально­му порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також по­дання, прийняття, збір, витребування, дослідження і оцінка до­казів1.
Судове доказування, на думку Л.М. Ніколенко, що є способом пізнання фактичних обставин справи, це не єдиний спосіб судового пізнання, предметом якого є як фактичні обставини справи, так і права й обов’язки сторін. Об’єктами судового пізнання є події, дії, що мають юридичне значення, обставини, знання про які може ви­конати доказову функцію, обставини, що стали причиною пору­шення законності, причиною недоліків у господарській діяльності підприємств, установ, організацій2.
Доказування є логічним процесом, за допомогою якого суд до­ходить висновку про наявність або відсутність тих чи інших фак­тів, явищ, дій, відносин, зв’язків тощо. Це здійснювана на основі
1Штефан М.Й. Цивільний процес. Підручник. — К.: Ін Юре, 2001. — С. 268.
2Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві: Навчальний
посібник. — Одеса: Фенікс; Суми ВТД .«Університетська книга», 2007. — С. 21
122
процесуального закону діяльність суб’єктів щодо збирання, закріп­лення, перевірки й оцінки доказів, необхідних для встановлення істини у справі й вирішення завдань судочинства1. На думку К. Юдельсона, під судовими доказуваннями слід розуміти діяль­ність суб’єктів процесу щодо встановлення за допомогою визначе­них законом процесуальних засобів і способів об’єктивної істин­ності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами2.
Інші автори під доказуванням розуміють діяльність, яка має на меті переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються. А.Ф. Клейнман під доказуванням у господарському процесі розуміє процесуальну діяльність тільки сторін, яка полягає в поданні до­казів, спростуванні доказів іншої сторони, заяві клопотань, участі в дослідженні доказів3.
Але остання позиція, на думку деяких авторів, не підтверджу­ється ні законодавством, ні практикою, оскільки відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Та це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві знай­шла вираження концепція судового доказування як засобу переко­нання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки щодо діяльності сторін, а не суду. Безперечно, суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, має право зажада­ти від сторін, осіб, що беруть участь у справі, подати необхідні до­кази, якщо визнає неможливим розглянути справу на підставі на­явних доказів (ст. 38 ГПК України), провести огляд, дослідження письмових і речових доказів (ст. 39 ГПК України), призначити екс­пертизу (ст. 41 ГПК України), здійснити інші дії, спрямовані на встановлення фактичних обставин справи.
Станом на сьогодні деякі докази позивач не може отримати без допомоги суду (наприклад, інформацію від банку про платоспромож­ність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду полягає в наданні допомоги сторонам в отриманні достовірної та повної інфор­мації у справі4.
1Муравин А.Б. Уголовный процесе. Вопросы Общей части. — Одесса, 1997. –
С. 107.
2Юдельсон К.С. Проблемы доказывания в советском гражданском процессе.
-М., 1953. -С. 33.
3Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процес­
суального права. — М., 1967. — С. 47.
4Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському
процессі // Право України. — 2002. — № 2. — С. 50.
123
Одним із засобів доказування є висновок експерта. Господар­ський суд призначає судову експертизу для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань. Проведення експертизи має бути доручено ком­петентним організаціям або безпосередньо спеціалістам, які мають необхідні для цього знання. Порядок призначення та проведення судової експертизи визначається Законом України «Про судову екс­пертизу» і нормами Господарського процесуального кодексу Укра­їни, зокрема, ст. 31 «Участь в судовому процесі судового експерта» та ст. 42 «Висновок судового експерта».
Частиною 1 ст. 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, що розглядається. Цю вимогу щодо належності доказів позивач має враховувати при складанні позовної заяви відповідно до ст. 54 ГПК України, а відповідач — при підготовці і надісланні відзиву на позо­вну заяву відповідно до ст. 59 ГПК України.
Підстави для звільнення від доказування визначені ст. 35 ГПК України, яка передбачає, що:
1. Обставини, визнані господарським судом загальновідоми­ми, не потребують доказування.
2. Факти, встановлені рішенням господарського суду або іншо­го органу, який вирішує господарські спори під час розгляду однієї справи, не доводяться при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони.
Вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спо­ру з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.
Рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Факти, які відповідно до закону вважаються встановлени­ми, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування й аналіз доказів, які не стосуються справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призво­дить до неможливості встановити істину і до винесення незаконно­го і необґрунтованого рішення. Тому важливе значення має стадія підготовки матеріалів до розгляду на засіданні господарського суду, на якій суддя в разі необхідності викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали можуть
бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств і організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішен­ня спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про проведення судової екс­пертизи; проводить огляд і дослідження письмових і речових дока­зів у місці їх знаходження (ст. 65 ГПК України).
Обставини, що мають значення для справи, можуть бути під­тверджені будь-якими доказами, передбаченими ГПК України. Проте для певного кола суб’єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказуван­ня. Тому в ч. 2 ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Так, відповідно до ст. 129 Стату­ту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчу­ються комерційними актами або актами загальної форми, які скла­дають станції залізниць.
Рішення з господарського спору мають прийматися відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обста­вин справи, з достовірністю встановлених судом. Тому, розглядаю­чи справу, суд з’ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунту­ватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження й оцінки судом.
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переко­нанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в господарському суді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому жодні докази не мають для госпо­дарського суду заздалегідь встановленої сили. Унаслідок цього саме пізнання визначає сутність судового доказування в господарсько­му процесі. Установлення істини в процесі розгляду господарських спорів, хоча і є одним із різновидів загального процесу пізнання та виражає всі його істотні межі, має також і свої особливості та спе­цифіку:
— воно обмежене певними строками, тобто не можна нескінчен­но або протягом невизначеного часу пізнавати подію правопо­рушення, — процесуальний закон установив жорсткі й чіткі строки, протягом яких має бути прийняте рішення у справі;
124
125
пізнається подія минулого, тобто об’єкт дослідження має так званий ретроспективний характер;
поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскіль­ки результати пізнання в господарському процесі мають бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;
обов’язково завершується прийняттям рішення, що має пра­вові наслідки1.
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що ви­значення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить вказівок відносно того, який з доказів має біль­шу силу, який — меншу, який доказ є більш, а який менш достовір­ним. Закон надає можливість суду самому оцінювати кожен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). По­дібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини, оскільки неможливо в законі заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.
У судовому процесі мають місце випадки, коли одна сторона визнає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрун­товує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. З ст. 43 ГПК України, таке визнання фактичних даних і обставин для господарського суду не є обов’язковим, хоча в разі згоди суду інша сторона звільняється від обов’язку доводити визнані об­ставини.
Вирішення завдань господарського процесуального доказуван­ня зумовлюється чітким і точним уявленням про предмет доказу­вання — систему фактичних обставин, що підлягають доказуванню у справі з метою її правильного вирішення. Предмет доказування має свій обсяг і межі, якими окреслюються межі дослідження, що визначаються як межі доказування. Межі доказування — це необ­хідна й достатня сукупність доказів, яка, будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішення. Правильне визначення меж має значення для забезпечення об’єктивного, повного й всебічного до­слідження обставин справи, для вирішення завдань встановлення об’єктивної істини2.
1Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському
процесі // Право України. — 2002. — № 2. — С. 50.
2Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському
процесі // Право України. — 2002. — № 2. — С 49-52; Степанова Т. Поняття і
значення належності судових доказів у господарському процесі // Підприєм­
ництво, господарство і право. — 2002. — № 1. — С. 17-19.
5.3. Запобіжнізаходи
Відповідно до ст. 43-1 ГПК України особа, яка має підстави побою­ватися, що подача потрібних для неї доказів стане згодом немож­ливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права по­рушені або існує реальна загроза їх порушення, має право зверну­тися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних за­ходів до подання позову.
Господарський процесуальний кодекс України не містить ви­значення поняття запобіжних засобів. Але аналіз норм кодексу дозволяє їх визначити як заходи, спрямовані на забезпечення збе­реження доказів до звернення особи до господарського суду. Запо­біжні заходи як правова категорія потребують ґрунтовного дослід­ження, практика їх застосування породжує низку проблемних пи­тань, які потребують свого вирішення.
Запобіжні заходи можна розглядати як заходи, які спрямо­вані на запобігання господарському правопорушенню, вони є про­філактичними заходами, що здійснюються з метою попереджен­ня порушень прав юридичних та фізичних осіб та усунення пере­шкод для здійснення цих прав. Якщо позовна заява — це захист та поновлення вже порушеного права, то заява про вжиття запо­біжних заходів — це охорона права, попередження правопорушен­ня та забезпечення можливості подальшого захисту порушених
прав1.
У Господарському процесуальному кодексі України підстави за­стосування запобіжних засобів визначені нечітко. Аналіз ст. 43-1 ГПК України дає можливість такими підставами вважати:
побоювання особи щодо неможливості й утрудненості по­дачі потрібних для неї доказів;
припущення особи щодо порушення її прав або існування реальної загрози їх порушення.
І в першому, і в другому випадку особа має намір звернутися до господарського суду із позовом. Отже, відсутність наміру звернен­ня з позовом до господарського суду унеможливлює застосування запобіжних засобів. Однак визначення наведених підстав є досить суб’єктивним, вони є описовими, оцінними категоріями, що дозво­ляє тлумачити їх неоднозначно.
Особа, яка звертається до суду із заявою щодо застосування запобіжних засобів, має довести їх обґрунтованість.
1Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних засобів // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 4. — С. 209.
126
127
На практиці господарські суди стикаються із необґрунтованістю і недоведеністю заяв про вжиття запобіжних заходів, не завжди є підстави та необхідність щодо іх застосування. Як свідчить судова практика, позивачі дуже часто просять суд вжити заходи щодо за­безпечення позову (відповідно до ст. 66,67 ГПК України) і, як пра­вило, необґрунтовано. Крім того, введення запобіжних засобів при­зведе до збільшення звернень до суду та навантаження на суддів1.
Статтею 43-2 ГПК України передбачені такі види запобіжних заходів:
витребування доказів;
огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з пору­шенням прав;
накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.
Для вжиття запобіжних заходів подається заява, яка має міс­тити:    продолжение
–PAGE_BREAK–
найменування господарського суду, до якого подається заява;
найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси; документи, що під­тверджують за заявником-громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;
3)вид і суть запобіжного заходу;
обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжит­тя запобіжних заходів;
перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;
підпис заявника або його представника, якщо заява пода­ється представником.
До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються докумен­ти, які підтверджують сплату державного мита у встановлених за­коном порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір держав­ного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Мініст­рів України «Про державне мито». При цьому нормами ст. 43-3 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Статтею 43-3 ГПК Украї­ни не передбачений обов’язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхід­ність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо
1Бояринцева М.А. Проблеми теорії та йрактики вжиття запобіжних засобів // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 4. — С. 209.
яких просить вжити запобіжні заходи. До обов’язку господарсько­го суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжит­тя запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43-4 ГПК України.
Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних захо­дів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи ді­ють як заходи забезпечення позову.
Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.
У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.
Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.
Господарський суд може зобов’язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.
Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.
У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.
Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, ібо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишен­ая заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк
128
129
для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.
Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.
На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні захо­ди, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухва­ли про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господар­ським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересова­них осіб не перешкоджає розглядові заяви. За результатами розгля­ду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.
На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних за­ходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скар­гу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеля­ційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.
Запобіжні заходи припиняються в разі:
неподання заявником відповідної позовної заяви в строк, установлений ч.З ст. 43-3 ГПК України;
відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч.І ст. 62 ГПК України;
невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;
винесення господарським судом ухвали про скасування ухва­ли про вжиття запобіжних заходів.
При припиненні запобіжних заходів та поверненні заяви відпо­відно до п. 1 ст. 43-9 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не має повертатися, оскільки судом були вчинені
процесуальні дії, вжито запобіжні заходи та припинено їх у резуль­таті бездіяльності заявника.
У випадку припинення запобіжних заходів, або відмови заяв­ника від позову, або набрання законної сили рішенням щодо відмо­ви в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних захо­дів, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих за­ходів.
У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, за­вданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.
У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 43-9 ГПК Украї­ни, а також у разі розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.
Питаннядлясамоконтролю
У чому полягає значення принципу належності доказів?
Які існують класифікації доказів?
Які передбачено підстави звільнення від доказування?
Охарактеризуйте види запобіжних заходів.
Що повинна містити заява» про вжиття запобіжних заходів?
Який порядок розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів?
7.Які особливості оскарження ухвали про вжиття запобіжних заходів?
Який порядок виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів?
Які підстави припинення запобіжних заходів?
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуаль­ної власності. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 р. № 04-5/76 // Вісник господар­ського судочинства. — 2005. — № 3. — С 19-23.
130    продолжение
–PAGE_BREAK–
131
Юридична література
1 • Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 50-86.
Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
Бабенко В.В. Актуальні проблеми доказування у господарсько­му процесі // Вісник господарського судочинства. — 2005. -№ 2. — С 186-193.
б.Балкж І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, по­сібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с
6.Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — 228 с
7-Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіж­них засобів // Вісник господарського судочинства. — 2003. -№ 4. — С 209-212.
Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006.- 331 с.
10. Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
11 ■ Ковальова В. Про процесуальні форми проведення судових екс­пертиз // Право України. — 2000. — № 8. — С 73-75.
12.Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. — X.: Эспада, 2001. -С. 153-217.
ІЗ.Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві: Навчальний посібник. — Одеса: Фенікс; Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2007. — 415 с.
14. Петрик І.Й. Використання в якості доказів інформації, яка ство­рена засобами електронно-обчислювальної техніки // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000. — № 1. — С. 76-79.
15.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с.
16.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
17.Степанова Т.В. Деякі проблеми здійснення експертизи в госпо­дарському процесі // Вісник господарського судочинства. -2001. — № 3. — С 212-216.
18.Степанова Т.В. Місце судових доказів у процесі розгляду госпо­дарських спорів // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 4. — С. 183-186.
19.Степанова Т.В. Поняття допустимості доказів у господарсько­му процесі // Вісник господарського судочинства. — 2002. -№ 2. — С 230-233.
20.Степанова Т.В. Речові докази як засоби доведення й особливий вид доказів у господарському процесі // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 1. — С 202-205.
21.Фомченков Д. Господарські суди на захисті інтелектуальної власності // Право України. — 2001. — № 10. — С 92-93.
22.Чернадчук В.Д., Сухоиос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчадьний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с.
132
133
Глава6
Судовівитрати. Процесуальністроки
6.1. Поняттятаскладсудовихвитрат
Судові витрати — це пов’язані із розглядом справи в господарсько­му суді витрати, що складаються з державного мита і витрат, по­в’язаних із розглядом справи1. Судові витрати — це витрати, по-в ‘язані із розглядом та вирішенням справ у порядку господарського судочинства, що покладаються на сторони, третіх осіб, які заяв­ляють самостійні вимоги з метою їх відшкодування державі, спо­нукаючи їх до врегулювання господарського спору без втручання держави2.
Судові витрати — це відповідні грошові кошти, які витрача­ються в зв’язку з розглядом та вирішенням справ у порядку госпо­дарського судочинства і покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою відшкодування витрат державі та спонукання заінтересованих осіб до врегулювання спорів згідно з законом без залучення суду.
Наявність інституту судових витрат обумовлена такими при­чинами. По-перше, при організації діяльності господарських судів щодо вирішення господарських спорів та здійснення судової діяль­ності потребуються значні державні видатки, які складаються з витрат на утримання системи господарських судів та матеріально-технічного забезпечення судової діяльності. До того ж у сферу гос­подарського судочинства залучаються особи, які сприяють суду в здійсненні правосуддя: експерти, перекладачі тощо, діяльність яких
потребує грошової компенсації, здійснюються дії, які також потре­бують грошових витрат. І тому законодавством покладається обо­в’язок частково компенсувати видатки на осіб, які беруть участь у розгляді справи.
По-друге, такий обов’язок умовно покладається на недобросо­вісну сторону — позивача, який звертається до господарського суду з необґрунтованими вимогами або на відповідача, який добровіль­но не виконав свого обов’язку перед іншою стороною.
Стаття 44 ГПК України встановлює склад судових витрат, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за про­ведення судової експертизи, призначеної господарським судом, ви­трат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, ви­трат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи. До інших витрат належать суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до гос­подарського суду для дачі пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи (ст. ЗО ГПК України); за проведення огляду і дослідження доказів у місці їх знаходження (ст. 39 ГПК України)
тощо.
Отже, судові витрати, перераховані ст. 44 ГПК України містять:
державне мито — обов’язковий платіж за дії, які здійснює господарський суд за розглядом, вирішенням, переглядом господарських справ. Розмір державного мита визначаєть­ся Декретом Кабінету Міністрів «Про державне мито» і за­лежить від характеру та ціни позову;
інші судові витрати (затрати) — суми, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господар­ським судом, за відшкодування витрат, пов’язаних з огля­дом і дослідженням доказів у місці їх знаходження, опла­тою послуг перекладача, адвоката, витрат на інформацій­но-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов’язаних із розглядом господарської справи. Розмір судо­вих витрат не прямо залежить від характеру спору і визна­чається окремо в кожній конкретній справі залежно від фак­тично здійсненних витрат. Грошові суми судових витрат виплачуються особам, яким вони призначені.
134
/35
6.2. Державне мито
Державне мито справляється з первісних та зустрічних позов­них заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; про відшкодування моральної (не-майнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та креди­торів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрут­ство; апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про перегляд рішеш., ухвал, постанов за нововиявленими об­ставинами.
Одним із реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує позивач і з якої обчислюється державне мито. Ставки державного мита встановлені ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито »’.
Якщо позивачем у заяві не наведений обґрунтований розраху­нок ціни позову або його не додано до позовної заяви, остання під­лягає поверненню на підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК України.
Якщо державне мито сплачено у встановленому розмірі за пози­вача (заявника) іншою особою, господарський суд має виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюдже­ту, і отже, немає підстав для повернення позовної заяви (заяви) за мотивом сплати державного мита неналежною особою.
У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита сплачується чи стягується згідно з ціною нового позову. До заяви про збільшення розміру позовних вимог додаєть­ся документ, що підтверджує сплату державного мита в установле­них порядку й розмірі, за винятком звільнення від сплати цього мита, відстрочки або розстрочки його сплати.
У разі якщо позивач відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України до прийняття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не сплатив державне мито зі збільшеної суми, господарський суд стя­гує з позивача суму недоплаченого державного мита в дохід держав­ного бюджету. Якщо позивачем завищено ціну позову, або в про­цесі розгляду спору він зменшив свої позовні вимоги, або господар­ський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито в цій частині не повертається.
У разі об’єднання господарським судом в одне провадження кіль­кох справ відповідно до ст. 58 ГПК України, а також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється із загальної суми позову та сплачується позивачами пропорційно до вимог кожного з них. Сплата всієї суми державного мита одним позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли позивачі претендують на один і той самий предмет позову.
У випадках об’єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито згідно з законодавством під­лягає сплаті за ставками, установленими для позовів майнового характеру, а також за ставками, установленими для розгляду по­зовних заяв зі спорів немайнового характеру.
Якщо в позовній заяві об’єднано дві або більше вимог немайно­вого характеру, пов’язаних між собою підставами виникнення, дер­жавне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернативно ви­кладені майнові або немайнові вимоги, господарський суд визначає предмет спору і вирішує питання про сплату позивачем державного мита в установленому розмірі або стягнення його за рішенням суду. За наявності підстав для повернення чи відмови в прийнятті позов­ної заяви в частині однієї з вимог господарський суд порушує провад­ження в справі щодо альтернативної вимоги. У таких випадках питання стягнення державного мита вирішується за загальними правилами.
Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на пред­мет спору, відповідно до ст. 26 ГПК України користуються всіма правами і несуть усі обов’язки позивача, обов’язок сплатити держав­не мито із заяви про вступ у справу, або про перегляд судового рішен­ня в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за нововиявленими обставинами покладається також і на них.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати дер­жавного мита. Проте в разі вчинення ними окремих дій, що мають юридичне значення, наприклад, подання заяви про перегляд рішен­ня господарського суду, на них покладається обов’язок сплатити державне мито на загальних підставах.
У випадках здійснення господарським судом заміни сторони її правонаступником за правилами ст. 25 ГПК України державне мито сплачується правонаступником або стягується з нього господар­ським судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.
136
137
Платіжне доручення на безготівкове перерахування державно­го мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готів­кою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) сплачується державним ми­том. У разі безготівкового перерахування державного мита з рахун­ку платника відповідальний виконавець установи банку зобов’я­заний на лицевій чи зворотній стороні останнього примірника пла­тіжного доручення, який видається платнику, зробити відповід­ний напис (помітку) про зарахування державного мита до держав­ного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення. Відсутність відповідних реквізитів не є підставою для повернення позовної за­яви, апеляційної (касаційної) скарги або заяви про перегляд судо­вого рішення за нововиявленими обставинами без розгляду, оскіль­ки платіжне доручення вважається достатнім доказом сплати дер­жавного мита, якщо воно не повернуте Державним казначейст­вом України. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то в такому разі не передбачається вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випад­ку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної уста­нови, яка прийняла платіж.
Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита до державного бюджету України, господарський суд у разі виник­нення сумнівів щодо надходження та зарахування державного мита державного бюджету може і повинен витребувати від позивача або особи, що подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про пере­гляд судового рішення за нововиявленими обставинами відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому дер­жавне мито перераховане, що зазначається в ухвалі про порушен­ня провадження у справі або про прийняття апеляційної (касацій­ної) скарги до провадження чи прийняття заяви про перегляд рі­шення за нововиявленими обставинами.
Платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не мо­жуть бути доказом сплати державного мита.
Державне мито сплачується до територіальних органів Держав­ного казначейства України. Платники державного мита в платіж­них дорученнях на перерахування державного мита до державного бюджету мають у рядку «одержувач» зазначити найменування тери­торіального органу казначейства за місцем знаходження платника
та номер рахунка, який відкритий казначейству в установі банку. Якщо стороною не подані докази сплати державного мита у встанов­лених порядку та розмірі або документів, що свідчать про звільнен­ня від його сплати, заява до розгляду не приймається і господар­ський суд з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК України зобов’яза­ний повернути її заявникові без розгляду. З цих самих підстав по­вертаються позовні заяви з платіжними дорученнями на перераху­вання державного мита не до державного бюджету України. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.
У випадках, коли господарським судом розглядається кілька справ за позовними заявами одного і того самого позивача, остан­ній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіж­ним документом, який долучається господарським судом до однієї зі справ. У решті справ робиться позначка про суму державного мита, сплаченого за розгляд справи, та зазначається номер справи, у якій знаходиться платіжний документ. Така сама позначка ро­биться у справах у разі повернення державного мита.
Зазначений порядок подання доказів сплати державного мита має бути дотриманий і в тих випадках, коли державне мито сплачу­ється за позивача (заявника) іншою особою.
Категорії осіб, що звільняються від сплати державного мита, визначені ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про держав­не мито». Але слід пам’ятати, що, якщо зазначені в цій статті органи звертаються до господарського суду не з приводу виконан­ня своїх повноважень, вони зобов’язані сплачувати державне мито в загальному порядку. Якщо громадянин на передбачених зако­ном підставах звільнений від сплати державного мита, то це не означає звільнення його від сплати як суб’єкта підприємницької діяльності. Стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» надає громадянам пільги щодо сплати державно­го мита залежно від їх особистого статусу чорнобильців чи інвалі­дів, а не підприємців, тому громадяни-підприємці, які беруть участь у судовому процесі, мають сплачувати державне мито за загальними правилами.
Якщо позивач завищив ціну позову, або у процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито в цій частині не поверта­ється.
Згідно зі ст. 47 ГПК України державне мито підлягає повер­ненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством. Від­повідно до ст. 8 Декрету КМУ «Про державне мито» сплачене дер­жавне мито підлягає поверненню частково або повністю у разі:
138
139
    продолжение
–PAGE_BREAK–І
внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено законом;
відмови платника від подання позовної заяви;
повернення або відмови в прийнятті позовної заяви, а також заяви про перегляд рішення в апеляційному чи касаційному порядку чи перегляд за нововиявленими обставинами;
припинення провадження в справі або залишення заяви без роз­гляду, якщо справа не підлягає розгляду в господарському суді;
скасування у встановленому порядку рішення, ухвали, по­станови господарського суду, якою державне мито було стяг­нене в доход державного бюджету.
Сплачене заявником державне мито підлягає поверненню пов­ністю також у випадку, коли сторона звертається до господарського суду із заявою про перегляд в апеляційному або касаційному поряд­ку ухвал, можливість оскарження яких не передбачена Господар­ським процесуальним кодексом України.
Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника. Застосовуючи ст. 47 ГПК України, необхідно виходити з того, що господарський суд самостійно чи за заявою сторони в ухвалі, рішенні чи постанові, а в тих випадках, коли процесуальні документи не виносилися — у відповідній довідці зазначає обстави­ни, які є підставою для повного або часткового повернення держав­ного мита. Така довідка за заявою сторони видається господарським судом першої інстанції.
Державне мито покладається:
у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів, на сторону, яка безпідставно ухиляється від при­йняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної зі сторін;
у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, — на сторони пропорційно розміру задоволених по­зовних вимог.
Якщо спір виник через неправильні дії сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від резуль­татів вирішення спору.
Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому по­рядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропор­ційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.
Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, якщо друга сторона звільнена від сплати державного мита.
Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-техніч­не забезпечення судового процесу та інші витрати, пов’язані з роз­глядом справи, покладаються:
при задоволенні позову — на відповідача;
при відмові в позові — на позивача;
при частковому задоволенні позову — на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту) та розподіл цих витрат мають визначатися господарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених експертною установою.
6.3. Іншісудовівитрати
Статтею 47-1 ГПК України встановлено, що розмір витрат на інфор­маційно-технічне забезпечення судового процесу визначається Кабі­нетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2005 р. № 1258 затверджено Порядок оплати витрат на інформаційно-техніч-не забезпечення судових процесів, пов’язаних із розглядом цивільних та господарських справ, та їх розміри1. Цей Порядок визначає ме­ханізм здійснення оплати витрат з інформаційно-технічного забезпе­чення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та госпо­дарських справ. Витрати оплачують фізичні та юридичні особи, що звертаються до суду з позовними заявами, заявами про відкриття справ окремого провадження, клопотаннями про надання дозволу на при­мусове виконання рішення іноземного суду, про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, та скаргами. З метою перерахування коштів для оплати витрат у графі пла­тіжного доручення «Призначення платежу» зазначається «Інфор­маційно-технічне забезпечення судового процесу», а також на­йменування суду, до якого особа звертається з позовною заявою, скаргою, заявою про відкриття окремого провадження у справі, клопотанням про видачу дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Документ про оплату витрат додається до позовної заяви, заяви, клопотання, скарги, яку особа подає до суду відповідно до процесуального законодавства.
140
141
Документом про оплату витрат є квитанція установи банку або відділення поштового зв’язку, які прийняли платіж, платіжне до­ручення, підписане уповноваженою посадовою особою і скріплене печаткою установи банку з позначкою про дату виконання платіж­ного доручення. У разі, коли оплата витрат здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка вкладника, відкритого в установі банку, додається довідка, засвідчена підписом контролера, скріп­леним печаткою фінансової установи.
Повернення коштів, внесених для оплати витрат, здійснюєть­ся у випадках та в розмірі, передбачених процесуальним законо­давством, шляхом їх перерахування на рахунок платника, відкри­тий в установі банку, грошового переказу через іншу фінансову уста­нову або відділення поштового зв’язку після звернення особи. По­вернення зазначених коштів здійснюється в порядку, передбачено­му для повернення державного мита (судового збору).
Постановою передбачені такі розміри витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом господарських справ: для позивачів, у встановленому порядку звіль­нених від сплати державного мита, — за нульовою ставкою; для всіх інших позивачів — за ставкою 118 гривень.
Витрати, що підлягають сплаті за проведення судової експер­тизи, послуги перекладача, визначаються господарським судом. Судовим експертам і перекладачам відшкодовуються витрати, по­в’язані з явкою до господарського суду, у розмірах, установлених законодавством про службові відрядження. Витрати, що підляга­ють сплаті за послуги адвоката, визначаються в порядку, установ­леному Законом України «Про адвокатуру».
Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним до гос­подарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїз­них документів; проїзд автомобільним транспортом (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за ме­жею населеного пункту; найом жилого приміщення, а також до­бові в розмірах, установлених законодавством про службові від­рядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подані, відшкодо­вується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і міс­цем виклику.
Витрати, пов’язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання експертами, перекладачами та іншими особами своїх
)бов’язків у розмірі, що визначається в рішенні господарського суду. Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за проведення гкспертизи (аудиту), послуги перекладача, а також інших судових зитрат проводиться за правилами розподілу державного мита.
Витрати позивачів та відповідачів, пов’язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об’єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторо­нами на загальних підставах, визначених ст. 49 ГПК України.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це в рішенні, ухвалі, постанові за наяв­ності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи в суді та/або належно оформ­леної довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверд­жує оплату відповідних послуг.
Витрати, пов’язані з перекладом документів, а також з опла­тою за вручення їх за кордоном відповідно до Конвенції про вру­чення за кордоном судових та позасудових документів у цивіль­них або комерційних справах (до якої приєдналася Україна), під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються госпо­дарським судом на загальних підставах згідно з ч. 5 ст. 49 ГПК
України.
В основу розподілу судових витрат покладено принцип відпо­відальності за шкоду тієї особи, яка цю шкоду заподіяла. Тому судові витрати несе особа, яка виявилася неправою в спорі. Роз­поділ судових витрат проводиться згідно зі ст. 49 ГПК України. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарсь­кий суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не має бути неспіврозмірним, тоб­то явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обста­вин конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
Якщо суддя не прийняв рішення щодо розподілу судових ви­трат чи повернення державного мита з державного бюджету, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому про­цесі, а також з власної ініціативи він на підставі ст. 88 ГПК Украї­ни має право прийняти додаткове рішення чи ухвалу зі справи.
142
143
6.4. Процесуальністроки
Розглядаючи господарські справи, господарські суди забезпечують не тільки правильне, але й своєчасне їх вирішення. Цьому сприяє встановлення процесуальних строків, тобто періоду часу, протя­гом якого має бути вчинена певна процесуальна дія господарським судом, сторонами, іншими учасниками господарського процесу. Встановлення процесуальних строків є гарантією забезпечення як­найшвидшого відновлення порушених прав та охоронюваних за­коном інтересів учасників господарських правовідносин. Значення процесуальних строків полягає в тому, що вони забезпечують стабільність і визначеність господарських процесуальних право­відносин, реальність судового захисту прав суб’єктів, які беруть участь у справі, можливість підготуватися й виконати певні проце­суальні дії. Тому правове регулювання строків розгляду і вирішен­ня справ у господарських судах, виконання рішень суду, здійснен­ня певних процесуальних дій набувають важливого значення. Отже, важливим засобом забезпечення захисту прав під час розгля­ду справи господарським судом є період часу, протягом якого здійснюється судовий розгляд або певні процесуальні дії, які нази­ваються процесуальними строками.
Під строком у праві розуміють певний період, із закінченням якого закон пов’язує виникнення тих чи інших юридичних наслід­ків. Процесуальний строк — це проміжок часу, протягом якого господарський суд, сторони та інші учасники процесу повинні ви­конати певні процесуальні дії1. Процесуальний строк також визна­чається як встановлений законом або господарським судом промі­жок часу, протягом якого повинна або може бути здійснена та чи інша процесуальна дія або закінчена певна частина провадження у справі.
За загальним правилом, закріпленим у ст. 50 ГПК України, процесуальні дії вчиняються в строки, встановлені Господарським процесуальним кодексом України. У тих випадках, коли процесу­альні строки не встановлені, вони призначаються господарським судом.
Строки для вчинення процесуальних дій визначаються точною календарною датою, зазначенням події, що має неминуче настати, чи періодом часу. В останньому випадку дію може бути вчинено про­тягом усього періоду. Перебіг процесуального строку починається з
1Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуаль­ний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С 123.
цня, наступного після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. Він триває безперервно, до нього зарахо­вуються і неробочі дні, крім випадків, передбачених ст. 51 ГПК України.
Перебіг процесуального строку, який обчислюється роками, місяцями або днями, починається наступного дня після календар­ної дати або настання події, якими визначено його початок.
У юридичній літературі виділяють два види строків:
1) строки господарського судочинства — строки, які звернені до суду та які встановлюють періоди часу, протягом якого здійснюються певні частини провадження у справі в госпо­дарському суді;
2)строки окремих процесуальних дій — розрізняються за су­б’єктами, які здійснюють певні дії. Так, строки, протягом яких мають бути здійснені окремі процесуальні дії, встанов­люються законом і мають на меті надання провадженню в господарському суду оперативності.
Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі процесуальні строки:
п’ятиденний строк для надсилання матеріалів справи за встановленою підсудністю (ч. 1 ст. 17 ГПК України);
п’ятиденний строк для винесення й надсилання ухвали про відмову в прийнятті позовної заяви (ч. 2 ст. 62 ГПК України);
п’ятиденний строк для винесення й надсилання ухвали про повернення позовної заяви і доданих до неї документів без розгляду (ч. 2 ст. 63 ГПК України);
п’ятиденний строк для винесення й надсилання ухвали про порушення провадження в справі (ч. 1 ст. 64 ГПК України);
двомісячний строк для вирішення спору (ч. 1 ст. 69 ГПК України);
місячний строк для вирішення спору про стягнення заборго­ваності за опротестованим векселем (ч. 2 ст. 69 ГПК України);
місячний строк для продовження строку вирішення спору у виняткових випадках. Рішення приймає голова господар­ського суду або його заступник (ч. З ст. 69 ГПК України);
п’ятиденний строк для розсилання рішень та ухвал госпо­дарського суду (ст. 87 ГПК України);
десятиденний строк подання апеляційної скарги або внесен­ня апеляційного подання з дня прийняття рішення місце­вим господарським судом, а в разі, коли в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рі­шення — із дня підписання рішення, оформленого відповід­но до ст. 84 ГПК України (ч. 1 ст. 93 ГПК України);
144
145
/>п’ятиденний строк для надсилання місцевим господарським судом одержаної апеляційної скарги або подання разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду; тримісячний термін із дня прийняття рішення місцевим су­дом для відновлення пропущеного строку подання апеля­ційної скарги (ч. 2 ст. 93 ГПК України); двомісячний строк для розгляду апеляційної скарги (подан­ня) на рішення місцевого господарського суду з дня надхо­дження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію (ст. 102 ГПК України); п’ятиденний строк для надсилання сторонам постанови апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляцій­ної скарги (подання) із дня її прийняття (ч. 4 ст. 105 ГПК України);
п’ятиденний строк для надсилання скарги (подання) разом із справою місцевим господарським судом або апеляційним господарським судом, який прийняв оскаржуване рішення або постанову до Вищого господарського суду України (ч. 2 ст. 109 ГПК України);
місячний строк для подання (внесення) касаційної скарги (подання) із дня набрання рішенням місцевого господарсь­кого суду чи постановою апеляційного господарського суду законної сили (ст. 110 ГПК України);
двомісячний строк розгляду касаційної скарги (подання) Ви­щим господарським судом України з дня надходження спра­ви разом із касаційною скаргою (поданням) до Вищого гос­подарського суду України (ст. 111-8 ГПК України); п’ятиденний строк для надсилання сторонам у справі поста­нови касаційної інстанції з дня її прийняття (ч. 4 ст. 111-11 ГПК України);
місячний строк для подання касаційної скарги, касаційно­го подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України до Верховного Суду України через Вищий господарський суд України (ч. 1 ст. 111-16 ГПК України);
десятиденний строк для надсилання Вищим господарським судом України касаційної скарги (подання) разом із спра­вою до Верховного Суду України з дня надходження скарги (подання);
місячний строк для порушення за згодою не менш ніж п’яти суддів Верховного Суду України провадження з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарсь­кого Суду України з дня надходження касаційної скарги чи касаційного подання (ч. 1 ст. 111-17 ГПК України);

п’ятиденний строк для надсилання сторонам постанови Вер­ховного Суду України з дня її ухвалення (ч. 4 ст. 111-10 ГПК України);
двомісячний строк для перегляду за нововиявленими обста­винами за заявою сторони, поданням прокурора судового рішення господарського суду з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення (ст. 113 ГПК України);
місячний строк для розгляду господарським судом заяви, подання прокурора про перегляд рішення, ухвали, поста­нови за нововиявленими обставинами з дня її надходження (ч. З ст. 114 ГПК України);
п’ятиденний строк для надсилання сторонам, прокурору рі­шення, ухвали, постанови за результатами перегляду судо­вих рішень за нововиявленими обставинами з дня їх прийнят­тя (ч. 6 ст. 114 ГПК України);
тримісячний строк для пред’явлення стягувачем наказу до виконання з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого в разі відстрочки вико­нання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку. У цей строк не зарахову­ється час, на який виконання судового рішення було зупи­нене (ст. 118 ГПК України);
десятиденний строк для розгляду за заявою сторони, держав­ного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою в разі наявності обставин, що ускла­днюють виконання рішення або роблять його неможливим у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його за­ступника й у виняткових випадках, залежно від обставин справи суд може прийняти рішення відстрочити або розстро­чити виконання рішення, ухвали, постанови, замінити спо­сіб та порядок їх виконання (ч. 1 ст. 121 ГПК України);
десятиденний строк для подачі стягувачем до господарсько­го суду скарги на дії чи бездіяльність органів Державної ви­конавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена (ч. 1 ст. 121-1 ГПК України).
Крім Господарського процесуального кодексу України, окремі процесуальні строки встановлено також Законом України «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банк­рутом».
У деяких випадках процесуальний строк визначається шляхом зазначення певної події, до настання якої можливе вчинення тієї
146
147
чи іншої процесуальної дії. Так, згідно з ч. 4 ст. 20 ГПК України відвід судді може заявлятися до початку вирішення спору. Згідно з ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач вправі до прийняття рішення у справі змінити підставу або предмет позову. Згідно з ч. 1 ст. 24 ГПК України господарський суд має право за наявності достатніх під­став до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.
Процесуальні дії, строк вчинення яких законодавством не вста­новлений, здійснюються в строки, призначені господарським су­дом, що встановлено ч. 1 ст. 50 ГПК України. Визначаючи проце­суальні строки в таких випадках, господарський суд має виходити з конкретних обставин справи, з реальності встановлених строків для вчинення процесуальних дій.
Закінчення процесуальних строків визначено ст. 51 ГПК Укра­їни. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку. Строк, який обчислюється місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця стро­ку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця.
У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день. Частина 3 ст. 51 ГПК України не визначає, як бути у випадку, якщо останній день строку виявиться неробочим не для всіх учасників господарського процесу, наприклад, для господар­ського суду — неробочий, а для сторін — робочий. На думку авторів науково-практичного коментарю, слід вважати, що в цій частині йдеться про неробочий день саме для господарського суду. Якщо в останнього цей день неробочий, то ні господарський суд, ні заінте­ресовані особи не мають можливості виконати в цей день будь-які процесуальні дії1.
Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути вчи­нена до 24-ї години останнього дня строку. Якщо позовну заяву, відзив на позовну заяву, заяву про перегляд рішення та інші доку­менти здано на пошту чи телеграф до 24-ї години останнього дня строну, строк не вважається пропущеним.
Згідно зі ст. 52 ГПК України перебіг усіх незакінчених процесу­альних строків зупиняється із зупиненням провадження у справі, відповідно до ст. 79 ГПК України. Зупинення провадження у справі
зупиняє й усі поточні процесуальні строки, що не закінчилися до того часу, коли настала подія, через яку господарський суд зупиняє провадження у справі. Зупинення триває до усунення тієї обстави­ни, що була підставою зупинення провадження у справі. Такими обставинами можуть бути неможливість розгляду господарської справи до вирішення пов’язаної з нею іншої справи органом, що вирішує господарські спори, або відповідного питання — компетент­ними органами. Господарський суд може зупинити провадження у справі і в деяких випадках, передбачених ст. 79 ГПК України, як за своєю ініціативою, так і за клопотанням сторони чи прокурора, який бере участь у судовому процесі.
З дня поновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків продовжується. Про поновлення провадження у справі ви­носиться ухвала, і перебіг строків продовжується з дня її винесен­ня, тобто з дня поновлення провадження у справі.
Стаття 53 ГПК України передбачає можливість поновлення процесуальних строків, За заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску вста­новленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, про що зазначається в рішенні, ухвалі чи по­станові господарського суду. Відмінність продовження від віднов­лення полягає в тому, що:
можуть бути продовжені лише строки, призначені господар­ським судом;
питання продовження процесуального строку господарсь­кий суд може вирішувати за заявою сторони, прокурора чи з власної ініціативи як до його закінчення, так і після.
Якщо строки встановлені законом, то господарський суд не може змінити їх тривалість, а може відновити за наявності підстав.
Питаннядлясамоконтролю
Що розуміється під судовими витратами?
Який порядок сплати державного мита?
Які передбачено наслідки несплати державного мита?
У яких випадках повертається державне мито?
Що розуміється під іншими судовими витратами?
Який порядок сплати витрат на інформаційно-технічне забез­печення судового процесу?
Яке значення мають процесуальні строки?
1Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесу­альний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 125.
148
149
Списокрекомендованихджерел
Глава7     продолжение
–PAGE_BREAK–Нормативні акти
— 1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
2.Постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.2005 р. № 1258 « Про затвердження Порядку оплати витрат на інфор­маційно-технічне забезпечення судових процесів, пов’язаних із розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів» // Офіційний вісник України. — 2005. — № 52. — Ст. 3301.
Юридична література
Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 50-86.
Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: 000 «Городец-издат», 2002. — 480 с.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
4.Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, по­сібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с.
5.Боровик С.С, Джунь В.В., Мудрий СМ. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — 228 с.
6.Васильев СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
9.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с
10.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
Степанова Т. Щодо відстрочки оплати державного мита в арбі­тражних судах // Право України. — 2000. — № 12. — С 49-52.
Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
Позовугосподарськомусудовому процесі
7.1. Поняттяіелементипозову. Формаізміст позовноїзаяви
Діяльність господарського суду щодо розгляду та вирішення гос­подарських спорів здійснюється у встановленій господарським про­цесуальним правом формі, яка, з одного боку, забезпечує заінтере­сованим у вирішенні господарського спору сторонам певні правові гарантії правильності розгляду спору, рівність процесуальних прав і обов’язків, а з іншого — зобов’язує господарський суд розглянути і вирішити цей спір відповідно до норм господарського процесуаль­ного права (а також норм господарського права), установити суттєві для справи обставини, а також прийняти законне та обґрунтоване судове рішення.
Позов у господарському процесі є процесуальним засобом захи­сту порушеного права. Щоб він виконував цю функцію, його необ­хідно подати до господарського суду для розгляду в передбаченому законодавством порядку, оскільки господарське судочинство ці питання вирішує тільки в порядку позовного провадження за ви­нятком справ про банкрутство.
Право на судовий захист у господарському процесі реалізується через право на позов. Перелік осіб, які мають право звертатися за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, наданий у ст.ст. 1, 2 ГПК України. Під правом на позов розуміється не саме порушене суб’єктивне право, а мож­ливість отримання захисту у визначеному процесуальному поряд­ку, у визначеній процесуальній формі і разом із тим у примусовій його реалізації.
З точки зору матеріального права, право на позов виникає з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого
150
151
права або про особу, яка його порушила, а також у інших випадках відповідно до ст. 261 ЦК України.
Позов — це спрямована через суд вимога позивача до відповідача про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у визначеній законом процесуальній формі1. Інші автори під позовом у господар­ському процесі розуміють вимогу до господарського суду заінтере­сованої особи про здійснення правосуддя в господарській справі на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою осо­бою. Позов втілює в собі право заінтересованої особи на порушення справи в господарському суді і судову діяльність на захист поруше­ного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу суб’єктів права звернення2.
Позовом у господарському процесі слід вважати спірну правову вимогу однієї особи до іншої, що виходить із матеріальних госпо­дарських правовідносин, засновану на юридичних фактах і пред’яв­лену до господарського суду для розгляду та вирішення у встанов­леному процесуальному порядку3. Позов є єдиним поняттям, що має пов’язані між собою дві сторони — матеріальну та процесуаль­ну, без кожної з яких не може бути позову.
Матеріально-правова сторона позову (вимога позивача до від­повідача) хоча й виникає ще до порушення провадження у справі, але тільки з порушенням провадження у справі в господарському суді набуває господарсько-процесуального характеру як складова частина позову. Матеріально-правова сторона позову — це спір­на матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка вка­зана у позовній заяві і підлягає розгляду по суті у встановленому законом порядку.
Процесуально-правова сторона позову — це звернення до гос­подарського суду з проханням щодо вирішення господарського спо­ру по суті і захисту порушеного або такого, що оспорюється правом чи охоронюваного законом, інтересу.
Для того щоб позов мав можливість виконати роль засобу по­рушення судового провадження, він повинен мати певні складові частини (елементи). Ці елементи позову визначають зміст судової
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес. — X.: Кон­
сулі, 2001. — С 63-118. — С. 118.
2Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб’єктів господарю­
вання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — С 123.
3Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факультетов /
Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстюка. — М.: ООО «Горо-
дец-издат», 2002. — С. 146.
діяльності та індивідуалізують позов. За ними проводиться класи­фікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду й предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для вирішення суддею питання про прийняття заяви, для органі­зації захисту відповідача проти позову, що є важливим для забез­печення реалізації принципу змагальності сторін у судовому про­цесі. Вони також визначають суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у рішенні.
Позов складається з трьох частин (елементів):
Предмет позову. Це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має винести рішення. Така вимога повинна мати правовий характер, а також бути підвідомчою госпо­дарському суду. Правильне визначення предмета позову має важ­ливе практичне значення, а саме: визначає суть вимоги, на яку суд має дати відповідь у своєму рішенні, підвідомчість цієї справи, про­водить класифікацію на окремі категорії справ.
Підстава позову. Це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тяг­нуть за собою певні правові наслідки. Підстава позову складається з таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовідносин, належність сторін до цієї справи та привід до позо­ву. Правильне встановлення підстави позову визначає межі дока­зування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.
Підставу позову становлять фактична й правова підстави. Фактична підстава позову — це юридичні факти, на яких ґрунту­ються позовні вимоги позивача до відповідача. Як правило, підста­ва має складний фактичний склад. Юридичні факти та фактичні обставини складають фактичну підставу позову. Правова підста­ва позову — це посилання в позовній заяві на закони та інші норма­тивно-праві акти, на яких ґрунтується вимога позивача.
3. Зміст позову. Це вид судового захисту, якого потребує пози­
вач від суду. Відповідно до ст. 20 ГК України позивач може просити
суд про визнання наявності чи відсутності прав; визнання повніс­
тю або частково недійсними актів органів державної влади та орга­
нів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що супере­
чать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта
господарювання або споживачів; визнання недійсними угод з під­
став, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало
до порушення прав та законних інтересів суб’єкта господарюван­
ня; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу
його порушення; присудження до виконання обов’язку в натурі;
152
753
відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; устано­влення, зміну та припинення господарських правовідносин тощо.
Усі елементи позову знаходяться між собою в тісному зв’язку. Юридичні факти, які підтверджують суб’єктивне матеріальне пра­во і є підставою позову, визначають у той самий час юридичну при­роду матеріально-правової вимоги, яка становить предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога зумовлює процесуальну фор­му захисту — зміст позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 54 ГПК України позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноваж­ною посадовою особою позивача або його представником, прокуро­ром чи його заступником, громадянином — суб’єктом підприємни­цької діяльності або його представником. Дотримання відповідної форми позовної заяви та відповідність її змісту вимогам закону має суттєве значення для підготовки справи до розгляду, а також по­дальшого правильного та швидкого її розгляду.
Частина 2 статті 54 ГПК України встановлює, що позовна за­ява має містити:
найменування господарського суду, до якого подається заява;
найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або міс­це проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юри­дичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб — платників податків). Господарський процесуальний кодекс України передбачає обов’язкову вимогу про повне найменування сторін, оскіль­ки в п. 2 ч. 1 ст. 63 Кодексу передбачено, що суддя повер­тає позовну заяву, якщо в ній не зазначене повне наймену­вання сторін. Якщо позов подається до кількох відповіда­чів, слід вказувати повне найменування та поштову адресу кожного з них.
Згідно зі ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної осо­би є адреса органу або особи, які відповідно до установчих докуме­нтів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Місцем проживання фізичної особи згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України є жит­ловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для про­живання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному на­селеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, пере­важно або тимчасово. Частиною 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання. Водночас
громадянин визнається суб’єктом господарювання в разі здійснен­ня ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГПК України. Таким чином, у випадках, передбачених ст. 56 ГПК України, місцезнаходження (місце проживання) відпо­відача визначається за даними його державної реєстрації як суб’єк­та господарювання:
документів, що підтверджують за громадянином статус су­б’єкта підприємницької діяльності;
зазначенням ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укла­денні, зміні та розірванні господарських договорів);
змістом позовних вимог; якщо позов подано до кількох від­повідачів — змістом позовних вимог щодо кожного з них. Позовна вимога, указана в позовній заяві, — це обраний по­зивачем згідно із законодавством засіб захисту права, про що він порушує клопотання перед судом. Засоби захисту прав передбачені ст. 20 ГК України. Якщо позов подається до кількох відповідачів, то в позовній заяві має бути виділе­на позовна вимога щодо кожного з них. В одній позовній заяві можуть бути об’єднані кілька вимог до одного чи кіль­кох відповідачів, але вони мають бути пов’язані між собою підставами виникнення або поданими доказами. В іншому випадку позовна заява підлягає поверненню без розгляду відповідно до п. 5 ст. 63 ГПК України;
викладом обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначенням доказів, що підтверджують позов; обґрунтова­ним розрахунком сум, що стягуються чи оспорюються; ‘за­конодавством, на підставі якого подається позов. Обстави­ни, на яких ґрунтуються позовні вимоги, — це юридичні фак­ти, що призвели до виникнення спірних правовідносин (на­приклад, невиконання умов договору). У позовній заяві пе­рераховуються докази, які підтверджують ці юридичні фак­ти з викладенням їх суті. Розрахунок стягуваної або оспо­рюваної суми надається із зазначенням застосованих мето­дів, платіжних і товарно-розпорядчих документів із розра­хунком за періодами і підписується посадовими особами, які його склали. Законодавство, на підставі якого подається позов, вказується у вигляді посилання на конкретні поло­ження відповідних нормативних актів;
відомостями про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися;
відомостями про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу V-1 цього Кодексу;
154
755
— переліком документів та інших доказів, що додаються до заяви, відповідно до ст. 57 ГПК України.
Господарським процесуальним кодексом України передбачено, що в позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору. Наприклад, про третіх осіб, чиї права можуть бути обмежені результатами розгля­ду справи. У позовній заяві може бути вказане клопотання про роз­строчку, відстрочку, звільнення від сплати державного мита, від­новлення строку позовної давності тощо.
    продолжение
–PAGE_BREAK–7.2. Порядокподанняпозовноїзаяви. Відзивнапозовну
заяву
Відповідно до ст. 1 і 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами заінтересованих підприємств і орга­нізацій, у тому числі громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, державних та інших органів, що звертаються до господарського суду у випадках, перед­бачених чинним законодавством України, а також прокурорів чи їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. У встановлених законодавчими актами України випад­ках справу може бути порушено за заявою громадянина, який не є суб’єктом підприємницької діяльності. Господарський процесуаль­ний кодекс України не надає органу управління права подавати до господарського суду позов в інтересах підпорядкованих йому підприємств і організацій, а також не наділяє господарський суд правом порушувати справу з власної ініціативи.
Справи позовного провадження в господарському суді порушу­ються шляхом подання позовної заяви. Подати позов означає звер­нутися до господарського суду із заявою, яка має містити прохання до господарського суду про розгляд спору про право. Але, якщо сто­рони домовилися між собою щодо окремих категорій спорів відпо­відно до ст. 5 ГПК України, тоді вони застосовують заходи досудо-вого врегулювання господарського спору, і в цьому випадку для подання позову необхідним є дотримання правил досудового врегу­лювання спорів. Крім цієї вимоги, необхідно також ураховувати й правила щодо підвідомчості та підсудності господарських спорів згідно з розділом IIIГПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 56 ГПК України позивач, прокурор чи його заступник зобов’язані при поданні позову надіслати сторо­нам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих
документів у сторін немає. Такий самий обов’язок покладається на позивача в разі залучення до участі у справі іншого відповіда­ча, заміни господарським судом неналежного відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 57 ГПК України до позовної заяви дода­ються документи, які підтверджують:
вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК України, з кож­ним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів, — відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сто­рони й розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, -копія претензії, докази її надсилання відповідачеві, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано);
відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;
сплату державного мита у встановлених порядку й розмірі;
сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення су­дового процесу;
обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
До позовної заяви, підписаної представником позивача, дода­ється довіреність чи інший документ, що підтверджує повноважен­ня представника позивача.
Для правильного оформлення позову необхідно чітко визначити ціну позову, яка визначається за правилами ч. 1 ст. 55 ГПК України:
— у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою або
сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом,
за яким стягнення провадиться в безспірному (безакцепт­
ному) порядку;
у позовах про витребування майна — вартістю майна, що витребується;
у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, -загальною сумою всіх вимог;
у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній ва­люті та в гривнях відповідно до офіційного курсу, встановле­ного Національним банком України на день подання позову.
У ціну позову включаються також зазначені в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не вказані, — їх суми визна­чаються суддею. Ціну позову вказує позивач. Якщо в позовній заяві неправильно зазначена сума позову, то вона визначається суддею.
756
157
Відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати:
господарському суду — відзив на позовну заяву і всі докумен­ти, що підтверджують заперечення проти позову;
позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі, — копію відзиву.
Відзив на позовну заяву належить до тих процесуальних засо­бів, за допомогою яких відповідач у справі має можливість захища­ти свої інтереси проти пред’явленого до нього позову. Право відпо­відача надати відзив на позов є свого роду реалізацією в господарсь­кому судочинстві принципів змагальності і процесуальної рівності, закріплених у Конституції України, Законі України «Про судо­устрій України » та в Господарському процесуальному кодексі Укра­їни. Відзив на позовну заяву належить до спеціальних засобів, які можуть бути використані тільки відповідачем.
Відзив підписується повноважною особою відповідача або його представником і має містити:
найменування позивача й номер справи;
мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрун­товують відхилення позовної вимоги;
перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору).
До відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження пред­ставника відповідача.
Відзив на позовну заяву відіграє важливу роль у господарсько­му процесі, оскільки містить мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково визнаються, відхиляються або спрос­товуються позовні вимоги, і це дає можливість:
судді при підготовці справи до розгляду детально ознайоми­тися із запереченнями відповідача проти позову та визначи­тися з порядком ведення судового засідання;
позивачу ознайомитися із запереченнями відповідача проти позову та визначитися, чи є доцільним надалі підтримувати позовні вимоги, чи є необхідність зміни підстави або пред­мета позову, зменшення розміру позовних вимог тощо.
Відповідно до ст. 61ГПК України питання про прийняття позов­ної заяви вирішується суддею.
7.3. Відмовавприйняттііповерненняпозовноїзаяви
Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею. Відпо­відно до ст. 62, ст. 63 та ч. 1 ст. 64 ГПК України суддя приймає рішення щодо порушення провадження у справі, або відмови в прий­нятті позовної заяви, або її повернення в п’ятиденний строк.
Господарський процесуальний кодекс України передбачає під­стави відмови у прийнятті позовної заяви, які встановлені ч. 1 ст. 62 ГПК України:
заява не підлягає розгляду в господарських судах України; Так, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК суддя відмовляє у при­йнятті позовної заяви, якщо спір непідвідомчий господар­ському суду, зокрема, якщо його вирішення чинним зако­нодавством віднесене до компетенції іншого органу;
у проваджені господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є спра­ва зі спору між тими самими сторонами, про той самий пред­мет і з тих самих підстав або є рішення цих органів із такого спору;
позов подано до підприємства або організації, які ліквідовані.
Закріплення в ГПК України переліку обставин, за яких суд від­мовляє в прийнятті позовної заяви, спрямоване на забезпечення процесуальних гарантій прав юридичних осіб та фізичних осіб -суб’єктів підприємницької діяльності при звернені з позовом до го­сподарського суду.
Перелік підстав відмови у прийнятті позовної заяви, встанов­лений ст. 62 ГПК України, є вичерпним. Так, ГПК України не пе­редбачає права судді на таку відмову за мотивом, що позов поданий до підприємства або організації, які згідно з чинним законодавст­вом не можуть бути відповідачами з такого спору. Якщо ці обстави­ни виявлені в процесі розгляду справи, позов задоволенню не під­лягає. Суд не вправі повернути позовну заяву також з мотиву недо­дання документів, що є доказами, оскільки позивач може їх нада­вати, а суд — вимагати їх надання до закінчення розгляду справ.
У разі надходження заяв про визнання недійсними різного роду листів, інформацій, роз’яснень тощо, які надсилаються державни­ми чи іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур тощо з приводу конкретних ситуацій, господарський суд повинен відмо­вити в їх прийнятті з посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК України.
У разі надходження заяв про визнання недійсними виконавчих написів нотаріусів господарський суд повинен відмовити в їх при­йнятті з посиланням на п. І ч. 1 ст. 62 ГПК України.
158
159
У разі надходження заяв про визнання недійсними актів реві­зій, документальних перевірок, дій службових осіб, вчинених у процесі чи за результатами перевірок, суд повинен відмовити в їх прийнятті з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України.
У разі неподання свідоцтва (дубліката свідоцтва) про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності — фізичної особи підприємцем — позивачем у справі господарський суд повинен від­мовити в прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК
України.
Господарські суди повинні відмовляти в прийнятті до розгляду скарг стягувачачи боржника на рішення, дії або бездіяльність дер­жавного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби1.
Про відмову в прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками, не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви. До ухвали про відмову в прийнятті позовної заяви, що над­силається заявникові, додаються позовні матеріали.
Ухвалу про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день першого звернення до господарського суду.
Господарським процесуальним кодексом України передбачені умови, за наявності яких суддя не приймає позовну заяву і повер­тає її без розгляду. Ці умови свідчать не про відсутність у позивача права на подання позову, а лише про те, що позовна заява не може бути прийнята до розгляду господарським судом доти, доки не бу­дуть усунені підстави, які зумовили повернення заяви. Суддя повер­тає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду у випад­ках, передбачених ч. 1 ст. 63 ГПК України, а саме:
— якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказа­не. Коли до позовної заяви не доданий документ, що підтве­рджує повноваження посадової особи, яка її підписала, суд­дя повертає заяву без розгляду, а якщо він не зробив цього, то в процесі підготовки справи до судового розгляду пропо­нує позивачеві надати відповідний документ. У разі його неподання суд виносить ухвалу про залишення позову без розгляду. Якщо позовну заяву підписано особою на підставі виданої їй довіреності, до заяви має бути додано оригінал
або належно завірену копію такої довіреності. Посилання в заяві лише на номер і дату довіреності є недостатнім, і така заява підлягає поверненню1;
у позовній заяві не зазначене повне найменування сторін, їх поштова адреса;
у позовній заяві не зазначені обставини, на яких ґрунтуєть­ся позовна вимога, докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми. Відповідно до ч. 2 ст. 57 ГПК України до заяви про визнання акта недійсним додається копія оспо­рюваного акта або засвідчений витяг із нього. Невиконання вказаної вимоги тягне за собою повернення господарським судом позовної заяви згідно з п. З ч. 1 ст. 63 ГПК України;

не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі. Якщо державне мито сплачене у встано­вленому порядку й розмірі за позивача іншою особою, гос­подарський суд повинен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюджету і, отже, немає підстав для повернення позовної заяви за мотивом сплати державного мита неналежною особою. Якщо стороною не подано доказів, що свідчать про звільнення його від сплати державного мита, заява до розгляду не приймається, і гос­подарський суд із посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК Укра­їни зобов’язаний повернути її заявникові без розгляду. На цих самих підставах повертаються позовні заяви з платіж­ним дорученням на перерахування державного мита не до державного бюджету України;
порушено правила поєднання вимог або об’єднання в одній позовній заяві кількох вимог до одного чи кількох відпові­дачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з’ясу­ванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору. У разі об’єднання вимог, пов’язаних із віндикацією та з визнанням угод недійсними, позовна заява підлягає поверненню заявникові без розгляду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК України;
не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. У застосуванні цього пункту господарському суду необхідно враховувати таке. Розрахунковий документ, виданий відправникові пошто­вого відправлення відповідно до п. 36 Правил надання по­слуг поштового зв’язку2, може вважатися належним доказом
1Притика Д.М., Тітов МЛ., Гайворонський В.М. Господарський процесуаль­ний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 140.
1Див.: Роз’яснення Вищого господарського суду № 04-5/609 від 31.05.2002 р.
2Див.: Правила надання послуг поштового зв’язку, затверджені постано­
вою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1155.
160
161
надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у вигляді повернення позовної за­яви, оскільки згідно з п. 78 Правил листи, бандеролі і по­силки приймаються з таким описом лише за бажанням від­правника, і у господарського суду відсутні правові підста­ви спонукати відправників до обов’язкового оформлення описів вкладення1;
до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору. Від­повідно до цього пункту господарський суд повертає позов­ну заяву, у тому числі заяву прокурора, якщо клопотання про її повернення надійшло до винесення ухвали про пору­шення провадження у справі. Таким чином, якщо клопо­тання прокурора про повернення його позовної заяви надій­шло до господарського суду після винесення ухвали про по­рушення провадження у справі, спір підлягає вирішенню по суті. У тих випадках, коли прокурор, який подав позов, та позивач, в інтересах якого подано позов, відмовляються від позову, господарський суд має вирішувати спір залежно від підстав відмови від позову. Якщо позивач, в інтересах якого прокурором подано позов, не згоден з відмовою прокурора від позову, спір підлягає вирішенню по суті. Коли від позову відмовляється тільки позивач, в інтересах якого прокуро­ром подано позов, а не прокурор, справа також підлягає ви­рішенню по суті;
не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Якщо до позовної заяви відособленого підрозділу не доданий документ, що підтверджує відповідні його повноваження, госпо­дарський суд повертає позовну заяву на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України.
Якщо в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди не зазначені обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, господарський суд на підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну за­яву і додані до неї документи без розгляду.
Якщо в позовній заяві є посилання на докази, що підтвер­джують викладені обставини, але самі докази до позовної заяви не додані, таку заяву не можна повертати з посиланням на ст. 63
ГПК України. У цьому випадку суддя в процесі підготовки справи до розгляду ухвалою витребовує ці докази від позивача чи відпові­дача.
Відповідно до Роз’яснення Вищого господарського суду № 04-5/609 від 31.05.2002 р. та Рекомендацій Президії Вищого господарського суду № 04-5/212 від 10.02.2004 р. господарським судам не слід допускати повернення позовних заяв та заяв кредито­рів у справах про банкрутство в разі подання як доказу сплати дер­жавного мита платіжних доручень, що відповідають вимогам Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита1. У разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахуван­ня державного мита до державного бюджету України суди мають право згідно з п. 4 ст. 65 ГПК України витребувати від позивача чи кредитора відповідне підтвердження територіального органу Дер­жавного казначейства України.
Якщо передбачені у п.п. 2,3, 4,5, 6 і 10 ч. 1 ст. 63 ГПК України підстави повернення позовної заяви виявлені господарським судом після прийняття позовної заяви до розгляду, справа підлягає роз­гляду по суті. У разі необхідності розгляд справи може бути відкла­дений відповідно до ст. 77 ГПК України, зокрема, з метою: витре­бування необхідних доказів чи обґрунтованого розрахунку стягу­ваної (оспорюваної) суми; надіслання відповідачеві чи іншим осо­бам, які беруть участь у справі, копій позовних матеріалів. Повне найменування та поштові адреси сторін можуть бути з ‘ясовані без­посередньо в судовому засіданні. Несплачені у встановленому по­рядку та розмірі суми державного мита і витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу можливо стягнути за ре­зультатами розгляду справи2(підпункт 3.3 доповнено абзацом згідно з Роз’ясненням Вищого господарського суду № 04-5/609 від 31.05.2002).
Щодо підстав повернення позову, зазначених у п. 1 і 3 ч. 1 ст. 63 ГПК України, у разі їх виявлення після прийняття позовної заяви позов з урахуванням конкретних обставин, підлягає залишенню без розгляду згідно з п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК України або ж провад­ження зі справи припиняється відповідно до п. З ч. 1 ст. 80 ГПК України.
Суддя повертає позовну заяву не пізніше п’яти днів із дня її надходження, про що виносить ухвалу. Ухвалу про повернення
1Див.: Роз’яснення Вищого господарського суду № 04-5/609 від 31.05.2002 p.; Рекомендації Президії Вищого господарського суду N» 04-5/212 від 10.02.2004 р.
1Затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України
від 22.04.93 р. № 15 (з наступними змінами та доповненнями).
2Див.: Роз’яснення Вищого господарського суду J* 04-5/609 від 31.05.2002.
162
163
позовної заяви може бути оскаржено. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення. Тобто після усунення обставин, що зумовили повернення позовної заяви, позивач має право звернутися з цим позовом до господарського суду в загальному порядку. Якщо позивач після усунення зазначених обставин звертається з позовом до господарського суду, перебіг стро­ку позовної давності обчислюється від дня виникнення права на позов.
Таким чином, правові наслідки відсутності права на подання позову й відсутність умов його здійснення (реалізації) є такими:
у першому випадку за відсутності права на подання позову, тобто«ва відсутності передумов права на подання позову, суд­дя відмовляє в прийнятті позовної заяви і унеможливлює повторне подання такого позову;
у другому випадку суддя надає можливість усунути недолі­ки і повторно звернутися до господарського суду.
    продолжение
–PAGE_BREAK–7.4. Об’єднання позовних вимог. Відмова від позову. Зустрічний позов
Відповідно до ст. 58 ГПК України в одній позовній заяві може бути об’єднано кілька вимог, пов’язаних між собою підставою виник­нення або поданими доказами. Прагнення позивачів об’єднати ви­моги обумовлене переважно такими причинами:
об’єднання сприяє економії процесуальних коштів і часу;
спірні вимоги розглядаються одночасно одним і тим самим судом;
оперативність провадження стосовно вирішення спору й зменшення судових витрат;
правильність і одностайність розгляду та вирішення окре­мих позовних вимог.
Об’єднання кількох позовних вимог має на меті забезпечити належну організацію розгляду господарської справи, щоб суттєво не ускладнювати її розгляд, а також реалізацію принципу процесу­альної економії.
При об’єднанні позовних вимог необхідно звертати увагу на те, що вони мають бути пов’язані між собою підставою виникнення або поданими доказами. В іншому випадку позовна заява підлягає поверненню без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК України.
Пов’язаними між собою підставою виникнення є ті вимоги, які ви­пливають з одних і тих самих правовідносин. Не впливають на об’­єднання позовних вимог ті обставини, що зміст об’єднуваних ви­мог за характером різний: одних — про визнання, інших — про присудження. .
Зв’язок однорідних вимог, які можуть бути об’єднані, обумов­люється особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин. Коли вимоги випливають з різних правовідносин, урегульованих різни­ми галузями права, і спрямовані на досягнення різних цілей, особ­ливо коли їх розгляд пов’язаний з різними методами дослідження, які ускладнюють процес розгляду та вирішення справи, тоді об’ єд­нання видається недоцільним1.
Суддя має право об’єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь ті самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні.
Таким чином, право на об’єднання кількох позовних вимог ма­ють як позивач, так і суддя, але останній ще додатково має право на об’єднання кількох справ. Якщо позивач порушив правила по­єднання вимог або поєднання цих вимог перешкоджатиме з’ясу­ванню прав і взаємовідносин сторін чи може суттєво ускладнити’ вирішення спору, суддя має право згідно з п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК Укра­їни повернути позовну заяву.
Суперечить ст. 58 ГПК України об’єднання вимог про розірван­ня чи зміну умов договору та відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договірних зобов’язань. Однак ст. 58 ГПК України не виключає право позивача об’єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання угоди недійсною з вимо­гою повернути одержане за цією угодою в натурі або про відшкоду­вання в грошовій формі.
Упродовж розгляду судом позовної заяви позивач має право змі­нити предмет, підставу та зміст позову. Відмова позивача від позо­ву, зменшення або збільшення розміру позовних вимог та визнан­ня позову відповідачем викладаються в адресованих господарсько­му суду письмових заявах, що додаються до справи.
До прийняття відмови позивача від позову господарський суд роз’яснює позивачеві процесуальні наслідки його дії, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Про прийняття відмови позивача від позову господарський суд вино­сить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.
164
165
Поряд із визнанням позовних вимог відповідач у разі потреби має правову можливість захищатися дещо активніше. Правила такого захисту викладені у ст. 50 ГПК України.
Відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним по­зовом. Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для спільного її розгляду з первіс­ним позовом. Зустрічний позов має бути взаємопов’язаним із первіс­ним. Подання зустрічного позову провадиться за загальними пра­вилами подання позовів.’
У юридичній літературі звертається увага на зв’язок зустрічного та первісного позовів. На думку авторів науково-практичного ко­ментарю, зв’язок зустрічного позову з первісним можливий у різних формах. Зустрічний позов може бути поданий на той самий мате­ріальний об’єкт, що й первісний. Наприклад; первісному позову про усунення перешкод користування правом власності протиставляєть­ся аналогічна зустрічна позовна вимога. Зустрічний позов може бути пов’язаний з первісним позовом обставинами виникнення незалеж­но від різних умов вимог. Так, позову покупця про стягнення штра-_ фу за несвоєчасну поставку продукції може бути протиставлений зу­стрічний позов про стягнення вартості відвантаженої продукції, від сплати якої позивач відмовляється, обґрунтовуючи це втратою інте­ресу до неї через несвоєчасну поставку1.
Зв’язок зустрічного позову з первісним, на думку інших авто­рів, може бути зумовлений різними причинами і, відповідно, мати різний зміст:
відповідач протиставляє вимогам позивача однорідну вимо­гу, строк якої настав, пред’являючи її для заліку первісної вимоги;
задоволення зустрічного позову виключає повністю чи част­ково задоволення первісного позову;
закон припускає й ініпі випадки взаємного зв’язку між первіс­ним і зустрічним позовами, якщо їх спільний розгляд призве­де до більш швидкого й правильного вирішення спору2.
У практиці господарського судочинства відсутність обмежень для подання зустрічного позову в ході вже розпочатого господарського процесу дає відповідачу можливість необґрунтовано затягувати
1Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесу­альний кодекс України: їїаук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 137. Більш докладно див.: Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Укра­ины: Учебное пособие. — X.: Эспада, 2002. — С. 150-151.
терміни розгляду первісного позову. Зокрема, позивач, одержавши зустрічний позов на одному з останніх судових засідань, відчувати­ме дефіцит часу для підготовки заперечень за ним, якщо зацікавле­ний вирішити спір у цілому в межах загальних строків, встановле­них ст. 69 ГПК України. В аналогічній ситуації може опинитися й господарський суд, якому також знадобиться час для вивчення но­вих вимог і доказів, особливо, якщо справа є складною. А оскільки чинне законодавство не регламентує ні строки, ні кількість зустріч­них позовів, що можуть бути заявлені в межах одного судового за­сідання, відповідач має можливість заявити їх не відразу, а послі­довно, затягуючи тим самим розгляд первісного спору .
При прийнятті зустрічного позову до розгляду кожен із позовів (первісний та зустрічний) зберігає самостійне значення, і вони під­лягають вирішенню господарським судом спільно в одному процесі. За кожним з них суд повинен дати відповідь у своєму рішенні про задоволення зустрічного позову або про відмову в позові повністю або частково.
Стаття 58 ГПК України не виключає право позивача об’єднати в одній позовній заяві вимогу про визнання угоди недійсною з вимо­гою повернути одержане за цією угодою в натурі або відшкодування в грошах. У цьому випадку відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього.
Як добросовісний, так і недобросовісний набувач майна, яке по­вертається власникові, вправі вимагати від останнього відшкоду­вання зроблених необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. До поняття «необхідні ви­трати» слід віднести тільки ті, що необхідні для забезпечення нор­мального стану і збереження майна з урахуванням його зношеності. Отже, інші витрати, тобто такі, що не є «необхідними», відшкоду­ванню не підлягають. Згадане право власника майна може бути реа­лізоване ним, зокрема, шляхом подання зустрічного позову.
7.5. Забезпеченняпозову
Господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступни­ка, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити за­ходів до забезпечення позову. Дії господарського суду щодо забез­печення позову здійснюються з метою забезпечення виконання
1Новицький В.В. Терміни пред’явлення зустрічного позову та критерії встановлення // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 4. — С 2]    продолжение
–PAGE_BREAK–
166
167
рішення господарського суду, але тільки в разі необхідності, ос­кільки безпідставне їх вжиття може призвести до nopynjeHbправ та інтересів відповідача, заподіяти йому матеріальну шкоду
Засоби забезпечення позову розглядаються як такі, щозабезпе­чують поновлення порушених прав і законних інтересів суб’єктів господарювання. Засоби забезпечення позову — це застосування господарським судом процесуальних засобів тимчасов^го характе­ру, які гарантують можливість реалізації позовних виіуіог&qспри­яють збереженню існуючого положення між сторонами; двинесен­ня судового рішення1.
Оскільки відповідно до ст. 66 ГПК України право звернутися до господарського суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову мають сторони, то виникає питання, у яких випадках може звертатися відповідач. Відповідач може реалізувати сво^ право тіль­ки в тому разі, якщо він пред’явить зустрічний позов» Тобто коли відповідач стає позивачем за зустрічним позовом2. Зая^апровжит­тя засобів забезпечення позову може бути подана відповідачем, щоб гарантувати стягування судових витрат відповідачем: 3позивача при необгрунтованому, на думку відповідача, позові3.
Пунктом 2 Роз’яснення Президії Вищого арбітражногосуду України « Про деякі питання практики застосування з^ХОдівдо за­безпечення лозову» від 23.08.1994 р. № 02-5/611 (у реакції Роз’­яснення від 31.05.2002 р. № 04-5/609) визначено що Забезпечен­ня позову як засіб запобігання можливим порушення^ майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної ag0фізичної особи може застосовуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу, включаючи перегляд рішен­ня, ухвали, постанови (у подальшому — рішення) в ап^ляпдИНОМу або в касаційному порядку.
Умовою застосування заходів щодо забезпечення Розову є до­статньо обґрунтоване припущення, що майно (у том\, числі гро­шові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача наМОмент пред’явлення позову до нього, може зникнути, змеі^шитисяЗа
—„-,.—— j—■’ ™””с'”-* * “^«ийской Феде
рации (постатейный) / Отв. ред. М.С. Шакарян. — М.: Проспект, 2Qy)3 — С 238 Притика Д.М., Тітов МЛ., Гайворонський В.М. Господарський пк,оцесуальни| кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 152
3Комментарий к Арбитражному процессуальному кодексу Po«cchjjckojjфе. дерации (постатейный) / Под. ред. В.В. Яркова. — М.: Волтерс Kj^VBeD2004 -С. 230.
кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішен­ня. Отже, найдоцільніше вирішувати питання забезпечення позо­ву на стадії попередньої підготовки справи до розгляду.
Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провад­ження в справі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Законодавство не встановлює переліку господарських спорів або обставин, за яких вживаються заходи щодо забезпечення позову. Тому господарський суд у кожному конкретному випадку приймає відповідне рішення з цього приводу на основі всебічного аналізу всіх обставин справи.
Забезпечення позову як засіб запобігання ймовірним порушен­ням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи може застосовуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу.
Якщо заходів забезпечення позову не було вжито до прийняття рішення зі спору, то господарський суд згідно зч. 2 ст. 121 ГПК України має право одночасно з вирішенням питання про відстроч­ку, розстрочку або зміну способу й порядку виконання рішення вжити заходів щодо забезпечення його виконання, про що зазнача­ється в цій ухвалі. У разі незгоди сторони чи прокурора, який брав участь у процесі, з такими діями господарського суду вони вправі звернутись із заявою про перевірку винесеної ухвали в повному об­сязі або з протестом.
Відповідно доч. 1 ст. 67 ГПК України позов забезпечується:
— накладенням арешту на майно або грошові суми, що нале­жать відповідачеві. У разі накладання арешту на підставі винесеної ухвали видається наказ, який надсилається для виконання відповідним уповноваженим особам. При накла­денні арешту відповідач позбавляється права розпоряджа­тися майном або грошовими коштами. Накладення арешту на майно може мати місце не тільки у випадках, коли це майно є предметом спору. У тих випадках, коли арешт на­кладається на майно, що є предметом спору, господарський суд в ухвалі обов’язково має вказати на його індивідуальні ознаки, які відрізняють саме це майно від іншого подібного. Накладаючи арешт на грошові кошти відповідача, суд має виходити із суми позовних вимог і можливих судових ви­трат. Арешт на майно громадянина-підприємця може бути накладений на загальних підставах за винятком майна, на яке згідно із цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернене стягнення;
16S
169
забороною відповідачеві вчиняти певні дії. Застосовується у випадках, коли невжиття таких заходів може призвести до псування майна, погіршення його якості або неможливості його використання за функціональним призначенням у по­дальшому. Наприклад, при розгляді справ, що виникають з орендних відносин, господарський суд має право заборони­ти орендодавцю укладати договори оренди майна з іншими особами до винесення судового рішення. Приймаючи ухва­лу про заборону вчиняти певні дії, суд повинен точно визна­чити, які саме дії забороняється вчиняти;    продолжение
–PAGE_BREAK–
забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються пред­мету спору. Застосовується у випадках, коли спірне майно знаходиться в таких осіб^на підставах, передбачених орен­дою, майновим наймом тощо. У разі безпідставного утри­мання спірного майна або користування ним, як правило, на це майно накладається арешт замість заборони вчиняти певні дії;
зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку. Може мати місце лише при частково виконаному або взагалі невиконаному стягненні.
Про забезпечення позову виноситься ухвала, яка може бути оскаржена в порядку, визначеному ГПК України. Ухвала про вжит­тя заходів забезпечення позову може виноситися не тільки на під­ставі достовірно встановлених фактів, які свідчать про недобросо­вісність поведінки відповідача, але й за умови доведення високого ступеня вірогідності такої поведінки1.
Згідно зі ст. 66, б 7 ГПК України господарський суд має право за власною ініціативою вжити заходів щодо забезпечення позову в разі, якщо невжиття цих заходів може утруднити чи зробити неможли­вим виконання рішення суду. До цих заходів належить і накладан­ня арешту на майно або грошові кошти відповідача. При цьому від­повідач позбавляється права розпоряджатися коштами та знімати їх на свій розсуд.
Аналіз практики застосування господарськими судами засобів забезпечення позову свідчить, що найчастіше застосовується на­кладення господарським судом арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві на праві власності. Застосовуючи арешт, господарський суд забороняє відповідачеві, а також іншим особам,
у яких знаходиться майно відповідача, розпоряджатися ним: воно не може бути продане, передане в користування або управління іншим особам, обмінене, подароване, здане в оренду, заставлене тощо. Але накладення арешту, як правило, не є перепоною в корис­туванні майном, на яке такий арешт накладений, якщо це не тягне за собою знищення або зменшення його цінності1.
Клопотання про забезпечення позову може бути подане також третіми особами із самостійними вимогами щодо предмету спору, оскільки ці особи користуються правами позивача в процесі. При цьому слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК Украї­ни, є вичерпним.
Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхиле­не повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінили­ся певні обставини. Тобто на заяви про забезпечення позову, у за­доволенні яких було відмовлено, не поширюється заборона повтор­но звертатися до господарського суду. Про забезпечення позову гос­подарський суд виносить ухвалу, яка надсилається органам Дер­жавної виконавчої служби, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим органам, установам банків, кредитно-фінансо­вим установам, в яких знаходиться виконавчий документ. Наказ про вжиття заходів до забезпечення позову не видається.
Як вище зазначалося, про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу. У разі коли на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, накладається арешт, на підставі винесеної ухвали має бути виданий наказ, який надсилається для виконання державному виконавцю за місцем знаходження майна або установі банку, який здійснює касово-розрахункове обслуговування відпо­відача.
У випадках застосування таких заходів, як заборона вчиняти певні дії або зупинення стягнення на підставі виконавчого або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку, наказ не видається, а відповідна ухвала господарського суду надсилається сторонам, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або установі банку, в якій знаходиться виконавчий до­кумент.
Обираючи, який саме спосіб забезпечення позову слід застосо­вувати в тій чи іншій справі, господарський суд повинен виходити з такого:
1Комментарий к Арбитражному процессуальному кодексу Российской Фе­дерации (постатейный / Под. ред. В.В. Яркова. — М.: Волтерс Клувер, 2004. -С. 241.
1Булгакова І.В. Деякі питання забезпечення позову в господарському про­цесі // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 3. — С. 201.
170
171
у позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та ймовірних судових витрат. Накла­дення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене;
за позовами про визнання права власності або витребуван­ня майна арешт може бути лише накладений на індивідуа­льно визначене майно;
за позовами про витребування майна в ухвалі про накладен­ня арешту на майно боржника господарський суд має чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накла­дати арешт на автомобіль, не зазначивши його видових ознак («Волга», «Лада», «Москвич» тощо), державного реєстра­ційного номеру;
у провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути накладений на все належне боржникові (закріплене за ним) майно незалежно від поділу його на основні чи оборотні за­соби.
Приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забо­роняється вчиняти. Помилковими слід визнавати ухвали, які за­бороняють боржникам користуватися їхнім майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу щодо забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його в будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо. Таке правило має за­стосовуватись і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК України забороняється вчинення дій щодо предмета спору.
Ураховуючи, що забезпечення позову застосовується як гаран­тія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжитих заходів до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потре­ба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або зміни­лися певні обставини, що спричинили застосування заходів щодо забезпечення позову.
У випадках коли відповідач або особи, яким господарський суд заборонив вчиняти дії, що стосуються предмета спору, порушили цю заборону, до них може бути застосована відповідальність, пе­редбачена ст. 83 ГПК України.
Питання про скасування забезпечення позову вирішується гос­подарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в рішенні чи ухвалі. Ухвала надсилається сторонам, установам бан­ку, державним виконавцям та іншим особам, які виконують ухва­лу про забезпечення позову. У тих випадках, коли забезпечення позову скасовується при прийнятті рішення, про що зазначається в рішенні, вищезгаданим особам направляється копія такого рі­шення.
Питання для самоконтролю
1.3 яких частин складається позов?
Які вимоги висуваються до позовної заяви?
Які документи додаються до позовної заяви?
Як визначається ціна позову?
Які наслідки відмови в прийнятті позовної заяви?
Які наслідки повернення позовної заяви?
Які передбачено заходи забезпечення позову?
Які умови застосування заходів забезпечення позову?
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
Про деякі питання практики застосування Господарського про­цесуального кодексу України. Роз’яснення Вищого арбітраж­ного суду України від 18.09.1997 р. № 02-5/289.
Юридична література
1. Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 87-99.
2. Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
3. Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
4.Боровик С.С, Джунь В.В., Мудрий СМ. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах України. — К.: Оріяни, 2001. — 228 с.    продолжение
–PAGE_BREAK–
172
173
5.Булгакова І.В. Актуальні проблеми застосування заходів за­безпечення позову в господарському процесі // Вісник госпо­дарського судочинства. — 2007. — № 6. — С. 14-18.
6.Булгакова І.В. Деякі питання забезпечення позову в господар­ському процесі // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 3. — С 197-203.
7.Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
Ю.Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. — X.: Эспада, 2001. -С. 218-341.
И.Новицький В.В. Терміни пред’явлення зустрічного позову та критерії їх встановлення // Вісник господарського судочинст­ва. — 2003. — № 4. — С 212-218.
12. Осетинський А. Додержання законності при вирішенні госпо­дарських спорів // Право України. — 1999. — № 4. — С 11-15.
13.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
14.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с
15.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
Глава8
Вирішеннягосподарськихспорів упершійінстанції
8.1. Порядоквирішеннягосподарськихспоріву господарськомусуді
Розгляд справ у місцевих господарських судах згідно з ч. 1 ст. 4-6 ГПК України здійснюється суддею одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду, залежно від категорії та складності справи може бути розглянуто колегіально в складі трьох суддів.
Значення судового розгляду полягає в тому, що вирішується головне завдання — захист майнових та інших прав і законних інте­ресів організацій та підприємств, активний всебічний вплив на по­ліпшення їх діяльності. У процесі розгляду перевіряється обґрун­тованість взаємних вимог і заперечень сторін; на підставі всебічно­го, повного та об’єктивного дослідження зібраних доказів встанов­люються їх дійсні права та взаємовідносини, виявляються умови та причини, що породили спір. Значення цієї стадії полягає також і в тому, що на підставі аналізу та узагальнення матеріалів справи, досліджених у ході судового засідання, а також достовірно встанов­лених обставин справи господарський суд розробляє пропозиції, спрямовані на вдосконалення господарських відносин, господар­ського законодавства, а також усунення недоліків у діяльності ор­ганізацій1.
Спір має бути вирішений господарським судом у строк не біль­ше двох місяців від дня одержання позовної заяви (ч. 1 ст. 69 ГПК України). Тільки у виняткових випадках голова господарського суду чи його заступник мають право продовжити строк вирішення
174
175
спору, але не більше як на один місяць, про що виноситься ухвала, яка не підлягає оскарженню в апеляційному та в касаційному по­рядку відповідно дост.ІОбіШ-ІЗГПК України.
У разі залучення до участі іншого відповідача або заміни нена­лежного відповідача розгляд справи розпочинається заново і здійс­нюється в межах строків, передбачених ч. 1,2 ст. 69 ГПК.України. У разі необхідності голова господарського суду або його заступник можуть продовжити строк вирішення спору, але не більше ніж на один місяць.
У строк більше двох місяців суддя може вирішити спір, якщо про це є письмове клопотання обох сторін чи однієї сторони, пого­джене з другою стороною. За наявності цих обставин у судді немає необхідності порушувати перед головою господарського суду або його заступником питання щодо продовження строку вирішення спору.
Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішений господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви. Частина 3 ст. 69 ГПК України передбачає, що у виняткових випадках голова господар­ського суду чи його заступник має право продовжити строк вирі­шення спору, але не більше ніж на один місяць.
Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження в справі, у якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його прове­дення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні. Ухвала надсилається також іншим підприємствам, установам, ор­ганізаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються документи, відомості й висновки або їхні посадові особи викликаються до господарського суду. Ця ухвала виносить­ся з додержанням вимог ст. 86 ГПК України.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду, якщо ухвалу про порушення проваджен­ня у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві. Тому при поверненні до господарського суду з позначкою пош­ти «адресат вибув» або «за даною адресою не знаходиться» усіх процесуальних документів господарський суд позбавлений можли­вості здійснювати розгляд справи за наявними в ній матеріалами відповідно до положень ст. 75 ГПК України, оскільки ухвала про порушення повернута до суду через відсутність відповідача за вказаною в позовній заяві адресою. Відповідач автоматично
позбавляється можливості надати суду свої доводи і заперечення по суті заявленого до нього позову. За таких обставин господар­ський суд зобов’язує позивача надати уточнені відомості про адресу відповідача та докази направлення відповідачеві за уточненою ад­ресою копії позовної заяви й доданих до неї документів. До того ж суд за власною ініціативою у порядку, визначеному ст. 38 ГПК Укра­їни, може витребувати необхідну інформацію у відповідних підпри­ємств і організацій, незалежно від їх участі у справі, і, як правило, це запити до Державного реєстратора.
Питання встановлення місцезнаходження відповідача з точки зору особливостей господарського процесу є проблематичними:
господарський суд відповідно до ст. 69 ГПК України пови­нен вирішити господарський спір у строк, що не перевищує двох місяців з дня одержання позовної заяви;
господарське процесуальне законодавство не надає право господарському суду зупиняти провадження у справі й ого­лошувати відповідача в розшук, або направляти повідом­лення податковому органу, або доручати розшук відповіда­ча іншим органам.    продолжение
–PAGE_BREAK–
За наявності в матеріалах справи документів, які свідчать про те, що відповідач належним чином не повідомлений про дату і місце розгляду справи, суд змушений вишукувати процесуальні форми вирішення господарського спору за відсутності відповідача в судово­му процесі, що є проблематичним в умовах чинного господарського процесуального законодавства, оскільки проблема вирішення гос­подарських спорів за відсутності відповідача обумовлена як об’єктив­ними труднощами, так і неоднозначністю судової практики. Якщо позивач на вимогу суду не надав витребуваних документів, то суд має підстави залишити позов без розгляду на підставі ч. 5 ст. 81 ГПК України, але вирішення ситуації ускладнюється у випадку, коли позивач виконав усі вимоги суду, а відповідач так і залишився на­лежно не повідомленим про час і місце судового засідання1.
З метою забезпечення правильного й своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії щодо підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК України):
1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного від­повідача;
1Більш докладно див.: Литвинова А.П., Ребриста С.В, Проблеми процесуаль­них форм вирішення господарських спорів за відсутності відповідача в судово­му процесі // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 3. — С. 29-32.
176
177
2) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться в тому самому населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали мо­жуть бути подані додатково;
З)зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, органі­зації, державні та інші органи, їх посадових осіб викона­ти певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці знаходження тощо); вимагає від них документи, ві­домості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи зна­йомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;
вирішує питання про призначення експертизи;
провадить огляд і дослідження письмових та речових дока­зів у місці їх знаходження;
вирішує питання про визнання явки представників сторін на засідання господарського суду обов’язковою;
вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для надання пояснень по суті справи;
вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на під­приємстві, в організації;
9) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
10)вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і
своєчасного розгляду справи.
Про витребування доказів від сторони, а також від інших під­приємств, установ, організацій, державних органів господарський суд зазначає в ухвалі про порушення провадження у справі.
Якщо в позовній заяві є посилання на докази, що підтвер­джують викладені обставини, але самі докази до позовної заяви не додані, таку заяву не можна повертати з посиланням на ст. 63 ГПК України. У цьому випадку суддя в процесі підготовки спра­ви до розгляду ухвалою вимагає ці докази від позивача чи відпо­відача.
Підготовка справи до розгляду є самостійною обов’язковою ста­дією господарського процесу, яка здійснюється в кожній справі після її порушення з метою правильного розгляду і вирішення спо­ру у встановлені процесуальним законом строки. Завданнями цієї стадії є:
уточнення позовних вимог і обставин, що складають під­ставу позову;
встановлення характеру правовідносин сторін і, відповід­но, кола нормативних актів, які будуть застосовуватися при вирішенні спору;
встановлення кола осіб, що беруть участь у справі;

визначення кола доказів, які необхідні для вирішення спо­ру по суті, і забезпечення їх надання до початку розгляду справи;
повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду.
Вирішення спорів у господарських судах відкрите, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної чи банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Про розгляд справи в’закритому судовому засіданні або про відхи­лення з цього приводу виноситься ухвала.
Правосуддя в господарських відносинах здійснюється на заса­дах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін і свободи в наданні ними доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
Процесуальний порядок провадження в судових справах визна­чається системою процесуальних дій, які виконуються судом і уча­сниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесу­альних дій; системою процесуальних прав і обов’язків суб’єктів пра­вовідносин, які визначають зміст процесуальних дій; гарантіями реалізації процесуальних прав та обов’язків. У судовому процесі дії судді та учасників господарського процесу мають певний зміст і про­цесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадять­ся в певній послідовності і порядку, визначеному нормами Госпо­дарського процесуального кодексу та іншими актами господар­ського процесуального законодавства.
Відповідно до ст. 74 ГПК України порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями -суддею, головуючим у засіданні. Засідання господарського суду проводиться в залі засідань з дотриманням вимог господарсько­го процесуального законодавства. Підготовкою засідання займа­ється помічник судді господарського суду, який надсилає заінте­ресованим особам ухвали про дату і час розгляду спору, приймає від учасників процесу необхідні для розгляду справи докази і за­лучає їх до справи, а також виконує за дорученням судді інші дії. На початку судового засідання суддя або головуючий оголошує склад господарського суду, перевіряє явку представників сторін та їх повноваження, роз’яснює учасникам судового процесу їхні права й обов’язки та сприяє в здійсненні належних їм прав, ви­значає порядок ведення засідання, з’ясовує надходження від уча­сників процесу заяв, клопотань, відводів складу суду, експертів тощо.
178
779
У засіданні заслуховуються представники позивача й відпові­дача та інші особи, які беруть у ньому участь. Суддя (головуючий) з’ясовує надходження від учасників господарського процесу допов­нень до досліджених справою матеріалів. Після цього повідомляє про закінчення розгляду справи й оголошує рішення чи його резо­лютивну частину або те, коли буде прийняте повне рішення.
Статтею 75 ГПК України передбачено, що, якщо відзив на по­зовну заяву і витребувані господарським судом документи не пода­но, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
У роз’ясненнях Вищого арбітражного суду України1зазнача­ється, що, розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з’явилися на засідання. Вищий госцодарський суд України звертає увагу нате, що розгляд справи за відсутності будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засі­дання суду, є безумовною підставою для скасування рішення місце­вого або постанови апеляційного господарського суду2(п. 2 ч. 2 ст. 111-10 ГПК України). Особи, які беруть участь у справі, вважа­ються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухва­лу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві. У випадку нез’явлення в за­сідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, тільки якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору3.
У разі нез’явлення в засідання господарського суду представни­ка позивача, якщо його присутність була визнана обов’язковою, суд­дя вправі притягти позивача до відповідальності, встановленої п. 5 ст. 83 ГПК України, або залишити позов без розгляду, або вжити обидва ці заходи одночасно, а щодо представника відповідача слід зазначити, що в разі нез’явлення його представника за викликом господарського суду останній має право відкласти розгляд справи (ст. 77 ГПК України), ужити заходів, передбачених п. 5 ст. 83 ГПК України або ст. 90 ГПК України, чи прийняти рішення за відсут­ності цього представника4.    продолжение
–PAGE_BREAK–
1Роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання прак­
тики застосування Господарського процесуального кодексу України» від
31.05.1997 р. № 02-5/289 зі змінами та доповненнями.
2У редакції Роз’яснення Вищого господарського суду від 31.05.2002 р. № 04-5/609.
3Рекомендація Президії Вищого господарського суду України від 01.02.2005 р.
№ 04-5/26.
4Роз’яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. № 04-5/609;
із змінами, внесеними згідно з Рекомендаціями Президії Вищого господар­
ського суду України від 01.02.2005 р. № 04-5/26.
Передбачені ч. 4 ст. 22 ГПК України права позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позов­них вимог, відмовитися від позову можуть бути реалізовані до при­йняття рішення судом першої інстанції. Ця норма не застосовуєть­ся під час розгляду справи в інших інстанціях. Зазначені права мо­жуть бути використані позивачем також під час нового розгляду справи в першій інстанції після скасування рішення й передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд суду першої інстанції.
Зміна предмету позову означає зміну матеріально-правової ви­моги до позивача. Зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Так, якщо вимога про визнання угоди недійсною замінюється вимогою про розірвання договору і наводяться інші підстави відповідної вимо­ги, то має місце зміна предмету і підстави позову. Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.
Згідно з ч. 4 ст. 78 ГПК України господарський суд виносить ухвалу про прийняття відмови позивача від позову, а відповідно до ч. 5 ст. 78 ГПК України приймає рішення про задоволення позову в разі визнання його відповідачем. Проте суд, який вирішує спір, не зв’язаний заявами позивача про відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог та відповідача — про визнання позову. На підставі ч. 6 ст. 22 ГПК України в разі, якщо відповідні дії супере­чать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (у тому числі юридичної чи фізичної особи, яка не є учасником даного судового процесу), спір підлягає вирішенню по суті згідно з вимогами чинного законодавства1.
Згідно зі ст. 60 ГПК України відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільно­го розгляду з первісним позовом. Отже, відповідач не обмежується якимось терміном на подання ним зустрічного позову в межах стро­ку вирішення спору. У разі подання відповідачем зустрічного позо­ву і необхідністю внаслідок цього дослідження в стислі терміни до­даткових доказів або проведення додаткових процесуальних дій су­дам рекомендується застосовувати положення ч. 3-5 ст. 60 ГПК України.
Статтею 79 ГПК України встановлений вичерпний перелік під­став зупинення провадження в справі, і тому зупинення проваджен­ня з інших підстав слід визнати неправомірним. За змістом цієї
1Роз’яснення Вищого господарського суду від 31.05.2002 р. № 04-5/609.
180
181
статті оскарження у встановленому порядку ухвал суду першої інстанції і, відповідно, надіслання матеріалів справи до апеляцій­ної інстанції може бути підставою для зупинення ним позовного провадження або провадження у справі про банкрутство1.
Отже, засідання господарського суду можна поділити на три частини: підготовчу, розгляд справи по суті (дослідження й оцінка доказів) і прийняття рішення у справі.
Підготовча частина судового розгляду є системою процесуаль­них дій, спрямованих на встановлення можливості розгляду спра­ви по суті. На думку С.В. Васильєва, у цій частині необхідно вирі­шити два відносно самостійних завдання:
1)установити наявність або відсутність умов, які є необхід­ними для забезпечення правильного вирішення справи в судовому засіданні. Саме на це спрямовані вимоги закону, які передбачають здійснення процесуальних дій щодо пе­ревірки явки учасників процесу і вирішення питання з роз­гляду справи за відсутності кого-небудь із них; щодо вияв­лення згоди на розгляд справи суддею одноособово; щодо вирішення питань про відвід; щодо відкладення розгляду справи;
2) створення необхідних умов для всебічного, повного та об’­єктивного дослідження доказів у справі, для здійснення су­дочинства на основі змагальності й рівності сторін. На це, передусім, спрямовані вимоги закону, що регламентують процесуальні дії щодо роз’яснення учасникам їхніх проце­суальних прав і обов’язків; щодо вирішення судом заяв і клопотань осіб, що беруть участь у справі2.
У цій частині здійснюються такі процесуальні дії:
головуючий відкриває судове засідання й оголошує, яка спра­ва підлягає розгляду;
встановлюються особи, які з’явилися на засідання;
головуючий оголошує склад суду, інших учасників розгля­ду (прокурор, експерт, секретар), роз’яснює особам, що бе­руть участь у справі, їхні права та обов’язки;
суд розглядає заяви осіб, які беруть участь у справі;
розглядає питання про відкладення розгляду справи (за на­явністю підстав).
1Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р
№ 04-5/212.
2Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. — X.: Эспада
2002.-С. 161.
Основною частиною судового засідання є розгляд справи по суті, де вирішуються такі завдання:
визначення обсягу та межі дослідження обставин справи в судовому засіданні;
встановлення наявності чи відсутності підстав для припи­нення провадження у справі в стадії судового розгляду. На­приклад, головуючий здійснює процесуальні дії щодо вияв­лення бажання позивача відмовитися від своїх позовних вимог або бажання сторін укласти мирову угоду;
дослідження доказів у справі, які входять до структури гос­подарського процесуального доказування. До її складу та­кож входять дії щодо встановлення предмета доказування, збору, надання та оцінки доказів.
Для цієї частини властиве здійснення таких процесуальних дій:
1)доповідь головуючого, з’ясування питань щодо підтримки позивачем своїх позовних вимог, визнання відповідачем вимог позивача, укладення мирової угоди;
встановлення порядку дослідження доказів;
заслуховування пояснень осіб, що беруть участь у справі;
дослідження письмових доказів;
дослідження речових доказів;
дослідження висновку експерта.
Провівши дослідження матеріалів справи і оцінивши всі наявні докази, господарський суд може дійти відповідного висновку по суті спору і прийняти рішення.    продолжение
–PAGE_BREAK–
На судовому засіданні складається протокол.
У протоколі судового засідання зазначаються:
1)рік, місяць, число і місце судового засідання;
найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
номер справи і найменування сторін;
відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;
відомості про роз’яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов’язків, зокрема, права заявляти відводи, та попе­редження перекладача про відповідальність за завідомо не­правильний переклад, судового експерта — за дачу завідомо неправильного висновку або відмову від дачі висновку;
усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
усні роз’яснення судовими експертами своїх висновків і від­повіді на поставлені їм додаткові запитання.
182
183
Протокол веде секретар судового засідання. У триденний строк його підписують суддя (суддя — головуючий у колегії суддів) і секре­тар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають пра­во знайомитися з протоколами і протягом п’яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Заува­ження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження на протокол протя­гом п ‘яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгля­ду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано від­хиляє їх.
На вимогу хоча б одного учасника судового процесу в суді пер­шої чи апеляційної інстанції при розгляді справи по суті або за іні­ціативою суду здійснюється фіксування судового процесу з допомо­гою звукозаписувального технічного засобу. Відтворення техніч­ного запису судового процесу здійснюється в судовому засіданні при розгляді справи судом у першій інстанції, в апеляційному чи каса­ційному порядку, а також при розгляді зауважень на протокол су­дового засідання на вимогу сторін чи за ініціативою суду. Питання про видачу копії технічного запису учаснику процесу, про його від­творення поза судовим засіданням вирішуються головуючим у кож­ному окремому випадку залежно від обставин.
8.2. Відкладення, зупинення, поновленняіприпинення судовогорозгляду
Відкладення розгляду справи полягає в перенесенні засідання на інший строк з тим, щоб забезпечити необхідні умови розв’язання спору. По своїй суті це організаційні заходи суду щодо забезпечен­ня принципу всебічного, повного та об’єктивного розгляду позов­них вимог. Нерідко це пов’язано з недоліками в підготовці справи до розгляду, які зумовлені діями сторін чи судді. Умовами для відкладення розгляду справи є такі обставини, які не дають мож­ливості розглянути її в даному засіданні, але вони не можуть бути усунені господарським судом і особами, які беруть участь у справі, до наступного засідання. Нерідко відкладення розгляду справи є наслідком недоброякісної підготовки справи до розгляду, несвоєчас­ного відправлення ухвали учасникам процесу тощо. Проте навіть у разі належної підготовки справи до розгляду виникають обставини,
які не залежать від господарського суду і не дають можливості роз­глядати справу в даному засіданні1.
Умовами для відкладення розгляду справи є такі обставини, які не дозволяють розглянути її в судовому засіданні, але вони мо­жуть бути усунені господарським судом і особами, які беруть участь у справі до наступного засідання. Статтею 77 ГПК України перед­бачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встанов­лених у ст. 69 ГПК України, розгляд справи, якщо через певні об­ставини спір не може бути вирішений у даному засіданні. Такими обставинами є:
нез’явлення на засідання представників сторін, інших учас­ників судового процесу. Якщо суддя вважає, що через таке нез’явлення не можна вирішити справу, то розгляд справи відкладається в межах строків, встановлених ст. 69 ГПК України;
неподання витребуваних доказів. Про витребування дока­зів від сторони, а також від інших підприємств, установ, організацій, державних органів господарський суд зазначає в ухвалі про відкладення розгляду справи. Приймаючи рі­шення, господарський суд має право за неподання у встанов­лений строк витребуваних доказів стягнути штраф з особи, яка повинна була їх надіслати;
З)необхідність витребування нових доказів. У процесі розгля­ду справи за клопотанням представників сторін або одного з них, інших учасників процесу, які мають на це право, а та­кож з ініціативи суду може виникнути необхідність витре­бування нових доказів, без яких справу не можна виріши­ти, про що виноситься ухвала;
4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна не­належного відповідача;
5)необхідність заміни відведеного судді, судового експерта. Клопотання про відвід має бути аргументованим і перекон­ливим.
Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій за­значаються причини відкладення, заходи, яких необхідно вжити для забезпечення розгляду справи в наступному засіданні господарсько­го суду, а також час і місце проведення наступного засідання.
Аналіз господарського процесуального законодавства дозволяє дійти висновку, що ухвала про відкладення розгляду справи не може бути перевірена в апеляційному порядку, виходячи з того, що:
1Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуаль­ний кодекс України: Наук.-практ.коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 162-163.
184
185
розгляд справи відкладається в межах строків вирішення спорів, передбачених ст. 69 ГПК України;
розгляд справи відкладається на конкретну дату і час;
ухвала про відкладення розгляду справи є проміжним про­цесуальним документом, і всі помилки, які ймовірні на цьо­му етапі господарського процесу, можуть бути усунені в разі перевірки рішення в порядку нагляду за цією справою.
Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встано­вленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі. У Господарському процесуальному кодексі України не визначені випадки оголошення перерви. На практиці це буває, наприклад, у разі розгляду складних справ.
Відкладення розгляду справи та оголошення перерви в засіданні не впливають на передбачений законом загальний строк розгляду цієї справи.
Під час провадження справи інколи виникають обставини, що перешкоджають подальшому її розгляду, і не можна встановити час їх усунення. У таких випадках розгляд справи зупиняється. Зупиненням провадження в справі є припинення процесуальних дій у справі на невизначений строк.
Зупинення провадження в справі — це тимчасове припинення здійснення процесуальних дій у справі з обставин, що не залежать від суду та сторін і перешкоджають подальшому руху справи.
Зупинення провадження в справі суттєво відрізняється від від­кладення розгляду справи. Слухання справи відкладається на від­повідний строк для здшснення судом або особами, які беруть участь у справі, певних процесуальних дій. У разі зупинення проваджен­ня в справі здійснення процесуальних дій припиняється, за винят­ком дій щодо забезпечення доказів або позову та дій, пов ‘язаних із самим призупиненням провадження або його поновленням. Строк зупинення провадження в справі не вказується, воно поновлюєть­ся лише за настання певних, передбачених законом умов.
Перелік підстав зупинення провадження у справі міститься у ст. 79 ГПК України, який є вичерпним і не підлягає розширеному тлу­маченню. Аналіз цієї статті дозволяє виділити два блоки підстав:
1) обов’язкові підстави, які вказані в Господарському проце­суальному кодексі, за наявності яких господарський суд зо­бов’язаний зупинити провадження в справі. Відповідно до ч. 1 ст. 79 ГПК України господарський суд зупиняє провад­ження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею іншої справи, що розглядаєть­ся іншим судом;
2)необов’язкові (факультативці) підстави, тобто підстави, за наявності яких господарський суд має право (але не зобо­в’язаний) зупинити провадження в справі. Відповідно до ч. 2 ст. 79 ГПК господарський суд має право зупинити про­вадження в справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь у судовому засіданні, або за своєю ініціативою у випадках:
призначення господарським судом судової експертизи;
надсилання господарським судом матеріалів до слідчих органів;
заміни однієї зі сторін її правонаступником унаслідок реорганізації підприємства, організації.
Усунення причин, що перешкоджають розгляду справи, як пра­вило, потребує тривалого часу. Строки розгляду господарських спо­рів обмежені ГПК України. І тому час, необхідний для усунення причин, що перешкоджають розгляду справи, має бути виключе­ний із часу, відведеного господарському суду для розгляду спору. Однак здійснення окремих заходів може бути і в межах загальних строків розгляду господарських спорів. У цих випадках питання про зупинення розгляду справи є прерогативою суду, який може не зупиняти розгляд справи, а лише його відкласти.
Господарський суд поновлює провадження у справі після усу­нення обставин, що зумовили її зупинення. Про зупинення прова­дження у справі та його поновлення виноситься ухвала. Ухвалу про зупинення провадження може бути оскаржено.
Поновлення провадження у справі поновлює перебіг загально­го строку з урахуванням уже витраченого судом часу до виникнен­ня обставин, за яких було зупинене провадження згідно із судовою ухвалою.
Залишення позову без розгляду — це форма закінчення госпо­дарської справи без винесення рішення, яка дає право на повторне звернення до господарського суду з такою самою заявою1.
Залишення позову без розгляду характеризується тим, що до його розв’язання мають місце деякі передбачені законом перешко­ди, які можуть бути усунуті. Залишення позову без розгляду є за­кінченням провадження у справі без винесення рішення, що не пе­решкоджає можливості повторного звернення до суду з аналогіч­ним позовом. Перелік обставин, згідно з якими господарський суд залишає позов без розгляду, є вичерпним і розширеному тлума­ченню не підлягає. Після усунення умов, які стали причиною для
1Притика Д.М., Тітов МЛ., Гайворонський В.М. Господарський процесуаль­ний кодекс України: Наук.-практ.коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 171.
186
187
залишення заяви без розгляду, заінтересована особа має право зно­ву звернутися до господарського суду в загальному порядку. Обста­вини залишення позову без розгляду, зазначені в ст. 81ГПК Укра­їни, можна поділити на дві групи:
1)обставини, які тягнуть за собою обов’язкове залишення
(обов’язкові підстави); 2) обставини, які тягнуть за собою факультативне залишення
позову без розгляду в господарському суді (факультативні
або альтернативні обставини).
Господарський суд залишає позов без розгляду (ч. 1 ст. 81 ГПК України), якщо:
позовну заяву підписано особою, яка не має права підписува­ти її, або особою, посадове становище якої не вказане. Якщо позовна заява підписана особою, яка не має права підписува­ти, то це є обов’язковою підставою залишення позову без роз­гляду. У разі підписання заяви особою, становище якої не вказане, суд має можливість або залишити заяву без розгля­ду, або прийняти і розглянути позовну заяву, якщо є докази того, що ця особа має право підписувати позовну заяву;
у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї компетенції, є справа з господарського спо­ру між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Це може мати місце у випадках, коли законом встановлена альтернативна підвідомчість розгля­ду справ, за якої виникає можливість одночасного звернен­ня з заявою до кількох судових органів;
позивач не звернувся до установи банку за одержанням із відповідача заборгованості, якщо вона відповідно до зако­нодавства мала бути одержана через банк. Наприклад, при визнанні претензії відповідачем, а також в інших випадках, якщо сума може бути списана через банк згідно з чинним законодавством;
4) позивач без поважних причин не подав витребувані госпо­
дарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору,
або представник позивача не з’явився на виклик у засідан­
ня господарського суду і його нез’явлення перешкоджає ви­
рішенню спору. Застосування цього пункту можливе лише
за наявності таких умов: додаткові документи вважаються
витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідно­
му процесуальному документі; витребувані документи чи
явка представника позивача дійсно необхідні для вирішен­
ня спору; позивач не подав витребувані документи чи не на­
правив свого представника на засідання господарського суду
без поважних причин. Отже, перш ніж залишити позов без розгляду, господарський суд зобов’язаний з’ясувати при­чини невиконання його вимог позивачем і об’єктивно оці­нити їх поважність. У разі нез’явлення на засідання госпо­дарського суду представника позивача, якщо його присут­ність була визнана обов’язковою, суддя вправі залишити позов без розгляду; 5) громадянин відмовився від позову, який був поданий у його інтересах прокурором.
У тих випадках, коли господарський суд помилково порушив справу без доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів, а відповідач посилається на те, що він не одержав копії позовної заяви і тому не може надіслати відзив на неї, справу слід відкласти й ухвалою запропонувати прокурору надати докази надіслання відповідачеві копії позовної заяви. Якщо прокурор не виконав вимоги суду, останній відповідно до п. 5 ст. 81 ГПК Укра­їни залишає позов без розгляду. Якщо позовну заяву прокуророві по­милково прийнято до провадження без додання доказів надіслання відповідачеві копії позовної заяви, однак відповідач надіслав суду від­зив на неї, господарський суд має право вирішити спір по суті.
Про залишення заяви без розгляду виноситься ухвала, у якій можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами судо­вих витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також про стягнення штрафів, передбачених уп.п.4,5ст.83ГПК Укра­їни. Ухвалу про залишення позову без розгляду може бути оскар­жено. Після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до господар­ського суду в загальному порядку.
Якщо відкладання справи, зупинення провадження в ній, за­лишення позову без розгляду передбачають можливість розв’язан­ня спору за умови усунення перешкоджаючих обставин, то прин­ципово інші наслідки настають у разі припинення справи. Припи-провадження у справі — це форма закінчення господарської справи без винесення рішення, коли неможливе повторне звернен­ня до господарського суду з тим самим позовом.
За загальним правилом провадження припиняється через непра­вомірність його порушення чи неможливість продовження внаслі­док обставин, які виникли під час судового розгляду справи. У випад­ках припинення провадження у справі повторне звернення до госпо­дарського суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не припускається. Відповідно до ч. 1 ст. 80 господарський суд припиняє провадження в справі, якщо:
188
189
1)спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Провадження у справі підлягає припиненню з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, якщо при розгляді справи буде встановлено, що спір непідвідомчий господарському суду; або позов подано в інтересах позивача іншими, крім органів прокуратури, юридичними особами, державними або іншими органами, або в позові викладені вимоги, що не під­лягають судовому захисту; або позивач чи відповідач не во­лодіють процесуальною правоздатністю;
2) відсутній предмет спору. Господарський суд припиняє про­вадження в справі через відсутність предмета спору в таких випадках: припинення існування предмету спору (напри­клад, здійснене у встановленому порядку скасування оспо­рюваного акта), якщо між сторонами внаслідок цього не за­лишилося неврегульованих питань; якщо спір врегульова­но самими сторонами шляхом перерахування боргу (пере­дачі майна чи усунення перешкод у користуванні ним) після звернення кредитора з позовом за умови подання доказів та­кого врегулювання; а також у випадку визнання претензії боржником;
3)є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих са­мих підстав. Господарський суд також припиняє проваджен­ня в справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішив господар­ський спір між тими самими сторонами, про той самий пред­мет і з тих самих підстав. Як зауважується в науково-прак­тичному коментареві, припинення провадження можливе тільки в разі, якщо в спорі беруть участь ті самі сторони; спір виник відносно того самого предмета або з тих самих підстав; прийняте рішення чи постанова набрали законної чинності, не змінені і не скасовані відповідно до чинного за­конодавства1. Зміна хоча б однієї із перерахованих обставин або її відсутність надає право заінтересованим особам звер­нутися до господарського суду з повторним позовом;
4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято господар­ським судом. Господарський суд також припиняє прова­дження у справі у випадку відмови від позову, якщо таку відмову згідно із ст. 78 ГПК України прийнято. У цьому ви­падку господарському суду слід керуватися ч. 6 ст. 22 ГПК
1Притика Д.М., Ттгов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуаль­ний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 169-170.
України, тобто перевіряти, чи не суперечить ця відмова за­конодавству та чи не порушує вона інтереси інших осіб; 5) сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішен­ня третейського суду; 6)підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано. Припиняється провадження в справі в разі ліквідації під­приємства чи організації, які є сторонами в ній, оскільки в даному випадку не настає правонаступництво; 7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена господар­ським судом. Про припинення провадження у справі виноситься ухвала, у якій мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами су­дових витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також можуть бути розв’язані питання про стягнення штрафів, передба­чених у п.п. 4, 5 ч. 2 ст. 83 ГПК України. Ухвалу про припинення провадження у справі може бути оскаржено.
    продолжение
–PAGE_BREAK–8.3. Порядок прийняття, форма і зміст рішення
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГПК України при вирішенні господарсь­кого спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймаєрішеккя. В інших ви­падках — відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо (ч. 1 ст. 86 ГПК України) — господарський суд виносить ухвалу. Рішен­ня викладається в письмовій формі та підписується всіма суддя­ми, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти в письмовій формі свою окрему думку, яка додається до справи. Проте рішення (ухвала, постанова) суду даних про наявність ок­ремої думки судді містити не повинна. Відповідний документ, який складається в довільній письмовій формі, під час оформ­лення матеріалів справи господарського суду вміщується праців­ником канцелярії в окремий конверт, що прикріплюється до внут­рішнього боку обкладинки відповідної справи. Конверт опеча­тується, і на ньому робиться позначка «Окрема думка судді (прізвище, ініціали)». До опису матеріалів справи вносяться відповідні дані. Цей конверт може бути відкритий лише суддя­ми, які переглядають рішення (ухвалу, постанову) в апеляцій­ному чи в касаційному порядку. Після закінчення такого пере­гляду документ, що містить окрему думку судді, знову законвер-товується в такому самому порядку.
190
191
На підставі ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 84 ГПК Укра­їни судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими на всій її території.
Рішення господарського суду має прийматися відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, із достовірністю встановлених господарським судом. Зокрема, рішен­ня господарського суду має ґрунтуватися на повному з’ясуванні:
чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що бе­руть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджу­ються;
чи не виявлено в процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного ви­рішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фак­тів, з’ясованих у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Законодавець наділив господарський суд досить широкими пра­вами, якими він може скористатися, приймаючи рішення. Відповід­но до ст. 83 ГПК України господарський суд має право:
визнати недійсним повністю чи в певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Якщо, вирішуючи господарський спір, господарський суд встановить, що зміст договору суперечить чинному законо­давству, він, керуючись ч. 1 ст. 83 ГПК України, повинен з власної ініціативи визнати цей договір недійсним повністю або в певній частині;
виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб, із самостійними вимогами на предмет спору, і про це є клопо­тання заінтересованої сторони. Приймаючи рішення зі спо­ру, пов’язаного з відшкодуванням шкоди, господарський суп вправі вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи, і стягува­ти збитки в розмірі, обчисленому на день вирішення спору;
3)зменшувати у виняткових випадках розмір неустойка (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що по рушила зобов’язання. Вирішуючи питання про зменшенню розміру неустойки, яка підлягає стягненню зі сторони, ще порушила зобов’язання, господарський суд повинен об’єк тивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, а такоя виходити з інтересів сторін, що заслуговують на увагу, сту пеня виконання зобов’язання, причин неналежного вико нання чи невиконання зобов’язання, наслідків порушенню
договору тощо. При вирішенні питання щодо зменшення розміру слід ураховувати, що ст. 205 ЦК України не містить посилання на майновий стан сторін як на підставу зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню зі сторони, вин­ної в порушенні зобов’язань;
4)стягувати в дохід Державного бюджету України зі сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому ст. 9 ГПК України, або відповідно до зако­нів, що регулюють порядок досудового врегулювання спо­рів у конкретних правовідносинах. Цей штраф підлягає стяг­ненню незалежно від обґрунтованості претензійних вимог. Стягуючи штраф, господарський суд не вправі застосовува­ти п. З ч. 2 ст. 83 ГПК України, у якому йдеться про не­устойку (штраф, пеню) лише за порушення матеріально-правового зобов’язання;
5) стягувати в дохід Державного бюджету України з винної сто­рони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладе­них господарським судом на сторону;
6)відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Рішення господарського суду складається з чотирьох частин:
вступна частина, де зазначаються найменування господар­ського суду, номер справи, дата прийняття рішення, на­йменування сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб. Якщо справа розгляда­ється на підприємстві чи організації, про це також вказуєть­ся у вступній частині;
описова частина; має містити стислий виклад вимог пози­вача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового про­цесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосе­редньо в місці їх знаходження);
мотивувальна частина; вказуються обставини справи, вста­новлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господар­ський суд відхилив клопотання й докази сторін, їх пропо­зиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; об­ґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення;
результативна частина; має містити висновок про задово­лення позову або відмову в позові повністю або частково за
192
193
кожною із заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання якихось обставин (умовне рішення).
При задоволенні позову в результативній частині рішення вка­зується:
найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сто­рони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зо­бов’язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або роз­строчці виконання рішення;
розмір сум, що підлягають стягненню (основна заборгова­ність за матеріальні цінності, виконані роботи, надані по­слуги, неустойки, штрафи, пені та збитки, а також штра­фи, передбачені п.п. 4 і 5 ст. 83 ГПК України);
найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);
найменування, номер і дата виконавчого або іншого доку­мента про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.
При розгляді, що виник при укладенні або зміні договору, у ре­зультативній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, із посиланням на поданий позивачем проект договору.
У результативній частині рішення вказується про визнання до­говору недійсним у випадках, передбачених п. 1 ст. 83 ГПК Украї­ни. При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резуль­тативній частині вказуються найменування акта і органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (у якій саме частині).
У результативній частині вказується про розподіл господар­ських витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету.
Якщо в справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. При розгляді первісного й зустрічного позовів у рішенні вказуються ре­зультати розгляду кожного з позовів.
Приймаючи рішення зі спору, господарський суд згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України не застосовує акти державних та інших орга­нів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Акта­ми, що не відповідають законодавству України, можуть бути акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних
адміністрацій, органів місцевого самоврядування або інших ор­ганів, які за своїм статусом не є державними. За змістом цієї статті до актів, які підлягають застосуванню господарськими судами, не належать судові рішення судів загальної юрисдикції. У про­цесі здійснення господарського судочинства з конкретної справи господарські суди керуються судовими рішеннями судів загаль­ної юрисдикції виключно на підставі, у межах та порядку, пе­редбачених ст. 35 ГПК, тобто у встановленні преюдиціальних фактів.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 9 лип­ня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі № 1-2/2002 (про досудове врегу­лювання спорів) положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства юридичної особи) на звернення до суду за вирішен­ням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудо-вого врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідно­син не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, здати оприлюднення зазначеного рішення Конституційного Суду України місцеві господарські суди мають у порядку, передба­ченому ГПК України, приймати до свого провадження як позови з вимогами, що ґрунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудо-вого врегулювання спору. З огляду на викладене суди з цієї дати не мають права застосовувати п. 7 ч. 1 ст. 63, п. З ч. 1 ст. 80, п. З ч. 1 ст. 81 та п. 4 ст. 83 ГПК України.
Виходячи в разі необхідності за межі позовних вимог (п. 2 ст. 83 ГПК України), господарський суд одночасно повинен вирішувати питання про стягнення недоплаченого позивачем державного мита1.
Згідно зі ст. 85 ГПК України господарський суд, розглянувши справу по суті, у тому самому судовому засіданні оголошує рішення з додержанням вимог ст. 84 цього Кодексу. Суддя може оголосити в судовому засіданні тільки вступну та резолютивну частини рішен­ня за наявності згоди на це представників як позивача, так і відпо­відача, присутніх у засіданні, а в разі присутності представника лише
1Роз’яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. № 04-5/609, в редакції Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. № 04-5/212.
194
195
однієї зі сторін — за згодою цього представника. За відсутності відповідної згоди суд згідно з ч. З ст. 77 ГПК України може ого­лосити перерву в засіданні з метою виготовлення повного тексту рішення.
Мотивоване рішення і раніше оголошені вступна та резолютив­на його частини підписуються всіма суддями, які беруть участь у його прийнятті. Вступна і резолютивна частини мотивованого рі­шення мають дослівно відповідати вступній і резолютивній части­нам рішення, оголошеним після закінчення розгляду справи. До справи долучаються як оголошені вступна і резолютивна частини рішення, так і рішення, складене в остаточній формі.
Рішення господарського суду набирає законної сили після за­кінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а в разі, коли в судовому засіданні було оголошено лише вступну і резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення де­сятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відпо­відно до ст. 84 ГПК України.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
Частиною першою ст. 20 ГПК України передбачено, що суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи в разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. У застосуванні цієї норми процесуального права гос­подарським судам необхідно враховувати таке. У разі скасування апеляційною або касаційною інстанцією ухвал, які не стосуються суті спору, як-от: про передачу справи за підсудністю, забезпечен­ня позову, зупинення провадження у справі, залишення позову без розгляду окремої ухвали — справу може бути передано у вста­новленому порядку на розгляд суддів, якими винесено відповідні ухвали1.
8.4. Ухвала сулу та її зміст. Додаткове рішення, ухвала
У випадках, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення проваджен­ня у справі, залишення позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу.
1Рекомендації Президії Вищого господарського суду Укрвїни № 04-5/26 від 01.02.2005 р. № 04-5/26 (із змінами, внесеними згідно з Рекомендаціями Пре­зидії Вищого господарського суду України від 25.04.2005 р. N° 04-5/144).
Відповідно до ч. 2 ст. 86     продолжение
–PAGE_BREAK–ГПК України ухвала господарського гуду повинна містити:
найменування господарського суду, номер справи і дату ви­несення ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу позивача, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора, інших осіб, які брали участь у засіданні (із за­значенням їхніх посад);
стислий виклад суті спору або зміст питання, із якого вино­ситься ухвала;
3) мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство;
4)висновок із розглянутого питання;
5) вказівку на дії, що їх мають вчиняти сторони, інші підпри­ємства, організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки, визначені господарським судом.
Ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який брав участь в
судовому процесі, третім особам не пізніше п’яти днів після їх при­
йняття або вручаються їм під розписку, якщо інше не передбачено
Господарським процесуальним кодексом.*
Важливу роль у сприянні зміцненню законності у сфері госпо­дарських відносин відіграють окремі ухвали. Господарський суд виносить окрему ухвалу за наявності умов, передбачених ч. 1 ст. 90 ГПК України, тобто виявивши при вирішенні господарського спору порушення законності або недоліки в діяльності підприємст­ва, установи, організації, державного чи іншого органу. Виходячи з вимог ст.ст. 86,90 ГПК України, результатів теоретичних дослі­джень та набутого судовою практикою досвіду, можна визначити вимоги, яким повинна відповідати окрема ухвала господарського суду, з тим, щоб її профілактичний ефект був максимальний.
До цих вимог відносять:
Законність. Окрема ухвала має ґрунтуватися на нормах чин­ного законодавства, прийматись у передбачених законом ви­падках, за встановленою процедурою, відповідати вимогам щодо змісту. Господарський процесуальний кодекс України не містить спеціальних вимог щодо змісту окремої ухвали, тому він визначається, виходячи із загальних вимог, зазна­чених у ст. 86 ГПК України.
Обґрунтованість. Окрема ухвала повинна бути переконли­вою та мотивованою. Переконливість окремої ухвали обу­мовлюється ясністю і послідовністю викладення, високою юридичною і загальною культурою документа.
Конкретність. Описова частина повинна вказувати на не­гативні обставини, встановлені господарським судом, а
196
197
резолютивна — містити конкретні рекомендації щодо їх усунення. При цьому не має бути рекомендацій, що стосу­ються оперативно-господарської діяльності підприємст­ва чи організації, для надання яких господарський суд не встановив необхідних даних або які виходять за межі його компетенції. При зазначенні на порушення закону має вказуватися, яка саме правова норма порушена і в чому полягає порушення її вимог. 4.Достовірність. Викладені в окремій ухвалі факти мають бути встановлені господарським судом у результаті всебіч­ного, повного та об’єктивного дослідження в судовому про­цесі всіх обставин справи в сукупності.
Підставою надсилання окремої ухвали є виявлення господар­ським судом порушень законодавства або недоліків у діяльності під­приємств чи організацій. Відповідно до ч. 2 ст. 90 ГПК України окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам, устано­вам, організаціям, державним та іншим органам, посадовим осо­бам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказі­вок, що містяться в окремій ухвалі, у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 119 ГПК України. Окрему ухвалу може бути оскаржено в уста­новленому порядку.
Прийняття окремої ухвали як процесуального документа:
підвищує його юридичну силу і зумовлює обов’язковість ви­конання;
створює підставу для застосування заходів майнової відпо­відальності за ухилення від її виконання;
дає можливість перевірити законність та обґрунтованість цього документа за заявою підприємства, установи, органі­зації, державного чи іншого органу, якім надіслано ухвалу, в порядку нагляду.
Окрема ухвала господарського суду розглядається як дійовий процесуальний засіб усунення причин та умов, що сприяють виник­ненню господарських правопорушень. Однак виконувати це при­значення вона зможе лише тоді, коли в ній міститься глибокий і ґрунтовний аналіз спірних правовідносин, причин і умов правопо­рушень, конкретні пропозиції та рекомендації щодо їх усунення, а також коли суддя, який надіслав ухвалу, здійснює принциповий, послідовний контроль за тим, щоб вона виконувалася в строк і в повному обсязі.
Якщо при вирішенні господарського спору господарський суд ви­явить у діяльності працівників підприємств і організацій порушення законності, що містять ознаки дії, переслідуваної в кримінальному
порядку, господарський суд надсилає про цей факт повідомлення ор­ганам внутрішніх справ чи прокуратури.
За загальним правилом господарський суд, який виніс рішен­ня, не має права його змінити або скасувати. Лише у виняткових випадках, прямо зазначених у законодавстві, судові рішення мо­жуть бути виправлені тим самим господарським судом, який виніс рішення. Одним із передбачених законодавством способів виправ­лення недоліків рішення, яких припустився господарський суд, є прийняття додаткового рішення, ухвали. Згідно зі ст. 88 ГПК Укра­їни господарський суд має право за заявою сторони, прокурора, який брав участь у судовому процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове рішення, ухвалу, якщо:
1)за якоюсь позовною вимогою, яку було розглянуто в засі­данні господарського суду, не прийнято рішення; 2) не вирішено питання про розподіл судових витрат або про повернення державного мита з бюджету. Додаткове рішення, ухвала можуть бути оскаржені в установ­леному порядку.
Іншим способом виправлення допущених господарським судом помилок є роз’яснення й виправлення рішення, ухвали. Суддя за заявою сторони чи державного виконавця роз’яснює рішення, ухвалу, не змінюючи при цьому їх змісту, а також за заявою сторо­ни або за своєю ініціативою виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки чи арифметичні помилки, не зачіпаючи суті рішення. Про роз’яснення рішення, ухвали, а також про виправлення описок чи арифметичних помилок виноситься ухвала.
Роз’яснення рішення має стосуватися тільки питань, виріше­них господарським судом, якщо висновки та міркування, що ви­кладені в рішенні, недостатньо чіткі і тому ускладнюють виконан­ня рішення, припускають різне тлумачення його змісту. А тому го­сподарський суд не може під видом роз’яснення вносити в рішення виправлення, що змінюють кінцеві висновки, доповнюють рішен­ня, або розглядати питання, які раніше не були вирішені.
Питання щодо виправлення описок або арифметичних поми­лок вирішується суддею одноособово. Оскільки зазначений вище порядок виправлення недоліків може застосовуватися лише у ви­падках, коли в тексті рішення допущено неточність або арифме­тичні помилки чи описки, то для виправлення допущених суддею фактичних помилок, наприклад, у випадку неправильного визна­чення ціни позову порядок не може бути використаний.
198
199
Питаннядлясамоконтролю
Які передбачено підстави подовження строку розгляду спору господарським судом?
Які дії вчиняє суддя господарського суду з метою вирішення го­сподарського спору?
За наявності яких обставин господарський суд відкладає роз­гляд спору?
У яких випадках позов залишається без розгляду?
Які вимоги пред’являються до протоколу судового засідання?
Якими правами наділений господарський суд при прийнятті рі­шення?
7.3 яких частин складається рішення господарського суду?
У чому полягають особливості окремої ухвали?
Які передбачено способи виправлення недоліків судового рішення?
Списокрекомендованихджерел
Нормативні акти
1 • Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
2. Про деякі питання практики застосування Господарського про­цесуального кодексу України. Роз’яснення Вищого арбітраж­ного суду України від 18.09.1997 р. № 02-5/289.
З.Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідом­чих господарським судам. Роз’яснення Президії Вищого госпо­дарського суду України від 22.05.2002 р. № 04-5/570 // Юри­дичний вісник України. — 2002. — № 30 (інформаційно-право­вий банк). — С 24-26.
Про деякі питання розгляду справ за участю іноземних підпри­ємств і організацій. Роз’яснення Президії Вищого господар­ського суду України від 31.05.2002 р. № 05-4/608 // Юридич­ний вісник України. — 2002. — № ЗО (інформаційно-правовий банк). — С 26-30.
Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 31.01.2001 р. № 01-8/97 // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 3. -С 100-106.
Про деякі питання практики застосування окремих норм чин­ного законодавства у вирішенні спорів. Інформаційний лист ВГСУ від 29.08.2001 р. № 01-8 034 // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 4. — С 121-126.
7.Про деякі питання, пов’язані із застосуванням частини другої статті 82 Господарського процесуального кодексу України. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 23.11.2001 р. № 01-8/1272 // Вісник господарського судочин­ства. — 2002. — № 1. — С 138.
8. Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуаль­ної власності. Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 р. № 04-576 // Вісник господар­ського судочинства. — 2005. — № 3. — С 19-23.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Юридична література
Арбитражный процесе: Учебное пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996. — С. 87-99.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
3.Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий СМ. Захист прав суб’єктів господарювання в арбітражних судах. — К.: Оріяни, 2001.
4.Васильев СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб­ное пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. — X.: Эспада, 2001. -С. 218-341.
Литвинова А.П., Ребриста СВ. Проблеми процесуальних форм вирішення господарських спорів за відсутності відповідача у судовому процесі // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № з. — С 29-32.
Э.Мельниченко О.І. Про практику застосування арбітражними судами конкурентного законодавства // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 2. — С 38-52.
Ю.Немировська О. Змагальність: старе поняття, новий зміст // Право України. — 1999. — № 9. — С 53-56.
ІІ.Овечкін В.Е. Проблемні питання відправлення правосуддя у справах, пов’язаних із застосуванням законодавства про влас­ність // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 1. -С 42-49.
200
201
12.Осетинський А. Додержання законності при вирішенні госпо­дарських спорів // Право України. — 1999. — № 4. — С. Ц-15.
13. Петрик І.Й. Використання в якості доказів інформації, яка ство­рена засобами електронно-обчислювальної техніки // Вісник * Вищого арбітражного суду України. — 2000. — № 1. — С. 76-79.
14.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
15.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с
Іб.Руденко М. Арбітражний суд і прокуратура: історія становлен­ня та сучасний стан взаємовідносин // Право України. — 2000.
— № 2. — С 58-60.
17.Руденко М. Представництво прокуратурою України інтересів держави у господарському суді: проблеми теорії та практики // Право України. — 2001. — № 11. — С 49-51.
18.Степанова Т.В. Деякі проблеми здійснення експертизи в госпо­дарському процесі // Вісник господарського судочинства. -2001. — № 3. — С 212-216.
19.Степанова Т.В. Місце судових доказів у процесі розгляду госпо­дарських спорів // Вісник господарського судочинства. — 2001.
— № 4. — С 183-186.
20.Фонова О.С. Зупинення провадження у справі в господарсько­му процесі (перспективи законодавчого регулювання) // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 6. — С. 168-175.
21.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
22.Юшко А. Розгляд судами спорів, викликаних реорганізацією підприємств // Право України. — 1998. — № 9. — С 18-22.
Глава9
Переглядсудовихрішень вапеляційномупорядку
9.1. Правоапеляційногооскарження
Апеляція є одним із видів оскарження рішень суду, які не набрали законної сили і передбачає новий розгляд справи по суті судом дру­гої (вищої) інстанції та винесення нового рішення у справі. У по­рядку апеляції суд вищої інстанції перевіряє суть рішення місцево­го суду, повторюючи спочатку дослідження доказів, що є у справі, та знову поданих, після чого або затверджує оскаржуване рішення, або, відмінивши його, приймає нове1.
Апеляційне провадження — це сукупність дій господарського суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюється з метою перевірки законності й обгрунтованості актів господарського суду першої інстанції, що не набрали законної сили і повторного розгляду справи по суті.
Метою апеляційного провадження, яке являє собою самостійну стадію судового процесу, є перевірка законності і обґрунтованості рішення місцевого господарського суду в повному обсязі (що зазна­чено в ч. 2 ст. 101ГПК України), виправлення помилок, які допу­щено місцевим господарським судом.
В апеляційній інстанції перевіряється правильність встановлен­ня місцевим господарським судом обставин справи, застосування норм матеріального права й норм процесуального права.
На думку І.М. П’ятилєтова, апеляційне провадження характе­ризується такими рисами2:
202
203
порушується за скаргами осіб, які беруть участь у справі (ст. 91 ГПК України);
апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість су­дових актів (ч. 2 ст. 101 ГПК України);
апеляційний суд не пов’язаний доводами скарги і перевіряє законність і обґрунтованість судових актів у повному обсязі (ч. 2 ст. 101 ТПК України);
апеляційний суд повторно розглядає справу по суті (ст. 99 ГПК України);
перегляд за апеляційною скаргою здійснює апеляційний го­сподарський суд, повноваження якого поширюються на те­риторію знаходження відповідного місцевого суду (ст. 92 ГПК України).
Право апеляційного оскарження є правом на порушення діяль­ності суду апеляційної інстанції на предмет законності та обґрунто­ваності рішень місцевого господарського суду1.
Під правом апеляційного оскарження рішення господарського суду слід розуміти право на порушення діяльності з перевірки рішен­ня місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
Згідно з ч. 1 ст. 91 ГПК України таке право надано сторонам у справі та прокурору. Особи, що не були залучені до участі у справі місцевим господарським судом, не мають права на подання апеля­ційної скарги навіть у випадках, якщо цей суд прийняв рішення про їх права та обов’язки. Однак Відповідні особи мають право подати касаційну скаргу на підставі ст. 107 ГПК2. Відповідно до ч. З ст. 106 ГПК України апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені в ГПК України та Законі України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Відповідно до ст. 92 ГПК України перегляд за апеляційною скар­гою або апеляційним поданням прокурора рішення місцевого гос­подарського суду здійснює апеляційний господарський суд, повно­важення якого поширюються на територію знаходження відповід­ного місцевого господарського суду. Такі території визначені Ука­зом Президента України від 11.07.2001р. № 511/2001 «Про утво­рення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України».
1Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господар­
ської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К.: Видавничий дім «Ін Юре»,
2003. — С. 248.
2Рекомендації Президії.Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р.
№ 04-5/212.
У юридичній літературі звертається увага на те, що, визначаю­чи сторони суб’єктами права на апеляційне оскарження, закон не пов’язує це право з фактичною їх участю в місцевому господарсько­му суді під час розгляду справи. Відповідно до ст. 22 ГПК України участь сторін у судовому засіданні є їх правом, а не обов’язком1. Розглядаючи питання про підстави і форми участі прокурора, не можна не помітити суперечливості законодавства з цього питання. Згідно зі ст. 121 Конституції України прокурор представляє інтере­си громадян або держави у випадках, передбачених законом. Отже, участь прокурора в господарському судочинстві обумовлюється ви­нятково захистом публічних інтересів. Таким чином, прокурором може порушуватися апеляційне провадження, якщо його подання засноване на публічному інтересі.
Для реалізації апеляційного провадження необхідною умовою є наявність низки передумов об’єктивного та суб’єктивного харак­теру. Під передумовами апеляційного оскарження розуміють попе­редні умови реалізації права на апеляційне оскарження, до яких у першу чергу віднесено наявність об’єкта, з приводу якого подаєть­ся апеляція.
Об’єктами права оскарження є рішення та ухвали, у тому числі додаткові та окремі, місцевого господарського суду, які не набрали законної сили відповідно до ч. 1 ст. 91 ГПК України. Згідно з ч. 1 ст. 106 ГПК України в апеляційному порядку можуть бути оскар­жені ухвали місцевого господарського суду у випадках, передбаче­них ГПК України та Законом України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом».
Самостійним об’єктом права оскарження може бути як рішен­ня в цілому, так і в його частині. У випадку оскарження частини рішення, частина, що не оскаржується, не набуває законної сили, оскільки згідно з ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господар­ський суд перевіряє рішення місцевого господарського суду в пов­ному обсязі. Справа розглядається повторно за наявними в справі і додатково поданими доказами. Але додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Сторони у справі можуть вільно розпоряджатися своїм правом на оскарження. Вони можуть реалізувати це право або не скористатися
1Плевако В.І. Суб’єкти права апеляційного оскарження рішень господар­ського суду // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 3. — С. 201.
204
205
ним. Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право згідно зі ст. 100 ГПК України відмовитися від неї.
Реалізація права на апеляційне оскарження може бути здійсне­на за таких умов:
забезпечено дотримання встановленого для подання апеля­ційної скарги або внесення апеляційного подання строку (ст. 93 ГПК України);
скаргу подано управомоченою особою (ст.ст. 91, 94 ГПК України);
скаргу спрямовано тільки на рішення, яке підлягає оскар­женню (ст. 85, 88, 90 ГПК України).
9.2. Поданняапеляційноїскарги
Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься про­тягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а в разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішен­ня, оформленого відповідно до вимог статті 84 ГПК України. Відновлення порушеного строку подання апеляційної скарги (по­дання) можливе протягом трьох місяців із дня прийняття рішення місцевим господарським судом. У разі пропуску строку для подачі апеляційної скарги він може бути відновлений судом за клопотан­ням осіб, які беруть участь у справі, якщо причини пропуску бу­дуть визнані судом поважними. Клопотання про це розглядається на засіданні апеляційного господарського суду.
Апеляційна скарга може бути подана на рішення місцевого гос­подарського суду як у цілому, так і на його частину. При цьому суд не пов’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє рішен­ня місцевого господарського суду в повному обсязі. Нові вимоги, які не були поставлені в суді першої інстанції, у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються. Передумовами реа­лізації права на апеляційне оскарження є віднесення суб’єктів оскарження до кола осіб, яким законом надане право подати апе­ляційну скаргу на рішення суду, а також наявність винесеного місцевим господарським судом рішення, що не набрало законної сили1.
1Більш докладно див.: Степанова Т.В. Окремі питання апеляційного оскар­ження в господарському судочинстві (стосовно перегляду рішень у разі відно­влення пропущеного строку) // Вісник господарського судочинства. — 2003. -Л6 3. — С 207.
Для здійснення права на апеляційне оскарження, крім проце­суальних передумов (подання скарги на рішення, що підлягає оскар­женню відповідно до закону; дотримання строку; подання скарги особою, що має право апеляційного оскарження), необхідним є та­кож дотримання низки формальних умов. Однією з них є умова щодо відповідності апеляційної скарги (подання) визначеним у законі
реквізитам.
Апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмо­вій формі і має містити:
найменування апеляційного господарського суду, до якого подається скарга (подання);
найменування місцевого господарського суду, який прийняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;
вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а та­кож підстави, з яких порушено питання про перегляд рі­шення, з посиланням на законодавство й матеріали, що є у справі або подані додатково;
— перелік документів, доданих до скарги (подання).
Частиною 2 ст. 94 ГПК України передбачено, що апеляційна
скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представни­ком. До скарги додаються докази сплати державного мита і надси­лання копії скарги іншій стороні у справі.
Статтею 95 ГПК України встановлено, що особа, яка подає апе­ляційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі копію цієї скарги і доданих до неї документів, які в сторони відсутні. Прокурор, який вносить апеляційне подання, надсилає сторонам у справі його ко­пію й копії доданих до неї документів, які відсутні у справі.
Сторона у справі, отримавши апеляційну скаргу (подання), має право надіслати відзив на неї апеляційній інстанції й особі, яка по­дала скаргу (подання). Слід звернути увагу на те, що надсилання відзиву на апеляційну скаргу є правом, а не обов’язком сторони й відсутність відзиву на апеляційну скаргу (подання) згідно з ч. 2 ст. 96 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення місцевого
господарського суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 97 апеляційна скарга (подання) не при­ймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом у таких випадках:
1)якщо апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове станови­ще якої не зазначено; 2) якщо до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копій іншій стороні (сторонам);
206
207
якщо до скарги не додано документів, що підтверджують спла­ту державного мита у встановлених порядку і розмірі;
якщо скаргу (подання) подано після закінчення строку, вста­новленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку;
якщо до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження, особа, яка подала скаргу, подала заяву про и відкликання.
Про повернення апеляційної скарги (подання) виноситься ухвала, на яку може бути подана касаційна скарга. Після усу­нення обставин, зазначених у п.п. 1-3 ч. 1 ст. 97 ГПК України (апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має пра­ва її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазна­чено; до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копій іншій стороні (сторонам); до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірах), сторона у справі має право повторно подати апеля­ційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання в загально­му порядку.
Якщо апеляційний господарський суд приймає апеляційну ска­ргу (подання) до провадження, то він виносить ухвалу, в якій по­відомляється про час і місце розгляду скарги (подання). Ця ухвала надсилається сторонам і прокурору, який брав участь у розгляді справи або вступив у розгляд справи.
Питання про прийняття або повернення апеляційної скарги вирішується колегією суддів без повідомлення прокурора і сторін, що беруть участь у справі. Якщо рішення місцевого господарського суду оскаржене в апеляційному порядку з дотриманням вимог ГПК України кількома особами, апеляційний господарський суд при­ймає до провадження всі апеляційні скарги, які відповідають вимо­гам ГПК України, та розглядає в одному апеляційному прова­дженні. За кожною з них виноситься ухвала про прийняття до про­вадження або про її повернення1.
У разі надходження до місцевого господарського суду апеляцій­ної та касаційної скарг (подань) на рішення (постанову), ухвалу суду першої інстанції цей суд згідно з вимогами ч. З ст. 91 ГПК України в п’ятиденний строк надсилає одержану апеляційну скар­гу або подання разом зі справою відповідному апеляційному гос­подарському суду. У той самий строк місцевий господарський суд
1Рекомендації Вищого господарського суду України від 17.12.2003 p. N° 04-5/534.
надсилає касаційну скаргу касаційній інстанції і одночасно пись­мово повідомляє її про зазначені обставини1.
Апеляційний господарський суд не вправі повертати апеляційну скаргу супровідним листом або в інший непередбачений законом спосіб. її може бути повернуто виключно на підставах, визначених ч. 1 ст. 97 ГПК України. Отже, апеляційний господарський суд не має права повернути апеляційну скаргу, якщо її подано не через місцевий господарський суд.
У застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК України господарському суду необхідно враховувати таке. Розрахунковий документ, ви­даний відправникові поштового відправлення відповідно до п. 36 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених поста­новою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1155, може вважатися належним доказом надсилання відповідачеві копії по­зовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису вкла­дення до листа не тягне за собою наслідків у вигляді повернення апеляційної скарги, оскільки згідно з п. 78 Правил листи, банде­ролі і посилки приймаються з таким описом лише за бажанням відправника і в господарського суду відсутні правові підстави спо­нукати відправників до обов’язкового оформлення описів вкла­дення.
Суду апеляційної інстанції не слід допускати повернення апе­ляційних скарг у разі подання як доказу сплати державного мита платіжних доручень, що відповідають вимогам Інструкції про по­рядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції від 22.04.1993 р. № 15 (з наступними змінами і доповненнями). У разі виникнення сумнівів щодо надходження й зарахування державного мита до дер­жавного бюджету України суд має право згідно з п. 4 ст. 65 ГПК України витребувати від сторони, яка подала апеляційну скаргу, відповідне підтвердження територіального органу Державного ка­значейства України2.
Ухвалу про повернення апеляційної скарги може бути оскар­жено в касаційному порядку. Після усунення обставин, які були підставою для повернення апеляційної скарги, її може бути по­дано повторно відповідно до ч. 4 ст. 97 ГПК України. Якщо пер­вісну апеляційну скаргу повернуто судом апеляційної інстанції
1Рекомендації Вищого господарського суду України від 10.12.2004 р.
М» 04-5/3248.
2Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р.
№ 04-5/212.
208
209
    продолжение
–PAGE_BREAK–І
не через порушення, що передбачене п. 2 ч. 1 ст. 97 ГПК Украї­ни, то в разі повторного подання тієї самої скарги суд не має пра­ва вимагати від сторони подання доказів надсилання іншій сто­роні (сторонам) копії скарги1.
Слід звернути увагу на пропущення строку апеляційного оскар­ження, який за клопотанням сторони поновлюється за наявності поважних причин. З клопотанням про поновлення строку зверта­ються лише ті особи, які мають право апеляційного оскарження. Клопотання може бути заявленим у вигляді письмової заяви або в скарзі, де потрібно зазначити причини пропущення строку на по­дання апеляційної скарги.
Подання апеляційної скарги після закінчення строку, встанов­леного ч. 2 ст. 93 ГПК України, або особою, яка не має права на її подання, внесення прокурором апеляційного подання з порушен­ням його компетенції, визначеної ст. 37 Закону України «Про про­куратуру», подання апеляційної скарги на ухвалу місцевого госпо­дарського суду, яка не підлягає оскарженню, виключають перегляд судових актів місцевого господарського суду в апеляційному по­рядку. У таких випадках апеляційний господарський суд повинен відмовити у прийнятті апеляційної скарги і винести з цього приво­ду відповідну ухвалу.
Статтею 93 ГПК України встановлено, що відновлення пропу­щеного строку подання апеляційної скарги можливе протягом трьох місяців із дня прийняття рішення місцевим господарським судом. Отже, якщо апеляційну скаргу повернуто через пропущення стро­ку на подання такої скарги за відсутності клопотання про його від­новлення, її може бути подано вдруге з клопотанням про віднов­лення строку тільки протягом трьох місяців із дня прийняття рі­шення місцевим господарським судом. З відповідним клопотанням, можуть звертатися лише особи, що мають право на подання апеля­ційної скарги. Таке клопотання може бути викладене в скарзі чи в окремій заяві і має бути подане одночасно з поданням апеляційної скарги. Клопотання розглядається, якщо воно надійшло до вине­сення ухвали про повернення апеляційної скарги. Це клопотання розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, що беруть участь у справі, до вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до провадження. На практиці поважними причинами ви­знаються обставини непереборної сили, отримання стороною рі­шення місцевого господарського суду зі значним запізненням, що
1Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. № 04-5/212.
позбавило можливості подати апеляційну скаргу у встановлений строк, якщо пропуск був спричинений неправомірними діями суду, наприклад, у разі порушення терміну направлення рішення особам, які беруть участь у справі. За результатами розгляду клопотання про відновлення пропущеного строку виноситься ухвала, зміст якої може бути викладений в ухвалі про прийняття апеляційної скарги. Відповідно до ст. 53 ГПК України відновлення пропущеного стро­ку здійснюється господарським судом за наявності поважної при­чини його пропущення. До кола поважних причин належить, зок­рема, отримання заявником рішення місцевого господарського суду після закінчення зазначеного процесуального строку.
Зміст ухвали про відмову у відновленні пропущеного строку може бути викладений в ухвалі про повернення апеляційної скарги. Цю ухвалу може бути оскаржено у касаційному порядку на підставі ст. 53 ГПК України.
Якщо після прийняття апеляційної скарги виникають сумніви щодо наявності в особи, яка підписала скаргу, права на її підписан­ня, суд пропонує заявникові надати відповідні докази. У разі непо­дання таких доказів скарга залишається без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК України. У випадках, коли передбачені в пп. 2 і 3 ч. 1 ст. 97 ГПК України підстави повернення апеляційної скарги виявлені судом після прийняття апеляційної скарги, суд вимагає від особи, яка подала скаргу, докази надсилання її копії іншій сто­роні (сторонам) та сплати державного мита у встановленому поряд­ку й розмірі. У разі неподання таких доказів скарга залишається без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України.
Якщо після прийняття апеляційної скарги виявлено обстави­ни, передбачені п. 5 ч. 1 ст. 97 ГПК України, апеляційний госпо­дарський суд припиняє перегляд судового рішення в апеляційному порядку на підставі п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК України.
9.3. Порядокрозглядуапеляційноїскарги
В апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами роз­гляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII ГПК України. Отже, правила, які вста­новлені тільки для розгляду справ у першій інстанції, застосуван­ню апеляційним судом не підлягають. Зокрема, не повинні застосо­вуватись апеляційним судом правила про об’єднання позовних ви­мог (ст. 58 ГПК України), про подання зустрічного позову (ст. 60 ГПК України) та видачу наказу (ст. 118 ГПК України). Положен­ня розділів 1-Х ГПК України мають загальний характер і можуть
210
211
застосовуватись апеляційним судом з урахуванням конкретних обставин, оскільки під час розгляду справи в апеляційній інстанції суд відповідно до ч. 1 ст. 102 ГПК України повторно розглядає спра­ву та згідно зі ст. 103 ГПК України має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення. На відміну від роз­гляду в місцевих господарських судах перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється апеля­ційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів згідно з ч. 2 ст. 4-6 ГПК України.
Норми ГПК України щодо вчинення господарським судом пер­шої інстанції певних процесуальних дій не застосовуються судом апеляційної інстанції у випадках, коли відповідною нормою ГПК України прямо передбачено, що процесуальна дія вчинюється лише до прийняття рішення судом першої інстанції, крім передбаченого ст. 24 ГПК права залучати до участі у справі іншого відповідача. Отже, суд апеляційної інстанції має право за своєю ініціативою за­лучити до участі у справі іншого відповідача, якщо суд першої інстанції прийняв рішення, що стосуються його прав і обов’язків.
Засідання суду апеляційної інстанції складається з трьох вза­ємопов’язаних частин: підготовчої, розгляду скарги (подання) по суті, винесення та оголошення постанови.
У призначений для розгляду час головуючий відкриває засідан­ня, оголошує склад суду, роз’яснює учасникам у справі їхні права та обов’язки, визначає порядок ведення засідання, з’ясовує, чи мають учасники процесу заяви, клопотання, відвід складу суду, експерта і перекладача, керує засіданням, сприяючи повному та всебічному з’ясуванню всіх обставин справи, забезпечує на засіданні належний порядок.
При розгляді справи в апеляційній інстанції господарський суд за наявними у справі та додатково наданими доказами розглядає справу по суті повторно. Суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення в повному обсязі, як у частині рішення, що оскаржується, так і в неоскаржу-ваній частині, незалежно від доводів, викладених у апеляційній скарзі.
Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України апеляційний суд пере­глядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що від нього не залежали. Додаткові докази, подані стороною в обґрунту­вання її відзиву на апеляційну скаргу, приймаються й розгляда­ються апеляційним судом без обмежень, встановлених ст. 101 ГПК
України. Без обмежень також приймаються додаткові докази, ви­требувані апеляційною інстанцією відповідно до вимог ст. 38 ГПК України.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний госпо­дарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі.
В апеляційну інстанцію не приймаються і не розглядаються нові вимоги, які не були пред’явлені при розгляді справи в першій інстанції.
Повноваження апеляційної інстанції визначено ст. 103 ГПК України. Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеля­ційної скарги (подання) має право:
залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без гадоволення;
скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;
скасувати рішення повністю або частково і припинити про­вадження у справі або залишити позов без розгляду повніс­тю або частково;
змінити рішення.
Апеляційний суд залишає рішення без зміни, а скаргу (подан­ня) без задоволення, якщо внаслідок розгляду дійде висновку, що винесене місцевим господарським судом рішення відповідає вимо­гам законності та обґрунтованості, а мотиви скарги не містять да­них, які спростовують обставини, встановлені судом, і при вине­сенні рішення не порушено закону.
Апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду або змінює його рішення, якщо при розгляді було виявлено підстави для цього, передбачені ч. 1 ст. 104 ГПК України:
неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи;
недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;
невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;
порушення або неправильне застосування норм матеріаль­ного чи процесуального права. Порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття не­правильного рішення.    продолжение
–PAGE_BREAK–
212
213
Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо:
справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів;
справу розглянуто господарським судом за відсутності будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду. Стороною, не повідомленою належним чи­ном про місце засідання суду, слід вважати сторону, стосов­но якої судом першої інстанції не дотримано вимог ст. 64 ГПК України;
господарський суд прийняв рішення про права й обов’язки осіб, що не були залучені до участі в справі;
рішення не підписане будь-ким із суддів або підписане не тими суддями, які зазначені в рішенні;
рішення прийняте не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу;
рішення прийняте господарським судом із порушенням пра­вил предметної або територіальної підсудності, крім випад­ків, передбачених у ч. З ст. 17 ГПК України.
рішення прийнято господарським судом з порушенням пра­вил виключної підсудності.
Порушення норм процесуального права, зазначені у п.п. 1-6 ч. З ст. 104 ГПК України, є в будь-якому випадку підставою для ска­сування рішення місцевого господарського суду, у тому числі й тоді, коли суд першої інстанції з’ясував обставини справи і дав їм правиль­ну юридичну оцінку. У такому випадку апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду і згідно з п. 2 ст. 103 ГПК України приймає нове рішення.
Апеляційний суд має право сам змінити рішення місцевого гос­подарського суду або винести нове. Рішення змінюється у випад­ках, якщо в прийняте місцевим господарським судом рішення мож­на внести ті чи інші виправлення без зміни рішення, ураховуючи, що кінцевий висновок про вирішення спору в цілому був правиль­ним. Нове рішення виноситься у тих випадках, якщо кінцевий ви­сновок місцевого господарського суду про задоволення або відмову в позові є неправильним і видається неможливим обмежитися тіль­ки внесенням змін у рішення, а потрібно його замінити новим, яке відповідає матеріалам справи.
Статтею 103 ГПК України не передбачено можливості передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке право надане апеляційній інстанції лише в разі скасування ухвал, зазначених у
ч. 4 ст. 106 ГПК України. Отже, якщо в процесі перегляду справи апеляційним господарським судом буде встановлено, що суд першої інстанції, приймаючи рішення, неправомірно відмовив у задоволенні частини позовних вимог, припинив провадження чи залишив без розгляду позов у певній частині або ж не розглянув одну чи кілька заявлених вимог, суд апеляційної інстанції повинен самостійно усу­нути відповідне порушення. Він не має права передавати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції1.
Апеляційний суд вправі прийняти додаткову постанову за заявою особи, яка бере участь у справі, або за своєю ініціативою в разі, якщо він скасував рішення господарського суду першої інстанції повністю або частково і прийняв нове рішення (п. 2 ст. 103 ГПК України). Додаткову постанову може бути прийнято апеляційним судом із під­став і в порядку, зазначеному в ст. 88 АПК України. Цю постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.
Частиною 2 ст. 106 АПК України передбачено, що апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішен­ня місцевого господарського суду.
9.4. Постанова апеляційної інстанції
Розгляд апеляційної скарги (подання) закінчується винесенням постанови апеляційної інстанції. Вона являє собою мотивований результат розгляду апеляційної скарги (подання).
При винесенні постанови суд зобов’язаний вирішити такі пи­тання:
чи повною мірою суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення у справі;
чи доказані обставини, які визнані судом встановленими;
чи відповідають викладені в рішенні висновки суду обстави­нам справи;
чи не порушені норми матеріального та процесуального пра­ва, чи правильно вони застосовані;
чи є обґрунтованими доводи апеляційної скарги.
Частиною 1 ст. 105 ГПК України передбачено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) суд приймає постанову, а ч. 2 цієї статті встановлює, що в постанові мають бути зазначені:
1Рекомендації Вищого господарського суду України від 03.09.2004 р. № 04-5/ 1518.
214
215
найменування апеляційного господарського суду, який роз­глядав апеляційну скаргу, склад суду, номер справи й дата прийняття постанови;
найменування сторін і найменування особи, яка подала скар­гу (подання);
найменування місцевого господарського суду, рішення яко­го оскаржується, номер справи, дата прийняття рішення, прізвища судді (суддів);
стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду;
підстави, з якими порушено питання про перегляд рішен­ня;
доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (подання);
обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, до­води, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших норматив­но-правових актів;
8)у разі скасування або зміни рішення місцевого господарсь­кого суду — доводи, за якими апеляційна інстанція не пого­дилася з висновками суду першої інстанції;
9) висновки за результатами розгляду апеляційної скарги (по­дання); 10)новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни судового рішення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і надси­лається сторонам у п’ятиденний строк з дня її прийняття. Поста­нову апеляційної інстанції може бути оскаржено в касаційному порядку.
За змістом ст.ст. 116 і 117 ГПК України видавати накази ма­ють право виключно місцеві господарські суди після вирішення ними спорів у першій інстанції. У разі скасування або зміни рішен­ня місцевого господарського суду за результатами його перегляду в апеляційному порядку апеляційна інстанція в резолютивній час­тині своєї постанови має зобов’язати господарський суд першої інстанції видати відповідний наказ, зокрема, про поворот виконан­ня рішення, постанови згідно з вимогами ст. 122 ГПК України.
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови або ухвали апеляційної інстанції за наявності обставин, передбаче-нихч. 1ст. 121 ГПК України, вирішує сама апеляційна інстанція, якщо ці обставини стали їй відомі до винесення ухвали або поста­нови за результатами перегляду рішення господарського суду пер­шої інстанції. У цих випадках припис про відстрочку або розстроч­ку, зміну способу та порядку виконання ухвали або постанови має міститись у резолютивній частині зазначеної ухвали або постанови.
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови апе­ляційного суду та порядку її виконання вирішується апеляцій­ним судом одночасно з прийняттям постанови за результатами пе­регляду судового рішення, про що зазначається в постанові. Коли відповідну заяву про відстрочку або розстрочку виконання поста­нови апеляційного суду подано після прийняття постанови апеля­ційним судом, зазначені питання вирішуються господарським су­дом, який розглядав справу в першій інстанції, із винесенням ухва­ли на підставі ст. 121 ГПК України.
Згідно з вимогами ст. 121-1 зупиняти виконання судового рі­шення має право виключно суд касаційної інстанції. Тому суд апе­ляційної інстанції за будь-яких обставин не має права зупиняти виконання судового рішення суду першої інстанції.
Питаннядлясамоконтролю
Які умови реалізації права на апеляційне оскарження?
Які вимоги ставляться до апеляційної скарги?
В яких випадках апеляційна скарга не приймається до розгляду?
Які особливості перегляду справи в апеляційній інстанції?
Як впливають на перегляд справи порушення місцевим госпо­дарським судом норм матеріального права?    продолжение
–PAGE_BREAK–
Як впливають на перегляд справи порушення місцевим госпо­дарським судом норм процесуального права?
Що повинна містити постанова апеляційної інстанції?
Списокрекомендованихджерел
Нормативні акти
Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідом­чих господарським судам. Роз’яснення Президії ВГСУ від 22.05.2002 р. № 04-5/570 // Юридичний вісник України. -2002. — № 30 (інформаційно-правовий банк). — С. 24-26.
Про деякі питання розгляду справ за участю іноземних підпри­ємств і організацій. Роз’яснення Президії ВГСУ від 31.05.2002 р. № 05-4/608 // Юридичний вісник України. — 2002. — № 30 (інфор­маційно-правовий банк). — С. 26-30.
Про деякі питання практики застосування розділу XII Гос­подарського процесуального кодексу України. Роз’яснення
216
217
Президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 р. № 04-5/366 // Вісник господарського судочинства. — 2002. -№ 3. — С 84-87.
5. Про деякі питання практики застосування окремих норм чин­ного законодавства у вирішенні спорів. Інформаційний лист ВГСУ від 29.08.2001 р. № 01-8/034 // Вісник господарського судочинства. — 2001. — № 4. — С 121-126.
6.Щодо відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги. Лист Вищого господарського суду від 23.12.2002 р. № 05-2/1486 // Вісник господарського судочинства. — 2003. -№ 1. — С 60.
7.Про внесення доповнення до роз’яснення Президії Вищого го­сподарського суду України від 28.08.2001 р. № 04-5/366 «Про деякі питання практики застосування розділу XII Гос­подарського процесуального кодексу України. Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 03.09.2004 р. № 04-5/1518 // Вісник господарського судочинства. — 2004. — № 4. — С 102-103.
9.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
10.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — 432 с
11. Степанова Т.В. Окремі питання апеляційного оскарження в го­сподарському судочинстві (стосовно перегляду рішень у разі від­новлення пропущеного строку) // Вісник господарського судо­чинства. — 2003. — № 3. — С 206-209.
12.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
218
219
Глава10
Переглядсудовихрішень укасаційномупорядку
10.1. Правокасаційногооскарження
Касаційне провадження є однією з гарантій винесення господар­ськими судами законних судових актів і являє собою самостійну стадію судового процесу. З одного боку, касаційне провадження в господарському процесі обмежується перевіркою дотримання норм матеріального й процесуального права судами нижчого рівня. З іншого боку, до повноважень господарського суду касаційної інстанції віднесене право змінювати рішення суду першої інстанції, постанову апеляційної інстанції, а також відміняти їхнє рішення та приймати нове.
Касаційне провадження — це стадія господарського процесу, що передбачає перевірку господарським судом законності судових актів, які набрали законної сили.
Касаційне провадження має багато спільного з апеляційним про­вадженням, оскільки ці дві стадії судового процесу спрямовані на перевірку судових актів. У той самий час мають місце і деякі відмін­ності, викликані тим, що предметом апеляційного провадження є судові рішення місцевих господарських судів, які не набрали за­конної сили (ч. 1 ст. 91 ГПК України), а касаційного — рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та по­станови апеляційного господарського суду (ст. 107 ГПК України). Апеляційний господарський суд повторно розглядає справу за на­явними і додатково поданими доказами (ч. 1 ст. 101 ГПК України), а суд касаційної інстанції перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права (ч. 1 ст. 111-7 ГПК України).
Касаційне провадження характеризується такими рисами:
— порушується за скаргою осіб, що брали участь у справі. Згідно зі ст. 107 ГПК України мають право подавати касаційну
скаргу сторони у справі та особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їхніх прав та обов’язків, а касаційне подання — прокурор;
об’єктами касаційного оскарження є судові акти, які набра­ли законної сили, у тому числі апеляційної інстанції;
касаційний суд на відміну від апеляційного суду не переві­ряє обґрунтованість судових актів, а перевіряє їх законність;
касаційний суд не зв’язаний межами скарги, а перевіряє за­конність судових актів у цілому;    продолжение
–PAGE_BREAK–
у касаційному порядку судові акти переглядаються Вищим господарським судом України. Згідно зі ст. 108 ГПК Украї­ни касаційною інстанцією є Вищий господарський суд Укра­їни, який переглядає за касаційною скаргою (поданням) рі­шення місцевого господарського суду та постанови апеля­ційного господарського суду.
Касаційне оскарження складається з таких стадій:
порушення касаційного провадження;
підготовка до розгляду касаційної скарги (подання);
судовий розгляд касаційної скарги (подання) і прийняття постанови.
Право на подання касаційної скарги або касаційного подання мають, відповідно, сторони й прокурор. Таке саме право мають і особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їхніх прав та обов’язків, у тому числі громадяни, які не є суб’ єктами підприємницької діяль­ності. Право на касаційне оскарження виникає з дня набуття рі­шенням та постановою законної сили за наявності передбачених чинним законодавством передумов.
У п. 1 роз’яснень Президії Вищого господарського суду від 28.03.2002 р. звертається увага на те, що право на касаційне оскар­ження мають також громадяни, які не є суб’єктами підприємниць­кої діяльності, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосу­ється їхніх прав та обов’язків.
Таким чином, право касаційного оскарження мають особи, ви­значені ст. 107 ГПК України: сторони, прокурор та особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи по­станову, що стосується їхніх прав та обов’язків. Об’єктом касацій­ного оскарження є рішення місцевого господарського суду, що на­брало законної сили, та постанови апеляційного суду.
220
221
10.2. Поданнякасаційноїскарги
Касаційна скарга (подання) додається (вноситься) до Вищого гос­подарського суду України через місцевий чи апеляційний господар­ський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Згідно зі ст. НО ГПК України касаційна скарга (подання) може бути по­дана (внесена) протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного госпо­дарського суду законної сили.
Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов ‘язаний надіслати скар­гу (Подання) разом зі справою до Вищого господарського суду Укра­їни у п’ятиденний строк із дня її надходження.
ЛИ™” ТД° ЗМІСТУТаФ°РМИкасаЧІйної скарги встановлені ст. 111 ГПК України. Касаційна скарга (подання) подається (вно­ситься) у письмовій формі і має містити:
найменування касаційної інстанції;
найменування місцевого або апеляційного господарського СУДУ, судове рішення якого оскаржується, номер справи та дату прийняття рішення або постанови;
найменування особи, що подає скаргу (подання), та іншої сторони (сторін) у справі;
4)вимоги особи, що подала скаргу (подання), із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм ма­теріального чи процесуального права; 5) перелік доданих до скарги (подання) документів. • Разом із тим ч.2ст. 111 ГПК України передбачає, що не допус­кається посилання в касаційній скарзі (поданні) на недоведеність обставин справи. .
Касаційна скарга (подання) підписується особою, яка подала скаргу, або її уповноваженим представником. До скарги додаються Доказисплати державного мита й надсилання копії скарги іншій стороні у справі.
Питання про прийняття або повернення касаційної скарги вирі­шується колегією суддів без повідомлення прокурора і сторін, що беруть участь у справі. За результатами вирішення відповідного пи­тання виноситься ухвала. У разі оскарження кількома особами у встановленому ГПК України порядку постанови апеляційного гос­подарського суду касаційною інстанцією приймаються до проваджен­ня всі скарги, які відповідають вимогам ГПК України, та розгляда­ються в одному касаційному провадженні. За кожною з них вино­ситься ухвала про прийняття до провадження або про її повернення
Касаційна інстанція не вправі повернути касаційну скаргу (по­дання) супровідним листом або в інший не передбачений законом спосіб. Повернення касаційної скарги (подання) здійснюється Ви­щим господарським судом України виключно з підстав, визначе­них у частині першій статті 111-3 ГПК. У застосуванні п. З ч. 1 зазначеної норми ГПК України господарському суду необхідно вра­ховувати таке. Розрахунковий документ, виданий відправникові поштового відправлення відповідно до п. 36 Правил надання по­слуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міні­стрів України від 17.08.2002 р. № 1155, може вважатися належ­ним доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і дода­них до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у вигляді повернення апеляційної скарги, оскіль­ки згідно з п. 78 названих Правил листи, бандеролі і посилки при­ймаються з таким описом лише за бажанням відправника і в госпо­дарського суду відсутні правові підстави спонукати відправників до обов’язкового оформлення описів вкладення.
Суду не слід допускати повернення касаційних скарг у разі по­дання як доказу сплати державного мита платіжних доручень, що відповідають вимогам Інструкції про порядок обчислення та справ­ляння державного мита, затвердженої наказом Головної держав­ної податкової інспекції від 22.04.1993р. № 15 (з наступними змі­нами і доповненнями). У разі виникнення сумнівів щодо надходжен­ня й зарахування державного мита до державного бюджету Украї­ни суд має право згідно з п. 4 ст. 65 ГПК України витребувати від сторони, яка подала апеляційну скаргу, відповідне підтвердження територіального органу Державного казначейства України.
Після усунення обставин, які були підставою для повернення касаційної скарги, її може бути подано повторно відповідно до ч. З ст. 111-3 ГПК України. Якщо первісну касаційну скаргу повернуто судом касаційної інстанції не через порушення, що передбачене п. З ч. 1 ст. 111 — З ГПК України, то в разі повторного подання тієї самої скарги суд не має права вимагати від сторони подання доказів над­силання іншій стороні (сторонам) копії скарги.
Якщо зазначені обставини буде встановлено після прийняття касаційної скарги до провадження, касаційна інстанція в процесі розгляду касаційної скарги (подання) вживає необхідних заходів до усунення обставин, зазначенихуч. 1 ст. 111-3 ГПК України.
Касаційна інстанція не вправі повернути касаційну скаргу (подання) супровідним листом або в інший не передбачений зако­ном спосіб. Повернення касаційної скарги (подання) здійснюєть­ся Вищим господарським судом України виключно на підставах,
222
223
визначених у ч. 1 ст. 111-3 ГПК України. Після усунення обста­вин, які були підставою для повернення касаційної скарги, її мож­на подати повторно відповідно до ч. З ст. 111-3 ГПК України. Якщо зазначені обставини буде встановлено після прийняття касаційної скарги до провадження, касаційна інстанція в процесі розгляду касаційної скарги (подання) вживає необхідних заходів до усунен­ня обставин, зазначених у ч. 1 ст. 111-3 ГПК України.
Особа, яка подала скаргу, надсилає іншій стороні у справі копії касаційної скарги і доданих до неї документів, які в цієї сторони відсутні. Прокурор, який вносить касаційне подання, надсилає сто­ронам у справі його копію й копії доданих до нього документів, які відсутні у справі.
Сторона у справі, отримавши касаційну скаргу (подання), має право надіслати відзив на неї касаційній інстанції й особі, що подала скаргу (подання). Відсутність відзиву на касаційну скаргу (подання) не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.
Згідно зі ст. 111-6 ГПК України особа, що подала скаргу (по­дання), має право відмовитися від неї до винесення постанови каса­ційною інстанцією. Касаційна інстанція має право не прийняти від­мову від скарги, якщо це суперечить законодавству або порушує чиї-небудь правай охоронювані законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК України). Про прийняття відмови від скарги (подання) касаційна інстанція виносить ухвалу, якщо рішення або постанову господар­ського суду не оскаржено іншою стороною.
Касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повер­тається судом, якщо:
касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;
скаргу (подання) надіслано інакше, ніж через місцевий або апеляційний господарський суд, що прийняв рішення або постанову;
3)до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам) у справі;
до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановленому порядку й розмірі;
скаргу (подання) надіслано після закінчення строку, вста­новленого для її подання, без клопотання або таке клопо­тання про відновлення цього строку відхилено;
у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або неправи­льного застосування норм матеріального чи процесуально­го права;
7) до надіслання ухвали про прийняття скарги (подання) до про­вадження від особи, що подала скаргу (подання), надійшла заява про її відкликання.
Згідно з п. 4 роз’яснень Президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 р. Вищий господарський суд України від­мовляє в прийнятті касаційної скарги (подання) і виносить з цього приводу відповідну ухвалу у випадках, якщо касаційну скаргу по­дано особою, яка відповідно до вимог ГПК України не має права на її подання, або якщо касаційне подання внесене прокурором із по­рушенням його компетенції, визначеної у ст. 37 Закону України «Про прокуратуру», або касаційну скаргу (подання) подано на ухвалу суду першої або апеляційної інстанції, яку не може бути оскаржено. Наведені обставини виключають перегляд судових рі­шень у касаційному порядку.
Господарським процесуальним кодексом України не встановле­но термін для звернення до господарського суду з клопотанням про відновлення пропущеного строку подання касаційної скарги. Якщо скаргу повернуто через пропущення строку за відсутності клопо­тання про його відновлення, скаргу може бути подано вдруге з кло­потанням про відновлення строку. З відповідним клопотанням мо­жуть звертатися лише особи, що мають право на подання касацій­ної скарги. Таке клопотання викладається в скарзі чи окремій заяві та має бути подане одночасно з поданням касаційної скарги. Кло­потання розглядається, якщо воно надійшло до винесення ухвали про повернення касаційної скарги. Клопотання про відновлення строку подання касаційної скарги розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, що беруть участь у справі, до вирішення пи­тання про прийняття касаційної скарги до провадження. Відповід­но до ст. 53 ГПК України відновлення пропущеного процесуально­го строку здійснюється господарським судом за наявності поважної причини. За результатами розгляду клопотання виноситься ухва­ла, яка не підлягає оскарженню. Про відновлення пропущеного строку з викладом відповідних мотивів може бути зазначено в ухвалі про прийняття касаційної скарги. Про відмову у відновленні про­пущеного строку може бути зазначено в ухвалі про повернення ка­саційної скарги.
Про повернення касаційної скарги (подання) виноситься ухва­ла. Після усунення зазначених обставин, крім закінчення строку, і за умови відхилення клопотання про його поновлення, сторона у справі має право повторно подати касаційну скаргу, а прокурор -внести касаційне подання в загальному порядку.
224
225
Про прийняття касаційної скарги (подання) до провадження суд виносить ухвалу, в* якій повідомляється про час і місце розгляду скар­ги (подання). Ухвала надсилається особам, що беруть участь у справі, а також особі, яка не була залучена у справі і подала касаційну скаргу.
10.3. Порядокрозглядукасаційноїскарги
У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за загальни­ми правилами розгляду справи в господарському суді першої інстанції з урахуванням особливостей касаційного провадження, а саме: за винятком дій, пов’язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням (не опитуються свідки та не досліджуються докази). Суд не перевіряє обґрунтованості судових актів, а обмежується пере­віркою правильності застосування норм матеріального і процесуаль­ного права судом першої чи апеляційної інстанції. При цьому він виходить із правила ч. 2ст. 111-5 ГПК України, згідно з яким каса-ційна інстанція використовує процесуальні права судупершої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повно­ти їх встановлення в рішенні або постанові господарського суду. Розгляд скарги касаційної інстанції складається з трьох частин:
Підготовча. Суд встановлює, чи можна розглядати скаргу в даному складі суддів, чи є можливим розгляд справи через від­сутність осіб, що не з’явилися; роз’яснює особам, що беруть участь у справі, їх права і обов’язки та вирішує клопотання.
Розгляд касаційної скарги по суті. Починається з доповіді головуючого або одного з суддів; потім заслуховуються осо­би, що беруть участь у справі або їх законні представники; надалі — ознайомлення з додатковими матеріалами.
Винесення й оголошення постанови. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарсько­го суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовір­ність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти дока­зи. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Касаційна скарга розглядається у двомісячний термін із дня надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України.
За результатами розгляду касаційна інстанція має право: 1) залишити рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеля­ційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рі­шення. Згідно зі ст. 111-7 ГПК України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи пере­віряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права. У разі, коли за результатами перевірки буде встановлено, що фактичні об­ставини, які входять до предмета доказування в цій справі, з’ясовані судом першої або апеляційної інстанції з достат­ньою повнотою, однак допущено помилки в застосуванні норм матеріального права, через що висновки суду першої й апеляційної інстанції не відповідають цим обставинам, суд касаційної інстанції приймає нове рішення;
скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду пер­шої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбаче­них ч. 2 ст. 111-10 ГПК України. У випадках, коли судом касаційної інстанції за результатами перевірки касаційної скарги (подання) буде встановлено, що судом першої або апе­ляційної інстанції неповно з’ясовані фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спо­ру, і прийняте судове рішення у зв’язку з цим недостатньо обґрунтоване або судом першої і апеляційної інстанції при­йнято судовий акт про права й обов’язки осіб, не залучених до участі у справі (п. З ч. 2 ст. 111-10 ГПК України), суд касаційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції й постанову апеляційної інстанції та передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові касаційної інстанції обов’язково мають бути зазначені дії, що їх повинні виконати сторони та суд першої інстанції в разі скасування рішення, постанови і передання справи на новий розгляд. Ці дії мають бути спрямовані виключно на встановлення обста­вин, що входять до предмета доказування у справі і не були з’ясовані в рішенні або постанові господарського суду;
скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляцій­ної інстанції повністю або частково і припинити проваджен­ня в справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;
змінити рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції;
залишити в силі одне з раніше прийнятих рішень або постанов.
Касаційна інстанція має право сама встановлювати або вважа­ти доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або
226
227
постанові місцевого чи апеляційного господарського суду або від­хилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково переві­ряти нові докази або збирати їх.
Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апе­ляційного господарського суду або постанови апеляційного госпо­дарського суду є порушення або неправильне застосування норм ма­теріального чи процесуального права. Порушення норм процесуаль­ного права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішен­ня місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо:
справу розглянуто в незаконному складі колегії суддів;
справу розглянуто судом за відсутності будь-якої зі сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду. Не повідомленою належним чином про час і місце засі­дання суду слід вважати сторону, щодо якої судом не було дотримано всіх вимог ст. 64 ГПК України;
господарський суд прийняв рішення або постанову, що сто­сується прав і обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі;
рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів або під­писані не тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові;
рішення прийняте не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу;
рішення прийняте господарським судом із порушенням пра­вил предметної або територіальної підсудності, крім випад­ку, передбаченого в ч. 4 ст. 17 ГПК України. Якщо після відводу суддів неможливо розглянути справу в господарсь­кому суді, до підсудності якого вона належить, то Голова Вищого господарського суду України або його заступник маю^ь право витребувати будь-яку справу, що є в прова­дженні місцевого господарського суду, і передати її на роз­гляд до іншого місцевого суду;
рішення прийняте господарським судом з порушенням пра­вил виключної підсудності.
Відповідно до ч. 1 ст. 111 -10 ГПК України підставою для ска­сування судового рішення місцевого чи апеляційного господар­ського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм процесуального права. Проте судовий акт підлягає скасуван­ню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення. Як правило, скасування судо­вого рішення має бути наслідком істотного порушення процесу­альних прав сторін спору або інших учасників судового процесу, що потягло за собою неповне з’ясування обставин, які мають
Значення для правильного вирішення спору. Відповідне питання tyme вирішуватися в кожному конкретному випадку на підставі Встановлення кола обставин, що входять до предмета доказуван­ня в справі та з урахуванням її матеріалів.
Водночас порушення норм процесуального права є в будь-яко-}му випадку підставою для скасування рішення місцевого або по­станови апеляційного господарського суду за обставин, визначе­них уч.2 ст.111-10 ГПК України. У випадках таких порушень суд |касаційної інстанції передає справу на новий розгляд до суду пер-Ьпої інстанції (п. З ст. 111-9 ГПК України).
Під час перегляду судових рішень у касаційній інстанції засто­совуються приписи ст.ст. 77 і 79 ГПК України, крім зазначених у п.п. 2-4 ст. 77 і п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 79 ГПК України. У вирішенні питання про відкладення та зупинення розгляду справи слід мати на увазі, що згідно зі ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх вста­новлення в рішенні чи постанові господарського суду.
Якщо після прийняття касаційної скарги буде подано заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, про­вадження за скаргою зупиняється на підставі ч. 1 ст. 76 ГПК Укра­їни. Якщо касаційна скарга надійшла до господарського суду після надходження заяви про перегляд судового рішення за нововиявле­ними обставинами, у першу чергу розглядається ця заява. Після прийняття судового акта за результатами розгляду такої заяви ка­саційна скарга надсилається до суду касаційної інстанції.
У разі отримання від місцевого господарського суду касаційної скарги з повідомленням про одночасне надходження апеляційної та касаційної скарг (подань) на рішення (постанову), ухвалу суду першої інстанції і надсилання ним справи до апеляційного госпо­дарського суду касаційна інстанція на підставі ст. 111-5 ГПК Укра­їни виносить ухвалу про відкладення розгляду питання щодо повер­нення чи прийняття касаційної скарги до закінчення перегляду су­дового рішення в апеляційному порядку.
У випадку надходження до Вищого господарського суду Украї­ни касаційної скарги (подання) на рішення (постанову), ухвалу суду першої чи апеляційної інстанції зі справи, матеріали якої згідно з ч. 4 ст. 111-16 ГПК України надіслані до Верховного Суду Украї­ни, Вищий господарський суд України на підставі ст. 111-5 ГПК України виносить ухвалу про відкладення розгляду питання щодо повернення чи прийняття касаційної скарги до закінчення перегляду Верховним Судом України судового рішення Вищого
228
229
• господарського суду України з відповідної справи1. (Пункт 9 допов­нений абзацем 6 згідно з Рекомендаціями Вищого господарського суду № 04-5/144 від 25.04.2005.)
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови касаційної інстанції, зміну способу та порядку її виконання вирі­шується господарським судом касаційної інстанції одночасно з при­йняттям постанови за результатами перегляду судового рішення, про що зазначається в постанові. В інших випадках, тобто коли відповідну заяву подано після прийняття постанови судом каса­ційної інстанції, зазначені питання вирішуються господарським судом, який розглянув справу в першій інстанції, із винесенням ухвали на підставі ст. 121 ГПК України.
10.4. Постановакасаційноїінстанції
Відповідно до ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право:
залишити рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення;
скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;
скасувати рішення першої інстанції або постанову апеля­ційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, перед­бачених ч. 2 ст. 111-10;
скасувати рішення першої інстанції,.постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;
змінити рішення першої інстанції або постанову апеляцій­ної інстанції;
залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або по­станов.
За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд при­ймає постанову. У постанові мають бути зазначені:
найменування касаційної інстанції, склад суду, номер спра­ви і дата прийняття постанови;
найменування сторін і найменування особи, яка подала ка­саційну скаргу (подання);
1Рекомендації Вищого господарського суду України від 25.04.2005 р. № 04-5/144.

найменування місцевого господарського суду або апеляцій­ного господарського суду, рішення, постанова якого оскар­жується, номер справи, дата прийняття рішення, постано­ви, прізвище судді (суддів);
стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду,
5)підстави, з яких оскаржено рішення, постанову;
доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (подання);
мотиви, за якими касаційна інстанція не застосовує закони та інші нормативні правові акти, на які посилалися сторо­ни, а також закони та інші нормативно-правові акти, яки­ми керувався суд, приймаючи рішення;
8)у разі скасування або зміни рішення, постанови, — мотиви, за якими касаційна інстанція не погодилася з висновками суду першої або апеляційної інстанції; 9) висновки за результатами розгляду касаційної скарги (по­дання); 10)дії, які мають виконати сторони та суд першої інстанції у разі скасування рішення, постанови та передачі справи на новий розгляд; 11)новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни
рішення. Прийнята касаційною інстанцією постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі в п’яти­денний строк із дня її прийняття.
Вказівки, що містяться в постанові касаційної інстанції, є обо-в’ язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду спра­ви. Постанова касаційної інстанції не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перева­ги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального пра­ва має бути застосована і яке рішення повинно бути прийняте за результатами нового розгляду справи.
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови або ухвали касаційної інстанції за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 121 ГПК України, вирішує сама касаційна інстанція, якщо ці обставини стали їй відомі до винесення ухвали або постанови за результатами перегляду рішення господарського суду першої інстанції. У цих випадках припис про відстрочку або розстрочку, зміну способу та порядку виконання ухвали або постанови- має міститись у резолютивній частині зазначеної ухвали або постано­ви. Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови касаційного суду та порядку її виконання вирішується господарсь­ким судом касаційної інстанції одночасно з прийняттям постанови
230
231
за результатами перегляду судового рішення, про що зазначається в постанові. В інших випадках, тобто коли відповідну заяву пода­но після прийняття постанови судом касаційної інстанції, зазна­чені питання вирішуються господарським судом, який розглядав справу в першій інстанції, із винесенням ухвали на підставі ст. 121 ГПК України.
Згідно з вимогами ст. 121-1 зупиняти виконання судового рі­шення має право виключно суд касаційної інстанції. Тому суд апе­ляційної інстанції за будь-яких обставин не має права зупиняти виконання судового рішення суду першої інстанції..
    продолжение
–PAGE_BREAK–Питання для самоконтролю
Якими рисами характеризується касаційне провадження?
Який передбачено порядок подання касаційної скарги?
Які вимоги висуваються до касаційної скарги?
У яких випадках касаційна скарга не приймається до розгляду? 5.Який передбачено порядок розгляду касаційної скарги?

Якими правами наділено касаційну інстанцію щодо прийняття рішення за результатами розгляду справи?
Які підстави скасування або зміни рішення місцевого господар­ського суду?
Що повинна містити постанова касаційної інстанції?
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
2.Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ-1 Госпо­дарського процесуального кодексу України. Роз’яснення Пре­зидії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 № 04-5/367 // Вісник господарського судочинства. — 2002. -№ 3. — С. 87-89.
З.Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, по­станов за нововиявленими обставинами. Роз’яснення Пре­зидії Вищого господарського суду України від 21.05.2002 № 04-5/563 // Вісник господарського судочинства. — 2002. -№ 3. — С 91-95.
4. Про практику Верховного Суду України щодо перегляду ухвал Вищого господарського суду України про повернення касаційних
скарг. Інформаційний лист Вищого господарського суду Украї­ни від 19.03. 2004 р. № 01-8/493 // Вісник господарського су­дочинства. — 2004. — № 2. — С 133-152.
Юридична література
1 .Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. — М.: Юридическая литература, 1996. -С. 159-162.
2. Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
З.Біда К.М. Суб’єкти права на касаційне оскарження в господар­ському судочинстві (сучасність та перспективи) // Вісник гос­подарського судочинства. — 2004. — № 4. — С. 180-187.
4.Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. — X.: Эспада, 2002. — 368 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. — X.: Эспада, 2001.
Осетинський А.Й. Касаційна інстанція в господарському судо­чинстві як чинник зміцнення законності в економічній сфері // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 3. — С 164-173.
Осетинський А.Й. Правові позиції Вищого господарського суду України з питань застосування податкового законодавства: Навч.-практ. посібник. — К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2005.
10.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
11. Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — 432 с
12.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — С. 122-132.
232
233
Глава11
Переглядрішення, ухвали, постанови
господарськогосуду
занововиявленимиобставинами
11.1. Поняттянововиявленихобставинтапідстави переглядусудовогорішення
Перегляд господарським судом рішення, ухвали, постанови за но-вовиявеними обставинами є одним із способів перевірки правиль­ності вирішення господарських справ. Ця стадія покликана сприя­ти винесенню законних і обґрунтованих рішень, захисту прав та інтересів суб’єктів господарської діяльності.
Як самостійна стадія господарського процесу, вона має специфіч­ний суб’єктивний склад, об’єкт, зміст, підстави перегляду.
Згідно зі статтею 113 ГПК України судове рішення господар­ського суду може бути переглянуте за нововиявленими обставина­ми виключно за заявою сторони, поданням прокурора. Отже, гос­подарські суди не мають права переглядати судове рішення відповід­но до розділу XIII ГПК за власною ініціативою. У перегляді судово­го рішення за нововиявленими обставинами необхідно враховува­ти такі особливості правового статусу учасника судового процесу, за заявою (поданням) якого здійснюється цей перегляд.
Характерним для перегляду рішення, ухвали, постанови за но­вовиявленими обставинами є те, що питання про незаконність чи необґрунтованість судового’рішення виникає внаслідок нововияв­лених обставин і не пов’язане із судовою помилкою, оскільки в ос­нову судового рішення, що переглядається, були покладені пра­вильні висновки на підставі оцінки зібраних у справі доказів.
Відповідно до ст. 112 ГПК України господарський суд може пе­реглянути прийняте ним рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, що мають істотне значення для спра­ви і не могли бути відомі заявникові.
Отже, у контексті цієї статті нововиявленими є обставини, що мають істотне значення для справи і не були відомі заявни­кові на час прийняття господарським судом рішення. Істотне значення для справи мають обставини, що пов’язані з матеріа­лами справи, яка розглянута господарським судом, впливають на оцінку вже досліджених ним доказів і мають, таким чином, значення для об’єктивного розгляду господарського спору. Під такими обставинами розуміють факти, а не нові докази. Зокре­ма, ними можуть бути: скасування рішення або вироку суду, що мали преюдиційне значення при прийнятті рішення господар­ським судом; факти встановлені вироком суду, що набрав закон­ної сили; завідомо неправдиві показання свідка в судовій справі; завідомо неправильний висновок експерта; фальшиві докумен­ти або речові докази тощо1.
Нововиявлені обставини — це юридичні факти (фактичні об­ставини), які існують в момент розгляду справи і мають суттєве значення для її вирішення та які не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні господарському суду, який їх розглядав2.
Нововиявлена обставина- це юридичний факт, який:
передбачений нормами права і зумовлює виникнення, зміну чи припинення правовідносин;
має суттєве значення для правильного вирішення конкрет­ної справи. Якщо б нововиявлена обставина була відома го­сподарському суду при винесенні судового рішення, то вона обов’язково вплинула б на висновок суду;
уже існував у момент звернення заявника до господарського суду та під час розгляду справи господарським судом, але про його існування стало відомо лише після прийняття від­повідного судового рішення;
не був і не міг бути відомим ні особі, яка заявила про це по­тім, ні господарському суду, який розглядав справу3.
Вищий господарський суд України звертає увагу на те, що но­вовиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які були покладені в основу судового рішення. Ці обставини мають
1Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуаль­
ний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — С. 234.
2Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, посібник. — К.:
КНЕУ, 2002. — С 128-129.
3Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факультетов /
Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстюка. — М.: ООО «Горо-
дец-издат», 2002. — С. 412-413. ,
234
235
бути належним чином засвідчені. Так, підставою для перегляду рішення за нововиявленими обставинами може бути скасування рішення чи вироку суду, які згідно з ч. З і 4 ст. 35 ГПК України були обов’язкові для господарського суду щодо фактів або певних подій і покладені ним в основу судового рішення.
Якщо нововиявлені обставини пов’язані з виявленням фактів подання експертом завідомо неправильного висновку, який був покладений в основу судового рішення, або завідомо неправильно­го перекладу документів чи пояснень учасників процесу, або подан­ня фальшивих документів тощо, такі факти також мають бути під­тверджені у встановленому законом порядку.
Днем виникнення таких обставин слід вважати день, коли вони стали або повинні були стати відомі заявникові. Якщо но-вовиявлена обставина пов’язана з вироком чи рішенням суду, днем виникнення такої обставини вважається день набрання законної сили вироком чи рішенням суду, які покладено в осно­ву відповідного судового акта, або день, коли заявникові стало чи повинно було стати відомо про набрання сили вироком чи рішенням.
Не можуть вважатися нововиявленими обставини, що вста­новлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сто­ронами чи прокурором. У разі подання таких доказів у процесі перегляду судового рішення за правилами розділу XIII ГПК Укра­їни господарський суд має прийняти ухвалу про залишення су­дового рішення без зміни. У той самий час заінтересована сторо­на не позбавлена права оскаржити судове рішення в апеляційно­му порядку з дотриманням вимог ГПК України, зокрема, ст. 101 ГПК України.
Скасування чи зміна нормативного акта, на якому ґрунтувало­ся судове рішення, може вважатися нововиявленою обставиною лише за умови, якщо в акті, яким скасовано чи змінено попере­дній, зазначено про надання йому зворотної сили.
До нововиявлених обставин слід відносити прийняття Кон­ституційним Судом України рішення про визнання законів та інших нормативно-правових актів, зазначених у п. 1 ст. 13 За­кону України «Про Конституційний Суд України», такими, що не відповідають Конституції України. Не може вважатися ново-виявленою обставиною висновок Конституційного Суду Украї­ни про офіційне тлумачення положень Конституції України та законів України, у тому числі й у випадку, коли це тлумачення суперечить роз’ясненням Верховного Суду України з питань за­стосування законодавства або рекомендаційному роз’ясненню
Вищого спеціалізованого суду з питань застосування законодав­ства щодо розгляду справ відповідної судової юрисдикції1.
Нововиявлені обставини слід відрізняти від нових обставин, що виникли після вирішення справи, які не існували під час розгляду справи, а також обставин, що зазнали змін після прийнятого рі­шення господарського суду. Відповідно до ст. 112 ГПК України їх виявлення не може бути підставою для перегляду рішення госпо­дарського суду.
    продолжение
–PAGE_BREAK–11.2. Порядокістрокподаннязаяви(внесенняподання) пропереглядсудовогорішення
Відповідно до ч. 1 ст. 113 ГПК України судове рішення госпо­дарського суду може бути переглянуте за нововиявленими об­ставинами за заявою сторони, поданням прокурора не пізніше двох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення, а відповідно до ч. З цієї статті заявник зобов’язаний надіслати іншим сторонам копії заяви та доданих до неї документів. Таким чином, заява чи подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами ма­ють бути подані до господарського суду не пізніше встановлено-. го цією нормою двомісячного строку з дня виявлення таких об­ставин. Якщо заяву подано після закінчення цього строку, а та­кож без доказів надсилання її копії та доданих до неї документів іншій стороні (сторонам), вона до розгляду не приймається і по­вертається заявникові.
У роз’ясненнях Президії Вищого господарського суду України звертається увага на те, що в разі подання стороною заяви або внесення прокурором подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з пропуском строку, встановлено­го ч. 1 ст. 113 ГПК України, без клопотання про його відновлен­ня, господарський суд має повернути заяву (подання) згідно з п. 1 ч. 5 ст. 113 ГПК України. За клопотанням сторони (прокурора) цей строк може бути відновлено відповідно до вимог ст. 53 ГПК України за наявності поважних причин його пропуску2.
1Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі пи­
тання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленними об­
ставинами» від 21.05.2002 р. № 04-5/563.
2Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі пи­
тання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленними об­
ставинами» від 21.05.2002 р. М° 04-5/563.
236
237
Доказами, що підтверджують виконання зазначених дій, мо­жуть бути поштова квитанція, розписка посадової особи про одер­жання копії заяви з додатками тощо.
Заява, подання прокурора подаються стороною до господарсь­кого суду, який прийняв судове рішення. Однак Вищий господар­ський суд України зазначає, що переглядатися за нововиявленими обставинами можуть лише ті ухвали, які підлягають оскарженню в апеляційному та касаційному порядку. Тобто ухвали, винесені у відповідності зі ст. 20, 24-27, 31, 41, 58 ГПК України і подібні, перегляду за нововиявленими обставинами не підлягають.
Статтею 25 ГПК України передбачено можливість процесуаль­ного правонаступництва внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Оскільки правонаступництво можливе на будь-якій стадії процесу, правонаступник також має право звернутися до го­сподарського суду з заявою про перегляд судового рішення за ново-виявленими обставинами. Статтями 26 і 27 ГПК України третім особам надані рівні зі сторонами процесуальні права. Отже, із за­явою про перегляд судового рішення за нововиявленими обстави­нами може звернутися й третя особа.
Відповідно до ст. 113 ГПК України судове рішення може бути переглянуте за нововиявленими обставинами за поданням проку­рора. Зі змісту ст. 121 Конституції України, ст. 2 ГПК України та ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» випливає, що проку­рор може внести подання про перегляд судового рішення за новови­явленими обставинами лише в справах, у яких стороною є держава в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядуван­ня, якому законом надане повноваження органу виконавчої влади. Згідно з ч. 1 ст. 29 ГПК України прокурор може за своєю ініціати­вою вступити в порушену за позовом інших осіб справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів держави. З ме­тою вступу у справу прокурор може звернутися, зокрема, з подан­ням про перегляд судового рішення за нововиявленими обставина­ми або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. Отже, прокурор може повідомити господар­ський суд і взяти участь у перегляді судового рішення за нововияв­леними обставинами і у випадках, коли заява про такий перегляд вже прийнята судом. Обов’язковою умовою такої участі є перегляд судового рішення зі справи, стороною в якій є держава в особі орга­ну, уповноваженого здійснювати відповідні функції в спірних від­носинах.
Подання до господарського суду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами особою, яка не має на це
238
права, або внесення прокурором подання про перегляд судового рі­шення за нововиявленими обставинами з порушенням його компе­тенції, визначеної ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру», або подання стороною заяви чи внесення прокурором подання на ухва­лу господарського суду, яку не може бути оскаржено, виключають перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Тому в зазначених випадках господарський суд має відмовити у при­йнятті заяви (подання) і винести з цього приводу відповідну ухва­лу. Ця ухвала оскарженню не підлягає.
До заяви додаються документи, що підтверджують надіслання копії заяви іншим сторонам, та документ про сплату державного мита.
11.3. Особливостіпереглядусудовихрішень занововиявленимиобставинами
За результатами розгляду заяви (подання) про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами господарський суд вино­сить ухвалу. Заява, подання прокурора чи його заступника до роз­гляду не приймаються і повертаються заявникові у таких випадках:
подання після закінчення встановленого строку без клопо­тання про його відновлення або відхилення такого клопо­тання господарським судом;
подання без доказів надіслання копії заяви і доданих до неї документів іншим сторонам;
відсутності доказів сплати державного мита в порядку і роз­мірі, встановлених законодавством.
Про повернення заяви виноситься ухвала, яку може бути
оскаржено.
Господарський процесуальний кодекс України не надає госпо­дарському суду права повертати заяву (подання) про перегляд су­дового рішення за нововиявленими обставинами, якщо суд вважає, що таких обставин немає. У цих випадках судове рішення має бути залишене без змін, про що виноситься ухвала1.
Отже, повернення заяви (подання) про перегляд судових рі­шень може бути здійснене господарським судом виключно з під­став, визначених у ч. 5 ст. 113 ГПК України. Після усунення об­ставин, які були підставою для повернення заяви (подання), її
1Розяснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі пи тання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленними об­ставинами» від 21.05.2002 р. № 04-5/563.
239
(його) може бути подано повторно. Статтею 113-1 ГПК України встановлено, що про прийняття заяви, подання прокурора про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами гос­подарський суд виносить ухвалу, у якій повідомляється про час і місце розгляду заяви чи подання. Ухвала надсилається відповід­но сторонам у справі та прокурору, який брав участь у справі чи вніс подання.
Згідно з ч. 1 ст. 114 ГПК України перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим господарсь­ким судом першої інстанції, який прийняв це рішення. Ухвали і постанови апеляційної і касаційної інстанцій, якими змінене чи скасоване рішення суду першої інстанції, переглядаються за но­вовиявленими обставинами не місцевим господарським судом, а судом тієї інстанції, яким змінене або прийняте нове судове рі­шення.
У випадках, коли після перегляду судового рішення в апеля­ційному або касаційному порядку воно було залишене без змін, пе­регляд його за нововиявленими обставинами здійснюється тим міс­цевим господарським судом, який прийняв це судове рішення, не­залежно від того, що воно було предметом перегляду в апеляційно­му та касаційному порядку.
Якщо згідно зі ст. 91 ГПК України справа надіслана або має бути надіслана разом з апеляційною скаргою до апеляційного гос­подарського суду, а до місцевого господарського суду надходить заява про перегляд його рішення за нововиявленими обставинами, то місцевий господарський суд повинен своєю ухвалою надіслати заяву разом зі справою до апеляційної інстанції.
Якщо згідно зі ст. 109 ГПК України справа разом з касаційною скаргою має бути надіслана до касаційної інстанції, а до місцевого або апеляційного господарського суду надходить заява про пере­гляд його рішення за нововиявленими обставинами, то відповідно до вимог ст. 114 ГПК України місцевий або апеляційний господар­ський суд здійснює перегляд судового рішення за нововиявлених обставин. Після такого перегляду справа надсилається до касацій­ної інстанції.
У випадках, коли справу вже надіслано до касаційної інстанції, а до місцевого або апеляційного господарського суду надійшла за­ява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставина­ми, відповідний суд письмово повідомляє про це суд касаційної інстанції і виносить ухвалу про відкладення вирішення питання про прийняття зазначеної заяви до провадження до повернення матеріалів справи з суду касаційної інстанції.
Після одержання такого повідомлення суд касаційної інстанції:
якщо касаційну скаргу не прийнято до провадження, — ви­носить ухвалу про відкладення вирішення питання щодо її прийняття до закінчення місцевим або апеляційним госпо­дарським судом перегляду судового рішення за нововиявле­ними обставинами;
у разі, коли касаційну скаргу вже прийнято до проваджен­ня, то це провадження зупиняється на підставі частини пер­шої статті 79 ГПК, а матеріали справи повертаються до від­повідного місцевого або апеляційного господарського суду для здійснення перегляду судового рішення за нововиявле­ними обставинами.
Якщо касаційна інстанція за результатами розгляду касацій­ної скарги скасувала судове рішення місцевого або апеляційного господарського суду, а в заяві йде мова про нововиявлені обстави­ни, що за своїм змістом передбачені абз. 1 та 2 п. 1.4 Роз’яснення1, місцевий або апеляційний господарський суд на підставі ст. 17 ГПК України надсилає заяву зі справою до касаційної інстанції. В інших випадках перегляд судового рішення за нововиявленими обстави­нами здійснюється судом першої або апеляційної інстанції відповід­но до ст. 114 ГПК України.
З огляду на визначене в ГПК України повноваження Вищого господарського суду України як касаційної інстанції слід врахову­вати, що згідно зч. 2 ст.111-7 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Ці обмеження по­ширюються і на права касаційної інстанції в перегляді рішення за нововиявленими обставинами. Отже, Вищий господарський суд України може переглядати судове рішення за нововиявленими об­ставинами лише у випадках, коли цей перегляд не пов’язаний із дослідженням фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність нововиявлених обставин. Вищий господарський суд України може переглядати судові рішення за нововиявленими обставинами лише у випадках, передбачених абз. 1 та 2 п. 1.4 Роз’яснення.
1Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі пи­тання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленними об­ставинами» від 21.05.2002 р. № 04-5/563.
240
241
У випадках звернення до касаційної інстанції із заявою (подан­ням) про перегляд судової рішення за нововиявленими обставина­ми, якщо за своїм змістом ці обставини не пов’язані з випадками, передбаченими абз. 1 п. 1.4, а стосуються виключно дослідження нововиявлених фактичних даних, Вищий господарський суд Укра­їни згідно ст. 17 ГПК України має своєю ухвалою передати заяву (подання) зі справою до місцевого або апеляційного господарського суду відповідно до вимог ст. 114 ГПК України.
Заява, подання прокурора про перегляд рішення, ухвали, по­станови за нововиявленими обставинами розглядаються господар­ським судом на судовому засіданні в місячний строк з дня їх надхо­дження. Неявка заявника та інших осіб, які беруть участь у справі, не є перешкодою для розгляду заяви.
Прийняття заяви (подання) про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами не означає обов’язкового скасуван­ня чи зміни рішення, що переглядається. Результат перегляду має випливати з оцінки доказів, зібраних у справі, і встановлення гос­подарським судом на основі цієї оцінки наявності або відсутності нововиявлених обставин, визначення їх істотності для правильно­го вирішення спору або розгляду справи про банкрутство. Госпо­дарський суд має право змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впли­вають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.
Законом не передбачено здійснення перегляду судового рішен­ня за нововиявленими обставинами в повному обсязі. Отже, госпо­дарський суд вправі переглянути судове рішення за нововиявлени­ми обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.
За результатами перегляду судового рішення приймаються:
рішення — у разі зміни або скасування рішення;
постанова — у разі зміни або скасування постанови;
ухвала — у разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення, ухвали, постанови без змін.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегля­ду судових рішень за нововиявленими обставинами, надсилаються сторонам, прокурору у п’ятиденний строк з дня їх прийняття.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегля­ду судових рішень за нововиявленими обставинами, можуть бути переглянуті на загальних підставах. Якщо заявник, прокурор чи інша сторона у справі не згодні з результатами перегляду судового
рішення за нововиявленими обставинами, вони не позбавлені права на загальних підставах звернутися із заявою або поданням про пе­регляд судового рішення, прийнятого за результатами цього пере­гляду, відповідно, в апеляційному чи касаційному порядку згідно з ч. 7 ст. 114 ГПК України.
У разі скасування судового рішення зарезультатами його пере­гляду за нововиявленими обставинами справа розглядається гос­подарським судом на загальних підставах за правилами, встанов­леними ГПК України. Якщо такий розгляд неможливо здійснити в тому самому судовому засіданні, він відкладається в порядку, пе­редбаченому ст. 77 ГПК України.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Питання для самоконтролю
Які є підстави перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами?
Що розуміється під нововиявленими обставинами?
В яких випадках заява чи подання прокурора не приймається до розгляду?
Які рішення не можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами?
Які встановлені строки подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами? Який строк їх роз­гляду?
Яке рішення приймає господарський суд за результатами пере­гляду?
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
2.Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, поста­нов за нововиявленими обставинами. Роз’яснення Президії ВГСУ від 21.05.2002 № 04-5/563 // Збірник поточного зако­нодавства, нормативних актів, арбітражної та судової практи­ки. — 2002. — № 23-24. — С 50-52.
З. Про практику Верховного Суду України щодо перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами. Інформацій­ний лист Вищого господарського суду України від 24.03.2004 р. № 01-8/517 // Вісник господарського судочинства. — 2004. -№ 3. — С 81-99.
242 ‘
243
4. Про практику Верховного Суду України щодо перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами. Інформацій­ний лист Вищого господарського суду України від 06.10.2005 p. № 01-8/ 1745 // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 6. — С 48-63.
Глава12
Виконаннярішення, ухвали, постанови
Юридична література
Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с.
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К,: Юстініан, 2002. -С 422-435.
5.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
6.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — Ч. II. — 432 с
7.Степанова Т.В. Про деякі проблеми в реалізації стадії перегля­ду судових актів за нововиявленими обставинами у господар­ському процесі // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № 6. — С 151-153.
8.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. — 220 с
12.1. Загальнахарактеристикаінститутувиконання судовихрішень
Виконання судових рішень — це самостійний, особливий інститут господарського процесуального права. Виконання рішення госпо­дарського суду є завершальною стадією господарського процесу та здійснюється в процесуальній формі. Згідно зі ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду є обов’язковими на всій території України і виконуються в порядку, передбачено«му розділом XIV Господарського процесуального кодексу України та Законом України «Про виконавче провадження»1. Цей Закон виз­начає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.
Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадо­вих осіб, зазначених у Законі України «Про виконавче проваджен­ня», спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормати­вно-правовими актами, виданими згідно з цим Законом та іншими законами, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону під­лягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження має різні тлумачення:
— як інститут адміністративного процесу, тобто сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають між органа­ми та посадовими особами державної виконавчої служби, та іншими суб’єктами виконавчого провадження (наприклад,
244
245
стягувачем та боржником) з приводу примусової реалізації виконавчих документів;
як процедуру вчинення дій державним виконавцем, розпо­чинаючи з відкриття виконавчого провадження до його за­кінчення;
як конкретну справу, що перебуває у відділі державної ви­конавчої служби та має свій реєстраційний номер1.
Законом України «Про державну виконавчу службу»2визна­чені основи організації та діяльності державної виконавчої служби і встановлене її головне завдання: повне й неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів.
Виконання судових рішень, постанов, ухвал одні автори роз­глядають як завершальну стадію господарського процесу, інші -цивільного процесу. Однак існує думка про належність виконавчо­го провадження до адміністративного процесу. Господарський про­цесуальний кодекс України взагалі обходить це питання, оскільки відповідний розділ називається «Виконання рішення, ухвали, по­станови». Виконання судових рішень в окремих, прямо встановле­них -законодавством випадках проводиться не лише спеціально створеними органами (державними виконавцями), але й органами банківських установ та ін.
Ураховуючи зазначене вище, М.І. Тітов визначив виконання судових рішень як самостійне й важливе процесуальне проваджен­ня з реалізації прав сторін (підтверджених відповідним рішенням), яке має свої стадії: порушення виконавчого провадження; добро­вільне та примусове виконання; поворот виконання; припинення виконавчого провадження3.
Учасниками процесуальних правовідносин у виконавчому про­вадженні є:
суд, судді, державний виконавець;
сторони у справі (стягувач і боржник) та їх представники;
інші особи, що беруть участь у справі;
особи, у яких знаходиться майно або грошові суми боржника;
особи, які сприяють виконанню рішень: поняті, охоронці майна, експерти, перекладачі, представники органів внут­рішніх справ тощо.
«1ФШСа°’Я» ЩЄРбЗК°-В— 3ак°н°давство України про виконавче провадлсен-*п^Г”ПРаКТ— К°МЄНТаР- — К-:«Видавничий Дім «Ін Юре» 2004 — ЛГ 2ВВРУ. — 1998.-№ 36-37. — Ст. 243
с3Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес. — Ч. II. –
    продолжение
–PAGE_BREAK–246
Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інте­ресах якої видано виконавчий документ. Як правило, стягувачем є позивач, але ним може стати і відповідач, якщо в позові позивачу відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відпові­дача. Стягувачем може бути й третя особа із самостійними вимога­ми на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені.
Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обо­в’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або че­рез законних чи договірних представників.
Набрання рішенням, ухвалою, постановою господарського суду законної сили означає, що наявність чи відсутність прав і фактів, які лежать в їх основі, встановлені судом остаточно і ці встановлені судом права підлягають безперечному виконанню за вимогою упов­новажених осіб. Рішення, постанова, ухвала господарського суду, що набрали законної сили, набувають таких правових наслідків, як неспростовність, виключність, преюдиційність, здійсненність і обов’язковість для всіх підприємств, організацій, установ, посадо­вих осіб і громадян.
Рішення, ухвали, постанови господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття, але законодавець пе­редбачив не негайне виконання рішення, а лише негайне набрання законної сили рішенням, ухвалою, постановою господарського суду після їх прийняття.
Як зазначалося вище, ст. 115 ГПК України передбачає, що рі­шення, ухвали, постанови підлягають обов’язковому виконанню на всій території України і виконуються в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Ця обов’язко­вість виконання підсилюється встановленою законодавцем у ст. 83 ГПК України відповідальністю за їх невиконання.
За змістом ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає виключно місцевий господарський суд, який відповідну справу розглянув у першій інстанції. Слід зазначити, що виконання рішення, ухвали, поста­нови господарського суду є невід’ємною частиною судового проце­су, тому господарські суди не повинні порушувати нове проваджен­ня за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. Унаслідок цього така скарга не підлягає оплаті державним митом. Згідно зч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець здійснює примусове виконання
247
рішень у порядку, передбаченому законом. У той самий час відповід­но до положень ст. 121-2 ГПК України представляти в судах Дер­жавну виконавчу службу мають органи, визначені у ст. 1 зазначе­ного Закону. Встановлений у ч. 1 ст. 121-2 ГПК України десяти­денний строк для подання скарги є процесуальним і тому відповід­но до вимог ст. 53 ГПК України може бути відновлений за наяв­ності поважних причин його пропуску.
В ухвалі про час і місце розгляду скарги на дії органів Державної виконавчої служби господарський суд повинен зобов’язати заяв­ника надіслати копію скарги цьому органу, іншій стороні виконав­чого провадження або прокурору. Невиконання цього припису ухвали не є перешкодою для розгляду скарги, однак може бути під­ставою для його відкладення.
За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій гос­подарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залеж­но від їх змісту постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, чи визнає недійсни­ми наслідки виконавчих дій, або зобов ‘язує орган Державної вико­навчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, чи визнає доводи скаржни­ка неправомірними і скаргу відхиляє.
Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи без­діяльність органів Державної виконавчої служби. Через це така скарга не підлягає оплаті державним митом.
Відповідно до вимог ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» уразі, якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, державний вико­навець має право звернутися до суду, який видав виконавчий до­кумент, із заявою про роз’яснення такого рішення чи змісту доку­мента. Господарський суд першої інстанції, який видав наказ, зо­бов’язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз’­яснення рішення чи змісту наказу. Роз’яснення рішення, ухвали здійснюється господарським судом за правилами ст. 89 ГПК Укра­їни. В ухвалі про роз’яснення судових рішень господарський суд може визначити порядок та умови здійснення виконавчого провад­ження.
12.2. Наказ господарського суду і порядок його виконання
Відповідно до ст. 116 ГПК України виконання рішення господарського: уду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконав­чим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. Наказ про стягнен­ня державного мита надсилається до місцевих органів державної по­даткової служби. Отже, дата видачі наказу має збігатися з датою на­брання рішенням господарського суду законної сили згідно з вимога­ми статті 85 ГПК, а строк дії наказу повинен відповідати статті 118 ДІК, згідно з якою цей термін має становити три роки.
Проте з деяких категорій спорів, наприклад, про визнання не­дійсними актів ненормативного характеру, визнання угод недійо­вими, про визнання недійсними установчих документів, такі нака­зі не видаються. Виконання рішень про визнання та перетворення проводиться відповідними органами та службовими особами на під-зтаві копій рішень господарського суду.
Наказ видається на виконання не тільки рішення, а й ухвали № постанови господарського суду. Наприклад, при винесенні ухва-ци про залишення позову без розгляду та повернення державного мита з бюджету (ч. 2 ст. 81 ГПК України) або постанови апеляцій­ної інстанції щодо розподілу між сторонами судових витрат у разі скасування чи зміни рішення (п. 10 ч. 2 ст. 105 ГПК України).
За змістом ст.ст. 116 і 117 ГПК України видавати накази ма­ють право виключно місцеві господарські суди після вирішення ними спорів у першій інстанції. У разі скасування або зміни рішен­ня місцевого господарського суду за результатами його перегляду в апеляційному або касаційному порядку апеляційна чи касаційна інстанція в резолютивній частині своєї постанови має зобов’язати господарський суд першої інстанції видати відповідний наказ, зокре­ма, про поворот виконання рішення, постанови згідно з вимогами ст. 122 ГПК України.
Накази видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомен­дованим чи цінним листом.
У разі повного або часткового задоволення первісного й зустріч­ного позовів згідно з ч. З ст. 116 ГПК України накази про стягнен­ня грошових сум видаються окремо за кожним позовом.
Якщо ж судове рішення прийнято на користь кількох позивачів чи проти декількох відповідачів або якщо виконання має бути про­ведене в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї части­ни судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом.
248
249
Згідно зі ст.ст. 66 та 67 ГПК України господарський суд вживає заходів до забезпечення позову шляхом винесення відповідної ухвали. Пунктом 6 ч. 1 ст. З Закону України «Про виконавче про­вадження» передбачено, що відповідно до цього Закону підляга­ють виконанню, зокрема, ухвали господарського суду. Отже, ухва­ла господарського суду (у тому числі апеляційної та касаційної інстанції) про вжиття будь-якого заходу забезпечення позову, у тому числі накладання арешту на майно або грошові кошти, підлягає виконанню органами Державної виконавчої служби або іншими ор­ганами виконання судових рішень відповідно до вимог ст.ст. 2,3,6 і 18-1 Закону України «Про виконавче провадження», а наказ при цьому не видається. У п. 4 ст. 18-1 цього Закону зазначено, що виконавчими документами є, зокрема, ухвали судів у випадках, передбачених законом1.
Статтею 117 ГПК України визначено вимоги до наказу госпо­дарського суду, який має відповідати вимогам до виконавчого до­кумента, встановленим Законом України «Про виконавче прова­дження». Відповідно до ст. 19 цього Закону у виконавчому доку­менті мають бути зазначені:
назва документа (наказ), дата видачі та найменування ор­гану (господарського суду), посадової особи (судді), що ви­дали документ;
дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;
найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягува-ча і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікацій­ний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та борж­ника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуаль­ний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а та­кож інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому орга­ну, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стя­гувача та боржника чи можуть сприяти примусовому вико­нанню, такі, як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;
резолютивна частина рішення господарського суду;
дата набрання чинності рішенням;
строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
1Рекомендації Президії Вищого господарського суду від 10.02.2004 р. № 04-5/212.
Наказ підписується суддею господарського суду і засвідчується печаткою цього суду.
Господарським процесуальним кодексом визначений порядок ви­правлення помилок у наказі та визнання наказу таким, що не підля­гає виконанню. Господарський суд, який видав наказ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його офор­мленні або видачі, чи визнати наказ таким, що не підлягає виконан­ню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягува-чем за наказом. Господарський суд розглядає заяву в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і виносить ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви господарський суд має право своєю ухвалою зупинити стягнення за наказом, а також витребувати наказ. Господарський суд ухвалою вносить виправлення до наказу, а в разі якщо його було видано помилково або якщо обов’язок борж­ника відсутній повністю чи частково через його припинення добро­вільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших при­чин, господарський суд визнає наказ таким, що не підлягає вико­нанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким наказом уже відбулося повністю або частково, господарський суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за наказом.
Ухвала господарського суду за результатами розгляду заяви надсилається стягувачеві та боржнику в п’ятиденний строк з дня її винесення і може бути оскаржена в порядку, установленому Госпо­дарським процесуальним кодексом України.
Законодавством установлений строк для пред’явлення наказу до виконання. Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлений для виконання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого в разі від­строчки виконання судового рішення, або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинене.
У разі пропущення строку для пред’явлення наказу для вико­нання з причин, визнаних господарським судом поважними, про­пущений строк може бути відновлений.
Заява про відновлення пропущеного строку подається до госпо­дарського суду, який прийняв судове рішення. Заява розглядаєть­ся в засіданні господарського суду, про час і місце якого повідомля­ються ухвалою стягувач і боржник. Неявка боржника і стягувача в судове засідання не є перешкодою для розгляду заяви.
250
251
За результатами розгляду заяви виноситься ухвала, яка надси­лається стягувачеві і боржнику. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому ГПК України порядку.
Визначаючи наказ господарського суду одним з основних про­цесуальних документів, законодавець передбачає в ст. 120 ГПК України порядок його відновлення в разі втрати. У разі втрати на­казу господарський суд може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець звернувся із заявою про це до закінчен­ня строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання. До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані:
довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв’язку про втрату наказу;
при втраті наказу стягувачем — довідка стягувача, підписа­на керівником чи заступником керівника та головним (стар­шим) бухгалтером підприємства, організації, про те, що на­каз втрачено і до виконання не пред’явлено.
Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала. Дублікат на­казу має повністю відповідати за змістом та формою первісно вида­ному наказу і має юридичну силу. На ньому робиться позначка «Дуб­лікат».
Уразі пропущення передбаченого строку (згідно зі ст. 118 ГПК України) стягувач може звернутися до господарського суду із за­явою про відновлення пропущеного строку, додавши до неї заяву про видачу дубліката наказу. Встановивши, що строк пропущено стягувачем із поважних причин, господарський суд повинен винес­ти ухвалу про його відновлення й видачу дубліката наказу. Зви­чайно, у такому випадку в цьому наказі вказуються нові строки виконання. Господарський суд при вирішенні питання про видачу дубліката наказу з’ясовує всі обставини його втрати, перевіряє, чи не виконано вже рішення, чи не втратило воно сили та чи не скасо­ване (змінене) на тих чи інших підставах. У разі часткового вико­нання рішення зміна загальної суми стягування не допускається, а лише ця стягнена сума береться стягувачем і господарським судом до уваги і зараховується у подальшому виконанні.
За відсутності клопотання про поновлення пропущеного стро­ку або якщо причини пропущення строку господарським судом не визнані поважними, заява про видачу дубліката наказу не може бути задоволена. Таким чином, дія строку давності при виконанні судових рішень виявляється в тому, що наказ господарського суду втрачає свою силу і не підлягає виконанню.
12.3. Відстрочкааборозстрочкавиконаннясудового
рішення. Зупиненнявиконаннясудовогорішення.
Поворотвиконаннярішення, постанови
Згідно з ч. 1 ст. 121 ГПК України за наявності обставин, що усклад­нюють виконання рішення або роблять його неможливим, за зая­вою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника й у надзвичайних випадках, залежно від обставин спра­ви, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухва­ли, постанови, змінити спосіб і порядок їх виконання.
Відстрочка — це відкладення чи перенесення виконання рішен­ня на новий строк, який визначається господарським судом. Роз­строчка означає виконання рішення частками, встановленими го­сподарським судом, із певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки має визначатися господарським судом.
Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розумі­ти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання в порядку й у спосіб, раніше встановлений. Наприклад, зміна способу виконання рішен­ня можлива шляхом видозміни форми виконання (грошової чи май­нової), зазначеної в рішенні, тобто за відсутності в боржника майна в натурі, присудженого позивачеві, або грошових коштів, достат­ніх для покриття його заборгованості. Підставою цієї дії можуть бути конкретні обставини, пов’язані з неможливістю виконання сторонами рішення в строк або встановленим господарським судом способом. Зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови може мати місце, наприклад, у випадках, коли боржник не виконує певних дій, вказаних у рішенні суду, або коли у боржни­ка відсутнє майно, яке він повинен віддати стягувачеві. У першому випадку суд може надати стягувачеві право виконати за рахунок боржника ці дії з наступним поверненням витрат, а в іншому — стя­гнути вартість майна.
Згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 121 ГПК Укра­їни, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обме­жений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстро­чки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстроч­ку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу й порядку ви­конання рішення, господарський суд повинен ураховувати матері­альні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача
252
253
у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.
При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, по­станови господарський суд на загальних підставах може вжити за­ходів щодо забезпечення позову. Вони можуть бути застосовані як з ініціативи господарського суду, так і за заявою сторони або про­курора. Порядок застосування, перелік заходів до забезпечення позову та інші питання регулюються розділом X ГПК України.
Заяву про надання відстрочки, розстрочки, зміни способу й по­рядку виконання рішення слід розглядати за правилами ГПК Укра­їни. Заявник повинен подати докази надіслання другій стороні копії цієї заяви та доказів на її обґрунтування. Сторони мають бути по­відомлені про час і місце розгляду заяви. Відстрочку, розстрочку або заміну способу та порядку виконання господарський суд за вла­сною ініціативою чи за заявою сторони повинен здійснювати лише в тих випадках, коли є достатньо доказів про те, що у сторін з поваж­них причин немає можливості виконати рішення у встановлений строк чи встановленим способом, але, перш за все, повинен урахо­вувати такі самі наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.
Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ух­вала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. У необ­хідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезна­ходженням боржника або державному виконавцю. Ухвала про від­строчку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та по­рядку виконання рішення, ухвали, постанови підлягає виконан­ню на підставі п.6ч.1ст.3тап.4ст.18-1Закону України «Про виконавче провадження », тому відповідний наказ у такому випад­ку не видається1.
Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови або ухвали апеляційної чи касаційної інстанції за наявності обста­вин, передбачених ст. 121 ГПК України, вирішує сама апеляційна чи касаційна інстанція, якщо ці обставини стали їй відомі до вине­сення ухвали або постанови за результатами перегляду рішення господарського суду першої інстанції. У цих випадках припис про відстрочку або розстрочку, зміну способу та порядку виконання ухвали або постанови має міститись у резолютивній частині зазна­ченої ухвали або постанови.
Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. №04-5/212.
В інших випадках, тобто коли відповідну заяву подано сторо­ною, державним виконавцем після винесення ухвали або постано­ви апеляційною чи касаційною інстанцією, питання про відстрочку або розстрочку, зміну способу та порядку виконання цієї ухвали вирішує господарський суд першої інстанції.
Ухвала про відстрочку або розстрочку виконання рішення, змі­ну способу та порядку виконання рішений, ухвали, постанови під­лягає виконанню на підставі ч. 1 ст. З Закону України «Про вико­навче провадження», тому відповідний наказ у такому випадку не
видається.
Мирова угода, укладена сторонами в процесі виконання судово­го рішення, затверджується виключно господарським судом пер­шої інстанції шляхом винесення відповідної ухвали. Ця ухвала не може бути оскаржена у встановленому для інших ухвал порядку. Суд касаційної інстанції на підставі ст. 121-1 ГПК України та ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження» за заявою сторони чи поданням прокурора або за своєю ініціативою має право зупинити виконання оскарженого рішення господарського суду до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Відповідна за­ява чи подання розглядаються колегією суддів без повідомлення сторін та прокурора, що беруть участь у справі. Про зупинення вико­нання судового рішення виноситься ухвала. Після закінчення пере­гляду оскарженого судового рішення господарський суд може поно­вити виконання судового рішення, про що виноситься ухвала.
Питання про поновлення виконання судового рішення роз­глядається судом касаційної інстанції під час прийняття постано­ви, про що зазначається в постанові касаційної інстанції. Ухвалу про поновлення виконання судового рішення може бути винесено після закінчення перегляду оскарженого судового рішення й ухва­лення судом касаційної інстанції постанови.
Гарантією захисту майнових прав суб’єктів господарювання є передбачений ст. 122 ГПК України поворот виконання рішення, по­станови господарського суду. Ця стаття регулює підстави та поря­док повернення майна, грошових сум та інших предметів, одержа­них стягувачем при скасуванні чи зміні рішення, згідно з яким вони були передані стягувачеві. Рішенню про повернення майна та інших предметів передує перегляд судового рішення в апеляційному чи ка­саційному порядку або перегляд справи за нововиявленими обстави­нами. Повернення майна та інших предметів як наслідок перегляду справи можуть мати місце у разі постановления нового рішення про повну чи часткову відмову у задоволенні позову, або припинення про­вадження у справі, або залишення позову без розгляду.
254
255
В основу повороту виконання покладено загальне положення цивільного права; юсоба, яка одержала майно за рахунок іншої осо­би з підстав, що згодом відпали, зобов’язана повернути його. Пово­рот виконання спрямований на відновлення прав боржника, що порушені виконанням рішення.
Апеляційна чи касаційна інстанція в резолютивній частині своєї постанови має зобов’язати господарський суд першої інстанції ви­дати відповідний наказ, зокрема, про поворот виконання рішення згідно з вимогами ст. 122 ГПК України.
Видача наказу про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості провадиться господарським судом за заявою бор­жника, до якої додається довідка, підписана керівником чи заступ­ником керівника і головним (старшим) бухгалтером, про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучене державним виконавцем.
Якщо не приведені у виконання рішення або постанови змінені чи скасовані й прийнято нове рішення про повну або часткову від­мову в позові, або провадження у справі припинено, або заяву зали­шено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими чи скасованими у відповідній частині рішенням постановою.
При повороті виконання позивач зобов’язаний повернути від­повідачеві гроші чи те майно, яке від нього одержав за скасованим рішенням. Якщо повернення в натурі неможливі, наказ суду пови­нен передбачати відшкодування вартості цього майна.
Питаннядлясамоконтролю
1. Якими нормативними актами врегульовано виконання рішень господарських судів?
2.Назвіть учасників процедури виконання судових рішень.
Охарактеризуйте наказ господарського суду як виконавчий до­кумент.
У чому сутність виконавчої давності?
Який встановлено порядок видачі дублікату наказу господар­ського суду?
У чому полягає відмінність між відстрочкою й розстрочкою ви­конання судових рішень?
Що розуміється під заміною способу й порядку виконання рі­шення господарського суду?
Яку передбачено гарантію захисту майнових прав суб’єктів гос­подарювання?     продолжение
–PAGE_BREAK–Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001, -№ 36. — Ст. 111.
2.Закон України «Про державну виконавчу службу» // ВВРУ. -1998. — № 36-37. — Ст. 243.
3. Закон України «Про виконавче провадження» // ВВРУ, — 1999.
— № 24. — Ст. — 207.
4. Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, поста­
нов господарських судів України. Роз’яснення Президії ВГСУ
від 28.03.2002 № 04-5/365 // Збірник поточного законодавст­
ва, нормативних актів, арбітражної та судової практики. — 2002.
— № 17. — С 24.
5.Про Закон України «Про внесення змін до деяких законодав­чих актів України у зв’язку з прийняттям Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче проваджен­ня». Лист ВАСУ від 11.12.2000 р. № 01-8/739 // Вісник госпо­дарського судочинства. — 2001. — № 1. — С. 101.
6, Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році. Лист ВАСУ від 07.06.2001 р. № 01-8/665 // Вісник господарського судочинства. — 2001. -№ 3. — С 155.
7.Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, поста­нов господарських судів України. Роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 р. № 04-5/365 // Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 3. — С 82-84.
8.Про деякі питання практики застосування статті 121-2 Гос­подарського процесуального кодексу України Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 19.03.2004 р. № 01-8/492 // Вісник господарського судочинства. — 2004. -№ 2. — С 133.
9. Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів, по­в’язаних з виконанням рішень, ухвал, постанов господарських судів. Інформаційний лист Вищого господарського суду Украї­ни від 21.07.2005 p. Ks 01-8/344 // Вісник господарського су­дочинства. — 2005. — № 5. — С 76-93.
Юридична література
Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. — М.: Юристъ, 2002. — 480 с.
256
257
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. *- Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
Кононенко О. Правове забезпечення виконання судових рішень // Право України. — 1998. — № 9. — С 16-18.
6. Кузь О., Обідна І. Визнання і виконання рішень іноземних судів і арбітражів // Право України. — 2001. — № 9. — С 71-75.
7.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. — X.: Консум, 2001. — 432 с.
8.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
Э.Руденко М. Проблемні питання прокурорського нагляду за за­конністю виконання рішень арбітражних судів // Право Укра­їни. — 2000. — № 7. — С 43-46. 10. Тітов М. Про деякі проблеми виконавчого провадження // Пра­во України. — 1999. — № 11. — С 64-67.
ІІ.Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2002. — 480 с
12.Фурса С.Я., Щербак С.В. Законодавство України про виконав­че провадження: Наук.-практ. коментар. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2004. — 976 с.
ІЗ.Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак СВ. Закони України «Про дер­жавну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», «Про виконання рішень та застосування практики Європейсь­кого суду з прав людини»: Наук.-практ. коментар. — К.: Вида­вець Фурса С.Я.: КНТ, 2008. — 1172 с
14.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003.- С 133-145.
Глава13
Особливостіпровадженняусправах пробанкрутство
13.1. Учасникипровадженняусправахпробанкрутство
Учасники провадження у справах про банкрутство — це особи, які здійснюють при вирішенні справи про визнання боржника банкрутом господарським судом передбачені законом процесуальні дії. Учасниками провадження є такі учасники господарського про­цесу, які мають юридичний інтерес у справі та внаслідок цього наді­лені правом впливати на рух арбітражного процесу. їх інтерес до процесу може бути спрямований на захист своїх прав або охороня-ємих законом інтересів інших осіб у передбачених законом випад­ках. За цією ознакою розрізняють матеріально-правовий інтерес та інтерес суспільний (державний, службовий, функціональний).
Інтерес кожної особи, яка бере участь у справі, є юридичним, тоб­то таким, що є підставою для участі у справі та водночас відрізняєть­ся від інтересів інших осіб, що приймають участь у справі, що перед­бачає наділення особи специфічним комплексом процесуальних прав та обов’язків. Цю обставину важливо враховувати при вирішенні питання про місце в процесі тієї чи іншої особи.
Матеріально-правовий інтерес до процесу існує об’єктивно і озна­чає можливість впливу судового рішення на права, обов ‘язки осо­би, які беруть участь у справі. Відсутність можливості такого впли­ву свідчить про те, що особа на має юридичного інтересу до процесу і, відповідно, не може приймати участь у ньому як учасник1.
Склад учасників процесу нормативно закріплений у розділі IV ГПК України, а також у Законі України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом». До нього входять сторони, а також інші особи, які беруть участь у процесі у
258
259    продолжение
–PAGE_BREAK–
випадках, передбачених законодавством. Таким чином, до числа учасників процедури банкрутства законодавством віднесені: кре­дитори, боржник, арбітражний керуючий (розпорядник майна, ке­руючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповнова­жений управляти майном) боржника, а також у випадках, перед­бачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, зокрема, Фонд державного майна Украї­ни, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника тощо.
Слід зазначити, що участь третіх осіб у розгляді справ про бан­крутство не передбачена, що суттєво відрізняє процедуру банкрут­ства від процедури судового розгляду справ позовного проваджен­ня. Перелік учасників процедури банкрутства, передбачений зако­ном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», дещо відрізняється від учасників про­цедури в законодавстві інших країн. Це звичайна законодавча прак­тика, оскільки коло таких учасників визначається залежно від мети, завдань та інших умов формування законодавства, що регу­лює процедуру банкрутства. Але включення до складу учасників процедури арбітражних керуючих повністю відповідає світовій прак­тиці організації процедури банкрутства і враховує позитивний до­свід удосконалення відповідного законодавства Росії, яке також передбачає участь у процедурі банкрутства арбітражних керуючих (на різних стадіях провадження — тимчасового керуючого, зовніш­нього керуючого, конкурсного керуючого)1.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» суб’єкт банкрутст­ва (банкрут) — боржник, неспроможність якого виконати свої гро­шові зобов’язання встановлена господарським судом.
До суб’єктів банкрутства віднесені юридичні особи:
суб’єкти підприємницької діяльності (ст. 1 Закону Украї­ни «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом»);
банки. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про відно­влення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» законодавство про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіца B.C. Арбітражний процес. — X.: Кон-сум, 2001. -С. 203.
(банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нор­мам Закону України «Про банки і банківську діяльність»,–. споживчі товариства, благодійні чи інші фонди (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності бор­жника або визнання його банкрутом»);
юридичні особи — підприємства, що є об’єктами права дер­жавної власності, які не підлягають приватизації, у частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів ( ч. 5 ст. 5 Закону Украї­ни «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом»);
гірничі підприємства (гірничодобувні підприємства, шах­ти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фа­брики, шахтовуглебудівні підприємства), створені в процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався. Стосовно цієї категорії справи про банкрутство можуть бути порушені не раніше ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій) (ч. 6 ст. 5 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом»);
юридичні особи — підприємства, що є об’єктами права кому­нальної власності, якщо стосовно них виключно на пленар­ному засіданні відповідної ради органів місцевого самовря­дування не прийняте рішення щодо незастосування проце­дури банкрутства;
— субєкти підприємницької діяльності — громадяни (статті
47-49 Закону України «Про відновлення платоспромож­
ності боржника або визнання його банкрутом»).
Не можуть бути суб’єктами банкрутства відокремлені структурні підрозділи юридичної особи — філії, представництва, відділення тощо(ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»); казенні підприємства (ч. 6 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»); юридичні особи — під­приємства, що є об’єктами права комунальної власності, якщо сто­совно них на пленарному засіданні відповідної ради органів місце­вого самоврядування прийняте рішення щодо обмеження сфери застосування процедури банкрутства (ч. 7 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його бан­крутом»).
Сторонами в процедурі банкрутства є кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник.
260
261
Боржник — суб’єкт підприємницької діяльності, не спроможний виконати свої грошові зобов ‘язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’язкових пла­тежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Після встановлення неплатоспроможності боржника він постановою суду визнається банкрутом. Боржники можуть самі ви­ступати ініціаторами порушення справи про банкрутство у випадку власної неплатоспроможності або загрози її настання.
Кредитор — юридична або фізична особа, яка має у встановле­ному порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробіт­ної плати працівникам боржника, а також органи державної подат­кової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).
На підставі аналізу законодавства Б.М. Поляков дійшов виснов­ку про наявність семи видів кредиторів: ініціюючі, вимушені, за­ставні, кредитори поточної заборгованості, привілейовані, реєст­рові (конкурсні), кредитори погашеної заборгованості1.
Ініціюючий кредитор — це кредитор (кредитори), з ініціативи якого (яких) порушена справа про банкрутство. Не можуть бути ініціюючими кредиторами особи, перед якими боржник несе відпо­відальність за заподіяння шкоди життю і здоров’ю; з виплати ав­торської винагороди; засновники (учасники) боржника — юридич­ної особи за зобов’язаннями, що випливають з такої участі, а та­кож особи, чиї вимоги забезпечені заставою.
Вимушені кредитори — це кредитори, що звертаються до гос­подарського суду після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство або при ви­знання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Заставні кредитори — це кредитори, чиї вимоги повністю за­безпечені заставою (мається на увазі застава, що виникла на під­ставі договору або закону, відповідно ст. 1 Закону України «Про заосгаву»). Заставні кредитори не мають права звертатися із заявою про порушення провадження, однак зобов’язані подавати свої ви­моги до господарського суду (під страхом втрати права вимоги) піс­ля публікації оголошення, тобто бути вимушеними кредиторами.
1Поляков Б. Правове становище кредиторів у процедурі банкрутства // Пра­во України. — 2001. — № 7. — С 39-40.
У той самий час заставні кредитори мають право на погашення сво­їх вимог у першу чергу (п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом) і право вето (дають письмову згоду) на укладення мирової угоди (ч. З ст. 35 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Поточні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Вимоги таких кредиторів погашаються в процедурі банкрутства без визнання господарським судом. У випадку відкриття ліквідаційної процедури кредитори поточної заборгованості зобов’язані зверну­тися до господарського суду, і тоді погашення їх заборгованості здій­снюється нарівні з іншими кредиторами.
Привілейовані кредитори — це кредитори, чиї вимоги не потре­бують визнання господарським судом і погашаються протягом усієї процедури банкрутства. Вони можуть звернутися до суду із заявою про визнання їх кредиторами, і в цьому випадку користуються пра­вами реєстрових кредиторів. Але, навіть якщо ці кредитори не звер­таються до господарського суду, їх вимоги на відміну від вимог інших кредиторів не вважаються погашеними, тобто погашення їхніх вимог здійснюється незалежно від визнання судом. З іншого боку, на ці вимоги не поширюється дія мораторію, і такі вимоги погашаються в процедурі банкрутства. Привілейованими кредито­рами є громадяни внаслідок виплати заробітної плати, відшкоду­вання шкоди життю та здоров’ю. Такі вимоги погашаються в другу чергу (п. 2 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом).
Конкурсні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які з’явилися до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурс­них кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржни­ка виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення та­ких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство.
Кредитори погашеної заборгованості — це такі кредитори, чиї вимоги погашені на підставі строку, встановленого спеціальними нормами закону. Відповідно до ч.ч. 5,6ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його бан­крутом» вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, а також незадоволені за недостатністю майна, вва­жаються погашеними.
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий сана­цією, ліквідатор) — фізична особа, яка має ліцензію, видану в
262
263
установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухва­ли господарського суду.
Розпорядник майна — фізична особа, на яку у встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку покладаються повноважен­ня іцодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, встановленому Законом.
Розпорядник Майна має право:
скликати збори кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу;
аналізувати фінансове становище боржника та рекоменду­вати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоров­лення боржника;
звертатися до господарського суду у випадках, передбаче­них цим Законом;
одержувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом;
залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника, якщо інше не передбачено цим Законом або рішенням комітету кредиторів;
подавати в господарський суд заяву про дострокове припи­нення своїх обов’язків;
здійснювати інші повноваження, передбачені Законом Укра­їни «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом».
Розпорядник майна зобов’язаний:
розглядати разом з посадовими особами боржника копії заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли до господарського суду внаслідок порушення справи про банкрутство та надіслані боржнику в установленому цим Законом порядку;
вести реєстр вимог кредиторів у встановленому порядку;
повідомляти кредиторів про результати розгляду їх вимог боржником та включення визнаних вимог до реєстру вимог кредиторів або про відмову визнання вимог боржником;
вживати заходів для захисту майна боржника;
аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяль­ність боржника, його становище на товарних ринках;
виявляти ознаки фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства;
» скликати збори кредиторів;
* надавати державному органу з питань банкрутства відо­мості, необхідні для ведення єдиної бази даних про підпри­ємства, щодо яких порушено справу про банкрутство;
надавати господарському суду та комітету кредиторів звіт про свою діяльність, відомості про фінансове становище боржника, пропозиції щодо можливості відновлення пла­тоспроможності боржника;
виконувати інші функції, передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
При здійснені своїх повноважень розпорядник майна зобов’я­заний діяти добросовісно, розумно, ураховувати інтереси боржни­ка та його кредиторів. Він несе відповідальність за неналежне ви­конання своїх повноважень відповідно до законодавства. Повно­важення розпорядника майна припиняються з дня затвердження господарським судом мирової угоди чи призначення керуючого са­нацією або призначення ліквідатора.
Керуючий санацією — фізична особа, яка відповідно до рішен­ня господарського суду організовує здійснення санації боржни­ка. Санація — система заходів, що здійснюються в процесі провад­ження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоров­лення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.
Керуючий санацією має право:
розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених Законом;
укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-пра­вові, трудові та інші угоди;
подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними.
Керуючий санацією зобов’язаний:
— прийняти в господарське відання майно боржника та орга­
нізувати проведення його інвентаризації;
відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами;
розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника;
264
265
організувати ведення бухгалтерського і статистичного об­ліку та фінансової звітності;
здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгова­ності перед боржником; від імені боржника заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів боржника, а також з осіб, які несуть з боржником відповідно до закону або дого­вору субсидіарну (додаткову) чи солідарну відповідальність;    продолжение
–PAGE_BREAK–
розглядати вимоги кредиторів щодо зобов’язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в про­цедурі розпорядження майном боржника та санації;
заявляти в установленому порядку заперечення щодо заяв­лених до боржника вимог кредиторів, зазначених в абзаці сьомому цієї частини;
звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реа­лізації плану санації;
повідомляти в десятиденний строк з дня винесення госпо­дарським судом відповідної ухвали державний орган з пи­тань банкрутства про своє призначення, затвердження ми­рової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнен­ня від обов’язків;
забезпечувати визначення початкової вартості майна шля­хом проведення незалежної оцінки в разі відчуження майна в процедурі санації;
здійснювати інші повноваження, передбачені Законом Укра­їни «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом».
Ліквідатор — фізична особа, яка відповідно до рішення госпо­дарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визна­них судом вимог кредиторів у встановленому законом порядку. Лік­відатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження;
виконує функції з управління та розпорядження майном бан­крута;
здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством;
аналізує фінансове становище банкрута;

виконує повноваження керівника (органів управління) бан-. крута;
очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;
— пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебітор­
ської заборгованості банкруту;
■ має право отримувати кредит для виплати вихідної допомо­ги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації бан­крута, який відшкодовується в першу чергу згідно зі стат­тею 31 цього Закону за рахунок коштів, одержаних від про­дажу майна банкрута;
з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквіда­ційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна бан­крута або отриманого для цієї мети кредиту;
заявляє в установленому порядку заперечення за заявлени­ми до боржника вимогами поточних кредиторів за зобов’я­заннями, які виникли під час провадження у справі про бан­крутство, і є неоплаченими;
з підстав, передбачених ч. 10 ст. 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника;
вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та по­вернення майна банкрута, що знаходиться в третіх осіб;

передає у встановленому порядку на зберігання документи банкрута, які відповідно до нормативно-правових докумен­тів підлягають обов’язковому зберіганню;
реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включе­них до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;
повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішен­ня господарським судом та надає державному органу з -пи­тань банкрутства інформацію для ведення єдиної бази да­них щодо підприємств-банкрутів;
здійснює інші повноваження, передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом».
Таким чином, нарізних стадіях процедури банкрутства арбіт-іажний керуючий наділяється повноваженнями щодо розпоря-іження й контролю за майном боржника, керує фінансовим оздо-ювленням підприємства або безпосередньо організує продаж май-іа банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію. Арбітражний
266
267
майна боржника, щодо здійснення інших господарських операцій підприємства, або навіть особисто очолити неплатоспроможне під­приємство на час проведення окремих процедур банкрутства. Арбі­тражний керуючий на кожну із стадій провадження у справах про банкрутство призначається господарчим судом за пропозицією кре­диторів із числа осіб, які підготовлені Агентством з питань банк­рутства та отримали в установленому порядку ліцензії на цей вид діяльності. Арбітражний керуючий реєструється як суб’єкт підпри­ємницької діяльності та отримує винагороду за участь у процедурі банкрутства. Закон не передбачає точного переліку вимог до арбіт­ражного керуючого, встановлюючи лише умови, за додержанням яких він може бути залучений до участі в процедурі: мати юридич­ну чи економічну освіту або володіти спеціальними знаннями, не бути заінтересованою особою стосовно боржника чи кредитора. Арбітражний керуючий несе відповідальність за неналежне вико­нання своїх повноважень у встановленому законом порядку.
13.2. Строкипровадженняусправахпробанкрутство
При аналізі тривалості окремих етапів процедури банкрутства зруч­но спиратися на те, що основні строки процедури обчислюються від таких подій:
дати надходження до суду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство;
дати проведення підготовчого засідання;
дати проведення судового засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника або про визнання його банк­рутом.
За ознакою події, від якої обраховуються процесуальні строки в справах про банкрутство, їх можна умовно поділити на групи.
Від дати надходження заяви до суду обчислюються строки пер­шої групи:
на винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство або ухвали про повернення заяви чи ухва­ли про відмову в прийнятті заяви — 5 днів;
строк надання боржником відзиву на заяву — до ЗО днів;
дата проведення підготовчого засідання — ЗО днів (може бути проведене пізніше ніж через ЗО днів з дати надходження за­яви кредитора до суду).
Друга група строків обчислюється з дати проведення підготов­чого засідання суду:

строк, який відводиться на публікацію оголошення про по­рушення справи про банкрутство боржника, — 10 днів. Слід зазначити, що суттєвими особливостями публікації оголо­шення є стислість відведеного на неї строку та можливість його розміщення не тільки в центральних офіційних друко­ваних органах, а й у друкованому органі обласної Ради за місцем знаходження боржника;
дата складення розпорядником майна реєстру вимог креди­торів, який має бути складений та поданий до господарсь­кого суду на затвердження не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду;
дата попереднього засідання суду, яке має відбутися не піз­ніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засі­дання суду;
дата скликання перших загальних зборів кредиторів, які мають відбутися не пізніше трьох місяців і десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду;
дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про са­націю боржника, чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи припинення прова­дження у справі про банкрутство, яке має відбутися не піз­ніше шести місяців після дати проведення підготовчого за­сідання суду.
Третя група строків обчислюється з дати проведення засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника або про визнан­ня його банкрутом:    продолжение
–PAGE_BREAK–
строки на складення плану санації — до 3 місяців;
строки на оцінку плану санації комітетом кредиторів — 4 місяці;
строк на представлення схваленого комітетом кредиторів плану санації на затвердження господарського суду — 4 мі­сяці 5 днів;
строк, із закінченням якого господарський суд, не одержав­ши на затвердження плану санації, може відкрити ліквіда­ційне провадження — 6 місяців;
звичайні та подовжені строки проведення процедури санації — 12 або 18 місяців;
звичайні та подовжені строки санації містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств — 12 місяців або від 2 до 10 років;
звичайні та подовжені строки санації окремих суб’єктів під­приємницької діяльності;
звичайні та подовжені строки ліквідаційної процедури -12 або 18 місяців.
268
269
Четверта група строків, які обчислюються:
а) з дати прийняття арбітражним керуючим рішення про від­
мову від виконання договорів боржника:
— строк, протягом якого контрагенти за угодами, від ви­
конання яких відмовився арбітражний керуючий, мо­
жуть заявляти свої вимоги — ЗО днів;
б)з дня завершення процедури санації:
строк, протягом якого має бути скликаний комітет кре­диторів для схвалення звіту керуючого санацією -10 днів;
строк, що відводиться на розгляд комітетом кредито­рів звіту керуючого санацією — до 15 днів;
строк, що відводиться на подання схваленого коміте­том кредиторів звіту керуючого санацією до господар­ського суду — 15 днів (у випадку порушення цього стро­ку суд може відкрити ліквідаційне провадження.
Таким чином, максимальна тривалість процедури банкрутства для звичайного суб’єкта банкрутства, тобто такого, який не нале­жить до суб’єктів банкрутства, щодо яких встановлено подовжені строки провадження, за умови, що вона вбирає в себе і максималь­но можливу за тривалістю процедуру санації, яка потім припиня­ється, і максимально можливу за тривалістю ліквідаційну проце­дуру, становить 3 роки та 6 місяців.
У юридичній літературі висловлюються різні думки щодо три­валості строків. Так, М.І. Тітов вважає, що положення ст. 11 За­кону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо встановлення граничного терміну в три місяці та десять днів на скликання перших зборів кредиторів є недостатньо обґрунтованим, оскільки залишає господарському суду на розгляд заяв кредиторів та їх визнання чи відхилення не більше двох місяців і десяти днів. Підстави для такого висновку дає практика судового розгляду справ даної категорії. Для того, щоб рішення зборів кредиторів точно відповідали волевиявленню всіх ймовірних кредиторів, іншими словами, для того щоб реалізу­вати принцип справедливого врахування інтересів кожного з кре­диторів, господарському суду необхідно розглянути вимоги всіх без винятку кредиторів, що звернулися з вимогами до боржника, і ви­нести відповідні ухвали про розмір визнаних вимог. При цьому для розгляду вимог кредиторів необхідно призначити судове засідання, вислухати сторони, перевірити докази, повно та всебічно вивчити матеріали, надані кредитором на підтвердження своїх вимог, що потребує об’єктивно більш тривалого часу. На практиці до одного
боржника надходить у середньому не менше десяти заяв кредито­рів. А тому при встановленні досить стислого строку на розгляд всіх можливих заяв від потенційних кредиторів може позбавити господарський суд реальної можливості виконати вимоги закону або щодо повноти судового розгляду вимог кредиторів, або щодо строків проведення процедури банкрутства, що є однаково непри­пустимим. І в цій частині закон потребує певних корективів1.
13.3. Порядокпорушенняпровадженняусправах пробанкрутство
Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розгля­даються ними за місцезнаходженням боржника. Справа про бан­крутство порушується господарським судом, якщо безспірні ви­моги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше ніж 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановле­ного для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим За­коном.
За загальним правилом заява про порушення справи про банк­рутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими до­кументами), громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності (його представником) і має містити:
найменування господарського суду, до якого подається заява;
найменування (прізвище, ім’я та по батькові) боржника, його поштову адресу;
найменування кредитора, його поштову адресу, якщо кре­дитором є юридична особа, якщо кредитор — фізична особа, у заяві зазначаються прізвище, ім’я та по батькові, а також місце його проживання;
номер (код), що ідентифікує кредитора як платника подат­ків і зборів (обов’язкових платежів);
виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, із зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку
1Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна B.C. Арбітражний процес. — X.: Кон-сум, 2001.- С 212-213.
270
271
боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання;
— перелік документів, що додаються до заяви.
Боржник подає заяву в господарський суд за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. Однак ч. 5 ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспрвможності боржника або визнан­ня його банкрутом» передбачено, що боржник зобов’язаний зверну­тися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушен­ня справи про банкрутство в разі виникнення таких обставин:
— задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе
до неможливості виконання грошових зобов’язань боржни­
ка в повному обсязі перед іншими кредиторами;
— орган боржника, уповноважений відповідно до установчих
документів або законодавства прийняти рішення про лікві­
дацію боржника, прийняв рішення про звернення в госпо­
дарський суд із заявою боржника про порушення справи про
банкрутство;
— у разі ліквідації боржника не внаслідок процедури банкрут­
ства встановлена неможливість боржника задовольнити ви­
моги кредиторів у повному обсязі.
Заява боржника додатково має містити такі відомості:
суму вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями в роз­мірі, який не оспорюється боржником;
розмір заборгованості зі страхових внесків на загальнообо­в’язкове державне пенсійне страхування, за податками та зборами (обов’язкових платежах);
розмір заборгованості з відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю, виплаті заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника, виплаті авторської вина­городи;
відомості про наявність у боржника майна, у тому числі гро­шових сум і дебіторської заборгованості;
найменування банків, що здійснюють розрахунково-касове та кредитне обслуговування боржника.
До заяви боржника додаються:    продолжение
–PAGE_BREAK–
рішення власника майна (органу, уповноваженого управ­ляти майном) боржника про звернення боржника до госпо­дарського суду із заявою, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;
бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і бухгалтером підприємства-боржника;
•перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням
його місцезнаходження та вартості на момент виникнення
права застави;
рішення загальних зборів акціонерного товариства, учас­ників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальні­стю, яке визначає уповноважену особу акціонерів, учасни­ків товариства з обмеженою чи додатковою відповідальніс­тю, якщо це питання було вирішене ними;
протокол загальних зборів працівників боржника, на яко­му обрано представника працівників боржника, уповнова­жену особу акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю для участі в арбітражному процесі під час провадження у справі про банкрутство, а в разі неможливості скликання таких зборів — рішення кон­ференції (зборів) представників працівників боржника, упов­новажених осіб акціонерів або учасників товариств з обме­женою чи додатковою відповідальністю;
інші документи, які підтверджують неплатоспроможність боржника.
У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобов’язаний одночасно подати план санації. Заява кредитора додатково має містити такі відомості:
розмір.вимог кредитора до боржника із зазначенням розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті;
виклад обставин, що підтверджують наявність зобов’язан­ня боржника перед кредитором, з якого виникла вимога, а також строк його виконання;
докази того, що сума підтверджених вимог перевищує суму в триста мінімальних розмірів заробітної плати;
докази обґрунтованості вимог кредитора;
інші обставини, на яких ґрунтується заява кредитора.
До заяви кредитора додаються відповідні документи:
•рішення суду, господарського суду, які розглядали вимоги
кредитора до боржника;
— копія неоплаченого розрахункового документа, за яким від­
повідно до законодавства здійснюється списання коштів з
рахунків боржника, з підтвердженням банківською устано­
вою боржника про прийняття цього документа до виконан­
ня із зазначенням дати прийняття, виконавчі документи (ви­
конавчий лист, виконавчий напис нотаріуса тощо) чи інші
документи, які підтверджують визнання боржником вимог
кредиторів;
272
273
— докази того, що вартість предмета застави є недостатньою
для повного задоволення вимоги, забезпеченої заставою в
разі, якщо єдина підтверджена вимога кредитора, який
подає заяву, забезпечена активами боржника.
Заява кредитора може ґрунтуватися на об’єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов’язань перед цим кредитором. Кредито­ри мають право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою. Така заява підписується всіма кредиторами, які об’єднали свої вимоги. При проведенні процедур банкрутства інте­реси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів.
До заяви кредитора — органу державної податкової служби чи інших державних органів, які здійснюють контроль за правильніс­тю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообо­в’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’яз­кових платежів), — додаються докази вжиття заходів до отриман­ня заборгованості за обов’язковими платежами у встановленому законодавством порядку.
Кредитор зобов’язаний при поданні заяви про порушення спра­ви про банкрутство надіслати боржнику копії заяви та доданих до неї документів.
Суддя господарського суду приймає заяву про порушення спра­ви про банкрутство, подану з дотриманням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та Господарського процесуального кодексу України.
Суддя господарського суду відмовляє в прийнятті заяви про по­рушення справи про банкрутство, якщо:
боржник не включений до Єдиного державного реєстру під­приємств та організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;
подано заяву про порушення справи про банкрутство лікві­дованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі пере­творення) юридичної особи;
стосовно боржника юридичної чи фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності вже порушено справу про банк­рутство;
якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство, у сумі складають менше ніж 300 мінімальних розмірів заробітної плати;
вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою.
У разі відмови в прийнятті заяви виноситься ухвала, яка на­правляється заявнику не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви разом із заявою та доданими до неї документами. Цю ухвалу
може бути оскаржено у встановленому порядку. У разі скасування цієї ухвали заява вважається поданою в день первісного звернення до господарського суду.
Суддя не пізніше п’яти днів з дня надходження повертає заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду, про що виносить ухвалу, якщо:
заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;
у заяві не вказано повне найменування сторін, їх поштову адресу та інші відомості, перелічені в ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом»;
не подано доказів щодо сплати державного мита у встанов­лених порядку та розмірі;
заявник не дотримав тримісячного строку;
з інших підстав, передбачених ст. 63 Господарського проце­суального кодексу України, з урахуванням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до Господарського суду в загальному порядку після усунення допу­щеного порушення. Якщо про порушення справи про банкрутство подається кілька заяв і одна заява повертається без розгляду, суд­дя розглядає інші заяви. Ухвала про повернення заяви про пору­шення справи про банкрутство без розгляду може бути оскаржена у встановленому порядку.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом» заява про порушення справи про банкрутство може бути відкликана заявни­ками до опублікування в офіційному друкованому органі оголошен­ня про порушення справи про банкрутство або після такого опублі­кування, якщо протягом місячного строку не надійшло інших заяв кредиторів щодо задоволення їх вимог. Суд виносить ухвалу про від­кликання заяви, якщо це не порушує права боржника та кредиторів.
Суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутст­во, не пізніше ніж на п’ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, у якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпо­рядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття
274
275
заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не перед­бачено цим Законом, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. Якщо при прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство призначити розпорядника майна неможливо, розпо­рядник майна призначається на підготовчому засіданні.
До дати проведення підготовчого засідання боржник зобов’яза­ний подати в господарський суд та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.
Відзив боржника має містити:
наявні в боржника заперечення щодо вимог заявника (заяв­ників);
загальну суму заборгованості боржника перед кредиторами, у тому числі із заробітної плати працівникам боржника, а також заборгованості зі страхових внесків на загальнообо­в’язкове державне пенсійне страхування, по податках і збо­рах (обов’язкових платежах);
відомості про наявне в боржника майно, у тому числі і кош­ти, які знаходяться на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних установах, поштові адреси банків чи інших фінансово-кредитних установ.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У підготовчому засіданні суддя оцінює подані документи, за­слуховує пояснення сторін, розглядає обґрунтованість заперечень боржника. З метою виявлення всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу, якою зобов’язує заявника подати до офіційних друкованих органів у десятиденний строк за його раху­нок оголошення про порушення справи про банкрутство. Газетне оголошення має містити повне найменування боржника, його по­штову адресу, банківські реквізити, найменування та адресу госпо­дарського суду, номер справи, відомості про розпорядника майна.
13.4. Судові процедури, які застосовуються шодо боржника
Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» щодо боржника за­стосовуються такі судові процедури банкрутства:
розпорядження майном боржника;
мирова угода;
санація (відновлення платоспроможності) боржника;
ліквідація банкрута.
276
З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів б ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі гро бан­крутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні вказу­ється про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна в порядку, установленому За­коном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Розпорядження майном боржника — це система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та роз­порядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та про­ведення аналізу його фінансового становища.
Ухвала суду про призначення розпорядника майна моке бути оскаржена у встановленому порядку. Розпорядник майна іризна-чається на строк не більше ніж на шість місяців. Цей стрск може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або власника (органу, уповноваженого управляти майном) боржника.
Після призначення розпорядника майна і до припинення про­цедури розпорядження майном органи правління боржника не ма­ють права без згоди розпорядника майна приймати рішення про:
реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, виділення, пе­ретворення) і ліквідацію боржника;
створення юридичних осіб або про участь в інших юридич­них особах;
створення філій та представництв;
виплату дивідендів;
проведення боржником емісії цінних паперів;
вихід із складу учасників боржника юридичної осо&и, при­дбання в акціонерів раніше випущених акцій боржяика;
про участь боржника в об’єднаннях, асоціаціях, спілках, холдингових компаніях, промислово-фінансових групах чи інших об’єднаннях юридичних осіб.
Керівник або орган управління боржника виключно за пого­дженням з розпорядником майна укладає угоди щодо:
передачі нерухомого майна в оренду, заставу, внесення зазна­ченого майна як внеску до статутного фонду господарського товариства або розпорядження таким майном іншим чином;
одержання та видачі позик (кредитів), поручительства і ви­дачі гарантій, уступки вимоги, переведення боргу, а також передачі в довірче управління майна боржника;
розпорядження іншим майном боржника, балансова вар­тість якого становить понад один відсоток балансової вар­тості активів боржника.
277
Розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-гос­подарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених За­коном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Призначення розпорядника майна не є підставою для припи­нення повноважень керівника чи органу управління боржника. По­вноваження керівника боржника або органів управління боржни­ка, покладені на них відповідно до законодавства чи установчих документів, можуть бути припинені в разі, якщо ними не вжива­ються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, ство­рюються перешкоди діям розпорядника майна чи допускаються інші порушення законодавства. У такому разі за клопотанням комітету кредиторів виконання обов ‘язків керівника боржника ухвалою гос­подарського суду тимчасово покладається на розпорядника майна до призначення в порядку, визначеному законодавством та устано­вчими документами, нового керівника боржника. Про припинення повноважень керівника або органів управління боржника госпо­дарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена у встано­вленому порядку.
З дня винесення господарським судом ухвали про припинення повноважень керівника боржника або органів управління боржни­ка розпоряднику майна протягом трьох днів передаються бухгал­терська та інша документація боржника, печатки і штампи, мате­ріальні та інші цінності.
Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, уста­новленого відповідно до цього Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією. _ Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців. За клопо­танням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжений ще до шести місяців або скорочено.
Комітет кредиторів приймає рішення про погодження канди­датури керуючого санацією, вибір інвестора (інвесторів), схвален­ня плану санації боржника. Кандидатури керуючого санацією та інвестора (інвесторів) можуть бути запропоновані комітету креди­торів будь-яким із кредиторів, представником органу, уповноваже­ного управляти майном боржника. Керуючим санацією може бути запропоновано особу, яка виконувала повноваження розпорядни­ка майна, або керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів.
Одночасно з винесенням ухвали про санацію господарський суд своєю ухвалою призначає керуючого санацією за наявності в нього
ліцензії. Ухвала про проведення санації та призначення керуючого санацією набирає чинності з дня її ухвалення, але може бути оскар­жена у встановленому порядку.
З дня винесення ухвали про санацію:
керівник боржника відсторонюється від посади в порядку, визначеному законодавством про працю, управління борж­ником переходить до керуючого санацією, крім випадку, передбаченого ст. 53 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;
припиняються повноваження органів управління боржни­ка — юридичної особи, повноваження органів управління пе­редаються керуючому санацією. Органи управління борж­ника протягом трьох днів з дня прийняття рішення про са­націю та призначення керуючого санацією зобов’язані за­безпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріа­льних та інших цінностей;
арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації, у разі якщо вони не пере­шкоджають виконанню плану санації та не суперечать інте­ресам конкурсних кредиторів.
Затвердження звіту керуючого санацією або дострокове при­пинення процедури санації тягне за собою припинення повнова­жень арбітражного керуючого як керуючого санацією, про що за­значається у відповідній ухвалі суду. У разі дострокового припи­нення процедури санації внаслідок укладення мирової угоди або погашення вимог кредиторів керуючий санацією продовжує вико­нувати повноваження керівника (органів управління) боржника до призначення в установленому порядку керівника (органів управ­ління) боржника.
У разі визнання господарським судом боржника банкрутом і від­криття ліквідаційної процедури керуючий санацією продовжує ви­конувати свої обов’язки до моменту передачі справ ліквідатору або призначення його ліквідатором у встановленому законом порядку.
Протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов’язаний подати комітету кре­диторів для схвалення план санації боржника. План санації роз­глядається комітетом кредиторів, який скликається керуючим са­нацією в чотиримісячний строк з дня винесення господарським су­дом ухвали про санацію, якщо інше не передбачено законом. Керу­ючий санацією письмово повідомляє членів комітету кредиторів про
278
279
дату і місце проведення засідання комітету і за два тижні до прове­дення комітету кредиторів надає можливість попередньо ознайо­митися з планом санації. План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримане більш як половиною голосів кредиторів — членів комітету кредиторів.
Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засі­дання комітету кредиторів подаються керуючим санацією в госпо­дарський суд на затвердження не пізніше п ‘яти днів з дня проведен­ня засідання комітету кредиторів. Протокол засідання комітету кредиторів може містити особливу думку кредиторів, які голосува­ли проти порядку і строків погашення заборгованості, передбаче­них у плані санації. Господарський суд затверджує план санації боржника, про що виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про сана­цію в господарський суд не буде подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання бор­жника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. У разі схва­лення комітетом кредиторів плану санації, який передбачає біль­ший строк санації боржника, ніж початково встановлений, госпо­дарський суд продовжує строк санації, якщо є підстави вважати, що продовження строку санації і виконання її плану сприятиме від­новленню платоспроможності боржника.
За п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наяв­ності підстав для дострокового припинення санації керуючий сана­цією зобов’язаний надати комітету кредиторів письмовий звіт і по­відомити членів комітету кредиторів про час і місце проведення за­сідання комітету кредиторів. Звіт керуючого санацією, розгляну­тий комітетом кредиторів, і протокол засідання комітету кредито­рів направляються в господарський суд не пізніше п’яти днів після дати проведення засідання комітету кредиторів. До звіту керуючо­го санацією додаються реєстр вимог кредиторів і за наявності — скар­ги кредиторів, які голосували проти прийнятого комітетом креди­торів рішення або не брали участі в голосуванні. Звіт та скарги кре­диторів розглядаються на засіданні господарського суду. Про час і місце розгляду повідомляються керуючий санацією та кредитори, які подали скарги. Якщо комітет кредиторів прийняв рішення про при­пинення процедури санації внаслідок виконання плану санації та відновлення платоспроможності боржника, звіт керуючого санацією підлягає затвердженню господарським судом. У разі встановлення господарським судом обґрунтованості скарг кредиторів господар­ський суд може відмовити в затвердженні звіту керуючого санацією.
Про затвердження звіту керуючого санацією, або про відмову в затвердженні зазначеного звіту чи про продовження санації, або про затвердження мирової угоди виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.
Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії прова­дження у справі про банкрутство. Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредито­рами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється уго­дою сторін. Не підлягає прощенню (списанню) за умовами мирової угоди заборгованість із сплати страхових внесків на загальнообо­в’язкове державне пенсійне страхування.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів при­ймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів — чле­нів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.
Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керу­ючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження орга­нів управління та керівника боржника і підписують її.
Мирова угода може бути укладена тільки щодо вимог, забезпе­чених заставою, вимог другої та наступних черг, визначених ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Мирова угода укладається в письмовій формі та підлягає затвер­дженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі госпо­дарського суду про припинення провадження у справі про банкрут­ство і набирає чинності з дня її затвердження господарським судом та є обов’язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.
Арбітражний керуючий протягом п’яти днів з дня укладення мирової угоди має подати до господарського суду заяву про затверд­ження мирової угоди. До заяви про затвердження мирової угоди додаються:
текст мирової угоди;
протокол засідання комітету кредиторів, на якому було при­йнято рішення про укладення мирової угоди;
список кредиторів із зазначенням поштової адреси, номера (коду), що ідентифікує платника податків, та суми заборго­ваності;
280
281
зобов’язання боржника щодо відшкодування усіх витрат, відшкодування яких передбачене в першу чергу згідно зі ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом», крім вимог кредито­рів, забезпечених заставою;
письмові заперечення кредиторів, які не брали участі в го­лосуванні про укладення мирової угоди чи проголосували проти укладення мирової угоди, за їх наявності.
Про дату розгляду мирової угоди господарський суд повідом­ляє сторони мирової угоди. Господарський суд зобов’язаний за­слухати кожного присутнього на засіданні кредитора, у якого ви­никли заперечення щодо укладення мирової угоди, навіть якщо на засіданні комітету кредиторів він голосував за укладення ми­рової угоди. Господарський суд має право відмовити в затвердженні мирової угоди в разі:
порушення порядку укладення мирової угоди, установле­ного Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;
якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.
Про відмову в затвердженні мирової угоди господарський суд ви­носить ухвалу, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. У разі винесення господарським судом ухвали про відмову в затвер­дженні мирової угоди мирова угода вважається неукладеною.
Затвердження господарським судом мирової угоди є підста­вою для припинення провадження у справі про банкрутство. З дня затвердження господарським судом мирової угоди припиня­ються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Керуючий санацією або ліквідатор виконують обов’язки керівника (органів управління) боржника до призначення в установленому порядку керівника боржника (органів управління). Винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди не перешкод­жає укладенню нової мирової угоди з іншими умовами.
За заявою будь-когб із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують під­стави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним зако­нодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підста­вою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскар­жена у встановленому порядку.
Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду в разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не
менш як третини вимог кредиторів. Розірвання мирової угоди гос­подарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів.
Ліквідація — припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здій­снення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредито­рів шляхом продажу його майна. У випадках, передбачених Зако­ном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну проце­дуру. У постанові про визнання боржника банкрутом господарсь­кий суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для призначення керуючого санацією. Го­сподарський суд має право призначити ліквідатором особу, яка ви­конувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника. Строк ліквідаційної процедури не може пере­вищувати дванадцяти місяців, але господарський суд може продо­вжити цей строк на шість місяців.
За клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредито­рів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії. У разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутно­му фонді якого державна частка складає більш ніж двадцять п’ять відсотків, господарський суд призначає членами ліквідаційної ко­місії представника державного органу з питань банкрутства та при необхідності — органу місцевого самоврядування.
У ліквідаційній процедурі господарський суд розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури та здійснює інші повнова­ження, передбачені Законом України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом». Так, наприк­лад, дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов’я­заннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кре­диторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси. Від­повідно до ч. 13 ст. ЗО Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом » у разі неви­конання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов’яз­ків господарський суд за клопотанням комітету кредиторів може припинити повноваження ліквідатора і (за пропозицією комітету кредиторів) призначає нового ліквідатора.
282
283
Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додаються:
показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентари­зації);
відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з поси­ланням на укладені договори купівлі-продажу;
копії договорів купівлі-продажу та акти приймання-пере-дачі майна;
реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог кредиторів;
документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів.
Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів вино­сить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.
Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволен­ня вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд ви­носить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реєст­рацію юридичної особи — банкрута, та органам державної статисти­ки для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а також власнику (органу, уповноваженому управляти майном), органам державної податко­вої служби за місцезнаходженням банкрута.
Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимо­ги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звіль­нилася від боргів, лише в разі, якщо в неї залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством.
У разі якщо господарський суд дійшов висновку, що ліквідатор не виявив або не реалізував усі наявні майнові активи ліквідаційної маси, необхідні для повного задоволення кредиторів, він виносить ухвалу про призначення нового ліквідатора.
Якщо ліквідатор не виявив майнових активів, що підляга­ють включенню до ліквідаційної маси, він зобов’язаний подати господарському суду ліквідаційний баланс, який засвідчує від­сутність у банкрута майна.     продолжение
–PAGE_BREAK–Питаннядлясамоконтролю
Охарактеризуйте учасників провадження у справах про банк­рутство. У чому їх особливості?
Які строки провадження у справі про банкрутство обраховують­ся від дати подання заяви?
З.В яких випадках боржник зобов’язаний звернутися до госпо­дарського суду із заявою про порушення провадження справи про банкрутство?
Які додатки до заяви про порушення провадження справи про банкрутство має додати кредитор?
Які рішення може прийняти суддя за результатами розгляду заяви?
У яких випадках суддя відмовляє в прийнятті заяви?
Які судові процедури застосовуються щодо боржника?
Який порядок укладення мирової угоди?
Яку ухвалу виносить господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора?
Список рекомендованих джерел
Нормативні акти
Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. — 2001. — № 36. — Ст. 111.
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» // ВВРУ. — 1999. — № 42-43. — Ст. 378.
Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 04.06.2004 р. № 04-5/1193 // Вісник господар­ського судочинства. — 2004. — № 4. — С. 85-101.
Юридична література
1. Арбитражный процесе: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. — М.: ООО «Городец-издат», 2002. — 480 с.
2.Балюк І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, по­сібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 248 с.
3. Бутирський А.А. Місце та роль мораторію на задоволення ви­мог кредиторів у процедурах банкрутства // Вісник господар­ського судочинства. — 2005. — № 2. — С. 34-40.
284
285
Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук’янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. — 331 с
Господарський процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. — К.: Юстініан, 2002. -544 с
б.Джунь В.В. Проблеми процесуального плюралізму у справах про неплатоспроможність // Вісник господарського судочинст­ва. — 2005. — № 1. — С 216-223.
7.Поляков Б.М. Закон Украйні «О восстановлении платежеспо­собности должника или признания его банкротом»: Научн.-практ. комментарий / Под общ. ред. Д.Н. Притыки. — К.: Кон­церн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — 272 с.
8.Поляков Б.М. Право несостоятельности (банкротства) в Укра­ине. — К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — 440 с.
9. Постатейный комментарий к Федеральному закону «О несосто­ятельности (банкротстве)» / Под общ. ред. В.В. Витрянского. -М.: Статут, 2001. — 411 с.
Ю.Пригуза П.Д. Конкурсне право та конкурсний процес. Теоре­тичні та практичні аспекти розвитку // Вісник господарського судочинства. — 2007. — № 3 — С 127-141.
11. Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. — X.: Консум, 2003. — 320 с
12.Селіванов А.О. Процедури «штучного банкрутства» підприємств: колізії у законодавстві та практика господарських судів // Віс­ник господарського судочинства. — 2005. — № 2. — С 137-144.
Степанов В.В. Несостоятельность (банкротство) в России, Фран­ции, Англии, Германии. — М.: Статут, 1999. — 204 с.
Фролова О.Г. Об’єктивні ознаки доведення до банкрутства // Віс­ник господарського судочинства. — 2005. — № 3. — С. 227-236.
.ОААТКИ